Ваш покірний слуга кіт

Розділ VІ

Такої спеки навіть кіт не витерпить. Розповідають, начебто якогось там Сіднея Сміта [131] вона так мучила, що той ладен був зняти шкіру, здерти м’ясо, аби лиш охолодити кості. Аж до кісток, може, й не слід оголюватися, а от випрати і висушити моє сірувате в плямках xутро або закласти його тимчасово у ломбард таки доконче треба було б. Люди, напевне, вважають, що обличчя у котів протягом цілого року не міняється, що коти живуть спокійним і забезпеченим життям, яке не вимагає від них жодних грошових витрат, але цьому не вірте, бо навіть коти болісно відчувають і холод і спеку. І мені інколи кортить облитися водою з шаплика, але я знаю, що висушити хутро за день не легко, а тому терплю запах поту; досі ще ні разу не відвідав лазні. Іноді виникає бажання обмахнутися віялом, але що вдію, коли не можу вдержати його в лапах. Порівняно зі мною люди надто вибагливі. Що можна з’їсти сирим, вони варять, смажать, поливають оцтом, місо [132] — одне слово, завдають собі клопоту, та ще й радіють. Їм, зроду недосконалим, мабуть, дивно, що коти цілий рік не скидають свого єдиного одягу. Але ж можна щасливо жити й не напинаючи на себе стільки шмаття. Люди здаються на ласку овець, їх утримують шовкопряди і беруть під опіку бавовникові поля. Можна з певністю заявити, що таке розкошування — наслідок бездарності. Якщо на їжу та одяг ще можна дивитися крізь пальці і знайти хоч якесь виправдання людям, то я ніяк не доберу, чому вони виводять свою нитку навіть у справах, які безпосередньо не впливають на їхнє лікування. От хоч би волосся на голові. Здавалося б, росте собі, ну і хай росте. Та де там! Люди вдаються до зайвих хитрощів, — надають волоссю найрізноманітніших форм і знаходять у цьому втіху. В ченців, чи як там вони себе називають, голова завжди полискує синявою. У спеку вони розкривають над собою парасольки, в холодну погоду зігрівають голову хусткою. Який тоді сенс доводити голову до такого стану, щоб вона синіла? Трапляються і такі, що залюбки ділять волосся нарівно з допомогою так званого гребінця — чудернацького інструмента, схожого на пилку. А якщо не нарівно, то по-людському штучно У співвідношенні трьох до семи. Є й такі, в яких проділ іде через тім’я аж до потилиці. Це вже схоже на штучний лист банана. Дехто вистригає маківку голови, а по боках підрізує волосся. Голова, наче вправлена в чотирикутну рамку, справляє враження етюду, що зображає садівника в огорожі з криптомерій. Крім того, розповідають, що стрижки відрізняються номерами: п’ять, три і навіть один. Мабуть, незабаром увійдуть у моду нові види стрижки з номером мінус один, мінус три тощо, коли почнуть стригти волосся всередині голови. Взагалі, чого намагаються досягти люди такою дивною пристрастю? Або ноги. То ж чистісінька примха — ходити на двох, коли їх у тебе чотири. На чотирьох люди швидше ходили б. А вони, капустяні голови, тільки двома вдовольняються, іншим двом нікуди дітися — знічев’я теліпаються, як сушена тріска. Як отак приглядаєшся, то доходиш висновку, що в людей далеко більше вільного часу, ніж у котів, їм нудніше, і щоб якось розважитися, вони вдаються у різні витівки. Тільки от дивовижа: як стрінеш такого неробу, він тобі вуха протуркоче, що, мовляв, і хвилини спочинку не має. Їxнi обличчя справді-таки заклопотані, люди так метушаться, аж страшно: а що, як той клопіт їх у могилу зажене? Поглядаючи на мене, дехто з них іноді каже: «Ото насолода пожити, як оцей кіт». Хочете жити в насолоді, ну й живіть. Здається, ніхто вас не просив метушитися. Самовільно вигадати для себе непосильну роботу, а потім скаржитися: «Ой тяжко, ой важко!» — однаково що розпалити вогнище і кричати: «Ой пече, ой пече!» Навіть коти, видумавши і двадцять способів стриження, не зазнали б спокою. Як хочете безтурботного життя, загартуйте свою волю, щоб і влітку, як я, не скидати хутра… А втім, під хутром трохи гаряче. Та де там трохи — надто парко.

Через це я не можу скористатися монопольним правом на денний сон. Хоч би щось цікаве сталося. Я ж так давно перестав стежити за людським суспільством, що не завадило б подивитися, як люди задля власної примхи метушаться. Але, на жаль, господар характером скидається на кота. Опівдні спить не гірше за мене, а надто, як почалися літні канікули, — роботу занехаяв, тож скільки за ним не пантруй, нічого не побачиш, а тільки знудишся. Коли в таку пору хоч Мейтей надійде, обличчя хворого нетравленням шлунка господаря трохи оживає і він на якийсь час перестає скидатися на кота… «Час би Мейтеєві завітати», — тільки встиг я подумати, як зачув, що хтось голосно плюскається у ванній. Як тільки хлюпіт стихав, у будинку розлягалося: «Гаразд!», «От приємно!», «Ще полий!» Голосно кричати і поводитися так безцеремонно — на це здатна тільки одна людина. Без сумніву, це — Мейтей.

«Нарешті прийшов, отже, півдня сьогодні не нудьгуватиму», — тільки я подумав, як витираючи піт і натягуючи на плечі кімоно, Мейтей-сенсей, як завжди, не питаючи дозволу, заходив у вітальню.

— Пробачте, а де Кусямі-сенсей? — гукнув він і шпурнув шапку на мату. Різкий Мейтеїв голос розбудив господиню від солодкого сну в суміжній кімнаті; знехотя розплющивши очі, вона побачила, що Мейтей, одягнутий у кімоно з тонкого caцумського полотна, вмостився якнайзручніше у вітальні й обмахується віялом.

— Ласкаво просимо, — мовила господиня, а потім трохи збентежено додала: — А я й не знала, що ви прийшли, — і вклонилася.

— Я щойно зайшов. І оце попросив служницю помити спину. Я наче знову на світ народився… Ну й спека сьогодні!

— Правду кажете, oциx кілька днів жахлива спека — хоч сидиш, а все одно потом обливаєшся… У вас ніяких змін?

На кінчику носа в господині блищали краплі поту.

— Спасибі, ніяких. У таку спеку не може й бути мови про зміни. Але цього літа особливо пече. Аж тіло мліє.

— Я рaнiше вдень не спала, а от у цю спеку…

— Спите? Це добре. По-моєму, нема нічого кращогo, якщо людина може спати і вдень і вночі, - своїм звичаєм, безтурботно теревенив Мейтей, але, видно, цього йому було замало, і він провадив далі: — А от у мене така натура, що я не хочу спати. Заздрю таким, як Кус ямі-кун — коли не прийду до нього, він завжди спить. Напевне, така спека вадить шлункові. Навіть здоровій людині несила тримати голову на плечах. однак, коли вже вона там стирчитъ, відривати не годиться, — вперше розгyбивcя Мейтей, не знаючи, як йому розпорядитися головою. — А з таким, як у вас, тягарем на голові всидіти, мабутъ, важко. Під вагою самої зачіски хочеться лягти. Подумaвши, що з вигляду зачіски Мейтей здогадався, що вона спала, господиня промовила: «Ох який ви злий на язик!» — і заходилась давати лад волоссю.

Байдужий до її слів, Мейтей бовкнув:

— Я вчора на даху спробував пригoтувати яєчню.

— Як же ви її готували?

— Черепиця на даху страшно розпеклася, тож я подумав, що не годиться проходити мимо. Я розтопив масла і вибив яйця.

— Ого!

— Але сонце пекло не настільки, як мені хотілося. Яйця навіть наполовину не засмажилися, тому я спустився вниз і сів читати газету. Коли це до мене завітав гість і мені випала з голови затiя. Сьогодні вранці раптом пригадав і виліз ва дах — ну, думаю, вже готова.

- І що ж?

— Не тільки не підсмажилась, а вся розтеклася.

— Ой-йо-йой, — забідкалась господиня, насупивши брови.

— Дивна річ: у розпалі літа було прохолодно, а тепер так гаряче.

— Атож. Нещодавно в літньому кімоно було холодно, а позавчора нараз потеплішало.

— Краби повзають боком, а цьогорічна погода задкує. Наче хоче сказати: «Замість іти вперед, чи не краще повернути назад?»

— Що ви сказали?

— Нічого особливого. Далебі, зворотній рух погоди схожий на поведінку Гераклового бика, — давши собі волю, заходився плести небилиці Мейтей.

Господиня, звісно, нічого не второпала. Але, навчена гiрким досвідом, вона більше не перепитувала, а тільки промимрила: «Ага». Як так, то зусилля Мейтеєві зійшли нанівець.

— Ви чули про Гераклового бика?

— Ні, такого бика я не знаю.

— Не знаєте? Може, я вам про нього розповім?

Господиня не могла відмовитися.

— Давно колись Геракл вів бика.

— Той Геракл був пастухом?

— Ні, він не був ні пастухом, ні власником крамниці «Іроха». Тоді в Греції ще не було м’ясних крамниць.

— А значить, ви про Грецію? Чого ж одразу не сказали? — З усього почутого господиня знала тільки назву країни: Греція.

— А хіба я не говорив про Геракла?

— Якщо про Геракла, то, значить, і про Грецію?

— Еге ж, адже Геракл — грецький герой.

— Он чому я його не знаю. То що ж зробив той чоловік?

— Той чоловік, як і ви, захотів спати й дав хропака…

— Який у вас злий язик.

- Поки він спав, до нього цідійшов син Вулкана.

— Що таке Вулкан?

— Вулкан — це коваль. Син коваля украв того бика. Але послухайте як. Він потяг його за хвіст. І даремно Геракл, прокинувшись, ходив навколо, гукав що було сили — знайти бика так і не зміг. Зрештою, це було неможливо. Адже Вулкан надумав примусити Геракла йти по слідах уперед, а сам тяг бика назад. Син коваля, а такий зух, — докінчив Мейтей, забувши, що мова йшла про погоду.

— До peчi, що з вашим чоловіком? Як завжди, спить? Денний сон, оспіваний у китайській поезії, благородна річ, але коли він стає звичкою, як оце в Кусямі-куна, то набирає відтінку вульгарності. Що за безглуздя! Спати вдень — все одно що вмирати на годину-дві. Пробачте, що завдаю вам клопоту, але розбудіть чоловіка, — напосідав Мейтей.

Господиня, видно, була тієї ж думки.

— Ій-бо, не знаю, що з ним робити. Це ж шкідливо для здоров’я. Адже він щойно пообідав, — і вона збиралася вставати, але Мейтей з невинним виразом обличчя об’явив:

— Ви заговорили про їжу, і я тут же згадав, що не обідав.

— Ой, як же це я не помітила, що час обідати?.. Біда тільки, нема чим вас пригостити, хіба що рису з чаєм поїсте.

— Ні, рису з чаєм не треба.

— О, вам ніколи не догодиш. Усе вам не до смаку, — обурювалася господиня.

Сподіваючись такої відповіді, Мейтей спритно викрутився:

— Дозвольте мені відмовитися і від рису з чаєм, і від рису з окропом. По дорозі сюди я дещо замовив, скоро принесуть і я пообідаю.

— О, — тільки й проказала господиня, але в цьому «о» прозвучав і подив, й образа, і вдячність за те, що її звільнили від клопоту.

Тим часом непевною ходою з кабінету вийшов господар. Настрій у нього зіпсувався, бо тільки-но він заснув, як його розбудив незвичайний галас.

— А ти, як завжди, верещиш. Думав, посплю, так ні, не дав, — невдоволено промовив господар, позіхаючи.

— О, ви вже прокинулися. Уклінно прошу вибачити, що ми вас розбудили. Нічого, зрідка можна. Сідай. — Мейтей заговорив таким тоном, що не розберeш, хто тут господар, а хто гість.

Господар мовчки сів, вийняв з дерев’яної різьбленої цигарниці цигарку «Асахі» й закурив. Раптом його погляд спиниася на Мейтеєвім капелюсі, що валявся у кутку.

— Капелюха купив?

— Подобається? — Мейтей зірвався з місця і мерщій показав капелюха гocподарям.

— Чудовий! 3 гycтoгo сукна й зовсім м’який, — відповіла господиня, погладжуючи капелюха.

— Капeлюх цей, гocподине, дуже зручний. Що йому скажеш, геть усе виконає, - і Мейтей тицьнув капeлюха кулаком. Як він і хотів, на капeлюсі з’явилася ум’ятина завбільшки з кулак. Господиня йойкнула, але Мейтей уже просунув кулак усередину капелюха і сильно натиснув — наголовок, схожий на казанок, загострився. Мейтей тоді схопив за криси і здушив з обох боків. Капелюх перетворився на розкачану локшину. Мейтей згорнув її у дудочку, як звичайно згортають мату, і сунув за пазуху, немов промовляючи: «От бачите!»

— Дивовижно! — вигукнула в захваті господиня, наче перед нею виступав штукар Кітенсай Сейті. Мейтей, видно, теж почувався циркачем і витягнув з лівого рукава капелюх, якого щойно засунув за пазуху. Вигукнувши: «А з нього, як з гуски вода!» — він насадив капелюха на вказівний палець і взявся крутити. «На цьому фокус, мабуть, закінчиться», — тільки-но я подумав, як Мейтей пожбурив капелюха на підлогу і плюснувся на нього задом.

— Слухай, і йому нічого не станеться? — Навіть господар затурбувався.

3вісно, господиня теж не лишилася байдужою.

— Схаменіться, що ви робите? Хто ж капелюха навмисне шматує? — застерігала вона.

— Дивовижний капелюх, правда? І не думає ламатися, — власник капелюха не тямився з гордощів, вийняв його з-під себе, розгладив і надів на голову. Дивна річ — капелюх миттю вернув собі форму голови.

— Справді міцний капелюх! Чому він такий? — захоплювалася господиня.

— Хто його зна, чому. Таким був, — відповів Мейтей, не знімаючи капелюха з голови.

— Не завадило б і вам купити собі такий, — порадила господиня чоловікові.

— А хіба у Кусямі-куна немає прекрасного бриля?

— Та ви знаєте, його недавно діти розтоптали.

— О, як жаль.

— Тому я подумала, що тепер варто купити такого міцного і гарного капелюха, як ваш.

Вона не знала, скільки коштує капелюх, а тому наполягала, щоб чоловік купив собі такий, як у Мейтея.

Тепер Мейтей-кун вийняв з правого рукава ножиці в червоному футлярі і заходився показувати господині.

— Годі про капелюха, ви погляньте на оці ножиці. Вони ще корисніші. Ними можна виконувати чотирнадцять операцій.

Господиня діймала чоловіка капелюхом, поки гість не вийняв ножиць; господаря врятувала лише її чисто жіноча цікавість, точніше, щасливий збіг обставин, ніж Мейтеєва винахідливість. Не встигла господиня запитати: «Як можна цими ножицями виконувати чотирнадцять операцій?» — а Мейтей уже самовпевнено проказав:

— Слухайте, я вам зараз усе докладно поясню. Гаразд? Ось бачите: виріз, наче місяць-молодик, просуньте сигару, чик! — і кінчик сигари відрізано. Далі: внизу невеличкий пристрій різати дріт. Ножиці плоскі — як покласти ребром, можна креслити. А ще: на другому боці леза видно подiлки, значить ножиці можуть замі нити масштабну лінійку. Ось на цьому боці напилок — підпилювати нігті. Оцей кінець може правити за викрутку. Без зусилля цими ножицями розкривають будь-яку міцно збиту цвяхами коробку. Далі, на кінчику цього леза зроблено свердлик. А он цим стирають неправильно записаний ієрогліф. Як роз’єднати половинки ножиць, дістанемо ножі. І останнє… Послухайте, останнє найцікавіше. Гляньте, ось тут кулька завбільшки з мушине око.

— Не хочу, знову мені голову дурите.

— От біда, що ви мені не вірите. Якщо думаєте, що

задурюю голову, гляньте самі. Не хочете? А дарма, цікаво, — Мейтей простяг ножиці господині. Вона їх узяла, піднесла до очей, шукаючи мушиного ока.

— Ну, що?

— Нічого, сама темрява.

— Погано, що темрява. Поверніть трохи ближче до сьодзі, так сильно не нахиляйте… О так-так, тепер, мабуть, видно.

— Ого, фотографія. Як же її сюди вклеїли?

— Правда, цікаво?

Між господинею і Мейтеєм зав’язалася жвава розмова. Господареві, який досі сидів мовчки, ні пари з уст, раптом закортіло й собі поглянути иа фото.

— Гей, покажи мені на хвилю, — подав він голос. Господиня, прикипівши поглядом до фотознімка, примовляла: «Справді чудово, гола красуня».

— Скільки разів треба говорити: покажи!

— Постривай хвилину. Яке в неї гарне волосся! До пояса. Дивиться вгору, дуже висока, але вродлива.

— Я ж тобі сказав: покажи, значить покажи, — втративши терпець, напосівся господар.

— Ой пробачте. Нате, дивіться скільки завгодно, — і господиня передала ножиці чоловікові. Саме в ту мить служниця повідомила: «Прийшло замовлення гостеві», — і внесла два кошички гречаної локшини.

— Господине, частування за мій рахунок. Дозвольте почати, — Мейтей чемно вклонився.

Господиня не розуміла чи гість всерйоз говорить, чи жартує, а тому не знала, як далі поводитися. Втупившись у Мейтея, вона лише коротко відповіла: «Будь ласка». Господар нарешті відірвався від фотографії:

— Слухай, у таку спеку шкідливо їсти локшину.

— Нічого страшного, все буде гаразд. Улюблені страви рідко вадять, — і Мейтей зняв покришку. — Ого, свіженька! Чудово! Від локшини, що злипається, як і від дурника, добра не жди. — Мейтей присмачив юшку прянощами і взявся її розмішувати.

— Не клади стільки хрону, гірчитиме, — стурбовано застеріг господар.

— Гречану локшину їдять з юшкою та хроном. Вона тобі, мабуть, не до смаку.

— Мені подобається пшенична.

— Пшеничну їдять погоничі. Людей, що не розуміються на локшині, можна тільки пожаліти, — балакучий Мейтей устромив хасі в кошичок і, підхопивши якомога більше локшини, підняв її на висоту два суни.

— Господине, є кілька способів їсти локшину. Тільки недосвідчені додають до локшини багато юшки. Так губиться смак. Ось як я дію, — Мейтей підняв хасі і довгий жмуток локшини завис у повітрі. Мейтей було в думці вирішив, що операція вдалася, як зненацька помітив ускладнення — з десяток локшин зав’язли в кошичку.

— Ну й довгі! Ви тільки погляньте, які вони довгi, — шукав він співчуття у господині.

— Еге ж, довгі,- відповіла господиня. 3давалося, що вона захоплена цією сценою.

— Оцю довгу локшину на третину занурюють у юшку і за одним духом ковтають. Жувати не годиться. Пропадає смак. Найкраще, коли локшина прослизає у гoрло. — Мейтей рішуче підняв хасі. Нарешті локшина відділилася від кошичка. Коли він, тримаючи в лівій руці чашку, поволі опускав туди локшину, рівень юшки згідно зі законом Архімеда підвищувався. Але юшка і так майже сягала вінець, тож не встигла локшина зануритися наполовину, як чашка переповнилась. На відстані п’яти сунів від чашки хасі на хвилину завмерли. Це й не дивно. Адже якби вони ще трохи опустилися, юшка потекла б через край. Мейтей теж, здавалось, вагався, але раптом отямився, нахилив рота до хасі, почулося цмокання, борлак на шиї засіпався — і локшини не стало. Дивлюсь — у кутиках Мейтеєвих очей сплили дві краплі, схожі на сльозини, і покотилися по щоках. І досі не збагну, яка причина тих сліз — хрін чи зусилля, потрачені на ковтання локшини.

— Молодець! За одним духом проковтнув, — захоплювався господар.

— Браво! — господиня теж не скупилася похвалити Мейтеєву спритність.

А він мовчки поклав хасі й кілька разів ударив себе в груди.

— Господине, один кошичок локшини я з’їдаю за три з половиною — чотири ковтки. Якщо довше воловодитися, пропадає насолода від їжі. — Мейтей витер хусточкою рота і передихнув.

Саме тоді надійшов Канґецу-кун. З якoгocь дива у таку спеку на ньому була зимова шапка, ноги запорошені.

— Ач, наш красень завітав. Вибач, що я без тебе взявся обідати, — Мейтей безсоромно перед очима усього товариства ум’яв рештки локшини. Цього разу його манера їсти не була такою вишуканою, як раніше, — він втерся хусткою, перевів подих і легко впорався з двома кошичками локшини.

— Канґецу-кун, ти вже дописав дисертацію? — запитав господар.

— Подавай дисертацію якнайскоріше, панночка Канеда жде не діждеться — підхопив Мейтей.

Канґецу-кун, як звичайно, похмуро всміхнувся:

— Я сам хочу якомога швидше спокутувати вину, написати дисертацію і заспокоїти панночку. Як не є, а тема у мене не з легких, вимагає чимало зусиль.

Він говорив цілком серйозно про те, що іншим і не здавалося серйозним.

— Якщо вона така велика, то ти не зможеш справдити надії Носа. До речі, той Ніс вартий того, щоб до нього підлещуватися, — тоном Канґецу-куна завважив Мейтей. І тільки господар зберігав поважний вигляд.

— Яка тема твоєї дисертації?

— Вплив ультрафіолетових променів на електричні процеси в очному яблуці жаби.

— Своєрідна тема. Я так і сподівався, що Канґецу-сенсей вибере собі щось оригіналъне, як-от очне яблуко жаби. Як ти гaдaєш, Кусямі-кун, чи не варто ще перед закінченням дисертації сповістити Канеді хоча б її тему.

Господар не клюнув на слова Мейтея, а звернувся до Kaнґeцy:

— Невже така річ потребує ретельного дослідження?

— Аякже. Це дуже складна проблема. По-перше, тому що будова кришталика в очному я6луці жаби не проста. Доведеться провести чимало дослідів. Але спершу, гадаю, треба виготовити скляну кульку, а вже згодом переходити до експериментів.

- А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

- Та де там! — Канґецу-сенсей трохи випростав спину. — Споконвіку коло і пряма лінія — геометричні поняття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

— Як так, то подиш це діло, — докинув Мейтей.

— Так от, передусім я надумав виготовити кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

— Уже виготовив? — спитав господар так, ніби це легко зробити.

— Чому ж бо ні, - сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:- Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу — в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи — от лихо! — інший бік випирає. Взявся деінде точити — доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай вирівнювати — знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів полyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної форми. Я точив з таким запалом… Від першого січня сточив яких шість кульок, — чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

— Де ти їх обточуєш?

— В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що це легка робота.

— Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

— Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

— Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у… [133] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай-куна. Мене вразило, що він і по закінченні університету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви молодець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю» [134] я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-кунові до тебе, — як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

— Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

— Якщо в такому темпі, як зараз, то, може, за десять років, — відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

— Десять років!.. Ти б трохи приспішився.

— Десять років — це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять. .

— Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

— Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш…

Канґецу-кун на мить замовк, а тоді провадив далі:

— Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я до них заходив і розказав про свої справи, — з переможним виглядом докінчив він.

— А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не поїхав на море в Оісо? — недовірливо запитала господиня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічогiciнько не розуміла.

— Дивно. Як же це так? — трохи збентежився Канґецу-кун.

У такі хвилини — як розмова обірветься, хтось розгубиться, опиниться у прикрому становищі, або закуняє — Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

— От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо. Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здається, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійсність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівалися — адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов…

— На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте…- господиня перебила Мейтея на півслові.

— А ти знаєш, що таке муки кохання? — прийшов на допомогу господині чоловік.

— Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів [135], а тому в вашій пам’яті нічого не залишається… Власне, те, що я не одружився — теж наслідок нещасної любові, - і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

— Хо-хо-хо, цікаво, — сказала господиня.

— Знову баки забиваєш, — буркнув господар і відвернувся до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

— Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для науки, — і, як завжди, глузливо посміхнувся.

— У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але, на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця, — перестеріг Мейтей і нарешті почав розповідати:

— Як собі пригадую, це було… Стривайте, коли ж це було?… та грець з ним, припустімо, що приблизно років п’ятнадцять-шістнадцять тому.

— Оце вже бреше, — і господар пхикнув.

— У вас куряча пам’ять, — поглузувала господиня.

Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохопився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

— В кожному разі, це було взимку. Я тоді подорожував по провінції Етіго — перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спрутова Пастка, а звідти мав намір спуститися в Айдзу.

— І де ти понабирав таких чудернацьких назв? - знову урвав його господар.

— Мовчіть, будь ласка, це ж так цікаво, — перепинила господиня Кусямі-сенсея.

— Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на перевалі, кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте», — почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари підступниці, званої любов’ю.

- Оце пригода! Невже у глибині гір трапляються красуні?

— І в горах, і на морі… Якби ви, господине, хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада [136].

— Он як! — здивувалася господиня.

— Заходжу, дивлюсь, — посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо — я, дівчина, дід і баба — посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» — спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-небудь, тільки швидше», — попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною», — порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до історії нещасливого кохання.

— Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

— Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично дотримуватися логіки. Хіба в романі Кьока [137] краби не вилазять з-під снігу?

— Таки так, — сказав Канґецу-кун і знову приготувався слухати.

— У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби добряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу», — відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку — в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро придумано, як для такої закутини зовсім не погано», — захоплено подумав я. Коли це старий встав і кудись пішов, але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього… Який жах! Там було-повно змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

— Годі про таке. Гидко слухати, — мовила господиня, насупивши брови.

— Ніяк не можу перестати — в цьому головна причина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клубок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.

— Ну перестаньте, мені аж моторошно, — лякливо сказала господиня.

— Потерпіть ще трохи, я переходжу до нещасливого кохання. Не минуло й хвилини, як раптом з дірки в покришці висунулася голова змії. Я затремтів. «Ач, вилізла», — думаю. Коли це з сусідньої дірки ще одна голова показалася. Я не встиг отямитися, як вилізла ще одна, а там інша. Невдовзі уся покришка була пронизана зміїними головами.

— 3 якого це дива вони повисували голови?

— У баняку запекло, от вони й шукали порятунку. Через якийсь час дід сказав: «Мабуть, уже готові, витягай». — «Ага», — відповіла стара. «Еге», — вимовила дівчина і заходилась хапати змій за голову. Разом з головою геть-чисто витягувалися кістки, м’ясо залишалося у баняку.

— Це називається витягувати зміїні кістки? — посміхнувся Канґецу-кун.

— Саме так. Спритно в них виходило, правда? Потім вона зняла покришку, ополоником перемішала рис з м’ясом і подала мені: «Пригощайтеся».

— І ти їв? — глузливо спитав господар.

— Годі вам. 3 душі верне, тепер нічого не зможу в рот узяти, — скривившись, пробурчала господиня.

— Ви так говорите, бо ні разу не їли зміятини. Раджу вам хоч раз скуштувати, такої смакоти повік не забудете.

— Тьху, не хочу. Хто ж їсть таку гидоту?

— «Вволю їжі дістати, про холод забути, дивитися на дівчину скільки душа забажає — що мені ще треба», — тільки-но подумав я, як дівчина сказала: «Може, відпочинете?» Мене так мандри втомили, що я відразу послухався дівчини, ліг і, забувши про все на світі, заснув міцним сном.

— Що сталося з вами потім? — нетерпляче допитувалася господиня.

— Потім… я прокинувся вранці, і зазнав, що таке нещаслива любов.

— Що сталося?

— Нічого особливого. Прокинувшись, я закурив цигарку і виглянув на задвір’я — біля рівчака милася якась лиса голова, схожа на чайник.

— Старий? Чи стара? — запитав господар.

— Я ніяк не міг розрізнити, хто. Стояв і приглядався, аж поки «лиса голова» не обернулася до мене. Я завмер з жаху. Ой лишенько! То була моя перша любов — учорашня дівчина.

— А ви хіба щойно не казали, що в неї на голові була зачіска такасімада?

— Напередодні була, до того ж чудова. Однак уранці я побачив не її, а лисину.

— Бреши, та не забріхуйся, — і господар, як завжди, втупив погляд у стелю.

— Я теж здивувався, аж злякався, і ну стежити, що ж буде далі. Нарешті «лиса голова» вмилася, легко нап’яла на голову перуку у вигляді такасімада і спокійно зайшла в хату. «От і маєш», — подумав я і з тієї хвилини почав нарікати на примхливу долю, що послала мені нещасливе кохання.

— Якесь безглуздя, а не нещасне кохання. Правда, Канґецу-кун, він занадто веселий і бадьорий, куди там йому до нещасного кохання, — звертаючись до Канґецу-куна, господар не залишив каменя на камені від Мейтеєвої нещасної любові.

— Однак, — заперечив Kaнґeцу-кун, — якби ця дівчина не була лиса і сенсей щасливо привіз би її у Токіо, то був би ще бадьоріший. В усякому разі, дуже жаль, що така дівчина виявилася лисою. А все-таки чому в такої молодої дівчини вилізло волосся!

— Я довго думав над цим і дійшов висновку, що від зміїного м’яса. 3 міятина наганяє забагато крові у голову.

— Однак у вас чомусь усе гаразд.

— Я уникнув полисіння, зате відтоді став короткозорим, — і Мейтей заходився обережно протирати окуляри в срібній оправі.

Раптом господар наче щось згадав.

— Власне кажучи, де тут містика? — для певності спитав він.

— Я ніяк не збагну, чи вона десь купила ту перуку, чи знайшла. Ось вам і містика, — і Мейтей нап’яв на носа окуляри.

— Наче послухала справжнього оповідача, — похвалила господиня.

Перша частина Мейтеєвих баляндрасів добігала кінця, і я подумав, що він замовкне. Та де там! Мейтей, видно, не вгамується, поки рота не затулять затичкою. Отож він провадив далі:

— Ясна річ, я зазнав розчарування, але якби я одружився з нею, нічого не підозрюючи про лисину було б ще гірше — вона б усе життя муляла мені очі. Треба добре подумати, щоб зопалу не втелющитися в халепу. Бо іноді трапляється, що тільки в останню хвилину вилізають назовні приховані вади. Так буває і з одруженням. Отож, Кaнґецу-кун, не впадай у тугу, не вдавайся в смуток, не муч себе, а заспокойся й обточуй свої кульки, — порадив Мейтей.

— Еге ж, біда. В тебе кульки збунтувалися, а з іншими ще не така чудасія трапляється. От хоч би Робай-кун, що ото пpибігав до бібліотеки за малою потребою. Ото дивак!

— Що він такого накоїв? — пожвавішав господар.

— От як було. Колись давно сенсей зупинився в готелі «Тодзайкан»… Тільки на одну ніч… І того ж вечора запропонував покоївці свою і серце. Я теж легковажний, але до такого ще не доріс. До речj, в готелі в ту пору була покоївкою відома красуня Онацу-сан. Тож не дивно, що він їй освідчився — адже саме вона обслуговувала його кімнату.

— Як же це так «не дивно», тож зовсім схоже на твою пригоду на перевалі.

— Трохи схоже. Правду казати, між Робай-куном і мною не така вже й разюча різниця. В усякому разі, він запропонував Онацу-сан вийти за нього заміж, але, не дочекавшись відповіді, звелів принести кавуна.

— Що ви кажете? — здивувався господар. Не лише господар розгубився. Господиня і Канґецу-кун, ніби змовившись, теж впали в задуму. Мейтей, на ніщо не звертаючи уваги, жваво вів далі:

— Він покликав Онацу-сан та й питає: «В Сідзуока є кавуни?»- «Навіть у Сідзуока є кавуни», — відповіла Онацу-сан і принесла на тарелі кавуна. Робай-кун строщив кавуна і жде відповіді. А її нема та й нема. І тут, як на гріх, у нього живіт заболів. Робай-кун стогне, ойкає — ніщо не помагає. От він кличе Онацу-сан і цього разу питає: «У Сідзуока є лікарі?» — «Навіть у Сідзоука є лікарі», — відповіла покоївка і привела лікаря на ім’я Тенті Ґенґо — дехто може подумати, що він украв ім’я з букваря. Хвалити Бога, наступного ранку біль ущух. Перед самим від’їздом Робай-кун викликав Онацу-сан і запитав, чи згодна вона прийняти вчорашню пропозицію. Онацу-сан, усміхнувшись, відказала: «В Сідзуока є кавуни, є лікарі, але нема дівчат, які б за одну ніч вирішили стати нареченими», — повернулась і вийшла. Відтоді, спізнавши, як і я, що таке нещаслива любов, Робай-кун розчарувався і почав ходити в бібліотеку тільки для того, щоб справляти малу потребу. Як подумати, то всьому виною жінки.

— Щира правда, — як ніколи запально підхопив господар. — Недавно я читав п’єсу Мюссе. Один її персонаж, цитуючи римського поета, сказав: «Що легше за пір’я? — Порох. Що легше за порох? — Вітер. Що легше за жінку? — Ніщо». Влучно сказано. 3 жінкою самий клопіт.

— Вам не до вподоби жіноча легковажність, а що ж доброго в чоловічому туподумстві? — не погодилася господиня.

— Як це розуміти?

— Самі знаєте, його у вас чимало.

— Чому це я тугодум?

- А хіба ні? — Зчинилася потішна суперечка.

Мейтей з цікавістю прислухався, а відтак і собі встряв у розмову. .

— Мабуть, саме в цьому суть подружнього життя: розчервонілі лиця, звинувачення, осуд і докори. В давнину сімейне життя, напевне, було зовсім беззмістовним, не те що тепер.

З Мейтеєвих слів важко було дорозумітися, чи він глузує, чи вихвалює господарів дому. Але й на цьому він не спинився, а, як звичайно, взявся просторікувати про зовсім непотрібні речі:

— Кажуть, що в давнину жодна жінка не наважилася б перечити чоловікові. Як на мене, то це не велике щастя — однаково що оженитися з німою. Краще вже, коли тобі жінка, як оце недавно господиня, кине, що ти тугодум чи щось подібне. Як з жінкою не посваришся, з нудьги вмреш. Моя матінка батькові тільки й казала «авжеж», «звичайно». Прожили разом двадцять років, а вона нічого не бачила, крім храму. Я так її жалію! 3ате вона вивчила напам’ять посмертні імена всіх наших предків. Те ж саме було між молодими. 3а мого дитинства нікому не дозволялося, як це робить Канґецу-кун, грати в оркестрі з коханою, призначати їй підозрілі спіритичні зустрічі.

— А жаль, — похнюпив голову Канґецу-кун.

— Таки жаль. Однак це не означає, що тодішні жінки поводилися краще, ніж тепер. Ви, господине, самі якось обурювалися, що гімназистки зовсім розбестилися. А в давнину вони ще не такі колінця викидали.

— Невже? — поважно спитала господиня.

— Таки-так. Я не просто базікаю — у мене є докази, і тут уже нічого не вдієш. Кусямі-кун, ти, мабуть, пам’ятаєш, ще коли нам було п’ять-шість років, дівчаток носили, як гарбузів, у кошиках на коромислі й продавали. Пригадуєш?

— Я цього не пригадую.

— Не знаю, як у твоїх краях, а в Сідзуока достеменно таке було.

— Сумніваюсь, — прошепотіла господиня.

— Невже? — недовірливо запитав Канґецу-кун.

— Я ж вам правду кажу. Мій батько сам прицінювався. Мені тоді, мабуть, було років шість. Прогулюючись, ми якраз переходили з Абураматі в Торітъо, коли це чуємо, як хтось навпроти вигукує: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Ми поминули два квартали й на розі вулиці, перед крамницею мануфактури «Ісеґен», натрапили на того продавця. «Ісеґен» — найбільша в Сідзуока крамниця мануфактури, фасад завширшки з десять кенів [138], а комор аж п’ять. Як поїдете — подивіться. Безсумнівно, вона досі збереглася. Чудовий будинок. Прикажчика звали Дзембее. Він сидів за конторкою завжди з таким виразом, наче три дні тому поховав матір. Поряд з Дзембее-куном займав місце парубок двадцяти п’яти років. Звали його Хацу-сан. Той Хацу-сан був блідий як смерть, — здавалося, він вирішив йти за Унсьо [139] й двадцять один день перетяг на самій юшці з локшини. Сусідою Хацу-сана був Тьодон; він сидів, зіпершись на рахівницю, такий засмучений, ніби вчора в нього оселя згоріла. Біля Тьодона…

- Ти що, розповідаєш про крамницю мануфактури чи про торгівлю дівчатками?

— Звісно, про торгівлю дівчатками. Власне кажучи, про ту «Ісеґен» я теж знаю цікаву історію. Але, на жаль, мушу відкласти до іншого разу, сьогодні займемося лише торгівлею дівчатками.

— До речі, торгівлю теж краще облишити.

— Чому? Адже це такий вартісний довідковий матеріал для порівняння характеру жінки нашого двадцятого століття і перших років епохи Мейдзі. Невже ми так легко відмовимось від нього?.. Так от, коли ми з батьком опинилися перед крамницею «Ісеґен», згадуваний уже торговець звернувся до батька: «Пане, може, купите решту? Дешево віддам, купіть», — і, поставивши кошики на землю, витер піт з лиця. Я зазирнув усeредину — в кошиках сиділо двоє дівчаток дворічного віку. Батько сказав: «Якщо дешево, можна купити. У тебе тільки ці?» — «На жаль, сьогодні вже усіх продав, зосталося тільки двоє. Вибирайте, яка вам до вподоби», — відповів торговець і підніс дівчаток батькові під самий ніс, наче то були не люди, а гарбузи. Батько постукав по голові дівчаток і мовив: «О, непоганий звук». Почалися запеклі переговори, нарешті батько збив ціну і сказав: «Можна б купити, а ти за товар поручишся?» — «За передньою я весь час спостерігаю, у ній не сумніваюся, за другу не ручуся, може, й має який гандж — ззаду в мене очей немає. За неї не гарантую, а тому правлю менше». Я досі пам’ятаю цей діалог. Уже тоді дитячим серцем я відчув, що жінок треба остерігатися… Oднак тепер, на тридцять восьмому році Мейдзі, перевелися люди, котрі обрали собі таке дурне заняття, як торгівля дівчатками, ніхто вже не скаржиться, що носити дітей за плечима небезпечно. Я доходжу висновку, що під впливом європейської цивілізації у поведінці жінок знайшли прогресивні зміни. Як ти гадаєш, Канґецу-кун? .

Перш ніж як відповісти, Канґецу-кун довго відкашлювався, а тоді навмисне спокійним, тихим голосом виклав наслідки своїх спостережень:

— Тепер жінки відвідують школи, влаштовують концерти, добродійні вечори, пікніки і там же самі себе продають: «Гей, купіть!» У наш час уже нема потреби вдаватися до підлої комісійної торгівлі, намаючи городників, що ходять по місту і вигукують: «Гарні дівчатка! Гарні дівчатка!» Така природна зміна настає поступово, коли у людей розвивається почуття самостійності. Старі люди від зайвого страху перед майбут нім нарікають на цю самостійність. І дарма. Адже це настійне веління нашої цивілізованої епохи. Як на мене, така переміна — відрадне явище, в душі я його щиро вітаю. За одне можете бути спокійні: купівля стала іншою — тепер не знайдеться дикуна, який стукатиме дитину по голові й питатиме, чи товар надійний. У нашому заплутаному світі й так клопоту по горло. Тож ніколи стукати. А то до шістдесяти засидишся у парубках або дівках.

От що значить бути юнаком двадцятого століття! Канґецу-кун виклав цілком сучасні погляди і, глибоко затягнувшись цигаркою «Сікісіма», випустив дим Мейтеєві прямо в обличчя. Але Мейтей не з тих, кого можна спантеличити димом цигарки.

— Як ви слушно зауважили, теперішні гімназистки й дочки заможних батьків страшенно самозакохані й самовпевнені. Особисто мене розпирає втіха, що вони ні в чому не поступаються чоловікам. Якщо говорити про вихованок гімназії, що поряд з моїм домом, то я скажу: вони чарівні. Яка насолода спостерігати, коли вони у кімоно з вузькими рукавами теліпаються на турніку! Щоразу, коли з вікна другого поверху я бачу, як вони роблять вправи, мені на думку спливають жінки Стародавньої Греції.

— Знову Греція? — ущипливо випалив господар.

— Нічого тут не вдієш, адже саме у Греції бере свій початок прекрасне. Мистецтвознавець і Греція нероздільні… Коли я бачу, як наполегливо смагляві школярки виконують фізичні вправи, згадую притчу про Агнодіс, — з виглядом знавця базікав Мейтей.

— Знову ви зі своїми незрозумілими іменами, — посміхнувся Кангецу-кун.

— Агнодіс — видатна жінка, я нею просто захоплений. У стародавніх Афінах закон забороняв жінкам акушерувати. От безглуздий закон! Агнодіс, напевне, розуміла його безглуздість.

— Як ти сказав?

— Агнодіс. Таке ім’я жіноче. Так от, вона якось задумалася: яке безглуздя, яка ганьба, що жінкам забороняють бути акушеркою. «Як би його стати акушеркою?» — думала-гадала вона три дні і три ночі. Вдосвіта на четвертий день раптом почула вона, як у сусідів закричало немовля: «уа-уа-уа!» І відразу зійшло на Агнодіс велике просвітлення: вона миттю обрізала довгі коси, одяглась по-чоловічому і пішла слухати лекції Герофіла. Успішно прослухавши його лекції, вона впевнилась у своїх силах і почала акушерувати. І можете собі уявити, господине, здобула популярність! То тут, то там першим криком кричали немовлята і всюди помагала Агнодіс — багато користі принесла людям. Але доля примхлива: раз піднесе, другий кине, біда сама не йде — за собою іншу веде. Як виплила таємниця на чисту воду, Агнодіс стала перед загрозою прилюдної страти за порушення державного закону.

— Мейтей-сан, ви вроджений оповідач.

— Подобається? Однак афінське жіноцтво зібрало підписи й подало петицію. Тож влада не змогла обійти мовчанкою усю цю справу. Агнодіс визнали невинною і звільнили. Тут же на загальну радість афінянок було оголошено, що й жінки мають право акушерувати.

— Чудово! Ви стільки знаєте.

— Взагалі кажучи, знаю. Не знаю тільки, що я немудрий. Лише догадуюсь.

— Хо-хо-хо, все жартуєте…

Господиня всміхнулася на весь рот, і в ту ж мить задзеленчав дзвінок.

— Знову гості, - буркнула вона і пішла в їдальню. Не встиг я зміркувати, хто ж це розминувся з нею в дверях, як у вітальню зайшов уже знайомий вам Оті Тофу-кун.

Якщо й Оті Тофу-кун завітав, то це не означає, що вже всі приятелі, часті гості господаря, зібралися, але треба сказати, що й такого їх числа досить, аби розвіяти мою нудьгу. Отож грішно ремствувати. Якби лиха доля закинула мене в інший дім, я б, можливо, до смерті не дізнався, що серед людей живуть такі сенсеї. На щастя, я став придворним котом господаря, день і ніч вірно служу цій великій людині. Мені випала незвичайна честь, куняючи, спостерігати благородні подвиги не тільки мого володаря, але й панів Мейтея, Канґецу і Тофу — плеяди героїв, яких навіть у Токіо небагато знайдеться. Завдяки їм навіть у таку спеку забуваю про клопіт, якого мені завдає кожушок, і цікаво проводжу час. В усякому разі, якщо їх стільки зійшлося, — сподівайся чогось небуденного. «Цікаво, що буде?» — І я скромно виглядаю з-за фусуми.

— Вибачайте, що довго не подавав про себе вістки, — кланяється Тофу-кун, і я бачу, що його намащене волосся полискує, як і минулого разу. Якщо судити з волосся, він схожий на задрипаного актора, а коли зважити на цупко накрохмалені білі хакама з кокури — на учня славетного вчителя фехтування, Сакакібара Кенкіті. Тому звичайною людиною він здавався лише від плечей до пояса.

— Ти гарно придумав — гуляти в таку спекоту! Чого стоїш? 3аходь, — сказав Мейтей-сенсей так, наче він у себе вдома.

— О, сенсей, я вас так давно не бачив!

— Еге ж, давно, ще від весни, як ми були на вечорі

декламації. До речі, ваш гурток декламації останнім часом не розпався? Ну, а ти після цього вже не виступав у ролі Омія? У тебе тоді чудово вийшло. Ти, мабуть, помітив, як я тобі аплодував?

— Авжеж, ваші оплески надали мені відваги. Тільки завдяки їм я догріб до кінця.

— Коли ви ще збираєтеся? — поспішив запитати господар.

— Липень і серпень відпочиватимемо, а вже у вересні влаштуємо щось гучне. Нічого цікавого для нас на прикметі не маєте?

— Та бачиш… — мляво відповів господар.

— Тофу-кун, а мого твору не зіграєте? — втрутився Канґецу-кун.

— А що ти написав? Мабуть, щось незвичайне…

— П’єсу, — самовпевнено відповів Канґецу-кун. Усі троє приголомшено витріщилися на Канґецу-куна.

— П'єсу? Чудово. Комедію чи трагедію? — допитувався Тофу-кун. А Канґецу-кун ще більш зарозуміло вів далі:

— І не комедію, і не трагедію. Останнім часом багато крику про театр, стародавній і сучасний. От я і вирішив створити новий напрям у театральному мистецтві й написав «хайґекі».

— А що воно таке?

— Це я так скорочено назвав, а треба: п'єса в стилі поезії «хайку».

І господар, і Мейтей-кун аж заціпеніли від подиву, лише Тофу-кун не вгавав:

— Як вона побудована?

— В основу покладено «хайку», а тому вона коротка, без надмірностей. Я обмежився одною дією.

— Ого!

— Передусім про декорації. Бажано, щоб вони були якомога простіші. Посеред сцени ставлю високу вербу. Праворуч від стовбура — гілка, на гілку ставлю ворона.

— Добре, якщо твій ворон сидітиме покірно, — наче розмовляючи з собою, затурбувався господар.

— Нічого страшного, прив’яжу за ноги. Під деревом — цебер з водою. Повернувшись до глядачів упівоберта, купається красуня.

— Тхне декадансом. По-перше, хто згодиться на роль жінки? — спитав Мейтей-кун.

— 3а цим затримки не буде. Наймемо натурницю із школи художнього мистецтва.

— Департамент поліції, напевне, зчинить галас. Що тоді? — знову стурбувався господар.

— А хіба це їх обходить? Коли так, то й учням школи художнього мистецтва слід заборонити малювання з натури.

— Вчитися малювати і просто дивитися — трохи різні речі.

— Сенсей, якщо ви будете так думати, то Японія нічого не досягне. Театр таке ж мистецтво, як і живопис, — запально переконував Канґецу-кун.

— Суперечка — корисна річ, але ти краще розкажи, що ж там далі,- цікавився сюжетом п’єси Тофу-кун, видно, маючи намір її поставити.

— Так от, по ханаміті [140] на сцену виходить з тростинкою поет Такахама Кьосі [141]. На голові корковий шолом, на плечах хаорі з тонкого шовку, поділ кімоно з рідким, у горошок, візерунком затканий за пояс, на ногах черевики. Хоч на ньому одежа військового постачальника, він повинен бути зосереджений, заглиблений у поезію. Опинившись на сцені, він підводить натхненні очі й бачить величезну вербу, а в її затінку — жінку, що купається в цебрі. Кьосі зиркає вгору — на довгій гілці вмостився ворон і стежить, як купається жінка. Зворушений таким поетичним образом, Кьосі-сенсей яких п’ятдесят секунд споглядає, а відтак голосно декламує: «І ворон закохався у купальницю». В ту ж хвилю стукають калатальця і сцену затягують завісою… Ну як? Не сподобалась? Все-таки набагато краще грати роль Кьосі, ніж Омії.

— Надто сухо. Нам треба п’єсу, яка б хапала за душу, — з невдоволенням на обличчі поважно зауваживТофу-кун.

Досі Мейтей-кун сидів порівняно тихо. Але він не така людина, щоб вічно мовчати.

— Ото й усе? Таке безглуздя? Теж мені «хайгекі»!

Уеда Бін-кун [142] уважає, що поезія в стилі «хайку» і гумор — негативні явища, ознаки занепаду країни. Влучно сказано, в його стилі. Так от, спробуй поставити свою безглузду річ. Бін-кунові тільки того й треба. Бін тебе засміє. По-перше, дія так поволі розвивається, що неясно, це п’єса чи фарс. Пробач, але тобі, Канґецу-кун, краще вже шліфувати кульки в лабораторії. Хоч би скільки «хайґекі» ти написав, вони будуть свідчити лише про занепад країни.

Кангецу-кун скипів з досади і вдався у зайві пояснення:

— Невже дія поволі розвивається? А я гадав, навпаки. Особливо тоді, коли Кьосі-сенсей закохує ворона в красуню: «I ворон закохався у купальницю».

— Це щось нове. Обов’язково хотілося б послухати ваші аргументи.

— З погляду фізика нелогічно думати, що ворон закохався у жінку.

— Правду кажете.

— Але ця нелогічність, висловлена так щиро, набуває природності.

— Ви гадаєте? — втрутився зі своїм сумнівом господар, але Канґецу не звернув на нього уваги.

— Питаєте чому? Цій обставині легко знайти психологічне пояснення. Правду кажучи, любити чи не любити — почуття властиве тільки поетові, а ворон тут ні до чого. Поетові тільки здається, що ворон закохався, а насправді, то він сам утьопався. Закоханими очима він побачив, як ворон незворушно сидить на гілці й позирає вниз, і вирішив: «Ач, і він уклепався». Поет, звісно, помилився, але в літературі таке дозволено. Хіба те, що він без жодного вагання свої почуття поширив на ворона, не позитивний елемент? Як ви гадаєте, сенсей?

— Ви чудово аргументуєте. Kьocі, напевне, був вражений. Про ваше пояснення не скажеш, що воно не запальне. Тільки от п’єса глядача не схвилює. Правда, Тофу-кун?

— Авжеж, надто пасивна п’єса, — серйозно погодився Тофу-кун.

— Послухайте, Тофу-сан, останнім часом ви не створили жодного шедевра? — Господар, видно, хотів розрядити обстановку.

— Чогось видатного, гідного вашої уваги, — ні, але найближчим часом думаю видати збірку віршів… На щастя, я прихопив рукопис і хотів би подати його на ваш суд.

Тофу-кун добув з-за пазухи пурпуровий згорток, вийняв звідти рукопис на сторінок шістдесят і поклав його перед господарем. Той прибрав статечного вигляду, промимрив: «Ану лишень поглянемо», — і, розгорнувши першу сторінку, побачив:

Божественній, як сама аека, панночці Томіко присвячує автор.

З таємничим виглядом господар мовчки роздивлявся цю сторінку, аж поки не втрутився Мейтей-кун.

— Що, сінтайсі? — спитав він і заглянув у рукопис. — Ого, з присвятою. Тофу-кун, чудово, що ти зважився присвятити їх панночці Томіко.

— Тофу-сан, ця дама Томіко справді існує на світі? — здивовано спитав господар.

— Це одна з тих, що я запрошував разом з Мейтей-сенсеєм на заняття гуртка декламації. Вона мешкає тут поблизу. Правду казати, я щойно заходив до неї, думав показати вірші, але, на жаль, не застав — ще минулого місяця вона поїхала на курорт в Оісо, — вдавано серйозним тоном розповідав Тофу-кун.

— Куся: мі-кун, чого ти дивуєшся? Адже зараз двадцяте століття. Ти б краще прочитав нам цей шедевр. Знаєш, Тофу-кун, присвята твоя не зовсім вдала. Який зміст ти вкладаєш у це вишукане слово «аека»?

— Думаю, воно означає або тендітність, або ніжність.

— Звичайно, можна і так розуміти, але справжнє значення цього слова «небезпечність». Бувши тобою, я б написав по-іншому.

— Як же його написати, щоб було поетичніше?

— Бувши тобою, я б ось як написав: «Божественній, небезпечній панночці Томіко під ніс присвячує автор». Додано тільки два слова «під ніс», а як заграла фраза!

— Справді,- проказав Тофу-кун з виглядом людини, якій силоміць втовкмачили незрозумілу річ.

Нарешті господар мовчки перегорнув першу сторінку й прочитав:

В духмяних пахощах пливе

Твоя душа чи тінь кохання?

Який солодкий поцілунок

В гіркому цьому світі!

— Цього я трохи не розумію, — зітхнув господар і передав рукопис Мейтеєві.

— Перестарався, — зауважив Мейтей і передав Канґецу-кунові.

— Ого, справді,- погодився Канґецу й вернув рукопис Тофу-кунові.

— Цілком природно, що ви, сенсей, не розумієте. Адже за десять років поезія розвинулась, змінилася до невпізнання. Сучасної поезії не зрозумієш, якщо читатимеш її на сон або на станції; часто навіть сам автор безпорадний перед запитаннями читачів. Тепер вірші пишуться з натхнення, і автор ні за що не відповідає. Тлумачити вірш і шукати в ньому мораль — справа вчених, нас це не стосується. Недавно мій приятель Сосекі написав таке невиразне оповідання «Ніч» [143], що жоден читач нічого не второпав. Коли я зустрів автора і попросив роз’яснити що до чого, він не захотів мати зі мною діла, а лише відповів: «А я звідки знаю?» Гадаю, саме така риса характерна для поета.

— Можливо, він і поет, але як людина дивак, — мовив господар, а Мейтей доконав Сосекі-куна просто — назвав дурнем.

Тофу-кун ніяк не міг наговоритися.

— Сосекі нам не компанія, але я б хотів, щоб ви читали мої вірші з такою ж прихильністю, як і його. Особливо хочу звернути вашу увагу на: «В гіркому цьому світі» і «Який солодкий поцілунок». Над цим я добряче попомучився.

— Видно сліди ваших мук.

— Цікаве протиставлення солодкого і гіркого — все одно що принада вірша в стилі «хайку» перемішана з гіркотою перцю. Перед такою притаманною лише Тофу-кунові здібністю низько схиляю голову, — захоплюванся Мейтей, насміхаючись з чесної людини.

Нараз господар схопився і, наче щось пригадавши, побіг у кабінет. 3а мить він вернувся з листком паперу і при здоровому глузді заявив:

— Ви вже мали нагоду познайомитися з твором Тофу-куна, тож, прошу, висловіть тепер свою думку про коротке оповідання, яке я вам прочитаю.

— Якщо це епітафія Теннен Кодзі, то ми вже тричі її слухали.

— Будь ласка, помовчіть. Тофу-сан, звісно, я не можу цим похвалитися, але послухайте хоч би для розваги.

— Авжеж, послухаємо.

— Канґецу-кун, до речі, теж послухай.

— Можна послухати і не до речі. Сподіваюсь, не довгe оповідання?

— Близько шістдесяти знаків, — і Кусямі-сенсей почав читати саморобний шедевр.

— «Японський дух! — вигукнув японець і закашлявся, як сухотний».

— Винятковий початок, правда? — похвалив Канґецу-кун.

— «Японський дух! — кричить газетяр. — Японський дух! — кричить злодійчук. Японський дух за одним стрибком перескочив море. В Англії читають лекції про японсыкий дух. У Німеччині ставлять п’єси про японський дух».

— Ого, куди там епітафії! — Мейтей-сенсей випростав спину.

— «Адмірал Тоґо володіє японським духом. І торго вець рибою Ґін-сан володіє японським духом. І шахрай, і спекулянт, і душогубець володіють японським духом».

— Сенсей, додайте, будь ласка, що й Канґецу теж володіє.

— «Що таке японський дух?» — хтось запитав. «Японський дух — це японський дух», — відповіли йому і пішли, а через п’ять-шість кенів добряче відкашля. лись.

— Чудова фраза. В тебе літературний хист. А далі?

— «Японський дух трикутний? Японський дух чотирикутний? Японський дух, як показує назва, дух. А коли дух, то безперестанку коливається».

— Сенсей, усе це вельми цікаво, але, здається, багато у вас того японського духу, — зауважив Тофу-кун.

— 3годен, — поспішив сказати Мейтей.

— «Усі про нього говорять, але ніхто не бачив. Усі про нього чули, але ніхто не зустрічав. Невже японський дух однієї породи з тенґу?»

Господар випалив останнє речення і замовк, очікуючи на реакцію приятелів. Але шедевр був закороткий і слухачі не вловили суті, а тому ждали, що ж буде далі. Та хоч скільки вони чекали, а господар ні пари з уст. Нарешті Канґецу-кун спитав:

— Оце й усе?

— Ага, — коротко відповів господар. Безтурботнішої відповіді годі було сподіватися.

Дивна річ, цього разу Мейтей не заходив у довгу балачку, а, обернувшись до господаря, лише сказав:

— Може б, і ти зібрав свої оповідання в один том і кому-небудь присвятив? Як гадаєш?

Господар не розгубився:

— Може, тобі?

— Все, тільки не це, — відповів Мейтей і заходився обрізувати нігті ножицями, які недавно показував господині.

Канґецу-кун звернувся до Тофу:

— Ти знайомий з панночкою Канеда?

— Весною я запросив її на заняття нашого гуртка, ми подружилися, і відтоді підтримуємо знайомство. Щоразу, як я її стрічаю, мене охоплює своєрідне почуття: я відразу спішу виливати свою радість у віршах і піснях. Усі любовні вірші в цій збірці — плід натхнення, яке черпаю з дружби з представницею прекрасної статі. Оскільки я повинен був від усього серця подякувати цій дівчині, то користуючись нагодою, вирішив присвятити їй свою збірку. Кажуть, в давнину ні один поет не написав прекррасного вірша, якщо його не живила дружба з жінкою.

— Аякже! — відповів Канґецу-кун, у душі підсміюючись.

Вогонь розмови поступово згасав — навіть зборищу пустомолотів настає кінець. Я теж не зобов’язаний цілий день вислуховувати їхню одноманітну балаканину, тому попросив вибачення і вийшов надвір ловити богомолів. Проміння надвечірнього сонця просотувалося крізь густе листя фірміани, лягаючи на землю яскравими плямами, а на стовбурах аж заливалися співом цикади. Мабуть, увечері збереться на дощ.