Ваш покірний слуга кіт

Розділ ІІІ

Мікеко вмерла, з Куро я не заприязнився, тож почуваюся самотнім. Але, на щастя, знайомство з людьми розвіює мою журбу. Нещодавно один чоловік листовно попросив господаря вислати йому моє фото. А днями на мою адресу прислано кібіданґо [74], що ними так славиться Окаяма. Поволі, як до мене прихиляються люди, я забуваю, що я кіт. Мені здається, ніби непомітно я став до людей ближче, ніж до котів, — останнім часом я навіть утратив охоту водитися з одноплеменцями і ставати проти двоногих панів. Я покладаю велику надію на те, що, вже досягши значного поступу, можу вважати себе мало не членом людського суспільства. Однак це не означає, що я зневажаю котячий рід, — ні, я просто знаходжу втіху в тому, що чиню згідно зі своїми вподобаннями. Тож мені прикро, коли дехто називає мене легковажним, лицемірним або зрадливим. Видно, не перевелися ще дурноверхі, жалюгідні особи, охочі обзивати людину всілякими неподобними словами. Зрештою, позбувшись котячих звичок, не годиться мати справу тільки з котами. Хотілося б із властивою людям самовпевненістю оцінювати їхні думки, слова та діла. І це мені, певен, вдалося б. Жаль тільки, що господар не зважає на мої глибокі знання, а поводиться зі мною як із звичайнісіньким кошеням, — без зайвих слів, безсоромно ум’яв кібіданґо. Фотографії моєї він теж ще не зробив і не вислав, куди його просили. Це мене, звісно, дратує, але що ж, мусиш терпіти — адже господар це господар, а я це я, тож не дивно, що наші погляди розходяться. Оскільки я майже став людиною, а з котами припинив стосунки, мені важко про них писати. Краще вже я розповім, як живуть панове Мейтей і Kaнґeцy.

Сьогодні неділя, ясний, погідний день. Господар вийшов з кабінету, поклав біля себе пензель, туш і купку паперу, сам ліг долічерева на поміст і щось забурмотів. «Певне, лаштується писати, коли видає такі дивні звуки», — здогадався я. Незабаром господар розмашистими ієрогліфами почав: «Духмяний ладан запалю».- «Невже взявся до віршів? Невже писатиме хайку? Як для господаря, «духмяний ладан» занадто вишукано», — промайнула думка, а він уже полишив «ладан» і хвацьки перейшов до нового рядка: «Давно я збирався написати про Теннен Кодзі» [75]. Та раптом пензлик завмер у його руках. Господар глибоко зітхнув. Видно, блискуча думка так і не сяйнула в його голові, тож він лизнув кінець пензля — аж губи почорніли — і внизу намалював кружечок. Всередині поставив дві крапки — очі, домалював ніс з широкими ніздрями, тоді провів горизонтальну лінію рота. Тепер це вже не скидалось ні на оповідання, ні на хайку. Очевидно, господареві набридло і малювати, бо він замазав мордочку. Потім розпочав з нового рядка. Певне, думав, що досить почати з нового рядка, як вірші поллються з його вуст. «Теннен Кодзі — людина, що вивчає повітряний простір, читає «Луньюй» [76], їсть печену солодку картоплю, під носом у нього висять шмарклі», — за одним подихом написав він розмовною мовою. Вийшло недоладно. Господар вголос перечитав написане й зареготав: «Ха-ха-ха! Цікаво. Щоправда «під носом у нього висять шмарклі» — трохи грубувато, викреслю», — і провів лінію. За першою черкнув другу, а тоді третю — вийшли рівні паралельні лінії. Хоч вони заходили на інші рядки, господар проводив їх одну по одній. Коли їх стало аж вісім, а наступне речення не спадало на думку, господар відклав пензля і завзято смикнув вуса то вниз, то вгору — мовляв, ось як викручують речення з вусів. Тим часом з їдальні вийшла господиня й сіла перед чоловіком.

— Послухайте-но, — звернулася вона.

- Що таке? — господарів голос лунав як удар гонга під водою.

Жінці, видно, не сподобався такий тон, і вона повторила:

— Послухайте-но.

— Ну, що таке? — Великим і вказівним пальцями господар висмикнув з ніздрі волосину.

— Цього місяця нам трохи не вистачило…

— Не може бути. Хіба ми не розрахувалися з лікарем, хіба не виплатили минулого місяця борги в книгарні? Повинно б вистачити, — відповів господар, розглядаючи висмикнутий волосок наче якесь диво.

— А проте… Ви ж не охочі до рису, вам подавай

хліб та ще й варення до нього.

— Власне, скільки я їм того варення?

— Цього місяця вісім слоїків.

— Вісім? Не пригадую, щоб я стільки з’їв.

— Не ви самі, а разом з дітьми.

— Що не кажи, а більше ніж на п’ять-шість єн наїсти ми не могли, — господар незворушно взявся приклеювати волосинки на папір. Він виривав їх з м’ясом, тому вони стирчали на папері наче встромлені голки. Захоплений несподіваним відкриттям, господар дмухнув на них щосили. Але вони міцно прилипли і тому не злітали.

— Ач, які вперті, - господар щосили дмухнув ще раз.

— І не тільки варення, — аж розчервонілась від обурення господиня. — Треба було ще дещо купувати.

— Можливо, можливо, — господар раз по раз устромляв пальці в ніс і висмикував волосинки. Вони були різних кольорів: руді, чорні, трапився навіть один сивий. Господар, вельми тим вражений, затиснув його між пальців і підніс перед очі дружини.

— Тьху! Гидота! — скривилась та й відштовхнула його руку.

— Ти лиш поглянь, навіть у носі посивіло, — господар, здавалося, не на жарт схвилювався. А господиня не витримала, розсміялась і зникла в їдальні, очевидно, махнувши рукою на фінансові проблеми. Господар тим часом узявся знову до Теннен Кодзі.

Прогнавши хитрощами жінку, господар заспокоївся. Висмикував волосинки і поривався писати, але нічого не виходило.

«Їсть печену солодку картоплю» — зайве, краще викреслю, — вирішив він. — «Духмяний ладан запалю» — надто несподівано звучить, теж треба викреслити, безжально дорікнув собі господар. Зосталося тільки: «Теннен Кодзі — людина, яка вивчає повітряний простір, читає «Луньюй». «Але ж так занадто коротко, — подумав господар. — От морока!.Якщо вже не оповідання, то хоч епітафію напишу». Господар помахав пензликом і заходився старанно малювати орхідею на верхній половині листка — незугарну подобу авторського малюнка на полях рукопису. Вся його марудна робота, до останнього ієрогліфа, звелася нанівець. Перевернув листок і на звороті ні до ладу, ні до складу написав: «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О, небесний, о, просторовий Теннен Кодзі!». І тут прийшов Мейтей. Напевне, він не визнавав різниці між чужим і своїм домом, бо заходив завжди безцеремонно, навіть не постукавши. Траплялося, що заявлявся через задвірковj двері. Ще при народженні він позбувся кращих людських якостей — несмілості, скромності й сором’язливості.

— Знову взявся до Велетня Тяжіння? — ще з порога спитав гість.

— Хіба ж можна весь час писати про Велетня Тяжіння? Я тепер клопочуся, яку б епітафію придумати для Теннен Кодзі — похвалився господар.

— Теннен Кодзі — це таке ж посмертне ім’я, як і Ґудзен Додзі [77]? — своїм звичаєм навмання спитав Мейтей.

— А хіба є таке ім’я?

— Нема. Але я спочатку подумав, що ти саме його маєш на увазі.

— Ґудзен Додзі… Такого я не знаю. А от Теннен Кодзі ти знаєш.

— Власне, кому захотілося мати ім’я Теннен Кодзі?

— Соросакі. Тому самому, який після закінчення університету поступив в аспірантуру, обрав темою дисертації «Теорію повітряного простору», але, перепрацювавшись, вмер від перитоніту. Він був мені найближчим приятелем.

— Ну й чудово, що вів був твоїм приятелем. Але ж хто перейменував Соросакі на Теннен Кодзі?

— Я. Я назвав його так. Це тобі не якесь заяложене ім’я, яке дають покійним ченці, - гордо промовив гocподар так, наче й справді «Теннен Кодзі» звучaло напрочуд вишyкaнo.

— Покажи-но мені свою епітафію, — зареготав гість і потягнувся до рукопису. — Що?!. «У повітряному просторі народився, повітряний простір вивчав, у повітряному просторі вмер. О небесний, о просторовий Теннен Кодзi!. Непогано, саме така епітафія й пасує Теннен Кодзі.

— От би вирізьбити епітафію на давилі для барильця з квашеною редькою й вивести його за храм, щоб люди могли на чім силу міряти! Та й добра пам’ять про Теннен Кодзі залишилася б.

— Атож, непогано, — радісно погодився господар.

- Я так і думав зробити, — поважно відповів господар і додав: — Пробач, я вийду на хвильку, а ти пограйся з котом. — Не чекаючи на Мейтеєву відповідь, господар вийшов з кімнати.

Коли так несподівано мені випало розважати гостя, не пристало сидіти похмурим. Тож, намагаючись бути якомога привітнішим, я вибрався гостеві на коліна.

— Ти ба, як погладшав! — Мейтей грубо схопив мене за загривок і підняв угору. — Видно, пацюків не часто ловиш, якщо так ноги звисають… Господине, ваш кіт охочий до пацюків? — Мого товариства йому, напевне, було не досить, і гість звернувся до господині в суміжній кімнаті.

— Які там пацюки! Він над усе полюбляє витанцьовувати з дзоні, - ні сіло ні впало господиня виказала мій давній гріх.

Мейтей усе ще тримав мене, а я вимахував лапами, й почувався кепсько.

— У вашого кота й на морді написано, що він мастак танцювати. Він у вас, видно, хитрющої породи. І схожий на кота-перевертня, що я бачив у старовинній ілюстрованій книжці, - Мейтей силкувався втягти господиню до розмови. Вона невдоволено відклала шитво й зайшла у вітальню.

— Ви, певне, нудьгуєте? Зараз він повернеться, — господиня налила чашку свіжого чаю й подала Мей. теєві.

— Куди він подався?

— Хто його знає. Ніколи не каже, куди йде. Такий вже вдався. Мабуть, пішов до лікаря.

— До Амакі-сенсея? Ото морока лікареві з таким хворим.

— Авжеж, — погодилася господиня, не маючи, видно бажання розмовляти на цю тему.

Мейтей, вдавши, що нічого не розуміє, провадив:

— Як він почувається останнім часом? Зі шлунком краще?

— Та хто його відає. Гадаю, навіть Амакі-сенсей не зможе вилікувати, якщо сидіти на самому варенні, - господиня манівцями виповіла Мейтеєві наболіле.

- Невже він їсть стільки варення? Хіба він дитина?

- Та якби ж то тільки варення, а то недавно захопився тертою редькою, — вона, мовляв, помічна на шлункові захворювання…

— Та що ви? — здивувався гість.

— Вичитав у газеті, ніби терта редька містить діастазу.

— Напевне, хоче загладити шкоду, завдану варенням. Ну й вигадав! Ха-ха-ха!.. — Господинині нарікання розвеселили Мейтея.

— А нещодавно навіть маля нагодував…

— Варенням?

— Та ні, редькою… Уявляєте! «Іди сюди, дитинко, каже, — татко дасть тобі щось смачненького». Ну, думаю, хоч раз дитину приголубить, а він, бачте, що встругнув. А кілька днів тому висадив середульшу на шафу…

— Як це?

Мейтей у всьому дошукувався першопричини.

— Та так. Сказав їй: «А стрибни-но звідти». Та хіба ж чотирирічна дівчинка здатна на таку відчайдушну витівку?

— Таки справді це важко зрозуміти. А проте має добру душу.

— О, якби ще й злу, тоді зовсім не було б витерпу! — запально вигукнула господиня.

— Не ганьте його так. Краще жити з чоловіком у злагоді. Адже Кусямі-кун нелегковажний, скромний, невибагливий до одежі, справжній сім’янин, — недоречно весело моралізував Мейтей.

— Ви глибоко помиляєтеся…

— Може, він чимось нишком-тишком захоплюється?

— Зрештою, чого тільки не буває в цьому підступному світі,- загадково проказав гість.

— Я не сказала б, що він розбещений, якби не книги, що їх він безперестанку купує, але ніколи не читає. Та ще якби він знав міру і купував найнеобхідніше. А то ж піде в книгарню «Марудзен», набере купу книг, а коли під кінець місяця присилають рахунок, вдає, ні би це його не стосується. От хоч би й під Новий рік мені завдав клопоту: треба було виплатити відразу за кілька місяців.

— Та не беріть цього близько до серця, нехай купує. А коли прийдуть по борг, пообіцяйте принести, от вони й відстануть.

— Але ж все одно доведеться колись платити, до безвіку відтягувати не будеш, — сумовито вела господиня.

— Тоді поясніть йому, і примусьте урізати витрати на книжки.

— Я вже йому казала, та хіба він послухає? Оце недавно заявляє мені: «Ти, — каже, — не підходиш на дружину вченого. Ти ж анітрохи не тямиш, що таке книжки. Послухай, що сталося колись у Стародавньому Римі. Це тобі буде наука на майбутнє…

— А що ж там сталося? — загорівся Мейтей, розворушений не стільки співчуттям до господині, а скоріше звичайнісінькою цікавістю.

— Так от. У Стародавньому Римі жив цар Тарукін…

— Тарукін? Трохи дивно.

— Я ніяк не можу запам’ятати іноземні імена, вони такі важкі. В усякому разі він, здається, був сьомий.

— Сьомий Тарукін… дивно. Ну, то що ж сталося з цим сьомим Тарукіном?

— Ну що мені робити? І ви з мене глузуєте? Якщо все знаєте, розкажіть самі, зла ви людина, — накинулась господиня.

— Чого б це я глузував? 3овсім ні. Просто мені здалося, ніби сьомий Тарукін звучить якось дивно… Постривайте, сьомий римський цар… я точно не пригадую, але, здається, то був Тарквіній Гордий. А втім, це не важливо. То що сталося з тим царем?

— Якось прийшла до нього жінка з дев’ятьма книжками й запитала, чи не хотів би він їх купити.

— Ну, ну.

— «3а скільки?… — спитав цар. Жінка зажадала багато. «Дорого, може, віддаси дешевше?» — спитав цар.

Жінка взяла три книжки й шпурнула у вогонь.

— Це вже даремно.

— У тих книжках, кажуть, були записані пророцтва, чи що, яких ніде більше не можна було знайти.

— Ого…

— Цар подумав: «Коли вже з дев’яти книжок залишилося тільки шість, то й ціна, напевне, поменшала», — і запитав: «Скільки ти хочеш за шість книжок?» Жінка назвала попередню цифру, ні на один мон [78] не поступилась. «Та це ж чистий грабунок!» — тільки й устиг обуритися цар, як жінка кинула в полум’я ще три книжки. Цареві, видно, кортіло придбати решту книжок, тож він запитав: «Скільки ж ти візьмеш за три книжки?» — «Як і за дев’ять», — відповіла жінка. «3 дев’яти книжок залишилося шість, а з шести — три, а ціна не впала ні на один рін, гляди, щоб і цих три не опинилися у вогні», — подумав цар, виклав великі гроші й придбав уцілілі від спалення книжки… «Сподіваюсь, ти хоч тепер зрозуміла, чого варті книги», — пояснював чоловік, але я так нічого і не второпала.

Висловивши свою думку, господиня дала зрозуміти, то жде Мейтеєвої відповіді. Але навіть він розгубився. Витягнув з рукава кімоно хусточку та взявся мене дражнити, потім, наче щось придумавши, вигукнув:

— Але ж, пані, його тільки тому і вважають ученим, що він захаращує книжками свою оселю. Недавно про Кусямі-куна згадували в одному часопису.

— Справді? — господиня повернулася до Мейтея. Видно, вона не байдужа до чоловіка, якщо переживає за його репутацію. — Що ж там пишуть?

— Небагато, лише кілька рядків. Мовляв, у Кусямі-куна стиль легкий, як хмаринка на небі, прозорий, як джерельна вода.

Господиня радісно всміхнулася.

- І це все?

— Далі ось що було: «От-от, здається, докопаєшся до суті, як раптом усе зникає без сліду, навіть забуваєш, про що допіру йшлося».

Обличчя господині прибрало дивного виразу.

— Напевне, хвалили? — недовірливо спитала вона.

— Мабуть, хвалили, — спокійно відповів Мейтей, поводячи хусточкою мені перед очима.

— Що ж, якщо книжки потрібні йому для роботи. Та все ж він дивак.

«Ого, вона вже наступає з іншого флангу!» — подумав Мейтей, а, щоб захистити господаря і не образити господиню, ухильно промовив:

— Справді, він трохи дивакуватий, але ж не забувайте, що всі люди, причетні до науки, схожі на нього.

— Оце нещодавно прийшов він додому і каже, що має кудись іти, тож роздягатися, мовляв, не буде. Отак у пальті й сів на стіл, дзен [79] поставив на котацу й заходився їсти. Я сиділа з мискою у руках і з дива не виходила, позираючи на це чудернацьке видовисько…

— Кусямі-кун, напевне, скидався на генерала, по-сучасному елегантно одягнутого, що у цебрі розглядає голову свого ворога. Однак це в його дусі, принаймні не банально, — нахваляв Мейтей свого приятеля.

— Банально чи ні, - жінці однаково не збагнути. В кожному разі його поведінка переходила всякі межі.

— Найгірше — це банальність, — наполягав Мейтей.

Господиню така відповідь не задовольнила. Вона посуворішала:

— Усі ви тільки й умієте, що повторювати: банальність, банальність. А що воно таке — банальність?

— Банальність? Банальність — це… Отак зразу й не поясниш…

— Якщо ота ваша банальність така невизначена, то навряд чи вона означає щось добре, — з чисто жіночою

логікою напустилась господиня.

— Чого це невизначена? Просто її важко пояснити.

— В усякому разі, ви називаєте банальністю все, що вам не до вподоби, — ненароком улучила в ціль господиня.

За таких обставин Мейтею довелося якось рятувати свою банальність.

— Ось вам, пані, найпоширеніша банальність: «Люди двадцяти восьми — двадцяти дев’яти років, усім задоволені й безтурботні, готові завжди, як випаде сонячний день, йти гуляти на греблю Сумітей, прихопивши зі собою саке в баклазі, зробленій з дині».

— Невже є і такі? — навмання сказала господиня, не второпавши нічого з Мейтеєвої тиради, а відтак призналася: — Щось я нічого не второпаю.

— У такому разі приладнайте до Бакінового [80] тулуба голову майора Пенденніса [81] й пустіть їх на рік-два в Європу.

- І тоді вийде банальність?

Мейтей лише засміявся.

— Можна зробити простіше. Додайте учня середньої школи до продавця з крамниці «Сіракія» і розділіть навпіл. От і дістанете чудовий зразок банальності.

— Та невже? — задумано сказала господиня. Їй, очевидно, було важко збагнути Мейтеєву думку.

— Ти ще тут? — запитав господар, несподівано заходячи у кімнату і сідаючи поруч з гостем.

— От тобі й на! Ти ж сам сказав мені: «Почекай трохи, я вмить повернуся».

— Хіба це вперше? — глянула господиня на Мейтея.

— Поки тебе не було, я дізнався про чимало подробиць з твого життя.

— Жінку хлібом не годуй, а дай побалакати. От якби люди вміли мовчати так, як оцей кіт, — господар погладив мене по голові.

— Кажуть, ти хотів нагодувати дитину тертою редькою.

— Ну, — і господар засміявся, — а ти знаєш, які розумні теперішні малюки? Ти його питаєш: «Скажи, рибонько, де тобі гірко?» — а воно тобі язика показує. Отак!

— Що за мордування? Як можна муштрувати дитину, наче собаку? До речі, незабаром прийде Канґецу.

— Канґецу? — недовірливо спитав господар.

— Атож. Я послав йому листівку: «На першу годину дня приходь до Кусямі».

— От людина! Все робить, я йому заманеться, на інших не зважає.. Ну, навіщо було кликати Канґецу?

— Це не моя ідея. Канґецу-сенсей сам напросився. Сенсей сказав, що готується виступити з доповіддю на засіданні Фізичного товариства. «Я, — каже, — зроблю собі репетицію, а ти слухай». — «Гаразд, — кажу, — нехай і Кусямі послухає». От і вирішив запросити його сюди… Тобі не завадить послухати, — самовільно розпорядився Мейтей.

— Але у тій доповіді я нічого не втямлю, — заперечив господар, діткнутий Мейтеєвим самоуправством.

— Ти не думай, що доповідь буде нудна й нецікава, приміром, про якесь там сопло з магнітом. Тема доповіді надзвичайно своєрідна: «Механіка повішення». Раджу послухати.

— Це тобі варто послухати, ти ж пробував вішатися. А мені навіщо?

— Хто повірить, що людина, яка тремтить на саму згадку про «Кабукі», не може вислухати такої доповіді? — своїм звичаєм пожартував Мейтей.

Господиня захихотіла, глянула на чоловіка і перейшла в суміжну кімнату. Господар мовчки гладив мене по голові. Такої ласки до себе я ще не пригадую.

Через кілька хвилин, як було домовлено, прийшов Канґецу-кун. Готуючись до доповіді, яку мав виголосити ввечері, він зодягнувся в елегантний сюртук, високо підняв білий як сніг комірець і став на двадцять відсотків привабливішим, ніж завжди.

— Вибачте, що трохи запізнився, — спокійно звернувся він до присутніх.

— А ми ніяк не можемо дочекатися тебе. Починай, — і Мейтей зиркнув на господаря. Той тільки невиразно буркнув щось. Kaнґeцу-кун не квапився.

— Будь ласка, принесіть склянку води, — мовив він.

— Ти ба, хоче, як по-справжньому? Диви, ще й оплесків заманеться, — не вгавав Мейтей.

— Це лиш репетиція, тож одверто висловлюйте свою думку, — вийнявши з внутрішньої кишені текст доповіді, повільно проказав Канґецу-кун, а потім почав: — Страта злочинців через повішення була поширена здебільшого серед англосаксів, але якщо заглибитися в давніші часи, то стане ясно, що до повішення вдавалися переважно самогубці. У євреїв, кажуть, був звичай каменувати злочинців. Аналіз Старого завіту показує, що слово «повішення» означало віддавати на з’їжу хижим звірам або птахам підвішений на стовпі труп злочинця. Якщо вірити Геродотові, то ще до виходу з Єгипту євреї відчували огиду до привселюдного показу трупів у нічну пору. Кажуть, єгиптяни відрубували злочинцям голови, а на хресті розпинали тільки їхні тіла. Перси…

— Канґецу-кун, — втрутився Мейтей, — по-моєму, не варто відхилятися від теми.

— Потерпіть трошки, зараз переходжу до головного… Так от, що робили перси? Можна вважати, що й вони розпинали злочинців на хресті. Щоправда, невідомо, коли вони прибивали їх до хреста — живцем чи мертвими…

— Це не істотно, — господар знуджено приборкав позіх

— Я ще багато міг би розповісти, та боюся задати вам клопоту…

— Може, краще б сказати «завдати клопоту». Як ти гадаєш, Кусямі-кун? — прискіпався Мейтей.

— Все одно, — байдуже відповів господар.

— Переходячи до головної теми, повідаю…

— Тільки професійні оповідачі кажуть «повідати». Від доповідача хотілося б почути вишуканіше слово, — перебив Мейтей.

— Якщо «повідати» недоречне слово, то як же тоді сказати? — трохи роздратовано спитав Канґецу.

— Незрозуміло, навіщо тут Мейтей — слухати чи заважати. Канґецу-кун, не зважайте на цього крикуна, — прийшов на допомогу господар.

— «Він, роздратований, повідав про вербу», — як завжди несподівано промовив Мейтей. Канґецу мимохіть пирснув.

— На підставі власних досліджень можу твердити, що страта через повішення в чистому вигляді описується в двадцять другій пісні «Одіссеї». А саме в строфі, де розповідається, як Телемах повісив дванадцять рабинь Пенелопи. Було б доречно прочитати цей уривок грецькою мовою, але я цього не робитиму, бо можуть подумати, що я хизуюся. Ви впевнитеся, що я кажу правду, якщо прочитаєте рядки чотириста шістдесят п’ятий — чотириста сімдесят третій.

— Грецьку мову, мабуть, краще опустити. Інакше це скидатиметься на хвастощі. Чи не так, Кусямі-кун?

— Я згоден, не треба вихвалятися, так буде благородніше, — поспішно підтримав Мейтея господар. Обидва вони не знали грецької мови.

— В такому разі я випущу цих кілька речень і повід… і розкажу далі. Спробуймо уявити собі, як тоді вішали. Тут могли існувати два способи. Перший полягав у тому, що Телемах з допомогою Євмея і Філойтія прив’язав один кінець мотузки до стовпа. Потім наробив на ній зашморгів, накинув їх на голови жінок і натягнув другий кінець…

— Образно кажучи, ті рабині висіли на мотузці як сорочки в європейській пральні.

— Саме так. Другий спосіб полягав ось у чому: як і першого разу один кінець мотузки прив’язували до стовпа, другий прикріплювали до стелі. До натягнутої мотузки прив’язували кілька інших, робили на них зашморги, встромляли туди голови жінок і в останню хвилину вибивали з-під їхніх ніг підставки.

— Образно кажучи, рабині висіли як круглі ліхтарики на мотузяній запоні перед порогом харчівні.

— Не можу судити, я ніколи не бачив круглих ліхтариків. Але якщо припустити, що вони існують, то ви маєте слушність… Так от, послуговуючись законам механіки спробуємо довести, що перший спосіб не здійсненний.

— Цікаво, — проказав Мейтей.

— Еге ж, — погодився й господар.

— Передусім припустимо, що жінки висіли на однаковій відстані одна від одної. Далі вважатимемо, що мотузка між двома жінками, які висять найнижче, паралельна до земної поверхні. Нехай α(1), α(2)… α(6) — кути, утворювані мотузкою і горизонталлю, Т(1), Т(2)…. Т(6) — сили, що діють на кожний відрізок мотузки. Через Т = Х позначимо силу, прикладену до найнижчої частини мотузки. Запам’ятайте, W — вага жінки. Вам зрозуміло?

Мейтей з господарем перезирнулися.

— Загалом зрозуміло.

Однак оте «загалом» було сказано довільно і аж ніяк не означало, що з ним погодяться інші слухачі.

— Отож на підставі відомих вам принципів рівноваги для багатокутників одержуємо таких дванадцять рівнянь:

Т(1)COSα(l) = Т(2)COSα(2),

Т(2)COSα(2 )= Т(3)COSα(3)…

- Може, досить тих рівнянь? — урвав його господар.

- Але ж відповідь ґрунтується саме на них.

Канґецу-кун розгубився. Мейтей теж збентежився.

- Якщо й справді так, — мовив він, — то, може, вернемося до них пізніше?

— Без формул моє дослідження з механіки не варте й щербатого шеляга. Я ж стільки працював!…

— Ти без вагань викидай ті формули, — спокійно порадив господар.

— Ну що ж, нехай буде по-вашому. Хоч мені й жаль.

— Так буде краще, — Мейтей аж заплескав у долоні. — Перейдемо тепер до Англії. Згадка про «ґалґа», тобто шибеницю, в поемі «Беовульф» [82] дозволяє вважати, що страта через повішення була запроваджена саме в ту епоху. Якщо злочинець випадково не вмирав на шибениці, - пише Блекстон [83], - то його вішали вдруге. Але дивна річ — в поемі «Видіння про Петра Плугатара» [84] є така фраза: «Хоч би який був лиходій, нема закону, щоб вішати його двічі». Невідомо, кому з них вірити, але існує чимало прикладів, коли через недбальство ката, злочинець не міг умерти відразу. Тисяча сімсот вісімдесят шостого року вішали знаменитого лиходія Фіцджеральда. Однак чисто випадково, коли з-під нього вибили підставку, мотузка ввірвалася. Повторили спочатку — цього разу мотузка виявилась задовгою, ноги злочинця досягли землі і він знову залишився живим. І тільки за третім заходом, уже з допомогою глядачів, кажуть, вдалося його спровадити на той світ.

— Ого! — пожвавішав Мейтей.

— Оце так справді не щастило, — пожвавішав і господар.

— Цікава деталь: кажуть, зріст повішеного збільшується на один сун [85]. Тут помилка виключена, лікарі все точно визначили.

— О, це наукове відкриття! Повісити б отак на хвилину, приміром, Кусямі-куна, — може б, підріс на один сун і став би, як усі нормальні люди, — і Мейтей глянув на господаря. Той, всупереч сподіванню, цілком поважно запитав:

— Kaнґецу-кун, а чи траплялися випадки, коли повішені витягувалися на цілий сун і потім оживали?

— Це неможливо. Коли людину вішають, у неї розтягується спинний мозок, коротко кажучи, хребет не стільки видовжується, як розривається.

— В такому разі я на це не пристаю, — відмовився господар від свого наміру.

Доповіді не було кінця-краю, доповідач напевне торкнувся б і фізіологічних процесів у тілі повішеного, але Мейтей так настирливо вставляв свої безглузді зауваження, а господар так відверто позіхав, що Kaнґeцy урвав на півслові й подався додому. Ясна річ, я не міг узнати, як увечері поводився Kaнґeцy, як його красномовність вразила слухачів — усе це відбувалося далеко від нашого дому.

Кілька днів минуло без жодних подій. Коли це якось о другій годині пополудні, як завжди зненацька, наче той Ґудзен Додзі, заявився Мейтей-сенсей. Ще не встиг сісти, як одразу заговорив так запально, наче прийшов повідомити сенсаційну новину про падіння Порт-Артура.

— Ти чув, що сталося з Оті Тофу в Таканаві?

— Не чув, останнім часом я його не бачив, — своїм звичаєм понуро відповів господар.

— Сьогодні, думаю, розповім Кусямі-куну, як Оті Тофу вклепався в халепу. От і прийшов, хоч у мене й обмаль вільного часу.

— Знову перебріхуєш, нахабний чоловіче.

— .Ха-ха — ха, не нахабний, а впертий. Пора б уже відчувати різницю між цими словами. Ти ж зачіпаєш мою честь.

— Ет, — пропустив зауваження повз вуха господар, як справжній новоявлений Теннен Кодзі.

— Кажуть, минулої неділі Тофу відвідав храм Сенґакудзі в Таканава. Хоч у таку холоднечу міг би туди й не ходити… На таке здатен хіба провінціал, що зовсім не знає Токіо.

— На те його воля. Ти не можеш йому забороняти.

— Справді, не можу. Та, зрештою, не в цьому річ. На території храму розташувалася виставка «Товариства охорони реліквій вірних васалів». Чи чув про неї?

— Ні.

— Не чув? Адже ти бував у храмі Сенґакудзі.

— Ні.

— Не був? Дивно. Тепер зрозуміло, чому ти так захищаєш Тофу-куна. Як тобі не соромно — вроджений едокко [86], а не навідувався до храму Сенґакудзі.

— Вчителеві це простимо, йому ніколи — він не має вільної хвилини. — Господар дедалі більше прибирав подоби Теннен Кодзі.

— Годі про це. Так от, Тофу-кун саме оглядав виставку, коли прийшло двоє німців, — чоловік і жінка. Вони про щось запитали Тофу по-японському. Але, самі знаєте, сенсея хлібом не годуй, а дай поговорити по-німецькому. Отож він жваво випалив кілька німецьких слів. І навіть здивувався, що добре вийшло — у цьому, як пізніше виявилось, і таїлася причина майбутнього нещастя.

— А що далі? — господар клюнув на гачок Мейтея.

— Німці помітили коробку для ліків із срібним розписом по лаку, що колись належала Отака Ґенґо, і спитали, чи можна її купити. Ти лиш послухай, як дотепно відповів Тофу-кун. «Японці чесні і непідкупні, - сказав він, — отож нічого у вас не вийде». Спочатку все було гаразд, але згодом німці, видно, зрадівши, що надибали підходящого перекладача, засипали його запитаннями.

— Про що?

— Якби ж то він розумів, — клопоту не було б. Німці так багато і швидко питали, що сенсей нічого не второпав. Він тільки пам’ятає, що вони все торочили йому про пожежний гак і таран. Сенсей опинився в скрутному становищі, - адже він ніколи не вчив, як буде по-німецькому «гак» і «таран».

— Звісно, звісно, — згадавши прикрі хвилини свого вчительського життя, поспівчував господар.

— Тим часом зібрався чималий натовп цікавих. Вони обступили Тофу і німців і витріщилися на потішне видовище. Тофу почервонів, розгубився. Початковий запал перейшов у цілковитий розпач.

— Чим же все скінчилося?

— Нарешті Тофу вже не витримав, кинув на прощання «до побачіння» і дав ногам знати. Потім його питають: «Якось дивно ти попрощався. Хіба у тебе на батьківщині кажуть «до побачіння»? — «Ні, кажуть «до побачення», — відповів Тофу, — але ж то заради іноземців для милозвучності я вимовив «до побачіння». Оце людина! Навіть у скрутну хвилину пам’ятає такі дрібниці.

— Ну гаразд, а що іноземці?

— Кажуть, ті аж очі витріщили, ха-ха-ха. Правда, кумедно?

— Нічого кумедного я не бачу. Потішніше, що тобі захотілося про це розповісти мені, - мовив господар і струсив попіл з цигарки. У цю мить хтось рвучко сіпонув за дзвоник на ґанку і різкий жіночий голос промовив:

— Дозвольте?

Мейтей і господар перезирнулись і вмовкли.

«Жінки у господаря — нечасті гості», — тільки подумав я, як до кімнати зайшла власниця різкого голосу, тягнучи за собою поділ подвійного крепдешинового кімоно. Років їй було, сказати б, за сорок. Над лобом з глибокими залисинами виступала, мов гребля, кучма волосся заввишки з пів-обличчя. Вузькі, як у кита, щілинки очей піднімалися аж до вилиць, наче схили обабіч дороги, прорізаної в горах. Посеред обличчя величезний ніс. Здавалося, ніс цей належав комусь іншому, але жінка вкрала його й приставила собі. Наче кам’яний ліхтар, перенесений з храму пам’яті загиблих воїнів на невеличке, всього з три цубо, подвір’я, він займав майже все обличчя і здавався недоречним. Такі носи називають закарлюченими; він наче надумав видертися вгору, але на півдорозі засоромився і вирішив повернутися назад, зігнувся і повис, немов заглядаючи в рот. Завдяки його незвичайній формі здавалося, що жінка говорить не ротом, а носом. Щоб виказати повагу до цього розкішного носа, я маю намір відтепер називати гостю Ханако [87]. Скінчивши церемонію привітання, як годиться при першому знайомстві, Ханако уважно оглянула вітальню і мовила:

— У вас чудовий будинок.

«Бреши, та не забріхуйся», — у думці проказав господар, потягуючи цигарку. Мейтей, позираючи на стелю, звернув на інше:

— Диви-но, який чудернацький візерунок. Це стеля

тече? Чи, може, текстура дощок така? — цим він натякав господареві, про що слід говорити.

- Ясна річ, вода проходить, — відповів той.

- Прекрасно, — поважно сказав Мейтей.

«Вони не мають жодного уявлення, як поводитися у товаристві», — у душі обурилась Ханако. Якусь хвилину всі троє мовчали.

— Я хотіла дещо у вас розпитати, тому й прийшла,- знову почала гостя.

— Ага, — промимрив господар.

«Так я нічого не доб’юсь», — подумала Ханако і повела далі: — Власне, я мешкаю недалеко звідси — у наріжному будинку, на протилежному боці завулка.

— У тому великому європейському будинку зі складом? Недарма там висить табличка з написом «Канеда». — Здається, нарешті господар збагнув, що йдеться про будинок Канеди і про склад Канеди. Однак поваги до пані Канеда від того не побільшало.

— Правду казати, розмовляти з вами мав би мій чоловік, але справи фірми забирають у нього стільки часу… — продовжувала Ханако. «Тепер до вас дійшло?» — читалося на її обличчі. Але господаря така новина аж ніяк не зворушила. Ба навіть навпаки, роздратувала: як для першого знайомства, Ханако занадто нецеремонно поводиться.

- І не одної фірми, а двох чи трьох… Він усюди директор, — не вгамовувалася гостя. — Та ви, мабуть, знаєте. «Невже й це його не приструнчить?» — промовляв її вигляд.

Здавна до вчених або професорів університету господар ставився майже побожно, а от, дивна річ, до ділових людей не виявляв анінайменшої поваги. Він був переконаний, що вчитель гімназії на голову вищий за будь-якого ділка. А якби й не був переконаний, то однаково не приятелював би з ділками, бо знав, що, маючи незгідливу вдачу, не зможе запобігти у них ласки. Тому-то господар анічогісінько не тямив у справах, що не стосувалися наукової сфери: не знав, хто чим зайнятий і яке місце посідає у діловому світі. А якби й знав, однаково не схиляв би у покорі й шанобі голови перед цими можновладцями.

Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі на протилежному боці завулка.

— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.

— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.

— А хто ж твій дядько?

— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.

Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.

— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.

— Що ви, що ви, — всміхнувся той.

Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.

— Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…

— Та невже?

Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.

- Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.

- Цілком слушно, — оговтавшись, погодився Мейтей.

— Ось чому я і прийшла, — знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. — Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?

— А навіщо вам? — неприязно спитав господар.

«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», — здогадався Мейтей.

— Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.

— Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, — почав було господар, але Ханако його урвала.

— Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.

— Тоді нічого про нього розпитувати, — скипів господар.

— Але й утаювати нема чого, — напосідалася Ханако.

Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]

— А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? — не відступав господар.

— Не казав, але…

— Але ви гадаєте, що хоче? — господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.

— Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, — вже притиснута до краю арени Ханако надумала виправляти становище.

— Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? — спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:

«Спробуй лишень сказати, що виказував!» — і аж відхилився назад.

— Вважайте, що так…

Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.

— Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, — втішався Мейтей.

— Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? — напосідала Ханако.

Господар як заворожений повернувся до Мейтея.

— Ти що-небудь чув?

Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.

— Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.

Ханако розпирала гордість.

— Ні,- промовила вона, — ви обоє про це знаєте.

- Он як! — «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.

— Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?

Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»

— То це була ваша дочка? Чудово, закохався… Тепер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?

— Умгу, — промимрив господар:

— Справді, чого таїтися, і так усе ясно, — до Ханко вернулася її самовпевненість.

— Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ — таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, — розійшовся Мейтей.

— Я завжди насторожі, - переможно проказала Ханако.

— Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?

— У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.

— В якого чорний кіт? — здивувався господар.

— Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я вирішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан, коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все мені переказати.

— Який жах! — вигукнув господар.

— Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.

— Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший… Взагалі, дружина рикші — то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, — розгнівався господар.

— Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший будинок, — безсоромно заявила Ханако.- І не тільки дружина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.

— Про Канґецу?

— Не тільки, — погрозливо натякнула Ханако.

«Мабуть, нелегко йому зараз», — не встиг я подумати, як господар промовив:

— Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дурна як пень…

— Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.

Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю стежив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.

3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ханако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.

— Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я от чув якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?- господар шукав у нього підтримки. — Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла… і марила.

— Брехня, — пані Канеда заперечила рішуче й прямолінійно.

— Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.

— Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.

— І вона погодилась?

— Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.

— 3начить, ви вирішили не повертатися додому, поки не вивідаєте все про Канґецу-куна? — несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впеклася. — Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу… Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не пошкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

— Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

— В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, — поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.

— А він зможе стати доктором наук?

— Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? — поцікавився господар.

— Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, — спокійно відказала гостя.

Господар бридливо глянув на Мейтея.

— Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, — настрій Мейтея теж упав.

— Останнім часом він і далі вивчав той земний… чи як там його?

— Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», — поспішив повідомити господар.

— Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

— Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.

— Та невже? — Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

— А чогось зрозумілішого він не досліджує?

— Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

— Невже в університеті вивчають і жолуді?

— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.

Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?

— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.

— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?

— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.

Ханако знову перевела розмову на інше.

- Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

- Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…

— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.

— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.

— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.

Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.

— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.

— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90].

— В неї начебто замалий ніс.

— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.

А на листівці було написано:

«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».

— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».

— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

— Ви вважаєте, що майстерно?

— Звичайно. Під сямісен можна співати.

— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.

- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.

— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.

— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.

— А який ніс! — підхопив Мейтей.

— Та ще й кривий.

— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.

— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.

— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

- Нехай підслухує, якщо має з того користь.

— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.

— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.

— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…

— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.

— Як це — приготуєш? У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я свого дядька. Одяг тут ні при чому, — вправно вивернулась господиня.

На слові «дядько» наче щось згадавши, господар спитав Мейтея:

— Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

— А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх… Це теж експонат з дев’ятнадцятого століття, — Мейтей позирнув на господаря та господиню.

- Ха-ха-ха… Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він проживає?

— У Сідзуока. І не просто собі живе, а з тьоммаґе [93] на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», — а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», — а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше — розкіш», — і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати чотири години. Однак замолоду цього не вдавалося зробити — мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

— Навіщо воно йому?

— Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, — цього разу Мейтей звертався до господині.

— Он як! — господиня спромоглася на подив.

— Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгубився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»…

— Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

— Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

— Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

— На те він і мій дядько. Це в його дусі.

— Як же ти дав собі раду?

— А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і послав.

— Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

— Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло…

— То з віялом він не розлучається?

— Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли він помре.

— Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

— Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь — аж там циліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зласкавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкареві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

— Який же ти недбайливий! — дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: — А що ж далі?

— Я почав сам його носити.

— Отой циліндр? — господар захихотів.

— Оце такий барон? — зчудувалася господиня.

— Хто?

— Та ваш дядько з залізним віялом.

— Де там! Він учений — китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й досі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьоммаге на голові. Що ти з ним удієш? — сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

— Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про барона Макіяму!

— Говорили, говорили, я теж чула, — один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

— Он як, ха-ха-ха… — ні сіло ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: — Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні доскочив посади директора департаменту.

— А я думаю, що за чортівня, — втішився заклопотаний господар.

— Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, — захоплено проказала господиня.

— Куди мені до тієї жінки.

— Та ні, ви теж не пасете задніх.

— Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

— Хто його знає, - і господар понурив очі.

— Ет, все одно, — сміючись, мовила господиня.

Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився — вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномовно, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктований волею неба, що понад усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзумабасі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розповідають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей… то в кота теж вистачить рішучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок — життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, — вирішив я і, сповнившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!… Як кіт я досяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останнього класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі… А далі? Все одно нічого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як заритий у землю діамант, що не може відсвічувати в променях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати», — розмірковував я перед дверима.

Однак не пристало кидати розпочату справу на півдорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гуманності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеться накласти життям — заповітне бажання справжнього мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці — ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевершить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Канеди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.

Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському стилі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здається, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеальний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступиться кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подробицями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кухня», — подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь — у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші розмовляє з кухаркою й рикшею Канеди. Я сховався за цебром.

— Невже той учитель не знає нашого пана? — питала кухарка.

— Хіба таке можливо? Треба бути без очей і без, вух, щоб жити поряд і не знати садиби Канеди-сана, — проказав рикша Канеди.

— Що тут скажеш! Адже той учитель такий дивак — його цікавлять тільки книжки. Якби знав, хто наш пан, то вжахнувся б. А втім, він, мабуть, не знає, скільки років власним дітям, — мовила дружина рикші.

— От бовдур, і не боїться Канеди-сана! Хай йому грець, ходімо всі та й налякаємо його.

— А й справді! Мудрагель який: то, бач, ніс у пані завеликий, то обличчя не до вподоби… А в самого пика, як у борсука з Імадо [94]. Напевно, має себе за нормальну людину! Тьху!

— А подивіться тільки, який у нього вигляд, коли він з рушником іде до лазні! Ніби на цілому світі нема кращого за нього.

Навіть кухарка зневажала Кусямі-сенсея.

— Ходімо під огорожу й вилаємо його.

— Щоб не задирав носа!

— Тільки не треба потикатись йому на очі. Нехай лиш голоси чує. Не давайте йому сидіти над книгами, допечіть до живого. Так пані веліла.

— 3робимо, — жінка рикші дала зрозуміти, що за нею затримки не буде: свою порцію прокльонів вона сенсеєві вділить.

«Далебі, ця компанія готується залити сала за шкіру Кусямі-сенсею», — подумав я і нишком шмигнув до кімнати.

У котів наче й ніг немає: ще ніхто з них мимоволі, через свою незграбність, не зчиняв шуму. Вони бігають нечутно, наче по хмарах. Їхня хода схожа на удар кам’яного гонга під водою, на передзвін китайської цитри у глибокій печері, на плин думок, коли мовчки насолоджуєшся делікатесами. Що мені до банального європейського будинку, до зразкової кухні, до дружини рикші, слуг, кухарки, панночки, покоївки, до самої Ханако та її чоловіка. Куди хочу — йду, що хочу — слухаю, оближуся, помахаю хвостом і неквапом, наїжачивши вуса, вертаюся додому. Тут я мастак на всю Японію. Я навіть подумав, чи, бува, той кіт-перевертенъ, у старовинній книжці, не родич мені. Кажуть, буцімто у ропухи на лобі коштовний самоцвіт, що виблискує у темряві, а от у мене на хвості вміщуються усі уявлення про природу — богів неба й землі, святе вчення Будди, щем кохання і марність нашого буття — й успадковані від діда-прадіда чудодійні засоби ошуканства. Мені, скажімо, легше гордовито прогулятися по коридорах Канедового дому так, щоб ніхто не помітив, ніж Ніосама [95] розтоптати токоротен [96]. Того разу, під враженням своїх здібностей, я збагнув, що всім завдячую хвосту, якого оберігаю, як найдорожчий скарб, і вирішив не відкладати, а негайно помолитися великому богові хвоста: «Вділи мені, боже, котячого щастя, не покидай у скруті». - І низько схилив голову. Тут мене спіткала невдача. Я мав тричі вклонитися, не випускаючи з-перед очей хвоста. Хотів було повернутися, щоб побачити хвоста, але він, очевидно, потягся слідом за тілом. «Не втечеш», — подумав я й оглянувся так, що замалим в’язів не скрутив, хвіст — на бік. Догнати його — все одно, що втиснути всесвіт у три суни. Обернувшись у погоні за хвостом сім з половиною разів, я вкрай знесилів і вирішив кинути марне заняття. Голова так запаморочилася, що я не знав, де опинився. «Що буде, те й буде», — і я поплентався світ за очі. Та раптом за сьодзі почувся голос Ханако. «Нарешті!» — Я завмер,

нашорошивши вуха й затамувавши подих. .

— Такий злидняк той учитель, а нахабства — і на віз не вбереш, правда? — надсаджувався знайомий різкий голос.

— Авжеж, нахабний тип. Треба його провчити. У тій гімназії працюють мої земляки.

— Хто саме?

— Цукі Пінске та Фукуті Кісяґо. Попрошу нехай допечуть йому.

Я не знав, звідки родом Канеда-кун, але чудернацькі імена його землячків видалися мені гідними один одного.

— Він учитель англійської мови? — провадив далі Канеда-кун.

— Дружина рикші казала, що він викладає англійську мову чи щось таке.

- В кожному разі, вчитель з нього нікчемний.

Слово «нікчемний» припало мені до смаку.

— Нещодавно я стрів Пінске і він розповів: «У нашій школі працює один дивак. Якось учні його питають: «Пане вчителю, як перекласти по-англійському «бантя» [97]? — а він цілком серйозно відповідає: «Бантя» по-англійському «savage tea». Тепер наші вчителі зробили з нього посміховисько. Такі тільки кидають тінь на інших. То, напевне, він»

— Напевне. Від такої пики чогось розумного й не сподівайся. А які в нього бридкі вуса!

— Огидний тип!

Виходить, якщо ти з вусами, то вже й огидний. У такому разі всі коти — потвори.

— А коло нього все крутиться якийсь Мейтей, чи П’яничка непросипущий [98], ніяк не пригадаю, як звати. Так той взагалі блазень пришелепуватий. Каже, барон Макіяма — його дядько. Я тоді подумала: «Неймовірно, щоб у такої мармизи та дядько був барон».

— Не варто сприймати його слова за щиру правду, коли не знаєш, що він за птах.

— Не варто, кажете? Але ж він мастак забивати людям памороки, — скрушно сказала Ханако.

Що за дивовижа? Про Канґецу-куна не обмовилися й словом. «Невже вони говорили про нього перед цим? А може, вирішили, що він їм не рівня і викинули з голови?» — думав я стривожено. Хоч-не-хоч я постояв хвилинку і вже збирався йти, як у вітальні навпроти задзвеніла. «Ого, й там щось відбувається. Не спізнитися б». — Я поспішив туди.

Почувся гучний жіночий голос. Оскільки він дуже скидався на голос Ханако, я здогадався, що говорить, мабуть, та панночка, через яку Канґецу-кун мало не втопився. Як прикро, що сьодзі заважали мені хоч краєчком ока бачити її великоцінну особу, а тому я не можу поручитися, чи її обличчя прикрашає великий ніс, а чи ні. Однак, судячи з її сопіння під час розмови, можна було дійти висновку, що в панночки аж ніяк не плескатий, непримітний для людей, ніс, а скоріше навпаки. Жінкаа говорила без упину, її ж співрозмовника не було чути. Напевне, вона перемовлялася по телефону, що про нього я вже чував.

— Хто це? Ямато? Я збираюсь завтра в театр, залиш мені квиток у третю ложу, гаразд?…Зрозумів?… Що незрозуміло? Який же ти, їй-богу! У третю ложу… Що? Чому не зможеш? Повинен взяти, чуєш! Ха-ха-ха, кажеш, жартую?… Мені не до жартів!… Чого ж глузуєш? Власне, хто ти? Tьокіті? О, який же ти безголовий, Тьокіті! Скажи, щоб господиня підійшла до телефону. Що? Сам упораєшся? Який же ти грубіян! А ти знаєш, хто я така? Я — Канеда!… Ха-ха-ха, кажеш, добре знаєш? Ну й дурень!… Канеда, кажу… Що? Щиро дякую за люб’язність? 3 якого дива тобі закортіло дякувати? Не треба мені твоїх подяк… Знову регочеш? Ти, напевне, йолоп… Ваша правда, кажеш?… Будеш глузувати, повішу трубку! Тобі байдуже?.. А мовчатимеш, то не порозуміємось. Кажи ж щось!

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закрутила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа поруч. «Не ловитиму гав», — я вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, заскрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» — Я нашорошив вуха.

— Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

- Знати нічого не хочу! — огризнулась панночка.

- Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

— Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! — лютувала панночка.

— Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу-сана, — спробувала заспокоїти її покоївка.

— Не знаю я ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненавиджу! О, дурна пика! — Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові. — О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

— Сьогодні.

— Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеться. Та ще й комірець поміняла, — не вгавала панночка.

— Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він такий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити

— Коли це я тобі дарувала?

— На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі — набивка у вигляді програми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку — старить вас — і що ви даруєте його мені. Ось як було.

- Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

- Дякую.

— Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

— Не розумію.

- Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

— Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

— Звичайно, він вам личить.

— То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно стежив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна:

— Томіко! Томіко!

Панночці хоч-не-хоч довелось озватися і покинути кімнату з телефоном. Китайська болонка, трошки більша за мене, з очима й ротом наче стягнутими до середини морди, кинулася за нею. Я нишком вишмигнув з кухні на вулицю й побіг додому. Моя вилазка вдалася приблизно на дванадцять відсотків.

Коли я повернувся з розкішного будинку Канеди в нашу брудну халупу, мені здалося, наче я потрапив з осяяної сонцем гори в глибоку темну печеру. У домі Канеди мені було не до того, щоб придивлятися до оздоблення кімнати, до фусуми [99], сьодзі й такого іншого. І тільки опинившись у нашій оселі, я відчув усе її убозтво й не на жарт заскучав за так званою банальністю. Схоже, що ділки видатніші за вчителя. Однак така думка видалася мені надто дивною, і я вирішив послухати, що скаже на це мій шановний хвіст. «Саме так, саме так», — долинули з хвоста слова одкровення. Я здивувався, коли застав у вітальні Мейтея. В хібаті, скидаючись на бджолиний стільник, стирчали недокурки. Мейтей, недбало схрестивши ноги, про щось теревенив. Привіявся цього разу й Канґецу-кун. Підперши голову рукою, господар втупився в вологу пляму на стелі. Як завжди, тривало засідання безтурботних відлюдників.

— Канґецу-кун, минулого разу ти приховав ім’я жінки, яка марила тобою. Тепер уже, сподіваюсь, розкажеш, хто вона, — взявся глузувати Мейтей.

— Розказав би, коли б це стосувалося тільки мене. А то ж, може, їй буде неприємно…

— 3начить, не можна?

- До того ж я дав слово честі дружині професора.

- Що мовчатимеш?

— Так, — Канґецу-кун, своїм звичаєм засмикав мотузок хаорі. То був незвичайний бузкового кольору мотузок, такого тепер не знайдеш.

— Цей мотузок нагадує про епоху Темпо [100],- не підводячи голови, промимрив господар. Пригода з Канґецу-куном його анітрохи не цікавила.

— Авжеж, слідів епохи російсько-японської війни в ньому не відчутно. Він хіба що пасує до похідного шолома й бойового хаорі з гербом китайської мальви. Кажуть, ніби Ода Нобунаґа [101] зв’язав своє волосся у пучок на весіллі саме цим мотузком, — просторікував Мейтей.

— Насправді, цим мотузком користувався ще мій дід під час каральної експедиції в Тьосю, — серйозно заявив Канґецу-кун.

— Саме наспів час подарувати його якомусь музею, чи не так? Бо вченому-фізику Kaнґецу-кунові, лектору про «Механіку повішення», вдягатися як замшілий хатамото [102] — тільки зажити сумнівної слави.

— Звісно, я міг би послухатися вашої поради, але, кажуть, цей мотузок мені пасує, отож…

— Хто це сказав? То ж несмак, — подав голос господар і обернувся в другий бік.

— Ви його не знаєте.

— То й що? А все-таки хто?

— Одна жінка.

— Ха-ха-ха! І дивак же ти! Вгадати, хто? Напевне, та сама, що кликала тебе з дна Сумідаґави. А що, якби ти ще раз, вже в цьому хаорі, спробував утрапити на той світ? — завдав підступного удару Мейтей.

— Ха-ха-ха. Більше вона не кличе його з дна річки. Тепер у тому райському куточку на північний захід…

— Я б не сказав, що такий уже й райський. Чого вартий лише ніс!

— Що? — Канґецу підозріло глянув на приятелів.

— Нещодавно сюди вдерся носище з того боку завулка. Ми мало не зомліли, правда ж, Кусямі-кун?

— Атож, — буркнув господар, напівлежачи і сьорбаючи чай.

— Носище? Це ви про кого?

— Про ясновельможну матінку твоєї коханої.

— Що, що?

— Приходила дружина Канеди й розпитувала про тебе, — статечно пояснив господар.

«Цікаво, як зреагує на це Kaнґецу-кун? Здивується? Втішиться? Засоромиться?» — подумав я. Та де там! Він і вухом не повів.

— Мабуть, хотіла, щоб ви намовили мене одружитися з її донькою? — промовив він тихо й засмикав бузковий мотузок хаорі.

— Не вгадав. Та вельможна матуся з видатним носом… — почав було Мейтей, але господар урвав його й затеревенив таке, що купи не трималося.

— Постривайте, я уже давно складаю віршик про її ніс.

У сусідній кімнаті господиня пирснула зі сміху.

— Який же ти легковажний! І вже склав?

— Майже. Ось перший рядок: «На цім обличчі свято носа».

— А далі?

— Другий рядок: «Принесімо цьому носу священне вино».

— А далі?

— Все.

— Потішно, — всміхнувся Канґецу-кун.

— А що, як дописати: «Пітьмою в ньому вкриті дві печери», — взявся доповнювати Мейтей.

— Не знаю, чи сподобається вам така фраза: «Такі глибокі й темні, що й волосків не видно», — приєднався і Канґецу-кун.

Саме тоді, коли на приятелів зійшло натхнення, з-за огорожі кілька голосів заверещало: «Борсук із Імадо! Борсук із Імадо!» Господар і Мейтей здивовано глянули туди, звідки долітали голоси, намагаючись розгледіти крізь щілини в огорожі, що ж там діється. Там почувся регіт і тупотіння.

— Що означає «борсук із Імадо»? — розгублено допитувався Мейтей у господаря.

— Казна-що, — відповів той.

— Дотепно придумано, — похвалив Канґецу-кун.

Враз Мейтей, ніби щось пригадавши, скочив на рівні й серйозно почав:

— Вже не один рік я досліджую ніс з погляду естетики і сьогодні хочу викласти деякі свої спостереження. Отже, прошу вашої уваги.

Пропозиція була така несподівана, що господар тільки витріщився на Мейтея. Кангецу промимрив:

— Цікаво послухати.

— Я всебічно вивчив це питання, але походження носа так і не зміг встановити. По-перше, викликає сумнів доцільність у ньому двох отворів: адже навіть якщо ніс має чисто практичне значення, то двох отворів забагато. Йому зайве так чванькувато стирчати посеред обличчя. Однак чому він дедалі більше випинається вперед? — Мейтей для підтвердження торкнувся власного носа.

— А хіба він у тебе випинається? — без усяких лестощів зауважив господар.

— Принаймні він у мене не плескатий. Щоб уникнути непорозуміння, звертаю вашу увагу, що ніс — це не просто два отвори… Отже, на мою думку, розвиток носа пояснюється тим, що наслідки незначної дії, званої людьми сяканням, нагромаджувалися й спричинилися до виникнення такого яскравого феномена.

— Свята правда, — підхопив господар.

— Як ви самі добре знаєте, при сяканні ми хапаємось пальцями за ніс і подразнюємо ту його частину, за яку хапаємось. А згідно з великими принципами теорії еволюції саме та частина тіла, яка зазнає постійного подразнення, розвивається швидше за інші. Шкіра гpyбшає, тканина ущільнюється і врешті-решт утворюється хрящ.

— Даруйте… Навряд чи м’ясо так швидко перетвориться у хрящ, — заперечив Канґецу-кун, учений-фізик.

— Ваші сумніви не безпідставні, - любесенько вів далі Мейтей. — Але факти — найкращий доказ, ось він — хрящ, тут уже нікуди не дінешся. Хрящ утворився, а з носа все одно тече, отже, треба сякатися. Внаслідок цього хрящ звузився з обох боків й обернувся на високий виступ… справді, жахливий процес. Як незаперечно, що крапля довбає камінь, голова святого Біндзуру [103] випромінює світло, так само істина, що ніс видовжується й твердне.

— Але ж твій ніс м’який, як рисова балабушка.

— Доповідач побоюється, що йому буде важко спростовувати закиди на адресу названої частини тіла, тому-то він свідомо ухиляється від дискусії на цю тему. Він хотів би звернути вашу увагу лише на те, що ніс вельмишановної матінки Канеди — це всесвітнє диво, бо він досяг найвищого ступеня розвитку і являє собою зразок чудового й рідкісного носа.

Канґецу-кун мимоволі пирснув.

— Однак, хоча кожна річ, досягши вершини розвитку, справляє незабутнє враження, вона чомусь нас лякає і не дає наблизитися до себе. Без сумніву — у матінки Канеда розкішний ніс, але чи не занадто стрімко він пнеться вгору? Носи в людей минулого, як-от у Сократа, Голдсміта чи Теккерея, з погляду їхньої будови навряд чи можна б назвати бездоганними. Але саме це надавало їм особливої привабливості. Мабуть, носи поважають не за висоту, а за своєрідність? Якщо вірити приказці: «Краще рисовий коржик, ніж ніс» [104], то найбільшу естетичну вартість, безперечно, має ніс, схожий на Мейтеїв.

Канґецу-кун і господар зареготали. До них приєднався й Мейтей.

— Отож усе, що я вам повідав…

— Сенсей, «повідав» не те слово, воно діалектне і скорше пасувало б якомусь казкареві. Будь ласка, не вживайте його, — помстився за недавнє зауваження Канґецу-кун

— Так от, протремо очі й почнемо спочатку… Гм-м… Тепер я хочу торкнутися питання про відповідність носа й обличчя. Якщо розглядати ніс відособлено від інших частин обличчя, то ніс ясновельможної матінки можна сміливо демонструвати де завгодно… Такий ніс, мабуть, міг би одержати першу премію навіть на виставці на горі Курамаяма [105]. Можна тільки пошкодувати, що той ніс було виготовлено, без попередньої домовленості з добродіями Ротом, Очима та іншими. Ніс Юлія Цезаря — без сумніву, непересічний, але що було б, якби його обережненько відрізати та й приладнати на морду вашого кота? Образно кажучи, найясніший ніс стирчав би на котячій морді, як, статуя Будди з Нара на шахівниці. Мені здається, що таке різке порушення пропорцій тільки знижує його естетичну вартість. Ніс вельмишановної матінки, як і Цезарів, — це всього лише виступ, що вражає хвацькою красою й гордою поставою. Та гляньте, яке його оточення? Ясна річ, воно не таке бридке, як у вашого кота. Але ж це факт, що її брови спадають униз від перенісся, як на машкарі епілептички, а щілинки очей, піднімаються круто вгору, до скронь. Як же ж, панове, не пожалкувати, що такому обличчю та випав такий ніс?!

Як тільки Мейтей замовк, з-за будинку долинув голос:

— Все ще базікають про ніс. От уперті!

— Це дружина рикші, - пояснив Мейтеєві господар. А той провадив далі:

— Доповідач має за велику честь для себе виявити в несподіваному місці, за будинком, ще одного слухача — істоту іншої статі. Неждано-негадано нам випало щастя, що своїм чарівним, схожим на дзюркотливий струмок, голосочком вона скрасить нашу суху академічну лекцію. Намагатимусь пояснювати свої думки якнайдохідливіше, тим самим сподіваюсь віддячити прекрасній пані за увагу до нас. Однак зараз я повинен торкнутися деяких питань механіки, тож, природно, можна сподіватися, що шановним паннам буде важко все зрозуміти. Прошу набратися терпіння.

На слові «механіка» Кенґецу-кун знову захихотів.

— Я спробую довести, що такий ніс зовсім не гармонує з обличчям. Тут якраз той випадок, коли порушується закон про золотий переріз Цейзінґа. Я спробую переконати вас у цьому, використовуючи рівняння механіки. Нехай Н — висота носа, d — кут нахилу носа до поверхні обличчя. Зауважте, що W, безперечно, — вага носа. Ну, то як? Зрозуміло?

— Анічогісінько, — відповів господар.

— А вам, Канґецу-кун?

— Я теж нічого не второпав.

— Жаль. Як же так? Нехай уже Кусямі, але ти ж фізик, я думав, зрозумієш. Адже ці формули — суть моєї доповіді і якщо їх викинути, вся робота зійде нанівець… Ну гаразд. Облишу формули й перейду до висновків.

- І висновки є? — здивувався господар.

— А чого ж бо ні? Доповідь без висновків — все одно, що європейський обід без десерту… Слухайте уважно, переходжу до висновків. Отже, якщо на вищенаведену формулу подивитися з погляду теорії панів Вірхова і Вейсмана, то треба, очевидно, визнати спадковість апріорної форми. Далі, незважаючи на вагомі докази, що апостеріорність не успадковується, треба визнати, що духовний стан, відповідний цій формі є до певної міри її неминучим наслідком. Отже, можна дійти висновку, що носи в дітей, народжених від батьків з носами, які не відповідають їхньому суспільному становищу, теж матимуть вади. От хоча б Канґецу-кун. Через свою молодість він, напевне, не помітить особливого відхилення від норми в носі панночки Канеди. А оскільки інкубаційний період такої спадковості досить тривалий, то вона може виявитися будь-коли: досить різкої зміни клімату, як ніс почне рости, розбухати й за мить досягне розмірів матусиного. 3 огляду на ці обставини й наукові аргументи Мейтея, вважається найдоцільнішим і найобачнішим утриматися від цього шлюбу; я гадаю, не тільки господар цього дому, але й кіт-перевертень, що онде розлігся, не мають жодних заперечень проти цього.

Господар спроквола підвівся й запально погодився:

— Ясна річ! Кому потрібна дочка таких суб’єктів! Канґецу-кун, нізащо не одружуйся!

Щоб висловити і свою згоду, я нявкнув два рази: «Няв, няв».

Слова Мейтея, видно, не схвилювали Канґецу-куна.

— Що ж, — сказав він, — якщо шановні панове такої думки, то я міг би відмовитися від свого наміру. А якщо вона прийме мою відмову близько до серця і заслабне? Тоді провина впаде на мене…

— Ха-ха-ха, без вини винний!

Лише господар сприйняв слова Канґецу всерйоз.

— Такої дурепи зі свічкою у білий день не знайдеш! А донька теж, напевне, викапана мати. Тільки подумайте, прийшла вперше у дім і відразу ж причепилася до господаря. А пихи скільки! — випалив він, задихаючись від люті.

3-за огорожі знову долинув дружній регіт. Потім хтось закричав: «Дурень чванливий!» — «Мабуть, кортить перебратися у більший дім!» — підхопив інший. Третій заверещав на всі заставки: «Хоч би скільки приндився, все одно ти — жалюгідний хвалько!»

Господар вийшов на веранду і заволав, анітрохи не слабкіше за супротивника:

— Припиніть! Чого поставали під огорожею?

— Ха-ха-ха! Дикий чай, дикий чай! — посипалися на нього образи.

3нетямлений від люті господа схопив кийок і вискочив надвір.

— Оце так! Ура! Ура! — заплескав у долоні Мейтей. Канґецу лише посміхався, смикаючи мотузок хаорі. Я переліз через отвір у паркані й побачив, що розгублений господар стоїть посеред вулиці, спершись на кийок. Дивна річ, навкруги не було й живої душі.