Ваш покірний слуга кіт

Розділ ІX

Обличчя в господаря віспувате. Кажуть, що до Реставрації дзюбаті лиця були популярні, а от тепер, коли укладено японо-англійський союз, вони здаються трохи старомодними. На підставі точних даних медичної статистики можна дійти висновку, що кількість рябих зменшується обернено пропорційно росту населення і що в найближчому майбутньому від них і сліду не залишиться. Навіть я, кіт, не можу заперечити проти такого переконливого висновку, побудованого на фактах. Не знаю, скільки рябих живе зараз на землі, але, якщо обмежитися тільки моїми знайомими, то серед котів нема жодного, а серед людей — один-однісінький. І як на біду, це мій господар. Щоразу, коли дивлюся на його лице, думаю: за які гріхи господар з такою чудернацькою зовнішністю приречений дихати повітрям двадцятого століття? За давніх часів, можливо, він був би помітною в суспільстві особою, але не тепер, коли ряботинам наказано переміститися на руки [169] і таким чином позбавлено права хизуватися тим, що вони займають тверду позицію на носі й щоках. Мені здається, що взагалі їх годилося б вибавити. Зрештою, їм самим уже, мабуть, обридло сидіти на людських обличчях. А втім, може, в наш час кризи політичних партій ряботини присяглися будь-що й далі окупувати лиця доти, доки сонце на небі не зупиниться. А як так, то не слід їх зневажати. Ба навіть навпаки, така співдружність вічно незмінних ямок, що опирається стрімкому потоку мод, заслуговує на велику нашу повагу. Власне, в них тільки одна вада — неохайний вигляд.

Коли господар ще був малий, у кварталі Ямабусі, що в районі Усіґоме, жив славнозвісний лікар, знавець китайської медицини, Асада Сохаку. Цей старигань ніколи не квапився — об’їздив хворих тільки в паланкіні. Однак по його смерті його зять і спадкоємець негайно віддав перевагу рикші. Можливо, коли він умре, його наступник, названий син, замінить китайські ліки ґеґеньтaн [170] на жарознижувальний засіб. Навіть за часів старого Асади Сохаку прогулюватися по Токіо в паланкіні вважалося не зовсім пристойним. Таким робом з цілком серйозною міною на фізіономії колись їздили тільки консервативні дідугани, царство їм небесне, а пізніше свині, яких силоміць доправляли на станцію у вагони, і Асада Сохаку. Ряботиння на господаревім обличчі застаріло так само, як і паланкін Асади Сохаку. І вельми жаль, що господар, не менш уперто, ніж знавець китайської медицини, щоденно ходить до школи викладати англійську мову, виставляючи перед усім світом ряботини, приречені історією на забуття.

Ставши за кафедру з лицем, покарбованим на згадку про минуле століття, він таким чином не лише навчає дітей шкільної науки, але й дає їм урок великих настанов. Замість спростовувати тезу «Мавпа має руки» він без жодних зусиль, не витрачаючи ні слова, розтлумачує учням важливу проблему «Вплив ряботиння на фізіономію». З того дня, коли серед учителів зникнуть люди, схожі на мого господаря, для розв’язання цієї проблеми учням доведеться бігати по бібліотеках та музеях, витрачаючи на це стільки ж енергії, скільки витрачають тепер на те, щоб у мумії розпізнати стародавнього єгиптянина з усією неповторністю його духовного і матеріального життя. Під цим кутом зору господареві віспини скромно й непомітно зроблять людству добру послугу.

Однак треба сказати, що не заради того, щоб прислужитися людям, господар обсіяв лице ряботинням. Хоча він справді-таки прищепив собі віспу. На нещастя, віспа перекинулася з рук на лице. Замолоду господар був таким же невинним дитям, як і тепер, і, природно, роздряпав нігтями геть усе обличчя так, що здавалося, ніби його залила вулканічна лава. Обличчя, успадковане від батьків, знівечилося до невпізнання. Господар інколи розповідав жінці, яким вродливим хлопцем, чарівним, як перлина, був він до щеплення. Він навіть вихвалявся, що коло храму богині Каннон в Асакуса на нього задивлялися європейські туристи. Можливо, що це правда. Шкода тільки, що нема свідків цієї події.

Хоч би яку користь приносили ряботини, хоч би чого навчали школярів, а як вони гидкі, то нікуди з ними дітися. Тож не дарма господар змалку, відтоді, як себе пам’ятав, не мав спокою. Чого тільки він не робив, якого способу не добирав, аби спекатися своєї потворності! Але ж ряботини — не паланкін старого Сохаку, їх нелегко позбутися. Вони й досі виразно проступають на господаревім обличчі. Його так непокоїть ця обставина, що кожного разу на прогулянці він рахує повісповані обличчя. В його щоденнику записано, скільки рябих за день зустрів, жінок чи чоловіків, де здибав — на торговиці у кварталі Оґава чи в парку Уено. Він твердо переконаний, що у своїх знаннях про рябих він ні перед ким не поступиться. Недавно господар запитав свого приятеля, який щойно вернувся з Європи і завітав до нього в гості: «Слухай, в Європі трапляються рябі?» Той на хвилю задумався, а потім відказав: «Нечасто». — «Як це — нечасто? Хоч трохи мусить бути», наполягав господар. Приятель байдуже уточнив: «Трапляються, але хіба що серед жебраків та волоцюг. Серед освічених людей рябих не бачив». — «Ого! Не те що в Японії».

За порадою філософа господар відмовився від бійки з «Ракуунканом», зачинився у кабінеті й віддався роздумам. Певне, наслухавшись доводів філософа, господар вирішив загартувати дух пасивністю, сидячи в позі людини, заглибленої у свої міркування. Але гідних уваги наслідків він не добився — адже він легкодухий і сидить надто похмурий, встромивши руку за пазуху. Гадаю, що було б краще, якби він заклав у ломбард свої англійські книжки і навчився у гейш веселих пісеньок. Але хіба такий незгідливий чоловік послухається кота? «А втім, нехай робить, що йому забагнеться», — вирішив я й кілька днів не заходив до нього.

Сьогодні якраз сьомий день. 3наючи, що ченці секти Дзен іноді зазнавали великого прозріння на сьомий день ревного сидіння із схрещеними ногами, я захотів дізнатися, як мається господар, чи він ще живий, а тому з веранди підкрався до дверей кабінету й заглянув усередину.

Господарів кабінет розмістився у південній половині будинку. На сонячному боці кімнати стоїть здоровенний стіл. Сказати «здоровенний» замало. То був здоровенний стіл завдовжки шість сяку, а завширшки три сяку й вісім сунів, з відповідною висотою. Ясна річ, такий стіл виготовляють тільки на замовлення. Цей рідкісний предмет, що правив за стіл і за ліжко, виготовили після довгих переговорів у поблизькій столярні. Я не питав господаря, а тому не знаю, навіщо він придбав собі такий великий стіл, а тим паче, з якого дива лягає на ньому спати. Можливо, господар обзавівся таким одороблом, піддавшись раптовій спокусі, або ж йому, як деяким душевнохворим, забажалося поєднати в одне ціле різнорідні поняття, в даному випадку сумістити в одному предметі стіл і ліжко. В усякому разі, він додумався до оригінальної ідеї. Оригінальної, та й край. Але, на жаль, ні до чого не придатної. Не так давно я був свідком того, як під час обіднього сну на столі, господар захотів перевернутися на другий бік і ненароком брязнувся на веранду. Здається, що відтоді йому перехотілося обертати стіл на ліжко.

Перед столом лежить тонкий мусліновий дзабутон, у кількох місцях пропалений цигаркою. З дірок витикається почорніла вата. На дзабутоні, шанобливо схилившись, спиною до мене сидить господар. Кінці зав’язаного брудно-сірого обі звисають до п’ят. Недавно я спробував погратися цим обі й дістав ляпанця. З таким обі не варт даремно заводитися. «Усе ще роздумує? Невже не знає приказки про те, як півень думав?» Я підкрався ззаду і зиркнув на стіл. На столі щось сліпучо виблискувало. Я мимоволі закліпав очима. Що за диво? Терпеливо зносячи блиск, я придивився і відразу збагнув — світло виходило з дзеркала, що рухалося по столу. Але навіщо господар маніпулює дзеркалом у кабінеті? Адже місце дзеркала у ванній. Ще сьогодні це дзеркало я там бачив. Я кажу «це дзеркало», бо іншого нема в нашому домі. Щоранку, помившись, господар перед ним зачісується. Дехто, може, не повірить, що така людина, як господар, зачісується, але це правда: усе занедбав, а от про голову піклується. Відтоді, як я тут оселився, я не помічав, щоб господар і у найстрашнішу спеку коротко стригся. Його волосся, завдовжки сунів два, завжди з проділом на лівому боці, трошки збите вгору над правою скронею. Воно, можливо, теж свідчить про розлад його психіки. Як на мене, така самовпевнена зачіска не гармонує із столом. А що вона не завдає нікому шкоди, то ніхто про неї злим словом не згадує. А от для господаря вона — велика гордість. Та годі про ту дженджуристу зачіску. Чому ж все-таки господар запустив собі довге волосся? Для цього була ось яка причина. Річ у тому, що ряботини пороз’їдали не тільки його обличчя, але вже давненько добралися до самого тімені. Тож якби господар стригся під нуль, то не один десяток ряботин виплив би на світ Божий. І ніяким чином не вдалося б їх розгладити. Можливо, таке видовище справляло б на декого приємне враження — наче світлячки поблискують серед засохлих билинок, але тільки не на господиню. Зрештою, навіщо самому розкривати свої вади, якщо можна сховати їх під довгим волоссям. Якби змога, господар приховав би ряботини на обличчі в такий же спосіб. Тож нема потреби марнувати гроші на стриження, розголошувати на цілий світ, що віспа доповзла й до твого черепа. Ось чому господар відпустив довге волосся. А коли так, то й проділ доводиться робити. Так само і в дзеркало без кінця заглядати. А це вже підстава для того, щоб повісити його не де-небудь, а у ванній. Нагадаю, що дзеркало у нас одне.

Якщо ж дзеркало, якому слід бути у ванній, опинилося в кабінеті, то це означає, що або воно стало сновидою, або його приніс господар. Якщо приніс господар, то навіщо? Може, воно йому потрібне для вдосконалення духу пасивністю. Колись давно один учений завітав до святого панотця і побачив, як той шліфує черепицю. «Що це ви робите?» — спитав учений. «Надумав дзеркало зробити от і стараюся», — була відповідь. Учений здивувався і сказав: «Хоч ви й свята людина, а з черепиці дзеркало вам не зробити». — «Невже? — зареготав превелебний отець. — Значить, доведеться кинути. А от ти не знайдеш дороги до істини, хоч би скільки книжок прочитав». Напевне, господар краєчком вуха чув про цю подію, а тому приніс з ванної дзеркало і взявся самовпевнено крутити ним собі перед носом. «Кепська справа», — зміркував я, придивляючись, що буде далі.

Нічого не підозрюючи, господар пильно вдивлявся в одне-однісіньке в нашому домі дзеркало. Взагалі кажучи, дзеркало — химерна річ. Кажуть, треба мати неабияку відвагу, щоб у просторій кімнаті нічною порою при світлі свічки дивитися у дзеркало. Коли одного разу господарева донька підставила дзеркало мені під ніс, то я так перелякався, що тричі оббіг навколо будинку. Навіть у білий день страшно дивитися у дзеркало так пильно, як господар. Тим паче, що його обличчя і так далеко не вродливе. За якийсь час господар пробурмотів: «Справді, гидка фізіономія». Господаря можна тільки поважати за те, що признався у своїй потворності. А проте він поводився, наче божевільний. Хоча й сказав правду. Ще один, крок і він злякається своєї непривабливості. Про людину, яка в глибині душі не признається у своїх гріхах, не скажеш, що вона ковтнула ківш лиха.

Така людина не в змозі зректися суєти цього світу. Я сподівався, що господар от-от скаже: «Який жах!» Але він лише сказав: «Справді, гидка фізіономія» — і ні сіло ні впало надув щоки і кілька разів ляпнув по них долонею. Невже це якесь замовляння? У цю мить мені чомусь здалося, ніби я десь бачив таку фізіономію. Добряче помізкувавши, я зрозумів, що така пика в нашої служниці. Тут буде доречно трохи розповісти про неї. Ви б тільки подивилися, яка вона роздута! Недавно хтось приніс господареві з храму Анаморі-Інарі подарунок — ліхтар, виготовлений з риби. Так от, фізіономія служниці — геть-чисто, як той ліхтар з риби. Її так роздуло, що очей не видно. Правда, риба в тисячу разів кругліша; бо обличчя служниці зроду вугласте, а тому схоже на шестикутний годинник, хворий на водянку. Але залишімо служницю в спокої, - щоб, крий Боже, не почула, — і вернімося до господаря. Як і раніше, господар поплескав себе по надутих щоках і ще раз промовив: «Як отак розтягти, то ряботиння не видно». Потім він повернув щоку до світла і втупився у дзеркало. «А ось так вони впадають в очі. Анфас вони здаються меншими. От дивина!» Господаря, видно, захопило таке відкриття. За хвилину він відставив дзеркало на витягнуту руку. «А от на такій відстані зовсім непомітно. Коли ж надто близько — нікуди не годиться… Зрештою, таке буває не тільки з обличчям», — сказав господар так, наче на нього зійшла велика мудрість. Та незабаром він раптом поставив дзеркало збоку й зіжмакав усю фізіономію — очі, лоб, брови, ніс — докупи. 3 першого погляду, напевне, второпавши, що видовище неприємне, промимрив: «Ні, так не годиться», — і тут же прибрав нормального вигляду. «Чого це в мене така сердита пика?» — наблизившись до дзеркала на три суни, недовірливо приглядався до себе господар. Вказівним пальцем правої руки погладив ніздрі, а потім сильно натиснув на листок промокального паперу на столі. На папері залишився круглий масний слід. Господар улаштував справжню виставу. Брудним вказівним пальцем вивернув нижнє повіко на правому оці й майстерно скорчив міну, прозвану в народі «бекканко». Я не зовсім зрозумів, чи господар досліджує ряботини, чи грається з дзеркалом, — мовляв, хто не витримає і раніше кліпне очима. Настрій в господаря — мінливий, як вітер, будь-коли від нього можна сподіватися якоїсь чудасії. А втім, якщо оцінювати господаря справедливою й поблажливою міркою, то можна стверджувати, що він витівав різні штуки перед дзеркалом заради самопізнання і вдосконалення душі. Адже, врешті-решт, усі людські дослідження зводяться до самопізнання. «Небо й земля», «ріки й гори», «дні й місяці», «зірки та планети» — усі ці слова лише інші назви людини, його «я». Тільки власне «я» варте дослідження. Якби людина могла вирватися із свого «я», воно б одразу перестало існувати. А крім «я», ніхто це «я» не буде вивчати. Що й казати, це неможливо, навіть якби знайшлися охочі вивчати чуже «я» або віддати своє «я» для вивчення. Тому-то стародавні герої стали героями тільки завдяки власним зусиллям. Якби можна було пізнати своє «я» за допомогою інших людей, то можна було б наїдатися яловичини через когось. Зранку нидіти над законами, ввечері шукати дорогу істини, не випускати з рук книжки — усе це лише спонукує до самопізнання. Тому що в чужих законах, в чужих дорогах істини, в купах поточеного мишами паперу нема ні крихітки нашого «я». А якщо є, то тільки його привид. Щоправда, іноді привид, можливо, кращий за ніщо. Трапляється, що в погоні за тінню доганяємо суть. Бо здебільшого тінь невіддільна від суті. І якщо господар марудиться з дзеркалом з цих міркувань, то він чогось вартий. В усякому разі, набагато краще вже отак марудитися з дзеркалом, ніж до нестями зачитуватися усякими там Епіктетами і вдавати з себе великого мудреця.

Будучи закваскою для самозакоханості, дзеркало водночас стерилізатор гордості. Ніщо так не розпалює у дурнів марнославства й легковажності, як дзеркало. Споконвіку у двох випадках з трьох, коли через надмірну пиху занапащали себе та інших, винне дзеркало. Як так званому лікареві, що під час Французької революції винайшов досконалий спосіб рубати голови, так і людині, яка вперше виготовила дзеркало, напевне, неприємно, прокинувшись уранці, згадувати про свій винахід. Правда, хто втратив до себе повагу, занепав духом, той не захоче дивитися у дзеркало. Це ясно, як Божий день. Він, напевне, запитає себе: як це я міг досі жити з такою фізіономією та ще називатися людиною? Цей момент залишає в душі людини найблагодатніший слід. Ніхто не заслуговує більшої поваги, ніж дурень, який признався у своїй дурості. Перед ним повинні схилити голови усі мудреці. Він сам гордовито зневажатиме себе, а вони віддаватимуть почесті тій його гордості. Мій господар, правда, не такий розумний, щоб, зазирнувши у дзеркало, міг зміряти глибину свого недоумства. Зате він досить правдиво вміє прочитати на обличчі, якої шкоди завдає йому ряботиння. Усвідомити непривабливість свого обличчя — значить стати на одну сходинку вище до розуміння душевного убозтва. Господар переконливий цьому приклад. Можливо, на цю стезю його штовхнув теж філософ.

З такими думками я не переставав стежити за господарем, який, не помічаючи мене, досхочу надивився на вивернуті повіки і, сказавши: «Очі налилися кров’ю, напевне, хронічний кон’юнктивіт», — заходився вказівним пальцем терти почервонілі повіки. Мабуть, йому свербіло, але ж хіба можна терти запалені очі? Не мине багато часу, й очі в нього загниють, як у солоного окуня. Я так і думав. Коли господар розплющив очі, вони були вкриті туманом, як зимове небо на півночі. А втім, очі в нього ніколи не були ясними. Як образно висловитися, то вони були настільки каламутні, що райдужна оболонка зливалася з білком. Як душа його постійно витає у мороці, так і очі його вічно плавають у каламуті орбіт. Кажуть, ніби це наслідок ембріональної екземи, а може, ускладнення після щеплення. Замолоду господаря лікували вербовими черв’яками і червоними жабами, але материні зусилля пропали марно: його очі залишилися такими ж каламутними, як і в день народження. Я гадаю, що нема чого звинувачувати ембріональну екзему або віспу. Причину того, що його очі блукають у безнадійній каламуті, треба шукати насамперед у темних звивинах мозку. Прояви його похмурої діяльності, природно, не можуть не залишити сліду на господаревій зовнішності. Бідна мати, мабуть, не знала, скільки клопоту завдасть їй дитина. Як не буває диму без вогню, так і не буває дурня без каламутних очей. Можна сказати, що господареві очі — дзеркало його душі. А оскільки душа в нього дірява, як темпосен [171], то й очі такі ж: хоч і великі, та нічого не варті.

Тепер господар узявся крутити вуса. Вони завжди неслухняні, кожний волосок росте, як йому заманеться. Ви не уявляєте собі, який то клопіт, коли в наш хвалений вік індивідуалізму волосся комизиться і вередує. 3 огляду на це останнім часом господар доклав чимало зусиль, щоб дати йому лад і як слід вишколити. Його ревна праця не пропала даремно — волоски хоч трошки пристосувалися один до одного. Дійшло до того, що господар може гордитися: волоски, як досі, не просто ростуть, а він їх тепер запускає. Заохочуваний успіхом, господар вирішив у думці, що перед ним блискуче майбутнє, а таму щодня, вранці чи ввечері, як тільки трапиться вільна часинка, муштрує вуса. Його честолюбність сягає високо: він прагне мати пишні та владні вуса, як кайзер. Тому для нього не важить, як росте окремий волосок. Він хапає їх пуком і нещадно закручує вгору. Вусам, напевне, тяжко доводиться, навіть господар, їхній власник, іноді кривиться від болю. Але нікуди не дінешся: муштра є муштрою. Хоч-не-хоч, а мусять волоски задиратися вгору. Як збоку глянути, то безглуздішої розваги не придумаєш; тільки господар знає справжню ціну такому заняттю. Якщо навіть вихователі силкуються змінити природні нахили учнів, щоб потім хвалитися своїми заслугами, то нема підстав докоряти господареві за турботу про вуса.

Тільки-на господар узявся старанно муштрувати вуса, як із кухні з’явилася багатокутна служниця і, сповістивши про прибуття пошти, просунула в кабінет свою завжди червону руку. Вхопившись правою рукою за вус, а лівою тримаючи дзеркало, господар обернувся до дверей. Уздрівши вуса в такому вигляді, наче їм хто наказав стати догори ногами, служниця майнула назад у кухню і, звалившись животом на баняки, зареготала. Господар, однак, й оком не змигнув, а поволі відклав дзеркало і взявся до листів. Перший лист, видрукуваний розкішними буквами, був такого змісту:

«Вельмишановний добродію. Вітаю Вас із щасливими подіями. Завдяки не одній перемозі наших військ настав кінець японсько-російської війни і запанував мир. Дотепер більша половина наших вірних і доблесних воїнів під крики «бандзай» з тріумфом вернулася на Батьківщину. Радості народній немає меж. Як тільки було оголошено Імператорський маніфест про війну, наші воїни на довгий час відправилися за тисячі рі [172] на чужину, зносили спеку і холод, самовіддано боролися з ворогом, не жаліючи життя для блага Вітчизни. Своєю вірністю вони заслужили на вічну пам’ять нащадків. Цього місяця тріумфальне повернення наших військ закінчується. Наше товариство від імені мешканців нашого району двадцять п’ятого числа цього місяця влаштовує бенкет на честь більше, ніж тисячі офіцерів, унтер-офіцерів та солдатів нашого району, а також для розради близьких родичів загиблих у цій війні. Своїм гарячим співчуттям і ми хочемо висловити свою вдячність нашим воїнам. Запрошуючи Вас узяти участь в урочистостях, сподіваємося, що бенкет зробить честь нашому товариству. Просячи Вашої згоди, покладаємо надію на Вашу щедру пожертву. Щиро Ваш…»

Відправник, очевидно, був аристократом. Господар мовчки дочитав листа і відразу з байдужістю на обличчі запхав його у конверт. Навряд чи від нього хто дочекається пожертви. Недавно господар пожертвував кілька єн на користь голодуючих у Тохоку і тепер першому-ліпшому торочить, що в нього взяли пожертву. Але ж кожен знає, що пожертву не беруть, її вносять. Невдало сказано, адже мова не йде про злодіїв. Правда, сам господар дотримується супротивної думки. Е ні, він не така людина, щоб роздавати гроші на підставі якогось там листа, виготовленого у друкарні. Навіть якби гроші пішли на вітання армії. І навіть якби просила титулована особа. Не знаю тільки, що вчинив би господар, якби йому до горла приставили ножа. Господар вважає, що перш ніж вітати армію, треба привітати себе. А вже привітавши себе, можна вітати інших. Певне, господар, поки в нього бувають труднощі із сніданком і вечерею, вирішив залишити вітання на сумлінні аристократів. Господар узяв другий лист і здивувався: «Ого, й цей друкований!»

«У цю холодну осінню пору вітаю Вас з процвітанням Вашого дому. Переходячи до суті справи, нагадаю, що, як Вам відомо, протягом останніх трьох років унаслідок перешкод, які чинила купка кар’єристів, наша школа опинилася у скрутному становищі. Глибоко усвідомивши, що причина лиха в нас самих, ми засудили наше недбальство й, навчені гірким досвідом, нарешті знайшли спосіб роздобути кошти на побудову нової школи, яка б відповідала нашим ідеалам. Кошти знайшли у виданій власними силами книжці під назвою «Секрети кравецтва». Ми написали цю скромну книжку на основі нашого багаторічного терпеливого вивчення принципів і законів названого кравецького мистецтва, вивчення, яке вимагало від нас чимало поту й крові. Ми задумали поширити названу книжку за невелику ціну з тією метою, щоб незначний прибуток використати на будівництво школи. Просимо у Вас вибачення, але нам здавалося, що Ви готові внести пожертву у фонд будівництва школи. Просимо Вас придбати цю книжку хоч би в дарунок Вашим слугам. Сподіваючись на Вашу підтримку, уклінно припадаємо до Ваших ніг. Найвища жіноча школа кравецтва у Великій Японії. Директор школи Сінсаку Нуїда».

3 холодним серцем господар зіжмакав цей шанобливий лист і пожбурив у кошик для сміття. Жаль, що скарги і благання Сінсаку-куна виявилися марними. Господар узявся до третього листа, в яскравому конверті з червоними й білими смужками, з пишним, як на вивісці крамнички солодощів, написом: «Високоповажному Тінно Кусямі-сенсею». Не ручуся що з цього конверта раптом не висунеться Отасан [173], але на вигляд він чудовий. Ось що в ньому було написано: «Якщо земля і небо в моїх руках, то я одним духом вип’ю воду з ріки Сіцзян. Якщо ж мене створили небо і земля, то я всього-на-всього порошинка. Як не є, а я міцно пов’язаний з небом і землею… Людина, що перша скуштувала трепанга, гідна поваги; того, хто вперше з’їв рибу, слід хвалити за відвагу. У того, хто з’їв трепанга, вселиться дух Сінрана [174]; у тому, хто посмакував рибою, втілиться Нітірен. Що ж до таких, як Кусямі-сенсей, то вони знають лише приправлене оцтом місо з сушеного гарбуза. Я ще не бачив людини, яка стала героєм, наївшись гарбузового місо… Хай зрадить тебе найближчий друг. Хай зненавидять тебе батьки. Хай покине тебе коханка. Щоб не знав ти ніколи багатства. Щоб утратив в одну мить титули і маєтки. Хай вкриються цвіллю твої знання, що зберігаються в голові. На що ти покладаєш надії? На що ти надієшся в небі й на землі? На Бога? Бог — глнняний бовван, виліплений змученою людиною, смердючий труп скам’янілого людського лайна. Спокій — це стан, коли покладаються на неможливе. Патякаючи всілякі нісенітниці, кривуляє до могили п’яниця. Вигорає олива і гасне лампадка. Що лишається робити, коли діло звершено? Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом… Ніщо не страшне, якщо не вважаєш людину людиною. Нічого сердитися на світ, якщо ні когось, ні себе не маєш за людину. Благородні люди, що досягли багатства і влади, здається, не вважали людей людьми. Чого ж ти з обурення червонієш, коли не визнають тебе за людину? Червоній скільки завгодно, дурню!.. Вважаючи себе людиною, а інших маючи за ніщо, буркотун стає жертвою нервового припадку. Цей припадок називається революцією. Але революція — не справа буркотунів. Її творять з охотою великі люди. В Кореї багато женьшеню. Чому не заживаєш женьшеню? Тендо Кохей з Суґамо. Вклоняюсь удруге».

Сінсаку-кун припадав до ніг, а цей вклонився і то лише двічі. Мабуть, так зухвало поводиться тому, що не просить грошової пожертви. Зате листа написав справді-таки незрозумілого. Вартого хіба що того, щоб його відкинув будь-який. часопис. Я був подумав, що господар, відомий своїм затьмареним розумом, порве листа на клапті, та де там, — господар читав його знову і знову. Напевне, він вважав, що в цьому листі є якийсь прихований зміст, і вирішив будь-що до нього докопатися. У світі є чимало незрозумілого, але нема чогось такого, чому не можна було б надати якогось змісту. Нехай текст незрозумілий — спробуйте його розібрати, і він проясніє. Назвіть людину дурною або розумною, і все стане на своє місце. Більше того, скажіть, що людина - собака або що людина — свиня, і проти такої тези ніхто не заперечуватиме. Нікому немає діла до того, що ви назвете гору низькою, а всесвіт вузьким. Ніхто не обуриться, якщо назвете ворону білою, Коматі [175] — огидною, а Кусямі-сенсея — благородним. Тож можна знайти певну логіку і в такому безглуздому листі, як оцей. Особливо, якщо до справи візьметься господар — він мастак без усякого сорому перекручувати невідомі йому aнглійські слова. Коли одного разу якийсь учень запитав його, чому «good morning» кажуть навіть у негоду, господар думав над відповіддю аж сім днів. А коли його спитали, як буде «Колумб» по-японському, він поринув у роздуми на три доби. Такі люди в будь-чому знайдуть зміст — навіть у фразах «гарбузове місто — герой всесвіту», або «наївшись корейського женьшеню, зробимо революцію». За якийсь час господар, видно, докопався за методом «good morning» — до змісту листа, бо захоплено об’явив: «Яка глибина думки! Так могла написати тільки людина, яка досконало вивчила філософію. Яка блискуча ерудиція!»

Уже з цих слів ясно, який він дурноверхий, але якщо подумати, то в дечому господар має слушність. У господаря є звичка високо цінувати незрозуміле. І не тільки в нього. Вважається, що в незрозумілому приховано те, що дурневі недоступне, а несподіване викликає в людини благородні почуття. Тому-то прості смертні розводяться про незрозуміле з виглядом, наче все розуміють, а вчені очевидні речі викладають якомога заплутаніше. Залишається фактом, що професори університету, які читають незрозумілі лекції, здобувають собі шану і славу, а тих, хто пояснює зрозуміло, не поважає ніхто. Та от, господар пройнявся повагою до автора, оскільки зміст листа незбагненний, а головну ідею неможливо схопити, оскільки в листі перемішалися трепанги із смердючим трупом скам’янілого людського лайна. З тієї ж причини послідовник Лао Чжуан не розлучається з «Книгою етики», конфуціанець — з «Книгою змін», а дзен-буддист з проповідями Лінь Цзі. Однак люди не заспокоюються, якщо їм щось цілком незрозуміле, а вдаються до довільного тлумачення, прикидаючись, що все збагнули. Споконвіку у людей заведено вдавати, що розумієш незрозуміле. Господар шанобливо згорнув листа, написаного вправною у каліграфії рукою, поклав його на стіл і, заклавши руки за пазуху, поринув у роздуми.

Саме в цю хвилину з передпокою хтось голосно попросив: «Дозвольте?» Наче Мейтей, а просить дозволу ввійти. Не схоже на Мейтея. Господар усе чув, але навіть не ворухнувся, видно, взяв собі за правило не зустрічати гостей, мовляв, це не його обов’язок, бо ще не траплялося, щоб він озивався до них з кабінету. Як на те, служниця вийшла купити мила, а господиня засиділась у вбиральні. Невже мені зустрічати гостя? Дзуськи! Не вийде. Та гість і не думав ждати — він зайшов у передпокій і взявся одне за одним розсувати сьодзі. Господар добре знає своє діло, а гість ще краще: тільки-но я подумав, що гість подався у вітальню, як фусума заскрипіла і він рушив до кабінету.

— Що за жарти? Що ти робиш? До тебе ж гості.

— О, це ти?

— Що значить «о, це ти»? Невже не міг озватися? Яка пустка в домі!

— Умгу… А. я задумався…

— Як задумався, то вже важко сказати «заходь»?

— Та неважко.

— Ти завжди такий незворушний.

— Бач, останнім часом я вдосконалюю душу.

— Ото дивак! Що ж тоді буде з твоїми гістьми, як ти настільки вдосконалиш душу, що перестанеш озиватися? Біда з твоєю незворушністю! Я ж не сам прийшов, а такого тобі гостя привів! Вставай, зустрінь його.

— Кого?

— Хіба не однаково, кого? Вставай, та й усе. Він дуже хотів тебе бачити.

— Хто?

— Байдуже хто, вставай.

Господар пробурчав: «Певне, знову дуриш» і, не виймаючи рук з-за пазухи, підвівся і через веранду попростував до вітальні. Там обличчям до токонома на маті врочисто сидів якийсь старигань. Господар миттю вийняв руки з-за пазухи й присів на мату під стіною. Але дідок сидів обличчям на захід, до токонома, а господар стояв за ним, дивлячись йому потилицю. Тож, зрозуміло, вони не могли як слід привітатися. А треба сказати, що старі люди дуже прискіпливі, коли йдеться про етикет.

— Будь ласка, сюди, — звернувся дідок до господаря, вказуючи на токонома.

Ще три роки тому господар вважав, що в кімнаті можна всідатися де завгодно. Але, згодом хтось прочитав йому лекцію про токонома, і господар довідався, що колись токонома була тронним місцем. Відтоді, як з’ясувалося, що токонома призначалася виключно для гінців сьогуна в імператорському дворі, він не підходив і близько до неї. Де вже тут думати про почесть, коли перед токонома розсівся незнайомий дідуган! Господар навіть не привітався як слід, спромігся тільки повторити гостеві слова, низько схиливши голову:

— Вудь ласка, сюди.

— Ні, так я не зможу шанобливо привітати вас. Будь ласка, сюди.

— Е ні, тоді я не… е-е… Будь ласка, сюди, — наслідуючи гостя, бездумно сказав господар.

— Своєю скромністю ви ставите мене в незручне становище. Я вельми зворушений вашою люб’язністю. Будь ласка, сміливіше. .

— Скромністю… Просто жах… Будь ласка… — почервонівши як рак, мимрив господар. Видно, вдосконалення душі не принесло ніякої користі. Мейтей-кун стежив за перебігом розмови з-за фусуми, і коли побачив, що підоспіла зручна мить, штурхнув господаря ззаду.

— Ну, йди вже. Ти так прилип до стіни, що мені ніде сісти. Йди сміливіше, — підохочував він його. Господар наблизився до токонома.

— Кусямі-кун, це мій дядько зі Сідзуоки, про якого я тобі не раз розповідав. Дядьку, а це Кусямі-кун.

— Дуже радий вас бачити, — мовив дідок. — Мейтей доступився вашої ласки, і я теж давно мріяв порозмовляти з вами. На щастя, сьогодні ми проходили мимо вашої господи, і я вирішив подякувати вам за щедру і ласкаву увагу до Мейтея. Прошу вас, не, погребуйте моєю особою і не позбавляйте мене вашої прихильності в майбутньому.

Старий виголосив цей монолог у старовинному стилі одним подихом. Неговіркому, понуркуватому господареві не траплялися такі старомодні дідки. І якщо спочатку він розгубився, то тепер, коли його обсипали таким градом вітань, господар геть забув про розцяцькований конверт і про корейський женьшень. Він лише насилу проказав:

— Я теж… Я теж… Збирався відвідати… Радий вас бачити… — і, підвівши голову, крадькома зиркнув на гостя. Але той все ще хилився у низькому поклоні, тож господар поспішив і собі шанобливо тицьнути носом у мату.

За хвилю дідок підвів голову:

— Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…

Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:

— Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?

— Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.

- І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».

Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, — акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався — він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння — цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:

— Людей, напевне, зібралося багато?

— Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.

— Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, — відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.

— А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».

— Напевне, оце віяло дуже важке.

— Спробуй візьми в руки, — запропонував Мейтей господареві. — Важкеньке. Дядьку, дайте йому.

Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:

— Справді, - і повернув гостеві.

— Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…

— Гм… А що воно за штука?

— Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177]…

— А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..

— Ні. Не знаю, кому. Знаю тільки, що він стародавній. Можливо навіть, його виготовили в епоху Кемму [178].

— Я не певний, чи в Кемму, але знаю, що добрячого клопоту завдав Канґецу-кунові. Слухай, Кусямі, сьогодні по дорозі додому ми принагідно — саме проходили мимо факультету природничих наук — заглянули у фізичну лабораторію. Так ото, через цього «шоломоруба», — ти ж знаєш, він залізний, — всі магнітні прилади показилися. От халепа!

— Та не може цього бути. Це залізо з часів Кемму, воно лагідної вдачі, то шкоди не зробить.

— Залізо є залізо. А лагідна вдача тут ні до чого. Канґецу-кун сам такої думки.

— А, Канґецу… той, що скляні кульки обточує? Шкода, що молоді роки марнує на таке дурне діло. Міг би чимось путнішим зайнятися.

— Авжеж, шкода, але не забувай: це називається науковим дослідженням. Як тільки він виточить кульку, стане знаменитим ученим.

«Як виточить кульку, стане знаменитим ученим? Так це ж будь-хто зможе. І я теж. І навіть пришелепуватий господар. Такі ремісники, звані ювелірами, в Китаї посідали скромне становище», — подумки казав я, сподіваючись від господаря підтримки.

— Так, так, — погодився господар.

— Всі оті сучасні науки вивчають мертву субстанцію. Може, з них і є яка користь. Але до пори, до часу. Бо в скрутну хвилину вони ні до чого. А от у давнину було по-іншому: самурайська служба пов’язана з смертельною небезпекою, щоб людина не розгубилася в останню хвилину, вона вимагала від неї духовного гарту. А це вам не кульки шліфувати або дріт витягувати.

— Авжеж, — погодився господар.

— Любий дядечку, по-вашому, вдосконалювати душу — значить сидіти без діла, зaсунувши руки за пазуху.

— Отаке сказав! Це не така проста справа. В трактаті Менцзи її названо поверненням душі до тіла. Шао Канцзе навчав, що це — звільнення душі. Буддійський чернець Тюхо закликав виховувати несхибну волю. Як бачиш, усе це не легко збагнути.

— Я ніколи цього не збагну. Я не розумію, що взагалі слід робити.

— А ти читав книжку дзенського монаха Такуана «Дивовижні записи про вроджену мудрість»?

— Ні, навіть не чув про неї.

— Ось послухай: «Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на меч ворога, то вона потрапить у тенета його меча. Якщо на винищення ворога, то вона потрапить у тенета винищення. Якщо на свій меч, то вона потрапить у тенета свого меча. Якщо на позу людини, то вона потрапить у тенета пози. Одне слово, немає місця для душі».

— Як ви, дядечку, прекрасно пам’ятаєте. У вас чудова пам’ять. Такий довгий уривок і то не забули. А ти, Кусямі-куне, що-небудь уторопав?

— Аякже, — підтвердив господар.

— Ну що, хіба не правда? — зрадів дідок. — Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на ворожий меч…

— Дядечку, Кусямі-сенсей усе це знає. Адже останнім часом він тільки те й робить, що вдосконалює душу. До такої міри її затуркав, що навіть не виходить назустріч гостям.

— О, за це можна похвалити. І тобі не завадило б спробувати за компанію.

— Ха-ха-ха, у мене на такі штуки часу нема. Думаєте, як самі нічого не робите, то й інші байдикують.

— А хіба ти не байдикуєш?

— Та, бачте, річ у тому, що дозвілля включає в себе багато справ.

— Атож, ти надто неуважний, тобі конче треба вдоконалювати душу. Всім відомо, що: «За роботою і відпочити можна», але я не чув, щоб хтось казав, як ти: «Дозвілля включає в себе багато справ». Як ви гадаєте, Кусямі-сан?

— Ага, я теж, здається, не чув.

— Ха-ха-ха! Ну, як так, то мені нічого тягатися з вами. До речі, любий дядечку, ви б не хотіли поласувати токійськими вуграми? Запрошую у «Тікуйо». Трамваєм звідси недалеко.

— Я не проти вугрів, але я пообіцяв зайти до Суїхари. То вже пробач, що мушу відмовитися.

— А, Суґіхара? Здоровий дід, правда?

— Не Суґіхара, а Суїхара. Ти часто помиляєшся. Негаразд перекручувати прізвища. Треба бути уважнішим.

— Але пишеться Суґіхара?

— Пишеться Суґіхара, а читається Суїхара.

— От дивина!

— Що ж тут дивного? Спрадавна деякі ієрогліфи читаються за асоціацією. От хоч би черв’як. Його ієрогліф читають «мімідзу». Чому? А тому що «мімідзу» означає «сліпий». Те ж саме з «жабою». Її ієрогліф читають «каеру»…

— Ого!

- Якщо вбити жабу, вона перевернеться на спину. Тому й читають «кaepy» — «перевернутися». Тільки селюк прочитає ієрогліфи «Суїхара» як «Суґіхара». Як будеш такий неуважний, люди засміють.

— То ви йдете до того Суїхари? А куди мені дітися?

- Як не хочеш іти зі мною, тут зостанься. Я сам піду.

— А ви доберетеся самі?

— Звісно, пішки важкувато. Тож я найму рикшу. Господар негайно послав служницю по рикшу. Старий церемонно розпрощався і, нап’явши циліндра на свою самурайську зачіску, пішов. Мейтей залишився.

— Це твій дядько? — спитав господар.

— Це мій дядько.

— Так-так, — промимрив господар і замислився, примостившись на дзабутоні й заклавши руки за пазуху.

— Xa-хa-xa, чим не герой? Яке то щастя, що маю такого дядька! Куди його не приведу — він усюди такий. Ти, мабуть, дивувався?

Мейтея страшно втішала думка, що він приголомшив господаря.

— Анітрохи.

— Якщо не здивувався — значить, у тебе мужній характер.

— Ти знаєш, у твого дядька є щось величне. Можна тільки схилити голову перед намаганням твого дядька удосконалювати душу.

— Схилити голову? Мені здається, що під шістдесят відстанеш ти від життя, як і мій дядько. Ти краще пильнуй здоров’я. А старовину викинь з голови — нічого привабливого в ній немає.

— Чого ти боїшся відстати від життя? Але ж не забувай, часом давнє має перевагу перед сучасним. По-перше, сучасна наука рухається все далі вперед, і кінця тому не видно. Від такого руху ми ніколи не відчуємо задоволення. А от східні науки пасивні, і в цьому їх принада. Адже вони вчать нас удосконалювати душу! - Господар заходився викладати теорію філософа, наче свою власну.

— Он що! Твоїми устами, бачу, рече Яґі Докусен.

Зачувши це ім’я, господар прикусив язика. Річ у тому, що філософа, який недавно завітав у «Лігвище сонного дракона і втовкмачував господареві свої ідеї, звали Яґі Докусен, а господареві аргументи — всього-на-всього переказ його слів. Начебто невинна згадка про цього сенсея допекла господареві, як щиголь у ніс.

— А ти чув про теорії Докусена? — обережно, щоб не вскочити в халепу, спитав господар.

— Ще б пак! Коли йдеться про його теорії, то вони анітрохи не змінилися за тих десять років, як він закінчив університет.

— Взагалі, істина нечасто міняється. Тим краще, що його теорії не змінилися.

— Докусен тільки й живе завдяки підтримці таких, як ти. І прізвище в нього Яґі — Цап — підходяще. Недарма в нього цапина борідка. Збереглася від студентських років. А про ім’я Докусен — Самотній відлюдник — вже й не кажу, кращого не придумаєш. Трапилась з ним така пригода. Одного разу навідався він до мене й зостався переночувати. Цілий вечір не давав мені спокою своєю теорією пасивного вдосконалення душі. Товче і товче одне й те саме. «Ти б краще ліг спати», — кажу йому. «Який ти безтурботний! Я спати не буду», — відказує і знай про пасивність торочить. Аж обридло. «Може, ти й не хочеш спати, але зрозумій, я більше не можу», — благаю. Хвалити Бога, нарешті вблагав… Та, на лихо, тої ночі де не взявся щур і відкусив Докусенові кінчик носа. Яку він бучу зняв! Просторікує, нібито осягнув найвищу мудрість, а життям, видно, дорожить. Як причепиться до мене: мовляв, щось роби, щуряча отрута страх яка небезпечна! Що було діяти? Я вирішив його обдурити — заклеїв носа папірцем з грудкою вареного рису.

— Як це так?

— Я йому сказав, що це імпортний пластир, винайдений славетним німецьким лікарем, що його індійці успішно використовують проти зміїних укусів. Мовляв, досить приклеїти, як отруту наче корова злиже.

— О, ти вже тоді знався на тонкощах шахрайства!

— Тобі ж відомо, який Докусен простак. Відразу повірив, утихомирився і заснув. От смішно було дивитися наступного ранку, як у нього з-під пластиру на цапииу борідку звисала нитка!

— Ого, я бачу, ти став ще більшим жартуном, ніж колись.

— Останнім часом ти його зустрічав?

— Тиждень тому він заходив до мене, я мав з ним довгу розмову.

— Невже витлумачував свою теорію пасивності?

— Мушу признатися, що мене захопили його ідеї, я навіть було надумав: з усією наполегливістю візьмусь удосконалювати душу.

— Наполегливість — похвальна річ. Але як братимеш за правду все, що тобі кажуть, у дурні пошиєшся. Взагалі, ти дарма так щиро віриш чужим словам. У Докусена вони як мед, а насправді сам він не кращий за інших. Пригадуєш собі землетрус дев’ять років тому? Докусен тоді стрибнув з другого поверху гуртожитку і пошкодив собі ногу.

— Але, здається, у своєму вчинку він убачав особливий зміст.

— Ще б пак! Як його послухати, то виходить, ніби розумнішого вчинку годі було придумати. «Багато крутих вершин у вченні Дзен. Та якщо їх досягнеш, зможеш миттю, за одним спалахом іскри, орієнтуватися в обстановці. Тільки мені судилося вистрибнути з вікна другого поверху (недарма ж я вдосконалював душу!), а інші тільки метушились і не знали, що робити»,- вихвалявся Докусен, накульгуючи. Такий ніколи не визнає, що його карту бито. Взагалі, краще не мати діла з тими, хто надміру базікає про Дзен і Будду. То непевні суб’єкти.

— Ти так гадаєш? — господар почав втрачати рішучість.

— Коли він недавно заходив до тебе, то чи згадував про якісь чернечі небилиці?

— Ага, торочив мені: «Блискавка розпанахує весняний вітер» — чи щось таке.

— От-от, та сама блискавка. Просто диво: він уже десять років носиться з нею, як кіт з оселедцем. Не було в нашому гуртожитку людини, яка б не знала про блискавку ченця Мукаку — так прозивали ми нашого Докусена. Найсмішніше те, що, розпалившись, сенсей іноді плутався і казав: «Весняний вітер розпанахує блискавку». Спробуй тільки заперечити, коли він спокійнісінько плестиме усякі дурниці! Він такого тобі набазікає, що все перевернеться догори ногами.

— Правда, з таким жартуном, як ти, йому не впоратися.

— Не розумію, кого ти вважаєш жартуном. А я страх не люблю ченців секти Дзен і тих, на кого, бачте, зійшло прозріння. Поблизу мого дому є храм Нандзоін, в якому проживає, уже на спочинку, старезний, під вісімдесят літ, чернець. Ото недавно зірвалася буря, блискавка вдарила у двір храму і розколола сосну поряд з ченцем. Що за диво: превелебний отець і вусом не моргнув. Чого б це? З’ясувалося, що він глухий-глухісінький як пень. Тому й не злякався. Ось де причина. Що ж до Докусена, то хай би носився із своїм прозрінням, але ж ні — спокушає інших. Куди це годиться? З його ласки вже двоє з’їхало з глузду.

— Хто? .

— Ти ще й питаєш, хто? Один — Ріно Тодзен. Він завдячує Докусенові тим, що схибнувся на вченні Дзен і подався на прощу в Камакуру. А там зовсім збожеволів. Ти, мабуть, пригадуєш, перед храмом Енкакудзі пролягає залізнична колія. Так ото він вискочив на перехід і, вмостившись прямо на рейках, заглибився у роздуми. Нахвалявся, що зупинить поїзд. Поїзд справді-таки спинився, і тільки завдяки машиністові Ріно Тодзен не загубив життя. Тепер, бач, почав розводитися, що тіло його тверде, як криця, у вогні не горить, у воді не тоне. І тут же забрався у ставок і давай ходити по дну.

— Втопився?

— На щастя, мимо проходив бонза і врятував. Та незабаром, вернувшись у Токіо, він дістав запалення очеревини й помер. Умер від запалення, а захворів через те, що наївся ячної каші й тухлих маринованих овочів у монастирській їдальні. Виходить, безпосередній винуватець його загибелі — Докусен. .

— Взагалі кажучи, надмірний запал має позитивну і негативну сторони. — Господар, видно, був прикро вражений.

— Правду кажеш. Але на цьому не скінчилося. Докусен занапастив ще одного товариша.

— Який жах! Кого?

— Татіматі Робай-куна. Він йому так забив памороки, що той почав верзти про вугра, який піднявся на небо, і врешті-решт став справжнім…

— Що значить — справжнім?

— Вугор піднявся на небо, а свиня зробилася святим відлюдником.

— Не розумію, що ти кажеш.

— Якщо Яґі — Докусен, тобто Самотній відлюдник, то Татіматі — Бутасен, тобто Свиня-відлюдник. Такого ненажеру ще світ не бачив. Ти уявляєш, що б сталося, якби його ненажерливість поєднати із злобним характером ченця секти Дзен! Спочатку ми нічого не завважили, але потім пригадали, що з ним давно щось негаразд. Скажімо, приходить він до мене та й питає: «На оцю сосну не сідають котлети? А от у наших краях камабоко плавають на дошці» То ще півбіди, якби він плів лише такі нісенітниці. А то ж він узявся намовляти мене копати у рові біля воріт бататове пюре! Тут я вже спасував. Через кілька днів він став нарешті Бутасеном, тобто Свинею-відлюдником, й опинився у лікарні в Суґамо. Взагалі кажучи, чого б свині божеволіти? Та, бач, Докусен поміг. В його руках велика сила.

— Той приятель і досі в Суґамо?

— Ти ще питаєш! У Татіматі манія величності, він тільки те й робить, що вихваляється. Недавно вирішив, що ім’я Татіматі Робай нікуди не годиться, і назвав себе Тендо Кохей [179], бо, мовляв, він — втілення справедливості. Просто жах, що з ним сталося! А ти навідайся до нього, сам побачиш.

— Кажеш, він тепер Тендо Кохей?

— Тендо Кохей. Несп6вна розуму, а таке гарне ім’я придумав. Іноді він підписується «Конфуціанська справедливість». Усім. приятелям і знайомим не дає спокою листами — мовляв, люди впали в гріх і треба їх рятувати. Я вже одержав від нього кілька листів; серед них були такі довжелезні, що двічі з мене взяли доплату.

— Виходить, я одержав листа теж від Робая?

- І ти одержав? Цікаво. Конверт червоний?

— Так, посередині червоний, з боків білі смужки. Чудернацький конверт.

— Кажуть, ті конверти він спеціально, замовляє у Китаї. Вони, можна сказати, ілюструють Бутасенів афоризм: «Путь неба білий, путь землі білий, а між ними червона людина».

— Яка глибока символіка!

— Втративши тяму, він з головою поринув у химери. Хоч і ненормальний, він, як і, завжди, ненаситний, ніколи не забуде написати про їжу. Дивина, та й годі. Тобі теж писав?

— Еге, про трепангів.

— Йому дуже подобаються трепанги. А ще про що?

— Щось наплів про козубеньку і корейський женьшень.

— Непогану комбінацію придумав. — козубеньку спарував з женьшенем. Мабуть, він хотів сказати, що треба лікуватися відваром женьшеню, як обжерешся козубеньки.

— Здається, не зовсім так.

— Та байдуже, як! Що ти з божевільного візьмеш? Більше нічого не писав?

— Чого ж ні? Ще написав: «Сиди собі, Кусямі-сенсею, над своїм коритом».

— Ха-ха-ха! Чого це він такий до тебе суворий? Напевне, думав допекти тобі до живих печінок. От молодець той Тендо Кoxeй! — розвеселився Мейтей.

Значить, відправник листа, що його господар з немалою повагою читав-перечитував, першокласний псих! Господаря взяла досада за недавній запал, мучив сором за те, що він так високо оцінив писанину якогось там ідіота, врешті в його душу закрався сумнів: а чи все гаразд з його власною головою, якщо він захопився маячнею божевільного? Уся ця суміш почуттів — досада, сором, тривога — відбилася на його стурбованому обличчі.

Цієї миті двері різко відчинилися і почувся важкий тупіт черевиків, потім гучно пролунало: «Дозвольте на хвилинку?» На противагу до вайлуватого господаря Мейтея не треба було довго просити: не чекаючи, поки служниця вийде назустріч гостеві, Мейтей гукнув: «Хто там?» — схопився на ноги і за двома кроками опинився у передпокої. Звичайно Мейтей вдирається у чужий дім без дозволу, правда, користь від нього є: перший виконує обов’язок слуги. Однак Мейтей все-таки гість, отож якщо вже він поспішив до дверей, то Кусямі-сенсею, господареві цього дому, сидіти непорушно у вітальні зовсім не личило. Інша людина обов’язково пішла б услід за Мейтеєм. Але господар не з таких: він спокійнісінько спочивав задом на дзабутоні. До речі, поняття «спокійнісінько спочивати задом на дзабутоні» і «бути спокійним» на перший погляд близькі, а насправді вони суттєво різняться.

Було чути, як Мейтей з кимсь жваво розмовляв у передпокої, а потім гукнув: «Гей, господаре! Вийди-но сюди. Без тебе не обійдеться!» Хоч-не-хоч господар, усе ще з руками за пазухою, попростував до передпокою. Дивиться — Мейтей присів навпочіпки (що за непристойна поза!), тримає у руці візитну картку з таким текстом: «Агент кримінального відділення поліцейського управління Торадзо Йосіда». Поряд з Торадзо-куном стовбичив високий молодик років двадцяти п’яти в елегантному тафтовому кімоно. Дивна річ, той чоловік стояв мовчки, застромивши руки за пазуху геть-чисто, як господар. «Наче я його десь бачив», — подумав я й придивився уважніше. Стривайте, стривайте, так це ж той злодій, що пізньої ночі завітав у наш дім і поцупив батат! Сьогодні, бач, з’явився у білий день, відкрито, через ґанок.

— Слухай, це агент кримінального відділення. Недавно спіймали злодія і тебе запрошують у поліцію.

Господар, очевидно, нарешті второпав, з якої причини до нього завітав поліцейський, бо повернувся до злодія і шанобливо вклонився. Злодій мав привабливішу зовнішність, не те, що поліцейський. Тож не дивно, що господар поквапно привітався саме з ним. Злодій, ясна річ, здивувався, але не заперечував проти такої почесті. Хіба ж міг він сказати: «Я — злодій»! Його руки, як і перед тим, були за пазухою. Навіть якби він захотів їх вийняти, все одно не зміг би — вони були в наручниках. Будь-хто зметикував би, хто тут агент, а хто — злодій, але господар не будь-яка людина; він узагалі не схожий на людей двадцятого століття. До урядовців і поліції господар ставиться з повагою, влада, на його думку, щось страшне та грізне. Теоретично він розумів, що поліцейський — всього лише сторож, оплачуваний його, господаря, грішми. А от як доходило до практики, то господар перед поліцейським заїкався. Батько господаря був колись старостою у столичному передмісті, звик хилитися перед начальством, тож, мабуть, за ті гріхи доводиться розплачуватись синові. Шкода, але що вдієш?

Поліцейський, здається, розвеселився — його губи порушила усмішка.

— Прошу вас завтра до дев’ятої з’явитися в управління поліції у Ніхондзуцумі… Які речі у вас украдено?

— Украдено… — почав господар і замовк. Як на біду, все з голови вилетіло. Він тільки пам’ятав про батат — подарунок Татара Сампей-куна. Правда, й батат його не дуже цікавив, але ж треба доказати фразу, а то, бува, подумають, що він дурник — так і репутацію можна собі попсувати. Якби ж то в когось украли. А то ж у нього. «Не відповім ясно, то ще вважатимуть мене несповна розуму», — вирішив господар і рішуче докінчив: — Украдено… одну коробку батату.

Злодій, щоб стримати сміх, уткнувся в комір кімоно.

- Ха-ха-ха, як тобі жаль того батату! — зареготав Мейтей.

Тільки поліцейський залишився поважним.

— Батат, здається, пропав. А от решту предметів знайдено — прийдіть, самі переконаєтеся. Не забудьте прихопити печатку — як будете забирати речі, доведеться розписку залишити… Явіться до дев’ятої. Поліцейська дільниця Ніхондзуцумі району Асакуса. До побачення, — закінчив поліцейський свій монолог і пішов. Злодій поплівся за ним. Він не міг вийняти рук, щоб зачинити двері, а тому залишив їх розчиненими. Господар тремтів перед поліцією, але цього разу, видно, розгнівався: надув щоки і хряснув дверима.

— Ха-ха-ха, ти, видно, страшенно поважаєш поліцію! Ти б і перед іншими так смиренно гнувся… А то ж ти

чемний лише з поліцейськими. Біда, та й годі.

— Але ж він потурбувався прийти, щоб запросити мене…

— Прийшов, щоб запросити… Так це ж його професія! А ти міг би обходитися з ним, як із звичайним гостем.

— Але ж це не проста професія.

— Авжеж, не проста — огидна, професія агента. Куди гірша за інші.

— Гляди, добалакаєшся!

— Хе-хе-хе! Ну годі, не будемо лаяти поліцію. Гаразд, ти її поважаєш. Але який ти ввічливий із злодієм! — таке мені в голову не вкладається.

— Хто ввічливий із злодієм?

— А хто ж, як не ти?

— У мене нема приятелів серед злодіїв.

— Нема? А хіба ти не кланявся злодієві?

— Коли?

— Щойно. Мало ниць не впав.

- Не кажи дурниць. Це ж я агентові вклонився.

- Хіба агенти так одягаються?

— А чому б ні, коли вони агенти?

— Який ти впертий!

— Ти сам упертий.

— Ну скажи, який агент стоятиме в чужому домі з руками за пазухою?

— А хіба йому не можна?

— Такою позою він нагнав би на людей страху. А ти помітив, що він і вусом не моргнув, поки ти вклонявся?

— Ha те він поліцейський.

— Який ти самовпевнений! У тебе на все відмовка знайдеться.

— Таки знайдеться. Ось тобі з язика не сходить: «3лодій, злодій». А ти його спіймав на гарячому? Як забереш собі щось у голову, то довго будеш людей морочити.

Тепер уже і Мейтей махнув рукою — мовляв, усе одно господаря не виправиш — і несподівано примовк. Господар не тямився з радощів: нарешті таки збив пиху в Мейтея. В його очах господар упав через свою впертість, а господар вважав, що саме завдяки їй він піднявся над Мейтеєм. У житті іноді трапляється безглузда ситуація: поки ти наполегливо добиваєшся перемоги, твої акції падають. Дивна річ, вперта людина вважає, що до смерті втішатиметься заслуженими почестями, не підозрюючи, що тим часом інші її зневажають і не бажають заходити з нею у стосунки. Вперта людина по-своєму щаслива. Таке щастя називають свинячим.

— Жарти жартами, ти підеш завтра?

— Обов’язково. Сказано — до дев’ятої, а я вийду з дому о восьмій.

— А як буде з уроками?

— Пропущу. Велике діло — уроки! — відважно об’явив господар.

— Бачу, ти герой! Хіба можна пропускати?

— Нічого, обійдеться. У мене стала платня, за пропуск не вирахують. Все буде гаразд, — пояснив господар. Ач, який хитрюга! Зате й наївний, як дитина.

— Ну що ж, іди. А дорогу знаєш?

— Звідки? — роздратовано сказав господар. — Рикша довезе, турбуватися нічого.

— Як це так?!… Просто дивуюсь: ти з моїм дядьком обоє рябоє. Великі знавці Токіо!

— Ну й дивуйся.

— Ха-ха-ха, ти знаєш, у якому пікантному місці влаштувалася поліцейське управління Ніхондзуцумі? В Йосіварі!

— Що?

— В Йосіварі.

— Там, де будинки розпусти?

— А де ж іще? В Токіо лише один квартал Йосівара. То що, підеш? — взявся підштрикувати Мейтей-кун.

Господар на мить розгубився, але тут же оговтався і з недоречним запалом прорік:

— Чи Йосівара, чи будинки розпусти — все одно! Сказав — піду, значить піду.

У таких випадках дурні виявляють завидну наполегливість.

Мейтей тільки промовив: «Ну піди, піди, тобі буде цікаво». На цьому пригода з агентом поліції, така клопітна для господаря, дійшла до кінця. Мейтей, своїм звичаєм, ще трохи побаляндрасив, а на прощання сказав: «Уже пізно, треба йти, дядько сердитиметься».

Мейтей зник за дверима. Господар нашвидку впорався з вечерею, зачинився у кабінеті й, згорнувши руки на грудях, віддався роздумам:

«Послухати Мейтея, то й Яґі Докусен-кун негідна людина. А я, дурень, ним захоплювався, намагався його наслідувати! Більше того, Докусен проповідує теорії, позбавлені будь-якого здорового глузду, і, як твердить Мейтей, трохи ідіотські. Серед його послідовників уже є два найсправжнісіньких психи. Небезпечний тип! А буду необачний, то він затягне мене в свою компанію. Захоплений літературними якостями листа, я подумав, що Тендо Кохей, інакше Татіматі Робай-кун, ерудит, велика людина, а виявилося — він звичайний собі божевільний, що коротає дні в лікарні Суґамо. Навіть якщо Мейтей і цього разу зробив з мухи слона, то все одно факт залишається фактом, що Татіматі зажив слави у притулку ідіотів і вважає себе охоронцем справедливості. А може, і я вже трохи теє?… Недарма кажуть, що свій свояка вгадає здалека. Якщо я захоплююсь теоріями божевільного… в усякому-разі, співчуваю його словам і листам… то чи далеко мені до нього? Адже не виключено, що, мешкаючи в сусідстві з божевільним, я міг би проламати отвір у стіні та вкупочці, коліно в коліно, весело з ним гомоніти. Біда насувається! Віднедавна мене самого почало вражати, що в моїй голові одна химера заходить за іншу. Не будемо зачіпати хімічних процесів у мозку, а прослідкуймо, як воля породжує вчинки — скільки дивовижного, незвичайного можна побачити, коли вони набирають словесної форми. Як жаль, що язик мій не відчуває смаку води, тіло — прохолоди вітерцю, а на зубах і м’язах з’являються ознаки божевілля. Лихо чимраз ближче і ближче! Можливо, я вже прекрасний пацієнт для лікарні Суґамо. На щастя, я нікого не поранив, не завдав шкоди суспільству, Мабуть, лише тому мене ще терплять і не виганяють з Токіо. Ні, тепер мені начхати й на пасивність, і на активність! Передусім треба перевірити пульс. Здається, пульс у нормі. Може, гарячка? Ні, здається, потьмарення розуму ще не настало. А все-таки страшно.

Якщо шукати схожості тільки з душевнохворими, то, мабуть, неможливо вийти за межі володінь, де панує божевілля. Так не годиться. Я взяв за взірець божевільного і його міркою намагаюсь оцінити свій душевний стан. Тож не дивно, що я дійшов такого сумного висновку. Може, доб’юся іншого наслідку, якщо порівняю себе з цілком здоровою людиною? Тож почнемо з найближчих до мене людей. Передусім візьмемо сьогоднішнього гостя — Мейтеєвого дядька в сюртуку. «Куди звернути душу?» Тут щось трохи підозріле. Тоді Канґецу? 3 ранку до вечора він кульки обточує, навіть обідати не ходить. Теж із сумнівної компанії. Третій — Мейтей? Вважає, що в нього небесний дар — глузувати з людей. Такий собі веселий псих. Четверта — жінка Канеди? В неї злослива натура, а поведінка виходить за межі здорового глузду. Чистісінький зразок психопатки. П’ятий на черзі — Канеда-кун. Я не мав щастя його бачити, але гадаю, що він теж ненормальний, якщо живе душа в душу з такою жінкою. Ненормальний — теж саме, що божевільний, отже, Канеда з того ж гурту. Тепер… та хіба усіх перелічиш? Паничі з «Paкуункану» ще зелені, але досить шалені, щоб довести світ до загибелі. Що за мара? Виходить, що всі люди варті одне одного. Ну, от і стало легше! Цілком можливо, що суспільство — зборище божевільних. Шаленці, збігшись докупи, хапають один одного за барки, сваряться і грабують один одного, об’єднуються і розпадаються на групки. А все це разом називається суспільством! Якщо серед них з’являються більш-менш розумні люди, здатні логічно мислити, і стають їм на перешкоді, орда шалених будує для них божевільню і запаковує туди бідолах так, що ті вже звідти ніколи не виберуться. Хіба не правда? Значить, в’язні психіатричних лікарень — звичайні нормальні люди, а поза стінами цих закладів, на волі, бешкетують душевнохворі. Трапляється, що й божевільних об’являють божевільними, якщо вони діють осібно, але об’єднані, вони становлять грізну силу, яка дозволяє їм назвати себе нормальними. Можна навести чимало прикладів, коли один найбільший безумець, пустивши в хід владу і гроші, за допомогою своїх нікчемник попихачів, теж божевільної братії, чинить над людьми наругу, а про нього поширюють добру славу. Що воно діється на світі?»

Ось такий був душевний стан господаря тієї ночі, коли він сидів у задумі при яскравому світлі самотньої лампи. Саме тоді найчіткіше виявилася каламуть його розуму. Цей телепень, незважаючи на свої кайзерівські вуса, нездатний відрізнити божевільного від здорової людини. Більше того, поставивши собі це завдання, він удався до голови по розум, але, не дійшовши жодного висновку, залишив проблему нерозв’язаною. Він людина з недорозвинутим мозком, нездатна додумати що-небудь до кінця. Що ж до його аргументації, то єдина її особливість — розпливчастість, висновки ж — невловимі, схожі на димок цигарки «Асахі», що витікає з його ніздрів.

Я — кіт. Можливо, хтось засумнівається: мовляв, як це я зміг так докладно описати роздуми господаря. Повірте, що для кота нема легшої справи на світі. Я вмію читати думки. Питаєте, коли я навчився? Вам до цього зась! Важливо, що вмію. Коли хочу подрімати, вмощуюсь на колінах у людини, притиснувшись м’якеньким кожушком їй до живота. За якусь хвилину між нами починає текти електричний струм, і внутрішній світ людини чітко вимальовується в моїй уяві. Недавно я навіть затремтів, прочитавши господареві думки. Він ніжно гладив мене по голові й раптом придумав дику річ: «От якби здерти шкуру з цього кота! Була б тепла безрукавка». Який жах! А проте я вважаю, що мені випала велика честь, адже я можу розповісти, які думки роїлися в господаревій голові. Тим часом господар подумав: «Що воно діється на світі?» — і голосно захропів. Напевне, завтра не пригадає, про що думав увечері. Тож якщо йому закортить поміркувати про божевілля, доведеться починати спочатку. Правда, ніхто не поручиться, що його думки попливуть тим самим руслом доти, доки він не скаже: «Що воно діється на світі?» Можна бути певним лише в одному: хоч би яким річищем вони плили, а допливуть до слів: «Що воно діється на світі?»