Василинка — руда вдача

Розділ 5. Хто ти є?

— Oтже, ти онучка?

— Правнучка…

Лікар із відділення кардіології, куди поклали Пра, розмовляв із Василиною у своєму кабінеті. Кремезний, у сліпучо-білому халаті, він скидався на білий гриб і, попри суворий вигляд, був дуже-дуже добрим. Васька зразу це відчула, тому спробувала вичавити із себе посмішку — мовляв, я знаю, який ви насправді.

— Отже, єдина родичка… гм… — Лікар кахикнув, і його погляд пом’якшав, сповнившись співчуття. — А батьки твої далеко…

— На зйомках у Мексиці, — кивнула Василинка.

— Отож-бо. Я веду це до того, що Дарина Миколаївна має полежати в нас і підлікуватися. Старенька вона, розумієш, і сердечко в неї стареньке… тому…

— Чи довго?

— Напевно, два тижні. Ти сама впораєшся? — Лікар затнувся і поправив окуляри, добираючи потрібні слова, та вже за мить лагідно всміхнувся: — Ти можеш навідувати прабабусю коли заманеться: вранці, вдень, увечері. Я накажу, щоби тебе пускали в будь-який час. Тільки май на увазі: твоїй прабабусі не можна нервувати і хвилюватися. Зовсім. Ясно? І ще…

— Ясно, — зітхнула Василина. Вона корила й картала себе за те, що Пра потрапила до лікарні.

— І ще потрібні оці ліки… — Лікар простягнув їй рецепт. — Вони не дешеві, але без них не обійтися.

Василинка взяла рецепт, подякувала лікареві і вийшла надвір. Коло лікарняної брами на неї вже чекав Вірний, радісно метляючи хвостом і широко всміхаючись. Васька обійняла песика, скуйовдила йому смух на голові й потюпала разом із ним додому. Їй треба було якнайшвидше знайти гроші на ліки, і вона гарячково розмірковувала, як це зробити.

Передусім вона вирішила зателефонувати мамі з татом. Але директор знімальної групи повідомив, що наразі вони перебувають високо в горах, тож зв’язатися з ними не вийде доти, доки не буде знято провідні сцени серіалу. Насамкінець директор пообіцяв переказати їм усе, що потрібно, але Васька вирішила нічого не передавати. Адже ліки належало купити негайно, а допомога від батьків надійшла би казна-коли…

Тоді вона взялася пригадувати, хто ще небайдужий до них із Пра, і тут-таки подумала про сусіда — ветеринара Тихоненка. На жаль, поговорити з ним одразу не вдалося: Володимира Андрійовича не було вдома. Через це Василинка була розгубилась — та вже за мить її осяяло, що сусід, як усі дорослі люди, вдень працює. Авжеж, вона знала, де розташована його ветеринарна клініка (адже вони з Вірним бували там неодноразово), тому вирушила простісінько туди.

Коли вона з’явилась у кабінеті Тихоненка, той робив щеплення кільком милим цуценятам. Ті цуцики, котрі вже пройшли процедуру, вовтузились у кошику, вимахуючи маленькими хвостиками, перебираючи міцненькими лапками і мружачись крихітними очками-ґудзиками. Спостерігаючи за ними, Володимир Андрійович лагідно всміхався, і Васька мимохіть усміхнулася теж. А потім вона розповіла Тихоненку про все, що сталось із Пра.

— Отож лікар сказав, що їй дуже потрібні ліки, — висновувала дівчинка. — Але вони страшенно дорогі. У нас таких грошей просто немає. Ми стільки й за місяць не витрачаємо…

— Я позичу тобі гроші, — мовив Володимир Андрійович, перевівши погляд із цуцика на Ваську. — Тільки за однієї умови…

— Тобто? — Василинка здивовано вигнула брови.

— Ти попрацюєш у мене практиканткою. По-перше, таким чином тобі легше буде віддати борг. А по-друге, навчишся чомусь новому і, сподіваюся, корисному для тебе. То що, згода?

— Згода! — аж підстрибнула від радощів Васька, простягаючи Тихоненкові руку для потиску — на знак згоди. Але той показав долоні в медичних рукавичках, тож довелося їй тиснути його лікоть.

Загалом, Василинка обожнювала бувати у ветеринарній клініці й дивитись, як лікують, а інколи й рятують тварин. Тому наступного дня, ледь дочекавшись останнього уроку, вона прихопила Вірного і помчала «на роботу».

Підійшовши до клініки, вона побачила на ґанку Тихоненка і жіночку з рудим котом на руках. Кіт глипав на всіх смарагдовими баньками і самовдоволено шкірився, гордовито підносячи вгодовану пику.

— Познайомтеся: Бешкетник! — оголосила його господиня. — Справжній шибайголова!

Промовивши це, вона опустила руде чудовисько на травичку, витягла з кишені гумовий м’ячик і жбурнула його вдалечінь. Тієї-таки миті кіт, немов за командою, зірвався з місця і дременув туди, куди полетів м’яч. Невдовзі він повернувся із м’ячем у зубах і, поклавши «знахідку» до ніг господині, вичікувально глянув на жінку — мовляв, кидай іще.

— Леле, невже коти вміють приносити м’ячики?! — ошелешено охнула Василина. А ветеринар лиш руками розвів.

— Чи бачили ви щось подібне? — запитала господиня Бешкетника з неприхованою хвалькуватістю в голосі.

— Ні, — щиро відказав Володимир Андрійович. — Уперше зустрічаю такого кота.

— А знаєте, чому він так поводиться? Бо довгий час перебував у гурті цуценят мисливської породи. Як-то кажуть, із ким поведешся, від того й наберешся… — Жінка знову підхопила Бешкетника на руки і притислася до нього щокою, а котисько вдоволено завуркотів.

— То на що скаржиться ваш мисливський кіт? На позір він цілком здоровий, — зазначив Тихоненко, оглядаючи пацієнта.

— У нього за вушком щось червоне, і він там постійно чухає.

— Ну ж бо, Бешкетнику, не бешкетуй! Я тільки подивлюся… — Лікар заповзявся вивчати котове вухо, а за кілька хвилин обернувся до Васьки: — Глянь сюди! Це звичайнісінька алергія — вочевидь, від котячого корму. Нічого страшного, вилікуємо! От що треба робити…

Допоки ветеринар виписував рецепт, пояснюючи господині Бешкетника, як лікувати кота, той крутився під Васьчиними ногами і солодко мурчав. Еге ж, попри розбишацькі звички, він був дуже ласкавим!

— Гей, мала, а ти знаєш, чому Бешкетник вуркотить, подібно до автомобільного мотора? — запитав Володимир Андрійович.

— Ні… — розгублено блимнула на ветеринара Васька. — А чому?

— Таким чином він спілкується з нами, людьми! За допомоги таких одноманітних звуків, утворених завдяки швидким-швидким коливанням голосових зв’язок, котик висловлює своє задоволення і вдячність чи, навпаки, неспокій і хвилювання. А ще вуркотіння є цілющим і для самих котів, і для людей, адже воно вгамовує біль. Уявляєш?

— Овва! — зачудовано вигукнула Василинка.

— Ти йому подобаєшся! — всміхнулася господиня Бешкетника, забираючи кота і прямуючи до виходу. — Коти дуже тонко відчувають людську душу, тож якщо мурчик вирішив заспівати тобі — ти дійсно гарна дівчинка!

— Ну, вітаю з першим пацієнтом, — вдоволено посміхнувся Тихоненко.

— Дякую, — відповіла Васька, а сама подумала: «Який чудовий сьогодні день!»

Наступним їхнім пацієнтом став крихітний песик породи чихуахуа, який потерпав через один невеликий, але серйозний недолік. Передні зуби в нього відросли так, що заважали жувати, тож їх належало підпиляти, інакше сірко невдовзі сконав би від голоду. Дізнавшись про це, господар песика страшенно розхвилювався, а коли пацієнта відправили на операцію — мало не зомлів і взявся відчайдушно витирати піт із чола.

— Принеси-но склянку води! — наказав ветеринар Василині.

Не допетравши, кому саме потрібна вода, Васька принесла склянку лікареві, але той кивнув у бік сіркового господаря:

— Та не мені, а отому небораці!

Василина попрямувала до приймальні, щоби віддати склянку дядькові, і той, щиро подякувавши, заповзявся розхвалювати свого песика:

— Вдача в мого Кузі — як у давньогрецького вояка! Ба ні, він справжнісінький бог! Попри невеличкий зріст, він уродливий, наче Аполлон, і грізний, як Зевс!..

Звісно, цим неймовірні звитяги та чесноти Кузі не вичерпалися, тож Василині довелося слухати і слухати дядька… аж доки операція з укорочення іклів не добігла завершення. Отоді вона збагнула, що робота ветеринара полягає не лише в лікування тварин, а й у вмінні співчувати їхнім господарям.

Невдовзі потому, як дядько з песиком пішли, гурт першокласників приніс лисенятка. Малюк був зовсім крихітний і безпорадний, тому Василині доручили годувати його теплим молочком (у Тихоненка на такі випадки зберігалася пляшечка із соскою). Це було приємно і якось… дивно!

Додому Васька поверталася щасливою. Такого цікавого й насиченого дня в неї ще ніколи не було, і вона передчувала, що це лише початок чогось великого і казкового.

Відтоді вона щодня зранку бігла до школи, ледь висиджувала нудні заняття, а тоді мов на крилах летіла до ветеринарної клініки. Увечері, переповнена новими враженнями, Васька мчала до Пра в лікарню і палко розповідала про все, що трапилося за день (щоправда, оминаючи трагічні випадки). Її оповіді виходили такими захопливими, що слухацька аудиторія швидко збільшилась, увібравши в себе всіх сусідок Дарини Миколаївни за палатою.

— Якось до нас принесли ворону з перебитим крилом, — одного вечора повідомила Василинка. — Володимир Андрійович наклав шину і помістив пташку до спеціальної клітки: мовляв, вороні потрібен лише спокій, і тоді кістки самі зростуться. А потім — ти тільки уяви, Пра! — він дозволив мені перевірити, чи видужала Клара, і відпустити її на волю!

— Яка така Клара? — не допетрала Дарина Миколаївна.

— Ну, ворона! Ми назвали її Кларою на честь тієї ворони, що вкрала кларнет! — порснула Васька, а слідом за нею і решта присутніх у палаті.

Утім, найцікавішою пригодою для Василини стало розслідування, яке сама вона назвала «Загадкою сплячого собаки». А почалося все з того, що на подвір’я ветеринарної клініки приблудився песик. Доглянутий, з лискучим пишним хутром і ошийником, він аж ніяк не був безхатченком. Проте йому чомусь заманулося піти за Ваською до приймальні, влягтися на долівку і… миттєво дати хропака!

На другий день історія повторилася. І на третій, і на четвертий… Увесь персонал лікарні, включно з Тихоненком, не міг збагнути, чому домашній собака так поводиться. Урешті-решт Василина вигадала хитру штуку. Вона написала листа: «Вельмишановний господарю собаки! Ваш пес щодня відсипається у ветеринарній клініці. Чому він не спить удома? З повагою практикантка Василина Чумак» — і причепила до сіркового ошийника.

Уже наступного дня до лікарні завітав худорлявий чолов’яга, котрий так само, як і пес, виглядав дуже втомленим.

— Чи можу я побачити Василину Чумак? — спитав він в адміністратора. Той кудись зателефонував, і за мить до приймальні вибігла маленька руденька дівчинка. — То он ти яка, практикантка? — здивовано пробурмотів гість.

Аж раптом пес, що спокійно дрімав у своєму улюбленому куточку, прокинувся і радісно помчав до гостя. Очі його виблискували, язик висолопився, а хвіст завзято метляв із боку в бік. Усміхнувшись сіркові, чоловік попестив його, а тоді пояснив Василині:

— Розумієте, в нашій родині дуже багато діточок. Шестеро… А двійко зовсім немовлята. Уявляєш, який гамір панує в нашій оселі?! Бідолашний пес просто не може заснути! Та я і сам залюбки залишився б у вас і добряче відіспався…

Отже, «на роботі» Василина почувалася невимовно щасливою. А от у школі… У школі все було геть інакше! Чим далі, тим більше чорних хмар купчилося понад Васьчиною головою, аж поки не розпочалася справжня громовиця. Одного дня директорка скликала педагогічну нараду, аби узгодити з усіма вчителями, що ученицю Чумак слід відрахувати і перевести до спецінтернату. Проте узгодити це питання ніяк не вдавалося, адже деяким викладачам «негідниця Чумак» дуже подобалася!

Першим на захист Василини став учитель фізкультури Багратіон Варламович Чхеїдзе на прізвисько Полководець — ставний волоокий грузин з видатним носом і чорним волоссям. У минулому чемпіон з метання молота, Чхеїдзе був страшенно запальним і не соромився висловлювати свою думку, але батьки та діти поважали його за добру вдачу і нетерпимість до будь-якої несправедливості.

— Я не зрозумів, чому це ми маємо виганяти дівчину, котра вміє захищати себе? — запитав він із характерним грузинським акцентом, пропікши Вафлю карими очима.

— Вона вдарила Врону по голові! У хлопчика мало не стався струс мозку! Ми не можемо терпіти таке…

— Е! Слухай! Який такий струс?! Він сьогодні гасав футбольним полем як навіжений! Здоровий і зовсім не хворий! — заперечив Полководець.

Тут до суперечки вступила вчителька праці Іраїда Василівна Добрийвечір — м’яка та доброзичлива, як і її прізвище. Вона була не тільки вчителькою, а й чудовою господинею, яка обожнювала вишивати, плести, куховарити тощо, тощо і радо навчала цьому всіх охочих. За все це учні лагідно називали її Пампушкою, і таке прізвисько їй дуже пасувало.

— Дозвольте й мені висловитися! — зажадала Пампушка, підводячись зі свого місця. — Василина — чудова учениця. На відміну від решти учнів, вона сумлінна, старанна й охайна, а головне, сповнена бажання опанувати всі різновиди жіночої роботи. Тож я не бачу ані причин, ані приводів…

— Ви, Іраїдо Василівно, нова людина в ліцеї, — нахабно перервала її Вафля. — І за фахом працюєте зовсім недовго.

Обличчя Пампушки вкрилося червоними плямами, і вона обурено пролопотіла:

— Таж я була в декреті! У мене трійко дітей!

— Я гадаю, — втрутилася директорка Будяк, із притиском вимовивши «фірмові» слова і штучно посміхнувшись, — оскільки Іраїда Василівна працювала мамою, а тепер — викладачем, вона має усвідомлювати, що ми просто мусимо захищати наших дітей від такого важкого підлітка, як Василина Чумак. Ця дівчина спаплюжила всю систему нашої освіти, написавши ганебний твір «За що я терпіти не можу школу»! Така витівка не те що пахне — смердить смаженим!

— Смаженим тут смердить виключно з їдальні! — Полководець гордовито розпростав могутні плечі. — Якщо дитина припустилася помилки, невже її треба зразу виганяти?!

— Шановний Багратіоне Варламовичу, жарти в такій ситуації недоречні, — підтримала директорку Вафля. — Цей твір, між іншим, є відвертим викликом усьому педагогічному колективу, а заразом і народній освіті!

Суперечки тривали, нарада тягнулася й тягнулася, наче гума, тож урешті-решт учителі так стомилися, що майже одностайно підписали рішення щодо переведення Василини Чумак до іншого закладу. Єдиними, хто на це не пристав, були Полководець та Пампушка.

Одразу потому звістка про виключення Василини розповсюдилася школою, убравшись у товстезний кожух неймовірних домислів. Подейкували, нібито Ваську запроторять до інтернату для неповнолітніх злочинців — тобто майже до в’язниці… І що саме тому від неї відмовилися батьки… І що Васька взагалі дуже небезпечна, тож од неї слід триматися якнайдалі! Усі ці безглузді плітки призвели до того, що ліцеїсти відцуралися дівчини, а дехто навіть взявся цькувати її. Найдужче Василину вразила Ілона, яка також одвернулася від неї — мовляв, принцесам серед нас не місце. А вона ж так сподівалася на підтримку подруги!

Невдовзі Вафля поставила Василину перед фактом, що її переводять до спеціалізованого інтернату. Ця звістка виявилася для Васьки настільки химерною і незбагненною, що навіть погожий осінній день ураз затьмарився й дихнув їй у потилицю крижаним повітрям. Вона була геть спантеличена! Як?! Чому?! Що тепер робити?! Від розпачу її очі мимоволі сповнилися пекучих сліз, а до горла підступив клубок, тож вона мерщій чкурнула до свого улюбленого горобинового гаю, аби виплакатись. І ще поміркувати на самоті…

А поміркувати їй було про що. Власне, за що її виключають? За те, що побилась із Вроною? Дурня, у школі всі б’ються! За те, що вона ходить без форми і запізнюється? Авжеж, хвалитися таким не варто, але ж це не злочин! Не привід упікати її до спецінтернату!

Єдиною людиною, з якою Васька завжди могла порадитися, була Пра. Але зараз Дарині Миколаївні не можна було хвилюватися, тож Васька не могла поділитися з нею своїми шкільними проблемами. Тому вона вирішила: якщо проблема не підлягає вирішенню, треба забути про неї. Тим паче у ветеринарній клініці повно роботи, тож ледарювати їй не доведеться…

Дійшовши такого висновку, Васька глибоко зітхнула — аж тут у її пам’яті зринула історія, нещодавно почута від прабабусі. Колись давно, працюючи в театрі, Дарина Миколаївна щоліта виїжджала за кордон на гастролі. І от одного разу їй довелося спостерігати цікавий випадок в американському аеропорту. Допоки її трупа чекала на літак, репортер відомої нью-йоркської газети проводив опитування на тему «Що є найстрашнішим на світі?». Кожен, до кого він звертався, давав свою відповідь — як-от, війна, хвороба близької людини, зрада… Та коли репортер звернувся до буддистського ченця, той знагла запитав:

— Хто ти є?

— Я? — розгубився журналіст, а тоді дещо бундючно відповів: — Я — Джон Сміт!

— Ні, це лише ім’я. Хто ти насправді?

— Кореспондент газети.

— Ні, це лише професія. Хто ти є?

— Я людина, врешті-решт!

— Ні, це лише твоє місце серед живих істот. Але хто ти?

Репортер нарешті допетрав, про що говорить чернець, проте не здобувся на відповідь.

— Оце і є найстрашнішим на світі — не знати, хто ти є, — висновував буддист.

Переповівши цю дотепну історію, Пра пильно подивилася на правнучку і спитала:

— А ти знаєш, хто ти є?

Васька тут-таки збиралася бовкнути, що вона — Василина Чумак, одначе Дарина Миколаївна зупинила її:

— От піди й помізкуй над цим питанням. А як знайдеш правильну відповідь — приходь, поговоримо…

Чомусь саме тепер, сидячи в горобиновому гаю, Василина конче забажала дізнатися, хто вона така. З одного боку, за словами Пра, вона — принцеса Таїланду… Та з іншого, принцеса — це лише титул, тобто невеличка частинка людини, а не вся людина цілком! Васька відчувала: слушна думка крутиться довкола її пухнастого рудого волосся, наче золота бджілка понад кульбабкою, і щоб ухопити її — треба лиш руку простягнути…

Та зась!