Виправний день

Люди досі подейкують про якогось докучливого простака. Хорошого скаута, що є в кожній компанії. Якийсь церковний служка, вчительський підлиза заходить у Південносхідне відділення поліції, роззирається та шепоче щось, прикриваючи долонею рот. Уже давно темна, опівнічна година, коли всередину заходить цей малий із насунутим капюшоном, опущеною головою і, уявіть собі, у сонцезахисних окулярах. Навіть близько не Стіві Вандер[2]. Без білого ціпка, без собаки. Пошепки питає, чи може він звернутися до когось зі старших. Запитує чергового. Шепоче:

— Я хочу повідомити про злочин, який скоро станеться.

А черговий йому:

— Маєте якісь документи?

На ньому бейсболка, козирок низько опущений, капюшон накриває її зверху. Видно лише ніс і рот цього задрота, стурбованого громадянина, у якого по спині стікає піт і лишає темні плями на світшоті, і він каже:

— Вам я не можу сказати, окей? — хитає головою. — І не при всіх.

Отже, містер Черговий викликає когось. Влаштовує справжню виставу, натискає кнопку, піднімає слухавку й набирає номер, ні на мить не зводячи очей з цього малого в сонцезахисних окулярах, запитує, чи може хтось із детективів спуститися у вестибюль і прийняти заяву. Так, здається, інформація про злочин. Черговий дивиться на руки малого, але їх не видно, бо сховані в передніх кишенях світшота, поганий знак. Черговий не припиняє кивати головою. Вказує підборіддям і каже:

— Руки не хочеш витягнути, щоб я їх бачив?

Малий скоряється, але переминається з ноги на ногу, ніби забув відлити ще сотню років тому. Роззирається навколо, наче очікує, що хтось з вулиці зайде по нього. Він каже:

— Мені не можна стояти тут, на видноті.

Руки в малого звисають униз, а все тіло нижче талії просто гіперактивне, наче він на «Ріверденс»[3] або ж знімається в порно — як актор, в якого рука з боку камери мляво звисає, відведена назад й паралізована, а стегна тим часом дриґаються, ніби та одна рука збирається покинути все це дійство через зрозуміле приниження.

Черговий йому:

— Кишені виверни, — і махає цьому взірцевому хлопчикові в бік рамки-металошукача, на кшталт тих, що стоять у будь-якому аеропорту.

Цей скаут найвищого рангу вивільняє гаманець і телефон, кладе їх у пластикову посудину. Після довгого зволікання кладе також і окуляри. Звична справа з національною безпекою. Очі в малого бігають сюди-туди. Блакитні очі під схвильованими бровами, зведеними докупи. Вираз обличчя, що колись обдарує його зморшками.

У поліцейському відділенні лунає звук, схожий на ляскіт, постріл, звук пістолета, тільки приглушений, можливо, десь знадвору. Малий підскакує. Це майже точно постріл із пістолета.

Детектив запитує:

— Малий, ти не накурений?

Хлопець має такий вигляд, ніби побачив позаду якогось незнайомця, що наголяса їде на велосипеді. Голос наче зривається зі скелі, валиться на самісіньке дно, перетворюючись на пронизливий писк:

— Можна забрати гаманець?

Детектив йому:

— Спочатку до справи, — і запитує: — Ти прийшов сюди стосовно майбутніх убивств?

Малий йому:

— Ви що, вже знаєте?

Детектив запитує, кому він ще розповів.

І цей корисний член суспільства, цей малий, каже:

— Лише батькам.

Детектив повертає малому гаманець, ключі, окуляри й телефон і запитує, чи не міг би він зателефонувати своїм батькам й переконати їх прийти до відділення просто зараз, не зволікаючи.

Детектив усміхається.

— Якщо маєш хвильку, я відповім на всі твої запитання, — він смикає головою в бік камери на стелі. — Не тут. — Детектив веде малого, нового героя Америки, коридором з бетонними стінами, вниз пожежними сходами, через кілька металевих дверей з табличками «Стороннім вхід заборонено». Підводить його до ще одних металевих дверей. Відмикає їх ключем. Рвучко відчиняє.

Батьки малого пишуть, що вже йдуть йому на допомогу. Вони пишуть, щоб він не боявся. За металевими дверима темно і смердить. Сморід забитого унітаза. Малий іде за детективом. Батьки пишуть, що вони вже у вестибюлі.

А отут настає найкраща частина. Детектив умикає світло. Той стукач, той донощик бачить у центрі кімнати купу закривавленого одягу. А тоді бачить по руці в кожному рукаві. Там лише одяг, взуття і руки, бо голови і обличчя геть знищені. Віддалений голос, приглушений, долинає з іншої кімнати:

— Єдина риса, яка насправді нас об’єднує, — це бажання об’єднуватися…

Отоді наш церковний служка повертається до детектива, щоб той допоміг, але бачить лише дуло пістолета, впритул націлене йому в обличчя.

Щойно служба локації перевіряє місцерозташування труб і підземних електричних кабелів, він дає згоду починати копати. Орендована вантажівка «Спенсерз» підвозить екскаватор із найбільшим ковшем.

Робота лише наполовину завершена, коли, неквапно шпацируючи через спортивні поля, підходить хтось застарий, як на студента. Хтось з академічної спільноти. Хтось докучливий, у тих бавовняних шнурованих штанах із індійським візерунком. Шкіряних сандалях і шкарпетках. У тонкому светрі з написом «Отак виглядає справжній фемініст». Під пахвою в нього якийсь згорток. Звична сива борода й окуляри. Наблизившись на відстань вигуку, сива борода піднімає руку і махає. Гукає:

— Деньок те, що треба.

А, так, ще кінський хвіст. Чвалає через футбольне поле. Лисий, окрім сивого кінського хвоста, що звисає до середини спини. Під сонячним промінням виблискує сережка. Одна сліпучо-яскрава діамантова сережка.

Відповідно до технічних умов, слід викопати прямокутник триста на тридцять футів[4]. Дванадцять завглибшки[5], з вирівняним дном, укритим двома футами[6] непроникної глини. Зверху безшовний бар’єр із поліетиленового полотна, щоб сповільнити можливе протікання в ґрунтові води. Це місце щонайменше за п’ятсот ярдів[7] від будь-якого джерела з придатною для пиття водою чи водного каналу. Ті самі технічні умови вони використовують у всій країні, ті самі технічні умови, як у відстійнику на якійсь фабриці, тільки без основи зі спресованої глини, яку зазвичай вимагає Агентство охорони довкілля.

Що там скручене у сивої бороди під пахвою? Килимок для йоги. Він каже:

— Чим це ви тут, джентльмени, займаєтесь? — професура, бачте, спустилася до простих роботяг.

Руфус йому:

— Поліпшення кампуса, — хтозна, як йому вдається це промовити не розсміявшись, але він продовжує: — Довготермінове будівництво підземного паркінгу для викладацького складу.

Нейлор сміється, прикладаючи кулак до рота і вдаючи, що кашляє. Остерман блимає на нього очима.

Професор каже:

— Прізвище моє Бролі. Доктор Бролі, — він протягує долоню, яку спершу ніхто не потискує. Нейлор глипає на Віса. Руфус піднімає планшетку і гортає сторінки грубого стосу паперу, який до неї прикріплений. Долоня професора висить у повітрі, доки Остерман нарешті не тисне її.

Руфус перебирає сторінки.

— Бролі… Бролі… — кінчики пальців блукають якимсь списком, і Руфус каже: — Ви викладаєте щось під назвою «Пихата спадщина привілейованого євроколоніального культурного імперіалізму»?

Професор киває на планшетку:

— Я можу поцікавитися, на що це ви покликаєтеся?

І вухом не повівши, Руфус продовжує:

— Дослідження впливу на довкілля.

Нейлор і Віс заходяться реготом. Справжні мудила. Вони повертаються до всіх спиною, доки не знаходять сили, щоб відновити професійне самовладання. Продовжують гиготіти, доки Остерман не озивається:

— Не будьте такими хуйланами!

Професор увесь розчервонівся під своєю бородою. Він перекладає килимок для йоги з-під однієї пахви до іншої й каже:

— Запитую просто тому, що я член університетського Комітету захисту Землі від поранень.

Звіряючись зі списком, Руфус додає:

— Віце-голова, як тут сказано.

Нейлор вибачається і йде, щоб повідомити операторові екскаватора, що потрібно зробити схил на західному боці ями, оскільки звідти її заповнюватиме самоскид. Нікому не потрібно, щоб він обвалився під такою вагою. Віс обпирається на лопату, киває, щоб привернути увагу професора, і каже:

— Гарний светрик.

Професор піднімає руку вгору, відтягуючи рукав, щоб посвітити наручним годинником, — справжнє шоу влаштовує з перевірки часу. Каже:

— І все одно я хотів би знати, що це ви тут надумали.

Не витягуючи носа з паперів, Руфус озивається:

— Ваш кабінет досі в корпусі принца Люсьєна Кемпбелла? Шостий поверх?

Професор вражений.

Віс продовжує:

— То справжній діамант? — так ідеально просмикнутий у ліве вухо професора.

Футбольний газон тягнеться просто вздовж краю ями. Під ним — невеликий верхній темно-коричневий шар ґрунту. Нижче — широчезна смуга підґрунтя, під яким — давня історія, що сягає часів динозаврів. Дзвіниця поблизу будівлі адміністрації починає відбивати четверту годину.

Професор опускається на одне коліно біля самого краю ями. Нічого, окрім сирої землі на глибині, набагато більшій, ніж для басейну. Глибше, ніж для підвалу. Земля і хробаки. Урвисті краї роздряпані смугами від зубів ковша. Дрібні грудки відриваються і скочуються донизу.

Отак уклякнувши, професор схиляється вперед, над урвищем. Обдумуючи те, чого не розуміє, він, можливо, вишукує скам’янілості. Дурний, як кабан, якого ведуть на бійню, не усвідомлює очевидного, але намагається віднайти якийсь загублений слід зниклої цивілізації. Як би не було, його погляд надовго затримується на безпросвітній темряві, щодо якої він усе життя прикидався, що її не існує.

Сніданкові пластівці поприлипали до його шкіри, ніби фруктові струпи. Він відірвав червоний і з’їв. На руці залишився привид пластівця, щось схоже на дрібне кругле червоне татуювання. Наче він перетворювався на леопарда веселкового кольору.

Цього ранку Нік прокидається у ліжку з перекинутою тарілкою пластівців «Фрут Лупс», які поприлипали до спини. Невеличкі плями всіх кольорів веселки, ніби різнобарвні цукерки «Лайф Сейверс», позалишали сліди на простирадлах. Він тягнеться до телефону на підлозі, намагаючись відтворити події попереднього вечора.

«За інформацію передбачена винагорода», — слова на екрані. Повідомлення, яке прийшло за кілька хвилин після опівночі. Він намагається відповісти, але номер відправника заблокований.

Не встигає Нік встати з ліжка, як телефон дзвонить. Визначник номера показує: «Приватний номер». Нік натискає на екран:

— Кажіть.

Голос йому:

— Ніколас? — голос чоловічий, але не Волтерів. І не бáтьків теж. Хрипкий, із сопінням, але ввічливий. Ніхто зі знайомих Ніка не зве його Ніколасом.

Він бреше:

— Ні, це друг Ніка, — треба відлити. У телефон він говорить: — Нік відійшов.

А чоловік у телефоні йому:

— Дозвольте відрекомендуватися, — хрипучи, — мене звати Талбот Рейнолдс. Ви раптом не знаєте, де зараз перебуває міс Шаста Санчес? — Сопучи: — Та найчарівніша й наймиліша істота.

Нік знову бреше:

— Нічим не можу вам допомогти.

З телефону:

— Ви знайомі з розчудесною міс Санчес?

А Нік йому:

— Нє-а.

— Ви останнім часом контактували з поліцією або таким собі Волтером Бейнсом? — запитує цей Талбот.

Нік починає розуміти, що до чого. Волтер. Волт, от лошара. Нездалий безнадійний невдаха. Після кожного передозу чи аварії завжди все йде за тим самим сценарієм. Тоді, коли Волтер закинувся сіллю для ванн[8] і намагався з’їсти власну руку, саме Нікові довелося везти його в лікарню. Або ще гірше — коли він спробував засадити тій гарячій сатаністці. Не переймаючись тим, щоб приховати гнів у голосі, Нік каже:

— Ніколи не чув про такого.

Голос у телефоні починає відлунювати. Ніби він телефонує з якоїсь діри, цей Талбот каже:

— Будьте певні, я неймовірно багатий чоловік і щедро оплачу будь-яку допомогу, яку ви зможете запропонувати.

Нікові пальці ковзають по простирадлах, доки не натрапляють на щось кругле. Десятиміліграмова пігулка флексерилу[9], судячи з розміру. Рефлекторно він підносить її до рота, навіть не дивлячись, розжовує і не запиває. Якщо цей телефонний дзвінок — пропозиція наркотиків, Нік боїться, що його можуть у щось втягнути. Події минулої ночі досі затягнуті легким туманом у голові. Він зачекав надто довго, достатньо довго, щоб хтось відслідкував сигнал його телефона. Достатньо довго, щоб хтось уже почав стукати йому в двері. Він такий:

— Щось передати Нікові?

— Скажіть йому, — говорить цей голос, цей Талбот, — щоб не йшов у поліцію. — Після недовгих вагань: — Запевніть його, що все налагодиться протягом кількох днів.

Відчувши, що напруження в м’язах зникло, Нік запитує:

— У що Шасту втягнули цього разу?

Голос, цей багатенький дядько Талбот, питає:

— Як вас звуть?

Але Нік завершує дзвінок. Він вислизає з ліжка й примружується, заглядаючи через штори спальні. За дверима нікого, поки що. Він знімає зелений «Фрут Луп» з руки, жує його, роздумуючи. Перш за все він проводить по екрану телефона й вимикає GPS. Задля додаткової безпеки знімає задню кришку й витягує акумулятор.

Виставлені ряди розкладних крісел, та все одно люди стоять по краях і ззаду. Усе це відбувається в гіпермаркеті спортивного спорядження, де є водоспади і потічок із фореллю для риболовлі в приміщенні, от лише робочий день уже скінчився, тож водоспади вимкнені, а потічок перетворився на сухі басейни зі склопластику, бо форель поховали в резервуари кудись подалі від чужих очей. Ніби матінка-природа на ніч пішла додому: не звучить фонограма співу птахів чи запис реву самця лося.

Бінґ з Естебаном розглядають натовп, здебільшого щедрий урожай мужичні з Півдня. Одробина Джамалів[10]. Армія самотніх вовків. З іншого боку аудиторії — той мудак зі спортзалу, Колтон-щось-там, сидить зі своєю другою половинкою, Пеґґі чи Поллі. Перед натовпом стоїть якийсь чоловік і запитує:

— Підніміть руки ті, хто знає, чому люди обрізають вуха псам.

Ще до того, як хтось устигає відповісти чи підняти руку, чоловік уже на повну розходиться про те, як пастухи в давнину підрізали вуха своїм цуценятам. Щоб запобігти інфекціям. Щоб вовки не брали гору під час сутичок. Пастухи користувалися тими ж ножицями, якими підстригали овець. Вони підсмажували відрізані шматки, готували їх та згодовували тим же псам, щоб зробити їх безжалісними.

Продавець спортивних товарів запитує натовп:

— Хто з вас знає давній ассирійський закон? — ніхто не наважується озватись. Не збавляючи темпів, він продовжує: — Вавилонський кодекс Хамурапі, що карав порушників закону, відрізаючи їм вуха.

На додачу до цього він розповідає про те, як король Генріх VIII карав бездомних у шістнадцятому столітті, відчикрижуючи їм вуха. А ще американське законодавство дозволяло відрізати вуха як покарання за підбурювання до заколоту чи моральні образи аж до 1839 року.

Продовжуючи свою думку, він веде далі:

— Вас ні грама не мало би здивувати, що від самої появи воєн найманці збирали вуха, щоб обмінювати їх на винагороду.

Бінґ піднімає руку, озивається:

— Звучить жорстоко.

Продавець спорттоварів хитає головою:

— Ні… — піднімає вказівний палець, щоб усі зачекали, — якщо жертва вже мертва.

Головна перевага зняття скальпів, продовжує він, у тому, що вони легкі. Їх легко збирати і перевозити. Мінус у тому, що це брудна справа. Те саме стосується сердець. Щоб вирізати серце, потрібно збіса багато часу. Таким чином, вуха — це ідеально. Ліве вухо, якщо бути точним.

Вуха можна носити у великій кількості. Легко приховати. Сотня вух ледь навантажує паперовий пакет для покупок. Це дорівнює трьом сотням можливих голосів, практично власна політична партія.

Продавець спортивних товарів повертає голову боком до всіх і каже:

— Хапайте.

Він має на увазі власне вухо. Естебан роззирається навколо. Ніхто не поспішає хапати, тож він зрештою ступає вперед і стискає вухо цього чоловіка. Воно тепле і гнучке. Чоловік каже:

— Добряче потягни.

Він вчить їх інструкцій. Рахується лише ліве вухо. Ліве. Тільки вуха зі Списку. Проведуть випадкове тестування ДНК, і якщо виявиться, що ви подали вухо не зі Списку, вам загрожує смертна кара. Вуха не можна обмінювати чи продавати, і лише особа, яка зрізала вухо, може обміняти його на виборчий кредит.

Продавець спортивних товарів триндить про тореадорів. Про те, що вуха — це випромінювачі тепла тіла.

Естебан продовжує стояти, тримається за вухо, ніби то пачка готівки.

До того ж, не вгамовується продавець, вуха — штука надійна.

— Навіть при прямому попаданні в голову, вухо — можливо, доведеться його трохи пошукати, — але воно залишиться непошкодженим. — Естебанові, що досі тримається за його вухо, каже: — Можеш сідати на місце.

Як пояснює продавець спортивних товарів, вухо — це здебільшого зовнішня частина, вушна раковина, і складається воно з еластичного хряща. З нього і зовнішнього охрястя, яке забезпечує кров та лімфу. Різати його легко, як гумову шину.

Найкращий спосіб, каже він, — це різати згори вниз, від з’єднання завитка до мочки.

І додає:

— Якщо можете порізати шини, то і з вухом проблем не буде.

Продавець спортивних товарів розводиться про те, що їм потрібне рівне фіксоване чотиридюймове[11] лезо з пластинчатим монтажем, жодних шкіряних, кісткових чи дерев’яних рукояток, лише полімер, який міцно лежатиме в руці. Така в нього робота: продавати речі.

— Вам потрібна високовуглецева неіржавна сталь. Жодних ножів зі всадним монтажем. Ножі зі всадним монтажем частіше ламаються. Складані ножі ламаються. Чоловік може зібрати всі мішені, які бажає, та, якщо його ніж зламається, якою буде винагорода?

Продавець спорттоварів продовжує:

— Настане день, і люди користуватимуться кухонними ножицями — та як тоді вони приходитимуть додому та різатимуть курку тим же інструментом, яким відрізали вуха?

Голосно, занадто голосно Естебан вигукує:

— Амінь!

Люди сміються.

Отак, з цією несподіваною думкою, що сяйнула в голові Естебана, вони стають королями-полководцями і все таке. Йому здається, що більшість чоловіків не об’єднаються. Мужики, вони ж найманці, як у старі часи, наймані лицарі. Типовий чоловік намагатиметься вбити мішень і відрізати вухо самотужки. Зміна завдань постійно змушуватиме перемикати передачі. Сповільнюватиме його. Вирішення цього, думає Естебан, полягає в поділі роботи. Бінґ — снайпер, як-не-як, тож він відстрілюватиме мішені, поки Естебан займатиметься збором. Разом вони стануть дуетом стріляй-збирай. Разом вони встановлять фундамент для славної династії, яка житиме вічно. Їхні діти і діти дітей їхніх дітей будуть коронованою знаттю.

Виправлення стане останнім шансом зробити щось корисне в їхніх життях.

У них ніби повстання Нета Тернера[12] чи набіг Джона Брауна[13]. Спадщина. Прийдуть нові Хрестові походи, Одноденний хрестовий похід, і вони дещо здобудуть, як лицарі, які одержували володіння. Але їм дістанеться влада, яка переживе і землі, і гроші. Вони стануть королівської крові. Із сумкою для покупок, повною вух, вони знайдуть собі місце в історії. Естебан з Бінґом та їхні нащадки контролюватимуть наймогутнішу країну впродовж наступних століть.

Сидячи в кріслі, Естебан витягнув серветку і тюбик кокосового масла з кишені пальта. Тепер він — хитрий хижак найвищого рівня. Якщо він збирається відмовитися від життя, в якому отримував би лише поношені речі та недоїдки, доведеться вивести з пальців сірчаний сморід вуха того чоловіка.

Шаста не обернулася. Вона звикла до хлопців з коледжу, які нипають за нею коридорами між заняттями, облизуються на апетитні форми, що наче кульки французького ванільного морозива, ґвалтують її вуха вигуками: «Шасто, давай перепихнемося!» Ці невгамовні козли, що кричать: «Хотіла би покататися на моєму моторолері, Шасто?»

Вони смикали її за дреди і приказували: «Шасто, дай залізти під твій кущик!»

На ці слова вона повернулася. Сподівалася, що то Волт. Голос був схожий на його. Та, коли глянула, побачила якогось укурка, від якого несло, як від підпаленого тусовочного ковпака[14] з дешевим кушем[15]. Він кинувся на неї з висунутим язиком та випнутими губами, намагаючись поцілувати.

— Я сумуватиму за тобою, Шасто, — зізнався той наркоша.

Шасту це збентежило.

— Але ж я нікуди не їду! — ухилилася, коли він спробував ляснути її по дупі.

Раптом усвідомила, що то він їде. Цей сумний чувак-укурок, скоро він помре.

Усі хлопці з коледжу скоро помруть болючими, жахливими, страшними смертями.

Бідний чувак. Їх усіх варто пожаліти.

Тут, в університеті Орегону, яким би напруженим не було піддражнювання, вона не сприймала його всерйоз. Ці хлопці, навіть ті, хто намагався вщипнути її, коли вона була в штанах для йоги, роблять це просто тому, що до всирачки налякані.

Доктор Бролі, який викладав політичні схеми, пояснював саме так.

Для всіх першокурсників він проводив модуль, у якому вивчалася книжка одного німецького скаженого науковця. Академік-розумака Ґуннар Гайнзон вивів теорію, за якою всі вагомі політичні перевороти спричинені надлишком молодих чоловіків. Кмітливий фріц назвав це «молодіжним випином»[16]. Пояснюючи це поняття, професор Бролі ледве встигав переводити дух від захвату. Суть полягає в тому, що коли як мінімум тридцять відсотків населення становлять чоловіки віком від п’ятнадцяти до двадцяти дев’яти років — стережіться!

Молоді чоловіки в такому надлишку, якщо мають сяку-таку освіту та не голодують, жадають статусу і, намагаючись його досягти, спричинять руйнування. Ґуннар стверджує, що голодні люди не борються за визнання. Так само неосвічені хлопці ніколи не усвідомлять, як історія їх ігнорує. Але якщо молодіжний випин має що їсти, має вдосталь їжі й освіти, то перетвориться на зграю ненажерливих вовків, які робитимуть усе, щоб привернути увагу.

Улюбленим прикладом доктора Бролі була Іспанія 1484 року. Тоді папа Інокентій VIII проголосив, що використання будь-якої форми контролю народжуваності каратиметься смертю, і середня кількість дітей в іспанській сім’ї зросла із двох до семи. Тільки хлопець-первісток успадковував майно сім’ї. У той час дочки не могли на щось особливо розраховувати. Проте інші сини жадали статусу, влади, визнання та соціальної позиції. Виникла хвиля молодих чоловіків, які називали себе secundones, тобто «другорядні». Саме ці чоловіки ринулися у Новий Світ разом з другою експедицією Христофора Колумба і стали легіонами конкістадорів, які поневолювали і грабували невинні народи майя й ацтеків.

Якщо вірити «Вікіпедії», Ґуннар Гайнзон народився в Польщі у 1943 році, що офіційно робило його суперстаречим. Шасті, навіть зі своїм кудлатим білявим волоссям і крутим європейським ім’ям, він здавався лише посередньо сексуальним.

Упродовж історії, вів далі лекцію доктор Бролі, схожі випини буйних молодих чоловіків скидали владу і спричиняли війни. У вісімнадцятому столітті Франція пережила зростання населення, що підвищило потреби в їжі. Ціни росли, громадяни бунтували, а роздратовані молоді люди скинули аристократію Луї XVI і відтяли Марії Антуанетті її всіяну прикрасами голову. Те саме з більшовицькою революцією. Її запустила навала нікому не потрібних синів із сільської місцевості, які не могли успадковувати землі. У 1930-х в Японії утворився молодіжний випин, який призвів до вторгнення у Нанкін. У свою чергу революція Мао сталася завдяки чоловічому молодіжному випину в Китаї.

Шаста всотувала кожну деталь. Очевидно, що всі погані події в історії людства спричинив надлишок милих молодих бойфрендів.

За даними Ради з міжнародних відносин, у період з 1970-го до 1999 року близько вісімдесяти відсотків громадянських конфліктів виникало в країнах, де шістдесят відсотків населення було молодше тридцяти років! Наразі є шістдесят сім країн із так званим молодіжним випином, і шістдесят із них страждають від соціальних переворотів і внутрішнього насильства.

Ніби у змові з Бролі, міс Петіґроу, яка викладала загальні поняття гендеру, стверджувала, що кожен конфлікт, який зменшує кількість чоловіків, підвищує їхню соціальну цінність. У свою чергу це прискорює відродження патріархату. Коли вибір чоловіків стає меншим, жінки з котушок з’їжджають і чітко дотримуються того, що говорить їм будь-хто з яйцями.

Не потрібні особливі розумові здібності, щоб усвідомити, чому чоловіча частина студентства університету Орегону сміливо й поважно походжає коридорами та, разом з тим, приховано нажахана. Залишаються лічені дні до того, як Сполучені Штати оголосять війну Середньому Сходові. Цей регіон переживає власний випин молодих чоловіків, який швидко розростається, поки Сполучені Штати борються з гіперактивністю і вимогами статусу в поколінні міленіалів — мабуть, найбільшим хлопчачим випином у світовій історії.

На заняттях з біології динаміки тварин міс Ленеген вмикала відео про права тварин, яке зняла ПЕТА[17] чи ще хтось. Там показували птахоферми, де неймовірно гарненьким, щойно вилупленим курчатам перевіряли стать. Маленьких курочок клали під теплі лампи, давали їм їжу і воду. Маленьких півників спускали темним жолобом. Вони нагромаджувалися у сміттєвому контейнері, такому глибокому, що перетворювалися на пухнасту люту масу, де кожне курча боролося за виживання. Автонавантажувач переносив контейнер на безплідне фермерське поле і перевертав його. Там курчат-самців, і живих, і мертвих, заорювали як органічне добриво.

Хлопці на занятті вили від сміху, коли велелюдний потік великодніх красунчиків із цвіріньканням виливався з контейнера. Маленькі жовті м’ячики пуху спотикалися, нажахані та змерзлі, на сирій землі. За мить здоровенні шини трактора і безжальна сільськогосподарська техніка на порошок передрібнювали кожне чарівне нове життя.

Шаста знала, що хлопці сміються не тому, що це смішно, а тому, що бачать у тих курчатах самих себе.

Як ці підлітки можуть зосередитися на вивченні колажів на заняттях з мистецтва чи бальних танцях на фізвихованні, коли одним розчерком владного пера їхні життя скоро добіжать кінця?

Усі це знають. Їхній вісімнадцятий день народження стане смертним вироком.

Саме так політики завжди вирішували проблему з тягарем від надлишку чоловіків. Шаста сумувала через це, справді. Дуже сумувала. Ці крикливі качки´, укурки і задроти — всі вони ходячі мерці. Як тільки проголошення війни ратифікують, прощавайте, чоловіки-міленіали, привіт новому міцному патріархату.

Хлопці, які тягаються коридорами за Шастою, намагаючись зірвати бретельки її ліфчика і стріляючи обрáзами з сексуальним підтекстом, усі вони стоять на військовому обліку. Більшість із них відправлять на війну, де їх кулями зґвалтують солдати ворога.

Тож як тільки Шаста починала сердитися на їхні домагання, вона уявляла, як більшість із них скоро розчавлять під сухими дюнами разом з такою ж кількістю шалених і нікому не потрібних хлопців зі Сходу. Вона проглядатиме свою курсову, поки її однолітків-хлопців призиватимуть на службу. Їхні м’язи і прищі розтрощать гусениці танків, розірвуть на лементливі шматки міни, просто як закопаних живцем новонароджених молодих півників, єдиний злочин яких полягав у тому, що вони народилися не тієї статі.

Вона продовжить здобувати свій ступінь у сфері соціальних проблем, тільки починаючи довге заможне життя.

І не забуватиме носити квітку маку, пришпилену до лацкана, кожного Дня пам’яті загиблих.

Позаду неї хтось просичав:

— Шасто…

Вона обернулася, готова вичитати якогось нового залицяльника, але помилилася. То був Нік. Колишній хлопець. Нік, який кинув коледж у кінці першого семестру, стверджуючи, що йому не потрібні фізика і матаналіз для успішної майбутньої кар’єри розтрощеного скривавленого гарматного м’яса. Було приємно з ним побачитися.

Судячи з блідої напівусмішки на обличчі, він також був радий її бачити. Перш ніж ситуація встигла перетворитися на щось неприємне і романтичне, він запитав:

— Ти останнім часом не бачила Волтера?

Волт — це її теперішній хлопець. Він також кинув навчання. Працював у «Старбаксі», заробляв якісь гроші й намагався насолоджуватися цінною дещицею того життя, що йому залишилось. Ні, вона його не бачила. Не бачила від позавчора, коли він белькотів щось про народну змову й масові вбивства.

— По-перше, — сказав Нік, — якщо поліція запитуватиме, ти мене не бачила. — Він узяв її за руку і потягнув до порожнього службового приміщення під південними сходами коледжу. — Шасто, солоденька, нам треба поговорити, — потягнувся і прибрав дреди з її обличчя. — Чесно, я не зґвалтувати тебе тягну.

Шаста покірно пішла за ним.

Ґреґорі Пайперу подзвонили вдруге. Його агент був вельми схвильований. Роль, на яку він пробується, належить персонажеві на ім’я Талбот Рейнолдс. Вигаданий монарх, який у недалекому майбутньому керує утопічною державою воїнів і дівиць, Талбот існував понад корупцією. Персонаж безсмертний, своєрідний політичний святий. Головна роль у якомусь пілоті для телебачення на стадії досерійного виробництва.

Безумовно, проект звучав як повна херня. Ще один персонаж, вирізаний із суцільного картону. Пайпер зітхнув. Усе одно, це хоч якась можливість показати себе. Поторгувати обличчям. Він не знімався в жодній телерекламі й не озвучував анімації вже майже рік, тому серйозно просідав у можливості оплачувати своє недешеве житло.

Якщо доведеться, він віддасть кар’єру на поталу сумним незалежним виробництвам. Пілотам, яких канали ніколи не вибирають. Низько кланятиметься авторам кіно, які щойно закінчили навчання, щедро фондуються грошима з легалізації марихуани і не знають різниці між основним світлом і світлофільтром. Таким чином, йому постійно доводиметься переплановувати кожну сцену і давати поради оператору, вчити режисера, як уводити контрнаратив через розміщення головних акторів.

Сьогоднішня кастинг-команда була дещо гіршою навіть порівняно зі звичними стандартами голлівудських нездар. Чоловіки, які тиснули йому руку, дерли долоню своїми мозолями. Від них несло потом. Вони пили пиво в банках за складаним столиком і голосно сперечалися стосовно достоїнств кожного актора. Під нігтями в них виднілися серпики бруду, і жоден хірург ніколи не колов їм дермальний наповнювач і не розтягував шкіру, щоб стерти складки на неусміхнених, згорілих на сонці обличчях.

Кастинг-директора звали Клем. Просто Клем. На коричневих кісточках пальців виднілися струпи засохлої крові, й він більше нагадував профспілкового керівника. Клем потиснув наманікюрену долоню Пайпера і подав йому сценарій прослуховування. Йому сподобалася гра Пайпера в ролі Рональда Рейгана в документальному фільмі для кабельного телебачення, де розповідалося про те, як стріляли у президента. Клем потрусив руку і захоплено сказав:

— Гарно ви зіграли оте, коли схопилися за кишки і не вмирали дві години.

Якийсь чоловік зі зламаним носом і скаліченими «боксерськими» вухами, що, ніби листки капусти, прилипли з обох боків його лисої голови, підійшов і представився оператором. Його звали Ла-Менлі. Ніхто не називав своїх прізвищ. Одразу чулося, що Ла-Менлі вміє «по фені ботати», а ще він мав татуювання свастики на товстій шиї. Він роздивився Пайпера згори донизу і буркнув:

— Прикид шедевральний.

В оголошенні про кастинг було вказано, що претенденти мусять бути одягнені в костюм із краваткою, як і личить лідерові вільного світу. Зачесане волосся, блискучі туфлі. Пайпер поставився до цього максимально серйозно і витягнув із шафи свій найкращий однобортний «Савіль Роу». Швидкий огляд суперників запевнив, що він зможе отримати роль лише завдяки костюму. Усі інші, хто прийшов на прослуховування, виявилися романтичними героями у розквіті сил. Привабливі чоловіки, яким усі ролі дарували запалі щоки й виразні брови. Дерев’яні актори, що спеціалізуються на дерев’яних персонажах: суддях, адвокатах, сімейних лікарях.

Коли хтось гукнув його, Пайпер зайняв місце перед камерою. Біля неї на тринозі стояла дошка для записів. Виведені репліки формували список під заголовком «Прочитайте фрази нижче». Помічник режисера зазирнув у видошукач, ніби перевіряючи фокус. Рукою він показав Пайперові, щоб той відійшов убік на півкроку. Цей чоловік був одягнений у фланелеву сорочку в клітинку, незастебнуту, тож коли він нахилився над видошукачем, сорочка відкрила заплямовану майку-алкоголічку і наплічну кобуру з пістолетом усередині.

Помічник режисера виставив уперед свій куций вказівний палець, наче долоня — то пістолет із плоті, й дав знак починати. Бикувата команда сиділа за столом неподалік і спостерігала за ним у моніторах.

— Шановні співвітчизники, — почав Пайпер, демонструючи свого найкращого Рейгана, — звертаюся до вас як глава нової влади, — запорука хорошої імітації Рейгана полягає в легенькій гаркавості. — Упродовж історії владу потрібно було заслужити, — ще одне правило Рейгана — тиша між словами, що досить важливо, можливо, навіть важливіше за самі слова.

— У минулому владу надавали, — продовжив Пайпер, — тим, хто її показував. Коронували лише найкращих вояків.

Пайпер майже непомітно опустив підборіддя.

— Тепер політика принизила владу до звичайного конкурсу популярності, — пильний погляд знизу вгору, і зіниці, напівзаховані під зведеними донизу бровами, виражали презирство. Зловісна зневага печерної людини, чиї очі посаджені так глибоко, що їх майже не видно.

Дрібна група акторів, що очікували своєї черги, могла б навчитися чогось корисного. Колись Пайпер грав короля Ліра. Грав Мойсея.

— До сьогодні, — провадив він, — сучасні лідери плазували заради того, щоб отримати посаду, замість того щоб заслужити її, — він замовк, даючи словам дійти до свідомості.

— Від початку індустріальної революції, — продовжив Пайпер. Це був хитрий перехід. Кращий сценарист зробив би його м’якшим, але актор, який знає своє ремесло, завжди може виправити промахи поганого письма. Часто достатньо лише повторити вступну фразу, відтак: — Від початку індустріальної революції глобальні сили нав’язували людству значну стандартизацію.

Не відриваючи погляду від камери, Пайпер відчував, що повтор виявився успішним. Кастинг-директор кивнув і нашкрябав щось у сценарії. Двоє інших чоловіків, продюсер і сценарист, обмінялись усмішками і підняли брови. Жоден з них не хитав ногою від нетерплячки. Ніхто не барабанив пальцями по столу. Навіть режисер припинив жувати пончик, який досі запихав до рота.

Пайпер продовжив:

— Усе своє життя ми прожили під тиранією стандартизованих часових поясів, стандартизованих вимірів температури і відстані, обов’язкових кодексів поведінки і прийнятних методів вираження… — еліпсиса тут не було, але Пайпер додав його, щоб наступний пасаж мав серйозніший ефект: — …ці загальні норми відняли в нас життя.

Тут він усміхнувся, щоб означити новий перехід. Пайпер спостерігав за цифровим таймером на камері. Вони хотіли, щоб він уклався в чотири хвилини, тож він зробить усе вчасно.

— Сьогоднішні героїчні дії звільнили нас від тиранії довготривалих норм, — він протягував кожне слово, насолоджувався ним, надаючи повідомленню веселості Рузвельтових «Бесід біля каміна»[18]. — Відсьогодні й надалі люди, які керують нашою нацією, довели, що вони герої.

Пайперові зміни інтонації стали поблажливими, чистий гайд-парківський[19] задавака, зневажливий до будь-яких страхів слухачів. Щоб приземлити промову, він приперчив її популізмом Кеннеді.

— Ці нові лідери — воїни, які звільнили нас усіх, — напіввикрикнув він. — Для наступних поколінь ці визволителі зададуть новий курс свободи нашої нації.

Пайпер знав, що ці слова і не повинні мати сенсу. Вони мають лише викликати позитивну емоційну реакцію.

— Починаючи з цього великого дня, — проголосив він. Голос звучав так, наче він доносився з гранітного рота гори Рашмор. Він ніби відлунював крізь час, як Ґеттисбурзька промова[20].

— Починаючи з цього великого дня, ми заперечуємо зрівняння і спрощення, нав’язані глобальними стандартами, і присвячуємо життя… — Пайпер зробив паузу, ніби щоб стримати емоції, — відновленню нашої ідентичності та суверенності.

Гідний актор дотримується сценарію.

Великий актор знає, коли імпровізувати і донести думку, яку сценарист пропустив. Відхід від сценарію або зруйнує цю пропозицію роботи, або кине її йому в обійми.

Глянувши в камеру лютим обличчям Джонсона[21], Пайпер експромтом видав:

— Перед тим як створити щось із неперехідною цінністю, ми мусимо спочатку створити самих себе.

Безвідривно дивлячись в об’єктив, він додав:

— Дякую вам.

Чотири хвилини, рівно.

Кімната вибухнула аплодисментами. Грубо витесані члени команди підвелися, взялися свистіти і гупати черевиками. Навіть Пайперові суперники, його колеги-актори, що сиділи віддалік і чекали, доки настане їхня черга читати, навіть вони, скрегочачи зубами, аплодували його тріумфу.

Зашкарублий кастинг-директор Клем кинувся вперед, його м’ясисте обличчя розпливлося в усмішці. Він ляснув Пайпера по спині зі словами:

— Оте, де ти сказав про «створення самих себе»… просто геніально, — він втулив йому аркуш паперу з текстом. — Поки ти на місці, — вказав на малярну стрічку на підлозі, — можеш ще оце також зачитати на камеру?

Шерхлими, потертими пальцями Клем подав білу картку. На ній було єдине речення. Пайпер прочитав і віддав її. Він упився в камеру суворим поглядом і вимовив репліку:

— Не шукайте його, — проголосив він. — Списку не існує.

З-за камери режисер озвався:

— Наступна репліка.

Пайпер зачитав:

— Усмішка — ваш найкращий бронежилет! — периферійним зором він бачив, як фотограф робить знімки.

Режисер наказав:

— Знімаємо далі. Наступна репліка.

Пайпер звузив очі й глибокодумно глянув у камеру, перед тим як зачитати:

— Божественність веде постійну боротьбу за те, щоб показати нам, на що здатна.

Незважаючи на контекст, він демонстрував свою найкращу гру. Читав:

— Ті, хто вимагає миру, — це люди, які вже мають владу.

Вони змусили його повторити список шовіністичних слоганів, доки він не вивчив їх напам’ять і більше не читав. Він декламував. Не роблячи пауз, якийсь шнир подав йому велику синьо-чорну книжку. Вона нагадувала альбом завбільшки з журнальний столик, із тих, які зазвичай наповнені глянцевими ілюстраціями. На обкладинці нічого не було, окрім назви, виведеної позолоченими буквами: «Виправний день» Талбота Рейнолдса. Його персонажа. Фотограф робив його світлини з розкритою книжкою в руках з усіх можливих ракурсів і відстаней.

Ніхто не аплодував, проте відчуття їхньої глибокої схвальної поваги наповнило кімнату. Не встиг Пайпер покинути свою точку, як режисер попросив його читати з першої сторінки.

Пайпер роздивився текст. Згори сторінки великим шрифтом було надруковано: «Декларація взаємозалежності».

Жодних протестувальників. Національна алея, що витягнулася від будівлі Капітолія до монумента Вашингтона, мала бути переповнена протестувальниками. Метушливими, крикливими, з табличками в руках, ордами тупеньких гіпарів. Мільйонами антивоєнних протестувальників. Телефони в його кабінеті, кабінеті сенатора Голбрука Деніелза на п’ятому поверсі Будівлі сенату імені Гарта, мали б розриватися від дзвінків. Вони мовчали. Жодного з мільйонів розлючених електронних листів, яких працівники очікували на сенаторську електронну скриньку.

Ні, єдиною ознакою активності була невеличка група будівельників. Зі свого вікна сенатор Деніелз згори спостерігав, як вони копають широкий рів. Завбільшки він був приблизно як два басейни олімпійського розміру, встановлені вздовж один за одним. Роботи тривали на газоні між Першою авеню і східцями Капітолія.

Тупі нехлюйські сині комірці, що займалися риттям, — сенатору було їх майже шкода. Він усівся в шкіряне крісло у своєму кондиціонованому, профінансованому державою внутрішньому святилищі. Якщо не вони найближчим часом загинуть, то їхні сини. Сини, внуки і племінники. Підмайстри і працівники. Надлишок чоловіків покоління.

Зважаючи на голосування щодо проголошення війни, яке відбудеться за лічені дні, злі й налякані американці мали би без угаву гупати в його двері. Нікого. Тихо було не лише в його кабінеті, усі інші кімнати будівлі теж заполонила церковна тиша. Його помічники та служники вже перевірили комутатор й уточнили в айтішників. З телефонами і серверами все гаразд.

Найвірогідніше, вважав сенатор, що американці надто розколоті через дефектний процес політики національної ідентичності. Здавалося, всім начхати на те, що інших змушують підперезати стегна і здохнути. Останній політичний курс успішно затаврував молодих чоловіків як внутрішніх ворогів — злочинців культури зґвалтування, шкільних убивць та неонацистів, — і нажахані медіа американці з радістю відреагували на те, що популяцію цих паршивих овець скоротять.

ЗМІ виконали продиктовану їм роботу, демонізували чоловіків призовного віку, допомогли в підготовці їх до призову.

До кінця цього тижня обрані федеральні чиновники одностайно проголосують за відновлення військового призову і відправлять два мільйони молодих чоловіків на війну в Північну Африку. Водночас лідери кількох десятків країн у Західній Африці та на Середньому Сході виставлять таку ж кількість своїх чоловіків проти американців.

Жорстоко, але що вдієш, кажуть, це буде найшвидша світова війна в історії. Як тільки солдатів зберуть на фронті, термоядерний удар знищить усіх навколо. У вибуху звинуватять неіснуюче терористичне угруповання, і сторони війни зможуть відступити без утрати репутації. Результатом війни оголосять «нічию».

Чергова війна, що закінчить усі війни[22].

З вікна свого кабінету Деніелз захоплювався тим, як швидко копають яму. В окрузі Колумбія робочі проекти тривають роками, поки залучені сторони набивають кишені грошима платників податків. Хай там що мотивувало бригаду по той бік Конститьюшн-авеню, та це далеко не гроші. Поки він дивився, землерийна техніка занурювалася все глибше, майже ховалася з виду, а земляний насип уздовж одного з країв ями зростав усе більше.

Плани на цю війну розроблялися, ще відколи народилася перша дитина покоління міленіалів. Бюро перепису населення визначило, що міленіали матимуть найбільшу демографію в історії країни. Вони будуть здоровими, добре освіченими і зрештою зажадають поваги і влади. Такий сценарій розігрався в країнах на кшталт Руанди і Кот-д’Івуару, де надлишок молодих чоловіків спричиняв громадянські війни, аж доки національну інфраструктуру не знищили, а все населення не впало в стан жахливої бідності.

Якийсь час американські чиновники тримали під контролем цю людську порохову бочку, накачуючи хлопців риталіном[23]. Зрештою спокій забезпечили безкінечні онлайн-ігри і порнографія — усе це приховано постачали урядові підрядники. Незважаючи на ці зусилля, покоління починало усвідомлювати власну смертність. Їм знадобилося дещо більше, ніж наркотичне марне заціпеніння.

Якщо Сполучені Штати не розв’яжуть значну частину невгамовної проблеми поганих хлопців, ця нація буде приречена на такі ж злигодні, як Гаїті й Нігерія. Американська версія Арабської весни вже не за горами.

Сьогодні хлопці-міленіали вже піднімають рівень злочинності до небес у таких містах, як Чикаго, Філадельфія та Балтимор. Вони викривають державні таємниці, тож стало необхідним утілити цю нову війну й очистити молодіжний випин. Якщо громадськість хоч якось пронюхає про план, це може вилитися в революцію. Родини боротимуться за життя своїх синів. Чоловіки боротимуться, щоб урятуватись.

Близькі повинні знати лише те, що ці молоді люди загинуть героями. Вони вступлять у битву, як їхні праотці, й пожертвують власними життями задля спокою і безпеки їхніх співвітчизників удома.

Сенатор опустив погляд на робітників, які продовжували копати під полудневим сонцем. Стікаючи потом від вологого потомацького літа. Він самовдоволено всміхнувся, розмірковуючи, як за кілька тижнів виникне значний надлишок жінок. Фемінізм зів’яне, і леді доведеться сидіти тихо або ж померти на самоті і дати власним котам себе пожерти. Менше соціальних переворотів, більше доступних дамочок. Сенаторові Деніелзу і чоловікам його штибу проголошення війни грає лише на руку.

Унизу, вдалечині від нього, робітники роїлися, наче мурахи. Наче слухняні трутні, що виконують розпорядження господарів.

Зрештою сенатор усвідомив суть їхнього проекту. Це ж очевидно. Вони заздалегідь будують меморіал солдатам, які загинуть ще до Гелловіну. Це чиясь неймовірно доцільна ідея. З тієї лиховісної ями піднімуться вишукані греко-римські статуї та колони з білого мармуру, звичайні витребеньки для емоційного катарсису. Доречно було почати будівництво зараз, ще до оголошення війни. Що скоріше вшанують мертвих, то швидше про них забудуть.

Ось і передчасне святилище. У процесі будівництва ще до того, як студенти, розвізники піци та скейтери отримали повістки. Їхні імена вже вибивають на мармурових табличках, щоб ушанувати загиблих завчасно.

Тепер світ став цілком зрозумілим і логічним. І повільно, серед м’якості шкіряного крісла, колискової кондиціонера і неприступної тиші кабінету, сенатор Голбрук Деніелз задрімав.

Батько Френкі говорив йому, що інколи пожежники мусять навмисно спалити поганий будинок, щоб урятувати хороший район. Вони називали це зустрічним вогнем, коли гасили лісові пожежі.

Батько і син їхали у білій машині начальника пожежної охорони зі спеціальною наклейкою на задньому вікні та червоною лампочкою на приладовій панелі, лише лампочка та була вимкнена. Вони проїжджали повз пофарбовані балончиком будинки, будинки з дошками, прибитими поверх щезлих вікон, будинки, від яких залишилися лише підвали, наче басейни, наповнені бур’янами і деревами, пророслими зсередини.

Вони під’їхали до старої школи Френкі, після якої він перейшов на дистанційне навчання, у них удома на кухні за комп’ютером. Після дня, який батько Френкі назвав останньою краплею. Після того як група дітей навалилася на нього купою малою за ланчем. Після того як вони по черзі відгупали його головою об підлогу їдальні, чого Френкі не міг пригадати, навіть коли вчителі показали відео з їдальні та ті, що деякі діти зняли на телефон й опублікували на сайті відеоблогу «Ворлд Стар Хіп-Хоп».

Сьогодні, як і раніше, тато прихопив водяний пістолет «Супермочитель», найдорожчу модель з більшим баком, щоб можна було стріляти довше і далі.

У пожежників є спеціальний ключ, тато показав йому. Він відмикає будь-які двері. Інший ключ вимикає охоронну сигналізацію. Тато сказав Френкі, що можна не перейматися записами з камер безпеки. Високо розташовані камери записували, як вони проходять кожним коридором, проходять повз стару шафку Френкі, повз місце, де ніхто не зробив нічого, окрім як знімати на телефон, поки по його обличчі топталися інші. Усі залишки крові вже повідмивали.

Як і завжди, тато скористався пульверизатором «Супермочитель», оббризкуючи кожну дошку оголошень, на якій висіли аркуші паперу. Поливаючи всі шкільні транспаранти цим запахом бензозаправної станції. Неквапно походжаючи коридорами, тато Френкі бризкав із пістолета запахом наповнення газонокосарки та очищення пензликів від фарби. Він поливав плитку на стелі, доки вона не стала такою вологою, що аж вигнулася і обвисла.

Це був його таємний рецепт пінополістиролу, перетертого до найдрібніших білих кульок, розчиненого в бензині з вазеліном, розмішаного до густого стану, щоб він прилипав, тож, коли тато оббризкував цією слизотою стелю, нічого не скрапувало, а коли поливав вікна — не стікало.

Тато пояснив, що додав трохи розчинника для фарби як сурфактант, щоб розірвати поверхневий натяг і щоб слиз не збирався краплями, а покривав усе рівномірніше.

То були літні канікули, і Френкі знав, що жодних хом’ячків чи золотих рибок у класних кімнатах немає.

Тато прицілився і обмочив камеру безпеки, яка за ними шпигувала.

Після дня побиття в їдальні Френкі не міг пригадати, щоб тато дивився на нього. Якщо батько і позирав у його бік, то лише на шрам, який збігав у Френкі на обличчі. Червона лінія, ніби вигнутий край баскетбольної кросівки «Найк», де відірвалася шкіра на щоці. Навіть зараз, минаючи порожні влітку коридори, облицьовані шафками без замків, Френкі відчував, як тато крадькома зиркає на шрам. Тато Френкі ніколи не всміхався йому, жодного разу після того дня. Він хмурився, але хмурився на шрам. Привид того фінального, останнього удару. Останнього дня в державній школі.

Великі плакати на стінах коридорів показували усміхнених дітей з усіх куточків світу. Вони трималися за руки під веселкою, на якій зазначалося: «Любов буває всіх кольорів».

Тато направив пульверизатор на постер. Коли він це робив, вираз його обличчя був страшнішим за будь-який шрам. Він ніби хотів залити цей вогняний сік в очі та роти тих дітей, які залишили на Френкі той знак до кінця його життя.

Увесь час, поки тато Френкі суперзмочував стіни школи, він викрикував речі на кшталт:

— Так тобі, культурний марксизме! — або: — Нахуй ваше живе етнічне різноманіття!

Тато поливав постер, доки той не обвис і не зсунувся вниз мокрою стіною. На той момент мочитель спустів, тож тато швиргонув його далеко-далеко, майже до кабінету шкільної адміністрації.

— Ще трохи, малий, — сказав батько Френкі, — і я тобі покажу крутяк.

Френкі не міг собі цього уявити. Діти, які його побили, досі сюди ходять. Нікого не перевели на домашнє навчання. Але приємно було усвідомлювати, що після сьогоднішньої ночі сюди вже ніхто ніколи не прийде.

— Можливо, вони заскочили нас зненацька одного разу, — сказав тато, — але ми помстимося.

Френкі зайшов за татом до вбиральні й почекав, поки той помиє руки.

Тато сказав:

— Ніхто більше не залупатиметься на цю сім’ю, ніколи.

Перед тим як відправитися до машини, тато витягнув телефон і зробив дзвінок. Він заговорив у слухавку:

— Алло, я можу поговорити з керівником відділу новин? — одну руку він запхав у кишеню штанів. — Це начальник пожежної безпеки Бенджамін Г’ю. Щойно ми отримали повідомлення про те, що горить середня школа Ґолден-Парк. — З кишені він дістав коробку сірників.

Завершив дзвінок і зателефонував знову.

— Алло, я можу поговорити з відділом місцевих новин?

Він передав сірники синові. Френкі взяв їх. Очікуючи, тато відвернувся від телефона і промовив:

— Сьогодні лише тренування. Просто щоб побачити, скільки їх приїде.

У телефон він доповів:

— Я отримав інформацію, що палій напав на ще одну школу, — послухав. — Середня школа Ґолден-Парк.

Френкі стояв і чекав, тримав сірники, так само як і в середній школі Медісон, і школі Непорочного зачаття, і трьох школах перед тим. Френкі думав, що це буде остання школа і що тато спалив інші лише для того, щоб не здавалося, ніби ця особлива. Коли тато завершив останній телефонний дзвінок, Френкі вже знав, що буде далі.

У душі Френкі знав, що погані частини світу потрібно спалювати, щоб рятувати найкращі.

— Френкі, ти… — Тато став перед ним на коліна і взяв обидві маленькі долоні у свої. — Сину, ці уйобки платитимуть тобі данину до кінця твого життя! — Він відпустив меншу долоню і потягнувся, щоб погладити шрам збоку на невинному, довірливому обличчі Френкі. — Хлопчику мій. Ти виростеш і станеш королем! А сини твої будуть принцами! — Він підняв ту долоньку, яку ще тримав, і підніс її до губ.

Як особливий подарунок, тато дозволив Френкі запалити сірник.

Після того вони вийшли назовні, щоб порахувати, скільки з’явиться репортерів та операторів. Спочатку прибули лише декілька телевізійних груп, але тепер уже всі канали були на місці і ще й кілька іноземних, які в містечку знімали історію серійного палія. Своїх репортерів відправила газета. Навіть із гелікоптера знімали. Своїх людей відрядили радіостанції. Тато Френкі записував і виробляв стратегію найчистіших підходів і найкращих можливостей, щоб бачити, як легко буде працювати, коли настане саме той день.

І лише після цього тато Френкі набрав 911.

Ще до подій, про які ви щойно прочитали в цій книжці… ще до того, як ця книжка стала книжкою, вона була мрією Волтера Бейнса.

Ще у світі, який ви поки що знаєте… ще у Колишні часи, отак Волтер завжди про це мріяв.

На двадцять п’ятий день народження Шасти він запропонує їй сісти в автобус, автобус угору, який більшість днів возить її маму та інших прибиральниць на роботу. Він одягне свій щасливий шарф «Ламборґіні», навіть незважаючи на те, що він такий старий, що перетворюється знову на брудну бавовну.

Вони вдвох зловлять останній нічний автобус, який їхатиме повз той будинок. Не той, у якому прибирає місіс Шаста, а той, як у Скарлет О’Гари, з колонами вздовж веранди, а ще контурами даху, водовідводами та димарями з червоної цегли, які здіймаються понад предковічними дубами. На цей будинок Шаста завжди витріщалася, як собака на білку, ніби та купа цегли і плюща — то для неї порнографія. Через одну зупинку після згаданого будинку Волтер запропонує вийти з автобуса і пройтися назад, туди, де вікна будуть темні. Коли Шаста подасться назад, він міцно стисне її зап’ястя і потягне, ніжно, зі словами: «Це сюрприз», — і поведе повз статую, від якої в нього мурашки.

Це статуя мавпи з металу, і якщо торкнутися її в морозний день, то більше не зможеш відірватися, і всі, хто торкатиметься тебе, приклеяться, як і люди, які торкатимуться їх, поки весь світ разом не потрапить у пастку, на кшталт «льоду-дев’ять» Воннеґута. Дивлячись на цю статую, уявляєш собі маленьку мавпу, одягнену клоуном, можливо, для катання на коні, тільки з побіленим обличчям. Як у Японії.

Волтер пройде по вологій траві за статуеткою мавпи-клоуна з обличчям кабукі, повз маленький жовтий знак охоронної компанії.

Щоб відзначити цю подію, Волтер витягне свою щасливу трубку і заб’є її кушем гінду[24]. Як завжди, намагаючись поводитися як джентльмен, він запропонує Шасті першу хапку.

Він поплескає себе по кишені на стегні, щоб іще раз перевірити випин, круглий випин, схожий на старі півдолара з Кеннеді, наче піратські дублони чи шоколадні медальки, — а насправді то лише презервативи в золотавій упаковці, які його ма’ розповсюджує оптом. Пальці промацуватимуть обриси чогось іншого, скрученого більшим колом, петлю, сховану глибоко в задній кишені.

Волтер проведе її, тремтячу, на ґанок, де вона сховається за колоною, ставши худим профілем у тіні, в укритті від вулиці. Шаста віритиме йому, але буде готова тікати. Тоді він скаже: «Я сходжу по твій подарунок на день народження», — а тоді зникне за рогом будинку.

Шаста стоятиме зіщулившись, дослухаючись до сюркотання цвіркунів і сичання наземних розбризкувачів. Вдихатиме різні запахи. Нічне повітря розносить хлор басейну і ваніль кондиціонера для білизни потужною парою з вентиляційного отвору сушарки. Патруль приватної безпеки проїде повз, бавлячись своїм прожектором понад огорожею. Ще з часів, коли вона пальцями у фарбі бабралася, цей будинок височів тут, наповнений історією, ніколи не мінявся, і вона не могла собі уявити, що колись стоятиме тут і боятиметься. А тепер вона тримає себе за плечі за колоною, шукає в телефоні номер таксі, моніторить сайти «Сусідської варти», перевіряє, чи ніхто не повідомляв про парочку злодіїв.

Передні двері зі скрипом відчиняються. Ніби самі собою, тахльовані білі двері прочиняться на латунних завісах. Кошмарно повільно. Не встигне вона кинутися вниз сходами, як із темряви зсередини коридору долине шепіт, Волтерів шепіт: «З днем народження, Шасто».

Волтер висуне голову назовні, доки ліхтарі біля веранди не накладуть на обличчя білу маску, поманить її рукою всередину. Він прошепоче: «Все нормально».

Вона стоятиме, вагаючись між страхом і тим, чого найбільше хоче, — кінцем усіх страхів.

Він скаже: «Швидше».

Вона востаннє гляне на порожню темну вулицю і зайде всередину.

Він зачинить двері. Вони цілуватимуться, поки очі не призвичаяться, щоб вона змогла роззирнутися у напівтемряві. Запримітити латунний канделябр із лісом штучних свічок над їхніми головами. Побачити сходи, які викручуються вниз із темряви. Повсюдне різьблене дерево із запахом шкіри. Волтер звідкись почує цокання годинника, що голосно відлунюватиме в тиші. Невеликі плями світла відбиватимуться від хитного відполірованого срібного маятника. Мерехтітимуть відтінками блакитного від дзеркала над каміном.

Найголовніше в Шасті — це смак її рота. З його досвіду, дівчина може бути гарною, з найкрасивішими цицьками у світі, довгими ногами і носом, як ґудзик, але неприємний смак рота робить її нічим не кращою за порно. Шаста, її ротова порожнина нагадує йому високофруктозний кукурудзяний сироп, ніби вимочені вишні мараскіно, томлені з червоним № 5[25] і желатином так, що її язик створює в роті відчуття фруктового пирога «Гостес», розшаровуючись цукром, ніби то дитинча змії скидає свою солодку, мертву, солодку шкіру. Кожним французьким поцілунком він заковтує глибокою глоткою прицукровану змію — маленьку підв’язкову чи садовий різновид коричневого боа. Ніби рот Волтера на ніч замкнули в чарівній комбінації тераріума і крамнички з данською випічкою.

Вона прошепоче щось про систему безпеки, а він тицьне пальцем угору. Її погляд прослідкує за рукою, направленою на камеру, розташовану високо на стіні. Тоді покаже їй безмовний великий палець: все окей. Він пояснить, що зламав систему. Ще до того як вони сіли в автобус, Волтер дистанційно відключив усе. Він знайшов незачинене вікно позаду. Планував це тижнями. Ніхто ніколи не знатиме, що вони тут були.

Як незаперечний доказ, що він дещо більше, ніж якийсь роззявлений, безайк’юшний спалювач мозкових клітин, Волтер пояснить їй про інвентаризацію та експлуатацію мережі. Волтер вихвалятиметься своїми геніальними криптографічними ключами, ведучи її до сходів.

Шаста опиратиметься, шепотітиме про власників із дробовиками. Закони про самозахист.

Якщо хтось їх упіймає, Волтер обіцяє збрехати. Він поклянеться, що заманив її сюди, щоб задушити. Що він серійний убивця. Що його жертви закопані в неглибоких могилах по всьому американському заході. Він удаватиме перед судом присяжних, що сказав їй, нібито це його будинок. Що він планував їсти «Фрут Лупс» із миски, яку зробив би з її черепа. Скориставшись її кров’ю, він би написав «Хелтер Скелтер»[26] на скляних дверях холодильника для вина «Саб-Зіро». Як жінка, яку ледь не порізали на шматки, вона вийде з цієї ситуації безкарною.

Волтер скаже, що він уже понишпорив навколо. Вдома нікого нема. Він запхає руку в задню кишеню і покаже їй виток тонкого дроту. Він приготував це на випадок, коли поліція обшукуватиме його: гаррота, щоб її задушити, з маленькими дерев’яними кілками, прикріпленими до обох кінців, щоб можна було міцно затягувати. Це її картка «вийти з тюрми без наслідків». Побачити презервативи і зброю для вбивства — це все страхування, що їй буде потрібне. Шаста може розслабитися.

Секс — це секс, але секс укупі з небезпекою просто приголомшливий. Від загрози стати жертвою серійного вбивці або отримати термін у в’язниці вона почне сочитися швидше, ніж від зеленої «ЕмЕндЕмски»[27]. Вони вдвох у сплутаному вузлі трахатимуться до півсмерті. Вони осквернять кожну кімнату. Якщо за якоюсь картиною чи таємною панеллю в стіні буде сейф, Волтер знайде його. Він притиснеться вухом до наборного диска і прислухатиметься до обертів механізму. Не встигне Шаста його спам’ятати, як він смикне за ручку і відчинить важкі двері, прихопить готівки рівно стільки, щоб вистачило на два квитки першим класом до Денвера.

У Денвері він знову провезе її автобусом до місця, де великі будинки стоять на відстані один від одного. Покаже на своєму телефоні, як він переконструював програмне забезпечення контролю охоронної сигналізації, як це легко, і вона піде з ним за будинок, доки вони не знайдуть незачинене вікно.

До сьогодні вона знала його лише як якогось обдовбаного довбойоба. Убухане чмо, яке може дозволити собі лише січку з дикої шмалі, одні зернята і стеблини. Він живе у підвалі своєї мамки, де сантехніка гарчить, як шлунок, з якого неминуче піднімається гидкий віддих. Шасті він ніби подобається, але не настільки, щоб думати про одруження.

Дорогою до Денвера вона купиться на його таємний робінгудівський образ поганого хлопця. Оте, як він відмикає двері — абракадабра — і викрадає їх обох у багаті, заборонені світи. Після того як вони кохатимуться на килимі зі шкури ведмедя і викинуть порский презерватив у вогонь каміна під кришталевим канделябром, після того як вони питимуть крадене вино, Шаста помиє бокали, складе все на місце, а він знайде ще один сейф. Захований під подвійним дном порожньої, на перший погляд, шафки у ванній, він відімкне його за мить і витягне звідти грошей рівно стільки, щоб їм вистачило на квиток до Чикаго.

Цей поганий хлопець Волтер цілком завоює її. Чикаго стане повторенням Денвера. Міннеаполіс проведе їх до Сієтла. На знак нововідкритих благоговіння і поваги вона починає називати його хазяйство Пенісом Мілоським. У Міннеаполісі вона обмовляється і називає його «татком». Із Сієтла — в Сан-Франциско. Там вони прослизають повз швейцара в якомусь хмарочосі ар-деко, біля якого просто проходять однієї ночі. Він зламає код ліфта і понесеться в пентхаус. Скориставшись телефоном, він покаже їй вид із кожної камери безпеки, щоб довести, що нікого вдома немає. Поки Шаста стоятиме на шухері біля ліфта, він відмикатиме замки, а тоді покличе її всередину. Нагадає про запасний сценарій. Він — серійний убивця. Вона — жертва. Вони вдвох — злочинці. Наступного дня вони прогулюватимуться вздовж доку в Саусаліто, де він помітить яхту. Вони виведуть її із затоки, не під вітрилами, він не такий уже й позер. Скористається двигуном, і вони проведуть один сонячний день на воді. На палубі, під променями сонця, вона попросить: «Покажи ще раз». У ту ж мить він витягне скручену струну з кишені й продемонструє, як вона легко лягає навколо шиї. Просто щоб заспокоїти її.

У шафці виявиться купа бікіні, всі якраз розміру Шасти. Він не фанатіє ні від цицьок, ні від довгих ніжок, тож вона, фізично ідеальна для нього, лежатиме на шезлонгу й потягуватиме дурбан пойзон[28], доки її шкіра не набуде кольору припечених гостро-сирних паличок пепероні. Того ж вечора він пришвартує яхту і шукатиме новий сейф, знайде його біля набору для приправ, прихований за панеллю на камбузі. Гроші, які він там знайде, перенесуть їх обох до Сан-Дієґо.

Вони продовжать незаконно вторгатися в рай. Шасті, мабуть, дуже весело на таких екскурсіях у гламурне життя з містером Небезпечним Мудаком. Та вона ніколи не вийде за нього заміж, і він це знає.

Поки їй дозволятимуть канікули, вони метатимуться з Сан-Дієґо в Новий Орлеан, тоді на Маямі. Вони займатимуться коханням на береговій віллі. У ліжку з балдахіном, біля великого вікна, з якого видно океан під сяйвом повного місяця. Не мине й хвилини з моменту, як вони піднесуть одне одного до небес і опустять на землю, коли розчахнуться двері спальні. Чоловіки в уніформі націлять зброю на Шасту. Спалахне сліпуче світло, і вона закричить, прикриваючи тіло вологими покривалами. Не зовсім так, як Волтер вчив, вона закричить: «Він серійний убивця», — маючи на увазі його ж. Вона закричить: «Він сказав мені, що живе тут». Отакі-то акторські здібності. Вона вигукне: «Він збирався мене задушити!»

Якийсь голос поміж уніформ прореве: «Поліція!» Скомандує: «Підніміть руки так, щоб ми їх бачили!»

Отак і закінчиться їхня вседержавна серія злочинів. Бонні і Клайд без жертв. З них обох іще стікатиме слина одне одного, коли Волтер вилізе з ліжка і знайде штани. Покаже поліції свої права. Піднісши руку в повітря, поки його твердий пістон націлений уперед, блищить і розмахує заповненим презервативом, ніби білим прапором, Волтер перетне кімнату до елегантного старовинного французького стола.

Вона ще буде в ліжку, ридатиме зі словами: «Дякувати Богові, добре, що ви прийшли! Він називає це любов’ю, але хоче мене вбити!»

Поліція не дозволить Волтерові самому відсунути шухляду столика, тож він покаже, щоб це зробив один із поліцейських. Усередині, вгорі й на видноті лежатиме акт передачі власності. У ньому, завірене нотаріусом і належним чином записане у всіх публічних документах, стоятиме те ж ім’я, що й на правах. Його ім’я. Тоді ж, із елегантними інтонаціями аристократа-землевласника, він пояснить, усміхаючись: «Панове поліцейські, це мій будинок».

Плачі в ліжку припиняться. Голос Шасти запитає: «Що?» Удвох перед тим вони питимуть червоне вино, і край її бокала залишить тонкі червоні вусики Сальвадора Далі, закручені від кутиків рота.

Він пояснить. Він усім цим володіє. У Денвері, Сієтлі, кожен з тих будинків — його. Він знав коди, комбінації до всіх сейфів. Готівка, яку він брав, була його. Він залишав незамкнені вікна і платив швейцарам, щоб ті відверталися. Навіть яхта з бікіні. Потайки Волтер набрав 911, щоб копи прибули зараз, в ідеальну мить.

Він безтурботно стягне презерватив і шпурне його геть. Він не просто зухвалий хуліган-мудак, хитрий і кмітливий, що дозволяє йому нестися по життю і розважати свою дівчину, він ще й багатий. Він залишиться тим самим Волтером, який їй подобається, тільки грошовитим. Звичайним, але якого покохати ще легше.

Поки поліцейські опускатимуть пістолети і дивитимуться на голого Волтера й голу Шасту, він стане на коліна біля своїх штанів. Полізе в кишеню, де схована гаррота, і витягне обручку. Запитає: «Вийдеш за мене?»

Здоровенна діамантова обручка.

У ту ж мить вигулькне команда офіціантів з полуницями, обмоченими в шоколад, і «Доритос» зі смаком «Маунтин Дью»[29], з часниковим попкорном і додатковим соусом ранч збоку. Він підпалить здоровенний тусовочний ковпак, наповнений нью-перпл-павер[30], і навіть копи жадібно накинуться. У медовий місяць вони з Шастою будуть жити-поживати і добра наживати на його власному тропічному острові, на якому ростиме лише травка «Вайт-Райно». Там чи, може, в тераріумі з геодезичним куполом на дні океану із замкнутою системою життєзабезпечення, де все йтиме на вторинну переробку, в оточенні динамічної галактики строкатого тропічного морського життя.

Що б там не сталося, так він зробить їй пропозицію.

Та він не достойний, поки що, стати для когось усім. Перше, що йому треба зробити, це заробити туєву хучу грошей.

Твід О’Ніл зі своєю командою прибула на шалене шкільне інферно швидше, ніж перша пожежна команда. Начальник пожежної охорони, звісно ж, був уже на місці. Інші телевізійні групи новин також невдовзі підтягнуться, налаштовуватимуть свої прямі включення, всі намагатимуться вхопити найкращі кадри пожежі. Це вже четверта міська школа, яка спалахнула за останній час. Усі ЗМІ працювали за одним прес-релізом, але цього разу Твід прихопила таємну зброю.

Це докторка Раманта Штайґер-Десото, старша професорка гендерних студій у місцевому університеті. Леді виявилася ввічливою, фотогенічною розумницею, яка говорить чітко і зрозуміло, а також має власну унікальну думку щодо серійних підпалів.

Твід написала докторці з телестудії, і вони зустрілися на місці злочину, коли язики полум’я вже високо вистрибували в небо. На фоні спортзалу, який повільно обвалювався, випльовуючи яскраві гейзери іскор і жарин, Твід підготувала місце для інтерв’ю. Вони з докторкою стали на безпечній відстані, оператор налаштовував фокус, а звукооператор прикріплював мікрофон до лацкана тренча «Енн Тейлор» докторки.

У навушнику Твід чула, як телеведучі обговорюють пожежу. За мить вони передадуть аудиторію їй, наживо, на місце події. Вона роздивилася суперників. Жодної нової ідеї. Вони просто футболили начальником пожежної охорони від однієї мізансцени до іншої, й усім він повідомляв той самий перелік офіційних фактів.

Докторку, здавалося, взагалі не турбують яскраві прожектори камер і вали їдкого диму. Хтось висловився про чутку стосовно балона пропану, який, імовірно, був підведений до шкільної печі й може вибухнути в будь-яку мить. Незважаючи на це, докторка Штайґер-Десото була рішуче налаштованою на те, щоб озвучити свою версію стосовно останніх подій. Вона стояла, майже на голову вища за Твід, її біляве розкучерявлене волосся було стягнуте в строгий пучок. Мала діловитий вигляд соціологині до нутра кісток, готової просвітити телеглядачів.

Оператор підняв на плечі свій стедікам, відрахував на пальцях 3-2-1 і тицьнув у їхній бік, щоб показати, що вони в ефірі.

— Твід О’Ніл на місці події, де лютує чергова пожежа третьої категорії, — почала Твід. — Пожежа, що знищила вже четверту місцеву школу за це літо.

Оператор перевів зображення на загальний план, щоб показати обох жінок.

— Сьогодні зі мною докторка Раманта Штайґер-Десото, яка висловить свої міркування щодо мотивів цих нещодавніх пожеж. — Твід обернулася до елегантної професорки. Запитала: — Ваша думка, докторко?

Докторці увага не дошкуляла.

— Дякую, Твід, — вона впевнено глянула в камеру. — Психологічний портрет ФБР показує, що середньостатистичний палій — це білий чоловік, якому від сімнадцяти до двадцяти шести років. Для цього чоловіка такий акт підпалу має сексуальну природу…

Ніби за сигналом, згаданий балон пропану вибухнув десь у глибині будівлі оглушливим «ба-БАХ», що викликало глибокий стогін у натовпі присутніх.

Докторка продовжила:

— Для одержимого піролагнією процес розбризкування легкозаймистої речовини прирівнюється до виділення його еякулята в символічному принизливому акті зґвалтування структури…

Поєднання вогню і сексу дасть золоті рейтинги, але Твід хвилювалася, чи мова докторки не занадто високоінтелектуальна. Вона спробувала переорієнтувати її.

— Але хто?..

Докторка з мудрим виглядом кивнула.

— Самоізольовані чоловіки. Прихильники правих поглядів, отруєні токсичною маскулінністю так званого руху «Чоловіки Ідуть Своїм Шляхом»[31]. Саме там варто шукати ваших винуватців.

Твід спробувала пом’якшити тон розмови.

— То Морін Дауд[32] мала рацію? — пожартувала вона. — Що тримати чоловіків у суспільстві — це зависока ціна за саму сперму?

Докторка ледь усміхнулась.

— Поколіннями популярна культура просувала ідею, що всі чоловіки з часом досягнуть високостатусних позицій у суспільстві. Тепер у всьому світі молодих чоловіків виховують так, ніби вони мають право на владу і поклоніння їм від самого народження.

Твід знала, що в програмі далі обов’язкова реклама. Щоб завершити сегмент, вона запитала:

— Докторко, як нам зараз найкраще впоратися зі стурбованими молодими чоловіками?

Під акомпанемент пекельних спалахів полум’я докторка проголосила:

— Чоловікам узагалі необхідно прийняти свій знижений статус у світі, — на фоні диму і криків вона додала: — Війна, що наближається, наприклад, стане чудовою нагодою для них заслужити схвалення, якого вони так жадають.

Твід перевела на рекламу.

— Дякую, докторко. З вами була Твід О’Ніл з місця безглуздої руйнації ще одного суспільного об’єкта.

Оператор показав, що зв’язок відключено.

Докторка морочилася з мікрофоном-петелькою. Раптом замислено запитала:

— Що він робить? — вона блимала очима на щось неподалік.

Твід прослідкувала за її поглядом. Обидві жінки дивилися на начальника пожежної охорони. Твід здалося, що він рахує людей. Чоловік ніби зосереджувався на мить на кожному з журналістів і журналісток, що прибули, і начебто перевіряв їх за списком у руках. Їхні погляди зустрілися. Ручкою він провів лінію на аркуші, який тримав у іншій руці.

Лише тоді Твід помітила маленького хлопчика. Учень початкової школи з дивним знебарвленим знаком збоку на обличчі. Тоді вона подумала: це так мило. Начальник районної пожежної охорони привів із собою сина, щоб показати, як татусь працює. Спостерігаючи за ними, Твід собі в голові відзначила, що варто буде перетворити цей зворушливий момент батька із сином на позитивну історію, яку вдасться всучити відповідальним за складання програм.

Для Ґеррета Довсона все вимірювалося в кавових фільтрах. На кухні, тицяючи кнопки «Містера Кофі», він побачив, що у них майже не залишилося фільтрів, знову. Зникло ще п’ять сотень чашок кави, пройшов іще один рік, більше року.

Він старів. Ґеррет усвідомив, що взяв собі за звичку дивитися на будь-що — кімнатну рослину, годинник, книжку, — перед тим як переводити погляд на дружину Роксанну. Коли він на якійсь вечірці розмовляв з гарною молодою жінкою, чиєюсь дочкою-тинейджеркою, наприклад… чи навіть коли дивився на вродливу тедеведучу, яка зачитує новини… а тоді переводив погляд від її гладенького обличчя на Роксаннине, відчував разючу дисгармонію. Свого часу його дружина була вродливою, та її молодість уже минула. Тож йому знадобився буфер між поглядом на якусь молодицю і на неї. Попільниця чи трубний ключ, щось неживе.

Разом з тим він помітив, що вона, коли дивиться на привабливих акторів у фільмах, зосереджується на попкорні, перед тим як перевести погляд на нього. Можливо, то лише гра уяви. Проекція, заснована на його ж поведінці. Та це нагадало йому, що він також старіє.

У книзі Талбота про це було гарно написано:

Красиві люди стають могутніми, бо в ранньому віці розпізнають природу влади і бояться її втратити. Люди, красиві в молодості, вчаться переносити владу, інвестуючи її в подальші форми. Вони обмінюють молодість на освіту. Освіту інвестують у налагодження контактів і компетентність у певних вміннях. Гроші вони інвестують у зайві форми влади, запасні ресурси.

Саме тому необхідна тимчасова форма грошей.

Влада, яка переходить із покоління в покоління в абстрактній формі багатства, призводить до привілеїв і корупції. Не повинно бути можливості накопичувати гроші заради самих грошей, їх варто постійно використовувати задля плідних цілей.

Кавові фільтри стали останньою краплею. У механічному цеху Леон підійшов до нього з якимсь несусвітнім планом захоплення влади і перебудови нації. Звучало фальшиво, але в ту мить будь-що звучало краще, ніж купівля ще п’яти сотень кавових фільтрів і спостереження за тим, як вони відраховуватимуть його останні роки. Він засипав меленої кави в останній фільтр і наповнив кавоварку водою. Клацнув перемикачем, щоб напій почав варитись. Гукнув Роксанні в іншій кімнаті:

— Кава буде готова за мить, — і додав: — я вийду на хвилину.

Він зателефонує Леону. Зустрінеться з ним біля бару. Дізнається, чи цей безрозсудний план — реальна пропозиція. Леон вручив йому синьо-чорну книжку, в якій було сказано:

Уяви, що Бога немає. Немає раю чи пекла. Є тільки ти і твій син, і його син, і його син, і світ, який ти їм залишиш.

Роксанна покликала його з їдальні, запитала, куди він зібрався.

Натягуючи пальто, він перевірив, чи є в кишені ключі й телефон. Став у дверях. Дружина сиділа за обіднім столом, а перед нею лежали якісь податкові бланки. Він відповів:

— Нам потрібні кавові фільтри.

Після довгої витриманої паузи, не підводячи голови, вона запитала:

— Вже? — Ґеррет почув поразку в її голосі. Життя для неї минає так само швидко. Ще одна причина розглянути якісь радикальні варіанти.

Нахилившись над нею, він прошепотів:

— Я з цим розберуся, — і поцілував її в чоло.

Колись панувала ера релігії, коли головною будівлею в містах був собор або мечеть. Куполи і шпилі височіли над усіма іншими спорудами, зіщуленими навколо. Тоді настала ера комерції, і бізнесові хмарочоси та канелюровані колони банків здійнялися понад церквами. Фабрики розрослися, перевершили навіть найбільші мечеті, а складські приміщення затьмарили храми. Нещодавно почалась ера влади, коли на горизонті стали розпускатися будівлі, які регулюють цивільне життя. Це були широкі моноліти, що зберігають владу, про яку релігія з комерцією могли лише мріяти. Це були розкішні посудини для захисту і демонстрації могутності законодавців і суддів.

В останні тижні перед Виправленням саме до цих великих фортець почали сходитися люди, які вдавали трепет і тинялися навколо, прикидаючись простими туристами. Вони фотографувалися й робили вигляд, що загубилися, щоб мати змогу забрести в заборонені зони і заявити про свою невинуватість, коли їх ловили й просили піти. Вони визначали ймовірні шляхи втечі, які доведеться перекрити. А також місця, звідки можливі безперешкодні лінії вогню.

І коли вони вдавали захват від канделябрів, витягували шиї, щоб роздивитися пишноту фресок та позолочені ребра склепіння піднесених куполів, то знали, що все це побудовано з їжі. Їжі, яку можна було з’їсти. Їжі, яку в них відібрали. І безпеки, яка побудувала ці мармурові сходи, безпеки, яка могла бути їхньою. І в них із рук видерли їхні життя, щоб ці стіни можна було обшити полірованим махагонієвим деревом і палісандром, які привозили з усього світу для ще більшого комфорту і насолоди керівним елітам. Ці селюки і хлопи, з роззявленими присоромленими виразами на обличчях, вони вдавали повагу, імітували захоплення величними капітоліями і могутніми монархами, які керували їхніми життями з цих будівель.

Вони перешіптувалися. Вони складали мапи за допомогою відео. Вони вже бачили, як виконують холоднокровне завдання, на яке налаштували свій розум.

І всі знали істину: нагромаджуй їжу, і вона гнитиме. Нагромаджуй гроші, і ти гнитимеш. Нагромаджуй владу, і правління гнитиме.

Замість того щоб кожен тупак мав право на один голос, найрозумніші, найсміливіші, найзухваліші матимуть по сотні, три сотні або ж і тисячі голосів, а слабкі й ліниві не матимуть жодного. Найпродуктивніші більше не будуть рабами бездіяльних. Бездіяльних змусять працювати.

Вони навшпиньки просочувалися в зали влади. Своїм потом підняли вони ці державні споруди, до яких занадто довго потрапити мали змогу лише через когось. Вони прийшли як свідки, щоб роздивитися пишні умови, в яких їхні життя або почнуться, або закінчаться.

Здіймаючи погляди у високі гранітні склепіння або опускаючи їх на акри полірованого мармуру, вони почувалися маленькими і слабкими. Та коли набивалися в глядацьку галерею, ставали ліктем до ліктя, коліном до коліна, формуючи єдину масу, і споглядали дрібну кількість законно обраних, то почувалися непереможними.

Вони приндилися, коли їх збивали в невеличкі стада і пасли літні екскурсоводи, механічно диктуючи політично схвалені значення кожного прапора чи статуї. Вони насмілювались уявляти, як величні канделябри розлетяться від пострілів. Вони уявляли, як у цих галереях почикрижать кожну картину, а всі статуї звалять у безладну купу, яка ознаменує братську могилу кам’яних голів і відтятих пальців.

Вони заплющували очі, щоб краще намалювати в уяві високі, розтрощені на шматки вікна капітоліїв чи судів і горобців, які витимуть гнізда у позолочених карнизах і нішах ротонд.

ЗМІ назвали таку навалу зацікавлених сплеском патріотизму. Відновленням стосунків громадян з їхньою державою. І в цьому ЗМІ мали рацію, але не так, як вони це собі розуміли. ЗМІ змальовували цих людей паломниками, які приходять молитися на кращих за себе. І ЗМІ передбачали зростання в майбутньому миру та співпраці, і в цьому вони також не помилялися, але не зовсім так, як очікували.

Зі свого боку новоприбулі не піднімали очей і прикидалися боязкими. Відповідно до свого низького статусу простих людей вони з шанобою відступали вбік, коли навіть службовці найнижчого рангу — швейцар або інтерни — пробігали повз їхній натовп.

В останні дні туристи наповнили всі будівлі влади. А потім, ніби за клацанням перемикача, роззяв не стало. Зали спорожніли, залишилися лише люди, які там працювали. Вони обмінювалися поглядами і потискали руки черговим охоронцям. Люди в уніформі й вуличному одязі поглядами погоджувалися з тим, що мусить статися. Всі сторони у змові одного дня, коли вони діятимуть разом.

Лише охоронці і більш ніхто ставилися до цих людей із повагою, бо лише наглядачі за громадським порядком усвідомлювали, звідки піднімається справжня влада народу.

Присівши у складському приміщенні під південними сходами, Нік сказав:

— Я не знаю. Я раніше любив поліцію.

Вони сперлися на стіну коробок, заповнених старими уніформами оркестру. Золотий шнурок проглядав у прориві картону. Латунні ґудзики світилися, як скарб у тьмяному світлі.

У Шасти звело судомами ноги. Вони, найімовірніше, дихають азбестом і порохом крейди, який викликає рак. Гігієнічний тальк — це крейда, і тальк призводить до раку шийки матки. Світ балансував на межі війни, але Шасті тут подобалося. Стегном до стегна з Ніком. Спілкування здавалося реальним. Нічого важливого ніколи не трапляється по телефону.

Правду, сказав Нік, раніше знайти було легко. Правда лежала в газетах, поки вони не надрукували некролог Нікового тата. Там було сказано: «Люблячий чоловік і батько, він помер унаслідок церебральної геморої…» В Інтернеті підхопили цю друкарську помилку, й вона розійшлася як жарт на сотнях сайтів новин. Вона навіть стала мемом, на фотографії Рональда Рейгана чи Ґора Відала[33] почали писати «Помер від…» угорі картинки, а внизу «…церебральної геморої!!!».

Слово, яке всі очікували, було «геморагія». Батько Ніка стриг газон, коли в його мозку тріснула аневризма. Одне-єдине слово, а газета не змогла його правильно написати.

Шаста його пожаліла. Вона спробувала пояснити.

Доктор Бролі на методах ЗМІ пояснював, як сучасну друковану пресу, повідомлення в щоденних газетах, те, з чим асоціюємо об’єктивність, цю збалансовану правду вбив «Крейґсліст»[34]. «Крейґсліст», а також «Монстр»[35], «Бекпейдж»[36] та «іБей». Прибутки газет завжди залежали від продажу тематичних оголошень. Ті незліченні сторінки з оголошеннями про продаж цуценят, оренду квартир, уживані автомобілі, роботу, самотніх білих чоловіків у пошуках самотніх білих жінок — усе це було фундаментом, на якому лежала масивна споруда четвертої влади.

Усі ті оголошення гаражних і дворових розпродажів і сіамських кішок сил-пойнт, ті люди, що хочуть купити пам’ятки Другої світової, чи посуд «Фієставер», чи нарізані висушені дрова, — все це були основи найстаріших політичних династій. За п’ятицентовик чи долар за слово ті сторінки ставали золотою жилою, джерелом фінансів для високої культури. Редакційних статей, оглядів книжок і журналістських розслідувань, яким присуджували Пулітцерівську премію. Доктор Бролі стверджував, що найрозумніші, найерудованіші дослідження завдячують своїм існуванням бідним людям, які намагаються збути вінтажні пляшечки одеколону «Ейвон» і непотрібний таймшер.

«Фільми існують, — говорив доктор Бролі на кожному занятті щороку, — тому що вони дозволяють кінотеатрам продавати вам попкорн за п’ять доларів». Він доводив, що якийсь там попкорн підтримує пишний світ зірок кіно і «Оскарів». Таким же чином окремі мізерні слова, надруковані за кілька доларів у день, підтримували колосальні імперії газет.

Із заходом ери газет будь-яка надійність опинилася під питанням. Ніхто по суті не висував вимог, не наводив ефективні аргументи, відділяючи якість від гімна, правду від брехні. Без воротаря, арбітра, усе стало рівнозначним.

Доктор Бролі дав їм прочитати «Суспільство братів і сестер» Роберта Блі. У книжці йшлося про те, що сучасне суспільство втратило традиційну ієрархію. Чи то патріарх, чи матріархиня, матерів і батьків знизили до того ж статусу, що й дітей. Нікому не хотілося бути дорослим, тож люди були друзями, ровесниками, рівними, а не вчителями й учнями. Усі знизилися до братів і сестер.

Таке сплощення соціальної ієрархії, передбачав Бролі, призведе до популізму. Замість дрібки просвітлених мудреців велика кількість людей піддадуться емоціям і жадібності й захоплять керма влади.

Під сходами Нік перебив її:

— Ти знаєш, що він увесь час накурений?

Шаста запитала:

— Хто, Роберт Блі?

Нік похитав головою:

— Доктор Бролі.

І розповів їй про те, що бачив трансдермальний пластир у нього на спині, коли футболка випнулася зі штанів. Бролі одягав ту саму футболку щороку першого травня. Вона була біла, окрім як під пахвами, а спереду червоними буквами було написано «Диванний соціаглист»[37]. Це означає, що він підар, говорили люди. Пластир був фентаніловий[38]. В інші дні він носив «Лімузинового ліберала»[39] чи «Шампанського соціаліста»[40].

Будь-хто в університеті Орегону може розпізнати фентаніловий пластир чи перкоцет[41] навіть із космосу.

Сидячи в пилюжному місці під сходами, Нік перелічив на пальцях, у що він колись вірив. Санта-Клаус, Великодній кролик, Зубна фея, релігія, щоденний «Орегонець»[42], уряд, доктор Бролі та поліція. У школі історія мінялася, географія мінялася. Щойно ти складав тест, усе вивчене ставало застарілим фактом. Тепер він не знав, чому вірити. Хотів перевірити повідомлення на телефоні, але не міг ризикнути, щоб вставити батарею й активувати будь-який пристрій установлення місцеперебування.

Шаста глянула на свій телефон. Ні слова від Волтера. Його мама також не відписала. Вона замислилася, чи може просто дівчина подати в поліцію заяву про зникнення людини. Звучало так собі. Правда завжди так звучить. Але вона запропонувала:

— Можливо, нам варто всім почати довіряти одне одному.

Щоб усе ще більше погіршити, вона додала:

— Можливо, тобі варто довіряти собі.

Нік супився на неї, доки вона не відвернулась. Його голос напружився.

— Розкажи мені, — попросив він, — усе, що Волтер знав про цю велику змову.

Після того як Пайпер зачитав свої слова, кастингова комісія відпустила всіх інших акторів. Робота вже наче була у нього в кишені. Але члени комісії все одно радилися. Щоб упевнитися, йому дали зачитати додаткові фрази. Різну банальщину, якщо чесно. Наприклад: «Ми повинні відкинути колишні міри й самі вигадати, що є хвилиною…» Вони були написані на картках-шпаргалках, які тримали перед камерою. Робота актора полягала в тому, щоб люди повірили в нереальне. Перетворити уявну солому на реальне золото.

— Моменти, — читав Пайпер, — це структурні елементи нашого життя. І наша тривалість життя не повинна вимірюватися вихідними. Наш час на Землі не повинен оцінюватися заробленими зарплатами і сплаченими податками.

Член команди переклав картку, і Пайпер зачитав:

— Це Талбот Рейнолдс, абсолютний монарх, призначений Радою племен.

Режисер, той чоловік, Руфус, попросив іще один дубль.

— Це Талбот Рейнолдс, — наголосив Пайпер, — абсолютний монарх, призначений Радою племен.

Члени кастингової комісії посхиляли одне до одного голови, щоб порадитися. Режисер попросив іще один дубль. Легшим тоном, жвавіше цього разу.

Пайпер вклав у голос усмішку.

— Це Талбот Рейнолдс, — він легенько підняв брову, щоб обличчя набуло відкритішого, привабливішого виразу, — абсолютний монарх, призначений Радою племен.

Вони змінили картку, і він прочитав:

— Стаття сьома Декларації взаємозалежності.

Нагромаджуй їжу, і вона гнитиме. Нагромаджуй гроші, і ти гнитимеш.

Нагромаджуй владу, і правління гнитиме.

Вони відмотали запис і переглянули його гру вдруге і втретє. Кивнули, ніби погоджуючись. Змінили картку на іншу зі словами: «Тебе не любитимуть лише за те, що ти приємний!!!»

Киваючи, режисер сказав:

— З подвійним наголосом, — і додав: — будь ласка.

«Ми нехтуємо власною долею, — проголошувала наступна картка, — і водночас нав’язуємо випадкову долю іншим. Таким чином ми руйнуємо і наші життя, і життя інших».

Пайперові це все здавалося тарабарщиною, але він доносив кожну фразу з урочистою гідністю. Він зачитав:

— Кожен із нас мусить шукати своєї долі та дозволяти іншим шукати своєї. — Він виголосив: — З поваги ми повинні не диктувати прогрес або цілі іншим.

Масивний бичара, від якого несло пістолетним димом, ніби феєрверками з бензином, підійшов і складеною паперовою серветкою витер піт із чола Пайпера.

Команда замінила картку іншою. Знову:

— Це Талбот Рейнолдс, абсолютний монарх, призначений Радою племен.

Дубль зіпсував його живіт, що невчасно забурчав.

Цього разу режисер наказав Пайперові читати великі букви так, ніби вони великі.

Пайпер зімпровізував:

— Це Талбот Рейнолдс, верховний аристократ, старший бос, верховний чаклун, абсолютний монарх… — він тягнув це цілу вічність.

Так само як люди приходили по-особливому вшановувати останні дні їхнього правління, вони збиралися, щоб подовше востаннє подивитися на інші реліквії. Стояли натовпами і спостерігали за роботою знімальних груп, які вели репортажі з місць злочинів. А репортери в душі тішилися й відчували себе знаменитими. А репортери чванилися тим, що нібито підтверджувало їхній поважний авторитет у світі. Так само люди юрбилися на прощальних, як їм було відомо, лекціях визначних науковців, і ті, такі розхвалені лауреати, приймали ці уважні збіговиська за комплімент. Ці професори відчули, вперше за багато років, що майбутнє може змінитися на краще. Але що журналісти, що лектори помилялися.

Бо шкільна освіта в обмін на гроші давала людям надто мало. А ЗМІ в обмін на час і увагу не давали людям узагалі нічого.

І тепер, коли люди приходили на них подивитися, то відчували лише гіркоту і жаль. Хтось дивився із нездоровою цікавістю та сумом, як міг би дивитися на останнього живого мандрівного голуба. Бо ці люди знали, що минають останні дні таких інститутів і скоро станеться подія, яка розділить теперішнє й майбутнє. Вони вивчали сутінки таких професій, щоб потім, одного дня, мати змогу розповісти про них дітям.

Із ностальгією ці люди дивилися на порожню владу політиків, журналістів і професорів і мовчки з ними прощалися.

Джамалові, який стояв у дворі університету, поважна давня будівля корпусу принца Люсьєна Кемпбелла зовні здавалася прототипом дому Ашерів[43] По. Старовинна й вигадлива, вона височіла у нечистому нічному небі. Соковита зелено-золота веселка сяяла за одним віддаленим прямокутником вітражного скла, а клубок диму, що спіраллю піднімався лише з одного обкришеного димаря, натякав на єдиного пізнього працівника.

Джамал вказав, щоб Кішоун ішов перший, і двоє чоловіків пройшли через важкі, грубо обтесані дубові двері з укритими іржею завісами. Всередині штукатурка хрустіла в них під ногами. Кажанячі крила затріпотіли у тіні над їхніми бейсболками. Розміщені з інтервалами на стінах, вишукані позолочені канделябри минулої епохи ледь освітлювали приміщення, бліді та миготливі, наче гасові лампи.

Двоє чоловіків крокували лабіринтом вузьких коридорів. Круто піднесеними сходовими маршами. Вони хоробро вдихали зловісний душок горища, пилу і сажі. Камінь і деревина величної споруди були настільки мовчазними, що у Джамала, який невситимо вслухався, починалися галюцинації. У тиші він чув слова, які хтось вимовляв, притишену плутанину слабких голосів, ніби жебоніння води, ніби аудиторія фантомів, які щось шепочуть у тих вільготних апартаментах.

За одною купкою смердючих кімнат йшла інша безладна мішанина гнилих зруйнованих лавок і кабін для наукової роботи. Полиці з книжками, шкіряні корінці яких покриті пліснявою, вистроїлися поза зоною видимості. Скрапування води метрономом відраховувало час, а сирість поглинула елегантні оксамитові портьєри будівлі. Гибель розгалужених коридорів вела їх повз затхлі, печеристі лекційні аудиторії, де, Джамал міг поклястися, душі втрачених спеціалістів гуманітарних галузей досі жадають помсти. Вимагають розплати. Так і має бути, подумав він. Поколіннями їх навчали найгірших типів соціальної інженерії; їх тренували і перевіряли, доки ця інституційна брехня не замінила їм усе раціональне мислення. Привиди, що населяють корпус принца Люсьєна Кемпбелла, не заспокояться, доки Джамал з Кішоуном не знайдуть відповідь, яку вони сьогодні шукають.

Двоє чоловіків блукали з одного зруйнованого поверху на інший, доки їхню увагу не привернула нота, що зірвалася з піаніно. За нею пішов ряд інших нот. Ноктюрн Шопена мі-бемоль-мажор привів їх до незамкненого кабінету. За ним лежала занепала анфілада кімнат, і в найбільшій вони знайшли те, що шукали.

То було внутрішнє святилище, розкішна оаза високо в будинку, з якого вже пішов додому штат лакеїв якогось великого чоловіка. Стіни тут вражали облицюванням із черкеського палісандра, вогонь м’яко тріскотів під старанно різьбленою з італійського мармуру прикрасою над каміном, щедро оздобленою стрибучими путті[44] та геральдичною іконографією. Цілком типова обстановка для ерудованого старшого професора з університету Орегону. Промені місячного світла проникали крізь вітражні вікна, розсіюючи примарні кольори, які ще більше прикрашали арабескові орнаменти елегантних східних килимів у кімнаті.

Серед мазків сучасності був портрет Че Гевари в рамці над каміном. Американський прапор, також у рамці, висів перевернутий догори дриґом над старовинним столом професора. Один із країв прапора здавався підточеним, обвугленим від якоїсь давньої спроби спалити його під час протесту. Стіл був усіяний різноманітними рідкісними фоліантами і дорогими декоративними дрібничками. Джамалові кинулася в очі підписана фотографія-сепія Емми Ґолдмен[45], що стояла на невеликому, оздобленому дорогоцінностями мольберті. Біля неї лежав гострий, як бритва, ніж для конвертів давнього мавританського дизайну.

Сам великий чоловік дрімав у м’якому шкіряному кріслі, а на грудях у нього лежав примірник «Правил для радикалів» Сола Алінскі[46], наполовину схований під буйною сивою бородою. Незважаючи на книжку та бороду, напис на футболці можна було прочитати. На ній було написано «Отак виглядає справжній фемініст».

Холоші бавовняних штанів були підкочені, а бліді зморщені ступні стояли в мілкій пластиковій мисці з гарячою водою. Біля миски лежав складений рушник.

Кришталевий декантер багатого бурштинового хересу стояв на невеличкому безцінному столику поруч. У порожній чарці завбільшки з наперсток тримався золотий слід останньої порції.

Джамал з Кішоуном прокралися до кімнати, милуючись її старовинною красою. Вони знали, що ці розкоші були побудовані потом і загубленими мріями незліченних студентів гуманітарних наук. Шопенові мелодії доносилися з мерехтливої, пофарбованої під онікс грампластинки, що повільно крутилася на якомусь давньому родовому грамофоні.

Шановний науковець, доктор Еммет Бролі, кліпнув і прокинувся.

— Чим завдячую такій приємності? — запитав він, не відриваючи водянистих очей від тісних штанів Кішоуна, які його відверто причарували.

Надто налякані, щоб хоч щось сказати, студенти ніяково переступили з ноги на ногу та витріщилися на свої поношені кросівки. Раптом Джамал підвів голову і промовив:

— Сер, ви пам’ятаєте Волтера Бейнса?

Відчуваючи себе голим під масним поглядом цього видатного чоловіка, Кішоун додав:

— Ми думаємо, у нього проблеми.

Доктор звів брови. Він повільно закрив книгу і відклав її вбік.

— Які проблеми?

Джамал і Кішоун обмінялися схвильованими поглядами. Джамал відповів:

— Є один Список…

Для чіткості Кішоун додав:

— Список в Інтернеті.

Він переповів чутку і ту дрібку фактів, яку знав Волтер. Усе здавалося просто: якщо ти вважаєш, що якась людина становить загрозу суспільству, можеш вписати її ім’я на певному веб-сайті. Якщо ніхто не погоджується з твоєю пропозицією, ім’я зникне протягом кількох годин. Але якщо кілька людей підтримають її, ім’я залишиться і продовжить набирати можливі голоси. Що більше голосів особа набирає, то у більшій вона небезпеці.

Джамал докинув:

— Це ніби конкурс антипопулярності!

Від його істеричного пориву вони всі зіщулились. Мовчали, поки поліна в каміні тихо тріскали, і зітхали.

Зрештою доктор Бролі розсміявся. То був глибокий, щирий, наповнений хересом сміх, який розслабив атмосферу. Він показав усі свої забарвлені марихуаною зуби. Будучи науковцем-вільнодумцем і деміургом молодих умів, зрозуміло, що він пережив за свою кар’єру багато таких полювань на відьом. Наче щоб заспокоїти себе, він потягнувся за декантером і налив собі повну чарку. Сьорбнувши, окинув бурштинову рідину поглядом й іронічно усміхнувся.

— Так, діти мої, — сказав він. — Завжди був якийсь список!

Джамал з Кішоуном ухопилися за його слова. Очі широко розплющені. Душі сповнені благоговійного страху.

Доктор поважно махнув їм маленькою склянкою.

— Сідайте, — запросив він.

Двоє молодих слухачів, схрестивши ноги, всілися на килимі, у нього біля ніг.

Бролі заговорив до них зверху.

— Завжди був якийсь список. Ох, як же люди люблять свої списки! — він поблажливо всміхнувся. — Від десяти заповідей до чорного списку Голлівуда[47]. Від списку ворогів Ніксона[48] до списку Шиндлера, до списку бестселерів «Нью-Йорк Таймз». Від списку Санта-Клауса до списку Бога, що відділяє овець від козлів[49], — Бролі продовжив описувати генеалогії як списки, таксономії, реєстри. Прикінчив чарку хересу, налив собі ще одну, випив і знову наповнив. — Ми так хизуємося нашим Біллем про права, а це ж список! Як і дев’яносто п’ять тез Мартіна Лютера, які він прибив до дверей собору під час фестивалю Fasching!

Коли Джамал і Кішоун глянули на нього з порожніми виразами облич, він проревів:

— Якби ви двоє читали Льюїса Гайда[50] і Віктора Тернера[51], а не курили натомість солі для ванн і бавилися «Покемон-Ґоу», то знали б, про що я говорю!

Завиграшки переходячи на лекцію, яку Бролі проводив незліченну кількість разів, він проголосив:

— Ритуали перестановки влади!

Джамал з Кішоуном налаштувалися на тягучу моралізаторську проповідь.

Дисертація Бролі била джерелом: більшість громадянських суспільств увічнювали свій статус-кво, практикуючи такі ритуали. Щороку на короткий період, інколи сезонно, громадяни найнижчих класів отримували владу над головними. У сучасних суспільствах така ситуація виникає досі на Гелловін, у день об’єднання літа й осені та, ймовірно, живих і мертвих. Уночі 31 жовтня безпорадні діти вдягають чужі костюми: тварин, мертвих і вигнаних самітників на кшталт ковбоїв чи волоцюг. Хлопці переодягаються в дівчат, а дівчата — в хлопців, і всі ці чужі інші отримують владу вільно пересуватися і вимагати данину з власників майна, чесних членів суспільства. Якщо данину не платять, погроза «гаманець або життя» передбачає майнові збитки.

— А що, — бризнув слиною доктор, — до 1920-х років спалили стільки домів і порізали стільки шин, що газети почали діяти у змові зі страховими та кондитерськими компаніями, щоб заснувати ритуал роздачі цукерок! — Він дивувався: — Уявіть собі! Бідні спалювали будинки багатих! Мстили за всі образи попереднього року!

Навіть різдвяні колядки — радісні традиційні різдвяні колядки — були кривавою забавою. Бідні збиралися біля будинків багатих і співали, погрожуючи. Лише хабарі у вигляді золота і дорогої їжі могли відправити їх до наступного дому. Наш звичай покладання квітів на похоронах бере початок від давнього ритуалу, коли місцеві бідняки збирали польові квіти і духмяні трави. Вони приходили до трун мерців і подавали їх людям на похороні в обмін на гроші та хліб.

З неприхованим дитячим ентузіазмом доктор плюснув ступнями в мисці води.

Він проголосив:

— В армії повно традиційних випадків, коли офіцери мусять протягом короткого періоду підпорядковуватися молодшим за званням. На борту ядерних підводних човнів кожен похід передбачає ніч «Кафе шефа». Це святкова вечеря, коли офіцерський склад човна прикрашає кают-компанію, наче дорогий ресторан, а тоді самотужки готує розкішні страви і подає їх рядовим і сержантам. В Америці до Громадянської війни подібний ритуал перестановки влади був відомий як сатурналії. На Різдво власник плантації робив рабам подарунки і дозволяв їм відправлятися на недалекі відстані, щоб відвідати родичів на сусідніх плантаціях. Усім рабам давали кілька днів свободи. Вони отримували стільки яблучного бренді, скільки могли вижлуктити, і стільки свинини, скільки могли вм’яти. За словами Фредерика Даґласа[52], раби їли, пили і гуляли аж до блювоти. Щороку нудота від надлишку приносила їм страждання. Вона переконувала рабів, що вони не мають сили волі. Що їм потрібен хазяїн, який контролюватиме їхні базові інстинкти. Після кількох днів розгулу в усіх можливих значеннях вони з радістю поверталися до рабського існування.

Лекція доктора була довгою, повною алкоголю і поблажливою.

— В амішів[53], — далі нудив Бролі, — є цікавий ритуал «румспринґа». Слово, що перекладається як «бігти або стрибати сюди-туди». Перед настанням зрілості молодим амішам дозволяють насолодитися плодами зовнішнього світу. Ніби раби, що тішаться сатурналіями, молоді аміші неминуче зловживають наркотиками, сексом, млосним життям на мінімальну зарплату. Після того як вони опускаються на саме дно, — весело гýкав Бролі, — то з радістю повертаються до простого і зрозумілого життя амішів.

Джамал глянув на свій годинник. Кішоун ледве стримувався, щоб не перевіряти повідомлення. Професора реально понесло.

Доктор спинився, щоб перевести подих. З блискучим пійлом на губах і розкиданими пасмами незібраного довгого сивого волосся, він нагадував чарівника. Якогось белькотливого єретика. Прикипівши до своєї аудиторії сяючими очима, він запитав:

— Знаєте, чому ця країна, мабуть, найрозумніший і найуспішніший експеримент в історії людства, не практикує ритуалу перестановки влади?

Коли жоден з молодих чоловіків не озвався, доктор загукав:

— Карнавал! — він проревів: — Fasching!

Останнє слово походило з німецької й означало «останнє попередження». Це був еквівалент сучасного Марді Гра[54], останньої плотської милості перед труднощами і самопожертвами в час посту. У Баварії сімнадцятого століття ритуал перестановки влади дозволяв біднякам їсти, веселитися й іноді злягатися в церквах і соборах, у той час як на святкових парадах монахи і священики їздили на возах — як на сучасних платформах для фестивалів — і кидалися фекаліями у глядачів. Мирське ставало священним, а священне — мирським. Але тільки на короткий час.

Проте саме під час цього вікна беззаконня Мартін Лютер і зробив свій хід. Він вивісив свої претензії до католицької церкви. І таким чином заснував протестантизм.

— Ви погодитеся, що Сполучені Штати — це цілком і повністю протестантська країна? — запитав Бролі, додаючи: — Принаймні на час свого заснування.

Через те що протестантські релігії були створені в період ритуалу перестановки влади, вони завжди насторожено ставилися до таких речей.

Бролі кивнув зі знанням справи.

— Папа, Його Святість, продовжуватиме вмивати і цілувати ноги бідних у Чистий четвер, але протестанти ніколи не ризикнуть такою вразливістю.

Це і є фатальною помилкою цієї держави, припустив він. Вона ніколи не дозволяє найслабшим, найбіднішим і людям без права голосу насолоджуватися хоча б якоюсь годиною ритуалізованої влади. Так, ми маємо кастровані версії ритуалу, на кшталт Гелловіну чи різдвяного колядування для дітей, але немає нічого, що дозволило б дорослим представникам нижнього класу виснажитися і залишатися вдоволеними своєю бідністю протягом наступного року.

Джамал довгий час мовчав, та все ж таки спробував перевести розмову на іншу тему.

— Отже, Список?

Кішоун у розпачі благав:

— Він справжній?

Сонний і трохи п’яний, доктор Бролі невдоволено цокнув язиком. Він підняв ліву руку і погрався кількома пасмами безладного волосся.

— Оскільки я культурний антрополог, то давно чув про цей легендарний Список, — сказав він і запевнив: — Це просто ще одна міська легенда. Цілковита вигадка.

Двоє студентів мали дуже пригнічений вигляд. Вони прийшли сюди запитати про Волтера, намагалися дізнатися, чи професор може їм допомогти. Він не може чи не хоче. Тупик.

Ніби відчуваючи їхнє розчарування, доктор Бролі засовався у кріслі. Може, щоб задобрити їх, а може, щоб позагравати, він запитав:

— Цей міфічний Список, — поцікавився він чисто з антропологічного погляду, — що станеться, якщо кандидат отримає забагато голосів?

Не відриваючи очей від підлоги, Кішоун посунувся вперед і став на коліна перед Бролі. Вода у пластиковій мисці вже давно охолола. Кішоун узяв складений рушник.

— Отаке, — сказав він і ніжно підняв одну бліду ступню з ледь теплої води, витер рушником і поставив на килим. Студент повторив ту ж дію з іншою ногою, а тоді підніс обидві ступні до рота і поцілував холодну зморщену шкіру.

Доктор Еммет Бролі ошелешено витріщився, роззявивши волохаті щелепи. Зробивши це, Кішоун потягнувся рукою за спину. З-за пояса він дістав короткоствольний револьвер і вистрелив один раз в обличчя з відвислою щелепою.

Не було чутно, щоб хтось побіг до них. У покинутій будівлі нікого не було. Джамал озвався:

— Не хочу каламбурити, але ти зробив фальстарт.

Бролі розвалився у кріслі, кров наповнила пошарпаний кратер, який виріс на місці його обличчя. Кров бризкала з отвору на верхівці зруйнованої трахеї. Він більше не нудив, кінець. Уся маса його досліджень і освіти хлюпнула на горіхові панелі позаду крісла. Руки якусь мить здригалися. Тоді кров перестала стікати сивою бородою, і він офіційно помер.

Кішоун запхав пістолет назад за пояс.

— Через кілька днів це не матиме значення, — він показав Джамалові, щоб той подав вигадливий ніж для конвертів зі столу. Запитав: — Яка там у нього цінність?

Джамал вдивлявся в екран телефона, промотував довгий список імен. Він мотав і мотав. Список щодня збільшується, люди подають останні пропозиції. Нарешті озвався:

— Ти не повіриш…

Кішоун завмер.

— Кажи!

Джамал відвів очі від екрана, розплився в усмішці.

— Тисяча шістсот голосів…

Його друг охнув. Це практично створює їм власну політичну партію. Кішоун прикрив рота обома руками і тихо заверещав від щастя.

Відрізаючи ножем для конвертів вухо мерця, Джамал зітхнув:

— Дякувати Богові, Волтер нам сказав.

Кішоун безпорадно знизав плечима. Трохи зашарівшись, слабко додав:

— Бідний Волт.

Він задер край футболки мерця, відкрив липкий пластир на шкірі під нею. Відірвавши пластир і приліпивши собі його збоку на шию, він насолодився миттєвим припливом фентанілу.

Джамал подав вухо, діамант досі блищав у мочці. Двоє хлопців стукнулися кулаками над понівеченими рештками доктора Еммета Бролі, дали одне одному «п’ять». Перед тим як піти, Кішоун підійшов до прапора в рамці, цієї напівзгорілої реліквії з якогось давно забутого протесту чи демонстрації. Він зняв його, шанобливо роздивився, а тоді повісив знову, правильним боком.

Джамал схилився підняти книжку Алінскі. Зухвало погортавши сторінки, сказав:

— Час гарних слів минув.

І ніжно довірив тендітний папір голодному вогню в каміні.

Голос Пайпера скрипів. Горло висохло і дерло, він цілком виснажився. Після того як інших акторів відпустили, кастингова комісія далі вимагала від нього зачитувати випадкові фрази. Те, що почалося як прослуховування, перетворилося на марафон, ніби вони перевіряли його на витривалість. Клем чи Нейлор, чи хто там у них кастинг-директор, кривився і говорив:

— Вони не переконані, що ти достатньо мужик, — говорив він, ніби піддражнюючи Пайпера, — ця роль вимагає набагато більше тямущості.

Вони піднімали наступну картку-шпаргалку, сповнену якоїсь тарабарщини, і Пайпер був диявольськи налаштований не читати:

Білія воює з Гомією. Білія завжди воювала з Гомією.

Їхній стос непрочитаних карток був товстий, як старий телефонний довідник. Хтось піднімав іншу, і Пайпер зачитував уголос:

Вогонь, що поглинає наше місто, розпалили сили прихильників старого режиму.

Вони витягували картку за карткою.

Світові потрібна об’єднана теорія поля[55]. Одна річ, щось одне, що пояснює все, — дайте це людям.

Чоловіка визначає не те, що він робить за зарплату, а те, що робить у вільний час.

Велика військова процесія знову займе зруйноване місто Портленд!

Приємність вигадки в тому, що вона мусить лише пахнути правдою.

Реальна тарабарщина. Цілковита і повна ахінея, вигадана дешевими писаками для серіалу, який жоден телеканал ніколи не вибере. Проте Пайпер зачитував кожну фразу енергійно і пристрасно. Він знав, що вузол його галстука вже провис далеко вниз від запонки для комірця. І те, що пасма волосся вже розтріпалися й почали спадати йому на чоло. Та він не здавався. Налиті кров’ю очі пекли, але він не здавався. Навіть коли кастинг-директор, Руфус, чи Колтон, чи Бреч, підняв нову картку.