Вибрані поезії

Туман пожер свій обрій, і високі

його колони попелясто-сірі

посунули до моря, й парапети

були понад припливом атлантичним.

Залізиста, на якорі трималась,

своїх батьків, що з півночі, зорила;

дві зеленаві пуми попри гори

й каміння мчали з тропіків до неї.

Бо, щойно народившись, помирала

і ледве брижила свою поверхню,

презирливо стуливши горді губи.

Омиті ружі кидало їй небо,

а з лона стовбури здіймались диму

над сонними лісами, що палали.

Її важкий і неквапливий подих

спокійним був, і не хотів губити

замрії, в ніжній сірині потоку

видніли добрі ангели злотаві.

Дрімало місто поверхів блакитних,

і волоцюг не бачили ті чисті

однакові споруди з каменяччя;

рука Даю казала до порталів.

Комах ультрамаринових терпіла,

їх не стрясала зі своєї шкіри,

і до небес наче була припнута.

А ще стояло дерево без руху,

летів далеко птах, а довгі хмари

виписували слово їй Чекаю.

Якої давньої пустелі щемом

ти, спрагла, є, якщо у водах гинеш

і мертвим тілом зносишся у простір,

неначебто твоя вода — небесна?

Бо прагнеш ти літати, але більше

нуртують хвилі хмар, а ти простерлась

спокійно і тіла порожні диму

тчеш неперервно, і вони синіють.

Піщаними рівнинами безшумно

вряди-годи заморський їде повіз,

і твої груди робляться м’якими.

Ніколи ти не сплюнеш тихим ротом:

гукнеш до неба, і дощу півмісяць

накриє мирно слід, що вже згубився.

Суціль запнути небо… ні… не може;

упасти навскіс — ні, не може також;

голодування збільшити не в змозі;

розпатрати дерева… я не вірю.

Літати, як літають ґвинтокрили,

в гармонії переділити простір,

перетинати блискавковідводи

високих міст — о ні, це неможливо.

І все ж її крило таки кружляє;

і збільшує голодування людства;

і навскіс атакує, й нищить листя;

й під сонцем запинає хмарочоси;

впродовж віків вертається невтомно,

розплоджена, допоки не загине.

Побільш свою ти скелю, Прометею;

залиш її для жорен гострозубих,

які подрібнюють світила ночі,

прикуй мене до них, щоб я кружляла.

Знов кинь вогонь до мстивих фурій Зевса

і батога подай мені з проміння

супроти губ розбитих, але правди

гілля хай буде стиснуте зубами.

Горгонами покрий обличчя Зевса;

спусти його собак, і дикі рила

хай вишкіряться в темних підземеллях.

Я стану мов лоша, що б’є копитом

об землю, і летить від нього піна,

забризкуючи бороди Олімпу.

Він починається в тобі, але ти,

сліпа, не знаєш, коли він блукає,

ні квітів жінки й шпаги чоловіка,

ні з’явлення його душі, ні зору.

Гойдаєш ти його, гілка повітря;

в пелюстках твого рота він зникає,

бо твоя плоть — не плоть: перина плачу,

що з усміхом здіймається, волога.

Від тіні лона вчула ти тремтіння

і відчуваєш, що готова вмерти

за того, хто спотворює безжально.

Брутальна фраза крок тобі тамує,

ще молишся й не відаєш: турляє

тебе змія чи янгол, розгорнувшись.

Смерть поєднала стовбур перетятий,

і капітель, що впала, й павутиння

сухе дерев, і повеліла, щоби

місяць молився за весь той непотріб.

Комаха, налаштована молитись,

співати не схотіла там відверто,

і небо позіхало в чергуванні

своїх повільних і сумних світанків.

Олень ударив битими рогами

ту капітель і виводок знайшов там —

чорне каміння, зуби безголосся.

Ні, то була не для митців картина

з суттєвим змістом; посувала пензлі

на тому полотні загибель спритна.

Спершу була велика синя тканка,

рожевими драконами оббита;

дуже висока, звіддалі прибула,

але щойно народжена і скромна.

Нижче від неї сірі континенти

хмаринами прикрились від лазурі;

ще нижче пролітало темне птаство

і плюскалося у морях проміжних.

Ще нижче виростав огром похмурий

тисячолітніх сосон; шепотіли

вони найпершу пісню про коріння.

Під цим усім перебували бранці

землі — людські істоти проржавілі,

у відчаї скрегочучи зубами.

Рука піднята статуї створила

приємну нішу; птах туди соломи

напхав, і наїжачилася бронза

стрілками злота. Птах того не тямив.

А небо додало в’юнкої мальви

до золота того у розмаїтті

й гуманність бронзи привітало тостом.

Того ні птах, ні бронза не збагнули.

Хлопчик пройшов, омріяв соломинку,

за постіллю засумував нещасник,

між двох річок любов йому всміхнулась.

Псалом у нім зростав, далекий наче,

і ружа миру, мовби невидима.

Буття ні птах, ні бронза не збагнули.

Від маски охололої тепліша

відпала і лице твоє запнула;

народишся для овиду в тумані,

де виростають мертві, квітка щезне.

Там розгортає міт своє павуччя;

заквітчує підозру; розбиває

вчорашній гнів, і сяє там веселка;

і той, хто зник, уста твої цілує;

хтось більший за істоту, хтось подвійний,

ти ж — бранка тут, але тебе немає

на луках забуття і чародійства.

Який же то натхненний прозорливець

створив оце відродження світанку

після спочину, юність дня баского?

Побачила її я на заході —

п’ять нотних нерозбірливих лінійок;

напнуті ниті позначали чорним

птахи неначе, їх було багато.

Збиралися вони в ключах, в акордах

у надвечірній ружі манускрипта;

із диригентським помахом зникали,

веселі до безумства, з партитури.

… Легеньке тріпотіння пентаграми

невдовзі заніміло на рівнині,

єдина нота ще звучала довго…

Повернення четвертих, восьмих часток

скидалося на помах крил у ночі,

що ряботиння відновляв сторінки.

Маленький рів із райдужних западин,

із мертвими слонами, з жолобками

світла навпроти; таємнича стулка,

печера у зажурених верхів’ях

людської шиї; червоняста мушля,

яка передає морів дзижчання;

пронизана звиванням лабіринтів,

де злочини готуються таємно.

Часом під сонцем, що нам кров дарує,

черленим намальоване бескеттям,

нагадуєш ти небо світанкове.

Ти розгорнулось, як щербатий місяць,

і там, у чорнім глибу підземелля,

де позіхає лев розумування.

Вежа самотньо зводилась до неба

над пагорбком, її коріння вперте

просило землю про нову підтримку,

і зблискував зубця міцного мармур.

У тій дробарці обертався всесвіт

понад сто раз, мололися рослини,

що з повенями близько пропливали,

рис італійський і горіх зі Сходу.

Шукав поживи, стоячи незрушно,

але почав війну проти Росії,

Голландії, Норвегії водночас.

Коли міцні вітри його здолали,

і він упав, неначе дуб розбитий,

поранена земля його здригнулась.

Ні, не моя, це — мачуха Едіпа,

і Геркулес кував її, вогненну;

бо мої очі, кратери прадавні,

спізнали лаву іншими очима.

Ні, не моя, бо впала в мою руку

із іншого, посушливого світу;

серпневий місяць, перекритий мохом,

лютневе сонце, що вапном затерте.

Вже прихисток свій жар мені дарує,

та сліз не проливаю я за тим, хто

змальовує цей світ і сто веселок;

озерні кола, золоті постелі,

ліани з криці, осяйні, мов зорі,

здіймає, кришталеві, в синім лісі.

До ніг твоїх я припадаю, грішна,

проти землі блакитної — я з темним

лицем; ти — діва поміж пальм численних,

які чомусь не сивіють, мов люди.

Не зважусь тобі в очі подивитись,

ані торкнути чудотворну руку;

дивлюсь назад, де сластолюбства річка

оббріхує мене перед тобою.

Кладу зелену невеличку гілку

я до габи твоєї; сподіваюсь

грішити менше, з милості твоєї,

бо жити, зрізана твоєю тінню,

я не змогла; наклала ти на мене

відмалечку свої важкі кайдани.

Зубчики квітів, і очіпок росний,

руки трави; ти, ніжна годівнице,

май наготові савани з землею

й перину із пророслими мохами.

Я, годівнице, спати йду, поквапся.

Поставиш мені лампу в узголів’я;

сузір’я — на твій вибір, яке любиш,

бо гарні всі зірки: опустиш трохи.

Залиш мене саму: бруньки вже пукнуть…

Тебе рука небесна погойдає

згори, і птах окреслить певні межі

для забуття… Спасибі. І таке ще:

коли він знову зателефонує,

скажи, щоб не питав, бо я — відсутня…