Ваш покірний слуга кіт

Розділ V

Докладно описати події, що відбулися протягом однієї доби, і все, до останнього рядка, прочитати — для цього потрібно щонайменше двадцять чотири години. Мушу признатися, що навіть мені, прихильникові реалістичного опису з натури, непосильні такі труднощі. Жаль бере, коли бачу, що в мене немає ні таланту, ні терпіння з усіма подробицями розповісти про дивовижні, варті якнайретельнішого фіксування й уваги, вчинки і чудернацькі висловлювання господаря. Жаль, але що вдієш. Хоч я і кіт, але й мені потрібен відпочинок. 3 відходом Судзукі-куна і Мейтей-куна сухий вітер ущух і несподівано стало тихо, як уночі зимою, коли з неба повільно спадають сніжинки. Господар своїм звичаєм замкнувся у кабінеті. Діти поснули. Господиня лежала за фусумою в кімнаті, що вікнами виходить на південь, і годувала груддю дворічну Менко-сан. Сонце по захмареному небу котилося до обрію, а знадвору до їдальні долітав виразний стукіт ґета нечастих перехожих. 3 пансіону в суміжному кварталі линули звуки флейти, що то затихали, то оживали, настирливо лізли у вуха, не даючи заснути. Надворі, видно, був туман. На вечерю мені вділили трохи рибної юшки, і живіт, перебравши до себе все, що вміщала черепашка морського вушка, вимагав спочинку. Якось я чув, начебто людям відоме таке поетичне явище, як котяча любов. Кажуть, напровесні бувають такі ночі, коли мої одноплеменці з цілого кварталу втрачають сон і гуляють до ранку. Щоправда, моя психіка ще не зазнавала такої метаморфози. Споконвіку любов — космічна життєва сила. Від бога Юпітера до черв’яка під землею чи капустянки усі віддаються коханню. Тож цілком природно, що ми, коти, відчуваємо на душі неспокій і радісну тривогу ночами, коли крізь завісу хмар просіюється місячне світло. Як заглянути в минуле, то мене теж сушило кохання до Мікеко. Ходить чутка, начебто й донька такого верховоди як Канеда, що вигадав оту свою тригонометрію, запалала любов’ю до Канґецу-куна. Я навіть і думки не маю насміхатися з того шаленства, яке охоплює котів і кішок усього світу розкішної весняної ночі, і зневажливо прозивати його гріхопадінням. На жаль, хоч скільки б спокушали мене, я не охочий до таких розваг. Зараз мені хочеться одного — відпочинку. Яка може бути любов, коли тебе хилить на сон. Я неквапливо вилізаю на край дитячої постелі й засинаю…

Раптом я розплющую очі і бачу: господар непомітно перебрався з кабінету до спальні і шугнув під ковдру поряд з господинею. У нього звичка на сон обов’язково прихопити з кабінету книжечку, написану чужою мовою. Однак, лігши спати, він ще не прочитав і двох сторінок. Іноді просто кладе її під голову. Якщо ти її не читаєш, то навіщо носити? Але господар господарем, і ніякі глузування господині тут не поможуть. Не раз вона його просить: «Та перестань», — він і слухати не хоче. Щодня завдає собі зайвого клопоту: приносить книжку, якої ніколи не читає. Інколи він перебирає міру і приносить аж кілька книжок. А недавно кілька вечорів підряд приходив у спальню з грубезним словником Вебстера під пахвою. Мабуть, це хвороба. Як деякі розпещені люди не можуть заснути, не наслухавшись булькоту води в чайнику роботи майстерні Рюбундо, схожого на шум вітру в сосновому вітті, так і господаря не здолає сон, якщо в головах не лежатиме книжка. Виходить, книжка для господаря не розвага, а снодійний засіб. Друковане снотворне.

«Напевне, і сьогодні щось приніс». Я заглянув. Поруч господаря, чіпляючись за кінчик його вусів, лежить напірозгорнута тонка, в червоній обкладинці, книжечка. Судячи з того, що великий палець лівої руки закладений між сторінками, можна дійти висновку, що господар виявив гідну похвали витримку і, здається, прочитав кілька рядків. Обік червоної книжечки, як звичайно, виблискує холодним, чужим весняній порі світлом кишеньковий нікельований годинник.

Господиня відсунула від себе маля і голосно хропе, широко розтуливши рота. Голова її сповзла з подушки. Взагалі я вважаю, що найгидкіше у людини — це спати з розтуленим ротом. Кіт, приміром, ніколи в житті так не осоромиться. Споконвіку ротом видають звуки, носом вдихають і видихають. Однак, чимдалі на північ люди лінивіші й, заощаджуючи сили, намагаються якнайменше відкривати рота, а тому гугнявлять. Та найогидніше, коли носа закладе і доводиться дихати ротом. Передусім небезпечно: а ну як із стелі впаде мишачий послід.

Я окинув поглядом дітей: вони сплять так само бридко, як і батьки. Найстарша — Тонко — немов стверджуючи своє старшинство, відкинула праву руку на вухо молодшої сестри. Молодша — Сунко — теж не залишилася у боргу, одну ногу закинула на живіт старшій. У таких неприродних позах, розлігшись упоперек одна до одної, обоє міцно сплять, не виказуючи жодного невдоволення.

Навіть лампа весною світить інакше. Її вогник чарівно поблискує, немов жаліючи, що за тою простою і вкрай непоетичною картиною ніхто не бачить чудової місячної ночі.

«Цікаво, котра година?» — Я оглянувся. Навколо стояла мертва тиша, порушувана хіба що цоканням стінного годинника, хропінням господині й віддаленим скреготом служниці. Ця жінка завжди заперечує, що вона вночі скрегоче зубами. А тільки їй про це нагадують, вона вперто заявляє: «Змалечку я ні разу не скригнула зубами. Це я добре пам’ятаю». Замість сказати: «Більше не буду» або «Вибачте, будь ласка», знай тількиповторює: «Такого собі не пригадую». Зрештою, як вона може пригадати, коли свої штуки витіває уві сні. Та біда в тому, що факти існують незалежно від того, пам’ятають про них чи ні. Трапляються у світі люди, що чинять зло, а мають себе мало не за святих. Їх самовпевнена невинність — похвальна річ, але, на жаль, вона не рятує іншого від неприємностей. Гадаю, цих леді, і джентльменів, й нашу служницю з ними слід віднести до одної категорії… Здається, вже дуже пізно.

У віконницю на кухні щось двічі cтyкнуло: «Тук, тук». Що ж це таке? Сьогодні наче й ніхто не збирався приходити. Напевне, миші. Коли так, то нехай побешкетують уволю. Я вирішив їх не ловити… Знову «тук, тук». Ні, навряд чи це миші. А якщо й миші, то надто обережні. Миші в оселі господаря, як і учні гімназії, де він викладає, день і ніч до нестями вправляються у збиткуванні та пустощах; та компанія вважає своїм покликанням перебивати сон моєму бідолашному господареві, тож не віриться, що вона така сором’язлива. Ні, на цей раз це таки не миші. Як порівняти з мишами, які оце недавно ввірвалися до спальні, вкусили господаря за кінчик і так короткого носа і з переможним пискотнею відступили, то заброда надто боязливий. Ні, напевне це не миші. Зненацька почулося, як хтось смикає віконниці і водночас повільно розсуває нижню половину сьодзі. Справді-таки, це не миші. Людина! Серед темної ночі, без дозволу, при зачинених дверях Мейтей-сенсей або Судзукі-кун не вдиратимуться. Може, це той славнозвісний злодійкуватий святий відлюдник? Якщо так, то треба якнайскоріше глянути на його благочестиве лице. Ось уже, здається, святий відлюдник пробрався через задвіркові двері j ступив два кроки в кухню, але раптом на третьому, видно, перечепився за ляду погреба, — і нічну тишу порушив страшенний гуркіт. Шерсть на мені настовбурчилась. Наче її хтось настовбурчив щіткою для чобіт. Хвильку було тихо. Я зиркнув на господиню — як і раніше, вона самовіддано вдихала атмосферу спокою широко роззявленим ротом. Господареві, мабуть, приснився великий палець, затиснутий між сторінками червоної книжечки. Незабаром я почув, як на кухні чиркнув сірник. Отже, святий відлюдник не бачить у нічній пітьмі, як я. Кухня у нас поганенька і йому, очевидно, не з руки.

Я сидів, зіщулившись, і міркував, чи святий відлюдник з’явиться у їдальні, чи зверне ліворуч і через ґанок попростує до кабінету. Заскрипіла фусума, і хода долинула вже з веранди. Святий відлюдник подався таки до кабінету. Знову навколо все завмерло.

Я нарешті доміркувався, що не завадило б якнайшвидше розбудити господарів дому. Але як же це зробити? Недоладні думки шалено крутилися, як колесо водяного млина, але чогось путнього на голову не наверталося. «Може, посмикати зубами за край ковдри?» — подумав я. Кілька разів сіпнув — жодного наслідку. Може, потерти холодним носом об щоку господаря? Але тільки-но я наблизився до його обличчя, як сонний господар різко простяг руку і болісним ляпанцем по писку віджбурнув мене. Ніс у котів — найдошкульніше місце. Мені було дуже боляче. Тепер, щоб розбуркати господарів, нічого не залишалось, як двічі нявкнути. Але що це? Саме в ту мить у горлі застряг якийсь клубок і я не міг навіть звести голосу. Нарешті після довгого вагання я нявкнув, але так тихо, що аж сам здивувався. Поки я впевнювався, що мій дорогоцінний господар і не збирається прокидатися зі сну, почулася хода святого відлюдника. Він переходив сюди по веранді. «Ось він уже тут, уже нема чого старатися»,- махнув я на все лапою і, заховавшись між фусумою й вербовим кошиком, взявся нишком стежити за дальшим перебігом подій.

Перед дверима спальні хода святого відлюдника несподівано стихла. Затамувавши подих, я нетерпляче ждав, що буде далі. Вже згодом я подумав, що було б непогано, якби під час полювання на мишей я мав такий душевний стан, як оце тепер. Від напруження я мало не луснув. Я щиро вдячний святому відлюдникові за те, що завдяки йому на мене найшло рідкісне прозріння. Нараз папір коло третьої поперечки на сьодзі потемнів, наче на нього впали краплі дощу, і на його тлі поступово вималювалася пурпурова тінь. У ту ж мить папір на сьодзі розірвався, з отвору висунувся червоний язик і за хвилю зник. Натомість по той бік отвору щось зблиснуло. Безперечно, то було око відлюдника. Дивна річ, я відчув, що те око, ковзнувши неуважно по кімнаті, втупилося у мене під кошиком. Лише на мить затримався той злісний погляд на мені, а наскільки вкоротив мені життя! Коли вже не стало терпцю довше чекати і я вирішив вискочити з-за кошика, сьодзі до спальні з легким скрипом розсунулись і довгожданий святий відлюдник явився перед мої очі.

За час своєї розповіді я матиму честь познайомити вас з цим несподіваним і рідкісним гостем — святим відлюдником — злодієм, але передусім я хотів би викласти перед вами деякі свої погляди. Прошу уваги. Стародавніх богів шанують за всезнання і всемогутність. Особливо Бога християнського, якого навіть тепер, у двадцятому столітті, наділяють ореолом всезнаючого і всемогутнього. Однак всезнання і всемогутність у розумінні людини пересічної часто обертається у звичайнісіньке неуцтво і безсилля. Очевидно, це парадокс. І головне: від початку світу я перший відкрив цей парадокс. Коли я думаю про це, в мені зароджується честолюбна думка, що я кіт неабиякий; зараз я хочу викласти свої аргументи і будь-що втовкмачити в ваші голови, чванливі люди, що котами не можна гребувати. Кажуть, начебто всесвіт створив Бог. Тоді людина — теж творіння Боже. У так званій Біблії про це начебто ясно написано. Так от, одне спостереження над собою протягом багатьох тисячоліть викликає у людей подив, а водночас дедалі більше схиляє до віри у всезнання і всемогутність Бога. Ось у чому воно полягає: людей на світі сила-силенна, обличчя у всіх різні, ви не знайдете серед них двох схожих. Але ж кожне обличчя складається з певних елементів більш-менш однакового розміру. Іншими словами, незважаючи на те, що всі обличчя виготовлені з одного матеріалу, з одної основи, ви щоразу бачите перед собою інший наслідок. Як подумаю, що з такого простого матеріалу витворено стільки різноманітних облич, не можу стримати захоплення майстерністю творця. Треба мати небуденну творчу уяву, щоб виліпити таке розмаїття облич. Якщо взяти до уваги, що навіть найвизначніші художники світу, вкладаючи всю енергію в улюблену працю, не змогли створити більше, ніж дванадцять-тринадцять типів облич, то мимоволі здивуєтеся винахідливості Бога, який узявся одним махом ліпити людей. Це така небувала, неможлива у людському суспільстві майстерність, що її можна назвати всемогутньою. Саме тому люди схиляються перед Богом. Ясна річ, з людського погляду таке схиляння цілком виправдане. Однак, якщо виходити з котячих позицій, то цей же факт можна розглядати як свідчення Божого безсилля. Гадаю, Бога можна вважати якщо не зовсім безсильним, то в кожному разі не сильнішим за людину. Кажуть, що Бог створив стільки облич, скільки й людей, однак незрозуміло, чи це розмаїття наслідок заздалегідь продуманого плану чи, може, він задумав виліпити кота й ополоник на один копил, але зазнав невдачі і довів справу до такого безладу. Різноманітність людських облич можна вважати пам’яткою про успіх, досягнутий Богом, але водночас вона, мабуть, свідчення Божого краху. Певна річ, тут можна розводитись про всемогутність, але ніщо не заважає назвати це безсиллям. Шкода, що очі в людей лежать в одній площині і не можуть дивитися одночасно вліво і вправо, а тому в Їхньому полі зору тільки половина предметів. Але на запаморочених, збитих з пантелику Богом людей не сходить прозріння; вони не хочуть помічати навіть очевидних фактів, доступних спостереженню в будь-яку пору дня і ночі, якщо тільки глянути під іншим кутом зору!.як важко при виготовленні чогось добитися різноманітності, так само нелегко досягти цілковитого повторення. Рафаель, напевне, розгубився б, якби йому замовили два однакових портрети Богородиці або ж вимагали намалювати двох зовсім схожих Мадонни. Ні, мабуть, таки важче намалювати дві однакові речі. Можливо, краще було б просити Кобо Дайсі [118] змінити манеру письма, ніж написати ієрогліфи «небо» і «море» так само, як учора. Що ж до навчання людської мови, то воно цілком опирається на принципи наслідування. Коли від своїх матерів, няньок діти засвоюють потрібні в житті слова, у них одна честолюбна мета — якнайточніше відтворити почуте. Як тільки можуть наслідують дорослих. На протязі десяти-двадцяти років у мові, що складена на основі наслідування, природно, виникають фонетичні зміни, які засвідчують, що люди не здатні до абсолютного копіювання. Що ж, справжнє наслідування — річ непроста. Так от, Бог справді довів би свою всемогутність, якби натворив людей з однаковими обличчями, як машкари, випалені одним тавром; а те, що він пустив по світу людей з найдивовижнішими, — яке хочеш, таке й маєш, — обличчями, поробив людей до запаморочення різними, тільки зроджує думку про його безсилля.

Я вже геть забув, з якої це причини я пустився у такі розумування. Якщо навіть люди мають звичку забувати, про що вже мовилось, то на таку котячу ваду й поготів можна дивитися крізь пальці. В усякому разі, коли я зиркнув на святого відлюдника-злодія:, що розсунув сьодзі і постав на порозі, на мене наринули вище згадувані почуття. Чому наринули?… Питаєте, чому? Стривайте, треба ще раз подумати… Ага, ось чому. Як тільки я вздрів обличчя святого відлюдника, що ставперед мої очі, воно… Хоч я завжди сумнівався у всемогутності Божій, але це обличчя вирізнялося однією особливістю, достатньою умить розвіяти мої сумніви. Ось у чому вона полягала: злодій напрочуд скидався на любого мені красеня Мідзусіма Кaнґецу-куна. Звісно, я не спілкуюся зі злодіями, але, наслухавшись про їхні безчинства, не раз силкувався намалювати в уяві образ злодія. Я чомусь вирішив, що і нього неодмінно муснть бути короткий, плескатий ніс, очі завбільшки з мідяк, а волосся на голові їжакувате. Та на уяву покладатися не можна — те, що я побачив, відрізнялося від мого уявлення про злодія, як небо від землі. Той святий відлюдник був витончений, елегантний злодій — стрункий, з прямими, як шнурочок, бровами. Йому можна було дати років двадцять шість — двадцять сім, навіть у цьому він повторював Канґецу-куна. Якщо Бог зумів створити хоч два таких подібних обличчя, то вже не годиться вважати його безсилим. По правді я навіть подумав, що Канґецу-кун зсунувся з глузду, а тому примчав до нас серед темної ночі. І тільки тому, що в заблуди під носом не чорніли вуса, я зметикував, що маю справу з цілком іншою людиною. У Канґецу-куна вродливе строге обличчя, виліплене так старанно, що воно змогло причарувати панночку Томіко з дому Канеди, ту саму, якій Мейтей дав прізвисько «ходяча марка». Однак і цей святий відлюдник не поступиться перед Канґецу-куном своєю фізіономією, коли йдеться про вплив на цю жінку. Якщо Канедова донька вклепалася в Канґецу-куна з першого погляду, то не закохатися до нестями в цього пана злодія — просто злочин. І не лише злочин, але й суперечить логіці. Така здібна, тямовита, здатна хапати на льоту, вона б це напевне зрозуміла і сама: якби замість Канґецу-куна їй запропонували цього злодія, вона б полюбила його усім серцем і жила б з ним у мирі й цілковитій злагоді. Поки живий і здоровий оцей злодій, панночці нічого журитися, що, крий Боже, Канґецу-кун підпаде під намову таких як Мейтей і таке вдале одруження зійде нанівець. Визначивши уявою май: бутнє Томіко, я облишив про неї турбуватися. Поки на світі існує пан злодій, щастя Томіко в безпеці.

Святий відлюдник під пахвою щось тримав. Ба, та це ж стара ковдра, яку недавно господар закинув у кабінет. Щойно відлюдник у куртці, оперезаній сірувато-голубим поясом, з голими до колін блідими ногами ступив на мату, господар, якому снилося, наче його вкусила червона книжечка, перевернувся на другий бік і голосно промовив: «Канґецу». Святий відлюдник пустив з рук ковдру і сахнувся назад. На тлі сьодзі я навіть помітив, як тряслися жижки його дебелих ніг. Господар, щось мурмочучи, відшпурнув червону книжку й заходився несамовито, як коростявий, чухати нігтями брудну руку. Невдовзі його голова скотилася з подушки, і він заспокоївся. Видно, господар проказав «Канґецу» підсвідомо, уві сні. Хвилину святий відлюдник постояв, дослухаючись~ що відбувається у спальні, а пересвідчившись, що господарі безтурботно сплять, зновуступив одиією ногою на мату. Цього разу господар непромовив K «аигецу», і святий відлюдник обома ногами ступив у спальню. Тінь його навпіл ділила кімнату завбільшки шість татамі [119], щедро освічену новорічним ліхтарем. Половина стіни, під якою стояв кошик і сидів я, була зовсім чорна. Я оглянувся і побачив, що невиразна тінь голови відлюдника пливе на висоті двох третин стіни. Якщо судити з силуету, то навіть у красеня чудернацький вигляд — ніби перевертень з головою одуда. Святий відлюдник глянув на сонну господиню і чомусь усміхнувся. На мій подив, усмішка була точнісінько, як у Канґецу.

У головах господині, наче яка скарбничка, стояла невелика, збита цвяхами коробка. Це був батат, який привіз і подарував господарям Татара Сампей-кун, вернувшись нещодавно з рідного містечка Карацу в провінції Хідзен. Незвичайна річ — прикрашати свою постіль бататом, але господиня така убога на розум, що навіть рафінований цукор, призначений для готування присмак, кладе в комод. Тож ніхто не подивується, якщо вона нанесе у спальню не тільки батату, але й квашеної редьки. Та святий відлюдник не Бог і не знає, що вона за жінка, отже, цілком слушно зміркував: якщо вони поставили коробку якнайближче до себе, значить, там зберігають коштовності. Відлюдник підняв коробку й одразу ж зрадів: коробка й справді виявилася досить таки важкою. «Невже поцупить батат? Такий красень, а краде батат?»- подумав я і мало не розсміявся. Але стримався, адже подавати голос зараз було небезпечно.

Незабаром святий відлюдник узявся обережно загортати коробку з бататом у ковдру. «Чим би його перев’язати?» — подумав й оглянувся навколо. На щастя, неподалік лежав крепдешиновий пояс, який господар зняв, лягаючи спати. Святий відлюдник обв’язав ним коробку і легко завдав собі на плечі. У такому вигляді він, напевне, не сподобався б жінкам. Тоді взяв дві дитячі безрукавки, запхав їх у трикотажні штанці господаря, так що холоші стали схожими на полоза, що проковтнув жабу… можливо, краще було б їх порівняти з вужем на останніх днях вагітності. В кожному разі, вони мали чудернацький вигляд. Якщо не вірите, спробуйте самі так зробити. Святий відлюдник повісив штани на шию. «Цікаво, що ж буде далі?» — тільки подумав я, як злодій розстелив господарів піджак з цумуґі й поскладав на нього пояс господині, хаорі господаря, спіднє кімоно та ще багато дечого. Я був у захваті від його спритності й майстерності. Нарешті він узяв стрічку й пояс від спіднього кімоно господині, поскладав усе докупи і зав’язав вузлом. «Може б, іще щось прихопити?» — подумав і озирнувся довкола. Поруч господаря запримітив пачку цигарок «Асахі» — устромив у кишеню. Одну цигарку прикурив від лампи. Глибоко, з насолодою, затягнувся і випустив клубок диму. Ще хмарка, огорнувши лампове скло молочного кольору, не розвіялася, як хода святого відлюдника вже доносилася з веранди, а незабаром і зовсім стихла. Господарі все ще міцно спали. Всупереч моїм сподіванням, і люди бувають безтурботні. Мені треба трохи відпочити. Від довгої балачки і захворіти можна. Я поринув у сон, а коли протер очі, на березневому ясному небі сяяло сонце, господар і господиня стояли під дверима на задвірку і розмовляли з поліцейським.

— Так от, він зайшов сюди, а потім попрямував до спальні. Ви спали й нічого не помітили.

— Ага, — трохи збентежено погодився господар.

— То коли ж сталася крадіжка? — задав поліцейський безглузде питання. Якби ж вони знали коли, тоді б їх не обікрали. Однак навіть нічого не знаючи, вони все-таки намагалися дати відповідь.

— О котрій годині це було?

— Дайте подумати, — міркувала господиня. Видно, вона вважала, що досить поміркувати, як усе з'ясується.

— Коли вчора ви лягли спати? — спитала вона чоловіка.

— Після тебе.

— Так, я лягла раніше.

— А коли прокинулась?

— Здається, о пів на восьму.

— О котрій же тоді вліз злодій?

— Мабуть, уночі.

— Ясно, що вночі, але я питаю, о котрій.

— Щоб точно сказати, треба добре подумати, — знову взялася міркувати господиня.

Поліцейський задавав питання тільки для годиться, йому було начхати, коли той злодій вліз у дім. «Кажіть, що вам заманеться, навіть брехню», — думав він, але подружжя не припиняло свого безглуздого діалогу, і поліцейський, здавалось, почав дратуватися:

— Отже, ви не знаєте.

— Та начебто… — своїм звичаєм невпевнено відповів господар.

Поліцейський навіть не всміхнувся.

— Тоді подайте таку скаргу: «Такого-то й такого дня, такого-то й такого місяця тридцять восьмого року Мейдзі, коли ми замкнули двері й полягали спати, злодій там-то і там відчинив віконниці, забрався туди-то й туди, украв такі-то й такі речі, про що й подаю цю скаргу». Не заяву, а скаргу. Адреси можете не вказувати.

— Речі перелічувати?

— Так. Складіть таку табличку: стільки-то й стільки хаорі, ціна — така-то й така… Ні, ні, мені нема чого заходити в хату після крадіжки, — заявив поліцейський і пішов.

Господар поставив посеред вітальні туш з пензликом, покликав дружину й сварливим голосом проказав:

— Я зараз писатиму скаргу про пограбування, перераховуй по порядку украдені речі. Ну, давай.

— Як грубо! Що значить «давай»? Хто ж таким тоном говорить? — Господиня, не попускаючи вузького обі [120] на кімоно, присіла на мату.

— Що в тебе за вигляд? Як у найпослідущої потіпахи з заїзду. Не можеш вдягти пристойного обі?

— Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема

чого. Хіба я винна, що вкрали обі.

— Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?

— Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.

— Так… «Подвійний обі з чорного оксамиту з крепдешиновою підшивкою, один…. Скільки приблизно коштує?

— Єн шість, мабуть.

— Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Віднині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.

— А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорстокий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.

— Гаразд, гаразд. Далі?

— Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.

— Залиш при собі свої коментарі. Ціна?

— П’ятнадцять єн.

— Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.

— А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.

- Ще що?

— Чорні табі [121], одна пара.

— Твої?

— Ваші. Ціна — двадцять сім сен.

— Далі?

— Коробка батату.

— Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?

— Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.

— Скільки коштує?

— Ціни на батат не знаю.

— Впишемо дванадцять з половиною єн.

— Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.

— А чи не ти казала, що не знаєш ціни?

— Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може.

— Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог [122].

— Що?

— Ти як Костянтин Палеолог.

— Що це таке — Костянтин Палеолог?

— Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

— Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

— А що воно може означати?

— Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.

— Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою — речей не повернуть.

— Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

— Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

— Он як? Тоді я теж мовчатиму.

— Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.

— А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

— Ну й не буду, — своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

— Гарна сьогодні погода, господине, — промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.

— О, Татара-сан!

— Сенсей кудись пішов?

— Ні, він у кабінеті.

— Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

— Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

— Авжеж… — почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: — Сьогодні й дівчаток не видно.

Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.

— Татара-сан, ви нам сусі [123] принесли? — вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.

— У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, — Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.

— Ху-у, — невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

— Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

— А що таке батат? — запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: — А що це?

— Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, — сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

— Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, — похопилася господиня.

— Ну, то як? Куштували? Щоб не побився, я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?

-Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

— Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? — захоплено промовив Сампей-кун.

— Мамо, вчора у нас був злодій? — запитала Сунко.

— Так, — коротко відповіла господиня.

— Злодій був… і що… Який він? — допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

— Страшний, — і глянула на Татара-куна.

— Страшний? Як Татара-кун? — з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

— Що? Хіба можна таке казати?

— Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, — і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.

— Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

— Я кому сказала: мовчи.

— Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? — спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

— Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

— Татара-сан, що з вашою головою?

— Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?

— Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

— Усі лисини через бактерії.

— Тільки не в мене.

— Просто вам так здається.

— Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

— Лисина — «боулд».

— Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

— Не вірите, спитайте у сенсея.

— Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

— Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете — довше… Хто його зна?..

— Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин — лиса, Палеолог — голова.

— Що ж, можливо. Я зараз піду до сенсея у кабінет і загляну у Вебстера. До речі, сенсей теж дивна людииа. Така погідна днина, а він сиднем сидить удома… Так він не вилікує свого нетравлення. Порадьте йому хоч прогулятися в парку Уено, помилуватися квітами.

— Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.

— Він і досі їсть варення?

— Атож.

— Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,- каже, — дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?

— Татара-сан, як вам не соромно?

— На вашому обличчі написано, що таки любите.

— Як це може бути написано?

— Та так… То ви анітрохи не їсте?

— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.

— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.

— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?

— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?

— Чом би й ні. Вони дуже смачні.

— Тоді ви герой.

Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.

— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.

— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.

— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

— Можна б віддати, але навіщо він тобі?

- 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

- І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

— Ото ти й назбирав.

— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.

- Єн п’ятдесят.

- Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.

— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

— Еге ж, він учора сюди заходив.

— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».

— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

— Правда ваша. Колись він працював на шахтах Кюсю, а тепер його перевели в Токіо. Чудова людина. Навіть з такими, як я, наче з друзями розмовляє… Як ви думаєте, сенсей, скільки він одержує?

— Хто його зна.

— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127].

— Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

— Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

— Авжеж, і досить часто.

— Що він за людина?

— Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

— Красень?

— Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

— Невже? Такий, як я?

— Звідки ви дізналися про Канґецу? — спитав господар.

— Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? — Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

— Набагато мудріший за тебе.

— Он як! Кажеш, розумніший? — Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

— Він скоро стане доктором наук?

— Кажуть, пише дисертацію.

— От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

— А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

— «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» — спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», — відповів я.

— Кому?

— Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

— Чи не Судзукі?

— Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік — велика голова.

— Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

— Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

— Татара-кун, прогуляємось? — несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.

— Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржики? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні, й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

Мені треба ще трохи перепочити. Що робили господар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржиків з’їли в Імодзака — не знаю, зрештою, висліджувати їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розповідь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й трудитися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав: «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», — я відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені — хоч я всього-на-всього кіт, — треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій натурі доводиться пережити багато злигоднів і розчарувань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряючись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не закасав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і затулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворухнувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосуються однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не означає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди — втілення спокою і величності, невтаємничені вважають тих велетів духу звичайними людьми, що знепритомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать… І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун дивиться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зневага до мене — небезпідставна. Адже недарма з давніх давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голови простака, величну пісню не кожен проспіває». Змушувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі — все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господареві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання — марний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе — доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служниця, і Сампей-кун — усі не вміють скласти мені належної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у майстерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Татара-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розумом. А тому тіло моє набирає особливої вартості. Прислів’я каже: «Береженого й Бог береже», а тому без потреби наражатися на небезпеку, аби лише похизуватися своєю перевагою — не тільки собі нашкодити, алеі йти всупереч волі неба. І лютий тигр у зоопарку живе поряд з брудною свинею, а гуси та лебеді, потрапивши живцем у руки торговця птицею, вмирають на тій же кухонній дошці, що й курчата, і кури. Коли вже ти опинився в середовищі пересічних людей, то облиш комизитися і стань посереднім котом. А як уже став рядовим котом, то доведеться ловити мишей… Отож я вирішив ловити мишей.

Кажуть, начебто між Японією і Росією останнім часом точиться війна [128]. Оскільки я кіт японський, то, природно, японофіл. Якби змога, я б організував об’єднану котячу бригаду і подався б на фронт дряпати російських солдатів. Я відчуваю такий приплив енергії, що якби мені вистачило сили волі впіймати мишу-другу, то я б залюбки ловив їх навіть уві сні. В давнину один чоловік спитав превелебного отця: «Як зробити, щоб на мене зійшло прозріння?» — «Зроби так, як кіт, коли полює на мишей», — була відповідь. «Як кіт, коли полює на мишей» означає: «Якщо наслідуватимеш кота, не схибиш». Хоч є приказка: «Жінка кмітлива, а корови продати не зуміла», — ніхто не каже: «Кіт бувалий, а ловити мишей нездалий». Тому не може бути, щоб такий розумний кіт, як я, та не впіймав миші. І не просто впіймав, а щоб вона не вирвалася з лап. І якщо досі я не вловив жодної, значить не хотів.

Весняне сонце заходило за обрій. Раз по раз крізь отвір у сьодзі вітер заносив на кухню пелюсткову заметіль; осівши на поверхні води в цебрі, пелюстки невиразно білі ли у тьмяному світлі лампи. Саме цієї ночі я вирішив вразити домашніх своїх подвигом, а тим-то мусив заздалегідь оглянути бойовище і роздивитися рельєф місцевості. Звісно, фронт не повинен бути надто широкий. З усієї території завбільшки чотири татамі одну половину татамі займає умивальних, другу — невеличкий з долівкою передпокій: звідси мандрівні торговці вином і городиною пропонують господарям свій товар. Пічка, не до пари вбогій кухні, чудова, з вишаруваним до блиску казаном з червоної міді; позаду, на відстані якихось два сяку від стіни з дерев’яними панелями — моя мисочка з черепашки морського вушка. Ближче до їдальні — буфет з тацями, чашками, мисками, горщихами; стоячи впритул з полицями, він ще більше захаращує і так вузьху кухню. Внизу стоїть ступка, з неї на мене позирає денце барильця. Поруч висить тертушка, дерев’яний товкачик, а неподалік сумно примостився гасильник. На схрещенні закіптюжених крокв стирчить дерев’яний кілок, на ньому висить великий широкий кошик. Іноді від повіву вітру він статечно хитається з боку на бік. Вам цікаво знати, навіщо висить той кошик? Коли я прийшов у цей дім, я теж не міг збагнути навіщо, а як довідався, що в ньому ховають їжу від котів, до глибини душі відчув підступну людську вдачу.

А тепер настав час подумати про тактику. Де воювати з мишами? Певна річ, там, де вони ховаютъся. Хоч би яким зручним був рельєф місцевості, та коли сам-один очікуєш ворога, а він не йде, то яка це в біса війна? Якщо готуєш позицію, передусім слід розвідати, де мишині нори. «3 якого боку їх сподіватися?» — подумавв я і, ставши посеред кухні, оглянувся. Япочувався не котом, а адміралом Тоґо. Служниця ще не повернулася з лазні. Діти давно поснули. Господар, нам’явшись коржиків в Імодзака, зачинився у кабінеті. Господиня… Що вона робить, я не знаю. Куняє, напевне, і бачить уві сні батат. Раз по раз мимо дому проїжджав рикша; як тільки затихав його тупіт, душу огортав ще більший смуток. У моєму рішенні, у душевному стані, у навколишній мертвій тиші — в усьому вчувається щось трагічне. Себе я уявляв тільки котячим адміралом Тоґо. В такому стані кожна жива істота відчуває, як з-під товщі страху пробивається своєрідна радість. А от я відкрив, що на дні тієї радості ховається неспокій. Я заздалегідь вирішив, що воюватиму з мишами до кінця, тому не турбувався про те, скільки їх набіжить. Мене тривожило інше: я не знав, звідки їх чекати. Підсумовуючи наслідки ретельного обстеження, можу сказати, що нападу мишиної зграї треба сподіватися з трьох напрямів. Якщо це будуть не миші, а пацюки, то вони, напевне, проберуться по трубі й від умивальника кинуться до пічки! В такому разі я сховаюся за гасильником і перетну їм дорогу до відступу. А може, миші вилізуть з діри, через яку зливають у риштак помиї, і, обігнувши ванну, сипонуть у кухню. Тоді я займу позицію на покришці казана і, щойно вони опиняться внизу, стрибну і виловлю з десяток. «Ще звідки можна їх сподіватися?» — подумав я й озирнувся: управому нижньому кутку дверей буфета прогризено діру, схожу иа півмісяць. «Зручний для мишей вхід і вихід», — виникла у мене підозра. Я принюхався — тхнуло мишами. Якщо вони вибіжать звідси, я, причаЇвшись за стовпом, пропущу їх, а потім з флангу — хап! «А що, як вони спустяться зі стелі?» — я глянув угору: кіптява на стелі аж виблискувала, з моєю спритністю мені не вилізти туди, ані злізти з цього перевернутого догори ногами пекла. «Навряд чи вони стрибатимуть з такої висоти?» — заспокоївся я і вирішив не пильнувати ворога на цьому напрямку. Проте ще залишалася небезпека нападу з трьох боків. Якщо миші з’являться з одного боку, самим поглядом я нажену на них страху; якщо з двох — все одно я певен, що дам раду з напасниками. Але якщо миші кинуться з трьох боків, то і я не впораюся з ними, хоча про мене ходить слава, ніби я ловлю їх інстинктивно. Однак просити допомоги в таких, як Куро рикші, - тільки зганьбити себе. Що його робити? Коли отак думаєш, що його робити, і ніщо путнє на думку не спадає, найкращий спосіб заспокоїтися — вирішити, що твої побоювання зайві. І мені захотілося думати, що нічого несподіваного не станеться. 3рештою, погляньте на людей. Хіба виключено, що наречена, з якою ви вчора побралися, сьогодніне вмре? А проте молодий не виявляє жодної тривоги і тільки знай щасливо промовляє: «Прекрасно зацвіли камелії, клянуся, будем жити разом ми повік». І не журиться він не тому, що не варто журитися. Просто скільки б не журився, а лихові не зарадиш. У моєму випадку теж немає достатніх аргументів стверджувати, що напад не почнеться водночас із трьох напрямків, але таке припущення — зручний спосіб здобути душевний спокій. Спокій потрібен усім. Я теж прагну спокою. Тому-то я і вирішив, що нападу не буде з трьох напрямків.

Однак тривога мене не покидала. «3 чого б це?» — заходився я і враз збагнув. Мене турбувало те, що я не знаходив відповіді на питання, котрий з трьох планів операції найвдаліший. Я вжив відповідних заходів на той випадок, якщо миші вийдуть з буфета; у мене був план, як зустріти їх коло ванни: я знав, чим почастувати їх біля умивальннка, але губився, коли настав час вибору одієї з цих операцій. Розповідають, ніби адмірал Тоґо вельми хвилювався, не знаючи, якою дорогою рушить балтійська ескацра — чи пройде через Цусімську протоку, чи з’виться у Цугарській протоці, чи попливе в обхід через протоку Соя. у теперішньому станія розумію його, бо схожий на його ясновельможність не тільки своїм становищем, але й душевним сум’яттям у цій винятковій обстановці.

Поки я напружував усю свою вииахідливість, діряві сьодзі відсунулися і вигулькнуло лице служниці. Я сказав «лице» не тому, що в неї немає рук чи ніг. Просто інші частин тіла не було видно в нічній темряві, і тільки лискуче обличчя впало в очі. Червоніша, ніж звичайно, після лазні, і, видно, навчена вчорашнім гірким досвідом, служниця мерщій замкнула двері до кухні. 3 кабінету долинув господарів голос: «Поклади мій кийок біля подушки». Я не розумію, навіщо прикрашати постіль кийком. Не думаю, щоб господар удавав із себе вбивцю з берегів річки Ішуй [129] або сподівався побачити химерний сон про лютого дракона. Вчора батат, сьогодні кийок, а що ж буде завтра?

Ніч тільки заходила, і миші тим часом не з’являлися. Перед великою битвою не завадило б трохи перепочити.

На кухні в господаря немає дахового вікна. Натомість у вітальні прорізана так звана фрамуга завширшки один сяку, через яку літом і зимою проникає свіже повітря. Зляканий поривом вітру, що приніс із собою безжально зірвані пелюстки вишні, я розплющив очі: напевне, у вікно соталося тьмаве світло місяця, бо на ляді погреба лежала коса тінь пічки. «Чи не проспав я часом?» — подумав я і, кілька разів стріпнувши вухами, озирнувся. У домі панувала тиша, тільки, як і вчора, на стіні цокав годинник. Час би мишам вилазити. Хотів би я знати, звідки вони з’являться.

У буфеті щось дзенькнуло. Видно, миші вже щось пожирають, спершись лапами на край тарілочки. «Он звідки вони вискочать!» — зрадів я і принишк біля отвору. Але миші і вусом не вели. Дзенькіт тарілок невдовзі стих. Натомість раз у раз чувся глухий перестук порцеляни. Ворог нишпорив за дверцятами, перед самим носом, на відстані кількох сунів від мене. Іноді дрібна мишача хода наближалася до отвору, але, миттю віддалялася і жодна миша не висувалася назовні. Нудна історія: за дверима бешкетує ворог, а ти сиди біля діри і виглядай біля моря погоди! Миші влаштували пишний бал у своєму Порт-Артурі, серед чашок і тарілок. От тупа служниця: могла б прочинити дверцята, щоб я всередину забрався!

Тепер за пічкою задеренчало моє морське вушко. «Ворог і сюди добрався!» — Я підкрався ближче: з-поміж цебер щось вибігло і, мотнувши хвостиком, зникло під умивальником. Незабаром я почув, як у ванній мідниця вдарилось об полоскальницю. «О, та вони зайшли в тил!» — і я обернувся. В ту мить на віддалі яких п’яти сунів щось здоровенне випустило пакетик із зубним порошком і шугнуло під веранду. «Утече!» Я кинувся навздогін, але за ворогом і слід прохолонув. Виявляється, ловити мишей куди важче, ніж я собі уявляв. А може, я зроду нездалий до полювання.

Заходжу до ванної — ворог вискакує з буфета, пильную буфета — вишмигне з-під умивальника, стану посеред кухні, вичікую — зчинить галас з усіх трьох боків. Хоч як обзивай такого ворога — чи то зухвальцем, чи то боягузом, — а благородним не назвеш. Я оббігав кухню не раз, не два, вкрай заморився, захекався, і все дарма. Прикро, але якщо перед тобою такий нікчемний ворог, то ніщо тобі не поможе, навіть сам адмірал Тоґо [130]. Спочатку мені не бракувало відваги, я відчув жагучу ненависть до ворога і величну красу трагічного, але незабаром, виснажений, змордований, майже сонний, я зрозумів безглуздість мого становища і сів нерухомо посеред кухні. Навіть сидячи нерухомо, лише гнівним поглядом на всі боки можна присадити такого нікчемного ворога. Я гадав стати на герць з ворогом, а він несподівано виявився таким жалюгідним! Надія на те, що війна принесе мені славу, розвіялася; лишилася тільки відраза до мишей. Коли щезла відраза, — з’явилася цілковита байдужість. А як так, то робіть, що хочете, все одно нічого путнього у вас не вийде. Я хотів спати. То був вияв найбільшого презирства. Я спатиму. Відпочивати треба навіть в облозі ворога. У розчинене вікно знову війнула пелюсткова заметіль. В ту ж мить з буфета вискочила миша, та не встиг я ухилитися, як вона кулею. прорізала повітря і вп’ялася в моє ліве вухо. Вслід за нею якась чорна тінь непомітно підкралася ззаду і повисла в мене на хвості. Я навіть не мав часу оком змигнути. Без жодної мети я машинально підстрибнув. Що було сили я спробував труснути потвору. Та, що вп’ялася у вухо, втратила рівновагу і тепер висіла перед мордою. М’який, як гумова трубка, хвіст несподівано опинився у мене в роті. «Відкушу», — подумав я і, затиснувши хвоста в роті, пометляв головою: між передніми зубами остався тільки хвіст, тіло вдарилося об стіну, обклеєну старими газетами, і відскочило на ляду. Щойно миша піднялася, я притьмом кинувся на неї, але вона, злегка черкнувшись мого носа, відбилась, як м’яч, на край полиці й присіла, підібгавши лапки. Вона дивилась на мене з полиці, а я — на неї знизу. Між нами була віддаль п’ять сяку і смуга місячного світла, схожого на широке обі, пpocтелене в повітрі. Напружившись, я спробував доскочити полиці. Передні лапи вхопилися за її край, а задні зателіпалися у повітрі. Чорна потвора, що вчепилася за хвіст, здавалось, готова була радше здохнути, ніж розлучитися з ним. Наді мною нависла небезпека. Я силкувався міцніше вхопитися передніми лапами за полицю, але за кожною спробою миша на хвості стягувала мене щоразу нижче. Ще хвилина і я впаду на землю. Ой лишенько! Я вп’явся пазурами в полицю, що та аж заскрипіла. «Так більше не можна», — і я спробував учепитися міцніше лівою лапою, але не зумів і повис на одному кігтику правої лапи. Під власним і чужим, що на хвості, тягарем я повільно сповзав униз. Потвора, яка досі мовчки стежила з полиці, тепер вирішила, що настала її черга й, цілячись прямо в лоб, каменем полетіла на мене. Кігтик утратив останню опору. Три тіла, з’єднавшись докупи, в один клубок, промайнули крізь смугу місячного світла й плюснулись на землю. Наступної миті ступка з барильцем усередині й порожній слоїк з-під варення одною грудкою ринули вниз і, по дорозі підхопивши гасильник, опинилися хто на помості, а хто в глеку з водою. Серед нічної тиші зчинилась така веремія, що мені аж у п’ятах похололо.

— Пробі! — несамовито закричав господар і вискочив зі спальні.В одній руці він тримав лампу, в другій — кийок, в очах наче й не було сну, вони горіли лютим блиском. Я сумирно зіщулився біля черепашки з морського вушка. Обидві потвори зникли в буфеті. Збентежений господар гнівно закричав, хоч і не було до кого: «Який дідько зчинив такий галас?» Місяць стояв при заході, і смуга білого світла повужчала.