Вибрані поезії

Чи ви мали потребу

в дивуванні світами,

що кружляють над нами

по глибокому небу?

Ця волога, піднявшись,

є речей абсолютом,

по блакитним маршрутам

плине тихо, як завше.

А маленька людина,

чиє серце тріпоче

на землі, снить охоче

і шумить безупинно!

Цей кипарис, що звівся, мандрівниче,

на відстані метровій над тобою,

в чиїм листов’ї птах кохану кличе,

ховає ніжну душу під корою.

Щоб ти угледів краєвид невинний,

він над землею високо піднісся;

якщо ж поглянеш на його вершину,

небесної сягне твій погляд висі.

Наблизишся коли ти,

жінки надійдуть скопом

вродливиці-чорнявки,

білявочки солодкі —

змагатися за тебе;

шукатимуть ґраційно

прихильності твоєї,

але даремні мрії.

Чорнявки та білявки

мене вже не збентежать,

бо я заплющу очі

й скажу: «Тобі належу».

Стікає з моїх пальців ласкавість без причини,

стікає з моїх пальців… Минає вітровій,

підхоплює ласкавість без долі, без предмета,

утрачену ласкавість… Хто підбере її?

Могла я покохати незмірною любов’ю

найпершого прибульця в оцю жагучу ніч.

Ніхто не йде. Безлюдні заквітчані стежини.

Утрачена ласкавість кружлятиме опріч…

Якщо цієї ночі твої цілують очі,

мандрівцю, і в зітханні здригаються гілки,

якщо стискає пальці тобі рука маленька,

торкається, зникає та збурює думки,

а ти руки не бачиш, ні вуст, які цілують,

якщо це тче повітря оманливість жаги,

мандрівцю ясноокий, тобі мене впізнати,

розчинену в повітрі, чи буде до снаги?

Я йшла без мети й упину,

не помічаючи дроку,

який задивлявся збоку

на ту приємну стежину.

Зелений кущ, як годиться

озброєний колючками,

вчепився в мою спідницю,

я стала й прийшла до тями.

Одного дня твої очі,

коли я йшла без зажури,

спинили мій крок дівочий,

уп’явши погляд похмурий.

Різниця така: від дроку

звільнитись я, звісно, можу.

Але триматиме доки

мене твій погляд ворожий?

Хлопчина, від дому відбігши за мить,

прудкіший, ніж вітер, назад уже мчить.

Раптово спинився, хоч сонце сія:

адже на дорозі дрімала змія.

Поламану цяцьку тримає в руках,

мені до грудей прихилив його страх.

У тілі маленькім тріпоче життя —

я чую пришвидшене серцебиття.

Отак у долонях, що дуже м’які,

скоцюрблені страхом, тріпочуть птахи.

На груди дитині я руки кладу

і чую, що він забуває біду.

Голівку підводить, і в синіх очах —

уже супокій, і зітхає хлопчак.

Оце є моя супліка,

мене зрозумієш, Боже:

вмираю я від кохання,

але любити не можу.

Шукаю в собі та в людях

усе досконале, гоже,

шукаю все досконале —

таке, що любити зможу.

Згораю в огні моєму,

зласкався, зласкався, Боже!

Вмираю я від кохання,

але любити не можу!

Ген, у життя на краєчку,

розсілися рибарі;

весь їхній час тут минає,

вони — о всякій порі.

Штовхаючись, поспішають

посісти свої місця

і вірять, що риба клюне,

бо добра примана ця.

Вгорі, на чистому небі,

тихенько, нема біди;

внизу рибарі з гачками

всі ходять сюди-туди.

Рибарю, не переймайся,

закинь гачок на плече,

бо смерть, можеш бути певен,

від тебе й так не втече.

День такий настане, коли людська раса

зробиться сухою, ніби кущ нещасний,

і світити сонце в просторі покине,

мовби смолоскипа вигаслі жарини.

День такий настане, коли світ замерзлий

знітиться у тиші, хмурій та грубезній:

необорна сутінь всю огорне сферу,

щоб весна минула її, мов химеру;

а земля померла, як засліпле око,

буде обертатись у пітьмі глибокій,

наосліп, самотня, у космічній хлані,

і не буде співу, ні навіть благання.

Вона — одинока, бо створіння чулі

усі в її лоні, втомлені, поснули.

(Мати, що крокує, несучи отруту

дітей перемерзлих, в утробі забутих.)

Нема ніде міста… Сміття і руїни

понесе на мертвих плечах сиротина.

З висоти на неї якісь чорні гори

будуть задивлятись поглядом суворим.

Ще, можливо, море, пітьмі на догоду,

зробиться хіба що брилою із льоду.

І так, зажурившись, ця самотня брила

свої пригадає кораблі та хвилі,

і багато років виглядати буде,

щоб якесь суденце борознило груди.

І там, де ця брила має землю скраю,

примріється берег, над ним місяць сяє,

і саме бажання залишиться в неї,

бо той місяць буде іншим мавзолеєм.

І рухати судна брила ця захоче,

щоб людей ковтати в бурі-погорочі,

і щоб над собою чули скелі дикі

їхні одчайдушні та жахливі крики;

але вже не буде на землі нічого,

самотинний вітер замете дороги;

замете латинців розкішні оселі,

схови бедуїнів, бідні й невеселі;

ескімосів темні печери і нори,

вишукані, пишні церкви та собори;

і чорні, і жовті, і кольору міді,

і білі, й малайці, й метиси в огиді

тоді роззирнуться у землі стихійно,

попросять прощення за жорстокі війни.

Візьмуться за руки, і утворять коло,

і в ронді оточать свою землю голу.

І застогне їхнє коло від розпуки:

«Даремні зусилля — тільки горе й муки!

Адже земля наша квітнула садами,

повнилася щедро славними містами;

а повз їхні мури пропливали ріки,

були і лагуни, і ліси великі.

Поміж них надійні тяглись залізниці,

які тоді людям просвітляли лиця,

і квітнуло поле, і скрізь — дивовижа,

наче луки усміх і чистий, і свіжий;

а ми, не збагнувши, чим справді багаті,

схопили кинджали й пішли брат на брата;

ще й брехня тим часом набирала сили,

нещирі торгівці світ заполонили;

всі ми спромоглися про добро забути,

вилили на нього покидьки й отруту…

Тепер, білі кості, утворили коло,

оточили в ронді нашу землю голу.

І лунає наше голосіння вбоге,

на землі нещасній вже нема нічого!»

Та, можливо, встоїть статуя єдина,

не впаде додолу, гола й самотинна.

І тоді це буде, в сутіні захланній,

плідної ідеї прихисток останній.

Прихисток останній отієї форми,

котру Вседержитель визначив як норму,

і яка, простерта, будучи тонкою,

тихо причарує ніжною красою.

І вразлива зірка у небесній сині,

може, запитає: «Що це за створіння?

Хто така ця жінка, що несамовито

не гине, самотня, в неживому світі?»

І її полюбить, бо така потреба,

і зірветься, врешті, шугонувши з неба.

І, можливо, якось милість невідома

схоче припинити землі смертну втому,

і проміння сонця, що надійде близько,

знов осяє землю у найпершім зблиску,

і промовить голос: «Земле-сиротино,

переймись весною хоч на мить єдину!

Хоч на мить єдину відчуй мою душу;

я — німа, всесвітня і втішати мушу…»

Як утратять спокій тоді під землею

ті мерці, що в лоні поховані нею!

Як вони рвонуться до того проміння,

захочуть злетіти до сяйної сині!

Але надаремно, бо очей тих мертвих

вже не відігріє проміння простерте.

Даремно! Даремно! Надто важкі брами

лежать понад тими мертвими кістками!

Навалені в купи, зборені, негожі

не зможуть піднятись зі старого ложа,

не зможуть уздріти мандрівне світило,

і ніхто не крикне: «Надай мені сили!..»