Ваш покірний слуга кіт

Розділ ІV

Своїм звичаєм, я і далі нишком навідуюсь у садибу Канеди. Тепер уже не треба довго тлумачити, що таке «своїм звичаєм». Кожному відомо: «своїм звичаєм» — це «часто», піднесене до квадрату. Зроблене раз кортить повторити, а пережите двічі — зазнати втретє. Це, властиве не тільки людям, а й котам. Ми з цим народжуємося. Тричі повторена дія стає нашою звичкою, а та, точнісінько, як у людей, перетворюється у життєву необхідність. Того, хто здивується: навіщо, мовляв, учащати в садибу Канеди? — я запитаю: «А чому люди вдихають дим ротом, а видихають носом? Коли вже вони безсоромно ковтають те, що не помагає шлунку, й не лікує від запаморочення голови, то я не хотів би чути докорів за відвідини Канедової садиби. Бо для мене це все одно, що для них тютюн».

«Нишком навідуюсь» — мабуть, невдало сказано, трохи ріже вухо. Адже я не якийсь там злодюга чи зальотник. Щоправда, я вчащаю до Канеди без запросин, але ж не для того, щоб поцупити шматок тунця чи пошептатися з китайською болонкою, в якої морда поморщена, наче її зсудомило. То, може, я шпигун?… Аж ніяк. Бо, як на мене, то взагалі на світі немає заняття мерзеннішого за ремесло донощика й лихваря. Правда, якось я виявив невластивий котам лицарський дух і заради Канґецу-куна мимохідь підгледів, що відбувається у будинку Канеди, але ж то було лише один-однісінький раз, — опісля я вже ніколи не допускався ницого вчинку, який міг би заплямувати моє котяче сумління. В такому разі навіщо я вжив оці підозрілі слова «нишком навідуюсь»? О, тут криється глибокий зміст. Щиро кажучи, я вважаю: небо створено, щоб усе на світі вкривати, земля — щоб усе суще на собі нести… Навіть уперті, швидкі до суперечки люди — і ті навряд чи зможуть заперечити проти цього. Так от, якщо запитати, скільки праці вклали люди у створення неба й землі, то виявиться — анітрішечки! Здається, немає закону, який дозволяє не створене твоїми руками вважати своєю власністю. А втім, нехай люди думають, що їм заманеться, я твердо знаю одне: не мають вони права забороняти іншим ходити, куди тим захочеться. Люди не посоромилися розмежувати неосяжну землю, поділити її на окремі ділянки, наставити пакілля, пообгороджувати парканами, назвавши маєтками панів таких-от і таких. Але ж це все одно, що протягти по блакитному небу мотузку й заявити: «Оце моя частка неба, а ота — його». Якщо землю продають ділянками завбільшки в один цубо, то чому б не продавати вроздріб і повітря, яким дихаємо, розділивши його на кубічні сяку? А якщо не можна торгувати повітрям, якщо безглуздо ділити небо мотузкою, то хіба логічно визнавати приватну власність на землю? Ясна річ, що ні. Я глибоко переконаний у непорушності цього закону природи, а тому бігаю, куди душа забажає. Не хочу — не йду, але як захочу — будь-куди доберуся, ніщо мені не перешкода. То чого ж мені ніяковіти перед такими, як Канеда?.. Шкода тільки, що силою нам не зрівнятися з людьми. А оскільки ми живемо у світі, де шанують приказку: «Чия сила, того й правда», — то нам, котам, не вдається перемогти, навіть якщо розум на нашому боці. А спробуй-но наполягати на своєму — не зоглянешся, як скуштуєш коромисла терезів власника рибної крамнички. Як колись Куро рикші. Коли правда моя, але сила — на боці супротивника і постає питання: зректися своїх переконань і скоритися чи нишком відстоювати їх до кінця, — я, звичайно, вибираю останнє. Але щоб уникнути коромисла, доводиться затаюватись. А що заглянути в чужий дім мені ніщо не заважає, я не можу стриматись, щоб туди не заскочити. Ось чому я нишком навідуюсь у садибу Канеди.

Хоч у мене й немає бажання шпигувати, однак щоразу, тільки прокрадусь у дім Канеди, мимоволі стаю свідком того, чого волію не бачити, закарбовую в пам’яті те, чого не бажаю пам’ятати: як пані Ханако уважно витирає носа після вмивання, як панночка Томіко ласо споживає рисові коржики, як сам Канеда-кун… На противагу дружині, у Канеди-куна ніс плескатий. І не тільки ніс, усе лице його сплющене. Напевне, в дитинстві під час бійки якийсь шибайголова схопив його за барки й що мав сили притиснув обличчям до глиняної огорожі, а зла доля оберігала сліди тої події цілих сорок років аж донині. Безперечно, його обличчя досить спокійне, але завжди незворушне. Хоч би як він сердився; воно не виказує його емоцій… Так от мені доводиться спостерігати, як Канеда-кун заїдає сасімі [106] тунця, ляскаючи себе по лисині, як узуває високі ґета й одягає високу шапку, бо не тільки його обличчя, а й він сам наче приплюснутий, і як їхній рикша насміхається з хазяїна, а сьосей захоплюється: «Ну, й голова! Так йому й треба!» Та хіба все перелічиш!

Останнім. часом я звик прослизати задвірком у сад, і, сховавшись за штучним пагорбком, вичікувати. Якщо пересвідчуюсь, що сьодзі розсунуті й навколо тихо, неквапом заходжу в дім. Якщо ж чуються людські голоси і я побоююсь, що мене помітять з вітальні, обходжу ставок, прокрадаюсь повз вбиральню і прошмигую під веранду. 3а мною ніякої провини немає, тож нічого мені боятися. Однак я завжди готовий зустрітися з неприємністю — з нахабою, прозваним людиною. Якби у світі жили самі розбійники на взірець Кумасака Тьохана [107], то навіть благородні люди, уславлені своїми чеснотами, напевне, вчинили б так, як і я. Канеда-кун поважна ділова людина, тож мені нічого побоюватися, що він кинеться на мене, розмахуючи величезним мечем, як той Кумасака Тьохан, але подейкують, нібито через якусь хворобу він не вважає людей за людей. Що ж тоді казати про котів, коли він людей має за ніщо. Виходить так, що кожна істота котячої породи, навіть найславніша своїми чеснотами, повинна пильнуватися в його домі. Щодо мене, то саме необхідність остерігатися й приваблює — можливо, тому-то я, нехтуючи небезпекою, прокрадаюся через ворота Канедової садиби. Сподіваюсь повернутися до цієї теми пізніше, коли докладно проаналізую свої котячі думки.

«Цікаво, що ж там відбувається сьогодні?» — я приліг на моріжку вже знайомого штучного пагорбка й подивився на будинок. Крізь широко розсунуті назустріч весні сьомзі було видно, як у просторій вітальні подружжя Канеда розмовляє з незнайомим гостем. Жаль тільки, що пані Ханако повернула свій ніс до мене, а її злий погляд, ковзнувши над ставком, зупинився на моєму лобі. Канеда сидів до мене боком, повернувши своє пісне обличчя до гостя так, що воно видніло тільки наполовину. Носа наче й не було. Лише по їжакуватих, подекуди вже посивілих, вусах можна було здогадатися, що трохи вище прилаштувався ніс. Я дав волю уяві й подумав собі, як, напевне, приємно весняному вітру попестити таке гладке обличчя. Сама по собі пересічність — не біда, але тільки зіткнувшись з нею у храмі посередності й вульгарності, збагнеш, яка вона жалюгідна. І кого це в нашу просвічену епоху, епоху Мейдзі, доля нагородила таким безвиразним лицем? Сховаюся, як завжди, під верандою і послухаю, що говоритимуть, може, взнаю про кого.

— …тому жінка не пожаліла часу й пішла до нього розпитати, як… — своїм звичаєм чванливо провадив Канеда-кун. Чванливо, але не різко. Його мова була така ж одноманітно-нудна, як і лице.

— Якщо він колись учив Мідзусіму-сана… Справді, це непогана думка… справді, - з уст гостя тільки й зривалося оте «справді».

— Однак нічого не вийшло.

— А це тому, що Кусямі тугуватий на голову… Він був непутящий ще коли ми жили разом у пансіоні… Уявляю, як ви з ним попомучилися, — звернувся гість до Ханако.

— Попомучилися? Та за все життя зі мною ще ніхто так брутально не обходився. — Ханако засопла носом.

— Невже грубіянив вам? Зрештою, чого ще сподіватися під суб’єкта, котрий десять років підряд тільки те й робить, що викладає англійську мову? Він здавна страшно впертий… Тепер ви, мабуть, зрозуміли, звідки це в нього, — підладжувався до Ханако гість.

— Шкода про такого й мови. Тільки жінка хоче щось запитати, як він одразу її перебиває…

— От нечема! Повчи такого трохи, як він тут же забундючиться, а якщо до того ж він, крий Боже, бідняк, то на кожному кроці виставлятиме свій гонор… Ех, скільки нахаб розвелося на цьому світі! Вони не усвідомлюють своєї нікчемності, а тільки вичікують, щоб кинутися хижим звіром на, людину зі статками. Так, наче вони колись належали їм. Неймовірно! Ха-ха-ха, — вдоволено засміявся гість.

— Це щось нечуване! І, мабуть, винні в усьому його вередлива вдача й необізнаність з життям. Тому я гадаю, не завадило б його провчити. Дещо вже зроблено.

— Справді, це, напевне, пішло йому на користь.

— О, Судзікі-сан, якби ви тільки знали, який він упертий. Кажуть, у гімназії він уже й не розмовляє з Фукуті-саном і Цукі-саном. Я було подумав — нарешті схаменувся, от і мовчить. Та де там! Цими днями він кинувся з кийком за вашим безневинним сьосеєм… Тільки подумайте — йому понад тридцять, а він таке витіває. Певно, останню клепку загубив.

— І чого він так розійшовся?… — В голосі незнайомця вчувалася розгубленість.

— Й отак ні сіло ні впало. Наш сьосей проходив мимо його дому й щось сказав, а той за кийок — і надвір. А хоч би хлопець і щось сказав ненароком. Що ж тут такого? Адже він ще зовсім дитина. А ти, вусате здоровило, — вчитель же! Чого дитину займати?

— Авжеж, авжеж, — підтвердив гість.

— Так-так, учитель, — погодився й Канеда-кун. Здавалося, усі троє дійшли згоди в одному: коли ти вже вчитель — покірно терпи, наче дерев’яна статуя, хоч би які образи на тебе сипалися.

— Або погляньте на того Мейтея, чи як там його… Дивак, та й годі! Наплете вам сім мішків гречаної вовни… Такого дивака вперше бачу.

— А-а, Мейтей! Він, здається, без брехні дня не проживе. Ви його теж здибали в Кусямі? 3 ним поведешся — клопотів не збудешся. Колись, можна сказати, ми з одного казана їли. Але й сварилися — він полюбляв капостити.

— Такий будь-кому дозолить. Іноді й не без того, щоб збрехати, правда? Якщо перед кимсь завиниш або хочеш себе вигородити. А він тільки те й робить, що людей ошуку. Ну, що з таким поробиш? От я і думаю: яка йому користь з того патякання?

— Правду кажете І найстрашніше, що брехня для нього — розвага. От розпуста!

— А хоч би й та історія з Мідзусіма! Я навмисне зайшла до Кусямі, щоб докладно про все розпитати. Але дарма — все пішло нанівець. Така мене досада взяла, аж гидко було дивитися на нього… Але ж найперша річ — пристойність, отож, коли звертаєшся до когось у справі, то нічого вдавати, ніби не знаєш, що за це треба платити. От я й послала йому з нашим рикшею цілу дюжину пива. І що ви думаєте він сказав? «Я, — каже, — не можу прийняти, віднеси назад». - «Але ж це подарунок, — відповідає рикша, — візьміть, будь ласка»… А той негідник йому: «Я, — каже, — варення їм щодня, а от таку гидоту, як пиво, не вживаю». І тут же зайшов у дім… Наче нічого іншого не міг відповісти… Ну, що ви на це? Чи не грубіян?

— Страшний!

Здавалося, вже й гість переконався, що Кусямі таки нахаба.

- От я сьогодні й запросив тебе, — після короткої мовчанки заговорив Канеда-кун. — 3 такого йолопа було б досить і того, що з нього поглузували з-за паркана, але тут є одна делікатніша справа… — Канеда-кун поляскав себе по лисині, як і тоді, коли наминає сасімі тунця. Правда, я сидів під верандою, і тому, звісно, не міг бачити, чи справді він ляскав себе по лисині. Я просто здогадався. Адже останнім часом я досить наслухався того ляскоту. Як черниці розрізняють звук дерев’яного гонга, так і я з-під веранди можу безпомилково визначити, що ляскають себе по лисині. Аби тільки звук був чистий. — Так от, я хочу тебе трохи потурбувати…

— Не соромтесь, будь ласка, кажіть. Усе, що зможу, я зроблю… Адже я дістав посаду в Токіо лише завдяки вашій ласкавій допомозі, - квапливо погодився. гість. По голосу відчувалося, що гість багато чим завдячує Канеді. Ого, справа повертає на цікаве! Сьогодні випала гарна днина, і я йшов сюди без особливої охоти, зовсім не сподіваючись почути щось особливе. Це все одно, що прийти в храм на свято Хіґан, а попасти в гостини до ігумена на солодкі рисові балабушки. «Що ж це Канеда-кун збирається просити в гостя!» — і я під верандою нашорошив вуха.

— Кажуть, ніби той дивак Кусямі з невідомої причини підбурює Мідзусіму й патякає: мовляв, не варто одружуватися з донькою Канеди… Правда, Ханако?

— Не тільки патякає — прямо так і каже: «Де ви знайдете такого дурня, щоб оженився з донькою такої особи? Канґецу-кун, нізащо не одружуйся».

— «Такої особи». От нечема! Невже він так і висловився?

— Ще б пак! Дружина рикші мені про все точно доповідає.

— Ну, як, Судзукі-кун? Тепер ви все знаєте. Правда, набридливий тип?

— Не знаю, що й казати. 3давалося б, навіщо в таке діло пхати свого носа. Це й Кусямі повинен розуміти. Власне, навіщо воно йому?

— От я й звернувся до тебе, бо, кажуть, у студентські роки ти мешкав з Кусямі в одному пансіоні й досі підтримуєш з ним дружні стосунки. Може б, ти стрівся з ним та розтлумачив йому як слід, що йому корисно, а що шкідливо. Якщо його щось розсердило, дарма — він не має рації. Нехай краще втихомириться, а про себе я сам потурбуюся. Бо як буде гнути своєї, то нехай затямить: око за око, зуб за зуб… Одне слово, як буде впиратися, то нічого, крім шкоди, не матиме.

— Авжеж, дурна впертість йому тільки зашкодить. Я вже йому розтлумачу, що до чого.

— А ще скажи, що руки нашої доньки домагається багато хто і невідомо, чи ми ще віддамо її за Мідзусіму. Однак ми дедалі більше переконуємося, що Мідзусіма непогана людина, освічена. Можеш навіть натякнути, між іншим, що ми не проти віддати за нього доньку, якби він наполегливо працював і найближчим часом став доктором наук.

— Він, напевне, працюватиме старанніше, якщо дізнається про вашу обіцянку. Я з ним побалакаю.

— Далі, знаєш, яка штука… Я думаю, Мідзусімі зовсім не личить називати того дивака Кусямі сенсеєм. Взагалі, шкода, що він слухається його порад. Та менше з тим. Зрештою, на Мідзусімі світ клинцем не зійшовся, тож не велика біда, якщо Кусямі перешкоджатиме…

— Жаль тільки Мідзусіму-сана, — докинула слово Ханако.

— Я незнайомий з Мідзусімою-саном, але думаю, що поріднитися з вами — велике щастя для нього. Звісно, він не проти одруження.

— Мідзусіма-сан хоче одружитися, але його збивають оті два — Кусямі та Мейтей.

— Не гаразд. Освіченій людині не личить отак поводитися. Обов’язково зайду до Кусямі й поговорю.

— Ти вже пробач, але до тебе є ще одне прохання. Ясна річ, Кусямі найкраще знає Мідзусіму, але дружині останнім разом так і не вдалося про нього вивідати. В такому разі може б ти розвідав, яка у нього вдача, як він поводиться, чи розумний?

— Усе зроблю. Сьогодні субота, тож, напевне, застану Кусямі вдома. Тільки от я хотів би знати, де він останнім часом живе.

— Звернете від нашого будинку праворуч і підете до кінця завулка, потім повернете ліворуч і побачите його хату, огороджену струхлявілим чорним парканом, — пояснила Ханако.

— Це ж зовсім поряд. Вертатимусь, зайду на хвилину до нього. Я легко знайду його будинок по табличці.

— Майте на увазі, табличка не завжди на місці. Він, мабуть, приклеює вареним рисом на воротах свою візитну картку, яку щоразу змиває дощ. А тільки дощ перестане, знову її приклеює. Отож на табличку надії не покладайте. Ну, чи ж не ліпше було б прибити дерев’яну? От недогадливий!…

— Дивина, та й годі. А що, як спитаю, де будинок з трухлявим чорним парканом? Кожен, мабуть, покаже.

— Авжеж, іншого такого неохайного будинку в цілому кварталі не знайти, тож не помилитеся… Стривайте, є ще одна прикмета. Питайте, де будинок з порослим травою дахом.

— Дуже примітний будинок, ха-ха-ха…

Треба мерщій вертатися додому, поки туди не зволив прийти Судзікі-кун. Що ж до розмови, то я вже й так наслухався. Прошмигнувши мимо туалету, поза штучним пагорбком, я вискочив на вулицю, звідти гайнув до будинку з порослим травою дахом. Наче нічого й не сталося, виліз на веранду і присів навпроти вітальні.

Господар розіслав на веранді білу ковдру і, лігши долілиць, ніжився, в яскравих променях весняного сонця. А воно здавалось несподівано ласкавим — зігрівало халупу, порослу грициками, так само щедро, як і вітальню Канеди-куна. Жаль тільки, що ковдра була нужденна. Ткали її білою, і в крамниці імпортних товарів продавали як білу; більше того, сам господар, купуючи, сказав: «Дайте он ту, білу». Але відтоді минуло кільканадцять літ, тож давно вона втратила природний колір і стала темно-попелястою. Цікаво, чи ще довго вона протягне й чи набере чорного як смола кольору. Її, усюди протерту, що аж нитки знати вздовж і впоперек, гріх називати ковдрою. Правильніше сказати, то була не вовняна ковдра, а звичайнісінька рядюжка. Однак господар, напевне, вважає: коли вона протрималася рік і два, п’ять і десять літ, то повинна служити йому ціле життя. Що за легковажна, безтурботна людина! Так от, господар лежав долілиць на ковдрі, якій випала така тяжка доля. «Що це він робить!» — тільки я подумав, як одразу помітив, що, підперши обома руками випнуте підборіддя, між пальцями правої господар затис цигарку. Ото й усе. А втім, можливо, в його покритій лупою голові, як вогненна колісниця, проносилися великі істини всесвіту. Щоправда, як постежити за ним збоку, то в це важко було повірити.

Не помічаючи, що цигарка дотліла, а чималий стовпець попелу впав на ковдру, господар втупився у цівочки диму від цигарки. Підхоплений весняним вітерцем дим то піднімався вгору, то спускався вниз й, описавши кілька вигадливих кілець, темно-ліловим клубком осідав на вологому після миття волоссі господині… О, зовсім забув сказати кілька слів і про неї.

Господиня повернулася до чоловіка задом. Гадаєте, це непристойно? Аж ніяк. Назвати якийсь учинок чемним чи не чемним — залежить від того, як його тлумачити. Нема нічого непристойного, що жінка підняла свій величний зад перед носом у чоловіка, а той спокійнісінько вперся в нього головою. Адже вони вище передсудів: обтяжливих рамок етикету позбулися ще на першому році подружнього життя… Отож, прибравши названої пози, господиня демонстративно розпустила вимите у настої червоних водоростей і свіжими яйцями волосся, без жодного кучерика, й зосереджено шила дитячу безрукавку. Власне кажучи, вона винесла на веранду креп-муслінову ватяну ковдру й коробку для рукоділля та шанобливо повернулася до чоловіка задом саме для того, щоб висушити волосся. А може, навпаки, господар туди повернувся. Вже згадуваний тютюновий дим густими струмками пронизував розворушене вітерцем, чорне волосся, а господар, затамувавши подих, спостерігав, як несподівано перед ним постало марево. Дим, ясна річ, не стояв на місці, а згідно зі своєю природою перебував у безперервному русі; тому, бажаючи простежити, як він переплітається з волоссям, господар мусив вести за ним погляд. Розпочавши спостереження від тої миті, як дим пропливав над жінчиним попереком, господар неквапливо повів очима по спині, поковзнув по плечах, по потилиці, а досягши нарешті тімені, мимоволі йойкнув. На самій маківці голови його вірної подруги, з якою він поклявся жити до смерті, кругліла чимала лисина. Немов радіючи нагоді, вона зблискувала під теплим сонячним промінням. Вражений несподіваним відкриттям, господар витріщився на лисину, хоч вона й засліплювала йому очі. Спершу вона йому нагадала лампадку божника, що переходила у спадок уже протягом багатьох поколінь. Сім’я належала до буддійської секти Сінсю, а тому за давнім звичаєм мусила витрачати непосильні кошти на догляд за божником. Господар пригадав, що замолоду він бачив у коморі прикрашене сухозліткою дзусі [108] з підвішеною всередині латунною лампадкою, яка навіть опівдні тьмяно світилася. У навколишній темряві світло здавалося особливо яскравим, тому-то, мабуть, господареві навіяло спогади дитинства, пов’язані з лампадкою, як тільки угледів жінчину лисину. Та миттю видиво лампадки зникло. Йому згадалися голуби богині Каннон [109]. 3давалося б, що спільного між богинею Каннон і жінчиною лисиною? Але в голові господаря вони тісно перепліталися. В дитинстві, відвідуючи храм в Асакуса, він доконче купував горох для голубів, що його продавали в червоних тарілочках. І кольором, і величиною ті тарілочки напрочуд скидалися на лисину.

- І справді, схожі! — вигукнув господар.

— Що? — обізвалась господиня, не відриваючись від шитва.

— Що, що? А ти знаєш, що на твоїй голові величезна лисина?

— Еге, — промимрила господиня, не відкладаючи шитва. Видно, розкриття таємниці її анітрохи не лякало. Оце-то зразкова, вільна від забобонів жінка!

— Вона у тебе була й до одруження чи з’явилася вже після заміжжя? — спитав господар. «Якщо до одруження, значить, мене обдурили», — додав подумки, але вголос не сказав.

— Не пам’ятаю, коли. Що ж тут страшного — лисина? — Господиня втямила, що треба вдатися до хитрощів.

— «Що тут страшного?» Хіба тобі байдуже, яка в тебе голова? — господар починав дратуватися.

— Тому й не страшно, що моя, — сказала господиня і, схаменувшись, повела правою рукою по лисині. — Ти диви, яка велика, а я й не догадувалася.

Видно, господиня аж тепер помітила, що лисина побільшала.

— Якщо зав’язувати волосся вузлом, то шкіру зводить. Так і полисіти недовго, — боронилася господиня.

— Як лисітимеш так і далі, то в сорок років у тебе буде не голова, а металевий чайник. То, напевне, якась хвороба. Та ще, хай Бог криє, й заразна. Сьогодні ж звернися до Амакі-сана, — проказав господар, погладжуючи свою голову.

— От ви про інших говорите, а в самих у носі сиве волосся. Якщо вже лисина заразна, то сиве волосся й поготів, — напосідала господиня.

— Не біда, що сиве волосся з носа виглядає, а от лисина… А особливо в молодиці. Ото вже потвора!

— Потвора, то не треба було брати мене! Ви женилися з власної охоти, ніхто вас не силував, а тепер, бач, «потвора»!

— Бо не знав! Аж до сьогодні анічогісінько не знав. Якщо так пишаєшся своєю лисиною, то чого не показала мені ще нареченою?

— Що за нісенітниця! Де ж це видано, щоб нареченій перевіряли голову перед одруженням?

— Та Бог з нею, тою лисиною. Її ще можна стерпіти. А от зростом ти не вийшла. Аж дивитися сором.

— А хіба відразу не видно, якого зросту людина. Ви ж від самого початку знали, що я невисока, а все-таки попросили моєї руки.

— Ну, знав, звісно, знав. Але думав, що підростеш.

— Хто ж у двадцять років росте?… Не морочте голови. — Відклавши безрукавку, господиня різко повернулася до чоловіка. Увесь її гнівний вигляд наче про мовляв: «Побачимо, яка буде відповідь. Я свого не попущу».

— Нема такого закону, щоб у двадцять років людина не росла. Думав, підростеш, якщо тебе годувати як слід, — поважно міркував господар. Зненацька задзеленчав дзвінок на ґанку і хтось гучно спитав: «Дозвольте?» По грициках на даху Судзукі-кун, певно, розшукав лігво сонного дракона Кусямі-сенсея.

Відклавши сварку на майбутнє, господиня схопила шитво й зникла у вітальні. Господар згорнув свою сіру ковдру і вкинув у кабінет. Незабаром служниця принесла візитку картку. Господар глянув і здивувався. Сказав: «Проведи гостя до мене», — а сам з карткою подався в туалет. Ніяк не доберу, навіщо він поспішив туди, та ще й з візитною карткою Судзукі Тодзюро-куна. В кожному разі найбільше перепало візитній картці, якій довелося супроводжувати мого господаря у таке сморідне місце.

Служниця підсунула ситцевий дзабутон до токонома, мовила гостеві: «Будь ласка, сюди», — і вийшла. Судзукі-кун обвів поглядом кімнату. Оглянувши в токонома копію картини Му Аня [110] «Весна», намилувавшись вишневою галузкою у дешевій зеленкувато-блакитній порцеляновій вазочці, він раптом скинув оком на підсунутий йому дзабутон і помітив, що там уже розлігся кіт. Зайве, мабуть, казати, що то був я. Хвилину в душі Судзукі-куна кипіло, чого, проте, годі було прочитати на його обличчі. Безперечно, дзабутон запропонували Судзукі-кунові, але не встиг він опам’ятатися, як якась істота безцеремонно вмостилася на ньому. То було перше, що порушило душевну рівновагу Судзукі-куна. Одна річ, якби дзабутон запропонували і він лежав незайнятий. Тоді, може, щоб підкреслити свою скромність, Судзукі-кун очікував би господаря, сидячи на твердій маті. Та ще хто розташувався на дзабутоні, призначеному для нього? Якби то була людина, ще можна б стерпіти, а котові — нізащо. Котяче нахабство зовсім зіпсувало гостеві настрій. То була друга обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Врешті-решт своєю поведінкою кіт нервував його. Замість виправити помилку при появі гостя, кіт гордовито розлігся на дзабутоні, на якого не мав жодного права, і, кліпаючи круглими неприязними очима, мало не питав: «А ти хто такий?» То була третя обставина, яка порушила душевну рівновагу Судзукі-куна. Якщо я тобі не до вподоби, то вхопи мене за карк і стягни. Але Судзукі-кyн не з таких — він тільки мовчки глипав на мене. Аж не віриться, що така пишна особа, як людина, та побоялася кота й не дала волю рукам. Чому ж тоді Судзукі-кун не зігнав на мені своєї злості й не покарав? Гадаю, причиною тому — виняткове почуття гідності, яке не дозволяє йому, як окремому індивіду, зійти до цього. Коли мірятися силою, то зі мною легко впорається і мала дитина. Але якщо виходити з міркувань престижу, то навіть Судзукі-кунові, - правій руці Канеди-куна, - несила що-небудь удіяти з нахабним котом, який сидить собі на дзабутоні наче котячий божок. Хоч би поблизу й нікого не було, все одно заводитися з котом — тільки ганьбити звання людини. Зрештою, у двобої з котом з’ясовувати силою, чия правда — на таке здатна лише дитина. Смішно, якби до цього вдалася доросла людина. Краще вже деякі незручності, ніж ганьба. Однак, чим довше Судзукі-кун терпів, тнм ненависніше позирав на мене. А я тішився, дивлячись на його невдоволену фізіономію, і ледве стримувався, щоб не пирснути зі сміху. .

Поки ми з Судзукі-куном грали цю пантоміму, госпІодар, обсмикуючи на собі одяг, устиг вернутися до кімнатн і, з подивом вигукнувши: «Ти ба!» — сісти. Оскільки, за візитною карткою у руках господаря і слід загув, можна було здогадатися, що ім’я Судзукі Тодзюро-куна запроторено на довічне заслання у смердюче місце. Не встиг я і подумати: «Ох, яке лихо спіткало візитку картку!», як господар ухопив мене за загривок і з вигуком «о, стонадцять чортів!» вижбурнув на веранду.

— Бери, сідай. Аж не віриться. Коли це ти прибув до Токіо? — Господар запропонував дзабутон своєму давньому товаришеві. Судзукі-кун перевернув дзабутон і лише тоді сів.

— Багато роботи, тому й не давав про себе знати. Річ у тому, що недавно мене перевели в Токіо, у головну контору…

— От і чудово, ми з тобою давненько не бачилися. Якщо не помиляюсь відтоді, як ти поїхав у провінцію.

— Так, скоро десять pоків. Мені, звичайно, доводилось наїздом бувати в Токіо, але все у справах, то ти вже пробач, що не заглянув, не сердься. Фірма — це не гімназія, тут не відпочинеш.

— А ти перемінився за ці роки, — промовив господар, оглянувши гостя від ніг до голови.

Судзукі-кун зачісував волосся на проділ, одягав костюм англійського крою з модною краваткою, на грудях виблискував срібний ланцюжок. Хто б повірив, що це колишній приятель Кусямі-куна!

— Тепер, бач, доводиться начіпляти отакі штуки, — .Судзукі-кун не витерпів, щоб не похвалитися срібним ланцюжком.

— Справжнє срібло? — поцікавився господар.

— Ще б пак, вісімнадцятої проби, — всміхнувся гість. — А ти теж постарів. Напевне, й діти є. Одне?

— Ні.

— Двоє?

— Ні.

— Ще більше? Троє?

— Авжеж, троє. І хто зна, скільки ще буде.

— Ти, бачу, такий же безтурботний, як і колись. Скільки найстаршому? Мабуть, чимало.

— Точно не скажу, але десь шість чи сім…

— Хе-хе-хе, ну й живеться тим безтурботним учителям! Шкода, що й я не став учителем.

— 3а три дні обридло б.

— Невже? Чим же тобі кепсько? Живеш як у раю, без клопоту, вільного часу досхочу, можеш віддатися улюбленій справі. Чого тобі не вистачає? Комерсантом теж не погано, але не таким, як оце я. Як уже бути комерсантом, то великим. Бо, коли пасеш задніх, виходить по-дурному: то мусиш до когось підлещуватися, то ходити на бенкети й пити саке, яке на душу не йде.

— Ще з шкільної лави я не зношу ділових людей. Заради грошей вони на все здатні. Недарма їх колись називали гендлярами, — просторікував господар, немов забувши, що перед ним комерсант.

— Ну, може, занадто різко… Згоден — у них є щось огидне, але ж кожному ясно, що без певного ризику грошей не доскочиш… Однак гроші — хитра штука… Я оце був в одного комерсанта, то він каже: «Хто хоче збити грошенят, тому не обійтися без тригонометрії. Мусить розібратися у трикутнику почуттів: викинути з голови почуття обов’язку, милосердя і сорому». Правда, цікава тригонометрія? Ха-ха-ха.

— Який це дурень таке сказав?

— Не дурень, а розумна людина, відомий у діловому світі комерсант. Ти, мабуть, його знаєш. Він мешкає поблизу, в завулку.

— Канеда? Теж мені цабе…

— Ну, чого ти сердишся? Я ж пожартував: мовляв, не робитимеш так, то в кишені вітер гулятиме. Хіба ж можна сприймати жарти всерйоз?

— Гаразд, нехай ота тригонометрія — жарт. А що ти скажеш про ніс пані Канеди. Коли ти до них заходив, то, напевне, звернув на нього увагу.

— Ти про його дружину? Дуже приязна жінка.

— Ніс, ніс! Я маю на увазі її здоровецький ніс. Я навіть склав про нього епіграму.

— А що це таке, епіграма?

— Епіграма? О, та ти зовсім відстав.

— Гаразд, гаразд. Та й чи до літератури таким зайнятим, як я, людям.

— А ти знаєш, який був ніс у Карла Великого?

— Ха-ха. ха! Таке скажеш. Звідки ж мені знати.

— Підлеглі дали Веллінгтонові прізвисько Ніс. Тобі це відомо?

— Та що з тобою? Навіщо тобі здалися ті носи? Хіба не все одно, які вони?

— Певно, що ні. Ти про Паскаля знаєш?

— Чого ти причепився зі своїм «знаєш, знаєш»? Наче я прийшов до тебе складати іспит. То що ж зробив той Паскаль?

— Він сказав ось що.

— Що?

— «Якби ніс Клеопатри був трошки коротший, це спричинилося б до величезних змін у світі».

— Та невже?

— Ось чому не слід так легковажити носами, як ти.

— Ну гаразд. Приділятиму їм більше уваги. До речі, я прийшов до тебе у невеличкій справі… Отой… ну, якого ти колись учив, Мідзусіма… е-е Мідзусіма… е-е… ніяк, не пригадаю… Ну, отой, що вчащає до тебе.

— Канґецу?

— Так-так, Kaнґецy. Я прийшов розпитати дещо про нього.

— Чи не про одруження?

— Та, щось таке. Сьогодні у Канеди…

— Недавно Ніс сам сюди заходив.

— Он як! Згадав, пані Канеда розповідала. «Прийшла, — каже, — до Кусямі-сана розпитати, але, на жаль, там сидів Мейтей і безперестанку втручався у розмову. Я, — каже, — так і не збагнула, що до чого».

— Якби не ходила з таким носом, усе було б гаразд. — Слухай, вона ж не про тебе говорила. Все жалілася, що через того Мейтей-куна не змогла залагодити делікатної справи. От і попросила мене ще раз переговорити з тобою. Досі мені ще не доводилося виконувати такого доручення, але, гадаю, — звичайно, якщо обидві сторони не заперечуватимуть, — було б непогано дійти згоди…Тому-то я і навідався до тебе.

— Дякую, — холодно відповів господар, хоча слово «сторони» чомусь його зворушило. У нього було таке відчуття, якого зазнаєш паркого літнього вечора, коли прохолодний вітерець несподівано торкнеться розігрітого тіла. А взагалі мій господар — неотеса, впертий і понурий витвір природи. А проте він дуже відрізняється від людей, породжених нашою жорстокою і бездушною цивілізацією. Хоч він і звик з будь-якого приводу впадати в гнів, але здатний і на милосердя. 3 Ханако недавно посварився тільки тому, що не сподобався її ніс, а на дочці це не відбилося. Він ненавидить ділків, а заразом і Канеду, як людину одного з ними штибу, але та ненависть, треба сказати, не переходить на дочку. До неї не відчуває ні вдячності, ні злості, Канґецу ж, свого учня, любить як власного сина. Коли й справді, як каже Судзукі-кун, сторони кохають одна одну, то благородній людині не годиться ставати на перешкоді. (Як видно, Кусямі-сенсей все-таки має себе за благородного). Якщо, звичайно, сторони кохають одна одну… А втім, надвоє баба ворожила… Щоб виробити власну позицію в такій справі, треба виходити з реального стану речей.

— Слухай, а дочка хоче заміж за Канґецу? Мені начхати, що думають Канеда і Ніс. Я хочу знати наміри дівчини.

— Вона… ну… в усякому разі… мабуть, хоче.

Судзукі-кун відповів трохи невиразно. Правду кажучи, в його плани входило тільки розізнати про Канґецу-куна, що ж до намірів панночки, то вони його не цікавили. Навіть дипломатична спритність не допомагала — Судзукі-кун помітно розгубився.

— Невизначено якось — «мабуть».

Господар не заспокоїться, поки не огріє супротивника прямо по лобі.

— Та ні, я трохи не так висловився. Напевне, панночка згодна. Ну, ясна річ… га?.. Пані Канеда сама казала. Мовляв, іноді згадує поганими словами Канґецу-куна…

— Ота дівуля?

— Ага.

— От нахаба! Ти бач, поганими словами обзиває. Як на мене, це свідчить, що вона не хоче виходити за Канґецу.

— Життя — дивна штука. Буває, що й кохану людину навмисне проклинаєш. Хіба ні?

— Де ти здибав таких йолопів?

Видно, господареві нелегко збагнути таємниці людських душ.

— Що ж удієш, коли їх сила-силенна у світі. Правду казати, і пані Канеда так думає: «Напевне, — каже, — донька по самі вуха закохалася, коли обзиває його дурною пикою».

Чудернацьке пояснення так приголомшило господаря, що він утратив мову й тільки некліпно, як вуличний ворожбит, стежив за порухами гостевого обличчя. Судзукі-кун, видно, зметикував, що не виконає доручення, якщо й далі так підуть справи, а тому повернув розмову, як йому здавалось, у зрозуміліше і для господаря річище.

— Хіба ж ти проти, що невістку з такими статками, з такою вродою приймуть у порядний дім? Не заперечую, може, Канґецу й видатна людина, але його становище… о, мабуть, краще змовчати про його становище… Кожен. скаже, що з матеріального боку він їй не рівня. Бачиш, про неї турбуються батьки — умисне відрядили мене до тебе. Хіба це не свідчення її любові до Kaнґeцу-куна, — вправно пояснював Судзукі-кун.

Господар, здається, повірив у щиру любов Канедової доньки, і гість трохи заспокоївся. Але ж побоювався, що господар зненацька вигукне бойовий клич і перейде в наступ, якщо він ловитиме гав. Отож вирішив якнайшвидше скінчити переговори і завершити місію.

— Так от, тепер ти зрозумів, що їм не треба ні грошей, ні багатства, вони прагнуть лише одного — щоб зять посідав становище… ну, мається на увазі титул, науковий ступінь… Вони ладні віддати за нього доньку, як тільки він стане доктором. Не думай, що це марнолюбство… Зрозумій мене правильно… А то ж як пані Канеда до тебе приходила, Мейтей-кун такі дивні речі говорив… Ні, тебе ніхто не звинувачує. Пані Канеда тебе хвалила: мовляв, такий щирий, такий чесний. То все Мейтей-кун… Так от, якщо згадувана особа стане доктором наук, то це піднесе авторнтет і честь родини Канеди в очах суспільства. Як ти гадаєш, чи зможе Мідзусіма-кун найближчим часом подати на захист докторську дисертацію та здобути науковий ступінь?.. Годі казати, якби йшлося тільки про Канеду, то йому не треба ні звання доктора, ні бакалавра. Але ж людська слава… Хіба люди дадуть спокійно жити?

Наслухавшись таких доказів, господар, видно, в душі погодився, що прагнення Канеди мати собі за зята доктора наук небезпідставні. Коли так, то йому закортіло вдовольнити прохання Судзукі-куна. Одне слово, господар був тепер у руках Судзукі-куна. Це й не дивно, адже господар — простодушна й чесна людина.

— У такому разі я пораджу Канґецу, коли навідається, писати докторську дисертацію. Але передусім треба з’ясувати, чи він має намір одружитися з дочкою Канеди.

— З’ясувати? Послухай, якщо так незграбно робити, то діла нам не довести до ладу. Найпевніше — під час звичайної розмови вивідати, що в нього на серці.

— Вивідати?

— Ну, може, я трохи загрубо висловився… Я хотів сказати — поговорити. А з розмови все випливе.

— Може, й випливе, та я от розумію лише те, що мені відверто скажуть.

— Не розумієш — і не треба. Не гаразд, коли такі, як Мейтей, пхають носа в чужі справи й тільки шкодять. Якщо вже не можеш дати Канґецу-кунові доброї поради, то хоч не заважай, це ж його особиста справа… Ні, я не тебе маю на увазі, а Мейтей-куна. Такому як потрапиш на язик, то начувайся.

Судзукі-кун ганив начебто Мейтея, а насправді мав на увазі господаря. Та несподівано, ніби на підтвердження приказки: «Про вовка помовка, а вовк у хаті», разом з поривом весняного вітру, як завжди, через задвір’я до кімнати влетів Мейтей-кун.

— О, в тебе рідкісний гість! До таких, як я, непроханих зайд, Кусямі часто неуважний. До нього не слід приходити частіше, ніж раз на десять років. Цього разу й солодощі кращі, ніж звичайно, — Мейтей безцеремоино напxав у рот пастили. Судзукі-кун сидів ні в сих нів тих, господар посміхався, а Мейтей без упину плямкав губами. Поглядаючи з веранди на те видовище, я дійшов внсновку, що пантоміма — річ цілком здійспенна. Якщо ченці секти Дзен дискутують без слів, обмінюючись думками на віддалі, то чом же ця мовчазна сцена — не сеанс телепатії? Щоправда, надто короткий, але зате який виразник і насичений.

— Я оце недавно подумав, чи ти на все життя забився у провінційну глушину. Аж раптом ти вернувся. Непогано жити довго. Яких тільки щасливих зустрічей не матимеш! Як от з тобою. — Мейтей-кун обходився з Судзукі-куном не менш зухвало, як і з господарем. Зустрінуться приятелі через десять років — ніяковіють, навіть якщо їм доводилося жити під одним дахом і їсти з одного казана. Та не таким удався Мейтей-кун. Ніяк не доберу, з чого б це: з великого розуму чи недоумства?

— Помиляєшся. Я не такий дурник, як ти гадаєш. — Хоч Судзукі-кун і не образився, але помітно непокоївся і нервово перебирав пальцями срібний ланцюжок.

— Ти приїхав на електричці? — несподіваио задав дивне питання господар.

— Ви що, думаєте, я зайшов, щоб з мене глузували? Хоч ви маєте мене за провінціала… все-таки в мене шістдесят акцій акціонерного товариства міских трамвайних ліній.

— Оце так! А в мене їх було вісімсот вісімдесят вісім з половиною, однак зосталася тільки половина, бо решту, здається, міль сточила. Шкода, що ти раніше не приїхав у Токіо, я б тобі був віддав тих десять, яких тоді вона ще не пожерла.

— А тобі, бачу, й зараз пальця в рот не клади. Але жарти жартами, а тримати акції — вигідно, щороку їхня вартість зростає.

— Авжеж, навіть з половини через тисячу років я так розбагатію, що доведеться для добра будувати три комори. Ми з тобою люди сучасиі, заповзятливі — маху не дамо в такому ділі. От лише жаль таких, як Кусямі. Вони думають, що акція — начебто побратим редьки [111], - проказав Мейтей і, взявши ще одну пастилу, глянув на господаря. А той і собі, заразившись Мейтеєвим апетитом, потягся до тарілки, — адже все позитивне на світі має право на наслідування.

— Та годі з тими акціями. Мені от хотілося провезти Соросакі на трамваї хоч один раз, — сказав господар, здивовано роздивляючись сліди зубів на пастилі.

— Якби Соросакі сів на трамвай, то завжди доїжджав би до кінцевої зупинки Сінаґава. Нехай краще зостається той Теннен Кодзі викарбуваним на давилі для бочки з квашеною редькою — так спокійніше.

— Кажуть, начебто Соросакі вмер. Шкода. Така світла голова і на тобі… Який жаль, — проказав Судзукі-кун.

— Голова то в нього була світла, — підхопив Мейтей, — але готував їжу кепсько. Коли він чергував, я завжди виходив з дому і перебивався на гречаній локшині.

— Справді, рис у Соросакі завжди відгонив горілим, а всередині був недоварений. Це добре запам’яталося мені. Крім того, давав нам приправу з сирого тофу [112], такого холодного, що в рот не візьмеш, — Судзукі-кун викликав у пам’яті невдоволення десятирічної давності.

— Відтоді Кусямі й Соросакікі стали неролийвода, щовечора ходили разом їсти со. лодку юшку з червоною квасолею. Кусямі за це тяжко поплатився — тепер у нього хро. нічне нетравлення шлунка. Правду казати, Кусямі мав би конати раніше за Соросакіі, адже він напихався квасолею як ніхто інший.

— Дивна логіка! Ти б ліпше разповів, як щовечора ти ходив з бамбуковою рапірою на цвинтар за нашою оселею й вистукував по надгробках, аж поки тебе не заскочив чернець та не дав прочуханки. Куди там мені з червоною квасолею, — не бажаючи здаватися, госпо. дар виказав давні Мейтеєві грішки.

— Ха-ха-ха, твоя правда. Чернець сказав: «Перестань стукати по головах покійників, не заважай їм спати вічним сном». Та що таке я з тією рапірою у порівнянні зі сердитим Судзукі-генералом. Йому заманулось боротися з надгробками вручну, здається, штуки три повалив.

— Чернець тоді не на жарт розгнівався. «Негайно,- каже, — постав на місце». — «Почекайте, поки робітників найму». А він мені: «Ніяких робітників. Як не піднімеш і тим самим не покаєшся, то образиш душі померлих».

— Нічого й казати, виглядав ти жалюгідно. Наче тепер бачу, як ти в самій сорочці й фундосі [113] борсаєшся в калюжі…

— Як ти міг усе це спокійно малювати з натури! Мене важко розсердити, але тоді я аж вилаявся: «От нахаба!» Мені з пам’яті не вихо. дить, як ти намагався виправдатись. А ти вже забув?

— Ти мені скажи, хто може згадати через десять років свої відмовки? Пам’ятаю тільки, що на тому надгробку був викарбований напис: «Тут спочиває великий праведник Кокаку, епоха Ан’ей [114], 5-й рік дракона, січень». То був пpекрасний надгробок у старовинному стилі. Я навіть хотів його вкрасти, як переїздив на нову квартиру. Повірте, той надгробок у готичному стилі відповідає усім вимогам естетики, — Мейтеєві знову закортіло блиснути знанням.

— Воно то так, але яку ти знайшов відмовку… Ось що ти спокійнісінько заявив: «Я маю намір присвятити життя вивченню естетики, а тому повинен збирати матеріал для майбутніх. студій, змальовувати якнайбільше цікавих фактів і подій з життя природи та людей. Зітхати «ой нещасний», «ой бідолаха», видаючи свої особисті почуття, не личить людииі, так щиро відданій науці, як я. Я теж подумав, що ти стрaшенно черства людина, і брудними руками розірвав на клапті свій альбом.

— Відтоді заглух і більше не проявлявся мій великонадійний талант художника. То ти завдав йому смертельного удару. І я затаїв зло проти тебе.

— Не задурюй мені голови. То я злий на тебе.

— Уже тоді Мейтей був хвальком, — втрутився в розмову господар, доївши пастилу. — Не було такого випадку, щоб він дотримав слова. А коли заскочиш його на гарячому, він ніколи не признає вини, а завжди викручується. Коли в храмовому саду розцвів індійський бузок, вів сказав: «Поки облетять бузкові пелюстки, я напишу трактат: «Принципи естетики». — «Нічого в тебене вийде, — сказав я. — Я цього абсолютно певен». А Мейтей: «Я тільки з вигляду слабохарактерний, а насправді я — людина залізної волi. Якщо не віриш, поб’ємось об заклад». Я всерйоз сприйняв його пропозицію, і ми домовилися, що, хто програє, той частує переможця в європейському ресторані в Канда. Я заклався з ним, переконаний, що йому не впоратися з трактатом. Однак у душі трохи й побоювався: в мене ж не було грошей на частування в європейському ресторані. Та сенсей і не збирався писати. Минуло сім днів, двадцять, а він не написав ані сторінки. Нарешті відцвів індійський бузок, на кущах не залишилося жодної пелюстки, а Мейтей і вусом не веде. «Я вже в ресторані», — подумав я, коли надходив час одержати виграш. Час надійшов, а Мейтей: — ні пари з уст.

— Знову придумав якусь відмовку? — втрутився Судзукі-кун.

— Атож, він страшенно зухвалий тип. Уперся і все торочить: «Чого-чого, а сили волі мені не позичати».

— Хоча й не написав ані сторінки? — не втримався сам Мейтей-кун.

— Ясна річ. Ти тоді сказав: «Я певен, що силою волі не поступлюся ні перед ким. Тільки от жаль, що пам’ять підводить. У мене вистачало волі написати трактат «Принципи естетики», але лихо в тому, що на другий день після нашої розмови я все забув. І якщо трактат не готовий до визначеного дня, то винна в цьому не сила волі, а пам’ять. А коли так, то нічого частувати тебе в європейському ресторані». Ти сам зухвалий!

— Це схоже на Мейтея. Дуже цікаво, — невідомо чому захоплено вигукнув Судзукі-кун. Тепер він говорив іншим тоном, ніж до приходу Мейтея. Хтозна, може, це властиво всім розумним людям.

— Що ж тут цікавого? — Було помітно, що господар і досі сердиться на Мейтея.

— Дуже жаль, але я намагався якось загладити вину: так шукав павиних язичків, що мало ніг не повідбігав. Не сердься, будь ласка, почекай трохи. Та коли вже зайшла мова про трактат, я розповім вам незвичайну новину.

— З тобою треба пильнуватися — ти щоразу приносиш незвичайні новини.

— Але сьогоднішня й справді незвичайна. Ти знаєш, що Канґецу засів на докторську дисертацію? Я ж дyмав, що Канґецу, людина з надзвичайно розвинутим почуттям власної гідності, не марнуватиме часу на таке безглузде заняття. А що виходить? Ніби він теж небайдужий до кращої половини людства. От потіха! Послухай, конче треба сповістити про це Носа. Напевне, йому зараз ввижається уві сні доктор жолудяних наук.

Зачувши про Канґецу, Судзукі-кун очима й бородою подав знак господареві: мовчи, мовляв. Але господар не зрозумів. Вислухавши перед тим проповідь Судзукі-куна, господар було поспівчував доньці Канеди, однак тепер, коли Мейтей заторочив: «Ніс, ніс», — він пригадав недавню сутичку з Ханако і відчув, що його пориває на сміх, але не покидає і досада. Та найкращим подарунком для господаря була звістка, що Канґецу взявся до докторської дисертації. З усіх новин останнього часу хвалька Мейтея тільки ця одна була варта усіх попередніх. І навіть приємна й радісна. Врешті-решт не важливо, одружиться Канґецу з донькою Канеди чи ні. Важливіше, що він буде доктором наук. Господар не жалкував, що сам, як невдала дерев’яна статуетка, запліснявіє в кутку майстерні різьбяра, аж поки її не сточить шашіль. Тільки б якомога швидше вкрити позолотою досконало виконану скульптуру!

— Справді пише дисертацію? — запально спитав господар, нехтуючи знаки Судзукі-куна.

— Що за людина? Нікому не вірить… Хоча я й сам не знаю, яка в нього тема: жолуді чи механіка повішення. В усякому разі, Ніс, напевно, буде приголомшений.

Щоразу, як Мейтей безсоромно проказував «ніс», Судзукі-кун непокоївся. Але Мейтей, нічого не помічаючи, провадив далі:

— Після нашої розмови я й далі вивчав проблему носа й нещодавно відкрив, що в «Трістрамі Шенді» є міркування про носи. Шкода тільки, що Стерну не можна показати носа пані Канеди. Такий чудовий матеріал був би! Прикро, що такий ніс захиріє у глушині, хоча в нього є всі підстави зберегтися в пам’яті нащадків тисячоліття. Як тільки Ніс з’явиться тут іще, я спробую накидати з нього ескіз, який правитиме посібником при вивченні естетики, — не вгавав Мейтей.

— Кажуть, донька Канеди готова вийти за Канґецу, — повідомив господар новину, щойно почуту від Судзукі-куна. А той невдоволено скривився і ну підморгувати господареві. Та марно — господар реагував так само, як діелектрик на електричний струм.

— Трохи дивно, невже діти навіть таких батьків здатні любити? Але то, напевне, не любов, а якщо й любов, то в усякому разі несерйозна.

— Хай і несерйозна. Аби тільки Канґецу оженився.

— Як це так — оженився? А хіба кілька днів тому ти не був проти? Сьогодні, бачу, ти надто розм’як.

— Не розм’як, я взагалі ніколи не м’якну, а…

— З тобою щось таки сталося. Судзукі, ти от послухай, що я тобі скажу про отих Канеда, — ти крутишся там, у діловому світі, тож воно тобі знадобиться. Їм, бач, заманулося, щоб їхню доньку величали дружиною найобдарованішої в світі людини, нашого приятеля Мідзусіми Канґецу. Та це ж усе одно, що спарувати дзвона з паперовим ліхтарем. Хіба можна стерпіти таке? Навіть ти, комерсант, гадаю, погодишся зі мною.

— А ти, як завжди, енергійний, бадьорий. Чудово. За десять років анітрохи не змінився, молодчага! — пропустивши повз вуха Мейтеєві слова, спробував викрутитися Судзукі-кун.

— Коли вже ти мене так хвалиш, то я ще трохи блисну ерудицією. Стародавні греки надзвичайно високо цінували фізичну культуру й заохочували до неї, видаючи переможцям на різних змаганнях цінні подарунки. Але дивна річ: нема документа, який свідчив би, що вченим видавали нагороди за знання. Я і досі дивуюся: чого б це?

— Справді, якось дивно. — Судзукі-кун підладжувався до Мейтея.

— Аж ось кілька днів тому під час роздумів над проблемами естетики я зненацька відкрив причину того дивного факту. Мої багаторічні сумніви розтанули, на мене найшло таке божественне осяяння, що мені здалося, наче я вийшов з глибокої темряви й досяг райського блаженства.

Мейтей дав таку волю пишномовству, що навіть обличчя Судзукі-куна, неабиякого мастака говорити, наче промовляло: «Так і я не втну». Господар сидів похнюплений і постукував паличками зі слонової кістки по краю тарілки, немов хотів сказати: «Ну от, знову почалося». Лише Мейтей без угаву самовдоволено просторікував:

— Так хто ж, ви думаєте, докладно з’ясував природу цього суперечливого явища і вивів нас раз і назавжди з темного провалля сумнівів? То був, відтоді як існує наука, може, найвизначніший вчений, грецький філософ Арістотель. У його творах записано… гей, не стукай по тарілці, а уважно слухай… Призи, одержувані переможцями змагань, цінувалися дорожче за виявлене мистецтво. Тим-то вони правили водночас за премію і засіб заохочення. Ну, а як зі знаннями? Якщо вже давати винагороду за знання, то це мало б бути щось вартісніше. Однак що ще в світі зрівняється з таким рідкісним скарбом, як знання? Ніщо. Греки розміркували ось як: навіть якщо скласти заввишки з Олімп гору скриньок зі золотом, зібрати все багатство Креза, то цього все одно не вистачить, щоб винагородити за знання. 3багнувши, що, як не крути, а це речі незрівнянні, греки вирішили: вченим премій не видавати взагалі. Сподіваюсь, і ви зрозуміли, що ні золото, ні срібло, ні мідь не можуть зрівнятися зі знаннями. Так от, коли вже ви засвоїли цю засаду, вернімося до раніше порушеного питання. Що являє собою якийсь Канеда? Це ж банкнота з очима й носом, а не людина. Образно кажучи, не що інше, як ходяча банкнота. Донька ходячої банкноти в такому випадку всього-на-всього ходяча марка. 3 другого боку, хто такий Канґецу-кун? 3 ласки неба він найпершим закінчив найвищий храм науки і невтомно в благенькому хаорі з часів каральної експедиції на Тьосю день і ніч досліджував стійкість руху жолудів. На ньому він не зупинився; найближчим часом опублікує свій великий трактат, який затьмарить славу лорда Кельвіна [115]. Щоправда, чисто випадково він мало не стрибнув у воду з моста Адзумабасі, але цей вчииок можна пов’язати з властивою запальним юнакам схильністю до пароксизмів. Цей його замах на життя ніяк не підірвав репутації, що нею він втішався як ерудит. Якщо говорити про Канґецу-куна властивими мені епітетами, то він — ходяча бібліотека, двохсот-восьмиміліметровий набій, нафарширований знаннями. Якщо той набій одного гарного дня вибухне у вченому світі… так і дивись вибухне… таки вибухне…

На цьому місці Мейтеєві забракло, як він сам казав, властивих йому епітетів і він трохи збентежився на думку, що, як кажуть у народі: «Почав за здоров’я, а кінчив за упокій». Але за хвилю оговтався і вів далі:

— Ходячі марки, хоч би їх і тисяча, все одно обернуться на порох. А тому Канґецу-кунові така дружина ні до чого. Я проти, адже це однаково, якби найрозумніший серед звірів велетень слон та одружився б з ненажерливим поросям. Правда ж, Кус ямі-кун? — Господар знову мовчки застукав по краю тарілки. Судзукі-кун трохи злякався і навмання сказав:

— Може, не зовсім так…

Він не знав, що може встругнути такий нахаба, як мій господар, на додачу до ущипливих слів Мейтея. Найкраще якомога швидше нейтралізувати удар Мейтея і вибратися із скрутного становища. Судзукі-кун — не дурень. Він добре розуміє, що в наш час слід уникати відкритих конфліктів, що зайва суперечка — пережиток феодалізму. Мета людського життя — діяти, а не базікати. Якщо твої справи посуваються крок за кроком уперед, як ти прагнеш, мету життя досягнуто. А ще як досягнуто її без мук, клопоту й суперечки, то це по-райському. Завдяки цьому райському принципу Судзукі-кун багато чого досяг після університету, завдяки цій засаді носить золотий годинник. Нарешті, завдяки райському принципу він одержав важливе доручення від подружжя Канеди, майстерно привернув на свій бік Кусямі-куна і вже б, напевне, владнав справу, якби не привіяло волоцюгу Мейтея, який своїм виглядом збуджує підозру, що його психіку й вдачу не зміряєш простою людською міркою. А це вже бентежить Судзукі-куна. Райський принцип винайшов один панок в епоху Мейдзі, ввів у дію Судзукі Тодзюро-кун, а тепер через нього той самий Судзукі-кун не знає, на яку ступити.

— Ти нічого не знаєш, а тому спокійнісінько кажеш: «Може, не зовсім так…» Сьогодні у нас ввічлива, стримана розмова, але якби ти бачив, що тут було, коли прийшла власниця носа, то хоч би як була прихильна ваша вельможність до комерсантів, ти б, напевне, розгубився. Чи не так, Кусямі-кун? А пам’ятаєш, як ти з нею боровся?

— Однак вона, кажуть, ліпшої думки про мене, ніж про тебе.

— Ха-ха-ха, який ти самовпевнений! Недарма учні чи вчителі дражнять тебе «диким чаєм», не дають тобі ні хвилини спокою в гімназії. На що вже я людина з нестійкою волею і то не можу бути таким нахабним. Моє тобі шануваннячко.

— Про мене, хай базікають. От Сент-Бев [116], найвидатніший з критиків, давніх і сучасних, як викладач Паризького університету зажив собі такої поганої слави, що коли йшов на лекцію, мусив прихопити кинджала, щоб захиститися від студентів. От і Брюнетьєр [117], накидаючись в університеті на романи Золя…

— Але ж ти, здається, ще не професор університету, а тільки якийсь там учитель читання, а туди ж пнешся до великих людей. Це все одно, що малій рибчині порівнювати себе з китом. Та за такі порівняння тебе ще більше дражнитимуть.

— Помовчи! Я такий же вчений, як і Сент-Бев.

— Яка пиха! Все-таки небезпечно ходити з кинджалом, краще вже не наслідуй Сент-Бева. Якщо університетські професори носять кинджали, то вчителеві англійської мови досить і складаного ножика. Та оскільки холодну зброю носити ризиковано, ти б купив собі іграшкову пукавку та й ходив з нею за плечима. Симпатично виглядало б. Що ти на це скажеш, Судзукі-кун?

Судзукі-кун полегшено зітхнув — нарешті сім’ю Канади залишено у спокої.

— А ти такий же добродушний і веселий. От зустрівся з вами через десять років і здається мені, наче я вибрався з вузького завулка на широку рівнину. А от у нашому колі гав не лови. Завжди когось або чогось мусиш остерігатися. Оті вічні побоювання, страхи просто нестерпні. Як приємно щиро порозмовляти, не боячись, що тобі ногу підставлять! Та ще з товаришами давніх студентських років. Я радий, що несподівано зустрівся з Мейтей-куном. Але пробачте, у мене справи, мушу йти.

Як тільки Судзукі-кун підвівся, Мейтей і собі підхопився:

— І я піду. Мені треба на Ніхонбасі, спішу на засідання «Товариства оновлення театрального мистецтва». Нам, здається, по дорозі.

— Чудово. Трохи прогуляємось після стількох літ розлуки.

Обидва, взявшись за руки, вийшли надвір.