Вампір із Сассексу

Зникнення леді Френсіс Карфекс

— Але чому турецькі? — перепитав Шерлок Голмс, наполегливо розглядаючи мої черевики. Я сидів у широкому плетеному кріслі, і мої простягнені ноги привернули його пильну увагу.

— Ні, англійські, — здивовано відгукнувся я. — Я їх купив у Латімера на Оксфорд-стрит.

Голмс приречено зітхнув.

— Лазні! Лазні, а не черевики! Чому дорогі турецькі лазні, що розслабляють, а не підбадьорлива домашня ванна?

— Бо мені докучає ревматизм, я почуваюся старою руїною. А турецькі лазні — якраз те, що ми, медики, у таких випадках рекомендуємо, струс, після якого ніби заново народжуєшся. До речі, Голмсе, — продовжував я, — для людини, котра мислить логічно, зв’язок між моїми черевиками та турецькими лазнями, певна річ, очевидний, але я буду дуже вдячний, якщо ви мені його розкриєте.

— Хід міркувань не такий уже незбагненний, милий Ватсоне, — очі Голмса пустотливо заблищали. — Ілюстрацією до таких ж простих висновків може послужити запитання: хто сьогодні вранці їхав із вами в кебі?

— Не вважаю ще одну ілюстрацію поясненням, — уїдливо дав відкоша я.

— Браво, Ватсоне! Сказано з гідністю й цілком логічно. Так-так, із чого ми почали? Розберімо спочатку другий приклад — із кебом. На лівому плечі та рукаві вашого плаща є бризки. Якби ви сиділи посередині сидіння, вас би, ймовірно, не забризкало зовсім або забризкало з обох боків. Отже, ви сиділи ліворуч. Тобто їхали не сам.

— Ну ось, тепер зрозумів.

— До смішного просто, чи не так?

— Але лазня та черевики?

— О, це ще легше. Ви завжди зав’язуєте шнурівки однаково. А зараз я бачу хитромудрий подвійний вузол, зовсім не схожий на ваш. Отже, ви знімали черевики. Хто міг зав’язати вам шнурівки? Або швець, або служник у лазні. Шевця виключаємо, бо черевики майже нові. Що залишається? Залишаються лазні. Елементарно, еге ж? Але як би там не було, Ватсоне, турецькі лазні зробили свою справу.

— В якому сенсі?

— Ви зізналися, що поїхали туди, бо потребували зміни. Дозвольте запропонувати вам таку. Що скажете про поїздку в Лозанну, милий Ватсоне, — першим класом, усі витрати оплачуються з королівської щедрістю, га?

— Чудово! Але навіщо?

Голмс відкинувся на спинку крісла та витягнув із кишені нотатник.

— З усіх представників роду людського, — почав він, — найнебезпечніший — самотня жінка без дому та друзів. Цей мирний, навіть, можливо, корисний член суспільства — незмінна причина дуже багатьох злочинів. Ця безпорадна істота сьогодні тут, а завтра там. У неї достатньо коштів, аби кочувати з країни в країну, переїжджати з готелю в готель. І ось в якомусь підозрілому пансіонаті чи готелі слід її уривається. Вона немов курча, що заблукало у світі лисиць. Якщо її з’їдять, ніхто й не дізнається. Боюся, що леді Френсіс Карфекс потрапила в халепу.

Я привітав цей несподіваний перехід від загальних міркувань до деталей. Голмс погортав сторінки й продовжив:

— Леді Френсіс — єдина спадкоємиця графа Рафтона по прямій лінії. Землі в їхній родині, як ви, можливо, знаєте, успадковували сини. Статок леді Френсіс отримала невеликий, але їй дісталися рідкісні коштовності старовинної іспанської роботи — діаманти незвичайної огранки в срібній оправі, які вона дуже любила, настільки, що не забажала залишити їх у свого банкіра та завжди возила зі собою. Сумні думки викликає леді Френсіс: за дивною примхою долі цій вродливій, далеко не старій жінці судилося стати останнім, всихаючим пагоном дерева, ще двадцять років тому такого потужного та квітучого.

— Що ж із нею сталося?

— Що трапилося з леді Френсіс Карфекс? Жива, або ні? Це нам і доведеться з’ясувати. Вона має сталі звички: упродовж чотирьох років неодмінно раз на два тижні писала своїй старій гувернантці, міс Добні, котра вже давно не працює й живе в Камбервелі. Міс Добні й звернулася до мене. Ось уже п’ять тижнів від леді Френсіс немає жодного рядка. Останній лист надіслали з Лозанни, з готелю «Національ», звідки вона виїхала, не залишивши адреси. Родичі хвилюються. Люди вони надзвичайно заможні і, звісно, готові на будь-які витрати, якщо ми допоможемо їм з’ясувати, що сталося.

— І ця міс Добні — єдине джерело інформації? Невже в леді Френсіс не було інших кореспондентів?

— Були, Ватсоне, точніше, ще один кореспондент, від нього я й дізнався чимало цікавого. Це банк. Самотнім жінкам також потрібно жити, й їхній банківський рахунок — той же щоденник. Гроші леді Френсіс лежать у банку Сильвестра. Я переглядав її рахунок. Передостаннього разу вона знімала гроші, щоб розплатитися в лозаннському готелі, але суму взяла велику, тож у неї мала б ще залишатися готівка. З того часу був пред’явлений лише один чек.

— Ким і де?

— Міс Марі Девін, а ось де його виписали, невідомо. Погасила його філія банку «Ліонський кредит» у Монпельє два з половиною тижні тому. Сума — п’ятдесят фунтів.

— А хто така міс Марі Девін?

— Це мені також вдалося дізнатися. Міс Марі Девін служила в леді Френсіс покоївкою. А ось навіщо леді Френсіс знадобилося видати цей чек своїй покоївці, я ще не зрозумів. Утім, я ні на хвилину не сумніваюся, що ваші пошуки допоможуть про це дізнатися.

— Мої пошуки?

— Еге ж. Ви їдете в Лозанну, щоб розвіятися. Мені не можна виїжджати з Лондона, поки життю Абрагамса ще загрожує небезпека. Та й узагалі з багатьох міркувань мені краще не покидати Англії. Скотленд-Ярд без мене сумує, а в кримінальному світі починається нездорове пожвавлення. Їдьте, милий Ватсоне, й якщо два пенси за слово моєї скромної поради не здадуться вам надмірної ціною, я в будь-який час дня й ночі до ваших послуг і в межах досяжності Континентального телеграфу.

Через два дні я входив у двері лозаннського готелю «Національ». Відомий управитель готелю, месьє Мозер, був надзвичайно люб’язним. Так, леді Френсіс жила в них кілька тижнів. Усі були зачаровані нею. Мадам років сорок, не більше. Вона й зараз ще дуже гарна, можна собі уявити, якою була красунею замолоду. Про родинні коштовності месьє Мозер нічого не знає, але від слуг чув, що важка валіза в спальні мадам завжди була замкнена. Покоївку Марі Девін усі також любили, як і її господиню. Вона навіть заручилася з одним із старших офіціантів готелю, і дізнатися її адресу виявилося справою зовсім нескладною. «Монпельє, вулиця Траян, будинок № 2», — занотував я в своєму записнику й подумав, що сам Голмс міг би позаздрити спритності, з якою я роздобув цю інформацію.

Одне залишалося загадкою, і в мене не було до неї ключа: чому леді Френсіс несподівано поїхала з Лозанни? Адже життя її тут складалося настільки приємно. Природно було очікувати, що жінка проведе тут весь сезон. А вона раптом в один день зібралася й поїхала, втративши тижневу оплату за свій розкішний номер із вікнами на озеро. Ніхто нічого не розумів. Єдиний здогад висловив наречений покоївки Жуль Вібар: раптовий від’їзд леді Френсіс пов’язаний із появою високого смаглявого чоловіка з бородою, котрий прийшов до неї в готель напередодні.

— Un sauvage, un veritable sauvage![3] — кричав Жуль Вібар.

Чоловік цей винаймав кімнату десь у місті. Якось, коли мадам прогулювалася берегом озера (багато людей це бачили), він підійшов до неї і став щось схвильовано розповідати. Потім прийшов до готелю, проте мадам відмовилася прийняти його. Це був англієць, але імені його ніхто не знав. Наступного дня мадам поїхала. І Жуль Вібар і, що набагато важливіше, його наречена вважали появу цього чоловіка причиною того, що сталося, а від’їзд мадам — наслідком. Лише одне Жуль Вібар відмовився повідомити: чому Марі пішла від леді Френсіс. Чи то не знав, чи не хотів казати.

— Якщо вас це цікавить, їдьте в Монпельє та питайте її самі.

Так завершився перший тур моїх пошуків. Тепер треба було дізнатися, куди вирушила леді Френсіс Карфекс із Лозанни. Вона цю обставину приховала, отже, припущення, що, їдучи, хотіла збити когось зі сліду, підтверджується. Бо як інакше пояснити, що на її багажі не було наліпок із позначенням Бадена? І вона, й її багаж вирушили на цей рейнський курорт не прямо, а кружним шляхом. Дізнавшись усе це в місцевому відділенні агенції Кука, я вирушив у Баден, надіславши Голмсу звіт про всі свої дії й отримавши у відповідь телеграму із напівжартівливою похвалою.

У Бадені я без зусиль знайшов втрачений слід. Леді Френсіс зупинилася в готелі «Альбіон», де прожила два тижні. Там познайомилася з якимось доктором Шлезінґером, місіонером із Південної Африки, та його дружиною. Як майже всі самотні жінки, леді Френсіс шукала розради в релігії та присвячувала їй багато часу. На неї справила глибоке враження непересічна особистість доктора Шлезінґера та пристрасна віра цього чоловіка, котрий страждав від недуги, що вразила його під час місіонерської служби в Африці. Леді Френсіс допомагала місіс Шлезінґер наглядати за одужанням цього праведника, котрий, як розповів мені управитель готелю, увесь день сидів у глибокому кріслі на веранді в товаристві обох жінок. Він працював над складанням мапи Святої землі. Особливо його цікавило царство мідіанітів, про яких він писав монографію. Нарешті здоров’я чоловіка помітно поліпшилося, і він із дружиною повернувся до Лондона. Леді Френсіс поїхала з ними. Сталося це три тижні тому, і більше ні про кого з них управитель нічого не чув. Що стосується покоївки Марі, то за кілька днів до від’їзду мадам вона вийшла від неї заплакана. Служниці в готелі вона розповіла, що більше служити не буде, і поїхала страшенно засмучена. Доктор Шлезінґер оплатив і свій рахунок, і рахунок леді Френсіс.

— І знаєте, — сказав на закінчення управитель «Альбіону», — ви не єдиний із друзів леді Френсіс, хто шукає її. Всього тиждень тому до нас приходив зі запитаннями про неї якийсь чоловік.

— Він назвався?

— Ні. Англієць, хоча зовнішність його для англійця нетипова.

— На дикуна схожий, чи не так? — спитав я, зіставивши за методом мого славетного приятеля відомі мені факти.

— Так-так, саме на дикуна! Це слово йому дуже пасує. Височенний, засмаглий, бородань, такому місце в сільському пабі, а не у фешенебельному готелі. Скажений якийсь, я б такого не наважився зачіпати.

Нарешті контури стали вимальовуватися — так ясніше проступають фігури пішоходів на вулиці, коли туман розсіюється. За довірливою, побожною жінкою крадеться по п’ятах зловісна тінь. Вона боїться свого переслідувача, інакше не втек­ла б з Лозанни. Він знову женеться за нею. І рано чи пізно наздожене. А може, й уже наздогнав? Чи не в цьому розгадка її довгої мовчанки? Отже, добрі люди, з котрими вона заприятелювала в Бадені, не зуміли захистити її від його погроз і домагань? Яка страшна таємниця, який незбагненний задум змушують його так наполегливо переслідувати леді Френсіс? Ці запитання чекали мого вирішення.

Я написав про все Голмсу, задоволений, що так швидко дістався до суті справи. У відповідь отримав телеграму з проханням описати ліве вухо доктора Шлезінґера. Своєрідно в Голмса проявляється почуття гумору, іноді навіть образливо. Я, звісно, залишив без уваги його недоречний жарт, до речі, й отримав я його послання вже в Монпельє, куди поїхав зустрітися з Марі Девін.

Я без зусиль знайшов будинок колишньої покоївки та вивідав у неї все, що вона знала. Вона дуже любила свою господиню та розлучилася з нею лише тому, що ту зараз оточують друзі (у цьому Марі була впевнена), і ще тому, що наближався день її весілля й службу їй однаково довелося б покинути. Юнка засмучено зізналася, що, коли вони жили в Бадені, леді Френсіс часто сердилася на неї, якось навіть розпитувала, ніби сумнівалася в її чесності, і через цю образу Марі пережила розставання легше, ніж гадалося. Леді Френсіс дала їй у вигляді весільного презенту п’ятдесят фунтів. Так само, як і мені, дівчину дуже тривожив незнайомець, через котрого її господиня поїхала з Лозанни. Вона на власні очі бачила, як той перед усіма брутально схопив леді Френсіс за руку. Страшний чоловік, скажений якийсь. Мабуть, леді Френсіс тому й поїхала до Лондона з Шлезінґером, що боялася його. З Марі вона ніколи про нього не розмовляла, але за багатьма ознаками та бачила, що її господиню невідступно гнітить болісний страх.

— Ось він, погляньте! — раптом обірвала свою розповідь дівчина, злякано схопившись із крісла. — Негідник знову її вистежує!

Крізь відчинене вікно вітальні я побачив надзвичайно високого чорнявого чоловіка з чорною кучерявою бородою. Він повільно крокував бруківкою, уважно розглядаючи номери будинків. Сумнівів не залишалося: він, як і я, шукав покоївку. Не вагаючись, я вибіг на вулицю та зупинив його.

— Ви англієць? — спитав я.

— Ну й що з того, якщо й англієць? — огризнувся він.

— Дозвольте поцікавитися, як вас звуть?

— Не дозволю, — відрубав він.

Становище ускладнювалося. Я вирішив йти навпростець (адже прямий шлях — найкоротший!) і строго спитав:

— Де леді Френсіс Карфекс?

Він здивовано глянув на мене.

— Що ви з нею зробили? Навіщо її переслідуєте? Вимагаю відповіді!

Із лютим лементом чолов’яга кинувся на мене, як тигр. Я не раз перемагав у бійках, але в цього шаленця виявилися залізні руки та сила скаженого бугая. Не минуло й трьох секунд, як він схопив мене за горло, я почав втрачати свідомість, але тут із корчми навпроти вибіг якийсь неголений француз-ремісник у синій блузі, вдарив мого кривдника кийком по плечу, і тому довелося випустити мене. З хвилину він стояв, тремтячи від шалу та міркуючи, чи не кинутися на мене знову, потім злісно пирхнув і попрямував до будинку, з якого я тільки-но вийшов. Я повернувся подякувати своєму рятівникові (він досі стояв поруч на бруківці) і раптом почув:

— Ну, вітаю, Ватсоне, треба ще зуміти стільки нашкодити! Вочевидь, вам доведеться повертатися зі мною нічним експресом до Лондона.

Через годину Шерлок Голмс, уже в своїй іпостасі і, як завжди, елегантний, сидів у моєму готельному номері. Розгадка його несподіваної щасливої появи виявилася більш ніж простою: обставини дозволили йому виїхати з Лондона, і він вирішив перехопити мене в тому місці, де я, за його розрахунками, мав би в цей час опинитися. В одежі робітника він розсівся в корчмі, чекаючи на мене.

— До чого ж ви послідовно діяли, милий Ватсоне! З усіх помилок, які тільки можна було зробити, ви не проминули жодної. У результаті ви сполохали всіх, кого можна, і зовсім нічого не з’ясували.

— Можливо, і вам вдалося б не більше, — ображено заперечив я.

— Ніяких «можливо» й бути не може, мені вдалося більше. А ось і високоповажний Філіп Ґрін. Він ваш сусід по готелю. Можливо, з його допомогою нам вдасться повести справу успішніше.

Лакей подав візитівку на таці, і в кімнату ввійшов той самий бородатий хуліган, котрий налетів на мене на вулиці. Він сіпнувся, побачивши мене.

— Що це означає, містере Голмс? — спитав він. — Я отримав вашу записку й прийшов. Але як пояснити присутність тут цього чоловіка?

— Це мій старий приятель і колега, доктор Ватсон, він допомагає нам у наших пошуках.

Незнайомець простягнув мені руку, брунатну від засмаги, і почав вибачатися:

— Щиро сподіваюся, що ви не постраждали від моїх рук. Коли ви почали звинувачувати мене в якомусь вчинку проти неї, я не стримався. Я взагалі зараз живу, як у лихоманці. Нерви натягнуті, немов струна. Але поясніть мені заради всього святого, містере Голмс, як ви взагалі дізналися про моє існування?

— Я спілкувався з гувернанткою леді Френсіс, з міс Добні.

— Мила бабуся Сьюзен Добні в її незмінному очіпку! Я добре її пам’ятаю.

— А вона пам’ятає вас. Таким, яким були раніше, до від’їзду до Африки.

— То ви все знаєте! Добре, що мені не доведеться нічого приховувати від вас, містере Голмс. Присягаюся, що не було в світі чоловіка, котрий кохав би жінку сильніше, ніж я любив Френсіс. Але я замолоду вів безпутне життя, як і багато юнаків нашого кола, а її душа була чистою, як сніг, усе грубе й нице було їй нестерпне. І коли хтось розповів їй про мене, вона не забажала мене більше бачити. Але ж ця свята жінка кохала мене — ось що дивно! Любила так, що через мене на все життя залишилася самотня. Я поїхав у Барбертон. Минуло багато років, я заробив трохи грошей і нарешті зважився розшукати її та спробувати пом’якшити її почуття. Я знав, що вона так і не вийшла заміж. Я знайшов її в Лозанні й почав благати про пробачення. Здається, серце її не залишилося байдужим до мого прохання, але воля була незламною, і, коли я прийшов до неї наступного дня, її вже не було в місті. Мені вдалося дізнатися, що вона поїхала в Баден, а через певний час я довідався, що тут живе її покоївка. Чоловік я різкий, жив усі ці роки серед людей простих, ну й не зміг опанувати себе, коли доктор Ватсон заговорив зі мною. Але заради Бога, що сталося з леді Френсіс?

— Це ми й маємо дізнатися, — сказав Голмс дуже серйозно. — Ви де зупинитеся в Лондоні?

— У готелі «Ленгем».

— Тоді попрошу вас їхати негайно до Лондона та бути напоготові, не хочу давати вам даремних надій, містере Ґрін, але можете бути певними, що для порятунку леді Френсіс буде зроблено все можливе. Поки що нічого більше не можу сказати. Ось моя візитівка, тримайте зі мною зв’язок весь час. А тепер, Ватсоне, якщо спакуєтеся, я піду на телеграф і попрошу місіс Гадсон завтра о пів на восьму похвалитися своїм кухарським мистецтвом перед двома голодними мандрівниками.

На Бейкер-стрит нас очікувала телеграма. Голмс із жадібним зацікавленням прочитав її та простягнув мені. Телеграму надіслали з Бадена, вона містила всього одне слово: «Розірване».

— Що за нісенітниця? — здивувався я.

— Ця нісенітниця має величезний сенс, — сказав Голмс. — Ви, сподіваюся, пригадуєте прохання, з яким я до вас звернувся (воно на перший погляд могло здатися безглуздим), — описати ліве вухо поважного місіонера? Ви його залишили без уваги.

— Я не міг дізнатися, мене на той час у Бадені вже не було.

— Цілком слушно. Саме тому я надіслав телеграму з таким самим проханням управителю «Альбіону». Ось його відповідь.

— І про що його відповідь свідчить?

— А про те, любий мій Ватсоне, що ми маємо справу з людиною надзвичайно хитрою та підступною. Місіонер із Південної Африки, доктор Шлезінґер — це ніхто інший, як Пітерс-Святенник, один із найспритніших злочинців серед тих, що дала світу Австралія, а ця молода країна породила вже чимало зразкових екземплярів. Пітерс спеціалізується на самотніх жінках, заманює їх у пастку, граючи на їхніх релігійних почуттях, а одна англійка на прізвище Фрейзер, його так звана дружина, у цьому йому допомагає. Тактика доктора Шлезінґера дала мені підстави запідозрити, що він не Шлезінґер, а Пітерс-Святенник, телеграма ж із описом його лівого вуха (йому відкусили шматок вуха під час п’яної бійки в Аделаїді 1889 року) підтвердила мої підозри. Бідна леді Френсіс опинилася в руках страшних людей, Ватсоне, вони не зупиняться ні перед чим. Дуже можливо, що її вже й немає серед живих. Якщо жінка й жива, то її тримають замкненою й вона не може написати ні міс Добні, ні взагалі нікому. Можливо, вона так і не доїхала до Лондона, але це навряд чи: з континентальною поліцією жарти кепські, за їхньої системи реєстрації іноземців правоохоронців не одурити. Або ж вона поїхала далі, але й це малоймовірно, адже Лондон — єдине місце в Англії, де негідникам вдалося б сховати людину так, аби ніхто нічого не запідозрив. Шосте чуття підказує мені, що вона в Лондоні, але наразі невідомо, де її шукати. Тому вихід один: набратися терпіння. Зараз пообідаємо, а пізніше ввечері я навідаюсь у Скотленд-Ярд і побесідую з нашим приятелем Лестрейдом.

Час минав, але ні поліція, ні власна служба інформації Голмса, невелика, але дуже дієва організація, не зуміли навіть наблизитися до таємниці. Люди, котрих ми шукали, загубилися в багатомільйонному Лондоні, як голка в копиці сіна. Ми давали оголошення в газетах, вели безперервне стеження за всіма кублами, де міг з’явитися Пітерс, тримали в полі зору людей, із котрими він був колись пов’язаний, але все було марним: усі шляхи неминуче заводили нас у глухий кут. І ось після тижня безплідних пошуків і безнадійної невідомості раптом з’явився проблиск у темряві. У ломбард Бевінґтона на Вестмінстер-роуд принесли срібну підвіску з діамантами старовинної іспанської роботи. Заклав її високий на зріст чоловік без бороди й вусів, з вигляду священик. Ім’я й адресу він дав явно фальшиві. Яке в нього вухо, містер Бевінґтон не помітив, але, судячи з опису, це явно був Шлезінґер.

Тричі наш бородатий приятель із готелю «Ленгем» заходив до нас, утретє він з’явився за півгодини після того, як нам повідомили новину щодо проданих коштовностей. Горе зістарило чоловіка на кілька років, одяг висів на ньому, як на вішаку. «Якби я хоч чимось міг допомогти!» — у розпачі повторював він усі ці дні. Нарешті в Голмса знайшлася справа й для нього.

— Він узявся продавати коштовності. Тепер ми його спіймаємо!

— Але ж це означає... це означає, що з леді Френсіс щось трапилося?

Обличчя Голмса стало дуже серйозним.

— Припустимо, ці люди досі тримають її під замком. Звільнити її зараз — означає згубити себе. Містере Ґрін, маємо готуватися до найгіршого.

— Що я маю робити?

— Ці люди вас не знають?

— Ні.

— Можливо, він наступного разу піде до іншого ювеліра. Тоді доведеться починати все заново. З іншого боку, у Бевінґтона йому дали хорошу ціну й не задали жодного запитання. Тому можна очікувати, що коли йому знову знадобляться гроші, він іще раз туди піде. Я зараз напишу Бевінґтону записку, що вам потрібно невідлучно перебувати в його крамниці. Якщо Пітерс прийде, простежте за ним до його будинку. Але ніяких вибриків і, головне, жодного насильства. Дайте слово, що нічого не зробите без мого відома та згоди.

Два дні від високоповажного Філіпа Ґріна (слід помітити, він був сином прославленого адмірала Ґріна, що командував Азовським флотом під час Кримської війни) не було жодних звісток. На третій день увечері він увірвався до вітальні на Бейкер-стрит, блідий, трясучись, як у лихоманці.

— Попався! Попався! — заволав він.

Хвилювання не давало йому говорити. Голмс посадив гостя в крісло та почав заспокоювати.

— Розкажіть нам усе за порядком, — попросив він нарешті.

— Вона прийшла лише годину тому. Цього разу дружина принесла підвіску — точно таку ж, як і перша. Висока бліда жінка, очі, як у тхора...

— Це вона, — підтвердив Голмс.

— Я пішов за нею. Вона звернула на Кеннінґтон-роуд — я не відставав. Раптом вона увійшла в якусь крамницю... Містере Голмс, це виявився салон ритуальних послуг!

Голмс сіпнувся.

— Продовжуйте! — голос його задзвенів, видавши хвилювання, що охопило полум’яну душу, яку він приховував під маскою крижаного спокою.

— Я увійшов за нею. Вона розмовляла з жінкою за прилавком, і до мене долетіли її слова: «Як ви довго!» Та почала виправдовуватися: «Усе негайно ж доправлять за адресою. Адже робити довелося за особливим замовленням, ось майстри й затрималися». Тут вони побачили мене й замовкли. Я щось спитав і вийшов на вулицю.

— Правильно зробили! Що далі?

— Жінка також вийшла, але я сховався в сусідньому під’їзді. Мабуть, вона щось запідозрила, бо озиралася навколо. Потім викликала кеб і поїхала. На щастя, я відразу ж спіймав інший кеб і вирушив за нею. Вона вийшла в Брикстоні, адреса: Полтні-сквер, будинок № 36. Я поїхав далі, відпустив кебмена й почав спостерігати за будинком.

— Когось вдалося побачити?

— Світилося лише в одному вікні на першому поверсі, але фіранка була опущена й нічого не було видно. Я стояв і роздумував, що ж тепер робити, аж раптом біля ґанку зупинився закритий фургон. Двоє чоловіків зістрибнули на бруківку, витягли щось із фургона та понесли на ґанок... Містере Голмс, це була домовина.

— Он воно що...

— Не знаю, як я встояв на місці. Двері відчинилися, щоб впустити людей і те, що вони принесли, й я побачив ту саму жінку. Але й вона мене помітила і, здається, впізнала. Сіпнувшись, вона поспішно зачинила двері. Я згадав, яку обіцянку ви з мене взяли, і помчав до вас.

— Ви дуже добре повели справу, — Голмс схопив зі столу клаптик паперу й почав щось писати. — Без ордеру на арешт ми не маємо права нічого робити. Найкраще, що зараз можете вдіяти, містере Ґрін, це віднести мою записку в поліцію й отримати ордер. Можуть виникнути труднощі, але, гадаю, продаж коштовностей — достатньо вагомий привід. Подробицями займеться Лестрейд.

— Та ж її тим часом вб’ють! Що означає ця труна, і для кого вона, якщо не для неї?

— Містере Ґрін, все можливе буде зроблено. Ми не втратимо ні хвилини. Покладіться на нас. Ну ось, Ватсоне, — продовжував Голмс, коли наш гість вибіг із кімнати, — він зараз заручиться підтримкою закону, а нам тим часом доведеться діяти, як завжди, незаконно. Боюся, справи настільки кепські, що навіть крайні заходи будуть виправдані. Швидше на Полтні-сквер!

— Спробуємо відновити всю картину, — говорив Голмс у той час, коли наш кеб проїжджав повз парламент і Вестмінстерським мостом. — Негідники заманили нещасну жінку до Лондона, попередньо змусивши її розлучитися з відданою Марі. Якщо леді Френсіс і писала комусь у цей час, то її листи перехоплювали. Один зі спільників Пітерса орендував для нього в Лондоні будинок. Переступивши поріг цього будинку, леді Френсіс перетворилася в полонянку, і коштовності, за якими ці люди й полювали зі самого початку, стали їхньою здобиччю. Вони вже розпродують їх потроху й не бачать у цьому жодної для себе небезпеки, впевнені, що доля їхньої жертви нікого не цікавить. Коли її відпустять, вона їх, звісно, викриє. Тому вони її й ніколи не відпустять. Однак тримати її все життя замкненою також не можна. Отже, єдиний вихід — убивство.

— Усе цілком зрозуміло.

— Тепер поглянемо на справу з іншого боку. Коли два шляхи, за якими розвивалася думка, схрещуються, точка перетину дає максимальне наближення до істини. Візьмімо тепер за вихідний пункт не леді Френсіс, а домовину, і повернемося назад. Боюся, ця труна остаточно переконує нас у тому, що леді Френсіс померла. Але, крім цього, цей факт означає офіційні похорони, свідоцтво лікаря та дозвіл поліції. Якби леді Френсіс убили якимось примітивним способом, то труп закопали б у дворі. А тут усе відкрито й напоказ. Що це означає? А те, що її вбили настільки незвичним способом, що навіть лікар не запідозрив би насильницької смерті, можливо, отруїли якоюсь рідкісною отрутою. І все ж дивно, що вони дозволили лікарю оглянути її. Хіба що підкупили медика... Але це дуже малоймовірно.

— А чи не могли вони сфальшувати свідчення?

— Це небезпечно, Ватсоне, дуже небезпечно. Не думаю, щоб вони на це зважилися... Гей, стійте!.. Ми тільки-но проїхали ломбард, отже, наступний будинок — ритуальний салон. Ватсоне, ваше обличчя вселяє довіру, зайдіть до них і спитайте, на який час призначили завтра похорон клієнта з Полтні-сквер.

— Жінка за прилавком довірливо розповіла мені, що похорон відбудеться завтра о восьмій ранку.

— Ось бачите, Ватсоне, жодних таємниць і вивертів. Їм якось вдалося оформити все офіційно, і тепер вони вважають, що боятися вже нічого. Що ж, у нас один вихід: йти навпростець. Ви озброєні?

— Ось ціпок!

— Ну нічого, якось проб’ємося, адже «тричі той озброєний, хто правий!»[4]. Ми просто не можемо чекати на поліцію, це не та ситуація, щоб педантично дотримуватися букви закону... Їдьте, будь ласка. Будемо шукати щастя разом, Ватсоне. Нам же не вперше.

Він різко смикнув за шворку біля дверей великого темного будинку. Двері негайно відчинили, на порозі напівтемного холу ми побачили високу жіночу постать.

— Що вам треба? — сухо спитала жінка, намагаючись розгледіти нас у темряві.

— Мені потрібен доктор Шлезінґер, — відповів Голмс.

— Немає тут ніякого доктора Шлезінґера!

Жінка хотіла зачинити двері, але Голмс притримав їх черевиком.

— У такому разі мені потрібен чоловік, котрий живе в цьому будинку, як би він себе не називав! — наполягав Голмс.

Вона завагалася, але таки впустила нас.

— Що ж, заходьте, мій чоловік нікого не боїться.

Вона замкнула вхідні двері, завела нас у вітальню, увімкнула світло й вийшла, попросивши хвильку зачекати.

Але нам не довелося чекати й півхвилини: не встигли ми окинути поглядом кімнату, в якій опинилися — запилену, із поїдженими міллю меблями, — як двері відчинилися, й у вітальню нечутним кроком увійшов високий голомозий чоловік. Його широке червоне обличчя з обвислими щоками сяяло удаваною щирістю, яку спотворював жорстокий вираз безжалісного рота.

— Тут, без жодних сумнівів, якась помилка, джентльмени! — невимушено звернувся він до нас солоденьким голосом. — Вам, мабуть, дали хибну адресу. Якщо підете трохи далі ліворуч...

— Ми нікуди не підемо, — холодно зауважив мій приятель. — У нас немає часу, містере Генрі Пітерс із Аделаїди, а також його превелебність доктор Шлезінґер із Бадену та Південної Африки. Я в цьому так само мало сумніваюся, як і в тому, що моє ім’я Шерлок Голмс.

Пітерс (тепер буду його так називати) сіпнувся й вп’явся поглядом у свого грізного супротивника.

— Ну що ж, містере Голмс, ваше ім’я мене не злякало, — зронив він. — Коли совість у людини чиста, їй немає чого боятися. Що вам треба в моїй оселі?

— Дізнатися, що ви зробили з леді Френсіс Карфекс, котру привезли зі собою з Бадена.

— Буду дуже вдячний, якщо повідомите, де вона зараз перебуває, — спокійно заперечив Пітерс. — Вона заборгувала мені близько ста фунтів, а на сплату залишила кілька позбавлених смаку підвісок із фальшивим камінням, у ломбарді на них і дивитися не стали. Леді Френсіс потоваришувала зі мною та місіс Пітерс у Бадені — я справді жив там під іншим ім’ям — і не розлучалася з нами аж до самого Лондона. Я сплатив її рахунки в готелі та за її квиток. А в Лондоні вона зникла, залишивши в рахунок боргу, як я вже казав вам, якісь старомодні прикраси. Якщо ви її знайдете, містере Голмс, буду вам дуже зобов’язаний.

— Неодмінно, — сказав Голмс. — Буду доти шукати її в цьому будинку, поки не знайду.

— Маєте ордер?

Голмс показав Пітерсу пістолет і знову засунув його до кишені.

— Доведеться вам поки що задовольнитися цим!

— Та ви просто бандит!

— Нітрохи не заперечую проти такого визначення, — розсміявся Голмс. — Мій супутник також вельми небезпечний розбишака, рекомендую. Ми з ним починаємо обшук.

Пітерс відчинив двері в передпокій.

— Енні, біжи за поліцією!

Сходами прошурхотіла спідниця, вхідні двері відчинилися та зачинилися.

— Часу в нас обмаль, Ватсоне, — зазначив Голмс. — Ходімо! І не здумайте нам заважати, Пітерсе, буде тільки гірше. Де труна, яку вам сьогодні привезли?

— Навіщо вам труна? Вона зайнята! Там покійниця.

— Я маю її побачити.

— Ніколи! Я не дозволю!

— Обійдемося без вашого дозволу. — Голмс блискавично відштовхнув Пітерса та вийшов у хол. Прямо перед нами були напіввідчинені двері. Ми увійшли. В їдальні під тьмяними ріжками газової люстри на столі стояла домовина. Голмс підкрутив світла й підняв кришку. Жалюгідна, всохла істота лежала на дні глибокої труни. Яскраве світло впало на старе, зморшкувате обличчя. Ні хвороба, ні голод, ні навіть звірячі катування не могли б перетворити все ще вродливу, квітучу жінку, якою була леді Френсіс, на цю старезну руїну. Здивування на обличчі Голмса змінилося радощами.

— Слава Богу! — вигукнув він. — Це не вона!

— Так, цього разу ви жорстоко помилилися, містере Голмс, — пролунав голос Пітерса, котрий зайшов у їдальню слідом за нами.

— Хто ця жінка?

— Можу розповісти, якщо вам так цікаво. Ця жінка — стара нянька моєї дружини, її звали Роза Спенсер, ми забрали її з Брикстонського притулку, привезли сюди, запросили доктора Горсома — він живе на Фірбенк-Віллас, будинок № 13, не забудьте занотувати, містере Голмс! — Оточили її турботою, як велів нам наш християнський обов’язок. На третій день вона померла. У свідоцтві написано «від старечого маразму», але ж це всього лише думка лікаря. Вам, містере Голмс, звісно, справжня причина її смерті відома краще, ніж будь-кому! Ми звернулися до фірми «Стімсон і К» на Кеннінґтон-роуд, похорон відбудеться завтра о восьмій годині ранку. Спробуйте причепитися хоч до чогось! Зізнайтеся, містере Голмс, вас пошили в дурні. Багато б я дав, щоб сфотографувати вашу фізію, коли ви так войовничо кинулися до труни та замість леді Френсіс побачили там убогу дев’яностолітню стареньку!

Голмс зі звичним своїм спокоєм стояв під градом глузувань, які звалив на нього Пітерс, тільки кулаки його гнівно стиснулися.

— Я продовжу обшук.

— Ну, це ми ще побачимо! — закричав Пітерс, і в цей час у передпокої пролунав жіночий голос і важкі кроки. — Сюди, джентльмени! Ці люди силоміць вдерлися в мій будинок, й я ніяк не можу змусити їх забратися. Будь ласка, допоможіть мені!

Сержант і констебль встали на порозі їдальні. Голмс вийняв із гаманця візитівку.

— Ось мої ім’я й адреса. А це мій приятель доктор Ватсон.

— Та що ви, сер, навіщо нам ваша картка, ми ж вас знаємо! — зауважив сержант. — Однак без ордеру вам тут залишатися не можна.

— Знаю, що не можна.

— Заарештуйте його! — крикнув Пітерс.

— Ми знаємо, де знайти цього джентльмена, якщо він нам буде потрібен, — велично відповів сержант. — Але все ж вам доведеться піти, містере Голмс.

— Авжеж, Ватсоне, нам доведеться піти.

Через хвилину ми знову опинилися на вулиці. Голмс здавався спокійним, як завжди, я ж весь аж паленів від гніву та приниження. Сержант вийшов із нами.

— Ви вже даруйте, містере Голмс. Що вдієш — закон.

— Усе правильно, сержанте, ви не могли вчинити інакше.

— Звісно, ви туди не прийшли б даремно, я розумію. Якщо можу чимось вам допомогти...

— Зникла жінка, сержанте, і ми підозрюємо, що її ховають у цьому будинку. Я з хвилини на хвилину чекаю ордеру.

— Та я з них ока не спущу, містере Голмс, і якщо що, негайно повідомлю вам.

Була всього дев’ята година, і ми з Голмсом, не гаючи ні хвилини, вирушили в дорогу. Насамперед ми попрямували до Брикстонського притулку та дізналися, що кілька днів тому туди справді прийшла подружня пара, яка висловила бажання взяти до себе здитинілу стару, котра колись працювала в них служницею, як вони заявили. Отримавши дозвіл, вони відвезли її додому. Коли ж повідомили, що стара померла, ніхто в притулку не здивувався.

Наступний наш візит був до лікаря Горсома. Він розповів, що напередодні вдень його викликали до хворої, котра, як він встановив, вмирала від старечого маразму. На його очах вона й померла. Він склав свідоцтво як годиться й підписав.

— Запевняю вас, кінець цієї жінки був такий природний, що будь-які підозри просто невиправдані, — резюмував він.

Нічого незвичного в будинку він не помітив, тільки, мабуть, дещо дивним здалося, що люди з таким достатком живуть без слуг. Ось і все, що вдалося нам дізнатися від доктора Горсома.

Нарешті ми вирушили в Скотленд-Ярд. Виявилося, що при оформленні ордера виникли якісь труднощі, справа затягувалася: підпис судді можна буде отримати не раніше, ніж уранці. Якщо містер Голмс зайде завтра до дев’ятої, він може поїхати з інспектором Лестрейдом і бути присутнім при арешті.

Більше жодних подій того дня не сталося, не беручи до уваги опівнічний візит нашого приятеля-сержанта, котрий прийшов розповісти, що в темних вікнах будинку на Полтні-сквер кілька разів з’являлося якесь світло, але ніхто не виходив і не заходив. Нам залишалося лише набратися терпіння й чекати ранку.

Шерлок Голмс був занадто засмучений, аби балакати, і занадто схвильований, аби спати. Я пішов до себе, а він залишився у вітальні. Зсунувши темні густі брови, Голмс сидів у кріслі, тарабанив по його ручці довгими нервовими пальцями, курив одну цигарку за іншою й наполегливо шукав ключ до розгадки. Кілька разів уночі я чув його кроки. Вранці, коли я вже вмивався, приятель увірвався до мене в кімнату блідий, зі запалими щоками, й очами, що й на мить не заплющилися.

— Коли похорон? О восьмій, так? Зараз двадцять хвилин по сьомій, — уривчасто говорив він. — Куди подівся розум, який Господь Бог його вклав у мою голову? Швидше, Ватсоне, поспішіть! Адже зараз вирішується: життя або смерть, і сто проти одного за смерть! Якщо не встигнемо, ніколи, ніколи собі не пробачу!

Не минуло й п’яти хвилин, як ми мчали в кебі по Бейкер-стрит. Але коли під’їжджали до парламенту, Біґ-Бен показував за двадцять п’ять восьма, а на розі Брикстон-роуд стрілка наблизилася до восьмої! Однак ми виявилися не єдиними, хто спізнився. Десять по восьмій кебмен осадив змиленого коня біля ґанку, де все ще стояв катафалк, а з дверей троє робітників виносили труну. Голмс кинувся вперед і загородив їм шлях.

— Стійте! — закричав він, спершись рукою в груди першого носія. — Негайно несіть труну назад!

— Якого дідька вам тут треба?! Де ваш ордер, покажіть негайно! — розлючено заревів із холу розпашілий Пітерс.

— Ордер підписаний. Домовина залишиться в будинку, поки він не прибуде!

Владний голос Голмса справив враження на людей. Пітерс непомітно прошмигнув в якісь двері, а вони понесли труну назад.

— Нумо, Ватсоне, мерщій! Ось викрутка! — тремтячим голосом командував Голмс. — Ви також хапайте викрутку. Якщо через хвилину кришка буде зірвана, отримаєте соверен, друзі. Жодних запитань! Швидше, хутко! Так добре! Ще один шуруп... останній. Докладемо зусиль усі разом! Ага, подалася, подалася! Уф, нарешті!

Вп’ятьох ми зірвали кришку, і тієї ж миті нас оглушив важкий в’язкий запах хлороформу. Голова небіжчиці була огорнена товстим шаром вати, просоченої наркотиком. Голмс скинув її, і ми побачили прекрасне тонке обличчя жінки років сорока. Голмс схопив її за плечі та посадив.

— А вона жива, Ватсоне? Невже ми спізнилися? Невже все скінчилося?!

Півгодини мені здавалося, що всьому справді край. Я боявся, що дефіцит кисню й отруйні випари хлороформу задушили останню іскру життя й усі наші зусилля марні. Ми упорскували їй ефір, робили штучне дихання й узагалі все, що наказує в таких випадках сучасна медицина, і нарешті повіки жінки слабо сіпнулися, піднесене до вуст дзеркало затуманилося — життя поверталося!

Біля ґанку зупинився кеб. Голмс підняв завісу та визирнув із вікна.

— З’явився Лестрейд із ордером, — повідомив він, — лише пташка випурхнула... А ось, — продовжив він, прислухаючись до швидких кроків у коридорі, — йде чоловік, котрий допоможе леді Френсіс краще за нас. Привіт, містере Ґрін! Чим швидше вивеземо звідси леді Френсіс, тим краще. А похорон нехай відбувається за планом, тільки тепер ця бідна старенька, котра все ще лежить у труні, пройде свій останній шлях сама.

— Якщо захочете включити цей епізод у свою хроніку, милий Ватсоне, — казав мені того вечора Голмс, — подайте його як приклад тимчасового затуманення, яке може вразити навіть найтверезіший розум. Жоден смертний не застрахований від таких хиб, але поваги гідний той, хто здатен вчасно збагнути їх і виправити. Мені здається, що я маю право зарахувати себе до таких людей. Усю ніч мене сьогодні переслідувала думка, що була, повинна була бути якась деталь, якій я не надав належного значення, щось не зовсім звичне, якесь слово, рух, погляд... І коли вже розвиднілося, раптом згадав відповідь дружини трунаря! Вона сказала: «Адже робити довелося за особливим замовленням, тому майстри й затрималися». Вони говорили про домовину. Її робили за особливим замовленням. Отже, особливих розмірів. Але навіщо? Навіщо? І тоді я ніби знову побачив високі стінки труни й на самому його дні маленьку жалюгідну фігурку. Навіщо для такого маленького тіла замовили таку величезну домовину? А це, щоб залишилося місце ще для когось!.. Обох поховають за одним свідоцтвом. Усе було зі самого початку ясно, як день, тільки я наче осліп! О восьмій годині леді Френсіс у труні покладуть на катафалк. Єдина наша надія — затримати домовину, поки її ще не винесли з будинку. Припущення, що вона ще жива, було рівнозначне божевіллю, але саме воно й урятувало все. Наскільки я знаю, ці люди ніколи не скоювали вбивства. Я запідозрив, що вони таки не зважаться на нього й зараз. Поховають жертву, не залишивши жодних слідів, за якими можна було б встановити причину смерті леді Френсіс, і навіть якщо труп згодом ексгумують, у них усе ж буде шанс викрутитися. Я сподівався, що саме цими міркуваннями вони й керувалися. Що було після цього — ви пам’ятаєте, і те страшне горище, де негідники тримали бідолаху, також бачили. Сьогодні вранці вони увірвалися до неї, приспали хлороформом, віднесли вниз, поклали просочену хлороформом вату в труну, щоб бідолаха не прокинулася, і загвинтили кришку. Геніальний план! Нічого подібного в історії злочинів я ще не зустрічав. Якщо нашим приятелям — екс-місіонеру та його дружині — вдалося вислизнути від Лестрейда, їхня подальша кар’єра, можна очікувати, ознаменується не менш блискучими діями.