Вибрані поезії

Нерви мої — скажені, мої вени

скипають кров’ю, вогняна волога

б’є у мої вуста; це — не тривога,

а лицемірні радощі вербени.

Сміятись хочу я; думки журбенні,

які до ігрищ віднайшли дорогу,

сьогодні не святкують перемоги,

та їхня синя туга — коло мене.

Пульсує світ; гармонію чудову

я відчуваю добре знову й знову,

спиваючи цю казку небувалу.

Коли вікно на мить я відчинила,

приніс вітрець на найніжніших крилах

те сонце, що весна подарувала.

Не є ти винним, що в твоїх руках

моя любов, як ружа, облетіла:

прийде весна і знову розцвіте…

Сухе стебло нове народить листя.

Зі сліз пролитих перлами сяйне

нове намисто; поруйнує тіні

веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,

скажений у кипінні.

Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,

неначе два метелики, ми, вільні,

загубимо пилок із наших крил,

його ще більше знайдемо в цвітінні.

Цілунки, ніби ружі, опадуть,

слова позасихають, наче ріки,

та сім життів, що є на кожну смерть,

шукатимуть уста в жаданні світла.

…………………………………………..

Те, що було? Не вернеться воно!

Кожна весна у власному обійсті

стає мерцем, заходячи в розмай,

і коконом, коли втрачає листя!

Ось іриси, ще іриси… волога…

Немовби мрія, білою є ніч,

ласка прощення лине понад клич

усіх страждань покривджених і вбогих.

Неначе свічі блимають розлого…

Місяць — облатка для церковних стріч,

ярмо стискає душу зусібіч —

то за її безумства кара строга.

Місячне сяйво стелеться в долині,

коли поет згадає в самотині

незміряну зажуреність П’єро.

Й коли його вбиває веремія

просвітлених поневірянь Марії,

кармінових уболівань Марґо.