Вампір із Сассексу

Пригода в елітній школі

Наша скромна сцена на Бейкер-стрит бачила багато драматичних епізодів, але не пригадую нічого більш несподіваного й приголомшливого, ніж перша поява на ній Торнікрофта Гакстейбла, магістра мистецтв, доктора філософії й таке інше. Візитівка, що здавалася замалою для такого набору вчених ступенів, випередила його на кілька секунд. Услід за нею з’явився й він сам, чоловік високий, поважний, величний — уособлення витримки та твердості духу. І не встигли ще двері зачинитися за ним, як відвідувач cперся руками об стіл, повільно осів на підлогу і, втративши свідомість, розпростерся всім своїм могутнім тілом на ведмежій шкурі перед нашим каміном.

Ми схопилися з місць і хвилину мовчки, здивовано витріщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищівна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщій підсунув йому подушку під голову, а я підніс до його вуст чарку коньяку. Повне бліде обличчя незнайомця борознили глибокі зморшки; під опухлими очима залягли синюваті тіні; куточки розтуленого рота були скорботно опущені; на подвійному підборідді рясніла щетина. Мабуть, він приїхав здалеку, оскільки його комірець і сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловік, котрого спіткала якась недоля.

— Що з ним, Ватсоне? — спитав Голмс.

— Повний занепад сил... ймовірно, від голоду та перевтоми, — відповів я, тримаючи пальці на його кисті, де тоненькою, ледве відчутною ниточкою пульсувало життя.

— Зворотний маршрут до Меклтона. Це на півночі Англії, — зауважив Голмс, виймаючи в нього з кишеньки для годинника залізничний квиток. — Зараз ще немає дванадцятої. Раненько ж йому довелося їхати!

Припухлі повіки нашого гостя сіпнулися, і чоловік подивився на нас сірими очима з абсолютно відсутнім поглядом. Через хвилину він зі зусиллям зіп’явся на ноги й почервонів від сорому.

— Даруйте, містере Голмс. Ця слабкість — наслідок нервових переживань. Ні, дякую... Склянка молока з сухарем — і все минеться. Містере Голмс, я приїхав сюди, щоб забрати вас із собою. Мені здавалося, що ніяка телеграма не дасть вам належної оцінки невідкладності цієї справи.

— Коли ви остаточно одужа...

— Я почуваюся чудово. Ніяк не зрозумію, що зі мною сталося. Містере Голмс, прошу вас поїхати до Меклтона першим потягом.

Голмс похитав головою:

— Мій колега, доктор Ватсон, підтвердить вам, що ми з ним дуже зайняті. Мені вже видали аванс на розслідування зникнення документів Феррера, крім цього, днями починається слухання справи про вбивство в Абергавенні. Поїхати з Лондона мене може змусити хіба що щось надважливе.

— Надважливе! — наш гість підняв руки. — Невже ви не чули про викрадення єдиного сина герцога Голдернесса?

— Герцога Голдернесса? Колишнього міністра?

— Саме так! Ми доклали чимало зусиль, аби це не потрапило в пресу, але у вчорашньому «Глобусі» все ж промайнули певні чутки. Я думав, що вони й до вас дісталися.

Голмс простягнув свою довгу, худу руку та зняв із полиці том енциклопедичного довідника на літеру «Г».

— Голдернесс, шостий герцог, кавалер ордена Підв’язки, член Таємної ради... і так далі, до нескінченності. Барон Боверлі, граф Карстон... Боже милий, скільки титулів! Голова суду графства Геллемшир (із 1900-го). Одружений із Едіт, донькою сера Чарльза Епплдора (1888). Єдиний син і спадкоємець —лорд Солтайр. Власник двохсот п’ятдесяти тисяч акрів землі. Рудники в Ланкаширі та Велсі. Адреса: Карлтон-гаус-терас; Голдернесс-хол, Геллемшир; замок Карлтон, Банґор, Вузлі. Лорд Адміралтейства[1] (1872), міністр... Одним словом, відомий діяч, мабуть, один із найвідоміших у нашій країні.

— Один із найвідоміших і, мабуть, найзаможніших. Наскільки я знаю, містере Голмс, ви далеко не аматор у своїй царині й часто беретеся за справу заради самої справи. Але дозвольте повідомити, що його світлість обіцяє вручити чек на п’ять тисяч фунтів тому, хто вкаже місцеперебування його сина, і додаткову тисячу фунтів, якщо йому назвуть особу викрадача або викрадачів.

— Щедра винагорода! — похвалив Голмс. — Ватсоне, мабуть, ми з вами таки вирушимо на північ Англії разом із доктором Гакстейблом. А ви, професоре, випийте молока, а потім розкажіть усе, що сталося, коли сталося, де сталося і, нарешті, який стосунок має до цього доктор Торкікрофт Гакстейбл, директор закладу під Меклтоном, і чому він лише через три дні після випадку — про що свідчить ваше неголене підборіддя — звертається до мене, переконаний у моїх скромних здібностях.

Наш гість випив склянку молока й палко, не опускаючи навіть найменшої дрібнички, повів свою розповідь. Погляд його відразу ожив, щоки порожевіли.

— Маю вам доповісти, джентльмени, що я засновник і директор елітної школи під Меклтоном. «Коментарі до Горація» Гакстейбла, можливо, нагадають вам, із ким маєте справу. Мій заклад для хлопчиків, безумовно, найкращий і напривілейованіший навчальний заклад в Англії. Лорд Леверстоук, граф Блеквотер, сер Кеткарт Соумс — ось хто довіряє мені своїх синів. Але піку слави моя школа досягла три тижні тому, коли лорд Голдернесс передав мені через свого секретаря, містера Джеймса Вайлдера, що десятирічний лорд Солтайр, його єдиний син і спадкоємець, буде вчитися в моїй школі. Чи міг я подумати тоді: ось прелюдія, за якою послідує найбільше нещастя мого життя!

Лорд Солтайр прибув 1 травня, до початку літнього семестру. Цей чарівний підліток дуже швидко звик до наших порядків. Мушу зауважити — і, сподіваюся, ніхто не звинувачуватиме мене в нескромності, бо замовчувати це було б безглуздо, — хлопчикові жилося вдома не солодко. Ні для кого не таємниця, що подружнє життя герцога могло б бути й кращим і за взаємною згодою подружжя роз’їхалося, причому герцогиня оселилася на півдні Франції. Усе це сталося зовсім нещодавно, а синівські почуття підлітка, як ми дізналися, були цілком на боці матері. Він занудьгував після її від’їзду з Голдернесс-холу, і тому герцог вирішив віддати його в мій заклад. Через два тижні маленький лорд Солтайр відчував себе в нас, як удома і, судячи з усього, абсолютно комфортно.

Востаннє його бачили ввечері 13 травня, тобто в понеділок. Його кімната була на другому поверсі, а у великій суміжній спали два інших хлопчики. Вони нічого не бачили й не чули тієї ночі, отже, лорд Солтайр покинув свою кімнату не крізь двері. Вікно в нього було відчинене, а стіну в цьому місці густо обвивав плющ із дуже грубими гілками... Слідів на землі ми не виявили, але можна не сумніватися, що він таки виліз у вікно.

Його відсутність виявили у вівторок, о сьомій годині ранку. Його ліжко було застелене. Перед відходом учень встиг одягнутися в шкільну форму — чорну ітонську курточку та сірі штани. Вночі в його кімнату ніхто не заходив, а якби звідти долинали зойки чи відлуння боротьби, Контер, старший із хлопчиків у суміжній спальні, певна річ, почув би галас, адже спить дуже чутливо.

Як тільки зникнення лорда Солтайра виявили, я скликав увесь заклад — хлопчиків, учителів і слуг. І тут ми переконалися, що лорд Солтайр утік не сам. Бракувало Гайдеґґера — викладача німецької мови. Його покій містився в протилежному крилі другого поверху, але також виходив вікнами на галявину. Ліжко в нього залишилося незастеленим, проте одягнутися як слід йому, мабуть, не судилося, бо його сорочка та шкарпетки лежали на підлозі. Він виліз у вікно й спустився донизу, чіпляючись за гілки плюща, про що свідчили сліди на землі. Його велосипеда, що зазвичай стояв у невеликій комірчині в кінці галявини, на місці не виявилося.

Гайдеґґер прийшов у мою школу два роки тому з найкращими рекомендаціями, але він був мовчазним, похмурим чоловіком, тому його не дуже любили і школярі, і вчителі.

Сьогодні — четвер, і з вівторка ми нічого нового не дізналися про втікача. Звісно, перше, що я зробив, — це сконтактувався з Голдернесс-холом. Маєток герцога розташований усього за кілька миль від школи, й у нас були сподівання, що, затуживши за домівкою, лорд Солтайр повернувся до батька, але там його не виявилося. Герцог дуже схвильований, а щодо мене, то ви й самі могли переконатися, до чого доводять людину тривога та почуття відповідальності за свого вихованця. Містере Голмс, благаю, зробіть усе, на що ви здатні! Це справа заслуговує на те, щоб ви віддалися їй цілком.

Шерлок Голмс уважно вислухав розповідь нещасного директора. Насуплені брови та глибока складка між ними свідчили про те, що чоловік не потребує умовлянь і докладе всіх зусиль до розслідування справи, яка, крім своєї серйозності, будила в ньому його повсякчасний потяг до незвичайних і заплутаних завдань.

Детектив дістав із кишені нотатник та зробив одну-дві помітки.

— Ви добряче схибили, що не звернулися до мене негайно ж, — строго сказав мій приятель. — Це дуже ускладнить розслідування. Я, наприклад, упевнений, що і галявина, і плющ на стіні могли б багато про що розповісти натренованому оку.

— Я тут ні до чого, містере Голмс. Його світлість усіма силами намагався уникнути розголосу. Він остерігався, щоб його сімейні негаразди не стали темою для пліток. Таке йому ніколи не подобалося.

— А місцева влада займалася розслідуванням втечі лорда Солтайра?

— Авжеж, сер, але, на жаль, це нічого не дало. Спочатку ми ніби й натрапили на слід утікачів — нам повідомили, що з нашої станції ранковим потягом їхав якийсь юнак, а з ним — підліток. Але вчора ввечері їх затримали в Ліверпулі, і помилка відразу вийшла назовні. Ось тоді я вже зовсім зневірився й після безсонної ночі поїхав до вас першим потягом.

— Як тільки поліція кинулася хибним слідом, розслідування справи на місці, ймовірно, велося вже не так завзято?

— Його просто припинили.

— Отже, три дні пішли коту під хвіст. Яка ганьба!

— Аякже, каюся. Маєте рацію.

— Але загадку ще можна розплутати. Я із задоволенням візьмуся за цю справу. Скажіть, чи вам вдалося встановити якийсь зв’язок між зниклим хлопчиком і вчителем німецької мови?

— Та ніякого зв’язку між ними не було.

— Учитель викладав у його класі?

— Ні, і, наскільки я знаю, він навіть жодного разу з ним не розмовляв.

— Дивно, дуже дивно! У хлопчика був велосипед?

— Ні.

— А всі інші велосипеди на місці?

— На місці.

— Ви в цьому впевнені?

— Цілком.

— Сподіваюся, ви не думаєте, що німець їхав глухої ночі велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?

— Звісно, ні.

— Тоді як ви все це пояснюєте?

— Можливо, вони взяли велосипед для відвернення уваги, сховали його десь, а самі пішли пішки.

— Усе може бути. Але, погодьтеся самі, якийсь дивний спосіб відвернути увагу. Адже в комірчині стояли й інші велосипеди?

— Атож.

— Чи не краще йому було б сховати два велосипеди, якщо він хотів навести вас на думку, що вони поїхали, а не пішли пішки?

— Маєте рацію.

— Отож-бо й воно. Ні, ця теорія нікуди не годиться. Але саме собою зникнення велосипеда може послужити відправним пунктом для подальшого розслідування. Зрештою, це не така річ, яку легко сховати або знищити. Ще одне запитання: чи хтось відвідував підлітка напередодні його втечі?

— Ні.

— Можливо, на його ім’я були якісь листи?

— Так, один лист був.

— Від кого?

— Від його батька.

— Ви переглядаєте пошту своїх учнів?

— Ні.

— Чому ж вирішили, що лист прийшов від його батька?

— Конверт був із гербом, й адреса написана незграбним почерком герцога. До того ж герцог сам згадав, що писав синові.

— Як часто хлопчик отримував листи до цього?

— Останніми днями на його ім’я нічого не було.

— А з Франції йому часом не писали?

— Жодного разу.

— Ви, звісно, розумієте, до чого я хилю. Або лорда Солтайра викрали силою, або він утік із власної волі. Остання гіпотеза підказує, що хлопчик не міг би зважитися на такий вчинок без зовнішнього впливу. Якщо до нього ніхто не приходив, отже, вплив відбувався за допомогою листів. Ось чому мені важливо знати, хто йому писав.

— Навряд чи зможу тут чимось вам допомогти. Наскільки я знаю, йому писав лише батько.

— І батьківський лист надійшов у день втечі. Які взаємини були між батьком і сином: хороші, дружні?

— Його світлість нікого не удостоює своєї дружби, його поглинули важливі державні справи. Навряд чи йому доступні звичайні людські почуття. Але по-своєму він ставився до сина незле.

— Однак серцем хлопчик був цілком на боці матері?

— Ще б пак.

— Він сам це казав?

— Ні.

— А хто? Герцог?

— Ну що ви! Певна річ, ні!

— Тоді звідки про це знаєте?

— Мені доводилося не раз бесідувати з секретарем його світлості, містером Джеймсом Вайлдером. Він і поінформував мене потай про настрої лорда Солтайра.

— Зрозуміло. До речі, останній лист герцога знайшли в кімнаті хлопчика вже після втечі?

— Ні, він узяв його зі собою... Містере Голмс, чи не час нам уже на вокзал?

— Зараз накажу викликати кеб. Через чверть години будемо до ваших послуг. Якщо маєте намір телеграфувати додому, містере Гакстейбл, нехай там у вас думають, що розслідування все ще ведуть у Ліверпулі. Адже, здається, саме туди занесло вашу зграю гончаків? А я тим часом спокійно, без завад, попрацюю біля самих дверей вашої школи, і, можливо, чуття не підведе двох таких старих нишпорок, як ваш покірний слуга й Ватсон, і ми спробуємо дещо рознюхати на місці.

Увечері на нас війнуло свіже холодне повітря графства Дербі, де знаходилася знаменита школа доктора Гакстейбла.

Коли ми під’їхали до неї, вже стемніло. На столі в передпокої лежала візитівка. Лакей щось прошепотів директорові, і той схвильовано обернувся до нас.

— Герцог тут, — сказав він. — Герцог і містер Вайлдер чекають на мене в кабінеті. Ходімо, джентльмени, я представлю вас.

Я, звісно, знав цього найвідомішого державного діяча зі світлин, але він виявився зовсім не таким, як на портретах. На килимі біля каміна перед нами стояв вишукано одягнений, величної постави чоловік із худим, вузьким обличчям і довгим гачкуватим носом, що якось безглуздо стирчав. Він був блідий, як смерть, і цю блідість особливо підкреслювала його довга яскраво-руда борода, крізь яку на білій жилетці виблискував золотий ланцюжок від годинника. Колишній міністр свердлив нас крижаним поглядом. Поруч із ним стояв зовсім ще молодий юнак, невеликий на зріст, зі жвавим, нервовим обличчям і розумними блакитними очима — як я здогадався, його особистий секретар Вайлдер. Бесіду почав саме він, і почав одразу ж, з достатньо рішучою й навіть уїдливою інтонацією:

— Докторе Гакстейбл, я був у вас сьогодні вранці, але, на жаль, спізнився й не міг завадити вашій поїздці до Лондона. Як мені сказали, ви вирушили туди за містером Шерлоком Голмсом із тим, аби доручити йому розслідування цієї справи. Його світлість здивований, докторе Гакстейбл, що ви зважилися на такий крок, не порадившись попередньо з ним.

— Коли я дізнався, що поліційні розшуки ні до чого не призвели...

— Його світлість далеко не переконаний у цьому.

— Але містере Вайлдер!..

— Як ви знаєте, докторе Гакстейбл, його світлість не хоче, щоб ця справа набула розголосу. Він вважає за краще не посвячувати в неї зайвих людей.

— Це легко виправити, — пробурмотів переляканий педагог. — Містер Шерлок Голмс може повернутися до Лондона ранковим потягом.

— Не збираюся робити цього, професоре! — із ввічливою посмішкою сказав Голмс. — Північне повітря таке приємне й настільки корисне для здоров’я, що я вирішив згаяти кілька днів тут, на рівнинах, а вже розважатися буду, як зумію. Чи знайду притулок під вашим дахом, чи в сільському заїзді, це, природно, залежить лише від вас.

Нещасний педагог розгублено роззявив рота, але тут його врятував звучний бас рудобородого герцога, що прозвучав наче гонг, яким закликають до обіду.

— Містер Вайлдер має рацію, докторе Гакстейбл, вам варто було б порадитися зі мною. Але оскільки ви вже посвятили містера Голмса в усю цю справу, з нашого боку було б нерозумно відмовлятися від його допомоги. Вам немає потреби селитися в сільський заїзд, містере Голмс, буду радий прийняти вас у себе в Голдернесс-холі.

— Красно дякую, Ваша світлосте. Однак в інтересах нашої справи, мабуть, мені краще залишитись тут, на місці подій.

— Не хочу вас неволити, містере Голмс. Але якщо вам знадобиться якась інформація від мене чи містера Вайлдера, ми до ваших послуг.

— Мені, мабуть, усе ж доведеться побувати в Голдернесс-холі, — повідомив Голмс. — А зараз, сер, я лише хотів би знати, як ви пояснюєте таємниче зникнення вашого сина.

— Важко сказати, сер.

— Даруйте, якщо торкнуся неприємної для вас теми, але без цього ніяк не можна. Чи не думаєте ви, що до цього причетна герцогиня?

Міністр зволікав із відповіддю.

— Ні, не думаю, — сказав він урешті-решт.

— Тоді саме собою напрошується інше пояснення: можливо, хлопчика викрали, щоб отримати за нього викуп? Таких вимог не було?

— Ні, сер.

— Ще одне запитання, Ваша світлосте. Я знаю, що ви писали синові в день його зникнення.

— Ні, це було напередодні.

— Справді. Але він отримав ваш лист саме того дня?

— Авжеж.

— Чи не було в цьому листі чогось такого, що могло схвилювати його або подати йому ідею втекти?

— Певна річ, ні, сер!

— Лист ви відправили особисто?

За герцога роздратовано відповів секретар:

— Його світлість не має звички персонально надсилати свою кореспонденцію. Цей лист залишили разом із іншими на столі в кабінеті, й усю кореспонденцію я поклав у торбу для пошти.

— Ви впевнені, що серед інших листів був і цей?

— Атож, я його бачив.

— Скільки листів ви написали того дня, Ваша світлосте?

— Чи то двадцять, чи то тридцять. У мене широке листування. Але, мені здається, що ми дещо відхилилися від суті справи.

— Ні, чому ж! — заперечив Голмс.

— Я порадив поліції спрямувати пошуки на південь Франції, — продовжував герцог. — Повторюю: не думаю, щоб герцогиня була здатна підштовхнути сина на такий жахливий вчинок, але він, за своєї завзятості, міг утекти до матері, тим більше, якщо тут не обійшлося без підбурювання та сприяння цього німця. А тепер, докторе Гакстейбл, дозвольте відкланятися.

Я відчував, скільки ще запитань залишається в Голмса, але герцог одразу поклав край розмові. Витончений аристократизм цього вельможі не дозволяв йому вдаватися до балачок про сімейні справи зі сторонньою особою, і він, можливо, боявся, що кожне нове запитання проллє безжалісне світло на старанно затемнені закутки його життя.

Відразу після відходу герцога й містера Вайлдера мій приятель зі звичним для нього завзяттям узявся до праці.

Ретельний огляд кімнати хлопчика нічого не дав, крім остаточної впевненості в тому, що він міг утекти лише у вікно. У кімнаті вчителя-німця серед його речей також не знайшлося нових доказів. Плющ під вікном не витримав його ваги, і, посвітивши ліхтариком на галявину, ми побачили там глибокі відбитки підборів. Прим’ята трава — ось єдине, що свідчило про цю незбагненну нічну втечу.

Шерлок Голмс пішов, залишивши мене самого, і повернувся лише по одинадцятій. Він дістав десь велику мапу околиць, розклав її в моїй кімнаті на ліжку та поставив посередині лампу. Потім закурив і став зосереджено розглядати своє надбання, час від часу вказуючи мені на цікаві для нього пункти задимленим бурштиновим мундштуком люльки.

— Це справа захоплює мене все більше й більше, Ватсоне, — зізнався мій товариш. — Цікава справа, дуже цікава... Але зараз, коли приступаю до неї, мені хотілося б звернути вашу увагу на певні географічні деталі, які можуть виявитися важливими в ході слідства. Погляньте на цю мапу. Оцей заштрихований квадрат — школа, застромлю сюди шпильку. Ось шосе. Воно проходить повз школу зі сходу на захід, і відгалужень від нього немає на цілу милю в той та інший бік. Якщо наші втікачі рухалися дорогою, іншого шляху для них бути не могло.

— Згоден.

— За щасливим збігом обставин, можемо перевірити, що діялося на шосе тієї ночі. Ось тут, де зараз моя люлька, з дванадцятої до шостої ранку чергував полісмен. Як бачите, це перше перехрестя в східній частині шосе. Полісмен ні на мить не залишав свого поста й стверджує, що неодмінно помітив би дорослого чоловіка з хлопчиком, якби вони там пройшли. Я спілкувався з ним сьогодні ввечері, і, мені здається, його словам можна вірити. Отже, цей кінець шосе виключається. Тепер поглянемо, які справи в західній його частині. Там є заїзд «Рудий бугай», господиня якого занедужала. Вона посилала за лікарем у Меклтон, але той був в іншого хворого й приїхав до неї лише вранці. Чекаючи на нього, у заїзді не спали всю ніч і раз у раз дивилися на шосе, чи не їде медик. За словами цих людей, повз заїзд ніхто не проходив. Якщо вірити їм, виходить, що й західна частина шосе не залишає у нас жодних сумнівів. Отже, втікачі обрали якийсь інший шлях.

— А велосипед? — сказав я.

— Авжеж, велосипед. Зараз ми ним займемося. Продовжимо ж наші міркування. Якщо втікачі не вийшли на шосе, отже, вони подалися або на північ, або на південь від школи, не інакше. Зважмо обидві гіпотези. На південь від школи знаходилося дике поле, поділене на дрібні ділянки; кожна відокремлена від іншої кам’яною стіною. Проїхати тут на велосипеді неможливо. Отже, і це припущення треба відкинути. Тепер звернімо наші погляди на північ. Там бачимо гай, який називають Косим клином, а за ним, на десять миль углиб, простягається заболочена рівнина, дуже вже горбиста в бік півночі. Лівіше від неї стоїть Голдернесс-хол, до якого по шосе десять миль, а навпростець — усього шість. Рівнина ця сумна та безлюдна. На ній розташовано кілька маленьких скотарських ферм. Вівці, корови та болотяні птахи — ось єдині мешканці цієї місцини. Далі, як ви самі бачите, проходить Честерфілдське шосе. Вздовж нього стоять два-три котеджі, церква й заїзд. Позаду — пагорби, високі та малодоступні. Упевнений, що наші пошуки треба спрямувати сюди, на північ.

— Але ж велосипед! — повторив я.

— До чого тут велосипед! — утрачав терпець Голмс. — Хороші велосипедисти їздять не лише шосейними дорогами. Рівнину пересікає безліч стежок, крім цього, тієї ночі яскраво сяяв місяць... Зачекайте! Що це?

Тривожний стукіт у двері — і відразу слідом за ним у нашу кімнату ввійшов доктор Гакстейбл. Він тримав у руках блакитне кепі з білою нашивкою на козирку.

— Ось знахідка! — вигукнув він. — Слава Богу! Нарешті ми натрапили на слід нашого хлопчика! Це його кепі!

— Де його знайшли?

— У фургоні циганів, котрі стояли табором на рівнині. Вони знялися з місця у вівторок. Сьогодні поліція завітала до них і провела обшук у фургоні. Й ось що знайшли.

— Як це до них потрапило? Як вони це пояснюють?

— Викручуються, брешуть. Присягаються, ніби знайшли кепі на рівнині у вівторок уранці. Ні, ці негідники мусять знати, де хлопчик! На щастя, їх усіх посадили до в’язниці. Страх перед законом розв’яже їм язики. А може, й не лише страх, а й гаманець герцога.

— Ну, що ж, гаразд, — видихнув Голмс, коли лікар вийшов із кімнати. — У будь-якому разі, це підтверджує мою теорію, що тільки пошуки на рівнині дадуть якісь результати. Поліція тут нічого не робила, якщо не брати до уваги арешт циганів. Погляньте на мапу, Ватсоне. Рівниною біжить струмок. Між школою та Голдернесс-холом він подекуди заболочений. Погода зараз така суха, що шукати сліди в інших місцях не має сенсу, а серед боліт, можливо, щось і залишилося. Завтра зайду за вами з самого ранку, і ми спробуємо пролити світло на цю таємничу історію.

Наступного дня, прокинувшись удосвіта, я побачив біля свого ліжка високу, довготелесу постать Голмса. Він був одягнений і, судячи з усього, уже встиг побувати на вулиці.

— Я обстежив галявину та комірчину з велосипедами, — повідомив мій приятель, — потім пройшовся Косим клином. Підіймайтесь, Ватсоне, у сусідній кімнаті вже стоїть какао. І попрошу вас поквапитися, бо нам ще багато доведеться за сьогодні зробити.

Обличчя в мого товариша розпашілося, очі блищали, як у людини, котра поспішає взятися за свою улюблену роботу. Це був інший Голмс — жвавий, енергійний, зовсім не схожий на зануреного в себе блідого мрійника з Бейкер-стрит. І, дивлячись на його струнку постать, від якої віяло силою, я збагнув, що день нам видався напружений.

Але почався він із надзвичайно гіркого розчарування. Сповнені надій, ми вирушили в дорогу бурою торф’яною рівниною, яку перетинало безліч стежок, протоптаних вівцями, і незабаром вийшли до світло-зеленої заболоченої галявини, що пролягла між нами та Голдернесс-холом. Якщо хлопчик утік додому, він не міг оминути її, і тут мали залишитися його сліди або сліди вчителя-німця. Але нічого такого ми не знайшли. Мій приятель ішов уздовж краю цієї зеленої галявини і, насупивши брови, уважно придивлявся до кожної темної плями на її вкритій мохом поверхні. Овечих слідів тут було безліч, а пройшовши далі ще кілька миль, ми побачили й відбитки коров’ячих ратиць. І більше нічого.

— Осічка, — зазначив Голмс, обводячи похмурим поглядом рівнину, що розстелилася перед ним. — Он там іще болота, і між ними є вузький прохід. Дивіться! Погляньте! Що це?

Ми ступили на кучеряву чорну стрічку стежки. У самій її середині, на сирій землі, чітко виднілися сліди від велосипедних коліс.

— Ура! — вигукнув я. — Ось і велосипед!

Але Голмс похитав головою, і вираз його обличчя був не стільки радісний, скільки здивований і насторожений.

— Велосипед є, та не той, — зауважив він. — Я вивчив сорок два різних відбитки велосипедних шин. Ці, як бачите, фірми «Данлоп», та ще й із латкою. У Гайдеґґера були палмерівські, із повздовжніми смужками. Про це мені сказав учитель математики Евелінґ. Отже, проїжджав тут не Гайдеґґер, а хтось інший.

— Хлопчик?

— Якби ж ми могли довести, що він мав велосипед! Але нас запевняють, що велосипеда в нього не було. Ці сліди, як ви можете самі переконатися, ведуть від школи.

— Або в напрямку школи.

— Ні, мій любий, Ватсоне. Відбиток заднього колеса завжди глибший, бо на нього припадає більша вага. Ось бачите? У кількох місцях він збігся з менш ясним відбитком переднього та знищив його. Ні, велосипедист точно їхав від школи. Можливо, він не має жодного відношення до наших розшуків, але все ж перед тим, як продовжити, слід піти назад цим слідом.

Так ми й вчинили, і через двісті-триста ярдів там, де стежка звернула зі заболоченої ділянки, відбиток велосипедних коліс зник. Але далі стежку перетинав струмок, і за ним сліди знову відновилися, хоча їх і встигли затоптати корови. Потім стежка заглибилася в Косий клин — гай, що доходив майже до самої будівлі школи. Велосипедист, вочевидь, виїхав із цього гаю. Голмс сів на валун і підпер підборіддя руками. Поки він незворушно так сидів, я встиг викурити дві цигарки.

— Ну, що ж, — сказав нарешті мій товариш, — завбачлива людина, звісно, може поміняти шини свого велосипеда, щоб заплутати сліди. Але мати справу зі злочинцем, котрий має аж такий дар передбачення, було б для мене великою честю. Залишимо це питання невирішеним і повернімося до болота, бо там ще не все обстежили.

Ми продовжили свій ретельний огляд заболоченої ділянки рівнини й незабаром були належно нагороджені. Голмс побачив ще одну брудну стежку і, підійшовши до неї, радісно зойкнув. Посередині тягнулися тонкі, як телеграфні дроти, смужки. Це були відбитки палмерівських велосипедних шин.

— Ось де проїжджав гер Гайдеґґер! — схвильовано промовив Голмс. — Мої висновки були не такі вже й кепські, Ватсоне!

— З чим вас і вітаю.

— Але до кінця ще далеко. Прошу вас, не ступайте на стежку. Ходімо цим слідом. Він, либонь, скоро урветься.

Однак у цій частині рівнини раз у раз траплялися тонкі місця, і хоча велосипедний слід часто губився, ми щоразу знаходили його.

— Помічаєте, — сказав Голмс, — що тут велосипедист натиснув на педалі? Це цілком очевидно. Погляньте ось сюди, де збереглися сліди і переднього, і заднього колеса. Вони однаково чіткі. А це можна пояснити лише тим, що велосипедист переніс центр ваги на кермо, як роблять спортсмени. О Боже, він упав!

На брудній стежці виднівся широкий і довгий мазок. Далі були помітні відбитки черевиків, а потім знову з’явився велосипедний слід.

— Колеса послизнулися? — спитав я.

Голмс підняв зі землі зламану гілку. На мій жах, жовті квіти були забризкані чимось червоним. На стежці й в заростях дроку темніли бурі плями згустків крові.

— Кепські справи! — сказав Голмс. — Зовсім зле! Не ступайте сюди, Ватсоне, відійдіть подалі. Отже, що можна прочитати тут? Він упав поранений... піднявся... знову сів на велосипед... рушив далі. Стежкою пройшов табун. Та ж не бугай його заколов! Але інших слідів тут немає. Уперед, уперед, Ватсоне! Плями крові, відбитки велосипедних коліс — уже за цими слідами ми його точно знайдемо!

Наші пошуки не затягнулися. Велосипедний слід почав дивно петляти вологою лискучою стежкою. Я поглянув уперед, і раптом перед моїми очима блиснуло щось металеве. Із заростей дроку ми витягнули велосипед із палмерівськими шинами. Одна педаль у нього була погнута, кермо та переднє колесо суцільно залиті кров’ю. Трохи далі з трави виднівся черевик. Ми кинулися туди й побачили злощасного велосипедиста — високого бородатого чоловіка в окулярах із розбитим правим скельцем. Причиною його смерті був нищівний удар, що проломив йому череп. Те, що він ще міг проїхати кілька метрів після такого поранення, свідчило про його вражаючу живучість і силу духу. Черевики чоловік одягнув на босу ногу, а під піджаком виднілася нічна сорочка. Жодних сумнівів: перед нами лежав учитель-німець.

Голмс дбайливо перевернув тіло й оглянув його, потім сів і замислився. Дивлячись на стривожене обличчя мого товариша, я зрозумів, що ця страшна знахідка не дуже просунула вперед наше розслідування.

— Просто не знаю, як нам бути, Ватсоне, — сказав нарешті Голмс. — Я схильний рухатися далі. Наші пошуки настільки затягнулися, що нам і годину не можна втрачати. З іншого боку, треба повідомити поліцію. Хіба можна залишати тут тіло цього бідолахи!

— Пошліть зі мною записку.

— Але я не можу обійтися без вас і вашої допомоги! Стійте, он там хтось ріже торф. Покличте цього селянина, нехай приведе сюди поліцію.

Я виконав прохання Голмса, і він відправив до смерті переляканого фермера зі запискою до лікаря Гакстейбла.

— Отже, Ватсоне, — знову озвався мій приятель, — сього­дні вранці ми з вами натрапили на два сліди. Перший залишив велосипед із палмерівськими шинами, і бачите, куди він нас привів. Друга наша знахідка — слід від латаної данлопівської шини. До того, як вирушити цим другим слідом, треба підсумувати, що ми знаємо, і відділити істотне від несуттєвого... Насамперед хочу наголосити, що хлопчик утік із власної волі. Він виліз у вікно й зник один або зі спільником. У цьому немає сумнівів.

Я схилив голову на знак згоди.

— Атож. Тепер займемося нещасним німцем. Хлопчик устиг одягнутися, отже, він готувався до втечі. Але німець, мабуть, одягався поспіхом і тому втік навіть без шкарпеток.

— Безсумнівно.

— Що його змусило вистрибнути у вікно? Те, що він побачив, як хлопчик утікав. Хотів наздогнати й повернути учня. Хапає свій велосипед, кидається в погоню за втікачем і гине на болотах.

— Усе ніби так і є.

— Тепер підходжу до найсуперечливішої частини своїх міркувань. Переслідуючи маленького хлопчика, дорослий чоловік мав би просто побігти за ним. Адже наздогнати його було б зовсім не важко. Але німець, котрий, за словами доктора Гакстейбла, був прекрасним велосипедистом, чинить інакше — кидається в комірчину за своїм велосипедом. Звідси висновок: він побачив, що хлопчик скористався кращим способом пересування, ніж власні ноги.

— Іншими словами, узяв чийсь велосипед?

— Відновимо картину втечі до решти. Німець гине за п’ять миль від школи — і гине, зауважте, не від кулі, яку могла б випустити в нього навіть дитина, а від безжального удару по голові, завданого рукою дужої людини. Отже, у хлопчика був спільник, і віддалялися вони так хутко, що хороший велосипедист наздогнав їх лише на п’ятій милі. При огляді місця, де відбулася трагедія, ми виявили лише відбитки коров’ячих копит. Я зробив ширше коло, кроків на п’ятдесят, і не побачив жодної стежини. Другий велосипедист не мав жодного стосунку до вбивства, а людських слідів там і не було.

— Голмсе! — вигукнув я. — Це неможливо!

— Браво! — сказав він. — Висновок вичерпний. У моєму викладі подій є щось неймовірне, отже, я припустився помилки. Але ви весь час були зі мною й усе бачили на власні очі. Де ж я помилився?

— Можливо, він розбив голову під час падіння?

— Серед боліт, Ватсоне?

— Навіть не знаю, Голмсе.

— Зосередьтеся, ми розгадували й важчі загадки. Матеріалу для міркувань у нас досить, треба лише вміло використати його... Тож ходімо далі, Ватсоне. Палмерівські шини повідомили нам усе, що могли. Тепер поглянемо, куди нас заведе залатана данлопівська.

Ми вирушили цим слідом, але незабаром перед нами потягнулися пологі, зарослі вересом пагорби; струмок залишився позаду. Іти далі не було сенсу, адже відбитки данлопівських шин могли вести або до Голдернесс-холу, чиї величаві вежі здіймалися ліворуч, або до приземистих сірих хатинок, за якими, якщо вірити мапі, проходило Честерфілдське шосе.

Коли ми опинилися всього за кілька кроків від старого, доволі непоказного на вигляд заїзду з півником на вивісці, Голмс раптом скрикнув і схопив мене за плече, щоб не впасти. У нього підвернулася нога, а, як відомо, у таких випадках людина стає зовсім безпорадною. Він сяк-так дошкандибав до дверей заїзду, де з люлькою в зубах сидів кремезний, смаглявий чоловік середнього віку.

— Здоровенькі були, містере Рюбен Гейз, — привітався Голмс.

— А хто ви такий і звідки знаєте моє ім’я? — поцікавився чоловік, змірявши Голмса підозрілим і недобрим поглядом.

— Воно написане на вивісці у вас над головою. А власника завжди впізнаєш. Скажіть, чи немає у вас якогось візка в каретнику?

— Ні.

— Я на праву ногу ступити не можу.

— Не ступайте, якщо не можете.

— А як же мені йти?

— Якось на одній нозі дострибаєте.

Відповіді містера Рюбена Гейза не вирізнялися надмірною люб’язністю, але Голмс стерпів його свавілля з дивною щирістю.

— Слухайте, шановний, — звернувся він, — ви ж бачите, яке зі мною сталося лихо. Нам аби до місця дістатися, а як і на чому, мені байдуже.

— А мені й поготів начхати, — відрубав цей похмурий суб’єкт.

— Я тут у важливій справі. Дайте мені свій велосипед і отримаєте соверен за послугу.

Господар нашорошив вуха:

— А куди вам їхати?

— У Голдернесс-хол.

— Чи не до самого герцога в гості? — спитав власник заїзду, насмішкувато зиркаючи на наш забризканий брудом одяг.

Голмс щиросердно засміявся:

— Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.

— А це чому ж?

— Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зник­лого сина.

Містер Гейз сіпнувся:

— Невже знайшли?

— З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.

Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.

— У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, — кинув він, — бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.

— Дякую, — вклонився Голмс. — Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.

— Я його не маю.

Голмс показав йому соверен.

— Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.

— Гаразд, — сказав Голмс. — Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.

Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому — стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.

— Є, Ватсоне! Знайшов! — зрадів він. — Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?

— Бачив.

— Де?

— Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.

— Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?

— Корів я не бачив.

— Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?

— Так, справді.

— Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.

— Уявив.

— Пригадуєте? Іноді вони були такі... — він став розкладати на столі хлібні крихти: –:::: А іноді такі: –:. :. :. :. А подекуди навіть такі: –.:. :.: Згадали?

— Ні.

— А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!

— Яких висновків?

— А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й з’ясуємо, як там справи.

У напівзруйнованій стайні стояли дві кошлаті, нечищені коняки. Голмс підняв одній із них задню ногу й голосно зареготав:

— Підкови старі, а підкували зовсім недавно. Підкови старі, а цвяхи новенькі. Це справа стане класикою — вона цілком на це заслуговує. Тепер зазирнімо в кузню.

Підліток, зайнятий своєю справою, не звернув на нас ні найменшої уваги. Я побачив, як Голмс швидко оглянув усю кузню, завалену залізним брухтом і трісками. Раптом позаду почулися кроки, і ми побачили господаря. Густі брови в нього піднялися й створили одну лінію над злісно виблискуючими очима, смагляве обличчя засмикалося судомою. Він тримав у руці коротку, окуту залізом палицю та сунув на нас із таким загрозливим виглядом, що я зрадів, намацавши револьвер у своїй кишені.

— Поліційні нишпорки! — вигукнув він. — Що вам тут треба?

— Містере Рюбен Гейз, даруйте! — спокійно сказав Голмс. — Можна подумати, що ви боїтеся, щоб і справді чогось тут не знайшли.

Величезним зусиллям волі Гейз опанував себе й скривився у фальшивій усмішці, яка здалася мені ще страшнішою, ніж його грізний вигляд.

— Прошу дуже, шукайте. Що знайдете — все ваше, — дозволив він. — Але я не люблю, коли сторонні люди, не питаючи, вештаються моїм подвір’ям. Тому, містере, чим швидше оплатите рахунок і заберетеся геть, тим буде краще.

— Не гнівайтесь на нас, містере Гейз, — сказав Голмс. — Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, і пішки дійду. Адже до Голдернесс-холу недалеко?

— Звідси до самих воріт милі дві, не більше. Он тим шляхом, ліворуч.

Він провів нас із двору похмурим поглядом.

Ми недалеко зайшли дорогою, оскільки Голмс зупинився біля першого її закруту, знаючи, що тепер нас ніхто уже не побачить.

— Було гаряче, як кажуть у дитячій грі, — сказав він. — І чим більше прямую від заїзду, стає все холодніше та зимніше. Ні, йти звідси ще зарано!

— Переконаний, що цей Рюбен Гейз знає все. Більш злочинної фізії мені в житті не доводилося бачити!

— Правда? Справжній злодій! А коні, а кузня? Еге, цікава забігайлівка цей «Бійцівський когут»! Давайте-но поспостерігаємо, що там діється, лише обережно, нишком.

Позаду нас височів пологий пагорб, усіяний сірими валунами. Коли ми почали підійматися вгору його схилом, я поглянув у бік Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.

— Пригніться, Ватсоне! — гукнув Голмс, опустивши мені на плече свою важку руку.

Тільки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловік пролетів повз нас. У хмарі пилу, здійнятого велосипедистом, переді мною промайнуло бліде, схвильоване обличчя, у кожній рисі якого застиг жах: відкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.

— Секретар герцога! — скрикнув Голмс. — Мерщій, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.

Стрибаючи по камінню, ми видерлися нагору схилом і побачили звідти двері заїзду. Велосипед Вайлдера стояв біля стіни. У будинку не було помітно жодного руху, у вікна ніхто не визирав.

Сонце заходило за високі вежі Голдернесс-холу, і на рівнину повільно спускалися сутінки. Незабаром у згуслій темряві зі стайні при заїзді виїхав екіпаж із ліхтарями обабіч, і через хвилину-другу він щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфілду.

— Як це розуміти, Ватсоне? — прошепотів Голмс.

— Схоже на втечу.

— Екіпаж, а в ньому лише одна людина, наскільки мені вдалося розгледіти. Але це не містер Джеймс Вайлдер, бо він, погляньте, он там стоїть.

Посеред яскраво освітленого прямокутника дверей чорніла постать секретаря. Витягнувши шию, він вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кілька хвилин, і нарешті на дорозі почулися кроки. У світлі, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинили, і заїзд знову занурився в морок. Потім в одному з його горішніх вікон засвітили лампу.

— Дивні відвідувачі заходять у «Бійцівський когут», — зауважив Голмс.

— Вхід у шинок із іншого боку.

— Правильно. Ці двоє, ймовірно, не просто відвідувачі, а гості власника. Але що знадобилося в цьому лігві містеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такої пізньої години? І кому він призначив там зустріч? Ризикнемо, Ватсоне, підійдімо до них ближче.

Ми спустилися на дорогу й крадькома підійшли до дверей заїзду. Велосипед Вайлдера, як і раніше, був прихилений до стіни. Голмс чиркнув сірником, підніс його до заднього велосипедного колеса, й я почув, як він гмикнув, коли вогник освітив латку на данлопівській шині. Вікно, в якому світилося, було якраз над нами.

— Треба зазирнути туди одним оком. Ватсоне, якщо ви підставите мені спину, а самі притулитеся до стіни, мені якось удасться це зробити.

За мить Голмс став ногами мені на плечі й негайно ж зістрибнув униз.

— Ходімо, друже, — видихнув він. — На сьогодні досить. Ми зробили все, що могли. Не будемо гаяти часу, адже до школи шлях не близький.

Поки ми, обоє втомлені, повільно йшли рівниною, Голмс не зронив майже ні слова і, не заходячи в школу, пішов на станцію відправити телеграми. Потім я чув, як він утішав доктора Гакстейбла, враженого трагічною смертю вчителя, і вже зовсім пізно вночі побачив його в своїй кімнаті — такого ж бадьорого та сповненого сил, як минулого ранку.

— Усе просувається просто чудово, друже, — сказав він. — Обіцяю, що завтра до вечора нам удасться розгадати цю таємницю.

Наступного дня об одинадцятій годині ранку ми з Голм­сом йшли знаменитою тисовою алеєю Голдернесс-голу. Лакей зустрів нас біля чудового порталу та відвів у кабінет його світлості. Там перед нами постав містер Джеймс Вайлдер. Він тримався скромно, чемно, та дикий жах минулої ночі все ще відбивався на його обличчі, що сіпалося, та в хитрих очах.

— Хочете побачити герцога? На жаль, його світлість кепсько почувається. Його просто знищила та трагедія, про яку доктор Гакстейбл сповістив нас учора телеграмою.

— Мушу побачити герцога, містере Вайлдер.

— Але він не виходить зі своєї кімнати.

— Тоді я зайду до нього.

— Він у ліжку.

— Я все ж наполягаю на зустрічі.

Крижана інтонація Голмса не допускала заперечень і переконала секретаря, що сперечатися з цим чоловіком марно.

— Гаразд, містере Голмс, я доповім про вас.

Минуло менше години, перш ніж герцог з’явився в кабінеті. Очі в нього ще глибше запали, плечі були безвольно опущені: він немов постарів з учорашнього дня. Він вклонився з вишуканою ввічливістю й сів у фотель.

— Слухаю вас, містере Голмс.

Але мій приятель дивився на секретаря, котрий стояв біля свого патрона.

— Ваша світлосте, присутність містера Вайлдера дещо сковує мене.

Секретар зблід і кинув зловісний погляд на Голмса.

— Якщо Ваша світлість забажає...

— Авжеж, залиште нас... Отже, містере Голмс, що маєте мені розказати?

Мій приятель вичекав, коли двері за секретарем зачинилися.

— Ваша світлосте, — почав він, — ми з моїм колегою, доктором Ватсоном, знаємо зі слів доктора Гакстейбла, що ви обіцяли грошову винагороду за розслідування цієї справи. Мені б хотілося почути це з ваших власних вуст.

— Будь ласка, містере Голмс.

— Якщо мене правильно інформували, ви призначили п’ять тисяч фунтів тому, хто вкаже вам, де перебуває ваш син.

— Усе правильно.

— І ще тисячу тому, хто назве ім’я особи або ж осіб, які тримають його в неволі.

— Цілком вірно.

— Тут, звісно, маються на увазі не лише викрадачі, але й ті, хто замислив викрадення.

— Аякже! — нетерпляче вигукнув герцог. — Якщо ви розгадаєте цю таємницю, містере Шерлок Голмс, вам не доведеться скаржитись на мою скупість.

Мій товариш жадібно потер руки, що здивувало мене, адже досі я знав його як людину з найскромнішими потребами.

— Це у вас чекова книжка на столі? — спитав він. — Попрошу вашу світлість виписати мені чек на шість тисяч фунтів! Перекладний чек у те ж відділення банку на Оксфорд-стрит, де в мене відкритий поточний рахунок.

Герцог випростався в кріслі й змірив мого товариша крижаним поглядом.

— Жартуєте, містере Голмс? Гарна ж це тема для дотепів!

— Що ви, Ваша світлосте! Я серйозний, як ніколи.

— Що ж це означає?

— Це означає, що я отримаю нагороду заслужено. Знаю, де зараз ваш син, і знаю людей, точніше, людину, котра тримає його в полоні.

Руда борода герцога наче вогнем спалахнула на його смертельно зблідлому обличчі.

— Де мій син? — заледве промовив він.

— У заїзді «Бійцівський когут», за дві милі від воріт вашого парку. Принаймні він був там учора.

Герцог відкинувся на спинку крісла:

— Кого ж ви звинувачуєте?

Відповідь Шерлока Голмса вразила мене. Він стрімко ступив уперед і торкнувся рукою плеча герцога:

— Я звинувачую Вас. А тепер, Ваша світлосте, будьте ласкаві видати мені чек на шість тисяч фунтів.

Мені ніколи не забути, як герцог схопився з крісла та судомно махнув руками, ніби намагаючись втриматися на краю прірви. Потім, нелюдським зусиллям волі закликавши на поміч свою аристократичну витримку, він знову сів за стіл і затулив обличчя руками. Минула хвилина, ще одна...

— Що вам, власне, вдалося довідатися? — спитав нещасний, не підіймаючи голови.

— Я бачив вас разом із ним учора ввечері.

— Хто ще знає про це, крім вашого приятеля?

— Я нікому нічого не казав.

Тремтячими пальцями герцог узяв перо й розгорнув чекову книжку.

— Я не порушу свого слова, містере Голмс. Ви отримаєте обіцяний чек, хоча ці гроші підуть на сплату за інформацію, яка нічого, окрім горя, мені не принесла. Але чи міг я думати, обіцяючи винагороду, що події наберуть таких обертів! Утім, сподіваюся, і ви, містере Голмс, і ваш товариш — люди розсудливі?

— Не розумію, що ви хочете цим сказати, Ваша світлосте.

— Гаразд, поговоримо відверто, містере Голмс. Якщо подробиці цієї справи нікому, крім вас двох, не відомі, далі вони не підуть. Я винен вам дванадцять тисяч фунтів, чи не так?

Але Голмс усміхнувся й похитав головою:

— На жаль, Ваша світлосте! Все це не так легко залагодити, як може здатися з першого погляду. Хтось має бути покараний за вбивство вчителя.

— Але Джеймс тут ні до чого! Не можна перекладати всю провину на нього. Вбивство — справа рук цього звіра, цього негідника, послугами котрого він мав нещастя скористатися.

— А я дотримуюся того погляду, Ваша світлосте, що коли людина ступила на шлях злочину, то має нести моральну відповідальність за всі наслідки свого вчинку.

— Моральну — так. Але не змушуйте його відповідати перед законом! Людину не можна засуджувати за вбивство, при якому він навіть не був присутній, за вбивство, яке обурило його не менше, ніж вас. Почувши про нього, він не витримав докорів сумління й одразу ж у всьому мені зізнався. Потім, не гаючи ні хвилини, порвав із убивцею. Містере Голмс, врятуйте його, врятуйте! Благаю вас, врятуйте його!

Куди й поділася аристократична стриманість герцога! Цей можновладець кидався кабінетом зі спотвореним обличчям, судомно махаючи руками. Нарешті він опанував себе, знову сів до столу й сказав:

— Ціную, що ви прийшли до мене першого. Треба принаймні обміркувати, яких треба вжити заходів, щоб уберегти мене від ганьби.

— Гарна думка, — погодився Голмс. — Але тоді, Ваша світлосте, нам треба бути відвертими один із одним до кінця. Я зроблю все, що в моїх силах, якщо буду знати точно обставини всієї справи. Наскільки мені вдалося збагнути, ваші слова стосувалися містера Джеймса Вайлдера. Отже, ви стверджуєте, що вбивця не він?

— Атож, вбивці вдалося сховатися.

Голмс стримано всміхнувся:

— Ваша світлість, мабуть, не обізнана в моїх скромних заслугах у цій царині, інакше ви б не подумали, що від мене так легко сховатися. Вчора, об одинадцятій годині вечора, містера Рюбена Гейза заарештували в Честерфілді за моєю вказівкою. Начальник місцевої поліції сповістив мене про це сьогодні вранці. Я отримав його телеграму перед тим, як піти зі школи.

Герцог відкинувся на спинку крісла й здивовано витріщився на мого товариша.

— Чи є межі ваших можливостей, містере Голмс? — вигукнув він. — Отже, Рюбена Гейза заарештували? Що ж, цьому можна лише радіти. Але чи не відіб’ється його арешт на долі Джеймса?

— Вашого секретаря?

— Ні, сер, мого сина.

Цього разу дивуватися довелося Голмсу:

— Маю вам сказати, Ваша світлосте, що нічого такого я не припускав. Можливо, ви поясните все детальніше?

— Нічого не буду приховувати. Маєте рацію: лише повна відвертість, хоч вона й болісна для мене, може полегшити жахливе становище, в яке поставив нас обох знавіснілий від заздрощів Джеймс. Замолоду, містере Голмс, я кохав так, як кохають лише раз у житті. Я запропонував руку одній жінці, але вона відкинула мою пропозицію, побоюючись, що такий шлюб зіпсує мою кар’єру. Якщо б вона була жива, я не одружився б ні з ким іншим. Але вона померла, залишивши мені дитину, й я плекав сина, дбав про нього в пам’ять про неї.

Я не міг відкрито визнати своє батьківство, але мій син отримав найкращу освіту і, коли виріс, завжди жив при мені. Він випадково дізнався мою таємницю й відтоді намагався всіляко використовувати свої синівські права, тримаючи мене в страху перед викриттям. Його присутність у Голдернесс-холі певною мірою спричинила мій розрив із дружиною. І, що найважче, він із першого ж дня люто зненавидів мого маленького сина, мого законного спадкоємця.

Ви спитаєте, чому ж я, незважаючи на все це, продовжував тримати Джеймса під своїм дахом? Моя відповідь така: бо я бачив у ньому його матір і терпів заради неї. Не лише рисами обличчя, а й рухами, манерами він щомиті викликав у мене в пам’яті її милий образ. Я не міг розлучитися з ним. Але наприкінці я став боятися, щоб він не зробив щось Артурові — лорду Солтайру, і відіслав хлопця в елітну школу, до доктора Гакстейбла.

Джеймс займався майновими справами й таким чином познайомився із Гейзом, котрий був одним із моїх орендарів. Що в нього могло бути спільного з цим явним негідником, не знаю, але вони потоваришували. Втім, я завжди помічав за Джеймсом потяг до лихого товариства. Вирішивши викрасти лорда Солтайра, він зробив цього чоловіка своїм спільником.

Пам’ятаєте, я написав Артуру листа напередодні його втечі? Так от, Джеймс розкрив конверт і вклав туди записку, в якій просив Артура зустрітися з ним у гаю Косий клин, неподалік від школи. Хлопчик прийшов на зустріч, бо записку послали нібито на прохання герцогині. Джеймс приїхав у гай на велосипеді — як потім сам зізнався мені — і запевнив Артура, що мати сумує за ним, що вона тут поряд і що якщо він прийде в гай опівночі, там його чекатиме провідник із конем. Нещасний хлопчик потрапив у цю пастку. Він прийшов у гай у призначений час і побачив там Гейза, котрий сам був верхи й тримав поні на припоні. Артур сів у сідло, і вони рушили в дорогу. Як з’ясувалося згодом (Джеймс дізнався про це лише вчора), за ними була гонитва. Гейз ударив переслідувача кілька разів палицею по голові, і той помер від отриманих ран. Гейз привіз Артура до себе в заїзд і замкнув нагорі, змусивши доглядати за ним місіс Гейз, жінку добру, але цілком підвладну своєму лютому чоловікові...

Ось так, містере Голмс, було два дні тому, коли ми з вами зустрілися. Я знав про все це не більше за вас. Якщо спитаєте мене, що штовхнуло Джеймса на такий учинок, відповім: у його ненависті до лорда Солтайра було щось сліпе, фанатичне. Джеймс вважав, що все моє майно має відійти йому, і не міг спокійно згадувати про існуючі в нас закони успадкування. Втім, ним керувала не лише знавісніла зневага, а й тонкий розрахунок. Він вимагав, щоб я залишив йому в спадок своє майно за заповітом усупереч майорату[2], а він поверне мені Артура. Він чудово знав, що я ніколи не заявлю на нього в поліцію. Ось такими були наміри Джеймса, але вони так і залишилися лише намірами, бо події розгорталися з такою швидкістю, що йому не вдалося реалізувати свій план.

Ви виявили тіло вбитого Гайдеґґера й тим самим одразу ж поклали край цьому лиходійському задуму. Джеймс жахнувся, почувши про загибель учителя. Ми дізналися про це вчора, сидячи ось тут, у кабінеті, куди нам принесли телеграму доктора Гакстейбла. Вона занурила Джеймса в таке сум’яття, він так журився, що смутний здогад, що весь час мордував мене, перетворився в упевненість, й я кинув звинувачення йому в обличчя. Він у всьому щиросердно покаявся, але негайно ж почав благати мене перечекати днів зо три, щоб його мерзенний спільник міг урятуватися. Я поступився йому, як поступався завжди й в усьому, і тоді Джеймс кинувся до заїзду попередити Гейза та допомогти йому накивати п’ятами. Йти туди вдень мені було неможливо, адже це породило б чутки. Я дочекався темряви та поспішив до мого любого Артура. Він був цілий і неушкоджений, але ви не можете собі уявити, яке страшне враження справило на підлітка вбивство, вчинене в нього на очах!

Пам’ятаючи про своє слово, однак, проти власної волі, я залишив Артура в заїзді ще на три дні на опіку місіс Гейз. Адже повідомляти про все це в поліцію, не виказуючи вбивці, було неможливо, а арешт Гейза згубив би мого нещасного Джеймса. Ви наполягали на взаємній відвертості, містере Голмс, дозвольте спіймати вас на слові. Я розповів вам усе, нічого не приховуючи й не пом’якшуючи. Будьте й ви відвертими зі мною до кінця.

— Гаразд, Ваша світлосте, — погодився Голмс. — Перед­усім маю сказати, що перед обличчям Феміди ваше становище надзвичайно серйозне. Ви приховали карний злочин, допомогли вбивці втекти, бо, цілком імовірно, гроші на його втечу Джеймс Вайлдер узяв із вашої кишені.

Герцог мовчки схилив голову.

— Авжеж, справа вкрай важлива. Але, на мій погляд, те, як ви вчинили зі своїм молодшим сином, Ваша світлосте, заслуговує ще більшого осуду. Залишити його на три дні в такому кублі!

— Мене свято запевнили...

— Хіба можна покладатися на слова таких людей! Ви впевнені, що його не запроторять кудись подалі? На догоду злочинному старшому синові ви без будь-якої потреби піддаєте небезпеці ні в чому не винну дитину! Ні, ваш вчинок не можна виправдати!

Гордий вельможа не звик вислуховувати такі докори. І де? У його ж герцогському помешканні! Кров прилинула до його обличчя, але совість змусила змовчати.

— Я допоможу вам, але за однієї умови: викличте слугу, і нехай він виконає мій наказ.

Не кажучи ні слова, герцог натиснув на ґудзик електричного дзвінка. До кабінету увійшов лакей.

— Вам, мабуть, буде приємно почути, — сказав йому Голмс, — що лорд Солтайр знайшовся. Герцог наказує негайно послати за ним екіпаж у заїзд «Бійцівський когут»... А тепер, — сказав Голмс, коли лакей засяяв від радощів і вибіг із кабінету, — забезпечивши найближче майбутнє, можемо терпиміше поставитися до нещодавнього минулого. Оскільки справедливість буде відновлена, я як особа неофіційна не бачу необхідності доводити до відома влади все, що знаю. Але Гейз — інша річ. Його чекає шибениця, й я палець об палець не вдарю, щоб урятувати йому життя. Розголосить він вашу таємницю чи ні — не знаю, не беруся прогнозувати, але ви, без сумніву, можете переконати його, що плескати язиком — не в його інтересах. У поліції Гейза звинуватять у викраденні хлопчика заради викупу. Якщо там не копнуть глибше, я не бачу підстав штовхати їх на це. Однак хочу сказати, Ваша світлосте, що подальше перебування містера Джеймса Вайлдера у вашій оселі ні до чого доброго не призведе.

— Це я й сам знаю, містере Голмс, й у нас із ним уже вирішено: він назавжди залишить Голдернесс-хол і вирушить шукати щастя до Австралії.

— Ваша світлосте, ви казали, що Джеймс Вайлдер був яблуком розбрату між вами та вашою дружиною. А чи не спробувати б вам тепер примиритися з герцогинею й знову налагодити своє сімейне життя?

— Про це я також думав, містере Голмс, і сьогодні вранці написав їй.

— У такому разі, — детектив піднявся, — і я, і мій приятель можемо привітати себе з тим, що наше недовге перебування у ваших місцях принесло непогані плоди. Мені залишилося з’ясувати лише одне питання. Коні Гейза були підковані так, що їхні сліди можна було б сприйняти як відбитки коров’ячих копит. Хто вигадав зробити це — чи не містер Вайлдер?

Хвилину герцог мовчав, зосереджено насупивши брови. Потім він відчинив двері в сусідню кімнату, яка була справжнім музеєм, підвів нас до вітрини в далекому кутку та вказав на напис під склом. «Ці підкови, — прочитали ми, — знайдені при розкопках фортечного рову в Голдернесс-холі. Вони призначалися для коней, але їх виковували у формі роздвоєної коров’ячої ратиці. Можливо, магнати Голдернесс-холу, котрі займалися розбоєм у середні віки, застосовували цей спосіб, щоб збивати погоню зі сліду».

Голмс підняв скляну кришку, послинив палець і провів ним по одній із підківок. На пальці залишилася темна пляма — болотна твань ще не встигла як слід засохнути.

— Дуже дякую, — сказав мій товариш. — Ось друге, що надзвичайно зацікавило мене у ваших місцях.

— А перше?

Голмс зігнув чек навпіл і дбайливо запхав його в нотатник.

— Я чоловік незаможний, — сказав він і засунув блокнот глибше у внутрішню кишеню піджака.