Вибрані поезії

Розгойдується,

вгорі, на шиї,

світ семи колодязів —

людська голова…

Кругла, мов дві планети;

палає в її осередді

первісне ядро.

Кістяна в неї оболонка;

на ній — шкіряний ґрунт,

засіяний

густим лісом волосся.

Від ядра припливами,

сильними та блакитними,

здіймається вода погляду

і розчиняє м’які двері очей,

як моря на землі.

… такі спокійні

ці злагідні води Бога,

що над ними

метелики й золоті комахи

в’ються.

А інших двоє дверей —

звивисті антени

в катакомбах, що започатковують вуха;

колодязі звуків,

перламутрові мушлі, де резонує

вимовлене слово

і те, що не вимовляється;

прокладено труби праворуч і ліворуч,

щоби море не змовкало ніколи

і механічне крило світів

було шумким.

І гора, піднесена

над рівнобіжником голови, —

ніс із восковими стулками,

де починає змовкати

колір життя;

двоє дверей, де прискорюється —

квіти, гілки і плоди —

духмяний серпентин весни.

І кратер рота

з краями, що палають,

і з вапняними пересохлими стінками;

кратер, що вивергає

сірку шалених слів,

густий дим, що здіймається

від серця та його бурі;

двері, прикрашені розкішними коралами,

крізь які ковтається їжа,

де співає та усміхається ангел,

нуртує вулкан пристрастей.

Розгойдується вгорі,

на шиї,

світ семи колодязів —

людська голова.

І квітнуть рожеві луки

у своїх шовкових долинах —

щоки, вкриті пушком;

і мерехтить

на опуклості чола,

білої пустелі,

далеке світло небіжчика…

Відпочиває.

Напівморок

умирає далі,

де, сумирний птах,

очікує.

Сумні моря,

стиснуті,

рухають

у ньому

свої хвилі.

Краєвиди

дня

перевозять його морем,

повільні.

Боязкі

перші зірки

оплакують

своє невідчутне світло

у його нерухомій зіниці.

І в темній глибині

довгі людські шереги

переміщуються

неперервно;

рухаються

в різних

напрямках;

відступають,

відступають,

торкаються

перших

людей.

Стогнуть, бо народжується сонце.

Плачуть, бо сонце вмирає.

Усе є там,

стиснуте в очній западині,

де,

сумирний птах, очікує.

На чорній

стіні

відкривався

квадрат

із перспективою

далечіні.

І підкотився місяць

до вікна;

зупинився

і сказав мені:

«Звідси я не рушу;

тебе споглядаю.

Я не хочу ні зростати,

ні видовжуватися.

Я — нескінченна

квітка,

що розпукується

в отвір

твоєї оселі.

Я вже не хочу

обертатися

позаду

земель,

яких ти не знаєш,

метеликом,

що висотує

тіні.

Ні здіймати привиддя

понад далекі

бані,

що спивають мене.

Я спиняюсь.

Дивлюся на тебе».

А я не відповідала.

Голова

дрімала під

моїми руками.

Біла,

наче ти,

місяцю.

Колодязі його очей

стікали бурою

водою,

помереженою

світлими гадюками.

І невзабарі

голова

почала горіти,

наче зірки

в сутінках.

І мої руки

забарвилися

субстанцією,

що фосфоресціювала.

І я запалила нею

будинки

людей,

ліси

тварин.

Підвівшись

на своїх двох ногах,

ніби вежа

на рівнині,

твоя досконала голова

полювала на краєвиди.

Он — сонце,

остання риба обрію.

Он — пагорби,

маленькі груди,

вкриті золотавим

пухом.

Он — скупчення

героїчних

хмар,

що приховують

сурми

грому.

Понад літальною,

чи обертальною,

машиною

або вежею

свого тіла

ти переміщав овиди,

всотуючи

грона

форм

і кольорів.

Підхоплена твоєю швидкістю,

як листок

колесом,

я пустила

непевні стріли

у твої пишні краєвиди.

І тільки

маленькі

куточки форм

поєднало моє дрімотне

серце.

Сп’янілий метелик,

у надвечір’ї,

кружляв над нашими головами,

звужуючи свої кола

білих хмар

до терпкої верхівки

твого рота,

що відкривався навпроти моря.

Небо і земля

вмирали

в зеленій музиці вод,

які не знали доріг.

Відступала,

посічена,

стіна овиду,

і збиралися розпочати танок

чорні скелі.

Мене вже хилили

круги зверху,

підштовхуючи до тебе,

як до далекого коріння,

що пускало пагони.

Та лише надвечір’я

випило, повільне,

цикуту

твоїх уст.

Похмурим є світ,

незрілий,

невільний;

його ліси

квітнуть сталевими гостряками;

здіймаються старі поховання

на поверхні;

вода морів

гойдає

оселі жаху.

Похмурим є сонце

над світом,

задихане у випарах,

що підіймаються з нього,

незріле,

невільне.

Похмурим є місяць

над світом;

зелений,

знебарвлений;

полює на привиддя

своїми вологими

коліщатками.

Похмурим є вітер

над світом;

здіймає хмари мертвих комах,

чіпляється, розбитий,

до веж,

в’яже крепи

плачу;

давить на дахи.

Похмурою є людина

над світом,

що гойдається

на своїх ногах…

Позаду неї —

суцільна

кам’яна пустеля;

попереду —

все

пробуджене сонцями,

сліпе…

Мої руки:

вистрибують із моїх плечей;

мої руки — крила.

Не з пір’я — водянисті…

Кружляють над пласкими дахами,

злітають вище… стають покровом.

Перетворюються на дощі:

морську воду,

сльози,

людську сіль.

Мій язик:

дозріває.

Квітучі ріки

спускаються зі своїх пелюсток.

Моє серце:

полишає мене.

Кружляє

невидимими еліптичними

колами.

Кругла, важка, вогненна

маса.

Розчищає долини,

обпалює стрімчаки,

осушує болота…

Сонце, приєднане до інших сонць…

(Нові землі

танцюють довкола нього).

Мої ноги:

проростають у землю,

занурюються, зупиняються;

викривлюють мацаки

вичавлених волокон:

дуби на вітрі,

зараз:

гойдають моє поранене

тіло…

Моя голова: зблискує…

Очі, незабудки,

спивають небо,

ковтають заблуклі комети,

розбиті зірки,

мастикові дерева.

Моє тіло: вибухає.

Ланцюги сердець

оперізують талію.

Безсмертна змія

обвивається спіраллю довкола шиї…

Моя скарга відкриває пульпу

божественного серця,

і його здригання

надає оксамитового вигляду

мохові тіари.

Кисло-солодкі пахощі,

що здіймаються від

лазурових квітів,

зволожують

мої спраглі губи.

Криваві ріки

стікають із моїх рук,

щоб оббризкувати обличчя

чоловіків.

Над хрестом часу

мене прикуто.

Далекий шум

світу, гарячий подув,

випаровує піт

із мого чола.

Мої очі, світильники журби,

надсилають містичні сигнали

до пустинних морів.

І, вічне,

полум’я мого серця

здіймається спіралями,

щоб осяяти обрій.

Уста, заблуклі в коливанні часу;

позаду краєвидів невидимі;

уста, які спішать назад у простір;

уста померлі, що були живими.

У вихорах облич загасли хутко

ви, що були мов ружа, вже поблідла;

групи будинків, небеса в кружлянні,

завіси прикривали вас невпинно.

Одного разу полум’я вершечок

легенький слід позначив у повітрі

цих уст, запнутих ніжними словами:

до шовку шовк, якнайпишніша квітка.

Чи підняла я руку, щоб торкнутись

у хмарі вас, яку пробило світло

ножем тим самим, що і вас роздвоїв,

коли ви на той час уже поблідли.

А іноді, ув інших уст безодні,

квіт чистої води зазеленілий,

я мусила знайти вас. Та розверзлись

ви, наче сіль під вітром у градирнях…

Вчора вночі звідкіль ви повернулись?

Із водяних могил? Чи від коріння

з густих лісів? Од мальви за світами?

Які істоти дивні вас водили?

Ви краєвиди й лиця постинали,

біжучі небеса, в своїм кружінні,

групи будинків, мертве листя часу,

але знайшли мене живою нині.

Птах із повітря притулився клювом

до моїх уст, від ночі потемнілих.

Були то не уста. Вони скидались

на мох, якого Боже сонце вбило.

Серце моє стає на диби,

стрибками мчить до своєї журби.

Відступить там, тут явить лють,

полюючи там, полюючи тут.

Там, де я хочу його залишити,

серце моє протестує сердито.

Там, де я мала б його покласти,

серце не хоче такого щастя.

Там, де кажу я «так», а не «ні»,

серце моє суперечить мені.

Серце моє, наче хижий дракон,

має зажерливість, а не резон.

У морській глибині

є кришталевий

дім.

На проспекті

зірчастих коралів стоїть.

Велика злотава риба

о п’ятій

шле мені свій привіт.

Приносить

червону гілку —

коралів квіт.

Я сплю на ліжку, що має

яснішу, ніж море,

блакить.

Спрут

крізь кришталь прозорий

підморгує мені.

У зеленім лісі

довкола

— дін-дон… дан-дін —

гойдаються і співають

сирени

з перламутру кольору хвиль.

А над головою моєю

горять, у сутінках, моря

наїжачені гостряки.

Чорне привиддя,

сонно хитаючи головою в синяві ночі,

хрестовина ґрот-щогли:

спостерігає.

Акули супроводжують

корабель

і висовують свої голови:

гукай!

Самотнім є небо,

самотнім є море,

самотнім є чоловік…

Хрестовино ґрот-щогли:

кричи!

Чорне склепіння неба

і чорне кружало моря.

На березі розкриває маяк

своє віяло сонячне.

Обертаючись без упину,

кого він шукає в ночі?

Якщо моє смертне серце

у грудях знайти захоче,

то хай він його угледить

припнутим до скелі чорної.

Ворон клює постійно,

та вже не пускає крові.

Відкритий провулок

поміж високих сірих стін.

Щомиті —

темний отвір дверей,

труби під’їздів,

пастки, що ведуть

до людських катакомб.

Нема тремтіння у під’їздах?

Трохи лячно

на білих сходах,

що ведуть угору?

Поквапно проходжу.

Кожне око, яке мене бачить,

помножує і розсіює мене.

Ліс ніг,

вихор кіл,

що кружляють,

хмара криків і шумів

відділяють мою голову від тулуба,

кисті від рук,

серце від грудей,

ноги від тіла,

волю від її оброті.

Вгорі

блакитне небо

заспокоює свою прозору воду;

золоті міста

плавають у нім.

Оголені дерева

оббігають

прямокутник майдану.

В їхніх епілептичних кістяках

перевернутих парасольок

усідаються,

щільною зграєю,

жовті

блискітки світла.

Негостинні лави,

вологі,

зіштовхують зі своїх країв

сонних емігрантів.

Слухаючи легкі міські суперечки,

достойник,

незрушний на своїм п’єдесталі,

мерзне у своїй бронзі.

У напівколі

відкривається

ліс будинків;

одні поряд з іншими,

одні поза іншими,

одні понад іншими,

одні перед іншими,

усі далеко від усіх.

Сірі громаддя, що подорожують,

допоки руки

висушать їх

у холоднім повітрі півдня.

Сірі громаддя, що множаться,

доки подув

печі з півночі

не послабить їхніх з’єднань.

Завжди утворюючи знак

хреста.

Множачись кутами.

З однаковими вікнами

лялькової крамниці.

Однаковими плескатими червонастими дахами.

Однаковими сірими вежами.

Однаковими знебарвленими фасадами.

Однаковими темними ґратками.

Однаковими червоними поштовими скриньками.

Однаковим жовтим світлом.

Попід стелями

інший ліс,

ліс людський,

мусить рухатися,

але не прямолінійно.

Дивні тулуби,

у яскравих плащах,

збуджуються, поза сумнівом,

урухомлені вітром,

який не свистить.

Але я не сприймаю їхньої поведінки,

не чую їхніх слів,

не бачу зблиску

їхніх очей.

Адже вельми широкі стіни,

вельми товсті стелі.

Палають ліси

обрію;

оминаючи вогнища,

кружляють, прудкі,

блакитні лані

сутінків.

Золоті козлята

переміщуються

до склепіння

і влягаються

на блакитні мохи.

Здіймається

вниз,

величезна,

цементна троянда,

місто,

нерухоме у своїм стовбурі

темних льохів.

Розкривають —

бані, вежі —

свої чорні маточки

в очікуванні місячного

пилку.

Затиснуті

полум’ям вогнища

і заблукані

серед пелюсток

троянди,

майже невидимі,

з одного боку до іншого,

люди…

Я могла би жбурнути моє серце

звідси; над дахом

моє серце кружляло би,

не будучи видимим.

Я могла би викрикувати

мій біль,

доки моє тіло не розділилось би на дві частини;

було би розчинене

водами річки.

Я могла би танцювати

на плескатім даху

чорний танок смерті;

вітер відніс би

мій танок.

Я могла би,

випустивши полум’я з моїх грудей,

пустити його кружляти,

мов дурні вогні;

електричні лампи

його загасили б…