Вампір із Сассексу

Ритуал родини Масґрейвів

У характері мого приятеля Голмса мене часто вражала одна дивна ознака: хоча в своїй розумовій праці він був найточнішим і найакуратнішим із людей, а його одяг завжди вирізнявся не лише охайністю, а й навіть вишуканістю, в усьому іншому це була найбезладніша істота в світі, і його звички могли звести з розуму будь-кого, хто живе з ним під одним дахом.

Не те, щоб я сам був бездоганний у цьому. Складна й незлагоджена робота в Афганістані ще більше посилила мою вроджену пристрасть до кочового життя, зробила мене недбалішим, ніж це властиво лікарям. Але все ж моя неакуратність має певні межі, і коли я бачу, що людина тримає свої сигари у відерці для вугілля, тютюн — у перській пантофлі, а листи, на які потрібно відповісти, приколює складаним ножем до дерев’яної дошки над каміном, мені справді починає здаватися, ніби я чеснота з чеснот. Крім цього, я завжди вважав, що стрілянина з пістолета, безперечно, належить до такого типу розваг, якими можна займатися лише просто неба. Тому, коли в Голмса з’являлося бажання постріляти й він, занурившись у фотель із револьвером і набоями, брався прикрашати протилежну стіну патріотичним вензелем V. R.[6], виводячи його за допомогою куль, я надто гостро відчував, що ця затія аж ніяк не покращує ні повітря, ні зовнішній вигляд нашого помешкання.

Наше житло весь час було сповнене дивних предметів, пов’язаних із хімією або якимось криміналом, і ці реліквії постійно опинялися в найнесподіваніших місцях, наприклад, у маслянці, або й у ще менш відповідному місці. Однак найбільше дошкуляли мені папери Голмса. Він терпіти не міг знищувати документи, особливо якщо вони були пов’язані зі справами, в яких він колись брав участь, та один-два рази на рік він збирався з силами, щоб розібрати свій архів і довести його до ладу. Десь у своїх безладних нотатках я, здається, уже розповідав, що напади кипучої енергії, які допомагали Голмсу в блискавичних розслідуваннях, що прославили його ім’я, змінювалися в нього періодами байдужості та повного занепаду сил. І тоді він цілими днями лежав зі своїми улюбленими книгами, лише зрідка підіймаючись, аби пограти на скрипці. Таким чином, із місяця в місяць паперів накопичувалося все більше й більше, й усі закутки були захаращені пачками рукописів. Палити ці рукописи в жодному разі не дозволялося, і ніхто, крім їхнього власника, не мав права розпоряджатися ними.

Одного зимового вечора, коли ми сиділи вдвох біля каміна, я наважився натякнути Голмсу, що, оскільки він закінчив уже нотувати в своєму блокноті, то, мабуть, не гріх би й витратити годину-другу на те, щоб надати нашій квартирі більш затишного вигляду. Він не міг не визнати справедливості мого прохання й з досить похмурим обличчям поплентався до себе в спальню. Незабаром вийшов звідти, тягнучи за собою велику залізну коробку. Поставивши її посеред кімнати та всівшись перед нею на крісло, відкинув кришку. Я побачив, що коробка була вже на третину заповнена пачками паперів, перев’язаних червоною тасьмою.

— Тут багатенько цікавих справ, Ватсоне, — сказав детектив, лукаво зиркаючи на мене. — Якби ви знали, що лежить у цій коробці, то, мабуть, попросили б мене витягти з неї деякі папери, а не складати туди нові.

— То це звіти про ваші колишні справи? — перепитав я. — Я не раз шкодував, що в мене немає записів про ці давні випадки.

— Авжеж, мій любий Ватсоне. Усі вони відбувалися ще до того, як у мене з’явився власний біограф, котрий надумав прославити моє ім’я.

М’якими, пестливими рухами він виймав одну теку за одною.

— Не всі справи закінчилися успіхом, Ватсоне, — зітхнув детектив, — але серед них є кілька дуже цікавих головоломок. Ось, наприклад, звіт про вбивство Тарлтона. А ось справа Вамбері, торговця вином, і пригода однієї літньої росіянки. Ось дивна історія алюмінієвої милиці. Ось докладний звіт про кривоногого Ріколетті та його жахливу дружину. А це... оце справді цікаво.

Він засунув руку й зі самого споду витягнув дерев’яну коробочку з висувним верхом, схожу на ті, в яких продають дитячі іграшки. Звідти він вийняв зім’ятий аркуш паперу, мідний ключ старовинного взірця, дерев’яний кілочок із прив’язаним до нього мотком мотузки й три старих, заіржавілих металевих кружальця.

— Ну що, друже мій, як вам подобаються ці скарби? — спитав він, усміхаючись здивуванню, що з’явилося на моєму обличчі.

— Цікава колекція.

— Дуже цікава. А історія, з нею пов’язана, здасться вам ще цікавішою.

— То в цих реліквій є своя історія?

— Більше того, вони самі — історія.

— Що хочете цим сказати?

Шерлок Голмс розклав усі ці предмети на краєчку стола, сів у своє крісло та почав розглядати їх, блискаючи очима від задоволення.

— Це все, — сказав він, — що я залишив собі як пам’ятку про одну справу, пов’язану з «Ритуалом родини Масґрейвів».

Голмс не раз згадував і раніше про цю справу, але мені ніяк не вдавалося домогтися від нього подробиць.

— Як би я хотів, аби ви розповіли про цей випадок! — попросив я.

— І залишив весь цей мотлох неприбраним? — глузливо заперечив мій опонент. — А як же ваша любов до порядку? Втім, я й сам хочу, щоб ви долучили до своїх літописів цю справу, бо там є такі деталі, які роблять її унікальною серед хронік карних злочинів не лише в Англії, але й інших країн. Колекція моїх маленьких подвигів була б неповною без опису цієї вельми оригінальної історії...

Ви, мабуть, пам’ятаєте, як пригода з «Ґлорією Скотт» і моя бесіда з тим нещасним старим, про долю котрого я вам розповідав, уперше наштовхнули мене на думку про фах, що потім став справою всього мого життя. Зараз моє ім’я вже дуже відоме. Не лише публіка, але й офіційні кола вважають мене останньою інстанцією для вирішення суперечливих питань. Але навіть тоді, коли ми тільки-но познайомилися з вами, й я займався справою, яку ви увіковічнили під назвою «Етюд у багряних тонах», у мене вже була достатньо вагома, хоча й не надто прибуткова практика. І ви не можете собі уявити, Ватсоне, як важко мені було на початках, й як довго я чекав на успіх.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтегю-стрит, зовсім поруч із Британським музеєм, і там жив, заповнюючи своє дозвілля (а його мав навіть забагато) студіюванням усіх тих галузей знання, які могли б знадобитися в моїй професії. Час від часу до мене зверталися за порадою — переважно за рекомендацією колишніх товаришів студентів, бо в останні роки мого перебування в університеті там багато говорили про мене й мій метод. Третьою справою була історія родини Масґрейвів, і той інтерес, який привернув до себе цілий ланцюг дивних подій, а також ті важливі наслідки, до яких призвело моє втручання, і стали першим кроком на шляху до мого нинішнього становища.

Реджинальд Масґрейв навчався в одному з коледжів разом зі мною, і ми були з ним у більш-менш дружніх стосунках. Він не набув особливої популярності в нашому товаристві, хоча мені завжди здавалося, що зарозумілість, в якій його звинувачували, була лише спробою приховати виняткову сором’язливість. З вигляду це був типовий аристократ: тонке обличчя, ніс із горбинкою, великі очі, недбалі, але вишукані манери. Він і справді був нащадком одного з найдавніших родів королівства, хоча й молодшої його гілки, яка ще в XVI столітті відокремилася від північних Масґрейвів та облаштувалася в Західному Сассексі, а замок Гарлстон, резиденція Масґрейвів, є, мабуть, однією з найдавніших твердинь графства. Здавалося, будинок, де він народився, залишив свій відбиток на зовнішності цього чоловіка, і коли я дивився на його бліде обличчя з різкими рисами та гордовиту поставу, мені завжди мимоволі уявлялися сірі куполи склепінь, заґратовані вікна й усі ці благородні залишки феодальної архітектури. Час від часу нам траплялося поспілкуватися, і, пригадую, щоразу він жваво цікавився моїми методами спостережень і висновків.

Ми не бачилися років із чотири, й ось якось уранці він прийшов до мене на Монтегю-стрит. Змінився він мало, одягнений був бездоганно, бо завжди був франтом, і зберіг спокійну витонченість, що вирізняла його й раніше.

— Як справи, Масґрейве? — спитав я після того, як ми сердечно потиснули один одному руки.

— Ви, мабуть, чули про смерть мого нещасного батька, — повідомив гість. — Це сталося десь років два тому, і, звісно, мені довелося тоді взяти на себе управління Гарлстонським маєтком. Крім цього, я ще й депутат від свого округу, тож людина вельми зайнята. А ви, Голмсе, подейкують, вирішили застосувати на практиці ті видатні здібності, якими так дивували нас у минулому?

— Атож, — підтвердив я, — тепер намагаюся заробляти на хліб за допомогою власної кмітливості.

— Дуже радий це чути, бо ваша порада була б зараз дуже цінною для мене. У нас у Гарлстоні сталися дивні події, і поліції не вдалося нічого з’ясувати. Це справжня головоломка.

Можете собі уявити, з яким почуттям я слухав його, Ватсоне. Адже випадок, той самий випадок, якого я з таким пекучим нетерпінням чекав місяцями бездіяльності, нарешті, як мені здавалося, опинився переді мною. У глибині душі я завжди був певний, що зможу досягти успіху там, де інші зазнали невдачі, і тепер мені траплялася нагода випробувати самого себе.

— Розкажіть усі подробиці! — вигукнув я.

Реджинальд Масґрейв сів навпроти мене й закурив цигарку.

— Маю вам сказати, — почав він, — що хоч я й не одружений, та в Гарлстоні доводиться тримати цілий штат слуг. Замок дуже великий, збудований украй химерно й тому потребує постійного догляду. До того ж у мене є заповідник, і в сезон полювання на фазанів в обійсті зазвичай збирається велике товариство, що теж вимагає слуг. Загалом я маю вісім покої­вок, кухаря, дворецького, двох лакеїв і хлопчика на побігеньках. У саду й при стайні є, звісно, свої робітники. Із цих людей найдовше прослужив у нашій родині Брайтон, дворецький. Коли батько взяв його до себе, він був молодим безробітним шкільним учителем, а незабаром, завдяки своєму вольовому характеру й енергійності, став незамінним у нашій оселі. Це високий, гарний чоловік із високим чолом, і хоча він прожив у нас близько двадцяти років, йому й зараз на вигляд не більше сорока. Може здатися дивним, що маючи таку привабливу зовнішність і надзвичайні здібності (він розмовляє кількома мовами й грає мало не на всіх музичних інструментах), чоловік так довго задовольнявся своїм скромним становищем, але, мабуть, йому жилося добре, і він не прагнув якихось змін. Гарлстонський дворецький завжди привертав до себе увагу всіх наших гостей.

Але в цієї досконалості є один недолік: він трохи донжуан і, як ви розумієте, у нашій глушині йому не дуже важко грати цю роль.

Усе йшло добре, поки він був одружений, але коли дружина померла, почав додавати нам чимало клопотів. Правда, кілька місяців тому ми вже заспокоїлися й вирішили, що все знову налагодиться: Брайтон заручився з Рейчел Гавелз, нашою молодшою покоївкою. Однак незабаром він покинув її заради Дженет Треджеліс, доньки старшого лісничого. Рейчел — гарна дівчина, але дуже палка та неврівноважена, як і всі уродженки Вельсу. У неї почалося запалення мозку, і дівчина злягла, та потім одужала й тепер ходить, точніше, ходила до вчорашнього дня, як тінь. Від колишньої Рейчел залишилися хіба що очі.

Такою була наша перша драма в Гарлстоні, але друга швидко стерла її з нашої пам’яті, тим більше, що цій другій передувала ще одна велика подія: дворецького Брайтона з ганьбою вигнали з нашого будинку.

Ось як це сталося. Я вже казав вам, що Брайтон дуже розумний, і, вочевидь, саме розум став причиною його загибелі, бо в ньому прокинулася жадібна цікавість до речей, які не мали до нього жодного стосунку. Мені й на гадку не спадало, що це може завести його так далеко, аж поки один випадок не відкрив мені очі.

Як я вже казав, наш будинок збудований дуже химерно: там безліч усіляких ходів і переходів. Минулого тижня, точніше, минулого четверга вночі, я ніяк не міг заснути, бо безрозсудно випив після обіду чашку міцної чорної кави. Покрутившись у ліжку до другої години ночі й зрозумівши, що однаково вже не засну, я піднявся й запалив свічку, щоб продовжити читати роман. Але виявилося, що я забув книгу в більярдній, тому, накинувши халат, подався за нею.

Щоб дістатися до більярдної, мені треба було спуститися на один сходовий марш та перетнути коридор, що веде в біб­ліотеку й арсенал. Можете уявити собі моє здивування, коли, увійшовши в цей коридор, я побачив світло, що пробивалося з відчинених дверей бібліотеки! Перед тим, як лягти в ліжко, я особисто загасив там лампу та зачинив двері. Певна річ, першою моєю думкою було, що до нас прокралися злодії. Стіни всіх коридорів у Гарлстоні прикрашені старовинною зброєю — це військові трофеї моїх пращурів. Схопивши з однієї зі стін алебарду, я поставив свічку на підлогу, прокрався навшпиньки коридором і зазирнув у відчинені двері.

Дворецький Брайтон, повністю вдягнений, сидів у кріслі. На його колінах був розкладений аркуш паперу, схожий на географічну мапу, і він дивився на нього в глибокій задумі. Остовпівши від подиву, я не ворушився й спостерігав за слугою з темряви. Кімната була не надто освітлена недогарком свічки. Раптом Брайтон піднявся, підійшов до комода, що стояв біля стіни, відімкнув його й висунув одну з шухляд. Вийнявши звідти якийсь папірець, він знову сів на своє місце, поклав його на стіл біля свічки, розгладив і почав уважно розглядати. Це спокійне вивчення наших родинних документів змусило мене знавісніти, я не витримав, ступив уперед, і Брайтон побачив, що я стою на порозі. Він схопився, обличчя його позеленіло від страху, і слуга поспішно сховав у кишеню схожий на мапу аркуш паперу, який тільки-но вивчав.

«Дуже добре! — сказав я. — Ось як ви виправдовуєте нашу довіру! Із завтрашнього дня ви звільнені».

Він вклонився зі зовсім пригніченим виглядом і про­слизнув повз мене, не зронивши й слова. Недопалок залишився на столі, і при його світлі я розгледів папір, який Брайтон вийняв із комода. На моє здивування, виявилося, що це не якийсь важливий документ, а всього лише копія списку запитань і відповідей, які промовляються при виконанні одного оригінального старовинного звичаю, який ми називаємо «Ритуалом родини Масґрейвів». Ось уже кілька століть кожен чоловік із нашого роду, досягнувши повноліття, виконує відому церемонію, цікаву лише членам нашої родини або, можливо, якомусь археологу, як і взагалі вся наша геральдика. Але жодного практичного застосування мати не може.

— До цього документа ми ще повернемося, — застеріг я Масґрейва.

— Якщо вважаєте, що це справді необхідно... — із певним ваганням відповів мій співрозмовник. — Отже, продовжу викладати факти. Я замкнув комод ключем, який залишив Брайтон, і вже збирався було йти, як раптом із подивом побачив, що дворецький повернувся й стоїть переді мною.

«Містере Масґрейв, — закричав він голосом, хрипким від хвилювання, — я не витримаю безчестя! Я людина маленька, але гордість у мене є, і безчестя мене вб’є. Смерть моя буде на вашій совісті, сер, якщо доведете мене до відчаю! Благаю, якщо після того, що сталося, ви вважаєте неможливим залишити мене в будинку, дайте мені місяць часу, щоб я міг повідомити, ніби йду добровільно. А бути вигнаним на очах у всіх слуг, котрі настільки добре мене знають... Ні, це вище за мої сили!»

«Ви не варті того, щоб із вами надто церемонилися, Брайтоне, — відповів я. — Ваш учинок просто обурливий. Але оскільки ви стільки часу служили нашій родині, не стану піддавати вас публічній ганьбі. Однак місяць — занадто довго. Можете піти через тиждень і під будь-яким приводом».

«Через тиждень, сер? — скрикнув він у відчаї. — О, дайте мені хоча б два тижні!»

«Через тиждень, — повторив я, — і вважайте, що з вами обійшлися дуже м’яко».

Низько опустивши голову, він повільно пішов геть, геть знищений, а я задмухнув свічку й подався до себе.

Упродовж двох наступних днів Брайтон якнайретельніше виконував свої обов’язки. Я не нагадував йому про те, що трапилося й з цікавістю чекав, що він вигадає, щоб приховати свою ганьбу. Але на третій день він, усупереч звичаю, не з’явився до мене за наказами. Після сніданку, виходячи з їдальні, я випадково побачив покоївку Рейчел Гавелз. Як я вже вам казав, вона лише недавно оговталася після недуги й зараз була дуже бліда, у неї був такий виснажений вигляд, що я навіть покартав її за те, що вже розпочала працювати.

«Даремно ви встали з ліжка, — зауважив я. — Візьметеся за роботу, коли трохи зміцнієте».

Вона поглянула на мене з таким дивним виразом, що я було подумав, чи не подіяла хвороба на її розум.

«Я вже зміцніла, містере Масґрейв», — відповіла вона. «Переконаємося, що скаже лікар, — заперечив я. — А поки що покиньте роботу й ідіть униз. До речі, скажіть Брайтону, щоб він зайшов до мене».

«Дворецький зник», — повідомила дівчина.

«Зник?! Тобто як зник?»

«Пропав. Ніхто не бачив його. У кімнаті його немає. Він пропав, як за водою!

Дівчина притулилася до муру та стала істерично реготати, а я, наляканий цим раптовим нападом, підбіг до дзвінка й покликав на допомогу. Дівчину відвели в її кімнату, причому вона все ще продовжувала реготати та ридати, я ж вирішив розпитати про Брайтона. Сумніву не було: він таки зник. Постелі не торкалися, і ніхто не бачив його з того часу, як чоловік пішов до себе напередодні ввечері. Однак важко було б собі уявити, яким чином він міг вийти з дому, адже вранці і вікна, і двері виявилися замкненими зсередини. Одяг, годинник, навіть гроші Брайтона — усе було в його кімнаті, усе, крім чорного костюма, який він зазвичай носив. Бракувало також кімнатних капців, але чоботи були на місці. Куди ж міг уночі податися дворецький Брайтон, і що з ним сталося?

Звісно, ми обшукали будинок і всі приміщення, але ніде не виявили його слідів. Повторю, що наш будинок — справжній лабіринт, особливо найстаріше крило, тепер уже безлюдне, але ми обшукали кожну кімнату й навіть горища. Усі наші пошуки виявилися даремними. Мені просто не вірилося, щоб Брайтон міг піти кудись, залишивши все своє майно, але він усе ж пішов, і з цим доводилося рахуватися. Я викликав місцеву поліцію, але їй не вдалося хоча б щось знайти. Напередодні йшов дощ, тому огляд галявин і доріжок навколо будинку ні до чого не призвів. Такий був стан справ, коли нова подія відвернула нашу увагу від цієї загадки.

Дві доби Рейчел Гавелз переходила від стану марення до істеричних нападів. Їй було так погано, що доводилося на ніч запрошувати до неї доглядальницю. На третю ніч після зникнення Брайтона доглядальниця, побачивши, що хвора спокійно заснула, і собі задрімала в своєму кріслі. Прокинувшись рано вранці, вона побачила, що ліжко порожнє, вікно відчинене, а пацієнтка зникла. Мене одразу ж розбудили, я взяв із собою двох лакеїв і вирушив на пошуки зниклої. Ми легко визначили, в який бік вона втекла: починаючи від вікна, газоном тягнулися сліди, які закінчувалися біля ставка поруч із посипаною галькою доріжкою, що виводила з нашого маєтку. Ставок у цьому місці має вісім футів завглибшки. Можете собі уявити, яке почуття охопило нас, коли ми побачили, що відбитки ніг бідної божевільної дівчини обривалися біля самої води. Певна річ, ми негайно озброїлися штахетами й узялися шукати тіло утоплениці, та його не знайшли. Зате витягли на поверхню інший, зовсім несподіваний предмет. Це був полотняний лантух, набитий уламками старого, заіржавілого металу, що втратив колір, й якимись тьмяними уламками чи то гальки, чи то скла. Крім цієї дивної здобичі, ми не знайшли в ставку нічогісінько і, незважаючи на всі наші вчорашні пошуки та розпитування, так нічого й не дізналися ні про Рейчел Гавелз, ні про Ричарда Брайтона. Місцева поліція повністю розгубилася, і тепер остання моя надія — на вас.

Можете собі уявити, Ватсоне, із яким зацікавленням я слухав розповідь про ці надзвичайні події, як хотілося мені зв’язати їх в єдине ціле та відшукати ту нитку, яка привела б до розгадки!

Дворецький випарувався. Покоївка зникла. Спочатку покоївка кохала дворецького, але потім мала підстави ненавидіти його. Вона була валлійкою, натура дика та пристрасна. Після зникнення дворецького вона була вкрай збуджена. Кинула в ставок лантух із досить дивним вмістом. Кожен із цих фактів заслуговував на увагу, але жоден із них не пояснював суті справи. Де я мав шукати початок цього заплутаного ланцюга подій? Адже переді мною була лише остання його ланка...

— Масґрейве, — попросив я, — мені треба побачити документ, вивчення якого ваш дворецький вважав настільки важливим, що навіть пішов заради нього на ризик втратити посаду.

— По суті, цей наш ритуал — абсолютна нісенітниця, — відповів гість, — і єдине, що його виправдовує, — це його старовинність. Я прихопив зі собою копію запитань і відповідей на випадок, якщо вам заманеться поглянути на них.

Він простягнув мені той самий папірець, який бачите в моїх руках, Ватсоне. Цей ритуал — щось на кшталт іспиту, який має скласти кожен чоловік із роду Масґрейвів, котрий досяг повноліття. Зараз прочитаю вам запитання та відповіді в тому порядку, в якому вони записані:

«Кому це належить?»

«Тому, хто пішов».

«Кому належатиме?»

«Тому, хто прийде».

«Якого місяця це було?»

«Шостого, починаючи з першого».

«Де було сонце?»

«Над дубом».

«Де була тінь?»

«Під в’язом».

«Скільки треба зробити кроків?»

«На північ — десять і десять, на схід — п’ять і п’ять, на південь — два і два, на захід — один і один, а потім униз».

«Що ми віддамо за це?»

«Все, що в нас є».

«Заради чого віддамо це?»

«В ім’я обов’язку».

— В оригіналі немає дати, — зауважив Мейсгрейв, — але, судячи з його орфографії, він відноситься до середини XVII століття. Боюся, втім, що він мало допоможе нам у розкритті нашої таємниці.

— Зате ставить перед нами другу загадку, — відповів я, — ще цікавішу. І можливо, що, розгадавши її, ми тим самим розгадаємо й першу. Сподіваюся, що ви не станете заперечувати, Масґрейве, якщо я скажу, що ваш дворецький, мабуть, дуже розумний чоловік і має більше проникливості та гостріший нюх, ніж десять поколінь його господарів.

— Чесно кажучи, я вас не розумію, — відповів Масґрейв. — Мені здається, що цей папірчик не має жодного практичного значення.

— А мені він здається надзвичайно важливим саме з практичної точки зору, і, гадаю, Брайтон дотримувався такої ж думки. Либонь, він бачив документ і до тієї ночі, коли ви застали його в бібліотеці.

— Цілком можливо. Ми ніколи не ховали його.

— Мабуть, цього разу він просто хотів освіжити в пам’яті його зміст. Наскільки я збагнув, він тримав у руках якусь мапу чи план, який порівнював із манускриптом і негайно ж засунув папір кишеню, коли побачив вас?

— Це справді так. Але навіщо йому міг знадобитися наш старий сімейний ритуал, і що означає вся ця дурня?

— Гадаю, ми можемо з’ясувати це без особливих зусиль, — відповів я.

— З вашого дозволу, ми найпершим потягом поїдемо з вами в Сассекс і розберемося в справі вже на місці.

Ми прибули в Гарлстон того ж дня. Вам, мабуть, випадало, Ватсоне, бачити зображення цього знаменитого стародавнього замку або читати його опис, тому скажу лише, що він має форму літери L, причому довге крило його сучасніше, а коротке — давніше, так би мовити, зародок, із якого виросло все інше. Над низькими масивними дверима в центрі старовинної частини висічено дату — 1607, але знавці одностайно стверджують, що дерев’яні балки та кам’яна кладка значно старші. У минулому столітті жахливо товсті стіни та крихітні вікна цієї частини будівлі спонукали власників нарешті збудувати нове крило, і старе тепер служить лише коморами та підвалом, а то й зовсім пустує. Навколо будівлі розташовується чудовий парк із прекрасними старими деревами. Озеро, точніше ставок, про який згадував мій клієнт, міститься в кінці алеї, за двісті ярдів від будинку.

До цього часу я вже був твердо переконаний, Ватсоне, що тут не було трьох окремих загадок, а лише одна, і що якби мені вдалося зрозуміти суть ритуалу Масґрейвів, це дало б мені ключ до таємниці зникнення обох — і дворецького Брайтона, і покоївки Гавелз. На це я й спрямував усі зусилля свого інтелекту. Чому Брайтон так прагнув зрозуміти суть цієї старовинної формули? Вочевидь тому, що побачив у ній щось, що вислизнуло з уваги всіх поколінь шляхетних власників замку — щось таке, із чого він сподівався отримати якийсь зиск. Що ж це було, й як могло відбитися на подальшій долі дворецького?

Коли я прочитав цей папір, мені стало цілком зрозуміло, що всі числа стосуються якогось певного місця, де заховано те, про що йдеться в першій частині документу, і що якби ми знайшли те місце, то опинилися б на правильному шляху до розкриття таємниці — тієї самої таємниці, яку предки Масґрейвів вважали за потрібне зберегти в настільки своєрідній формі. До початку пошуків нам дали два орієнтири: дуб і в’яз. Що стосується дуба, то тут не могло бути жодних сумнівів. Прямо перед будинком, ліворуч від дороги, стояв дуб-патріарх, одне з найпрекрасніших дерев, які мені будь-коли доводилося бачити.

— Він уже існував, коли був написаний ваш «ритуал»? — поцікавився я в Масґрейва.

— Цілком імовірно, цей дуб стояв тут ще за часів завоювання Англії норманами, — відповів він. — Він має двадцять три фути в обхваті.

Таким чином, один із потрібних мені пунктів був визначений.

— А у вас тут є старі в’язи? — спитав я.

— Був один дуже старий, неподалік звідси, але десять років тому в нього вдарила блискавка, і довелося зрубати під корінь.

— Але ви знаєте те місце, де він колись ріс?

— Ну, звісно ж, знаю.

— А інших в’язів поблизу немає?

— Старих немає, а молодих є дуже багато.

— Мені б хотілося поглянути, де він ріс.

Ми приїхали екіпажем, і мій клієнт одразу ж, не заходячи всередину, повіз мене до того місця на галявині, де колись стояв в’яз. Це було майже на півдорозі між дубом і будинком.

Поки що мої пошуки просувалися успішно.

— Мабуть, зараз уже неможливо визначити висоту цього в’яза? — уточнив я.

— Можу вам відповісти відразу: він мав шістдесят чотири фути.

— Як вам вдалося це дізнатися? — здивувався я.

— Коли мій домашній учитель давав мені завдання з тригонометрії, вони завжди були побудовані на вимірах висоти. Тому я ще хлопчиком виміряв кожне дерево й кожну будівлю в нашому маєтку.

Це була несподівана удача! Потрібна мені інформація прийшла до мене швидше, ніж я міг розраховувати.

— А скажіть, будь ласка, ваш дворецький ніколи не задавав вам такого ж запитання? — поцікавився я.

Реджинальд Масґрейв здивовано зирнув на мене.

— Тепер пригадую, — сказав він, — що кілька місяців тому Брайтон і справді питав мене про висоту цього дерева. Здається, у нього сталася якась суперечка з грумом.

— Це була чудова звістка, Ватсоне. Отже, я опинився на вірному шляху. Поглянув на сонце. Воно вже заходило, й я розрахував, що менш ніж за годину воно виявиться якраз над гілками старого дуба. Отже, одну умову, передбачену в документі, буде виконано. Що стосується тіні від в’яза, то йшлося, либонь, про найдальшу її точку — в іншому випадку покажчиком напрямку обрали б не тінь, а стовбур. Отже, тепер мені треба було визначити, куди падав кінець тіні від в’яза в ту мить, коли сонце опинялося прямо над дубом...

— Це, мабуть, було нелегкою справою, Голмсе? Адже в’яза вже не існувало.

— Звісно. Але я знав, що якщо Брайтон міг це зробити, то зможу й я. Крім цього, це було не так уже й важко. Я пішов разом із Масґрейвом у його кабінет і вирізав собі ось цей кілочок, до якого прив’язав довгу мотузку, зробивши на ній вузлики, які відзначають кожен ярд. Потім я зв’язав докупи дві вудки, що дало мені шість футів, і ми з моїм клієнтом повернулися назад до того місця, де колись ріс в’яз. Сонце якраз дісталося в цю мить вершечка дуба. Я встромив свій кілок у землю, позначив напрямок тіні та виміряв її. У ній було дев’ять футів.

Подальші мої обчислення були зовсім вже нескладними. Якщо палиця заввишки в шість футів відкидає тінь на дев’ять футів, то дерево заввишки в шістдесят чотири фути відкине тінь у дев’яносто шість футів, і напрямок тієї й іншої, природно, буде збігатися. Я відміряв цю відстань. Вона привела мене майже до самої стіни будинку, й я встромив там кілочок. Уявіть мій тріумф, Ватсоне, коли за два дюйми від кілочка я побачив у землі конусоподібне заглиблення! Я зрозумів, що це була мітка, зроблена Брайтоном при його вимірах, і що я продовжую йти його слідами.

Від цього вихідного пункту я взявся відраховувати кроки, попередньо визначивши за допомогою кишенькового компаса, де північ, а де південь. Десять кроків і ще десять кроків (либонь, малося на увазі, що кожна нога робить по черзі по десять кроків) у північному напрямку повели мене паралельно до стіни будинку, і, відлічивши їх, я знову позначив місце своїм кілком. Потім ретельно відлічив п’ять і п’ять кроків на схід, потім два і два — на південь, і вони привели мене до самого порогу старих дверей. Залишалося зробити один і один крок на захід, але тоді мені довелося б пройти ці кроки викладеним кам’яними плитами коридором. Невже це й було місце, вказане в документі?

Ніколи в житті я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. На мить мені здалося, що в мої обчислення закралася якась суттєва помилка. Сонце, що заходить, яскраво освітлювало своїм променям підлогу коридору, і я бачив, що ці старі, заяложені сірі плити були щільно спаяні цементом і, певна річ, не зсувалися з місця впродовж багатьох і багатьох років. Ні, Брайтон не торкався їх, це було ясно. Я постукав по підлозі в кількох місцях, але звук виходив усюди однаковий, і не було жодних ознак тріщини чи щілини. На щастя, Масґрейв, котрий починав усвідомлювати сенс моїх дій і був тепер не менш схвильований, ніж я, вийняв документ, аби перевірити мої розрахунки.

— І вниз! — скрикнув він. — Ви забули про ці слова: «і вниз».

Я вважав, що це означало, що в зазначеному місці треба буде копати землю, але тепер мені відразу стало ясно, що я помилився.

— То це у вас унизу є підвал? — вигукнув я.

— Атож, і він — ровесник цього будинку. Хутко вниз, у ці двері!

Гвинтовими кам’яними сходами ми спустилися вниз, мій супутник чиркнув сірником, запалив великий ліхтар, що стояв на діжці в кутку. Тієї ж миті ми переконалися, що потрапили туди, куди треба, і що хтось нещодавно побував тут до нас.

У цьому підвалі зберігали дрова, але поліна, які, як видно, вкривали раніше всю підлогу, тепер були відсунуті до стін, звільнивши простір посередині. Тут лежала широка та важка кам’яна плита із заіржавілим залізним кільцем у центрі, а до кільця був прив’язаний щільний картатий шалик.

— Дідько забирай, це шалик Брайтона! — вигукнув Масґрейв. — Я неодноразово бачив його в нього на шиї. Але що він міг тут робити, цей негідник?

На моє прохання викликали двох місцевих полісменів, і в їхній присутності я спробував підняти плиту, ухопившись за шалик. Однак я лише злегка зрушив її, і тільки за допомогою одного з констеблів мені вдалося трохи посунути її вбік. Під плитою була чорна яма, і ми всі зазирнули в неї. Масґрейв, стоячи на колінах, опустив свій ліхтар униз.

Ми побачили вузьку квадратну комірчину глибиною близько семи футів, шириною й довжиною — близько чотирьох. Біля стіни стояла низька, окута міддю дерев’яна скриня з відкинутою кришкою. У замковій щілині стирчав ось цей ключ — кумедний і старомодний. Зовні скриня була вкрита товстим шаром пилу. Вогкість і шашіль настільки поїли дерево, що воно поросло цвіллю навіть зсередини. Кілька металевих кружалець, таких самих, які ви бачите тут (либонь, старовинні монети), — лежало на дні. Більше там нічого не було.

Однак у першу мить ми не витріщалися на стару скриню — очі наші були прикуті до того, що було поруч. Якийсь чоловік у чорному костюмі сидів навпочіпки, опустивши голову на край скрині й охопивши її обома руками. Обличчя цього чоловіка посиніло й було спотворене до невпізнання, але, коли ми підняли його, Реджинальд Масґрейв за зростом, одягом і волоссям одразу впізнав у ньому свого зниклого дворецького. Брайтон помер уже кілька днів тому, але на тілі в нього не було ні ран, ні синців, які могли б пояснити його страшний кінець. І коли ми виволочили труп із підвалу, то опинилися перед загадкою, мабуть, не менш складною, ніж та, яку тільки-но розв’язали...

Зізнаюся, Ватсоне, наразі я був збентежений результатами своїх пошуків. Припускав, що варто мені знайти місце, вказане в стародавньому документі, як усе з’ясується само собою, але ось я стояв тут, на цьому місці, і розгадка таємниці, яку так ретельно приховувала родина Масґрейвів, була, мабуть, настільки ж далекою від мене, як і раніше. Правда, я пролив світло на долю Брайтона, але тепер мені треба було ще з’ясувати, яким чином його спіткала ця доля й яку роль зіграла в усьому цьому зникла жінка. Я присів на діжку в кутку й почав ще раз подумки перебирати всі подробиці того, що сталося...

Ви знаєте мій метод у таких випадках, Ватсоне: я уявляю себе на місці дійової особи і, передусім з’ясувавши для себе її розумовий рівень, намагаюся уявити, як би я сам вчинив за таких обставин. У цьому випадку справа спрощувалася: Брайтон був людиною неабиякого розуму, тож мені не доводилося брати до уваги різницю між рівнем його й мого мислення. Брайтон знав, що десь було заховане щось цінне. Він визначив це місце. Переконався, що камінь, який закриває вхід у підземелля, занадто важкий для однієї людини. Що він зробив? Не міг вдатися до допомоги сторонніх. Адже навіть якби знайшовся хтось, кому він міг би довіритися, довелося б йому відмикати зовнішні двері, а це було пов’язане зі значним ризиком. Зручніше було б знайти помічника всередині будинку. Але до кого міг звернутися Брайтон? Та дівчина була колись віддана йому. Чоловік, як би кепсько він не обійшовся з жінкою, ніколи не повірить, що її кохання остаточно втрачене для нього. Вочевидь, надаючи Рейчел дрібні знаки уваги, Брайтон спробував помиритися з нею, а потім умовив стати його спільницею. Вночі вони разом спустилися в підвал, й об’єднаними зусиллями їм вдалося зрушити камінь. До цієї миті їхні дії були мені так само ясні, ніби я спостерігав їх власними очима.

Але й для двох осіб, особливо якщо одна з них жінка, ймовірно, це була нелегка робота. Навіть нам — мені й здоровезному полісмену з Сассекса — вартувало чималих зусиль зрушити цю плиту. Що ж вони зробили, щоб полегшити собі завдання? Та, мабуть, те саме, що зробив би й я на їхньому місці. Тут я піднявся, уважно оглянув дрова, що лежали на підлозі, і майже одразу ж знайшов те, що й очікував знайти. Одне поліно завдовжки близько трьох футів було зламане на кінці, а кілька інших сплющені: мабуть, вони випробували на собі дію значного тягара. Отже, підіймаючи плиту, Брайтон і його помічниця вставляли ці поліна в щілину, поки отвір не розширився настільки, що в нього вже можна було проникнути, а потім підперли плиту ще одним поліном, поставивши його вертикально, так що воно цілком могло обламатися на нижньому кінці, адже плита тиснула на нього всією своєю вагою. Поки що всі мої припущення були наче належно обґрунтовані.

Як же я мав міркувати далі, щоб повністю відновити картину нічної драми? Ясно, що в яму міг залізти лише хтось один, і, певна річ, це був Брайтон. Дівчина, мабуть, чекала нагорі. Брайтон відімкнув скриню та передав їй її вміст (це було очевидно, адже скриня виявилася порожньою), а потім... Що ж сталося потім?

Можливо, жага помсти, що жевріла в душі цієї палкої жінки, спалахнула яскравим полум’ям, коли вона побачила, що її кривдник (а образа можливо, була набагато дужчою, ніж ми могли підозрювати) опинився тепер в її владі. Або поліно впало випадково й плита замурувала Брайтона в цій кам’яній могилі. Якщо так, то Рейчел винна лише в тому, що промовчала про те, що сталося. Або вона навмисно вибила підпірку й сама зачинила пастку. Так чи інакше, але я ніби бачив перед собою цю жінку: притискаючи до грудей знайдений скарб, вона мчала вгору сходинками гвинтових сходів, утікаючи від заглушених стогонів, що наздоганяли її, і відчайдушного стукання об кам’яну плиту, під якою задихався її зрадливий коханець.

Ось у чому була розгадка її блідості, збудження, нападів істеричного сміху наступного ранку. Але що ж там було в скрині? Що вчинила дівчина з її вмістом? Без сумніву, це були ті самі уламки старого металу й уламки камінців, які вона за першої ж нагоди кинула в ставок, щоб приховати сліди свого злочину.

Хвилин із двадцять я сидів незворушно, у глибокій задумі. Мейсгрейв, дуже блідий, усе ще стояв, розгойдуючи ліхтар, і дивився вниз, у яму.

— Це монети Карла І, — сказав він, простягаючи мені кілька кружалець, вийнятих зі скрині. — Бачите, ми правильно визначили час виникнення нашого «ритуалу».

— Мабуть, ми знайдемо й ще дещо, що залишилося від Карла І! — вигукнув я, згадавши раптом зміст перших двох запитань документа. — Покажіть-но мені вміст лантуха, який вам вдалося виловити в ставку.

Ми піднялися в кабінет Масґрейва, і він розклав переді мною уламки. Поглянувши на них, я зрозумів, чому Масґрейв не надав їм жодного значення: метал був майже чорний, а камінчики — безбарвні та тьмяні. Але я потер один із них об рукав, і він засяяв, як іскра, у мене на долоні. Металеві частини мали вигляд подвійного обруча, але вони були погнуті, перекручені та майже втратили свою первісну форму.

— Ви, звісно, пам’ятаєте, — сказав я Масґрейву, — що партія короля панувала в Англії навіть після його смерті. Дуже можливо, що перед тим, як утекти, її члени сховали десь найцінніші речі, маючи намір повернутися за ними в спокійніші часи.

— Мій предок, сер Ральф Масґрейв, займав чільне становище при дворі й був правою рукою Карла ІІ під час його поневірянь.

— Так он воно що! — відповів я. — Чудово. Це дає нам останню, відсутню ланку. Вітаю вас, Масґрейве! Ви стали володарем (правда, за досить трагічних обставин) однієї реліквії, яка має величезну цінність і сама собою, і як історичний раритет.

— Що ж це таке? — спитав він, дуже схвильований.

— Не що інше, ніж стародавня корона англійських королів.

— Корона?!

— Авжеж, корона. Згадайте, що написано в документі: «Кому це належить? «Тому, хто пішов». Це було написано після страти Карла І. «Кому це належатиме?» «Тому, хто прийде». Ішлося про Карла ІІ, чиє сходження на престол вже передбачали в той час. Отже, поза всякими сумнівами, ця зім’ята та безформна діадема вінчала голови королів династії Стюартів.

— Але як вона потрапила в ставок?

— А ось на це запитання не відповісти за одну хвилину.

Й я послідовно виклав Масґрейву весь хід моїх припущень і доказів. Сутінки згустилися, і місяць уже яскраво сяяв на небі, коли я закінчив свою розповідь.

— Але цікаво, чому ж Карл ІІ не отримав свою корону назад, коли повернувся? — поцікавився Масґрейв, знову запихаючи в полотняний лантух свою реліквію.

— О, тут ви підіймаєте питання, яке ми з вами навряд чи зможемо колись з’ясувати. Мабуть, той Масґрейв, який був посвячений у таємницю, залишив перед смертю своєму наступнику цей документ як керівництво, але припустився помилки, не пояснивши його сенсу. І з цього дня аж дотепер документ переходив від батька до сина, поки нарешті не потрапив у руки чоловіка, котрий зумів розгадати його таємницю, але заплатив за це життям...

Така ось історія «Ритуалу родини Масґрейвів», Ватсоне. Корона й зараз перебуває в Гарлстоні, хоча власникам замку довелося докласти зусиль і заплатити багато грошей, поки вони не отримали офіційного дозволу залишити її в себе. Якщо ж вам заманеться поглянути на неї, вони, певна річ, із задоволенням покажуть її, варто вам лише назвати моє ім’я.

Що стосується тієї жінки, то вона зникла без сліду. Мабуть, покинула Англію та забрала в заморські землі пам’ять про свій злочин.