Вибрані поезії

Кохаючи, м’якою та сумною

стаю я, і до мене небо лине,

коли хтось інший володіє мною.

Тоді я навіть м’якша від перини.

Ніхто так рук не зацілує щиро,

не згорнеться клубочком у замрії,

вміститись в іншім тілі так не вміє.

Людська душа — чутлива понадміру.

Від ніжності вмирають мої очі,

коли живі птахи крильми тріпочуть

під пальцями ласкавими моїми.

Слова я знаю чарівні й належні,

і мовкну, коли місяць величезний

понад ярами пропливає мимо.

Про визначні події питати я не стану,

бо ти цього не скажеш; але, матусю мила,

скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила,

над темрявою саду тоді безперестану?

Коли в твоєму лоні латинському, палкому

дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці,

чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці

у темряві й світились у сяйві золотому?

Адже я душу маю мрійливу, подорожню,

вона летить у хмару безумну і тривожну,

коли щербатий місяць здіймається у небо.

Приємно, коли море курильниці розкриє

й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії,

а велетенські птиці блукають без потреби.

В суботу поцілунок зміг ти дати,

примхливий чоловік, сміливий, ніжний;

солодким був цілунок дивовижний,

а моє серце — вовченя крилате.

Не вірю я, що то була посвята,

ба навіть розумію, що трутизна,

та я сп’яніла, бо вино те грізне,

виграючи, взяло мене в лещата.

Тепер я — жінка, завжди насторожі,

ти — чоловік, жахливий і ворожий,

і ти — потік, що ллється в річку кволу,

бурхливішим стає із течією.

Чиню я спротив, але є твоєю.

А от моїм не будеш ти ніколи.

Мене, митець великий, ви берете на кпини,

ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже;

моя манлива врода зів’яне, наче ружа…

Лише у вашім вірші спасеться від загину.

Легким презирством віє од вашої турботи —

мовляв, оця граційна, але дурна маркіза

за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом,

а ще — за поцілунок мого старого рота.

Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність?

Але ж Усе на світі напевне має плинність…

Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу;

насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще.

Тож вибачте, поете, що строфи невмирущі

міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи.

Ти проказав мені звабливе слово

і позабув його. Нехай так буде.

Спокійно спи. Бо мусить бути всюди

твоє обличчя лагідним, чудовим.

Коли чарують нас уста медові,

вони не заслуговують огуди;

адже коханці — не вразливі люди,

яким про сльози до смаку розмови.

Ваблять тебе пригоди, а не драми

жінок, не очі з чорними кругами,

не погляди, де болість і тривога.

Вкривай гарними жертвами підлогу!

Вандал-король губив людей дощенту —

зі шпагою стоїть він. Монументом.

Про кордобеські гори зринає спогадання

в моїй душі раптово, немов приємне свято;

ходжу я між кущами із пахощами м’яти,

і небеса сліпучі, і дні такі жадані.

О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!

На групки розділились ми поміж гамаками,

дивилися на грона, утворені зірками,

і мріяли про танґо, й казали про любов.

Між нами, молодими, були вродливі дуже,

а сьєра вигинала свої горби верблюжі,

І, взявшись попід руки, стежиною поволі

вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом,

спадав на землю вечір. Весна буяла радо.

І місячне над нами зійшло цікаве коло.

Немає ні стеблинки у пересохлій глині.

З одного боку — гори, високе каменяччя;

навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий.

Жовта земля. А небо — зелене, а не синє.

Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні.

Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите.

По схилах — каменюки, як величезні жорна.

Є щось від катаклізму утвореного світу.

У сутінках довжезних гірського надвечір’я

людські й тваринні форми окреслює узгір’я:

он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче.

Напружено і нерви, і слух людей, і вічі;

очікують видіння, налякані неначе,

що здійметься громаддя із шумом войовничим.

Лідія-Роса, сьогодні вівторок і холод надворі.

Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті.

Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі,

чи від кохання померла? Послухай слова суворі:

Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі,

в осінньому надвечір’ї свою сигарету курить.

Крізь скло вікна розглядає він жовте небо похмуре

і вулицю з папірцями, які злітають у вирі.

Із книжкою йде до пічки, бо вже дивитись набридло,

сідає побіля неї, що згасла, вмикає світло,

і чується шарудіння прочитаної сторінки.

Вже п’ята. О цій годині ти в нього на грудях мліла.

Можливо, він і згадає… Але його постіль біла

тримає теплий відбиток якоїсь іншої жінки.

На вулиці Флориди зіткнулась я на розі

із ним, блідим занадто, як перше, неуважним,

він два тягучі роки держав мене в тривозі…

Я стисла рукавички і глянула відважно.

Із докором спокійним в освітлених зіницях

зустрів він запитання моє, дурне і сміле,

коли ми, очужілі, зближали наші лиця:

«Чого це твої зуби помітно пожовтіли?»

Пішов од мене. Скоро побіля переходу

він рукавом сірявим торкнув якусь заброду,

що вешталася містом у білій одежині.

Ще трохи його шляпа видніла понад спини…

Затим, уже далеко, якась іржава пляма.

Аж ось густої мряки його ковтнула брама.

Чому, сама не знаю, але тобі належу,

хоч ти мене безжально покинеш невзабарі;

тобі я вже набридла, ти сниш про інші чари,

та втратою гіркою себе я не бентежу.

Хоч відаю, що буде нерадісним той ранок,

твої думки й бажання вгадати прагну, друже.

З тобою про жіноцтво балакаю байдуже

і навіть вихваляю котрусь із тих коханок.

Ти дивишся на мене з погордою й пихою,

неначе володієш дурепою слабкою,

та, мов актор майстерний, свої ховаєш дії.

Тебе я споглядаю із усміхом медовим

і думаю: «Не квапся сказати хитре слово;

омана — не від тебе, омана — моя мрія».

Прямі сумні проспекти, однакові й сіряві;

подеколи над ними шматок небес я бачу.

Фасади їхні темні з асфальтом немудрячим

засвідчують, що мрії про весни — марна справа.

Коли блукала ними, смутенна, донезмоги,

то випари повільні вдихати довелося.

Одноманітність їхня мене гнітить і досі.

Не кличте Альфонсіни. Не відповім нічого.

Якщо, Буенос-Айрес, в однім з твоїх будинків

під цим в’язничним небом я вмру, осіння жінка,

мене не подивує важка камінна брила.

Адже твої проспекти, намащені рікою,

яка в імлі поблякла, зробилася сумною,

мене переконали, що ти — моя могила.

Іще одні уста я цілувала.

Що є у глибині цих уст медових?

Під сонцем не знайти ніде онови.

Тоді в цілунку меду теж замало?

Ще один раз візьми мене, присталу.

Під сонцем, що пече у спину знову,

даремно промовляє настанову

моє печальне серце заблукале.

Ще один раз? Здригнулось моє тіло,

жах між руками набирає сили,

бо зі шляхів гукає хтось до мене.

Гукає хтось, кому за мене лячно.

Тоді я заспокоююсь обачно

і йду туди, де сосон тінь зелена.

Щоби робити справи всі як слід,

я намагалась у наш час діяльний

боротися і думати загально,

і ґвинтик ще один дістав би світ.

Але замрія підвела до зваб,

інстинкт мене штовхнув у темну яму,

наче комаха, втратила я тяму;

мій дух природний — це любові раб.

Незграбна я, повільна і ледаща.

Тіло моє не здійметься нізащо,

коли його голубить сонце літа,

духмяніє гілля, зміюка сонна,

згорнувшись, мліє на жаркім осонні

та плід до рук спускається розкритих.

Дівча уздріло місяць у голубому ставі —

серед високих сосон те диво розлилося.

(Міцні мисливські ноги, розпущене волосся,

граційні білі груди, поривчасті й хупаві.)

До берега дісталась одним стрибком пружистим,

з води двома руками взяла злотаве коло,

повісила на шию багатство охололе,

що під волоссям чорним сяйнуло, як намисто,

і кинулася в хащу. Її веселі крики

у затишних гніздечках почуло птаство дике

і в запахущім лісі побачило, що сяє.

Побігла повз берези із місяцем на шиї,

а понад комишами, здійнявши веремію,

співаючи, за нею пташині мчали зграї.

Скажи, кваплива весно, що коїться зі мною

на тридцять першім році? Чи стовбур я рожевий?

Чи моє тіло в полі нагадує дерева,

привабну кучерявість ростючого повою?

Чи мої очі схожі на будякові квіти?

Невже моє волосся — наче пушок злотавий?

Мої запалі щоки вже свіжі, як отава?

Чи пахощами нарду я мовби переймита?

Я відчуваю: ступні мої — ніби коріння,

а сік твій вересневий мене сп’яняє нині,

і мовами чужими виповнюються вени.

І проростають буйно крізь незакриті пори

усміхненої шкіри ґірлянди неозорі —

суцвіттями звисають мої рядки шалені.

Високий гарний мисливець

подібних не бачив зір —

надвечір на полювання

пішов до Господніх гір.

Ступав упевненим кроком,

стрімкий у нього свинець,

пряма постава, а серце

міцніше інших сердець.

У золотім надвечір’ї

так настріляв дичини,

що сонце червоні сльози

зронило із вишини…

Коли вертався зі співом —

м’яким, як у солов’я,

із дерева, де згорнулась,

уздріла його змія.

Хоча полював на птаство,

жахливий той задерій

надійної криці лезом

відкраяв голову їй.

А я була насторожі,

йому заступила путь,

зв’язала своїм волоссям

і втишила його лють.

І, зв’язаному, сказала:

«Ви птаства набили — жах,

за нього мушу помститись,

тепер ви — в моїх руках…»

Помстилась я не оружжям,

знайшла йому гіршу смерть:

так солодко цілувала,

що серце розбила вщерть!

Мисливцю, на полювання

йдучи до Господніх гір,

знай, що помститься за птаство

любові нещадний звір.