Виправний день

Рудоволоса підняла довгі пальці й побавилася звислим кучериком біля обличчя. Вона зустрілася зі Смакотою поглядом і запитала:

— То ти аерокосмічна інженерка?

Смакота сьорбнула вина. Скромно кивнула.

Ця жінка, Джинджер, отупіло дивилася на прозору сукню Смакоти, яка туго натягнулася, підкреслюючи тонку талію. Її блакитні очі світилися захопленням, коли вона промовила:

— Те, що ти робиш, — такий героїзм.

Вона мала на увазі місію на Марс — високобюджетну всенародну кампанію, покликану об’єднати неоперену територію і загарбати, принаймні символічно, усю планету Марс в ім’я громади Оскара Вайлда. Смакота — одна з провідних експерток країни в ракетній техніці, мабуть, стрижень гонки нації за те, щоб відправити одностатево орієнтованих астронавтів і астронавток на червону планету.

Смакота лише раз сьорбнула вина. Щоб уникнути спокуси, вона дала знак офіціанту, щоб прибрав майже повний бокал.

Довгі пальці й повні губи Джинджер породжували фантазії. Смакота здригнулася від приємного відчуття, коли уявила веснянкувате рожеве обличчя Джинджер за роботою між своїх кокосових стегон. Блискуча аерокосмічна інженерка стрепенулась і відкинула привабливе видиво. Вона надто довго пробула сама, намагаючись залишатися вірною. Ця фантазія говорила не стільки про сексуальність Джинджер, скільки про те, як довго Смакота утримується від сексу.

Джинджер махнула офіціантові, щоб той наповнив їй бокал, зі словами:

— Я п’ю за двох, — звертаючись до Смакоти, вона запитала: — Який ти знак?

Смакота розгорнула серветку, розклала її на своїх невеликих колінах і відповіла:

— Кінець травня.

Джинджер усміхнулася.

— Близнюки.

Коли Смакота не змогла підтримати бесіду, рудоволоса запитала:

— Ну, оскільки ти гуру аерокосмонавтики, скажи, що думаєш про всю ту штуку з летючими пірамідами?

У Смакоти не було сексу п’ять місяців. Двадцять нелюдських, самотніх тижнів минуло, відколи вона потрапила в цю дивну країну. Вона почала виделкою ґвалтувати зелень у пошуках серцевин артишоків. Підняла очі, щоб попросити склянку помаранчевого соку, ще одну занудну склянку помаранчевого соку, коли насправді їй хотілося горілки мартіні з трьома оливками з часником усередині й конкретного білявого чоловіка з масивною кам’яною ерекцією, яка піднесе її до такого оргазму, що аж пальці ніг загнуться… коли вона у пошуках офіціанта побачила саме того білявого чоловіка.

Він сидів на вузькому дивані в дальньому кінці залу. Худорлявий білий чоловік, зі статурою тенісиста у кращому випадку, але скоріше — трохи тлустіший за шкіру й кості. Вона впізнала його біляве волосся, тепер довше і по- хлопчачи зачесане на широкому лобі, кольору слонової кістки. Він сидів до неї боком, тож Смакота бачила його повністю в профіль. Навпроти нього їв важкий мускулистий гігант, темношкірий чоловік, який ледве вміщався у занадто тісний трикотажний светрик. Здоровенні ноги в джинсах виднілися під столом, і Смакота бачила, як він утиснув обидва м’ясисті коліна між колін худорлявому білому й почав повільно розводити ті солодкі коліна в боки.

Тендітний чоловік відсунувся, але межі кабінки не дозволяли йому повністю уникнути контакту, і Смакота спостерігала, як хижий гігант таки розвів сухорляві ноги чоловіка проти його волі. Червоніючи, стримуючи сльози приниження, блондин, здавалося, відчув, що Смакота на нього дивиться, і повернувся, щоб зустрітися з нею поглядом.

Вона відвернулася. Серце гупало об ребра. Тут жінка ризикує всім, якщо дивитиметься на чоловіка на якусь мить довше. Її можуть звільнити з роботи, виселити з дому. Влада може відібрати в неї материнські права, її депортують на іншу територію, білу чи чорну, де ніхто не вважає близькість чоловіків і жінок збоченням.

Якщо руда щось і помітила, то нічого не сказала. Вона попивала вино і роздумувала на тему перегонів народжень. Щогодини гетеросексуали створюють геїв і лесбійок. Самим геям і лесбійкам ніколи не вдасться йти в ногу. Вони ніколи не забезпечуватимуть відповідну кількість гетеросексуальних дітей для обміну, а це означає стабільний резерв гомосексуальних дітей у пастці гетеросексуальних територій. Її служба в уряді займається веденням обліку, пояснила вона. Щоб закрити бухгалтерські книги, вони пропонують грошовий еквівалент за дітей, яких немає можливості обміняти. Гетеросексуальним батькам виплачуватимуть певний посаг як компенсацію за їхні зусилля і як допомогу в забезпеченні старості. Це назвали «фондом звільнення», і він потребує сотень мільйонів доларів, але кошти можна зібрати через пожертви.

Смакота слухала лише одним вухом. Вона збиралася з усіма можливими силами, щоб не обертатись і не дивитися на блондина. Відчувала, що він на неї дивиться, на м’який вигин її грудей, і стиснула зуби, щоб не розплакатися.

Замок Меригіл — це те саме, що палац Сан-Симеон на ізольованому просторі Каліфорнії, лише цей — на Тихоокеанському північному заході. Обидва підсилені сталлю цементні спадки багатих магнатів, заткані в архітектурні деталі Старого світу та обставлені скарбами, купленими за цінами термінових розпродажів у розорених королівських родин. Обидві споруди стоять на вершинах, оглядають неймовірну місцевість на далекі милі. Кожну з них її власник називав «Ранчо».

Уся величність спочатку видається дурістю. Коли Ейфелева вежа ризикнула здійнятися над Парижем у 1887 році, французький культурний мудрагель Віктор Гюго назвав її огидною нафтовою вишкою, яка спотворить місто. Так само коли будівництво Емпайр Стейт Білдинґ завершилося в 1931-му і всю депресію будинок простояв без жителів, ньюйоркці почали висміювати свою нову пам’ятку, називаючи її Емпайр Пустейт Білдинґ. Час узаконює надмірність.

Меригіл, цей немислимий італійський палаццо, вражає не менше, ніж його каліфорнійський суперник, через свою сумну ситуацію. Оточений він пустелею, трохи віддалік від безплідної, вимитої водою і висушеної вітром землі. Вишукані бронзові решітки, викувані в стилі якогось Відродження, загороджують вікна, роблячи з фортеці в’язницю, бо всередині нагромадилися слов’янські трони і корони, портрети епохи царської Росії і безцінна порцеляна, награбована на Сході. І саме в цьому готовому королівстві влаштував Чарлі свої володіння. Його заробіток був єдиним джерелом Талботових доларів у регіоні, тож злидарі з навколишніх територій приходили під його двері. З капелюхами в руках усі просили, щоб узяв він їх під своє покровительство. Наймиловидніших він приймав командними жонами, де благоліпніші служили в господарстві, а не такі благоліпні працювали в полі. Мусили всі жінки носити корсети, що легко розриваються, а мужі — кілти або клітчасті штани, залежно від погоди.

Сам Чарлі волів носити туніку, щедро оздоблену золотом, яку одягав поверх сорочки із пишними рукавами. Плундри з оксамитовими вшивками зукрашали його нижні кінцівки, тканина була прив’язана над литками і кісточками перехрещеними шкіряними ремінцями. Бо саме такий костюм підтримував новоявлену культурну ідентичність Білії.

Серед довгого списку сутужних завдань було перейменування всього. Бо кожну гору і потічок потрібно перехрестити згідно з вимогами нового суспільства. На додачу до всього, Чарлі звелів побудувати міцну кам’яну броварню, де би гнали медовуху. І прикликав він вóди могутньої ріки Колумбії — надалі названої рікою Чарлі-Борн, — і проголосив, щоб удостачу води трубами тягнули у верховини для обробки широченних полів. Величну справу заповзявся заснувати він, а палац його живо став осердям розлогів кучерявого ендивію, що поступався широким просікам цукрового буряку, коріандру і наддостатку брукви.

Згідно з культурними цінностями Білії, мандрували простаки місцевістю, зодягнені в туніки, сутани і каптури, зобуті в черевики чи сандалі, залежно від пори року, а голову покривали убором, що показував чин. Багато хто прибирався в дублети з ушитою в рукав осяйною рубіновою парчею. На плечах носили вони коштовності, награбовані з безлічі музеїв і не тільки, бо за ціною яйця можна було купити перлини у колись маєтних, а золото нічого не важило ні для голодних, ні для мертвих.

Тож лицялися Чарлі і його придворні до дівиць і держали біля себе наймолодших і найгожіших із тих, кого вдалося приманити. І носячи такі одіяння, Чарлі та його колеги-вожді Білії заново відкривали свою шляхетну спадщину. Затягнуті у венеційські бриджі, піднімали вони олов’яні фляги з елем кріпким і брязкали цими кухлями, проголошуючи одне одному гучні тости. А вдома трудилися домашні жони, усі ті незчисленні дружини, які шили хутряні кошелі-споррани.

Випробування геройством змінилося вивірянням у керівництві домашніми справами, і Чарлі був надто заклопотаний, щоб загадуватися, чи став він узагалі щасливим. Та навіть тоді, коли він, убраний у табард і бригантини, стьобані підлатники, колети і гупелянд, микався як собі хотів, навіть тоді огортала його порожнява. У відповідь на це затвердив Чарлі Комітет відродження достойної культури, який відродив менует. Галантність і придворні поцілунки рук відживив. Увів обов’язковий ужиток біломови. І більше того, щоб наповнити своє царство смислом, відновив він поклоніння Одіну і Тору, для чого відкрив першу будівлю давнього собору з аркбутанами і нефами, та навіть уклякаючи перед відгородженням вівтаря і причиняючись до нововинайдених давніх таїнств, навіть тоді не відчував Чарлі радості.

Піддані його зайняті й угодовані. Вивчали вони закинуті тексти, вишукуючи рецепти фарб і зразки для плетіння забутого мережива. І поки туніки коротшали, найсміливіші з їхньої компанії одягали гульфіки з позолоченої, інкрустованої перлинами шкіри. А неподалік від тих гульфіків були командні жони, завжди готові до втручання. Жигун міг скинути убір тюдорський чи оперений трикутний капелюх, але шляхетність найчастіше на цьому й закінчувалася!

Уже згадана порожнява змушувала застановлятися Чарлі над середньою школою його. Знову заслуховував він уроки англійської та вивчав недописаний роман Флобера «Бувар і Пекюше». Поки жвавіші однокласники його дуропляси виправляли та обмінювалися чарівностями, щоб дійти сексуального екстазу, хлопчик Чарлі вчитувався в книжку, зберігаючи в пам’яті основний її задум: два клерки отримують багатство і облишають свої звичні життя, щоб відкрити більше задоволення в більш облагородженій пристрасті. Обоє проходять через вино, мистецтво, кінні перегони, і нічого з цього їх не задовольняє вдосталь. Урешті-решт, повертаються вони до своїх колишніх життів у підрахунках і шкрябанні в гросбухах.

Ця паралель тепер стала йому поперек горла, ніби він ковтає сандвіч із арахісовим маслом занадто швидко і занадто великими шматками. Чи можливо, що він не може розкошувати собі в ролі монарха? Чи не здійнявся він надто високо від свого природного місця зачуханого автомеханіка з виробничого цеху?

Чув він історії про молодих рок-музикантів. Авангардних постатей, виліплених із тієї ж глини, що й Курт Кобейн, які, щойно отримавши винагороду багатством, купували собі маєтки лише тому, що це здавалося наступним обрядом переходу. Проте з роками вони займали тільки одну кімнату в тому маєтку, часто найменшу — не кімнатку, а велику комірчину.

Зважаючи на такий прецедент, вирішив Чарлі ухилитися від своєї долі. А натомість значно зрости у своїй новій ролі. І поки жіноцтво його двору не пручалось і вважало за привілей виносити його потомство, йому потрібна та єдина, що зможе допомогти йому, звалити собі на плечі частину тягаря його правління.

До нього дійшло, що наступне випробування — чи не найбільше — це зрівняти нерівність між мужами і жінками на своїх землях. Для цього він знайде і заволодіє винятковою жоною, щоб одружитися з нею і щоб вона служила гарною прилюдною жоною. Поки жінки виконували всю горбату роботу на полях і підтримували чистоту в залах його палацу Меригіл, поки мужі лише лигали лагер і величалися посадженими насінинами наступного покоління, якщо Чарлі надасть багатство і владу єдиній жоні, підніме її до рівня божества, це переважить низьке становище всіх жінок-підлеглих.

Ферменти в клітинах Пайпера почали самознищувальний процес автолізу, перетравлюючи стінки клітин і випускаючи розріджену гидоту всередині. Бактерії в його легенях, роті, носових пазухах і травному тракті обжиралися бурштиновим потоком амінокислот. Мухи віднайшли очі, пряму кишку, геніталії та ніздрі й почали відкладати там яйця. Личинки вилуплювались і прожирали собі шлях під шкіру, щоб поглинути шар підшкірного жиру.

Провалились очі.

Нутрощі вже обвалилися, надійно запечатавши самих себе і ховаючи газ із бактерій у кишковому тракті, тож почав роздуватися живіт. Полонені бактерії роздули обличчя і геніталії, роздули язик, доки він не виліз крізь витягнуті розпухлі губи. Пеніс виріс в останній фальшивій ерекції, набряклий від продуктів життєдіяльності бактерій. Єдиний звук видавали черви, що пожирали його обличчя. Тріскучий звук. Точно такий самий, як у шипованих зимових шин, що повільно котяться голою бруківкою.

Черевні стінки прорвалися, газ вивітрився, і торс розповзся у мерзотній широкій калюжі. Бактерії в роті перетравили піднебіння й накинулися на мозок, який швидко розклався, витікаючи через вуха. Жуки-шкіроїди, антренус строкатий і шкіроїд шинковий, прибули, щоб поласувати м’язами.

Після цього, ймовірно, залишилися лише шкіра й кістки. А ймовірніше, що жуки перейшли на поїдання шкіри.

Увесь цей час продовжував працювати телевізор. Той самий чоловік, якого пожирали жуки, пожирала черва, дивився на власні тлінні останки і говорив:

Боягуз ображається від імені інших. Кожен повинен брати відповідальність лише за власну реакцію.

З личинок виросли мухи і відклали ще яєць. І привабливий чоловік на екрані сказав мухам, що повзали по його скелету:

Робити кар’єру на порятунку людей — це також створювати постійний клас людей із потребою в порятунку.

Мухи встеляли вікна будинку. Мертві мухи вкривали підвіконники, і ще більше мух відкладали яйця. Вилуплювалися личинки за личинками. І чоловік у зшитому на замовлення костюмі «Савіль Роу» говорив їм:

Ми мусимо дозволити будь-якій особі продовжити свої намагання або померти, як забажає.

Кожне нове покоління мух відкладало яйця, виростало і вмирало, намагаючись дістатися сонячного проміння за межами зачинених вікон, доки не спожило весь підшкірний жир, і останнє з останніх поколінь мух загинуло на підвіконні. Навіть тоді чоловік у телевізорі, чиє обличчя могло скидатися на лик святого чи президента, дивився на череп і кістки на підлозі перед собою і звертався до них:

Чоловіка не полюблять за те, що він приємно поводиться.

Вона вибрала йому ім’я для еміграції: Джентрі Тейт. Він для неї вибрав Смакоту Бастилію. Вони відсвяткували свої нові прізвиська шампанським, але зовсім трішки, бо вона відчайдушно хотіла завагітніти. Переховування дозволяло їм бути разом, але будь-якого дня у двері могли постукати.

Його б депортували, переселили в етнічну країну для білих. Вона б залишилася тут, у колишньому штаті Луїзіана, переназваному новою частиною Чорнотопії. Якби вона народила дитину, маля б перевірили й відправили на відповідну територію. Спочатку вони планували втекти в Канаду, але мільйони міжрасових пар виношували таку ж думку. Щоб стримати хвилю імміграції, Оттава закрила кордон.

Залишаючи їм єдиний варіант, якщо вони хотіли бути разом. Не разом-разом, не як чоловік і дружина, навіть не як друзі чи знайомі, що час від часу мимохіть зустрічаються.

Ні, вдавати з себе гея і лесбійку було їхнім єдиним варіантом. Квір-країна приймала що білих, що темношкірих, і жодне генетичне тестування не могло видати їхню справжню сексуальну орієнтацію. Не те щоб гомосексуали не передбачали таких спроб. Ходили чутки, що відчайдушні сім’ї зі змішаних рас розділяються і тимчасово емігрують, а тоді потайки об’єднуються. Мексика вже давним-давно припинила приймати біженців.

Смакота ходила на побачення з жінкою, яка працює у відділі викриття обману імміграційної політики. Жінка дала зрозуміти, що іммігранти, яких спіймають на таємних гетеросексуальних діях, опиняться у в’язниці. Через велику кількість гомосексуальної молоді, яка очікує виїзних віз з Білії, гомосексуальна країна веде агресивні пошуки латентних гетеросексуалів, щоб обміняти їх на майбутніх гей- чи лесбо-емігрантів.

Якщо її викриють, Смакоту вельми поспішно переселять. І Джентрі також, але обох у різні етнічні країни. У цьому й заковика.

Вони жартували про пошуки одне одного пізньої ночі в загиджених громадських унісекс-туалетах. Непомітні поцілунки в мерзенних провулках. Якими би принизливими і ганебними такі умови не здавалися, Смакота і Джентрі принаймні збережуть відданість одне одному. Своє кохання і майбутню дитину. До моменту, коли дитина оголосить про свою орієнтацію, до того часу вони можуть бути маленькою сім’єю. Вони могли б навіть ділити опіку, передаючи дитину одне одному в брудних, огидних крамницях книжок для дорослих, коли зустрічатимуться на побаченнях у якихось невимовно мерзенних, брудних галереях із порнографією, куди їхні колеги, приховані гетеросексуали, ходять, щоб реалізувати свої осудні пристрасті. Ниці відвідування ув’язнених людей у ганебних дірах.

Зважаючи на таку ситуацію, Смакота постійно думала про святого Спасителя, що народився у брудній стайні. Це закінчилося добре, більш-менш.

Їй було гидко від думки, що її дитину використають як пішака в міжнародній політиці, але це станеться через вісімнадцять років. Можливо, на той час закони зміняться. Якщо дитина виявиться гомосексуальною, вона може навіть стати «якорем», який залишить її з Джентрі на одній території.

Одна з переваг апельсинового соку в тому, що він дозволяв їй постійно ходити пісяти. Вона витирала кутики рота серветкою і дивилася на свою партнерку з лагідною усмішкою.

— Природа кличе, — піднімалася з крісла, навмисне не дивлячись у бік Джентрі та його агресивного мужика, чи ризикне вона подумати «партнера»? Під відвертими поглядами на її прозору жовту сукню, навмисно повільним променадом вона пройшла спеціально прокладеним шляхом поміж столів, ніби не знає, де туалети, враховуючи, що ці обидва чинники грають їй на руку, лишалося сподіватися, що чоловік помітить її й поспішить слідом.

Шаста знайшла веб-сайт. На банері було написано «Наречена королів», а внизу йшов список усіх членів усіх родів, які наразі розглядали кандидатури ймовірних жон. Одного звали Бреч, колишній оператор вилчатого навантажувача, який отримав у власність нерухомість на острові поблизу Сієтла і живе там з гаремом командних жон. На сайті було сказано, що він шукає додаткових претенденток.

Бреч володів мережею кафе, що продовжувала розростатися. Шаста бачила обертові знаки, що височіли над виїздами зі швидкісних автострад. Жирними чорними буквами на освітленому фоні йшов напис: «Лише для білих». Похвальба це чи іронічний вияв покірності, Шаста вгадати не могла. Меню пропонувало пасту пенне «Нацистську», клан-бургер, вегетеріанський тако-салат «Гітлер».

Бреч і такі, як він, називали себе принцами і баронами. Минуломісячні автомеханіки і собачі перукарі. Аристократія колишніх слюсарів-паропровідників і водіїв сміттєвозів. Вони дістали зброю і прострелили мізки цивілізації. Вони читали книгу Талбота. Жили за нею. Почитавши її, Шаста могла здогадатися, яким виявиться її життя командної жони. Життя племінної кобили, яка вистрілюватиме білими дитятками з-поміж ніг, щоб знову населити нову національну державу. Безліч дітей, народжених з різницею в рік чи й менше, яких її мама називала «ірландськими близнюками»[147].

У маленьких поселеннях і таборах люди збиралися голосувати. Вони вибирали найгарнішу молоду жінку і скидалися своїми ресурсами, щоб приготувати й одягнути її. І, споряджена свитою стилістів і помічниць, кожна така королева краси відправлялася на суд чоловіків у кожному роду. Бо донька, заміжня за членом роду, гарантувала, що про її громаду не забудуть. У ролі дружини родового принца вона могла здійснювати вплив на користь свого рідного міста.

І вони відправлялися в подорож, ці групи молодих леді, кожна потенційна королева в компанії служниць. І вони тяглися від суду до суду, їх штовхали надія і мрії про їхні хутори. Колишні чирлідерки і королеви вечорів зустрічі випускників, королеви фестивалів урожаю і принцеси родео.

І, як команда, група демонструвала свою лідерку так, щоб вона могла укласти могутній альянс. У підготовці до кожної зустрічі придворних дам накручували і обмивали. Обсмикували і вичісували.

За Талботом, люди повинні встановити мораторій на прогрес. На наступну сотню років не повинно бути жодного розвитку нових технологій та інженерних див. Білі чоловіки занадто довго сублімували свої природні імпульси в науку, тож надалі цю енергію потрібно направити в природне русло. Білі чоловіки повинні відступити від промислової революції, чи то інформаційної ери, чи що б там не було. Білим необхідно відкинутися в кріслі, випити пива, трохи повеселитися на свіжому повітрі й не робити нічого, окрім здорових дітей. «Покоління сексу» стало гаслом.

Герцоги й графи, любили вони спортивну термінологію. «Командні» жони натякали на ресиверів, тайт-ендів, фулбеків[148]. «Польові» жони асоціювалися з повним полем суперників у НАСКАРі. Кожне людське починання, від фабрик шин до овочеферм, опинялося під патронажем феоду якогось місцевого принца. Нові гроші потрібно було заробляти і швидко витрачати. Талбот казав, що валюта отримає довший термін, як тільки усталиться. Та наразі за одну шкурку купувалися хліб, бензин, зубна паста, трохи винограду, квиток у кіно, пара шкарпеток, і вона минала стільки рук протягом лише одного дня.

Шлюб батьків Шасти вижив, бо іноді її мати залишала обручку біля умивальника і йшла на вечерю на кілька днів. В інші дні батько ходив на вечерю без обручки.

На веб-сайті Шасті в око впав вождь Чарлі, оскільки він, один із небагатьох, не претендував на звання людини, яка вбила реального президента колишніх сполучених штатів.

Вона завантажила кілька хороших селфі, одне фото обличчя, одне — тіла у повний зріст. Діяла за інструкціями. Бажана позиція: головна жона. Чи розгляне вона роль командної жони: так. Зріст: п’ять футів, дев’ять дюймів[149]. Вага: сто двадцять п’ять фунтів[150]. Будь-які спадкові фізичні чи психічні захворювання: немає. Волосся: біляве. Очі: барвінкові. Раса: біла.

Вона натиснула «Ентер». Випливло повідомлення. «За однією з умов прийняття, кандидатка повинна пройти генетичне тестування, яке підтвердить спадщину загального здоров’я та раси».

Шаста клацнула на кнопку «Згода».

У кімнатах усіх розмірів у блискучих кришталевих посудинах на срібних тацях було бухло, відмінне бухло, і Джамал налив собі склянку, щоб насолодитися, поки обходить свої нові володіння. Він роздивлявся високі олійні картини, які тягнулися майже до стелі. З офігенними мечами і медалями, ці чоловіки були гравцями свого часу. Вони б зрозуміли, що він відібрав це місце з рук їхніх недоумкуватих нащадків. Ці чоловіки-солдати забирали життя, щоб жити тут, будувати ці стіни і злягатися з жінками, які прикрашали це місце всілякими прибамбасами.

Арабелла з ріднею відправилася до себе додому, у менший будинок, далеко від маєтку. Цей будинок, великий будинок він залишив собі.

Але сам лише будинок нікого не робить могутнім.

Джамал узяв свій примірник книги Талбота і склянку хорошого бухла й підійшов до найбільшого крісла перед найбільшим каміном, де і всівся. Читати Талбота означало переймати його стиль мислення. Відчувати, що твої власні думки рухаються за зразком Талботових. Це і є влада: жити в межах розуму інших. Перекроювати їхнє мислення згідно з власним. Як на Джамала, це найбільша влада.

Він не міг пригадати, коли востаннє просидів усю ніч у темній тиші, поглинаючи слова, розставлені за задумом письменника. Але саме так він сьогодні читав. Величезні древні годинники в коридорах, на камінній полиці цокали, наче старі бомби.

Як писав Талбот:

Чи то плодячись, чи то проповідуючи, чоловіки насправді роблять одне й те ж: постійно розсіюють самих себе.

Якщо подивитися на сучасних білих чоловіків, у них виродилося щось життєво необхідне. Як ті чоловіки, вікінги і скандинави, чоловіки, що плавали довгими човнами по Рейну, Волзі, Дніпру і Дунаю, щоб палити, мародерствувати і робити більшу частину континенту білявою й блакитноокою, як вони так безслідно щезли? Він підозрював, що для більшості білих чоловіків завжди достатньою причиною для гордості було те, що вони не темношкірі і не геї. Такої причини вистачило для окремих територій. Це змусить чоловіків, усіх чоловіків знаходити якусь причину, щоб відчувати себе вищими.

Жоден із цих розмальованих чоловіків із густими бакенбардами, бородою і золотими косами не народився великим. Кожен ризикував усім заради можливості отримати щось більше, і для будь-якого чоловіка вони тріумфально стояли на вершині сотні мертвих ворогів чи тисячі мертвих ворогів. Що переможці, що переможені, вони всі однаково померли і вітали одне одного з доблестю, яку продемонстрував кожен.

Тоді він і почув це вперше. Тоді, пізно вночі. На самоті в будинку. Джамал не хотів вірити в те, що це його переслідують примари, але саме до цього дорвався його розум. Зважаючи на кількість мішеней, яких він поклав, тих людей, перерахованих і похованих, якийсь переляк викликав у нього відчуття провини.

От лише звук був зовсім не такий, що асоціюють із привидами. Він відставив порожню склянку на стіл. Свою склянку, на свій стіл, у своєму будинку, і він не збирається стрімголов кидатися звідси геть через якийсь нічний шум. Особливо через отой конкретний звук.

Невідомо звідки долинув шум води, і відчулася дрож від руху по старих трубах. Це продовжувалося і продовжувалося.

Він швидко і безпомилково визначив: той звук долинав від когось, хто на вищому поверсі зливає воду в туалеті.

Смакота сиділа посеред запахів і неодмінного мокрого хлюпоту, замкнувшись в унісекс-туалеті ресторану. Пролунав стук у двері, за ним шепіт:

— Сьюзен?

Вона нахилилася вперед, шепочучи:

— Джентрі? — відімкнула двері й прочинила їх. Сукня досі не відлипла від її вигинів. Вона чекала там, повністю одягнена.

Худорлявий білий хлопчина, що стояв перед напіввідчиненими дверми, сказав:

— Не називай мене так.

Його ім’я, до імміграції, було інше. Він озирнувся в обидва боки проходу за кабінкою, тоді швидко ввійшов досередини, зачиняючи й замикаючи за собою двері. Його руки одразу ж кинулися до неї. Рот також. Смакота відчула, як пальці повільно піднімають вологу спідницю над стегнами.

Губи тицялися у бік її шиї. Ерекція впиралася в неї крізь штани чинос.

Смакота подумала про його кремезного темношкірого партнера за вечерею. Вона могла лише сподіватися, що той накачаний гарячий братан[151] не грюкає в кістлявий білий задній хід її чоловіка. Змусила себе заспокоїтися. Сказала собі, що братанові важче бути геєм. Сестриця може фліртувати, поводитися сором’язливо, але від братана, особливо від братана-гея, всі очікують, що або він домахуватиметься, або до нього домахуватимуться більш-менш постійно. І все одно, поки губи Джентрі обводили її груди, вона мусила запитати.

— Браяне? — раніше його ім’я було Браян. — Той братан у тебе залізав?

Його рот продовжував досліджувати її, пальці здирали сукню з плечей, роздягали її, коли Джентрі щось пробурмотів. Він підняв руку і помахав нею, розвівши пальці. На одному з них зблиснув золотий перстень. Весільна обручка. І не та, яку вона наділа йому на їхньому весіллі.

Занадто голосно, як для туалетної кабінки, Смакота випалила:

— Ти одружився з ним?

Звісно, вона знала, що найкращий спосіб уникнути сексу — це одружитися. Ніщо так швидко не вбиває це приємне проводження часу. Та чи настільки обов’язково йому було зв’язуватися з цим монстром-мужичарою? Чи Гомія — це наче чоловіча тюрма, де потрібно бути «пітухом» свого партнера по камері, або тебе опускатимуть усі?

Джентрі вигулькнув, щоб ухопити повітря. Віддихуючись, він сказав:

— Ні те, ні те.

— «Ні те, ні те» що? — не вгавала Смакота.

Так, він одружився з тим братаном, пояснив Джентрі, але цього вони не робили.

Смакота заплуталася. Джентрі опустився на коліна й упирався головою в нетрі її сукні, замість того щоб підняти й залізти під неї. Ніби вагітність, велика біла довбешка Джентрі натягувала її сукню на животі. Його гарячий подих булькотів їй щось у геніталії.

Смакота запитала:

— Що? — Вона бажала відповідей, але час у них обмежений і вона не хотіла, щоб він зупинявся.

Хтось постукав у двері. Язик Джентрі припинив бігати між її ніг.

Зовні голос запитав:

— Смакота? — то була руденька, Джинджер Престиж. Вона запитала: — У тебе все добре? — Шепочучи близько біля дверей, вона запитала: — Ти ж там не дитину народжуєш, правда?

Джентрі почав сміятися. Ротом, який прикривало тіло Смакоти, він сміхом вдихав у неї повітря. Від цього потім піхва пердітиме. Смакота стиснула руку в кулак і гупнула його по голові кісточками, щоб припинив. Довгоносій рудій вона відповіла різко. Смакота просичала:

— Не будь расисткою.

Це було найгірше звинувачення, яке тільки можна було висловити в Гомії. У цій ситуації воно не зовсім мало сенс, але свою справу зробило.

Голос відповів:

— Перепрошую, — кроки, здавалося, поспішили геть.

З головою, яка досі щосили натягувала її мокру сукню, Джентрі сказав:

— Джарвіс не такий.

Той перекачаний зожник, що так показово розштовхував її чоловікові ноги і принижував його як відвертого пітуха тут, перед усіма, за словами Джентрі, цей братан гетеросексуальний. Він емігрував окремо від своєї білої дружини й останні сім місяців намагався знайти її. Наразі вони з Джентрі одружилися, щоб слугувати одне одному прикриттям. То була дуже складна ситуація, щоб пояснювати її з обличчям у неї в пизді, але він говорив щиро. Усе те шоу з сексуальним приниженням Джентрі було лише спектаклем. Іншим разом вони звинуватять одне одного у флірті до когось за сусіднім столиком і кинуться у крикливу карикатурну бійку.

Джентрі зводився на ноги. Він ніжно, але наполегливо повертав її й піднімав задню частину спідниці. Оголився й сам.

Публічна дряпанка і сексуальна дідівщина, справжні геї в Гомії так не поводяться. Це чітка зовнішня інтерпретація двох гетеросексуалів, але так люди не лізтимуть до них.

Смакота хотіла запитати, як вони зустрілися. Їй хотілося знайти хорошу гетеросексуальну дівку і самій одружитися. Та наразі Джентрі ввійшов у неї ззаду, тож вона розвела ноги настільки широко, наскільки це дозволяла вузька кабінка. Вона нахилилася на унітаз і посунула дупу назад, назустріч його поштовху.

Свічки дратували. Вони постійно гасли. Хиталися, валилися і падали. Шаста дивилася, як молода жінка йде по тротуару дрібненькими кроками, наче гейша. Дівчина тримала голову болісно прямо, її увінчував вінок із жорсткого гостролиста й отруйних ягід омели. Шість високих білих свічок стриміли з цієї корони, на вершечку кожної мерехтів вогник.

Навіть поки Шаста дивилася, одна зі свічок у дівчини похилилася. Вона стікала талим воском по корсажу щедро розшитого дирндля дівчини. Екстравагантна свіча впала. Руки дівчини злетіли догори і кинулися прибивати невеликий вогонь від палаючого ґнота, що запалив складки її лляної сукні. Різкий рух розкидав решту свічок їй з голови. Деякі покотилися вулицею. Інші впали в стічну канаву, де запалили використані презервативи і непридатні паперові гроші з Колишніх часів.

Свічки, терновий вінок — усе це було такою ж перевіркою постави, як і атрибутом білійської моди. Шаста так і думала.

І носити оцю ідіотичну мішуру було не стільки химерною тенденцією, скільки законом.

Дівчина у дирндлі тихо матюкнулася, коли скинула задимлені руїни, на що перетворилися її верхня і нижня спідниці. Шаста напружила м’язи тулуба і тримала хребет рівно, як струну. Роки занять йогою не пройшли дарма, її свічки не хиталися. Трималася вона з королівською поставою монархині на вихованні, коли фланірувала повз місце нещасного випадку.

Звідкись долинув голос:

— Chica![152] — чоловічий голос. — Класні свічки!

Щоб глянути, вона оберталася цілу вічність, — не забуваючи про свічки, — але Шаста впізнала молодого чоловіка, що йшов у її бік. Під рукою він тримав речовий мішок. В іншій стискав книжку в м’якій обкладинці, товсту, як цеглина. То був брат її друга Естебана, зі школи. Гея Естебана. Вона намагалася по обличчю згадати його ім’я.

— Ксав’єр, — допоміг він. Цей брат був натуралом. — Куди це ти зібралася, вся така одягнена, наче біла дівчина?

Вона не збиралася розповідати йому про провал у тесті ДНК. Канєшно, дідусь і бабуся з Кінтана-Роо[153] таки вилізли їй боком. У неї перебір латиноамериканської крові. І не тієї крові з кращих, не з Іспанії. Вона запитала, чи не бачив він Волтера.

Ксав’єр похитав головою і сказав:

— У тебе свічка випала.

— Бля, — лайнулася Шаста, розкриваючи торбу від «Кейт Спейд»[154]. Усередині виявилася розтовчена безладна суміш данської випічки і пончиків із джемом. Вона скривилася, пальцями пробираючись крізь квашу з листкового тіста, баварського крему і цукрової пудри.

Ксав’єр відсахнувся від вигляду розплющених делікатесів, шкірячись із огидою.

— І ким це ти себе уявляєш?

Повільно піднявши погляд, вона гостро глянула на різних інших жінок, які обережно сьорбали лате чи вигулювали собак на повідцях, разом з тим намагаючись утримати корони з палаючими свічками на головах.

— Це щось скандинавське ніби, — кусючі листки і краплі воску пекли її скальп. — Скандинавський варіант дредів.

Ксав’єр закотив очі.

— Ну, має дурнуватий вигляд.

Шаста відрізала:

— Ну, такий закон, — пальці нарешті віднайшли те, що шукали, і вона витягнула обмащену кремом запальничку з липкої драговини. Подала йому, просячи: — Будь ласка?

Ксав’єр узяв липку запальничку. Легенько нюхнув її, ніби хотів облизати. Коли він клацнув пальцем, запальничка випустила шипуче блакитне полум’я.

Шаста схилилася, щоб він міг дістати до свічок. Вона в цей час узяла його за зап’ясток і викрутила руку так, щоб прочитати назву книжки, яку він тримав у руках. «Атлант розправив плечі». Доктор Бролі вів лекції про цю книжку минулого семестру.

Підносячи запальничку до кожного ґнота, Ксав’єр почав співати:

— З днем народження тебе… — тоді спинився і сказав: — Ми всі самотужки депортуємося. Уся мексиканська діаспора ґолтується[155]. — Тобто всі іспанці, латиноамериканці, чикано[156] відправляються на південь за кордон. — Ці білі люди muy loco[157], — засміявся він. — Після того як вони всі подохнуть із голоду чи зітруть одне одного з лиця землі, ми прийдемо і повернемо все до норми. — Мексика тим часом, як пояснював Ксав’єр, розцвіте, як в італійському Відродженні.

Шаста тримала голову дещо схиленою. Витріщаючись на свої дерев’яні клоги, вона запитала:

— У мене віск у волоссі?

— Європейська археологія, — продовжив Ксав’єр, — нав’язала свій фальшивий наратив на все доколумбове. — Він згадав картини і різьблення, що, раніше вважалося, показують, як ацтеки вирізають серця під час людських жертвоприношень. Він точно знає, що це мистецтво ілюструвало, як мезоамериканці проводять успішні операції пересадки серця. Високі кам’яні бруски на вершинах їхніх пірамід були насправді операційними столами, розташованими там, куди найсильніше світило сонце.

— І найдивовижніше, — продовжував Ксав’єр, — це картини, на яких члени племені відрізають голови і тримають їх у повітрі, з них рине кров і вени звисають із відчикрижених ший…

Шаста зіщулилася.

Ті хрящові сцени, пояснив він, — насправді докази успішних операцій пересадки голови.

— Білі науковці, — ледь гукнув молодий чоловік, — мусять заперечувати те, що самі не можуть відтворити!

Біля них молода жінка підійшла зазирнути у вітрину магазину. Свічки, що розпускалися з її корони, підпалили смугастий навіс. Інша молода жінка неподалік сьорбала моко на тротуарі, не відаючи, що її свічки повільно запалюють парасолю «Чинзано» над головою.

Ксав’єр віддав їй запальничку.

— Поїхали зі мною, — наполіг він. — Лиши цих скажених ґринґо, нехай повбивають одне одного.

Це було спокусливо, і Шаста точно відчувала спокусу. Її батьки вже самотужки депортувалися на півострів Юкатан. Крім того, Ксав’єр здавався гарячим альфа-мачо з достатньою кількістю бруду на білих облягаючих джинсах, щоб вони не видавали його за гея. Його брат-гей, найімовірніше, покотив у Гомію. Недивно, що Ксав’єрові хотілося мати якусь компанію. Він такий самотній.

Шаста взяла запальничку і розкрила сумку.

— Я мала би роздавати цю випічку незнайомцям, — вона опустила запальничку в цукрове болото. — Це такий дивний ритуал, якого дотримуються разом із носінням свічкового бриля. — Шаста ухилялася, не хотіла розбивати Ксав’єрові серце. Але вона дійсно мусить знайти Волтера. Щоб змінити тему розмови, вона подала йому відкриту сумку. — Ось шоколадний еклер, наче не дуже помняцканий.

Ксав’єр зрозумів її. Він узяв товчений еклер. Збиті вершки рясніли волосинами. Його листкову смакоту вкривали ковтунці з сумки і поцятковували заблудлі м’ятні льодяники.

— Дякую, — зітхнув він. Мав ображений, та все одно неймовірно привабливий вигляд.

— Дякую, що підпалив мені свічку, — неоковирно сказала вона. Повільно обернулася і обережними кроками, намагаючись утримати свій вінець вогню, змусила себе піти далі.

Національна ганьба. Ніякими іншими словами, окрім як символом сорому, на думку Чарлі, це назвати не можна було. Чорнотопія лише нещодавно повідомила про успішний запуск нових летючих пірамід на основі давнозабутої антигравітаційної технології, придушеної європоцентричними інтересами. Після століть того, як білі це заперечували, темношкірі довели, що піраміди єгипетських фараонів насправді були летючими машинами.

Поки білі наймали шанованого кінорежисера Стенлі Кубрика, щоб обдурити всіх із переконливо знятим матеріалом посадки на Місяць у пустелі в Нью-Мексико, темношкірі тримали дієві методи космічних подорожей у таємниці протягом десятка століть.

Що ж, тепер таємниця стала відомою всім. Чарлі присів перед телевізором і дивився передачу новин із Чорнотопії. Там було чітко видно колосальні піраміди, завбільшки з Хеопсову, що літали над землею на військовій базі. Ці неможливі кам’яні кораблі піднімались у блакитне небо. Один уже успішно приземлився на Місяці, біля місця, де, за словами НАСА, приземлилися білі під час свого вигаданого польоту кінця 1960-х. За лічені дні темношкірі астронавти кинуться далі досліджувати місцевість. Вони не знайдуть ніякого американського прапора. Ніяких м’ячиків для гольфу чи слідів від шин баґґі на Місяці.

Біла етнічна держава Білія опинилася під загрозою повного приниження.

Щоб відволіктися від неминучого, Чарлі розкрив примірник книги Талбота. Він читав її, навіть коли його радники ввійшли до великої тронної зали і показали вибірку привабливих молодих жінок, кожна з яких сподівалася стати його нареченою.

Телевізор продовжував дразнити зображеннями здоровенних пірамід, що висіли в повітрі над квітучим ландшафтом, наповненим гордими, прекрасними темношкірими людьми. Їхній одяг дашикі палахкотів яскравими кольорами. Вони трималися — що чоловіки, що жінки, що діти — підкреслено велично, стояли рівно, з відведеними назад плечима, так ніби всі належать до аристократії.

Талбот Рейнолдс пояснював, що найрозумніша, найрішучіша фракція темношкірих веде трудовий страйк ще з 1600 року чи близько того. Ідея Виправного дня жила в них, наче сíм’я, протягом цілих поколінь. Для цього вони відпрацьовували свою лють, нападаючи одне на одного, знаючи, що люди при владі не зважатимуть на те, що братан убиває братана. Згідно з Талботом, білі готувалися до Виправного дня під час стрілянин у школах і на робочих місцях. Геї вбивали одне одного СНІДом. Гомики ходили в спортзали і вчилися знищувати своєю красою. Усі фракції відпрацьовували якесь холоднокровне вміння задля майбутнього перевороту.

Якщо вони можуть пристосуватися до вбивства власних братанів і сестриць, без вагань чи каяття, звісно, вони можуть убивати своїх хазяїв у політиці, ЗМІ та освіті. Коли прийшов час, вони припинили вбивати одне одного та обернули свою лють назовні.

Ці внутрішньогрупові додаткові втрати підживлювали лють кожної армії стосовно тих захищених, ізольованих, так званих лідерів, які стали на чолі завдяки хорошим спічрайтерам та цілуванню дітей, але які ніколи не показували жодної реальної фізичної сили у світі.

Накачані опіоїдами НАСКАРські селюки… бикуваті темношкірі з усмішками, як грильові решітки… помішані на сексі підари… вони репетирували Виправний день на легких мішенях у власних громадах, і нікому на думку не спадало, що щось може вилитися за межі цих вбивств усередині груп. І ця практика навчила темношкірих краще стріляти. Вона навчила гомиків, як принадно всміхатися, щоб усі тобі довіряли. І вчила білих, якими шляхами втечі користуватиметься маса нажаханих людей під шквалом вогню.

Талбот пояснював, що ці події — не якийсь там щасливий збіг. Виправний день ставав щодня ближчим з кожною стріляниною з автомобіля, кожним рознесенням вірусу, кожним листоношею, що влаштує масове вбивство[158]. Як тільки ці групи повністю скинуть людяність, вони неминуче стратять своїх спільних гнобителів.

По телевізору широченна летюча піраміда зависла в сонячному безхмарному небі над натовпом Чорнотопії, що танцював від радощів. Їхні золоті прикраси блищали, як і усмішки, сповнені щирого щастя і безмірної гордості.

Здавалося, ніби біла раса збилася зі шляху. У неї не залишилося темношкірих і гомосексуалів, поряд з якими можна було почуватися вищими, тож головне джерело гордості зникло. Білі були ніби багата родина, що вела постійний карнавал моральності та винахідливості, щоб вражати придворних ідіотичних і дегенеративних слуг. За відсутності гомосексуалів і темношкірих Чарлі та його білі колеги втратили мотивацію жити гордим життям. Без підлеглих, яких можна було б чимсь засліплювати, біла етнічна держава, здавалося, заплуталась.

Він вимкнув звук телевізора і дивився на радісні танці жителів Чорнотопії.

Біла раса була ніби батько, який пережив власних дітей. Не залишилося кого повчати чи вражати. Жодної слабкої, бракованої версії самого себе, яку можна годувати лекціями чи рятувати. Ніби Бог спостерігає, як умирає його останнє творіння. У новому, чепурному, впорядкованому світі білої етнічної країни що для неї таїть майбутнє? Біла раса пройшла всі свої випробування. Чи можуть вони зробити траву зеленішою? Змусити поїзди приходити ще точніше за графіком?

У такі миті Виправний день здавався гігантським кроком назад. Після ризикованих соціальних експериментів останніх трьох сотень років білі люди могли лише повернутися до світу лицарів та аристократів. Якоїсь фортеці Нормана Роквела[159], миловидності «Ридерз Дайджеста»[160].

У вухо Чарлі зашепотів голос. Мажордом попередив його:

— Кілька жон до вас на оглядини прибули, сер.

Цокіт каблуків і поклони від холуїв наповнили його гидотним презирством. Будь-який чоловік, який власноручно не взяв участі в різанині, дратував Чарлі. Він залишив свій слід, Чарлі довів свою доблесть, і це означає, що до кінця життя слабші чоловіки уникатимуть його. Боягузи обурюватимуться і зневажатимуть його здобутки. Він існуватиме на самоті більшу частину решти життя свого і лише сам собі зможе щось нараджувати, оскільки людей його рівня залишилося мало зовсім. Саме тому цей вибір ідеальної пари такий немислимо важливий. Важливий, але аж ніяк не легкий.

Чарлі відклав книгу і натиснув на кнопку пульта, щоб розчинити зображення в телевізорі. Йому потрібно було ледь повернути голову, щоб глянути на дозрілих молодих кобилок, яких заводили всередину. Одягнені в короткі спідниці пастельного кольору, що нагадували великодні яйця, нервували вони. Їхні виразні привабливі очі намагалися привернути і втримати увагу. Віями стріпували. Блискучі губи випинали. Деякі глибоко вдихали і перса виставляли вперед. Та не обдурити його. Як можуть вони зрозуміти, як це — бути кимсь, окрім як просто жінкою? Вони ведуть матеріальне життя, не вірять у ніщо, окрім видимого, відчутного, відкрито проголошеного.

Серед цього хаосу і чепуріння одна з них привернула його увагу. Вона стояла з царським спокоєм, не рухаючи тонкими кінцівками, потенційна королева. Медове волосся спадало на її плечі багато розшитої селянської сукні. Чарлі міг уявити, як вона розмахує косою на плодючих полях золотої пшениці. Лоно її приведе нове покоління богів. Чарлі зачне у ній нову орду винахідників і художників, щоб оживити білу расу.

Він роздивлявся її руки кольору слонової кістки, грушоподібну випуклість кожної невинної груді. Невеличкі ступні були взуті в прості шкіряні сандалі. Барвінкові очі свідчили про покірний тваринний розум. Чарлі вказав на неї легеньким клацанням пальців, звертаючись:

— Невісто…

Вона всього на рік-два від нього молодша. Своїм найпишнішим голосом він поцікавився:

— Як зовуть тебе, дитино?

На мить вона витріщилася на нього, не в змозі промовити й слова. Мабуть, вона думала, що він тижнями нічого не робив, лише спостерігав парад імовірних жон. Він ще ні разу не розмовляв із жодною з легіонів привабливих жінок. Її мовчання лише додало принадності, й Чарлі відчув, як його соромота збуджується від думки, що скоро він її матиме.

Коли вона так і не спромоглася нічого сказати, втрутився мажордом.

— Ваша величносте, — сказав він, — Шаста вона на ймення.

Шаста. Королева Шаста.

Вона буде його, ідеальною арійською дружиною Чарлі.

Дуже небагато думок у неї в голові були її власними, зважаючи на те, що жила вона на солоних крекерах і джині. Міс Жозефіна не наважувалася їсти те, що їй приносила Арабелла. Вона скрупульозно зливала ту їжу невеличкими шматочками, проте лише пізно вночі, коли її не було чутно. Днями й ночами вона звикла облишати свою маленьку телевізійну п’єсу. Їй потрібна була компанія, незважаючи на те, що це завжди був цей Талбот. За його словами, білі з радістю здали Джексон, штат Міссісіпі. Так само як темношкірі покинули Детройт. Він говорив, що це був трьохсотлітній сором для етнічних європейців, що вони не могли обробляти свої рисові плантації або зрізати власний тютюн чи цукрову тростину в задушливу спеку. Мічиган був нічим іншим, як снігом та іржавими крилами автомобілів. Білим була потрібна зима, казав Талбот, був потрібен вимушений відпочинок, інакше вони божеволіли від праці. А темношкірі ненавиділи дурний сніг.

Можна було уявити, як Талбот, утілений на папері в його книжці, у своєрідному стилі говорить такі речі. Випадки божевільної проникливості, так їх називала міс Жозефіна. Божевілля, яке вважають новим здоровим глуздом.

Він говорив, що білі з півдня зволікали з міграцією на північ одразу після війни північної агресії[161], оскільки не хотіли доводити, що «Нью-Йорк Таймз» має рацію. Їм не було ніякого діла до Джорджії, Міссісіпі чи Луїзіани. Але підібгати хвости і здати південь його законному населенню означало дозволити другому черевику війни нарешті гупнути. Етнічні європейці не сумували би за тими краєвидами кудзу[162] і водяними мокасиновими зміями. Утримувати Флориду було ніби, усміхаючись, позувати з мертвим тілом новонародженої дочки у мереживній сорочці для хрестин і дрібному перлиновому намисті й удавати, що ця дівчинка колись оклигає. Флорида померла для білих людей.

Ніби говорячи безпосередньо до міс Жозефіни, Талбот красномовно повідав про міазми і драговини, які постійно тягнуть до гниття і занепаду. Ніщо у світі не могло підтримати білих півдня, окрім їхньої шотландсько-ірландської затятості. Злісні бризи і паруючі болота не дарували білим нічого, окрім раку шкіри і малярії. Міста на півночі, на кшталт Чикаго і Філадельфії, дошкуляли темношкірим дефіцитом вітаміну D, недоїданням і обмороженнями.

Міс Жозефіна, розміщена високо в цьому тісному наборі кімнат, переповнених, наче крамниця лахмітника, всіма срібними кубками і трофеями, всіма дипломами, щоденниками, пам’яттю і родинною Біблією, вона була мозком усіх цих речей. Вартовою ізольованого аванпоста. Духом, що піднявся нагору, серед алкоголю з багатств у льоху, які вона наказала поховати разом із нею, для надійного зберігання, усі запаси бренді й мадерського портвейну. Ящики з цим алкоголем контрабандою тягали втікачі від блокади під час війни за відділення[163].

П’яний швидкоплинний імпульс спав на думку міс Жо. Вона може спалити ці скарби. Минуле лежить у її руках, управительки чи катині. Вона може спалити цей будинок і всі браковані реліквії з ним.

Чарлі знав, у чому проблема. Бачте, біла раса навчилася сублімувати свої сексуальні імпульси. Вона навчилася відстрочувати насолоду і вигадувати електричні лампочки, маммографію й ботаніку, замість того щоб просто дрочити на порно чи натягувати кожну блядь, яка цього хоче. Як наслідок, білі люди, здебільшого білі чоловіки, цілком щиросердечно створили технології та отримали хвалу за ідеальну цивілізацію, де все працює. Проблеми з’явилися, коли інші раси не сублімували, як треба було, а лише продовжували шуркати кожен шмат пиздятини, зі СНІДом чи без, із герпесом чи без, і далі плодили дітей. Бачте, білі чоловіки обміняли дітей на патент на все хороше і значний гонорар, проте ці ж чоловіки знехтували участю у великих перегонах. Перегонах населення. Так ситуацію бачив Чарлі. Бачив, що білий чоловік був настільки зайнятий тим, що не трахався, що у нього залишалися сили, щоб винайти сонячну енергію. Та від цього він втрачав важелі впливу. Це все є у Стоддарда[164]. Бачте, технології та діти завжди намагаються знайти баланс упродовж історії. Коли технології опиняються попереду, діти відстають. А коли діти вириваються вперед, технології плентаються позаду. Прогрес людства от-от проковтнуло б море чужих дітей, і це означало б відмову від вулканізованої гуми і зворотного осмосу, оскільки не було б розумних людей, які б займалися цими сегментами суспільства.

От якби білі люди могли відпочити. Якби могли взяти паузу від анодування всього підряд і, можливо, просто понатягували парочку пілоток, тоді в цивілізації був би шанс. Не те щоб білі жінки дуже допомагали. Ні, для них новинкою було вигадувати рентген та «іБей», й, очевидно, вони не тішилися ідеєю відмовитися від публічних похвал та здійняти ноги в повітря. Саме тому й настав Виправний день. Він дасть кільком альфа-мужикам можливість підняти чисельність білих. Він відбере спокусу до отримання наукових ступенів з жіночих досліджень та іншої херні, яка принаджувала жінок, щоб ті дозволяли своїм цінним арійським яйцеклітинам висихати.

Виправний день дав таким чоловікам, як Чарлі, з літрами сперми і не найкращим розумінням матаналізу, можливість повернути білу команду знову в гру.

Отак просто.

У Довсона рука не піднімалася, щоб відрізати жінці вухо. Неважливо, скільки вона молила. Вона нарешті вихопила ніж для килимів і почала сама це робити, а тоді здалася й розплакалась.

Вона стояла на колінах, у пилюці, перед ним. Стоячи над нею, він бачив верхівку її правого вуха, що запеклася кров’ю. Очевидно, вона пробувала, мабуть, кілька разів відрізати вухо самотужки.

Деталь за деталлю відтворювався її Виправний день. Спочатку, незважаючи на прохання, щоб студенти поставили телефони на беззвучний режим, один із телефонів почав сигналити. Потім інший. Телефони хором відзначали один і той же момент. Пікання, пищання і собачий гавкіт, у какофонії. І це було не так, що лише якась групка студентів у величезній аудиторії полізла в рюкзаки «Геллоу Кітті» та «Джи Ай Джо» й дістала звідти зброю. Професорка зі своєю групою аспірантів-асистентів роззиралася зі здивування, коли кожна рука полізла під стіл. Заревів оглушливий хор незліченних замків-блискавок. Усі студенти вирівнялися на сидіннях, витягнули руки, і долоня кожного з них стискала якусь зброю.

— Було схоже на те, — невпевнено промимрила вона. Одна тремтяча рука молотила повітря. — Ніби на нас націлився ліс чорних палиць. — Короткі стволи пістолетів, довгі стволи рушниць і дробовиків, і десь між ними дула револьверів.

Чорні палиці ригнули вогнем, стіна стволів спалахнула і задимілася, запах чорного пороху, й один аспірант повалився на сцену двома глухими ударами. Вона нічого не чула після першого вибуху.

Аспірант тягнув себе до неї. Його ноги залишилися там, де і впали, але торс і руки жалібно тягнулися до безпеки, волочачи покручені нутрощі, ніби жирну бахрому. Він доповз до місця, де вона присіла за підвищенням. Кулі й вибухи картечі розтрощили екран позаду них і вибили дірки в штукатурці.

Єдиним звуком була постійна стрілянина. Вона не чула, чи він насправді сказав ці слова, та коли той аспірант протягнув свою синю, передсмертну, вже мертву руку до неї, його губи мерця промовили:

— Допоможіть мені…

Її цінна команда позаштатних професорів, команда, яку вона ретельно відбирала і роками вербувала з інших інституцій, вони гепалися, наче викинуті на берег дельфіни, пошматовані так, що зовсім не були схожі на живих, але продовжували підстрибувати, наче маріонетки, і непристойно смикатися, поки неминучість упивалася в їхні трупи.

Вона ризикнула й потягнулася з-за підвищення. Її пальці обплелися між крижаними пальцями хлопця, і професорка потягнула його в’ялу масу в безпечне місце. Здавалося, що він спить, поклавши голову їй на коліна.

Довсон стиснув щелепи, щоб стриматися й не запитати, як звали того аспіранта.

Тоді, біля Довсона, жінка більше не схлипувала, вона похмуро дивилася на землю й пробурмотіла:

— Всього за кілька днів мав закінчити свою докторську дисертацію на тему гендерної флюїдності… — усе її тіло наче зсудомило від емоційного болю. — Лише тому, що він змусив якихось студентів читати белл гукс![165]

Вони прогулювалися його садами, Чарлі зі своєю майбутньою жоною. Гаючи час серед давніх римських поїлок для птахів і класичних елліністичних садових декорацій, конфіскованих із головних музеїв по всіх колишніх сполучених штатах. Він указав на вавилонську садову декорацію, яку знайшов, коли вони розорили Ґетті[166]. Сподіваючись вразити її, він привернув увагу до купи жовтих петуній, посаджених у месопотамській кам’яній різьбленій штуці, яку він дістав із Національного музею у Вашингтоні. Павичі хизувалися своєю пишнотою, та вони й близько біля Шасти не стояли.

Вражена, вона глянула на єгипетську статую якоїсь жінки, якій було мільйон років. Чарлі змусив свою команду розмалювати її ірлдандським зеленим кольором, щоб підходила під нові садові меблі. Шаста побачила її й сказала:

— Чудовенько.

Чарлі хотів показати їй офігенні речі, які він дістав у Інституті мистецтв Чикаго. Дуже старі речі. Речі, які, він сподівався, їй сподобаються. Перевірка залицянням уже майже завершилася. Їм іще потрібен був генетичний тест, щоб довести, що вона офіційно біла, але це лише формальність. Лише один погляд, і він знав, що вона біла. Чисте небо, мабуть, було створене за її барвінково-блакитними очима. Пташиним співам не дорівнятися до її сміху. Вона така невинна, така мила, така наївна. Досі вірить у глобальне потепління і Голокост.

Чарлі підозрював, що вже ґвалтує їй вуха, але він нервувався. Ніяк не міг замовкнути.

Змусив її зупинитися й захоплюватися великими свічниками, які він підібрав у якійсь церкві чи ще десь на П’ятій авеню. Чисте золото, щось таке, тож вони можуть стояти надворі цілий рік. Він змусив її присісти, взяти один і спробувати підняти, щоб відчути, який він важкий. Вона не змогла.

— Дуже кльово, — погодилася вона.

Новий непотріб прибував щоденно. Ще більше старих пилонакопичувачів з Ґетті, фігня з Музею мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку, однаково. Бригада чоловіків тільки те й робила, що розпаковувала ящики і намагалася знайти місця, де все можна розкласти.

Поки вони прогулювалися, він намагався справити враження розповідями про труднощі свого життя. До життя аристократа потрібно було потроху звикати. Наприклад, до всіх життів, які дослуховуються до кожнісінького його слова. Не згадуючи вже про дорогу їжу, яку всемогутні магнати мають їсти. Цього ранку, наприклад, він почувався ледь не зґвалтованим ранковою дефекацією.

Так почалося їхнє формальне залицяння, і з ним — Шастина освіта. Чарлі читав їй уривки з книги Талбота. Повільно віщав, що жінка рано вирішує, любити душу всередині її лона чи відмовитися від неї. Як тільки та дитина народжується з лона природним шляхом, темношкіра вона, чи смаглява, чи азіатська, мати нічого не вдіє, але відчуває до неї любов і гордість. Імпульс, що так багато пояснює в жіночому мистецтві.

Тоді як білий чоловік до того, як полюбити, мусить побачити, що новонароджений — це здорове факсиміле його самого. Бо білі чоловіки завжди в такій облозі, оточені зіпсованими ідеями та принизливими зусиллями нижчих рас, що білий чоловік мусить бути впевненим, що його нащадок буде йому вірним союзником.

У славному новому світі, запевнив її Чарлі, усі діти матимуть цінність. Навіть гомосексуальна дитина — цінна. Як тільки вона досягне віку проголошення, її зможуть обміняти на невинного гетеросексуального хлопчика чи дівчинку, яких помилково виховали в неволі геї чи лесбійки.

Поки менестрелі вигравали їм серенади на лірах і трубах у полях, повних маргариток, Чарлі зачитував їй уголос із книги Талбота:

Лише Бог може створити щось нове. Ми можемо тільки наслідувати шаблони, визначати небачене і поєднувати речі, щоб створювати незначні різновиди.

Він читав:

Виправний день спричинило завершення завершення.

Згідно з Талботом, технології та моральність створили середовище, де ніщо, окрім смерті, нічого не вирішує. Ворожнечі вічно живуть в Інтернеті. Ніхто не може втекти від свого минулого. Ніщо не забуто. Але навпаки, чоловіки пристосовані та звиклі сприймати сором і приниження як скороминущу перешкоду. Жодна публічна особа, яка будь-яким чином виявилася дегенеративною, не уникає уваги суспільства надовго. У завершенні не було завершення. Виправний день виник, щоб вирішити те, що нічого не вирішувалося.

По радіо Талбот зачитував новини: «Об’єднана рада родів повідомляє, що тіло президента колишніх сполучених штатів не знайшли. Він зник ще з часу Виправного дня, і чиновники розглядають можливість, що він покинув будівлю уряду з допомогою агентів зовнішніх сил».

«Речники родів повідомляють про вибух бомби на переповненій людьми вулиці в етнічній державі білих… у Чорнотопії… у Гомії… і двоє людей… шестеро людей… вісімнадцятеро людей вважаються загиблими в результаті вибуху».

«Терористи у змові з колишнім президентом взяли відповідальність за газову атаку… підпал… саботаж… Громадяни, що володіють інформацією стосовно цих злочинів, повинні негайно повідомити представникам роду».

Як передбачала синьо-чорна книжка:

У час найбільшої моральної та етнічної кризи люди стануть на бік тих шляхетних лідерів, у яких буде найбільше зброї.

Як пророкував Талбот, вступила у дію певна форма стокгольмського синдрому. Люди приймали нових лідерів, тому що хотіли мати якихось лідерів, а колишні загинули. Такі нюанси, як те, хто керуватиме країною, стали другорядними порівняно зі щоденними викликами їхніх життів. Такими як забезпечення дітей, наприклад. Чи завершення роботи або навчання. Чи пошук пари. Ці люди, на яких найбільше би вплинула нависла війна, відчували полегшення. Громадяни звикли пристосовуватися до вимог влади. Конкретна суть влади не відігравала істотної ролі.

Природно, що багато хто образився на те, яких жорстоких заходів було вжито, але не настільки, щоб захотіти віддати власне життя на знак протесту. Мертві залишилися мертвими.

Кожна особа була обдарована грудкою інтелекту. Кожна грудка бачиться і ділиться з іншими. Як пише Талбот, наші душі тримаються за тіла так само, як люди, що не вміють плавати, тримаються за краєчок басейну.

Літаки перетинали небо. Кожен завантажений літак переносив людей на відповідну територію. Молоді тішилися, що беруть участь у найбільшому соціальному вдосконаленні в сучасній історії. Старші переможені. Усі речі були спаковані й відправлені. Ті, хто здав своє майно, лізли в Інтернет і вибирали доступний будинок за такою ж ціною серед тих, які конфіскували в інших людей, що переселилися. В аеропортах сім’ї не відпускали далеко дітей і вивчали фотографії на телефонах, відеотури по будинках, фермах і квартирах, які вже вибрали.

Назвати це соціальним експериментом було неправильно. Він не мав права провалитися. Його організатори мусять зробити його успішним.

Через століття після опівночі Смакота зі своїм чоловіком стояли в обіймах після подружньої зустрічі в туалетній кабінці автобусної станції.

— Вони називають Джарвіса «дядьком Томом з Фінляндії»[167], — сказав Джентрі.

Смакота запитала:

— Що це означає?

Джентрі знизав плечима і похитав головою.

— Щось ніби про те, що він дуже мускулистий, — сказав він. — Це не комплімент. — Він дуже довго дивився вниз, роздивляючись гидоту на підлозі туалетної кабінки. Він запитав: — То не перкоцет?

Смакота хотіла запитати, чи вони з Джарвісом трахалися. Чоловіки, вони такі, що й драговину виїбуть. Та вона не хотіла почути неправильну відповідь, тому мовчала.

Напевно, білі щось підозрювали. Протягом останніх років популярна культура білих підібралася зловісно близько до того, щоб відкрити неймовірну мудрість і силу, яку темношкірі давно приховували. Білі надавали вигаданим персонажам, так званим магічним неграм, надприродні здібності й розумові можливості, що натякали на немислимі дари, які темношкірі тримали при собі. Та з виникненням Чорнотопії нарешті сестриці — які грали ролі нахабних нарколиг і хворобливо ожирілих шахрайок на соціальному забезпеченні, які приклеювали собі до голів світле жіноче волосся, пародіюючи білі стандарти краси, що їх егоцентричні білі блазні сприймали як комплімент, — ці королівські темношкірі сестриці нарешті змогли скинути свої фальстафські[168] ролі й зайняти законне місце невпинних цілительок і знавчинь великих космічних істин.

Користуючись своїм невід’ємним правом, люди Чорнотопії неквапно гуляли широкими авеню своїх екологічно привабливих міст. Довгі кінцівки світилися здоров’ям. Жінки, стрункі й привабливі, — впевненою мудрістю. Бездоганні шпилі граційно виступали в чисте небо, заперечуючи фізику кам’яного віку відсталих білих чоловіків.

Темношкірі не стільки прогулювалися, скільки пливли в постійному русі. Вони не смикались, як жителі Білії. У мові білих людей не було слів на позначення такого гладенького, плавного аж за межами плавності руху. Мало того, з кожною такою прогалиною мова білих терпіла крах, тож Чорнотопія відродила свою власну давню мову.

Поки історію білих писали словами, історію темношкірих писали мелодіями.

Братани скидали мантії жорстоких психічно хворих убивць, цей настільки поширений і жорсткий образ, що лише недалекі білі на нього купувалися. Це стало жартом для «своїх»: наскільки по-чудернацьки можуть поводитися братани? Наскільки далеко вони можуть зайти зі своєю музикою, до того як білі гнобителі не почнуть загадуватися, чи увесь цей спектакль не їм на користь?

Коли вони голосно говорили і ще голосніше сміялися, це було, щоб приховати правду, оскільки більша частина спілкування одне з одним відбувається через розумову телепатію.

Маючи можливість вільно приймати свою спадщину мудрих шаманів, братани радісно скидали бейсболки і бандани, червоні й сині зовнішні ознаки їхньої вдаваної приналежності до банд[169]. Вони сміялися на знак останнього прощання зі слизькою ебонікою[170], у якій приховували свій геній від білих людей. Під цими закодованими словами ховались алхімічні формули створення цінних діамантів із піску, і щойно звільнені братани породжували масову кількість діамантів, а також виявляли такі ж гори рубінів і бездоганних смарагдів, моделювали всі ці коштовності так, щоб створювати немислимі палаци, що вловлювали сонячне світло й світилися всередині, наче райські веселки, до яких кволим вітражним вікнам соборів білих і близько було не дорівнятися.

У Чорнотопії люди продовжували оспівувати й хвалити Землю, і на знак вдячності діаманти вистрибували із землі, виростали завбільшки з хмарочоси і прохромлювали небо, як мінарети. А розплавлене золото пузирилося і миттєво затвердівало, формуючи куполи палаців, під якими вкривалися вірні.

Ховаючись у цьому кольоровому раю, темношкірі повернули собі долю, яку в них відібрало правління білих. Уперше за всю історію зусилля темношкірих приноситимуть користь лише темношкірим, а не підноситимуть дари ворогам. І міста, відомі під назвами Атланта, Бірмінгем і Маямі, всі ці білі міста спустошились, і величні темношкірі з мускулистими спинами, що сяяли від чистого поту, вони співали на появу славетних храмів, щоб ушанувати предків, і ці споруди врізноманітнювали горизонт формами, надто приголомшливими для уявлень білих, і всередині цих мамонтових вілл братани й сестриці жили в цілковитій згоді з усіма тваринами, у бездоганній гармонії з природним і духовними світами.

Ті кілька білих, яким дозволили краєм ока глянути на дива Чорнотопії, повернулись у сльозах благоговіння. І щоб зберегти їхню вперту, печерну фантазію вищості, ці білі чоловіки голосно і палко заявляли, що самоцвітні палаци й міжпланетні летючі піраміди — то все брехня і чиста ілюзія. І коли сестриці знищили всі форми раку в Чорнотопії, заздрісні білі вимагали доказів, та як можна довести те, чого не існує? Бо мудрість підказала сестрицям шлях до предковічних духів, жінки завербували їх, щоб ті прогнали рак, СНІД і герпес, доки кожна темношкіра людина не одужає.

І поки білі намагалися збільшити свою чисельність, їхні наука і технології припинили розвиватися. І деякі білі не цуралися проникати в Чорнотопію й плюндрувати її пишноту. Бо наука і математика білих були призначені лише для побудови атомних бомб, поки інтелект темношкірих щодня плодив нові дива, які покращували життя, особливо життя жінок, бо Чорнотопія вважала своїх сестриць найбільшим скарбом.

І йдучи за прикладом білих чоловіків на кшталт журналіста Джона Ґриффіна, який затемнив собі обличчя метоксаленом і ультрафіолетовим світлом і проникнув до темношкірих, щоб привласнити їхні досягнення й досвід і видати їх за свої у книжці «Чорні, як я», заробивши таким чином свій статок… так само білі чоловіки Білії маскувались і пролізали через кордон.

Яка дурість! Білі вміли лише копіювати дурнуваті складні рукостискання і мішкуватоштанну тарабарщину, яку темношкірі вигадали навмисне, тож братани одразу розпізнавали цих хитруватих самозванців. Удавані крадії, ці сварливі білі чмошники з пістолетами в руках, невдержимими стегнами, руками на промежині та блекфейсом[171], з яких усі сміялися і змусили думати, наче вони успішно проникли в Чорнотопію. Там братани навчали їх уживати власну сечу, нібито для лікування раку, і вдавані культурні крадії тікали додому, і майже всі білі перейняли цю діяльність.

В інструкції з експлуатації було вказано «лише для прання у пральній машинці» та «міцність». Ґевін стягнув целофан з хімчистки зі своєї улюбленої сорочки «Сенд» і розстебнув ґудзики. Він скинув її з вішака. Така годяща. Такі насичені помаранчевий і червоний кольори. Він одягав її двічі, боявся, що може поплямити чи що барва зблякне. Затиснувши комір підборіддям, він склав сорочку на грудях, підрівнюючи рукави. Зігнув складену сорочку вдруге, тоді втретє, щоб був гладенький рівненький згорток, який він поклав у порожню валізу на підлозі.

Голос. Не материн. Його сестра Шарм сказала:

— Ця сорочка нікуди не годиться.

Вона стояла, спершись на дверний проріз, схрестивши руки на грудях. Шарм підняла руку, наче сигнал «стоп», щоб притишити будь-яку відповідь. Вона підійшла до відчиненої шафи, повільно опустила плечі. Маса ковбойських сорочок-ретро з перламутровими застібками. Палевні светри «Дольче» з металізованими прикрасами. Вінтажний «Версаче». Перед нею лежав посаг, який Ґевін приготував для дорослого життя. Його гомосексуальна скриня з приданим, якщо на те пішло.

Сестра посмикувала перед власної уніформенної сорочки з військового розпродажу.

— Носитимеш її, як залізо.

Оливково-сіра. Незаправлена, краї висять майже до колін її блакитних джинсів. Перше, що вона знайшла в його шафі, це сорочку з комісійної крамниці з парусинового матеріалу кольору хакі, ожвавленого нашивками. Уніформа бойскаута із секонд-генду, доповнена зображенням «орла-скаута»[172].

Ґевін запротестував:

— Це незминальна тканина.

Шарм відкинула сорочку «Сенд» і замінила її на хакі.

— Ти не на показ мод їдеш, — сказала вона. — Там концентраційний табір.

Книга Талбота називала те місце Центром резервного утримання. Донедавна, до Виправного дня, цей конкретний центр, куди призначили Ґевіна, був в’язницею з низьким рівнем безпеки.

Рік первинного переселення наблизився до кінця. Тих, хто народився на неправильній території — геї та лесбійки з гетеросексуальними батьками чи люди з невідповідною перевагою субсахарської або європеоїдної ДНК, — сім’ї віддавали під опіку держави, доки схожих хибнонароджених дітей не знайдуть для обміну на відповідній території. Десь у Гомії, дай Боже, вісімнадцятирічний гомосексуал пакує валізу і збирається у схожий табір утримання. Після майже двадцяти років, протягом яких їх годували, одягали і навчали, Ґевін і такі, як він, представляють надто велику інвестицію, щоб залишати її без нагляду. Якщо вони спробують незаконно емігрувати чи втекти в Канаду або накласти на себе руки, нація втратить значний експортний товар.

Він мляво замислився, чи немає підземної залізниці, яка б дозволила хибнонародженим швидшим шляхом дістатися на належну територію. Щоб обійти звичне очікування кандидата для обміну. Якась система конспіративних квартир. Торговці людьми. Можливо, існують якісь «койоти»[173], яким можна заплатити, щоб його перевели через кордон.

Шарм потягнула верхню шухлядку комода і витягла Ґевінові шкарпетки. З них вона вибрала дві пари темно-синіх, три чорних, пару однотонних зелених і шість пар білих спортивних. Запихаючи їх у валізу, вона сказала:

— Принаймні ти не апарат для народження дітей якогось вождя.

Малоймовірно, що вона стане дружиною вождя, не з її обпаленим на сонці обличчям і коротким волоссям. Ще одна причина, чому він здається на утримання й експорт. Якщо рівний обмін недоступний, територія, що приймає, мусить сплатити більше півмільйона талботів компенсації. Ґевіновим батькам гроші згодяться. Навіть Шарм це знає. Вони зможуть купити якесь підприємство, якусь невелику ферму, вирощувати кукурудзу, розводити тварин, мати всі продукти, необхідні, щоб бути самодостатніми в новій економіці. Інакше стануть, як усі їхні знайомі колишні білі комірці, колишні айтішники, колишні папірцеві професіонали. Щоб вижити, їм доведеться стати кріпаками у місцевого вождя.

Інші можуть втекти за кордон. Чи вдихнути смерть із вихлопної труби в зачиненому гаражі. Та, якщо трохи потерпіти, Ґевін припускав, що все може закінчитися безпрограшно. Він пристосується в Гомії, а його родина отримає засоби для існування і свободу.

Сестра вклякла біля ліжка і полізла під низ, витягнула тенісні кросівки і лофери. Пару кожного взуття вона вклала в поліетиленовий пакет для покупок і вмостила у валізі біля складеної пари бриджів, які вона вибрала. Ґевін ненавидів бриджі. Вони лежали на камуфляжних штанах, які вона порекомендувала, оскільки на них ніколи не видно плям. Між одягом Шарм затиснула пластиковий контейнер із зубною щіткою, бритвою, зубною пастою і гребінцем. Сорочка «Сенд», прекрасна і непрактична, лежала у всій своїй клітчастій оранжевій красі на ліжку, куди вона її перенесла.

Те, що його сестра сказала далі, він не зрозумів.

— Питаю, — повторила вона, — чи ти чув про того хлопця, Волтера?

Ґевін довго оглядав кімнату, востаннє.

— Якого Волтера?

Шарм швидко відповіла:

— Того, що зустрічався з Шастою з універу.

Він похитав головою.

— А що?

Сестра подивилася на вільне місце у валізі. Вона витягнула з верхньої полиці шафи важкий шерстяний светр і легший бавовняний. Скрутила їх і спакувала. В комоді знову проігнорувала стилізовані мікрофіброві голодупі суспензорії[174] від «Ендрю Кристіан» на користь його старих-добрих тісних білих плавок. Вона скрутила пару мішкуватих шнурованих шортів, які, за її словами, можуть служити заодно і для купання.

Щось запитала.

Ґевін перепитав:

— Що-що?

М’яко, так ніби він збирається лише в якийсь літній табір до кінця життя, сестра запитала:

— Сумуватимеш за мною?

Він сказав собі, що там, у його майбутньому, будуть кращий одяг і все краще за будь-що з того, що він змушений покинути. Одяг і достатньо любові. Він навіть на мить не задумається про той жалюгідний гардероб, який купив за гроші з підстригання газонів чи вигулювання собак. Там, десь там, є любов, яка змусить його забути про сестру і біологічних батьків.

Спакувавши валізу, Шарм озвалася:

— Не турбуйся. Буде весело, — і додала: — Хтозна? — але то вимовив лише її рот.

Ґевін зиркнув на неї в дзеркалі над комодом. Поки стояв спиною, вона потай підняла гарну сорочку в помаранчеву клітинку і запхала її під усі ті практичні довготривалі джинси і парусини. Закрила валізу і застебнула.

Поки домоправителька закручувала пасма волосся в тісні завитки, міс Жозефіна схилилася над розкритою книжкою. У неї на колінах лежав важкий, закаляний мухами примірник «Звіяних вітром», очі пробігали діалогом, написаним Марґарет Мітчелл, а губи міс Жозефіни безгучно відтворювали діалектну говірку. Губи пекли, коли вона прикладала до них жорсткі крупиці кам’яної солі. Губи пекли і розпухали, доки не почали тріскати й вона відчула смак крові й солі на язику.

На туалетному столику лежали протези. Зуби майже світилися шарами перламутрово-білого лаку для нігтів. У темряві, цілковитій темряві, вони світитимуться завдяки фосфоресцентним фарбам, які міс Жо додала до лаку.

Вона дивилася на відображення в дзеркалі за книгою, і їй воно подобалося. Метоксален, як той, яким скористався Джон Ґриффін, коли писав «Чорні, як я», працював чарівно. Подіяв так само, як і на того Сприґла, репортера, що прийняв масивні дози препарату в 1948 році й поїздив Сходом, щоб написати книжку «На землі Джима Кроу». Щоб не відставати, репортерка Ґрейс Гелсел зробила собі блекфейс і в 1969-му написала власну книжку «Посестра». Допитливі американські репортери завжди розфарбовувалися чорним і писали про свої навіжені пригоди.

І зовсім не вони це вигадали. Ел Джонсон у 1927 році. Фрімен Ґозден і Чарлз Коррел у ролях Емоса й Енді в 1928-му. Джуді Ґарланд ще у 1938-му в «Усім співати», а тоді знову Майкі Руні в 1941-му для «Крихітки на Бродвеї». Усе, що було потрібно, це тридцять міліграм метоксалену, а тоді — якийсь час на сонці. Навіть зараз ультрафіолетове світло осявало міс Жо з кожного з кількох можливих кутів, рівномірно потрапляючи на її голі руки, ноги, шию та обличчя, поки вона елегантно пітніла у своїй мереживній нічній сорочці.

Побічними діями можуть бути головні болі, запаморочення, безсоння і нудота, та це не зупинило прекрасну Еву Ґарднер, коли вона грала вродливу чорну сирену в «Театрі на плаву». Так само як і можливе ушкодження нирки не переконало Джинн Крейн відмовитися від перетворення на милу темношкіру дівчинку у видатному фільмі 1949 року «Пінкі». Уже в 1965-му Лоуренс Олів’є ризикнув здоров’ям, щоб зіграти темношкірого Отелло. Йому загрожувало порушення роботи печінки, а також рак. Навіть зараз у міс Жозефіни все пливло в голові. В очах тьмарилося. Та це невелика ціна за дивовижний препарат, що дозволяв білим людям ставати темношкірими.

Не те щоб Арабелла це розуміла. Дурна жінка смикнула за ще одне пасмо і закрутила його навколо шпильки для волосся. Більша частина волосся міцно прилягала до її скальпа таким же чином. Наступним кроком домоправителька зробить перманент. Вона почекає трішки довше, перед тим як застосувати інгібітор. Скористається ананасовим соком, бо він має ідеальну кислотність. Якщо зачекає дещицю довше, то зовсім спалить волосся. Після того як шпильки витягнуть, щойно міс Жо розпушить вигнуте, тісно закручене волосся, воно обрамить її обличчя, ніби буйний оніксовий ореол. Пофарбований, звісно.

Поміж болем від натягнутого волосся і нудотою в животі, поміж солоними роздутими губами і спітнілою шкірою, міс Жо старалася вимовляти віджилу говірку саме так, як її прописувала Мітчелл. Відображення, що дивилося з дзеркала туалетного столика, заледве нагадувало чарівну персонажку Еви Ґарднер, Джулі Ла Верн, але ця новоспечена особа буде втечею міс Жо від напруги її теперішнього смутного становища.

Саме так, як велів Талбот Рейнолдс, Волтер запустив Список онлайн. Спочатку люди про нього жартували. Ні, спочатку вони його ігнорували. Лише після того, як вони його помітили, тоді почали висміювати. Як тільки там набралося кілька мільйонів публікацій, дехто образився і вимагав, щоб Список закрили. Здебільшого це були люди, чиї імена набрали найбільшу кількість голосів, політики, професура і медійні знаменитості. Волтер сидів у підвалі покинутого будинку, щогодини оновлював екран і вражався реакцією.

Він запитав Талбота:

— Як ми це монетизуємо? — він мав на увазі купівлю будинків, ту саму грандіозну схему, якою він мріяв звабити Шасту.

Талбот, усе ще прикутий до крісла, Талбот, одурманений від крововтрати і поцяткований струпами та шрамами від леза бритви, сказав:

— Запиши такі імена… — поки його заражені порізи стікали гноєм, він протарахкотів із десяток імен, які Волтер поспішно нашкрябав у своєму блокноті. — Пошукай в неті, — скомандував Талбот. — Зв’яжися з кожним.

Волтер пробігся по Списку.

— Це зробить мене багатим?

Гарячковий, склоокий новий Волтерів батя запитав:

— Тебе? Я маю зробити тебе багатим?

Волтер клацнув «Оновити» й спробував приховати роздратування. Він роздумував, чи не додати Талбота до Списку. Тепер йому доведеться відшукати цих десятьох людей і, найімовірніше, зв’язатися з ними. Останнім часом Талбот начебто принаджував його. Увесь цей план міг бути «полюванням на бекаса»[175] від старого.

Старий пожвавився.

— Щоб заробити статок, — порадив він, — купуй штучне хутро.

Волтер повторив:

— Штучне?

Старий похмуро кивнув.

— Хутро… «Наґагайд»[176], — наголосив він. — І шкірзам. — Голова завалилася набік, він заснув.

Волтер клацнув «Оновити».

Музикант тримав відстань за ними, награвав м’яку мелодію на блокфлейті. Гурма павичів обмахувала своїми екзотичними хвостами, коли повз них Шаста проходила, а рука її ніжно обвивала руку Чарлі. Униз навсібіч спадали городи, насаджені вишуканими сортами фенхелю і аспарагусу. І знову гидку голову свою підвело питання її слини. У пройдешні часи, до Виправного дня, хлопці підбивали її до феляції. Чарлі змушував лише дати генетичну пробу, щоб перевірити її етнічність. Тижнями Шаста відволікала його, упокоювала оральним сексом і фетишистськими костюмами медсестри, та сьогодні він похмуро надув уста.

Коли вони йшли, а тишу між ними розбивали лише блокфлейта і часті крики павичів, спала їй на думку відповідь. Дівчина, яку вона знала з коледжу. Вільнодумна Шаста зовсім забула: Шарм.

Дівчина, не схожа на жодну іншу. Лише Шарм була такою, як Шарм.

На міфологіях світу доктор Бролі розповідав їм давню грецьку легенду про Беллерофонта, героя, що приручив летючого коня, Пегаса. Він бився й переміг жіночі легіони амазонок і вбив дракона, Химеру. Непереможний Беллерофонт попросив бога Посейдона затопити народ Ксанфу, але ксанфські жінки виступили проти хвиль, що наближалися. Ці заповзяті жінки підняли спідниці й показали океанові свою голу жіночу плоть.

У різних культурах, від Європи до Індонезії та Південної Америки, у давньому світі вірили, що голі пілотки завжди відлякують зло. Аж до вісімнадцятого століття над дверима і воротами замків і церков каменярі вирізьблювали зображення жінок, які сидять навпочіпки й показують себе. Вважалося, що ні Сатана, ні будь-яке інше зло не витримають вигляду жіночих геніталій.

Коли проти них виступили всі піхви Ксанфу, хвилі розійшлися від страху. Хвилі відступили, і Беллерофонт потерпів поразку. Навіть крилатий Пегас здурів і кинувся геть.

Ідучи рука об руку з Чарлі, Шаста міркувала про те, що сталося невдовзі після навчального модуля на тему давнього світу.

Шарм, очевидно, взяла те заняття надто близько до серця. Тоді, в тижні перед Виправним днем, коли приречений надлишок чоловіків молодіжного випину ще залицявся, вона використала свої нещодавно здобуті знання з користю. Студентська чоловіча команда з лакросу одного разу оточила її в безлюдному коридорі. Агресивні підлітки грайливо намагалися припасти ротами до її грудей крізь светр і штрикати її в сідниці механічними олівцями. Замість того щоб жаліти це неминуче гарматне м’ясо, Шарм, не роздумуючи, застосувала античну техніку.

Поки вони витанцьовували навколо неї, Шарм просто підняла перед своєї короткої спідниці чирлідерки. Повністю оголилася, не прихована білизною, вона: її вульва. Привчені до банальних безволосих піхов із порнографії, молоді чоловіки нажахано відскочили. Так само як наступ армії волохатих піхов відлякав крилатого жеребця Пегаса, кошлатий сексуальний центр Шарм шокував потенційних кавалерів. Коли їхні кепкування стихли, вона стиснула сідниці, роблячи випад геніталіями в їхній бік, наче смертельною шаблею. У паніці вони повалили назад. Звелися на ноги і втекли, та навіть коли вони поспіхом відступали, Шарм не опускала спідницю й атакувала їх своїм рудуватим лобковим волоссям, схожим на гриву навколо жадібної пащі нещадного африканського лева. Для підсилення вражень вона гарчала й ревіла, так ніби її пілотка мала власний жорстокий голос.

Шаста була свідком цього розгрому. Грайливий флірт, за яким пішов напад з боку неприборканої піхви. Вона бачила, як Шарм переслідує лакросців аж до паркінгу для працівників університету. Коли перестрашені молодики зникли вдалечині, Шаста ризикнула й підійшла до сміливої дівчини. Навіть коли поверталася до нормального стану, розгладжувала спідницю і поправляла рожевий блиск для губ, було видно, що така дівка стане вільнодумицею. Вона вражала білою красою, зачісуючи біляве волосся й оглядаючи світ крижаними блакитними очима. Була молодою і гнучкою, та вже тоді виднівся натяк на сварливу стару баберу Шарм. Така б нізащо не ухилилася від викликів долі.

Стоячи там, на самоті з такою дівчиною, Шаста спромоглася запитати:

— Як воно? — двоє дівчат мали спільний предмет міфологію, оце й усе.

Бліда шкіра, що вкривала класичні скандинавські риси Шарм, почервоніла, ніби та раптом засоромилася. Ймовірно, вона також усвідомила, що її тазова атака на дурнувату зграю невинних підлітків була зайвою грубістю.

— Привіт, Шасто! — запнулася вона.

Шаста не обмовилася про те, як бачила, що відбувалося з командою хуліганів. Вона продовжила:

— Ти Волтера ніде не бачила?

Арійська секс-бомба здивовано підвела свою невеличку голову. Копиця прямого золотого волосся звалилася набік.

— Якого Волтера? — запитала дівчина.

Тут, у Меригілі, прогулюючись садами, Шаста мала під владою своєю вуха й серце одного з наймогутніших вождів Білії. Вона точно зможе запропонувати такій дівчині якийсь стимул. Якщо їм удасться домовитися, можливо, вони обидві виграють від далекоглядного плану Шасти.

Чарлі продовжував мовчати. Він просто оглядав своє царство. Нижче цієї частини городів рельєф сходив униз, відкриваючи плодючі, плодоносні рівнини, витягнуті аж за горизонт. Удалечині обпалені сонцем польові жони горбилися, дбаючи про молоді саджанці. Серед тих щедрот змогла Шаста розпізнати широкі поля смачної редиски… щедро насаджені кущі стручкової квасолі… вусики огіркової лози. Важке життя польової жони краще за голодну смерть у соціальних центрах Портленда, але то далеко не статус прилюдної жони, який збирається отримати Шаста. Незважаючи на скромне становище, більше дещиці польових жон носили великі вагітні животи, що, мабуть, було справою Чарлі. Його королівство, як і в інших вождів, складалося з одного короля й орд жінок-робітниць. Бджолиний вулик чи термітник, лише навпаки.

У небі, просто над їхніми головами, клин аеробусів ескортував останніх представників азійського генотипу назад на їхній рідний континент. Шаста з розпачем спостерігала за їхнім польотом. Білія вибрала геґґіс[177] замість юй-сян-жоу-си[178].

Чарлі продовжив свій німий огляд полів. Приголомшливі насадження кольрабі лежали нижче. Складний порядок посадки карликових соняшників наче змушував їх повертати кошлаті голови за рухом сонця. Намагаючись поділитися своїм захопленням від щедроти поживного урожаю, Шаста продовжувала дивитися. І лише тоді дійшло до неї, що насправді відбувається. Прибуття її в цю точку в цю конкретну мить було невипадкове.

Пливло сонце блакитним білійським небом, і кожен соняшник повертав до нього своє яскраве оранжеве обличчя. Ніби натовп на стадіоні, що рухався в ідеальний унісон, щоб виконати «хвилю», ряди соняшників поступово обернулися до Шасти. Дивлячись понад тисячами вагітних робітниць, понад дозрілими кольрабі, вона розпізнала таємницю цієї ж миті.

Погляд на Чарлі підтвердив її підозру. Ледь помітна усмішка грала на його вустах.

Там, куди падав його погляд, поступова помаранчева тінь сформувала певний узір. На фоні світлішого, лаймово-зеленого кольору решти рослин соняшники почали складатись у слова.

Виведені на милю відкритого простору, читабельні лише з цієї підвищеної точки, рослини повернулися в їхній бік, і з’явився напис: «Чарлі (форма серця) Шасту».

Що б то не ввійшло в кімнату, його шкіра блистіла. Створіння мерехтіло туманними хвилями запаху, такого, ніби тут розкрили всі кокоси світу. Смородом незчисленних пінаколад. Заґудзовані обрізки червоної бандани збирали жорстке волосся у випадкові грудки, але маса масних кучерів стирчала з голови так густо, що волосся випинало його вуха сильно вперед, і кожне нагадувало ручку глечика.

Босі ноги зачовгали у вітальню. Вони стрибали й підскакували. Що б то не наближалося до Джамала, воно йшло розмашистим кроком.

Конопляна мотузка підтримувала пожмутовані штани, а розідрані холоші волочилися по підлозі. Воно просунулося через вітальню смиканими кроками, розмахуючи руками в подертих рукавах сорочки і витягуючи плісировану індичу шию, витріщаючись на меблі й картини. Таким способом воно перетнуло перський килим, вирячуючи очі й прицмокуючи роз’ятреними губами.

— Падуньку, — скрикнуло воно, — та мис Жузафіна нич не пузвулєла мині ду хати туво вхудити!

Мара підняла лікті на рівні плечей, демонструючи вимазані білі рукавички на скрючених пальцях. З кожним кроком вона так високо і так швидко смикала колінами, ніби брела через клей. Спазм м’язів, здавалося, охопив її обличчя, від чого очі вирячувалися настільки, що навколо кожної райдужки виднілося широке більмо. Ті очі крутилися в усіх напрямках, поки рот позіхав, демонструючи яскраві зуби, підборіддя хилиталося збоку набік, в одну мить випиналося вперед, щоб у наступну вже втопитися десь глибоко в шиї.

Босі ступні, сухорляві ноги, що виднілися крізь розриви в штанах, шия і обличчя істоти, все це — вугільно-чорне.

Поки створіння підстрибом ішло вперед, Арабелла спостерігала за цим, стоячи біля дверей.

— Містере Джамал, — сказала вона, не дивлячись йому в очі, — це Барнабас. — Вона важко зітхнула.

Засмальцьована рукавичка кинулася на нього. Розпухлими потрісканими губами створіння Барнабас проспівало:

— Йа дужи радиі, шо си з вами зустріу, мошьпане Дж’мал! Ви си не придставлієте, якиі радиі! Та мис Жузафина, то була д’яволиці, а не жинка!

Джамал обмінявся поглядами з домоправителькою. Арабелла стенула плечима. Вона підняла руку і мляво роздивилася свої нігті.

Чорний, як нафта, чорніший, ніж те, що люди називають синяво-чорним, цей Барнабас продовжував моторно гарцювати в центрі кімнати.

— Та, та д’яволиці міс Жузафина, вуна ми майжи все житє на стриху диржіла!

Джамал із труднощами пробирався крізь його дикцію а-ля Батерфлай Мак-Квін[179]. Він чекав якихось пояснень, хоч якоїсь підказки від домоправительки, але вона сховала обличчя в долонях, щоб стримати сміх. Зрозуміло, чим би не був цей недоумкуватий ґоллівоґ[180], Джамала не розігрують. Він із неохотою перевів погляд на ходячий абсурд із верткою головою і тремтливими стегнами.

— Барнабас? — запитав він. — Можеш мені сказати, куди поділася міс Жозефіна?

Створіння із завернутими очима піднесло обидві долоні в рукавичках, обрамовуючи зморщене обличчя, і затрусилося, ніби зіщулившись від жаху.

— Вуна си попинзлювала ду Білії!

Арабелла прокашлялася. Здригнулась.

Джамал глянув на неї.

— Барнабас, — промовила вона, киваючи на істоту, — жив на вашому горищі, сер. То він шумів ночами, коли ви чули.

Не можна сказати, що ця новина його не втішила. Віднедавна страх почав діймати Джамала. Думка про те, що він надто швидко закінчив роботу свого життя. Узявши участь у Виправному дні й піднявшись до високого, пожиттєвого рангу принца Чорнотопії, він, можливо, надто швидко досяг свого апогею. Винагорода, цей маєток, це багатство тішили, але, як говорилося в книзі Талбота:

Власність — це лише залишок справжнього досягнення.

Виправний день не втихомирив його дух. Навпаки, те досягнення змушувало його душу вимагати більших викликів. Надалі він збирався проживати життя діями, а не об’єктами. Як проголошувала книга Талбота:

Лише неможливе варте того, щоб його робити.

Жоден чоловік, який брав участь у Виправному дні, принц він зараз чи вождь, не сприймав нічого як належне. Джамал знав із записів про конфіскацію, що власниця, та легендарна міс Жозефіна, так і не відмовилася від свого права на власність. Не було жодного запису про те, щоб вона переселялася чи подавала заяву про компенсацію з Білії. Він довго і суворо дивився на цю белькотливу стрибучу потвору. Якщо не звертати уваги на спалене волосся, костюм з лахміття і неймовірний, обсидіановий тон шкіри, це мусить бути вона.

Домоправителька, яка стримувала веселощі й трусила головою, це підтверджувала.

Бабуся, очевидно, психічно неврівноважена, надула щоки і насвистувала джигу, ляскаючи себе по кістлявих стегнах і пританцьовуючи у вишуканій кімнаті.

Свист і танці припинилися, витрішкувата істота зупинилася перед високою олійною картиною. На портреті був зображений вусатий військовий офіцер у сірій формі конфедератів, прикрашеній золотою косою, на боці припасований меч. Після понад ста років його блакитні очі горіли рішучістю. Створіння прицмокнуло, опустило голову і скоса зиркнуло з театральною злобою на зображення.

— Мошьпане Джамал? — сказало воно. — Мож вас шось пуспитати? — виставивши брудний вказівний палець у рукавичці, запитало: — Ви си збираїте пупалити теє чуртівське малювидло?

Джамал піймав так само здивований погляд Арабелли з піднятою бровою.

— Барнабасе, а чому ти хочеш, щоб я їх спалив?

Барнабас оголив блискучі, надто білі зуби і невпевнено загарчав на картину. Коли чоловік на картині не загарчав у відповідь, Барнабас підняв один кулак у білій рукавичці й похитав ним у бік офіцера.

— Я, як ув турмі, був у тий осели все житє на тий земли.

Джамал ледве міг розібрати цю тарабарщину. Кожне слово було випробуванням.

Барнабас загрозливо скосив погляд і роззирнувся по кімнаті, по черзі вихоплюючи поглядом кришталевий канделябр, палісандровий рояль, мармуровий камін і оксамитову оббивку. Кожну китицю і латунну плювальницю. Створіння роздуло свої голубині груди й розправило курячі руки-крильця, ніби готове ринути в бійку.

— Як хоште знати, — пробурмотіло воно, — я кметую, жи вам тре знести всю ту хату!

Джамал опустив погляд на бідну істоту.

— Барнабасе, — сказав він, — а ти не думав, що твоя ворожість і була причиною того, що міс Жозефіна ніколи тобі не довіряла? — Можливо, настав час вийти за межі готової, прожованої політичної ідеології Талбота? Можливо, запитував себе Джамал, йому варто взятися за цю проблему, щоб побачити, які здогади вона може подарувати?

Барнабас стиснув пальці в рукавичці в кулак і зайняв боксерську стійку.

— У ту ви чуго міс Жузафину захищієте?

Джамал не переймався. Від віґґерів[181] до фільму «Десятка» з акторкою Бо Дерек із білявим волоссям, заплетеним у африканські косички, до білих молодих «трастафаріан»[182] із дредами, це створіння Барнабас здавалося неуникним результатом культурного присвоєння. Бабуся-віґґерка. Остання в серії хімічно підсилених самбо[183]. Расовий еквівалент дреґ-королеви[184], халтурної версії справжньої жінки.

Джамал несподівано згадав вигадану персонажку Дороті Вілсон у таких милих серцю романах «Міські історії» Армістеда Мопіна. Там провальна модель, біла жінка на ім’я Дороті, затемнила собі шкіру й стала успішною, неймовірно бажаною «темношкірою» моделлю. Жарт про серповидноклітинну анемію[185] був у тій книжці, яку полюбили мільйони! Це, і випуск коміксів із Суперменом, що називався «Я допитлива (комікс у чорному)», де відважна репортерка Лоіс Лейн використовує якийсь пристрій, щоб перетворитися на привабливу темношкіру жінку на одну добу. Журналістикою вони це називали чи дослідженням, для білих людей перетин лінії кольору завжди був веселим та ігровим.

Це може навіть виявитися патологією. Як синдром множинної особистості чи гендерна дисфорія.

Як говорив гарвардський професор психології, доктор Джеремая Брок’ярд, расову дисфорію або трансрасовість можна спостерігати в активістки Рейчел Долезал, яка прикидалася темношкірою, а також у співака Майкла Джексона, який пішов на серйозний ризик для здоров’я, щоб здаватися білішим. Як Зиґмунд Фройд зробив собі кар’єру на дослідженні Дори[186], так і Джамалові, можливо, вдасться так само легко використати психічне захворювання цієї божевільної білої леді, щоб отримати славу і багатство.

Ось де його наступне випробування. Джамал підняв руку, подаючи знак домоправительці.

— Арабелло, чи не могла б ти принести мені й моєму гостю два дуже холодні м’ятні джулепи?

Чи ця з’ява — демонстрація розколотої, роз’єднаної особистості або якась форма стокгольмського синдрому, від чого вона вважає себе чужою у своїй колишній нації, Джамал вгадувати не брався. Поки що ні. Йому спало на думку, що це, такі пригоди, сповнені неідеальних персонажів, з хибами, ніби самі просяться в книжки. У цьому створінні, Барнабасі, може народитися його власна книжка.

Його майбутня книга, яку напише темношкірий чоловік про білу жінку, що прикидається темношкірим чоловіком. Назва сама проситься. Його літературний шедевр, який він назве «Чорна, як ти».

У період після Виправного дня популяція бобрів знову зросла. Поки людське населення опинилося в сум’ятті, міста голодували, підскочила чисельність не лише бобрів. Видри, ондатри і кролики, всі повернулися. Норки, рисі й вовки. Коли погода вивела токсини з довкілля, навіть хижаки найвищого рівня, як-от ведмеді й пантери, знову зросли в чисельності.

Хутро, хутро повсюдно. Зрештою, штучне хутро стало новим символом статусу. Без наразі вимерлої нафтохімічної мережі постачання штучні хутро та шкіра швидко стали в дефіциті. Коли постійний запас штучного хутра добіг кінця, не було нового, щоб замінити його.

Відтак, щоб хизуватися своїм багатством, облачався вождь Чарлі в мантії шартрезового леопарда й рідкої акрилової зебри. Спацерував коридорами свого палацу він у чоботах до коліна з «Наґагайду» вимираючого. У плащі з лаймово-зеленого фальшивого соболя й оторочені рукавиці зі штучної шкіри, оббиті дорогими ерзац-перлинами, наряджали придворні його. Отак, розчепурений, сходив він на зубчасті стіни Меригіла, розглядав гойні насадження буряку цукрового та цибулі солодкої, арабеску з грядок динь жолудевих і цикорію, пишноти свого королівства.

Шаста ненадовго зоставила його, та скоро вона стане жоною Чарлі. Вони одружаться в той момент, коли генетичне тестування її етнічність потвердить.

Почувся голос. Чарлі від зубчастих стін і краєвиду відвернувся, позрів на лакея в лівреї. Проводив той дівицю молоду, домашню жону з гурту посудомийниць і послугачок. Особливою красою не вирізнялася вона, та стегна видавалися годними. Кивнув Чарлі на знак згоди, і лакей повів дівицю геть. У покоях чекатиме вона його, доки Чарлі не буде готовий.

Сморід почав просочувати підвал. Джерелом смороду була кров старого, бо навіть кров скисає, як молоко, і дух витеклої крові відчувався в кожному вдиху, що робив Волтер. Чорні мухи кружляли навколо Волтера і Талбота, кружляли навколо їхніх недоїдків постійними міазмами, ніби сам запах видавав низький гул.

Не найкращий страж власної гігієни, Волтер мало переймався потребами свого літнього заручника. Їжа надто довго стояла при кімнатній температурі, запах гниття не відчувався на фоні загального смороду кімнати. У результаті Талботові туалетні процедури стали несподіваними й вибуховими. З кожним зіпсованим вдихом Волтер запевнював себе, що люди робили й гірші речі заради статку. Наразі всі завдання, які йому давав Талбот, були перевіркою. Скоро більша картина з’явиться в чіткому фокусі.

Як тільки Список став публічним і привабив перші подання й голоси, Волтер чекав наступного випробування. Його новий батя дрімав. Голова схилилася, він, смикнувшись, пробудився з єдиним булькатим храпом. Голова, що хиталася на тонкій шиї, плюючись, пробурмотіла:

— Гіпнагогічний спазм.

Він узявся пояснювати. Між пробудженням і сном люди проходять гіпнагогічний стан, фазу, коли виникає сноходіння. Частими також бувають галюцинації, марево перечіпання через перешкоду чи падіння з вікна, і спляча людина сіпається в пробудженні. Це різке пробудження експерти зі сну називають гіпнагогічним спазмом. Антропологи, згідно з Талботом, вірять, що наші еволюційні предки розвинули цей спазм, щоб захиститися від утрати хватки на гілках чи шерсті матері-приматки. Наше марево падіння — це їхнє видиво падіння на землю джунглів, жах, що залишився в нас ще відтоді, як ми не були людьми. Талбот розвинув цю теорію. Він глибоко ковтнув і облизав сухі губи. Груди піднімалися й опадали, ніби ковальські міхи, роздимаючи й зменшуючи невеликий дирижабль його грудної клітки. Не вся зіпсована їжа була висрана, як показувало блювотиння, що стікало його старим підборіддям і прилипало блідими згустками до сивого волосся на грудях.

— Ти знаєш про АН? — запитав він. Талбот мав на увазі дванадцятикрокову групу наркоманів, що лікуються. Анонімні наркомани. Він сказав: — Сходи до них.

Це була наступна фаза Волтерового тренування. Талбот вимагав:

— Знайди мені одного чи двох чоловіків, яким нíчого буде втрачати.

Волт мусив вислухати їхні історії й відшукати чоловіків, які відмовилися від життя. Молодих чоловіків. Злих і розчарованих. Талбот хотів рекрутів, які звернулися до наркотиків, оскільки вони розумні й сильні, а сучасний світ не дарує їм жодної можливості реалізувати ці дари. Це будуть чоловіки, які ненавидять наркотики, але ще більше ненавидять суспільство, що не залишає їм жодного способу отримати статус, якого всі вони жадають.

Волтер мав пообіцяти їм мільйон доларів. Він мав пообіцяти зробити кожного чоловіка принцом у новому світі. Волтерові це не дуже подобалося, зважаючи на те, що сам він і мідного гроша не отримав. Щоб убити час, він підняв миску з холодною локшиною «Топ Рамен» і побіжно нюхнув її. Підійшов до місця, де сидів Талбот, прив’язаний скотчем до крісла. Ложкою, що спромоглася бути і жирною, і липкою, він закинув локшину в роззявлений старечий рот.

З ротом, переповненим їжею, Талбот цитував рух за громадянські права американців 1950—1960-х. До цього безсилі люди, в яких відібрали власність, ходили по заспокоєння в церкви, і там ці люди без права голосу розуміли, що не одні у своєму горі. Разом вони формували армію, лідери церкви розпізнали їхню силу і повели ці армії в боротьбу.

Задихаючись і бризкаючи слиною, Талбот повідав:

— Ті групи… групи відновлення й підтримки — це нові церкви.

Він розповів, що традиційні місця поклоніння перетворилися на суцільні дурнуваті театри, куди люди приходять, щоб похизуватися своїм статусом і моральністю. Справжня церква повинна слугувати місцем, куди люди йдуть у безпеці, де зважуються зізнаватись у своїх найгірших рисах. А не щоб вихвалятися й показувати свою гординю. Люди, що відвідують зустрічі груп відновлення, приходять туди вже переможеними. Вони розповідають історії свого падіння. Свої гріхи і хиби. Щоб визнати власну винуватість і таким чином отримати певну єдність зі своїми неідеальними колегами. Саме в цих неочікуваних церквах, у компанії алконавтів і нариків, Волтер знайде офіцерів його нової армії. Найбільші армії світу знищені ледарством, стверджував Талбот. Без перспективи, без зовнішнього ворога і боротьби, чоловіки, яких Волтер вербуватиме, стануть жертвами самих себе.

Те, що Талбот розповідав Волтеру, сам Волтер мусить проповідувати чоловікам, яких вибере, і ці люди мусять іти далі, поширювати інформацію серед невеликої кількості чоловіків. Якщо це геї, зваб їх видивом Гомії, де вони зможуть жити власною однорідною спільнотою. Якщо білі, розкажи їм про майбутнє, яке можливе в Білії. Якщо темношкірі, пообіцяй їм Чорнотопію, де їм ніколи не доведеться прихилятися перед жодною іншою расою.

— Приведи мені, — звернувся до нього Талбот, — своїх освічених безнадійних. — Його голос переріс у крик. — Нещасні результати офшорингу робочих місць. Передай цих безпорадних, переможених різноманітністю, мені…

Після цього Талбот начебто зомлів. Трішки голосніше, ніж шепотом, він видав:

— Я за все заплачу. Світ — твій.

І знову він повалився у смикану, тривожну, гарячкову дрімоту, сповнену доісторичних жахіть.

Як говорила книга Талбота, розлучені штати завжди були країною, складеною з інших країн. Одних суверенних. Інших невидимих. Парафій. Гільдій. Асоціацій. Організацій і клубів. Після Виправного дня вижили ті, хто був самостійним. Але ті, що залежали від пожертвувань з боку зниклої влади чи від раболіпської уваги переможених ЗМІ, ті братерства й альянси перестали існувати.

Те саме стосувалось і сімей.

Двоє братів домовилися зустрітися за ланчем. Зустрітися востаннє. Білборд височів на даху невеликого придорожнього кафе. Напис жирними чорними буквами, що завиграшки був удвічі більшим за закусну, повідомляв: «Лише для білих».

Двоє чоловіків усередині сиділи в кабінці біля передніх вікон. Вони сиділи один навпроти одного, ніби неідеальні дзеркальні відображення; той же ніс, ті ж очі, рот і копиця волосся, обидва спиралися на лікті на столі, але кожен з різним виразом обличчя.

Офіціантка у бавовняному платті в клітинку і фартусі із зубчастою облямівкою стояла над ними. Ручка зависла над блокнотом, вона промовляла:

— Суп дня у нас — рагу з білих бобів «Пола Дін»…[187] Також є особливі пропозиції, вісім унцій філе білої риби «Річард Спенсер»[188] і курячий салат із білісіньким філе «Лестер Меддокс»…[189]

Один із братів помітив, що вона чекає замовлення.

— Підійдіть за хвилинку, окей? — то був Естебан.

Інший брат сказав:

— Нам дві «Поли Дін», для початку, — то був Ксав’єр.

Коли офіціантка відійшла, Естебан поліз у кишеню куртки і витягнув звідти жменю білих пакетиків. Білий поліетилен, маленькі подушечки, не більші за кредитні картки Колишніх часів, із запаяним швом з усіх боків. Він кинув їх у центр порожнього стола. На одних пакетиках була виведена велика літера «С», на інших — маленька літера «с». Естебан кивнув на пакетики зі словами:

— Ти не мусиш емігрувати.

Ксав’єр потягнувся і взяв один. Він стиснув м’який пакетик між великим і вказівним пальцями.

— Вони з чорного ринку, — пояснив Естебан. — Велика «С» — слина. Вичави собі в рот, перед тим як пройти перевірку раси. Це підтверджена лабораторією слина європейського походження.

Ксав’єр тицьнув пакетик з маленькою «с». Запитав:

— А оце?

— Сеча. Для аналізу урини, — сказав Естебан. — Не переплутай їх.

Ксав’єр порився в пакетиках.

— У тебе почерк piojoso[190], знаєш? — з певного кута зору великі й маленькі літери здавались однаковими.

Естебан незворушно промовив:

— Залишся тут, у Білії, щоб ми могли бачитися. У мене дипломатичний імунітет. Я — член першого роду, тож можу вільно подорожувати між трьома країнами в робочих справах.

Брат розглядав пакетики, крутячи їх у руках, ніби намагався розібратися, що є що. Бренькання музики кантрі-вестерн звучало в аудіосистемі. За вікном суміш автомобілів з двигунами і диліжансів з кіньми рухалася по шосе в обох напрямках. За шосе величезні простори червоноголової капусти заповнювали акри території й простягалися до горизонту. Дивлячись у ту далечінь, Ксав’єр запитав:

— Навіщо ти це зробив?

Естебан скоса глянув на пакетики. Він витягнув один із решти зі словами:

— Думаю… це сеча, — витягнув іще один, кажучи: — А оце — слина. Напевно. — Раптом він припинив свою метушню. — Ти не розумієш, — пробурмотів він. Тоді голосніше, рівним голосом: — Нації формуються на основі релігій. Політичних систем. Абстрактних ідей. Чому б не на чомусь реальному і простому, як сексуальні вподобання?

Ксав’єр ніяк не заперечив. Його речовий мішок лежав на сидінні поруч.

— Я хотів допомогти, — продовжив Естебан, — створити одне безпечне місце, де люди не почуватимуться вигнанцями. — Його перервав дзвінок. Звук долинув із кишені його куртки. Він витягнув телефон, глянув на екран і сказав: — Високі державні справи кличуть.

Він встав і вийшов на паркінг.

— Два рагу з білих бобів? — запитав голос.

Офіціантка поставила дві миски на стіл, за яким залишився чекати Ксав’єр. Вона зиркнула через вікно на Естебана, що стояв і говорив по телефону. Миски, по вінця наповнені паруючою гидотою, посунули і безнадійно перемішали погано позначені пакетики. Вона стояла і дивилася на Естебана зовні, а тоді запитала: — Я його часом не в телевізорі бачила? Він якась шишка? — змовницьки вона запитала: — Не знаєте, він одружений?

Ксав’єр спостерігав, як його брат роздає вказівки, приглушений вікном і шумом автомобільного руху на задньому плані. Офіціантка все не йшла. Усміхаючись, він обернувся до неї й запитав:

— А ви знаєте, що у вас фігова музика?

Як тільки вона ображено обернулася, він узявся розривати пакетики. Що з великою «С», що з малою. Офіціантка зникла, і Ксав’єр зайнявся тим, що замішував лабораторно підтверджені зразки європейського походження в тарілку супу свого брата.

Зважаючи на те, що сказав Талбот, Волтер зрештою вловив іронію. Якщо групи відновлення стали церквами нової ери, їхні зустрічі проводили в старих церковних приміщеннях. Оскільки християнські церкви привласнили собі храми, що раніше були присвячені Аполлону й Діані, місцеві організації анонімних наркоманів зустрічалися у підвалі церкви Святого Стефана. У наземному святилищі, що потопало в сонячних променях з вітражних вікон, хороші громадяни одягали свій найкращий недільний одяг. Вони гармонійно співали у правильній тональності й декламували свої молитви в унісон. Під їхніми ногами, під землею, ситуація була інша.

Без жодного променя, після заходу сонця всередину забрідали зовсім інші парафіяни. Розбиті, відлюдні. Замість ладану від них відгонило сигаретним димом. Замість ритуального вина вони пили чорну каву і причащалися пончиками з джемом.

Лише захоплення Шастою вело Волтера в підвал церкви, думка про обличчя Шасти, коли вона усвідомить, що він багатий. Талбот повчав його, що творча візуалізація ні до чого не годиться. Коли контора на кшталт «Емвею» хоче мотивувати зелених стажистів, вона заохочує їх пробними поїздками на «Мазераті» чи «Альфа Ромео». Людей підбадьорюють покупки літаків «Ґольфстрім» і розмови з агентами з продажу нерухомості щодо турів маєтками і приватними пляжами. Реальні деталі мотивують людей. Запах шкіряних сидінь і звук океанських хвиль під вікнами спальні. Людям потрібно знати тонкі деталі життя, якого вони так жадають досягти. Туманні цілі, на кшталт хорошого здоров’я чи грошей, виміряти надто складно. Абстракції не заохочують дух. А от м’якість і тепло соболевої шуби… Чи сяйво діамантового кольє. Шовкове відчуття морської води в ідеальному басейні. Оце мотивує. Тож Волтер уявляв Шасту на борту вітрильного судна в затоці Сан-Франциско і додавав до цього запах лосьйону проти засмаги й смак Шато Лафіт 1869 року, яке вони питимуть. Одного дня вони смакуватимуть білу ікру білуги й сміятимуться з того, до чого довелося вдатися Волтерові, щоб заробити свої багатства, про здирання лезами шкіри з Талбота, публікацію Списку і проникнення на зустрічі анонімних наркоманів у пошуку новонавернених. Спираючись на цю конкретику, Волтер проник у нижчий світ цієї нової релігії.