Василинка — руда вдача

Розділ 6. Хід короля

Поступово Василина занурювалась у власні думки все глибше й глибше, аж не помітила, як у гайочку з’явився зловорожий Юрко Врона. Причім з’явився він не один, а зі зграєю шибайголів, яких зібрав довкола себе ще влітку. Гуртом шибеники нападали на молодших і слабших школярів, які напевно не насмілились би поскаржитися дорослим, і відбирали в них кишенькові гроші. По завершенні кожної «операції» сам Врона — улюбленець Вафлі — розподіляв здобич поміж друзяк, а далі ті скарби обмінювалися на жуйки, шоколадки, льодяники та інший мотлох.

Отож з уяви до яви Васька повернулася лиш тоді, коли п’ятеро хлопчаків оточили її щільним колом. Вона блискавично зіпнулася на рівні й уже була замахнулась, аби боронити себе (звісно, перемогти би їй не вдалося, бо сили були нерівні, але боки шибеникам Васька нам’яла би добряче), та враз… Із-поза спин нападників вигулькнула її колишня найліпша подруга Ілона! Вона преспокійно стояла на горбочку і задоволено шкірилася. Вочевидь, їй дуже подобалося все, що відбувалось, і вона була в одній команді з Вроною…

Василині аж заціпило від образи та обурення. Її люба Ілона — тиха, лагідна Ілона, боязкий Жолудько, якого вона знала від самого малечку, — підступно зрадила її?! Що ж це діється на світі, га?! Уражена в саме серце, Васька ошелешено закліпала, а Ілона тим часом прогугнявила:

— Чарівниця Василина змахне правим рукавом — постане озеро, змахне лівим — попливуть лебеді… А змахне язиком — то й набреше, що вона принцеса!

— Принцеса!!! — заверещала банда, насуваючись на Ваську.

— Принцеса з тухлого плеса! — додав олії у вогонь Врона.

— Котись у свій палац, принцесо! Геть зі школи! Геть! — взялися скандувати інші.

— Почастуймо її тим, чим ворота підпираємо! — скомандувала Ілона, і зграя з бойовим кличем кинулася на Василину.

Хтось учепився їй у коси, хтось вихопив наплічника, а сам Врона замахнувся кулаком просто її носа… Васька відчайдушно заборсалась, наосліп гамселячи нападників руками й ногами, ба навіть головою, проте все було марно. Бандюги зойкали, задкували, та вже за мить знову лізли в бій. Уже втрачаючи надію на порятунок, Василина дала Вроні копняка під коліно, а тоді гукнула на всю горлянку:

— Вірний!!!

Навряд чи вона сподівалася, що пес почує її і примчить на порятунок, однак… Наступної миті ніби з-під землі долинуло страхітливе гарчання! Воно стрімко набирало обертів, підсилюючись важкими кроками і сапанням, тож перелякані дітлахи припинили колотнечу і почали роззиратися навсібіч. За кілька секунд на тому самому горбочку, де тільки-но тупцяла зрадниця Ілона, постав лютий собака Баскервілів[18] — велетенський пес, чиї очі палахкотіли пекельним вогнем, смух стояв дибки, а пащека шкірилася гострими іклами (принаймні, так здалося п’ятикласникам, адже страх має великі баньки)!

— А-а-а-а-а!!! — залементувала Юркова банда і дременула навтьоки. — Про-о-о-обі! Рятуйте!

А Вірний (звісно, то був він) зійшов із горбочка і почеберяв до господині. Не тямлячи себе від щастя, пошарпана й брудна Васька одним стрибком підскочила до нього і пригорнулася до його теплого м’якого боку. Отак, обхопивши руками свого справжнього друга, дівчинка ще довго сиділа на траві й примовляла:

— Вірний! Ти ж мій вірний!

Завдяки цій безглуздій бійці вона зробила для себе три важливі висновки:

Наступні три дні Васька не відвідувала школу — аж надто боліли їй подряпини та синці. Дарині Миколаївні вона збрехала, буцімто заробила таку красу на баскетбольному майданчику, наштовхнувшись на коня (не тварину, а гімнастичний снаряд). Пра зробила вигляд, ніби повірила… Натомість Володимирові Андрійовичу Васька розповіла всю-всю правду, і він так обурився, так розлютився, що пішов із нею до ліцею і забрав її документи.

Утім, мовчки зробити це Тихоненко не зміг. Передусім він дуже серйозно поговорив із директоркою, дохідливо пояснивши, що вона не має жодного права переводити свою ученицю до спецінтернату, допоки дитиною офіційно опікуються її батьки. А коли до кабінету директорки зазирнула Вафля, Тихоненко влаштував цілу виставу: простромивши жінок убивчим поглядом, він заявив, що вони порушують права дитини, і пригрозив їм судом. Звісно, Будяк і Вафля перепудились і почали виправдовуватися: мовляв, нічого поганого ми не мали на думці — просто сподівалися спонукати дівчинку до послуху. На це Володимир Андрійович скрушно похитав головою, картинно розвернувся на закаблуках і пішов геть.

За його ж таки пропозицією, Васька тимчасово кинула навчання і зосередилася на роботі у клініці. Адже вибір нової школи, зауважив Тихоненко, — справа серйозна, і займатися нею слід разом із Дариною Миколаївною. Тож варто почекати, доки вона видужає.

На щастя, незабаром Пра оклигала, проте, за порадою лікарів, їй іще належало відновити сили в санаторії під Києвом. На той час батьки Васьки вже дізналися про бабусину недугу і переслали додому чималу суму грошей, тому Дарина Миколаївна вирішила взяти дві путівки — собі та правнучці. Дитині ж бо теж корисно відпочити в сосновому лісі й подихати цілющим повітрям, яке хочеться їсти великими куснями!

Василинка невимовно зраділа нагоді влаштувати собі осінні канікули поза містом, одначе зобов’язалася двічі на тиждень провідувати Вірного (якого Тихоненко тимчасово поселив у готелі при ветеринарній клініці).

Мандрівки до санаторію й назад, у Київ, виявилися для Васьки карколомними пригодами! Вона вперше подорожувала потягом сама-самісінька і почувалася казковою Алісою, що потрапила у Задзеркалля. Ти ніби вже не ТУТ, звідки вирушила, але ще й не ТАМ, куди прямуєш, — тобто десь у паралельному світі, а радше у просторі поміж світами. Коли потрапляєш у таке містичне місце, тобі просто необхідно проводити певні магічні ритуали. От Васька і проводила… Однією з її забавок було ворожіння на квитках: купуючи квиток, вона дивилася, які на ньому цифри, і якщо три перші і три останні збігалися — вважала, що день складеться пречудово. Іншою забавкою було ворожіння за ґудзиками на пальтах пасажирів: парна кількість ґудзиків пророкувала щастя, непарна — ну… самі розумієте. А ще Васька полюбляла складати номери автівок та автобусів, що проїжджали повз.

Відчуття казки додавали ще й краєвиди за вікном потяга — адже вони геть відрізнялися від того, до чого Васька звикла у Києві. Зі свого «паралельного виміру» вона спостерігала, як за склом миготять барвисті ліси, небесно-блакитні річки, видолинки й хатинки, і мимоволі поверталася до загадки буддистського ченця. ХТО Я? — відповідь поступово вимальовувалася за вікном:

— Ота маленька річечка — я! І ялини в яскраво-зелених сукнях, і жовто-червоні клени — також я! І ставок, і хлопці з вудками — знову я! І кумедне цуценя, що ганяється за власним хвостом, — це я! І тітонька з банкою молока на узбіччі — я…

Санаторій, де вони відпочивали із Пра, розташовувався в самісінькому центрі мальовничого селища Ворзель. Тож Василинка з ранку до вечора гасала надворі, а в перервах проходила різноманітні процедури — кумедні та приємні. Як-от, перлинні ванни, коли ти лежиш у воді й почуваєшся гілочкою в озері, бо твою шкіру лоскочуть перлинні бульбашки… Після такої насиченої програми Васьці дуже кортіло сісти із Пра на ліжко і просто потеревенити про те про се.

Зокрема, Василину дуже цікавило, хто такий Бог. У її голівці купчилася сила-силенна запитань, але вдома на відверту розмову із Пра постійно бракувало часу. Натомість у санаторії часу було вдосталь, тим паче Дарина Миколаївна прихопила із собою образок Божої Матері, з яким ніколи не розлучалася, ба навіть щовечора розмовляла пошепки. Тож, зібравшись на думці, Васька все-таки зважилася спитати:

— От у дорослих є свій Бог, еге ж? Його звуть Ісус Христос… А діти мають Бога? Маленького, як вони, і доброго?

Пра лагідно подивилася на дівчинку і відказала:

— Усі ми — і дорослі, і маленькі — дітки для нашого Бога. Він дбає про всіх і любить усіх однаково.

— А ти бачила квітник на центральній алеї? Там такі чудові квіточки!

— Авжеж! Це японські хризантеми, і вони дійсно дуже гарні, — посміхнулася Пра.

— Мені здається, що квіти в Бога виходять кращими за людей… — зітхнула Васька, але тут-таки квапливо затулила вуста долоньками, налякана, що бовкнула зайве.

— Інколи я теж так думаю, — гмикнула Дарина Миколаївна. — Проте людині Бог подарував дещо, чого немає у квітки, — можливість змінюватися!

— Таж рослинка також росте і змінюється? — не второпала Васька.

— Це лише зовнішні зміни, розумієш? У квітки немає волі, щоби вибирати, якою бути, — доброю чи лихою. А ми, люди, за бажання можемо стати будь-якими.

Ці слова нагадали Василині про Ілонину зраду, і вона ледь не заплакала.

— Чому ж тоді не всі вибирають добро? — схлипнула вона. — Візьмімо хоча б Ілону. Вона два роки ходила зі мною в садочок, п’ять років — до школи, а потім ні сіло ні впало заявила: «Принцесам у нас не місце!» Хіба так можна?! Чому люди бувають такими… несонячними?!

— Ге, либонь, так їй легше жити, — стенула плечима Дарина Миколаївна. — Таж довкола тебе чимало і сонячних людей! Згадай: Володимир Андрійович, Гаврилівна, Пампушка, Полководець… І це лише ті, кого ти добре знаєш. Насправді гарних, сонячних людей значно більше, ніж поганих і темних, просто їх не завжди розгледиш. Адже щира доброта не виставляє себе напоказ і не хизується собою…

Уночі, коли Пра заснула, Васька за її прикладом опустилася навколішки і заговорила до Бога:

— Любий Боженько, у мене є одна пропозиція: я віритиму в тебе, а ти — в мене, гаразд? І оскільки я в тебе вірю — будь ласочка, будь ласочка, виконай одне моє прохання: нехай усі, від моєї прабабусі до сірків-безхатченків, завжди будуть щасливі! Хоч я й не знаю, чи є в мене душа, — все ж інколи вона поболює… А ще допоможи мені стати гарною людиною. Я дуже-дуже цього хочу! Допоможеш? Напевно, і я колись тобі прислужуся?..

Зима, як завжди, прийшла раптово. Проте, на відміну від попередніх зим, вона була неймовірно пухнастою і щедрою на білий лапатий сніг. Не дозволивши осені розрюмсатися колючими зливами, вона хазяйновито застелила землю білими килимами, вкрила дерева пухнастими ковдрочками, розфарбувала вікна вигадливими візерунками, а гілля оздобила яскравими снігурами. І все це вона зробила всього за одну ніч!

Василинка з радістю зустріла зиму й натхненно почала готуватися до Нового року. А потім додому повернулися мама з татом, у яких трапилася перерва між зйомками. Разом із ними до оселі Лісницьких прибула величезна торба подарунків і височезна сосна, що верхівкою могла би простромити стелю (якби та верхівка була залізна). Васька дуже тішилася тим, що зустрічатиме наступний рік із батьками, і завзято допомагала дорослим прикрашати деревце. Хатою кружляв бешкетний святковий настрій.

До Нового року лишалося всього кілька днів, коли раптом поштарка принесла Дарині Миколаївні листа…

— Міжнародний, рекомендований, — повідомила вона, простягаючи великого конверта. — Підписаний не по-нашому!

— Либонь, це вітання від наших мексиканських колег, — припустила мама, вихоплюючи конверт.

— Я знаю іспанську ліпше за тебе! — заявив тато, відбираючи листа.

— Гей, він підписаний англійською й адресований Пра! — вигукнула Васька, висмикуючи в тата конверт і віддаючи його Дарині Миколаївні.

Пра відкрила конверт, позначений зображенням червоного птаха з людським тулубом, і її руки чомусь затремтіли дужче від звичайного. Пробігши очима коротенький англійський текст, вона розгублено глянула на рідних.

— Що таке? Що трапилося?! — захвилювався тато.

— Якісь неприємності? — схопилася за серце мама.

— Ні-ні, все гаразд, — посміхнулася Пра, і її волошкові очі засяяли. — Якщо я правильно все зрозуміла, то навіть дуже-дуже гаразд. Просто несподівано… Справа в тім, що король Таїланду Рама Дев’ятий запрошує вашу донечку й мою правнучку, принцесу Василину Чумак, на свій день народження до столичного палацу.

Почувши це, батьки закам’яніли, як у грі «Морська фігура, завмри!», і безтямно вибалушилися на Дарину Миколаївну. Вигляд у них був такий кумедний, що Пра мимоволі порснула.

— Цього року король відзначає ювілей — 85 років, тому і збирає своїх родичів по всьому світі, — пояснила вона.

— Король?! — зрештою заледве вичавив тато. — Що за король номер дев’ять? І до чого тут Василина?!

— Я з вами тут із глузду з’їду, — поскаржилася мама.

— Не треба нікуди з’їжджати, — посміхнулася Пра. — Адже її королівській високості необхідна твоя підтримка. Он яка вона спантеличена! — Вона пригорнула знічену Ваську до себе і, цьомкнувши в щічку, прошепотіла: — Я їм нічого не розповідала…

— То вони нічого не знають про Катрусю Лісницьку? — пошепки відгукнулася Василинка.

— Ні, — підморгнула їй Пра. — Я вмію тримати паузу. До того ж навряд чи вони би повірили.

Тут тато не витримав:

— Поясніть нам нарешті, що трапилось? І чому ми з мамою дізнаємося про все останніми?!

— А що тебе так дивує? — вигнула брову Дарина Миколаївна. — Ми так рідко бачимося, що я просто не встигаю розповідати вам про всі події Василининого життя!

— То як мені тепер звертатися до рідної доньки?

— Можна просто — Ваша високість.

Василині в голові не вкладалося, що її запрошено до чужоземного палацу, на гостину до королівської рідні, — і від того голова почала паморочитися. Страхітлива пташка Гаруда з людським тулубом (символ Таїланду) закрутилася перед очима, і Васі здалося, що чудовисько каркає їй у вухо: «Хто ти? Хто ти? Хто ти?» Вона аж притисла пальці до скронь, щоби припинити оте нав’язливе каркання…

Аж раптом її осяяло чітке усвідомлення — ніби сніжинка на маківку впала: «Я — Боже створіння! Я — часточка цієї землі, попри те що маю титул принцеси іншої країни!»

— Як мені жити, щоби всі на світі були щасливі? — запитала Василинка, розгублено блимаючи на Пра.

— Завше лишайтеся собою, Ваше високосте! — всміхнулася мудра прабабуся.