Вибрані поезії

Ці речі йдуть до мене з глибин життя самого:

зібравши все докупи, я мушу дати раду…

Вода тече постійно, міняючи дорогу;

так само, як і речі, міняється свічадо.

Миттєвості життєві, моє перо скувавши,

миттєвості життєві, які втекли від мене,

потому спричинили руйнації вогненні

чи лагідними стали, неначе пінні чаші.

У всіх отих моментах, що їх відчуло тіло,

у всіх перипетіях, що міняться спроквола,

у сутностях усіх цих, що зеркало відбило,

душа, згубивши шати, ставала чиста й гола.

Мене нема та є я в цих віршах, мандрівниче,

але мене ти знайдеш, шукаючи нюанси,

лишивши на порозі всі терези й баланси:

моїм садам потрібен ретельний садівничий.

Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію,

солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії.

Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь,

як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна.

Колись мене огорне вечірній сон жаданий,

дорога закінчиться, як мертвою я стану.

Засну я сном довжезним, коли піду зі світу,

так, що й твоїм цілункам мене не оживити.

Колись одна я буду, наче гора самотня

між озером безлюдним і хвилями безодні.

Настане синій вечір, де ніжностей доволі,

де птаство, що замовкло, і конюшина в полі.

Тоді весна-троянда, наче вуста дитини,

заглибиться крізь брами, і аромат прилине.

Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки —

оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті…

Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях

нестиме інші ружі, що білі та червоні.

Весна, що надавала моїй любові сили,

створивши всі умови, щоб я тебе зустріла.

О, той останній вечір, що уявляю, мертва,

наче руїни міста, тисячолітню жертву!

О, вечір той, неначе лагуни безгоміння,

жовтаве і спокійне під місячним промінням!

Довершений той вечір, оте сп’яніле диво:

яке життя гіркотне! А смерть — яка правдива!

Смерть забуттям карає людину-бідолаху,

так у гніздечку ловлять натомленого птаха…

І на мої зіниці у спокої прилине

небесне синє світло останньої години.

Розсіяне те світло небесної печалі

моїх зіниць торкнеться з приємністю вуалі.

Те світло невідчутне постане наді мною

й накриє всю немовби весільною фатою.

В душі моїй те світло неквапом зашепоче:

життя — лише печера, а смерть — обійстя ночі.

І мушу розчинитись у тиші величезній,

як пропадає піна на жовтім узбережжі.

…………………………………………………….

О, тиша, тиша, тиша… у вечорі безкраїм

моя кров не струмує, моя кров не палає.

О, тиша, тиша, тиша… довкруж мойого ліжка

твої уста кохані мене гукають нишком.

О, тиша, тиша, тиша, твої глухі цілунки

в моїй душі згубились, хмільним не ставши трунком.

О, тиша, тиша, тиша, яка невідворотно

кладе свою зажуру в твою сльозу гіркотну.

О, тиша, тиша, тиша, коли замовкли птиці.

Вже засинають квіти, вщухає хитавиця.

О, тиша, тиша, тиша, одна ще впала зірка

без рейваху на землю, і солодко, і гірко.

О, тиша, тиша, тиша, ніч сунеться незряча,

під ковдру заповзає, шепоче, стогне й плаче.

О, тиша, тиша, тиша… Ця Тиша, моя згуба,

стуляє мої очі та гасить мої губи.

В руках твоїх я — чаша красовита;

захочеш, то дзвенітиме чудесно,

в собі вона збере й очистить весни,

і промінь відіб’є, що тобі світить.

В руках твоїх я — чаша красовита.

Ти матимеш у ній напій приємний,

солодким він не буде понадміру;

не містить зла, зло вибачає щиро,

лікер солодкий знає про буремне…

Ти матимеш у ній напій приємний.

Втім, довгі твої пальці в день похмурий

засильно стиснуть скло її лискуче,

й на дрізки розпадеться неминуче

ця чаша забуття твого в зажурі;

втім, довгі твої пальці в день похмурий!

Безформне скло, потрощене достоту,

безпечним є і не завдасть тривоги:

хіба що відіб’є небес щедроту;

розбите скло твої вміщає ноги;

безформне скло, потрощене достоту.

Бог вибачить тобі велику шкоду:

рукам благословенним і завзятим

ні ірисів, ні руж не нанизати,

одвічна ніжність дасть безвір’ю згоду.

Бог вибачить тобі велику шкоду…

Тебе люблю я, смерте, люблю й життя, одначе…

Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча,

зроби, щоби в раз останній

осяяв мої зіниці промінь весняний.

Залиш якусь миттєвість під теплотою неба,

в льоду здригання сонця мені відчути треба…

Було світило добрим на раннім виднокраї,

коли мені казало: вітаю.

Спочинок не полошить, він — добрий, не тривожний,

та сперш хай поцілує ласкавий подорожній,

що завжди на світанку,

веселий, мов дитина, з’являвся перед ґанком.

Твоє життя — це річка, яка струмить бурхливо;

на березі, невидна, зростаю я щасливо.

Я — квітка, що згубилась десь поміж комишами;

хоча її ти живиш, але не помічаєш.

У повені ти тягнеш мене до глибочіні;

коли пересихаєш, у твані тихо гину;

але потому знову зростаю я щасливо,

коли у дні чудові ти знов течеш бурхливо.

На березі твоєму причаєна, я квітну,

коли приходять весни, безмовна й непримітна.

Я в житті ходила і про все питала,

мучилась нудьгою, від нудьги вмирала.

Брали мене люди за бридню на кпини…

Земля — величезна! Я сміюся з ними…

Я слова почула; тих слів було море!

Якісь-то — веселі, якісь-то — на горе.

Я їх не збагнула; у зірок просила

красивішу мову, мені зрозумілу.

Мені добрі зорі тебе дарували,

бачу в твоїм зорі істину пропалу.

Твої очі повні щирої спромоги,

всесвіт умістили твої темні очі!

Впевнена в усьому, кинусь тобі в ноги:

забуття і спочив.

Мене від зими бережуть твої руки.

Підтримують ніжно злуку,

линуть довгі сумні години

в заціпенінні.

Мені до вподоби всілякі речі,

лягає світло мені на плечі.

Люблю навіть зло, що вражає:

пожалійте того, хто вмирає!

О, старий місяченьку, такий одинокий,

пропливаєш по небу у тиші глибокій.

Скільки має тепла мій любий!..

Тобі, місяцю, холод — згуба?

Ти щось казав, казав, а я заснула,

та сплю й не сплю, відчувши: понад мене

найвищий розум знявся незбагненно,

бо я жила, живу та буду чула.

Ти щось казав, казав, і я пірнула

в апатію… вже й дихаю важенно.

Довкола — тіні, їх — сила-силенна,

а я — сліпа й закинута в минуле.

Я — мовби простір, ніби порожнина,

від тіла залишилась тінь єдина,

і можу вгору, наче дим, злетіти:

етеру чую подув… дивну тишу…

Ти на землі мене тримай міцніше,

бо в небеса підняти мусить вітер.

Погляньте на чоловіка, як він іде гордовито.

Виказують його руки шляхетну вельми породу.

На рот його не дивіться, бо буде з вогнем пригода,

на очі — теж, бо він може до смерті захолодити.

Коли рівнинами йде він, тремтять і русла, і віти,

а тіні лісів ясними стають йому на догоду;

коли веде стрілянину, лякаючи цим природу,

ховаються дикі звірі, жахнувшись його візиту.

Жінок багатьох він любить, не знає своєї долі.

Якоїсь весни загибель наздожене його в полі,

увінчаного лозою, де китиці, фрукти, вина.

Моя рука закоханки, що з трону його спустила,

на місце, де була криця, йому прилаштує крила,

й заплаче він, мовби хлопчик, який зійшов зі стежини.

Малий чоловічку, малий чоловічку,

кенарю твоєму мріється політ…

Я — пташина, кенар, малий чоловічку,

відпусти у світ.

У твоїй я клітці, малий чоловічку,

малий чоловічку, у клітці твоїй.

Малим називаю, бо не розумієш

ти мене, дурний.

Я також не тямлю, але ти не гайся

й відімкни цю клітку, бо хочу втекти;

малий чоловічку, мені півгодини

подобався ти.

І ти кохати вмів, і був привітним,

і квітнула весна, і ти був щирим,

і небеса світилися блакитні.

І цілував ти ніжно мої руки,

і мої очі у твої дивились,

які, бувало, скніли від розпуки.

І йшла я, уподібнена до льоду…

Проходила, але не помічала

ні люті пекла, ані неба вроди.

Не відчувала я… У порожнині

блукала із прикутою душею,

а біль був сатанинським, безупинним.

І ти пішов од мене непомітно,

й тобі, хто вмів кохати, хто був щирим,

а ще — солодким, щедрим і привітним,

благання я не висловила слушно,

але мій слух був виповнений болем…

Душа ж була, мов скеля непорушна.

Так, я живу, хибую без упину;

вода біжить, і чують мої вуха

запамороку гнівну цього руху:

пахнуть ліси, я йду в нову місцину.

Так, я бреду, шукаючи по змозі

сонця, світанки, бурі та обаву.

Що робиш ти, нікчемний і хупавий?

Лежиш камінням на моїй дорозі.

Серце, мов божество, мовчить зі мною,

німотне, сподівається на диво;

кохала я багато й нещасливо,

і кожен раз любов була ганьбою.

Кохала до ридань, ледь не до смерті.

Кохала до зненависті й до сказу,

і все ж чекаю на любов щоразу,

яка потвердить сподівання вперті.

Мов пустка, плодоносну жду любов я,

щоби гілки буяли у цвітінні;

я — наче ліс, живе моє коріння,

та мертве на гілках моїх листов’я.

Де той, хто надихне мої бажання?

В очах його збідніла моя крона?

Зів’яле листя — груба перепона,

а стовбур живить ще його в єднанні.

Де є той дух незнаний, таємничий,

з чиєї каламуті буде пломінь?

Якщо я запалаю в тій любові,

нестримною зроблюся, наче річка.

Де той, чия любов мене оточить?

Хай правду принесе свою велику…

Я від життя зібрала тільки кригу:

зігріє сонце хай єство жіноче.