Віолета

21

Факунда сповістила мене телефоном ще до того, як новина з’явилася у пресі, загублена внизу сторінки, аби пройти непоміченою. Вона довідалась про це від своїх індіанських родичів, які й далі передавали інформацію з уст в уста, немов естафету, як робили те ще за часів конкісти, п’ятсот років тому. Цензура, така дієва і страшна, не змогла заглушити поголос. Це вперше знайшли тіла зниклих людей: тих, кого не скинули в море і не підірвали динамітом у пустелі, увіпхнули в гірську печеру і завалили вхід.

Французький місіонер та активіст Альбер Бенуа, який жив у глухій місцині, де репресії влади були особливо суворими, на сповіді дізнався про існування масового поховання. То був один із тих священників-дисидентів, які вели лік жертвам репресій, кілька разів його затримували і катували, кардинал звелів йому не здіймати галасу і сидіти тихо, але він не послухався. На відміну від Католицької Церкви в Аргентині, наша не співпрацювала з диктатурою і зберігала хисткий баланс між доносами про порушення і захистом тих, хто кидав виклик режимові. Один з убивць, поліцейський із сільської місцевості поблизу Науеля, який вийшов на пенсію і жив у містечку, розповів Бенуа про те, що зробив, вказав йому місцезнаходження печери на схилі гори в лісистій зоні, і дозволив йому розповісти про це його зверхникам.

Бенуа, перш ніж податися до кардинала, хотів пересвідчитися у правдивості сповіді, тож поїхав на південь. З наплічником на спині, компасом у кишені та прив’язаним до велосипеда кайлом, він вирушив у вказаному йому напрямку, оминаючи поліцейські блокпости. Як тільки населені пункти лишилися позаду, він перестав непокоїтися через комендантську годину, бо дозору не було. Він їхав ледь помітною стежкою, якою вочевидь ніхто не ходив багато років, а коли її проковтнула рослинність, знаходив шлях за допомогою компаса й молитви.

Невдовзі ландшафт змусив його поквапитися і повести велосипед у руках, тож він радів, що настало літо, позаяк у дощ просуватися вперед було б нелегко. У першу ніч він спав просто неба і ще довго йшов наступного дня, поки нарешті знайшов вхід до печери, закладений товстими дошками й камінням, як і вказав йому його парафіянин.

Вечоріло, тож він волів почекати до ранку. Погано розрахував час, який могла тривати його виправа, тому у нього скінчилася невеличка провізія і кілька годин його мучив голод, але він подумав, що трохи посту піде йому на користь. Місцевість була перетятою, зеленою і ще зеленішою, вкритою рослинністю й водоймами. Вода була по­всюди: калюжі, озера, струмки, гірські водоспади, дощова і тала вода. На відміну від тропічної сельви, яку він пізнав замолоду, коли його призначили на кордон Венесуели з Бразилією, цей ліс був прохолодний навіть влітку, а взимку пройти ним могли лише досвідчені провідники.

Повітря пахтіло перегноєм, духмяним листям пралісу, грибами, які росли, причепившись до стовбурів. Іноді вгорі можна було розгледіти на гіллі дерев червоні та білі квіти витких рослин. Увесь день він чув страшний пташиний галас, крик орла, шурхіт звірини у гущавині, але коли впала ніч, усе стихло.

Він відчув себе неймовірно самотнім у цьому безлюдному місці, тож почав вголос молитися: «Я тут, Ісусе, знову вскочив у халепу, бо якщо знайду те, що шукаю, буду змушений не послухатись наказу сидіти тихо. Ти ж розумієш, правда? Не покидай мене в моєму ділі, бо зараз я потребую тебе, як ніколи». Врешті він заснув, тремтячи від холоду, голодний і зболений. Він не звик до фізичних навантажень, єдиний спорт, яким він займався, був футбол з місцевими хлопчиськами, і кожен м’яз його тіла благав про відпочинок.

Із першими променями сонця він напився води і поволі пережував останні мигдалеві горіхи, які у нього залишились. Потім почав перетягувати каміння, корчувати кущі та відривати грубі дошки, які закривали лаз до печери, застосувавши кайло як підвагу. Коли він відірвав останню перешкоду, смородливий подув зсередини змусив його відступити. Він зняв із себе сорочку і замотав нею пів обличчя. Знову звернувся до Ісуса, свого друга, і ступив усередину. Опинився у вузькому тунелі, який був достатньо високий для того, аби просуватися вперед згорбившись. В його руці був ліхтарик, а на грудях висів на ремені фотоапарат. Дихати було важко, з кожним кроком повітря робилося все спертішим, а сморід густішим, йому здавалося, що він заглиблюється в крипту, але він йшов уперед, бо це місце було таким, як йому описали. Невдовзі тунель привів до просторого склепу, де він зміг випростатися. Тоді промінь ліхтарика освітив перші кістки.

Подробиці того, що я розповіла тобі, Каміло, були оприлюднені допіру кілька років по тому, коли історія Бенуа врешті вийшла наверх. Ніхто не знав ні імені того чоловіка, ні ролі, яку він зіграв, бо якби стало відомо, хто він, йому б довелося дорого поплатитися за свою відвагу. У своїх свідченнях в суді кардинал відмовився відповідати на запитання, які могли б його виказати, посилаючись на таємницю сповіді. Повна правда стала відома, коли ми відновили демократію. Тоді Бенуа написав звіт про те, що сталося, було пред’явлено фотографії, які він зробив того дня, і багато інших, світлини кістяків у прокуратурі та останків, виставлених у казармі, навіть зняли фільм.

З наявними в нього доказами кардинал діяв настільки вміло, що влада не могла йому завадити. Була свідома того, що крім морального авторитету, на його боці дві тисячі років здійснення земної влади. Одна річ арештовувати й іноді вбивати священників і черниць, а чимось іншим, значно серйознішим для влади, було б розсваритися зі зверхником Католицької Церкви і представником Папи. В роки репресій кардинал навчився хитро маневрувати заради виконання поставленого перед собою завдання допомагати жертвам, яких було кілька тисяч. Для цього він створив спеціальний вікаріат і розмістив його в соборі. Щоб дослідити ту печеру, він потай зібрав делегацію, до якої увійшли представник папського нунція, керівниця Червоного Хреста, спостерігач від Комітету з прав людини і два журналісти.

Кардинал мав уже не той вік, аби ходити в гори, але разом зі своїм секретарем поїхав у Науель, де чекав інших членів делегації, які порізно виїхали зі столиці, аби не привертати уваги. Попри застережні заходи люди в містечку зрозуміли, що мало статися щось серйозне, аби кардинал з’явився в цих краях. Він приїхав у спортивному одязі, але його впізнали: його лице старого лиса було добре відоме.

Першу заяву для преси кардинал зробив з Науеля, коли емісари вернулися з печери. На той час люди в окрузі вже шепотілися про те, що знайдено людські останки. Факунда зателефонувала мені в Сакраменто.

— Кажуть, що то зниклі селяни, яких забрали після перевороту, пригадуєте?

Офіційна версія полягала в тому, що то був нещасний випадок: ймовірно, якісь туристи померли, задихнувшись від отруйних газів у печері; потім це приписали зведенню рахунків між партизанами та злочинцями, які порішили одні одних; і нарешті під тиском громадськості, Католицької Церкви і того факту, що у всіх черепах був отвір від кулі, це приписали стратам, учиненим мундуровими, які діяли з власної ініціативи у полум’ї війни, прагнучи врятувати батьківщину від комунізму, без відома своїх зверхників. Запевнили, що їх буде належним чином покарано, розраховуючи на те, що в людей погана пам’ять і з часом всі сліди буде заплутано.

Звели загорожу й обнесли печеру колючим дротом, аби відтяти доступ до неї всім прибулим: журналістам, адвокатам, міжнародним делегаціям, цікавим, яких ніколи не бракує, а згодом мовчазному паломництву родичів зниклих — декотрі з них прийшли здалеку — з фотографіями жертв. Звиклими методами прогнати їх не змогли. Вони не покидали гірський схил кілька днів і ночей, доки останки не винесли назовні. Представники влади увійшли в печеру, закутані з голови до ніг, в масках і гумових рукавичках, і винесли тридцять два чорні пластикові пакети, поки ззовні пілігрими співали революційних пісень, яких не було чутно кілька років, але їх не забули. Вони потребували покласти край непевності: роками вони шукали своїх зниклих родичів, сподіваючись, що ті живі й колись повернуться додому. Серед них, отаборившись з усіма, була й Факунда, скручена артритом, але така ж сильна, як завжди.

З огляду на те, що галас не стих через кілька днів, як цього сподівалися, уряд наказав провести розслідування і врешті-решт, через кілька тижнів, родичам ймовірних жертв дозволили взяти участь у їх розпізнанні. То був спосіб задовольнити їхню вимогу, бо насправді судова експертиза точно встановила, кому належать кістки з печери, але звіт було запечатано до нового розпорядження.

Факунда дала мені знати, і я сіла в поїзд до Науеля, аби піти разом з нею в ту казарму. Осінь уже проглядалась у барвах природи і холодному й вологому повітрі: незабаром почнуться дощі. Сповістили родини місцевих селян, які були затримані і зникли у перші дні військового перевороту; серед них були і четверо братів, молодшому з яких виповнилося п’ятнадцять років, які були орендарями в маєтку Моро. Там усі всіх знали, Каміло, не так, як зараз, коли сільське господарство індустріалізоване, земля належить корпораціям, а селян замінили сезонні працівники, перекотиполя. Тоді довколишні люди родичалися, народжувалися і росли в цих місцях, ходили разом до школи, дітьми грали у футбол, закохувалися і одружувалися між собою. Мешканців було небагато, бо багато молодих їхали в міста у пошуках кращого життя, тож відсутність кожного була помітною. Ці зниклі чоловіки були частиною мережі стосунків, мали обличчя, ім’я, родину і друзів, які за ними тужили.

Майже дві години ми чекали в черзі на вулиці; було нас зо двадцять жінок і кілька дітей, які чіплялися за спідниці своїх матерів. Більшість зналися, були родичками чи подругами; майже усі мали індіанські риси мішаної раси, такі звичні в цьому регіоні. На них позначилася тяжка праця і бідність, багаторічна тривога вкрила їх трагічною поволокою. Вбрані вони були у скромний вицвілий одяг із секонд-хенду, який привозили зі Сполучених Штатів і продавали на блошиному ринку. Декотрі, найстарші, і одна вагітна посідали на землю, але Факунда трималася на ногах, випростана, наскільки дозволяв їй артрит, вбрана з ніг до голови в чорне через завчасну жалобу, з кам’яним обличчям, що виражало не горе, а лють. З нами були два адвокати-правозахисники, яких прислав кардинал, і журналістка з відео-оператором з телебачення.

Я, вища і біліша, ніж решта, почувалася ніяково через мої американські джинси, замшеві чобітки й торбинку від Ґуччі, але жодна з цих жінок і бровою не повела на мій вигляд грошовитої городянки: об’єднані спільним горем, вони прийняли мене за свою. Запитали мене, кого я шукаю, і заки я встигла відповісти, втрутилася Факунда.

— Брата, вона шукає свого брата, — сказала вона.

І тоді я усвідомила, що Аполоніо Торо і справді був мені як брат. Мав приблизно стільки ж років, що й Хосе Антоніо, і був у моєму житті, відколи я себе пам’ятала. Я мовчки молилася, благаючи небеса, аби там не було жодного доказу того, що його убили, бо в даному випадку я воліла сумнів, аніж певність. Я фантазувала, що Торіто живе відлюдником у гірських западинах, що відповідало би його натурі та знанням природи. Я не хотіла пересвідчитися в його смерті.

Вийшов офіцер і прогавкав настанови: у нас є пів години, фотографувати заборонено, не можна нічого торкатися, ми мусимо добре дивитися, бо іншої нагоди в нас уже не буде, мусимо віддати посвідчення особи, яке нам повернуть при виході. Адвокати і журналісти мусять залишитися ззовні. Ми увійшли.

Під шатром посеред подвір’я казарми стояли два довгі та вузькі столи, які пильнували вартові. Ми не побачили кісток, як сподівалися, а лише шматки поточеного часом, драного одягу, черевики, капці, записник, гаманці — все це було пронумероване. Ми поволі проходили повз ці сумні рештки. Жінки з плачем спинялись перед вовняною камізелькою, ременем, шапкою і казали «це мого брата», «це мого чоловіка», «це мого сина».

В кінці другого столу, майже втративши надію, ми з Факундою побачили доказ, якого не бажали.

— Це належало Торіто, — прошепотіла Факунда, і ридання перехопило їй горло.

Вона його шукала і чекала багато років. Там лежав дерев’яний хрестик, який я вирізьбила на перший день народження Аполоніо Торо, який ми святкували, коли живі були моя мати, тітки і Ріваси, коли Факунда була молодою, а я дівчинкою. Він висів на шкіряному шнурку, дерево було відшліфоване роками, але досі чітко прочитувалося моє ім’я — Віолета. З іншого боку мало бути ім’я Торіто. Через конвульсивний плач я зігнулася, як від копняка в живіт, і відчула, як мене підтримують руки Факунди. Тут пролунав свист і нам наказали вийти з шатра. Осліпнувши від сліз, я без вагань схопила хрестик і сховала його в декольте.

Це магічний хрестик, Каміло. Ніщо з моїх речей тебе не цікавить, я це знаю, але хочу, аби після моєї смерті ти взяв собі цей хрестик і почепив на шию замість того, який носиш зараз, і ніколи не знімав — щоби він оберігав тебе так, як захищав мене. Тому я завжди його ношу. Він заряд­жений вірністю, невинністю і силою Аполоніо Торо, який багато років носив його на грудях і загинув, захищаючи твого дядька Хуана Мартіна. Торіто був моїм ангелом і стане твоїм. Пообіцяй мені це, Каміло.

Є перехрестя в нашій долі, які ми не можемо розпізнати в ту мить, коли вони нам являються, та якщо живеш так довго, як живу я, їх можна чітко побачити. Там, де перехрещуються і розходяться шляхи, нам треба вирішити, який напрям ми оберемо. Це рішення може визначити курс нашого подальшого життя. Так сталося зі мною того дня, коли я повернула собі хрестик Торіто, тепер я це знаю. Доти я жила собі зручно, не беручи під сумнів світ, в якому мені випало народитися; моєю єдиною безперечною метою було виростити хлопчика, якого Ньєвес залишила сиротою.

Того вечора, роздягаючись, я побачила відбиток, який залишив на мені шерехатий дерев’яний хрестик, притиснутий бюстгальтером до грудей, і знову довго плакала по Торіто, по Факунді, яка так його любила, по інших жінках, які знайшли своїх померлих, по собі. Я думала про свій дім, про банківські рахунки, про інвестиції в нерухомість, про купу антикваріату та інших дурниць, придбаних на аукціонах, про знайомства в моєму соціальному колі, про мої незліченні привілеї, і відчула себе знеможеною, наче тягнула повіз, навантажений усім цим і марно витраченим часом. Я й не уявляла, що цей вечір стане початком мого другого життя.

22

Кілька місяців імена жертв із печери офіційно не розголошувались, преса не наважилася кинути виклик цензурі й опублікувати їх, хоча вони були відомі, бо ми, жінки, ідентифікували їх у тій казармі. Стратегія влади полягала у тому, аби контролювати цю інформацію якомога довше, наводячи доводи безпеки; таким чином запобігали уразі родичів, які вимагали повернути їм кістки, аби гідно їх поховати. Забравши останки з печери, їх поклали в мішки упереміш, і завдання заново скласти кожен скелет здавалося дуже маркітним. Найкраще було би скинути їх у спільну могилу і забути про них назавжди, але для цього було вже запізно.

Гадаю, що Факунда розповіла своїй родині і декому з друзів про Торіто, але я могла поділитися цим лише з Етельвіною і міс Тейлор, яка тоді ще була жива, єдиними, хто пам’ятав того любого велетня, і листовно з Хуаном Мартіном, який роками запитував себе, що сталося з тим чоловіком, який допоміг йому перебратися через кордон, а потім за ним запав і слід. Тому для мене стало сигналом тривоги, коли про нього згадав Хуліан Браво.

Він заїхав до столиці під час однієї зі своїх квапливих ділових поїздок — саме так він називав свою діяльність, яка включала в себе відмивання грошей і транспортування контрабанди. Як було заведено, він навідався до нас і залишився вечеряти, бо Етельвіна приготувала качку з вишнями, його улюблену страву. Він не змінився, був таким самим вродливим і атлетичним чоловіком, веселим спокусником, упевненим у собі.

— Ти за мною сумувала? — сміявся він.

— Аж ніяк. Як поживає Анушка?

Анушка була вічно змученою моделькою, яка нічого не їла, бідолашна жила надголодь. Їй він також обіцяв одружитися, як і Сораїді, і роками водив її за носа.

— Нудиться. А ти, Віолето, чим займалася останнім часом?

— Була в Науелі...

— А! Гадаю, через тих мерців, знайдених у печері.

— Звідки ти про це знаєш, якщо навіть не живеш в цій країні? Були знайдені останки п’ятнадцяти зниклих чоловіків. Їх затримала поліція у дні військового перевороту, потім їх убили, а тіла сховали.

— Це сталося не вперше, не буде і востаннє, — промовив він, вивчаючи етикетку на пляшці вина.

— В казармі виставили обривки одягу та інші речі з тієї печери. Я пішла з Факундою...

— Ви знайшли щось, що належало Торіто? — розсіяно запитав він мене, наливаючи собі келих.

І саме в ту мить, коли я сиділа за столом, на якому стояла таця з качкою під вишневим соусом і пляшка каберне совіньйон, у моїй голові нарешті склалися докупи розрізнені частинки головоломки, якою був Хуліан Браво. Рік за роком я отримувала сигнали, докази, підтвердження, але не хотіла бачити очевидного, бо це означало визнати, що я є спільницею. Я згадала свою нещасну доньку, її трагічне життя, наркотики, бідність, проституцію, Джо Санторо, убитого одним пострілом у потилицю, її страх перед батьком, схожий на той, який відчував і Хуан Мартін. Я згадала також свій страх, минулі побої та приниження, тих звіроподібних типів з мафії, агентів ЦРУ, пачки банкнот і зброю, його зв’язки з диктатурою. Як я могла дозволити, щоб усе це сталося?

Хуліан знав, яка доля спіткала Торіто, знав це увесь час, так само, як знав, що Хуан Мартін знайшов прихисток в Аргентині, і приховував це від мене понад чотири роки. Я не можу довести, що він був винен у смерті Торіто, але можливо, він доніс на нього, аби позбутися його, щойно той доправив нашого сина в безпечне місце. Ліпше було позбутися свідків. У кожному разі він знав, що його останки лежать у печері, і знав також, що там є інші тіла.

Тими днями Хуан Мартін прислав мені англійський переклад докладного репортажу про Колонію Есперанса, який було опубліковано в Німеччині і передруковано в Європі.

— Мій тато здійснює спеціальні рейси для цих людей, правда? — запитав він.

Згідно з тим репортажем, то була не райська рільницька громада, як ми думали, а герметичне укриття іммігрантів, які приїхали в пошуках утопії, а опинились під повним контролем психопата, який нав’язував пекельну дисципліну понад двом сотням людей в його володінні, багато з яких були дітьми та підлітками. Ніхто не міг ні в’їхати, ні виїхати без його дозволу, колоністи діставали воєнізований вишкіл, зазнавали фізичного і сексуального насильства. Один з них, якому вдалося звідти вибратись і виїхати з країни, аби дати свідчення в Німеччині, розповів, що з часу військового перевороту колонія зробилася центром тортур і знищення опонентів влади. У нашій країні нічого про це не знали, цензура цього не допустила.

Для перевезення в’язнів диктатури в колонії була злітно­-посадкова смуга для приватних літаків і військових гвинтокрилів. Зв’язок Хуліана з Колонією Есперанса розкрився мені з незаперечною ясністю, і я зрозуміла, чому він був так добре поінформований і мав такі зв’язки: «Операція Кондор», його співпраця із ЦРУ і диктатурою.

— Мій тато здатний на що завгодно, — казали мої діти.

Девізом Хуліана Браво було те, що мета виправдовує засоби. Він застосовував найсумнівніші засоби, щоб абсолютно безкарно досягати своїх цілей. Він сам оголосив себе невразливим, нездоланним, вільним від обмежень інших смертних; дотримувався лише тих правил, які були йому на руку, бо закони створюють можновладці, аби контролювати усіх решта. Настала мить і мені застосувати його аксіому: його кінець виправдовував мої засоби.

Наступного дня після тієї промовистої вечері я сіла в літак, який летів у Маямі, щоб поговорити із Сораїдою Абреу до того, як повернеться Хуліан. Час від часу ми контактували, і я знала, що кохання, яке вона відчувала до нього, потроху згасає. Як і в попередні рази, я чекала її в барі готелю «Фонтенбло», який дістав друге життя після того, як його відремонтували. Сораїді було ледь за сорок і вона залишалася обличчям рому «Борікуа» — з тими самими викличними стегнами, ногами хористки і пишними персами. Вона прийшла вбрана в літню жовту туніку, яка була б доречнішою для пляжу. Ми обійнялися із сердечністю, яка народжується зі спільного гіркого досвіду: вона також втратила всі ілюзії щодо Хуліана. Зняла затемнені окуляри, і я помітила на її обличчі роки: пластична хірургія натягнула їй шкіру, не прибравши вираз утоми.

Ми розповіли одна одній про наше життя-буття. Вона, як і раніше, виконувала роль секретарки, бухгалтерки, економки, коханки і повірниці Хуліана Браво. Улягла його наполяганням перев’язати собі маткові труби — так само, як це зробила я, — бо він хотів мати певність, що не приведе на цей світ більше дітей. Мабуть, Сораїда завжди шкодуватиме, що зреклася материнства через кохання до цього чоловіка. Коли вона мені про це розповіла, я запитала себе, від скількох жінок Хуліан вимагав цього, аби не морочитися з презервативом.

— Я у нього прислуга на все, — сказала мені Сораїда гірким тоном.

— Він добре тобі платить...

— Гроші не компенсують сваволі. Я не маю життя поза ним, він ревнивий. Не дозволив мені мати дітей і вже мене не любить, навіть не спить зі мною.

— Ти могла би від нього піти.

— Він ніколи мені цього не дозволить, я йому надто потрібна.

— Чому ти залишаєшся з ним? — наполягала я.

— Колись він зі мною одружиться, навіть якщо це буде для того, аби я його доглядала в старості.

— Ти його боїшся?

— Раніше боялася, а тепер вже ні. Зараз я хочу його покарати, я сита по горло, — сказала вона.

— Для цього я й приїхала, — і я розповіла їй про Анушку, яка, за словами Хуліана, була найдорожчою жінкою в його житті.

Анушка виявилася хитрішою, ніж Сораїда чи я. Переконала його, що є безплідною, а в належний момент здивувала вагітністю: повідомила його тоді, коли для аборту було вже запізно. Це кінець її кар’єри модельки, сказала вона, хоча насправді їй вже стукнуло тридцять п’ять і було нелегко знайти роботу. Хуліан не захотів з нею одружитися і вони ніколи не жили разом, але він щедрою рукою давав на утримання її та дівчинки, яка в них народилася. Сораїда терпіла численні Хуліанові зради, скороминущі романи, але не уявляла, що роками у нього була коханка й дочка. Вона відразу ж дійшла висновку, що якщо він не одружився з матір’ю цієї дитини, то не одружиться і з нею. Вона не розуміла, як Хуліан міг стільки часу приховувати це від неї, а також те, як він міг утримувати цю жінку, щоб це не відбилося на його фінансах. Видатків не було видно ніде. Сораїда вела його офіційну бухгалтерію і ту іншу, яку крім неї не бачив ніхто, таємну бухгалтерію незаконних трансакцій. Вона пишалася тим, що через Хуліанові руки не міг пройти жоден долар, щоб вона про це не знала, але щойно виявила, що за її спиною існувала третя бухгалтерія. І, можливо, не одна, могли бути й інші. Їй більше дошкулило махлярство з грошима, ніж досада від його невірності. Вона запитала мене, чи маю я фото Анушки, і я показала їй декілька світлин, які вирізала з одного журналу мод п’ять років тому. Сораїда уважно, як ентомолог, оглянула їх.

— Ця баба хвора на анорексію, — заявила вона.

Коли ми прощались, вона запевнила, що Хуліан прокляне той день, коли вони познайомилися.

Помста Сораїди була швидкою і рішучою. Вона вірно і терпляче служила Хуліанові Браво впродовж шістнадцяти років, попри все кохаючи його із захопленістю свого пристрасного серця. Та сама пристрасність допомогла їй потопити його — на це я й розраховувала, коли поїхала в Маямі, щоб залучити її. Королева краси була надто розумною, аби піддатися імпульсові найняти вбивцю, спричинити нещасний випадок чи отруїти Хуліана, як це буває в кіно і як іноді уявляла собі я. План, який вона розробила за неповні дві години, вливши в себе три келихи мартіні, був значно мудрованіший.

Поки я летіла додому, перетасовуючи вину за те, що спровокувала, і задоволення від помсти, Сораїда Абреу зателефонувала своєму першому коханню, адвокатові, якому вона піднесла гарбуза, коли познайомилася з Хуліаном. Той чоловік був одружений і мав трьох дітей, але після дзвінка Сораїди без вагань здався на її волю. Ніхто не міг забути таку жінку, як вона. Удвох вони виробили стратегію, яку вона обговорила зі мною.

Сораїда убезпечила себе анонімністю, тоді як він представляв її перед спеціальним агентом з кримінальних розслідувань податкової служби, щоб обвинуватити Хуліана Браво у шахрайстві та ухилянні від сплати податків. Аби довести правдивість своєї клієнтки і добитися для неї імунітету, адвокат мав у своєму розпорядженні докази, на отримання яких в інший спосіб знадобилися б роки: секретна бухгалтерська звітність, назви шахрайських компаній в Панамі і на Бермудах, номери банківських рахунків у Швейцарії та інших країнах, шифри до сейфів з готівкою, наркотиками і документами, угоди з організованою злочинністю. Лише заборгованість по сплаті податків за останні роки сягала кількох мільйонів, як пояснив спеціальний агент відповідному федеральному прокурору.

Сораїда надала також інформацію про контрабанду наркотиків літаком Хуліана Браво, що прислужилось до його арешту, утриманню під вартою і запобіганню його втечі зі Сполучених Штатів. Розслідування, яке за звичайних умов затяглося б на два або й три роки, тривало лише одинадцять місяців завдяки доказам, які надав Сораїдин адвокат.

Я не знаю юридичних подробиць, які тепер мало важать. Відтоді минуло тридцять п’ять років, і гадаю, що єдиною, хто досі насолоджується цією солодкою помстою, є Сораїда Абреу. Мені здається, я бачу її такою, якою вона стала: зріла жінка, задоволена й вродлива, якою вона запам’яталась мені тоді, в барі розкішного готелю, з оливкою з мартіні в зубах. Сподіваюся, вона прожила добре життя.

Хуліан сплатив штраф і податки, які був винен, з відсотками, і найняв адвокатську контору, відому захистом злочинців, яка добилася скорочення йому вироку до чотирьох років у федеральній в’язниці нестрогого режиму для «білокомірцевих» злочинців. Він заслуговував на значно суворіше покарання, але його судили не за його смертні гріхи, а за незначні прогрішення.

За ці роки він втратив довіру своїх давніх клієнтів, яким зовсім не хотілося мати проблеми із законом, і, гадаю, його покинули навіть американські агенти, але він заробив багато грошей і значна їх частина була в безпечному місці. Він вийшов з ув’язнення струнким, сильним і здоровим, бо розганяв нудьгу в спортивному залі, і майже таким самим багатим, як раніше. Якогось дня він навідався до мене, наче ми бачилися тиждень тому. На той час я переїхала в інший район, але він легко мене розшукав. Розповів мені, що відійшов від справ і купив помістя в аргентинській Патагонії, аби на старість розводити породистих коней та овець, і волів би робити це в добрій компанії.

— Ми двоє вже не молоді і вільні, нам треба одружитися, Віолето, — запропонував він.

Я зрозуміла, що він не підозрює про мою причетність до того краху, якого він зазнав у Маямі.

— Виходь за мене заміж. Каміло сподобається Патагонія, — наполягав він.

Я відхилила його пропозицію і знову запитала про Анушку. Він розповів, що вона вийшла заміж за одного бразильського промисловця, зізнавшись йому, що він не є батьком дівчинки, яку утримував кілька років.

23

Дозволь трохи розповісти тобі про Роя Купера, залагоджувача халеп із зовнішністю розбишаки з бідних кварталів, якого я так любила, чоловіка, який фігурує як батько в твоєму свідоцтві про народження. Ти його знав, та, можливо, вже не пам’ятаєш, бо був дуже маленьким, коли ми утрьох їздили до Діснейленду, гадаю, тобі було сім чи вісім років. То був єдиний раз, коли ти його бачив, але я з ним завжди підтримувала зв’язок. Раз чи двічі на рік ми з ним їздили відпочивати, коли я могла залишити тебе з Етельвіною чи на фермі з Факундою.

Рой переїхав у Лос-Анджелес, де далі займався своїм ремеслом. Клієнтів йому не бракувало, то було ідеальне місто для такого чоловіка, як він, який із гнучкістю вугра обертався між різного штибу грішників, небезпечних злочинців і дрібних правопорушників, корумпованих поліцейських і цікавих журналістів. Мене вражало, що він міг жити в такому середовищі і зберегти достатньо природності й великодушності, щоб любити мене, нічого не просячи натомість, навіть того, аби його любили такою ж мірою, і робити те, що він зробив для Ньєвес і для мене.

Не надто тактовно згадувати тобі моїх коханців, позаяк ти мій внук і священник, але Рой був винятком. Хуліана я не зараховую до категорії коханців, бо він є батьком моїх дітей, хоча ми ніколи не були одружені. Рой був маломовним, мав вульгарне почуття гумору і культуру босяка, читав лише спортивні сторінки в газетах і детективи в кишенькових виданнях. Пахнув цигарками і нудотно солодким одеколоном, мав шорсткі руки муляра, його застільні манери мене шокували, і здавалося, він носить одяг із секонд-хенду, бо той завжди був на нього затісний і жахливо старомодний. Одним словом, він мав вигляд охоронця якогось бандита.

Ніхто й не уявляв, що цей чоловік був делікатний у почуттях і на свій лад дуже галантний. Він ставився до мене з повагою, ніжністю і жаданням. Так, Каміло, він жадав мене так неослабно, що біля нього стиралися мої роки і погані спогади і я знову ставала молодою і сексуальною. Ні з ким я не почувалася такою вродливою і цінованою, як із ним. Ми кохалися легко, зі сміхом і без фантазій — повна протилежність тій плотській пристрасті, яку я пізнала з Хуліаном Браво, що була низкою акробатичних трюків, після яких в мене часто залишалися синці. Ми з Роєм повторювали ту саму рутину, спокійні та певні того, що насолоджуємося однаково, а потім відпочивали обійнявшись, почуваючись затишно і вдоволено. Розмовляли ми мало, нас не обходило минуле і не існувало майбутнього. Він знав про Хуліана Браво і підозрював, чому я його розлюбила, але не ставив мені запитань: для нього був важливий лише той час, який ми могли провести разом. Я також ні про що не розпитувала. Не знала, чи є в нього родина, чи був він колись одружений або що він робив до того, як зайнявся своїм дивним ремеслом.

У Роя був скромний трейлер, і в ньому ми впродовж двох чи трьох тижнів мандрували різними місцинами країни, зокрема національними парками. Цей фургон не був одним із найсучасніших чи найрозкішніших, але справлявся зі своїм завданням, ні разу не підвівши. Він складався з невеличкої вітальні, де був багатофункціональний стіл, простої кухоньки, душової кабіни, настільки тісної, що коли в мене вислизало з рук мило, я не могла нагнутись, аби його підняти, і ліжка в глибині, яке відмежовували від решти салону розсувні двері. У трейлері був бак з водою на даху, електрика, що ми могли під’єднати до електромережі в кемпінгу, і біотуалет. Місця нам вистачало, за винятком тих днів, коли дощило і нам доводилося тоді сидіти всередині, але таке бувало нечасто.

Сполучені Штати — це цілий всесвіт, на їхній території є різні народи і прерізні краєвиди. Ми з Роєм мандрували без поспіху і визначеного маршруту, їхали туди, куди нас в ту мить вела інтуїція. Так ми проїхали від Долини смерті в Каліфорнії, де в 52-градусній жарі витали душі тих, хто загинув у пустелі, до льодовика на Алясці, де ми їздили на санях, які тягнули дванадцять псів. Дорогою ми спинялися де доведеться. Робили довгі прогулянки, купалися в річках і озерах, рибалили, готували їжу просто неба.

Пригадую, наче це було вчора, останню ніч, яку ми провели разом у трейлері. Мені було шістдесят чотири роки, а почувалась я на тридцять. Ми провели чудовий тиждень у парку Йосеміті: був початок осені, коли вже менше туристів і краєвид дивовижно змінюється, а дерева прибирають яскравих барв — червоної, помаранчевої та жовтої. Як і кожного вечора, ми готували вечерю на жаровні: запікали свіжу рибу і овочі. Зненацька неподалік з’явився ведмідь, величезний темний звір, який перевальцем підійшов до нас, настільки близько, що ми почули його сипле дихання і я могла б заприсягнутися, що зачули його дух. Нас вчили, як поводитися в такому надзвичайному випадку, але тієї миті через паніку всі настанови вилетіли мені з голови. Нам казали, щоб ми лишалися непорушними, не кричали і не дивилися йому в очі, але я почала лементувати і перестрашено стрибати.

Ведмідь звівся на задні лапи, передні підняв догори і відповів мені страхітливим гортанним риком, який ще довго відлунював. Рой не зволікав. Схопив мене за куртку і майже заволік у трейлер. Ми встигли увійти і зачинити двері перед самим носом ведмедя, який накинувся на автомобіль і розлючено тряс його певний час, доки його увагу не привабила їжа, яку ми готували. Вдовольнивши голод нашою вечерею і мішком зі сміттям, він зі спокоєм Будди всівся споглядати за тим, як опускається ніч.

Того вечора ми не виходили надвір і повечеряли консервованою квасолею. Вночі ведмідь пішов собі, а зранку ми швиденько позбирали свої речі та поїхали геть. Думаю, що мені нечасто бувало так страшно. Згодом я кілька разів ходила в зоопарк спостерігати за ведмедями: здалеку вони гарні.

У ті канікули я звернула увагу, що на Роєві висить одяг: він схуд, та позаяк був таким самим енергійним і піднесеним, як завжди, я не надала цьому ваги. Наступного дня ми попрощалися в аеропорту Лос-Анджелеса. Коли ми обійнялись, я помітила, що він зворушений і на очі йому набігли сльози, чого раніше ніколи не бувало і не відповідало створюваному ним образу сильного мачо.

— Передавай вітання моєму синові Каміло, — сказав він, витерши сльози рукою.

Він завжди розпитував про тебе і завжди жартома згадував, що ти записаний як його син.

Того дня я не підозрювала, що ми вже ніколи не спатимемо разом. Через рік Рой помер від раку. Він приховав від мене свою хворобу, бо хотів, щоб я згадувала його здоровим, закоханим і сповненим сил, але мене сповістила Ріта Лінарес.

— Він самотній, Віолето, ніхто його не провідує, схоже, у нього немає родини і він не дозволив мені зателефонувати його друзям. Коли вже не міг терпіти біль, погодився перебратися до мене. Ми дружимо зі школи, він завжди був у моєму житті, відколи я приїхала в цю країну малою іммігранткою, яка ледве розмовляла англійською мовою: він завжди допомагав мені, коли я цього потребувала, він мені як брат, — сказала вона, плачучи.

Я негайно вилетіла в Лос-Анджелес, сподіваючись, що він усе ще в Рітиному домі, але його вже забрали в лікарню. То була та сама лікарня, де ти народився і де я бачила Ньєвес востаннє — з тими самими широкими коридорами, флуоресцентними лампами, лінолеумовими підлогами, запахом дезінфекції і капличкою з вітражами. Рой лежав підключений до дихального апарата, він був при свідомості. Говорити не міг, але по його очах я бачила, що він мене впізнав, і хочу думати, що моя присутність була для нього розрадою.

— Я люблю тебе, Рою, дуже, дуже люблю... — повторила я йому тисячу разів.

Наступного дня він помер, тримаючи за руку мене і Ріту.

Ти так швидко виріс, Каміло, що якось увечері зайшов до мене в кімнату, щоб побажати добраніч, і мене злякала присутність незнайомого юнака. Ти прийшов у п’ятничній шкільній формі, тобто з потом і брудом всього попереднього тижня, зі скуйовдженим волоссям і збудженим виразом обличчя. Ти загубив велосипед і пробіг двадцять з гаком кварталів, аби встигнути до комендантської години.

— Де ти валандався? Вже майже десята вечора, Каміло.

— Я протестував.

— Проти кого, хотіла б я знати?

— Проти вояччини, проти чого ж іще.

— Ти здурів! Я тобі забороняю!

— А мені здається, що ти не маєш морального права забороняти мені це, — відпер ти і підморгнув з тим збитошним лукавством, яке мене завжди обеззброювало.

Мені й справді вгвинтили в ключицю шуруп, бо я опинилася серед протестантів, але сталося це випадково. У той час я ще не ризикувала, а просто йшла вулицею, коли накотився натовп, з якого я не змогла вибратися. Поліція накинулася на маніфестантів з кийками, сльозогінним газом і потужними струменями брудної води. Один із цих струменів шваркнув мною об стіну будинку. Перші три дні по операції я долала біль за допомогою сильних анальгетиків і марихуани, але вже місяць носила руку на перев’язі, тож терпець мені уривався. У той вечір я побачила першу прикмету того, що стане моїми муками в наступні чотири роки, які ще триватиме диктатура. Якщо в чотирнадцять років ти став на стежку війни, то до повноліття міг і не дожити: вояччина зробила б усе, аби завадити тобі у цьому. Тривожачись за тебе, я посивіла, малий засранцю.

Ми вже не жили в старій квартирі біля Японського парку, який нині називається Парком Батьківщини, бо після того, як померли Хосе Антоніо і міс Тейлор, вона стала для нас завеликою і, крім того, не відповідала моєму новому душевному стану. Ми четверо, Етельвіна, Кріспін, ти і я, перебралися в ту хатку, яка розвалилася під час землетрусу, пам’ятаєш? Вона стояла далеко від центру і Військової школи, де відбувалася більшість заворушень. Зміна помешкання стала ще одним кроком на шляху поступової відмови від цяцьок, які раніше здавалися мені вкрай необхідними, а тепер мене обтяжували. Я позбулася важких меблів, перських килимів, зайвини прикрас, і залишила лише основний домашній скарб. Як тільки Етельвіна відібрала те, що хотіла лишити собі на той час, коли захоче жити у власній квартирі, яку наразі здавала в оренду і таким чином отримувала прибуток, я покликала ватагу племінників і племінниць, з якими насправді мало спілкувалася, аби вони узяли собі все, що захочуть: за неповні два дні зникло майже все. Ми переїхали з мінімумом речей, що цілком спантеличило Етельвіну, яка не розуміла забаганки жити як посполиті, якщо ми могли жити як багачі.

Важко заробити працюючи, як у моїй молодості. Що важча робота, то гірше вона оплачується. Значно легше збагатитися нічого не виробляючи, переводячи гроші з одного місця в інше, спекулюючи, використовуючи можливості біржі, інвестуючи в зусилля інших людей. Також легко все втратити та опинитися на вулиці, якщо жити зі щоденної праці, але важко доробитися багатства, бо гроші притягують гроші, які множаться в загадковому вимірі банківських рахунків та інвестицій. Я зуміла накопичити багато задовго до того, як мені прийшло до голови, як це витрачати.

Спочатку були жінки, з якими я познайомилася того дня, коли ми ходили ідентифікувати останки з печери. Дігна, Росаріо, Ґладіс, Марія, Мальва, Діонісія і кілька інших, і особливо Соня, мати чотирьох братів Наварро, невисока, жилава, міцна, як дуб, яка того дня упевнилася, що її синів убили, як вона й підозрювала багато років, та замість потонути в горі, вона стала на чолі інших, вимагаючи, аби їм віддали кістки і покарали винних. Усі вони були селянками з околиць Науеля, знайомими Факунди, опорами своїх родин, бо позосталі чоловіки були відсутні або охоплені безнадією. Вони змалку працювали від зорі до зорі й робитимуть це до смерті. Мріяли про те, аби їхні діти чи онуки закінчили школу, здобули якусь професію і мали легше життя, ніж вони.

Я почала навідувати їх одна по одній, майже завжди у супроводі Факунди. Вони розповідали мені про своїх зниклих, про те, якими вони були за життя, про те, як їх забрали, про безконечну бюрократичну тяганину з їх пошуком, про те, як вони стукали в різні двері, розсилали листи, сідали перед поліцейськими дільницями, вимагаючи їх повернення, як їх проганяли, залякували, змушували замовкнути, як вони не відступалися і продовжували розшуки. Вони тихо плакали, а часом сміялися. Пригощали мене чаєм, трав’яними настоями, мате. Кави в них не було. Факунда застерегла мене від подарунків, які могли їх образити, бо вони не могли за них віддячитися. Я приносила їм ліки, коли вони їх потребували, і кросівки для дітей — це вони приймали і, своєю чергою, давали мені яйця або курку.

Я потроху інтегрувалася в їхню групу, обережно, аби їх не образити. Я змирилася з тим, що не така, як вони — не лицемірячи, бо це було б марно. Навчилася слухати, не намагаючись вирішити їхні проблеми або дати пораду. Факунді спало на думку збиратися усім разом на фермі щоп’ятниці. Вона жила там зі своєю донькою Нарсісою, яка перетворилася на опасисту і владну матрону, і внучкою, що звалася Сусана, про яку я розповім тобі далі. Понад рік тому Факунда перестала пекти пиріжки, бо, як вона казала, вже не мала сили так гарувати, але за допомогою Нарсіси старалася випікати свої знамениті торти для жіночих п’ятничних зібрань. Я бувала на них приблизно раз на місяць, бо подорож зі столиці була дуже довгою.

У той час я знову зблизилася з Антоном Кусановичем і його донькою Майлен, дванадцятирічною дівчинкою, худою — одні лікті, коліна і ніс, — але серйозною, як нотаріус, яка представилася феміністкою. Мені згадалася Тереса Рівас, єдина феміністка, яку я знала. Я запитала дівчинку, що це для неї означає, і вона мене поінформувала, що бореться проти патріархату, тобто проти чоловіків загалом.

— Не звертай на неї уваги, Віолето, зараз вона феміністка, але їй це скоро минеться. Минулого року вона була вегетаріанкою, — пояснив мені її батько.

Цілеспрямованість тієї дівчинки тоді справила на мене враження, але невдовзі я про неї забула. Не могла й подумати, що вона стане такою важливою для мене і для тебе, Каміло.

Ті сільські жінки показали мені, що відвага є заразливою, а сила полягає в кількості: те, чого не може добитися одна, досягається гуртом і чим він більший, тим краще. Вони належали до національного об’єднання сотень матерів та дружин зниклих людей, які були настільки рішучими, що влада не змогла їх розігнати. Офіційна версія заперечувала, що є зниклі люди, і стверджувала, що це комуністична пропаганда, а цих жінок називала божевільними шкідницями і зрадницями. Преса, оглядаючись на цензуру, про них не згадувала, але за кордоном їх добре знали завдяки захисницям людських прав і вигнанцям, які впродовж років вели кампанію з викриття злочинів диктатури.

На тих п’ятничних зустрічах з Факундиними тортами я довідалася, що вже кілька десятиріч існує багато жіночих об’єднань, які мають різну мету, і навіть військовий мачизм не зміг їх знищити. Їхня діяльність при диктатурі ускладнилася, але не стала неможливою. Я зблизилася з групами, як боролися за закон про розлучення або за декриміналізацію абортів. До них входили робітниці, жінки середнього класу, спеціалістки, мисткині, інтелектуалки. Я приходила на ці зібрання, аби вчитися, не маючи що внести, доки не знайшла спосіб допомогти.

24

Настав час у цій оповіді нагадати тобі, що 1986 року в моєму житті знову з’явився Гаральд Фіске, норвежець, який спостерігав за птахами. Я бачила його кілька років перед тим, коли він прилетів з Буенос-Айреса, аби розповісти мені, що Хуан Мартін втік від брудної війни і знайшов притулок в Норвегії. Хоча я їздила до Хуана Мартіна кілька разів, та з Гаральдом не бачилася, бо через свою професію дипломата він переїздив з однієї країни в іншу. Наприкінці року він зазвичай надсилав мені поштою вітання з Різдвом — одне з тих сповіщень із домашніми новинами і тріумфальними родинними фотографіями, що їх деякі іноземці розсилають своїм знайомим. У цих колективних розсилках йдеться лише про успіхи, подорожі, народження і весілля, і ніхто не зазнає банкрутства, ніхто не накладає на себе руки, ніхто не розлучається. На щастя, в нас нема цього дурного звичаю. Сповіщення від Гаральда Фіске були навіть гірші, ніж родинні легенди: птахи і ще більше птахів, птахи з Борнео, птахи з Гватемали, птахи з Арктики. Неймовірно, але в Арктиці також є птахи.

Гадаю, я вже розповідала тобі, що той чоловік був закоханий в нашу країну, про яку казав, що вона найгарніша на світі і що в ній є всі краєвиди: місячна пустеля, найвищі гори, кришталево чисті озера, долини із садами й виноградниками, фіорди та льодовики. Йому здавалося, що ми привітні й гостинні, бо він судив про нас своїм романтичним серцем, мало нас знаючи. Врешті, які б на це не були причини, але він вирішив скінчити тут свої дні. Я ніколи цього не розуміла, Каміло, бо якщо можеш легально жити в Норвегії, треба бути божевільним, щоб робити це в нашій країні катастроф. До виходу на пенсію йому лишалося ще кілька років, і він добився, аби його призначили послом в нашу країну, де він планував у найближчому майбутньому піти на спочинок і провести старість. То було завершення, про яке він завжди мріяв. Він купив собі об’єктив, спроможний сфотографувати кондора на найвищій гірській вершині, влаштувався в помешканні з тією простотою лютеранських скандинавів, з якої так кепкує Етельвіна, а потім розшукав мене.

Уже минув рік відтоді, як помер Рой Купер, моє останнє кохання. З його відходом я попрощалася з усіма романтичними ілюзіями, бо не сподівалася, що могла б знову закохатися. Мені не бракувало здоров’я та енергії, жіночі організації дали мені життєву мету, я вчилася і долучалася до спільної справи, почувалася дуже задоволеною своїм життям — і молодою для всього, окрім потрясінь близьких стосунків з чоловіком. Гормони мають значення, Каміло, і в тому віці мої вже відчутно йшли на спад. В іншу епоху чи в іншій культурі, скажімо, в якомусь селі в Калабрії, жінка у шістдесят з гаком років була б старою бабою, вбраною в чорне. Такою я себе й почувала у тому, що стосується сексу — стільки зусиль задля такого короткого задоволення! — але моє марнославство збереглося і я, хоча й утратила інтерес до одягу, фарбувала волосся і носила контактні лінзи. Мені лестило, коли іноді хтось думав, що я твоя мати, а не бабуся.

Гаральд потроху знаходив собі місце в рутині мого життя. Попервах примудрявся часто їздити зі мною на ферму Санта-Клара. Возив мене в своєму «Вольво», бо їхати шосе було так само зручно, як залізницею, і ми спинялися в сільських бістро на узбережжі, де нам подавали найкращі на світі рибу і морепродукти. «В моїй країні їжа з такої самої сировини зовсім позбавлена смаку», — пояснював Гаральд, таким самим реверансом він вшановував ще й наші вина. Я йшла на зустріч з Факундою і жінками з нашої групи, а він йшов на пошуки тих самих птахів, яких уже бачив зі сто разів. Ми зупинялися в готелі в Науелі, який вже не був крихітним містечком часів Вигнання з єдиною вулицею і дерев’яними хатками, він процвітав, у ньому був банк, крамниці, бари, перукарні і навіть якийсь підозрілий масажний салон з азіатськими німфами. Гаральд швидко став моїм найкращим другом і приятелем, ми ходили на симфонічні концерти, гуляли горами, іноді він запрошував мене на одну з тих нудних вечер у посольстві, де я вдавала із себе господиню дому, позаяк він не мав дружини. Я відплачувала тим, що водила його на протести, щоразу чисельніші та зухваліші.

Ми ще цього не знали, але диктатурі лишалися лічені дні: монопольна влада військових кришилася зсередини і люди починали губити страх. Політичні партії були заборонені, але відродилися в підпіллі та мобілізувалися, щоб вимагати повернення до демократії. Гаральд приходив на вуличні маніфестації, вбраний як першопроходець: у шортах, жилеті з незліченними кишенями, черевиках і з фотоапаратом на шиї. То було видовище: височезний і білявий, роз’єднаний з реальністю, охоплений ентузіазмом хлопчиська на карнавалі. «Нема нічого веселішого!» — кричав він, фотографуючи солдафонів зблизька. Якимось дивом він жодного разу не дістав кийком по голові, не звалився з ніг під струменем води; від сльозогінного газу він захищався окулярами для плавання і хустинкою, змоченою в оцті. Потім він відправляв ті фотографії у європейську пресу.

Тим часом ти втікав зі школи, щоб поїхати в робітниче поселення, де жив Альбер Бенуа, чоловік, який відкрив печеру мертвих. Той француз був твоїм героєм. Проповідував християнство робітничого Христа і Церкви визволення, яке засуджували як підривне. Він ставав, розпростерши руки, перед броньовиками та автоматами солдатів, щоб завадити їм сплюндрувати місцевих мешканців. Він також перепиняв дорогу розлюченій юрбі, яка хотіла кидати в солдатів камінням, і йому вдавалося заспокоїти її, перед тим як її винищать. Одного разу він кинувся долілиць під колеса військової вантажівки, перепиняючи їй рух, так само як підставляв груди під кулі. Ти, Каміло, йшов за ним, змішавшись із місцевими хлопцями, ще один серед бідняків, опираючись узаконеному насильству з розпростертими руками, як робив це Бенуа. Це там, серед каміння, куль і сльозогінного газу, заронилося зерно твого покликання?

Інших священників арештовували чи вбивали, але Бенуа, якого оберігали небеса, лише видворили з країни. Голосів проти військового режиму ставало все більше, вони переростали в оглушливий крик, доки не вичерпалися дикі засоби, щоб їх заглушити.

В одну з п’ятниць на фермі я познайомила Гаральда із жінками з нашої групи, й вони відразу впізнали в ньому пришелепуватого чужинця, якого іноді бачили, коли він обстежував небо в бінокль, шпигуючи за ангелами. Декотрі з цих жінок вишивали наївні гобелени за допомогою шматочків різних тканин, нашитих на основу з мішковини, де були представлені життєві злигодні, тюрми, черги перед казармами та благодійні їдальні. Гаральдові вони здалися надзвичайними, і він почав відправляти їх в Європу, де вони добре продавалися і навіть виставлялися в галереях і музеях як мистецтво опору. Оскільки всі гроші йшли вишивальницям, розійшовся поголос і невдовзі по всій країні сотні жінок розшивали полотно. Скільки б гобеленів не конфіскувала влада, їх з’являлося ще більше; тоді уряд створив програму підтримки оптимістичних полотен, де діти водили би хороводи і селянки тримали в руках в’язки квітів. Їх ніхто не хотів.

Того вечора, говорячи з Гаральдом про цю групу жінок та інші, я розповіла йому, що вони дали мені новий сенс життя, але я відчуваю, що мій внесок є краплею води в пустелі потреб.

— Треба ще стільки зробити, Гаральде!

— Ти робиш достатньо, Віолето. Ти не можеш вирішити проблеми всіх, хто до тебе звертається.

— Як можна захистити жінок? Якось дванадцятирічна дівчинка сказала мені, що кінцевою метою є скинення патріархату.

— Гаразд, але на разі це дещо амбіційний проект. Спочатку тут треба скинути диктатуру.

— Я мушу створити фундацію для фінансування програм, а не окремих людей. Треба змінити закони.

Я упевнилася, що матиму достатньо, щоб пристойно жити і забезпечити свого внука, а решту вклала у Фундацію Ньєвес. Коли я покину цей світ, це буде єдине, що по мені лишиться, бо добре інвестована пожертва дасть дивіденди і працюватиме ще довгий час. Цим займається Майлен Кусанович, хоча то мала би бути твоя відповідальність, Каміло. Ти міг би зробити багато добра з моїми грішми, але тобі бракує таланту керувати фундацією, ти розтелепа. Твоєю теорією є те, що Бог поможе, але Бог нічим не помагає в питанні грошей. Вибрати бідність, як зробив ти, є дуже похвальним, але якщо ти хочеш допомагати іншим, краще трохи стрепенутися. Не буду забігати наперед, бо заплутаюся. У цій частині моєї розповіді Майлен ще в підлітковому віці, в наше життя вона ввійде лише через кілька років, вона ще шмаркачка, на три роки молодша за тебе, але значно розумніша і зріліша.

Ти вчився в закритій школі Сан-Ігнасіо, де ченці мали оберігати тебе від тебе самого. Як тобі вдавалося щоразу втекти так, щоб тебе на цьому не піймали? Ти змалку випробовував моє терпіння своїми пустощами — під захистом Етельвіни, яка завжди тебе покривала. Я віддала тебе в закриту школу, бо не могла тебе контролювати, а не тому що хотіла збути тебе з рук, як ти мені докоряв. Схоже, ти забув ті каверзи, які вчиняв. Останньою крап­лею, яка переповнила чашу, був той випадок, коли ти з приятелем проник у дім, в якому, як ви думали, ніхто не живе, аби його пограбувати. На зустріч вам вийшла жінка з рушницею в руках і заледве не рознесла вам пострілом голови. Що ти хотів, щоб я зробила? Відправила тебе у школу-інтернат, ясна річ. Тілесних покарань уже не застосовували; а шкода, бо тобі пішло б на користь, якби тебе відшмагали по дупі.

Повернімося до Гаральда Фіске. Хто міг уявити, що цей скандинав стане моїм чоловіком. Я часто кажу, що він мій єдиний законний чоловік, бо забуваю, що в молодості була одружена з Фабіаном Шмідтом-Енґлером. Той ветеринар не лишив в моїй душі сліду, я навіть не пам’ятаю, як спала з ним колись, ти ж знаєш, якою вибірковою є пам’ять. Колись я вела лік своїм коротким і таємним романам, записувала імена, дати, обставини і ставила кожному оцінку за десятибальною шкалою за старання, але покинула це робити, бо то був жалюгідний список, який займав в моєму записнику лише дві сторінки.

Ми вже довгенько зустрічалися з Гаральдом кілька разів на тиждень, разом їздили на південь і розважалися на вуличних маніфестаціях, коли Етельвіна почала вбивати мені в голову ідею, що він у мене закоханий.

— Послухай, як тобі таке могло прийти до голови, він значно молодший за мене. Він ніколи ні на що таке мені не натякав.

— Він просто сором’язливий.

— Він не сором’язливий, Етельвіно, він норвежець. В його країні ніхто не переживає вибухів пристрасті, як у твоїх телесеріалах.

— А чому ви його не спитаєте, сеньйоро? Так у нас не буде сумніву і все стане ясно.

— А тобі що до того, Етельвіно?

— Я також живу в цьому домі, еге ж? Я маю право знати, які у вас плани.

— У мене немає планів.

— Але вони можуть бути у сеньйора Гаральда...

Цей сумнів засів мені в голові, тож я почала уважно спостерігати за Гаральдом, шукаючи якихось викривальних ознак. Хто шукає, той знаходить. Мені здавалося, що він використовує будь-який претекст, аби мене торкнутися, що дивиться на мене зі щенячим виразом обличчя, і врешті-­решт терпець мені урвався. Коли невдовзі по тому ми сиділи в одній з тих пляжних забігайлівок, про які я вже згадувала, при печеному морському окуні й пляшці білого вина, мені вже було несила зносити непевність.

— Скажи мені, Гаральде, які у тебе щодо мене наміри?

— А що? — спитав він спантеличено.

— Бо мені шістдесят шість років і я думаю про свою старість. Крім того, Етельвіні хочеться це знати.

— Скажи їй, що я сподіваюсь, що ти попросиш моєї руки, — відказав він, підморгнувши.

— Гаральде Фіске, чи бажаєш ти узяти в жони Віолету Вальє? — запропонувала я йому.

— Це залежить. Чи обіцяє ця жінка поважати, слухатись мене і дбати про мене до кінця моїх днів?

— Гаразд, вона принаймні обіцяє про тебе дбати.

Ми підняли келихи за нас і за Етельвіну, щасливі через те, що майбутнє відкривалось перед нами віялом можливостей. В машині, коли ми верталися назад, він узяв мене за руку і всю дорогу наспівував, тоді як я зі страхом уявляла собі мить, коли мені доведеться перед ним роздягнутися. Я зроду не ходила в спортзал, м’язи в мене на руках обвисли, виросло пузо, а груди опустилися до колін. Утім, та мить настала не так скоро, як я припускала, бо вдома на мене чекала погана звістка.

Ми застали директора школи, який втішав Етельвіну, яка схлипувала через те, що арештували світло її очей. Це не вперше директор сповіщав про твої каверзи; раніше він пригрозив мені, що вижене тебе зі школи, коли ти наклав купу на черепаху, що була шкільним талісманом, або коли, наче павук, видерся на фасад Центрального банку і повис на флагштоку, а пожежникам довелось тебе звідти знімати. Та цього разу було щось значно серйозніше.

— Каміло знову втік зі школи, і патруль застав його за малюванням лозунгів проти диктатури. З ним були інші два хлопці, але вони не наші учні. Вони втекли, але вашого онука піймали з балончиком аерозольної фарби в руках. Ми намагаємося дізнатися, куди його забрали, сеньйоро Віолето, і скоро матимемо якусь інформацію, — сказав мені директор.

Я втратила голову, мушу це визнати. Методи поліції були добре відомі, і те, що мій внук був неповнолітнім, не було пом’якшувальною обставиною. За одну мить перед моїми очима промайнули жахливі історії, які я чула в моїй фундації, і згадка про жертви в печері поблизу Науеля. За ті кілька годин, що минули, тебе могли розтерзати.

Я ніколи не пробачу тебе за вчинену тоді дурницю, Каміло. Ти був дурним шмаркачем, і я заледве не сконала від серцевого нападу; мене досі бере зло, коли я про це згадую. Ти повівся абсолютно безвідповідально, бо знав, як діє репресивний апарат, але думав, що можеш знову дозво­лити собі пустощі, не поплатившись за них. Ти вибрав мармурове підніжжя Монументу рятівників Батьківщини, страхіття в найчистішому стилі третього рейху, увінчане факелом з вічним вогнем, який кадив небо столиці, — щоб допастися до нього з чорною фарбою. Хочу думати, що то була не твоя ідея, а твоїх дружків. Ти так і не виказав їхніх імен: ані директорові, ані мені, нікому; лише сказав мені по секрету, що вони були з поселення Альбера Бенуа. Поліцейські розтовкли тобі обличчя. «Хто були інші?» «Де ти з ними познайомився?» «Назви їхні імена! Говори, малий засранцю!»

У тій ситуації я віддала би життя за те, щоб поруч був Хуліан Браво. Твій дідусь мав незліченні зв’язки й контакти і колись знав би що робити, до кого звернутися, кого підкупити, але з моєї вини він втратив свою владу і віддалився від світу, оселившись у своєму маєтку в Патагонії. Навіть якби він відгукнувся на мій поклик і досі мав якісь зв’язки у владних сферах, не міг би прибути вчасно. Я пішла з директором школи в собор: ану ж бо нам вдасться отримати допомогу одного з адвокатів вікаріату. Я була настільки знервована, що формуляр довелось заповнювати йому, бо я вмирала від нетерпіння, рахуючи хвилини, які ми витрачаємо на цю формальність.

— Кріпіться, пані, це може зайняти якийсь час... — спробував він мені пояснити, але я його не чула, була у відчаї.

Тим часом Гаральд Фіске взявся до діла. Посольство Норвегії, як і декілька інших дипломатичних представництв, влада тримала на мушці, бо ті не один рік давали притулок тим, хто втікав від режиму. Як представник цієї країни Гаральд не мав впливу, але він був другом посла Сполучених Штатів: вони разом їздили в гори на велосипедах. На той час наша влада вже не мала безумовної підтримки американців, бо диктатура зійшла на пси і ситуація у світі змінювалася. Було недоцільно підтримувати скомпрометований режим. Посол Сполучених Штатів мав таємне завдання підготувати ґрунт для повернення демократії в нашій країні. Звісно, умовної демократії.

— Той хлопець — син моєї нареченої. Він зробив дурницю, але він не терорист, — сказав йому Гаральд.

Насправді йшлося про мого внука, я не була його офіційною нареченою, а ти був терористом, відколи тобі виповнилося два роки, але ці подробиці не мали великого значення. Американець пообіцяв вступитися за тебе.

Гадаю, ти добре пам’ятаєш ті два дні, впродовж яких пробув у лапах поліції. Я не забула ні хвилини з тих двох жахливих днів, які могли стати вічністю, якби тебе перевели в управління безпеки, звідки тебе не зміг би визволити навіть благословенний американський посол. Тебе побили до непритомності й знову дали би лупня, якби ти не носив прізвище Дель Вальє і не вчився у школі Сан-Ігнасіо. Навіть там, у поліцейській буцегарні, діяла ієрархія суспільних класів, Каміло. Дякуй Богу, що ти був не одним із тих двох хлопців, які разом з тобою розмальовували монумент. Їх би мордували ще більше.

Тебе випустили в жалюгідному стані: з розпухлим, як гарбуз, обличчям, із синцями під очима, в закривавленій сорочці та забоями по всьому тілу. Поки Етельвіна прикладала тобі лід, осипала поцілунками і водночас годувала потиличниками за твою дурість, директор школи пояснював мені, що мій внук створює надто багато проблем, дістає погані оцінки, бо йому не хочеться робити домашні завдання, і препаскудно поводиться.

— Каміло запхав мишу в торбинку вчительки музики і вилив пляшечку проносного у їжу вчителів. Його застали в туалеті, коли він курив марихуану і розігрував у лотерею порнографічні знімки серед учнів початкових класів. Одним словом, вашому онукові було б краще у військовій школі...

— Це ваша вина! — криком перебила я його. — Звідки він узяв марихуану, проносне і фотографії голих жінок? Хто пильнує дітей в тому інтернаті?

— Ми школа, пані, а не тюрма. Ми виходимо з того, що учні не є правопорушниками.

— Ви не можете виключити Каміло, отче, — заблагала я, змінюючи тактику.

— Боюся, пані, що...

— Мій внук робиться марксистом і атеїстом...

— Що ви кажете?

— Те, що чуєте, отче. Марксистом і атеїстом. Це непростий вік, йому потрібен духовний провідник. Жоден сержант військової школи не може ним бути, правда ж?

Директор кинув на мене один з тих поглядів, які можуть убити, і після довгої паузи від душі розсміявся. Він не виключив тебе зі школи. Я часто запитувала себе, чи не було це одне з тих перехресть, які визначають нашу долю, про які я тобі вже говорила. Якби тебе вигнали із Сан-Ігнасіо, ти, ймовірно, став би марксистом і атеїстом, а не священником, і в такому разі був би нормальним чоловіком, одружився би з милою дівчиною і подарував би мені кількох правнуків. Зрештою, помріяти не зашкодить.

25

На початку дев’яностих світ, країна і наше життя дуже змінилися. У 1989 році упав Берлінський мур, і ми змогли побачити по телевізору ейфорію берлінців, які за одну ніч ударами молотів знесли стіну, яка двадцять вісім років розділяла Німеччину. Невдовзі по тому офіційно закінчилася холодна війна між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, і на дуже короткий час дехто з нас полегшено зітхнув, але завжди десь точиться війна. Наш стражденний континент, за деякими сумними винятками, починав зцілюватися від напасті каудильйо, революцій, ґерильї, військових переворотів, тираній, убивств, тортур і геноцидів нещодавнього минулого.

Тут диктатура впала під власною вагою, підштовхувана знизу колективним зусиллям, без насильства і гуркоту, й одного ранку ми прокинулися з новиною про демократію, якої молоді не знали, а решта забули. Ми в ейфорії вийшли на вулиці, святкуючи це, а ти на пару днів зник в тому поселенні, де мав стільки друзів. Вони готували свято з нагоди приїзду Альбера Бенуа, який так і не розпаковував свою валізу у Франції, бо чекав миті, коли зможе повернутися на свою названу батьківщину. Ті самі люди, яких він спиняв, стаючи з розпростертими руками перед танками і кулями, приймали його як героя. Дехто з них, як-от ти, були безвусими дітьми, коли йшли за ним, озброєні камінням, а тепер це були дорослі чоловіки та жінки, але Бенуа пам’ятав ім’я кожного.

Спочатку був перехідний уряд, обмежена й обачна демократія, яка мала тривати кілька років. Демократія не принесла хаосу, який пророкувала пропаганда диктатури; ті, хто в обурливий спосіб здобули вигоду від по­передньої економічної системи, залишилися при владі, ніхто не попла­тився за вчинені злочини. Виринули політичні партії, які вижили в тіні, й з’явилися нові; відродилися інституції, які вважалися мертвими, і ми пристали на мовчазну угоду здіймати якого можна менше галасу, аби не провокувати військових. Диктатор, якого захищали праві, спокійно пішов собі додому під шумні овації своїх прихильників. Преса скинула із себе тягар цензури, і поступово ми довідалися про найкатастрофічніші аспекти попередніх років, але гаслом було вкрити пеленою забуття минуле, аби збудувати майбутнє.

Серед таємниць, які вийшли наверх, коли з’явилася свобода преси, був і секрет Колонії Есперанса, яку багато років охороняли військові, і нарешті уряд зміг її відкрити. Вона перетворилася на підпільну в’язницю, де проводилися медичні експерименти над політичними в’язнями, багато з яких були страчені. Керівник колонії втік цілий і неушкод­жений, і думаю, що до смерті спокійно жив собі у Швеції. Розумієш, Каміло, про що я кажу? Лиходіям щастить. Був страшний скандал, бо дістала підтвердження опублікована в Німеччині кількома роками раніше інформація про те, що колоністи, включно з дітьми, також були жертвами страхітливого режиму.

По телевізору показали кількох людей, пов’язаних з тією бридкою колонією, і серед них Фабіана Шмідта­-Енґлера. Він був зовсім не схожий на чоловіка з моєї молодості. Йому було близько сімдесяти шести років, він набрав тіла і майже повністю облисів; якби його ім’я не назвали, я б його, може, й не впізнала. Згадали порядну і шановану родину Шмідтів-Енґлерів, яка заснувала на півдні династію процвітаючих рільників і готельєрів. Сказали, що Фабіан був зв’язковим між колонією і службою безпеки військових, але не знав про ті жахіття, які коїлися там за загорожею, йому не висунули жодного серйозного звинувачення. Я повсюди шукала якусь інформацію про Хуліана Браво і його загадкові польоти, але не знайшла. Згадували лише про військові гвинтокрили, які перевозили в’язнів, але нічого про приватні літаки, які він пілотував.

То було востаннє, коли я щось чула про Фабіана, доки у 2000 році він не помер і я прочитала його некролог в газеті. У нього залишилась дружина, дві доньки та кілька внуків. Мені розповідали, що доньки були усиновлені, бо з другою дружиною він також не мав нащадків. Я рада, що він зміг створити родину, якої не міг мати зі мною.

Хуан Мартін приїхав з дружиною і моїми внуками, аби відсвяткувати політичні зміни. Ганебного чорного списку вже не існувало. Він планував залишитися на місяць, поїхати на північ і на південь, скористатися з найкращих туристичних пропозицій, але не минуло й двох тижнів, коли він зрозумів, що його місце вже не тут і знайшов привід, аби вернутися в Норвегію. Багато років він почувався там іноземцем, але йому вистачило цих двох тижнів, аби зцілитися від ностальгії, тієї хвороби вигнанців, й остаточно пустити коріння в місці, яке його прихистило, коли його підвела батьківщина. Відтоді він навідувався до нас лічені рази і завжди сам. Гадаю, на його дружину і дітей ця країна не справила такого доброго враження, як на Гаральда Фіске.

Моє життя також змінилося в ті роки, я увійшла в інший відтинок моєї стежки. Як казав у своєму вірші Антоніо Мачадо: «дороги нема, її прокладаєш йдучи», однак я не прокладала шляху, а спотикаючись ходила вузькими і звивистими стежками, які часто зникали й губилися в гущавині. Шляху як такого не було. У свій восьмий десяток я увійшла з легкою душею, вільною від матеріальних пут і з новим коханням.

Гаральд Фіске був ідеальним товаришем для цього етапу, і можу тобі сказати із повним знанням справи, що під старість можна закохатися так само сильно й пристрасно, як замолоду. Єдина відмінність полягає в тому, що є відчуття невідкладності: не можна витрачати час на дурниці. Гаральда я кохала без ревнощів, сварок, нетерпіння, нетерпимості та інших недоречностей, які псують стосунки. Його кохання до мене було спокійним, цілком відмінним від постійної драми, яку я переживала з Хуліаном Браво. Коли він пішов на спочинок з дипломатичної служби, ми перебралися у Сакраменто, де могли жити спокійно і часто навідуватися на ферму, щоб подихати свіжим повітрям. Після смерті Факунди за помістям гляділа її донька Нарсіса. Столичний дім я здала в оренду і більше ніколи в ньому не жила, тож мені не було дуже боляче, коли його зруйнував землетрус. На щастя, квартиранти поїхали у відпустку і ніхто не опинився під завалами.

У Сакраменто я купила старий дім, аби Гаральд мав чим зайнятися, направляючи його численні вади. Він виріс, допомагаючи своєму батькові і дідові в родинній столярні; відразу після школи працював зварником на корабельні, а його хобі, окрім птахів, були слюсарно-водопровідні роботи. Він міг годинами лежати під кухонною раковиною. На електриці розумівся мало, але імпровізував і лише раз його мало не вбило струмом. Він гордився своїми мозолистими руками, обламаними нігтями і потрісканою й почервонілою шкірою — «робочі руки, чесні руки», казав він.

З поверненням демократії кілька жіночих груп, яким допомагала моя фундація, скинули мачистський тягар військової ментальності, розцвіли й існують досі. Завдяки ним нині стало можливим розлучення й узаконено аборт. Ми справді рухаємося вперед, але наче рак: два кроки вперед і крок назад.

Фундація нарешті знайшла свою місію. Раніше вона розподіляла гроші без стратегії, доки я не зуміла надати їй спрямування, яке вона має відтоді та, сподіваюсь, матиме і після моєї смерті: боротися проти домашнього насильства. На це мене надихнула молода жінка на ім’я Сусана, молодша сестра Етельвіни. Ти знаєш, про кого я кажу, Каміло.

Замолоду Нарсіса, донька Факунди, народила кількох дітей від різних чоловіків, яких віддавала на виховання своїй матері, поки сама віялася з новим коханцем. Вона саме була з одним із них, коли стався військовий переворот і два чи три місяці від неї не було ні слуху, ні духу. Вона вернулася сама і вагітна, як це траплялося раніше не раз, і коли прийшла пора, народила доньку Сусану. Я не раз бачила на фермі цю дівчинку, яка росла під опікою бабусі, в оточенні старших братів і сестер. Допіру їй сповнилося шістнадцять років, як вона перебралася з одним поліцейським в містечко за тридцять кілометрів від Науеля; звістки про неї я одержувала лише від Факунди. Та розповідала мені, що її онука живе погано, бо той тип безпробудно п’є і б’є її. Їй було приблизно вісімнадцять років і вже бракувало кількох зубів через побої.

Одного дня у Санта-Клару прийшла якась жінка з немовлям на руках і малям, яке ледве дибало, і залишила їх на піклування Факунди і Нарсіси. То були діти Сусани, яка перебувала в лікарні зі зламаною рукою і ребрами. У нападі шалу чоловік накинувся на неї із ременем і копняками. Не вперше Сусана опинялася в лікарні. Того тижня я була на фермі, коли та жінка розповіла нам про те, що сталося. Вона сказала, що, почувши лемент, гукнула сусідок, які притьмом прибігли на порятунок Сусани, озброєні пательнями і держаками від мітел.

— Ми мусимо захищати одна одну, ми завжди напоготові, але іноді не чуємо або прибігаємо запізно, — додала вона.

Я пішла з Факундою провідати Сусану, ми знайшли її у спільній палаті: із загіпсованою рукою вона лежала на ліжку без подушки — через удари по голові. Лікарка розповіла, що найгірше в її роботі — це надавати допомогу жертвам домашнього насильства, які раз по раз поступають у відділення невідкладної допомоги.

— Й одного дня вони вже не вертаються. Багатьох жінок вбивають їхні чоловіки, коханці, іноді батьки.

— А поліція?

— Вмиває руки.

— У випадку Сусани нападником є поліцейський.

— Йому нічого не буде, навіть якщо він її уб’є. Скаже, що то був самозахист, — зітхнула лікарка.

На той час я вже кілька років працювала в жіночих групах і в пошуках способів допомогти перебрала від них смиренність замість того, щоб кидатися на реальність, як робила спочатку. У них був досвід і вони могли пропонувати рішення, моїм завданням було матеріально сприяти тому, про що мене просили, але через випадок Сусани, яка була внучкою Факунди і сестрою Етельвіни, моя кров закипіла. Я поїхала в Сакраменто, аби поговорити з одним суддею, який був колегою мого брата Хосе Антоніо, хоча був на кілька років молодшим за нього.

— Поліція не може увійти в дім без ордеру на обшук, Віолето, — озвався він, коли я виклала йому все, що сталося.

— Навіть коли когось нещадно лупцюють?

— Не перебільшуй, подруго моя.

— Ми — одна з країн з найбільшим у світі домашнім насильством, ви це знаєте?

— У більшості випадків йдеться про приватні справи у лоні родини, які не належать до компетенції правоохоронних органів.

— Починається з побоїв і закінчується вбивством!

— У такому разі втручається закон.

— Ясно. Треба дочекатися, коли той дегенерат вб’є Сусану, аби ви виписали ордер на арешт. Ви про це мені говорите?

— Заспокойтеся. Я особисто займуся тим, аби нападник отримав сувору догану, що може означати його виключення з поліції.

— Якби йшлося про вашу доньку чи внучку, ви б лишалися спокійним, знаючи, що він на свободі й може напасти на неї знову?

Сусана все ще лежала в лікарні, коли той тип заявився на ферму — буцім для того, щоб побачити своїх дітей, бо дуже за ними скучив. Він прийшов у мундирі та зі зброєю при поясі. Пояснив, що Сусана зашпорталася і впала зі сходів. Факунда і Нарсіса не дали йому побачитись із дітьми і з вереском прогнали; чоловік забрався, присягнувшись, що ще вернеться і тоді вони побачать з ким мають справу. Я зрозуміла, що обіцянка судді послужила лише для того, аби спровадити мене з його офісу.

— Сусана мусить зараз же покинути того чоловіка. Насильство завжди йде по висхідній, — сказала я Факунді.

— Вона не наважується, Віолето. Той тип погрожував, що вб’є і її, і дітей.

— Їй треба сховатися.

— Де?

— У мене вдома, Факундо. Він прийде за нею, коли її випишуть з лікарні. Збирай дітей.

Я відвезла загіпсовану, худу і перелякану Сусану і двох її дітей до себе додому, де їх чекала Етельвіна. Відвозячи їх, я мала час поміркувати над власною історією. Роками я терпіла побої Хуліана Браво, не називаючи це «домашнім насильством», а радше виправдовуючи його: то був нещасний випадок; він розпустив руки, бо забагато випив; я сама напросилася; у нього неприємності і він розрядився на мені, але це вже не повториться, він мені пообіцяв, він попросив пробачення. Мене ніщо з ним не зв’язувало, він був мені не потрібен, я була вільна й утримувала себе сама, однак мені знадобилися роки, аби покласти край цьому свавіллю. Страх? Так, страх був, але була також невпевненість, емоційна залежність, інерція і правило мовчання, які не дозволяли мені говорити про те, що зі мною відбувається; я ізолювалася.

Завдяки Етельвіні я побачила, що Сусані пощастило, бо в нашому домі вона в безпеці, але мільйони жінок не мали змоги втекти. Фундація Ньєвес фінансувала деякі притулки для жертв насильства, розкидані тут і там, але потрібно було зробити набагато більше. Розмовляючи з однією жінкою, яка управляла одним з таких прихистків і добре знала ситуацію жертв, що були під її опікою, бо й сама пережила те саме, ми дійшли висновку, що навіть коли помножимо ці притулки, їх ніколи не буде достатньо. Вона сказала мені, що насильство щодо жінок є секретом полішинеля, який потребує розголосу, аби про нього знали всі.

— Викривати, інформувати, навчати, захищати, карати винних, приймати закони — ось що ми маємо робити, Віолето, — сказала вона.

І саме так, Каміло, в моєї фундації з’явилася конкретна місія. Саме завдяки цьому я залишалася активною і нат­хненною у так званому третьому віці, хоча в моєму випадку йдеться вже про четвертий чи п’ятий. Тепер це завдання Майлен Кусанович, яка тоді була полум’яною отроковицею, що прагнула справедливості. Поки та дівчинка присвячувала вільний час феміністичній діяльності, ти волочився за працівницею супермаркету. Скільки я мала з тобою клопотів, Каміло!

Сусана та її діти, які прибули в мій дім з наміром сховатись на кілька днів від того проклятого поліціянта, залишилися в нас на кілька років, бо було небезпечно вертатися в Науель, де той чоловік міг їх знайти. Гаральд оплатив дівчині нові зуби, і коли вона перестала прикривати обличчя рукою і змогла усміхнутися, ми побачили, що вона дуже схожа на свою бабусю Факунду в молодості. А ще вона успадкувала від неї серйозність і силу. Вона оговталась від травми і, щойно змогла відправити дівчинку в дитячий садок, почала працювати в одному з притулків моєї фундації. Немовля бавила Етельвіна — з тією самою любов’ю, яку вона вкладала в тебе, коли ти був маленьким, Каміло. Не маю поняття, що сталося з тим поліцейським, він попросту канув у забуття.

26

Ти закінчив Сан-Ігнасіо з найгіршими в твоєму класі оцінками, але з відзнакою найкращого товариша, ставши улюбленцем директора, з яким сам на сам сперечався про Бога і життя.

— Іноді ваш онук виводить мене із себе, Віолето, але я його дуже ціную, бо він кидає мені виклик і смішить. Знаєте, що йому недавно прийшло до голови? Що, якщо Бог існує, що, на його думку, не є фактом, а лише припущенням, він має бути марксистом. Мені шкода, що наступного року його вже не буде в нашій школі, — пояснив він мені.

У тому віці ти нічого не знав ні про Бога, ні про життя, натомість, як мені здається, добре розумівся на жінках. Ще змалку ти вічно ходив закоханий у когось зі страшною силою. У дев’ять років ти погрожував, що накладеш на себе руки через юну сусідку, якій було сімнадцять і вона навіть не підозрювала про твоє існування, доки ти не вкрав мій діамантовий перстень, аби подарувати їй. Думаю, ти її пам’ятаєш. Бідна дівчина, червона від сорому, прийшла віддати його мені.

— Каміло попросив, аби я зачекала, коли він закінчить школу і зможе одружитися зі мною, — зізналась вона мені.

Після того великого любовного розчарування ти міняв кохану кожні два тижні. Етельвіна проганяла їх усіх. «Не приводь мені додому хвойд, Каміло!» Вона мала на увазі дівчаток у підколінниках і шкільній формі.

Одразу після закінчення школи, коли ти вступив в університет, щоб вивчати інженерну механіку, ти закохався в удвічі старшу за себе жінку, тобі подобалися старші пані. На щастя, я не пам’ятаю її імені й сподіваюся, що ти також. Ти збирався одружитися з нею, хоча, як цілком справедливо казала Етельвіна, тобі ще молоко на губах не обсохло. Вона була розлученою, мала двох дітей-підлітків, працювала менеджером у супермаркеті — чесно кажучи, я не знаю, що вона побачила в тобі; мабуть, відчувала велику потребу, якщо накинула оком на патлатого і розхристаного хлопчиська, яким ти був. Та що там, ти й досі таким є.

Мені довелося втрутитися, бо моїм вічним обов’язком було захищати тебе, як я пообіцяла Ньєвес. Спочатку я перейшлася до супермаркету з наміром напоумити ту даму. Вона прийняла мене в своєму офісі — закапелку за відділом м’ясних виробів. Була доволі пересічною, як на мою думку, але до мене поставилася з повагою, коли я застерегла її, аби вона заради власного блага перестала зустрічатися з моїм внуком, бо він нахабний шалапут і бабій, пияк, злодюжка з буйним норовом.

— Дякую, сеньйоро Дель Вальє, що ви мені сказали, я візьму це до уваги, — відповіла вона мені, делікатно відпроваджуючи мене до дверей.

Позаяк пані із супермаркету пустила мої слова повз вуха, я домовилася з Хуаном Мартіном, що відправлю тебе до нього в Норвегію — з думкою про те, що ти перемкнешся на юних скандинавських дівиць. Пропозиція попрацювати влітку в індустрії розведення лосося, яку ти отримав, не впала з неба за твої заслуги, як ми тобі наплели, її для тебе з деякими труднощами роздобув Гаральд, бо ти в той час ні на що не годився і варто було лише на тебе глянути, щоб здогадатися, що ти вітрогон. За нашим задумом, ти мав лишатися там якомога довше. Він вдався, але я не припускала, що заодно це віддалить тебе від інженерної механіки. Ти успадкував цю схильність по материнській лінії. Як я тобі казала, тітка Пілар була генієм механіки. Могла лагодити несправності й винаходити механізми, як-от той саморобний пристрій для сушіння пляшок, таку собі велетенську повітряну скульптуру, що була на вигляд, наче доісторична викопна знахідка. Вона передала тобі свій дар через заплутані стежки прабатьківської крові, і за допомогою цього ти зміг зробити більше, ніж за допомогою молитви. Це дуже прислужилося тобі у смітнику, тобто в твоїй комуні.

З якоїсь причини, яку я вже не згадаю — можливо, то була справа одинадцятирічної дівчинки, що завагітніла від свого вітчима, якій відмовились зробити терапевтичний аборт і вона померла під час пологів, — ми, тисячі жінок, вийшли на вулиці кількох міст. На той час це можна було робити без ризику. У натовпі я зіткнулася з Майлен Кусанович і не впізнала її: худа й негарна шмаркачка перетворилася на амазонку, яка крокувала на чолі групи зі знаменом в руках.

— Віолето! Це я, донька Антона! — гукнула вона мені.

З одного боку вона поводилась зі мною фамільярно, наче ми були однолітками, з іншого — раділа, що я беру участь у маніфестації, наче я була якоюсь немічною старою.

З того дня я мала її на оці, Каміло. Спочатку, до того як тобі забагнулося стати священником, я хотіла, щоб ти на ній оженився, але тепер мушу вдовольнитися тим, що вона твоя найкраща подруга — хіба що в майбутньому ти знімеш із себе духовний сан і відмовишся від безшлюбності. До речі, безшлюбність є баластом; можливо, колись вона викликала повагу, але зараз є підозрілою, ніхто не лишає дитину зі священником на самоті. В нашій країні є триста визнаних священників-педофілів. Я запросила Майлен на чай, як це було заведено тоді, аби перевірити її, перш ніж познайомити з тобою. Нам ніхто не заважав, бо Гаральд з кількома друзями поїхав на риболовлю. Я не схвалюю цього жорстокого спорту, який полягає в тому, щоб піймати нещасну рибу, видерти з неї рибальський гачок і з роздертою пащею кинути назад у воду, де вона поволі сконає або її зжере принаджена кров’ю акула. Але я відхилилася від теми, вернімося до Майлен.

Я чекала на появу горластої і спітнілої дівчини, яку бачила на вуличному марші, але вона постаралася справити на мене добре враження і прийшла з макіяжем, вимитим волоссям, у матроських штанах, приталених згори і розкльошених донизу, як було тоді модно, і білих черевиках на платформі. Етельвіна приготувала для нас меренговий торт, до якого гостя знай прикладалася, не зважаючи на калорії; ця подробиця врешті переконала мене, що вона ідеальна дівчина для мого внука, я люблю людей, які набирають тіла із задоволенням.

Я дізналася, що вона вивчає психологію і що до закінчення університету їй лишається три роки. Вона спитала мене, чи проходила я психоаналіз, і я потрактувала це не як безцеремонність з її боку, а як професійну цікавість. Виявилося, що вона чула про лікаря Леві, бо на факультеті вони вчились за його книжками, і на неї справило враження те, що я знала його особисто. Він помер ще до її народження. Гадаю, в ту мить, вона порахувала скільки мені років і дійшла висновку, що я така сама древня, як піраміди, але не змінила свого товариського тону.

Я скористалася нагодою, аби розповісти їй про мого внука, чудового юнака з добрими почуттями й твердими принципами, вродливого, працьовитого і дуже розумного. Етельвіна, яка саме подавала наступний шматок торта, завмерла з ножем у руках і запитала, кого я маю на увазі. Я сказала Майлен, що у тебе чудовий контракт у Норвегії, не уточнюючи, що йдеться про патрання лососів, що перед від’їздом ти почав вивчати інженерну механіку і по поверненні плануєш продовжити навчання і що невдовзі приїдеш до мене в Сакраменто.

— Я б хотіла, аби ви познайомилися, — сказала я ніби між іншим.

Етельвіна саркастично хмикнула і пішла на кухню.

Мати Антона Кусановича була чистокровною індіанкою, але він успадкував риси свого батька-хорвата. Одружився з канадкою, яка як туристка подорожувала Південною Америкою, закохалася тут і вже не вернулася в свою країну. Майлен розповіла мені, що то було кохання з першого погляду і що її батьки люблять одне одного, як першого дня, й після того, як привели на світ семеро дітей. Вона єдина, в кого є щось від бабусі-індіанки: пряме волосся кольору агату, чорні очі й виразні вилиці; решта родини зовні такі як європейці. Суміш рас робила її дуже привабливою.

Та тієї миті я й не могла уявити, що поки я шукала тобі наречену, ти снував плани вступити в семінарію.

У той час я сповна переживала любов із Гаральдом, який своїм ентузіазмом підтримував мою молодість. Однією із запропонованих ним пригод було поїхати в Антарктиду. Ми пливли на військовому кораблі за спеціальним дозволом, який Гаральдові надали як дипломатові — і тому, що він видав себе за науковця. Цей білий, безмовний і пустельний світ — світ, який перетворює, він може змінити людину назавжди. Мені думається, що такою є територія смерті, якою я незабаром блукатиму у пошуках моїх минулих любовей: там я знайду Ньєвес і багатьох інших, які пішли раніше. Зараз туди організовують туристичні мандрівки, і ти мусиш поїхати, Каміло, поки той континент не розтанув і не вимерли тюлені. Мій чоловік побачив там незнаних птахів і зміг походити з фотоапаратом поміж величезного згромадження пінгвінів. Вони пахнуть рибою. Однією з розваг на борту було кидатись у море поміж уламків блакитного льоду: тебе притьмом витягали, заки ти не загинув від гіпотермії. Аби зберегти нашу честь, нам з Гаральдом довелося наслідувати молодих моряків і пірнати в найхолодніші на планеті води. Відтоді в мене мерзнуть ноги. Гаральдові приходили до голови такі безумства, і я йшла за ним без нарікань, бо розуміла, що любов до занять просто неба у нього в крові. Насправді я пережила з ним чимало страху і болю в кістках.

Окрім манії спостерігати за птахами, яка, схоже, є дуже популярною в його країні, Гаральд любив працювати з інструментами; це вас одразу зблизило. Пригадуєш, як він навчив тебе основ теслярства? Казав, що інструменти й ручна робота є спільною мовою чоловіків; що немає перепон у спілкуванні тих, хто поділяє це захоплення. Усі його предки були теслями та столярами в невеличкому містечку Улефосс, де він народився і виріс у тому самому домі, який його дідусь власноруч спорудив у 1880 році. Коли я востаннє була в Улефоссі, його населення, мабуть, складало менше трьох тисяч осіб і головними заняттями, як і в попередні сторіччя, усе ще були метало- і деревообробка, а також торгівля. В дитинстві Гаральд зі своїми друзями полюбляв стрибати на колоди, які сплавляли широкою річкою, що розділяє місто — смертельна розвага, бо досить було посковзнутися, щоб загинути: тебе могло або розплющити, або ти міг втопитися.

Норвезького літа, коли ніколи повністю не поночіє, ми щороку їздили в хатинку, сховану серед лісу у трьох годинах їзди від Улефосса. Гаральд збудував її сам, і на це вказували деталі. Площа її складала приблизно шістдесят квадратних метрів, а за вбиральню правила яма у хижці надворі. Вночі було страшенно зимно, навіть не хочу думати, як там було взимку. Ні електрики, ні водогону, але Гаральд встановив генератор і ми мали воду в бідонах. Він мився у холодній воді, я час від часу обмивалася губкою, але ми разом ходили в сауну, дерев’яну комірку в кількох метрах від дому, де ми парилися, поливаючи гаряче каміння водою, а потім на одну-дві хвилини пірнали в річку з крижаною водою. Обігрівалися ми при допомозі залізних пічок на дровах; Гаральд міг розколоти колоду кількома ударами сокири і розпалити вогонь одним сірником. Найкращі дрова з берези і їх було багато в лісі. Він рибалив і полював; я плела і планувала нові бізнес-справи. Харчувалися ми локшиною, картоплею, фореллю і впольованою ним при допомозі рушниці й силець дичиною, а щоб перебути час, оглушували себе аквавітом, сорокапроцентним трунком, який є національним напоєм. Фургон Роя Купера був палацом супроти хатини Гаральда, але зізнаюся: я сумую за тими довгими медовими місяцями, які провела з моїм чоловіком у тих дивовижних лісах.

На початку осені відлітали зграї диких гусей, у повітрі з’являлася поволока туману, а на землі дзеркало паморозі, ночі ставали довгими, а дні короткими й сірими. Тоді ми прощалися з хатиною. Гаральд не замикав двері на ключ — а що, коли хтось заблудиться і потребуватиме притулку на одну-дві ночі. Він лишав стоси дров, свічки, гас, харчі й теплий одяг для цього ймовірного гостя. Цей звичай завів його батько — попервах для того, аби допомогти втікачам під час війни, коли Норвегію окупували німці.

Якось я запитала Гаральда, яке його найзаповітніше бажання; він відповів, що завжди хотів провести старість у тиші й самотності на маленькому острові, одному з п’ятдесяти тисяч, які існують в роздробленій географії Норвегії, але відколи закохався в мене, бажає лиш одного: померти біля мене, на півдні моєї країни. Я впевнена, що він мене дуже любив, але йому було нелегко це виражати: він був маломовним, люто незалежним — і чекав, щоб я також була такою, — і надто практичним, як на мій смак. Жодних квітів чи парфумів, він дарував мені цизорики, садові ножиці, інсектицид, компас тощо. Уникав романтичних або сентиментальних виявів, вважав їх підозрілими. Якщо любиш по-справжньому, для чого про це заявляти? Він дуже любив музику, але корчився від сорому через вульгарність деяких пісень і мелодраматичних сюжетів опер; волів їх сприймати італійською, так він міг слухати Паваротті, не відаючи, які дурниці той співає. Уникав говорити про самого себе, доводив до крайнощів нордичний концепт janteloven, який означає: «Не вважай себе якимось особливим чи кращим за інших, пам’ятай, що по цвяхові, який найбільше виступає, б’ють молотком». Він навіть не хвалився птахами, яких виявляв.

У кожній подорожі ми заїжджали провідати Хуана Мартіна і його родину в Осло, але лише на кілька днів. Гадаю, моєму синові було зручніше любити мене на віддалі. Він прожив багато років у Норвегії, адаптувавшись до дуже відмінної від нашої культури. Від молодого революціонера, який утік від брудної війни, не лишилося нічого: тепер це череватий поважний пан, який голосує за консерваторів. Звісно, тамтешні консерватори є лівішими, ніж тутешні соціалісти.

27

Того року, коли я відправила тебе в Норвегію, аби вирвати з лап менеджерки супермаркету, перед тим як податися в лісову хатинку, ми з Гаральдом поїхали провідати тебе. Індустрія розведення лосося успішно розвивалася вже понад двадцять років, і країна була найбільшим у світі експортером цієї риби. Ці норвежці неймовірні, Каміло. Вони були бідні, як церковні миші, доки не знайшли на півночі нафту і на голови їм не впало багатство. Замість того, щоб розтринькати його, як це сталося в багатьох інших місцях, вони скористалися ним, аби забезпечити процвітання всього населення. І з тим самим практичним талантом, любов’ю до науки і добрим управлінням, які застосували у нафтовій сфері, вони створили лососеві ферми.

Позаяк у тих фіордах, де ти перебував, літо запізнювалося, ти ходив у помаранчевій парці, рятувальному жилеті зеленого папугового кольору, шапці, шарфі, чоботах і ґумових рукавицях. Ми здалеку побачили, як ти працюєш на круглому помості, оточеному плавучими клітками з лососем; ти був схожий на астронавта під цим небом з рожевими хмарами, з укритими снігами горами довкіл, які відбивалися в спокійному морі кришталевих і крижаних вод. Повітря було таке чисте, що боляче було дихати. Життя на лососевих фермах — дуже суворе, і мені сподобалося, що було багато жінок, які виконували таку саму роботу, що й чоловіки. Якщо ти й набрався трохи мачизму від Етельвіни — й у жодному разі не від мене, — там ти його позбувся.

Теоретично ти міг заощаджувати всю платню, але ніколи не вмів розпоряджатися грішми, вони тобі йдуть поміж пальців, як пісок, у цьому ти схожий на свою матір. Там ти витрачав їх на пиво й аквавіт для своїх товаришів. Ти був загальним улюбленцем. Мене непокоїло, що в тебе нема однієї або й кількох дівчат, позаяк метою цієї подорожі було якраз перемкнути твою увагу, щоб ти забув ту пані. Гаральд раніше за мене здогадався, що твоя увага зосереджена на іншому.

Під час обробки риби всі жінки мали однаковий вигляд, закутані блакитними фартухами й зі забраним під шапки волоссям, але коли надходила пора аквавіту, можна було побачити, що декотрі з них є вродливими дівчатами твого віку, які підробляли влітку або проходили університетську практику.

— Ти помітила, що Каміло на них навіть не дивиться? — зауважив Гаральд.

— Маєш рацію. Цікаво, про що він думає?

— Читає нам проповіді про несправедливість, численні потреби людства і свою печаль через неможливість їх задовольнити. Він неспокійний і похмурий, хоча в такому оточенні мав би бризкати радістю, — сказав мені Гаральд.

— І зовсім не згадує про дівчат. Ти думаєш, цей хлопчисько є геєм? — запитала я.

— Ні, але він може бути комуністом або збирається стати священником, — відказав він, і ми в унісон розсміялися.

Наступного дня ти запитав нас, чи віримо ми в Бога, а тому жарт попереднього дня вже не здавався мені таким смішним. У житті Гаральда релігія займала мінімальне місце. Дитиною він відвідував з батьками лютеранську службу, але вже багато років тому віддалився від релігії. Що стосується мене, то я була вихована в такому собі католицькому, прикрашеному хрестами та статуями, язичництві, де з небом постійно вівся торг серед обітниць, молитов на вервиці, свічок і літургій. Магічне мислення. Коли я порвала з Фабіаном і зійшлася з Хуліаном, мене відлучили від церкви за подружню невірність. Для мене це було покаранням, бо таврувало мене як парію в моїй родині й моєму соціальному колі, але духовного впливу на мене не справило. Церкви мені не бракувало.

Того 1993 року, перед тим, як вирушити в Норвегію, я сповнила обітницю, яку дала падре Хуану Кірозі, коли тебе затримали за вандалізм щодо Монументу рятівників Батьківщини, який тепер називається Монументом Свободи, і яку я відкладала з року в рік. Тоді, вклякнувши, я пообіцяла святому, що якщо мій внук повернеться живий, я пішки пройду значну частину Шляху Святого Якова. Я мусила зробити це сама, тож Гаральд скористався нагодою, аби поїхати на Амазонку, поки я мандрувала в Іспанію. В мої сімдесят три роки я була однією з найстарших паломниць у пілігримці між Овьєдо і Сантьяго, але шістнадцять днів твердо йшла пішки з патерицею і рюкзаком на плечах. То були дні виснаження й радості, незабутніх пейзажів, емоційних зустрічей з іншими подорожніми і духовних рефлексій. Я переглянула усе своє життя і, прибувши нарешті в собор Сантьяго-де-Компостела, мала певність, що смерть є порогом іншої форми буття. Душа його долає.

То була перша з багатьох моїх рефлексій щодо віри, Каміло.

Ти повернувся з Норвегії раніше, ніж ми сподівалися, без жодного бажання вернутися в університет, але з твердим наміром розпочати новіціат — супроти моєї волі, бо ні мені, ні будь-кому, хто тебе знав, не могло прийти до голови, що ти обереш цей тернистий шлях.

— Це не покликання, це примха! — кричала я тобі.

Відтоді ти згадував мені про це зі сто разів. Я була готова піти до провінціала, чи хто там за головного в єзуїтів, і сказати йому, що я про все це думаю, але Гаральд з Етельвіною мене не пустили. Тобі мало виповнитися двадцять два роки, і їм здавалося, що негоже бабусі втручатися у твої справи.

— Не хвилюйтеся за Каміло, пані, надовго він у панотців не затримається, його точно виженуть через невихованість, — втішила мене Етельвіна.

Але, як ми знаємо, цього не сталося. Тебе чекали чотирнадцять років навчання й приготування — і життя у священстві.

Єдиний спосіб, в який я можу пояснити собі твою духовну трансформацію, Каміло, це перечитуючи те, що ти написав мені кілька років по тому, з Конго, коли вже прийняв сан священника. Може, ти не пам’ятаєш того листа. Ті самі люди, з якими ти працював — і яким служив, — налетіли на будівлю місії, підпалили її та ударами мачете пошматували двох чудових черниць, які мешкали там разом з тобою. Ти дивом врятувався: гадаю, пішов роздобути харчів для дітей, що вчилися у школі. Про це писала вся світова преса, і я майже божеволію від тривоги, коли від тебе немає звісток.

Твій лист прийшов допіру через місяць. Ти писав: «Для мене віра — це абсолютна відданість. Відданість усьому, що казав Ісус. Усе, що написане в Євангелії, є правдою, бабусю. Я ніколи не бачив силу тяжіння, але маю доказ, що вона кожної миті існує. Так я відчуваю правду Христа — як чудесну силу, яка проявляється у всьому і надає сенсу моєму життю. Можу сказати, що попри сумніви, які я маю щодо Церкви, з усіма моїми хибами й обмеженнями, я є глибоко щасливий. Не бійся за мене, бабусю, бо я за себе не боюся».

Ти пішов у семінарію і залишив по собі величезну пустку. Ми з Етельвіною оплакували тебе так, наче ти пішов на війну; нелегко нам було жити далі у твою відсутність.

У 1997 році померла Факунда, їй виповнилося вісімдесят сім і вона була такою ж сильною і здоровою, як завжди. Вона впала з коня, якого тобі подарував твій дідусь Хуліан, того прекрасного створіння, яке щасливо жило на фермі Санта-Клара і було її транспортним засобом. Казали, що вона вмерла не від удару, у неї зупинилося серце, коли вона їхала верхи. У кожному разі, моя добра подруга мала раптовий і безболісний кінець, на який заслужила. Ми чували над нею в маєтку, де вона провела більшу частину свого життя, і впродовж двох днів проститися з нею приходили друзі, сусіди з Науеля та інших поближніх містечок, а також індіанці з округи, багато з яких були її родичами. Людей було стільки, що чування довелося перенести в патіо, де ми поставили труну під духмяним накриттям з квітів і лаврового гілля. Мені шкода, що ти не зміг приїхати, Каміло, бо саме відбував новіціат. Гаральд зробив сотні фотографій та відео, попроси їх у Етельвіни.

Парох Науеля відправив панахиду, а потім була індіанська церемонія прощання з Факундою. Її учасники прийшли в церемоніальних убраннях і з музичними інструментами, бо прощаються з померлими вони співаючи. Оскільки харчів не мало б забракнути, ми засмажили на рожні кілька баранців, подали качани цукрової кукурудзи, салат з помідорів і цибулі, свіжоспечений хліб, солодощі й багато оковитої та вина, бо горе краще переноситься з алкоголем. Правилом чування є те, що принесені в жертву тварини мають бути повністю спожиті: їжа не може змарнуватися. Старець общини, який замінив Яйму, виголосив коротку проповідь своєю мовою, яку я не могла зрозуміти, але мені пояснили, що він сказав Факунді, що вона перестала існувати і не повинна вертатися, шукаючи своїх дітей та внуків, що мусить поринути у сон Матері Землі, де тепер ті, хто відійшли раніше.

Старець дав останні напучення духові Факунди, аби полегшити їй перехід у світ предків при спомозі курки, яку він обдав димом сигари і змочив краплями настоянки перед тим, як скрутити їй голову і кинути її у вогонь, де вона перетворилася на попіл. Кілька ще тверезих чоловіків підняли труну і віднесли її на плечах на цвинтар Науеля, бо небіжка не раз казала, що хоче бути похованою біля Рівасів, а не на індіанському кладовищі. Ті, хто були спроможні, йшли за труною пішки, інші їхали у двох автобусах, які я для цього найняла. Цвинтар був недалеко, випито було багато. Церемонія завершилася довкола могили, викопаної для труни, де ми навіки попрощалися з тілом Факунди і побажали гарної мандрівки її душі.

Окрім Факунди, з якою мене лучили міцні узи, того року ми втратили Кріспіна. Псові було тринадцять років, він оглух, наполовину осліп і трохи рішився глузду, як це зазвичай буває зі старими. Ветеринар сумнівався, що тварини можуть страждати на деменцію, але я бачила, як мій брат Хосе Антоніо усе більше заглиблювався в лабіринт забуття, і кажу тобі, Каміло, що в Кріспіна були такі самі симптоми. Він помер на руках Етельвіни, з’ївши рублену котлету, бо в нього залишилося мало зубів, — завдяки милосердній ін’єкції, яку зробив йому той самий ветеринар, який заперечував його стан. Я забилася в найдальший куток в домі: була нездатна спостерігати кончину цього вірного друга. Тебе ми не сповістили, бо ти би дуже журився через те, що не міг бути разом з ним у ту мить; ми сказали тобі, що він тихо згаснув у моєму ліжку, де він спав, відколи ти пішов в інтернат.

Коли ти вступив до семінарії, мені довелося навчитися любити тебе віддалік. Навіть не розповідатиму тобі, як це було важко, Каміло, доки я не призвичаїлася до листування. Одного дня ти зможеш перечитати свої листи і пережити шумування своєї молодості, коли за товариша ти мав Ісуса, і ті роки напруженого вивчення філософії, історії та теології, настіж розчинених вікон у людське знання. Тобі пощастило мати добрих вчителів, які навчили тебе вчитися, знати, чого ти не знаєш, і запитувати. Декотрі були справжніми ерудитами. Пригадуєш того старого, який викладав тобі канонічне право? На першому уроці він сказав, що ти вивчиш цей предмет зі споду і з лиця... аби мати змогу знайти виверт, який допоможе визволити людину. Мені здається, ти завжди це робив, ти досконально опанував цю науку.

Сам ти також умієш викрутитися. Я дізналася, що недавно тебе покликав до себе єпископ, аби дати прочухана за те, що ти уділив шлюб парі лесбійок: обидві були вбрані в біле і дуже щасливі. Він тицьнув тобі під ніс весільне фото, яке з’явилося у Фейсбуку.

— Це схоже на перше причастя, — пожартував ти.

— Ви мусите визнати свою помилку і вибачитися! — зажадав від тебе єпископ.

Ти викрутився від обітниці послуху.

— Залишаю за собою право повідомити пресі те, що ви мені наказали, Ваша Еміненціє. Я не можу визнати помилку, це б суперечило моєму сумлінню, бо я вірю, що кожна людина має право на любов. Я усвідомлюю наслідки.

Ти розповів мені про це по телефону, і я записала, щоб не забути, бо саме так ти відповідав, коли був малий і я ловила тебе на якомусь шалапутстві: «Я не можу просити пробачення, бабусю, бо це б суперечило моїм переконанням. Кожна людина має право шпурляти яйцями з рогатки, але якщо тобі так хочеться, можеш мене покарати». Вже тоді, у десять років, ти знаходив єзуїтські доводи.

Ти ніколи не хотів розповісти, чому тебе відправили в Африку, але я припускаю, що тебе покарали, щоб змусити замовкнути, коли ти намагався викривати педофілію декого з твоїх колег, або ж ти попросився поїхати місіонером через любов до ризику — іншими словами, з тієї самої причини, через яку переконав свого дідуся Хуліана повезти тебе поплавати поміж акул, коли тобі було одинадцять років. Я мало не вмерла, коли дізналася, що тебе опустили в клітці із фотопристроєм в море, яке кишіло цими хижими бестіями, поки твій дідусь на борту човна попивав пиво з капітаном.

Попервах ця християнська місія в Конго видалася мені поетичним проектом, який годився для одухотвореного роману ХІХ сторіччя: молоді ідеалісти поширюватимуть свою віру і поліпшуватимуть умови життя варварського народу. Мене розчулило те, що ти вчитимеш суахілі — ти, хто заледве вивчив англійську мову і так-сяк говориш нею з бандитським акцентом. Ти з більшим захватом працював руками, ніж правив літургію, але надто оптимістичний тон твоїх листів мене насторожив. Ти щось приховував.

Ти надсилав мені фотографії машини-розвалюхи, яку полагодив при допомозі запчастин, які сам викував у кузні, дітей в шкільній їдальні, яку власноруч збудував, криниці, яку споруджував у селі, баскської черниці нездоланної відваги, африканської черниці, яка тебе веселила, і песика, який виявися сучкою, але уникав згадок про оточення, в якому перебував. Я нічого не знала про Африку, про її розмаїття, її історію чи злигодні, не могла відрізнити одну країну від іншої і вважала, що слони та леви водяться на всьому континенті. Я взялася досліджувати і виявила, що Конго є величезною і багатою на ресурси країною, але також це місцина, де проливається найбільше крові на світі — більше, ніж у будь-якій зоні воєнних дій.

Лист за листом я витягнула з тебе правду і зрозуміла, що ти за інших обставин наслідуєш місіонера Альбера Бенуа, який помер кількома роками раніше в поселенні, якому присвятив своє життя. Я пішла на його похорон замість тебе; столицю паралізував засмучений натовп, який провів його на цвинтар. Ти, як і той французький священник, прагнув до останку розділити долю найбільш незахищеного люду. Я дізналася про племінні чвари, війну, бідність, озброєні групи, табори біженців, жорстоке поводження із жінками, яких цінують менше, ніж худобу, про те, що будь-якої миті там можна втратити життя попросту тому, що тобі не пощастило. Ти розповів мені про двох хлопчаків, які були малолітніми солдатами, яких насильно завербували у восьмирічному віці і змусили вчинити звірство: убити матір, батька чи брата, аби кров на їхніх руках пов’язала їх з ополченням і назавжди роз’єднала з родиною і племенем; про жінок, яких ґвалтують, коли вони йдуть по воду до криниці, і про те, як чоловіки не ходять по неї, бо їх убивають; про корупцію, жадібність і сваволю — жахливий спадок колонізації.

Тут ти постійно відчував досаду. Тебе лютила несправедливість, класова система, бідність; ти бунтувався проти церковної ієрархії, проти забобонної релігії, проти тупості й обмеженості суджень політиків, підприємців і багатьох священників. У Конго, де проблеми були значно серйознішими, ти почувався задоволеним: ти був столяром і механіком, учив дітей, вирощував овочі та вигодовував свиней. То була не твоя країна, ти не прагнув її змінити, а просто хотів допомогти, як міг. «Моє — це працювати руками і намагатися вирішити практичні питання, бабусю, я не надаюся до проповідування. Місіонер з мене нікудишній», — писав ти мені. Ти став смиренний, Каміло, це був великий урок Конго.

Зараз ти живеш в поселенні, яке до твого прибуття було сміттяркою. Я була дуже зворушена, коли ти привіз мене показати його, таке чистеньке й впорядковане, зі скромними, але порядними оселями, зі школою, майстернями для різних ремесел і навіть бібліотекою. Найбільше мене розчулила хатинка із земляною долівкою, де ти живеш із кицею і собакою, які взяли тебе під свою опіку. Знаєш що, Каміло? Я відчула жало заздрощів, бажання повернути молодість і розпочати все спочатку, позбутися всього зайвого і залишити лише потрібне, служити і ділитися. Я знаю, що серед тих людей ти абсолютно щасливий. Ти прийняв те, що не можеш змінити країну і ще менше світ, але можеш комусь допомогти. Тебе супроводжує дух падре Альбера Бенуа. Ти не знаєш, скільки разів я дякувала небу, що в часи диктатури ти був таким юним, і за те, що, попри стільки необережних вчинків, ти вислизнув з лап репресивного апарату. Зараз єпископ скубе тобі вуха і дехто обзиває комуністом за те, що ти працюєш із бідняками; у ті часи тебе б розчавили, як таргана.

Запевняю, що я давно відмовилася від задуму звести тебе з Майлен Кусанович. Я, звісно, жартую, коли прошу, аби ти одружився з нею, коли складеш духовний сан. Життя моє добігає кінця, і я не збираюся витрачати його на марні мрії: я знаю, що ти залишатимешся священником аж до смерті. Твоєї смерті, не моєї. Майлен випадково з’явилася на горизонті, коли ти був в Африці, я це не підстроїла.

Майлен почула про Фундацію Ньєвес, яка існувала вже кілька років і мала добру репутацію, і прийшла подати клопотання. Це вже не була юна дівчина, їй, мабуть, було поза тридцять, але я відразу з’ясувала, що вона незаміжня. У той час у фундації все проходило через мої руки, я мала лише секретарку, бо намагалася якомога менше витрачати на адміністрування. Майлен здивувалася, побачивши мене за письмовим столом, бо не пов’язувала мене з філантропією, а я здивувалася, пересвідчившись, що вона не відмовилася від феміністичних ідей, які сповідувала у дванадцять років. Їй була потрібна підтримка моєї фундації для програми контрацепції та статевого виховання.

Ми обрали президентом республіки першу жінку, і вона зробила пріоритетом жіночі питання, зокрема боротьбу з нашою хронічною хворобою домашнього насильства, яку вона називала «національною ганьбою». Я декілька разів зустрічалася з нею після того, як вона зайняла свою посаду, бо мій досвід міг стати у пригоді. Місія моєї фундації цілком і повністю збігалася з її наміром викривати насильство, інформувати, виховувати, захищати жертв і змінювати закони. Це означало, що Фундація Ньєвес почала отримувати допомогу від уряду, здобула більший авторитет і привабила спонсорів, які досі, через багато років, долучаються до її фінансування.

— Я думала, що міністерство у справах жінки запровадило цю програму в школах, — сказала я Майлен.

Вона пояснила мені, що, як це завжди буває, фондів не вистачає для віддалених сільських районів та індіанських громад. Розповіла, що у неї є волонтерки й надані урядом матеріали, але бракує мікроавтобусів для транспортування і коштів на бензин і відрядні для волонтерок. Те, що вона просила, було обґрунтоване; не минула й чверть години, як ми провели обрахунки і дійшли згоди.

Покинувши офіс, ми пішли вечеряти в ресторан, де їжа вадила жовчному міхуру, але була дуже смачною, і перед тим, як подали десерт, я запропонувала їй працювати разом зі мною у фундації.

— Через кілька років мені виповниться дев’яносто. Я не збираюся йти на пенсію, але потребую допомоги, — сказала я їй.

Саме так Майлен знову увійшла в моє життя і цього разу — аби залишитися.

Відтоді вона стала моєю донькою і доєдналася до нашої крихітної родини. Природно, що через пів року вона вже керувала Фундацією Ньєвес. Об’єднатися з нею не було хитрощами свахи, Каміло. Мені досить того, що вона є твоєю найкращою подругою і ставиться до тебе як до брата; коли мене не стане, вона про тебе дбатиме, у неї значно більше здорового глузду, ніж у тебе. Її роллю є завадити тобі зробити надто багато дурниць.

Я вступила в останнє десятиріччя свого існування, але позаяк була при доброму здоров’ї і мала Гаральда, не відчувала, що наближаюся до терену смерті. Ми проживаємо життя, відкидаючи той неспростовний факт, що помремо, і в дев’яносто років це не змінюється. Я й далі вірила, що в мене попереду ще багато часу, доки не помер Гаральд. Ми були парою романтичних стареньких, увечері лягали спати, узявшись за руки, і прокидалися, скрутившись разом клубочком. Оскільки я рання пташка, то пробуджувалася раніше, ніж він, і блаженних пів години могла лежати в напівдрімоті у сутіні й тиші нашої кімнати, дякуючи за таке розділене щастя. Так я складаю молитви.

Марнославство мене не покидало, поки він був зі мною, бо я здавалася йому гарною. Пригадуєш, Каміло, якою я була раніше? Ти прийшов в моє життя, коли мені було приблизно стільки ж, скільки тобі зараз, але вигляд я мала значно кращий, ніж ти. Я тебе попереджала, що добросердість дуже виснажує. Лиходії більше розважаються і на старість перебувають у кращій формі, ніж такі святі, як ти. Якщо пекла вже нема і є сумніви щодо існування раю, мені здається, що немає сенсу так надсаджуватися заради того, щоб бути доброю людиною.

Мені дуже бракує Гаральда. Нормально було б, якби він сидів тут і тримав мене за руку в мої останні дні. Зараз йому було би вісімдесят сім років. З перспективи сотки, яка мені стукнула, це ніщо. У вісімдесят сім років я все ще була молодичкою і вчилася танцювати румбу заради фізичних вправ, бо фіззарядка здається мені вкрай нудною, і разом з ним сплавлялася в каное бірюзовими водами річки Футалеуфу в Патагонії, однієї з найбурхливіших на світі, як я довідалася згодом. Уяви собі, Каміло, вісім розхристаних людей у жовтому ґумовому човні, в рятувальних жилетах, аби труп тримався на воді, і шоломах — аби мізки не порозліталися, коли об каміння розвалиш собі голову.

Я так любила цього чоловіка! Не можу пробачити, що він мене покинув. Він тішився таким здоров’ям, що я була не готова до того, що у нього раптом розірветься серце. Йому забракло ґречності померти після мене, хоча він був на тринадцять років молодший. Це сталося, коли мені виповнилося дев’яносто п’ять: він помер посеред святкування моїх уродин з келихом шампанського в руці. Гаральд жив гарно і помер гарно, бо пішов від нас співаючи, п’ючи і кохаючи, але для мене це стало ударом під дих; моє серце було розбите.

28

Пригадую, що в шістдесят чотири роки я мало не піддалася ідеї постаріти, але тоді хрестик Торіто змусив мене змінити курс і почати нове життя, дав мені мету, можливість бути корисною і дивовижну свободу душі. Я позбулася значної частини матеріального тягаря і страхів, окрім страху, що з тобою станеться щось лихе, Каміло. Наступні тридцять п’ять років я прожила з тим самим ентузіазмом молодості. У дзеркалі я бачила неминучі вікові зміни, але всередині вони зовсім не відчувалися. Оскільки процес старіння був поступовим, глибока старість заскочила мене зненацька. Старість і глибока старість — це не одне і те саме.

Інстинкт самозбереження тримає мене при житті, в якому вже нема самоповаги. В останні три роки безжальна природа потроху відбирала у мене енергію, здоров’я, незалежність, доки я не перетворилася на древню розвалину, якою є зараз. Коли мені сповнилося дев’яносто сім років, я не почувалася старою, бо займалася своїми проектами, цікавилася світом і все ще могла обурюватися, коли били жінку. Я не думала про смерть, бо мене тішило життя. Вже два роки я жила без Гаральда, чоловіка, який дав мені найбільше щастя в моєму довгому житті, але не почувалася самотньою, бо в мене були ти, Етельвіна, Майлен і багато інших жінок, з якими ми працювали у Фундації Ньєвес.

А потім, як тобі відомо, я впала зі сходів. Нічого серйозного. Рутинна операція із заміни кульшового суглоба і декілька місяців вправ, щоб знову ходити, але я вже не могла робити це сама, потребувала палички, міцного плеча Етельвіни, ходунків і, врешті-решт, інвалідного крісла. Найгірше в кріслі те, що мій ніс завжди на рівні пупка усіх інших і перше, що я в них бачу, це волосся в носі. Прощавай автомобіль, мій кабінет на другому поверсі, театр і фундація, яка цілком перейшла в руки Майлен, хоча насправді, так уже було віддавна. Мені довелося прийняти те, що я потребую допомоги. Зі смиренністю легше зносити щоденне приниження залежності. Утім, неповносправність тіла зробила мені несподіваний подарунок: дала мені величезну свободу думки. У мене вже не було обов’язків, і я отримала змогу потроху писати тобі цю розповідь і готувати душу до відходу.

Після того, як мене прооперували, я вирішила переїхати на ферму Санта-Клара, бо здогадувалася, що це будуть мої останні дні і було б шкода провести їх у місті. Тут народилася Етельвіна, і тут нам обом добре. Подумати тільки, коли ми з моєю матір’ю і тітками приїхали в цю ідилічну місцину, то назвали її Вигнанням — отак, з великої літери. То не було вигнання, то був притулок. Це той самий збірний будинок, який ми з братом спорудили на місці дому Рівасів, коли той розвалився і згорів під час землетрусу 1960 року. Відтоді він і стоїть, лише кожні чотири роки я міняла стріху і встановила опалення, бо взимку в нього пробирається холод і вологість. Довкола дому ростуть жасмин і гортензії, а при вході братки. Я привезла своє ліжко і дещо з меблів; дім дуже затишний і я відчуваю в його стінах присутність тих, хто жив тут раніше: моєї матері й тіток, Рівасів, Факунди й Торіто.

Недалеко звідси — цвинтар Науелю, де поховані найдорожчі мені люди, навіть Гаральд, бо його діти погодились, аби його останки покоїлися тут, як він цього бажав. Вони приїхали на його похорон зі своїми родинами: такі ж високі й біляві люди, як і Гаральд, в яких одразу ж по приїзді розболілися животи, як це завжди буває з цивілізованими людьми. Тут похований прах твоєї матері в керамічній урні, і також є могила Торіто, хоча ми ніколи не дізнаємося, чи ті кості, які нам віддали, належали йому чи комусь іншому. Там ти поховаєш і мене в біорозкладній труні, яка чекає свого часу в Пахарері.

Я знаю, що ти нишпориш по моїх шухлядах, шукаючи заощадження, які ми з Етельвіною сховали про всяк випадок. Є мудро тримати напохваті готівку — ану ж до нас вдеруться грабіжники, бо якщо нас застануть без нічого, то переріжуть нам горлянки. Пригадай, одного разу таке вже було і ми страшенно перелякалися тих лайдаків, які залізли через вікно і притьмом утекли, коли я почала кричати скільки сили, але може так статися, що наступного разу нас підведе удача або моє горло. Ясна річ, то було у Сакраменто, тут таке навряд чи може статися.

Ті банкноти, перев’язані різдвяними стрічками, нікому не приносять добра, лежачи у своїх сховках. Незабаром, це лише питання днів, Етельвіна передасть їх тобі для твоїх чарівних ощадних книжок. Ти мені не розповів, але це з’явилося в пресі й на телебаченні — кажуть, що навіть мільйонери, які зазвичай нічого не дають біднякам, бо є більш сексі жертвувати симфонічному оркестру, роблять внески на твої ощадні книжки. Як каже Етельвіна, вони це роблять радше через сором, аніж через співчуття. Вона пояснила мені, що ти вручаєш ощадну книжку кожній родині, яка переживає страшну скруту, аби вона купувала в кредит в супермаркеті в своєму кварталі, записувала це в тій книжці, а в кінці місяця ти сплачуєш рахунок. Це гарантує, що на столі буде їжа, запобігає приниженню від отримання милостині і підтримує роботу супермаркету, який інакше довелось би закрити. Це гарна ідея, одна з тих, які час від часу спадають тобі на думку.

Пам’ятай, що все, що є на складі в Сакраменто, призначається Етельвіні, це для її помешкання, куди вона переїде, щойно від мене звільниться. Нарешті вона зможе вставати пізно, їсти сніданок у ліжку і проводити літо на цій фермі, яка вже належить їй. Вона житиме спокійно, як на це заслужила. Я усвідомлюю, що все, що ти успадкуєш, перейде бідним, тому лишаю тобі лише гроші, за винятком суми для Етельвіни і того, що належить Хуану Мартіну і фундації, як це передбачено в моєму заповіті. Тебе чекає несподіванка, Каміло, у тебе буде достатньо коштів для сотень чарівних ощадних книжок.

Марно було б просити, аби ти витратив щось на себе, хоча тобі потрібен одяг і треба було б замінити ці солдатські черевики з дірявими підошвами. Гадаю, що ряси вийшли з моди, як і облачення черниць: ти завжди ходиш в облізлих джинсах і безрукавці, яку сто років тому сплела тобі Етельвіна. Побачимо, чи Майлен якось зарадить цьому. Ти насправді бідний. З трьох обітниць священства, обрік бідності не коштує тобі нічого.

Можливо, з Хуаном Мартіном і Ньєвес я зазнала провалу як мати, заплутавшись у своїх пристрастях і справах, але для тебе, Каміло, я була дуже доброю матір’ю. Ти — найсильніша любов мого життя, і зародилася вона, коли ти пуголовком плавав у амніотичній рідині в животі Ньєвес. Вона полюбила тебе, щойно ти подав знак життя, і відмовилась від наркотиків, які підтримували її в урагані її незгод, щоб оберегти тебе, щоб ти народився здоровий. Вона тебе не покинула, вона завжди була з тобою; гадаю, ти завжди відчуваєш її присутність, так само, як відчуваю її я. Моя любов до тебе зміцніла, коли я вперше взяла тебе на руки, і відтоді лише знай росла, у цьому ти можеш бути певен. Інакше не могло бути. Ти винятковий чоловік, і я говорю це не через старечий маразм, пів нашої країни погодиться зі мною, а на іншу половину зважати не варто.

На тобі закінчується мій емоційний рід, хоча в мене є інші кревні нащадки. На фотографіях, які присилає мені Хуан Мартін, його родина позує на фоні кришталево-­чистих пейзажів зі снігу та льоду, усміхаючись надто великою кількістю зубів і випромінюючи підозрілий надмір оптимізму. Ти не такий. Твої зуби змушують бажати кращого, і життя в тебе важке. Тому я тобою захоплююсь і так люблю. Ти мій друг і повірник, мій духовний товариш, найглибше кохання мого довгого життя. Мені б хотілося, аби ти мав дітей і вони були такими, як ти, але не завжди можна мати те, чого хочеш в певну мить.

Є час, щоб жити, і час, щоб вмирати. А між ними — час, щоб згадувати. Цим я і займалась у тиші цих днів, коли змогла написати подробиці, яких мені бракувало, щоб скласти заповіт, який стосується радше почуттів, аніж матеріальних речей. Уже кілька років я не можу писати від руки, мій почерк нерозбірливий, він втратив колишню вишуканість, якої мене в дитинстві навчила міс Тейлор, але артрит не заважає мені послуговуватися комп’ютером, це найпридатніша частина мого паралізованого тіла. Ти кепкуєш із мене, Каміло, кажеш, що я єдина сторічна бабуся при смерті, якій більше потрібен комп’ютер, ніж молитва.

Я народилася 1920 року, у час пандемії іспанки, і помру 2020-го, під час пандемії коронавірусу. Ти ба, яка вишукана назва для такої небезпечної зарази. Я прожила сторіччя і в мене добра пам’ять, а ще сімдесят з гаком щоденників і тисячі листів, аби перевірити мій шлях у цьому світі. Я була свідком багатьох подій і накопичила досвід, але через те, що була розсіяною чи дуже заклопотаною, не осягнула великої мудрості. Якби оте про реінкарнацію було правдою, мені б довелося вернутися в цей світ, щоб надолужити згаяне. Така перспектива жахає.

Світ паралізований, а людство на карантині. Є дивна симетрія в тому, що я народилася під час однієї пандемії та помру під час іншої. Я бачила по телевізору, що вулиці міст опустіли, поміж хмарочосів у Нью-Йорку чутно луну, а між пам’ятниками в Парижі літають метелики. Я не можу приймати гостей, і це дає мені змогу попрощатися тихо-мирно. Повсюди спинилася діяльність і панує сум’яття, але тут, у Санта-Кларі, нічого не змінилося: тварини й рослини не знають про вірус, повітря чисте і така глибока тиша, що мені в моєму ліжку здалеку чутно цвіркунів на озері.

Ти й Етельвіна — єдині люди, хто зі мною, інші є духами. Я б хотіла попрощатися з Хуаном Мартіном, сказати йому, що дуже його люблю, що я за ним дуже скучаю і шкодую, що не пізнала краще його дітей, але він не зміг приїхати, бо зараз такі далекі подорожі небезпечні. На щастя, зі мною є ти, Каміло. Дякую, що ти приїхав сюди й залишився. Тобі не доведеться довго чекати, я обіцяю. Мене турбує, що ти роздаєш допомогу саме там, де хвороба спричинила найбільше смертей. Зважай на себе. Ти потрібен багатьом людям.

Тепер кінець. Я чекаю його тут у товаристві Етельвіни, моєї киці Фріди, нічийних псів, які прибилися до ферми і час від часу приходять полежати в моїх ногах, і духів, які мене оточують. Найбільш невідступним є Торіто, бо це його дім, а я його гостя. Він не змінився, це той самий милий велетень, якого я бачила востаннє, коли він віддалявся в гори разом з Хуаном Мартіном. Він сідає на ослінчик у кутку і мовчки вирізьблює тваринок з дерева. Я запитувала його, що трапилося в горах, як його схопили, за що вбили, але він замість відповіді знизує плечами, не хоче про це говорити. А ще я розпитувала його, як там по той бік життя, і він мені сказав, що я ще матиму час, аби це пізнати.

Я вже кілька днів агонізую і згадую — щонайменше тиждень. Кровотеча сталася раптово, без попередження, коли я дивилася по телевізору новини про вірус; я не встигла належним чином підготуватися, і тепер якась пані, либонь, це смерть, сидить у ногах мого ліжка, запрошуючи йти за нею. Я вже майже не розрізняю дня і ночі, мені однаково, бо біль і пам’ять не вимірюються годинниками. Морфій мене присипляє і переносить у вимір снів та візій. Етельвіні довелося прибрати картину з китайськими селянами, яка завжди висіла перед моїм ліжком, бо ця зазвичай непорушна пара, з кошиком для пікніка і в солом’яних конічних капелюхах, вийшла з рамки і походжала моєю кімнатою, човгаючи своїми альпаргатами. Гадаю, це вплив морфію, бо я при тямі, я завжди була при тямі; моє тіло вже мені не служить, але мій розум ясний. Ексцентричні селяни пішли собі у великий дім з камеліями, де на них чекав мій батько, курячи в бібліотеці. Вони принесли йому рис надії.

Якщо лікар помилився і я не помру, для нас трьох це буде страшна халепа. Але цього не станеться. Інколи я піднімаюся, наче стовп диму, і згори дивлюся, як я лежу в цьому ліжку, ледве дихаючи, настільки всохла, що мої обриси заледве проступають під ковдрою. Ах! Як це чудово відірватися від тіла і літати! Я вільна. Померти не так легко, Каміло. Гадаю, квапитись нема чого, бо мертвою я буду довго, але це чекання мене вимотує. Єдине, за чим я шкодую, що ми вже не будемо разом, та поки ти мене пам’ятатимеш, я якось залишатимусь із тобою. Коли я запитала тебе, чи ти за мною сумуватимеш, ти відповів, що я завжди сидітиму в твоєму серці в кріслі-гойдалці. Іноді ти буваєш дуже банальний, Каміло. Не думаю, що ти за мною сумуватимеш, бо ти живеш, дуже переймаючись своїми безнадійними бідняками, і не матимеш часу думати про мене, але сподіваюся, тобі бракуватиме моїх листів. Якщо через мою відсутність тобі стане сумно, Майлен тебе розрадить; мені здається, що вона в тебе закохана. Я впевнена, що ви не довго залишатиметеся друзями: я надто довго жила, аби вірити в обітницю цнотливості та інші дурниці. Крім того, я чула, як ти говорив, що целібат — не те саме, що цнотливість. Ти мав бути єзуїтом.

Етельвіна плаче, коли думає, що я її не чую. Вона була моєю найкращою подругою і підтримкою в цьому віці незграбних кісток, коли мені потрібна допомога, щоб сходити в туалет. Скоро я покину це немічне тіло, яке так добре служило мені ціле сторіччя, але врешті зужилося.

— Етельвіно, я вмираю?

— Так, пані. Вам страшно?

— Ні. Я задоволена і мені цікаво. Що там буде по той бік?

— Не знаю.

— Запитай у Каміло.

— Я вже питала, пані. Він каже, що також не знає.

— Якщо Каміло цього не знає, значить, там нема нічого.

— Приходьте нас повчати, пані, й розкажете нам, як це — вмерти, — попросила вона мене з тим своїм лукавством.

Це правда, що я задоволена і мені цікаво, та іноді мені трохи страшно. По той бік може бути лише пустка, вічне блукання у зоряному просторі, коли все кличеш і кличеш. Ні. Так не буде. Буде світло, багато світла. Ці спалахи непевності тривають недовго. Це життя, що тягне мене назад, і мені важко його покинути.

Етельвіна хоче, щоб я висповідалася і причастилася, скориставшись тим, що ти тут; вона боїться, що в мене багато гріхів і я приречена. Я згідна з тобою, що сповідь не має бути звичкою, вистачило б сповідатися кілька разів за життя, коли є доконечна потреба скинути з душі тягар вини. Крім того, в останні двадцять років мені не випадала нагода згрішити, а за попередні помилки я вже розплатилась. Я керувалася простим правилом поведінки: стався до інших так, як хочеш, аби ставились до тебе. Утім, декого я скривдила. Робила це без злого наміру, окрім Фабіана, якого я зрадила і покинула, бо не могла цьому опиратися, і Хуліана, бо він на те заслуговував. Я не розкаююсь за те, що це зробила, бо то було єдине покарання, яке спало мені на думку.

Ноги в мене зимні, як ніколи. Не знаю, день зараз чи ніч, іноді ніч здається такою довгою, що зливається з попередньою і наступною. Коли я запитую Етельвіну, який нині день, і вона відповідає завжди одне й те саме: «Який хочете, пані, тут всі дні однакові». Вона мудра, здогадалася, що існує лише тепер. А ти, Каміло? Що ти думаєш про смерть? Ця тема тебе веселить, у тебе досі з’являються ямочки на щоках і очі перетворюються на щілинки, коли ти смієшся, у цьому ти також схожий на свою матір. Скоро тобі виповниться п’ятдесят років, ти бачив більше жорстокості й страждання, ніж пересічний смертний, але зберіг невинний образ хлопченяти.

Проживши вік, я відчуваю, як час пішов мені крізь пальці. Куди поділися ці сто років?

Я не можу сповідатися тобі, Каміло, ти мій онук, але, якщо ти не проти, можеш відпустити мені гріхи, щоб заспокоїти Етельвіну. Безвинні душі легко линуть у відкритий космос і перетворюються на зоряний пил.

Прощавай, Каміло, за мною прийшла Ньєвес. Небеса прегарні...