Віолета

7

Наступного літа, коли привид Паскуаля Фрейре усе ще з’являвся в наших розмовах, якщо тільки поблизу не було Торіто, бо ми не хотіли, щоб він згадував про той кошмар, я познайомилася з Фабіаном Шмідтом-Енґлером, наймолодшим сином у великій родині німецьких іммігрантів, які приїхали з порожніми руками і за пару десятків років важкої праці, орієнтованої на перспективу, отримавши від уряду землю та кредити, стали статечними громадянами. Фабіанів батько був власником найкращої в окрузі молочарні, а мати з його сестрами управляли прегарним готелем, розташованим на березі озера за чотири кілометри від Науеля, в якому охоче селилися туристи, що приїздили порибалити з іншого краю світу.

У свої двадцять три роки Фабіан вивчився на ветеринара і тепер їздив по окрузі, пропонуючи свої послуги, щоб набути практики, необхідної для одержання диплома. Він приїхав до Рівасів верхи, з парою почеплених до сідла шкіряних саків, у сорочці та штанях слідопита з купою кишень, з набрильянтованою шевелюрою і виразом спантеличеного іноземця на обличчі, який його, мабуть, ніколи не полишав. Він народився у цій країні, але був такий штивний та офіційний, такий наполегливий і пунктуальний, що, здавалося, щойно прибув здалеку.

Я саме виходила з дому, вбрана у вихідну сукню, бо мала їхати фургончиком дядька Бруно на станцію в Науелі. Того дня мій брат приїздив із Сакраменто, де вже мав разом із Марком Кусановичем контору. То було перше літо, коли я не поїхала з пересувною школою Авеля й Люсінди, бо готувалася восени переїхати до міста. Побачивши цього молодика, вбраного як географ, я сприйняла його за одного з тих прибульців, які з’явилися в наших околицях кількома днями раніше, сповістивши, що спостерігатимуть за птахами. Ніхто їм не повірив, бо ідея годинами непорушно сидіти, дивлячись у бінокль, щоб уздріти американського грифа із червоною голівкою і занотувати це в записнику, була незбагненною. Вони, либонь, промацували ґрунт для того, щоб налагодити якийсь бізнес, із тих, які приходять до голови лише ґрінґо, казали сусіди.

— Тут немає рідкісних птахів, — сказала я замість привітання.

— А корови... у вас є? — заїкаючись спитав прибулець.

— Дві, Клотільда і Леонора, але ми їх не продаємо.

— Я ветеринар. Фабіан Шмідт-Енґлер... — мовив він, спішившись просто у свіжий коров’ячий пляцок і замастивши чоботи.

— Хворих у нас нема.

— Але можуть бути, — припустив він, вуха у нього палали.

— Дядько Бруно і тітка Пія лікують тварин, а якщо у них щось серйозне, то ми кличемо Яйму.

— Гаразд, коли я буду вам потрібен, ти зможеш знайти мене в готелі «Баварія».

— А, ти один із Шмідтів, тих, в яких готель.

— Так. Там є телефон.

— А тут нема, але є в Науелі.

— Без оплати... я не беру оплати...

— Чому?

— Я проходжу практику.

— Сумніваюсь, що дядько Бруно дозволить тобі практикуватися на Клотільді чи Леонорі.

Фабіана це не спинило: наступного дня він вернувся — о тій порі, коли ми пили чай, і привіз із собою яблучний kuchen, спечений в готелі. Згодом я дізналась, що всю ніч його мучило безсоння через раптове закохання і, здолавши свою вроджену обачливість, він потягнув на кухні пиріг і сорок хвилин їхав верхи в надії знову мене побачити. Його прийняв маленький клан Дель Вальє у повному зборі разом з дядьком Бруно і Торіто: усі свердлили поглядами зайшлого ветеринара, побоюючись, що він має намір мене спокусити. Факунда, подаючи чай, була не в гуморі.

— Нам не треба привозити їжу, кабальєро, у нас її вдосталь, — процідила вона, побачивши kuchen.

Фабіан відзначався дисципліною та наполегливістю, які принесли його родині багатство. Він заповзявся мене завоювати, і відрадити його від цього не було як. Ні відверта недовірливість, з якою до нього попервах поставився дядько Бруно, ні бурчання Факунди його не налякали, не відступив він і перед моєю байдужістю. Я ще довго не звертала уваги на його сентиментальні химери і ставилась до нього як до далекого і малоцікавого родича. Упродовж двох літніх місяців він навідувався до нас щодня з покірністю прохача, героїчно витримуючи незліченні чашки чаю, нахвалюючи Факундині торти й булочки — вже ніколи він не робив цієї помилки: не приносив kuchen — і розважаючи мою маму і тіток безконечною грою в карти, тоді як я йшла собі в Пахареру, щоб почитати в тиші. Він був настільки безстатевий і нудний, що відразу породжував довіру.

Щойно освоївшись, Фабіан перестав мимрити, чим мене раніше дратував, але базікалом він не був і, на відміну від усіх інших чоловіків, яких я знала у своєму житті, волів не висловлювати своєї думки з приводу того, у чому не розбирався. Ця розважливість, яку можна було потрактувати як невігластво, не перешкодила йому добитися рідкісного успіху в його похвальній справі зцілення тварин, про що я розповім згодом, якщо не забуду. Дядько Бруно, який без зайвих церемоній спроваджував інших молодиків, врешті призвичаївся до його візитів. Одного дня він дозволив йому бути присутнім при народженні Клотільдою телятка, і відтак ми дізналися, що хлопця було повністю схвалено.

Його товариство розвівало нудьгу нашої родини — через відособленість ми не мали багато тем для розмов. Ми завжди розмовляли про одне і те саме: поле, сусідів, їжу, хвороби й ліки. Лише з приїздом міс Тейлор і Тереси наше товариське життя пожвавлювалося. Новини, які ми чули по радіо, здавалися нам звістками з іншої планети: нас вони ніяк не стосувалися. Фабіан був не надто балакучим, але його вміння слухати заохочувало інших, і так я дізналася про деякі аспекти нашого минулого, про які не знала. Наприклад, мої тітки розповіли про землетрус у той рік, коли народився Хосе Антоніо, про пандемію, що бушувала, коли народилася я, та про інші катастрофи, що відбувалися, коли народжувався кожен із чотирьох інших моїх батьків. Не думаю, що то були знаки долі, як вважали мої тітки, бо в цій країні завжди стаються стихійні лиха і зовсім не важко пов’язати їх з якоюсь життєвою подією — від народження й до смерті. Я також довідалася, що моя бабуся Нівея, мама мого батька, загинула в жахливій автокатастрофі: їй відірвало голову і та загубилася десь у полі; що була тітка, яка вміла розмовляти з душами померлих, і пес, який все ріс і ріс, доки не досяг розмірів одногорбого верблюда.

Іншими словами, моя родина з батькового боку була оригінальнішою, ніж можна було сподіватися; шкода, що я втратила з ними зв’язок. Це твої предки, Каміло, тобі варто дізнатися про них більше: деякі особливості зазвичай є спадковими. Звісно, про мого батька ніколи не згадували, як і про причини, через які ми віддалилися від тих родичів і поїхали у вигнання в Санта-Клару. Фабіан ні про що не розпитував.

Він був неспроможний приховати свої зворохоблені почуття, помітні усім, окрім мене. Побачивши, що відбувається з їхнім найменшим, його сестри розізнали про Рівасів, людей скромних, але дуже шанованих в окрузі, і про Дель Вальє, які в столиці належали до аристократичного роду, але напевне були його зубожілою гілкою, бо як інакше можна було пояснити те, що ми жили на ласкавому хлібі в садибі Рівасів. Якщо вони й довідалися про скандал з Арсеніо дель Вальє, то не пов’язали мене з ним. Гадаю, вони обговорили ситуацію всередині клану і дійшли висновку, що не лишається нічого іншого, як глянути на дівчину, яку вибрав їхній Фабіан. Незадовго до мого від’їзду в Сакраменто мама, тітки і я отримали запрошення на обід у готелі «Баварія». Бруно відвіз нас у фургончику, який замінив стару запряжену мулами підводу.

Нас зустрів вишикуваний жіночий ескадрон Шмідтів-Енглерів: мати, сестри і братові, а ще цілий гурт дітей різного віку — таких самих білявих та охайних, як Фабіан, чистих арійців. Готель був тоді — і залишається понині — простою дерев’яною будівлею зі секвої у скандинавському стилі, з величезними вікнами, спорудженою на узвишші біля озера, з якої відкривався чудовий вид на засніжений вулкан, який о тій порі сяяв під ясним небом, наче маяк. Садки на терасах, що спускалися до вузької смуги пляжу при березі водойми, були справжнісіньким буйством квітів, їх перерізали вузенькі стежки, якими прогулювалися мешканці готелю.

На одній із веранд, подалі від суєти їдальні, було накрито довгий стіл — біла скатертина і троянди в скляних вазах поміж тарелів зі салатами і холодним м’ясом. Опісля мої тітки казали, що не бачили такої вишуканості із часів життя у великому домі з камеліями, ще до того, як мій батько став на згубний шлях, який привів його до руїни.

Гадаю, що я — з моєю косою, скромною сукнею і манерами панночки — справила на них гарне враження попри те, що не була арійкою, і мою погано замасковану бідність. Якби я вийшла заміж за Фабіана, то не принесла би нічого в економічному плані, хіба що виділялася поміж них, як пляма. Вони, без сумніву, про це думали, але обходили мовчанням, бо були надто добре виховані, аби вголос висунути такі заперечення. Рано чи пізно змішування з мешканцями названої батьківщини стане неминучим, але шкода, що це випало на долю саме їхньої родини. Це не є небезсторонність з мого боку, Каміло, бо в ті часи іноземні колоністи ще жили в замкнених колах. Було з пів дюжини чудових німецьких дівчат на виданні, що посідали добре становище, які би ліпше пасували Фабіану. Крім того, він був надто молодий, щоб женитися, ще не мав диплома і не заробляв на прожиток, бо відмовлявся працювати разом з батьком.

Пересвідчившись, що його рідні не забракували мене відразу ж, Фабіан вирішив діяти, поки вони не змінили свою думку і я не поїхала в Сакраменто. Наступного дня, скориставшись неуважливістю моїх тіток, він підстеріг мене і тремтячим голосом заявив, що хоче поговорити зі мною наодинці. Я відвела його в Пахареру, свою криївку, куди рідко хто, крім мене самої, потикав носа. На дверях висіло оголошення, виведене на шматку дерева, яке забороняло вхід «особам обох статей». Надвечірнє сонце освітлювало оселю, яка досі пахтіла сосновим деревом. Умеблювання складалося з товстої дошки на залізних ніжках, що правила за стіл, полиць з книжками, дорожньої скрині й обшарпаного дивана, на який я йому вказала, а сама розмістилася на єдиному стільці.

— Ти... ти ж знаєш, що я... я збираюсь тобі сказати, правда? — страшенно заникуючись, промовив Фабіан, бгаючи в руках один із трьох носовичків, які він завжди носив у своїх численних кишенях.

— Ні, звідки я можу це знати?

— Прошу тебе, виходь за мене заміж! — випалив він майже криком.

— Заміж? Мені лише двадцять років, Фабіане. Як я можу вийти заміж?

— Це не мусить бути... зараз же, ми... ми можемо почекати... Я скоро отримаю диплом.

Мої тітки і дядько Бруно не раз кепкували зі щоденних візитів ветеринара, і це мало б наштовхнути мене на думку, що його цікавлю я: у Санта-Кларі не було більше нікого, на кому цей юнак міг би зосередити свою увагу, однак його освідчення заскочило мене зненацька. Він мені полюбився, хоча його постійна присутність мені докучала. Коли якогось дня він не приходив о звичній годині, я дещо занепокоєно дивилася на годинник із маятником.

Перше, що я відчула, коли він заговорив про одруження, був острах перед можливістю прилучитися до німецької колонії, де я би почувалася, як гидке каченя серед лебедів. Вийти заміж за Фабіана було би страшним глупством, але коли я бачила його тут, перед собою, збентеженого, підхопленого потоком його першого кохання, мені не вистачило духу прямолінійно дати йому відкоша.

— Вибач, але зараз я не можу дати відповідь, мені треба подумати. Зачекаймо трохи, а тим часом ми краще пізнаємо одне одного, гаразд?

Фабіан зробив глибокий вдих і якусь хвильку не дихав, потім витер чоло хустинкою — з таким полегшенням, що на його очах виступили сльози. Боячись, що він розплачеться, я підійшла до нього і стала навшпиньки, щоб поцілувати у щоку, але він міцно пригорнув мене до себе і поцілував просто в уста. Я відхилилася назад, налякана нестямною реакцією цього чоловіка, на позір такого розважливого і стриманого, але він мене не відпускав і цілував, доки я не розслабилась в його обіймах і не відповіла на поцілунок, досліджуючи цю близькість, яка щойно виникла.

Важко описати суперечливі емоції, які мене в ту мить охопили, Каміло, бо з роками нагальність жадання втрачається і такі спогади стають абсурдними — це як психічний розлад, який стався з кимось іншим. Гадаю, я відчула пробудження сексуальності, насолоду, збудження, цікавість упереміш зі страхом надто себе скомпрометувати і втратити можливість відступу, але я не впевнена ні в чому, що пов’язане з сексом. Я вже забула, як це було.

Я нікому не розповіла про те, що сталося, але всі, навіть Торіто в його невинності, про все здогадалися, бо коли ми з Фабіаном були разом, атмосфера змінювалася. Ми під будь-яким приводом зникали в Пахарері, гнані ураганом передчування, який неможливо було приховати. Як і варто було сподіватися, пестощі наростали, але він мав тверді переконання щодо того, що дозволено перед шлюбом, і ніщо не могло їх похитнути — ні його палке кохання, ні моя поблажливість. Попри ризик завагітніти і отримане мною суворе виховання, я бунтувалася проти Фабіанового ханжества і якби він дозволив, ми б кохалися оголені замість цих виснажливих сутичок, коли сковував й одяг. Я мушу тобі пояснити, Каміло, що в ті часи вважалося: дівчата з мого соціального середовища до заміжжя не сплять ні зі своїми нареченими, ні з кимось іншим. Я впевнена, що багато з них це робили, але не зізнались би у цьому навіть під тортурами. Протизаплідну таблетку тоді ще не винайшли.

У ті дні, коли ми могли бачитися до мого від’їзду, взаємно досліджуючи одне одного у хижці, сховавшись у стайні чи в кукурудзяному полі, у Фабіана зміцніла рішучість любити мене завжди, як він знову і знову писатиме мені в своїх листах. У мені зародилася спокійна впевненість, що одного дня я вийду за нього заміж, бо для будь-якої жінки є природно стати дружиною і матір’ю.

— Фабіан добрий хлопець, порядний, працьовитий, відкритий, дуже прив’язаний до своєї родини, як і мусить бути, і професія ветеринара є дуже шанованою, — казала тітка Пілар.

— Цей юнак — один із тих вірних людей, які народжуються, щоб пережити лише одне велике кохання, — додавала непоправно романтична тітка Пія.

— Він зануда, тітоньки. Він такий передбачуваний, що я знаю, яким він буде через десять, двадцять чи п’ятдесят років, — перечила я їм.

— Краще занудний чоловік, ніж якийсь шелихвіст.

Що знали про кохання та шлюб ці дві старі панни? Мені подобалася сексуальна гра з Фабіаном, хоча вона лишала мене в стані ненаситі та іритації, але я відчувала невеликий фізичний чи сентиментальний потяг до цього високого, худого, штивного чоловіка з поважними манерами і пуританськими звичаями. Він напевне був би чудовим чоловіком, але я зовсім не квапилася вийти заміж. Мені хотілося трохи насолодитися свободою, перш ніж зажити з ним тихим життям, виховуючи дітей в непорушній безпеці його клану. Я уявляла це майбутнє як спокійну рівнину, на якій не може статися нічого незвичайного, ніяких інтриг, зустрічей чи пригод — пряма дорога, що веде до смерті.

8

Марко Кусанович емігрував з Хорватії наприкінці ХІХ століття, коли йому було чотирнадцять років — сам-один і без грошей, з обривком паперу, на якому було написано ім’я родича, який виїхав у Південну Америку за десять років до того. Він ніколи не бачив карти і не підозрював, яку відстань йому доведеться подолати, не мав певності, куди правувати, і зовсім не говорив іспанською мовою. За проїзд він розплатився, працюючи на вантажному судні, капітан якого, теж хорват, зглянувся над ним і взяв помічником кока. Прибувши на місце, Марко не зміг знайти людину, чиє ім’я було написане на папірчику, бо помилився країною: його родич емігрував у Пернамбуку[5]. Він був сильний, як на свій вік, і заробляв на життя докером у порту, шахтарем та іншими ремеслами, доки не став управителем на лісопильні Арсеніо дель Вальє. Умів керувати людьми і любив суворе життя в горах. На лісопильні він працював одинадцять років, доки її не закрили; відтак він був готовий почати все спочатку, узявшись за будь-яку іншу роботу просто неба, бо не був людиною міста. Телефонний дзвінок Хосе Антоніо виявився для нього дарунком небес.

Мій брат і Марко Кусанович стали партнерами, скріпивши угоду потиском рук, і обом цього би вистачило, але з юридичних причин вони мусили зареєструвати спілку в нотаріальній конторі в Сакраменто. Підписуючи документи, Хосе Антоніо змінив своє прізвище на Дельвальє, то був символічний жест, щоб порвати з минулим. І практичний — щоб різнитися від батька.

Дерев’яні збірні будинки вже існували в інших краях, Хосе Антоніо читав про них в якомусь журналі, але нікому не спало на думку робити їх в нашій країні, де раз по раз стається землетрус, розвалює підвалини цивілізації і потім доводиться притьмом відбудовуватися. Марко розумівся на дереві, а Хосе Антоніо взяв на себе одержання позик, юридичні аспекти й адміністрування. Він багато чого навчився у бізнесі нашого батька, чий кінцевий крах також став для мого брата наукою.

— Ми будемо знані нашою чесністю, — сказав він Марко.

Спочатку треба було створити базовий проект панелей стандартних розмірів — одних глухих, інших з дверима чи вікнами. Щоб розширити споруду, треба було лише збільшити кількість модулів; таким чином можна було звести все: від крихітної оселі до лікарні. З кресленнями під пахвою Хосе Антоніо пішов у Регіональний банк Сакраменто і одержав кредит, який був потрібний для того, щоб викупити лісопильню, яка колись належала нашому батькові. Прощаючись, завідувач банку попросився у компаньйони-вкладники. Це відчинило перед моїм братом двері у фінансовий світ провінції, де прізвище Дельвальє ні в кого не викликало сумніву, і так з’явилася компанія «Рустикальні будинки», яка існує й досі, хоча вже не належить моїй родині.

Перший рік Хосе Антоніо з Марко не вилазили з лісу, поки воскрешали мертву лісопильню і налагоджували перевезення дощок на скромну фабрику панелей, яку згодом розмістили на околицях Сакраменто. Наступного року вони поділили роботу: Марко взяв на себе виробництво, а Хосе Антоніо відкрив офіс, щоб продавати будинки. Перші замовлення надійшли від місцевих землевласників, які потребували маленьких будиночків для сезонних робітників, згодом їх стали купувати незаможні родини. В цих краях ще ніколи не бачили такої оперативності. Приїздили кілька робітників, щоб залити фундамент і прокласти труби, і, щойно висихав цемент, з’являлася вантажівка з модулями, які зводилися менш ніж за два дні, а на третій ставили дах і святкували завершення роботи з асадо[6], що було добре скроплене вином, для робітників — та люб’язність «Рустикальних домів», як виявилось, була доброю рекламою.

Перший будиночок, який спорудили як зразок, був функціональний, але схожий на псячу буду. Він був настільки простий, що майже жалюгідний на вигляд — ми всі: Марко, Хосе Антоніо і я, у цьому сходились. Вони запропонували замаскувати його рослинами, але щоб затулити його повністю, потрібен був цілий ліс. У пориві натхнення я придумала накрити дах покровом з костриці, соломи, яку індіанці використовували у своїх хижках — аби виправдати назву «рустикальний дім» і приховати гофрований дах, який надавав йому прозаїчного вигляду. Це мало успіх. У місцевій пресі з’явилися фото Хосе Антоніо біля будиночка-зразка з коментарями, що хатка не лише зручна та дешева, але й чарівно виглядає у своїй солом’яній перуці. Невдовзі бізнес розвинувся так, що ми змогли розбудувати фабрику і найняти архітектора.

Того року я умовила брата взяти мене на роботу, позаяк він був переді мною в боргу за ті солом’яні стріхи. Я задихалася в крихітних лаштунках Санта-Клари, де прожила стільки років: мені потрібно було побачити трохи світу, перед тим як назавжди зв’язати себе зі спокійною дійсністю, яку я мала розділити з Фабіаном. Ріваси сподівалися, що я вивчуся на вчительку, позаяк у мене був талант до викладання, а ще досвід, але я не любила дітей: єдине добре у них те, що вони виростають.

Моя мати і тітки погоджувалися, що мені піде на користь провести рік чи два у Сакраменто; протестував лише Торіто, бо не уявляв собі життя без мене, а ще Фабіан — з тієї самої причини. Натомість родина Шмідтів-Енґлерів, либонь, тішилася цьому тимчасовому розставанню, яке, коли хоч трохи пощастить, могло стати остаточним. Вони напевно думали, що в місті може з’явитися підхожий для такої дівчини, як я, молодик, а тим часом вони зможуть мобілізувати більш підхожі для Фабіана кандидатури в німецькій колонії.

Приготування до від’їзду почалися заздалегідь, бо мені потрібні були убрання: не могла ж я ходити в Сакраменто в полотняних шароварах, дерев’яних сабо та індіанському пончо. Міс Тейлор прислала нам зі столиці кілька викройок для сукенок і матеріал для капелюшків, тож кілька тижнів швейна машинка не мала спочинку. Навіть тітка Пілар, яка зазвичай воліла разом з дядьком Бруно підковувати коней та орати землю, долучилася до наших спільних старань. З металевої штанги зробили імпровізований вішак, де потроху громадилися мої міські убори, сукні, скопійовані із журналів міс Тейлор, жакети, пальто з коміром і манжетами з кролячого хутра, шовкові комбінації та нічні сорочки. Крім тканин, які привіз Хосе Антоніо, в нашому розпорядженні були елегантні сукні моєї матері, що останні десять років лежали без ужитку, які ми розпороли, аби пошити інші, новомодні.

— Бережи це вбрання, Віолето, бо воно буде твоїм посагом нареченої, — застерегла мене тітка Пілар з ножицями в руках, бо настав час обрізати мені коси.

Усі, навіть мама, яка нечасто покидала ліжко чи плетене крісло, провели мене на станцію. Я їхала з трьома важкими валізами і коробкою для капелюшків, тими самими, з якими багато років тому ми їхали у Вигнання, і величезним кошиком з провізією, яку наготувала для мене Факунда і якої вистачило, щоб пригостити інших пасажирів. Останньої миті, щоб я не змогла відмовитися, Фабіан через вагонне вікно вручив мені конверт з грішми і любовним листом із таких пристрасних виразів, аж мені зробилося цікаво, хто йому їх продиктував, бо мені важко було уявити, що він може так красномовно висловлюватися. Він робився цілковитим недорікою, говорячи про свої почуття, але з папером і пером в руці не знав стриму.

В останні дні я заразилася загальною нервозністю: я вперше їхала кудись сама, і Фабіан запропонував супроводити мене до вокзалу в Сакраменто, де на мене мав чекати Хосе Антоніо, але за наполяганням Люсінди, яка перервала свої літні мандри, щоб вони з Авелем змогли попрощатися зі мною, я відмовилася.

— Ти не мала дитина. Захищай свою незалежність, не дозволяй, аби хтось вирішував за тебе. Для цього ти мусиш уміти сама давати собі раду. Зрозуміла? — мовила вона.

Я ніколи не забувала цього застереження.

Я вже рік жила в Сакраменто, працюючи у свого брата помічницею, коли нам зателефонував дядько Бруно і сказав, що нашій мамі дуже зле. Не вперше ми отримували такі тривожні дзвінки. Здоров’я нашої матері похитнулося двадцять років тому, і вона стільки разів без вагомих на те підстав уявляла, що вже перебуває при смерті, що врешті-­решт ми майже перестали звертати увагу на її болячки. Утім, зараз ситуація буда серйозною. Дядько Бруно просив, аби ми якомога скорше приїхали і розшукали наших братів — аби вони встигли з нею попрощатися.

Й ось так ми, п’ятеро братів і сестра Дель Вальє, вперше після похорону мого батька зібралися разом. Минуло десять років, і я заледве впізнала чотирьох із них — вони самі вже мали дітей, займали високе становище в суспільстві, стали поважними панами, заможними та вірними традиціям. Гадаю, для них я також була незнайомкою. Вони пам’ятали мене маленькою дівчинкою з кісками, яку востаннє бачили у вікні вагона, а тепер перед ними була двадцятиоднорічна жінка. Любов треба плекати, Каміло, її треба поливати, як квітку, а ми дозволяємо їй зів’янути.

Маму ми застали непритомною, вона наче всохла — сама шкіра та кості. Я подумала, що ми спізнилися, що вона померла ще до того, як я встигла їй сказати, що люблю її, і відчула ті шлункові спазми, які завжди мене мучать у найгірші моменти сум’яття. Шкіра в мами була синювата, а губи та пальці аж фіолетові через ядуху, з якою вона боролася багато років і яка врешті брала над нею гору. Вона то натужно намагалася вдихнути, то раптом кілька хвилин не дихала, а коли ми думали, що вона вже відійшла, нестямно хапала ротом повітря. Її ліжко поставили у маленькій вітальні, винісши з неї стіл і канапу, щоб коло мами можна було ходити.

Дізнавшись, що коїться, через кілька годин приїхав Фабіан і привіз до нас лікаря, чоловіка однієї зі своїх сестер. Перевезти кудись хвору було неможливо: в окрузі було кілька амбулаторій, але найближча лікарня аж у Сакраменто. Лікар діагностував емфізему легень в останній стадії: тут нічим не зарадиш, сказав він, пацієнтці залишилося жити лічені дні. Як останній засіб, переконавшись, що її чарівні руки не можуть полегшити муки сестри, тітка Пія послала за Яймою.

Авель і Люсінда поїхали за нею в її общину. Та жінка походила з роду знахарок, які передали їй дар зцілення, віщих снів і надприродних провидінь, який вона розвинула практикою і своєю доброю поведінкою. «Декотрі застосовують свою силу, щоб чинити зло. Інші беруть плату за зцілення, а це вбиває дар», — казала вона. Яйма була посередником між духами та землею, розумілася на рослинах і ритуалах, уміла позбавити негативної енергії і відновити здоров’я, коли було треба. Вона наказала моїм братам вийти з хати і в оточенні лише моїх тіток, Люсінди, Факунди і мене почала свою роботу, яка полягала в тому, щоб допомогти Марії Ґрасії перейти на Інший Бік — так само, як допомагають дитині, що народжується, перейти на Цей Бік, як вона нам пояснила.

Уже три роки в маєтку Рівасів була електрика: ми самовільно провели її від високовольтних кабелів, але Яйма звеліла вимкнути світло і радіо, запалила свічки, які розставила довкола ліжка, і обкурила в хаті шавлією, щоб очистити енергію.

— Земля — наша мати, вона дає нам життя, її ми благаємо, — мовила вона.

Із чорною пов’язкою на очах вона наосліп ретельно обмацала недужу.

— Руками вона бачить невидиме, — пояснила мені Факунда.

Потім Яйма зняла пов’язку, видобула зі своєї торби якісь порошки, розмішала їх у воді і з ложечки напоїла цим маму. Сумніваюсь, що умируща могла ковтати, але щось із цього пійла залишилось у неї в роті. Яйма взяла бубон, той самий, який я бачила в її хижці, коли вперше побувала в їхній общині, і почала ритмічно в нього вдаряти, наспівуючи щось своєю мовою. Згодом Факунда пояснила нам, що вона викликала Небесного батька, Матір-землю і прабатьківських духів умирущої, аби вони прийшли за нею.

Ритуал з бубном тривав кілька годин і переривався лише для того, щоб знову запалити гілочку шавлії, очис­тити її димом енергію і ще раз напоїти хвору трунком. Спочатку тітки Пія і Пілар проказували християнські молитви; Люсінда спостерігала, намагаючись запам’ятати деталі, щоб згодом занотувати їх у своєму записнику; Факунда повторювала речитатив Яйми їхньою мовою, а я, скорчившись від болю у шлунку, гладила маму, та вже невдовзі через сперте повітря, дим, бубон і присутність смерті ми цілком очмаріли. Жодна з нас уже не рухалася. Кожен удар бубна віддавався в моєму тілі, доки я не перестала опиратися болю й спазмам і не піддалася цьому дивному оціпенінню.

Я впала в транс, бо як по-іншому пояснити цю втечу з часу та простору. Неможливо описати пережите, коли я зринула в чорну порожнечу всесвіту, вивільнившись від тіла, почуттів і пам’яті, розірвавши пуповину, яка з’єднує нас із життям. Не залишилось нічого: ні теперішнього, ні майбутнього, а водночас я була частиною всього, що існує. Не можу сказати, що то була духовна подорож, бо те чуття, яке дозволяє нам вірити в душу, також зникло. Гадаю, що це було наче вмерти і я знову відчую це у свою смертну годину. До тями я прийшла тоді, коли стихли гіпнотичні звуки бубна.

По завершенні обряду Яйма, така сама виснажена, як усі ми, випила мате, яке принесла їй Факунда, і звалилася в кутку кімнати відпочити. Дим почав розсіюватися, і я побачила, що мама занурена в глибокий сон і не мучиться ядухою. Решту ночі її дихання було легким і ненадсадним; кілька разів я підносила до її вуст люстерко, аби пересвідчитися, чи вона ще жива. О четвертій ранку Яйма тричі вдарила в бубон і оголосила, що Марія Ґрасія пішла до Небесного батька. Я лежала на ліжку біля мами, вчепившись у її руку, але її перехід був таким тихим, що я не помітила, як вона упокоїлася.

Ми, шестеро дітей Дель Вальє, відвезли поїздом труну нашої матері в столицю, аби поховати її поряд із чоловіком у фамільному склепі. Кілька місяців я не могла оплакати її кончину. Я часто думала про неї з клубком у горлі, аналізуючи ті роки, коли вона була в моєму житті, докоряючи їй за її меланхолію, за те, що вона недостатньо мене любила і так мало зробила для того, щоб ми зблизилися. Мені було прикро, що ми втратили свій шанс як мати і дочка.

Одного дня, залишившись в офісі сама, зайнята замовленнями, я відчула, що раптом стало зимно, і, підвівши погляд, аби перевірити, чи вікно зачинене, я побачила маму, яка стояла біля дверей, у дорожньому пальті і з торбинкою в руках, наче чекала на вокзалі на поїзд. Я не ворухнулась і затамувала подих, аби її не сполошити.

— Мамо, мамо, не йди, — попросила я беззвучно, але за мить її не стало.

Я нестримно розридалась, і цей потік сліз омив мене зсередини, доки не залишилось нічого від злості, вини і лихих спогадів. Відтоді дух моєї матері легко кружляє довкола мене.

9

Жалоба по моїй матері, яка за тогочасним звичаєм тривала рік, а ще Друга світова війна відсунули моє одруження з Фабіаном. Його фах не надто цінувався, бо сільське господарство застрягло в попередньому сторіччі і це також стосувалося тварин. У деяких землеволодіннях європейських іммігрантів наслідували ефективні методи, перейняті у Сполучених Штатів, але такі дрібні фермери, як Ріваси, орали мулами чи позиченими волами. Худоба була така, як Клотільда і Леонора — витривалі та здорові корови, але нічим не особливі. Скромні.

У цій провінції ветеринари працювали як комівояжери: їздили від воріт до воріт, вакцинуючи і лікуючи хворих чи поранених тварин; на цьому ще ніхто не розбагатів, але ні він, ні я цього не прагнули. Фабіан любив тварин і працював не заради грошей, а з покликання, я жила простим життям та іншого не уявляла. Нам досить було мати певну забезпеченість, що не було надзвичайною вимогою, позаяк ми могли розраховувати на підтримку клану Шмідтів-Енґлерів, які вже змирилися з неминучістю моєї ролі нареченої одного з них. Його батько віджалував Фабіанові кілька гектарів, як раніше іншим своїм синам, а Хосе Антоніо запропонував звести там один з наших рустикальних будинків, який я сама спроектувала, маючи на думці майбутніх дітей.

Звістки про Другу світову війну в Європі були тривожними, але далекими. Попри тиск американців, аби ми оголосили війну державам Осі, наша країна зберігала нейтралітет через економіку та безпеку: ми були дуже вразливі з моря, не могли захиститися в разі атаки страшних німецьких підводних човнів. Також бралися до уваги численні німецькі та італійські колонії, навіть існувала нацистська партія, яка здіймала багато галасу, чиї члени марширували вулицями, вимахуючи прапорами, зі свастикою на рукавах. Японців, наскільки я пам’ятаю, в нас не було.

Шмідти-Енґлери, як усі німці в окрузі, симпатизували Осі, але намагалися не настроїти проти себе решту людей, які підтримували союзників. Фабіан мовчав: цей конфлікт лежав за межами його компетенції. Я не розуміла ні подробиць, ні причин тієї війни і мені було байдуже, хто в ній переможе, хоча мій брат і Ріваси намагалися настановити мене проти Гітлера і фашизму. На той час ще не були відомі звірства таборів смерті та систематизованого геноциду — про це ми докладно дізналися наприкінці війни, коли було опубліковано фотографії і знято фільми про те жахіття.

Хосе Антоніо і Ріваси стежили за пересуванням військ і позначали їх шпильками на карті Європи — було очевидно, що німці пожирають континент шматок за шматком. У 1941 році Японія бомбардувала американську морську ескадру в Перл-Гарборі і президент Рузвельт оголосив Осі війну. Втручання Сполучених Штатів було єдиною надією спинити наступ німців.

Поки в Європі чоловіки взаємно винищували один одного, стираючи на порох древні міста і лишаючи в остачі мільйони вдів, сиріт і біженців, Фабіан займався штучним заплідненням. Ясна річ, тварин, а не людей. То не була його ідея, штучне запліднення вже віддавна практикувалося на вівцях і свинях, але йому спало на думку робити це з великою рогатою худобою. Не буду вдаватися в прозаїчні деталі, досить сказати, що ця процедура здавалася мені тоді і здається тепер виявом абсолютної неповаги до корів. Навіть не хочу думати, як отримували необхідне від биків. Перед тим, як Фабіан добився успіху в своїх експериментах, розмноження відбувалося відповідно до правил природи, то був наслідок поєднання інстинкту й удачі. Бик покривав свою наречену, і зазвичай результатом цього було телятко. Найкращих биків брали на прокат: їх треба було перевозити, надавати їм загін і пильнувати їх, бо вдача в них норовиста. Цим і пояснюється те, що корови часто висували заперечення.

Фабіан шукав спосіб упродовж кількох днів зберігати сім’я породистих тварин, це б дало йому змогу за допомогою одного бика запліднити сотні корів, яких розділяли кілометри, якщо треба було квапитися. Зараз сíм’я зберігається роками і мандрує світом, тож молода корова з Параґваю може мати потомство від бика з Техасу, якого вже нема на цьому світі, але тоді це здавалося науковою фантастикою.

Із допомогою батька, єдиного, хто відразу зрозумів переваги цієї ідеї, бо в своїй молочарні мав армію корів, Фабіан обладнав у комірчині лабораторію, де розробив технологію, потрібні інструменти і найкращий спосіб їх застосовувати. В наступні місяці та роки він житиме одержимий цим питанням, яке мені здавалося порнографічним, мріючи про численні можливості, які воно відкриває: бігові коні, пси і коти з родоводом, екзотичні звірі в зоопарку та інші під загрозою вимирання. Зізнаюся: тривалий час я з нього кепкувала, а він робив своє, не звертаючи уваги на мій сарказм. Просив лишень, аби я своїми кпинами не виставляла його на посміховисько перед іншими людьми.

Я перестала насміхатися, коли пересвідчилась у тому, яку вигоду його задум дає моєму свекру та іншим фермерам. Тривалий час він був найвідомішим ветеринаром країни: преса брала в нього інтерв’ю, він читав лекції, писав підручники, їздив навчати працівників сільського господарства і поліпшив якість великої рогатої худоби кількох латиноамериканських країн. Найбільшою проблемою, як він не раз мені пояснював, було знайти спосіб, в який можна було б зберігати сім’я тривалий час, але це сталося допіру в сімдесяті роки, якщо не помиляюсь. Авторитет Фабіана не матеріалізувався в грошах: без батькової допомоги він не зміг би продовжувати свої дослідження.

Попри зайнятість своєю роботою, яка лишала йому небагато часу на інші речі, Фабіан і далі з німецькою наполегливістю просив мене вийти за нього заміж. Чого ми чекаємо? Мені сповнилося двадцять два і вже два роки я прожила в Сакраменто, розправляючи свої крила, казав він. Щодо розправляння крил — то був жарт: я жила і працювала з братом, який пильнував мене, як тюремний наглядач, а Сакраменто було сонним містом, де жили нетерпимі святоші й пліткарі. На фермі Рівасів було більше інтелектуальних викликів, ніж у столиці провінції.

Моя колишня гувернантка і Тереса Рівас були коханками в часи, коли гомосексуальність була привілеєм ари­стократів і митців: перших — бо вони робили це дискретно, як один з моїх далеких родичів, ім’я якого не варте згадки, а другі — тому що відмахувалися від суспільних норм і релігійних приписів. Відомими були нечисленні випадки: один журналіст, письменники, поетеса світової слави, пара акторів, але багато інших імен тримались у таємниці.

Попервах міс Тейлор і Тереса Рівас, бідні, як церковні миші, жили в Тересиній мансарді, та невдовзі міс Тейлор отримала місце вчительки англійської мови у школі для дівчат, де вона викладатиме двадцять років і нікого її особисте життя не цікавитиме. В очах світу вона була старою панною, такою ж асексуальною, як амеби. Заробляла вона небагато, але давала ще приватні уроки, і це дало їм змогу орендувати скромний будиночок в районі, де жив середній клас, куди вони врешті перевезли рояль. Хосе Антоніо, як тільки мав змогу, відсилав їм якісь гроші, бо платні міс Тейлор заледве вистачало на найнеобхідніше.

Тереса Рівас покинула свою роботу в Національній телефонній компанії, аби повністю присвятити себе феміністичній боротьбі. Вона співпрацювала з організаціями, які обстоювали права жінок: право голосу, право опіки над дітьми, яке раніше належало виключно батькові, право на власні доходи і охорону праці, право на захист проти насильства — тобто виступали за фундаментальні зміни в законах, які ми нині сприймаємо як щось належне. Вони також висловлювалися за право на аборт і розлучення, які католицька церква різко засуджує. У ті часи ще існувало пекло. Тереса казала, що якби мужчини народжували дітей і мусили терпіти шлюбного чоловіка, то аборт і розлучення були б таїнствами. Вона вважала, що чоловіки не мають права висловлювати свою думку, а ще менше видавати закони щодо жіночого тіла, бо не мають поняття про тяготи вагітності, біль пологів і вічне рабство материнства.

То були настільки радикальні ідеї, що Тереса з певною регулярністю опинялась у в’язниці за їх обнародування, порушення громадського порядку, підбурювання до страйку, вторгнення в конгрес, а одного разу — за напад на президента республіки під час публічного заходу. Газети писали, що розгнуздана феміністка пошпурила переспілим помідором у президента, коли той відкривав фабрику з виробництва сухого молока. Тереса стверджувала, що то був американський бізнес, який мав на меті замінити материнське молоко консервованим лайном. Вона просиділа в тюрмі чотири місяці, доки Хосе Антоніо не вдалося витягти її на свободу.

Приїзд цих двох жінок у Санта-Клару взимку був нашим щорічним святом. Вони привозили столичні новини і світові прогресивні ідеї, які породжували в нас переляк упереміш із захватом. Гадаю, що в якусь мить Хосе Антоніо прийняв той факт, що міс Тейлор ніколи не вийде за нього заміж, однак сумніваюся, що він знав причину цього. Ніхто з нас не підозрював, що між Тересою і міс Тейлор є щось більше, ніж міцна дружба. Зізнаюся, й мені це ніколи не приходило в голову.

Боротьба, яку вели Тереса Рівас та інші, схожі на неї, жінки, за зміну звичаїв і законів, поступово давала плоди. Ми рухаємося вперед, як черепаха, але за своє довге життя я пересвідчилася, який ми зробили поступ. Думаю, що Тереса і міс Тейлор були би горді з того, чого добились, і продовжили би боротись за те, що ще треба зробити. «Ніхто нам нічого не дасть, — казала Тереса, — усього треба добиватися силою, а якщо заґавишся, у тебе це відберуть».

Я ніколи не розмовляла на ці теми ні з матір’ю, ні з тітками, ні з Фабіаном, а тим паче з його родиною. Потай від свого нареченого я читала книжки і журнали, які давала мені Тереса, і обговорювала їх лише з Люсіндою та Авелем, які були майже такими самими радикалами, як їхня донька. Я відчувала затаєне бунтарство, стримувану лють при думці, що вийду заміж, народжу дітей, перетворюся на домогосподарку і житиму банальним життям в тіні свого чоловіка.

— Не виходь заміж, якщо не переконана, що зможеш прожити решту життя з Фабіаном, — сказала мені міс Тейлор.

— Він мене довго чекав. Якщо я не вийду заміж зараз, то доведеться розірвати ці вічні заручини.

— Краще це, ніж виходити заміж, маючи сумніви, Віолето.

— Скоро мені виповниться двадцять п’ять років. Саме той вік, щоб вийти заміж і народити дітей. Фабіан чудова людина і дуже мене любить, він буде добрим чоловіком.

— А ти? Гадаєш, ти будеш доброю дружиною? Подумай, Віолето. Мені не видається, що ти закохана. Ти завжди була бунтаркою, дослухайся до голосу своєї інтуїції.

Міс Тейлор посідали ті самі сумніви, що й мене, однак я була заручена з Фабіаном, в очах усіх ми були парою, і не було вагомої підстави дати цьому доброму чоловікові облизня. Мені здавалося, що без нього я приречена лишитися старою панною. У мене не було ні таланту, ні особливого покликання, яке б вказало мені життєвий шлях, відмінний від того, якого сподівалися від жінки. Те бунтарство, про яке згадувала міс Тейлор, замість додати мені наснаги для того, щоб взяти власну долю у свої руки, мене гнітило. Я хотіла бути такою самою, як вона і Тереса, але ціна була надто високою. Я не наважувалася обміняти безпеку на свободу.

Ми з Фабіаном побралися 1945 року, майже п’ять років пробувши нареченими — буцімто платонічними, як то було заведено, але на ту пору я вже якийсь час не була незайманою: втратила цноту, сама того не бажаючи, під час фіглів-міглів з Фабіаном. Я виявила це однієї ночі, побачивши, що моя спідня білизна поплямлена кров’ю, хоча я не менструювала, однак я змовчала і не розповіла про це Фабіанові. Не запитуй мене чому, Каміло. Наші борюкання відбувалися, як завжди: ми, напівоголені, збуджувалися до шаленства, відчуваючи вину, незручність, страх і ніяковість — аби він врешті чувся засоромленим, а я лишалась невдоволеною. Відколи я переїхала у Сакраменто, ми бачилися значно рідше. Коли він приїздив, то поселявся в готелі, де ми могли би зустрічатися, якби він дозволив. На ліжку в доброму готелі ми могли б кохатися обдумано і з презервативами, які були доступні кожному чоловікові. Жінкам їх не продавали. Ми мусили би бути дуже обачними, адже Хосе Антоніо, якби щось запідозрив, убив би мене, як не раз погрожував. Моїм обов’язком було дбати про його честь і честь родини, казав він, та коли я запитала його, який зв’язок між його честю і моєю незайманістю, він обурився.

— Безсоромниця! Ось які ідеї вкладає тобі в голову ­Тереса!

У деяких аспектах мій брат був троглодитом, але не думаю, що він виконав би свою погрозу. У глибині душі він завжди був добрим хлопцем.

Дозволь мені зробити відступ, Каміло, і пояснити тобі про засоби контрацепції, хоча не думаю, що ця тема тебе обходить. Моя мати не могла запобігти народженню шести дітей і кільком викидням, доки не застосувала метод, запропонований першою в країні жінкою-лікарем, яка поширювала інформацію, ризикуючи тим, що церква піддасть її анафемі, а влада заарештує. Дотримуючись порад, викладених у брошурі тієї лікарки, яку мати проштудіювала потай від свого чоловіка, перед статевим актом вона спринцювала піхву гліцерином, а після нього — розведеним у теплій воді перекисом водню за допомогою знарядь, які вона ховала в коробці для капелюшків. Вона знала, що Арсеніо дель Вальє, який оженився, аби підняти престиж свого прізвища, породивши якомога більше нащадків, шляк би трафив, якби він побачив, щó лежить в тій коробці. Не раз вона чула від нього моралі про священний обов’язок жінки приводити на світ здорових дітей — так, як це робила його мати. Коли я оголосила, що врешті виходжу заміж, тітка Пілар вручила мені причандали для спринцювання, загорнуті для прикриття в газету, і пошепки, напівмертва від сорому, пояснила мені, як ними користуватися.

Врешті-решт мені забракло відмовок, аби й далі відкладати весілля, і ми оголосили, що візьмемо шлюб у жовтні, не підозрюючи, що світова війна завершиться за місяць до того. Зазвичай весільний бенкет влаштовувала родина нареченої, але Шмідти-Енґлери напрочуд делікатно, аби не образити нас, наполягли на тому, щоб він відбувся в готелі «Баварія». Вони були на вищому суспільному й економічному щаблі, ніж ми.

Мої тітки струсили порох з ножної швейної машинки, аби доповнити мій посаг, їм допомагала Люсінда, яка вже не їздила верхи по окрузі, аби навчати дітей: їй було за сімдесят і, як вона казала, її тіло вже не витримувало стільки гецкання. Вони пошили постіль з вишитими ініціалами наречених і скатертини різного розміру, але я не схотіла, щоб на мене підігнали шлюбну сукню моєї матері, яка лежала в коробці, пересипана нафталіном, з кінця минулого сторіччя. Я хотіла власну сукню, без пожовклих мережив. Міс Тейлор купила в столиці модний весільний убір нареченої і передала мені його поїздом. Він був з білого атласу, скроєний по косій, щоб підкреслити фігуру, і доповнювався токою, яка надавала мені вигляду медсестри.

Ми взяли шлюб у прегарній церкві, збудованій першими німецькими іммігрантами в регіоні. Я увійшла під руку з Хосе Антоніо, єдиним з моїх братів, який був на весіллі, тітоньки розчулено плакали, оточені Рівасами, Торіто, Факундою, міс Тейлор, Тересою й мешканцями маленького сільця Науель. По один бік нави стояли родичі та друзі нареченого — високі, світлі й гарно вбрані, по інший — мої, значно скромніші з вигляду.

Несподівано приїхав і Марко Кусанович, якому було вже під шістдесят: він став відлюдьком і бачили ми його не­часто. У нього було спартанське помешкання в Сакраменто, аби наглядати за фабрикою, однак при першій-­ліпшій нагоді він об’їжджав просторі насадження сосон, які ми посадили, щоб мати деревину, не вирубуючи природні ліси, чи їхав на лісопилку в горах, де почувався щасливим. Управління, бухгалтерія і прибутки підприємства його зовсім не обходили: якби мій брат не заприсягнувся бути чесним, то міг би легко обвести його довкола пальця.

Марко відростив густу бороду пророка і вдягався, як мисливець, хоча був нездатний вбити навіть зайця. Як подарунок для мене він приніс вирізьблену ним самим з каменю скульптуру, і так ми довідалися про цей його прихований талант. Ми дізналися, що в нього є син чотирьох чи п’яти років, який пізно з’явився в його житті. Матір’ю була молода індіанка, що закінчила середню школу, яка працювала на текстильній фабриці і виховувала малого, доки той не досягне віку, коли його можна буде відправити в добру школу. Марко його признав: хлопця звали Антон Кусанович і, за словами батька, він був дуже розумний.

— Я дам йому найкращу освіту; йому і його матері живеться добре, — казав він розчулено.

Завершення війни, розгром Німеччини і смерть Гітлера чорною хмарою висіли над німецькими колоністами. На нашому весіллі про це ніхто не говорив. Симпатія до Осі чи союзників визначала людей і провокувала неприємні суперечки, яких ми уникали впродовж шести років, тому ніхто не хотів зіпсувати весілля цією темою. Мешканців Науеля мало цікавив конфлікт в Європі, бо він був далеко і ніяк їх не зачіпав, однак був важливий для Рівасів, мого брата, міс Тейлор і Тереси. 2 серпня ми без Фабіана відсвяткували укладення миру — із засмаженим бараном, глечиками чічі та чудовим печивом Факунди.

Нарешті ми могли зайнятися коханням оголені на готельному ліжку — як я не раз собі це уявляла. Мій чоловік виявився чуйним і ніжним.

Наступного дня ми сіли в потяг, що прямував у столицю, де я не була від похорону свого батька, коли не мала нагоди побачити ще щось, окрім цвинтаря, і зробити кілька візитів до своїх братів, але для Фабіана вона не являла собою нічого нового, адже він часто їздив туди у справах. Місто дуже змінилося: мені б хотілося залишитися в ньому на кілька днів: походити його вулицями, вернутися в квартал, де минуло моє дитинство, піти в театр, але наш медовий місяць ми мали провести в Ріо-де-Жанейро, де Фабіан мусив прочитати курс лекцій. Відновилися комерційні рейси, які були дуже обмежені в роки війни. Мій перший досвід подорожі літаком перетворився на довгі години в лещатах мого дорожнього вбрання: корсет, панчохи, високі підбори, костюм, тобто спідниця і приталений жакет, капелюшок, рукавички і хутряна горжетка — я була налякана, мене нудило і я блювала; через кожні чотири години наставав короткий перепочинок, коли літак робив посадку, щоб заправитись пальним.

Я майже не пам’ятаю свого медового місяця, бо заразилась якоюсь кишковою паличкою і майже увесь час просиділа біля вікна, споглядаючи чудовий пляж Копакабана і попиваючи чай замість знаменитих caipirinhas. Фабіан, коли не був на роботі, ніжно біля мене ходив. Він пообіцяв, що ми ще повернемося в Бразилію, аби провести справжній медовий місяць.

Вірний своєму слову, мій брат за тиждень побудував нашу домівку і увінчав її подвійною покрівлею з найкращої місцевої костриці. За роки моєї роботи на нього, Хосе Антоніо добився успіху, який йому навіть не снився, і частину заслуг за це я можу приписати собі, бо мені приходили до голови ідеї, які, правду кажучи, мали належати архітекторові. Однією з найрентабельніших було збудувати колонію «Рустикальні доми» на березі озера і продавати їх у столиці втридорога — як літні будиночки.

— Це дурна ідея, Віолето, ми надто далеко від столиці, ніхто не їхатиме стільки годин поїздом чи автомобілем, аби скупатися в крижаному озері, — заперечував Хосе Антоніо, однак послухав мене.

Це дало такий чудовий результат, що згодом не було відбою від клієнтів, які бажали вкласти гроші у схожі проекти. Я займалася пошуком відповідних місцин, купівлею земельних ділянок і дозволами на будівництво.

— Ти заплатиш мені добрі комісійні за кожен із цих будиночків, які ми продамо, — зажадала я від брата.

— Що ти, Віолето? Хіба ж ми не родина? — відповів він.

— Саме тому.

На ту пору я була дуже невибагливою, а мої витрати — мізерними, позаяк мешкала з Хосе Антоніо і в Сакраменто не знала спокус. Я заощадила певну суму, взяла позику в тому самому Регіональному банку, де був рахунок «Рустикальних домів», купила земельну ділянку і профінансувала вісім наших будиночків, оточених садками, зі спільним басейном — аби виправдати ціну. Вони добре продалися, я сплатила позику і повторила операцію. До свого одруження я встигла збудувати чотири такі колонії і, як пояснила Фабіанові, планувала й далі вкладати гроші в цю справу та інші, які могли підвернутися мені в майбутньому. Це було незвично. Жінки мого соціального кола не працювали, а тим більше в провінції, де життя відставало на кілька десятиріч.

Я запевнила Фабіана, що моя робота не вадитиме моїй ролі доброї дружини, господині дому і майбутньої матері, і він знехотя мусив із цим погодитися. Крім соціальної ганьби, це означало, що його дружина однією ногою буде в місті, а іншою в селі. Я людина вперта, і якщо мені щось вхопиться голови, відмовитись від цього я вже не можу. Тож поки він вчився, проводив експерименти, писав і навчав з одержимістю божевільного вченого, я взяла на себе домашні витрати, заощаджувала гроші і щомісяця виплачувала дядькові Бруно певну суму на утримання моїх тіток, від якої він щоразу відмовлявся, однак я депонувала її на рахунок для непередбачених витрат, які були завжди: здохла Клотільда і треба було купити їй заміну, під час землетрусу завалилася загорожа, був неврожай, всох колодязь, у Факунди озвався жовчний міхур і треба було оплатити операцію.

Те, що я працювала, заробляла гроші й утримувала дім, було образливим для мого чоловіка. Я почувалася винною і намагалася мінімізувати свої зусилля, ніколи прилюдно не згадувала про свою роботу, а коли хтось торкався цієї теми, казала, що це тимчасове хобі, аби розвіятися, і що з появою дітей, я, звісно, його облишу. Проте в глибині душі вже не вважала себе ні на що не здатною нездарою, бо усвідомила, що вмію заробляти гроші. Я успадкувала це вміння від батька — з тією відмінністю, що я обачна, а він був палисвітом. Я думаю і розраховую, а він шахрував і випробовував долю.

Чому вмирає кохання? Не раз я ставила собі це питання. Фабіан не дав мені жодної причини розлюбити його, навпаки — він був ідеальним чоловіком, не докучав мені, нічого не просив. І тоді, і до самої його смерті він був делікатною людиною. Ми добре жили на те, що я заробляла, і на допомогу, яку він отримував від своєї родини, в нас був затишний дім, світлини якого з’явилися в архітектурному журналі як взірець повнозбірного будівництва; Шмідти-Енґлери прийняли мене так само добре, як інших невісток, і я інтегрувалася в німецьку колонію, хоча так і не змогла вивчити жодного слова їхньою мовою. Мій чоловік став найавторитетнішим експертом країни в своїй галузі, а мені вдавався кожний бізнес, який приходив мені до голови. Одним словом — наше життя в очах інших було майже бездоганним.

Я любила Фабіана, та знаю, що ніколи не була в нього закохана, як це не раз зауважувала мені міс Тейлор. За п’ять років наших заручин я пізнала його вздовж і впоперек, вийшла заміж, знаючи, яким він є, і те, що він ніколи не зміниться, але мене він знав погано, а ще я дуже змінилася. На мене наганяла нудьгу його лагідна і передбачувана вдача, його одержимість племінними бугаями і тільними коровами, його байдужість до всього, що не стосувалося його особисто, його штивність, його непорушні й старомодні принципи, його зарозумілість чистого арійця, її посилили роки нацистської пропаганди, яка доходила й до нас з іншого кінця світу. Хоча я не можу докоряти йому за цю зверхність, бо всі ми вірили, що іммігранти з Європи є кращими, ніж ми.

Це дуже расистська країна: ти ж бачиш, Каміло, як ми повелися з індіанцями. Один із моїх родичів, який в середині ХІХ століття був депутатом, пропонував застосувати до індіанців силу або ліквідувати їх, як це зробили в Сполучених Штатах, бо це скоти, яких годі приборкати, вороги цивілізації: вони живуть в розпусті, неробстві, пияцтві, брехні та зраді, і з усієї цієї мерзоти складається їхнє життя — такими були його точні слова. Це судження було настільки поширеним, що влада запрошувала людей з Європи — особливо німців, швейцарців і французів — приїздити і колонізувати південь, щоб покращити расу. Ми не мали африканської чи азіатської імміграції, тому що в консулів були вказівки перешкоджати їй; євреїв та арабів також не зустрічали з розпростертими обіймами, та в кожному разі вони приїжджали. Гадаю, що колонії іноземців, які зневажали індіанців, були не надто високої думки і про метисів.

— Ти не метиска, Віолето, всі наші предки були іспанцями або португальцями, в нашій родині нема ні крап­лини індіанської крові, — сказала мені тітка Пілар, коли ми заговорили на цю тему.

Якщо в мене лишались ті самі сумніви, які я мала до заміжжя, то у Фабіана наш зв’язок ніколи не викликав питань, він не помічав, що я віддаляюся, бо для нього це було щось немислиме: ми ж бо склали присягу перед Богом і людьми любити та шанувати одне одного аж до смерті. А це довго. Якби я підозрювала, яким довгим може бути життя, то змінила би цей пункт шлюбної угоди. Одного разу я натякнула чоловікові про свою фрустрацію — зі звичною поміж нами делікатністю, — але його це зовсім не занепокоїло. Мені довелося бути більш категоричною, аби він звернув увагу. Фабіан відповів, що попервах майже всі пари переживають труднощі, що це нормально, але з часом вчаться жити разом, займають своє місце в суспільстві й формують власну родину. Так було завжди, це біологічний імператив. Коли в нас з’являться діти, я почуватимуся задоволеною, «материнство є призначенням жінки», сказав він.

То була найбільша наша проблема: діти не народжувалися. Думаю, що для такого експерта з розмноження, як Фабіан, неплідність його дружини була особистою образою, але мені він її ніколи не виказував. Лише час від часу з надією запитував, чи є якась новина, а одного разу побіжно згадав, що штучне запліднення в людей відоме з епохи шумерів і що насправді королева Хуана Португальська у 1462 році народила доньку завдяки цьому методу. Я відказала, щоб він не плутав мене з однією зі своїх корів. Більше про королеву Хуану не згадували.

Мене лякала можливість мати дітей, я знала, що це покладе край моїй відносній свободі, але не запобігала їхній появі, якщо не брати до уваги пожертв падре Кірозі, які насправді не належать до категорії протизаплідних засобів. Щомісяця, переконавшись, що менструюю, я полегшено зітхала і сплачувала свою частку цьому святому в одній із церков у Сакраменто, де висіло страхітливе олійне полотно, на якому священника було зображено із заступом в руці, оточеного сиротами.

Моєму чоловікові потрібна була жінка, яка би беззастережно любила його так, як він любив мене, хтось, хто б долучився до його життєвого проекту, підтримував його і захоплювався ним так, як він, на його думку, того заслуговував, однак на свою біду він закохався в мене. Нічого з цього я не могла йому дати, але присягаюсь: я наполегливо намагалася це робити, бо такою була призначена мені місія. Я думала, що з усіх сил прикидаючись, я врешті стану взірцевою дружиною, як цього від мене сподівалися: яка б не мала власних прагнень і жила, розчинившись у чоловікові та дітях. Єдина знайома мені людина, яка кидала виклик цьому суспільному й божественному імперативу, була Тереса Рівас, яка відверто заявляла про своє неприйняття шлюбу, бо вважала його згубним для жінок.

Мені так добре вдавалося вводити всіх в оману своєю поведінкою послужливої дружини, що мої зовиці, чотири веселі й працьовиті валькірії, по-доброму насміхалися з того, як я балую і прислуговую своєму чоловікові, наче гейша. Такою я на позір і була — особливо, коли вони були десь поблизу. З усіх сил я старалася, щоб Фабіану було зручно і приємно, як радили жіночі журнали, бо для мене це не складало труду, а він при цьому не порпався в моїх почуттях: був переконаний, що коли він щасливий, то щаслива і я. Однак за личиною гейші ховалася роздратована жінка.

Життєва мандрівка здійснюється довгими нудними переходами, крок за кроком, день за днем, під час яких не відбувається нічого вражаючого, але спогади складаються з несподіваних подій, якими помічений шлях. Саме про них варто розповідати. В такому довгому, як моє, житті є кілька людей і багато подій, що їх не можна забути, і мені пощастило, що пам’ять мене не підводить: на відміну від мого розбитого тіла, мій мозок залишається неушкодженим. Спогади — це моя манія, Каміло, але я пропущу три з гаком роки свого подружнього життя з Фабіаном, бо то були роки монастирського спокою, коли не відбулося нічого трагічного або чудового, про що можна було б розповісти. Для Фабіана вони були дуже приємними, тому він не міг зрозуміти, що з біса сталося, коли одного дня я від нього пішла.

10

Хуліан Браво під час війни був льотчиком Королівських повітряних сил Великої Британії, одним з небагатьох латиноамериканців, які в такий спосіб брали участь у тій війні. Його було удостоєно нагород за героїчні вчинки і карколомні трюки, до яких він вдавався у повітряних дуелях з німецькими літаками. Ходила легенда, яку він не повторював, але, без сумніву, сам пустив, що на своєму «Спітфайрі» він збив понад вісімдесят ворожих літаків. Одного дня він упав з неба в моє життя, упереджений цією бойовою славою, та навіть без того романтичного минулого враження, яке він на мене справив, було б однаково сильним. То був принц із казки.

Він посадив на води озера літак-амфібію, на борту якого були два члени данської королівської родини та їхні супутники, які перебували в нашій країні з офіційним візитом і їм схотілося порибалити в наших річках. Вони оселилися в готелі «Баварія», найкращому в окрузі, де їх прийняли без зайвої помпи, наче йшлося про звичайних гостей. Ця удавана простота була ідеєю моєї свекрухи, яка влучила в саме око, бо високородні данці продовжили свій візит і залишилися в нас іще на тиждень. Там, у готелі «Баварія», на очах моєї пронозливої свекрухи і зовиць, що тамували смішки, я познайомилась із Хуліаном.

Він сидів на поручнях тераси, однією ногою опершись на землю, із цигаркою в одній руці і склянкою віскі в іншій; на ньому були штани кольору хакі і біла сорочка з коротким рукавом, що відкривала очам його груди та плечі атлета. Він випромінював щось сексуальне і небезпечне, схоже на стримувану силу великого звіра, і я ясно відчула її з відстані у кілька метрів. Не можу означити її в інший спосіб. Ця невідпорна чоловіча енергія Хуліана, що вирізняла його замолоду, лишалася незмінною до його смерті, яка настала через сорок з гаком років.

Заціпенівши, я з переляком і раптовою прозорливістю осягнула, що в ту мить моє життя невідворотно перекидається догори дриґом. Він, мабуть, відчув всю силу мого передчуття, бо повернувся в мій бік із зацікавленим напів­усміхом. Минуло кілька довгих митей, заки він опустив другу ногу на землю, поставив склянку на перила і рушив до мене тією своєю гонористою ходою, як у ковбоїв у вестернах. Згодом він запевняв мене, що відчув те саме, що й я: впевненість, що досі ми жили, шукаючи одне одного, і нарешті знайшли.

Він спинився за два кроки від мене, перебігши з ніг до голови поглядом аукціоніста. Я відчула себе голою в своїй скромній білій літній сукні.

— Ми знайомі, чи не так? — запитав він.

Я мовчки кивнула.

— Ходімо, — додав він, розчавивши цигарку ногою і простягаючи мені руку.

Ми майже бігом спустилися на берег озера стежкою, що вилася поміж квітучих терас; я йшла за ним, загіпнотизована, не відпускаючи його руку і не думаючи, що мене можуть бачити мій чоловік і половина його рідні. Я не опиралася, коли він, вклякнувши на пісок, потяг мене за собою і поцілував з новою для мене і лячною силою.

— Ми мусимо кохатися, — ствердив він, і я знову кивнула.

Так почалася пристрасть, яка покладе край моєму шлюбові та визначить моє майбутнє. Хуліан Браво призначив мені побачення в своїй кімнаті, і через півгодини ми посеред дня цілком оголені з розпусною нестямністю досліджували одне одного в готелі моєї свекрухи, за кілька метрів від мого чоловіка, який пив пиво з данцями і за допомогою перекладача пояснював їм захопливу техніку штучного запліднення. А на другому поверсі, посеред чотирьох дерев’яних стін, що пахтіли реліктовим лісом, при світлі, ледве приглушеному грубою шторою з невибіленої мішковини, на м’якому ліжку, засланому лляною постіллю, як усі ліжка в готелі, я у двадцять вісім років пізнала дивовижні варіанти насолоди і фундаментальну відмінність між мало натхненним чоловіком і коханцем з любовного роману.

До того дня, коли я зустрілася із Хуліаном Браво, незнання мого власного тіла було настільки вражаючим, що це можна пояснити лише часом і місцем, де мені випало народитися. Мене виховувала манірна мати, що мала шестеро дітей, яких їй послав з небес маленький Ісус, як запевняла вона мене пошепки, і дві тітки, старі панни, які ніколи не згадували «нижні землі», тобто частину тіла від талії до колін. Тітка Пія померла незайманою, а щодо іншої, то хтозна, бо під старість вона могла зійтися з Бруно Рівасом, але ніколи мені у цьому не зізнавалася. Що стосується Джозефіни Тейлор, то вона обмежилася тим, що показала мені зображення людського тіла у своїй книжці, бо попри свої революційні ідеї була такою самою ханжею, як мої тітки. Від неї я навчилася роздягатися і вдягатися зі спритністю циркового трюкача, аби уникнути вульгарності голизни. У мене не було подруг мого віку, я не ходила до школи; свої убогі знання я запозичила від домашніх тварин, що спарювалися. Після заміжжя я все одно роздягалася, як навчила мене міс Тейлор, і з Фабіаном ми кохалися у потемках і мовчки: я не уявляла, що можна по-іншому, а для нього ці наші зустрічі були менш цікаві, ніж розмноження великої рогатої худоби.

Хуліан із природністю пуми двома ривками здер з мене сукню, не давши мені змоги протестувати. Поцілунком заглушив мій переляканий скрик, тож я облишила будь-який опір, бажаючи розтанути і зникнути в його обіймах, назавжди залишитися тут, за зачиненими дверима, і вже нікого ніколи не бачити, лишень його. Він обдивився мене зусібіч, вимірюючи, зважуючи в руці і захоплено відгукуючись про форму моїх грудей та стегон, блиск волосся, гладкість шкіри, пахощі мила, що линули від мене, та інші аспекти, на які я ніколи не звертала уваги і які, правду кажучи, не були якимись особливими.

Він помітив, що я від цього переліку шаріюсь, і майже відніс мене до великого дзеркала на дверцятах шафи, в якому я побачила оголену, тремтячу і розпатлану незнайомку, саме втілення розпусти, яке б ужахнуло моїх тіток, але допомогло мені розслабитись, бо в ту мить мені було вже не до церегелів і на все начхати. Далі він знову відвів мене у ліжко і цілу вічність з розкішною неквапливістю та чудовною зухвалістю пестив мене, нічого не чекаючи натомість, нашіптуючи якісь дурниці, ніжні і соромітні слова. Контраст між моєю незграбністю і його досвідченістю, либонь, був комічний, та це не охолодило його запалу, а лиш примножило намагання дати мені насолоду.

Сподіваюся, Каміло, тебе не шокує ця побіжна згадка про секс. Вона потрібна для того, щоб ти зрозумів, чому я на багато років підпала під владу Хуліана Браво. В моєму житті були коханці, однак не буду вихвалятися — було їх небагато. Найкраще кохатися кохаючи, але того дня з Хуліаном Браво йшлося не про це. Не було ніякого кохання, лише чисте і просте жадання, тваринна, неприхована хіть — без манівців і докорів сумління, пристрасть, що не зважала ні на кого й ні на що: ми були єдиним чоловіком і єдиною жінкою в цілому світі, які віддалися безмежній насолоді. Одкровення оргазму було таким самим драстичним, як і відкриття жінки, яка ховалася всередині мене, тієї незнайомки з дзеркала — безсоромниці, зухвалої та щасливої невірниці.

Ми провели разом увесь день, і, гадаю, Фабіан у ті години мусив розпитувати, чи хтось мене бачив. Я почула удар гонга, який сповіщав, що в їдальні накрито вечерю, і зрозуміла, що мушу прогнати дрімоту, яка не давала мені розплющити очі чи поворухнутись — я була цілком висна­жена. Хуліан лишив мене лежати в ліжку, а сам швидко вдягнувся і вийшов. Не знаю, як йому вдалося роздобути на кухні хліб, сир, копченого лосося, виноград і пляшку вина, ані те, як з усім цим підвечірком він зумів піднятися до себе в кімнату, не збудивши нічиїх підозр. Ми їли, сидячи голяка на підлозі, я пила вино з його уст, а він їв виноград з моїх.

Я змогла роздивитися його, як він це робив раніше зі мною, й оцінити. Без сумніву, то був найпривабливіший з чоловіків, яких я бачила так зблизька за все своє життя: мускулястий, гнучкий, загорілий з ніг до голови через заняття спортом просто неба — наче засмагав без одягу, з темним волоссям і світлими очима, які були то зеленими, то синюватими залежно від освітлення, і перетворювалися на щілинки, коли він заразливо сміявся, з глибокими зморшками, наче вирізьбленими різцем на обличчі. Тоді я ще не знала, але дуже скоро дізналася, що в нього ніжний тенор і що в часи економічної скрути він заробляв на прожиток, співаючи в кабаре в Англії та в Сполучених Штатах.

Тої ночі я не вернулася додому. Прокинулася на світанку в обіймах Хуліана у сповитку зі зібганих простирадл, змок­ріла від поту і сексу, ошелешена, не пам’ятаючи ясно, де я. Доперва за хвилину зрозуміла, що вже ніщо не буде таким, як було. Я мусила зустрітися з Фабіаном і пояснити йому, що сталося.

— Спокійно, Віолето. Це можна владнати. Скажи своєму чоловікові, що погано почувалася і заночувала в готелі, — подав мені ідею Хуліан, побачивши мій неспокій, але таке алібі нікуди не годилось.

— Ми в готелі моєї свекрухи. Якби я спала сама, вона б це знала, бо я би займала якусь кімнату.

— Що ти збираєшся сказати Фабіанові?

— Правду. Зрозумій, я не можу до нього вернутися.

— Послухай, багато чоловіків заплющують на це очі, аби уникнути проблем. Що б ти не сказала — він повірить, — відказав він, переполошений.

— Ти це знаєш з власного досвіду? — запитала я, відчуваючи, що ступаю на слизький ґрунт.

— Я не цинік, Віолето, а практичний чоловік. Нас ніхто не бачив, ми можемо уникнути тарапат. Я не збираюся ламати твоє життя...

— Воно вже зламане. Що ми тепер робитимемо?

Ми квапливо вдягнулись, і він вийшов раніше за мене. Я пригладила його гребінцем волосся і, не вмиваючись, навшпиньки пройшла двома коридорами, молячи Бога, аби мене ніхто не побачив. Зачекала, причаївшись в садку, і через кілька секунд Хуліан посадовив мене в один з автомобілів, які були у розпорядженні данців, і відвіз на станцію, де я сіла в поїзд, що їхав у Сакраменто. О десятій ранку я вже була в офісі «Рустикальних будиночків», з моїм братом.

— Що ти тут робиш, Віолето? Я думав, ти в готелі «Баварія» з данцями.

— Я покинула Фабіана.

— Де?

— Я пішла від нього, Хосе Антоніо. Я не повернуся до нього, наш шлюб пішов під три чорти.

— Господи! Що сталося?

Мій брат вислухав мене із жахом і недовірою, написаними на його обличчі заступника патріарха, відповідального за честь родини, але, як я і розраховувала, замість засуджувати мене чи намагатися переконати, що цю помилку можна виправити, він просто запитав, витираючи чоло манжетою сорочки, як він може мені допомогти. Потім підняв телефонну слухавку і залишив для Фабіана повідомлення в маєтку Шмідтів-Енґлерів і в готелі «Баварія».

Ополудні мій чоловік зв’язався з офісом, заспокоєний звісткою, що я у місті з моїм братом. Зрештою, все з’ясувалося; він попросив, аби я сповістила про свій приїзд: він чекатиме мене на станції.

— Боюся, тобі доведеться приїхати сюди, Фабіане. Віолета має сказати тобі щось важливе, — заявив йому Хосе Антоніо.

Мій чоловік прибув у Сакраменто через кілька годин, і ми зустрілися віч-на-віч в офісі, а брат чатував у сусідній кімнаті — ану ж бо благовірний дасть мені лупня. Хосе Антоніо, мабуть, вважав, що я його цілком заслужила.

— Я провів жахливу ніч, повсюди тебе шукаючи, Віолето. Навіть їздив у Науель, щоб розпитати твоїх тіток. Чому ти поїхала, нічого мені не сказавши?

— Я втратила голову і втекла.

— Я ніколи тебе не зрозумію, Віолето. Але пусте, вертаймося додому.

— Я хочу, щоб ми розлучилися.

— Що ти кажеш?

— Я не вернуся до тебе. Я закохалася в Хуліана Браво.

— Льотчика? Але ти з ним допіру вчора познайомилася! Ти збожеволіла!

Новина була такою, що йому довелося сісти. Можливість того, що дружина його покине, була такою ж малоймовірною, як те, що вона зникне внаслідок самозаймання.

— Ніхто не розлучається, Віолето! Подружні проблеми — нормальна річ, їх вирішують за зачиненими дверима, без скандалу.

— Ми мусимо уневажнити наш шлюб, Фабіане.

— Ти цілком втратила розум. Ти не можеш пустити за вітром шлюб через якусь любовну гарячку.

— Я хочу, щоб наш шлюб визнали недійсним, — наполягала я, настільки знервована, що мій голос тремтів.

— Не кажи дурниць, Віолето. Ти наче сама не своя. Я твій чоловік, і мій обов’язок тебе оберігати. Я про все подбаю. Не хвилюйся, я залагоджу цю халепу, нікому не треба знати, що сталося. Я поговорю із цим негідником.

— Хуліан тут ні до чого, це стосується лише нас — тебе й мене. Нам доведеться уневажнити наш шлюб, Фабіане, — повторила я втретє.

— Я ніколи не погоджуся на цю бздуру! Ми одружені перед законом, Богом, людьми, а передусім — перед нашими родинами! — сказав він, затинаючись.

— Подумай, Фабіане, визнання вашого шлюбу недійсним і тобі дасть свободу, — втрутився мій брат, який появився, почувши, що ситуація загострюється.

— Мені не потрібна свобода! Мені потрібна моя дружина! — закричав мій чоловік, і раптом його гнів вичерпався — і він зі схлипуванням осів на стілець, затуливши обличчя руками.

Як тобі відомо, Каміло, в нашій країні розлучення стали можливі лише в ХХІ сторіччі, коли мені виповнилося вісімдесят чотири роки і зискати з цього я вже не могла. А до того єдиним законним виходом було визнати шлюб недійсним, вдаючись до юридичного крючкодерства, доводячи помилковість запису в актах громадянського стану, в основному — через неправильно вказані домашні адреси тих, хто вступав у шлюб. Це було просто — за умови, що обидві сторони на це погоджувалися: достатньо було знайти двох свідків, готових дати фальшиве свідчення, і поблажливого суддю.

Фабіан відмовився навіть розглядати цю ідею, яка здавалася йому в корені порочною, а її реалізація ганебною. Він сказав, що впевнений у тому, що зможе відвоювати мене, щоб я дала йому можливість, що він полюбив мене, відколи побачив, що він ніколи не кохав іншої жінки, що без мене його життя не має сенсу, що він цілком віддавався роботі та не звертав на мене уваги — так він виливав свою душу, доки у нього не стало голосу і слів.

Хосе Антоніо порадив, аби ми взяли час на роздуми, а тим часом я зможу залишитися з ним у Сакраменто, це би вгамувало розпитування родичів.

Врешті-решт Фабіан погодився на те, щоб ми уклали перемир’я, доки не вщухнуть пристрасті. Він якраз збирався їхати в Аргентину, де мав запліднити дев’ятсот корів на ранчо в Патагонії, змішавши голштинську, монбельярдську і джерсійську породи, — він пустився в цілком недоречні в той момент пояснення. Його не буде кілька тижнів, а я матиму змогу отямитись. На прощання він поцілував мене в чоло і попросив мого брата пильнувати мене до його повернення, щоб я не наробила ще більше дурниць.

Брат зателефонував Хуліанові в маєток моїх свекрів, куди того запросили на виїжджування коней. Виявилося, що він чемпіон з конкуру — ще один з його талантів, про який я не знала, — і так добре розуміється на конях, що ще ні разу не втратив грошей, роблячи ставки на перегонах.

— Вам краще негайно приїхати у Сакраменто, юначе. Нам треба поговорити, — звелів йому мій брат погрозливим тоном, який не допускав зволікань.

Залякати Хуліана Браво було неможливо. Він кілька років важив своєю головою на війні, полюбляв екстремальні види спорту, стрибав з парашутом у серці Амазонки, займався серфінгом на найвищих у світі хвилях в Португалії, без мотузок спинався на недосяжні вершини Анд. Грав із вогнем. Його безрозсудна сміливість неминуче мала привести його до темних оборудок, але це станеться пізніше, коли його найме мафія. З’явився він на виклик мого брата не через страх, а тому, що його зворушила ніч, яку ми провели разом, і його не покидали думки про мене.

Наступного дня Хуліан приїхав у Сакраменто на першому ж поїзді і залишився зі мною до кінця тижня, коли йому довелося вернутися до готелю «Баварія» і до своєї амфібії на озері, щоб відвезти данців назад у цивілізацію.

11

Ці дні ми з Хуліаном провели, віддаючись підпільній оргії: займалися коханням і пили біле вино — то було єдине наше заняття. Я нічого не пояснювала своєму братові, однак він зрозумів, що втримати мене не зможе ніщо і краще зачекати, коли пристрасть згасне і я прийду до тями. Я занурилась у п’янку твань вдоволеного і відразу ж відродженого бажання, бо ніщо не могло наситити оте моє всепереможне пожадання того чоловіка. Мені хотілося назавжди лишитися в його обіймах і зректися світу, який існував за межами цієї кімнати, крижаного світу, в якому не було його.

Я залишалася в його готельній кімнаті, гола чи накинувши на себе одну з його сорочок, бо мала з собою лише те, що було на мені, коли я покинула готель «Баварія» — чекаючи його, передчуваючи, рахуючи хвилини й години, які я провела на самоті. Їх було багато, бо Хуліан не любив сидіти в чотирьох стінах і йшов у кінний клуб, щоб покататися верхи, чи їхав за місто до своїх друзів. Я про все забувала, зачувши за дверима його кроки і побачивши його на порозі — мужнього, усміхненого, спітнілого від фізичних вправ, владного і задоволеного. Тих митей, коли ми були разом, і ночей, коли я спала, притиснувшись до його тіла, було достатньо, аби розсіяти мої сумніви і живити мою підліткову ілюзію. Я з головою поринула в любов до нього з тією абсолютною покорою, яка тепер, через багато років, здається мені незбагненною. Я згубила розум і спокій: мені до всього було байдуже, аби лиш бути з ним.

Згодом, коли мені довелося покинути готель, я купила необхідний одяг і червону губну помаду, щоб додати собі відваги, та оселилася в помешканні Хосе Антоніо, не маючи наміру вертатися до свого попереднього життя, як заявила Фабіанові, коли він повернувся з Аргентини і прийшов за мною з букетом квітів. Він повторив, що не погодиться визнати наш шлюб недійсним, і запитав, як я збираюся давати собі ради сама, бо, з огляду на все, за тим клятим льотчиком запав і слід.

Хуліан не зник, як припускав Фабіан. Він приїжджав зустрітися зі мною, коли йому не заважала робота, і кожна зустріч додавала ще одне кільце до ланцюгів, в які я сама себе закувала практично без жодного зусилля з його боку. Після війни він якийсь час працював у торговельній авіації, доки не купив свій літак-амфібію і зайнявся перевезенням пасажирів і товарів у місця, де не було посадкових смуг. То був живописний літальний апарат жовтого кольору, на якому він літав Південною Америкою за приватними контрактами. На той час південь нашої країни був відомий як рай для тих, хто полюбляє рибалити і спостерігати за птахами, тож він часто приїжджав сюди зі своїми клієнтами. Я зустрічала його, рахуючи хвилини і години, впродовж яких ми будемо разом, і прощалася з ним, позначаючи його відсутність у календарі.

Гадаю, моя сліпа наївність спантеличила його, він не міг здихатися мене, як, либонь, планував, і опинився в павутині кохання, якому не було місця в його сповненому пригод житті. Я вчепилася в нього з тугою сироти і не бажала бачити ту гору перешкод, які чекали нас попереду, але не це зламало його опір, а Хуан Мартін.

В одній з наших задушевних розмов Хосе Антоніо запитав мене, чи хочу я лишатися коханкою Хуліана Браво до кінця моїх днів. Ні, звісно, не такими були мої плани. Я збиралася стати його дружиною, щойно зможу здолати впертість мого законного чоловіка, не уявляючи, що заїлість не відпускатиме Фабіана кілька років. Я була настільки впевнена, що невдовзі зможу вийти заміж за Хуліана, що не надто пильнувалася, коли ми шаліли в ліжку з несамовитою пристрастю, яку він в мені породжував. Ми береглися, але наполовину: іноді використовували презерватив, а іноді забували чи надто квапилися. Я, без належних на те підстав, вважала, що є безплідною і через це у нас із Фабіаном не було дітей. Логічний наслідок такої недбалості став для мене несподіванкою.

Про те, що я вагітна, Хуліан дізнався в один зі своїх приїздів і перше, що спитав, чи, бува, не Фабіан є винуватцем цього.

— Як це може бути він, якщо я не бачила його п’ять місяців, — відказала я, ображена.

Червоний від люті, він розмашисто ходив туди-сюди, винуватячи мене в тому, що я зробила це навмисно, кажучи, що якщо я думаю в такий спосіб заарканити його, то дуже помиляюсь, і так далі і таке інше, доки не помітив, що я, скулившись у кріслі, нажахано плачу.

Здавалося, він пробудився з трансу: за кілька секунд його гнів ущух, і він упав переді мною на коліна, шепочучи вибачення, благаючи його пробачити: він був захоплений зненацька, звісно, це не лише моя вина, він також відповідальний і нам треба вирішити, як розв’язати цю проблему.

— Це не проблема, Хуліане, це наша дитина, — озвалась я.

Почувши це, він замовк: до тієї миті йому це не спадало на думку.

За деякий час, коли ми обоє заспокоїлися, Хуліан налив собі віскі та зізнався мені, що за свої тридцять з гаком років любовних пригод на чотирьох континентах він ніколи не опинявся перед альтернативою стати батьком.

— Отже ти також думав, що безплідний, — сказала я, і ми розсміялися, раптом відчувши полегкість і повеселівши, вже в ту мить вітаючи прихід створіння, яке собі плавало в моєму животі.

Я гадала, що дізнавшись про цю новину, Фабіан схаменеться. Для чого було йому лишатися одруженим із жінкою, вагітною від іншого? Я призначила йому зустріч в одній цукерні в Сакраменто — аби ми дійшли згоди. Я нервувала, готуючись до сутички, та він з порогу обеззброїв мене, взявши за руки і поцілувавши в чоло. Сказав, що радий мене бачити, що дуже за мною скучив. Поки нам подавали чай, ми говорили про дрібниці, обмінювалися родинними новинами, і я розповіла йому про тітку Пію, яка страждала від болей у шлунку і дуже ослабла. З огляду на те, що ритуали і засоби Яйми виявилися марними, тітку Пію треба було везти в Сакраменто на обстеження. Залягла незручна тиша, якою я скористалася, аби повідомити йому про мій стан — просто з мосту, майже затуливши обличчя горнятком.

Він, здивований, скочив на рівні ноги, в його очах грав усміх надії, та заки він встиг запитати, я запевнила його, що батько не він.

— Отже, в тебе буде позашлюбна дитина... — пробурмотів він, упавши на стілець.

— Це залежить від тебе, Фабіане.

— Не розраховуй на визнання нашого шлюбу недійсним. Ти знаєш, що я про це думаю.

— Річ не в принципах, а в злобі. Ти хочеш мені насолити. Гаразд, я тебе про це вже не проситиму. Але ти мусиш віддати мені половину нашої власності, хоча насправді вона належить мені повністю, бо я утримувала тебе, відколи ми одружилися, і те, що є на нашому спільному ощадному рахунку, заробила я і воно належить мені.

— Звідки ти взяла, що покидаючи родину, маєш на щось право?

— Я цього вимагатиму, Фабіане, навіть через суд.

— Запитай у свого брата, що це тобі дасть. Адже він адвокат? Банківські рахунки відкриті на моє ім’я, на мене записаний дім і все, що ми маємо. Я не хочу тобі дошкулити, як ти кажеш, Віолето, я хочу тебе захистити.

— Від чого?

— Від тебе самої. Ти не тямиш, що робиш. Я твій чоловік і кохаю тебе всією душею. Я кохатиму тебе завжди. Я можу все пробачити, Віолето. Нам ще не пізно помиритися...

— Я вагітна!

— Це не має значення, я готовий ростити твою дитину, як свою. Дозволь тобі допомогти, благаю...

Наступні півтора року ми з Фабіаном не бачилися. Хосе Антоніо підтвердив, що я не доб’юся тих грошей, які, на мою думку, належали мені по праву: будь-яка сума, яку б я могла отримати, залежала від доброї волі мого чоловіка. Наступні місяці я ділила між помешканням свого брата і офісом, зустрічаючись лише з деякими клієнтами «Рустикальних домів». Тіткам, Рівасам, Джозефіні й Терезі я сповістила новину телефоном. Всі мене вітали — окрім тіток, які вже й так напереживалися, коли довідалися, що я покинула Фабіана, а ця новина їх добила. Єдиною їхньою розрадою було те, що ми далеко від рідні та столичних пліток.

— Побійся Бога, дитино, серед нас ніколи не було байстрюків, — сказала тітка Пія, схлипуючи.

— Їх десятки, тітонько, та позаяк їх породили чоловіки нашої родини, ніхто їх не рахує, — пояснила я їй.

Коли мій живіт став помітний, я майже схоронилася вдома, аби не наскочити на Фабіанову рідню чи спільних друзів.

Мій син народився в лікарні Сакраменто у той самий день, коли туди поклали на обстеження тітку Пію; завдяки цьому зі мною були дві мої любі старенькі і Хосе Антоніо, який видавав себе за мого чоловіка. Міс Тейлор і Тереса не приїхали, бо жінки якраз здобули право голосувати на президентських і парламентських виборах. Тереса боролася за це роками, і перемога застала її у в’язниці, куди її знову запроторили за підбурювання до масових заворушень і заклики до страйку. Того самого тижня її випустили, і вона змогла відсвяткувати здобуте жінками право голосу вуличними танцями.

Хуліан перебував в Уруґваї і дізнався про це лише через тиждень, коли малюк вже був охрещений і записаний в реєстрі актів громадянського стану як Хуан Мартін Браво дель Вальє. Ім’я Хуан я дала йому на честь падре Кіроґи, аби той оберігав його впродовж життя, а Мартін — бо це ім’я мені завжди подобалося.

Ця дитина змінила Хуліана: він не підозрював, що досяг віку, коли хочеться вийти за власні рамки. Його син являв собою наступність, нагоду завдяки йому прожити життя заново, дати йому можливості, яких був позбавлений сам, створити досконалішу версію себе. Хуліан збирався виховувати Хуана Мартіна так, щоб той став продовженням його самого: сміливим, відважним, вільним духом, щоб він любив життя й пригоди, але в душі його був спокій. Сам він змалку гнався за щастям, але в останню мить, коли здавалося, що він його от-от вхопить, воно вислизало йому з рук. Те саме було з його задумами — завжди десь попереду був інший, цікавіший. Йому було недосить ані його відзнак героя війни чи чемпіона з верхової їзди, ні літального апарату, ні успіху в усьому, за що він брався, ні чудового тенору, ні вміння робитися центром уваги, де б він не з’являвся. Цей постійний пошук чогось кращого накладався і на його сердечну приязнь і любов. Родини він не мав, з друзями розставався, коли вони переставали бути йому корисними, жінок зваблював із запалом колекціонера і кидав їх, коли на його горизонті з’являлася інша, привабливіша. Тому він бажав для Хуана Мартіна душевного спокою. Його сина не мучитиме це вічне сум’яття, він буде щасливим чоловіком, його батько про це подбає.

Ми оселилися в маленькому будиночку в старому кварталі Сакраменто зі столітніми деревами та дикими трояндами, які якимось дивом росли на тротуарах навіть узимку, попри дощі та тумани. Хуліан почав відбирати своїх клієнтів за географічним місцезнаходженням, аби його відсутність була короткою і він мав час на сина.

Коли ми почали жити як нормальна родина, я почала допомагати Хуліану раціонально керувати його невеличкою компанією авіаційних перевезень. Як він сам зізнавався, вмираючи від сміху, сам він не вмів додати два і два. Ми вели два журнали реєстрації — один офіційний та інший, про який знали лише ми. У першому, який перевіряла податкова служба, а іноді поліція, записувалися подробиці кожного польоту: дата, пункти вильоту і призначення, відстань, пасажири або товари; в другому ми нотували особисті дані кожної людини, місця, де її взяли на борт і де висадили, а також дату. Здебільшого то були євреї, які вижили у Голокост, відринуті майже усіма латиноамериканськими країнами, і які в’їжджали неконтрольованими шляхами і влаштовувалися при допомозі тих, хто їм симпатизував, чи завдяки хабарям. Після війни наша країна прийняла сотні німецьких іммігрантів, яких прихистила вітчизняна нацистська партія, яка після розгрому Німеччини змінила свою назву, але не ідеологію. Утім, час від часу йшлося про злочинця, звинуваченого у звірствах, який втікав від європейського правосуддя, і Хуліан за відповідну ціну брався доправити його в нашу країну літаком. Євреї чи нацисти — Хуліанові було однаково, поки вони платили стільки, скільки він правив.

Тітка Пілар вернулася в Санта-Клару, де її чекали літні роботи, а тітка Пія залишилася з нами, аби лікуватися в лікарні від раку. Заледве узявши на руки Хуана Мартіна вперше, вона забула, що він позашлюбний, і радо няньчилася з ним, як бабуся. То була її втіха в оті останні одинадцять місяців, які вона ще прожила. Вона лягала на ліжко чи канапу, поклавши малюка згори, і тихенько наспівувала, заколисуючи його: вона казала, що це тамує біль краще, ніж ті ліки, які їй прописали лікарі.

Мене запевнили, що поки я годую грудьми Хуана Мартіна, інша вагітність мені не загрожує, однак це виявилося ще однією з тих нісенітниць, що були поширені в ті часи. Цього разу Хуліан, розм’якнувши під впливом сина, реагував без скандалу, але недвозначно дав мені знати, що малюк буде останнім. Він не збирався обсадитися купою дітей, бо й так втратив свободу, піймавшись у пастку відповідальності за одного.

Насправді Хуліан лишався таким самим вільним, як і раніше: я ніколи не протестувала проти його поїздок, а щодо пастки, то, гадаю, він перебільшував, бо на потреби родини давав дуже мало. Приїжджав і їхав геть з добродушністю близького родича. Без вагань витрачав гроші на останню модель фотоапарата чи якусь коштовність для мене, але за світло і воду не платив. Я взяла витрати на себе, як робила це у шлюбі з Фабіаном, мені було це неважко, бо заробляла я достатньо, але Фабіан дав мені урок, який я запам’ятала назавжди: не досить заробляти гроші, треба вміти ними розпоряджатися. Зараз це здається мені незаперечним, та в часи моєї молодості це було щось нове. Вважалося, що ми, жінки, живемо на утриманні — спочатку батька, згодом чоловіка, а якщо у нас є власне майно, успадковане чи набуте, нам потрібен чоловік, аби ним управляти. Не було жіночим ні говорити про гроші, ні заробляти їх, а тим більше вкладати. Я ніколи не інформувала Хуліана, скільки в мене грошей і на що я їх витрачаю, у мене були власні заощадження, я займалася бізнесом, не радячись із ним і не залучаючи його до нього. Той факт, що ми не були одружені, давав мені незалежність, яка в іншому випадку була б неможливою. Заміжня жінка не могла відкрити рахунок в банку без згоди і підпису свого чоловіка, яким в моєму випадку був Фабіан, і для того, щоб обійти цю перешкоду, мої рахунки були відкриті на ім’я Хосе Антоніо.

12

Тітка Пія померла в мене вдома, спокійно і майже безболісно — завдяки дивовижній рослині, яку нам дала Яйма, індіанська знахарка. Торіто вирощував її на фермі, бо вона допомагала від багатьох болячок, і її насіння та листки використовували, дотримуючись настанов Яйми. Факунда пекла з цього сухе печиво, яке мені передавали поїздом, а в кінці, коли хвора вже не перетравлювала їжу, Торіто готував настоянку, яку я піпеткою капала їй під язик. У свої останні дні тітка Пія майже увесь час спала, а коли зрідка очунювала, то просила принести їй Хуана Мартіна. Крім малюка не впізнавала нікого.

— У тебе буде сестричка, — прошепотіла йому перед смертю.

Так я дізналася, що в мене буде дівчинка, і почала підбирати для неї ім’я.

Тітку ми поховали, як вона і хотіла, на крихітному цвинтарі Науеля, а не в родинному гробівці в столиці, де вона б лежала серед небіжчиків, яких уже не пам’ятала. Того ранку попрощатися з нею прийшло все село — так само, як на моє весілля, — і ціла делегація індіанців на чолі з Яймою віддала їй почесті, б’ючи у бубни і граючи на дудах. Видався чудовий день, повітря сповнювали пахощі квітучих акацій, на небі не було ні хмаринки, а над вологою землею, зігрітою сонцем, витав опар.

Там, біля могили, яка прийняла труну моєї тітки, я знову побачила Фабіана, який прийшов у міському костюмі та чорній краватці, білявіший і поважніший, ніж раніше, наче за той рік із хвостиком, що ми не бачилися, він постарів.

— Я дуже любив твою тітку, вона завжди була ласкава зі мною, — сказав він, простягаючи мені один зі своїх носовичків, бо мій цілком вимок.

Тітка Пілар, Ріваси і навіть Торіто й Факунда так сердечно обійнялися з ним, що я сприйняла це як докір: Фабіан був членом родини, а я його зрадила. Опісля його запросили пообідати в Санта-Кларі, де у Факунди була наготована одна з її коронних страв — картопляний пиріг з м’ясом і сиром.

— Бачу, той чоловік з тобою не приїхав, — зауважив Фабіан якоїсь миті, коли ми трохи віддалилися.

Я відповіла, що Хуліан літає з пасажирами архіпелагом, та це було лише частковим оправданням, бо повною правдою було те, що на Хуліана в моїй родині дивилися кривим оком. Тітка Пілар вбила усім в голови, що він шелихвіст, бабій і гравець, який підступно мене спокусив, зруйнувавши моє життя, мій шлюб і мою репутацію, надув мені живота і практично мене покинув.

Ззовні на те і скидалося, але ніщо не є таким простим, як здається, ніхто не знає, що діється між подружжям, чому хтось терпить те, що іншим здається непростимим. Хуліан був блискучим чоловіком, я не знала нікого, хто міг би з ним зрівнятися, нікого, хто володів би його здатністю притягувати інших людей, наче сильний магніт. Чоловіки йшли за ним і наслідували, або намагалися з ним змагатися, жінки вилися довкола нього, як нетлі круг лампи. Він був жвавим, розумним, чудовим оповідником і жартівником. Він перебільшував і обманював, але це також було частиною його очарування і ніхто йому за це не докоряв. Йому приходили до голови невідпорні прийоми спокушання: як от той, коли він під моїми вікнами заспівав серенаду своїм оперним голосом, аби вибачитися після сварки. Я завжди ним захоплювалася — попри його жахливі вади.

Я була горда, що Хуліан обрав мене, то був доказ, що я також особлива. Після народження Хуана Мартіна ми вирішили представлятися чоловіком і дружиною і вести суспільне життя як подружня пара, хоча були цілком свідомі того, що за нашими спинами кужеляться плітки. Як і попереджав мене Хосе Антоніо, в певних колах від мене відвернулися: благовірні його друзів мене цуралися, а ще ми втратили кількох клієнтів, які не хотіли мати зі мною справу в офісі; я також не ризикувала йти у жоден з клубів міста, бо мене могли до них не впустити. Звісно, вся німецька колонія, а тим паче клан Шмідтів-Енглерів на дух мене не зносили. Коли я зрідка десь на них натикалася, вони згорда дивилися на мене зі зневажливою міною, і присягаюся: не один з них цідив крізь зуби в мій бік слово «шльондра».

Натомість Хуліан ходив куди хотів, на ньому не було вини: невірницею, коханкою, непутящою жінкою, яка посміла розгулювати вагітною від коханця, була я. Якщо мої тітки, які так мене любили і виростили, вважали, що моя поведінка суперечить моралі, то можу лише уявити, що думали інші. «Не хвилюйся, рано чи пізно Фабіан захоче одружитися і мати власну родину, тоді він на срібній таці піднесе тобі визнання вашого шлюбу недійсним», — казав мені Хуліан.

Його невідпорна харизма відчиняла перед нами двері. Щойно він починав оповідати одну зі своїх пригод чи співати романтичні пісні зі свого чималого репертуару, як довкола нього утворювалось коло слухачів. Та невідпорна сила, що вабила до нього жінок, лестила мені, бо його обраницею була я. Перші два роки я була щаслива з Хуліаном, доки знову не завагітніла.

Чекаючи на появу доньки, я думала, що все ще переживаю неймовірне кохання, хоча вже були непомильні ознаки того, що Хуліан розчарувався в мені і невдоволений своїм життям. Його досада через те, що вагітність згубно позначилася на моїй зовнішності, була очевидною, але я думала, що це минеться. Він спав у вітальні на канапі, намагався мене не торкатися, часто мені упоминався, що не хотів ще однієї дитини, звинувачував у тому, що я його знову піймала, не визнаючи того факту, що він до цього причетний так само, як я.

Думаю, що дому він тримався лише через Хуана Мартіна. Малому не було ще й двох років, а батько вже намагався, як він казав, зробити з нього чоловіка: це означало обливати його водою зі шланга, замикати в темному місці, крутити в повітрі, доки він не почне блювати, і мастити йому губи гострим соусом. «Чоловіки не плачуть», — таким було його гасло. Бавився Хуан Мартін пластмасовою зброєю. Торіто подарував йому кролика, який протримався доти, доки батько не вернувся з однієї зі своїх поїздок і позбувся його.

— Чоловіки не бавляться кроликами. Якщо він хоче домашню тваринку, ми купимо йому пса.

Я відмовилася, бо не мала ні часу, ні сили, щоб доглядати за псом.

Припускаю, що поки в мене ріс живіт, він плутався з іншою жінкою, а то й не одною. Він нудився й нетерпеливився, легко втрачав голову, задирався з іншими чоловіками, бо бійки приносили йому задоволення, робив ставки на коней, на автомобільні перегони, на більярд, на рулетку — на будь-яку азартну гру, що підверталася йому під руку. То раптом перетворювався на найніжнішого і найтурботливішого супутника життя, осипав мене знаками уваги й подарунками, бавився з Хуаном Мартіном, як нормальний батько, ми втрьох їздили на пікнік, купалися в озері. Відтак моя образа відступала, і я знову беззастережно його любила.

Не зі своєї волі я навчилася не втручатися в Хуліанові вибрики, за винятком тих, коли мусила захищати сина. Якщо я намагалася зауважити йому, що він забагато п’є чи ставить більше, ніж може собі дозволити, на мене сипались образи, а потім, коли ми залишалися удвох, стусани. Він ніколи не бив мене по обличчю — остерігався залишити сліди. Ми сходились у герці, наче гладіатори, бо моя лють переважала страх, який він наганяв на мене своїми кулаками, але врешті я завжди опинялась на землі, а він просив у мене пробачення і казав, що не знає, що це з ним сталося, що я його спровокувала і вивела із себе.

Після кожної сутички, в якій я присягалась назавжди від нього піти, ми врешті-решт обіймалися. Ці жагучі примирення тривали певний час, доки він знову не вибухав через якусь дурницю — наче нагнітав у собі лють і в якийсь момент мусив дати їй вихід. Але ми були щасливі між цими бридкими епізодами, які не завжди закінчувалися бійкою, здебільшого то були словесні нападки. Хуліан, як ніхто, вмів розгадати, де в його противника найслабше місце. Мене він бив туди, де боліло найбільше.

Ніхто не знав про цю приховану війну, навіть Хосе Антоніо, з яким я щоденно бачилася в офісі. Мені було соромно терпіти Хуліанове насильство, та ще більше я соромилася того, що прощала йому. Я була поневолена сексуальною пристрастю і вірою в те, що без нього пропаду. Як я поставлю на ноги двох дітей? Що скажуть люди і моя рідня після мого другого провалу? Як я зноситиму епітет «покинута коханка»? Я зруйнувала свій шлюб і кинула світові виклик, аби бути з Хуліаном, і не могла визнати, що легенда, яку я сама придумала, є оманою.

За десять днів до пологів ми дізналися, що дитина лежить поперек. Я вкотре пожаліла, що тітка Пія вже не з нами, бо кілька разів бачила, як її чарівні руки розвертають дитину в материній утробі, як вона це іноді робила з телям, розміщуючи його в доброму для народження положенні. Вона казала, що ясно бачить дитину очима душі і може переміщати її за допомогою масажу, енергії любові і молитов до Діви Марії, вселюдської матері. Я поїхала на ферму, і дядько Бруно відвіз мене до Яйми, але для вирішення цієї проблеми знахарка не мала тієї сили, що тітка Пія: після ритуалу з речитативом і бубном, вона розім’яла мені живіт, напоїла чаєм з трав, але нічого не змінилося. Щоб запобігти ускладненням, лікар вирішив робити кесарів розтин.

Ми з Хуліаном були в одній із тих грандіозних сварок, які зазвичай тривали не один тиждень. Він якраз полетів у столицю за групою інженерів, які збиралися споруджувати греблю, коли до нас додому прийшла дівчина, яка назвалася його нареченою. Уявляю, що відчуло те нещасне дівча, коли побачило мене — жінку з темними колами під очима, поплямленим обличчям, із животом, як кавун, над розпухлими ногами, яка сказала, що вона Хуліанова дружина. Мені зробилося так жаль її та себе, що я провела її у вітальню, запропонувала лимонаду і ми удвох розплакались.

— Він сказав, що ми мусимо кохатися, — пролепетала вона.

— Мені він казав те саме, коли ми познайомилися, — озвалась я.

Хуліан запевнив її, що вільний, що ніколи не був одружений, що досі жив, чекаючи її.

Я так і не дізналася, чим у них все закінчилося. Дні Хуліанової відсутності я прожила на американських гірках протилежних емоцій. Мені хотілося поїхати далеко і ніколи вже його не бачити, втекти назавжди, оселитися в іншій країні під іншим ім’ям, але я не могла про це навіть мріяти: мені ось-ось народжувати і скоро в мене на руках буде двоє малих дітей. Ні. Я ніяк не можу покинути свій дім. Треба вигнати його, хай іде до своєї новоявленої нареченої, хай забирається геть з мого життя і життя моїх дітей.

Через три дні Хуліан з’явився з латунним танком для Хуана Мартіна і намистом з лазуриту для мене. Я виплакала всі сльози, і на зміну відчаю прийшла лють гієни: я напустилася на нього з лайкою і пазурами. Коли йому вдалося мене вгамувати, він жбурнув мені в обличчя один із тих своїх хитромудрих аргументів, в якому слова зі збоченою логікою викривлювали дійсність, і це збивало мене з пантелику.

— Яке ти маєш право ревнувати, Віолето? Чого ти від мене хочеш? Я закохався в тебе, уперше побачивши. Ти була єдиною жінкою, яка мене піймала, єдиною, яку я хотів мати за жінку.

— Твоє кохання тривало недовго!

— Бо ти змінилася, ти навіть близько не та дівчина, яку я полюбив.

— Для тебе час також не стоїть на місці.

— Я такий, яким був завжди, а тебе обходить лише твоя робота, твій бізнес, заробляння грошей — наче я нездатний утримувати родину.

— Ти міг би спробувати...

— А ти дала мені таку можливість?! — загорлав він, перебиваючи мене. — Ти більше поважаєш свого брата, ніж мене! Я не йду від тебе, бо ти мати мого сина, хоча вже не та супутниця життя й коханка, яку я хотів мати. Ти погладшала, розпливлася після першої вагітності, і я не хочу думати, якою катастрофою скінчиться ця. Ти втратила свою красу, жіночність і молодість.

— Мені всього лиш тридцять один рік!

— А на вигляд — всі п’ятдесят, ти зів’яла. З такою, як ти, навіть найбільший невдаха не схотів би спати. Мені тебе шкода. Я розумію, що це плата за материнство. Природа є нещадною до жінок, але вона не милує також чоловіків, які мусять задовольняти свої потреби.

— Це наші спільні діти, Хуліане. Ні ти, ні я не маємо права на невірність.

— Я не можу жити як чернець. У світі повно привабливих дівчат. Гадаю, ти помітила, що вони за мною бігають. Я мав би бути імпотентом, аби їм опиратися.

Він провадив у такому ж дусі, доки не порвав мене на клоччя. А тоді, коли побачив, що я вже морально вбита, обійняв і почав колисати, як немовля, втішати, запев­няючи, що ми можемо почати все спочатку, що ще не пізно воскресити наше кохання, якщо я докладу трохи зусиль зі свого боку, пообіцяю йому, що ми не матимемо більше дітей, сяду на дієту і стану такою, як раніше. Він мені допоможе, ми це робитимемо разом. А потім він доможеться від Фабіана, аби той погодився на визнання нашого з ним шлюбу недійсним, навіть якщо йому доведеться викликати того на дуель, і ми одружимося.

Й ось так я погодилася на стерилізацію.

Хуліан вирішив скористатися кесаревим розтином для того, аби мені перев’язали труби. Якби він був моїм законним чоловіком, лікар, ймовірно, зробив би це, не питаючись мене, та позаяк він ним не був, потрібна була моя згода. Я пішла на це, бо такою була умова, яку поставив мені Хуліан, і я думала, що двох дітей є достатньо, не уявляючи, який я завжди чутиму до нього жаль за те, що він мене до цього змусив.

Коли про це дізналася міс Тейлор, то запитала мене, чому він не зробив собі вазектомію, якщо не хотів приводити на світ дітей. Вона була передовою, як на свій час. Я б не наважилася запропонувати Хуліану це рішення, яке було покаранням для злочинців і замахом на його мужність. Посягання проти мене важило менше.

Моя донька народилася в той день, коли прокинувся і почав куритися засніжений аж до підніжжя вулкан. Усе ще одурманена анестезією, я через вікно своєї лікарняної палати побачила його вдалині — маєстатичного в своєму димовому плюмажі та білій мантії на тлі сапфірового неба — і вирішила, що моя донька зватиметься Ньєвес[7]. Цього імені не було серед тих, які я підібрала раніше. Хуліан захотів зробити мені приємність і погодився з ним, хоча сам вибрав ім’я Леонора — так звали його матір, але мені воно нагадувало про корову Рівасів.

Операція виявилася складнішою, ніж передбачалося: мені занесли якусь інфекцію, через яку я лежала пляцком два тижні, рана ніяк не гоїлася, лишивши по собі червонястий і набряклий, наче морквина, рубець на животі. Хуліан зі шкіри пнувся, доглядаючи мене: можливо, любив мене дужче, ніж я думала, а може, боявся лишитися сам з двома дітьми на шиї.

Джозефіну Тейлор відпустили зі школи, де вона вчителювала, щоб перший місяць доглядати за мною, і ми мали нагоду розповісти одна одній, як нам жилося, відколи ми розсталися. Вона розказала, що в Тереси завжди напохваті валізка з одягом і предметами гігієни для в’язниці, куди вона часто потрапляла за те, що була баламуткою і симпатизувала комуністичній партії, яка діяла в підпіллі. Поліція ставилася до неї поблажливо, як до ледь схибнутої, а інші ув’язнені жінки сприймали її як героїню. Судді, стомившись від її повторних переступів, через кілька днів випускали її на свободу з марною порадою поводитися як порядна жінка. Після багаторічної боротьби за жіноче виборче право в Тереси була сила-силенна справ. Міс Тейлор сказала мені, що роботи ще багато: існує довгий перелік жіночих вимог, які ніколи не спадали мені на думку. Через кілька місяців ми, жінки, вперше зможемо голосувати на найближчих президентських виборах, і Тереса ходила від дверей до дверей, пояснюючи, як це відбувається, бо нічого не зміниться, якщо ми не скористаємося цим правом. Я навіть не внесла себе у списки виборців.

Джозефіна перетворилася на опасисту матрону, вбрану, як місіонерка, із сивим волоссям і лицем, помережаним дрібними зморшками і тонкими червоними прожилками, але її круглі блакитні очі та молодеча енергія лишилися такими, як були. Щодня навідувався Хосе Антоніо — буцімто справитися про моє здоров’я, але насправді для того, аби побачити єдине кохання свого життя. Він також передчасно постарів через самотність. Коли я побачила, з якою радістю він п’є чай і грає в доміно з міс Тейлор — як у ті часи, коли ми жили у великому домі з камеліями, мені спало на думку попросити падре Кірогу про те, аби міс Тейлор врешті погодилася вийти за нього заміж, та це означало б покинути Тересу Рівас. То була недобра ідея.

Коли Хуану Мартіну виповнилося вісім років, уже було очевидно, що він не пішов у свого батька ні зовні, ні характером: то був спокійний хлопчик, який годинами міг бавитися сам, добрий учень, обережний і несмілий. Грубі ігри, якими батько намагався пробудити в ньому мужність, жахали його; його мучили кошмари, він страждав на астму й алергію на пилок, порох, пір’я і горіхи, але був розвинутий понад свій вік і мав лагідну вдачу, що робило його невідпорно чарівним.

Хуліан вимагав від нього те, чого хлопчик не міг йому дати, і не приховував свого розчарування. «Доки ти будеш його балувати, Віолето! З нього виросте баба», — кричав він у присутності Хуана Мартіна. То була його нав’язлива ідея. Він бачив тривожні ознаки ймовірної гомосексуальності: малий забагато читав, у школі водився з дівчатками, носив надто довге волосся. Він змушував його пити вино — аби той навчився робити це з ясною головою і ніколи не п’янів; ставити всі свої кишенькові гроші у покері — аби той навчився вигравати і програвати з байдужим виглядом; грати у футбол, до якого малий не мав ані найменшої схильності. Брав його з собою на полювання і на боксерські поєдинки і ярився, коли Хуан Мартін плакав через поранену тварину або заплющував очі через жорстокість видовища. Мій син ріс із нездійсненним прагненням заслужити від батька схвалення, знаючи: що б він не зробив, цього буде замало. «Вчися у своєї сестри», — часто натискав на нього Хуліан. Бо у Ньєвес було все те, що він хотів бачити у своєму синові.

Із першої ж миті, коли з’явилася на світ, Ньєвес була гарна. Вона народилася без зусиль, з обличчям ляльки й круглими очима, криклива, вимоглива й голодна. В рік вона вже обходилася без підгузків і перевальцем дибала по хаті, висуваючи шухляди, ковтаючи комах і буцаючись головою об стіни. В шість скакала верхи на коні і сторчголов стрибала з найвищого трампліна в клубному басейні. Відзначалася такою самою, як у батька, відвагою і тягою до пригод. Була настільки гарною, що на вулиці незнайомі люди перепиняли нас, аби помилуватися нею, і такою зваб­ливою, що мій брат благав не лишати його самого з нею, бо Ньєвес могла попросити в нього що завгодно і він не міг їй відмовити — як тоді, коли вона захотіла золотий зуб Хосе Антоніо і той попросив дантиста зробити ще один такий самий і Ньєвес почепила його собі на ланцюжок. У неї був хрипкий і сексуальний голос, невідповідний її віку, і Хуліан навчив її усіх пісень зі свого репертуару, аби співати дуетом, — навіть сороміцьких пісень моряків. Вона росла балуваною та егоїстичною. Я намагалася привчити її до дисципліни, але Хуліан руйнував усі мої наміри: Ньєвес отримувала те, що просила, а я діставала нагану. Я не мала у своїх дітей авторитету. Хуану Мартіну він був не потрібен, а от Ньєвес придався би.

Не з любові до Хуліана, а щоб утерти йому носа, після народження Ньєвес я встановила для себе спартанську дисципліну, аби бодай частково повернути собі колишній вигляд, який, на його думку, був моїм єдиним достопам’ятним атрибутом. Я хотіла довести, що він помилявся щодо мене, що я контролюю своє тіло і життя. Я їла лише підніжний корм, як віслюк, найняла футбольного тренера, аби він тренував мене так само строго, як своїх гравців, і оновила свій гардероб у відповідності з модою, впровадженою Діором — із широкими спідницями і приталеними жакетами. Результати, які не забарилися, не покращили наші з Хуліаном стосунки, але змусили його ревнувати мене. Мене це забавляло, хоча й доводилося терпіти його вибухи гніву. Одного разу він вивернув на мене таріль з креветками в томатному соусі, бо моя чорна шовкова сукня здалася йому надто декольтованою, а я відмовилась вдягнути іншу. Це сталося на прийомі, влаштованому для збору коштів на школу для глухих, де був присутній журналіст із фотоапаратом, тож на фото в газеті ми вийшли, як два психи.

Ми жили разом не один рік, і люди вже сприймали нас як подружню пару, а ті, хто ставив під сумнів наш родинний стан, робили це там, де Хуліан не міг їх почути. Ми були заможні, жили добре, нас приймали в товаристві, однак ми не могли відправити Хуана Мартіна і Ньєвес у найкращі школи, бо ті були католицькими. Попри все, чого ми добились, я жила з каменем на серці, вічно перелякана, сама не знаючи чого. На думку Хуліана, я не мала на що нарікати, оці мої страхи — наче плювок у небо, чого мені ще треба, я вічно всім не задоволена, якась бездонна бочка.

У матеріальному плані нам і справді нічого не бракувало, але мені весь час здавалося, що я балансую на канаті й от-от упаду, потягши за собою дітей. Хуліан тижнями десь пропадав і вертався без попередження — іноді радісний і з купою подарунків, іноді — вимучений і ослаблий, не пояснюючи ні де був, ні що робив. Про наше одруження не було й мови, попри обіцянки Тереси Рівас, що закон про розлучення буде схвалено. Фабіан, схоже, не мав нареченої, і марно було сподіватися, що він принесе мені згоду на визнання нашого шлюбу недійсним на срібній таці, як передрікав Хуліан. Утім, узаконювати наш союз, що не один рік було моєю нав’язливою ідеєю, мені хотілося щораз менше, бо дедалі більше пар розлучалося і сходилося з іншими людьми. Крім того, я інтуїтивно розуміла, що мені невигідно зв’язувати себе подружніми узами з Хуліаном. Незаміжньою я мала більше влади і свободи.

Хосе Антоніо також не поспішав одружуватися. «Він точно гомік», — стверджував Хуліан, який ледве його терпів, бо мій брат був джерелом моїх доходів і моїм єдиним захистом супроти його диктаторської влади. Його заробітки пілота були такими нерівномірними, що здавалися наслідком фарту за гральним столом, натомість мої прибутки були надійними, бо «Рустикальні доми» розрослися, як восьминіг, і простягли свої щупальця у різні провінції. Кілька років перед тим я переконала Хосе Антоніо і Марко Кусановича в тому, що з огляду на клімат нашої країни — із грозовими зимами і посушливими літами — ми мусимо подумати про ізолюючі панелі, які застосовують в інших країнах. Я поїхала в Сполучені Штати, розвідала виробництво збірних конструкцій і ми застосували таке саме для «Рустикальних домів»: прошарок мінеральної вати як ізолятор поміж двох панелей з деревинностружкової плити. Прості дерев’яні хатки для сільських трудівників, робітничих поселень і морських курортів перетворилися на збірні будинки, які уподобали молоді пари середнього класу. Вони мали наш фірмовий знак: білі стіни, віконні рами, віконниці та двері темно-синього кольору і солом’яні стріхи.

Наприкінці п’ятдесятих Хуліан часто літав в Аргентину — то були таємні виправи, які нотувалися у другій звітності при допомозі відомого лише йому шифру, бо, як він мені пояснив, то були військові справи. Ця практика подвійної бухгалтерії, яка довела до руїни мого батька, терзатиме мене усі роки моїх стосунків з Хуліаном. Хуан Перон перебував у вигнанні, переїжджаючи з однієї країни в іншу, на зміну йому прийшли правителі, що мали на меті перекреслити його спадок і покінчити з будь-якою опозицією. Мені не треба було розгадувати шифр, аби здогадатися, що Хуліанові поїздки були пов’язані з корупційними грошима й урядовцями, які виконували таємні місії.

Він також почав літати на Кубу і в Маямі, так само часто, як в Аргентину, але ці відрядження не були пов’язані з військовою таємницю, тож ми їх обговорювали. Через його цілком заслужену репутацію відважного льотчика його найняла мафія, чия кримінальна імперія з двадцятих років процвітала на Кубі під протекцією диктатури Фульхенсіо Батісти: мафіозі контролювали казино, кабаре, борделі, готелі, наркобізнес, легко підкуповуючи владу. Хуліан перевозив спиртне, наркотики, дівчат і здійснював ще деякі добре оплачувані послуги. Та іноді він перевозив зброю, яку через підпільні канали мали доправити повстанцям Фіделя Кастро, які боролися за те, щоб скинути Батісту.

— Отже ти служиш двом ворогам. Якщо тебе викриють, то я не хочу навіть думати, що з тобою зроблять, — остерегла я його.

Однак він запевнив мене, що йому нічого не загрожує, він добре знає що робить.

Одного разу, коли я поїхала з ним, ми поселилися в новому розкішному готелі «Рів’єра» на запрошення хвалькуватих, веселих і гостинних типів, які навіть дали мені купу фішок, щоб я розважилася, роблячи ставки в казино, поки Хуліан щось для них робитиме. Про те, що вони з мафії, я дізналася лише через кілька років, упізнавши фото знаменитого гангстера Лакі Лучіано, опубліковане з нагоди його грандіозного похорону в Нью-Йорку.

У ті дні в Гавані я грала й програвала в рулетку, заколисувана голосом Френка Сінатри, який співав наживо, засмагала біля готельного басейну, де хизувалися вродливі й кокетливі жінки у міні-бікіні, попивала рожеве мартіні у славнозвісному кабаре «Тропікана» і танцювала на дискотеках в несамовитому афрокубинському ритмі, який завоював повсюдну популярність, у товаристві супутників на одну ніч. Один з моїх амфітріонів, який, либонь, був верховодою в злочинному світі, запросив мене на прийом у президентський палац, де Батіста на привітання поцілував мені руку, а вулиці в той час патрулювали військові автомобілі. Ніхто не уявляв, що вічна кубинська оргія незабаром скінчиться.

З огляду на ті пачки грошей, які Хуліан зазвичай клав до сейфа, бо не міг покласти їх у банк, не привернувши до себе уваги, я порадила йому купити ще один літак — виключно для перевезення туристів і бізнесменів — і найняти надійних пілотів: законний, чистий і дуже рентабельний бізнес. Я запропонувала, що половину грошей дам зі своїх заощаджень, якщо ми нотаріально завіримо мою участь як ділового партнера. Хуліан розлютився, бо я не вірила його чесному слову, та врешті поступився, бо ідея йому сподобалася. Комерційна авіація залежала від наявних аеропортів, які досі можна було перелічити на пальцях однієї руки, а літаки-амфібії могли дістатися будь-куди, де було достатньо води.

Так з’явилася приватна компанія «Air Gaviota», яка з часом, коли ми матимемо кілька літаків, зв’яже більшу частину вітчизняної території. Таким чином я, хоча й не прагнула цього, здійснила те, про що мій батько мріяв ще до мого народження — вкладати гроші в літаки. Я часто їздила в столицю, де нам довелося відкрити офіс, бо в цій країні все централізовано: те, що відбувається не там, наче й не існує. Однак Хуліан втратив до компанії інтерес, щойно вона була організована, бо в ній йому бракувало ризику і пов’язаного з ним збудження: рутина була призначенням інших пілотів, а йому подавай подвиги. Ці прибутки заносилися в офіційну бухгалтерську звітність, і половина належала мені.

Із роками Хуліан не втратив ані крихти своєї життєвої сили, яка давала змогу йому пиячити, як пірат, сидіти за штурвалом літака сорок годин без сну, брати участь у змаганнях з конкуру і грати кілька партій у сквош за один ранок. Не пом’якшав і його крутий норов, що спалахував, як порох, від кожної дрібної іскри, але бити мене він перестав. Я була хранителькою його таємниць і могла завдати йому великої шкоди.

— Добре подумай, Віолето! Якщо ти мене кинеш, мені доведеться тебе вбити! — крикнув він мені якось.

— Ти також добре подумай, Хуліане, бо одними погрозами ти мене не втримаєш! — крикнула я йому у відповідь.

Ми уклали перемир’я на невизначений час, і я змирилася з необхідністю пити заспокійливі та снодійні таблетки.

Чого я боялася? Боялася Хуліанових вибухів гніву, сварок не на життя, а на смерть у присутності дітей, які в Хуана Мартіна провокували напади астми і мігрені, та своєї слабкості, через яку я потрапляла в розставлені Хуліаном пастки, нерозважливо йшла на примирення і прощала його. Боялася, що його «завдання» доведуть його до в’язниці або смерті; боялася, що контролюючі органи виявлять другу бухгалтерську звітність; боялася, що зароб­лені ним гроші є скроплені людською кров’ю; боялася підозрілих людей, які телефонували йому серед ночі, і боялася, що від тих злочинців він набереться недоброго. Натомість Хуліан не боявся нікого і нічого. Він народився під щасливою зіркою, багато років безкарно ходив по лезу ножа, він був нездоланний.

У новорічну ніч 1958 року Фульхенсіо Батіста утік на двох літаках зі своїми найближчими поплічниками і сотнею мільйонів доларів, які гарантували йому золоте вигнання. В останні дні диктатури, коли в повітрі відчувалося, що ґерільєрос вже ніщо не спинить, Хуліан Браво літав у Маямі і назад, перевозячи втікачів, гроші і деяких мафіозі з їхніми любасками. Дуже скоро революціонери захопили увесь острів і почали ставити до стінки як політичних супротивників, так і тих, хто незаконно збагатився під час диктатури, заповзявшись знищити корупцію і покінчити із царством пороку. Сексуальний туризм американців припинився, і мафія покинула свої борделі й казино: Куба вже не була рентабельною.

Хуліан переніс свою штаб-квартиру в Маямі, але я відмовилася покинути мою роботу в «Рустикальних домах» і «Air Gaviota», мого брата, друзів, мій дім і моє життя в Сакраменто заради того, щоб поїхати і жити, як туристка, в місті, де я нікого не знала, де ми з дітьми були б цілком самотні, бо Хуліан більше перебував у небі, ніж на землі. Час від часу ми їздили до нього в Маямі, і протягом кількох днів він обдаровував нас своєю увагою і подарунками, доки інше завдання не змушувало його прощатися з нами або вибухала одна з тих наших грандіозних сварок, за якою йшло сласне примирення. Одного разу, коли я запитала свого сина Хуана Мартіна, що він хоче на день народження, він прошепотів мені на вухо: «Щоб ти назавжди розлучилася з татом».

13

Землетрус 1960 року застав мене і двох моїх дітей у Санта-Кларі. Ферма Рівасів залишалася моїм прихистком, улюбленим місцем для літнього відпочинку — подалі від Хуліана, який ніколи з нами туди не їздив. Із колишніх мешканців Санта-Клари залишилися лише тітка Пілар, Торіто і Факунда. Ріваси померли кілька років тому, і нам їх дуже бракувало. Жителі Науеля з власної ініціативи почепили бронзову табличку з їхніми іменами на залізничну станцію. Поїдь і подивися, Каміло, вона досі там висить, хоча поїзди уже не ходять, тепер їздять автобусами.

Ферма належала Тересі, єдиній спадкоємиці, бо її брат Роберто відступив їй свою частку, та позаяк вона не могла її утримувати, я взяла витрати на себе і, хоча ніколи цього не прагнула, пізніше ферма стала моєю. Два вигони орендувала родина Моро, яка посадила там виноградники: у нас була лише одна корова, коней і мулів замінили велосипеди і пікап, а у свинарнику лишилася однісінька льоха, яку Торіто глядів, як власну дитину, бо її поросята були його єдиним джерелом прибутку. Ми все ще тримали курей, псів і котів. Факунда мала в своєму розпорядженні сучасну газову плиту і дві глиняні печі, аби пекти свої тістечка і пиріжки, які продавалися в Науелі та інших поближніх селах.

Я не знала Факундиного чоловіка, про якого вона розповідала. Чесно кажучи, позаяк його ніхто й ніколи не бачив, ми вважали, що вона його вигадала. Батьки допомагали їй утримувати двох дочок: поки мати працювала, дівчатка жили з дідусем і бабусею, доки не пішли на свій хліб. Одна з них, Нарциса, за п’ять років народила трьох дітей, які були настільки несхожі між собою, що було очевидно, що вони від різних батьків. «Якась вона у мене вийшла слабка на передок», — зітхала Факунда, пояснюючи череду чоловіків, з якими гуляла її донька, і схильність останньої вагітніти від першого-ліпшого.

Коли помер дядько Бруно і дім наполовину спорожнів, Факунда забрала Нарцису і внуків до себе — так вона могла виховувати малюків, як її батьки виховували її дітей. Батька, якого вони не мали, їм замінив Торіто, хоча за віком міг бути їхнім дідом. Йому було близько п’ятдесяти п’яти років, але на це вказувало лише те, що він втратив кілька зубів і ходив трохи згорбившись. Він і далі вибирався у свої довгі походи, щоб «пізнавати», і гадаю, на той час уже мав в голові детальну карту всієї провінції та її околиць.

Факунда оплакувала смерть дядька Бруно, як мати, а я — як донька. Той чоловік узяв мене під своє крило, коли я приїхала на ферму в часи Вигнання і полюбив мене щирим серцем, так само як Торіто. Факунда кожної суботи носитиме квіти на його могилу аж до своєї смерті в 1997 році. Ми поховали його біля тітки Пії, і я хочу, Каміло, щоб ти поховав там і мене. Жодних кремацій і розсипання праху бозна-де — краще нехай мої кості удобрюють землю. Ти знав, що зараз тіла можна перевозити в біорозкладних коробках чи загорнутими в рядно? Мені це подобається: мабуть, це недорого.

Тітку Пілар смерть дядька Бруно підкосила. Вона казала, що вони зріднилися, як близнята, та я волію думати, що вони були коханцями. Коли я намагалася витягнути правду з Торіто і Факунди, вони відповідали так ухильно, що це лише підтвердило мої підозри. От і добре. Тітку Пілар дуже обтяжували її сімдесят сім років, вона ходила з паличкою, бо в неї боліли коліна, її вже не цікавили польові роботи, тварини чи люди. Вона, що колись була дивом енергії та оптимізму, замкнулася в собі. Годинами мовчала, склавши руки і невидюче втупившись у простір. Не раз я заставала її, коли вона розмовляла з дядьком Бруно. Коли я сказала, що треба провести у Санта-Клару телефон, вона категорично відказала, що якщо цей апарат не з’єднує з мертвими, то на якого біса він нам здався.

Того літа Тереса і міс Тейлор приїхали із кількома скринями і папугою в клітці, щоб залишитися на деякий час — подихати свіжим повітрям, сказали вони. Насправді Тереса півтора року просиділа в одиночній камері за прокомуністичну діяльність і це підірвало її здоров’я. Вона дуже схудла і посіріла з лиця, їй докучав кашель і запаморочення, через які вона втрачала орієнтацію. Ми поїхали зустріти їх із поїзда, і Торіто довелося зносити її на руках, бо довгий переїзд її виснажив. Вони відмовилися летіти літаком-амфібією компанії «Air Gaviota», як я їм пропонувала.

Того ж вечора, після привітальної вечері, яку приготувала на їхню честь Факунда, міс Тейлор зі сльозами на очах зізналася мені, що Тереса поволі вмирає. У неї був рак легенів в останній стадії.

Для мого сина Хуана Мартіна тижні, які ми щороку проводили в Санта-Кларі, були райськими. Він дивом зцілювався від алергії та астми і цілими днями ходив за Торіто, який навчив його керувати пікапом і доглядати за поросятами. Ми годинами його не бачили, коли він читав, лежачи на підлозі в Пахарері, яка досі стояла з табличкою на дверях, що забороняла вхід особам обох статей. «Залиш мене тут, у Санта-Кларі, мамо», — щороку просив мене Хуан Мартін, і я вгадувала решту фрази: «подалі від тата». У підлітковому віці він облишив намагання догодити Хуліанові, і той нервовий захват, з яким він ставився до нього в дитинстві, змінився острахом. Він його боявся.

Натомість Ньєвес ненавиділа село. Якось вона сказала Хуліану, що тітка Пілар стара шкапа, а Торіто бовдур, що було сприйнято зі сміхом. За таку зухвалість я хотіла замість покарання відіслати її до неї в кімнату, однак її батько завадив мені це зробити, бо, як він сказав, мала має рацію: Пілар відьма, а Торіто ідіот. Коли я думаю про неї, то бачу її як пташку з яскравим оперенням і хриплим голосом, веселу, граціозну, готову здійнятися і кудись полетіти.

Вона довела свою відвагу в день землетрусу — найсильнішого, з усіх колись зафіксованих; він тривав десять хвилин і зруйнував дві провінції, спровокував велетенські цунамі, які дійшли до Гаваїв і викинули на середину однієї з площ Сакраменто рибальське судно, і залишив по собі тисячі жертв. То була трагедія навіть для нашої країни, де всі звикли, що земля дрижить, а океан бушує. Старий дім у Санта-Кларі якийсь час хилитався, перед тим як завалитися, і це дало нам час утекти, схопивши клітку з папугою, серед густих клубів куряви, гуркотіння балок і стін, які падали зусібіч, і жахливого ревоту, що підіймався з утроби планети.

В землі розверзлася велетенська розколина, яка поглинула кількох курей, вили пси. Встояти на ногах було неможливо, все ходило ходором, світ став догори дриґом. Земля двигтіла цілу вічність, і коли ми думали, що нарешті все скінчилося, відбувався ще один страшенний трус. А потім ми почули вибух і побачили полум’я. Це вибухнула газова плита, і те, що залишилося від дому, охопив вогонь.

Посеред хаосу, клубів диму і жаху Ньєвес помітила, що серед нас нема лише Тереси. Ми не бачили, як дівчинка побігла до палаючого дому — якби ми це побачили, то перехопили б її. Не знаю, як усе сталося, знаю лише те, що через кілька хвилин ми почули, як вона кличе Торіто, але не розуміли, звідки долинають її крики, ніхто не думав, що вони лунають з дому. Коли раптом через дим і куряву я розгледіла свою доньку, яка насилу тягла Тересу за одяг. Першим до неї підбіг Торіто. Однією рукою він підняв безвладне тіло Тереси, іншою Ньєвес і відніс їх подалі від полум’я із силою велетня, помноженою на екстреність. Ньєвес тоді не було ще й десяти років.

У той день і ніч, які ми провели просто неба, тремтячи від холоду і страху, я оцінила характер своєї доньки. Вона успадкувала його від батька: мала таку саму геройську вдачу. Вона не пам’ятала добре, як це зробила, і на наші розпитування лише знизувала плечами, наче то було щось пусте. Ми довідалися лише, що вона пробралася рачки поміж руїн, оминаючи палаючі перешкоди, перетнула те, що лишилося від вітальні, і добралася до плетеного крісла, в якому бачила Тересу за кілька митей до землетрусу. Та майже задихнулася від диму і була напівпритомна. Ньєвес зуміла знову пройти через пекло, тягнучи на собі значно важчу від себе ношу, увесь час рачки, як вона казала, бо на рівні підлоги легше дихалося.

Тереса була в агонії. Її легені, ослаблені раком, не витримали пожежі, і через кілька годин вона померла на руках міс Тейлор, її супутниці життя. Ньєвес відбулася опіками другого ступеня на спині і ногах, обгорілим волоссям, але обличчя її було неушкоджене і вона не зазнала жодної емоційної травми. Землетрус, що увійшов в історію, для неї був всього лиш цікавою пригодою, про яку вона збиралася розповісти своєму таткові. Того ж дня ми відвезли її до Яйми, бо шосе було зруйноване, а залізничні рейки поскручувалися: до найближчої лікарні добратись було неможливо.

Хатини в індіанському поселенні були зруйновані, наче їх знесло лютим смерчем, який сповнив повітря курявою та соломою, але жертв не було, люди спокійно збирали свій убогий скарб і зганяли в гурт переляканих овець і коней. Мати Земля і Великий Змій, який живе у вулканах, розсердилися на людей, але Первинний Дух відновить лад. Треба його покликати. Яйма відклала приготування до церемонії, аби допомогти Ньєвес коротким ритуалом і своїми чудодійними мазями.

Після смерті Тереси міс Тейлор попрощалася з нами і вернулася в Ірландію, куди її нога не ступала останні чотири десятиріччя. Вона планувала знайти своїх братів, яких не бачила з дитинства, але через тиждень перебування там зреклася цього наміру, бо то була вже не її країна, а єдиною її ріднею були ми, як сповістила вона Хосе Антоніо телеграмою. Мій брат відповів одним рядком: «Чекай на мене, я за тобою приїду».

Він привіз її трансатлантичним кораблем, який двадцять дев’ять днів плив від порту до порту, це дало йому час переконати її в тому, що вона зробила помилку, постійно підносячи йому гарбуза, але ще є час її виправити, і подарував їй каблучку з гранатом і діамантами, яку віддавна зберігав. Вона пояснила йому, що надто стара і печальна, щоб виходити заміж, однак перстень узяла і заховала в свою торбинку.

Хосе Антоніо був дуже потайний і ніколи не розповідав мені подробиць тієї подорожі, але від міс Тейлор я дізналася, що вони домовилися про білий шлюб. З огляду на моє невігластво, вона пояснила, що це платонічні стосунки, щось таке, як міцна дружба. Їхні чеснотливі наміри протрималися до Панами. Хосе Антоніо було п’ятдесят сім років, а їй шістдесят два. Разом вони прожили понад двадцять років, і то були найщасливіші роки мого брата.

Торіто і Факунда опікувалися тіткою Пілар у Санта­-Кларі ще два роки, які їй лишалося прожити. Вона з дня на день згасала без жодної явної хвороби — попросту втратила інтерес і до людського, і до божого. За своє життя вона прочитала тисячі молитов на вервиці і дев’ятниць, та саме тоді, коли їй найбільше потрібна була підтримка віри, вона перестала вірити у Бога і рай. «Єдине, що я хочу — заплющити очі й перестати існувати, розтанути у порожнечі, як імла на світанку», — написала вона в прощальному листі, який вручила Факунда. Відтоді минуло багато років, і досі при згадці про тіток мені на очі навертаються сльози: ці жінки були добрими феями мого дитинства.

Міс Тейлор, яка успадкувала ферму Санта-Клара від Тереси, вирішила, що продавати її не варто, хоча Моро багато за неї давали — зігнавши із землі кілька індіанських родин, вони потроху поглинали сусідні ґрунти, щоб розширити свої володіння. Згорілий дім Хосе Антоніо замінив найкращим з рустикальних будиночків, який ми могли запропонувати, я й далі покривала видатки, які були мінімальними. Торіто прожив там більшу частину свого життя, то був його світ, деінде він не зміг би жити. Я дотримувалась своєї обіцянки щороку проводити на фермі кілька тижнів, навіть тоді, коли мій життєвий шлях ускладнився: так я трималася корінням своєї землі.

Життя людей в тому регіоні поділилося на «до» і «після» землетрусу. Вони втратили майже все своє майно і не один рік його відновлювали, та нікому не прийшло до голови їхати кудись від вулкана чи геологічного розлому, біля якого ми жили. Рибальське судно залишилось лежати серед площі як нагадування про непостійність усього людського та ненадійність світу. Через тридцять років, вкрите іржею і поточене часом, воно з’явилося на фото в одному журналі як історичний пам’ятник.

Хосе Антоніо сформулював гасло, яке мені завжди здавалося надто цинічним: «Після катастрофи купують нерухомість». Бо й справді: ніколи ми не мали такого попиту на наші збірні будинки, як тоді, коли треба було піднімати з руїн села й міста, і ніколи не було стільки пропозицій земельних ділянок для зведення наших поселень.

На свої заощадження я почала купувати золото, бо в країні вибухнула інфляція і наша валюта девальвувалася настільки, що Хуліанові спало на думку купувати в казино жетони і возити їх в одне казино у Лас-Вегасі, де жетони були ідентичними, і обмінювати їх на долари. Пару разів він провернув цей трюк під носом у мафії, але потім злякався: загроза, що його можуть прошити кулями в пустелі Мохаве, переважила насолоду від ризику. Тим часом моє золото законно росло в ціні у сутіні банківського сховку. Єдиний, хто був у курсі того, що я стала на шлях збагачення, був мій брат, який мав другий ключ від сейфа.

Якось у неділю Фабіан Шмідт-Енґлер прийшов додому до Хосе Антоніо, аби порадитися з ним як з адвокатом щодо однієї конфіденційної справи. Мій брат, який завжди співчував йому через те, що тому випало нещастя одружитися зі мною, люб’язно його прийняв. Фабіан пояснив, що в нашому регіоні оселилася численна група німецьких іммігрантів, які заснували рільницьку колонію і потребують послуг обачливого адвоката.

Ми чули суперечливі чутки про колонію Есперанса. Казали, що в ній заправляє військовий злочинець-утікач; там діялося щось загадкове, колонія нагадувала в’язницю, була обтягнута колючим дротом і ніхто не міг туди увійти, ні звідти вийти. Фабіан спростував ці небилиці. Він сказав моєму братові, що знає її керівника і кілька разів бував там як ветеринар. Ці іммігранти живуть у мирі, згідно з твердими принципами праці, порядку та гармонії. Колонія не мала проблем із законом, та іноді доводилося мати справу з державними чиновниками, які бували прискіпливими.

Хосе Антоніо ця справа видалась непевною, і він відмовився під претекстом того, що дуже зайнятий у своїй компанії. Прощаючись, він ніби між іншим запитав у Фабіана, чи той бува не думав про визнання мого з ним шлюбу недійсним.

— Там нема про що думати, — відказав Фабіан.

Утім, через кілька років мій чоловік прийшов у офіс «Рустикальних домів», аби продати уневажнення нашого шлюбу, бо йому потрібні були гроші на фінансування лабораторії. Було знайдено спосіб заморожувати сім’я на невизначений термін, і це відкривало незліченні можливості у світі тваринної і людської генетики. Хосе Антоніо сторгував ціну, склав угоду, половину грошей дав Фабіану, а решту перевів на його рахунок, коли суддя визнав наш шлюб недійсним. На це я віддала частину моїх золотих монет. Так я стала незаміжньою жінкою, коли найменше того сподівалася.