Василинка — руда вдача

Розділ 4. Зірковий ранок — будяковий вечір

Наступного ранку Василина прокинулася до світ сонця і вирішила трішки повалятись у ліжку. На її столі стояв букет барвистих айстр, і вона повернулася на бочок, щоби помилуватися веселковими барвами осінніх квітів. Жовті айстри променіли, наче зірочки в нічному небі; рожеві — посміхались, як ніжний світанок; а бордові — пишались, немов оксамит театральної завіси. Васі навіть здалося, що вони виводять для неї небесних пісень! Аж тут…

— Васько, поквапся! Бо до школи спізнишся! — гримнув суворий голос Пра.

Узагалі-то, Василинка ненавиділа школу. На її думку, це в них було сімейне, адже ні мама, ні тато не могли сказати про свої шкільні роки жодного доброго слова. Особисто для неї, учениці 5-В, навчання виявилося нескінченною шерегою сутичок — із класною керівничкою, завучем, учителями та однолітками. Саме тому на 1 вересня, коли всім п’ятикласникам дали завдання написати твір на тему «За що я люблю школу», — Василина Чумак розлого виклала на папері: «За що я терпіти не можу школу».

Це спричинило таку бучу — ой леле! Спершу до директора викликали Васьчиних батьків — але вони не з’явились, оскільки не мали змоги залишити знімальний майданчик. Тоді на килим викликали Дарину Миколаївну — проте їй настільки остогидла та школа, що йти туди зайвий раз вона не збиралася. А потім розпочалися пишні приготування до Дня вчителя, і справу щодо злочину учениці Чумак автоматично закрили…

Єдиним промінчиком, що освітлював темне шкільне життя Василини, була її найліпша подружка Ілона Рябокінь. Попри міцну дружбу, Ілона і Васька являли собою цілковиті протилежності. Васька була цибата й тендітна — а Ілона приземкувата. У Васьки волосся було пишним, кучерявим і неслухняним — а в Ілони гладеньким, коротко підстриженим і охайно вкладеним, як у хлопчака. У Васьки очі мерехтіли смарагдовою зеленню — а в Ілони зблискували чорними ґудзиками. Васька полюбляла яскраві кольори — а Ілона надавала перевагу темним і спокійним, і їй анітрішки не нудно було носити шкільну форму чи прості джинси. Васька відрізнялася рішучим характером і вмінням захистити себе, та й будь-кого, — а Ілона мала боязку, тиху й сумирну вдачу, тому Пра жартома називала її Жолудьком.

Улюбленим потаємним місцем обох подружок був старий садок на задвірках школи, повний крислатих груш, яблунь, вишень та черешень, а ще кущів малини та смородини. Щодня Васька прихоплювала з дому легенький коц, торбу бутербродів, пляшку соку — і, тільки-но лунав останній дзвінок з уроків, мчала разом з Ілоною у садок. Там подружки розстеляли на траві коц, умощувалися на ньому, і Васька переповідала Ілоні історії, прочитані у книжках, чи оповідки Пра. Ілонка слухала подругу затамувавши подих — адже їй здавалося, що з нею нічого подібного ніколи не трапиться…

Зазвичай дівчата влаштовувалися в затишному куточку, зарослому горобиною, яку Василинка вважала особливим деревом. По-перше, за будь-якої пори року горобина виглядала справжньою красунею. Навесні її гілля вкривалося білим цвітом, подібним до весільних букетиків Дівчинки-Мізиночки. Наприкінці літа вона вбиралась у строї з яскраво-червоних ягід, що на тлі зеленого листя нагадували коралі — святкові дівочі намиста, які буцімто мали магічну дію. Узимку ж її вогняні грона, оточені білим снігом, чарівним чином перетворювалися на веселих снігурів.

Ну а по-друге, зі слів Пра, горобина сама по собі була скрізь чарівною та магічною. Мовляв, вона захищала наших пращурів од наврочень, зурочень і решти лих. Саме тому Васі здавалося, що занедбаний садок, а зокрема горобиновий гайочок, був найліпшим місцем для збереження всіляких таємниць.

Отже, того дня, коли Ваську ледь не силоміць видерли з обіймів чудового квіткового ранку, після уроків подружки знов-таки сховались у садку.

— Знаєш, якого вірша я вчора надибала? — запитала Василинка. — Називається «Варення для феї». Хочеш, прочитаю?

Ілона кивнула. Вона трохи заздрила Васьчиному хисту до читання віршів. Їй самій навіть двох рядочків запам’ятати не вдавалося, та й до книжок вона була не надто охоча. Зате із числами Ілона вправлялася легко, тому понад усе полюбляла математичні вправи.

— От послухай… — оголосила Василинка й почала:

— Скажи, класні вірші? — захоплено вигукнула Василинка.

— Ох, як же ти їх запам’ятовуєш? — скрушно зітхнула Ілона. Якби її змусили вчити цього вірша, вона товкла б його цілий тиждень!

— А тепер, подружко, я розповім тобі головне. Тільки присягнися, що нікому нічого не вибовкаєш! — Від збудження Васьчині брови вигнулися, як два луки.

— Присягаюся, — прошепотіла Ілона.

І тоді Василинка виклала їй усю історію Катерини Лісницької, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Вона розповіла про те, як найсправжнісінький принц із далекої східної країни щиро покохав просту українську дівчину. І як заради неї він пожертвував усім, що мав: прихильністю родини, любов’ю друзів, повагою свого народу. І як одружився з нею, подарувавши їй титул принцеси Сіаму. І як у королівського подружжя народився син, а згодом і донька — Василинина тричі прабабуся…

Утім, щодалі тривала оповідь, то більше похмурніла Ілона. Урешті-решт вона не витримала і поставила питання, яке постійно муляло її:

— Чому ж тоді твоє прізвище Чумак, а не Лісницька?

Спантеличена таким наглим запитанням, Василинка на мить замовкла, але невдовзі здобулася на відповідь:

— Пра казала, що за сімейною традицією я сама зможу обрати собі прізвище, тільки-но мені виповниться шістнадцять. Так у нашій родині робили всі дівчата. Тобто мені буде дозволено або взяти мамине прізвище Лісницька, або залишити татове Чумак.

— Отже, отримавши паспорт, ти станеш Василиною Лісницькою?

— Ну, так…

— Тож наразі ти ще не… принцеса?

— Трохи-трохи принцеса, — замріяно примружилася Василинка. — Моя кров на п’яту частину королівська.

— Ну гаразд… — Ілона несподівано рвучко зіпнулася на ноги. — Уже пізно, а нам іще до контрольної готуватися.

— Жолудько! Ти чого це? — ошелешено витріщилася Васька.

— Нічого, просто втомилася сидіти на твердій землі. Ходімо! — сухо мовила її подруга і швидко закрокувала геть зі шкільного садка.

Ну що було робити? Довелося Василині зібрати речі і також піти додому. На серці в неї було важко, а на душі миші шкреблися…

Коли вона переступала поріг рідної оселі, то вже відчувала щось недобре. Квапливо перетнувши коридор, Василина ввірвалася до кухні — й побачила дивну картину. Її люба прабабуся стояла спиною до неї з ножем у руці й бідкалася:

— Що за халепа! Хотіла бульби підсмажити — от тобі й маєш…

Василинка ступила була до неї, аби допомогти, аж раптом на Пра стрибнув Вірний, та й так, що старенька не встояла на ногах. Отоді Васька побачила, що рука в Дарини Миколаївни заюшена кров’ю, а пес… пес схилився над нею і заповзявся лизькати рану! Перелякана не на жарт, дівчина скрикнула і гайнула до сусіда-ветеринара.

На щастя, Володимир Андрійович баритися не став і негайно помчав на порятунок. Оглянувши Дарину Миколаївну, а затим і Вірного, він зітхнув із полегшенням і посміхнувся.

— Ну що там? — з острахом запитала Васька, побоюючись бодай глянути в бік Пра.

— Усе гаразд, — заспокоїв ветеринар і жестом запросив її підійти.

Наблизившись до прабабусі навшпиньки, Василинка побачила, що песик досі лизькає їй руку, але рана… майже загоїлася!

— Ти тільки поглянь! — захоплено промовив Тихоненко. — Це все дія собачої слини! Вона містить особливу речовину, завдяки якій «усе загоюється, як на собаці». Тобто ваш сірко надав господині першу невідкладну допомогу і врятував її від утрати крові! — Він допоміг Дарині Миколаївні сісти на стілець, а тоді знов звернувся до Васьки: — Здається, за консультацію я заробив філіжанку чаю, га?

Коли наступного дня Василина прийшла до школи, весь клас стояв коло кабінету математики в очікуванні уроку. Помітивши її, однокласники чомусь зашепотілись і захихотіли, а їхні очі зблиснули підступним вогником. Це було дуже, дуже дивно.

Незабаром продзеленчав дзвоник, і 5-В з гамором увалився до кабінету, де на учнів уже чекала класна керівниця і вчителька математики Валентина Федорівна Скирдюк (чи то Вафля, як називали її позаочі). Вона була похмурою, нудною і безбарвною, ніби вицвілою тіткою, якій аж ніяк не подобалися діти. Тому іншим її прізвиськом було Нудотна Баба.

Допоки Нудотна Баба, як завжди, нудно мимрила щось про формули й рівняння — клас спокійнісінько займався своїми справами: хтось писав есемески, хтось грався. І ніхто не переймався математикою. Навіть відмінниця Жбанкова, котра сиділа на першій парті (натомість вона читала баладу про Робіна Гуда на урок англійської).

Аж раптом до Василини прилетіла згорнена цидулка, в якій було написано: «Ти — принцеса з мокрого плеса! Руда брехуха!» Від таких образливих слів Васьчині щоки розпашілись. Не вагаючись, вона показала цидулку Ілоні (адже вони сиділи за однією партою), і та теж густо зашарілася.

— Я нікому не казала, — гарячково прошепотіла Ілона. — Чесно-чесно! Присягаюся! Гадки не маю, як вони довідалися!

Тієї-таки миті Юрко Врона — дрібний хлопчина, що повсякчас намагався привернути до себе увагу, — пробурмотів Василині у спину:

— Принцеса-неотеса, ги-ги! — А тоді поцілив у неї паперовою кулею, випущеною з коктейльної соломинки.

Терпіти таку ганьбу було несила, тому Васька схопила 500-сторінкову енциклопедію «Усе про все», що лежала на її парті, і з пересердя зацідила Вроні книгою в потилицю. Не очікуючи такого наглого нападу, Юрко ввігнався довбешкою в парту, через що його носом ринула кров. Побачивши її, Врона на позір знепритомнів, і в класі зчинився рейвах.

Вафля заметушилася, хтось дременув до медпункту кликати медсестру, решта учнів скупчилися довкола Юрка, а Жбанкова заверещала:

— Це Чумак! Я бачила, як вона його гамселить! — Хоча навряд чи вона могла побачити щось спиною.

Сама ж Васька мов закам’яніла, а її обличчя зблідло так, що виглядало білішим за сметану.

За п’ять хвилин до класу примчала медсестра з нашатирем і ватою в руках. Відчувши загрозу лікування, Врона розплющив очі й слабким голосом заблагав:

— Можна я піду додому? Мені зле!

Звісно, додому його не відпустили, а повели до медпункту і вклали на кушетку. А невдовзі до кабінету повернулася медсестра, щоби пошепотітися про щось із Вафлею…

Того дня Василині скрізь дісталося на горіхи. Спершу в учительській, на очах усього викладацького колективу. Потім — у завуча, котрий довго-предовго висловлював Васьці догану, а насамкінець заявив, шо вона «ганьбить їхній ліцей». І зрештою — в кабінеті директора.

Шкільна директорка Алла Павлівна Будяк (о, їй навіть прізвисько не знадобилося!) була не дуже молодою тіткою з вічно невдоволеним обличчям і фіолетовим волоссям, яке лиш додавало їй схожості з казковою відьмою Бастиндою[17]. Усяку розмову вона розпочинала словами: «Я так гадаю…» — а завершувала цілком непередбачувано. Діждавши, коли Скирдюк тричі мальовничо розповість їй про Васьчин злочин, вона виголосила:

— Я так гадаю, ти, Василино Чумак, ганьбиш наш ліцей!

Потому дівчині пригадали геть усі її гріхи: і спізнення на уроки, й нехтування шкільною формою, яку Васька ненавиділа, оскільки та колола шкіру. Насамкінець Будяк промовила:

— Я так гадаю, учениці, що написала твір «За що я терпіти не можу школу», не місце в нашому ліцеї! Я поставлю це питання на педагогічній нараді!

Вафля прилинула до вуха директорки, а за кілька хвилин пані Будяк зняла неоковирні окуляри і, начепивши їх на голову, запитала у Василини:

— Це правда?

— Що правда? — не втямила Васька.

— Я так гадаю… ти проголосила себе принцесою Таїланду?

— Я не проголошувала, — зітхнула Василина. — Бабуся моєї Пра, тобто прабабусі, була принцесою Сіаму… ну, так колись називався Таїланд… Отже, Пра, себто моя прабабуся, — онука принцеси, а я, виходить, прапраправнучка…

Але її ніхто не слухав. Пані Будяк промовисто подивилася на Вафлю, і та кивнула:

— Неблагонадійна родина.

— Навідати! І сьогодні ж! — наказала їй директорка.

— Слухаюсь! — Скирдюк по-солдатськи вдарила закаблуками і пропекла Ваську обуреним поглядом.

Повернувшись додому, Василина разом із Пра почала готуватися до візиту Валентини Федорівни. Тобто прибирати, готувати і добирати відповідний події одяг. Отож, коли Вафля зайшла у двері, вся хата блищала чистотою, а на столі парував духмяний картопляний пиріг.

Утім, Валентина Федорівна не спокусилася частуванням. Усівшись за стіл, вона негайно розпочала скаржитися на Ваську своїм безбарвним голосом:

— Вона постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір «За що я терпіти не можу школу»! Це в жодні ворота не лізе! Та найгірше сталося сьогодні, коли ваша правнучка вдарила по голові свого однокласника Юрка Врону — гарного хлопця, відмінника. Зауважте, вона била не чимось легеньким, а важкою енциклопедією, через що в дитини міг статися струс мозку! Розумієте чи ні?! Ця дівчина — злочинниця! — Тут сірий голос Скирдюк перетворився на свинячий вереск: — Вона не має права носити почесне звання столичної ліцеїстки! Її слід відрахувати з нашого ліцею за непристойну й негідну поведінку і перевести до спеціалізованого інтернату для важких підлітків!

Дослухавши цю гнівну промову, Пра підвелась. Подивилася гості у вічі. А тоді спокійно, без зайвих емоцій перелічила всі недоліки сучасної школи: те, що вчителі з’являються на уроки непідготовленими і нічому не навчають учнів; те, що вони принижують учнів і нацьковують одне на одного; те, що директор здирає з батьків купу грошей, які потім немов провалюються в чорну діру; тощо, тощо… Затим Дарина Миколаївна заговорила про чесноти своєї правнучки (і від того, що вона казала, Васька аж знітилася):

— По-перше, у свої одинадцять Василина робить усі закупи і цілком по-дорослому розпоряджається грошима. По-друге, вона допомагає мені поратися коло господарства, готувати і прибирати. І по-третє, вона чудово вчиться. Адже за всіма дисциплінами, крім математики, в неї відмінні оцінки!

Авжеж, акторка Лісницька вміла справити приголомшливе враження. Якби в кімнаті були глядачі, їй аплодували би стоячи. Проте Валентина Федорівна не належала до поціновувачів високого театрального мистецтва, тому її реакція звелася до слів:

— Я доповім про все педколегії!

Потому Вафля підскочила і залишила бойовище.

— То що, відзначимо перемогу? — запропонувала Пра, тільки-но Скирдюк вийшла за поріг.

Васька радо підтримала цю ідею, і вони вдвох заходилися ласувати пирогом і чаєм, водночас теревенячи на різні-прерізні теми. По вечері, задоволені одна одною, Пра і Василина пішли спати. А вночі Дарині Миколаївні раптом стало так зле, аж довелося викликати «швидку допомогу».

Коли пані Лісницьку повезли до лікарні, Васька лишилася вдома сам-на-сам із собакою…