Василинка — руда вдача

Розділ 3. Коштовності принцеси Сіаму

На щастя, в родині Лісницьких не було звички довго тримати в серці образу. Та в них і не вийшло б, адже Пра і Василинка просто жити не могли одна без одної!

Справа в тім, що Дарина Миколаївна слабувала на хворобу Паркінсона. Через це рухалася вона вповільнено і часто-густо втрачала рівновагу; окрім того, в неї тремтіли руки, а час од часу ще й ноги і голова. Саме тому подеколи їй не вдавалося навіть чаю випити чи поставити на плиту каструльку з борщем. Та попри це, Пра не втрачала почуття гумору і полюбляла жартувати — мовляв, я така точена, як скульптура: на кожному русі заточуюся. А ще вона запевняла: «Ми з Паркінсоном не знайомі», — і принципово намагалася не зважати на прояви недуги, хоча Паркінсон, вочевидь, не надто переймався її думкою. Він робив Дарину Миколаївну дещо безпорадною, тож Василинка була потрібна їй не лише в якості любої правнучки, а і як помічниця в усіх домашніх клопотах.

Що ж до самої Васьки, то її душа була невід’ємною часточкою душі Пра. Дівчинка повіряла прабабусі будь-які таємниці й радилась із нею стосовно геть усіх подій у своєму житті: сумних і веселих, ганебних і почесних. Пра була для неї не просто родичкою, а найліпшою подругою! А хіба на подругу можна довго гніватися?!

Отож уже наступного дня, готуючи вкупі сніданок, Василинка і Пра помирилися.

— Доброго ранку! — першою озвалася прабабуся.

— Добренького! — зраділа Васька й додала: — Як я за тобою скучила!

Вони міцно обійнялись, а тоді Дарина Миколаївна глипнула на правнучку хитрим оком і спитала:

— А знаєш, чому я вчора так засмутилася?

— Знаю… — зітхнула Васька. — Тобі камінців було шкода… Та ти не хвилюйся, я зібрала їх усі до скриньки. Півночі від татушки віддирала! Глянь, усі вони цілісінькі-здоровісінькі! — І вона простягнула прабабусі дерев’яну скриньку, в середині якої на зеленому оксамиті лежали смарагди та діаманти.

— Ці камінчики належали дивовижній жінці — принцесі Таїланду, що була твоєю прапрапрабабусею. Тричі пра!

Дарина Миколаївна замовкла в очікуванні бурхливої реакції. Проте її коротка промова справила на Ваську настільки приголомшливе враження, що та лише витріщилася, роззявивши рота. Спливло кілька хвилин, доки дівчинка здобулася на мову.

— Тобто… твоя бабуся була принцесою цього… Той… Тай… ладу?!

— Таки так. Моя бабуся була принцесою Сіаму — це старовинна назва Таїланду.

— А чому я досі про це не чула? А мама з татом знають? А чому ми живемо в Україні, а не в Таїланді? — Питання посипались із Василини як із рукава.

— Коли хочеш, я розповім тобі неймовірну історію моєї бабусі. Тоді ти збагнеш, чому довгий час усе це вважалося сімейною таємницею, — змовницьки посміхнулася Пра.

— Розповідай мерщій, бо я зараз лусну від цікавості! — заявила Василинка, зручно вмощуючись на диванчику і нашорошуючи вушка.

Тоді Пра розпочала свою оповідь:

— Отже, на початку минулого сторіччя далекою східною країною Сіам, яка наразі зветься Таїландом, володарював король Рама П’ятий. І був у нього син на ім’я Чакрабон[11]…

— Чакрабон, — луною відгукнулася дівчинка.

— Еге… Одного дня принц отримав листа від російського імператора Миколи Другого. Микола запрошував його завітати до тодішньої столиці Російської імперії — Санкт-Петербурга — і вступити до престижного Пажеського корпусу[12]! Звісно, Чакрабон не міг знехтувати такою пропозицією й подався на чужину. У Пажеському корпусі він здобув чудову освіту, опанував силу-силенну бойових прийомів, досконало навчився володіти зброєю тощо, тощо, а потім вступив до військової академії — і невдовзі став полковником російської армії.

— Овва! — вихопилось у Василинки. Пра тільки гмикнула і продовжила:

— Одначе за традиціями того часу шляхетні юнаки займалися не лише наукою! Вони мусили регулярно відвідувати бали, що давав імператор. Отже, на одному з таких заходів сіамський принц познайомився з донькою статського радника Катериною Лісницькою — і закохався до нестями. Ба більше, він навіть зібрався запропонувати дівчині руку та серце! Та зась… Тільки-но розпочалася війна, Катря вирушила на фронт — надавати медичну допомогу пораненим.

— Війна?! — перепитала Васька.

— Саме так, війна між Російською імперією та Японією[13], розв’язана 1904 року. Допоки Катря була на фронті, невтішний принц писав їй зворушливі листи, сповнені кохання й бажання побачити її якнайшвидше. На щастя, Катруся повернулася до столиці живою-здоровою, та ще й із трьома бойовими нагородами.

— То вони побралися? — схвильовано запитала Василинка.

— Так, проте не зразу. Спершу померли Катрусині батьки, тож дівчині було не до весілля. А потім проти нерівного шлюбу повстали батьки Чакрабона: їх, бачте, бентежило те, що молодята належать до різних культур. Мовляв, куди ж це годиться, щоби буддист[14] поєднав свою долю із православною християнкою?!. Утім, заради коханої принц ладен був зірку з неба дістати! Потай від родини він вирішив також прийняти християнство й повінчатись із Катрею у православному храмі. Отож молодята взяли шлюб у Костянтинополі[15], а вже тоді подалися до Сіаму.

— То ти народилась у Сіамі?! А як тебе занесло до України? Ти ж геть не схожа на… цю… — Васька затнулася, вагаючись, як правильно сказати.

— Не схожа на тайку? — підказала Пра. — А хочеш подивитися сімейні світлини?

Дарина Миколаївна повела правнучку до свого покою й витягла із шухляди старий фотоальбом, обтягнений побляклим синім оксамитом. В очікуванні чогось надзвичайного, Василинка примостилася поруч із Пра на ліжку, і та взялася гортати пожовклі сторінки, допоки не надибала жовтий аркуш паперу в целофановому файлі. То була копія аркуша з метричної книги[16], де зазначалося, що Катерина Іванівна Лісницька — бабуся Дарини Миколаївни — народилася 27 квітня 1886 року в місті Луцьк на Волині, в родині статського радника Івана Степановича Лісницького.

Затим Пра показала дівчинці пожовклу стару фотокартку, на якій було зображено ставного парубка та вродливу юнку. Парубійко мав смагляве обличчя, смолянисто-чорне волосся і темні, як ніч, очі — не надто вузькі, але якісь дивні… знайомої форми… Що ж до юнки, то її очі були широко посаджені, носик стирчав грайливою кирпою, а коси оповивали голову пишною зачіскою. На мить Василині здалося, ніби ця прекрасна незнайомка посміхається саме їй! Вона навіть почеберяла до люстра й підібрала своє волосся так, аби вийшло щось подібне до Катриної зачіски.

— Бабуню, а якого кольору було волосся у твоєї бабусі? — поцікавилася вона, обертаючись до Пра.

— Усі, хто її знав, казали, що її коси були медового кольору…

— А як гадаєш, я на неї схожа? — Васька з надією глипнула на Пра.

— Хіба що трішечки. Як на мене, формою обличчя й очей ти радше нагадуєш Чакрабона.

— Ото так! То що сталося потім? Мені неймовірно цікаво!..

— А потім сталося те, що зазвичай трапляється в казках. Принц повіз кохану Катрю на батьківщину, але дорогою подружжя зупинилося в іншій східній державі — Сінгапурі. Там Чакрабон тимчасово залишив дівчину під наглядом власних слуг і поїхав до батьків один — аби сам-на-сам повідомити їм про свій шлюб із чужоземкою. Авжеж, Катрусі було дуже тяжко в незнайомій країні, проте вона кохала принца всім серцем і терпляче чекала на його повернення. Урешті-решт Чакрабон забрав її до свого сіамського палацу — хоча родина не прийняла його вибору і відцуралася від нього. А вже незабаром у подружжя народився первісток — синок Чула…

— То це і був твій татко?

— Ні, дядько.

— Отже, в тебе був дядько-принц — мій… двічі прадід? Ой, щось я геть заплуталась у тих пра… — знітилася Василинка.

— На жаль, ми ніколи не бачились, і щодо його долі я нічого не знаю.

— Чому?! — розпачливо шморгнула носом Васька.

— От дослухай історію, і все зрозумієш, — пообіцяла Пра. — Чакрабон і Катря багато подорожували і, звісно ж, бували в Києві. Востаннє бабуся приїхала на батьківщину, коли вже очікувала другу дитинку. Тут вона і привела на світ мою маму Поліну. Побачивши, що немовлятко народилося слабеньким, Катрині родичі запропонували лишити його в себе, доки не оклигає, і Катря погодилася. Вона повернулась із чоловіком до Сіаму, сподіваючись незабаром забрати доньку, та за кілька років у Російській імперії вибухнула революція, тож відвідини родичів стали небезпечними…

— Невже твоя бабуся так ніколи й не побачила свою донечку?

— Ба більше! У нашій родині довгий час не розголошувалося, ким була моя бабуся.

— І як ти про все довідалася?

— Подорослішавши, моя мама, так само як і бабуся, стала медсестрою і пішла на фронт — адже тоді якраз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Звідти мама вже не повернулася… Проте рідня дивом зберегла її коштовну брошку і лист, який вона написала особисто для мене. У листі й була викладена ця історія.

У кімнаті запала така тиша, що чути було дихання Вірного, який дрімав, притулившись теплим боком до Василини. Сама ж Васька сиділа ні пари з уст, а її очі присоромлено втупились у коліна. Тепер вона допетрала, чию брошку зіпсувала, щоби оздобити своє татуювання, і через це їй було так ніяково, так кепсько на душі, що вона навіть не насмілювалася подивитися на Пра. А ще їй у голові не вкладалося, що вона — несподівано, отак знагла — виявилася трішечки… принцесою! Змалечку Васька жила в Києві й уважала себе звичайнісінькою дівчинкою, котрій не вдається навіть бабусині заповіти виконувати. Аж тут їй повідомляють, ніби вона — Василина Чумак — справжня, найсправжнісінька принцеса!

Від збентеження Васьчине обличчя розшарілось, а блакитна жилка на її підборідді, схожа на річку Меконг, не те що запульсувала — ледь не вийшла з берегів! Поглянувши на правнучку, Дарина Миколаївна зрозуміла, яка буря вирує в її душі, й лагідно промовила:

— Васюню! Уважатимемо, що ти добряче обміркувала історію з коштовностями принцеси Сіаму і зробила правильні висновки.

— Я тільки хотіла…

— Авжеж, я знаю. Ти хотіла попросити вибачення. А ще…

— Ну, я спитати хотіла! — Василинка несміливо здійняла на Пра зелені, сповнені сліз очі, тієї миті подібні до кругленьких лісових ставків. — Це правда?

— Що саме? Моя оповідь? Чи те, що моя бабуся була принцесою Таїланду?

— Та ні! Я не про те! Якщо твоя бабуся була принцесою, то ти, Пра, також трішки принцеса… І тоді я…

— І ти — трохи принцеса! — порснула Дарина Миколаївна. — Твоїми жилами тече справжня королівська кров, чесно-чесно!

Василинка обійняла прабабусю міцно-преміцно, й вони разом засміялися крізь сльози.