Друга пляма

Я думав, що мені вже більше не доведеться писати про славетні подвиги мого приятеля Шерлока Голмса. Не те, щоб мені бракувало матеріалу. Навпаки, я зберігаю нотатки про сотні випадків, про які ще ніколи й не згадував. Так само не можна сказати, щоб у читачів зменшилося зацікавлення своєрідною особистістю та незвичайними методами роботи цього дивовижного чоловіка. Справжня причина полягала лише в тому, що Шерлок Голмс нізащо не хотів, щоб у пресі продовжували з’являтися оповідки про його пригоди. Поки він не відійшов від справ, звіти про його успіхи мали для нього практичний інтерес; коли ж він остаточно покинув Лондон і присвятив себе вивченню та культивуванню бджіл на пагорбах Сассекса, популярність йому остогиділа, і він наполегливо вимагав, щоб йому дали спокій. І лише після того, як я нагадав товаришу, що пообіцяв опублікувати свого часу цю історію під назвою «Друга пляма», і переконав його, що було б дуже доречно завершити весь цикл оповідань настільки важливим епізодом із царини міжнародної політики (одним із найвідповідальніших, із якими Голмсові доводилося будь-коли мати справу), я отримав від нього згоду на оприлюднення цієї справи, яку так строго тримали в таємниці. Якщо деякі деталі моєї оповідки й здадуться туманними, читачі легко збагнуть, що для моєї стриманості є вельми вагома причина.

Якось восени, у вівторок вранці (рік і навіть десятиліття назвати не можу), у нашому скромному помешканні на Бейкер-стрит з’явилося двоє людей, добре знаних у Європі. Один із них, суворий, пихатий, із орлиним профілем і владним поглядом, був ніхто інший, як знаменитий лорд Беллінджер, котрий двічі обіймав посаду прем’єр-міністра Великої Британії. Другий, елегантний брюнет із правильними рисами обличчя, який ще не досяг середнього віку й був обдарований не лише вродою, але й метким розумом, — Трелоні Гоуп, пер Англії та міністр із європейських справ, найперспективніший державний діяч нашої країни.

Відвідувачі сіли поруч на завалений паперами диван. Зі схвильованих та стомлених облич можна було легко здогадатися, що їх привела до нас невідкладна й надзвичайно важлива справа. Худі, з синіми венами руки глави уряду судомно стискали кістяне руків’я парасольки. Він похмуро та насторожено позирав то на Голмса, то на мене.

Міністр із європейських справ нервово смикав вуса та крутив ланцюжок свого годинника.

— Як тільки я дізнався про зникнення, містере Голмс (а це сталося сьогодні о сьомій годині ранку), я негайно ж повідомив про це прем’єр-міністра, і він запропонував, щоб ми звернулися до вас, — зазначив він.

— Ви заявили в поліцію?

— Ні, сер! — відповів прем’єр-міністр із властивими йому швидкістю та рішучістю. — Не заявили й ніколи не стали б заявляти. Поінформувати поліцію — означає розголос. А цього ми хочемо уникнути найбільше.

— Але чому ж, сер?

— Документ, про який ідеться, настільки важливий, що його розголошення може легко призвести, і, мабуть, тепер уже неодмінно призведе, до міжнародного конфлікту. Можу без перебільшення заявити, що підтримка світового миру або війни залежить від цього папірця. Якщо його пошуки не можуть відбуватися в повній таємності, то краще зовсім відмовитися від них, оскільки цей документ викрали саме задля широкого розголосу.

— Розумію. А тепер, містере Трелоні Гоуп, буду вам дуже вдячний, якщо розповісте мені докладно, за яких обставин зник цей папір.

— Викладу все кількома словами, містере Голмс... Цей документ — лист від одного іноземного монарха, отриманий шість днів тому. Послання має таке велике значення, що я не наважувався залишати його в сейфі міністерства й щовечора забирав із собою додому, на Вайтгол-терас, де зберігав у спальні, у замкненій на ключ скриньці для офіційних паперів. Воно перебувало там і вчора ввечері, я в цьому впевнений. Коли я переодягався до обіду, то ще раз відчинив скриньку й переконався, що документ там. А сьогодні вранці лист зник. Скринька стояла біля дзеркала на моєму туалетному столику всю ніч. Сон у мене чутливий, у моєї дружини — також. Ми обоє готові заприсягтися, що ніхто вночі до кімнати не заходив.

— О котрій годині ви обідали?

— О пів на восьму.

— А коли лягли спати?

— Моя дружина була в театрі. Я чекав на неї. Ми пішли до спальні десь о пів на дванадцяту.

— Отже, упродовж чотирьох годин скриньку ніхто не охороняв?

— У спальню не може заходити ніхто, окрім покоївки вранці й мого камердинера або камеристки моєї дружини впродовж решти дня. Але ці двоє — вірні слуги й давно живуть у нас у домі. Крім цього, жоден із них не міг знати, що в скриньці зберігається щось цінніше за пересічні офіційні документи.

— Хто знав про існування цього листа?

— У мене вдома — ніхто.

— Але ваша дружина, звісно ж, знала?

— Ні, сер. Я нічого не казав своїй дружині до цього ранку, поки не виявив зникнення листа.

Прем’єр схвально кивнув.

— Я завжди знав, що у вас серйозне ставлення до обов’язку, сер, — сказав він. — Не сумніваюся, що в такій важливій і секретній справі воно виявилося б міцнішим навіть за найтісніші родинні зв’язки.

Міністр із європейських справ вклонився.

— Цілком справедливо, сер. До цього ранку я жодним словом не обмовився дружині про цього листа.

— Чи могла вона здогадатися сама?

— Ні, містере Голмс, вона не могла здогадатися, та й ніхто не міг би.

— А раніше у вас зникали документи?

— Ні, сер.

— Хто в Англії знав про існування цього послання?

— Вчора про лист поінформували всіх членів кабінету. Але вимога зберігати таємницю, якою супроводжується кожне засідання кабінету, цього разу була підкріплена врочистим попередженням із боку прем’єр-міністра. Боже милий, як тільки подумаю, що через кілька годин я особисто втратив його...

Відчай спотворив гарне обличчя Трелоні Гоупа. Він схопився за голову. На мить перед нами відкрилися справжні почуття чоловіка ревного, палкого та напрочуд вразливого.

Але негайно ж вираз зарозумілості знову повернувся на його обличчя, і вже спокійним голосом діяч продовжував:

— Крім членів кабінету, про існування листа знають ще двоє, можливо, троє чиновників департаменту, і більше ніхто в усій Англії, запевняю вас, містере Голмс.

— А за кордоном?

— За кордоном, упевнений, цього листа не бачив ніхто, крім того, хто його написав. Я твердо переконаний, що навіть його міністри... тобто я хотів сказати, що при відправленні послання оминуло звичайні офіційні канали.

Голмс задумався на певний проміжок часу, а відтак сказав:

— А тепер, сер, я маю отримати докладніше уявлення, що це за документ і чому його зникнення спричинить настільки серйозні наслідки.

Двоє державних діячів перекинулися швидким поглядом, і прем’єр насупив густі брови:

— Містере Голмс, лист був у довгому, вузькому блакитному конверті. На червоній сургучній печатці зображений лев, готовий до атаки. Адресу написано буйним твердим почерком...

— Ці подробиці, — обірвав його Голмс, — певна річ, дуже цікаві й істотні, але мені треба знати зміст самого листа. Про що в ньому йшлося?

— Це найсуворіша державна таємниця, і боюся, що не можу відповісти вам, тим більше, що не бачу в цьому потреби. Якщо за допомогою ваших надзвичайних, як кажуть, здібностей ви зможете знайти відповідний до мого опису конверт разом із його вмістом, то заслужите подяку своєї країни й отримаєте будь-яку винагороду, яка буде в наших можливостях.

Шерлок Голмс усміхнувся й піднявся.

— Розумію, що ви належите до числа найбільш зайнятих людей Англії, — зазначив він, — але й моя скромна професія забирає в мене багато часу. Дуже шкодую, що не можу бути вам корисним у цій справі, і вважаю подальше продовження нашої бесіди марною тратою часу.

Прем’єр-міністр аж підскочив. У його глибоко посаджених очах блиснув той недобрий вогник, який нерідко змушував зіщулюватися від страху членів кабінету.

— Я не звик, сер... — почав було він, але опанував себе й знову сів на своє місце.

Хвилину чи й більше ми сиділи мовчки. Потім старий державний діяч стенув плечима:

— Ми змушені прийняти ваші умови, містере Голмс. Ви, безумовно, маєте рацію, і з нашого боку нерозумно очікувати від вас допомоги, поки ми повністю не довіримося вам.

— Згоден із вами, сер, — підтримав молодий дипломат.

— Гаразд, розповім усе, але повністю покладаюся на вашу скромність і на скромність вашого колеги, доктора Ватсона. Закликаю до вашого патріотизму, джентльмени, бо не можу уявити собі більшого нещастя для нашої батьківщини, ніж розголошення цієї таємниці.

— Можете цілком нам довіряти.

— Так от, це лист одного чужоземного монарха. Він стурбований нещодавнім розширенням колоній нашої держави. Послання він написав у мить роздратування й уся відповідальність лежить на ньому. Розвідка показала, що його міністри нічого не знають про це. До того ж інтонація послання доволі різка, і деякі фрази настільки зухвалі, що його публікація, без сумніву, схвилювала б громадськість Англії. Навіть більше, сер: можу сказати без вагань, що через тиждень після опублікування листа наша країна буде втягнена у велику війну.

Голмс написав ім’я на аркуші паперу та показав його прем’єр-міністрові.

— Правильно, це він. І саме цей лист, що, можливо, спричинить собою мільйонні витрати й загибель сотень тисяч людей, зник таким загадковим чином.

— Ви довели до відома автора листа?

— Авжеж, сер, ми відправили зашифровану телеграму.

— А може, він прагнув оприлюднення цього листа?

— Зовсім ні, сер! У нас є всі підстави вважати, що він уже усвідомив необережність і необачність свого вчинку. Публікація листа була б для нього й для його країни навіть більшим ударом, ніж для нас.

— Якщо так, то хто зацікавлений розкрити зміст цього листа? Навіщо комусь знадобилося красти його?

— Тут, містере Голмс, ви змушуєте мене торкнутися галузі високої міжнародної політики. Якщо візьмете до уваги ситуацію в Європі, буде неважко зрозуміти мотиви злочину. Європа зараз — озброєний табір. Існують дві спілки, що мають однакову військову силу. Велика Британія тримає нейтралітет. Якби ми були залучені під час війни до якоїсь однієї спілки, це забезпечило б її перевагу щодо іншої, навіть незалежно від того, брала б вона в ній участь, чи ні. Тепер розумієте?

— Все ясно. Отже, в крадіжці та розголошенні листа зацікавлені недруги цього монарха, котрі прагнуть посіяти розбрат між його країною та нами?

— Атож, сер.

— А кому могли переслати цей документ, якщо б він потрапив у руки ворога?

— Будь-кому з європейських урядів. Цілком можливо, що зараз він уже мчить за призначенням із такою швидкістю, яку тільки здатен розвинути пароплав.

Міністр Трелоні Гоуп опустив голову на груди й важко зітхнув. Прем’єр ласкаво поклав руку йому на плече:

— З вами трапилося нещастя, мій любий друже. Ніхто не наважиться звинуватити вас, адже ви вжили всіх заходів обережності... Тепер, містере Голмс, ви знаєте все. Що порадите робити?

Голмс сумно похитав головою:

— Вважаєте, сер, що війна неминуча, якщо цей документ не повернуть?

— Гадаю, що вона цілком імовірна.

— Тоді, сер, готуйтеся до війни.

— Це жорстокі слова, містере Голмс!

— Візьміть до уваги факти, сер. Я не вважаю, що листа вкрали пізніше, ніж пів на дванадцяту ночі, оскільки з того часу й до моменту, коли виявили зникнення, містер Гоуп і його дружина перебували в спальні. Отже, його вкрали вчора ввечері, між пів на восьму й пів на дванадцяту, вочевидь, ближче до пів на восьму, бо злодій знав, де він лежить, і, звісно, прагнув заволодіти ним якнайшвидше. А тепер, сер, якщо такий важливий документ вкрали ще вчора, де він може бути зараз? У злодія немає жодних причин зберігати його. Його стрімко передали зацікавленій особі. Які ж у нас тепер шанси перехопити послання або хоча б натрапити на його слід? Воно для нас недосяжне.

Прем’єр-міністр піднявся з дивану:

— Ви міркуєте цілком логічно, містере Голмс. Бачу, що тут справді нічим не зарадити.

— Припустімо, наприклад, що документ вкрала покоївка або лакей...

— Вони обоє — старі та вірні слуги.

— Наскільки я зрозумів, спальня розташована на другому поверсі й не має окремого входу з вулиці, а з передпокою до неї не можна піднятися непоміченим. Отже, лист поцупив хтось із домашніх. Кому злодій міг передати його? Одному з міжнародних шпигунів і таємних агентів, імена котрих я добре знаю. Є троє людей, котрі, можна так сказати, очолюють цей список. Почну з того, що дізнаюся, що робить зараз кожен із них. Якщо хтось із них відбув, особливо якщо поїхав учора ввечері, будемо знати, куди подівся цей документ.

— А навіщо йому їхати? — спитав міністр із європейських справ. — Він міг би з таким самим успіхом віднести лист у посольство тут, у Лондоні.

— Не думаю. Ці агенти працюють повністю автономно й часто перебувають у достатньо напружених стосунках із дипломатичними установами.

Прем’єр-міністр кивком підтвердив це:

— Вважаю, що ви маєте рацію, містере Голмс. Він власноруч доправить такий цінний дарунок до місця призначення. Ваш план дій мені здається бездоганним. Однак, Гоупе, нам не слід через цю прикрість забувати про інші наші обов’язки. Якщо впродовж дня стануться нові події, ми повідомимо вам, містере Голмс, і ви, звісно, поінформуєте нас про результати вашого власного розслідування.

Урядовці вклонилися й з виглядом, сповненим гідності, вийшли з приміщення.

Коли наші імениті гості пішли, Голмс мовчки закурив люльку й на якийсь час поринув у глибоку задуму. Я розгорнув ранкову газету й узявся читати про сенсаційний злочин, який скоїли в Лондоні напередодні ввечері, аж раптом мій приятель голосно скрикнув, схопився на ноги та поклав люльку на камін.

— Аякже, — видихнув він, — кращого шляху немає. Становище відчайдушне, але не безнадійне. Зараз треба хоча б ді­знатися, хто цей викрадач, — адже, можливо, лист ще не пішов із його рук. Зрештою, цих людей цікавлять лише гроші, а до моїх послуг — британська скарбниця. Якщо лист продається, я куплю його... навіть якщо уряду доведеться збільшити на пенні весь прибутковий податок. Можливо, ця особа все ще тримає його при собі: треба ж дізнатися, яку ціну запропонують тут, перш ніж спробувати своє щастя за кордоном! Є лише троє людей, здатних на таку аферу: Оберштейн, Ля Ротьєра й Едуард Лукас. Я зустрінуся з усіма.

Я зазирнув у ранкову газету:

— Едуард Лукас із Ґодолфін-стрит?

— Атож.

— Ви не зможете зустрітися з ним.

— Чому?

— Учора ввечері його вбили в своїй оселі.

Мій приятель так часто дивував мене під час наших пригод, що я відчув задоволення, побачивши, як вразило його моє повідомлення. Товариш здивовано витріщився на мене, потім вихопив із моїх рук часопис. Ось замітка, яку я читав тієї миті, коли Голмс піднявся зі свого крісла:

«Убивство у Вестмінстері

Учора ввечері в будинку № 16 на Ґодолфін-стрит був скоєний таємничий злочин. Ґодолфін-стритодна з тих старовинних тихих вулиць, що тягнуться між річкою та Вестмінстерським абатством, майже під покровом великої вежі будівлі парламенту. Більшість її будинків збудовані ще у вісімнадцятому столітті. В одній із цих осель, у маленькому, але вишуканому особняку, кілька років поспіль жив містер Едуард Лукас, добре відомий у товаристві як привабливий чоловік, один із найкращих тенорів-аматорів Англії. Містер Лукас був неодружений: йому було 34 роки; його слугами були літня економка місіс Прінґл і лакей Міттон. Жінка зазвичай вечорами не працювала; вона рано підіймалася до себе в кімнату, розташовану в горішньому поверсі будинку. Лакей цього вечора подався відвідати приятеля в Гаммерсміті. З десятої години містер Лукас залишався в помешканні сам. Поки що не вдалося з’ясувати, що сталося за цей час, але за чверть дванадцята констебль Беррет, крокуючи Ґодолфін-стрит, зауважив, що двері будинку № 16 відчинені. Він постукав, але відповіді не отримав. Побачивши в першій кімнаті світло, він увійшов у коридор і знову постукав, але цього разу йому також не відповіли. Тоді він відчинив двері й увійшов.

У кімнаті панував страшенний безлад: усі меблі були зсунуті вбік, посередині валялося перекинуте крісло. Біля цього крісла, усе ще стискаючи рукою його ніжку, лежав нещасний власник будинку. Його вбили ударом ножа безпосередньо в серце, причому смерть, імовірно, настала миттєво. Ніж, яким скоїли вбивство, виявився кривим індійським кинджалом, узятим із колекції східної зброї, що прикрашала одну зі стін кімнати. Вбивство, мабуть, вчинили не з метою пограбування, бо цінних речей, що лежали в кімнаті, не торкали..

Містер Едуард Лукас був загальним улюбленцем і настільки відомим, що повідомлення про його насильницьку та загадкову смерть викликало щиру скорботу його численних друзів».

— І що, Ватсоне, думаєте про це? — спитав Голмс після довгої мовчанки.

— Дивний збіг!

— Збіг? Один із трьох людей, котрих ми вважали можливими учасниками цієї драми, гине насильницькою смертю в той самий час, коли розігрується драма. Який же це збіг? Ні, ні, мій любий Ватсоне, ці дві події пов’язані між собою, точно пов’язані. І наше завдання — відшукати цей зв’язок.

— Але тепер поліція про все дізнається.

— Аж ніяк. Вони знають лише те, що бачать на Ґодолфін-стрит. Вони не знають і нічого не дізнаються про Вайт­гол-терас. Тільки ми знаємо подробиці обох випадків, і лише ми можемо зіставити їх. Є одна явна обставина, яка в будь-якому випадку порушила б мої підозри щодо Лукаса. Ґодолфін-стрит лежить у Вестмінстері за кілька хвилин ходьби від Вайтгол-терас. Інші таємні агенти, про яких я казав, живуть у дальньому кінці Вест-Енду. Тому, зрозуміло, Лукасу було набагато простіше, ніж іншим, встановити зв’язок та отримати інформацію з будинку міністра з європейських справ. Це — незначна обставина, але якщо врахувати, що події розгорталися з такою швидкістю, вона може виявитися істотною. Ага! Є якісь новини!

З’явилася місіс Гадсон, несучи на таці візитівку якоїсь леді. Голмс поглянув на неї, звів брови та передав мені.

— Попросіть леді Хільду Трелоні Гоуп зайти сюди, — звелів він.

Через мить нашому скромному помешканню вдруге зробили честь, цього разу відвідинами найчарівнішої жінки Лондона. Я часто чув про вроду молодшої доньки герцога Белмінстера, але жоден її опис, ніяка світлина не могли передати дивовижну, м’яку чарівність і приємні барви її витонченого обличчя. Однак того осіннього ранку не її краса кинулася нам у вічі з першого ж погляду. Обличчя жінки було прекрасне, але бліде від хвилювання; очі блищали, але блиск їхній здавався гарячковим; виразний рот був міцно стиснутий — вона намагалася оволодіти собою. Страх, а не врода — ось що вразило нас, коли наша чарівна гостя з’явилася в розчинених дверях.

— У вас був мій чоловік, містере Голмс?

— Авжеж, міледі, був.

— Містере Голмс, благаю, не кажіть йому, що я приходила сюди!

Голмс холодно вклонився та запропонував сісти.

— Ваша світлість ставить мене в дуже незручне становище. Прошу вас присісти та розповісти, що бажаєте. Але, на жаль, жодних безумовних обіцянок заздалегідь дати не можу.

Гостя пройшла через усю кімнату й сіла спиною до вікна. У неї буде королівська постава — висока, граційна й дуже жіночна.

— Містере Голмс, — почала вона, без упину стискаючи й розтискаючи свої руки в білих рукавичках, — буду з вами відвертою та сподіваюся, що це змусить вас бути відвертим і зі мною. Між моїм чоловіком і мною немає таємниць ні в чому, крім одного: політики. Тут він мовчить і не розповідає нічого. Однак я дізналася, що вчора ввечері в нашому домі сталося щось дуже неприємне. Знаю, що зник якийсь документ. Але оскільки тут причетна політика, мій чоловік відмовляється розповісти мені про цю справу. Але дуже важливо... повірте, дуже важливо... щоб я знала все. Крім членів уряду, ви — єдина особа, хто знає правду. Благаю, містере Голмс, поясніть мені, що сталося й якими можуть бути наслідки! Розкажіть усе, містере Голмс. Нехай інтереси вашого клієнта не змусять вас мовчати. Запевняю, що дію в його інтересах, і якби він тільки зрозумів це, то, ймовірно, повністю довірився б мені. Що це був за папір, який поцупили?

— Міледі, ви вимагаєте від мене неможливого.

Вона глибоко зітхнула та затулила обличчя руками.

— Маєте мене зрозуміти, міледі. Якщо ваш чоловік вважає, що вам краще нічого не знати про цю справу, як можу я, з якого взяли слово зберігати цю таємницю, відкрити вам те, що він хотів би приховати? Ви навіть не маєте права питати мене, мусите питати чоловіка.

— Я й питала. А до вас прийшла, намагаючись використати останній шанс. Але якщо навіть ви не хочете сказати нічого певного, то буду вдячна, якщо відповісте на одне запитання.

— Яке, міледі?

— Чи може через цей випадок постраждати політична кар’єра мого чоловіка?

— Бачите, міледі, якщо справу не залагодити, вона матиме, певна річ, вельми сумні наслідки.

— О!

Жінка глибоко зітхнула, як людина, сумніви котрої розвіялися.

— Ще одне запитання, містере Голмс. Зі слів мого чоловіка, сказаних ним одразу ж після того нещастя, що сталося, я збагнула, що зникнення листа може призвести до фатальних наслідків для всієї країни.

— Якщо він так сказав, я, звісно, не стану це заперечувати.

— Але якими можуть бути ці наслідки?

— Ах, міледі, ви знову задаєте мені запитання, на яке я не маю права відповідати!

— Якщо так, то більше не буду забирати у вас час. Не можу дорікнути вам, містере Голмс, за те, що відмовилися бути відвертими зі мною, і, сподіваюся, ви не будете думати про мене погано, бо я щиро бажаю розділити турботи мого чоловіка навіть супроти його волі. Ще раз прошу: нічого не кажіть йому про мої відвідини.

На порозі гостя озирнулася, й я знову побачив вродливе, схвильоване обличчя, перелякані очі та міцно стулені вуста. Потім вона зникла.

— Ну, Ватсоне, прекрасна стать — це вже ваша спеціалізація, — всміхнувся Голмс, коли вхідні двері зачинилися й більше не було чути шелестіння спідниць. — Яку гру веде ця гарна леді? Що їй насправді треба?

— Але ж вона все дуже докладно пояснила, а її неспокій цілком природний...

— Гм! Згадайте вираз її обличчя, ледь тамовану тривогу, її збурення, наполегливість, із якою вона задавала запитання. Не забудьте, що вона належить до касти, що вміє приховувати свої почуття.

— Ще б пак, вона була дуже схвильована.

— Згадайте також, як гаряче вона намагалася переконати нас, що діє винятково в інтересах свого чоловіка й тому має знати все. Що вона хотіла цим сказати? І ви, мабуть, помітили, Ватсоне, що вона спробувала сісти спиною до світла. Бо не хотіла, щоб ми бачили її обличчя.

— Атож, вона вибрала саме це місце.

— Жінок взагалі важко збагнути. Пам’ятаєте одну з них, у Марґейті, котру я запідозрив на тій же підставі. А потім виявилося, що причиною її хвилювання була відсутність пудри на носі. Як можна робити припущення на такому нетривкому матеріалі? Звичайнісінька жіноча поведінка може дуже багато чого приховувати, а її сум’яття іноді залежить від шпильки або щипців для завивання волосся... До побачення, Ватсоне.

— Кудись йдете?

— Авжеж, пройдуся ранковою Ґодолфін-стрит із нашими друзями з поліції. Вирішення нашої проблеми — у вбивстві Едуарда Лукаса, хоча, зізнаюся, не можу навіть уявити, якої форми воно набуде. Створювати ж версію, не маючи фактів, — це велика помилка. Будьте обережні, мій любий Ватсоне, і приймайте замість мене відвідувачів. А я повернуся до сніданку, якщо вдасться.

Але і цього дня, і два наступних Голмс був уперто мовчазний, як сказали б його друзі, і похмурий, як сказали б усі інші. Він то приходив, то йшов, без упину курив, грав на скрипці уривки якихось мелодій, часто замислювався, харчувався лише канапками доволі нерегулярно й неохоче відповідав на запитання, які я час від часу йому задавав. Я зрозумів, що його пошуки наразі не принесли жодних результатів. Він нічого не розповідав мені про цю справу, і лише з газет я дізнався про хід слідства, про арешт і швидке звільнення Джона Міттона, лакея покійника.

Слідство встановило факт «навмисного вбивства», але вбивцю не знайшли. Не вдалося витлумачити й мотиви злочину. У кімнаті була купа цінних речей, але нічого не взяли. Паперів мерця не торкалися. Їх ретельно вивчили й встановили, що покійник прискіпливо вивчав міжнародну політику, невтомно збирав усілякі чутки та плітки, був видатним лінгвістом і вів обширне листування. Він був близько знайомий із видатними політичними діячами кількох країн. Але серед документів, які заповнювали шухляди його столу, не знайшли нічого сенсаційного. Що стосується його взаємин із жінками, то вони, мабуть, мали безладний і поверхневий характер. Серед жінок у нього було багато знайомих, але мало друзів, і жодну з них він не кохав. У чоловіка були постійні звички, і він провадив спокійне життя. Смерть чоловіка стала нерозв’язною загадкою, яку ніяк не вдавалося розгадати.

Що стосується лакея Джона Міттона, то поліція заарештувала його з відчаю, щоб приховати свою повну безпорадність. Проти нього неможливо було висунути хоча б якесь звинувачення. Того вечора він відвідував своїх приятелів у Гаммерсміті. Алібі було залізним. Правда, чолов’яга пішов додому рано й міг повернутися у Вестмінстер ще до того, як виявили злочин, але він пояснив, що пройшов частину шляху пішки, і цьому можна було вірити, якщо згадати, що погода в той вечір була чудова. Лакей прийшов о дванадцятій годині і, мабуть, був приголомшений несподіваною трагедією. Міттон завжди перебував у хороших стосунках із господарем. Деякі з речей, що належали покійному, наприклад, футляр із бритвами, були знайдені у валізах лакея, але він заявив, що це подарунки його колишнього господаря, й економка це підтвердила.

Міттон перебував на службі в Лукаса три роки. Цікаво, що Лукас ніколи не брав Міттона зі собою на континент. Іноді він жив у Парижі по три місяці поспіль, але Міттона залишав доглядати за будинком на Ґодолфін-стрит. Що ж стосується економки, то того вечора, коли скоїли злочин, вона нічого не чула. Якщо й був у її господаря відвідувач, либонь, господар впустив його сам.

Отже, судячи з преси, таємниця вже три дні залишалася нерозгаданою. А Голмс, якщо й знав більше за журналістів, нічого мені не розповідав, лише згадав мимохідь, що інспектор Лестрейд увів його в курс справи, і тому я зрозумів, що він чудово обізнаний із усіма новинами. На четвертий день з’явилася довга телеграма з Парижа, яка, здавалося, вирішувала всі питання.

— «Паризька поліція, — писала газета «Дейлі телеграф», — зробила відкриття, що підіймає завісу над трагічною загибеллю містера Едуарда Лукаса, котрий загинув насильницькою смертю ввечері минулого понеділка на Ґодолфін-стрит, у Вестмінстері. Наші читачі пам’ятають, що покійного джентльмена знайшли у своїй кімнаті з ножем у грудях і що підозра впала на його лакея, однак останньому вдалося довести своє алібі. Вчора слуги мадам Анрі Фурне, котра мешкає в Парижі на вулиці Аустерліц, заявили поліції, що їхня господиня збожеволіла. Медичний огляд показав, що вона справді страждає від небезпечної та хронічної шизофренії. При розслідуванні поліція встановила, що мадам Анрі Фурне минулого вівторка повернулася з поїздки до Лондона, й є підстави вважати, що ця поїздка має якийсь зв’язок зі злочином у Вестмінстері. Звірення фотографій дало можливість встановити, що чоловік мадам Анрі Фурне й містер Едуард Лукас одна й та сама особа, і що покійний із якоїсь причини жив подвійним життяму Лондоні та Парижі. Мадам Фурне, креолка за походженням, вирізняється вкрай запальним характером, її дуже мучили ревнощі, які часом переростали в божевілля. Саме під час одного з таких нападів, як припускають, вона й вчинила цей страшний злочин, що схвилював увесь Лондон. Досі не з’ясовано, що вона робила в понеділок увечері, проте відомо, що схожа на неї жінка привернула увагу людей, котрі перебували на вокзалі Черінґ-крос у вівторок вранці, своїм збудженим виглядом і дивними жестами. Тому можливо, що злочин або був скоєний нею в нападі божевілля, або він так вплинув на нещасну жінку, що звів її з розуму. Зараз вона не в змозі розповісти про те, що сталося, і лікарі не роблять прогнозів щодо відновлення її розумових здібностей. Є інформація, що в понеділок увечері якась жінка, можливо, мадам Фурне, упродовж кількох годин стояла біля будинку на Ґодолфін-стрит»... Що скажете на це, Голмсе?

Я читав йому замітку вголос, поки мій приятель закінчував свій сніданок.

— Мій любий Ватсоне, — сказав він, піднявся з-за столу й почав міряти кроками кімнату, — ви маєте янгольське терпіння, але ці три дні я нічого не розповідав вам лише тому, що й не мав що розповідати. Навіть зараз ця звістка з Парижа мало чим допомагає нам.

— Але справа про смерть цього чоловіка тепер остаточно з’ясована.

— Смерть цієї людини — простий епізод, дрібний випадок порівняно з нашим реальним завданням, яке полягає в тому, щоб відшукати листа та врятувати Європу від катастрофи. За минулі три дні відбулася лише одна значна подія, більше нічого не сталося. Майже щогодини я отримую повідомлення від уряду й знаю, що ніде по всій Європі ще немає жодних ознак неспокою. Якщо лист загубився... ні, він не міг загубитися... Але якщо не загубився, то де ж він? У кого? Чому його ховають? Ось запитання, яке крутиться в моєму мозку. І чи простий збіг, що Лукаса вбили саме того вечора, коли зник лист? Чи був він узагалі в нього? Якщо був, то чому його не знайшли серед паперів? Чи не забрала його з собою божевільна дружина Лукаса? Якщо забрала, то чи не лежить він у неї вдома, у Парижі? І як я можу шукати його там, не викликавши підозри французької поліції? Це той випадок, любий Ватсоне, де законність настільки ж небезпечна для нас, як і її порушення. Всі проти нас, але інтереси, поставлені на карту, — грандіозні. Якщо мені вдасться успішно завершити цю справу, вона обов’язково гідно увінчає мою кар’єру... А, ось і останні новини з передових позицій!

Детектив кинув швидкий погляд на записку, яку йому подали.

— Ага! Лестрейд, здається, знайшов щось цікаве. Одягайте капелюха, Ватсоне, і ми разом вирушимо в Вестмінстер.

Уперше я побачив місце, де був скоєний злочин: високий, непривабливий, із вузьким фасадом будинок, своєю манірністю, офіційністю та масивністю нагадував те століття, коли його збудували. Бульдожаче обличчя Лестрейда визирнуло з вікна, і коли величезний констебль відчинив нам двері, Лестрейд дружньо нас привітав.

Кімната, в яку ми увійшли, виявилася тією самою, де скоїли злочин, але слідів його вже не залишилось, окрім плями на килимі, що потворно розпливлася. Килим, маленький квадрат товстого сукна, прикривав лише середину кімнати й був оточений широким простором натертих до блиску квадратних дощечок гарного старовинного паркету. Над каміном висіла чудова колекція зброї; з неї й узяли кинджал того трагічного вечора. Біля вікна стояв розкішний письмовий стіл, і кожен предмет у кімнаті — картини, килими, портьєри — усе свідчило про витончений, навіть зніжений смак господаря.

— Ви чули новини з Парижа? — спитав Лестрейд.

Голмс кивнув на згоду.

— Цього разу наші французькі друзі потрапили в яблучко. Вбивство, без сумніву, сталося саме так, як стверджують вони. Жінка постукала в двері — несподіваний візит, гадаю, бо до неї ніхто не приходив. Господар впустив відвідувачку — її не можна було тримати на вулиці! Та розповіла йому, як вистежила чоловіка, обсипала його докорами. А потім, кинджал же був під рукою, скоро настав розв’язок. Усе це сталося, звісно, не миттю, бо всі крісла були звалені в купу, а один навіть опинився в його руках, ніби нещасний намагався ним боронитися. Ми уявляємо собі все це настільки чітко, ніби самі були свідками.

Голмс звів брови:

— І все ж ви послали за мною?

— А, та це інша річ — маленька дрібниця, але саме одна з тих, якими ви цікавитесь: підозріла, знаєте, і, як ви, мабуть, скажете, дивна. На перший погляд не має нічого спільного з усією цією справою.

— Що ж це таке?

— Ви знаєте, що після того, як злочин виявили, ми ретельно пильнуємо, щоб усі речі залишалися на колишніх місцях. Тут нічого не чіпали. День і ніч у квартирі чергував полісмен. Сьогодні вранці, після того, як убитого поховали й завершили обстежувати цю кімнату, ми вирішили трохи привести її до ладу. Й ось килим... Річ у тім, що його не прикріпили до підлоги, а просто поклали на неї. Випадково ми підняли його й виявили...

— Що виявили? — обличчя Голмса демонструвало напружене зацікавлення.

— О-о, я впевнений, що вам і за сто років не вгадати, що ми знайшли! Бачите цю пляму на килимі? Адже через цей килим мала б просочитися порядна кількість крові, чи не так?

— Еге ж.

— Уявіть собі, що на світлому паркеті в цьому місці плями немає.

— Немає плями? Але ж вона має бути!

— Правильно, й ви так вважаєте. І все ж її там немає.

Він підняв край килима, і ми переконалися, що так во-но й є.

— Але ж нижній бік килима також заплямований, як і горішній. Мала б залишитися пляма й на підлозі!

Побачивши подив славетного фахівця, Лестрейд захихотів від захвату.

— Ну, а тепер поясню вам, у чому річ. Друга пляма також існує, але вона не збігається з першою. Погляньте самі.

З цими словами він підняв інший кінець килима, і справді, на світлих квадратах паркету, ближче до старовинних дверей, ми побачили велику темно-червону пляму.

— Що на це скажете, містере Голмс?

— Тут усе дуже просто. Дві плями збігаються одна з одною, просто килим перевернули. А оскільки він квадратний і не прикріплений до підлоги, це було легко зробити.

— Містере Голмс, поліції не потрібно, щоб ви пояснювали їй, що килим перевернули. Це очевидно: якщо покласти килим ось так, плями опиняться одна над одною. А я вас питаю: хто підіймав килим і навіщо?

За нерухомим обличчям Голмса я зрозумів, що він насилу стримує хвилювання, що охопило його.

— Послухайте, Лестрейде, — сказав він, — той полісмен у коридорі весь час тут чергує?

— Атож.

— Тоді ось вам моя порада: допитайте його гарненько. Але лише не при нас, ми зачекаємо тут. Відведіть його в іншу кімнату. Наодинці з вами він швидше зізнається. Спитайте, як він посмів впустити людину й залишити її саму в цій кімнаті. Не питайте, чи зробив він це. Вважайте, що це доводити не треба. Скажіть лише, що знаєте, що тут хтось був. Пригрозіть йому. Скажіть, що лише щиросерде зізнання може спокутувати його провину. Зробіть усе, як кажу.

— Присягаюся, що вичавлю з нього все, якщо він хоча б щось знає! — вигукнув Лестрейд.

Детектив вибіг у передпокій, і через хвилину ми почули, як він верещить у сусідній кімнаті.

— Хутко, Ватсоне, мерщій! — вигукнув Голмс, тремтячи від нетерпіння.

Уся надприродна сила цього чоловіка, прихована під маскою апатії, вибухнула поривом енергії. Він відкинув килим і, шпарко опустившись на коліна, кинувся обмацувати кожен квадрат паркету під ним. Один із них, коли детектив торкнувся його краю, відкинувся убік. Це була кришка скриньки; під нею розмістилося маленьке темне заглиблення. Голмс нетерпляче засунув туди руку, але, витягнувши її, застогнав від злості та гіркого розчарування. Сховок був порожнім.

— Швидше, Ватсоне, жвавіше! Кладіть його на місце!

Тільки-но ми встигли закрити сховок і покласти килим на місце, як у коридорі почувся голос Лестрейда. Коли він увійшов, Голмс стояв, недбало притулившись до каміна, з похмурим і страдницьким виглядом, ледь стримуючи нестримне позіхання.

— Даруйте, що затримав вас, містере Голмс. Бачу, вам до смерті набридла вся ця справа. Нарешті він зізнався! Увійдіть, Мак-Ферсоне. Нехай джентльмени також дізнаються про вашу неприпустиму поведінку.

У кімнату боком увійшов розчервонілий і збентежений констебль, величезний на зріст.

— Запевняю вас, сер, я нічого лихого на думці не мав. Вчора ввечері сюди зайшла молода жінка. Сказала, що помилилася адресою. Ми поговорили. Нудно ж стояти тут самому весь день...

— Ну, і що трапилося?

— Вона захотіла поглянути, де сталося вбивство, сказала, що читала про це в газетах. Дуже порядна молода жінка, сер, і так гарно говорила. Я подумав, що нічого не станеться, якщо я впущу її поглянути. Але побачивши пляму на килимі, вона впала на підлогу й лежала, як мертва. Я кинувся на кухню, приніс води, але не міг привести її до тями. Тоді побіг за ріг, до паба «Гілка плюща», за коньяком, однак, поки бігав, молода жінка опритомніла й пішла... Їй, мабуть, було соромно зустрітися зі мною.

— А килим ніхто не чіпав?

— Знаєте, сер, коли я повернувся, він був, мабуть, трохи зсунутий. Адже вона впала на нього, а килим нічим не прикріплений до підлоги. Я його потім розправив.

— Це вам урок, констебле Мак-Ферсон, щоб не дурили мене, — поважно мовив Лестрейд. — Ви, звісно, вирішили, що це порушення усталеного порядку не стане нікому відомим, а мені досить було кинути лише один погляд на килим, й я відразу зрозумів, що хтось заходив у цю кімнату. Ваше щастя, приятелю, що нічого не зникло, а то отримали б на горіхи. Мені шкода, містере Голмс, що я викликав вас сюди через таку дрібницю, але я думав, що ця друга пляма, що не збігається з першою, зацікавить вас.

— Певна річ, це дуже цікаво... Констебле, а ця жінка лише раз заходила сюди?

— Авжеж, сер, лише один раз.

— А як її звали?

— Не знаю, сер. Вона сказала, що шукає роботу друкарки, але помилилася номером будинку, дуже приємна, пристойна молода жінка, сер.

— Висока? Вродлива?

— Так, сер, доволі висока молода жінка. Можна сказати, що й гарна. Мабуть, навіть дуже гарна. «О, офіцере, дозвольте мені лише глянути!» — просила вона. У неї були такі приємні, напрочуд переконливі манери, й я вирішив, що не буде великої біди, якщо дозволю їй зазирнути за двері.

— Як вона була одягнена?

— Дуже просто, сер: у довгій накидці до самої підлоги.

— О котрій годині це було?

— Якраз починало сутеніти. Засвітили ліхтарі, коли я повертався з бренді.

— Дуже добре, — втішився Голмс. — Ходімо, Ватсоне, нас чекає важлива справа в іншому місці.

Коли ми виходили з будинку, Лестрейд залишився в кімнаті, а констебль, сповнений каяття, кинувся відчиняти нам двері. Голмс обернувся на порозі та простягнув щось Мак-Ферсону. Констебль придивився.

— Господи, сер! — здивовано вигукнув він.

Голмс приклав палець до губ, засунув цей предмет назад у внутрішню кишеню і, коли ми вийшли на вулицю, зареготав.

— Чудово! — зауважив він. — Ходімо, любий Ватсоне. Завіса піднята, починається останній акт. Можете бути певні: війни не буде, блискуча кар’єра високоповажного лорда Трелоні Гоупа не постраждає, необережний монарх не буде покараний за свою поспішність і прем’єр-міністрові не доведеться розплутувати складне становище в Європі. Від нас вимагається лише певна тактовність і винахідливість, і тоді вся ця історія, що загрожувала дуже неприємними наслідками, не буде коштувати навіть ламаного пенні.

Я перейнявся захопленням цього надзвичайного чоловіка.

— Ви вирішили задачу? — вигукнув я.

— Поки що ні, Ватсоне. Є ще певні обставини, які так само незрозумілі, як і раніше. Але ми вже знаємо так багато, що буде дуже прикро, якщо ми не дізнаємося всього. Ми вирушимо безпосередньо на Вайтгол-терас і доведемо справу до кінця.

Коли ми прийшли в оселю міністра з європейських справ, Шерлок Голмс заявив, що бажає бачити леді Хільду Трелоні Гоуп. Нас завели в приймальню.

— Містере Голмс! — сказала леді й її обличчя порожевіло від обурення. — Це просто нечесно та неблагородно з вашого боку. Адже я вже казала, що хотіла зберегти мій візит до вас у таємниці, інакше чоловік подумає, що я втручаюся в його справи. А ви компрометуєте мене своїм приходом. Адже це доводить, що між нами існують ділові стосунки.

— На жаль, міледі, я не мав іншого вибору. Мені доручили знайти цей винятково важливий документ, тому й змушений просити вас, міледі, передати його мені.

Леді схопилася на ноги. Рум’янець миттю спав із прекрасного обличчя. Очі потьмяніли, жінка захиталася. Мені здалося, що вона втратить свідомість, але величезним зусиллям волі леді опанувала себе, й обличчя її спалахнуло від подиву та гніву:

— Ви... Ви ображаєте мене, містере Голмс!

— Послухайте, міледі, це марна справа. Віддайте листа.

Вона кинулася до дзвінка:

— Дворецький покаже вам дорогу.

— Не дзвоніть, леді Хільдо. Якщо ви це зробите, усі мої щирі спроби уникнути скандалу виявляться даремними. Поверніть мені листа й усе владнається. Якщо будете слухатися мене, то я допоможу вам. Якщо не захочете довіритись мені, буду змушений видати вас.

Жінка стояла перед ним горда та велична. Її очі зустріли погляд Голмса, ніби бажаючи зрозуміти, про що він думає. Леді не знімала руки з дзвінка, але й не дзвонила.

— Ви намагаєтесь залякати мене. Не дуже благородно, містере Голмс, прийти сюди погрожувати жінці! Ви кажете, що щось знаєте. Що саме?

— Прошу, міледі, сядьте. Ви вдаритеся, якщо впадете. Я не буду говорити, поки не сядете... Дякую.

— Даю вам п’ять хвилин, містере Голмс.

— Досить і однієї, леді Хільдо. Я знаю про те, що ви були в Едуарда Лукаса, віддали йому цей документ, знаю, як учора ввечері хитрощами проникли в його кімнату вдруге й забрали листа зі сховку під килимом.

Обличчя леді Хільди стало блідим, як крейда. Вона не зводила з Голмса очей. У жінки перехопило подих, вона не могла промовити й слова.

— Ви збожеволіли, містере Голмс... Ви несповна розуму! — нарешті вигукнула вона.

Він витягнув маленький шматочок картону з кишені. Це була фотографія жінки.

— Я захопив її, бо вважав, що вона може знадобитися, — сказав детектив. — Полісмен упізнав вас.

Леді насилу ковтнула повітря й її голова впала на спинку крісла.

— Послухайте, леді Хільдо... Лист у вас, але справу ще можна залагодити. У мене немає жодного бажання шкодити вам. Мої обов’язки закінчаться, коли я поверну зниклий лист вашому чоловікові. Послухайтеся моєї поради та будьте відвертими зі мною — тут увесь ваш порятунок.

Її мужність була надзвичайною. Навіть у цю мить жінка не визнавала себе переможеною.

— Я знову повторю вам, містере Голмс: ви перебуваєте під владою якоїсь безглуздої фантазії.

Голмс підвівся:

— Мені шкода вас, леді Хільдо. Я зробив для вас усе, що міг, тепер бачу — даремно.

Він натиснув кнопку дзвінка. Увійшов дворецький.

— Містер Трелоні Гоуп удома?

— Він буде через п’ятнадцять хвилин, сер.

Голмс поглянув на годинник.

— Ще п’ятнадцять хвилин, — сказав він. — Дуже добре, я зачекаю.

Заледве дворецький зачинив за собою двері, як леді Хільда, простягаючи руки, кинулася до ніг Голмса; сльози залили її прекрасне обличчя.

— О, змилуйтеся наді мною, містере Голмс! Змилуйтесь! — благала вона в пориві відчаю. — Заради Бога, не кажіть чоловікові! Я так його кохаю! Мені боляче заподіяти йому навіть найменшу прикрість, а ця, я знаю, розіб’є його благородне серце.

Голмс підняв жінку.

— Дякую, міледі, що ви хоча б в останню мить схаменулися. Не можна гаяти ні хвилини. Де лист?

Вона кинулася до письмового столу, відімкнула його й вийняла довгий блакитний конверт.

— Ось він, містере Голмс... Краще б я ніколи його не бачила.

— Як нам тепер його повернути? — роздумував Голмс. — Скоріше, хутко, треба знайти якийсь вихід!.. Де скринька з документами?

— Усе ще в спальні.

— Як вдало! Швидше, міледі, принесіть її сюди.

Через хвилину вона з’явилася, тримаючи в руках червону пласку скриньку.

— Чим ви відчиняли її раніше? У вас є другий ключ? Звісно ж, є. Відчиняйте!

Із корсажу леді Хільда витягнула маленький ключик. Скриньку відімкнули, там було повно паперів. Голмс встромив блакитний конверт усередину, між аркушами якогось іншого документа. Скриньку замкнули й віднесли назад у спальню.

— Тепер ми готові зустріти його, — заявив Голмс. — У нас ще є десять хвилин. Я беру на себе дуже багато, щоб вигородити вас, леді Хільдо! За цей час, що залишився, маєте чесно розповісти мені всю цю дивну історію.

— Я розповім вам усе, містере Голмс! — вигукнула леді. — О, містере Голмс, мені легше відрубати собі праву руку, ніж змусити його тужити хоч на хвилину! В усьому Лондоні немає жінки, котра так кохала б свого чоловіка, як я, і все ж, якби він дізнався, що я вчинила, що була змушена зробити, він ніколи не пробачив би мені. Він так високо цінує власну честь, що не в змозі забути або пробачити безчесний вчинок когось іншого. Допоможіть мені, містере Голмс! Моє щастя, його щастя, наші життя поставлені на карту!

— Покваптеся, міледі, час збігає!

— Ще до заміжжя, містере Голмс, я написала необережного, недолугого листа, послання вразливої закоханої дурепи. У ньому не було нічого поганого, але все ж мій чоловік вважав би його за злочин. Якби він прочитав цього листа, то перестав би мені вірити. Минули роки з того часу, як я написала цього листа. Я подумала, що все забулося. Аж раптом цей чоловік, Лукас, повідомив мені, що послання потрапило до нього в руки й що він має намір показати його моєму чоловікові. Я благала його змилуватися наді мною. А він сказав, що поверне мені листа, якщо я принесу йому один документ, який, за його словами, зберігається в чоловіковій скриньці для кореспонденції. У нього був якийсь шпигун у міністерстві, він і повідомив йому про існування цього документа. Лукас запевняв мене, що це нітрохи не зашкодить моєму чоловікові. Уявіть себе на моєму місці, містере Голмс! Що я мала робити?

— Розповісти про все чоловікові.

— Я не могла, містере Голмс, не могла! З одного боку, мені загрожувала неминуча погибель; з іншого, хоч мені й здавалося жахливим узяти документ, що належить чоловікові, але я все ж не повністю усвідомлювала, які це матиме наслідки в галузі міжнародної політики, а що ж стосується нашого кохання та взаємної довіри, мені все здавалося цілком зрозумілим. І я скоїла крадіжку, містере Голмс. Зняла зліпок із ключа, а цей чоловік, Лукас, зробив копію. Я відімкнула скриньку, взяла документ і віднесла його на Гододфіл-стрит.

— І що сталося там, міледі?

— Я постукала в двері, як було домовлено. Лукас відчинив. Я зайшла за ним у його кімнату, залишивши за собою двері напіввідчиненими, бо боялася залишитися наодинці з цим чоловіком. Пригадую, що коли заходила в будинок, на вулиці стояла якась жінка. Наші перемовини швидко закінчилися. Мій лист лежав у нього на письмовому столі. Я віддала йому документ, він повернув мені листа. У цю мить за дверима почувся галас, у коридорі пролунали кроки. Лукас хутко відкинув килим, засунув документ у якусь схованку й знову поклав килим на місце.

Те, що сталося потім, було схожим на якийсь жах. Я побачила смагляве перекошене обличчя, почула голос жінки, котра лементувала французькою: «Я чекала недарма! Нарешті застала тебе з нею!» Відбулася дика сцена. Я бачила, як він схопив крісло, а в її руці блиснув ніж. Я кинулася тікати від цього жаху, вискочила з дому й тільки наступного ранку дізналася про страшне вбивство з газет. Того вечора я була щаслива, бо мій власний лист опинився в моїх руках і ще не усвідомлювала, що готує мені майбутнє.

Але наступного ранку я збагнула, що, позбувшись однієї біди, потрапила в іншу. Відчай чоловіка, котрий виявив зникнення документа, вразив мене. Я ледь втрималася від того, щоб не впасти до його ніг і не розповісти, що накоїла. Але ж мені довелося б зізнатися й в тому, що було раніше. Того ранку я прийшла до вас, і тільки тоді осягнула всю жахливість мого вчинку. З тієї миті я весь час розмірковувала, як повернути чоловікові цей документ. Лист мав залишитися там, куди його поклав Лукас, бо він сховав його до приходу цієї жахливої жінки. Якби не її поява, я б ніколи не дізналася, де був сховок. Як же проникнути в його кімнату? Упродовж двох днів я стежила за цим будинком, але жодного разу двері не залишалися відчиненими. Вчора ввечері я вдалася до останньої спроби. Ви вже знаєте, як мені вдалося дістати листа. Я принесла його додому й вирішила знищити, бо не знала, яким чином повернути його чоловікові, не розповівши йому про все... Боже милий, я чую його кроки на сходах!

Міністр із європейських справ дуже схвильовано забіг до покою.

— Що нового, містере Голмс, що нового? — крикнув він.

— У мене є певні сподівання.

— Слава Богу, — обличчя чоловіка засяяло. — Прем’єр-міністр снідає зі мною, можу я його втішити? У нього сталеві нерви, але знаю, що він майже не спить з того часу, як сталася ця жахлива подія... Джейкобсе, попросіть прем’єр-міністра піднятися сюди. Що стосується вас, люба, вам не будуть цікаві ці балачки про політику. Через кілька хвилин ми приєднаємося до вас в їдальні.

Прем’єр-міністр добре володів собою, але за блиском його очей і за судомними рухами його сухих рук я бачив, що він розділяє хвилювання свого молодого колеги:

— Наскільки я розумію, містере Голмс, ви хочете нам щось повідомити?

— Поки що непевне, — відповів мій приятель. — Я порозпитував усюди, де тільки міг, і переконався, що підстав для хвилювань немає жодних.

— Але цього не досить, містере Голмс. Ми не можемо вічно жити, немов на вулкані, нам треба знати точно.

— Я сподіваюся знайти листа, тому й прийшов сюди. Чим більше роздумую про цю справу, тим більше переконуюся, що лист ніколи не покидав межі цього будинку.

— Містере Голмс!

— Якби його вкрали, то, звісно, вже давно опублікували б.

— Але який сенс красти його, щоб ховати в тому ж будинку?

— А я не впевнений, що його взагалі викрадали.

— Як же тоді він зник із скриньки?

— Я й не впевнений, що він зникав із скриньки.

— Містере Голмс, зараз невідповідний час для жартів! Запевняю вас, що листа там немає.

— Ви зазирали туди з вівторка?

— Ні. Та в цьому й не було потреби!

— Ви могли й не помітити його.

— Послухайте, це неможливо.

— Хтозна! Такі речі траплялися. Адже там, мабуть, є й інші документи. Лист міг загубитися серед них.

— Лист лежав нагорі.

— Хтось міг зачепити скриньку, він міг зміститися.

— Ні, ні, я витягав усі.

— Але ж це легко перевірити, Гоуп! — втрутився прем’єр. — Накажіть принести скриньку сюди.

Міністр із європейських справ натиснув на дзвінок:

— Джейкобсе, принесіть мою скриньку для паперів... Ми справді марно гаємо час, але якщо це задовольнить вас, що ж, перевіримо... Дякую, Джейкобсе, поставте її сюди... Ключ у мене завжди на ланцюжку від годинника. Ось усі папери, можете бачити. Лист від лорда Мерроу, доповідь сера Чарльза Гарді, меморандум із Белграда, реляції про російсько-німецькі хлібні мита, лист із Мадрида, рапорт лорда Флаверса... Господи! Що це? Лорде Беллінджер! Лорде Беллінджер!

Прем’єр вихопив блакитний конверт у нього з рук:

— Та це ж він. І лист цілий... Вітаю вас, Гоупе!

— Дякую! Дуже дякую! Який тягар звалився з моїх плечей!.. Але це незбагненно... неможливо... Містере Голмс, ви чарівник, ви чародій. Звідки ви знали, що він тут?

— Тому що я знав, що більше йому бути ніде.

— Не можу повірити своїм очам! — він стрімко вибіг із кімнати. — Де моя дружина? Я маю їй сказати, що все владналося. Хільдо! Хільдо! — почули ми його голос на сходах.

Прем’єр примружився й поглянув на Голмса.

— Послухайте, сер, — сказав він, — тут щось криється. Як міг лист знову опинитися в скриньці?

Голмс, усміхаючись, відвернувся, щоб уникнути допитливого погляду цих проникливих очей.

— У нас також є свої дипломатичні таємниці, — сказав він і, взявши капелюха, попрямував до дверей.

Загрузка...