Вибрані поезії

Я книжку зробила у спосіб такий:

стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені.

Метелик журбенний, левиця жорстока,

і світло, і тіні дала я водночас.

Левицею я не згадала ніколи,

що якось метеликом пурхала в полі.

Метеликом бувши, не мала я звістки

про те, що могла би напасти й загризти.

Сумирна й ляклива, а потім — стрибки,

кривавити жертву могла залюбки.

Вже ніби голубка, важкий кипарис.

Чи кущик розквітлий, а сльози лились.

Ласуючи медом, ковтаючи сіль,

спинити ридання не мала я сил.

Те саме було, що я бачила скрізь,

троянда чи терня, нектар чи то їдь.

Петляючи, йду я, пече мене щем,

зрізаю все зайве над кожним кущем.

Непоправна шкода від мого життя —

це солодка шкода, адже відбуття,

що буде відлеглим від цього життя,

є моїм, авжеж.

Мої руки знані проростанням руж,

метеликів стільки ссало їх чимдуж,

що не буде скоро пересохлих руж,

ай, я всохну теж.

Заглянь мені в очі, нахились до мене,

обхопи руками голову скажену,

дозволь мені спити той злодійський трунок,

що його дає твій добрий поцілунок.

Тільки не розпитуй, — натура жіноча, —

чому я ридала минулої ночі;

жінки, коли плачуть, не знають причин.

Це — прояв раптовий якихось слабин.

Втрапили ми явно у море таємне.

Це є море хоті, безтямне й нікчемне.

Воно в очах наших спалахує часто,

ми в ньому слухняно шукаємо щастя.

Не розпитуй, любий, ти мусив відчути:

минулої ночі було море лютим.

І нічого більше. Вітер нас бентежив,

на нові щоразу кидав узбережжя.

Не злетить метелик над січневим садом,

нема рівноваги, сутність — без розради.

Кришталевий відблиск, карнавалу плід,

змії зла лускою вимітили слід.

Ми — такі, це ясно. Як поет зазначив:

дурної кокетки порух немудрячий.

Ми в усякій чаші до меду охочі,

але в наших мізках є дещиця клоччя.

Гаразд; ні, не треба, не питай, коханку,

про мою незграбну, любий, забаганку.

Бачиш гарний вечір? Заспокойся, друже…

Порань собі руки, зірви мені ружу.

Моя оселя — сповнена миртів,

твою — виповнюють ружі;

чи бачив ти в моїх білих вікнах

злітання своїх голубок?

Твоя оселя — ірисів повна,

в моїй — усміхаються маки.

Чи бачив ти, як мій двір обходять

віти з твоїми листками?

Старий будинок твій прикрашає

мармур білий і чорний,

так само чорний та білий мармур

прибув до мого алькову.

Коли в твоїм домі спалахує світло,

мій дім також світлом сяє.

Чи ти не почув із мойого дому

дзенькіт фаянсу?

І вдень, і вночі я йду за тобою

крізь хащі та крони грубі.

Хіба не відчув ти, як пахнуть духмяно

й проникливо мої губи?

І вдень, і вночі я йду за тобою

крізь хащі та крони грубі.

Хіба не відчув ти, що твої кроки

приносять листю загубу?

Хіба ти не вздрів, що зволожено сад твій,

шовковиці — ягід повні,

стежки — без кущів, а на темних вітах —

яблук великі грона?

Доглядаючи мовчки твою оселю,

перестріло мене світання.

Доглядаючи мовчки твої рослини,

підрізаючи твої троянди.

Будинок твій на мій відкидає

щовечора довгі тіні.

А ти не подивився ніколи

на вкриті ружами стіни.

Понад твоїм і моїм дворами

літають одні голубки.

Ти на мій дім не глянув ніколи,

на зрізані мої ружі.

І твої іриси, і мої іриси

у жовтні квітують купно…

Ти на мій дім не глянув ніколи,

на зрізані мої ружі.

О, ти, що підкоряєш. Чому прийшов запізно?

Чому прийшов ти щойно, коли душа у тризні,

коли я руж не маю, щоб тішила квітками

гірлянда веселюща, оббризкана зірками?

О, ти, з ласкавим словом, неначе шепотіння

води струмка; ласкавим, немовби туркотіння

припутня; із ласкавим, як поцілунки ніжні

над зблідлими руками, що захищають гнізда.

О, ти, що можеш руки на голову покласти

мою, і, ніби гілка, стає вона квітчаста,

а ще — з твого веління мій усміх засіяє,

подібно до веселки на темнім виднокраї.

Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно,

коли мене здолало шаління невигойне,

коли вогнем чудовним я обпеклась, невдаха,

і йду, сліпа й самотня, якимсь чорнющим шляхом?

Я хочу, зверхній Боже, зробитися новою.

Із ірисів мережки; нехай переді мною

постане Таємниця; хай зменшать зло велике.

Уста твої не в змозі знайти від суму ліки.

До губ твоїх хай чиста зближається водиця.

Для губ твоїх хай чаша кришталем заіскриться,

душі кипіння біле хай оминають бджоли,

нехай про мед не знає й червоний цвіт ніколи.

Для рук твоїх — ці руки мерця не одягали;

для віч твоїх — ці очі ніколи не ридали;

для мрій твоїх — ці мрії, мов лебеді зі злота,

нехай твої зіниці мій слід відстежать потай.

Якби мої пелюстки твої стискали руки,

магічні, надпотужні дістали би спонуки

і, ставши світлом, зорі позбавили б оплоту,

щоби твої зіниці мій слід зорили потай.

Я смерть благословляю, яка мене поглине;

і твій вогонь, що палить мої весняні днини;

хай твій вогонь приходить і квітники понищить;

нехай усі віночки до зла підступлять ближче.

О, ти, кого я певне обожнюю надміру,

о, ти, для кого прагну змінити сутність щиро.

Чому прийшов ти щойно, мені ж не досягти

покари, де без листя мене уздрів би ти?..

Твоє життя для мене — як живиця,

люблю тебе до смерті; у нестямі

під чорними змогла би небесами

пожерти твоє серце, мов левиця.

Крадійкою була я, і темниця

нині за мною зачинила брами.

Яка весна сяйлива купно з нами!

Вінець мій на твоїм чолі іскриться!

Палає кров моя у твоїм зорі,

щовечора мене спокуса боре

між уст твоїх — солодкі грона Пана.

І так, квіт без повітря, квіт печери,

в тобі я вся зникаю, мов химера,

й між рук твоїх біжить життя омана.

Сім життів я маю, сім життів у мене,

сім життів злотавих, гарних і зелених.

Голова, що стята, голова в безчесті:

стебло мого духу проросте в сієсті.

Дракон — пурпуровий, а лапи — зелені,

сім життів я маю, сім життів у мене.

Велети і карли: сім голів зітніте —

відростуть, уперті, наче зло на світі.

Сім життів я маю, сім життів у мене,

сім життів злотавих, гарних і зелених,

що мучать залізом і шпагами колють,

але, стяті якось, не зростуть ніколи.

Засушить одразу сім голів зелених

принц, якого жду я. Без формул магічних

той дракон крилатий сім життів, що в мене,

втратить, коли вчує низку слів ліричних.

Що сказали би люди, зціпенівши в обаві,

якби я, підкорившись невичерпній уяві,

покрасила волосся фіолетом і сріблом,

вдягла пеплум античний, гребінець — не потрібен,

підколола жасмини чи ясні незабудки

й зі скрипками співала, в місто вибігши хутко,

чи якісь мої вірші на майданах читала,

попри всі заборони, невгамовна й зухвала?

Чи гляділи б на мене, вкривши всі тротуари?

Чи, як відьом-чаклунок, спопелили би жаром?

Чи дзвонили б, до меси закликаючи втішно?

Від такого сюжету мені робиться смішно.

Я маю передчуття, що проживу дуже мало.

Ця голова моя тиглем мені здається,

очищена й непридатна.

Але без скарги, без жахливої сцени,

я хочу вмерти під вечір безхмарний,

під сонцем щедрим,

щоб у великім жасмині зродилася біла гадюка,

яка солодко, ніжно вжалить мене у серце.

Заблукана овечка, промовили тихцем.

Заблукана овечка. Знизала я плечем.

Заблукана овечка. Я вийшла з темноти;

в лісах небесні зорі я прагнула знайти.

Заблукана насправді. Бо золото своє

комусь-то віддала я, не знавши, хто він є.

Заблукана насправді, адже вогонь небес

я не вважала гідним, тож він для мене щез.

Заблукана насправді, отож і йду я десь.

Будинки ряду, будинки ряду,

будинки ряду.

Квадрати, квадрати, квадрати.

Будинки ряду.

Вже люди мають душі квадратні,

шиковані думи

і спини з кутами.

Учора сама я зронила сльозину,

мій Боже, квадратну.

Не можу допустити, що в Бога — інша форма.

Життя його — безмежне, це — абсолютна норма.

Очей не мав ніколи: він дивиться зірками.

Рук теж не мав ніколи: вдаряє він морями.

І язика не мав він: показує вогнями.

Скажу тобі без огуди;

знаю, що в нього є паразити: речі та люди.

Я піднялась, піднялась. Була вже досить високо.

Зачула шепіт. Загроза чи гана руйнує спокій?

Прислухалась: реготання, посміхи та образи.

Невже я на мавпу схожа? Спитала дурних одразу:

Чи знаєте ви про речі чудові?

Роблю я плетиво з часу, яке заплітає зорі.