Віолета

14

Озираючись назад, я розумію, що втратила Ньєвес значно раніше, ніж думала. Моїй доньці було чотирнадцять, коли Хуліан вирішив, що замість обов’язкових канікул у Санта-Кларі вона проведе час із ним — лише удвох, медовий місяць батька і дочки. Він втратив надію зробити з Хуана Мартіна «чоловіка», тобто чоловіка свого штибу. Його син був незграбним і романтичним юнаком, якого більше цікавили книжки Альбера Камю і Франца Кафки, ніж журнали «Playboy», які батько привозив йому з Маямі, і який волів зі жменькою таких самих, як він, одержимих друзів дискутувати про марксизм та імперіалізм, ніж десь у тихому куточку лапати подруг своєї сестри.

У наступні роки Хуліан брав Ньєвес зі собою у поїздки і навчив її керувати автомобілем і копілотувати літак. Коли він застукав її на тому, що вона курить і допиває залишки коктейлів у склянках, то почав забезпечувати її ментоловими цигарками і навчати мистецтва помірного пиття, хоча сам пив без міри. Незабаром Ньєвес почала виклично вдягатися і малюватися, наче моделька, аби красуватися зі своїм батьком у кабаре і казино, де вони робили ставки за гральними столами і при цьому ніхто не здогадувався скільки їй років; обоє жартували, що всі її приймали за останній Хуліанів добуток. Від отриманих нею в дитинстві опіків залишилися тільки ледь помітні шрами — гадаю, завдяки втручанню Яйми. Хуліан казав, що своєю красою вона спиняла вуличний рух. У вісімнадцять років вона співала модні пісні в готелях і казино, де клієнти давали їй чайові, і Хуліанові це здавалося дуже кумедним. Йому подобалася ця гра: збуджувати жадання в інших чоловіках, показуючи свою доньку з безпечної відстані, але він відлякував будь-якого юнака, що наближався до неї. «Так у мене ніколи не буде хлопця, тату», — нарікала Ньєвес. «Хлопець — останнє, що тобі потрібне у твоєму віці. Йому доведеться переступити через мій труп», — відказував він.

Тим часом я жила в нашій країні з Хуаном Мартіном, який вивчав історію і філософію. На думку його батька, то була марна трата часу і нічого не варте заняття. Позаяк університет розташований у столиці, я винайняла там для нас обох квартиру, але бачилися ми нечасто: я однією ногою була в Сакраменто і часто літала в Сполучені Штати, аби побачитися з Ньєвес. Мій син надовго залишався сам.

Мій шлюб було визнано недійсним, коли я найменше цього хотіла. Я звикла до переваг свого становища: для практичних цілей у мене була свобода, для задоволення пристрасті — темпераментний чоловік, який попри багаторічну звичку, неминуче спільництво і накопичену злість досі міг підкорити мене поцілунками. Яким довгим є рабство жадання! Ніколи воно не було таким принизливим, як в середині мого життя, коли у дзеркалі я бачила жінку, на душі й тілі якої позначились п’ятдесят років боротьби і втоми. Натомість до Хуліана вік був поблажливий: він вирішив, що йому завжди буде тридцять, і йому це майже вдалося. Він залишався молодим, безжурним, веселим бабієм до того віку, коли решта смертних уже стоять однією ногою в могилі. «Єдине, про що людина шкодує в кінці, це про гріхи, яких не вчинила», — казав він.

Періоди мого єднання з Хуліаном були позначені збудженням і стражданням. Я готувалася до цих зустрічей, мов наречена, чекаючи моменту, коли ми залишимося наодинці, обнімемося з відродженою пристрастю і кохатимемося з мудрістю, яку дає чималий досвід, я спатиму, притиснувшись до його спини і вдихаючи запах здорового і сильного чоловіка, прокидатимусь, ошаліла від пестощів і снів, ми оголені питимемо першу ранкову каву, ходитимемо, узявшись за руки, вулицями, розказуючи одне одному про все, що сталося, поки ми не бачились. Так і бувало перші дні. А потім починалося пекло ревнощів. Я дивилася на себе в дзеркало і порівнювала з юнками, ровесницями моєї доньки, яких він відкрито спокушав. Своєю чергою Хуліан докоряв мені за незалежність, за час, який проводжу далеко від нього, за гроші, якими я не хотіла з ним ділитися. Звинувачував мене у честолюбстві: тоді це вважалося для жінки образою. Насправді йому завжди вдавалось вициганити у мене частину заощаджень. Через його руки проходив потік грошей, але він жив у кредит і мав купу боргів.

Зізнаюсь тобі, Каміло, не раз я молила Бога, щоб Хуліан розбився на одному зі своїх літаків, і навіть мріяла його убити, аби звільнитися від нього. Я не була б ні першою, ні останньою жінкою, яка вбиває свого чоловіка, бо вже його не витримує.

Хуліан так наполягав, щоб ми знову жили разом, що я перебралася в Маямі. Я зробила це не для того, аби догодити йому: я хотіла зблизитися з Ньєвес, яка покинула школу, не закінчивши її, цілими днями спала, десь віялася ночами і ніколи не брала слухавку, коли я їй телефонувала. Вона втратила навіть ту невелику повагу, яку колись відчувала до мене, і до блиску відшліфувала мистецтво використовувати свого батька, аби мене принизити. Його вона обожнювала, а я заважала їй розважатися: старомодна, строга, скупа, манірна, стара карга, як вона називала мене просто в очі.

На той час у місті було повно кубинських вигнанців, і дехто з них мав купу грошей. При березі стояло стільки ж яхт, скільки було кадилаків на вулицях і барів та ресторанів з найкращою кубинською їжею; повітря бриніло латинською музикою і гучними розмовами з тим акцентом, в якому приголосні звучать як голосні. Маямі вже аж ніяк не подобало на ту почекальню смерті для пенсіонерів, яким воно було раніше.

Хуліан винайняв відлюдну віллу поблизу моря, обсаджену пальмами, з підсвіченим басейном з водяними струменями, яка потребувала численної домашньої прислуги. То була імітація італійської середземноморської архітектури, адаптована до смаків новобагатьків: простора, розкидиста, з терасами з різнокольоровою кахляною підлогою, синіми тентами і пониклими від спеки рослинами в керамічних вазонах. Внутрішнє оздоблення було таким самим претензійним, як її зовнішній вигляд рожевого марципана. Щоб вшанувати традицію, він узяв мене на руки, щоб уперше перенести через поріг, і провів усіма кімнатами, пишаючись розкішною, як у готелі, кухнею — хоча ні я, ні він не любимо готувати, — шістьома ванними кімнатами з орнаментом з русалок і дельфінів, вітальнями, де пахло мускусом і дезінфекцією, і башточкою з підзорною трубою, аби стежити за суднами, які вночі ставали на якір поблизу пляжу.

Вілла стала центром комерційних оборудок Хуліана і зустрічей з тими, кого він називав своїми партнерами. Декотрі з цих партнерів були схожі на чиновників, бо попри спеку і вологість ходили в костюмах-трійках, іншими були американці в сорочках на короткий рукав і капелюхах або кубинці в сандаліях і ґваяберах. А ще навідувалися типи з коштовними перснями на пальцях і сигарами в зубах, які розмовляли англійською мовою з італійським акцентом, їх супроводжували охоронці бандитської зовнішності, на вигляд як карикатури на мафіозі.

— Поводься з ними ввічливо, це мої клієнти, — відповів Хуліан на мої розпитування, та я майже ніколи не мала з ними справи: дім був великий і ми не перетиналися.

Через добу нашого спільного життя в рожевому марципані Хуліан поставив на обідній стіл дві картонні коробки, повні паперів, і попросив мене допомогти йому розібрати їхній вміст. Тоді я зрозуміла, що він хотів, аби я була поруч не із сентиментальних, а з практичних міркувань: я завжди була його адміністраторкою, секретаркою і бухгалтеркою. У цих коробках було все: від протермінованих рахунків, касових чеків, адрес і розкладів аж до нотаток, зроблених від руки, розшифрувати які не міг навіть він сам. Намагаючись навести хоч якийсь лад у цьому хаосі, я зрозуміла, якими саме справами займався мій супутник життя — як я і припускала, більшість з них були незаконними.

Регулярно приносили і забирали важкі чорні саквояжі, повні пачок банкнот. У кімнатах був цілий арсенал, але Хуліан, який ніколи не ходив озброєний, казав, що вся ця зброя не його, він лише зберігає її на прохання друзів. Через тиждень він облишив спроби обманути мене і розповів про кубинців, які готували змову проти революції Фіделя Кастро, про мафію, яка контролювала злочинний світ Флориди і Невади, і про ЦРУ, яке мало на меті за будь-яку ціну завадити поширенню лівих ідей в Латинській Америці.

— Майже у всіх країнах нашого континенту є партизанські рухи. Розумієш, не можна дозволити у нас ще однієї Кубинської революції, — пояснив він мені.

— А ти яким боком причетний до цього? Що ти робиш для ЦРУ?

— Перевезення, польоти, про які ніхто не повинен знати. Збираю інформацію від кубинців і контактів, які маю в інших місцях. Нічого особливого.

— Тобі платять?

— Небагато, але я маю багато поблажок. Американці не заважають мені робити те, що я хочу.

— Хуан Мартін каже, що під претекстом холодної війни ЦРУ скидає демократії і підтримує брутальні диктатури, які сприяють елітам і тероризують народ. Комунізм у наших країнах пускає коріння через усе це беззаконня, нерівність і бідність.

— Дуже шкода, але нас це не стосується. Хуан Мартін опинився в гніздовищі червоних, які промивають йому мозок.

— Це католицький університет, Хуліане!

— Так, але твій син слабак.

— Він і твій син.

— Ти впевнена? А не скажеш...

Такими були наші розмови, які швидко переходили в криваві битви: про що б не заходила мова, ми починали гризтися.

Із захопленням, про причини якого розповім тобі пізніше, я згадую Сораїду Абреу. В той час то була розкішна молода пуерторіканка, яку через викличний одяг і ображений голосок можна було прийняти за дурноголову кралю, але насправді то була амазонка. Хуліан закохався в неї в одній зі своїх поїздок і — так само, як це було зі мною — не зміг її покинути. В моєму випадку — через те, що я завагітніла, щодо неї я не знаю, але припускаю, що ця жінка мала крутішу вдачу, ніж він. Сораїда, яка в сімнадцять років стала в своїй країні королевою краси, подалася за Хуліаном, коли той переїхав у Маямі. Хуліан ненавидів будь-які пута, тож тримав її на віддалі, кажучи, що одружений зі мною і в нашій країні неможливо розлучитися, що обожнює своїх дітей і ніколи їх не покине.

Я познайомилася з нею, бо вона насмілилася запросити мене перехилити чарчину у барі готелю «Фонтенбло». Вона була висока, показна, з розкішною гривою, якої би вистачило на дві перуки, на собі мала босоніжки на високому обцасі, вузенькі капрі і зав’язану вузлом на талії блузку, яка вигідно обрисовувала її перса. Попри вигляд шльондри, що наривається на сварку, вона не була вульгарною. Коли вона увійшла, всі чоловіки в барі обернулися, щоб подивитися на неї, і не один присвиснув. Ми замовили коктейлі, і вона без преамбул сказала, що вже чотири роки і два місяці вона є коханкою мого чоловіка.

— Вибач, але я мусила сказати це тобі, бо не можу жити в брехні.

— Тобі потрібен мій дозвіл? Та прошу дуже, жінко, він увесь твій, — відказала я їй, бо й так не могла цьому завадити і на той час мені вже було байдуже до Хуліанових інтрижок.

— Хуліан розповів мені, що ви разом, бо не можете розлучитися, але не любите одне одного.

— Ми не одружені. Якщо він хоче одружитися з тобою, то вільний це зробити.

Наступну годину ми провели в дивному спільництві. Друга чарка допомогла Сораїді оговтатися від здивування і гніву, і вона вирішила залишити все, як є, не колоти Хуліанові очі правдою, яку вона з’ясувала, бо так вона його лише втратить. Вона зможе скористатися нею у слушний момент. Їй було на руку те, що він прикидався одруженим: це відлякуватиме інших суперниць, а мені було вигідно, що його увага буде зосереджена на ній.

— Я не повія, мені не треба від нього ні грошей, ні чогось іншого. Я не збираюся його шантажувати. Я добра католичка, — пояснила вона з бездоганною логікою.

Очевидно, я в категорію суперниць не входила: зріла жінка, вбрана в костюм-двійку в стилі Жаклін Кеннеді, що уже вийшов з моди, бо тепер всі носили міні-спідниці — яку загрозу могла я становити? Мені здалося жорстоким пояснювати їй, що в цю саму мить, коли ми п’ємо мартіні, він, імовірно, з іншою. Сораїда вірила, що рано чи пізно Хуліан з нею одружиться. Вона мала двадцять шість років і море терпіння.

ЦРУ непокоїло мене значно менше, ніж гангстери, відповідальні за чорні саквояжі, наявний в домі військовий арсенал і ті пакунки невідомо від кого, які пару разів з’являлися перед нашими дверима. Хуліан звелів мені їх не чіпати, бо вони могли вибухнути. Так вони і стояли, смажачись на сонці, поки Хуліан не привів якогось чоловічка з обличчям щура, який ними зайнявся. Щурик виявився ветераном війни, який знався на бомбах — спершу він аускультував пакунок, а потім розкривав його із делікатністю хірурга. Першого разу там були пляшки з віскі, другого — кілька кілограмів найкращої яловичини (вирізка, ребра, відбивні), обкладені льодом, але перебування на сонці перетворило їх на криваву і смердючу масу. То були подарунки від вдячних клієнтів.

Страх знову стискав мені серце, як це бувало завжди, коли я була разом з Хуліаном: я запитувала себе, що я, чорт візьми, роблю в Маямі.

Влітку на нас налетів один з тих ураганів, які перекидають світ догори дриґом. Наш дім стояв на пагорбі, тому хвилі до нас не дійшли; ми обмежились тим, що позакладали вікна і попідпирали двері проти шквалу. То був незабутній досвід: перед землетрусом ураган має ту перевагу, що попереджає про себе заздалегідь. На дім налетів вітер з дощем, вирвав з корінням кілька пальм і забрав усе, що було не прикріплене. Коли буря вщухла, в нашому басейні плавав стіл для пінг-понгу, що належав комусь, хто жив за пів кілометра від нас, а на терасі другого поверху ми знайшли переляканого пса, якого туди занесло вітром.

Через два дні, коли земля підсохла, Хуліан помітив, що забився септичний колодязь і наче рішився розуму. Він відмовився покликати когось, хто міг би його направити, і намагався сам його прочистити, натягнувши ґумові рукавиці і чоботи, по коліна в гноївці, лаючись на всі заставки. Невдовзі я побачила, чому він не міг просити допомоги. Він витяг з ями загиджену торбу, приволік її на кухню і висипав її вміст на підлогу: то були пачки мокрих і забруднених лайном банкнот.

Мене заледве не знудило, коли я побачила, що Хуліан хоче прати ці гроші в пральній машині.

— Ні! Навіть не думай цього робити! — істерично закричала я.

Мабуть, він здогадався, що я збираюся спинити його за всяку ціну, бо без вагань схопила найбільшого в кухні ножа.

— Okay, Віолето! Заспокойся! — попросив він мене, уперше в житті злякавшись.

Він комусь зателефонував, і невдовзі до нас прийшли два головорізи з мафії. Ми пішли у пральню, мафіозі сунули по десять доларів трьом жінкам, які там прали білизну своїх домочадців, виставили їх за двері, звелівши зачекати надворі, і стояли при вході на чатах, поки Хуліан прав загиджені банкноти. Далі треба було їх висушити і поскладати в торбу. Мене він взяв із собою, бо не мав поняття, як працюють ці машинки.

— Ага, тепер я розумію, що таке відмивання грошей, — сказала я йому.

Цього мені вистачило, аби раз і назавжди зрозуміти, що краще бути коханкою Хуліана, ніж його дружиною. Наступного дня я повернулася в Сакраменто.

Я відтягувала свою подальшу розповідь про Ньєвес, бо це дуже болюча тема, Каміло. Можливо, я незаслужено звинувачувала Хуліана в тому, що сталося з моєю донькою. Насправді кожен із нас відповідальний за своє життя. Ми народжуємося з певними гральними картами і граємо ними свою гру; декому дістаються погані карти — і вони все програють, інші тими самими картами грають май­стерно і виграють. Карти визначають ким ми є: наш вік, стать, расу, родину, національність тощо і ми не можемо їх змінити, а лише можемо використати якнайкраще. У цій грі є перешкоди і шанси, стратегії і пастки. Ньєвес дісталися чудові карти: вона була розумною, відважною, сміливою, щедрою, чарівною, мала знадливий голос і красу. Я любила її усім серцем, як люблять своїх дітей нормальні матері, але моя любов не могла зрівнятися з тим, як її обожнював батько. Ньєвес була єдиною людиною на цьому світі, яку Хуліан любив більше, ніж самого себе.

Кажуть, що всі дівчатка в дитинстві закохуються у своїх батьків, гадаю, це зветься «комплексом Електри», і зазвичай вони його долають. Проте іноді батьки закохуються в своїх доньок, і тоді почуття заплутуються, як клубок вовняних ниток у лапах кота. Щось таке сталося поміж Ньєвес і Хуліаном. Він помішався на дівчинці, коли побачив у ній ті риси, якими захоплювався і яких не мав його син; вона була такою, як він, по крові і духу, на відміну від Хуана Мартіна, якого він вважав розніженим слабаком. Його син не міг конкурувати із сестрою, і настала мить, коли він облишив спроби це робити і смиренно зайняв непомітне місце в її тіні. Він зробив це настільки добре, що батько практично забув про його існування.

Одного разу біля басейну я побачила, як Хуліан намащує Ньєвес кремом для загару, як робив це не раз, та щось у тій сцені мене занепокоїло і я покликала її, аби самій намастити.

— Тато робить це краще, — насмішкувато відказала вона мені.

Пізніше я наважилася поговорити про це з Хуліаном і у відповідь дістала ляпаса. Він вже віддавна мене не бив і ніколи — по обличчю. Він назвав мене гидкою гарпією, яка усе бруднить своїми підозрами, ревнощами і заздрістю, сказав, що терпів мене багато років, але не потерпить, щоб я своєю злобою зруйнувала невинність Ньєвес.

Того року, коли я жила з Хуліаном у страхітливій рожевій віллі в Маямі в компанії мафіозі, змовників та шпигунів, Ньєвес теоретично мешкала з нами, але насправді я бачила її дуже рідко. Вілла була далеко від центру міста, тож моя донька часто залишалася ночувати у подруг, як вона казала. Іноді я бачила її в шезлонгу біля басейну, коли вона попивала пінья колада і відпочивала після гулянки. Іноді вона була настільки очманіла від алкоголю і, гадаю, ще й наркотиків, що не могла кермувати автомобілем, тож, якщо їй не вдавалось знайти когось, хто відвіз би її додому, вона телефонувала Хуліанові, аби він за нею приїхав. Вона облегшувала похмілля кокаїном, який завжди був у неї напохваті і який вона вважала таким самим безневинним, як тютюн.

Моя донька співала в кабаре і казино, які напевне контролювалися мафією, куди Хуліан кілька разів водив мене, аби її послухати. Я досі бачу її такою, якою вона була одного з тих вечорів: розмальована, як куртизанка, дівчинка в розшитій блискітками обтислій сукні, прикрасах з фальшивих діамантів, яка пестить мікрофон і спокушає публіку своїм хриплим і чуттєвим голосом. Батько гаряче їй аплодував і захоплено свистів, як і інші чоловіки в залі, а в мене всередині все переверталося і я молила Бога, щоб шоу якомога скоріше закінчилося.

Через два роки якийсь тип «відкрив» Ньєвес в одному з цих вертепів і притьмом забрав зі собою у Лас-Вегас, пообіцявши кохання та успіх на підмостках. Його звали Джо Санторо і він представлявся агентом, хоча насправді був поганеньким актором, одним із тих молодих вродливих американців, обмежених і безсовісних, яких стрічаєш на кожному кроці. Ньєвес тихенько спакувала свої речі і поїхала з ним, нічого не сказавши батькові. Через два дні, коли той вже звернувся в поліцію, аби та її розшукала, вона зателефонувала йому з Лас-Вегаса. Хуліан одразу поїхав за нею, знавіснівши від люті й ревнощів. Він мав зв’язки у тому місті, куди возив своїх клієнтів і з якого прибували ті чорні саквояжі. Його план полягав у тому, аби найняти гангстера, який би розтрощив кулями коліна того Санторо, і за вухо приволокти доньку додому.

Він знайшов Ньєвес в якійсь халупі, яку Джо Санторо ділив з купою гіпі і проїжджих волоцюг, які ночували там кілька ночей і зникали, лишивши по собі купу безладу і бруду. Моя донька лежала зі своїм молодим коханцем на засмальцьованому матраці на підлозі, серед розкиданого одягу, бляшанок з-під пива і недоїдків зачерствілої піци. Обидвоє, змішавши ЛСД і марихуану, витали десь в інших світах, але у Ньєвес ще збереглося достатньо тями, аби здогадатися про намір батька. Напівгола, з розмазаним макіяжем і розпатланим волоссям, вона стала перед гангстером, схопила дуло пістолета обома руками і заприсяглася батькові усім святим: якщо Джо торкнуться бодай пальцем, він уже ніколи в своєму паскудному житті її не побачить, бо вона накладе на себе руки.

Донька нанесла Хуліанові єдиний удар, який міг піді­рвати його міць титана. Ньєвес попросту покинула його із жорстокістю тих, хто намагається втекти від смертельної небезпеки. Гадаю, Ньєвес на клітинному рівні відчула те, що не міг прийняти її розум: вона мусила рятуватися від пристрасті батька і власної зацикленості на ньому й узалежненості. З одного маху вона обрубала всі зв’язки, відмовившись повернутися з ним у Маямі чи прийняти будь-яку допомогу.

Гнів, який пройняв Хуліана по прибутті в Лас-Вегас, змінився відчаєм, коли він побачив, що Ньєвес зустріла його як ворога. Він пропонував їй все, що вона забажає, обіцяв, що потуратиме їй у всьому, казав, що готовий на належному рівні утримувати її із цим Джо Санторо чи будь-ким іншим лайдаком, якого вона обере, бо його донька не може жити в якомусь хліві; він благав, принижувався, плакав, але ніщо не могло похитнути кам’яну волю Ньєвес. Відтак він зрозумів, що вона точно така сама, як він: норовиста, зухвала і готова робити те, що їй хочеться, не зважаючи ні на кого. Ньєвес могла сіяти біди на своєму шляху так само бездушно, як він. Його донька була дзеркалом, в якому він бачив своє власне відображення.

Ньєвес залишилася в Лас-Вегасі. Хуліан спробував оселитися поруч, аби втрутитися, коли буде потрібно, але мусив здатися, бо вона і близько не підпускала його до себе, та й сам він не міг покинути свої справи у Маямі. Гадаю, його клієнти не були готові його відпустити, бо було проблематично знайти льотчиків, здатних літати уночі нижче рівня радара на ворожій території чи приводнюватися на болото, що кишить кайманами, аби доставити чи забрати таємничі пакунки.

Він найняв детектива Роя Купера, аби той приглядав за його донькою; цьому чоловікові, Каміло, випаде зіграти важливу роль у твоєму житті. То був колишній в’язень, який, наскільки я знаю, спеціалізувався на шантажі, але я так і не зрозуміла, чи він сам заробляв на життя шантажуючи, чи залагоджував справи, пов’язані із шантажем.

Роєві звіти краяли Хуліанові серце. Його донька котилася під укіс напрямки до смерті. Якийсь час вона була із Джо Санторо, та невдовзі його покинула, чи то він її покинув: одним словом, Ньєвес опинилася на вулиці. Знамените «Літо кохання» у Сан-Франциско відбулося кілька років перед тим, та контркультура гіпі усе ще процвітала в багатьох американських містах, серед яких був і Лас-Вегас. Цих патлатих, татуйованих, щасливих молодих нероб, які волочилися усією Каліфорнією і які незабаром творитимуть історію у Вудстоку, деінде не надто толерували, їм могли дати лупня або арештувати. Хуліан не бачив жодного із них в Маямі.

Ньєвес розчинилася у цій мальовничій групі білих хлопців і дівчат середнього класу, які захотіли жити як волоцюги, з проміскуїтетом, психоделічною музикою і наркотиками. Рой ходив за ними по п’ятах, відправляючи часті звіти Хуліанові. На фотографіях Ньєвес в лахмітті, прикрашеному дзеркальцями, і з квітами у волоссі, зі жменькою молодих гіпі брала учать в маніфестації проти війни у В’єтнамі, сиділа в позі лотоса в ногах розпатланого гуру або співала балади, жебраючи милостиню в міському парку. Ночувала в комунах, на вулиці, в покинутому автомобілі — одну ніч тут, іншу там, гнана тим самим кочівним духом, який тоді був у багатьох молодих людей. Її затягли приваба безцільної свободи, одноденне кохання, хміль розпусти. Вона перейняла естетику, інспіровану Індією, рівність товариських стосунків, але не цікавилася східною філософією чи соціальними і політичними підходами того руху. Протестувала проти війни у В’єтнамі, щоб розважитися і кинути виклик поліції, але не знала, де розташована та місцина, що зветься В’єтнамом.

Роєві було доручено дбати, щоб дівчина не голодувала, як має змогу, захищати її, але так, аби вона не запідозрила, що він підісланий її батьком; це було легко, бо Ньєвес витала в хмарах марихуани і ЛСД. З її жагою спробувати все і хапати життя пригорщами, вона почала ще й нюхати героїн. Ідея Хуліана полягала в тому, аби дати Ньєвес волю, щоб вона скотилася на саме дно, не зашкодивши собі, а потім її врятувати. Рой втратив лік чоловікам, з якими Ньєвес мала сексуальні стосунки, та не варто було з’ясовувати їхні імена, бо якщо вона й залишалася з кимось, то лише на три або чотири дні. На фото, які він надсилав Хуліанові, що були зроблені звіддалік і мимохідь, усі вони мали однаковий вигляд: патлатий молодик з бородою, з намистом із квітів, з гітарою і в сандалях.

Єдиним винятком був Джо Санторо, який з певною регулярністю то з’являвся, то зникав із життя Ньєвес. То не був один із багатьох гіпі: він був дрібним торговцем метамфетаміном і героїном, настільки незначним, що поліція не звертала на нього уваги. Його клієнтами були офісні клерки, допоміжний персонал в індустрії розваг і постояльці готелів. Гіпі надавали перевагу марихуані та галюциногенам, які роздавалися безплатно: більшість з них не визнавала важких наркотиків і алкоголю. Ми так і не дізнаємося, чи це він підсадив Ньєвес на героїн, чи лише постачав його їй, коли вона була вже безнадійною. Шлях до узалежнення прямий і добре вимощений: Ньєвес пройшла його швидко.

Про все це я дізналася допіру через рік, бо Хуліан, по телефону і коли приїздив у нашу країну, запевняв мене, що з Ньєвес усе гаразд, що вона з двома подругами винаймає квартиру і вивчає мистецтво. Він казав, що розмовляє з нею кілька разів на тиждень, але не бачиться, бо вона хоче випробувати власні крила, у її віці це нормально. Казав також, що вона не хоче, аби я приїхала її провідати. Що мені не треба хвилюватися, якщо вона не відповідатиме на мої листи, бо з Ньєвес завжди було нелегко підтримувати зв’язок. Коли я одного разу прилетіла в Маямі, аби навести лад у паперах Хуліана, він якось викрутився, аби виправдати відсутність і мовчання моєї доньки. Я могла спробувати довідатися більше, але не зробила цього. Я також винна.

Нас із Хуліаном тримала разом лише звичка ненавидіти і жадати одне одного. І, ясна річ, Ньєвес. Хуан Мартін не рахується, бо, якби йшлося про благо мого сина, ми з Хуліаном мали би розлучитися п’ятнадцять років тому. Неможливо пояснити цю непристойну суміш потягу й відрази, пристрасті та люті, цю потребу сваритися і миритися; я сама цього не розумію, бо з часом згадуються лише факти, але стираються емоції. Я вже не та жінка, якою була тоді.

Із кожної моєї поїздки в Маямі в ті роки я поверталася у свій дім у Сакраменто чи в помешкання, яке ділила зі своїм сином у столиці, рішуче налаштована ніколи вже не кидатися на допомогу Хуліанові, але робила це знову і знову, як дресирований побоями пес. Він кликав мене, коли тонув у хаосі, аби я навела лад, і я приїжджала, щоб побачити, як він виплутується з якоїсь халепи, пов’язаної із жінками або грошима. Його присутність була смерчем, який цілком ламав моє добре налагоджене життя і душевний спокій, який я відчувала за його відсутності. Лише з ним я напивалася доп’яну і курила марихуану, яка, на думку Хуліана, була мені потрібна, щоб насолоджуватися життям, як нормальна людина. «Я люблю тебе, коли ти розслаблена. Мені з тобою зле, коли у тебе в голові лише твої турботи і твій бізнес», — казав він мені.

Це була постійна причина наших сварок: мій бізнес. Як ти знаєш, Каміло, я маю нюх на гроші: я заощаджувала, вміла інвестувати і жила скромно. Хуліан оцю мою поміркованість щодо грошей вважав скупістю, ще однією з моїх вад, та критикуючи, він за п’ять хвилин міг вициганити в мене те, що я заробила за рік.

15

Мій брат Хосе Антоніо і Джозефіна Тейлор, єдині, хто знав про насильство з боку Хуліана, не раз докоряли мені за те, що я йому потураю. За їхнім наполяганням я врешті­-решт звернулася до психіатра, аби він допоміг мені позбутися емоційної залежності, яка мені так шкодила.

Лікар Леві був євреєм, який вчився у Відні разом з Карлом Юнгом, викладав в університеті та писав книжки: одним словом, був світилом. Думаю, мав років вісімдесят, хоча, цілком ймовірно, він був молодший, лише пошарпаний стражданням. Він знав Хуліана, бо був одним із тих іммігрантів, яких той після війни підпільно привіз до нас в країну своїм літаком-амфібією. Він втратив усю свою рідню в концентраційних таборах, але це страшне горе не залишило в його серці гіркоти, а лише безконечну співчутливість до людської слабкості. Мені було соромно своїми нікчемними сентиментальними проблемами відбирати час у людини, яка пережила Голокост, але він заспокоював мене одним лише своїм поглядом. Він зачиняв двері свого кабінету, й у цій забитій книжками кімнаті спинявся час: не було нічого, лише він і я.

— У мене було дуже банальне життя, лікарю Леві. Я не зробила нічого вартого згадки, я посередність, — сказала йому під час одного сеансу.

Він відповів, що всі життя є банальними і всі ми є посередностями, залежно від того, з ким себе порівнюємо.

— Навіщо вам трагічне життя, Віолето? — запитав він і голос його затремтів, без сумніву, він думав про страждання, які випали на його долю. — Є таке китайське прокляття: «щоб ти прожив цікаве життя». Відповідно благословенням було б: «аби ти прожив банальне життя», — додав він.

Завдяки лікарю Леві, який вів мене за руку, мені вдалося розлучитися з Хуліаном. Це сталося не скоро, то був тривалий шлях самоаналізу, який розпочався з мого дитинства у великому домі з камеліями, де я виявила тіло мого батька, пройшов краєвидами пам’яті, де були міс Тейлор, мої тітки, ферма Рівасів, пересувна школа, напад Паскуаля Фрейре, від якого мене врятував Торіто, а також Фабіан, Хуліан і мої діти, і який привів до мене п’ятдесятирічної, змореної боротьбою та самотністю.

Я почала з того, що попередила Хуліана, аби він уже не розраховував на те, що я витягатиму його з халеп, фінансуватиму його вибрики, сплачуватиму його борги, творитиму дива з його бухгалтерією чи збиратиму докупи те, що він нищить на своєму шляху. Що й ноги моєї не буде в рожевому марципані в Маямі: жодних загиджених банкнот у пральній машині, гангстерів і шпигунів. Якщо він захоче зустрітися зі мною, йому доведеться зупинятися в готелі і ставитися до Хуана Мартіна з повагою. І наостанок довела до його відома, що якщо він знову підніме на мене руку, то справді про це пошкодує.

— Вам потрібна буде сила і ясність думки, аби досягти своєї мети, Віолето. Раджу вам утримуватись від алкоголю, коли ви з Хуліаном, — сказав мені лікар Леві.

Доти я не пов’язувала це з тією владою, яку мав наді мною Хуліан.

Хуліан подумав, що це ще одна із тих пустих погроз, які я повторювала роками, але цього разу мої тили прикривав лікар Леві. Через два місяці, стомившись благати, аби я приїхала в Маямі допомогти йому, він здався і доручив іншій людині займатися головоломками, які він називав своїми справами, але насправді то були контрабандні й бандитські оборудки. Тією людиною стала Сораїда Абреу, багаторічна і на все готова молода коханка, з якою я пила мартіні в готелі «Фонтенбло». Це був чудовий вибір, бо вона була професійним бухгалтером, а до того ж діловитою, обачливою і готовою служити йому правдою та вірою, як колись я. Та коли я з божевільними цифрами подвійної бухгалтерії давала собі раду інстинктивно, у неї був метод і досконале знання американських законів. Вона знала, як вести таємні рахунки, ухилятися від податків і відмивати гроші. Хуліанові з нею було значно краще, ніж зі мною.

Уявляю, як ця королева краси, з її вигинами і лев’ячою гривою, намагається змусити Хуліанових компаньйонів та клієнтів поважати себе і відганяє тимчасових коханок. Мені вона казала, що є методичною — це необхідна умова для її професії, несумісна з марнотратством; її батьки були дуже строгими і вона вчилася у монастирській школі. Час від часу вона телефонувала мені, аби розповісти про останню мелодраму чи попросити про пораду. То була імпозантна, владна жінка, впевнена у собі і своїх судженнях, які звучали комічно, коли вона виголошувала їх своїм тоненьким голоском. Сумніваюсь, що Хуліан міг би підкорити чи залякати її, гадаю, під час сварки вона могла б розчавити його, як таргана.

Існування Сораїди стало для мене благословенням, бо допомогло мені скинути останні сентиментальні пута, які в’язали мене з Хуліаном.

Хуліан почав дуже часто приїздити в нашу країну з якимись вкрай секретними завданнями, які, як він мені сказав, стосувалися таємничої комуни німців, Колонії Есперанса. Я зауважила йому, що, либонь, вони не такі секретні, якщо він розповідає про них мені, поки ми обідаємо устрицями і морськими їжаками в портовій корчмі.

— Ти — рідна душа, Віолето. Ти знаєш мене, як ніхто, від тебе в мене нема таємниць, — відказав він.

Я утрималася від питання, чи таїть він щось від Сораїди, бо краще було, аби він не підозрював про незвичайну приязнь, що зародилася між нами.

Свого сина Хуліан бачив зрідка. Хуан Мартін ввічливо відхиляв нечасті запрошення батька приїхати в Маямі, посилаючись на навчання, а коли той приїздив у столицю, зустрічалися вони якомога рідше. Обидва оминали розмов на ті теми, особливо політичні, що могли стати іскрою, яка розпалить взаємну неприязнь. Для Хуліана його син був постійним розчаруванням, а для Хуана Мартіна батько був пройдисвітом, який продався американському імперіалізмові. Нещодавно на президентських виборах переміг соціаліст, який представляв коаліцію лівих партій, і на якого Хуан Мартін невтомно працював під час виборчої кампанії. Його батько був впевнений, що при владі він не протримається й кількох місяців, бо ні праві, ні Сполучені Штати цього не дозволять, але синові цього не сказав. Він волів застерегти його через мене.

— Скажи своєму синові, хай бережеться. Ця країна не стане ще однією Кубою. Тут може бути бійня.

Мені не треба було запитувати, звідки він це знає.

Роєві, чоловікові, якого Хуліан найняв як приватного детектива, довелося рятувати життя Ньєвес. Одного з тих спекотних днів, які бувають в пустелі Невади, він згадав, що вже тиждень не надсилав обов’язкового звіту своєму наймачеві. Стежити за дівчиною було докучливою справою, не гідною когось, хто мав такий вишкіл для кримінальної діяльності, але платили за неї добре.

Він марно шукав її у звичних місцях, Ньєвес не було навіть на розі тих вулиць, де в чорні дні вона пропонувала себе перехожим. Цього він батькові не розповідав, бо той і так мусив знати, що це звичний спосіб отримати ще одну дозу. Рой був упевнений, що така людина, як Хуліан Браво, дуже добре знає світ наркотиків: починаючи з їх виробниц­тва, транспортування, пов’язаної з ними корупції і злочинності й закінчуючи кінцевою деградацією наркомана. Болючою іронією було те, що його власна донька стала однією із жертв. Занепокоєний, позаяк ніколи не втрачав її з поля зору так надовго, Рой розпитував про неї серед гіпі, з якими вона водилася, серед груп молоді, яка валялась на пустирищах, далеко від блискотливого Лас-Вегас-Стріп з його вогнями і шампанським, і так дізнався, що хтось бачив Ньєвес із Джо Санторо.

Уже споночіло, коли Рой розшукав Джо в якомусь кегельбані — чистого, гарно вбраного і поголеного, він грав у кеглі та пив пиво з парою друзів.

— Ньєвес? Я їй не сторож, — через губу відказав той.

Дівчина його вже не цікавила, він лише продавав їй наркотики; він сказав, що сам їх не вживав і застеріг її, що вони ведуть в нікуди. Рой схопив його за руку і затяг в туалет, де спочатку зацідив йому коліном в пах, від чого той упав долілиць; потім підняв його за ремінь із забризканої сечею підлоги і вже збирався розтрощити йому ніс, але Джо його спинив, затуливши руками обличчя, і пробелькотів, що Ньєвес в автобусі.

Рой знав, про який автобус йдеться. То була розвалюха без коліс, уся вкрита графіті, що стояла в подвір’ї покинутого будинку. Кілька годин тому Рой був у тому домі, кишлі наркоманів і волоцюг, але йому не спало на думку шукати в автобусі. Він знайшов непритомну Ньєвес на підлозі, поміж двох хлопців, що спали чи десь витали. Він спробував її підвести, навіть не глянувши на інших, які не були його клієнтами, але дівчина обмерла у нього в руках. Він дав їй кілька ляпасів і струснув нею, щоб змусити її дихати, пошукав її пульс і, не намацавши його, врешті взяв її на руки і бігом відніс в свою машину, яка стояла за квартал звідти. Ньєвес важила, як маленька дитина, одна шкіра і кості.

Детектив зателефонував Хуліанові з лікарні. В Маямі була вже майже північ.

— Мала торкнулася дна, приїздіть якнайшвидше, — повідомив він.

Хуліан прибув у Лас-Вегас ополудні наступного дня: прилетів невеличким приватним літаком, який надав один з його клієнтів, і приземлився на приватному летовищі. Через два дні, коли Ньєвес виписали з лікарні, батько і Рой без зайвих церемоній запхали її в літак. Вона оклигала від передозування, яке заледве її не вбило, але переживала жахливу ломку. Обидва чоловіки заледве могли її втримати, вона пручалася з нелюдською силою відчаю, викрикуючи лайку, яка в громадському місці привернула б увагу поліції. В літаку батько вколов їй транквілізатор, який вирубив її на десять годин — то був достатній час для того, аби приземлитися в Маямі і помістити її в клініку.

І лише тоді Хуліан зателефонував мені і розповів, що сталося. Вже два роки я підозрювала, що моя дочка приймає наркотики, але гадала, що вона вживає марихуану й кокаїн, які, на думку її батька, були такими ж безневинними, як цигарки, і зовсім не впливали на здатність Ньєвес нормально функціонувати в цьому світі. Я воліла не помічати того, що коїлося з Ньєвес — так само, як не хотіла бачити, що Хуліан є алкоголіком. Я повторювала те, що він казав: що в нього міцна голова до випивки, що він може випити удвічі більше, ніж будь-який смертний, і по ньому не буде видно, що йому треба мати віскі напохваті, аби контролювати біль спини, та інші відмовки. Ньєвес мало не відправилася на той світ через героїн і тепер проходила жорстку програму дезінтоксикації і реабілітації, однак я не думала, що вона наркоманка. Я вірила Хуліанові: то був нещасливий випадок, він не повториться, дівчинка дістала урок.

Через тиждень нам дозволили відвідати Ньєвес у клініці. Позаду були найгірші дні абстиненції: чиста, з мокрим волоссям, у джинсах і сорочці, вона сиділа мовчки, втупившись у підлогу, цілком відсутня. Я, ридаючи, її обі­йняла, кликала, але не добилась від неї жодної реакції, та коли Хуліан запитав, як вона почувається, її погляд сфокусувався.

— Мене обрали Істоти, тату, я мушу передати людству послання, — мовила вона.

Присутній працівник клініки пояснив нам, що затуманена свідомість є нормальним явищем після перенесеної травми і транквілізаторів.

Я залишалася в Маямі ті три місяці, поки Ньєвес лежала в тій клініці, а також після її зникнення. Я відвідувала її щоразу, коли мені це дозволяли: спочатку кілька разів на тиждень, згодом майже кожного дня. Зустрічі були дуже короткі і завжди відбувалися під наглядом. Я дізналась, що таке жахіття абстиненції, страшний занепад духу, безсоння, судоми, біль живота, холодний піт, блювання і гарячка. У перші дні їй допомагали транквілізаторами та анальгетиками, та згодом їй довелося протистояти стражданням від узалежнення самостійно.

Іноді, здавалося, що Ньєвес одужала, вона плавала в басейні або грала у волейбол, у неї були рум’яні щічки і сяючі очі. Іншим разом вона благала нас забрати її звідти, бо її там катують, не дають їсти, прив’язують, б’ють. Про Істот вона вже не згадувала. Ми з її батьком мали кілька зустрічей із психіатром і працівниками клініки, які наполягали на тому, що любов має бути суворою і на необхідності обмежень і дисципліни, але Ньєвес ось-ось мав виповнитися двадцять один рік і тоді вже не у нашій владі буде захищати її від неї самої.

Акурат у свій день народження вона зникла з реабілітаційної клініки. Втекла у чому стояла і з п’ятьма сотнями доларів, які попри застереження психіатра батько дав їй як подарунок на уродини. Ми дізналися, що вона вернулася в Лас-Вегас, де в неї були приятелі, але Рой не зміг її розшукати. Якийсь час ми нічого про неї не знали.

Хуліан хотів, аби під час мого перебування у Маямі я залишалася в його жахливому особняку, але я вирішила вже ніколи не жити з ним під одним дахом. Я знала, що коли випаде нагода, то знову опинюся в його ліжку і згодом жалкуватиму про це. Я винайняла невеличку студію з кухнею, де була тиша і спокій, яких я так потребувала у той болісний період, коли занурювалася в пекельну дійсність моєї доньки.

Сораїда Абреу також не жила з Хуліаном: він поселив її в розкішному помешканні у Коконат-Ґроув, де вона була би поруч, але він зберігав свободу. Він ніколи не розповідав мені про неї і не знав, що ми з нею часто зустрічаємося в барі «Фонтенбло», тож я врешті-решт відчула прихильність до цієї молодої жінки. У неї була відвага, якої мені бракувало.

Сораїда тримала Хуліана на короткому повідку, однак не вважала, що його треба пильнувати, бо одним поглядом могла зчитати його наміри і зради. Хуліан не становив для неї загадки. Я запитала в неї, чи вона ревнива, й у відповідь вона розсміялася.

— Звісно, що так. Я не ревную до тебе, Віолето, бо ти вже в минулому, але якщо я застукаю його з іншою, то вб’ю.

Вона почувалася цілком певною свого становища фаворитки, бо була в курсі усіх Хуліанових незаконних оборудок, тож він ніколи не зробив би такої дурниці, аби спровокувати її незадоволення.

— Він у мене в руках, — сказала вона.

Сораїда з похвальною терплячістю чекала того моменту, коли зможе зажадати, аби він одружився з нею. Так, щоб він не запідозрив, робила все можливе, аби завагітніти, бо дитина стала б її козирем, але їй це не вдавалося.

— Ти ж не матимеш нічого проти, правда? Моя дитина не склала би конкуренції твоїм дітям, адже вони вже дорослі, — додала вона.

Ті три місяці я присвятила Ньєвес, однак не втрачала зв’язок з Хосе Антоніо. Президент-соціаліст запровадив програму базового житла, щоб вирішити проблему міських нетрів, в яких люди жили в убогих халабудах з картону і дощок, де не було питної води, каналізації та електрики. Хосе Антоніо подав на тендер пропозицію, підкріплену багаторічним досвідом і визнанням того, що він довів до досконалості систему збірного будівництва. «Рустикальні доми» були улюбленою фірмою молоді середнього класу, яка стягалася з останнього, аби придбати своє перше житло; але якщо бідніші люди із маргінальніших груп житимуть у схожих будинках, наша компанія перестане такою бути.

— Не забувай про класові забобони в нашій країні, брате. Ми виготовлятимемо такі самі прості пляжні будиночки, але іншого кольору і під іншою назвою, ми назвемо їх «Мій власний дім», гаразд? — порадила я братові.

Ми виграли основний тендер, бо ніхто не зміг конкурувати з нашою ціною. Маржа прибутку була дуже низькою, але Антон Кусанович, син Марко, який замінив його рік тому, переконав нас, що ми перекриємо її з лихвою. Весь фокус полягав у швидкості виробництва та монтажу осель, а для цього нам треба було створити стимули. Ми подвоїли обладнання наших фабрик і крім заробітної сплати почали виплачувати робітникам комісійні, чим задобрили профспілку, яка утворилася на нашому підприємстві.

На початку сімдесятих років політична ситуація в нас була катастрофічною, країна переживала глибоку соціально­-економічну кризу і уряд був паралізований колотнечею своїх партій, які нечасто доходили згоди, а також непоступливою правою опозицією, готовою принести в жертву все, що можна, заради того, щоб зруйнувати соціалістичний експеримент. Опозицію підтримувало ЦРУ, як мені часто нагадував Хуан Мартін; Хуліан це виправдовував так: треба знищити ґерилью. «У нас нема ґерильї, тату, це коаліція центристських і лівих партій, обраних народом. Американцям нема чого робити в нашій країні», — перечив йому Хуан Мартін, коли вони вряди-годи заходили в розмову.

На нас із Хосе Антоніо це ніяк не впливало: роботи нам вистачало і наші робітники були задоволені, це було диво в тій атмосфері постійного конфлікту і зростаючого насильства, страйків і безробіття, багатотисячних маршів на підтримку уряду та інших, не менш велелюдних, на підтримку опозиції. Країна була розколота, поділена на дві непримиренні частини: діалогу не вийшло, ніхто не йшов на поступки. Попри виграний нами тендер, Хосе Антоніо та Антон Кусанович були вороже налаштовані до влади, як і всі підприємці, включно з нашими друзями і знайомими. Я голосувала за правих, наслідуючи мого брата. Єдиними, хто симпатизував лівим, були мій син і міс Тейлор, яка у свої сімдесят з лишком років не забула політичні уподобання, які поділяла з Тересою Рівас, і роль дружини мого брата не приборкала її у цьому.

Хуан Мартін перевівся в інший університет, бо ­зо­всім не надавався до католицького, як пояснив він мені, і тепер вивчав журналістику в Національному університеті, «кублищі червоних», як називав цей навчальний заклад його батько. Він був настільки відданий політиці, що на заняттях бував нечасто. Його обурювала моя нейтральна позиція, яку він вважав байдужістю, невіглаством і угодовством. «Як ти можеш голосувати за правих, мамо! Хіба ти не бачиш нерівності та бідності в нашій країні?», — казав він мені. Я їх бачила, але нічим не могла зарадити, бо вважала, що ця проблема стосується уряду чи Церкви, а я роблю достатньо, даючи працю своїм робітникам і службовцям. Мине ще багато часу, поки я приземлюся в реальності, Каміло. В критичні роки я старалася не бачити, не чути, не говорити. І те саме я робила б і під час тривалої диктатури, якби кулак репресій не вдарив по мені.

16

Поки країна наближалася до неминучої катастрофи, я три роки провела у частих поїздках до Маямі, Лас-Вегаса і Лос-Анджелеса, тож соціалістичний експеримент в моїй країні значною мірою пройшов повз мене. В Сполучених Штатах інформація була тенденційною, повторювали пропаганду правих, яка змальовувала нашу країну як іще одну Кубу. Я часто верталася у справах додому і кожного разу могла оцінити, як збільшується хаос і насильство і як Хуан Мартін відбивається мені від рук. Мій син зробився незнайомцем. Розмовляв зі мною поблажливим тоном, як з домашньою тваринкою: він махнув на мене рукою, я перейшла до категорії «стара мумія». Його, з розтріпаною бородою і брудною шевелюрою, худого і пристрасного, годі було впізнати. Від сором’язливого юнака, яким він був колись, майже нічого не лишилося.

Ньєвес на кілька місяців пропала. Хуліан задіяв свої контакти, намагаючись розшукати її в Маямі, але там по ній запав і слід. Він перевірив авіаційні та автобусні компанії, але безрезультатно: її імені не було в списках пасажирів, однак це нічого не означало, бо є й інші транспортні засоби. Розшукуючи її, я проникла у напівсвіт волоцюг, наркоманів і вуличних покидьків. Хуліан його зовсім не знав, його участь у наркотрафіку і злочинності відбувалась на іншому рівні, він ніколи не зустрічався у гидкому завулку з голодраними зомбі. Я це робила. Що вони думали про мене? Якась добре вбрана заможна пані у відчаї і з плачем розпитує їх про якусь Ньєвес. Я познайомилася з кількома молодими людьми, через яких моє серце краялося, однак я не намагалась їм допомогти, єдине, чого я хотіла — це довідатися щось про мою доньку. Я займалася цим кілька тижнів, які були важчими, ніж ти можеш собі уявити, Каміло, і з’ясувала лише те, що Ньєвес ніхто не знав.

І тут нам зателефонував Рой і сказав, що, здається, зна­йшов її у Лас-Вегасі. Він уже облишив її пошуки, але випадково побачив Джо Санторо, почав за ним стежити і так вийшов на Ньєвес. Ми з Хуліаном одразу ж туди поїхали.

Дівчина, яку побачив Рой, не була однією з тих нечисленних молодих волоцюг, які залишилися в намулі від хвилі гіпі; вона разом з іншою молоддю обох статей «працювала» на знаменитій Лас-Вегас-Стріп. У неї було дуже коротке і світле, аж майже біле, волосся, театральний макіяж і викличне вбрання, яке деінде нагадувало б маскарадний костюм, але дуже пасувало до місцевої атмосфери. За словами Роя, їй не дозволяли заходити в жоден з розкішних готелів чи барів, вона жила на вулиці, перебиралася з однієї орендованої кімнати в іншу, продаючи наркотики, крадучи і проституюючи. Місяці, які Ньєвес провела в реабілітаційній клініці, результату не дали, вона вернулася до попереднього життя, ще самотніша і нещасніша.

— Я б не здивувався, якби Санторо був її сутенером, — сказав нам детектив.

— Присягаюсь, він про це пошкодує! — вигукнув Хуліан, перемінившись на лиці.

Хуліан запросив мене і Ньєвес пожити в «Сізарс-­пелас», де я ділила одну кімнату зі своєю порскою донькою, бо вона відмовилася спати в номері-люкс свого батька, де було дві спальні, вітальня, панорамний краєвид на це штучне місто і навіть білий рояль, який, як нам сказали, колись належав тріскучому піаністу Лібераче. Я почувалася скутою в її присутності, винною і присоромленою. Дивилася на себе очима доньки, суворо засуджувала і зневажала. Мене і свого батька вона терпіла лише тому, що могла витягнути з нас гроші, однак я не могла докоряти їй за це, бо мені вистачило тієї поверхневої екскурсії в її світ, аби відчути до неї величезне співчуття. Я віддала би їй усе, що мала в цьому світі, Каміло, якби це чимось допомогло.

Перше, що зробила Ньєвес в готелі, — довго приймала пінну ванну. Я принесла їй чашку чаю і побачила, що вона спить у майже холодній воді. Я допомогла їй вибратись із ванни і, коли збиралась обгорнути її рушником, то побачила на її спині шрам.

— Що з тобою сталося, Ньєвес! — скрикнула я, перелякана.

— Нічого. Просто подряпина, — відказала вона, стенувши плечима.

Вона так і не розповіла, як це трапилось, і так само відмовилася говорити про те, як жила, і про Джо Санторо.

— Мені про нього нічого не відомо, я вже рік його не бачила, — збрехала вона.

У моєї доньки не було нічого, крім торбини з парою штанів, кросівками і косметикою: вона не мала навіть зубної щітки. Поки я намагалася складати їй компанію, чи радше її пильнувати, Хуліан купив валізку і наповнив її дизайнерським одягом з розкішних крамниць на Лас-Вегас-Стріп. То був його спосіб терпіти важкий тягар, що лежав на його серці: витрачати на неї гроші.

Ньєвес залишалася з нами в готелі близько тижня — достатньо для того, аби Хуліан повірив, що може її врятувати, але я не поділяла його оптимізму. Я ясно бачила симптоми, які раніше спостерігала в інших наркоманів: свербіж тіла, безсоння, озноб, судоми, ломоту в костях, нудоту, розширені зіниці, сплутаність свідомості, тривогу. Щойно я втрачала пильність, як Ньєвес вислизала з кімнати і поверталася умиротворена: постачальників не бракувало і вона вміла їх знаходити. Думаю, їй навіть приносили наркотики в кімнату, сховавши їх на таці з їжею чи в пакеті з пральні. Короткочасний перепочинок в «Сізарс-пелас» зненацька закінчився, як тільки вона добула достатньо грошей від свого батька. Вкравши мій годинник, золотий ланцюжок і мій паспорт, вона знову зникла.

Цього разу Хуліан знав, де її шукати, і з допомогою Роя та ще одного чоловіка її по-варварськи — по-іншому це не назвеш — викрали, як уже робили це раніше. Мене він не попередив, бо знав, що я буду проти. Ньєвес надвечір прогулювалася вулицею, коли поблизу спинилася машина і вона підійшла, думаючи, що йдеться про можливого клієнта. Рой і його помічник одночасно вискочили з авто, накинули їй на голову куртку і силою запхали в машину. Вона пручалася, як пійманий звір, але куртка заглушила її крики і ніхто не втрутився, хоча я впевнена, що декілька людей, включно з охоронцями, бачили це видовище: то була година пік в казино і ресторанах.

Батько помістив Ньєвес у психіатричну клініку, розташовану на околицях міста в штаті Юта, де на неї вдягли гамівну сорочку і посадили в камеру з оббитими матрацами стінами. Вона вже була повнолітньою, тож її батько не мав права вдаватися до таких заходів, але для Хуліана не було нічого неможливого, він завжди вмів добиватися своєї мети: іноді за допомогою грошей, іноді — завдяки своїм дивним зв’язкам, які працювали завдяки системі «рука руку миє».

Наступного дня Хуліан розповів мені про те, що зробив, і сказав, що ми можемо вертатися в Маямі, бо Ньєвес уже нас не потребує: клініка нам сповістить, коли її виписуватимуть і ми зможемо за нею приїхати. На той час у нас вже буде план як їй допомогти, спочатку треба вилікувати її від наркотичної залежності. Він знову усував мене з життя моєї доньки.

— Ні, Хуліане. Я зостануся біля неї, — заявила я йому.

Ми, як завжди, посперечалися, але врешті-решт він поступився.

— В такому разі я попрошу Роя, аби він тебе відвіз, не хочу, щоб ти їхала автобусом.

Дві години ми їхали пустельною та спекотною місцевістю — мовчки й обливаючись потом, із навстіж відчиненими вікнами, бо Рой палив одну цигарку за іншою і ми б задихнулися із ввімкненим кондиціонером. Клініка розміщувалася в двоповерховій бетонній будівлі, яка трохи скидалася на монастир; вона стояла посеред садка із кактусів і каміння, оточеного загорожею із дерева й чагарника. Жодного житла поблизу не було, довкіл лише величезна пустеля з піску, каміння і солончаків.

Нас прийняла якась жінка, яка назвалася адміністраторкою, і пояснила мені, що вона може розмовляти про пацієнтку лише із сеньйором Браво, який не залишив жодних вказівок щодо мене.

— Я є матір’ю пацієнтки! — закричала я, готова вчепитися в горло цій гарпії, як зробив би будь-хто із шаленців, які лікувалися в цій клініці.

— Ходімо, Віолето, ходімо: ми вернемося завтра, — попросив мене Рой, обійнявши.

Встромившись носом в його мокру від поту і пропахлу тютюновим димом сорочку, я розплакалася.

Рой знайшов дві кімнати в пансіоні, який пропонував нічліг і сніданок, відправив мене в душ і переодягнутися, а потім відвіз пообідати в ресторан для водіїв вантажівок на узбіччі шосе.

Мені не дозволяли ані побачитися з Ньєвес, ані поговорити з лікарями. Я чекала в приймальному покої від ранку доки мене не виставляли, переконана, що моя донька страждає. Я підозрювала, що замість допомагати їй, метод лікування полягав у тому, аби її карати. Гарпія, побачивши, що я приходжу день за днем, зглянулася наді мною, пригощала чаєм з печивом і розповідала, що Ньєвес спокійна, відпочиває та одужує, але не хотіла пояснити мені, в яких умовах її утримують, чи перебуває вона в ізоляції, можливо, зв’язана й одурманена наркотиками.

— Та що ви таке кажете, пані? Це сучасний заклад, ми не застосовуємо середньовічних методів.

Під час цього довгого й нестерпного чекання поруч мене був несподіваний друг: Рой залишався зі мною увесь цей час. Дозволь мені розповісти про нього, Каміло, бо він був дуже важливою людиною для твоєї матері і тебе.

Він казав, що його звуть Рой Купер, хоча, можливо, то не було його справжнє ім’я, позаяк він був потайним чоловіком, який нічого про себе не розказував. Я не знала звідки він, нічого про його минуле, одружений чи ні, чим насправді займається, хоча ми проводили разом довгі години. Хуліан сказав мені, що його спеціальністю є шантаж, але з цього ніхто не живе. Рой був приблизно мого віку, йому було під п’ятдесят, і тримався в гарній формі: либонь, був одним із тих фанатиків, які тягають гирі й бігають, як втікачі на світанку. Він мав грубі риси, недружелюбний вираз і подзьобане віспою обличчя, але здавався мені вродливим: була якась краса в цьому обличчі витривалого гладіатора. Він привозив мене в клініку і забирав з неї, возив обідати та подекуди в кіно, басейн чи кегельбан.

— Тобі треба трохи розважитися, Віолето. Твоїй доньці нічим не допоможе, якщо ти будеш постійно плакати, — казав він.

Коли я розповідаю, Каміло, то це звучить так, наче мене мало обходила доля Ньєвес, але дні, проведені там, були дуже довгі й спекотні, і після безконечних годин у клініці залишалося ще багато часу. Рой був моєю єдиною опорою, я прив’язалася до нього, хоча в нас було мало тем для розмови чи спільних інтересів. Цілком несподівано для самої себе, я почала оповідати своє життя цьому чужому чоловікові, який, можливо, був найманим вбивцею наркоділків чи мафіозі.

— Тепер ти все про мене знаєш, Рою, у тебе є достатньо матеріалу, щоб мене шантажувати, а я про тебе не знаю нічого, — сказала я йому якось.

— Про мене нічого розповісти, Віолето, я просто дрібний лиходій.

— Хуліан платить тобі, щоб ти мене пильнував?

— Браво найняв мене стежити за його донькою в Лас-Вегасі, не більше. Я тут, бо мені цього хочеться.

— Тобі настільки подобається моє товариство? — в пориві кокетства запитала я його.

— Так, — відповів він серйозно.

Тієї ночі я пішла до нього в кімнату. Не лякайся, Каміло, я не завжди була немічною старою, у п’ятдесят один рік я все ще була приваблива і гормони в мене працювали. Навіщо розповідати тобі про інші любовні стосунки в моєму довгому житті, більшість з яких були короткі та майже не запам’яталися? Про жодні я не жалію: навпаки, шкодую про нагоди, якими не скористалася через ханжество, через те, що була зайнята чи боялася пліток. Більшу частину свого життя я була незаміжньою, тож нікому не мусила зберігати вірність, але жінці мого покоління було відмовлено у сексуальній свободі, яку чоловіки вважали своїм правом. Гарним прикладом був Хуліан — хронічно зрадливий, він дозволяв собі розкіш ревнувати. На той час, коли я познайомилася з Роєм Купером, його ревнощі мене вже не обходили: ми з Хуліаном віддавна не були парою і мастити собі голову через нього на той час уже належало Сораїді Абреу.

Я утримаюся від подробиць, скажу лише те, що вже кілька років я не мала кого обійняти і Рой Купер повернув мені тілесну радість, ту, яка з’являється, коли займаєшся коханням. З тієї миті ми проводили разом значну частину дня і всі ночі. Без нього я б не витримала тих тижнів. Він був приємним супутником, нічого не вимагав, допомагав зносити печаль і дав мені змогу відчути себе молодою і жаданою, що було чудовим подарунком за тих обставин.

З клініки Ньєвес не виписали. На сімнадцятий день її перебування там нам зателефонували, щоб повідомити, що вона «пішла»: їм не хотілося казати, що вона втекла. Гадаю, якби вона спокійно вийшла через головну браму, їй не могли б у цьому перешкодити, позаяк Хуліан Браво не мав законного права замикати її у божевільні, але Ньєвес цього не знала. Мабуть, їй було неважко вислизнути на світанку, щойно їй зменшили дозу транквілізаторів і до неї повернулася її залізна воля, однак не так легко було зрозуміти, де перебуваєш і знайти якийсь транспорт. У кімнаті вона залишила записку для батька, в якій наказувала не шукати її, бо вона не хоче тепер його знати.

Я прибула в клініку, заледве Хуліан зателефонував мені з аеропорту в Маямі. До того я знала лише прийомний покій і дивні сади із кактусів і каміння, тож уявляла все решта як зловісну місцину, де фальшиві лікарі-садисти утримували накачаних наркотиками пацієнтів і катували їх струменями крижаної води й електричними розрядами, але жінка-психолог, яка мене прийняла, виявилася дуже люб’язною і готовою відповісти на мої питання. Вона сказала, що нам варто дочекатися Хуліана, аби наступного дня зустрітися з психіатром, який лікував Ньєвес, але тим часом провела мене приміщеннями клініки, які виявилися не буцегарнями із залізними ґратами з моїх кошмарів, а приватними кімнатами, помальованими у веселі пастельні кольори, ігровими залами, спортзалом, басейном з теплою водою, спа і навіть кінозалом, де показували документальні фільми про дельфінів і карликових шимпанзе, які ніяк не могли розхвилювати гостей. Їх тут не називали «пацієнтами».

Психіатр прийняв нас разом з директоркою клініки, жінкою з Індії, яку не злякали Хуліанові погрози подати на клініку до суду за недбальство.

— Це не в’язниця, пане Браво. Ми не утримуємо наших гостей насильно, — сухо заявила вона йому і перейшла до пояснень того, як лікували Ньєвес.

Під час дезінтоксикації, яка була найважчою частиною лікування, їй кололи заспокійливе, аби вона перенесла її якомога легше. Потім було кілька днів відпочинку і відновлення з ваннами і масажами в спа, доки вона не почала нормально їсти і виявила готовність брати участь у сеансах індивідуальної та групової терапії. Її поведінку вони описали як попервах агресивну і глузливу, та згодом вона потроху заспокоїлася і ворожість перейшла в мовчання. Й нарешті, за кілька днів до того, як покинути клініку, вона почала говорити про своє минуле, яке передувало важким наркотикам. Ньєвес була прикладом емоційної незрілості, вона застрягла у віці чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років і розривалася між любов’ю і ненавистю до батька, який є всюдисущою постаттю в її психіці, між залежністю і потребою віддалитися від нього. Вона покинула клініку якраз тоді, коли почала досліджувати дитячі і підліткові травми. Не могла з ними справитися, сказали нам. Тут Хуліанові урвався терпець.

— Не розумію, яка з усього цього користь! Ви не зуміли допомогти моїй доньці. Втрачені гроші і час!

Він підвівся і вийшов, гримнувши дверима. Через вікно я бачила, як він розмашисто крокує всипаною камінцями стежкою в садку.

Я залишилася, щоб отримати звіт про стан здоров’я моєї доньки, який її батько мав вислухати з уст професіоналів, але коли я хотіла переповісти його йому, він змусив мене замовкнути.

— Це не лікарі, це шарлатани! — закричав він.

— Ти мав би з’ясувати це перед тим, як насильно запроторити туди Ньєвес, — відперла я йому.

Окрім фізичного виснаження, спричиненого наркотиками, моя донька зробила кілька абортів, страждала від недоїдання, остеопорозу і виразки шлунку; через цистит і венеричну хворобу їй прописали антибіотики.

Хуліан знову намагався розшукати свою доньку, та цього разу Рой відмовився йому допомагати.

— Зрозумій, Браво, ти вже не маєш над нею влади, дай їй спокій. Якщо Ньєвес захоче, щоб ти їй допоміг, вона знає, де тебе шукати.

Змарнілий від фрустрації та душевного болю, Хуліан повернувся в Маямі.

У нашу останню ніч я попрощалася із Роєм без сексу, бо в кімнаті був привид Ньєвес, який спостерігав за нами. Кілька годин ми сиділи обнявшись, і врешті я заснула, притулившись до русалки, витатуюваній на його плечі культуриста. Наступного ранку він відвіз мене в аеропорт, на прощання поцілував в уста і сказав, що ми будемо підтримувати зв’язок.

17

Приїхавши у Сакраменто, я геть чисто розклеїлася в присутності Хосе Антоніо і міс Тейлор, які мене там чекали. У столиці я затрималася лише на одну годину в аеропорту, перед тим як вилетіти на південь, бо Хуан Мартін був на півночі, куди поїхав з іншими студентами з факультету журналістики знімати документальний фільм. Я розповіла їм про Ньєвес, проклинаючи Хуліана Браво за ту шкоду, якої він завдав своїй доньці, за безсердечність, з якою він ставився до свого сина, за насильство щодо мене. Вони дали мені можливість облегшити душу і вволю поплакати. А потім ввели в курс того, що діялось в нашій країні, бо я не дуже звертала на це увагу.

Здається неймовірним, що я могла не знати що коїться, єдиним поясненням цього є те, що я була цілком поглинута своєю власною мелодрамою; політика не зачепила мої підприємства і в мене було достатньо засобів, аби платити домашній прислузі і купувати все, що захочу, на «чорному ринку». Мені ніколи не доводилося стояти в черзі, щоб купити цукор чи олію, це робила куховарка. У своєму кварталі, як у столиці, так і в Сакраменто, я жила віддалік вуличних безпорядків. Дуже зрідка мені доводилося їхати у середмістя і мати справу з життям вулиці та невдоволенням людей. Про масові маніфестації я довідувалася з телевізора, де сцени колективного пориву здавалися радше веселими, ніж буйними. Я кидала лише побіжний погляд на плакати, на яких радянські солдати тягнули дітей в сибірський ГУЛАГ, що їх розвішували праві, чи на мурали з робітниками й селянами в обрамленні голубів миру і прапорів, які малювали ліві.

Мої друзі, родичі та клієнти були опозиціонерами, і неодмінною темою розмов були звинувачення уряду в порушенні Конституції, наповненні країни кубинцями і озброєнні народу для революції, яка покінчить з приватною власністю. Якщо президент з’являвся на екранах, щоб обстоювати свою програму, я перемикала канал. Мені не подобався цей зверхній чоловік, зрадник свого класу, панок в італійських костюмах, який називав себе соціалістом. Та і яка різниця між соціалізмом і комунізмом? Хосе Антоніо пояснював мені, що це одне і те саме, і ніхто не хотів бачити, як наша країна стане сателітом Радянського Союзу. Мій брат непокоївся економічною кризою, яка рано чи пізно нас зачепить, і зіпсутою репутацією в нашому соціальному колі через контракт «Мого власного дому» з урядом. Гаслом було саботувати, уникати співпраці, але не ми одні діставали в такий спосіб прибуток. Майже усі громадські роботи здійснювалися через приватні контракти.

Я зустрілася з Хуаном Мартіном у столиці, коли він повернувся з півночі. Він пояснив мені, що знімав документальний фільм про підприємства північноамериканських компаній, які націоналізував наш уряд, відмовившись сплатити відшкодування, бо вони за понад півсторіччя добряче нагріли собі руки і заборгували державі купу податків. Це суперечило тому, що я чула, але я надто мало знала про цю справу, тож не могла йому заперечити.

— Ти живеш у бульбашці, мамо, — дорікнув мені Хуан Мартін і, не питаючи моєї згоди, завів у квартали, куди ніколи не ступала моя нога.

Там жили можливі бенефіціари проекту «Мій власний дім», малозабезпечені люди, які, ймовірно, могли здійснити свою мрію й отримати базове житло. Доти ці будиночки були для мене просто кресленням, точкою на мапі чи взірцем будівлі для фотографії. Я ходила убогими кварталами, курними і брудними завулками, поміж бродячих псів і мишей, серед дітей, які не ходили до школи, молоді, що била байдики, і знищених роботою жінок. Збірні будиночки перестали бути просто чудовою ідеєю чи добрим бізнесом, я зрозуміла, що вони означають для цих родин. Повсюди я бачила типові мурали з голубами, намальовані в тому жахливому стилі радянського реалізму, а в оселях фотографії президента поруч з образками падре Хуана Кіроґи — як святих заступників. Я інакшими очима глянула на зарозумілого чоловіка в італійському костюмі.

Потім ми пішли випити чаю в дім шкільного вчителя, який розповів мені про склянку молока й обід, якими міністерство освіти забезпечувало своїх учнів — для багатьох це був єдиний харч за увесь день; про свою дружину, яка працювала в лікарні святого Луки, найстарішій в країні, де лікарі на знак протесту проти дій уряду оголосили страйк і їх замінили студенти медицини; про свого сина, який служив в армії і хотів вивчати топографію, і про своїх родичів і сусідів, які належали до нижчого прошарку середнього класу, політизованого і лівацького, які здобули безплатну освіту в добрих державних школах і університетах.

— Я також міг би відвести тебе до забезпечених людей середнього класу, які також голосували за цей уряд, мамо, студентів, спеціалістів, священників і монашок, а також «простих людей», як ти їх називаєш, — сказав мені Хуан Мартін і почав перелічувати імена кузенів, небожів, друзів і знайомих з аристократичними прізвищами. — Ах, мамо! І щоб ти знала: вчитель, з яким ти щойно познайомилася, є атеїстом і комуністом, — додав він єхидно.

Через кілька місяців у мій офіс зателефонував Рой Купер. Я не мала від нього звісток і не сподівалася, що він мене пам’ятає, хоча сама часто згадувала його з ностальгією. Він був не такий чоловік, що витрачає час на пусті теревені, тож у двох словах пояснив мені, чого телефонує.

— Я знайшов Ньєвес, їй потрібна допомога. Ти можеш приїхати в Лос-Анджелес? — запитав він.

Я відказала, що приїду туди якнайскорше.

— Нічого не кажи Хуліанові Браво, — застеріг він мене.

Рой чекав мене в аеропорту, і я насилу його впізнала: на ньому були вицвілі джинси, сандалі та бейсболка. Поки ми ледве тяглися вулицями цього міста, запрудженими авто, я розпитала його, чому він розшукував і як знайшов мою доньку.

— Я її не шукав, вона сама мені зателефонувала, Віолето. Коли я допомагав Браво викрасти Ньєвес в Лас-­Вегасі, то поклав їй в торбинку свою візитку. Мені стало шкода ту бідну дівчинку... В моїй роботі мені доводиться мати справу з тютями. Твоя донька не така.

— А яка в тебе робота, Рою?

— Ну, можна сказати, що я залагоджую проблеми. Хтось потрапляє в тарапати, і я витягую його з них як умію.

— Хтось? Наприклад, хто?

— Якась знаменитість чи політик, або той, хто не хоче, аби його арештували, шантажували чи написали про нього в пресі. От недавно довелося займатися трупом в готельному номері одного техаського проповідника.

— Він когось убив?

— Ні. Привів до себе в номер хлопця, а той раптом помер. У нього був діабетичний шок, а проповідник не викликав допомогу, бо хотів уникнути скандалу. Його парафіяни не толерують гомосексуалізму. Мені довелося переносити тіло в інший номер, підкуповувати персонал готелю і поліцію — ну, знаєш, звичні речі.

— А чому Ньєвес тобі зателефонувала?

— Вона не знає, чим я займаюсь, Віолето. Вона зателефонувала мені з розпачу. Не хоче звертатися до свого батька. Вона думає, що Браво замовив убивство Джо Санторо.

— Заради Бога! Це неможливо.

Він не відповів. Я подумала, що Рой Купер міг зателефонувати Хуліанові і за добрі гроші продати тому інформацію про Ньєвес, але він волів поїхати в Лос-Анджелес, щоб допомогти їй. Він привіз мене в ту частину міста, яку назвав «мексиканським гетто» — з маленькими хатками, простими крамничками під іспанськими вивісками і дешевими забігайлівками. Він пояснив мені, що поселив Ньєвес у домі своєї старої подруги.

Ньєвес чекала нас і, побачивши, підбігла, щоб обійняти, як не робила вже цілу вічність. «Мамо, мамо...», — повторювала вона. На якусь мить вона вернулася в дитинство і знову стала тією мазункою, яка сідала мені на коліна, аби я розчесала їй коси. Вигляд вона мала значно кращий, ніж тоді, коли я бачила її востаннє, вже не була ні худою, як тріска, ні виснаженою, трохи набрала тіла, а її личко без макіяжу здавалося юним і вразливим. У неї було коротке волосся її природного кольору, лише його кінчики лишалися вибіленими.

— Я вагітна, мамо, — повідомила Ньєвес тремтячим голосом.

І лише тоді я звернула увагу на її живіт, якого не помітила під її вільною сукнею. Я не спромоглася відповісти, а лиш обіймала її, не помічаючи сліз, які текли по моєму обличчю.

Господиня дому, мексиканська сеньйора, дала нам час заспокоїтися, а потім на привітання розцілувала мене в обидві щоки. Вона представилася як «Ріта Лінарес, кравчиня» і промовила звичне «мій дім — це ваш дім». Її дім був схожий на інші на цій вулиці: бетонний, скромний, зручний, з маленьким садочком і черепичним дахом. Меблі, ординарні й претензійні, були вкриті пластиковими чохлами, у вітальні був величезний телевізор і холодильник, а також купа прикрас — від штучних квітів до черепів, розмальованих у День мертвих.

Вона відвела мене в кімнату з широким ліжком, в узголів’ї якого висіло розп’яття, а на комоді стояли фотографії. Ньєвес пояснила мені, що Ріта поступилася нам своїм ліжком, а сама спала в іншій кімнаті, де стояла її швейна машинка. Ріта запросила нас до столу і, відхиливши допомогу, подала смачну вечерю з рибних закусок, рису, квасолі й авокадо. Роя і мене вона пригостила пивом, а перед Ньєвес поставила склянку з молоком. Я помітила, як проходячи повз неї, вона погладила її по голові таким інтимним і материнським жестом, що я відчула укол ревнощів.

Ньєвес розповіла мені, що з клініки в Юті певної ночі їй допоміг вийти сторож, який показав їй де шосе, там вона зупинила першу-ліпшу вантажівку, яка проїздила мимо, і так, пересідаючи з одного попутного автомобіля в інший, добралася в Каліфорнію. Я здогадалася, що наступні кілька місяців вона заробляла на життя так само, як робила це раніше.

— Гарною новиною є те, що Ньєвес уже не приймає наркотики, — пояснив Рой.

Ньєвес сказала мені, що коли упевнилась у тому, що вагітна, то вирішила цього разу не робити аборт, а вхопилася за думку про дівчинку чи хлопчика, якого носить під серцем, аби здолати свою залежність. Із тим, чому не могли зарадити дорогі лікування, які вона проходила, справилося бажання народити здорову дитину. Вона пояснила, що для того, аби полегшити ломку, вона курила тютюн і марихуану, відрами пила каву і їла гори солодощів.

— Я розтовстію, — засміялася вона.

— Ти мусиш їсти за двох: за себе і за малюка, — відперла їй Ріта, подаючи ще одну закуску.

Коли у Ньєвес скінчилися гроші й вона опинилася на мілині, бо не мала роботи і вже не продавала наркотиків і не шукала клієнтів, вона йшла у церкви чи притулки для бездомних жінок, де могла провести ніч, але о сьомій ранку знову опинялася на вулиці, і їй в її стані ще ставало щораз важче. Одного дня вона знайшла в своїй торбинці візитку Роя Купера та імпульсивно зателефонувала йому з Лас-Вегаса. Аби прозондувати його, вона запитала про Джо Санторо, але Рой нічого про нього не знав і це вселило в неї довіру до нього.

— Йому вистрілили в потилицю, — сказала йому Ньєвес, яка дізналася про це через таємничу інформаційну мережу наркоторговців.

Рой запевнив її, що не має з цим нічого спільного, він не є найманим вбивцею; він втратив з поля зору цього жевжика і не підтримував зв’язок із Хуліаном Браво. Він запропонував одразу ж надіслати їй гроші.

— Мені потрібні не гроші, а друг, — відказала вона. — Не кажи татові, де я, — додала.

Рой не змусив себе чекати. Призвичаєний витягати з тарапатів, як сам казав, він поїхав у Лос-Анджелес і взяв ситуацію під свій контроль. Виявилося, що він народився в цьому місті, добре його знав і мав там друзів, знайомих і не одного клієнта з Голлівуду, якого виручав із халеп. Його вітчимом був мексиканець, який перевіз родину в квартал латиноамериканських іммігрантів, де Рой виріс, навчившись говорити іспанською мовою і битися не на життя, а на смерть. Лос-Анджелес був другим у світі містом з найбільшим мексиканським населенням.

— Тут мене ніколи не знайдуть, мамо, — сказала мені Ньєвес.

— Господи, від кого ти втікаєш, доню?

— Від тата. Він убив Джо Санторо.

— Ти не можеш звинувачувати свого батька в такому злочині, Ньєвес, це жахлива підозра.

— Не він натиснув на спусковий гачок, але він за це відповідальний. Ти знаєш, що він здатен на все. Я його боюся.

— Він ніколи тебе не скривдить, Ньєвес, він тебе обожнює.

— У тебе погана пам’ять, мамо. Якщо він мене знайде, то знову захоче нав’язати мені свою волю. Він ніколи не дасть мені спокою.

Ріта і Рой вийшли надвір покурити, і ми залишилися самі.

— Ти хочеш дізнатися, хто батько моєї дитини, мамо?

— Вона твоя, і це єдине, що має значення. Думаю, що вона від того хлопця, як його звали? Джо Санторо...

— Ні. Це неможливо. Я не знаю, хто її батько, це може бути хто завгодно. Я також не знаю, коли вона народиться, бо мої місячні були дуже нерегулярними.

— Через наркотики?

— Так іноді буває. Акушерка каже, що я народжуватиму в жовтні. Знаєш, мамо, я не хочу, щоб дитя народилося так скоро, хочу, щоб воно довго залишалася в моїй утробі, хочу відпочивати в цьому домі з Рітою і спати, спати...

Хосе Антоніо взяв на себе мої обов’язки, і я змогла залишитися в Лос-Анджелесі. Про Ньєвес я розповіла лише йому, Джозефіні та Хуану Мартіну, попросивши тримати язика за зубами. Коли Хуліан Браво приїхав у своїх справах у Колонії Есперанса, йому сказали, що я поїхала в круїз Середземним морем. Можливо, його здивувало, що круїз триває кілька місяців, але він не допитувався, бо йому від мене нічого не було треба і він волів мене не бачити. До мене дійшли чутки, що він з’являється на людях з дівчиною, молодшою за нього на двадцять з гаком років, яку представляє як свою наречену, і я виснувала, що то не Сораїда Абреу, бо з нею він би не подорожував. Згодом я довідалася, що то була така собі Анушка.

Для мене перебування в хатинці в мексиканському кварталі було одним з найкращих моментів в моєму житті, то був відпочинок душі, у тисячу разів кращий за будь-який розкішний круїз, бо ми з донькою врешті змогли поновити ту любов, яку трішки розгубили по дорозі. Ми спали в одному ліжку, і попервах я почувалася трохи ніяково, бо ми багато років не мали фізичного контакту, та дуже скоро ми призвичаїлися. Пригадую те відчуття, коли я спала біля неї і прокидалася з її рукою на моїх грудях — то було щастя, солодке і сумне, бо не могло тривати довго.

Рой Купер часто приїздив до нас з Лас-Вегаса та інших місць, куди його заводило його дивне ремесло залагоджувача халеп. Він зупинявся в поблизькому мотелі, бо в домі Ріти не було ще одного ліжка, а в його атмосфері, за словами Роя, витало надто багато естрогену, але у вільні хвилі він возив нас пообідати у мексиканські чи китайські ресторани, на пляж або в кіно. Він вибирав бойовики, з кровопролиттям і бійками, але дивився також романтичні стрічки, коли ми нав’язували йому їх. Він запрошував мене до себе в мотель на ніч, і я йшла, нічого не пояснюючи ні Ньєвес, ні Ріті — ми обоє знали: що б ми не сказали, їм це не сподобається.

Ріта в дванадцять років, розшукуючи батька, добралася в Сполучені Штати, пройшовши пішки пустелю Сонору, і вже понад тридцять років жила в Лос-Анджелесі без документів. Вона була давньою подругою Роя.

— Він був єдиним білим хлопцем у нашій школі. Якби ви бачили, Віолето, як його духопелили інші, доки він не навчився швидко бігати і давати здачі, — розповіла вона мені.

Ріта була вдовою, її діти жили в інших штатах і збиралися разом лише на Різдво і Новий рік; вона почувалася самотньою, і тому прийняла Ньєвес, коли Рой попросив на якийсь час прихистити вагітну дівчину, в якої нема родини. Ріта без вагань взяла її до себе: їй потрібне було товариство і хтось, про кого можна було дбати.

Останні тижні Ньєвес, одутла і безсила, пролежала в шезлонгу в садку, опалюючись на сонці та дрімаючи. Ми з Рітою шили, сидячи біля неї, і говорили про наші і чужі життя, про телесеріали, про мою країну та її. Одного разу я запитала її, чи не була вона закохана в Роя Купера, і вона обурено відказала, що в її житті був лише один чоловік, її законний муж, «хай спочиває в мирі». На кухні, де Ньєвес не могла нас чути, ми говорили про неї. Ріта, як і я, була у захваті від скорої появи малюка: вона приготувала для нього колиску і шила вдяганки.

— Уповаю на Бога, що Ньєвес залишиться жити зі мною. Моя єдина внучка живе зі своїми батьками у Портленді. Я була б дуже щаслива мати в своєму домі малюка, — сказала вона, але думка про те, що Ньєвес залишиться в Лос-­Анджелесі, здалася мені безглуздою: вона мусила вернутися в свою країну, де їй допомагатиме її родина.

Моя донька завжди жила одним днем, покладаючись на удачу, не маючи ні планів, ні цілей, ні задумів. У цьому вона також була схожа на Хуліана. Кілька разів я пробувала вивідати, що вона збирається робити після того, як народить, але вона відповідала ухильно.

— Для чого забігати наперед? Майбутнє робить нам сюрпризи, — казала вона.

Ньєвес лише вибрала дитині ім’я: якщо це буде дівчинка, то зватиметься Каміла, а якщо хлопчик, то Каміло.

Третьої п’ятниці жовтня Ньєвес прокинулася дуже рано, нарікаючи на біль голови, і через дві години, коли, бажаючи випити третю чашку чорної кави, яка, на її думку, була універсальним засобом проти всіх болячок, вона встала, біля її ніг утворилася велика калюжа навколоплідних вод. Ріта зателефонувала Рою, який того тижня випадково перебував у Лос-Анджелесі, і невдовзі ми четверо вже були в приймальному покої пологового будинку. Переймів у Ньєвес не було, вона лише скаржилася на нестерпний біль голови.

Приїхавши, ми досить довго чекали, поки її обстежать і виявлять, що в неї захмарний артеріальний тиск. Усе відбувалося настільки хаотично, що наступні години і дні зливаються в одну довгу ніч роздроблених образів, в калейдоскоп з облич, коридорів, ліфтів, блакитних і білих халатів, запаху дезінфекції, розпоряджень, шприців, великої руки Роя Купера, яка підтримувала мене під лікоть. Еклампсія, сказали вони. Я ніколи не чула цього слова.

— Зі мною все гаразд, мамо, — прошепотіла Ньєвес, заплющивши очі і поклавши руку на чоло, щоб захиститися від сліпучого світла ламп на стелі.

Тоді я бачила її востаннє. Її забрали, швидко відвізши на каталці до подвійних дверей, за якими вона зникла і ми залишилися самі у крижаному коридорі.

Лікарі сказали, що зробили все можливе, аби її врятувати, але стабілізувати артеріальний тиск не змогли: у неї почалися конвульсії, вона знепритомніла і впала в кому. Лікарям вдалося зробити кесарів розтин і дістати немовля, але у Ньєвес відмовило серце і через кілька хвилин вона померла. Мені страшенно жаль, Каміло. Мені б хотілося, аби ти після народження встиг бодай якусь мить полежати на грудях матері, пізнав її запах, тепло, відчув доторк її рук, почув, як вона кличе тебе на ім’я.

Скільки ми чекали? Цілу вічність. Якоїсь миті медсестра вклала мені в руки немовля, загорнуте в білу пеленку і в блакитній шапочці на голові.

— Каміло, Каміло... — прошепотіла я крізь сльози.

Крихітний, поморщений, легенький, як жмутик вати, ти ледве дихав.

— Ви бабуся, чи не так? З вашим внуком все добре, але його мусить оглянути педіатр і зробити необхідні аналізи, — сказала та жінка.

Ти мусив лишитися в палаті для новонароджених, де ми зможемо тебе навідувати; то була справа кількох днів: ти мало важив, мав жовтуху, нічого страшного, загалом вона сама минає, сказали нам, але... Медсестра дозволила мені потримати тебе кілька хвилин, а потім нас розлучили.

Нам принесли яблучний сік, і Рой дав мені якусь таблетку, яку я випила без зайвих питань, гадаю, то був транквілізатор. Я все ще не усвідомлювала того, що сталося, не розуміла пояснень, запитувала про Ньєвес, наче не чула, що вона померла. Якийсь чоловік, який представився як лікарняний капелан, відвів нас у маленьку капличку, залу, обшиту світлим деревом, де не було ніяких релігійних образів, заповнену світлом, яке просочувалося через вітражі, де вже лежала на каталці моя донька — аби ми з нею попрощалися.

Ньєвес спала. Була спокійною і гарною, як ніколи: делікатне обличчя зі засмаглою церою, вії, як у ляльки, в обрамленні медового кольору волосся із білими кінчиками. Рой заявив, що піде заповнити формуляри, і забрав із собою Ріту і капелана, щоб я могла поговорити зі своєю донькою без свідків. Саме в тій лікарняній кімнаті, з розбитим від горя серцем, я пообіцяла Ньєвес, що буду її сину матір’ю, батьком і бабусею, значно кращою матір’ю, ніж була для неї, самовідданим і чесним батьком, якого вона не мала, і найкращою бабусею на світі; що я житиму всі ті роки, які вона не встигла прожити, аби Каміло не був сиротою, що я дам йому стільки любові, якої йому вистачить, аби ділитися з іншими. Це і багато іншого сказала я їй поміж ридань, затинаючись, даючи одну обітницю за іншою, аби вона спочила в мирі.

Розповідаючи це тобі, Каміло, я знову відчуваю той біль, який того дня проштрикнув мені груди і який повертається знову і знову, невідступний біль, який б’є мене навідліг. Гіршого, ніж цей, не може бути болю, він настільки великий, що для нього немає назви. Я знаю, знаю... на що я ремствую? Смерть моєї доньки не була карою, я — лише статистика, це найдавніше і найзвичніше в історії людства страждання: раніше і не сподівалися, що всі діти будуть жити, багато помирало ще малими, так і понині є в значній частині світу, але це аж ніяк не зменшує жаху, якщо мати одна і та сама. Я відчувала в душі порожнечу, кровоточиву пустоту, до мене не доходило повітря, мої кості були з воску, моя душа втекла. А світ і далі котився, наче нічого не сталося: вставати, робити один крок, за ним ще один, здобуватися на голос і відповідати, я не втратила розум, п’ю воду, мій рот повен піску, очі печуть, і моя застигла, крижана дівчинка, вирізьблена з алебастру, моя доня, яка вже не назве мене «мамою», яка лишає жаский слід у моєму житті, спогад про її сміх, її принадність, її бунтарство, її страдництво.

Мені дозволили на кілька годин залишитися поруч із Ньєвес у тій голій каплиці. Денне світло потроху згасало у вітражах, хтось прийшов, щоб запалити світильники, що імітували воскові свічки, і хотів вкласти мені в руки чашку чаю, але не змогла її втримати. Я була зі своєю донькою, сам на сам, і змогла нарешті сказати їй те, чого не казала за життя: як я її любила, як роками за нею скучала. Я змогла проститися, сказати «прощай», поцілувати її, попросити пробачення за гріхи бездіяльності та недбальства, подякувати їй за те, що вона була, пообіцяти, що вона житиме в моєму серці та серці свого сина, попросити, щоб вона мене не покидала, щоб приходила в снах, посилала мені знаки і ключі, щоб поверталася, втілена у кожній молодій красуні, яку я побачу на вулиці, щоб являлася мені як дух глупої ночі і як відблиск світла ополудні. Ньєвес. Ньєвес.

Нарешті Ріта і Рой прийшли за мною. Допомогли мені звестися на ноги і обійняли мене зусібіч; так вони мене й підтримували, доки я не заспокоїлася, огорнута теплом їхньої дружби. Ми попрощалися з Ньєвес, поцілувавши її в чоло, і вони провели мене до виходу. Надворі вже споночіло.

Через два дні, поки ти перебував на обстеженні в лікарні, твою матір кремували. Зрозумій, Каміло, я не могла покинути її тіло в Лос-Анджелесі, так далеко від її родини і країни. Її прах був зі мною, доки я не змогла поховати урну з ним на цвинтарі в Науелі. Там я з нею возз’єднаюся.

І знову в найсумніші миті мого життя Рой Купер прийшов мені на порятунок. Природно, що як у кожній нормальній родині дбати про дитину мала я, але Рой пояснив мені, що за народженням мій внук є громадянином Сполучених Штатів і буде складно отримати дозвіл на те, аби вивезти його з країни. За відсутності матері й батька його долю вирішуватиме ювенальний суддя, але розгляд цієї справи може затягнутися, а тим часом малюк перебуватиме в прийомній родині, яку призначить ювенальний суд. Не встиг він пояснити мені проблему до кінця, як я втратила голову: перше, що спало на думку, це викрасти свого внука з лікарні і зникнути з ним. Без сумніву, Хуліан Браво зуміє допомогти мені сховати його на півдні світу, він знає безліч способів обійти закон.

— Такої потреби не буде. Ми зареєструємо Каміло як мого сина, — перебив мене Рой.

— Що?

— Уявімо, що в мене був мимолітний зв’язок із Ньєвес. Я визнаю своє батьківство і візьму на себе економічну відповідальність. Хлопчик не носитиме мого прізвища через явно виражене бажання його матері. Вона просила, аби його записали під іменем Каміло дель Вальє, бо також не хотіла брати прізвище Браво. Розумієш?

— Ні.

— Я приймаю рішення щодо малого, бо я буцімто є його батьком. Я можу передати його бабусі й дозволити, аби вона забрала його в свою країну. Забудь про Хуліана Браво.

— Скажи мені правду: ти є батьком Каміло?

— Заради Бога, жінко, ні! Як ти могла подумати, що я міг спати з Ньєвес?

— Але тоді, Рою...

— Хіба я тобі не казав, що заробляю на життя, вирішуючи чужі проблеми? Це одна з них.

Ось так і сталося, Каміло, що Рой фігурує як батько у твоєму свідоцтві про народження, але, звісно, він ним не був. Він опікувався твоєю матір’ю в її останні місяці життя і запропонував цей обман через прихильність до неї і до мене, то був обман із милосердя. Завдяки тому маневру я змогла без проблем вивезти тебе зі Сполучених Штатів, а згодом записати тут в реєстр актів громадянського стану, тому у тебе подвійне громадянство.

Через сім днів після народження тебе нарешті виписали з лікарні, і я змогла вийти звідти з тобою на руках. Ти одужав від жовтяниці, через яку був схожий на яєчний жовток, у тебе стабілізувалася вага. Мені сказали, що ти не був недоношеним, хоча й здавався таким. Ти був дуже маленьким і бридким: лисий, блідий, із синцями під очима, ти ледве ворушився і навіть не плакав.

— Це мишеня треба покласти на сонечко і вмикати йому латиноамериканську музику, може, тоді йому захочеться жити, — порадив Рой жартома, але це виявилося гарною порадою.

Я оселилася з тобою в домі Ріти, бо ти не був у стані подорожувати, і почалися спроби тебе виходити. Попервах ти не вмів смоктати, і я впадала в істерику, намагаючись привчити тебе до пипки, але Ріті спало на думку поїти тебе молоком з піпетки. Це свята жінка. Ми робили це годинами.

А твій дідусь Хуліан? Якою була його роль у всьому цьому? Я повідомила йому телефоном про те, що сталося, неможливо було приховати це від нього, і вперше за багато років, відколи його знала, я почула його ридання. Він довго оплакував свою обожнювану доньку, не в змозі промовити бодай слово, а коли спромігся на нього, то не просив подробиць, а запропонував допомогу: він пообіцяв, що його внукові нічого не бракуватиме, поки він живий. Мені не хотілося казати йому, що дитиною опікуватимуся я і його допомога не потрібна, бо було б жорстоко лишати його осторонь. Мені довелося пояснити йому, як Ньєвес жила після того, як втекла з Юти, і ту роль, яку зіграв Рой Купер.

— Купер? А що спільного має Купер з моєю донькою?

— Ньєвес звернулася до нього по допомогу. Він поставився до неї як батько.

— Я є батьком Ньєвес!

— Не знаю, що сталося між Ньєвес і тобою, але вона не хотіла, щоб ти знав про неї чи про її вагітність.

— Я б їй допоміг.

— Я можу сказати тобі лише те, що в останні місяці свого життя вона провела у спокої, без наркотиків, її добре доглядала одна мексиканська подруга і що хлопчик здоровий. Якщо хочеш побачити його зараз, то приїзди в Лос-­Анджелес. Щойно зможу, я привезу його додому. Там ми усі разом його виховуватимемо.

Твій дідусь не зміг приїхати в Лос-Анджелес, він побачив тебе через кілька місяців у Сакраменто, але вислав Рою Куперу чек і листа з подякою. Рой, побліднувши, порвав той чек.

Серед піпеток, сонця і ранчерас, хоропос і румб, що лунали із радіо, мишеня оклигало, і через півтора місяця ми попрощалися з Роєм Купером і Рітою Лінарес, які стільки зробили для нас, і повернулися додому. Немовля — це цілодобова робота, яка пожирає енергію, сон і психічне здоров’я, і є великим клопотом для п’ятдесятидворічної жінки, якою я тоді була, але мене то омолодило. Я полюбила тебе, Каміло, і це допомогло мені дати собі раду з твоїм вихованням і перетворити горе через смерть дочки на торжество через життя мого внука.

18

Факунда розповіла мені, що внаслідок аграрної реформи було експропрійовано кілька землеволодінь по сусідству із Санта-Кларою, і серед них маєток Моро, але Шмідтів-Енґлерів вона не зачепила. Мій колишній свекор вирішив, що не продаватиме продукти за офіційною ціною, встановленою урядом, і закрив молочарню і сироварню. Корови щезли, гадаю, їх переправили через кордон, де їх мали тримати, доки в нашій країні все не налагодиться.

Ходили тривожні чутки про Колонію Есперанса. Один журналіст почав розслідування, назвавши її «анклавом іноземців, які живуть поза законом», «загрозою національній безпеці», але ніхто до нього не дослухався. Колоністи не вчинили жодного доведеного злочину, сусіди їх шанували за те, що вони відкрили амбулаторію, де безкоштовно лікували довколишній люд, і регулярно приносили до церкви ящики з овочами, аби розподіляти їх поміж найубогіших родин.

— Їх не чіпатимуть, вони під захистом військових. Там готують спецназ, — сказав мені Хуліан в один зі своїх приїздів.

Я дізналася, що він здійснює приватні рейси в колонію, які ніде не реєструються. Військові планували збудувати там злітно-посадкову смугу, тоді як Хуліанів літак-амфібія міг приводнитися на озеро. Я запитала його, що він транспортує тим загадковим людям, але він не відповів.

Хуан Мартін невдовзі мав закінчити університет, його обрали головою студентської спілки. Він носив індіанське пончо, довге волосся і бороду, як було модно серед молоді лівих поглядів. Він часто з’являвся на телебаченні, як представник студентів, і попри те, що його ідеї були революційними, говорив примирливим тоном. Застерігав проти фашистських маневрів опозиції, але також викривав тактику ультралівих груп, які завдавали такої самої шкоди, як і праві. Через це у нього були вороги серед його ж однодумців. Країна жила крайніми політичними пристрастями, ніхто не слухав розсудливих голосів, які закликали до діалогу і переговорів.

Через одинадцять місяців після твого народження внаслідок військового перевороту, який призвів до кривавої бійні, було скинуто уряд — як це весь час, відколи було обрано президента-соціаліста, передрікав Хуліан Браво. Він так часто почав навідуватися в нашу країну, що, здавалося, переїхав сюди жити. Мені він сказав, що дуже зайнятий державними справами, але не пояснив, у чому вони полягають. Бачилися ми рідко, бо я, ставши бабусею, перебралася у Сакраменто, а він більшість часу проводив у столиці. Якщо і приїздив на південь, то рідко сповіщав мене про це.

Переворот було організовано як воєнну стратегему. Збройні сили і поліція збунтувалися на світанні одного весняного дня, й ополудні бомбардували президентський палац, президент загинув і країна опинилася під владою військових. Одразу ж почалися репресії. У Сакраменто опору не було, навпаки, люди, яких я знала, аплодували, вийшовши на балкони, бо три роки чекали, коли героїчні солдати врятують батьківщину від гіпотетичної комуністичної диктатури, але тут також було оголошено воєнний стан. Солдати у воєнному камуфляжі, з лицями, розмальованими, як в апачів у кіно, аби їх не ідентифікували, і сили безпеки на чорних автомобілях контролювали місто. Дзижчали, як ґедзі, гелікоптери, танки і важкі вантажівки проїздили, руйнуючи дорожнє покриття і розлякуючи бродячих псів, які віддавна були господарями вулиць. Було чутно поліційні сирени, крики, вистріли і вибухи. Заборонили переміщатись, скасували авіарейси, зупинили рух поїздів та автобусів, на дорогах поставили блокпости, щоб ловити диверсантів, терористів і партизанів. Уже не вперше ми чули про цих ворогів батьківщини, права преса застерігала нас, що вони є агентами Радянського Союзу, які готували збройне повстання і мали списки людей, яких збиралися стратити.

Комунікації дуже утруднилися, я не могла поговорити ні з Хуаном Мартіном, який перебував у столиці, ні з Хосе Антоніо, який жив за кілька кварталів від мене. Натомість зненацька приїхав Хуліан, коли я думала, що він в Маямі, і заявив, що в нього нема проблем з пересуванням: він має перепустку, бо надає правлячій хунті важливі послуги.

— Дослухайся до розпоряджень, які дають по телевізору, Віолето, сиди вдома, не йди в офіс, доки ситуація не стабілізується. Якщо схочеш мене знайти, залиш для мене повідомлення в готелі.

У перші три дні в усій країні було введено цілодобову комендантську годину: не можна було виходити на вулицю без спеціального дозволу або — у разі крайньої необхідності — розмахуючи білою хустинкою. Агресивні солдати стусанами та прикладами заганяли людей у військові вантажівки і вивозили невідомо куди, розпалювали на площах багаття, в які кидали книжки, документи, списки виборців, бо демократія призупинялася до нового розпорядження — ще буде видно, чи голосуватимемо ми знову. Політичні партії та конгрес розпустили на невизначений термін, а в пресі запровадили цензуру. Заборонили збиратися у кількості понад шість осіб, але в кількох клубах, включно з готелем «Баварія», люди збиралися, щоб пити шампанське і співати національний гімн. Я маю на увазі заможних людей, які нетерпляче чекали на військовий переворот, зокрема місцевих фермерів, які прагнули повернути собі землі, конфісковані внаслідок аграрної реформи. Захисники соціалістичного уряду, робітники, селяни, студенти і бідняки загалом сиділи тихо по своїх норах, як пояснив мені Хуліан Браво. На телеекранах ми бачили лише чотирьох генералів між прапором і національним гербом, які роздавали накази громадянам, і діснеївські мультфільми. Чутки накочувалися і відкочувалися, мов ураган, але були суперечливими і підтвердити їх було неможливо. Я зачинилася в своєму домі, як звелів мені Хуліан. Я була дуже зайнята своїм внуком, який вже лазив по всіх закутках, пхав пальці в розетки і їв землю з хробаками. Я думала, що невдовзі все нормалізується.

Через три дні, коли комендантську годину на кілька годин скоротили, до мене прийшла міс Тейлор — буцім для того, аби принести дитині порошкове молоко, якого ми не могли дістати вже кілька місяців. Зненацька полиці крамниць заповнили товари, яких раніше не було. Ми сіли у вітальні, щоб, як завше, випити чай «Darjeeling», якому віддавала перевагу моя колишня гувернантка, й оттоді вона виклала мені справжню причину свого візиту.

— Віолето, в столичному університеті зробили облаву. Забрали кількох професорів і студентів, зокрема з факультету журналістики і соціології. Кажуть, що стіни факультету залиті кров’ю.

— Хуан Мартін! — скрикнула я, і моя чашка, впавши на підлогу, розлетілася на друзки.

— Твій син у чорному списку. Він має з’явитися у поліційний відділок, його розшукують. Як голова студентської спілки, він перший у тому списку.

— Що з ним?

— Вчора ввечері, під час комендантської години, він прийшов до нас. Не знаю, як йому вдалося пробратися через кілька провінцій. Він не пішов до тебе, бо тут його шукатимуть насамперед. Ми його сховали, але треба вивезти його за кордон.

— Єдиний, хто нам може в цьому допомогти, це Хуліан.

— Ні, Віолето. Твій син каже, що Хуліан є спільником військових і працює для ЦРУ, яке стоїть за усім цим.

— Він ніколи не виказав би власного сина!

— Ми в цьому не впевнені. Хосе Антоніо думає, що ми можемо сховати Хуана Мартіна у Санта-Кларі, принаймні на якийсь час. На фермі його не шукатимуть. Але як нам його туди переправити? Потяги не їздять, повсюди блокпости.

— Я візьму це на себе, Джозефіно.

Єдине, що я могла зробити для порятунку Хуана Мартіна — звернутися по допомогу до його батька, який вже два тижні перебував у нашій країні. Я домоглася, аби він приїхав у Сакраменто поговорити зі мною, хоча, за його словами, був дуже зайнятий у ці неспокійні дні.

— Скільки разів я попереджав того хлопця, щоб він був обачним? А тепер ти просиш про допомогу! Чи не запізно?

— Той хлопець — це твій син, Хуліане.

— Послухай, Віолето, я нічим не можу допомогти. Ти хочеш, щоб я ризикував своєю кар’єрою? За мною стежать. Якщо Хуан Мартін під час комендантської години зумів добратися до Сакраменто, то зможе сам знайти для себе безпечне місце.

— Я подумала, що він міг би поїхати...

— Нічого мені не кажи! Я не бажаю знати ні де він є, ні куди збирається. Що менше я знатиму, то краще. Я не можу бути причетним до цього.

— Цього разу йдеться не про тебе, Хуліане. Єдине, що зараз важить, це Хуан Мартін. Хіба ти не бачиш, що людей убивають?

— Це війна з комунізмом. Мета виправдовує засоби.

Хуліан Браво був бандитом і мав погані стосунки з власним сином, але, як я і припускала, знехотя допоміг мені вивезти Хуана Мартіна із Сакраменто. Не минуло й двох годин, які він привіз мені дозвіл місцевого коменданта на поїздки. То були інші часи, Каміло. Зараз за одну хвилину можна ідентифікувати будь-кого і довідатися найменші подробиці його життя, але у сімдесяті роки це забирало багато часу і не завжди було можливим. Другий пропуск був виписаний на ім’я Лорени Бенітес, хатньої служниці.

Через тридцять шість годин, заледве о шостій ранку скінчилася комендантська година, я, посадивши в машину свого внука й узявши необхідний одяг і трохи їжі, поїхала за Хуаном Мартіном на один зі складів «Рустикальних будинків», де його переховував мій брат. Коли я бачила сина востаннє, він був схожий на патлатого проповідника, але тепер на мене чекала висока і худа жінка, із зібраним на потилиці в пучок волоссям і в блакитному фартуху: Лорена Бенітес. Попри маскарад, ти відразу впізнав свого дядька і обвив ручками його шию. Слава Богу, що ти ще не вмів говорити.

Ми не перемовилися жодним словом, доки не виїхали із Сакраменто, проїхали перший блокпост і виїхали на шосе, яке вело на південь. Солдати на блокпосту були нервовими й агресивними, озброєними до зубів хлопцями, які читали наші перепустки повільно, як напівграмотні; вони перевірили моє посвідчення особи, наказали нам вийти з машини і перерили її всю, навіть знімали сидіння, але лише впівока глянули на мниму служницю. Залізна система соціальних класів і мачистська зневага до жінок допомогла нам пройти і цей, і наступні блокпости, які стрілися нам дорогою.

Я запитала Хуана Мартіна, чому він не здався: тим, хто прийде в поліцію добровільно, нема чого боятися — так казали по телевізору.

— На якому світі ти живеш, мамо? Якщо я туди піду, то можу зникнути назавжди.

— Як то зникнути? Я тебе не розумію.

— Будь-кого можуть заарештувати, їм не потрібен привід, а потім вони заперечують, що затримали тебе: ніхто нічого про тебе не знає, ти стаєш привидом. Кількох студентів з мого факультету вбили й арештували понад двадцять викладачів.

— Що ж, мабуть, вони робили щось погане, — пробурмотіла я, повторюючи те, що не раз чула від своїх друзів і знайомих.

— Те саме, що робив я, мамо: захищали демократично обраний уряд.

Поїздом із Сакраменто на ферму їхалося трохи більше ніж дві години, а машиною — три або чотири, але на шляху нас спиняли стільки разів, що ми, вкрай знервовані і вимучені, добиралися в Науель майже сім годин. На щастя, ти майже всю дорогу проспав на руках у Лорени Бенітес, няньки, яка жодного разу не збудила підозр.

Ми приїхали перед комендантською годиною, якої в цій глушині ніхто не вимагав дотримуватися. Торіто і Факунда зустріли нас без слів, хоча, мабуть, здивувалися, побачивши Хуана Мартіна в жіночому вбранні. Думаю, вони без пояснень зрозуміли, що то справа життя або смерті. Мій син у двох словах розповів їм, що коїлося в столиці і решті країни. Санта-Клара була мирною оазою.

— Я мушу перейти через кордон, — сказав він їм.

Тебе, Каміло, голодного, напівмертвого від спраги і в брудних пелюшках, передали просто в руки Етельвіни Муньйос, найстаршої внучки Факунди. Її мати Нарсіса народила її в п’ятнадцять років. Дівчина допомагала бабусі доглядати молодших братів і сестер і поратися на фермі; вона була широка в плечах, мала спритні руки і кругле обличчя, була бистра на розум щодо фундаментальних аспектів життя. До школи вона не ходила, ледве вміла читати й писати — завдяки Люсінді Рівас, яка навчила її тому, що змогла, заки її не зломила спочатку старість, а потім смерть.

Тієї ночі ти спав, скрутившись бубликом, у ліжку між Факундою та Етельвіною, а я вклалася із сином в металеве ліжко, в якому колись спала моя мати. Я лежала в темноті, прислухаючись до звуків ззовні, чекаючи, що будь-якої миті по Хуана Мартіна приїде військовий чи поліцейський джип, і думала про свою роль матері, про те, як я з нею не раз не справлялась через те, що була зайнята роботою, про те, що вся моя увага була зосереджена на його сестрі, про його дух ідеаліста, через який він змалку не знаходив спільної мови з батьком. Заснула я на світанку і проспала кілька годин, а коли прокинулась, то Факунда вже зготувала сніданок; Етельвіна, взявши тебе із собою, пішла доїти корову, а Хуан Мартін допомагав Торіто годувати тварин. Ночами все ще було холодно, на листі дерев блищала роса, і синювата мла піднімалася над зігрітою сонцем землею. Як завжди, свіжі й різкі пахощі лавра принесли мені яскраві спогади про моє дитинство у Санта-­Кларі, яке завжди лишалося для мене священним. Увесь день ми не вистромляли носа з дому, аби не привертати до себе уваги, хоча ферма була розташована на відшибі. В одній зі скринь ми знайшли дещо з одягу, який кілька років тому залишив Хосе Антоніо, а також штани, черевики і пару потятих міллю безрукавок, які однак ще могли придатися втікачеві.

Ми сиділи довкола столу з горнятками чаю і теплим хлібом, який спекла Факунда, і слухали Хуана Мартіна, який розповідав нам про спрощене судочинство і самочинні страти; про затриманих, які вмирали від тортур; про тисячі арештованих людей, яких силоміць забирали в білий день на очах тих, хто наважувався визирнути з вікна; про поліцейські дільниці, військові казарми, спортивні стадіони і навіть школи, переповнені в’язнями, про імпровізовані концентраційні табори, в яких тримали затриманих, та інші жахіття, які здавалися мені неймовірними, бо ми були взірцем демократичного співіснування на цьому континенті, сплюндрованому вождями, диктатурами і державними переворотами. В нашій країні не могло статися нічого з того, про що розповідав Хуан Мартін, це все було комуністичною пропагандою. І хоча тієї миті я майже не вірила в те, що говорив мій син, проте розуміла, що він, либонь, мав серйозні причини, щоб втікати, перевдягнувшись жінкою, тож не стала йому перечити.

Надвечір Торіто почав пакувати необхідне в свою похідну торбу.

— Ти підеш зі мною, Хуаніто, — сказав він моєму синові.

— Ти маєш зброю, Торіто?

— Ось це, — відказав велетень, показавши йому різницького ножа, який слугував йому для всього і який він завжди брав із собою в свої походи.

— Я маю на увазі вогнепальну зброю, — наполягав Хуан Мартін.

— Це не Дикий Захід, тут ніхто не має зброї. Гадаю, ти не збираєшся влаштовувати перестрілки, — втрутилась я.

— Ти не повинен дозволити, щоб мене схопили живим, Торіто. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Заради Бога, сину! Про що ти говориш? — вигукнула я.

— Обіцяю, — повторив Торіто.

Вони пішли, щойно споночіло. То була тепла місячна ніч, досить ясна, щоб ми могли бачити, як вони віддаляються у протилежному від дороги напрямку. У мене було жахливе передчуття, що це остаточне прощання, але я одразу ж його притлумила, бо не треба накликати лиха, як казали мої тітки. Торіто, за нашими підрахунками, через кілька років мало виповнитися сімдесят, та я не сумнівалася, що він здатний піднятися на гірський хребет, аби перейти пішки невидимий кордон із багажем, який складався з одягу, що був на ньому, двох ковдр і простого спорядження для риболовлі та полювання. Він знав давні стежки і гірські перевали, якими ходили лише старі провідники і дехто з індіанців. Натомість Хуан Мартін, молодший щонайменше на сорок п’ять років, був погано підготований для такої пригоди, його могли здолати втома, паніка чи холод, він міг зірватися з кручі. Він був інтелектуалом, не мав успіхів у спорті, був стриманим і обережним, на відміну від своєї сестри. Ньєвес, втікаючи від ворогів, була б у своїй стихії.

19

Тринадцять днів провела я у Санта-Кларі, чекаючи звісток від мого сина і Торіто, у товаристві Факунди, Етельвіни та її братів й сестер. Нарсіса повіялась за своїм останнім кавалером, покинувши свій виводок малят на старшу доньку та матір, і повернутись не могла: хто знає, де її настиг воєнний стан. Кожна година, що минала, була мукою, я рахувала хвилини, позначала дні в календарі й не розуміла, чому Торіто так довго не вертається: у нього було вдосталь часу, щоб дійти до кордону і вернутися назад, хіба що сталася якась біда. Цілими днями я зорила за дорогою й околицями, настільки занепокоєна, що не мала сили займатися внуком, який напівголий, як дикун, повзав між курей і їв землю. Інші діти були значно старші і їм докучав цей голопуцьок, який всюди за ними лазив. Намагаючись їх догнати, ти зробив свої перші кроки, Каміло. Я не знала ні про це, ні про те, що ти вимовив своє перше слово: Тіна, бо не міг сказати Етельвіна. Відтоді ти її так і називав.

Факунда займалася рутинними справами: обробляла город, поралась по господарству, пекла на продаж пиріжки і пляцки, ходила на базар в Науелі, балакала з тамтешніми кумасями і верталася з останніми новинами. Вона сказала мені, що за два кілометри від Санта-Клари розміщено військовий контингент. Військові вантажівки забрали кількох селян, і про них нічого невідомо; власники силою повернули собі свої конфісковані земельні ділянки і застосовують репресії проти тих орендарів, які їх захопили: усіх прогнали, багатьох побили, інших арештували.

В окрузі не було жодного відпочивальника чи туриста, хоча вже почалася літня спека: пляжі й площі були безлюдні, готелі стояли порожні, за винятком «Баварії», куди зазвичай приїздили військові та державні чиновники. В Науелі солдати прикладами зігнали групу молоді та змусили побілити вапном мури, розмальовані політичною пропагандою. Одному чоловікові на базарі зламали щелепу за те, що він сказав слово «товариш», яке тепер було заборонене, так само як «народ», «демократія» і «військовий переворот». Правильно було казати «військовий виступ».

— Чоловіків з довгим волоссям і бородою арештовують, б’ють і голять. Ми, жінки, не можемо носити штанів, бо вони не подобаються солдафонам, але як же ми будемо орати землю і чистити стайні в спідницях? — казала Факунда.

Люди були налякані, ніхто не хотів проблем: най­обачніше було сидіти вдома. Тому ми здивувалися, коли одного дня на ферму прийшов іноземець — високий, як баскетболіст, з величезними ступнями, засмаглою шкірою, майже білим волоссям і голубими очима, — який розмовляв іспанською зі словником. Він представився Гаральдом Фіске і запитав, чи є у нас телефон, бо переговорний пункт у Науелі о тій порі було зачинено. То був один із тих спостерігачів за птахами, які щороку приїздили невідь-чому, позаяк наше пташине розмаїття є жалюгідним супроти оргії різнокольорового птаства в басейні Амазонки чи центральноамериканській сельві.

Гаральду Фіске було років сорок, він мав незграбне тіло хлопця, який різко виріс, і передчасні зморшки через надлишок сонця. Носив із собою велетенський наплічник, три біноклі, кілька фотоапаратів і грубий зошит із зашифрованими, як у шпигуна, нотатками. Він був настільки безтолковий, що хотів займатися птахами в загрозливій атмосфері початку диктатури, коли в крані було оголошено воєнний стан, і саме повітря, яким ми дихали, було під контролем військових. Він навіть хотів розкласти намет і отаборитися на пляжі.

— Послухайте, не робіть дурниць. Ви хочете, щоб вас убили? — спитала я його.

— Вже не один рік я щоліта приїжджаю у вашу країну, пані. На мене ніколи не нападали, — впирався він.

— За відсутності напасників тепер ми маємо солдатів.

— Я дипломат, — сказав він.

— Ваш паспорт вам мало послужить, якщо вас застрелять перед тим, як щось спитати. Краще лишайтеся ночувати тут.

— Я постелю вам ліжко Торіто, та якщо він повернеться нині ввечері, доведеться спати на підлозі, — запропонувала йому Факунда.

Так цей чоловік увійшов у наші життя, Каміло. Він був норвезьким дипломатом, повіреним у справах у Голландії, де його чекали дружина і двоє дітей. Він сказав, що закоханий в Латинську Америку, яку об’їздив з півночі на південь під час своїх відпусток і найбільше полюбив нашу країну. Факунда прийняла його, як непутящого сина, і всі роки, і далі приїжджаючи на південь заради тих своїх птахів, він завжди оселявся в Санта-Кларі.

Через тринадцять днів марного чекання верхи на мулі приїхала Яйма. Індіанська знахарка, яка десятиріччями стійко опиралася плинові часу, врешті поступилася старості. Після похорону тітки Пілар я її не бачила і, правду кажучи, думала, що вона померла, та попри її вигляд сторічної відьми вона залишалася такою ж, як завжди, сильною і проникливою. Мене вона знала, відколи я була дівчиськом, але ніколи не виявляла до мене жодного інте­ресу, тому мене здивувало, що вона прибула, аби передати мені звістку, яку переклала Факунда, бо іспанську вона знала так само поганенько, як я її мову.

— Фучан, великий друг, його забрали солдати.

Факунда з риданням впала навколішки, а я думала лише про свого сина.

— Фучан йшов з іншим чоловіком, молодим. Що з ним, Яймо? — затрусила я її.

— Фучана ми бачили. Іншого не бачили. Буде ритуал за Фучаном. Ми повідомимо.

Це означало, що індіанці вважали, що Торіто вже помер.

Якщо Торіто йшов сам, це означало, що він вертався, а мій син, мабуть, врятувався. Я ні на мить не припускала думки, що той добрий чоловік дотримав обіцянки будь-що завадити, аби Хуан Мартін потрапив до рук військових. Потрібно було визволити Торіто, і єдине, що спало мені на думку, то звернутися до Хуліана. Він з його зв’язками точно міг довідатися про долю Торіто і свого сина. Ми боялися, що телефони прослуховують, що за кожним з нас стежать, що, ясна річ, було неможливим, але ніхто не наважувався пересвідчитися, чи є ця чутка перебільшенням. Але я не мала іншого вибору.

Хуліан жив у Маямі й не мав постійного місця проживання в нашій країні: коли він приїздив, то зупинявся в готелі в столиці чи в Сакраменто — завжди одному і тому самому. Я зателефонувала в обидва з переговорного пункту в Науелі, бо на фермі у нас досі не було телефону, і залишила для Хуліана повідомлення, що спробую знову зв’язатися з ним цього ж вечора.

— Гадаю, ти телефонуєш мені щодо хрестин Каміло. Хресним буде твій дядько, еге ж? — запитав він, перш ніж я змогла сказати бодай слово.

— Так... — відказала я, розгублена.

— А як він поживає?

— Не знаю. Ти можеш приїхати?

— Завтра я буду в готелі «Баварія», у мене там зустріч. Я заїду до тебе.

Цей абсурдний зашифрований діалог показав мені масштаб насильства, в якому ми жили, про який попереджав мене Хуан Мартін. Якщо Хуліан не почувається в безпеці, то що вже казати про інших. Опозиційна пропаганда три роки передвіщала комуністичну диктатуру, а тепер ми на власній шкурі відчували терор правих. Хунта генералів оголосила, що йдеться про тимчасові заходи, які триватимуть необмежений термін, аж до нового розпорядження, доки в країні не буде відновлено християнські та західні цінності. Я чіплялася за ілюзію, що наша країна має найміцнішу на континенті демократичну традицію, що ми були для світу взірцем відповідальної громадянської позиції, що скоро в нас відбудуться вибори і знову буде демократія. І тоді Хуан Мартін зможе повернутися.

Хуліан запевнив мене, що не може з’ясувати долю Торіто, та я йому не повірила; у нього були зв’язки в найвищих колах влади, йому б точно вистачило одного телефонного дзвінка, щоб довідатися, хто затримав Торіто: чи то була поліція, служба безпеки чи військові, і де він є зараз. Хуліан мав бути зацікавлений в його визволенні так само, як я — хоча б для того, аби розпитати Торіто, що сталося з нашим сином. Було мукою уявляти, як і чому міг загинути Хуан Мартін.

— Ти завжди думаєш про найгірше, Віолето. Найімовірніше, він зараз танцює танго в Буенос-Айресі, — сказав мені Хуліан.

Насмішкуватий тон, яким він говорив про долю свого сина, підтвердив мою підозру, що він щось знає, але приховує від мене. За це я його зненавиділа.

Марно було й далі чекати новин на фермі. Я попрощалася з Факундою, яка стала номінальною власницею Санта-Клари, відповідальною за те, що залишилося від маєтку, і вернулася в Сакраменто. В останню мить Факунда попросила мене взяти з собою Етельвіну, бо її внучка, похована в селі, бачитиме в житті лише роботу, бідність і страждання.

— Вона може допомагати ростити Каміло. Вам не треба буде їй багато платити, але навчіть її всього, чого зможете, вона хоче вчитися, — сказала Факунда.

Відтоді, Каміло, за моїми розрахунками, минуло сорок сім років. Мені б ніколи на думку не спало, що Етельвіна буде важливішою в моєму житті за двох моїх шлюбних мужів і загалом чоловіків, які мене любили.

Я була потрібною своєму братові Хосе Антоніо в Сакраменто, перед нами було чимало роботи з порятунку того, що в нас лишилось. Військова хунта ретельно розслідувала нашу співпрацю з попереднім урядом і тим часом заморозила контракт з «Моїм власним домом». Нас кілька разів викликали в кабінет одного полковника, який допитував нас так, наче ми були злочинцями, але врешті дав нам спокій. Ми багато втратили, бо інвестували в обладнання і матеріал, аби в рекордний час виготовити модульні будинки, але в нас залишився ще й інший бізнес. Не можу нарікати, грошей мені ніколи не бракувало, я могла добре жити зі своєї праці.

Кілька років мене гризли сумніви стосовно долі Хуана Мартіна; я побивалася через смерть доньки і можливу смерть сина. Ти був моєю розрадою. Малюком ти був дуже збитошним, Каміло, не давав мені передиху. В дитинстві дуже низенький і худий, ти витягнувся у підлітковому віці, коли мені довелося купувати на три розміри більшу, ніж треба, шкільну форму, аби ти міг доносити її до кінця навчального року, і що два місяці нові черевики. Ти мав відвагу своєї матері й ідеалізм свого дядька Хуана Мартіна. Коли тобі було сім років, ти якось прийшов з розквашеним носом і підбитим оком, бо почубився зі здоровилом, який знущався над твариною. Ти все роздавав: як свої іграшки, так і мій одяг, який тихцем у мене крав. «Постривай-но, шмаркачу! Будеш знати, коли я запроторю тебе в буцегарню», — казала я тобі. Але ніколи не карала, бо в душі захоплювалася твоєю щедрістю. Ти був моїм сином-­внуком, моїм однодумцем, моїм найкращим другом. І мушу тобі сказати: ти досі ним є.

Не буду довго розводитись, розповідаючи тобі про довгі роки диктатури, Каміло, це давня і добре відома історія. Ми вже тридцять років маємо демократію, і найгірше з минулого вже набуло розголосу: концентраційні табори, тортури, вбивства і репресії, які спіткали стількох людей. Нічого з цього не можна заперечити, але тоді ми про це не знали, інформації не було, лише чутки. Досі є люди, які це виправдовують, думають, що то лише заходи, конче потрібні для того, аби навести лад і врятувати країну від комунізму. Диктатури були в багатьох латиноамериканських країнах, тож не ми одні. То були часи холодної війни між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, і ми перебували у сфері впливу американців, які не хотіли допустити поширення лівих ідей на нашому континенті, як і попереджав мене Хуліан Браво за десять років до того. Росіяни також нав’язували свою ідеологію у тій частині світу, яку контролювали.

На позір все виглядало добре, як ніколи. Гості країни були у захваті від хмарочосів, автострад, чистоти і безпеки: жодних розмальованих мурів, вуличних заворушень чи студентів, які окопалися в університетах, жебраків, які просять милостиню, чи бродячих псів — усе це зник­ло. Ніхто не говорив про політику, це було небезпечно. Люди навчилися бути пунктуальними, поважати ієрархію і владу, працювати: хто не працює — той не їсть, таке було гасло. Твердою рукою режим покінчив з політиканством, і ми рушили в майбутнє, перестали бути бідною і слаборозвинутою країною і зробилися процвітаючою і дисциплінованою. Таким був офіційний дискурс. Утім, всередині ми були хворою країною. Всередині, Каміло, я також була хвора: гризлася своїм сином, що втік, зниклим Торіто і тим, що мала би бути сліпою, щоб не бачити хистке становище моїх працівників і службовців, переляканих і збіднілих.

Ми привчилися тримати язик на припоні, уникати певних тем, не привертати до себе уваги і дотримуватися правил. Звикли навіть до комендантської години, яка тривала п’ятнадцять років, бо через неї шалапутні чоловіки і норовливі підлітки мусили вертатися додому рано. Значно зменшилася злочинність. Злочини чинила держава, але ходити вулицями і спати уночі можна було, не остерігаючись, що нападуть звичайні правопорушники. То були важкі часи для робітників, які не мали прав і могли бути звільнені в одну мить: було багато безробітних, справжній рай для підприємців. Добробут небагатьох досягався великим соціальним коштом. Економічний підйом тривав кілька років, а потім з тріском обвалився. Якийсь час ми були предметом заздрощів наших сусідів і улюбленцями Сполучених Штатів. Говорять про корупцію, яку зараз називають «незаконним збагаченням», але за диктатури воно було законним. Ми з Хосе Антоніо заробили багато грошей, і я цього не соромлюся, бо ми не вчинили жодного злочину, лише скористалися можливостями, які нам випали. Військові були всюди і брали свою мзду: їм треба було платити, таке було правило.

У Хосе Антоніо стався серцевий напад, і він відлежувався вдома, де його доглядала міс Тейлор, але досі очолював наші підприємства. Він знав пів Сакраменто, мав сотні друзів, його любили і поважали. Його досвід і зв’язки були незамінними для отримання контрактів і позичок, але всю роботу робили Антон Кусанович і я. Ми намагалися якнайкраще обходитися з нашими людьми, але мусили знизити витрати, аби витримувати жорстку конкуренцію на ринку.

— Принаймні вони мають роботу, і ми поводимося з ними гідно, Віолето, — нагадував мені Антон.

Зберігати баланс між справедливістю, жалістю і корисливістю настільки було мені не до шмиги, що я умовила Хосе Антоніо продати нашу частку у виробництві модульних будинків Антонові — так мій брат міг би прожити свої останні роки у мирі та спокої, а я могла б зайнятись чимось іншим. То був ідеальний момент, щоб торгувати нерухомістю і займатись іншим бізнесом. Багато людей спродувалися за безцінь, виїжджаючи за кордон — одних висилали, інші ненавиділи режим чи шукали деінде кращі економічні можливості. Можна було купувати дешево і продавати дорого — саме таким було гасло мого батька.

Я перебралася в столицю, де ринок житла і комерційної нерухомості був різноманітніший та цікавіший, ніж у провінції. Справи у мене йшли добре. Пропозицій було багато, я вміла вибирати і торгуватися: купувала нерухомість, розташовану в добрих районах, навіть якщо вона була в поганому стані, оновлювала її та продавала із суттєвим зиском. Невдовзі я стала експертом у будівництві, капітальному ремонті, дизайні інтер’єрів і банківських позичках: саме це є основою того, що ти, Каміло, називаєш моїм багатством, хоча вживати цей термін щодо мене є безглуздям. Мої статки є жалюгідними, якщо порівнювати з тим, що нажили інші в ті часи у цілком неморальний спосіб. Тепер вони є мільярдерами.

Тебе гляділа Етельвіна, бо ти ще був замалий, щоб віддати тебе у школу Сан Іґнасіо, яка була найкращою в країні попри те, що була католицькою. Ця добра жінка і я так тебе балували, що будь-яка інша дитина на твоєму місці була би егоїстичним і нечемним монстром, але ти був чарівним. Я усвідомлювала, що занедбала своїх дітей, коли вони були малими, і поставила собі за мету уникнути цього з моїм внуком. Влаштовувала все так, щоби проводити з тобою якомога більше часу, допомагала тобі з домашніми завданнями, разом з Етельвіною ми ходили на всі твої спортивні змагання і театральні вистави, які були жахливими, проводили канікули у Санта-Кларі, де Факунда частувала нас найкращими смаколиками своєї кухні. Тобі лишалося лише поїхати у США до Роя, цього чоловіка з купою таємниць.

Помешкання, в якому ми жили багато років, було з тих давніх, яких не торкнулися сучасні віяння, які зменшили простір, впровадили холод скла і строгість сталі. Розташовувалось воно навпроти Японського парку: я купила його задешево, бо той квартал вийшов з моди, хоча там досі залишалися розкішні особняки і кілька посольств, і продала його за добрі гроші, бо на його місці мали спорудити тридцятиповерхову вежу. На схилах пагорбів виростали схожі на фортеці вілли скоробагатьків, оточені високими мурами, які охоронялись вівчарками, тоді як середній клас і торгівля розміщувалися там, де жили ми. Браму нашого дому удень і вночі пильнували два люб’язні портьє, брати-­близнюки Сепульведа, настільки схожі між собою, що неможливо було розрізнити, хто з них зараз чергує. Наше помешкання займало увесь третій поверх: коридори були такими широкими і довгими, що ти навчився у них їздити на велосипеді. Там відчувався дух занепалої знаті: високі стелі, паркетна підлога і гранчасте скло — все це нагадувало мені великий дім з камеліями, де я народилася.

Попервах помешкання було надто просторим для Етельвіни, мене і малюка, але через кілька місяців до нас переїхали Хосе Антоніо і міс Тейлор: у брата й далі було погано із серцем, а в Сакраменто він не міг отримати такого ж лікування, як у столичній Англійській клініці, куди його раз у раз доводилось поспіхом везти. Прибував він туди напівмертвий, і його щоразу якимось дивом воскрешали. Вони обидвоє ненавиділи галас, смог і рух великого міста, тому виходили кудись нечасто; пристрастилися до телесеріалів, які разом з ними щодня дивилися Етельвіна й ти. В чотири роки ти вже був обізнаний з найжорстокішими людськими пристрастями і міг з мексиканським акцентом повторити найбільш скабрезні діалоги. Я не могла дочекатися, коли мій внук досягне того віку, щоби піти до школи і трохи розширити свій горизонт.

То були найсуворіші роки диктатури, коли влада зміцнювалася при допомозі насильства, та, якщо не брати до уваги жахливої непевності щодо долі Хуана Мартіна, для нашої маленької родини то був відносно добрий час. Я могла допомагати моєму братові у його старості, поновила тісну дружбу, яка пов’язала мене в юності з міс Тейлор, і сповна насолодилася дитинством свого внука.

Етельвіна вела господарство без мого втручання, бо хатні справи мене ніколи не цікавили; вона розпоряджалася щоденними видатками і наглядала за двома служницями, від яких вимагала носити уніформу. Запам’ятовувала рецепти з телевізійних кулінарних програм і навчилася готувати краще, ніж будь-який шеф-кухар. Міс Тейлор навчила її старомодних вишуканих манер, яких уже ніхто не дотримувався, які вона сама перейняла у дев’ятнадцятирічному віці від своєї другої господині, тієї вдови у Лондоні. Попри брак ліврейного лакея, як у телесеріалах, Етельвіна запровадила в нас палацові ритуали. «Хіба тонкий фаянсовий посуд у нас не для того, щоб ним користуватися?» — казала вона і розставляла на столі канделябри і три келихи для кожного. Ти вмів користуватися ножем до масла і щипцями до краба раніше, ніж навчився зав’язувати шнурівки на своїх черевиках.

Вік мене зовсім не обтяжував. Я наближалася до шістдесятки і почувалася такою ж сповненою сил і працездатною, як у тридцять років. Заробляла більш ніж достатньо для того, щоб утримувати родину і заощаджувати, не вимотуючи себе роботою; грала в теніс для підтримки форми, без натхнення, бо із запалом лупити ракеткою по м’ячику здавалося мені чимось абсурдним, мала активне світське життя, з не одним любовним побаченням, яке надихало мене кілька днів і одразу ж забувалось, не полишивши по собі й сліду. Тодішнім моїм коханням був Рой Купер, та нас розділяли тисячі кілометрів.

Хуліан у свій спосіб дуже тебе любив, Каміло. Йому було з тобою нудно, і я не ставлю йому це на карб, бо діти — це морока, але брак терпіння він надолужував ентузіазмом. Він дарував тобі розкішні подарунки, які приводили тебе у замішання, а дім у стан безладу. Навчив тебе всього того, чого не захотів вчитися його син Хуан Мартін: володіти зброєю, стріляти з лука, боксувати та їздити верхи, але його дратувало, що ти не відзначався в усьому цьому особливими талантами. Він купив тобі коня, який врешті перейшов під опіку Факунди на фермі й пасся в полі замість того, аби брати перепони і змагатися на іподромі.

Якось ти сказав, що хотів би мати пса, і дідусь приніс тобі цуцика. За якийсь час той перетворився на величезного чорного собацюру, який наганяв страху на інших мешканців нашого будинку, хоча був дуже лагідний. Мова про Кріспіна, доберман-пінчера, який був твоїм улюбленцем і спав біля тебе, доки я не відіслала тебе до школи-­інтернату Сан-Іґнасіо.

20

Чотири роки я не знала нічого про Хуана Мартіна, обережно розпитуючи то тут, то там, аби не привернути до себе уваги. Його ім’я залишалося в чорному списку: його розшукували і це давало мені надію, що він живий. Як і натякав саркастично його батько, він провів якийсь час в Аргентині, але не танцюючи танго, а працюючи журналістом і заледве заробляючи на прожиток. Писав статті для різних газет, які підписував псевдонімом, роздобув фальшивий паспорт і надсилав новини про диктатуру та опір в нашій країні у Європу, зокрема в Німеччину, де цікавились Латинською Америкою і симпатизували тисячам вигнанців, які туди прибули.

Він міг надіслати мені звістку, принаймні повідомити, що живий, але не зробив цього. Єдиним його поясненням тієї жахливої мовчанки, через яку я безліч разів прощалася з ним, побоюючись, що він загинув, коли перебирався через гори чи пізніше, було те, що він не хотів, аби його батько довідався, де він.

Його друзями були журналісти, митці та інтелектуали, які поділяли його тривоги. Серед них вирізнялася Ваня Гальперін, донька євреїв, що вижили у Голокості — тендітна, бліда, з темними очима й волоссям та обличчям ренесансної Мадонни. Побачивши цю делікатну дівчину, яка грала на скрипці в симфонічному оркестрі, ніхто не міг би здогадатися про її революційну пристрасть. Її брат був одним із Монтонерос, партизанів, яких військові хотіли знищити до пня. Хуан Мартін не зможе забути цю дівчину. Він переслідував її з неймовірною наполегливістю першого кохання, але їй вдавалося відкидати його знаки уваги, але так, щоб його кохання не згасало.

Вишуканий і чарівливий Буенос-Айрес був латино­американським Парижем: з культурним життям, що било через край, найкращим театром і найкращою музикою, він був колискою відомих в усьому світі письменників. Хуан Мартін часто проводив ночі в якійсь мансарді в компанії таких самих, як він, молодих людей, які, запаморочені цигарковим димом і революційною пристрастю, дискутували про філософію та політику за пляшкою ординарного вина. Він не відпустив бороду, як у його богемних приятелів, бо мусив бути схожий на фотографію в своєму фальшивому паспорті. Він заново переживав часи студентської ейфорії, міг розповідати іншим про діяльність лівого уряду, пробудження суспільства, ілюзію влади в руках народу. Я кажу «ілюзію», бо насправді, Каміло, так ніколи не було, ні раніше, ні зараз. Військова та економічна влада, яка власне й береться до уваги, завжди перебувала у тих самих руках, у нас тут не було ні російської, ні Кубинської революції, в нас просто був прогресистський уряд, такий, яких є багато в Європі. Ми з’явились не в тій земній півкулі і не в той час, тому і поплатились за це дуже дорого.

Хуан Мартін уже пускав коріння в цьому чудовому місті, коли і там путчисти розв’язали терор. Головнокомандувач заявив, що помре стільки людей, скільки буде потрібно для того, аби відновити безпеку країни: це означало абсолютну безкарність ескадронів смерті. Тисячі людей були викрадені та пропали безвісти, так само, як це було в нашій та інших країнах, або були закатовані й убиті, а їхні тіла ніколи не були знайдені. Тепер ми знаємо, Каміло, про ганебну операцію «Кондор», сплановану в Сполучених Штатах, аби встановити праві диктатури на нашому континенті та координувати найжорстокіші стратегії задля знищення дисидентів.

Репресії в Аргентині відбулися не в один день і це не була оголошена війна, як у нас, то була брудна війна, яка непомітно просочилася в усі суспільні сфери. В авангардному театрі вибухала бомба, на вулиці прошивали кулями депутата, знаходили розтерзане тіло профспілкового діяча. Було відомо, де розташовані центри тортур, почали зникати митці, журналісти, викладачі, політичні та інші лідери, які вважалися підозрілими. Жінки марно шукали своїх чоловіків; згодом матері зважилися вийти на марш, повісивши на шиї фотографії своїх синів і доньок, а невдовзі це вже були бабусі, бо немовлята молодих жінок, убитих у в’язницях після народження дітей, згубилися в нетрях незаконного усиновлення.

Про що з усього цього знав Хуліан Браво? У чому брав участь? Я знаю, що він пройшов вишкіл в Американській школі в Панамі, як і ті офіцери, що здійснювали репресії в наших країнах. Користувався довірою генералів, бо був надзвичайним льотчиком; думаю, його відвага, ­до­свід і безпринципність відчинили перед ним двері влади. Одного разу, із пляшкою віскі в руці, він зробився надто говіркий і зізнався мені, що інколи пасажирами його літака були політичні в’язні, яких перевозили в наручниках, з кляпом і накачаних наркотиками. Проте він присягнувся, що йому ні разу не довелося скинути жодного з цих нещасних в море, це робили військові пілоти з гвинтокрилів.

— Це називають «польотами смерті», — додав він.

Спочатку забрали Ваню Гальперін. Дочекалися, коли закінчиться концерт Вівальді в театрі «Колумб», і заарештували її в убиральні на очах у решти оркестрантів.

— Ходіть з нами, сеньйорито. Не хвилюйтесь, це стандартна процедура. Залиште скрипку, ми привеземо вас назад, — кажуть, саме це їй сказали.

Бити її почали в автомобілі. Ймовірно, її затримали, щоб вивідати щось про її брата, який пішов у партизани, але родина вже кілька місяців нічого про нього не знала. Інші музиканти, які були свідками того, що сталося, сповістили батьків Вані, ті пустили поголос між друзів і почалася голгофа намагань її визволити. Останнє, що про неї було відомо, — те, що хтось її бачив у Вищій школі суднової механіки, яку використовували як осередок тортур.

Потім викрали двох членів богемної компанії, і решта швидко розсіялась. Видавець однієї з газет, з якою співпрацював Хуан Мартін, нишком призначив йому зустріч у кав’ярні, щоб попередити, що в редакцію приходили агенти служби безпеки й розпитували про нього.

— Негайно їдь звідси подалі, — порадив він йому, але Хуан Мартін не міг це зробити, не знаючи долі Вані: він мусив з’ясувати, де вона, перевернути небо і землю, аби її звільнити.

Проте того ж дня, вертаючись у свою мансарду, він розгледів неподалік непомильний силует одного зі страхітливих чорних автомобілів. Він розвернувся і неквапно, аби не привернути до себе уваги, пішов геть. Він не наважився просити своїх друзів про допомогу, аби не вплутувати їх.

Тієї ночі він спав, сховавшись серед могил на кладовищі Реколети, а наступного дня, за відсутності кращої ідеї, пішов у притулок бельгійських місіонерів. Католицька церква сприяла страшним репресіям, навіть ганебним польотам смерті, але були інакомислячі священники та черниці, які ризикували усім заради їхніх жертв, і багато з них дорого за це поплатилися. Бельгійці прихистили Хуана Мартіна на декілька ночей. Запевнили, що спробують знайти Ваню Гальперін, у них були списки викрадених людей з їхніми даними і фото, але йому аж ніяк не треба тепер наражатися на небезпеку. Про його зв’язок з Ванею дізнаються, це лише питання часу. Єдина його надія, сказали йому, це попросити притулку в якомусь посольстві: державний тероризм координується на міжнародному рівні, і якщо він фігурує в чорному списку своєї країни, то внесений в такий список і в Аргентині.

Хуан Мартін мав знайомство, яке виявиться найважливішим в його житті: то була культурна аташе німецького посольства, з якою він ділився статтями, які надсилав у її країну. Хоча німецький народ прийняв і підтримав тисячі біженців з нашого континенту, його уряд негласно підтримував диктатури Південного конуса Латинської Америки — з економічних, а може, й ідеологічних причин, бо велася боротьба з комунізмом. Посол був особистим другом одного з генералів хунти, але та культурна аташе ставилася до Хосе Мартіна із симпатією. Не маючи змоги надати йому прихисток в її власному дипломатичному представництві, вона відвезла його на машині в посольство Норвегії.

Мій син переховувався там п’ять тижнів, ночуючи на розкладачці в одному з кабінетів, в очікуванні звісток про Ваню Гальперін. Щомиті він уявляв собі ті муки, які переживала дівчина: допити, тортури, зґвалтування, дресировані пси, електричні розряди, щурі — все те, про що вже було відомо. Якщо її брата досі не знайшли, то могли затримати її батьків і катувати їх у неї на очах.

Через тридцять три дні в посольство прийшов один з бельгійських місіонерів і повідомив, що тіло дівчини було знайдене в морзі. Не залишалось сумніву, що то була Ваня, батьки її опізнали. Розбитий горем і виною за те, що живе без неї, Хуан Мартін вирушив у Європу з фальшивими документами, якими його забезпечило посольство.

І відтак, коли він уже перебував у безпеці в Норвегії, до мене несподівано навідався Гаральд Фіске, орнітолог, з яким я познайомилася на фермі Санта-Клара, і привіз вістку і короткого листа від мого сина, написаного ним за кілька митей до того, як у супроводі посольського службовця він поїхав у аеропорт. То було холодне послання, в якому він сповіщав мене, що незабаром зможе надати мені необхідну інформацію про товар. Тобто зашифроване.

— На даний момент він не хоче, аби його батько знав, де він, — сказав мені Гарольд.

Я з відносним спокоєм і безконечним терпінням витримала майже чотири роки тривоги за долю єдиного сина, який в мене лишився, і коли зрозуміла, що цей норвежець бачив його кілька днів тому, у мене підкосилися ноги і я з риданням осіла на стілець. Відчуття полегшення було схоже на вибух адреналіну, спричинений страхом, пустка всередині тіла, після якої венами пробігся вогненний шквал. На мій гучний плач прибігла Етельвіна, і невдовзі довкола мене зібралась уся родина, також плачучи, а вісник тим часом дещо спантеличено дивився на цей сплеск почуттів.

Гаральд уже рік перебував на дипломатичній службі в Аргентині, куди приїхав сам, позаяк із дружиною він розлучився, а діти вчилися в європейських університетах. Він прилетів з Буенос-Айреса, щоб розповісти мені про Хуана Мартіна, про те, як той вчасно втік, про його життя в Буенос-Айресі, доки там не розв’язалася брудна війна і він мусив переховуватися, про його роботу журналіста, ди­скретне життя під чужим ім’ям, про його друзів і кохання до Вані Гальперін.

— Він не хотів їхати без неї, — сказав нам Гаральд.

Ми тоді цього не знали, але за сім років, упродовж яких тривав той геноцид в Аргентині, зникли безвісти і загинули понад тридцять тисяч людей.

Мусив минути ще один рік, поки я нарешті змогла зустрітися з Хуаном Мартіном. Він прибув у Норвегію з розбитим серцем, переляканий і пригнічений, але на допомогу йому прийшла Норвезька рада у справах біженців, яка існувала з кінця Другої світової війни. Її представник чекав його біля трапу літака і відвіз у відведену йому маленьку студію в центрі Осло, обладнану усім необхідним для зручного перебування, там навіть був теплий одяг його розміру, позаяк він покинув південну півкулю влітку, а там була люта зима. Рада, і зокрема той добрий чоловік, стали його рятівним колом у перші місяці, коли забезпечували його грошима на щоденні витрати, провели бюрократичними лабіринтами, щоб він отримав посвідку на проживання та посвідчення особи з його справжнім ім’ям, навчили його пересуватися в місті та правил співжиття, познайомили його з іншими біженцями з Латинської Америки і записали на курси вивчення мови. Навіть запропонували психологічну терапію, таку ж, яку проходили інші іммігранти, аби пристосуватися до нових обставин і подолати минуле, але Хуан Мартін пояснив їм, що він утік вчасно і не почувається травмованим. Що йому потрібна не терапія, а робота, бо він не може байдикувати, живучи на ласкавому хлібі.

Я поїхала до нього в Норвегію, узявши з собою Етельвіну і тебе, Каміло; тобі було шість років, тож не думаю, що ти це пам’ятаєш. За той тривалий час, що я його не бачила, мій син настільки змінився, що якби він не підійшов до нас в аеропорту, ми би пройшли мимо, не впізнавши його. Я пам’ятала його худим, незграбним і патлатим, а побачила перед собою міцно збитого чоловіка, в окулярах і з передчасною лисиною. Йому було двадцять вісім років, та з вигляду всі сорок. Я розгубилася, опинившись перед цим незнайомцем, і якусь хвилину, яка здалася вічністю, не могла поворухнутися, але він згріб мене в свої обійми, колючі через шорстку вовну його светра, і ми знову стали такими, як завжди: матір’ю й сином, друзями.

Хуан Мартін мешкав вже не в тій маленькій студії, бо перебрався у скромну квартиру на околиці міста і працював у Норвезькій раді у справах біженців перекладачем та організатором. Тепер він допомагав іншим біженцям, зокрема тим, які походили з Латинської Америки, як колись допомогли йому: у нього була та перевага, що він поділяв з ними спільну мову та історію.

Мій син узяв тижневу відпустку, щоб показати мені країну, в яку я повертатимусь в наступні роки не раз. Кожного приїзду я бачила, як змінюється життя мого сина: як він навчився розмовляти норвезькою мовою із жахливим акцентом, як потроху обживався і знаходив друзів, як одного дня представив мені Уллу, дівчину, яка стане моєю невісткою і матір’ю двох моїх онуків. З огляду на те, як мені описували Ваню Гальперін, друге кохання Хуана Мартіна було повною протилежністю першому. У той час Улла була опаленою літнім сонцем і зимовим снігом юнкою, тренованою, сильною, веселою, без жодних екзистенційних чи політичних проблем Вані.

Віддаль розмиває обриси й кольори спогадів. У мене є листи та фотографії родини, яку Хуан Мартін створив у Норвегії; він мені телефонує і приїздив до мене в останні роки, коли у мене вже не було сил на тривалу подорож, але думаючи про мого сина, я не можу достоту згадати риси його обличчя чи голос. Роки на півночі світу віддалили його від нашої землі, і він здається мені таким самим чужинцем, як Улла та їхні діти. Йому значно краще в мирі його названої батьківщини, ніж у безладі рідної землі. Кажуть, у Норвегії живуть найщасливіші на світі люди. Я призвичаїлася любити Хуана Мартіна і його родину здалеку, без зайвих сподівань. В теорії я сумую за великими родинами, як та, яку мали мої діди чи батьки, за обов’язковими недільними обідами, на які усі збиралися у великому домі з камеліями, за безпекою життя у тісній громаді, але позаяк нічого з цього я не могла мати, то на практиці мені цього й не треба.

Хосе Антоніо потроху оволодівала деменція. Він пережив кілька мікроінсультів, мав хворе серце, дуже високий тиск, зачатки глухоти, купу болячок, і все це, врешті-решт, відірвало його від дійсності. Симптоми з’явилися задовго до діагнозу: спочатку він губився на вулиці і забував, що їв, потім губився в квартирі і забував, хто він.

— Ти Хосе Антоніо, мій чоловік, — повторювала йому міс Тейлор, показувала альбоми з фотографіями та оповідала його життя, дещо його прикрасивши, щоб оживити його спогади, однак то були марні зусилля, бо його пам’ять мало що зберегла.

Він став боятися Кріспіна, боявся, що той його зжере; пес і справді виглядав загрозливо, але був лагідний, як кролик, і жив з нами багато років. Найприкрішим в його стані був страх. Він страхався не лише Кріспіна, боявся, що лишиться сам, що його відправлять у притулок для літніх людей, що йому забракне грошей, що станеться пожежа чи ще один землетрус, що в їжу йому підсиплють отруту, боявся померти. Він упізнавав міс Тейлор, але часом запитував хто я і чому щодня приходжу обідати, коли мене не запрошували. Одного разу він вийшов з дому голий, в капелюсі і з паличкою: спустився на перший поверх і притьмом почимчикував вулицею. Його привели назад з доброї волі дві сусідки, перш ніж це зробила поліція.

— Я йшов у банк по свої гроші, щоб мені їх не вкрали, — таким було його пояснення.

Тоді як ми з міс Тейлор страждали, пересвідчуючись, що хвороба перетворює Хосе Антоніо на незнайомця, Етельвіна і ти, Каміло, поводилися з ним цілком природно. Сто разів відповідали йому на одне і те саме запитання, втішали, коли він починав безпричинно плакати, розвіювали його страхи. Тебе він також впізнавав, думав, що ти його внук і злостився, коли з виглядом законного дідуся приїздив Хуліан Браво.

Через кілька років Кріспін також страждатиме на деменцію. Ти ніколи не хотів цього визнати, Каміло, але так було. Тварини також сходять з розуму. Так само, як Хосе Антоніо, пес губився в квартирі, забував, що їв, гавкав без причини, утнувшись носом в стіну, лякався, коли вмикали порохотяг, і не впізнавав мене. То був лагідний пес, який раніше вітав мене пританцьовуючи, а потім гарчав на мене щоразу, коли я заходила в дім.

Мій брат помер, коли йому було вісімдесят років, проживши понад чотири з них в іншому вимірі. На останньому етапі він уже не мав ні спокою, ні радості, і ми дуже рідко чули його дзвінкий сміх. Він також втратив теплоту, бо не міг її приймати: злостився на міс Тейлор, відкидав її любов, часто обзивав її словами, яких ніколи раніше не вживав на чиюсь адресу. Він був високим і міцним, але погане здоров’я зробило з нього сухого дідка; завдяки цьому ми могли дати з ним раду, коли він робився агресивним і починав лупити палицею того, хто опинявся перед ним. Його очі втратили світло і блиск, він зробився капос­ною дитиною. Його дружина терпіла його з британською незворушністю: казала, що це не той чоловік, який десятиріччями переслідував її з наполегливістю непоступливого закоханого і любив її з вірністю найкращого з-поміж чоловіків. Саме таким я хотіла його запам’ятати, а не тим злостивим дідом, на якого він перетворився.

Агонія Хосе Антоніо була болючою, бо він жахався смерті й опирався їй довгі тижні. Ми всі страждали у ті дні, коли він будь-що намагався дихати з хриплими руладами в грудях, чіпляючись за життя, скаржачись і ремствуючи, поки ще мав голос. Ми відчули полегшення, коли він нарешті, виснажений, здався, та коли я побачила його, холодного і штивного, пожовтілого, як усі мертвяки, мене наче громом вдарила згадка про те, ким він був у моєму житті і чим я йому завдячую. Я майже не спілкувалася з іншими своїми чотирма братами, які померли ще кілька років тому, але Хосе Антоніо був розлогим деревом, яке давало мені затінок і захист, відколи я народилася: він узяв мене під свою опіку з того далекого ранку, коли я знайшла в бібліотеці нашого батька.

Через рік прийшла черга Джозефіни Тейлор, яка покинула нас із властивими їй гарними манерами і скромністю. Вона не хотіла завдавати клопотів. Якийсь час вона боролася з раком, який, на її думку, був наслідком тієї пухлини розміром з помаранчу, яку вона мала колись. Це малоймовірно, бо помаранчу їй видалили в молодому віці, а на рак вона захворіла через пів сторіччя. Вона могла пройти курс хіміотерапії, але вирішила, що без Хосе Антоніо її життя не має сенсу, і у вісімдесят шість років вже почувалася стомленою. Мені здається, що я бачу її такою, якою вона була в її останні дні: бабуся з казок, старомодна й чарівна, яка сидить, поклавши книжку на коліна, бо вже не може читати, а біля її ніг лежить Кріспін.

Ти, без сумніву, добре пам’ятаєш той день, Каміло, бо переживав його в кошмарах, від яких будився з плачем, зажурений, і тільки й міг промовити «міс Тейлор», як ти її завжди називав. Ти вернувся зі школи, як завжди розхристаний, розпатланий і спітнілий, кинув ранець на підлогу і свиснув, підкликаючи Кріспіна, здивований, що він не прибіг тебе привітати. Ти шукав його і кликав. Ми з Етельвіною були на кухні, дивилися телесеріал; ти на бігу поцілував нас і попростував у вітальню. Була зима, надворі було темно і в кімнаті горів камін. Там, у світлі полум’я і настільної лампи, ти побачив міс Тейлор в її кріслі. Біля неї непорушно сидів Кріспін, поклавши свою величезну чорну голову їй на коліна. Відтак ти зрозумів, що сталося.