Вампір із Сассексу

Морська угода

Липень того року, коли я одружився, пригадується мені трьома цікавими справами. Я мав честь бути присутнім при їхньому розслідуванні. У моїх щоденниках вони називаються: «Друга пляма», «Морська угода» та «Втомлений капітан». Перша з цих справ пов’язана з важливими державними інтересами, крім того, до неї причетні найшляхетніші родини королівства, тому впродовж довгих років її неможливо було оприлюднити. Але саме вона найкраще ілюструє аналітичний метод Голмса, котрий справив глибоке враження на всіх, хто брав участь у розслідуванні. У мене досі зберігається майже дослівний запис бесіди, під час якої Голмс достеменно розповів усе, що сталося, містерові Дюб’юку з паризької поліції та Фрицу фон Вальдбауму, відомому фахівцеві з Данциґа, котрі доклали чимало енергії, розплутуючи нитки, які виявилися другорядними. Але тільки коли настало нове століття, розповісти цей випадок можна буде без жодної шкоди для будь-кого. А зараз мені хотілося б розказати історію про морську угоду. Ця справа свого часу також мала державну вагу й була позначена кількома епізодами, що надали їй абсолютно унікального характеру.

Ще в шкільні роки я приятелював із Персі Фелпсом, кот­рий був майже моїм ровесником, але випередив мене аж на два класи. Він був чудовим хлопцем — отримував майже всі шкільні премії, а за видатні успіхи його нагородили стипендією, яка дозволила домогтися тріумфу й в Кембриджі. Пригадую, Фелпс мав неабиякі родинні зв’язки. Ще в школі ми знали, що брат його матері лорд Голдгерст — видатний діяч консервативної партії. Але тоді ця шляхетна спорідненість приносила йому мало користі; навпаки, було дуже кумедно переслідувати його на спортивному майданчику або вдарити ракеткою нижче спини. Інша річ, коли він перейшов до самостійного життя. Краєм вуха я чув, що завдяки своїм здібностям і впливу дядька він отримав хорошу посаду в Міністерстві закордонних справ. Але потім я зовсім забув про існування Фелпса, поки не отримав наступного листа:

Дещо в його листі зворушило мене, було щось жалісливе в його настійливому проханні привезти Голмса. Якби він просив щось нездійсненне, я й тоді спробував би все для нього зробити, але знав, як Голмс любить своє ремесло, знав, що він завжди готовий прийти на допомогу тому, хто його потребує. Моя дружина погодилася зі мною, що не можна гаяти ні хвилини, і тому я негайно ж після сніданку знову опинився в нашому старому помешканні на Бейкер-стрит.

Голмс сидів у халаті за приставним столиком і старанно чаклував над якимось хімічним дослідженням. Над блакитним полум’ям пальника Бунзена у великій зігнутій реторті несамовито кипіла якась рідина, дистильовані краплі якої спадали в дволітрову мензурку. Коли я увійшов, мій товариш навіть не підняв голови, й я, помітивши, що він зайнятий важливою справою, сів у крісло й вирішив зачекати.

Детектив занурював скляну піпетку то в одну пляшку, то в іншу, набираючи по кілька крапель рідини з кожної, і нарешті переніс пробірку зі сумішшю на письмовий стіл. У правій руці детектив тримав смужку лакмусового паперу.

— Ви прийшли в найвідповідальніший момент, Ватсоне, — зауважив Голмс. — Якщо цей папірець залишиться синім, усе гаразд. Якщо стане червоним, це коштуватиме людині життя.

Він занурив смужку в пробірку, і вона миттю забарвилася в рівний брудно-червоний колір.

— Гм, так я й думав! — вигукнув він. — Ватсоне, буду до ваших послуг за хвилину. Тютюн знайдете в перській пантофлі.

Мій товариш повернувся до столу та написав кілька телеграм, які негайно ж вручив хлопчикові-слузі. Потім сів на крісло, що стояло навпроти мого фотеля, підняв коліна і, зчепивши довгі пальці, охопив руками худі, довгі ноги.

— Найтривіальніше вбивство, — пояснив він. — Здогадуюся, що ви принесли щось краще. Адже ви провісник злочинів, Ватсоне. Що там у вас?

Я подав йому листа, якого він прочитав дуже уважно.

— Там пишуть не надто багато, чи не так? — зазначив детектив, повертаючи листа.

— Майже нічого.

— І все ж почерк цікавий.

— Але це не його почерк.

— Правильно. Писала жінка!

— Та ні, це чоловічий почерк!

— Ні, писала жінка, і до того ж вона має винятковий характер. Розумієте, знати на початку розслідування, що ваш клієнт, на щастя або на свою біду, тісно спілкується з непересічною особистістю, — це вже щось. Якщо ви готові, то ми негайно вирушаємо у Вокінґ і зустрінемося з цим дипломатом, котрий потрапив у халепу, і з леді, котрій він диктує свої листи.

На Ватерлоо ми вдало сіли на вранішній потяг і менш ніж за годину опинилися серед хвойних лісів і вересових заростей Вокінґа. Садиба Браярбре містилася за кілька хвилин ходи від станції. Ми показали свої візитні картки, і нас завели до вітальні, обставленої елегантними меблями, куди за кілька хвилин увійшов доволі огрядний чоловік, котрий прийняв нас дуже привітно. Йому було вже років за тридцять п’ять, але через дуже рум’яні щоки та веселі очі він справляв враження пухкого, пустотливого підлітка.

— Радий, що ви приїхали, — втішився він, експансивно тиснучи наші руки. — Персі весь ранок питає про вас. Бідолаха, він чіпляється за будь-яку соломинку. Його батько з матір’ю просили мене зустріти вас, бо їм болісна навіть згадка про цю справу.

— Ми поки що нічого не знаємо, — зауважив Голмс. — Як я здогадуюся, ви не член цієї сім’ї.

Наш новий знайомий здивувався, але, поглянувши вниз, засміявся.

— Ви, звісно, побачили монограму «Дж. Г.» у мене на брелоку, — збагнув він. — А я вже було здивувався вашій проникливості. Я Джозеф Гаррісон, і позаяк Персі має намір одружитися з моєю сестрою Енні, то буду його родичем принаймні з боку дружини. Сестру мою побачите в його кімнаті — останні два місяці вона доглядає його, як немовля. Мабуть, нам краще піти до нього негайно: він нетерпляче чекає на вас.

Кімната, в яку нас завели, була на тому ж поверсі, що й вітальня. Це була напіввітальня-напівспальня, там було багато квітів. Тепле літнє повітря, сповнене садовими ароматами, вливалося в розчахнуте вікно, біля якого на дивані лежав дуже блідий і виснажений молодий чоловік.

Коли ми увійшли, дівчина, котра сиділа поруч із ним, піднялася.

— Я піду, Персі? — спитала вона.

Він схопив її за руку, щоб утримати.

— Добридень, Ватсоне, — сказав він сердечно. — Ви відпустили вуса — я б нізащо не впізнав вас, та й мене впізнати важко. А це, мабуть, ваш знаменитий приятель містер Шерлок Голмс?

Я коротко представив Голмса, і ми обоє сіли. Гладкий чоловік вийшов, але його сестра залишилася з недужим, котрий не випускав її руку. Це була дівчина з незабутньою зовнішністю — з гарним смаглявим кольором обличчя, великими чорними мигдалеподібними очима та копицею синяво-чорного волосся, але для свого невеликого зросту в нею було, мабуть, трохи зайвої ваги. За контрастом з її яскравими барвами бліде обличчя її нареченого здавалося ще змарнілішим і виснаженішим.

— Не хочу, щоб ви гаяли час, — сказав він, звівшись на дивані, — й одразу ж перейду до справи. Я був щасливим та успішним чоловіком, містере Голмс. Вже готувалося моє весілля, аж раптом жахлива біда зруйнувала всі мої життєві плани. Ватсон, імовірно, казав вам, що я служив у Міністерстві закордонних справ і завдяки впливу свого дядька, лорда Голдгерста, хутко отримав відповідальну посаду. Коли дядечко став міністром закордонних справ у нинішньому уряді, він почав давати мені відповідальні доручення, і оскільки я виконував їх із неодмінним успіхом, він, урешті-решт, цілком упевнився в моїх здібностях на дипломатичній ниві.

Приблизно десять тижнів тому, точніше 23 травня, він викликав мене до себе в кабінет і, похваливши за старанність, повідомив, що хоче доручити мені нову відповідальну справу.

«Ось це, — сказав дядечко, беручи сірий сувій паперу зі столу, — оригінал таємної угоди між Англією й Італією, чутки про яку вже просочилися, на жаль, у пресу. Надзвичайно важливо, щоб надалі жодного витоку інформації не було. Французьке або російське посольства заплатили б величезні гроші, щоб дізнатися зміст цього документа. Я б вважав за краще не виймати його зі шухляди мого письмового столу, якби не було нагальної потреби зняти з нього копію. У вашому кабінеті є сейф?»

«Авжеж, сер».

«Тоді візьміть угоду та замкніть її в сейф. Я дам вказівку, щоб вам дозволили залишитися, коли всі підуть, і ви зможете зняти копію, не кваплячись і не остерігаючись, що за вами будуть підглядати. Коли все закінчите, замкніть і оригінал, і копію в сейф, і завтра вранці вручите мені їх особисто». Я взяв документ і...

— Даруйте, — перебив його Голмс, — ви були самі під час бесіди?

— Абсолютно самі.

— У великій кімнаті?

— Футів тридцять на тридцять.

— Посередині?

— Десь так, приблизно.

— І розмовляли тихо?

— Дядько завжди промовляє дуже тихо. А я майже нічого й не казав.

— Дякую, — сказав Голмс, заплющуючи очі. — Будь ласка, продовжуйте.

— Я зробив точно так, як він мені звелів, і зачекав, поки клерки підуть. Один із тих, хто працював зі мною в одній кімнаті, Чарльз Ґоро, не впорався вчасно з усією роботою, і тому я вирішив сходити пообідати. Коли ж я повернувся, він уже пішов. Мені кортіло якнайшвидше закінчити роботу: адже я знав, що Джозеф, містер Гаррісон, котрого ви тільки-но бачили, — у місті й що він поїде у Вокінґ одинадцятигодинним потягом. Я також хотів встигнути на цей потяг.

З першого ж погляду я зрозумів, що дядько анітрохи не перебільшив значення угоди. Не вдаючись у подробиці, я можу сказати, що вона визначала позицію Великої Британії щодо Троїстого союзу та зумовлювала майбутню політику нашої держави на той випадок, якщо французький флот своєю бойовою потужністю перевершить у Середземному морі флот італійський. В угоді висвітлювалися питання, що стосувалися лише військово-морської сфери. Наприкінці стояли підписи високих договірних сторін. Я пробіг поглядом угоду й почав її переписувати.

Це був розлогий документ, складений французькою, і нараховував двадцять шість статей. Я писав дуже швидко, але до дев’ятої години здолав усього лише дев’ять статей і вже втратив надію потрапити на свій потяг. Я хотів спати й мало що тямив, бо смачно пообідав, та й втомився за цілий день праці. Горнятко кави збадьорило б мене. Вахтер у нас чергує всю ніч у маленькій кімнаті біля сходів і зазвичай варить на спиртівці каву для тих працівників, котрі залишаються працювати на ніч. Тому я дзвінком викликав його.

На мій подив, на дзвінок прийшла висока, міцно збита жінка похилого віку в фартуху. Це була дружина вахтера, котра працює в нас прибиральницею, й я попросив її зварити кави.

Переписавши ще дві статті, я відчув, що вже зовсім засинаю, піднявся й пройшовся по кімнаті, щоб розім’яти ноги. Каву мені ще не принесли, й я вирішив розвідати, у чому там справа. Відчинивши двері, я вийшов у коридор. З кімнати, де працював, можна потрапити до виходу лише погано освітленим коридором. Він закінчується вигнутими сходами, що спускаються у вестибюль, де розташована кімнатка вахтера. Посередині сходів є майданчик, від якого під прямим кутом відгалужується ще один коридор. Ним, минаючи невеликі сходи, можна зайти до службового входу, яким користуються слуги та клерки, коли приходять із боку Чарльз-стрит і хочуть скоротити шлях. Ось приблизний план приміщення:

— Дякуємо. Уважно слухаю вас, — спонукав Шерлок Голмс.

— Ось що дуже важливо. Я спустився сходами у вестибюль, де знайшов вахтера, котрий міцно спав. На спиртівці, бризкаючи водою на підлогу, шалено кипів чайник. Я простягнув було руку, щоб розбудити вахтера, котрий ніяк не прокидався, аж раптом над його головою голосно задзеленчав дзвінок. Вахтер, сіпнувшись, прокинувся.

«Це ви, містере Фелпс!» — видихнув він, зніяковіло споглядаючи на мене.

«Я зійшов униз, аби дізнатися, чи готова кава».

«Я варив каву й заснув, сер, — почервонів він, глянув на мене й вилупився на дзвінок, що все ще гойдався. Обличчя його було вкрай здивованим. — Містере професоре, якщо ви тут, то хто ж тоді дзвонив?» — спитав він.

«Дзвонив? — перепитав я. — Що ви маєте на увазі? Що це означає?»

«Це дзвінок із тієї кімнати, де ви працюєте».

Моє серце немов стиснула крижана рука. Отже, зараз хтось проник у кімнату, де лежить на столі моя безцінна угода. Щодуху я помчав угору сходами, коридором. У коридорі не було нікого, містере Голмс. Не було нікого й у кімнаті. Усе лежало на своїх місцях, крім довіреного мені документа. Він зник зі столу. Копія була на столі, але оригінал зник.

Голмс відкинувся на спинку крісла й потер руки. Я бачив, що ця справа захопила його.

— Скажіть, будь ласка, а що ви зробили після цього? — поцікавився він.

— Я миттю збагнув, що злодій, мабуть, піднявся нагору, увійшовши в будинок із провулка. Я б, вочевидь, зустрівся з ним, якби він пішов іншим шляхом.

— А ви впевнені, що він не ховався весь цей час у кімнаті чи в коридорі, який, за вашими словами, був недостатньо освітленим?

— Це абсолютно виключено. У кімнаті чи коридорі не сховається й миша. Там просто нема де ховатися.

— Дякую. Будь ласка, продовжуйте.

— Вахтер, побачивши з мого зблідлого обличчя, що трапилася якась біда, також піднявся нагору. Ми обоє кинулися геть із кімнати, побігли коридором, а потім крутими сходами, що вели на Чарльз-стрит. Двері внизу були зачинені, але не замкнені. Ми розчахнули їх і вибігли на вулицю. Я добре пам’ятаю, що з боку сусідньої церкви долинуло три удари дзвонів. Була за чверть десята.

— Це дуже важливо, — запевнив Голмс, записавши щось на манжеті сорочки.

— Вечір був дуже темний, йшов дрібний теплий дощик. На Чарльз-стрит не було нікого, на Вайтхолі, як завжди, рух був дуже жвавим. У чому були, без головних капелюхів, ми помчали тротуаром і знайшли на розі полісмена.

«Скоєна крадіжку, — засапавшись, сказав я. — Із Міністерства закордонних справ вкрали надзвичайно важливий документ. Тут хтось проходив?»

«Я стою тут уже чверть години, сер, — відповів правоохоронець, — за весь цей час пройшла лише одна особа — висока літня жінка, закутана в шаль».

«А, це моя дружина, — сказав вахтер. — А хтось інший не проходив?»

«Більше ніхто».

«Отже, злодій, мабуть, побіг в інший бік», — припустив вахтер і потягнув мене за рукав.

Але його спроба відвести мене звідти лише посилила підозру, що виникла у мене.

«Куди пішла жінка?» — наполіг я.

«Не знаю, сер. Я тільки помітив, як вона пройшла повз, але причин стежити за нею не мав. Здається, вона поспішала».

«Як давно це було?»

«Кілька хвилин тому».

«Скільки? П’ять?»

«Ну, не більше п’яти».

«Ми марно гаємо час, сер, а зараз дорога кожна хвилина, — вмовляв мене вахтер. — Повірте, моя стара жодного стосунку до цього не має. Ходімо швидше в інший бік від вхідних дверей. І якщо ви не підете, то я піду сам».

З цими словами він кинувся в протилежний бік. Але я наздогнав слугу й схопив за рукав.

«Де ви живете?» — спитав я.

«У Брикстоні. Айві-лейн, 16, — відповів він, — але ви на хибному сліду, містере Фелпс. Краще ходімо на той бік вулиці та поглянемо, чи немає там чого!»

Втрачати було нічого. Разом із полісменом ми поквапилися на протилежний бік і вийшли на вулицю, де був жвавий рух і море перехожих. Але всі вони цього вогкого вечора тільки й мріяли, щоб скоріше дістатися до житла. Не знайшлося жодного гульвіси, котрий міг би нам сказати, хто тут вештався. Потім ми повернулися в будівлю, пошукали на сходах і в коридорі, але нічого так і не знайшли. Підлога в коридорі вкрита кремовим лінолеумом, на якому помітний будь-який слід. Ми ретельно оглянули його, але ніяких слідів не виявили.

— Дощ ішов весь вечір?

— Приблизно зі сьомої.

— Як же в такому випадку жінка, заходячи в кімнату близько дев’ятої, не наслідила своїми брудними черевиками?

— Я радий, що ви звернули увагу на цю обставину. Те ж саме спало й мені на думку. Але виявилося, що прибиральниці зазвичай знімають черевики в кімнаті вахтера й одягають кімнатні капці.

— Зрозуміло. Отже, хоча на вулиці того вечора лив дощ, жодних слідів не виявилося? Справа набуває надзвичайно цікавих обертів. Що ви зробили потім?

— Оглянули й кімнату. Таємних дверей там і бути не могло, а від вікон до землі — добрих футів тридцять. Обидва вікна замикаються зсередини. На підлозі килим, тож люк виключається, а стеля звичайна, білена. Даю голову на відсіч, що вкрасти документ міг лише той, хто увійшов у двері.

— А через камін?

— Каміна немає. Лише грубка. Шворка від дзвінка висить праворуч від мого столу. Отже, той, хто дзвонив, стояв праворуч. Але навіщо зловмиснику знадобилося дзвонити? Це нерозв’язна загадка.

— Подія, певна річ, надзвичайна. Але що ви робили після цього? Оглянули кімнату, вважаю, щоб переконатися, чи не залишив непроханий гість якихось слідів свого перебування, наприклад, недопалків, загубленої рукавички, шпильки чи іншої дрібнички?

— Нічого не було.

— А як щодо запахів?

— Про це ми не подумали.

— Запах тютюну надав би нам найбільшу послугу при розслідуванні.

— Я сам не курю й тому помітив би тютюновий запах. Ні. Зачепитися там було зовсім ні за що. Одне лише суттєво — дружина вахтера, місіс Танджі поспішно покинула будівлю. Сам вахтер пояснив, що його дружина завжди в цю пору йде додому. Ми з полісменом вирішили, що найкраще було б негайно заарештувати жінку, щоб вона не встигла позбутися документа, якщо, звісно, його вкрала вона. Ми негайно повідомили в Скотленд-Ярд, і звідти відразу прибув детектив містер Форбс, котрий енергійно взявся за справу. Винайнявши кеб, ми вже за півгодини стукали в двері будинку, де жив вахтер. Нам відчинила дівчина, котра виявилася старшою донькою місіс Танджі. Її мати ще не повернулася, і нас відвели в кімнату.

Хвилин за десять почувся стукіт. І тут ми дуже схибили, у чому звинувачую лише себе. Замість того, щоб відчинити двері самим, ми дозволили зробити це дівчині. І почули, як вона сказала: «Мамо, на тебе чекають двоє чоловіків». Відтак негайно почули в коридорі швидкий тупіт. Форбс відчинив двері, і ми обоє кинулися за жінкою в задню кімнату, точніше кухню. Вона вбігла туди першою й зухвало поглянула на нас, але потім раптом, впізнавши мене, від подиву навіть змінилася на обличчі.

«Та це ж містер Фелпс із міністерства!» — вигукнула вона.

«А ви за кого нас прийняли? Чому кинулися втікати від нас?» — спитав мій супутник.

«Я гадала, що прийшли описувати майно, — заявила жінка. — Ми заборгували крамареві».

«Вигадано не так уже спритно, — парирував Форбс. — У нас є причини підозрювати вас у крадіжці важливого документа з Міністерства закордонних справ. І гадаю, що ви кинулися на кухню, щоб сховати його. Маєте поїхати з нами в Скотленд-Ярд, де вас обшукають».

Даремно вона протестувала та пручалася. Під’їхав кеб, і ми всі троє залізли в нього. Але перед тим усе ж оглянули кухню й особливо вогнище, припустивши, що жінка встигла спалити папери за той короткий час, поки була в кухні сама. Однак ні попелу, ні обривків не знайшли. Приїхавши в Скотленд-Ярд, ми відразу передали її в руки однієї з працівниць. Я чекав її рапорту, згораючи від нетерпіння. Але жодного документа не знайшли.

Лише тепер я збагнув увесь жах свого становища. Досі я діяв і таким чином забувався. Я ніскілечки не сумнівався, що угода знайдеться негайно ж, і не смів навіть думати про те, які наслідки мене чекають, якщо цього не станеться. Але тепер, коли розшуки скінчилися, я міг подумати й про своє становище. Воно було справді жахливим! Ватсон вам скаже, що в школі я був нервовою, чутливою дитиною. Я подумав про дядька та його колег із Кабінету міністрів, про ганьбу, яку накликав на нього, на себе, на всіх, хто був пов’язаний зі мною. А що, якщо я став жертвою якогось неймовірного випадку? Жодна випадковість неприпустима, коли на карту поставлені дипломатичні інтереси. Я зазнав краху, ганебного, безнадійного краху. Не пам’ятаю, що потім робив. Мабуть, зі мною трапилася істерика. Нібито пригадую службовців Скотланд-Ярду, котрі юрмилися навколо й намагалися втішити мене. Один із них поїхав зі мною до Ватерлоо та посадив мене на потяг до Вокінґа. Мабуть, він відвів би мене до самого будинку, якби не нагодився доктор Фер’є, котрий живе неподалік і їхав тим же потягом. Лікар люб’язно взяв на себе турботу про мене, й якраз вчасно, бо на станції у мене почався напад, і ми ще не дісталися додому, як я перетворився в справжнісінького божевільного.

Можете собі уявити, що тут було, коли після дзвінка медика всі підхопилися з ліжок і побачили мене в такому стані. Бідолаха Енні, котра сидить тут, і моя мати були в розпачі. Доктор Фер’є розповів рідним те, що йому повідомив детектив на вокзалі, і тільки долив олії у вогонь. Усім стало очевидно, що я занедужав надовго, а тому Джозефа випровадили з цієї веселої кімнати й перетворили її на лікарняну палату. Тут я й пролежав понад дев’ять тижнів у повній безпам’яті та маренні. Якби не міс Гаррісон і не турботи лікаря, я б іще й зараз не був здатен тверезо мислити. Енні доглядала за мною вдень, а вночі чергувала медсестра, оскільки в нападі божевілля я міг заподіяти що завгодно. Поступово свідомість моя прояснилася, але пам’ять до мене повернулася лише три дні тому. Часом мені хочеться зовсім позбутися її. Насамперед я попросив телеграфувати містеру Форбсу, котрий розслідує справу. Він приїхав і запевнив мене, що робить усе можливе, хоча на слід злочинця досі не натрапили. Вахтера та його дружину перевірили якнайретельніше, але нічого не виявили. Тоді поліція почала підозрювати Ґоро, котрий, як ви пам’ятаєте, залишався того вечора працювати довше за інших. Підозру могло викликати хіба що його французьке прізвище й той факт, що він тоді затримався в міністерстві. Але я приступив до роботи лише після його відходу, а він сам і його сім’я (пращури Ґоро були гугенотами) за своїми симпатіями та способом життя такі ж англійці, як ви та я. Як би там не було, інкримінувати йому нічого не змогли, довелося відмовитися й від цієї версії. Ви, містере Голмс, — моя остання надія. Якщо не врятуєте мене, моя честь і моє становище — усе загинуло навіки.

Втомившись від довгої розповіді, хворий опустився на подушки, а його доглядальниця налила йому в склянку якихось заспокійливих ліків. Голмс сидів, закинувши голову й заплющивши очі, і мовчав. Сторонній людині здалося б, що ним опанувала байдужість, але я ж знав, що ця його поза означає напружену роботу думки.

— Ваша розповідь була настільки вичерпною, — сказав він нарешті, — що мені майже нічого не треба питати. Але одне запитання, що має першочергове значення, я все ж задам. Чи казали ви комусь, що отримали спеціальне завдання?

— Нікому.

— Ну, хоча б... міс Гаррісон?

— Ні. Я не був у Вокінґу після того, як мені доручили це завдання.

— І ні з ким із ваших ви тоді випадково не зустрілися?

— Ні з ким.

— Хтось із них знає, де розташована ваша кімната в міністерстві?

— О, так, у мене там усі бували.

— Звісно, це останнє запитання зайве, якщо ви нікому нічого не казали.

— Нікому нічого.

— Що знаєте про вахтера?

— Нічого, окрім того, що він — колишній військовий.

— Якого полку?

— Я чув, ніби... Колдстрім-ґардз.

— Дякую. Не сумніваюся, що дізнаюся подробиці у Форбса. Слідчі Скотланд-Ярду бездоганно вміють збирати факти, але не завжди вміють пояснити їх. О, яка чарівна троянда!

Голмс пройшов повз диван до відчиненого вікна, підняв опущене стебло троянди та помилувався найтоншими відтінками рожевого та зеленого. Цей бік його характеру мені ще не був знайомим — я досі жодного разу не бачив, аби він проявляв зацікавлення до живої природи.

— Ніде так не потрібна дедукція, як у релігії, — зауважив детектив, притулившись до ставні. — Логік може підняти її до рівня точної науки. Мені здається, що своєю вірою в божественне провидіння ми зобов’язані квітам. Усе інше — наші здібності, наші бажання, наша їжа — потрібні нам передусім для існування. Але троянда — над усе. Запах і колір троянди прикрашають життя, а не є умовою існування. Лише божественне провидіння може бути джерелом прекрасного. Ось чому я й кажу: поки є квіти, людина може сподіватися.

Персі Фелпс і його наречена здивовано слухали просторікування Голмса, і на їхніх обличчях з’явилося розчарування. Тримаючи троянду в пальцях, він замріявся. Це тривало кілька хвилин, поки голос дівчини не змусив детектива отямитись.

— Ви вже бачите, як можна вирішити цю загадку? — різкувато спитала вона.

— О, загадку! — відгукнувся він, опускаючись із небес на землю. — Було б безглуздо заперечувати, що справа ця вельми важка та заплутана, але обіцяю зайнятися нею всерйоз і тримати вас у курсі справ.

— У вас уже є якась версія?

— У мене їх є вже сім, але я, зрозуміло, маю все перевірити, перш ніж висловити їх уголос.

— Ви когось підозрюєте?

— Я підозрюю себе...

— Що?

— У тому, що роблю дуже поспішні висновки.

— У такому разі їдьте до Лондона та перевірте їх.

— Ви дали чудову пораду, міс Гаррісон, — піднявся Голмс. — Гадаю, Ватсоне, це найкраще, що можемо зробити. Не дозволяйте собі тішитися занадто оптимістичними надіями, містере Фелпс. Справа дуже заплутана.

— Я місця собі не знайду, поки знову не побачу вас, — узявся благати дипломат.

— Гаразд, я приїду завтра тим самим потягом, хоча більш ніж імовірно, що не повідомлю вам нічого нового.

— Благослови вас, Боже, за обіцянку приїхати, — сказав наш клієнт. — Тепер знаю, що справа в надійних руках, і це додає мені сил. До речі, я отримав листа від лорда Голдгерста.

— Он як. І що він пише?

— Він холодний, але не різкий. Гадаю, що шкодує мене лише через мій стан. Пише, що справа надзвичайно серйозна, але щодо мого майбутнього нічого не будуть робити (він, звісно, має на увазі звільнення), поки я не одужаю й не отримаю можливості виправити становище.

— Ну, це дуже розумно та делікатно, — зауважив Голмс. — Ходімо, Ватсоне, у нас у місті роботи на цілий день.

Містер Джозеф Гаррісон відвіз нас на станцію, і незабаром ми вже сиділи в Портсмутському потязі. Голмс глибоко задумався й не промовив жодного слова, поки ми не проїхали вузлову станцію Клепем.

— Дуже цікаво під’їжджати до Лондона колією, що знаходиться згори, та дивитися на будинки внизу.

Я подумав, що він жартує, адже вигляд був украй непривабливим, але він негайно ж пояснив:

— Погляньте он на ті великі будинки, що нагромаджуються над дахами під шифером, як цегляні острови в свинцево-сірому морі.

— Це державні школи.

— Маяки, друже мій! Бакени майбутнього! Коробочки зі сотнями світлих маленьких насінин у кожній. З них виросте освічена Англія майбутнього. Здається, цей Фелпс непитущий?

— Гадаю, що так.

— Й я так думаю. Але ми зобов’язані передбачити все. Бідолаха загруз по вуха, а чи витягнемо ми його з цього болота — ще питання. Що думаєте про міс Гаррісон?

— Дівчина з вольовим характером.

— І до того ж непогана людина, якщо не помиляюся. Вони з братом — єдині діти фабриканта залізних виробів, котрий живе десь на півночі, у Нортумберленді. Фелпс заручився з нею цієї зими, під час своєї подорожі, і вона в супроводі брата приїхала познайомитися з ріднею нареченого. Та сталася катастрофа, і вона залишилася, щоб доглядати за коханим. Її брат Джозеф, вирішивши, що тут зовсім не кепсько, залишився також. Я вже, як бачите, дещо дізнався. І сьогодні нам доведеться займатися цим увесь день.

— Мої пацієнти... — почав було я.

— О, якщо вважаєте, що ваші справи цікавіші за мої... — сердито перебив мене Голмс.

— Я хотів сказати, що мої пацієнти проживуть без мене день-два, тим більше, що цієї пори року хворіють мало.

— Чудово, — сказав він, знову повертаючи собі добрий гумор. — У такому разі займімося цією історією удвох. Мені здається, що насамперед треба навідати Форбса. Ймовірно, він може розповісти нам багато цікавого. Тоді нам буде легше вирішити, із якого боку братися за справу.

— Ви сказали, що у вас уже є версія.

— Навіть кілька, але лише подальше розслідування може показати, чого вони вартують. Найважче розкрити злочин, скоєний без будь-якої мети. Цей злочин не безцільний. Кому він вигідний? Або французькому послу, або російському, або тому, хто може продати документ одному з цих дипломатів, або, нарешті, лорду Голдгерсту.

— Лорду Голдгерсту?!

— Можна ж уявити собі державного діяча в такому становищі, коли він не пошкодує, якщо якийсь документ буде випадково знищений.

— Але тільки не лорд Голдгерст. У цього державного діяча бездоганна репутація.

— Та все ж ми не можемо дозволити собі знехтувати й такою версією. Сьогодні відвідаємо шляхетного лорда та послухаємо, що він нам скаже. Між іншим, розслідування вже просувається повним ходом.

— Уже?

— Атож, я надіслав зі станції Вокінґ телеграми в вечірні лондонські газети. Це оголошення з’явиться відразу ж у всіх часописах.

Він дав мені аркуш, вирваний із нотатника. Там було на­шкрябано олівцем:

«10 фунтів стерлінгів винагороди кожному, хто повідомить номер кеба, пасажир якого вийшов на Чарльз-стрит біля під’їзду Міністерства закордонних справ за чверть десята вечора 23 травня. Звертатися за адресою: Бейкер-стрит, 221-б».

— Ви впевнені, що викрадач приїхав у кебі?

— Якщо й не в кебі, то жодної шкоди не буде. Але якщо вірити містеру Фелпсу, що ні в кімнаті, ні в коридорі сховатися не можна, отже, особа мала прийти з вулиці. Якщо він прибув із вулиці такого дощового вечора й не залишив мокрих слідів на лінолеумі, який тут же ретельно оглянули, більш ніж імовірно, що він приїхав у кебі. Так, гадаю, можна сміливо припустити, що він приїхав у кебі.

— Це виглядає правдоподібно.

— Такою є одна з версій, про які я казав. Можливо, вона й до чогось призведе. Потім, певна річ, треба з’ясувати, чому задзеленчав дзвінок, — це найзначніша деталь. Що це: бравада злодія? Чи хтось хотів завадити злочинцеві? Чи просто випадковість?

Голмс замовк і знову почав напружено міркувати, і мені, котрий знає всі його настрої, здалося, що думки мого товариша раптом полинули в нове річище.

Ми були на міському вокзалі двадцять хвилин по третій і, нашвидкуруч перекусивши в буфеті, відразу вирушили до Скотленд-Ярду. Голмс уже зателеграфував Форбсу, щоб він на нас чекав. Це був коротун із рішучим, але аж ніяк не доброзичливим виразом лисячої пички. Він прийняв нас дуже стримано, особливо коли дізнався, в якій справі ми прибули.

— Я вже чув про ваші методи, містере Голмс, — сказав він скривившись. — Використовуєте всю інформацію, яку може надати у ваше розпорядження поліція, легко знаходите злочинця та позбавляєте наших детективів заслужених лаврів.

— Навпаки, — заперечив мій товариш, — з останніх п’ятдесяти трьох злочинів, які я розкрив, тільки про чотири стало відомо, що це влаштував я, інші ж сорок дев’ять — на рахунку поліції. Я не звинувачую вас у тому, що цього не знаєте: ви ще молоді та недосвідчені, але якщо хочете досягти успіху на своїй новій посаді, краще працювати зі мною, а не проти мене.

— Був би радий, якби ви мені дали кілька порад у цій справі, — попросив детектив, змінивши гнів на милість. — Мені поки що немає чим похизуватися.

— Що ж ви зробили?

— Ми стежили за Танджі, вахтером. Він пішов у відставку з гвардії з позитивною характеристикою, жодних компрометуючих даних у нас про нього немає, але в його дружини — лиха слава. Мені здається, що вона знає більше, ніж видається.

— За нею простежили?

— Ми приставили до неї одну з наших працівниць. Місіс Танджі п’є, наша працівниця згаяла з нею два вечори, але нічого витягнути не спромоглася.

— Здається, до них навідувалися судові виконавці?

— Авжеж, але їм заплатили.

— А звідки взялися гроші?

— Тут усе гаразд. Вахтер якраз отримав пенсію. Немає жодних ознак того, що в них з’явилися гроші.

— Як вона пояснила, що того вечора на дзвінок містера Фелпса відгукнулася вона?

— Сказала, що її чоловік дуже втомився й вона хотіла йому допомогти.

— Що ж, це узгоджується з тим, що дещо пізніше його знайшли сонним у кріслі. Отже, проти них немає жодних доказів, хіба що в жінки кепська репутація. Ви питали, чому вона так поспішала того вечора? Її квапливість привернула увагу постового полісмена.

— Вона затрималася довше, ніж зазвичай, і хотіла швидше дістатися додому.

— Ви вказали їй на те, що ви з містером Фелпсом, вийшовши з міністерства принаймні хвилин на двадцять пізніше за неї, дісталися до її будинку раніше?

— Вона пояснює це різницею в швидкості омнібуса та кеба.

— А сказала, чому, прийшовши додому, мерщій кинулася на кухню?

— У неї там були приготовані гроші для судових виконавців.

— У неї, як бачу, є відповідь на будь-яке запитання. А питали ви, чи не зустріла вона когось на Чарльз-стрит, коли виходила з міністерства?

— Вона не бачила нікого, крім постового.

— Допитали її ретельно. А що ще ви зробили?

— Стежили всі ці десять тижнів за клерком Ґоро, але без успіхів. Проти нього немає жодних доказів...

— Що ще?

— Та вже все... Ні слідів, ні доказів.

— Ви міркували над тим, чому дзеленчав дзвінок?

— Мушу зізнатися, що навіть не здогадуюся. Ким би він не був, але в цього чоловіка сталеві нерви... Взяти й самому здійняти тривогу!

— Атож, дуже дивний вчинок. Дуже дякую за інформацію. Якщо знайду злочинця, дам вам знати. Ходімо, Ватсоне!

— Куди тепер? — спитав я, коли ми вийшли з кабінету.

— Тепер підемо й поговоримо з лордом Голдгерстом, членом Кабінету міністрів і майбутнім прем’єром Англії.

На щастя, лорд Голдгерст перебував іще в своєму службовому кабінеті. Голмс послав свою візитівку, і нас негайно ж привели до нього. Державний діяч прийняв нас із старомодною чемністю, якою вирізнявся, та запропонував сісти в розкішні зручні крісла, які стояли обабіч каміну. Він стояв перед нами на килимі, високий, худорлявий, із різкими рисами натхненного обличчя, з кучерявим, рано посивілим волоссям. Живе втілення справжнього благородства, що так рідко зараз зустрічається.

— Ваше ім’я я дуже добре знаю, містере Голмс, — усміхаючись заявив він. — І, певна річ, не буду прикидатися, що не знаю про мету вашого візиту. Лише одна подія, що трапилася в цій установі, могла привернути вашу увагу. Чи можу я спитати, чиї інтереси ви представляєте?

— Містера Персі Фелпса, — відповів Голмс.

— О, мого нещасного племінника! Ви ж розумієте, що через нашу спорідненість мені набагато важче захищати його. Боюся, що ця подія позначиться згубно на його кар’єрі.

— А якщо документ знайдуть?

— Тоді, звісно, все буде інакше.

— Дозвольте розпитати вас про дещо, лорде Голдгерст.

— Буду радий надати вам будь-яку інформацію, яку маю.

— У цьому кабінеті ви дали вказівку переписати документ?

— Так.

— Отже, вас навряд чи могли підслухати?

— Це виключено.

— Казали ви комусь, що хочете віддати угоду для копіювання?

— Не казав.

— Ви в цьому впевнені?

— Цілком.

— Якщо ні ви, ні містер Фелпс нікому нічого не казали, отже, викрадач перебував у кімнаті клерків зовсім випадково. Він побачив документ і вирішив скористатися щасливою нагодою.

Державний діяч усміхнувся.

— Це вже поза моєю компетенцією, — зронив він.

Голмс хвилину помовчав.

— Є ще одна важлива обставина, про яку хотів би поговорити з вами, — зазначив Голмс. — Наскільки я розумію, ви остерігаєтеся дуже серйозних наслідків, якщо стане відомим зміст угоди.

Виразним обличчям міністра пробігла тінь.

— Авжеж, дуже серйозних.

— Зараз уже щось помітно?

— Поки що ні.

— Якби угода потрапила в руки, скажімо, французького чи російського Міністерства закордонних справ, ви б дізналися про це?

— Мені слід було б знати, — скривившись, визнав лорд Голдгерст.

— Але минуло вже десять тижнів, а нічого досі не сталося. Отже, є підстави вважати, що з якоїсь причини угода ще не потрапила до того, хто в ній зацікавлений.

Лорд Голдгерст стенув плечима.

— Навряд чи можна вважати, містере Голмс, що злодій забрав угоду, щоб вставити її в рамку та повісити на стіну.

— Може, він чекає, щоб йому запропонували більше.

— Ще трохи й він узагалі нічого не отримає. Через кілька місяців угода вже ні для кого не буде таємницею.

— Це дуже важливо, — сказав Голмс. — Певна річ, ще можна припустити, що злодій раптово занедужав...

— Нервовою гарячкою, наприклад? — спитав міністр, кинувши на Голмса швидкий погляд.

— Я цього не казав, — незворушно відказав Голмс. — А тепер, лорде Голдгерст, до побачення, адже ми й так забрали у вас стільки коштовного часу.

— Бажаю успіхів у вашому розслідуванні, хто б не ви­явився злочинцем, — чемно сказав міністр, ми вклонилися й вийшли.

— Прекрасна людина, — сказав Голмс, коли ми опинилися на Вайтхолі. — Але й він зазнав життєвих мук. Він далеко не заможний, а в нього стільки витрат. Ви, звісно, помітили, що його черевики побували в ремонті? Але більше не буду, Ватсоне, відволікати вас від ваших прямих обов’язків. Сьогодні мені більше нічого робити, хіба що піти й дізнатися, хто відгукнувся на моє оголошення про кеб. Але я був би вам дуже вдячний, якби ви завтра поїхали зі мною у Вокінґ тим самим потягом, що й сьогодні.

Ми зустрілися наступного ранку, як і домовилися, і поїхали до Вокінґа. Голмс повідомив, що на оголошення ніхто не відгукнувся й нічого нового в справі немає. При цьому його обличчя стало абсолютно безпристрасним, як в індіанця, й я ніяк не міг визначити за його виглядом, задоволений він ходом розслідування, чи ні. Пригадую, він завів розмову про систему вимірювань Бертільона[5] й бурхливо захоплювався цим французьким ученим.

Наш клієнт усе ще перебував під наглядом своєї турботливої доглядальниці, але вигляд у нього був уже кращий. Коли ми увійшли, він без зусиль піднявся з ліжка й привітав нас.

— Які новини? — нетерпляче спитав він.

— Як я й думав, поки що ніяких, — поінформував Голмс. — Я зустрівся з Форбсом, після цього — з вашим дядьком і почав розслідування відразу кількома каналами, які, можливо, до чогось і призведуть.

— Отже, ваш інтерес до справи ще не охолов?

— Звісно ж, ні!

— Благослови вас, Господи, за ці слова! — вигукнула міс Гаррісон. — Якщо будемо мужніми та терплячими, правда неодмінно викриється.

— А в нас новин більше, ніж у вас, — сказав Фелпс, знову сідаючи на диван.

— Я чекав цього.

— Ще б пак, уночі в нас сталася подія, і, здається, дуже серйозна, — чоловік спохмурнів і в його очах промайнув страх. — Знаєте, я вже починаю підозрювати, що став трагічною жерт­вою жахливої змови, й що змовники зазіхають не лише на мою честь, а й на моє життя!

— Ого! — вигукнув Голмс.

— Це здається неймовірним, адже, як я раніше вважав, у мене немає жодного ворога в усьому світі. Але минулої ночі переконався в зворотному.

— Продовжуйте, будь ласка.

— Щоб ви знали, я минулу ніч вперше провів без доглядальниці. Мені стало набагато краще, й я гадав, що зможу обійтися без неї. У кімнаті світилася лампа. Годині о другій ночі я забувся тривожним сном, аж раптом мене розбудив тихий шелест, схожий на те, як шкребеться миша. Якийсь час я лежав дослухаючись. Миша, вирішив я, але тут шум посилився, і раптом із боку вікна долинув різкий металевий скрегіт. Я відразу ж здогадався, у чому річ. Слабкий шум спричиняв інструмент, який хтось намагався просунути в щілину між віконними стулками, а скрегіт — відсування шпінгалету.

Потім настала приблизно десятихвилинна пауза, немов зловмисник хотів переконатися, чи я не прокинувся від шуму. Згодом я почув легке скрипіння, і вікно стало повільно відчинятися. Я не витримав — нерви в мене тепер уже не ті. Зістрибнув із ліжка та відчинив віконниці. Під вікном навприсядки сидів якийсь чоловік. На ньому було щось на кшталт плаща, який приховував і нижню частину обличчя. В одному тільки я впевнений: рука його стискала якусь зброю. Мені здалося, що це був довгий ніж. Я чітко бачив, як блиснув метал, коли чоловік кинувся навтьоки.

— Дуже цікаво, — сказав Голмс. — І що ж ви зробили?

— Якби я не був такий слабкий, то вистрибнув би в розчинене вікно й побіг за ним. Але я зміг лише подзвонити та підняв на ноги весь будинок. Зробити це вдалося не відразу: дзвінок дзеленчить на кухні, а всі слуги сплять нагорі. На мій лемент згори прибіг Джозеф, він і розбудив інших. На клумбі під вікном Джозеф із конюхом знайшли сліди, але земля була настільки суха, що далі, у траві, сліди губилися. Але на дерев’яному паркані, що відокремлює сад від дороги, залишилася позначка, її знайшли Джозеф із конюхом. Хтось перелазив через паркан і надломив дошку. Я ще нічого не казав місцевій поліції, бо хотів спершу вислухати вашу думку.

Розповідь нашого клієнта справила на Шерлока Голмса сильне враження. Він схопився з крісла і, не приховуючи хвилювання, став міряти кроками кімнату.

— Біда ніколи не приходить сама, — зауважив Фелпс, усміхаючись, хоча й було помітно, що подія була для нього потрясінням.

— До вас у будь-якому разі, — підтвердив Голмс. — Ви не могли б обійти зі мною навколо будинку?

— Погрітися трохи на сонечку мені б не зашкодило. Джозеф також піде.

— І я, — долучилася міс Гаррісон.

— Боюся, що вам краще залишитись тут, — похитав головою Голмс. — Сидіть у цій кімнаті й нікуди не виходьте.

Дівчина з невдоволеним виглядом сіла. Її брат, однак, таки пішов із нами. Ми всі четверо обігнули газон і наблизилися до вікна кімнати молодого дипломата. На клумбі, як він і казав, були сліди, але безнадійно затоптані. Голмс схилився над ними, відразу ж випростався й стенув плечима.

— Ну, тут небагато можна побачити, — гмикнув він. — Краще повернімося до будинку та поглянемо, чому зловмисник обрав саме цю кімнату. Мені здається, великі вікна вітальні й їдальні мали б здатися йому привабливішими.

— Їх краще видно з дороги, — припустив містер Джозеф Гаррісон.

— Так, звісно. А ці двері куди ведуть? Він міг би спробувати їх зламати.

— Це вхід для крамарів. На ніч їх замикають.

— А раніше колись траплялося подібне?

— Ніколи, — відповів наш клієнт.

— У вас є столове срібло чи ще щось, що може звабити грабіжника?

— У будинку немає нічого цінного.

Засунувши руки в кишені, Голмс із незвичним для нього безтурботним виглядом завернув за ріг.

— До речі, — звернувся він до Джозефа Гаррісона, — це ви, пригадую, виявили місце, де злодій зламав паркан. Ходімо туди, переконаємося.

Чоловік привів нас до паркану, верхівка однієї штахети була надламана, і шматок все ще стирчав. Голмс повністю відламав його й зі сумнівом оглянув.

— Гадаєте, це зробили вчора ввечері? Судячи зі зламу, тут лазили вже давно.

— Можливо.

— І з іншого боку паркану немає ніяких слідів, не видно, щоб хтось стрибав. Ні, нам тут робити нічого. Ходімо назад у спальню та поспілкуємося.

Персі Фелпс ішов дуже повільно, спираючись на руку свого майбутнього шваґра. Голмс моторно перетнув газон, і ми опинилися біля відчиненого вікна набагато раніше за них.

— Міс Гаррісон, — дуже серйозно сказав Голмс, — ви маєте залишатися на цьому місці впродовж усього дня. У жодному разі не йдіть звідси. Це надзвичайно важливо.

— Я, певна річ, зроблю так, як скажете, містере Голмс, — погодилася здивована дівчина.

— Коли підете спати, замкніть двері цієї кімнати зовні та заберіть ключ із собою. Обіцяєте?

— А як же Персі?

— Він поїде з нами до Лондона.

— А я маю залишатися тут?

— Заради його добра. Цим зробите йому велику послугу! Пообіцяйте мені! Гаразд?

Заледве дівчина встигла кивнути, як увійшли її наречений із братом.

— Щось ти засумувала, Енні, — зауважив її брат. — Вийди на сонечко.

— Ні, Джозефе, не хочу. У мене трохи болить голова, а в цій кімнаті так прохолодно та затишно.

— Що тепер маєте намір робити, містере Голмс? — поцікавився наш клієнт.

— Бачите, розслідуючи цю невелику справу, ми не повинні випускати з уваги головну мету. І ви б мені дуже допомогли, якби поїхали зі мною до Лондона.

— Ми їдемо негайно?

— Й якомога скоріше. Скажімо, за годину.

— Я почуваюся достатньо добре, але чи буде від мене якийсь сенс?

— Якнайбільший.

— Мабуть, ви захочете, щоб я залишився ночувати в Лондоні?

— Саме це я й хотів запропонувати.

— Отже, якщо мій нічний приятель надумає відвідати мене ще раз, то виявить, що клітка спорожніла. Всі ми у вашому повному розпорядженні, містере Голмс. Ви тільки маєте дати нам точні інструкції, що робити. Ймовірно, ви хочете, щоб Джозеф поїхав із нами та наглядав за мною?

— Це не обов’язково. Мій приятель Ватсон, як ви знаєте, лікар, і він подбає про вас. Якщо дозволите, ми пообідаємо тут і втрьох вирушимо до міста.

Ми так і зробили, а міс Гаррісон, згідно з домовленістю з Голмсом, під якимось приводом залишилася в спальні. Я не уявляв собі мети цих маневрів мого товариша, хіба що він хотів розлучити з якогось дива дівчину з Фелпсом, котрий, пожвавівши від припливу сил і можливості діяти, обідав разом із нами в їдальні. Однак у Голмса в запасі був ще більш вражаючий сюрприз: дійшовши з нами до станції та відпровадивши нас до вагону, спокійно оголосив, що не має наміру їхати з Вокінґа.

— Мені ще тут треба дещо з’ясувати, я приїду пізніше, — запевнив він. — Ваша відсутність, містере Фелпс, буде мені своєрідною підмогою. Ватсоне, буду вам дуже вдячний, якщо після приїзду до Лондона ви негайно ж підете з нашим колегою на Бейкер-стрит і чекатимете на мене там. На щастя, ви старі шкільні приятелі — вам буде про що потеревенити. Нехай містер Фелпс розташується на ніч у моїй спальні. Я буду до сніданку — потяг прибуває на вокзал Ватерлоо о восьмій.

— А як же з нашим розслідуванням у Лондоні? — понуро спитав Фелпс.

— Ми займемося ним завтра. Мені здається, що моя присутність необхідна тут саме зараз.

— Скажіть у Браярбре, що я сподіваюся повернутися завтра до вечора! — гукнув Фелпс, коли потяг рушив.

— Я навряд чи повернуся в Браярбре, — відповів Голмс і весело помахав услід потягу, який забирав нас до Лондона.

Дорогою ми з Фелпсом довго міркували про цей несподіваний маневр Голмса, але так нічого й не зрозуміли.

— Мабуть, він хоче з’ясувати дещо в зв’язку з нічною подією. А це був справді злодій? Особисто я не вірю, що це був пересічний крадій.

— А хто ж це, як ви гадаєте?

— Можете вважати, що це наслідок нервової гарячки, але в мене таке відчуття, ніби навколо мене плетуть якусь складну політичну інтригу, а змовники хочуть замахнутися на моє життя. Хоча навіщо це їм, я, хоч убийте, не втямлю. Можна подумати, що в мене манія величі, таке безглузде моє припущення. Але скажіть: навіщо було злодієві ламати вікно спальні, де абсолютно нічим поживитися, і навіщо йому такий довгий ніж?

— А може, це звичайна відмичка?

— О, ні! Це був ніж. Я бачив напевно, як блиснуло лезо.

— Але скажіть, заради Бога, хто може плекати до вас таку ненависть?

— Якби ж я знав!

— Якщо так само думає Голмс, то тоді зрозуміло, чому він залишився. Припустімо, що ваш здогад правильний. Тоді Голмс сьогодні вночі вистежить зловмисника, котрий зазіхав на вас, а це значно полегшить пошуки морської угоди. Адже безглуздо припускати, що у вас є відразу два вороги — один краде у вас документ, а інший зазіхає на ваше життя.

— Але містер Голмс сказав, що не повернеться в Браярбре.

— Я знаю його не перший день, — додав я. — Голмс ніколи нічого не робить, не маючи вагомих підстав.

І ми змінили тему.

Але день для мене видався виснажливий. Фелпс ще не зовсім оговтався після своєї недуги, а нещастя, що звалилося на нього, зробило його нервовим і дратівливим. Марно я намагався розважити його розповідями про Афганістан, Індію, займав розмовами про останні політичні новини, робив усе, щоб розвіяти його нудьгу.

Він раз у раз повертався до своєї зниклої угоди, висував гіпотези, що б таке міг робити зараз Голмс, до яких кроків вдається лорд Голдгерст, гадав, що нового ми дізнаємося завтра вранці. Словом, до кінця дня на нього було прикро дивитися, так він себе втомив.

— Ви дуже вірите в Голмса? — раз у раз питав він.

— Він на моїх очах розплутав не одну складну справу.

— Але такої складної в нього ще не було?

— Бували й складніші.

— Але тоді не ставилися на карту державні інтереси?

— Цього я не знаю. Але точно знаю, що послугами Шерлока Голмса для розслідування дуже важливих справ користувалися три королівських доми Європи.

— Видно, знаєте його добре, Ватсоне. Але для мене він зовсім незбагненна людина, і не знаю, як йому вдасться знайти розгадку цієї справи. Вважаєте, що на нього можна покладатися? Гадаєте, що він упевнений в успішному вирішенні цієї справи?

— Він мені такого не сказав.

— Це погана ознака.

— Навпаки. Я давно вже помітив, що, втративши слід, Голмс зазвичай говорить про це. А ось коли вийшов на слід, але ще не зовсім упевнений, що він веде куди треба, стає особливо стриманим. Ну, годі, любий мій, не нервуйтеся, цим справі не допоможеш. Ідіть краще спати — ранок за вечір мудріший.

Нарешті мені вдалося вмовити Фелпса, і він ліг, але не думаю, щоб спав тієї ночі, так розхиталися його нерви. Настрій товариша передався й мені, й я вовтузився в ліжку до глибокої ночі, роздумуючи про цю дивну річ, висуваючи сотні версій, кожна з яких була неймовірнішою за іншу. Чому Голмс залишився у Вокінґу? Чому попросив міс Гаррісон не залишати «лікарняну палату» весь день? Чому так намагався приховати від мешканців Браярбре, що не їде до Лондона, а залишається поблизу? Я ламав собі голову, намагаючись знайти всім цим фактам пояснення, поки нарешті не задрімав.

Прокинувся о сьомій годині й відразу пішов до Фелпса. Бідолаха дуже змарнів після безсонної ночі та виглядав утомленим. Насамперед він спитав, чи не приїхав уже Голмс.

— Він буде, коли й обіцяв, — пояснив я. — Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.

Й я не помилився: ледь пробило восьму, як до під’їзду під’їхав кеб, і з нього вийшов наш приятель. Ми стояли біля вікна й помітили, що його ліва рука перев’язана бинтами, а обличчя дуже похмуре та бліде. Детектив увійшов до обійстя, але нагору піднявся не відразу.

— У нього вигляд людини, котра зазнала поразки, — понуро зауважив Фелпс.

Мені довелося визнати, що він має рацію.

— Але, можливо, — припустив я, — ключ до справи слід шукати тут, у місті.

Фелпс застогнав.

— Не знаю, із чим він приїхав, — сказав він, — але я так сподівався на його повернення! А що в нього з рукою? Адже вчора вона не була перев’язана?

— Ви не поранені, Голмсе? — спитав я, коли мій товариш зайшов до кімнати.

— Це дрібниці! Через власну необережність отримав подряпину, — відповів він і вклонився. — Маю сказати, містере Фелпс, що складнішої справи я ще не мав.

— Я боявся, що ви визнаєте її нерозв’язною.

— Так, із таким я ще не стикався.

— Судячи із забинтованої руки, ви потрапили в пригоду, — озвався я. — Не розповісте, що трапилося?

— Після сніданку, любий Ватсоне, після сніданку! Не забувайте, що я пройшов чималий шлях, добрих тридцять миль, і нагуляв на свіжому повітрі апетит. Імовірно, на моє оголошення про кеб ніхто не був? Та добре, кілька удач поспіль не буває.

Стіл був накритий, і тільки-но я збирався задзвонити, як місіс Гадсон увійшла з чаєм і кавою. Ще за кілька хвилин вона принесла приладдя, і ми всі сіли за стіл: зголоднілий Голмс, абсолютно пригнічений Фелпс і я, сповнений цікавості.

— Місіс Гадсон на вищому рівні, — видихнув Голмс, знімаючи кришку з курки, приправленої карі. — Її страви не відрізняються різноманітністю, але як для шотландки вона непогано готує сніданки. Що там у вас, Ватсоне?

— Яєчня з шинкою, — відповів я.

— Чудово! Що вам запропонувати, пане Фелпс: курку з приправою, чи яєчню?

— Дякую, я не зможу їсти, — відмахнувся Фелпс.

— Облиште! Ось спробуйте цю страву.

— Дякую, але я й справді не хочу.

— Що ж, — сказав Голмс, пустотливо підморгнувши, — сподіваюся, ви не відмовите в люб’язності прислужитися мені.

Фелпс підняв кришку й зойкнув. Він побілів, як тарілка, на яку він дивився. На ній лежав сувій синювато-сірого паперу. Фелпс схопив його, жадібно пробіг очима та пустився в танок кімнатою, притискаючи сувій до грудей і лементуючи від захвату. Знесилений таким бурхливим проявом почуттів, він раптом упав у крісло, і ми, остерігаючись, щоб не знепритомнів, змусили його хильнути бренді.

— Ну, годі! Досить уже! — заспокоював його Голмс, поплескуючи по плечу. — З мого боку, звісно, недобре так раптово ошелешувати людину радістю, але Ватсон вам скаже: не можу втриматися від театральних жестів.

Фелпс схопив його руку та поцілував її.

— Хай благословить вас Господь! — скрикнув він. — Ви врятували мою честь!

— Ну, скажімо, моя честь також була поставлена на карту, — зауважив Голмс. — Запевняю, мені так само неприємно не викрити злочин, як вам не впоратися з дипломатичним дорученням.

Фелпс поклав вартісний документ у внутрішню кишеню піджака.

— Не наважуюся більше відволікати вас від сніданку, але вмираю від цікавості: як вам вдалося здобути цей документ і де він був?

Шерлок Голмс допив каву, потім узявся до яєчні з шинкою. Після цього піднявся, запалив люльку й сів зручніше в крісло.

— Спочатку розповім вам, що я зробив, а потім, як до цього додумався, — почав Голмс. — Відпровадивши вас на станцію, я здійснив чарівну прогулянку крізь прекрасний Суррей до гарного селища, яке називається Ріплі, де випив у готелі чаю, про всяк випадок наповнив свою флягу й поклав до кишені згорток із канапками. Там залишався до вечора, а потім вирушив у бік Вокінґа й після заходу сонця опинився на дорозі, що веде в Браярбре. Дійшовши до будинку та перечекавши, поки дорога не спорожніє (мені здається, там узагалі перехожих буває не надто багато), переліз через паркан у сад.

— Але ж ворота були незамкненими! — вигукнув Фелпс.

— Авжеж. Але я в таких випадках люблю бути оригінальним. Я вибрав місце, де стоять три ялинки, і під цим прикриттям переліз через паркан непомітно для мешканців будинку. У саду, ховаючись за кущами, я поповз, свідченням чого є стан моїх штанів, до заростей рододендронів, звідки дуже зручно спостерігати за вікнами спальні. Тут я присів навпочіпки й очікував змін.

Фіранка в кімнаті не була опущена, й я бачив, як міс Гаррісон сиділа за столом і читала. О чверть на одинадцяту вона закрила книгу, замкнула віконниці та вийшла. Я чув, як вона зачинила двері, а потім обернула ключ у замку.

— Ключ? — здивувався Фелпс.

— Атож, я порадив міс Гаррісон, коли вона піде спати, замкнути двері зовні й узяти ключ із собою. Вона точно виконала мої вказівки, і, певна річ, без її сприяння документ не лежав би зараз у кишені вашого піджака. Після того, як вона пішла, вогні згасли, а я все ще сидів навпочіпки під рододенд­роновим кущем.

Ніч була прекрасною, та все ж сидіння в засідці дуже втомлює. Звісно, в цьому було щось від відчуттів мисливця, котрий лежить біля джерела, чекаючи на крупну дичину. Втім, чекати мені довелося довгенько... майже стільки ж, Ватсоне, скільки ми з вами чекали в тій кімнаті смерті, коли розслідували історію зі «строкатою стрічкою». Дзиґар на церкві Вокінґа бив що чверть години, і мені не раз здавалося, що він зупинився. Аж ось, нарешті, годині о другій уночі я раптом почув, як хтось тихцем відсунув засув і повернув у замку ключ. Через секунду двері для слуг відчинилися, і на порозі, освітлений місячним світлом, з’явися містер Джозеф Гаррісон.

— Джозеф! — вигукнув Фелпс.

— Він був без капелюха, але загорнутий у чорний плащ, яким міг за найменшої тривоги миттю прикрити обличчя. Він прокрався навшпиньки в тіні муру, а дійшовши до вікна, просунув ніж із довгим лезом у щілину й підняв шпінгалет. Потім відчинив вікно, засунув ніж у проміжок між віконницями, скинув гачок і відчинив їх.

Зі свого місця я чудово бачив, що робиться всередині кімнати, кожен його рух. Він запалив дві свічки, які стояли на каміні, підійшов до дверей і загорнув кут килима. Потім схилився й підняв квадратну планку, якою прикривається доступ до стику газових труб. Тут від магістралі відгалужується труба, що постачає газом кухню, яка розташована в нижньому поверсі. Засунувши руку в сховок, Джозеф витягнув звідти невеликий паперовий згорток, вставив планку на місце, відкинув килим, задув свічки і, зістрибнувши з підвіконня, потрапив прямо в мої обійми, оскільки я вже чекав на його біля вікна.

Я й не уявляв собі, що містер Джозеф може виявитися таким запеклим. Він кинувся на мене з ножем, довелося двічі збити його з ніг, та я порізався, перш ніж здолав його. Хоч він і зиркав на мене «убивчим» поглядом єдиного ока, яке зміг розтулити після того, як скінчилася бійка, але все ж почув мої вмовляння й віддав документ. Оволодівши ним, я відпустив Гаррісона, але сьогодні ж уранці телеграфував Форбсу, повідомивши про всі подробиці цієї ночі. Якщо він виявиться спритнішим і схопить цю птаху, честь йому й хвала! Але якщо з’явиться до вже спорожнілого гнізда (а я підозрюю, що так воно й станеться), то уряд від цього ще й виграє. Вважаю, що ні лордові Голдгерсту, ні містерові Персі Фелпсу зовсім не хотілося б, аби цю справу розглядали в поліційному суді.

— Господи! — задихаючись, промовив наш клієнт. — Скажіть же мені, невже вкрадений документ упродовж усіх цих довгих десяти тижнів, коли я перебував між життям і смертю, лежав весь час зі мною в одній кімнаті?

— Так і було.

— А Джозеф! Подумати тільки, Джозеф виявився негідником і злодієм!

— Гм! Боюся, що Джозеф — людина набагато складніша та небезпечніша, ніж про це можна судити з його зовнішності. З його слів, кинутих мені вночі, я збагнув, що він через недо­свідченість занадто заплутався в грі на біржі й готовий був піти на все, щоб залагодити справи. Як тільки випала нагода, він, будучи егоїстом до самих кісток, не звернув увагу ні на щастя своєї сестри, ні на вашу репутацію.

Персі Фелпс знітився у своєму кріслі.

— Голова йде обертом! — сказав він. — Від ваших слів мені недобре.

— Розкрити цю справу було важко головним чином тому, — зауважив своїм менторським тоном Голмс, — що накопичилася надмірна кількість доказів. Важливі докази були сховані під купою другорядних. З усіх наявних фактів треба було відібрати ті, які стосувалися злочину, і скласти з них картину реальних подій. Я почав підозрювати Джозефа ще тоді, коли ви сказали, що він того вечора збирався їхати додому разом із вами, отже, міг, добре знаючи розташування кабінетів у будівлі Міністерства закордонних справ, зайти за вами по дорозі. Коли я почув, що хтось прагне залізти у вашу спальню, в якій щось заховати міг лише Джозеф (ви на самому початку розповідали, як Джозефа вигнали з неї, коли повернулися додому з лікарем), моя підозра перейшла в упевненість, особливо коли я дізнався про спробу залізти в спальню першої ж ночі, яку ви провели без доглядальниці. Це означало, що непроханий гість добре знайомий із розташуванням будинку.

— Який я був сліпий!

— Я поміркував і вирішив, що справа відбувалася так: Джозеф Гаррісон увійшов у міністерство з боку Чарльз-стрит і, знаючи дорогу, пішов прямо до вашої кімнати відразу ж після того, як ви з неї вийшли. Не заставши нікого, він швидко подзвонив, і тієї ж миті на очі йому трапився документ, який лежав на столі. Досить було одного погляду, щоб збагнути, що випадок дає йому в руки документ величезної державної ваги. Він негайно поклав папір до кишені та вийшов. Як ви пригадуєте, перш ніж сонний вахтер звернув вашу увагу на дзвінок, минуло кілька хвилин, і цього було досить, аби злодій встиг зникнути.

Він поїхав у Вокінґ першим потягом і, придивившись до своєї здобичі, переконався, що вона справді напрочуд цінна, сховав її, як йому здалося, у дуже надійне місце. Днів через два він мав намір узяти папір звідти й віднести у французьке посольство або інше місце, де, на його думку, йому дали б значну винагороду. Та тут несподівано повернулися ви. Його без попередження вигнали з власної кімнати, і з того часу в ній завжди перебували принаймні двоє людей, що заважало чоловікові забрати свій скарб. Це, мабуть, страшенно дратувало його. Й ось нарешті нагода випала. Він спробував залізти в кімнату, але ваше безсоння зіпсувало його плани. Мабуть, ви пам’ятаєте, що того вечора ви не випили своїх ліків.

— Пам’ятаю.

— Вважаю, що Джозеф вжив заходів, щоб вони були особливо ефективними, і цілком покладався на ваш глибокий сон. Я, звісно, усвідомлював, що він повторить спробу, як тільки випаде можливість зробити все без ризику. І тут ви покинули кімнату. Щоб він не випередив нас, я весь день протримав у ній міс Гаррісон. Потім, вселивши йому думку, що шлях вільний, я зайняв свій пост. Я вже знав, що документ швидше за все перебуває в кімнаті, але не мав жодного бажання зривати в пошуках всю обшивку та плінтуси. Я дозволив йому взяти документ із сховку й таким чином позбавив себе неймовірних клопотів. Ще щось незрозуміло?

— Чому першого разу він поліз у вікно, — спитав я, — якщо міг проникнути крізь двері?

— До дверей йому треба було пройти повз сім спалень. Легше було пройти газоном. Щось іще?

— Але ж ви не думаєте, — спитав Фелпс, — що він мав намір убити мене? Ніж йому потрібен був лише як інструмент.

— Можливо, — стенув плечима Голмс. — Одне можу сказати точно: містер Гаррісон — такий джентльмен, на милосердя котрого я не став би розраховувати в жодному разі.