Виправний день

Парафіяни там приходили, тягнучи за собою свої злочини. З іменами штибу Клем, Ті-Джей і Кішоун. Чоловіки й жінки, одягнені в піджачні костюми, спортивні костюми чи поплямовані робочі комбінезони, чекали своєї черги, щоб повністю висповідатися. Там, удалині від світу, кожна людина звітувала про свої найгірші вчинки і присягалася надалі жити кращим життям.

Кому запропонувати світ? Якого чоловіка зробити радикалом? Волтер слухав, порівнював безробітного ветерана і баристу, яка з труднощами навчається у школі краси. Талбот попередив його. Білі звинувачуватимуть темношкірих. Геї звинувачуватимуть гетеро. Темношкірі звинувачуватимуть білих. І всі звинувачуватимуть євреїв. Волтер чекав, доки висловиться кожна людина. Талбот чітко пояснив йому, що говорити, і змусив повторювати ті слова, доки він не вивчив їх напам’ять. Коли всі розповіли свої історії, настала його черга. І лише коли всі погляди повернулися в його бік, Волтер промовив свої слова.

— Мене звуть Волтер, — сказав він. Ще один день, ще одна перевірка. Він уявив запах Шастиного страху, коли вона стоятиме й цілуватиме його в домі, яким він таємно володітиме. Поки група не встигла його зупинити, він оголосив: — Я набираю чоловіків, які керуватимуть світом менш ніж за рік. — Пролунав спільний стогін, коли люди почали глузувати і хитати головами. — Усіх, кого цікавить, як стати членом-засновником нового керівного класу, я чекатиму на вулиці.

Волтер піднявся, перепросив, вийшов за двері, піднявся сходами і став чекати на алеї якогось героя, або дурня, або нікого, який піде за ним.

Шарм гортала сторінки куховарської книжки, минаючи рецепти, але затримуючись на повноколірних фотографіях ньюберзького лобстера чи вальдорфського салату. Вона розглядала канелоні[191] й відчувала, як рот наповнюється слиною. Пожирала очима бок-чой[192], доки не відчула, що потрібно ковтнути, тоді поспішила на кухню.

Мама стояла над плитою і щось помішувала у сковорідці. На голові в неї була намітка. Намітка! Вона була така бліда, що губи витягнулися тонкою лінією, ніби рожеві канцелярські резинки. Ґевінові пощастило. Шасті також. Шасті варто просто погодитися на переселення в Чорнотопію. Шарм зі своїми батьками застрягла тут, приречена на патріархальний, озброєний середньовічний ярмарок, на який перетворилася Білія. Мама відірвала погляд від приготування й озвалася:

— Привіт, золотко.

Шарм запитала:

— Пиво? Ще ж ранок.

Мама попивала бурштинову рідину з високого кухля.

— Це? — запитала вона, пропонуючи їй кухоль. — Це сеча. Запобігає раку. Темношкірі присягаються, що так і є.

Шарм мугикнула у відповідь. Рот надто наповнився слиною, щоб ризикувати щось говорити. Вона відчинила холодильник і витягла звідти пластиковий контейнер. Вручну на щільній кришці було виведене попередження: «Не чіпати! Слина Шарм!» Вона зірвала кришку і схилила обличчя над контейнером. Густа, мутна рідина хлюпалася всередині, й вона відхаркнула огидний плювок у цю бовтанку.

Маму пересмикнуло.

— Фу, — вона сьорбнула ще медичної сечі.

Шарм сплюнула ще раз і заклацнула кришку на контейнері. Вона це робила вже кілька днів, а контейнер усе одно здавався порожнім.

— Науковий ярмарок, — пояснила вона. — Собака Павлова.

Мати звела на неї стурбований погляд.

— Ти ж знаєш, що наука заборонена.

Вона мала на увазі мораторій. Великий стимул зробити кар’єру в НТІМ[193] тепер здох. Закон велів, що білі люди мають плодитися, замість того щоб читати. Зачинивши холодильник, Шарм спробувала змінити тему.

— Я думала про Ґевіна.

Материна брова стрибнула вгору. Вона прикинулася здивованою і запитала:

— Про кого?

— Про твого сина, — Шарм підійшла до умивальника і наповнила високу склянку водою. Усе те плювання давалося взнаки.

Мати зітхнула настільки глибоко, наскільки дозволяло шнурування її корсажа.

— У нас немає сина, — сказала вона. — У тебе немає брата.

П’ючи воду, Шарм зважувала цю заяву. Її мама така жорстка чи просто реалістка? Після того як Ґевін емігрував, дуже малоймовірно, що вони ще колись із ним контактуватимуть. Найкраще, на що вони могли сподіватися, це сурогатний син чи дочка, експортовані такими ж розчарованими батьками з Гомії. Надто багато батьків ображалися. Коли їхні діти досягали Віку проголошення, вісімнадцяти років, й визнавали, що мають невідповідні сексуальні вподобання, це здавалося зрадою. Шарм знала, що її батьки просили Ґевіна перенести свою заяву. Людям дозволяли чекати до дев’ятнадцяти років, і затримка свого зізнання дала б їм як сім’ї ще два роки спільного життя. Але Ґевін просто заповнив усі папери. Він знав, чого хоче. Він хотів вибратися звідси до дідькової матері.

Мати не перехопила її погляд і продовжила помішувати щось у сковорідці:

— Ти ж знаєш, що надвір так виходити не можна, — що би там не було в сковорідці, воно засичало й почало бризкати.

Вона мала на увазі з непокритою головою. Від жінок Білії вимагали прикривати голови на людях. Ще один захід, що мав на меті прищепити етнічну єдність. Звідти й намітка. Французькі тюдорівські шапочки були спокусою долі; дівчина могла б із таким же успіхом розгулювати топлес. Сіточки для волосся? Забудьте. Шарм знала, що батьки вже втратили одну дитину. Не дай Боже, щоб ту, що залишилася, кинули на роботу на ферму для єретичок чи щось подібне.

Сьогодні телефонували з університету. Ректор погрожував виключенням. Мама взяла дрібку солі з банки і посипала нею страву. Сказала:

— Вони кажуть, ти знову переслідувала хлопців своїми відкритими жіночими принадами, — обома руками вона викручувала млинок для перцю. — Ті молоді чоловіки дуже налякалися.

Шарм усміхнулася, пригадавши, як то було. Вона наполохала баскетбольну команду університету під час тренування. Вискочивши з дівчачої роздягальні без штанів, вона погнала групу альфа-самців так, що вони аж через пожежні виходи втекли. Увімкнулася сигналізація. Серед моментів перемоги фемінізму, що стали вже історією, цей здавався досить славним.

Вона вже знову намагалася набрати повний рот слини.

— Думаєш, у Ґевіна проблеми? — вона мала на увазі, що народ Гомії лише нещодавно запустив програму відтворення експорту. Мине сімнадцять років, доки вони видадуть гетеросексуальних дітей, яких можна буде обміняти на геїв та лесбійок, що громадяться в Білії й Чорнотопії. З такими темпами Ґевіну може стукнути тридцять чотири-тридцять п’ять, доки він отримає можливість емігрувати. Звісно, якісь добрі дядьки можуть зібрати півмільйона талботівських доларів, щоб викупити його, але така можливість здавалася малоймовірною. Зважаючи на всіх тих підлітків у таборах утримання.

У той же час гетеросексуальні національні держави вже матимуть дітей на підході, й протягом наступних сімнадцяти років невелика армія гомосексуального експорту під зав’язь наповнить табори утримання. Гетеросексуали мають фору в грі народження дітей від самого початку часів.

Поки її рот наповнювався, Шарм спостерігала за матір’ю і намагалася не ковтати й не говорити.

Наразі країни проводять чесний взаємний обмін дітьми, народженими з перевагою європеоїдної чи субсахарської ДНК, але всі знають, що справжнє золоте дно відкриється в експорті хибнонароджених геїв та лесбійок. Це такий новий термін: хибнонароджені. Він означає людей, що народилися й виросли у невідповідній національній країні.

Ба більше, хтозна, чи не Гомія ставитиме в пріоритет експорт наймолодших. Якщо так, іще більше поколінь вік вікуватимуть, очікуючи міграції на батьківщину. Якщо експорту молодших надаватимуть пріоритет, тоді Ґевін може провести все життя в пастці лімбу між двох країн.

Його листи не дуже проливали світло на ситуацію, але сам Ґевін перестав писати про свої високі сподівання. Тоді як раніше він писав про пошук кохання, створення сім’ї й роботу на благо побудови своєї нової квір-країни… зараз у листах він скаржився на їжу в таборі. Вона мерзенна. Крохмалисті яловичі рагу. Водянистий овочевий суп. Так само як хвороба стає головною темою для літніх людей, Шарм знала, що їжа стає головною турботою людей у тюрмах.

Вона нічого не сказала вголос. Просто дивилася, як мама помішує. То була смажена курка, бризкав жир. У каструлі варилася картопля. У духовці запікалися пампушки, і масло вже стояло на кухонній поверхні, щоб розм’якнути при кімнатній температурі.

Мама потягнулася і натиснула на перемикач. Витяжка над плитою почала гудіти, пара від сковорідки потяглася спіраллю вгору, де зникала.

Запах, стільки жиру і м’яса, пармезан, який, вона знала, замішають до кукурудзяних панірувальних сухарів, цей аромат наповнював рот Шарм новою слиною. За хвилину їй знову доведеться відчинити холодильник. Її брата тримають у заручниках, і що скоріше вона наповнить пластиковий контейнер слиною, то скоріше випустить його.

Телефонували не Клем чи Кішоун, але говорили вони так само грубо, економлячи слова й вимагаючи:

— Дай Талбота, — у таких випадках Волтер прикріплював гарнітуру телефону до пошрамованої голови Талбота і виходив з кімнати. Гнаний Талботом, він почав набирати свої нотатки в один усеосяжний документ. Для чого, Волтер не здогадувався. Це могла бути книга в процесі написання. Або просто ще одна перевірка. Беручи до уваги першу перевірку, білування свого нового баті в пошуках неіснуючого пристрою наведення, набирати нотатки на клавіатурі було просто прогулянкою в парку.

Волтер міг лише припускати, що за людей він завербував. Двох героїнщиків. Вони, мабуть, їздили сюди-туди, живучи здебільшого на гроші Талбота. Вони, можливо, навіть поширювали Євангеліє від Талбота серед своїх знайомих наркош у групах підтримки по всій країні. Цілком імовірно, що мережа відчайдушних чоловіків розросталася й поширювалася по всій державі. Або ті двоє чоловіків уже померли.

Жодного повідомлення про зникнення Талбота не з’явилося на сайтах новин. Знову ж таки, чисте припущення, але поліція могла приховувати всю цю ситуацію, ведучи своє розслідування.

У такому разі ФБР могло наближатися в будь-яку мить, слідкувати за вулицею, напоготові вибити передні двері. Волтер продовжував набирати.

Талбот озвався криком. Старий сказав:

— Тобі потрібно здійснити дзвінок, про який ми говорили.

Волтер підійшов і зняв телефон зі старого поцяткованого скальпа. Протікання, краплі крові, що розходилися зі старих ран, приклеїли його так міцно, що кліпса для вуха здавалася зайвою. Гидотна правда полягала в тому, що Волтер мусив відірвати телефон від розтягнутої, звислої старої шкіри, і навіть тоді чорний пластик лишився поплямований клейкими ляпками і кіркою струпів. Настільки, що Волтера охопило непереборне бажання витерти його антибіотичною вологою серветкою. Увесь цей час Талбот просторікував йому.

— Скажи їм код, — пробурчав він зі свого крісла. — Не виси на лінії довше хвилини.

Волтер нюхнув телефон. Не пахло нічим, окрім медичного спирту. Він увів номер, який вивчив напам’ять.

Відповів голос, жіночий голос:

— Кабінет сенатора Деніелса.

Волтер дивився на старого, коли говорив:

— Я телефоную від імені…

Голос перебив його:

— Сенатор зараз на нараді.

— Десять секунд, — вигукнув Талбот.

Волтер ужив крайній захід.

— Це код 4С247М, — з’єднання на мить стихло, коли ввірвався гучний чоловічий голос.

— Це сенатор, — проголосив він.

— Так, — Волтер продовжував дивитися на Талбота, очікуючи якихось знаків схвалення чи навпаки. — Ви повинні ввести в дію акт проголошення війни.

Талбот уже пояснив ситуацію. Розповів про те, як молодіжний випин надлишкових чоловіків загрожує дестабілізувати цю країну так само, як і велику кількість інших країн. Цей акт запустить призов мільйонів молодих чоловіків у армію, і цих чоловіків виставлять проти рівних сил, призваних в інших країнах. Волтер усвідомив, що, коли б якісь події у світі не летіли в прірву, прибирати безлад завжди відправляли чоловіків. Волтер сказав сенаторові:

— Містер Талбот хотів би, щоб війна почалася не пізніше дня відкриття сезону полювання на куріпок.

— Звичайно, — відповів сенатор. Якщо Волтер не помилявся, чоловік відхекувався так, ніби щойно біг, щоб дістатися телефону.

Талбот пояснював, що світова війна скоротить надлишок робочої сили. Глобальні виробничі ринки вибухнуть ростом. Нарешті Волтер зміг уявити, що побачить якусь круглу суму в кінці цього довгого тунелю. Сенаторові він сказав:

— Містер Талбот шле найщиріші вітання вашій дружині.

— Звичайно, — відповів сенатор.

— Тридцять секунд, — гаркнув Талбот зі свого крісла.

Захмелілий від влади, Волтер піддражнив чоловіка на телефоні.

— Як там місіс Сенатор?

Сенатор завагався.

— З нею все гаразд, сер.

До того моменту Волтера ніхто ніколи «сером» не називав, і він відчув себе на диво приємно. Доки йому вистачало сміливості, він назвав повне ім’я Шасти і попросив сенатора скасувати її штрафи за паркування.

— Хвилина, — рикнув Талбот, — вішай слухавку!

Задля останньої насмішки Волтер запитав:

— Сенаторе, а коли сезон полювання на куріпок?

Скрипучим від стресу голосом сенатор запитав:

— Цього року?

— Цього року, — підтвердив Волтер.

— Він настає через день після початку Третьої світової війни, — сказав сенатор, додаючи: — сер.

Лише тоді, завершивши перевірку, під поглядом Талбота, очі якого палахкотіли вогнем, спокійно і не поспішаючи, Волтер завершив дзвінок.

Один вечір вирізнявся на фоні інших, упродовж яких Джамал попивав м’ятні джулепи і намагався вивчити це створіння. На шкурі кольору чорного індиго він міг вирізнити сліди літньої красулі, яка спалила собі волосся до стану завитого безладу і щодня виходила зі свого горища, високо підкидаючи ноги, енергійно розмахуючи долонями, як Бодженґлз[194], і кривлячись показними обличчями менестрелів. Часом створіння забувало про свою роль і поринало у спогади про людей, зображених на портретах. У такі миті, коли оболонку і пустослів’я стирав джин, створіння проповідувало про цвинтар, що лежить на дальньому кінці поля. Джамал походжав уздовж надгробків, великих і малих, а створіння рекло про життя всіх без винятку.

Уважно розглядаючи кожну могилу, Джамал запитав, чи є тут місце жінки на ім’я Белінда.

— Та лєрва лижит там, ди рабовласники, — сказав Барнабас. Створіння пішло в бік лісистої частини поза сімейними могилами. Там, серед іржавих хрестів і затонулих могильників, Джамал знайшов невеликий камінь, білий мармур, поточений дощем. Можна було прочитати лише ім’я «Белінда».

В інших випадках істота сиділа тихо, і Джамал зачитував уголос уривки з книги Талбота. Євангелія нового нового світу. У вітальні, під тріск полум’я у каміні, він читав:

Ми любимо боротися, але ненавидимо вигравати. Ми не визнаємо владу, створюємо конфлікти і нацьковуємо себе проти влади не тому, що не хочемо домінувати, а тому, що знаємо: тріумф передбачає ще більшу боротьбу. Ми любимо боротися, бо знаємо, що, яка б непереможна сила нас зрештою не перемогла, ми нарешті зможемо втішитися і впізнати в цьому ворогові Бога.

Він помітив, як створіння, коли напивалося і клеїло дурня, ніби відчувало щире щастя. Воно піднімало свій тріскучий голос, верещало старі спіричуели. Джамал спостерігав за цим із жалем і захопленням. Поважний клоун. Він здавався примарою. Духом цього самотнього місця. Його вигляд нагадував рядки з Талбота:

Білим найзавиднішою рисою темношкірих здавалася їхня здатність бути щасливими. Вони демонстрували благородну рішучість і добродушність, про які білі могли лише мріяти. Протягом століть переслідування темношкірих розвинуло завидний дух і внутрішнє задоволення. Щоб зруйнувати це щастя, білі створили індустрію невдоволення й отруїли щастя темношкірих, замінивши його люттю і ненавистю. Сіючи зерна незахищеності, білі знищили найбільшу силу, якою коли-небудь насолоджувалися темношкірі. Навчивши темношкірих ображатися, білі успішно прокляли їх набагато більшим горем, ніж якийсь там білий смуток.

Розлігшись у червоному оксамитовому кріслі, створіння кліпало здивованими очима. Воно прицмокнуло розпухлими губами й запитало:

— Мошьпане Дж’мал, та книжка… там дійшьно такє-во пише?

Джамал кивнув.

Створіння кивнуло у відповідь.

— Праль’но пише, — занурені в роздуми старі очі вивчали власне відображення у відполірованому боці срібного кухля з джулепом. — Мошьпане Дж’мал? — запитало воно. — А ви в Бога віруєти?

Джамал трохи нализався. Він відповів:

— Мені подобається те, що Бог створює, але я визнаю, що не віддаю йому належне, — схилившись ближче до істоти, він змовницьки додав: — Якби я молився хоча б половину того часу, скільки витратив на пошук порно в Інтернеті, то був би спасенний. Не сумніваюся. — Він пустотливо всміхнувся: — Я лише хочу любити Бога хоча б наполовину стільки, скільки я люблю деякі його прекрасні, найкращі творіння.

Чим би воно не було, створіння начебто зрозуміло. Отоді воно могло бути тим, чим є насправді: старою білою жінкою з блекфейсом, яка боїться, що її виселять із родинного дому. Побачивши, як пом’якшали риси обличчя створіння, Джамал раптом усвідомив правду. Його найбільшим страхом було те, що цей горбатий химерний гном змириться зі своєю природою. Він повернеться назад до буття наляканої бабусі. Жінка покине цей будинок і забере з собою його історію. Джамал хвилюється не лише за написання книжки. Джамал залишиться сам зі своєю владою, королем у палаці, але без цього дурнуватого блазня. Цей пустотливий сміховинний клоун — єдина людина в його житті, у товаристві якої він почувається комфортно.

Він ніколи й не передбачав, що влада буде такою самотньою.

Ніхто ніколи не повірить і слову цього блазня, тож він може висповідатися йому в будь-яких гріхах. Його лякало те, наскільки сильно йому потрібен цей безумець у ролі довіреної особи. Загадувався, хто кому був потрібен більше.

Щоб припинити цю мить, король потягнувся до спітнілого глечика, що стояв на боковому столі. Не чекаючи прохання, він налив істоті повну склянку.

Смакота налила собі ще бокал вина. Безпечніше було здаватися п’яною, ніж наляканою. Поліція не заарештує жінку напідпитку, але вони переслідуватимуть ту, що крадькома всміхається і надто швидко крокує вулицею, залишаючись у тіні, й відвертається від світла фар, яке може відкрити її обличчя. Вона перевірила макіяж у дзеркалі у ванній і стерла слід від помади на передньому зубі. Хтось постукав у двері.

— Секунду, — відгукнулася вона.

Бокал з вином стояв на поличці біля ванної, біля порожньої пляшки з-під вина. Парфум, ледь не забула вона. Один пшик за колінами, по одному за кожним вухом. Вона перехилила бокал, тоді скинула трусики і шпурнула їх у кошик із білизною. Останній погляд у дзеркало подарував їй упевненість. Як і вино.

Відчинивши двері ванної, Смакота сказала:

— Вперед.

У коридорі чекав Фелікс. То був син Бель від її чоловіка, проте гомійський закон усе одно не визнавав такий союз. Тепер чоловік Смакоти, Джентрі, бавився в сім’ю з Джарвісом, так само як Смакота одружилася з Бель на величній публічній церемонії у неймовірному соборі Гарві Мілка[195], під час якої випустили кілька сотень білих голубів, а оркестр із двадцятьма чотирма музикантами грав під час прийому. Фелікс підносив обручки. Він знав, що лежить на кону.

Одна помилка, і когось з них заберуть на експорт. Їх відправлять у Центр утримання і зрештою переселять у Чорнотопію чи Білію, де вони ніколи більше не побачаться зі своїми близькими. На додачу до всього, тепер їм доводилося перейматися Феліксом. Він не такий, як інші хлопці. У віці, коли мав би підспівувати вінтажним міксам Ґлорії Ґейнор[196], він трішечки задовго роздивлявся маси жінок, яких вони минали на вулицях. Він зовсім, аніскілечки не був зацікавлений у тому, щоб ходити на побачення з іншими хлопцями, і це турбувало його маму. Вона наполягала, що в нього просто такий період. За кілька тижнів до Віку проголошення вона молила його не афішувати свою гетеросексуальність. Така поведінка щонайменше призведе до того, що його поб’ють самовпевнені хулігани. Щонайгірше, його депортують. Це буде востаннє, коли хтось із його батьків бачитиме його.

Фелікс залибився до Смакоти.

— Ну й гарячий же у тебе вигляд, — сказав він, охоплюючи поглядом її гладенькі ноги, ступні, затиснуті в туфлі на високому каблуку, високу крайку спідниці й низьке намисто. Схвально всміхнувся її новому нарощеному волоссю і мазку блиску в улоговині грудей. — Побачення? — Він кивнув на порожню пляшку вина в одній руці, порожній бокал в іншій, на руки з довгими наманікюреними нігтями.

Саме так. Побачення, проте не з його мамою, не з Бель.

Смакота проігнорувала масний погляд хлопця і пройшла повз.

— Хіба в тебе сьогодні не сеанс групової мастурбації?

— Нє, — він похитав головою. — У нас у школі був сьогодні великий день донора сперми.

Смакота знала, що він не жартує, але не надто бажала почути деталі. Вона взяла сумочку зі столика в коридорі й перевірила вміст. Сьогодні вдень прийшов рекомендований лист. Побачивши його в сумочці в безпеці, вона подалася до вхідних дверей квартири, кажучи:

— Скажи мамі, щоб не чекала.

Фелікс — хлопець не дурень. Він знав, у чому річ, коли гукнув:

— Дивися, не попадись.

Смакота на вулиці широким кроком перетинала ніч. Вона розслабилася на теплому повітрі й дозволила стегнам ходором ходити, від чого її спідниця розвівалася з кожним кроком усе вище і ширше. Спостерігачки, чоловікоподібні жінки, схвально підсвистували їй. Зодягнуті у фланелевий одяг, самки ричали компліменти, коли вона проходила повз. Збоку під’їхала поліцейська машина і зрівнялася з її швидкістю, Смакота не наважувалася глянути в її напрямку. Незважаючи на вино, вона знала, що страх читатиметься в очах. Вона чула тріскотіння радіозв’язку. Здавалося, минула вічність, доки в патрульної машини загорілися сліпучі фари. У ту ж мить Смакота зрозуміла, що її спіймали. В уяві закрутився сценарій: гомійська поліція стежила за її квартирою, вони відслідковували її пересування, її депортують.

Смакоту омили червоно-сині вогні. Заволала сирена машини. Шини загарчали на бруківці, й патрульне авто кинулося на інший виклик.

Нетвердими від жаху ногами Смакота спіткнулася через темний, невідмічений поріг. То був якийсь кабак. Порнографічні журнали з часів до Виправного дня зі загнутими сторінками в’янули на дротяних стелажах і зображали лише гейські або лесбійські статеві акти. На обкладинках виднілися написи «Сафічні дослідниці молюсків» і «Грецькі анальні пірати». Нікому не були потрібні ці вінтажні журнали для дрочки з якоїсь давно минулої ери диско. Вони слугували тільки прикриттям. Фасадом.

Занурений у роздуми чоловік-скелет сидів на кріслі за стійкою. Вона заплатила йому кілька талботових доларів, за що отримала жменю металевих жетонів. За стелажами з журналами, позаду запилених скляних вітрин, на яких виднілися рожеві дилдо і відеокасети, таївся таємний прохід за ширмою, що вів у темний коридор. Смакота розвела цупку тканину й увійшла всередину. Тут різко пахло сексом, вона постояла на місці якийсь час, доки очі призвичаїлися до темряви. З кожним кроком і характерним звуком Смакота ніби віддирала ступні від липкої підлоги. Це місце — кричуще дно Гомії, тут люди задовольняють свої незаконні апетити.

У похмурому чорному світлі пливли цифри чотири, сім і тринадцять, ніби висіли в повітрі перед очима, доки вона не усвідомила, що їх хлюпнули одним-двома мазками рожевої флуоресцентної фарби. Ці та інші цифри були розташовані рівними проміжками, кожна позначала облуплені, потріскані двері. Її увагу привернув якийсь рух. Білявий чоловік, у якого світилися зуби, озвався:

— Агов, шоколадко…

Чоловіки й жінки, темношкірі шукали білих, білі шукали темношкірих, усі гетеросексуальні, усі поза законом, вони вистроїлися у тьмяному коридорі, де деякі оголювалися, сподіваючись привабити таким чином партнера чи партнерку.

Вона піднесла руку і зблиснула йому обручкою.

Він мигнув своєю.

Смакота пішла далі цим паршивим переповненим місцем. Потріскані двері відчинялися в кабінки завбільшки з шафу, в яких на посмугованих екранах мерехтіли гомосексуальні фільми для дорослих. Смакота вибрала двері під номером десять, виведеним фарбою «Дей-Ґло». На підлозі валялися використані презервативи. Презервативи, чи ще щось гірше, приклеювали її каблуки до підлоги, від чого туфлі ледь не злітали з босих ніг. У кутку стояло вкрите якоюсь гиддю крісло, і вона вже роздумувала над тим, щоб сісти, та згадала, що під спідницею в неї нічого немає. Увійшла всередину і зачинила за собою двері.

Відеоекран мерехтів зображенням, де двоє приголомшливо привабливих чоловіків, темношкірий і білий, романтично злягалися біля розкішного басейну перед королівським маєтком. У Гомії дозволялося змішання рас. Але не змішання статей.

Хтось постукав у двері, чоловічий голос прошепотів:

— Гей, шоколадко…

Роздратована Смакота розчахнула двері, готова обматюкати якогось велелюбного незнайомця.

У похмурому коридорі стояла згорблена постать. Не той привабливий незнайомець, що звертався до неї раніше, цього чоловіка вона знала. Вхопила його за тонкий блідий зап’ясток і затягнула в кабінку. Як тільки вони опинилися всередині, зачинила двері й підперла ручку гидотним кріслом. Будь-яка поверхня, якої вона торкалася, здавалася або липкою, або жирною, вона витерла руки об спідницю. Навіть тоді її рот уже шукав рот чоловіка. Її стегна терлися об його. Його руки блукали по ній, піднімалися по ногах, щоб виявити вологу готовність.

Не чекаючи спонукань, її коліна підігнулися, і Смакота низько присіла. Руки намагалися зірвати його слакси вниз худими стегнами, а губи шукали прохід у боксерки. Її привабливий рот ні на мить не замислився над наслідками, коли вони взялися за один із наймерзенніших злочинів у Гомії.

Результат мав бути миттєвий, але його інструмент ніяк не реагував. Вона працювала над ним рукою, тож змогла запитати:

— Джентрі, коханий?

Її чоловік м’яко простогнав.

— Я не можу.

Смакота плюнула на долоню і продовжила.

— Що таке, коханий?

Обличчя Джентрі, що височіло над нею, було невиразне від тіні.

— У нас був сьогодні додатковий сеанс донорства сперми на роботі.

Він мав на увазі збір здорової сперми в усіх чоловіків-громадян Гомії. Це було добровільно, але ні. Не зовсім. Поважні громадяни мали віддавати значну кількість сімені задля відтворення дітей, більшу частину яких експортуватимуть, щоб отримати геїв та лесбійок, яких утримують у Білії та Чорнотопії. Фізичні вимоги цих донорств майже зовсім викорінили чоловічий секс для розваги. І тих чоловіків, які не могли виконувати свою норму, чи тих, чиє сім’я було неналежного рівня, змушували добровільно віддавати гроші на фонд викупу нових громадян. Від цих зусиль залежало виживання Гомії.

Смакота усвідомила цю гнітючу ситуацію. Її Джентрі сьогодні тричі виконав свій обов’язок. Він вичерпаний.

Тоді як чоловіків Гомії змушували займатися фізичним чи грошовим донорством, жінки також мали свої обов’язки у забезпеченні майбутнього країни. Впродовж історії чоловіків призивали на військову службу. Вони віддавали свої тіла й життя державі. Згідно з цим прецедентом, тепер призивали і жінок. Якщо їх вибирали й оголошували придатними, громадянки Гомії повинні були погодитися на запліднення. Донорську сперму використовуватимуть для створення нового життя, і жінки його виношуватимуть. Усі плідні жінки визнавалися придатними, і жодна причина, окрім якогось невідкладного стану, не звільняла від материнської служби.

Більшість дітей, народжених у результаті такої політики, спрямовувалися на експорт, але їх потрібно буде ростити до Віку проголошення. На експорт вони підуть чи ні, кожна дитина означала нового громадянина чи громадянку.

Саме тому Смакота поголила ноги. Це мотивувало її ризикнути своєю свободою, прослизнути сюди, в цю трясовину деградації. Присівши там, вона стимулювала Джентрі обома руками й ротом, та дарма. Неважливо, наскільки сильно вона хоче завагітніти й носити його дитину, сьогодні це не станеться. Змирившись, вона потягнулася до місця, де поклала свою сумочку на бридку підлогу. Звідти вона витягла лист, який прийшов сьогодні. Джентрі допоміг їй підвестися, й вона подала йому конверт. Влада знає, що вона може. Від неї вимагалося підписати.

Під блідим світлом із відеоекрана її чоловік розкрив папір і примружився, щоб прочитати. На екрані, де показували точно фільм епохи до Виправного дня, двоє чоловіків радісно еякулювали на усміхнені обличчя одне одного. Смакота спостерігала за цим миропомазанням з думкою: «Ну й марна трата!»

Джентрі подивився на неї, здивовано звівши брови.

— Що це означає?

Смакота спробувала говорити бадьоро.

— Мене призвали.

Він підняв голову.

— Тобто «призвали»? — якщо він не розуміє, то це тому, що не хоче.

Згідно з повідомленням, Смакота повинна прибути на процедуру штучного запліднення протягом доби. Після уникнення поліції, після того як вона проникла в цю вигрібну яму порочності, суміш вина і страху нарешті спостигла її. Якщо їй не вдасться домогтися від свого чоловіка, щоб він покохався з нею, скоро вона носитиме дитя якогось незнайомця. Шалено плачучи, вона змочувала сльозами свої гладенькі долоні, а тоді з подвійною силою взялася за безнадійну справу — піднімати в’ялий член свого коханого.

Зовні вони не відрізнялися від двох пластикових пакетиків кетчупу з будь-якого ресторану їжі швидкого приготування. Лише температура натякала на їхню істинну природу. А ще, якщо ближче роздивитися кожен пакетик, можна було побачити, що вони пережили певну маніпуляцію. Один край з чотирьох спершу розрізали, а тоді міцно заклеїли, не запаяним швом, а клеєм.

Більше їх видавало те, що на дотик вони були крижані. Настільки холодні, що Шасті доводилося ніжно стискати їх у кулаках, стискати й відпускати, доки грубий пластик і гострі краї не стали податливими.

У величних палатах палацу Чарлі панувала метушня придворного життя. Шовк і тафти підмітали сяючу дерев’яну підлогу, а червоні коштовності мерехтіли на сонячних променях з високих вікон. Мандрівні трубадури бренькотіли на своїх лютнях, намагаючись підняти загальний настрій. Покликали придворного лічця, і всі чекали, ведучи жваві розмови. Товклися навколо Шасти приголомшливі жони інших вождів, їхні прилюдні жони, облаченні в трофеї, награбовані з незчисленних музеїв чи галерей. Жодна з них не мала ніякого королівського виховання, окрім як ролі королеви випускного вечора чи зустрічі випускників. Найгойніші дівиці то були, що їхні поселення висунули. Вождь Бреч за фаворитку собі взяв одну бідну юну леді з руїн Сієтлу. Чарлі, хоч і вдосталь польових та господарських жон мав, один лише залишався без прилюдної жони.

Лакей, що проходив поруч, пропонував тацю зі запеченими язичками павичів. Шаста взяла собі один. Прикинулася лукаво, що бере лакомий язичок собі до рота. Насправді ж спритно впустила його в пишну улоговину між грудей. Натомість запхала вона один із пакетиків з-під кетчупу до рота, потайно ховаючи його собі за щоку. Коли ще один офіціант низько вклонився, пропонуючи набір яєць по-шотландськи, розкладених у рельєфному срібному марміті, Шаста повторила свій майстерний трюк, впускаючи яйця собі в улоговину, разом з тим ховаючи інший пакетик від кетчупу за іншу щоку.

Із корсажу долинав аромат їжі, й Шаста судомно ковтала власну слину. Рот повинен бути сухим, коли відбудеться перевірка. Природна слина зрадить її. Якщо лабораторії в «23ендМі» точні, її слина покаже, що в Шасти на п’ятдесят чотири відсотки субсахарське генетичне походження, через що вона не матиме права проживати в Білії, а стати жоною вождя — й поготів.

Ні, за щоками вона собі припасла запаковану слину беззаперечно білої дівчини. Вони уклали договір. Якщо Шарм допоможе Шасті стати прилюдною жоною Чарлі, Шаста скористається своєю високою позицією й допоможе Шарм з якоюсь майбутньою, поки не названою затією.

У годину, призначену для перевірки, величезний годинник забив. Затихли менестрелі, а присутні члени королівських родів стали на коліно. Мажордом клацнув каблуками й проголосив:

— Входить старший лічець королівства!

Лічець належав до близького оточення Чарлі. Теренс на ймення, якийсь колишній хворий з інвалідністю, якого зі смертного ложа піднесли приголомшливі слова Талбота. Розміреним кроком він ішов із дальнього кінця галереї, на ньому горів смарагдово-зелений табард, золотими нитками розшитий. Перлини, завбільшки з іспанський арахіс, усівали його гульфік. Судячи з маслянистої м’якості, чоботи до бедра, либонь, були пошиті з найкращого шкірзаму.

Якою б не була його неміч, ніяк її не показував лічець. Дрібний каскад довгих білявих локонів спадав йому на рамена. Перед тим як дійти до Шасти, зупинився він у центрі натовпу й опустив голову, заспівуючи коротку молитву:

— О, Одіне, батьку Тора і Бальдра, — він звів голос до вишуканої стелі, вкритої кесонами і фресками, — Одіне, володарю списа Ґунґніра і муже Фріґґ…

Слухаючи це, Шаста намагалася не думати про смачнючий павичевий язичок, що й досі лежав помежи доладних її персів, інакше виділятиметься слина. Трохи звісила нижню щелепу, щоб пакетики від кетчупу не прокусити й не заповнити рот безцінною слиною білої дівчини передчасно.

— О, Одіне, — продовжив лічець, — молимося ми, щоб невіста ця виявилася чистою вдосталь, щоб служити королевою нам. — На завершення він запхав пальці однієї кваліфікованої руки у свою хутряну сумку. З її глибин дістав він дещо, що світилося, наче німб у мороці палати. Ходили пересуди, що він може люд зцілювати. І що, читаючи слово книги Талбота, підняв він зі смертного ложа себе й дав обіт покласти свою новознайдену міць на службу Білії.

Сяючою річчю, яку він дістав, була стерильна чашка Петрі, і з нею підійшов він до Шасти.

Вона мовчки стиснула губи і проковтнула всю слину, що лишалася в роті. Яйце по-шотландськи, яке Шаста впустила собі в корсаж, зсунулося нижче, й вона відчувала його тепло напруженим пресом. Не можна кусати пакетики, доки не почнеться ритуал.

Жодної медичної практики не мав Теренс, та всі знали, що він володіє такою тонкою палітрою смаку, що за один ковток зразка може визначити все расове минуле людини. Він укляк перед Шастою, протягуючи чашку Петрі як жертвоприношення.

Зараз, зараз її мить. Вона схилилася над порожньою посудиною. Задніми зубами прокусила дірку в одному пакетику. Чужий смак холодної слини дивної дівчини потік її язиком. Шаста прорвала другий пакетик, і відчуття подвоїлося. Рот омивав різкий сторонній присмак тілесної рідини Шарм. Холодніша, ніж вона очікувала, рідина порснула їй між молярів. Слизька мокрота Шарм огорнула язик Шасти настільки, що, коли вона схилила обличчя, щоб випустити невеличкий зразок у скляну чашку, з-поміж її губ вирвалася рясна хвиля слини.

Злива перелилася через вінця чашки Петрі. Теренс, лічець, здивовано підняв погляд. Його витягнуті руки затремтіли від додаткової ваги.

Шаста несамовито зашарілася. Сподіваючись здаватись елегантною, вона витерла заслинений рот роздутим рукавом своєї шовкової сукні. Імпульс поборола вона повернути голову і плювати, плювати, доки присмак слинних залоз Шарм не покине її смакові сосочки.

Круглими очима дивилося на неї шляхетне товариство, що прийшло на прийом.

Лічець оцінив переповнену чашку. Тихим, трепетним тоном Теренс прорік:

— Міледі, відтінок вашого харкотиння великі надії дає.

Чия би то слина не була, вона блистіла у нього в долонях. Срібний відблиск підкреслював її красу. Її піна здавалася блакитнуватою, настільки та була чиста. Шаста про себе молилася, щоб там не було її слини.

Два роздерті пакетики й далі лежали в неї за щоками. Обачно, щоб її не помітили, вона пірнула пальцями однієї руки глибоко собі між грудей і витягла прихований там павичевий язичок і яйце по-шотландськи. Щоб позбутися присмаку слини Шарм, вона поспіхом заковтнула обидва рідкісні делікатеси.

Королівський лічець підніс зразок собі до носа. Нюхнув глевку рідину. Підніс край посудини до вуст, схилив її й почав сьорбати. Він перекидав слину сюди-туди собі між щік. Прицмокнув губами.

Довсон іще ніколи не перебудовував жінку. До сьогодні. Як і будь-який чоловік, він вважав жінок такими, що не підлягають ремонту. Настільки прокатаними, з настільки погнутим шасі, що їх уже ніколи нормально не вирівняєш. Годящими лише для звалища. Він бачив таких занедбаних хороших жінок, у яких шасі вже наскрізь проіржавіло. І ще він бачив, як до старших жінок ставляться, як до гот-родів[197], укривають мастикою «Бондо», щоб пригладити вигини, декорують випускними колекторами «Гукер» і перемальовують на колір, з яким заледве допускають на дороги.

Він розглядав дівку, яку знайшов на дорозі. Зовсім зморившись, вона заснула в кабіні його вантажівки, спершись на бічні двері. Майже суцільна купка брудного одягу. Дівка з таким вихованням думала, що історія завжди йде лише в одному напрямку. Книга Талбота довела, що вона помиляється. Враховуючи те, що за її голову є ціна, вона — докторка наук з однією ногою в могилі.

Двосмугове шосе обгинало поля й витягувалося за горизонт. Рядів баклажанів було, наче брижів у океані. Їх обробляв взвод згорблених жінок з хустками на головах. Біженки з міст. Міста стали нестабільними. Незважаючи на всю ту вторинну переробку й енергію вітряних турбін, міста ніколи не були стабільними. Вони перетворилися на осередки канібалізму, з яких ті, кому таланило вижити, тікали в сільську місцевість. Вони йшли проситися на службу у володіннях вождів. Жодної контрреволюції, яка б організовувалася на пагорбах, жила на галетах і планувала повернути собі владу якоюсь дуже-дуже в’їдливо-геніальною поемою.

Бандити й гангстери мали зброю, тож тепер вони керували власною країною невільників і бранців. Бандити й реднеки мали зброю, тож тепер вони панували над рабами Білії. Добропорядними прогресивними зброєненависниками зі своєю правильною стороною історії, у яких були адвокати захисту громадянських прав і апеляційний суд дев’ятого округу. Вони проживали цілі життя на папері. Якщо вижили, то стали вдячними рабами.

Докторка наук ворухнулася вві сні. Довсон спробував пригадати її ім’я зі Списку. Винагорода за неї була тисяча шістсот голосів, і їх можна було продати на аукціоні за непогані гроші. Ім’я пригадати не вдалося. Воно було якесь вигадане.

Жінка кліпнула очима.

Довсон невідривно дивився на неї, доки вона сама не відвернулася. Йому не потрібно було. Дороги були порожні. Він міг годувати її. Дістати їй трохи молока, велику склянку маслянки. Обручка глибоко в кишені штанів говорила йому, що буде нелегко.

Вона зсунулася в сидінні. Низько сховалася. І запитала:

— Куди ви мене везете?

— В Канаду, — збрехав Довсон.

На горизонті маячив здоровенний білий знак. Він повільно крутився на стовпі. Великими чорними буквами на білому фоні писалося: «Лише для білих».

Довсон запитав:

— Як щодо сніданку?

Вона витерла сльози, що покотилися з очей.

— Мені потрібно кудись, де безпечно.

Довсон знав, що вона більше ніколи не почуватиметься в безпеці.

Зрештою, мабуть, добре, що її спіткало це нещастя, подумав він. Вона прийшла до влади, повторюючи думки людей, які повторювали думки людей, які повторювали думки людей. Якщо цей рід не був ідентичний і такий же зіпсований, як роди Виправного дня, то Довсон ніхера в житті не розуміє. Історія врятувала цю жінку. Їй дали можливість, як Скарлет О’Гарі, пройти перевірку і розвинути справжню силу, власну силу.

Сльози трохи промили їй обличчя. Без засохлої брудоти вона мала не такий уже й поганий вигляд. Дивилася на поораний пейзаж зі здивованим виразом обличчя сновиди, яка прокинулася від довгого сну про світову рівність і гарантовані права людини. Довсон згадав. Її звуть Раманта.

Він припаркувався на гравійній стоянці біля придорожнього кафе, вони зайшли всередину й сіли за стіл із червоною скатертиною. Рюшеві бавовняні штори у клітинку звисали на вікнах. Пасували до гофрованого фартуха офіціантки, яка запитала:

— Що вам принести, дорогенькі? — її віддих солодко пахнув жувальною гумкою «Джусі Фрут».

Довсон запитав:

— А що є доброго? — музичний автомат тихо награвав музику кантрі.

Офіціантка вертіла ручку між двох пальців руки.

— Бурито з білими бобами «Булл Коннор»[198] непогане, — вона озирнулася на прохід на кухню через вікно. — І ще макарони з білим чедером «Єва Браун» дуже незлецькі.

Раманта тримала меню надто високо. Було очевидно, що вона за ним ховається. Жінка здавлено процідила:

— Я б хотіла «Клан-бургер».

Офіціантка повернула погляд на неї. Вона луснула гумку і запитала:

— «Ґранд-дракон» чи «Ґранд-чаклун»?

Довсон переклав:

— Вона має на увазі великий чи малий.

Офіціантка запитала:

— Золотко, а можеш якісь документи показати?

— Що? — Раманта визирнула з-за меню. — Мені тридцять п’ять.

Довсон сказав:

— Я за неї ручаюся, — офіціантка хотіла документів на підтвердження не віку, а етнічності. Як вождь першого роду, він знав, що ніхто не наважиться сумніватися в його словах. Довсон замовив чашку кави.

Професорка замовила сандвіч з курячою грудинкою без шкіри «Скінгед», сандвіч із яєчним салатом «Вудро Вілсон» і ванільний сандей[199] «Лотроп Стоддард» з соусом із маршмелоу та збитими вершками.

Він сьорбнув кави й спостерігав, як вона вгризається в цю гору їжі.

Якщо вона смерділа, то він звик до цього смороду. Судячи з вигляду її сухокостих рук, дуже відбиватися вона не зможе. Він міг би зґвалтувати її, просто штовхнувши на землю.

Обручка в кишені здавалася більшою, ніж була.

Довсон махнув офіціантці й попросив чек, постійно повторюючи собі, що, як тільки сяде сонце, він не зґвалтує цю напівживу жінку. Ні. Точно ні, в жодному випадку він не ґвалтуватиме її, не душитиме її охлялу шию, не зріже їй вухо й не продасть його, щоб купити своїй старій ту ножну швейну машинку, якою вона марить уже більше року.

Їхнє весілля було найграндіознішим з усіх, що бачила ще неоперена держава Білія. Після царського променаду королівських родин, де кожен вождь, зодягнений у коштовності й штучне хутро, вів за собою вервицю вагітних жон… Після щедрої учти для родів… Після тостів, які придворні виголошували одне одному, підносячи кубки здорової сечі… Після того як кожна прилюдна жона королівства побажала королеві Шасті всіх благ… Коли вони з Чарлі стояли на парапетах і махали тисячам рабів… У ту мить просто над їхніми головами пронісся тісний ключ авіалайнерів.

Простеживши за її поглядом, Чарлі мовив:

— Нарешті. Останні євреї в Ізраїль відправилися. Прикмета славна. Нумо празникувати!

Для шлюбного туру володіннями відкриту карету, викувану з чистого срібла, — здоровенна важезна штука — тягнуло, очевидно, виснажене, чимале стадо маленьких білих ягнят.

Цілі баранячі туші повільно крутилися на рожнах над бурхливими багаттями. П’янило повітря запахом м’яса і смородом пороху від святкових феєрверків. Ріками лилася медовуха, повсюдно, під гру веселих дударів, розривалися корсажі.

Під час їхньої першої миті на самоті в ролі одруженої пари взяв Чарлі жону свою сміливо в руки. Зі шляхетною щирістю погодився він із Шастою, що в нього простий роботящий білий пеніс платника податків, без розмірів чи витримки, що ними обдаровані темношкірі чи гомосексуали. Він, допевне, й не принесе їй такої втіхи, як це могли інші, але робитиме все, щоб запліднити її сіменем без ліку. Чарлі запліднюватиме й запліднюватиме її, невсипуще, бо вона тепер жона його. Він запліднюватиме її в який завгодно час, коли йому заманеться, денно і ночно, з головним болем чи без. І запліднюватиме він її в якій завгодно позі, яку лише вигадає, запліднюватиме її в костюмах і коли змушуватиме вдавати з себе вчительку з другого класу, місіс Геллідей, чи, можливо, сексуальну стюардесу, або запліднюватиме її всю зв’язану, бо всеосяжним законом Білії був «Прогрес почекає» і, згідно з повчаннями Талбота, мільйони чоловіків повмирали, щоб створити і захистити колишні сполучені штати, і ті чоловіки повіддавали життя свої й загинули в невимовній агонії, тож тепер жінки повинні присвятити себе збереженню нації, і, замість того щоб із криком розриватися на шматки на мінах чи роздирати собі легені гірчичним газом, це покоління жінок глибоко поважатиме нова країна їхніх нащадків й майбутніх поколінь за увічнення білої раси.

Шаста, як розхвалював її Чарлі, жереб Білії тримає у себе межи ногами.

Досі вбрана у свій наряд весільний, Шаста соромливо попросилася сходити до вітру. Чарлі цмокнув її в щоку й попросив не забарюватися. Їм належить іще порізати височенний весільний торт. А вони ж досі не танцювали під традиційні мадригали.

Замаскована вуаллю Шаста здійснила наступну фазу помислу свого.

Хитрість зі слиною Шарм спрацювала. Тепер, у ролі коронованої королеви, Шаста могла до будь-якого місця в палаці дістатися, й жоден вартовий їй не завадить. Поспіхом кинулася вона до головного кабінету Чарлі. Там запустила його прадавню обчислювальну машину. Інтелектом не вирізнявся він, тож Шаста з готовністю пройшла всі його неоковирні коди безпеки. Паролем його було якесь потайне: «мама&татоRIP». Пристрій захурчав і замиготав. На екрані почали крутитись імена живих і тих, кого оголосили мішенями. Тих, кого переселили на інші території. Тих, хто залишився в Білії, й тих, у кого вони наразі працюють. Серед цих імен вона не віднайшла того, що належало її справжньому коханню.

Бо кохала Шаста лише одного чоловіка, і на противагу тому, як усе виглядало, це був не Чарлі.

І коли феєрверки почали бахкати на фоні сутінкового неба, активувала вона функцію пошуку та ввела ім’я «Волтер Бейнс».

Раніше, у світі, який ви ще знаєте… у Колишні часи, Волтер шепотів до Талбота, поки старий спав. Він показував на телефоні фотографії Шасти. Шепотів про її мудрість і таланти. Про її красу, силу і грацію. І поки старий куняв, дрімав і хропів, Волтер підносив рожеву пінопластову затичку з вуха, щоб Талбот міг уловити запах її різкого парфума.

Джамал не міг стриматись і вихвалявся. Днями й вечорами він сидів разом зі створінням у минулій славі вітальні. Створіння розхвалювало чоловіків на родових портретах, розводячись про їхні браві діяння й наукові досягнення. Не озвучувався, однак відчувався постійний барабанний бій, що проголошував минуле золотим періодом, а теперішнє — провальною драговиною.

Щоб виправити цю ситуацію, Джамал покликав домоправительку і попросив її одягнути Барнабаса для сьогоднішньої прогулянки. Нічого стресового. Звичайна подорож до найближчого міста, щоб поглянути на зміни, які відбулися з часу заснування Чорнотопії.

Арабелла скорчила гримасу.

— Ви ж усвідомлюєте, — сказала вона, — що ця душа роками не ступала за межі ферми.

Джамал запевнив її:

— Тим паче.

Барнабасу теж ця ідея виявилася не зовсім до смаку. Він не міг переступити через поріг, постійно хотів назад, змінити сорочку чи перевзутися.

Першим об’єктом гордощів Джамала був левітатор. Ті ж електродуховні принципи, що тримали в повітрі величезні піраміди, та ж технологія темношкірих створила особисті засоби транспорту, які виявилися невеликими повітряними платформами, що могли летіти з неймовірною швидкістю. Упродовж історії білі чоловіки стверджували, що летючі килими були вигадкою, просто тому, що жоден білий чоловік не міг відтворити це досягнення. Білі палко й довго принижували темношкірих, стверджуючи, що тим так ніколи й не вдалося вигадати колесо.

Барнабас нерішуче зіп’явся на борт летючої платформи, поки Джамал пояснював. Темношкірим у Африці колеса були ні до чого, бо вони літали. Їм не потрібна була жодна письмова мова, бо вони поєднували свою мудрість, застосовуючи техніку пізнавального злиття. Усю цю мудрість таємно приховали, коли європейці почали захоплювати континент.

Барнабас ухопився за передній край платформи метафорично побілілими кісточками. Потік повітря шелестів його копицею завитого волосся. Транспорт почав підніматися понад деревами, над будинком і сараями.

— Падуньку, мошьпане Дж’мал, — зарепетувало створіння, — Гусподь николи не хтів, жи би ми літали!

Поки вони ширяли над відкритою місцевістю, Джамал розповідав про порядок речей після Виправного дня. Геї та лесбійки, що раніше жили безтурботним і вільним життям, тепер у Гомії, в’ярмлені національною кампанією відтворення. Драконячі сеанси донорства сперми позбавляють більшість чоловіків майже всіх грошей або енергії. А жінки втратили будь-який контроль над своїми правами на репродукцію. Здорові жінки мусять реєструватися, і зрештою їх призивають носити — не зброю — а дітей! Необхідність підтримувати своє населення за допомогою експорту майже не залишила їм часу на садомазохістські витівки чи гомосексуальні рейви під метамфетаміном. Джамал гукав, щоб його було чути крізь вітер:

— Свобода їх ув’язнила!

Жителям Білії не солодше. Якщо раніше вони вирізнялися високими здобутками в науці, тепер її заборонили. Зосередилися на Джеферсонівському сільському господарстві та відновленні білої європейської культури. Великі метрополіси Білії вмить занепали й перетворилися на смертельні зони, куди краще не потикатися, де переміщені метри гуманітарних наук ловлять одне одного задля поживи. Поталанило тим, хто втік у кріпацтво до вождів і на роботу на великих сільськогосподарських володіннях.

Землі Чорнотопії, що виднілися під левітатором, здавалося, не мають ні будинків, ні огорож. Усі шосе, електричні стовпи й інші ознаки людської цивілізації були стерті. На їхніх місцях бродили дикі тварини. Стада вгодованих зебр. Рогаті табуни антилоп гну. Джамал намагався розпізнати вираз обличчя Барнабаса. Плантація Пібоді стояла самотньо, останній династичний маєток із багатьох, що донедавна заповнювали регіон. Створіння могло лише витріщатися, вражено роззявивши рот.

Веселкові кольори, шпилі й куполи міста, наче міраж, з’явилися вдалині. На відміну від Білії, населення Чорнотопії об’єдналось у своїх містах, перетворивши їх на суцільну пишноту, разом з тим дозволяючи більшим ландшафтам обернутися на майже безмежні заповідники. З’явилася і тепер розповсюдилася фауна мами-Африки. Левітатор ніс їх над головами гіпопотамів, що борюкалися в грязюці, та самовдоволених левів. Вони знизилися, щоб краще роздивитися люті зграї гієн. Усе це було раєм, і Джамал відчував виправдану гордість.

Кожна дивовижа, яку білі чоловіки називали казкою, існувала в цій реальності. Міста, до яких вони наблизилися, конкурували з усіма легендами про Атлантиду. Темношкірі відродили всі вогнедуховні та електроекспресивні технології, які довго тримали в таємниці. Їх, священні закони душеметрії, ніколи не застосовували задля збагачення жорстоких імперій білих людей.

Як вождь першого роду, Джамал був бажаним гостем у будь-якому домі.

Левітатор повернув і зробив петлю поміж ефектними різнобарвними хмарочосами. Квітучі лози сповзали з вікон і балконів, наче діамантові прапори. Барнабас витягнув шию, ніби вишукуючи хоч крихту колишньої зіпсованої цивілізації, збудованої білими людьми. З часу Виправного дня минуло всього кілька місяців.

— Мошьпане Дж’мал, — вичавив він з себе, — як?

— Музо-Метрика, — відповів Джамал.

Він пояснив, що гармонійні дари його раси мають набагато глибше застосування, ніж білі люди будь-коли підозрювали. Коли достатня кількість темношкірих гармонійно співають в унісон, сила їхньої спільної пісні перебудовує фізичну матерію. Кожна масивна будівля — це заморожена музика однієї прекрасної пісні. І дійсно, кожен пінакль височів, ніби крещендо.

Джамал направив левітатор у бік якоїсь помітної будівлі. З грандіозним куполом і контрфорсом, вона височіла над менш величними спорудами навколо. На вході робот у лівреї допоміг зійти йому й Барнабасу. Вони пройшли через розкішні кришталеві двері, перетнули шикарний вестибюль, що буяв квітами тропічних рослин, а над головами вільно літали папуги і корели.

Барнабас налякано прошепотів:

— Падуньку, мошьпане, а ту хто туво-во жиє? — шепіт відлунював від склепінчастої стелі й колекції безцінних стародавностей, що наповнювали залу.

Джамал не змушував створіння замовкнути. Йому було шкода згорблене чудовисько, що зіщулювалося від страху й здавалося ще дрібнішим. Барнабас уже давно переріс вік усвідомлення, що він несе повну херню.

За вестибюлем не було нічого, окрім пари дверей, вирізьблених, здавалося, із чистого золота, такого теплого і яскравого. Джамал торкнувся прихованої кнопки, і зазвучав дзвінок. Двері прочинилися всередину, відкриваючи робота, вбраного в смокінг. Теплим, культурним голосом робот озвався:

— Вітаю вас, Джамале. Мати очікує вас?

Робот супроводив їх в освітлену кімнату. У ній панувала приглушена тиша оранжереї. Орхідеї росли просто з витонченого кахлю на стінах, і їхній трепетний цвіт наповнював повітря солодкавим ароматом. Ідучи за жестом робота, Джамал із Барнабасом усілися на дорогі плетені канапи. Вони взяли по високому різнобарвному напою, які приніс робот, убраний у мереживний фартух і капелюшок.

Не встигли вони й розташуватися, як прочинилися ще одні двері й вихор кольорів та ароматів увірвався в кімнату. Вир переливчастої шовкової спідниці відкрив дві ніжки ідеальної форми, що крокували в їхній бік. Заплетена коса блискотіла таїтянськими перлинами і платиновими намистинами.

— Моє сонечко, — промовив єдвабний голос богині. Стрункою королівською ходою вона перетнула кімнату й легко поцілувала Джамала в обидві щоки. Її погляд упав на створіння, витончені риси обличчя викривилися. Від вигляду цього пофарбованого гнома її обличчям пробігли здивування і страх.

Джамал і Барнабас підвелися, щоб привітатися з нею.

Не минуло й миті, а вона вже повернула собі королівську холоднокровність.

— Привіт, — подала мляву руку, пальці якої важніли від діамантових перстнів, а зап’ясток укривали смарагдові браслети. — Я матір Джамала. — Її вираз ніяк не показував попередньої тривоги.

Джамал завжди захоплювався своєю матір’ю. Бідна чи багата, вона завжди залишалася неперевершеною. І коли вона прийняла зморщену вицвілу лапу істоти, його повага зросла до небачених висот. Вона подивилася на нього із занепокоєнням, прихованим під незворушною усмішкою, і єдине, що її видало, це зоровий контакт, який протривав на дещицю довше. Мовчазним кивком вона прикликала робота зі срібною тацею амюз-бушів[200].

— Сподіваюся, вам сподобаються солов’їні язички, — сказала вона.

Робот додав скреготливим, беземоційним голосом:

— Вони на один укус.

Джамал із лагідним задоволенням спостерігав за тим, як створіння вибирає серед делікатесів.

— Мине зувіт Барнабус, — сказало воно й закинуло ласий шматочок собі у вишкірений рот.

Його мати зберігала самовладання, поки істота частувала їх історіями про фермерське життя.

— Тота міс Жу, ту направду пучвара, як на неї гарувати, — вимовляла вона з повним ротом частково прожованих язичків. Вона не спинилася й описувала раболіпні обов’язки і те, як міс Жозефіна втекла одразу по настанні Виправного дня. — Туой мошсьпан Талбот — ту спровдешний гирой!

Мати Джамала холоднокровно урвала розповідь.

— Мій син давно марив думкою жити саме в тому домі…

Створіння Барнабас кинуло на нього здивований погляд.

Джамал скоса глянув на маму, підняв одну брову, щоб попередити її.

— Так, — додав він. — У нас у тому місці родинна історія.

Створіння округлило очі і вражено дивилося на нього.

— У вашій фамилії були невольники?

Мати Джамала дала знак роботові, щоб той поновив напої.

— Та щось таке… — зітхнула вона.

Вони провели приємний день. Мати Джамала повела їх на кухню, де генератор м’яса забезпечував смачний ланч. Вона з гордістю пояснила, як ця технологія базується на клітинах Ге-Ла, безсмертних клітинах, що продовжують відтворюватися безкінечно. Їх відкрила темношкіра жінка й використала, щоб змінити ДНК тварин, створюючи маси яловичини, курятини і свинини, які стихійно самоклонувалися. Сам по собі генератор м’яса був великим циліндром м’яса, який повільно крутився під лампами обігріву. Зовні завжди був приємний приготований шар, готовий до того, щоб його зрізали і з’їли. У центрі були клітини, які постійно реплікувалися з допомогою безперервного потоку амінокислот, які туди закачувалися через стрижень у центрі циліндра. Джамалові це нагадувало старий добрий гіросний конус, що обсмажувався на вертикальному грилі, але в цьому випадку конічна суміш безкостого м’яса була живою, сирою й енергійною всередині, але постійно вмираючою і обсмаженою зовні. Аромат п’янив.

Вони спостерігали, як м’ясо повільно обертається. Воно стікало прозорим жиром, що збігав рівчачками по його апетитних боках.

— Справжня благодать, що нам більше не потрібно вбивати тварин, — сказала мати Джамала. Генетично безсмертні клітини в ядрі були як хлібна «закваска», яка увіковічнює себе у правильних умовах. У кожному домі був такий генератор, тож тварини Чорнотопії жили собі в повній безпеці та свободі. Навіть м’ясоїдів годували зі схожих генераторів плоті. Цілком насичені безсмертним м’ясом леви, між тим, лежали з козенятами. Технологія темношкірих створила рай на Землі.

Барнабас спочатку відчував огиду, але одного слинявого укусу вистачило, щоб навернутися.

Мати Джамала низько схилилася до істоти, наче щоб поділитись інтимною таємницею.

— Я сподіваюся, вам удасться переконати мого сина зруйнувати ту стару ферму і зайняти своє чільне місце тут, у місті, — вона виразно глянула на Джамала. Тон був рішучий. — Його зацикленість на тому давньому господарстві зовсім нездорова.

Він із матір’ю неодноразово обговорював це питання. Замість того щоб долучитися до розмови, Джамал повідомив час і наполіг, що Барнабасу треба додому.

Дорогою додому створіння мовчало. Вигляд стількох дивовиж, очевидно, шокував Барнабаса. Він роздивлявся навколо своїми банькатими, стурбованими очима.

Джамал відчував неймовірне співчуття, майже родинний зв’язок з ним.

Важка чорнильна сльоза залишила світлу смугу на його щоці. Він, затинаючись, заговорив:

— Я си пруипускаю, вуи захочите знуищити рудинне місце міс Жу?

Джамал затримав на створінні співчутливий погляд.

— Я обіцяю, — зарікся він, — що, поки ти живеш, те місце залишиться твоїм домом.

Барнабас дивився кудись удалечінь. Десь там на виду повільно виникали знайомі хліви і маєток. На фоні поспішно сідало сонце.

Бінґ підніс бонґ до рота, оглядаючи його довжину, ніби то рушниця. Він підніс запальничку до напакованого ковпака і клацнув нею, ніби натискав на гачок. Вдихнув так глибоко, що аж очі скосилися. З повними легенями закричав:

— Пах! Пах! Пах! — випускаючи дим травки, ніби хмарки пістолетного диму.

Він смикав бонґом у різні боки, ніби розстрілював нові мішені, всередині хлюпав м’ятний шнапс. Побачив останню ціль крізь бонґ і пихнув приглушеним:

— Пах.

Фелікс обома руками схопився за серце і повалився навзнак на контейнер для сміття.

— Поцілив, — прохрипів він, — я мертвий.

Бінґ подав запальничку Феліксу. Він опустив бонґ і перевів увагу на перезарядку ковпака.

— Життя визначає смерть, — зітхнув він. — Ви ніколи не почуваєтеся настільки живими, як коли робите когось мертвим.

Він описав, як то було, в тирі органу законодавства. Улюблена тема Бінґа. Вони сиділи лише вдвох у провулку за багатоквартирним будинком Фелікса.

Смакота кудись пішла. Феліксова мама була вдома, й саме тому він ховався на вулиці, стягуючи хапки з бонґа. Бути наодинці з мамою останніми днями перетворилося на агонію. Вона постійно викликала в нього почуття провини, просячи не оголошувати свої вподобання, почекати хоча б рік, побути ще вдома, не лишати її саму. Та коли він уявляв собі ще один рік у Гомії, ще один пасивний рік, коли доведеться спостерігати, як усі навколо закохуються, а будь-яка пілотка для нього заборонена, у нього дах їхав.

Бінґ передав йому бонґ зі словами:

— Не можу повірити, що ти не гомик.

З Бінґом можна було поділитися. Бінґ — національний герой, вождь першого роду. Він стояв у галереї для глядачів і прикінчив старий режим, де слабаки потурали і брехали, щоб здобувати перемоги в конкурсі популярності, який люди назвали «політикою».

Для Бінґа більше ніщо в житті не зрівняється з Виправним днем. Саме тому він став укурком, бо знав, що ніколи не відчує той же кайф, як від підриву системи його пригноблення.

Фелікс узяв бонґ, глянувши на внутрішню частину передпліччя Бінґа. Там було татуювання, нижче закасаного рукава сорочки. Фелікс запитав:

— Це Енді Воргол?

Бінґ вигнув руку і сам прочитав татуювання.

— Це Талбот, — і запитав: — я тобі розповідав, як познайомився з ним?

Фелікс, тримаючи бонґ губами, промовив:

— Лише якийсь мільйон разів, — слова звучали приглушено в трубці.

Татуювання говорило:

У майбутньому всіх розстріляють протягом п’ятнадцяти хвилин.

— Ага, — сказав Бінґ, — я там був, коли він це говорив.

Він розповідав цю історію так багато разів. Про Талбота, прикутого до крісла шкіряними пасками і скотчем, голого й скривавленого, і який усе одно роздавав накази. Про вождів, кожен з яких домагався аудієнції з ним тижнями перед Виправним днем.

Фелікс видихнув і запитав:

— Які це були відчуття? — і потягнув через бонґ. Шнапс забулькотів, дим із присмаком перечної м’яти наповнив його рот.

Обоє знали, що він має на увазі. І це було неймовірне відчуття. Убивство своїх ворогів давало кращі відчуття, ніж найбільша перемога в лотереї. Відчувалося, що за тобою останнє, останнє слово. Остаточна перемога. Як і було написано в книзі Талбота:

Головний людський стимул — це домінувати й уникати домінування над собою.

І книга швидко додавала:

Будь-хто, хто намагається це заперечити, просто хоче домінувати над вами.

Фелікс тримав дим у легенях і слухав.

— То куди прямуєш? — запитав Бінґ.

Він мав на увазі Білію чи Чорнотопію. Принципи Гомії дозволяли Бінґу сидіти тут, глибоко затягуватися з бонґа опівночі в цьому обісцяному котами провулку. У Білії та Чорнотопії громадян із переважанням азійських генів депортували в Азію. Євреї полетіли в Ізраїль. Мексиканці самі втекли в Мексику.

І тут уперше Феліксові це спало на думку. Він ніколи не бачив Бінґа з іншим чоловіком. Можливо, Бінґ — гетеросексуал, що переховується, як батьки Фелікса. Можливо, Бінґ постійно накурений, бо не хоче, щоб його відправили на інший континент, бо він насправді й не гомосексуал. Бінґ може виявитися тим, кому можна довірити всі свої таємниці.

Фелікс затамував подих і знизав плечима. Він вирішить питання з генетикою, вже коли до цього дійде. Йому ще потрібно заповнити папери для формального проголошення вподобань.

— Убивство є вбивство, — сказав Бінґ.

То найкраще відчуття, без сумніву. То ніби виграти найбільший виграш. Бачити, як твоїх ворогів вивертає назовні. Чути, як вони затихають, і знати, що більше ніколи вони тебе не скривдять. Це кінець найбільших страхів. Затвердження, що тобі більше не потрібно бути чиїмсь рабом. Бінґ розповідав цю історію безліч разів у барах, на шкільних зібраннях. Він став живою скам’янілістю.

Убитою живою скам’янілістю. Від цієї думки Фелікс ледь не розсміявся. Бо ж скам’янілість сама по собі нежива, а очі в Бінґа настільки, блять, налиті кров’ю… навіть коли він повідав історію, як змусив якогось нажаханого сенатора під дулом пістолета наповнювати поховальні ями.

— Відірвати людське від людини, — наполягав Бінґ, — обернути когось на суцільну плоть і волосся — це як магія, лише насправді. Шариш? — він закашлявся, видушуючи з себе те слово. — Хіба це не чудо?

Фелікс завзято закивав і віддав бонґ. Він роздумував, чи не розповісти Бінґові всю правду. Трохи накурений, він довіряв Бінґові, думав, що той усе зрозуміє. Бінґ тримав таємницю гетеросексуальності Фелікса, відколи той став його сусідом.

— Пообіцяй мені дещо, — попросив Фелікс. — Приглядатимеш за моєю мамою? Ну, на Різдво там. Просто щоб їй не було зовсім самотньо.

Напаковуючи ковпак, Бінґ спробував його заспокоїти:

— У твоєї мами є Смакота. У Смакоти буде дитина.

Фелікс дочекався, доки бонґ перезарядиться, і його друг вже взявся підривати. Поки Бінґ стягував банку, Фелікс розмірковував. Ситуація ідеальна. І то не лише через травку. Очевидно, що Бінґ також утікач, який живе по сусідству. Фелікс міг оголосити про свої вподобання і піти своїм шляхом у майбутнє, знаючи, що Бінґ залишиться тут з мамою. Звичайно, тут також буде і Феліксів тато, але він не може ризикувати й зустрічатися зі своєю таємною дружиною. Так, тут ще Смакота, проте вона фактично чужа. Бінґ, його найкращий друг, продовжить наглядати за матір’ю Фелікса, поки вона постаріє.

Повний ковпак шмалі палав яскравим жовтогарячим кольором у темряві. Шнапс клекотав.

— Не зрозумій мене зараз неправильно, — почав Фелікс. Він роззирнувся на вікна навколо, чи ніде не світиться. Єдине вікно, що вирізнялося, було високо вгорі, в його квартирі, де мама сама сидить на кухні. Він запитав: — Ми ж друзі, правда?

Груди Бінґа роздулися від диму. Червоні очі зустрілися з Феліксовими, і він кивнув.

Фелікс продовжив:

— Я знаю, чому ти тут, у Гомії…

Бінґ підняв голову, все ще втримуючи дим.

— Ти як мої батьки, — пояснив Фелікс. — Мій тато темношкірий. Вони обоє переїхали сюди, стверджуючи, що вони гей і лесбійка, та насправді одружені й таємно зустрічаю…

Дим вивергнувся Бінґові з рота голосним:

— Що?

Фелікс проїбався.

Обережно відклавши бонґ убік, Бінґ блимнув очима.

— Що ти сказав? — занадто голосно. В одному з вікон загорілося світло. У ще одному.

Фелікс витягнув обидві руки, щоб змусити друга замовкнути.

— Нічого. Просто жарт.

— А Смакота знає? — запитав Бінґ. Він кліпнув. — Чи Смакота теж гетеросексуалка?

Уперше за весь час Фелікс побачив колишнього Бінґа. Чоловіка, яким був його друг, чоловіка, який схопить рушницю і прикінчить будь-кого, кого вважає ворогом. Нові вогники над ними виділили контури вікон. Люди почують. Одне з вікон прочинилося, озвався голос:

— Пізно вже!

Фелікс кинувся вперед. Він притиснув долоню Бінґові до рота і прошепотів:

— Будь ласка, не треба.

Вони зчепилися, перекочуючись набік по засміченій землі. Боролися поміж недопалків і кришечок від пляшок. Бінґ нігтями впився Феліксові в руку, дряпав йому обличчя і шию, проте Фелікс не відступав, шепотів:

— Ти не можеш, — ногами вони розштовхували сміттєві урни, люди кричали на них у темряву, Бінґ влупив Феліксові кулаком у голову. Бінґ поцілив йому між очей, і Фелікс відчув, як гарячий потік ринувся з носа, відчув смак солі та м’ятного шнапсу, відчув крик Бінґа, приглушений долонею. Бінґ обома руками молотив його по ребрах. Коліна гамселили Фелікса в живіт.

Засвітилося ще більше вікон, і над ними з’явилася постать Феліксової мами, її верхня частина, голова і плечі на фоні світла з кухні.

Бінґ зубами вгризся йому в долоню, і Фелікс вихопив її назад.

Задзвенів голос Бінґа:

— Гетеросексуали! Гетеросексуали!

І Фелікс скривавленими пальцями віднайшов довгу трубку, схопив її й опустив на Бінґа. Скло об щось розбилося, і Бінґ затих. Навколо розбризкалися кров і м’ятний шнапс.

Тіло Бінґа обм’якло і повалилося назад на тротуар. Усе людське вийшло з цієї людини. Вона обернулася на суцільну плоть і волосся. Нічне повітря донесло чимраз голосніші звуки поліцейських сирен.

Фелікс наслухався вдосталь таких історій, щоб зрозуміти. Його єдиний друг помер.

Гірше, ніж помер, — Бінґ був неправий.

Убивши його, Фелікс не відчував себе ні на йоту краще.

Коли Нік знайшов першу коробку, він не здивувався. Вона лежала посеред Саутіст-Ємгілл-стрит, між будинками 42 і 43. Саме так це передбачала книга Талбота.

Наразі книга все вгадала правильно. Пожежі почалися кілька тижнів тому, як книга Талбота і віщувала. Той же метод еліти використовували в 1965-му в пожежі Воттс, яка знищила сотню квадратних кварталів, у 1967-му в пожежах у Ньюарку і в 1967-му в Детройті, коли вогонь знищив чотириста будівель. Як і у Вашингтоні, в 1968 році, де згоріли 1199 будівель, у всіх випадках білі спалювали райони темношкірих. Щоб збити їх разом і вигнати з території міста до життя здольників і робочих рук на Глибокому Півдні[201].

Цими днями білійські вожді вчиняли підпали, щоб вигнати будь-яких можливих темношкірих у Чорнотопію. І щоб вивести білих Портленда, що залишилися, на свої землеволодіння.

Коробка, яку залишили на вулиці, слугувала тій же меті.

У 1950-х така коробка була б наповнена героїном. У 1990-х там був би крек. У всі десятиліття ЦРУ залишало таку коробку в будь-якому районі, який воно хотіло знищити. Тепер це робили вожді. Нік роздер картон і посортував пакети всередині. Він ущерть наповнив кишені свого пальта вікодином, ембієном і ксанаксом у фунтових пластикових пакетах. Решту він залишив. За книгою Талбота, вони розкидатимуть купу таких коробок, і Нік поквапився геть, щоб поцупити решту.

Постер на стіні неподалік кричав: «Усмішка — ваш найкращий бронежилет!» Єдина сім’я, що залишилася в Ніка, його мама, спакувала манатки і ризикнула останніми літрами бензину, щоб знайти володіння, де вона зможе стати до роботи. Ходила чутка, що значні земельні роботи переповнені фавелами переміщених працівників ЗМІ та сфери інформації. Всі жили у своїх запилених машинах. Нікому не потрібні веб-дизайнери і директори мультикультуралізму та інклюзії, всі вони сподівалися показати себе у прийдешньому зборі врожаю ревеню й отримати в подарунок котедж із солом’яним дахом до того, як настане зима.

Увесь Вікі-сквот Інтернету було повністю знищено. По радіо лунали лише Талбот і затверджена біла музика. Здебільшого польки, трохи вальсів і джиг. Найзначніші хіти клавесина і волинки. По радіо оголосили, що вогонь влаштували лоялісти. Партизани. Талбот сам заперечив усі чутки про те, що старий президент утік і що замість нього вбили двійника.

Офіційно президент колишніх сполучених штатів помер. Офіційно пожежі, що виникали вночі й виганяли безпорадних людей на темні вулиці, були результатом дій повстанців. Бандитів чи розбійників. Можливо, канадців. Канадці, відзначив Нік, отримали статус нових терористів.

За книгою Талбота, впродовж усієї сучасної історії добродушних темношкірих переслідували. Щоразу як якесь місто спалахувало полум’ям, коли темношкірі жителі кидалися рятувати майно, що опинялося під загрозою, білі військові сили використовували це як привід заарештувати їх за мародерство. Цими днями, коли вогонь квартал за кварталом поглинав Портленд, усіх, хто намагався допомогти, заарештовували. Засуджених за сфабрикованими звинуваченнями залізницею везли до робочих бригад.

Коробки, коробки пропонували не таким героїчним людям інший варіант. Як постановляв Талбот, менш корисні члени суспільства можуть самі вибрати й зникнути через випадкове передозування чи самогубство.

Вогонь нейтралізував героїв. Наркотики розбиралися з боягузами. Лише Нік міг витримувати життя в постійному наркотичному дурмані, коли навколо не було жодної їжі. Сон — це дещо інше. Володіння великих вождів з їхніми легендарними рядами вогненно-червоної квасолі та червоної капусти витіснили дикі зграї вовків і койотів. Ці тварини, а також ведмеді й пуми забрели на вулиці міста, у парки й райони у пошуках нової здобичі. Ночами, коли вони вили, а їхні жертви кричали, Нік ковтав таблетки, щоб міцно спати в якомусь покинутому автомобілі.

Удень він натрапляв на криваву баню, що могла простягуватися на цілі квартали. Грудна клітка і хребет в одному місці, голова і таз кудись відтягнуті. Черепи могли зникати, але завжди залишалося сплутане волосся. Зазвичай і руки також. Тротуар чи провулок укривала засохла кров, сліди з якою розходилися в усі боки. Сліди вовків чи ведмедя. Стервоїдні відбитки койотів і єнотів, сорок, щурів. Кожна стежка з кривавих слідів указувала в напрямку втраченої руки чи нутрощів. Якогось бідолашного когось-там. Пальці, пальці погризених долонь, усіяні діамантовими перстнями, рубіновими перстнями. Очі виклюють, але перлове намисто залишиться, закаляне кров’ю. М’ясоїди знають, що насправді цінне.

Ксанакс брав на себе, безумовно, найгірший аспект сучасного міського життя. Не відсутність їжі чи нічні передсмертні крики. Найважче було впоратися з самотністю.

Шаста зникла. Так само Волтер і Ксав’єр. Нікого, окрім божевільних, не залишилося в центральних частинах міст, і Нік тримався від них якомога далі.

На відстані одного кварталу зачаївся ідеальний приклад одного з них. Голий старий чоловік, зап’ястки і щиколотки обліплені залишками брудного скотчу. Його вичахле тіло блистіло від засохлої крові. Схожі на килим із гештеґів невеликі різані рани вкривали його худющі руки і ноги. Чоловік походжав безлюдним тротуаром. Він помітив Ніка і помахав йому. Порубана з’ява витягнула тонку шию і прокричала:

— Волтере! — повернувшись у іншому напрямку, знову прокричала: — Волтере!

Нік обернувся спиною і не помахав у відповідь.

За Талботом, Громадянська війна ніяк не стосувалася рабства. Насправді відома війна між штатами була лише обманом, щоб зменшити велику кількість ірландців, які емігрували в північні міста. Нейтралізація ще одного молодіжного випину.

Він знайшов іще одну коробку на Саутіст-Вудсток і покрав звідти таблетки. Біля згорілого дому в районі Вестморленду натрапив на купу спалених меблів. Оберемки одягу ще на вішаках. «Ральф Лорен», «Ґуччі», «Армані», тепер цей одяг заборонено носити. Він понишпорив у купі та знайшов пістолет, але без патронів. І чудову гітару.

Найгіршим аспектом самотності була тиша. Спів пташок був єдиним постійним звуком, окрім вітру. Нік скинув сумку зі спини і витягнув пакет із таблетками. Закинув дві пігулки ксанаксу в рот і насолоджувався солодким присмаком, поки вони розчинялися під язиком. На Норзіст-Міссісіпі-авеню знайшов третю коробку й занурився в її вміст.

Талбот говорив повільно, а Волтер і чоловіки, що зібралися, схилилися вперед, прислуховуючись.

— Поховальні ями повинні бути триста футів завдовжки, тридцять завширшки і дванадцять завглибшки. — Досі прикутий до того ж крісла, він проінструктував: — Дно кожної ями потрібно щільно вкрити шаром поліетиленового полотна завтовшки чверть дюйма і засипати двофутовим шаром непроникної глини.

Щоб зекономити сили, він закінчив думку:

— І не намагайтеся вигадати колесо.

Останніми днями підвал перетворився на своєрідний клуб. Штаб-квартиру чи командний центр. Нейлор і Естебан, чоловіки з групи реабілітації наркоманів, приходили без запрошення. Їм на п’яти наступали інші чоловіки, усі, очевидно, завербовані у схожих групах у всій країні.

На думку Волтера, там були як гетеросексуали, так і гомосексуали. Темношкірі й білі. Вони всі стали новими працівниками Талбота і завзято спостерігали за Списком імен в Інтернеті, що постійно зростав і тепер мав неофіційну назву «Найменш бажані американці». І в той час як Волтер мусив об’єднувати свої нотатки і найняти друкаря, ці чоловіки стали вузьким колом спілкування Талбота.

Кожен з них поборов свого власного демона, героїн чи рак, і тепер опинився тут, щоб здобути дещо більше. Вони зібралися навколо Талботового коліна, й він сказав їм:

Лестощі викликають залежність. Переконуйте інших, що вони особливі. Запевняйте, що вони мають талант. Станьте джерелом самооцінки інших людей. Таким чином вони прив’яжуться до вас, і це не дасть їм розвивати свої вміння й показувати реальний потенціал.

Поки вони передавали одне одному банки пива і пачки чипсів, він сказав їм:

Зібрання — це вираження. Люди повинні мати право об’єднуватися з тими і лише з тими, кого самі вибиратимуть. Групи, які вийдуть у результаті, не матимуть спокуси розмикати свій стрій для тих, кого вони б воліли виключити.

Ошалілий від стількох дрібних заражень, Талбот просторікував:

Будьте жахливими, виконуйте роль жахливої загрози, а в мить найбільшої влади спиніть свою руку. Завдавши людям болю, ви отримаєте їхню любов тоді, коли припините.

Він сказав їм:

Уявіть, що Бога немає. Немає ні раю, ні пекла. Є лише ваш син, і його син, і його син, і світ, який ви їм залишаєте.

Якщо вони сміялися. Якщо від якоїсь його думки в них загоралися очі й вони схвально кивали головами, Талбот клацав пальцями, щоб Волтер це записав. Він проводив дорожнє випробування своїх понять. Коли ці чоловіки підтримували якусь ідею і підкріплювали її, пропонуючи варіанти зі своїх життів, Талбот знав, що вона подіє на ширшу аудиторію, й стежив, щоб Волтер вніс її в майбутню книжку.

Талбот пояснив, що поки Адольф Гітлер сидів у Ландсберзькій тюрмі, його камера була місцем постійної вечірки. Люди приносили пиво та їжу, відвідувачі наповнювали кімнату, поки Гітлер частував їх своїми ідеями. Ідеї, що мали резонанс, що змушували слухачів всміхатися від визнання, Гітлер збирав у першу чорнову версію «Моєї боротьби». Ці ідеї захопили найбільшу кількість людей.

Так само й Талбот вів схожий двосторонній діалог з людьми, які здійснили паломництво, щоб порадитися з ним. Цим людям, Клемові, Нейлору й Бінґу, він сказав:

— У майбутньому всіх розстріляють протягом п’ятнадцяти хвилин.

Руфусові й Ел-Джею він сказав:

— Лише ліве вухо, будь ласка.

Волтерів новий батя пояснив, що найкращим відгуком буде пирхання, фиркання, стогін чи будь-який інший звук — це свідчитиме, що він зачепив за живе правдою. Найкращий відгук ніколи не полягав у словах. Максимум це могло бути щось на кшталт «Амінь» чи «Канєшно, бля». Якась богохульна форма «Алілуя». Доки книга з фрагментів не стала колекцією афоризмів, як книга цитат Мао або «Альманах бідного Річарда»[202].

Талбот пояснив, що вони складають книгу, яка стане сутрою[203]. Сутрою Талбота. Як «Золоті вірші Піфагора» чи біблійна книга Екклезіяста. Вона слугуватиме новою свідомістю.

Сучасна «Моя боротьба», так сказати.

Вони опублікують її самвидавом, як радянські дисиденти. Як це зробив Андрєй Сахаров. І розповсюдять примірники через щораз більшу мережу Клемів, Довсонів і Чарлі, протягуючи її від чоловіка до чоловіка по всій країні.

І досі впевнений, що це якось зробить його багатим, що це якось допоможе завоювати серце Шасти, Волтер усе записував.

Через крики з’явилася поліція. Тому що було вже після опівночі і Бінґ був вождем першого роду, гелікоптери кружляли над районом і прочісували територію прожекторами. Тому що поліція завжди і всюди пхається з тим самим: ви билися? Він вас бив? Тому що Феліксова мама хитає головою, з опущеним униз поглядом, тому що вона думає, що це, якимсь чином, її провина. Тому що Смакота заходить у двері й каже: «Бель, де подівся твій Фелікс і що він натворив?»

Тому що Смакота не знає, що й сама тепер ходить по лезу. Тому що всі тепер на рубежі, тому що, якщо правда вилізе, Бель і Смакота, Джарвіс і Джентрі, всі відправляться під варту як підозрювані, назавжди. Тому що ніхто не віддає перевагу пошкодженому товару. Тому що новопроголошені геї та лесбійки Білії та Чорнотопії, які сидять в утриманні деінде, варті півмільйона талботів або якихось нових і свіжих, тож навіщо їм якісь зрадники, яких навіть Гомія хоче позбутися?

Тому що парамедики очищають порізи й подряпини в нього на обличчі та шиї. Тому що Фелікс виглядає майже таким же побитим, як і мертве тіло Бінґа. Тому що люди, що визирали з вікон спалень, почули останні Бінґові слова чітко й зрозуміло. Тому що люди живуть у постійній тіні тієї Кітті Дженовезе[204], лесбійки, яку задушили й зарізали, задушили й зарізали, задушили й зарізали, поки все місто спостерігало й нічого не зробило.

Тому що так багато людей визирало з вікон ще тоді й так ніхто і не зателефонував у поліцію, тому що вбивство молодої гарненької лесбійки було не їхньою проблемою, тому всі лізуть повторювати останні крики Бінґа.

За словами Фелікса, вони з Бінґом мирно курили шмаль у провулку приблизно опівночі. У версії, яку він повідав слідчим, Бінґ розповідав історії про успіх його роду і як він, Бінґ, сам ходив у підвал у Портленді штату Орегон і мав аудієнцію в присутності превелебного Талбота. Бінґ не був ніким. Його смерть, смерть вождя першого роду, потребує масштабного розслідування. Собак відправили відслідковувати ймовірні сліди крові Бінґа, яка могла залишитися на вбивці, що втік.

Навіть коли парамедики очищували порізи й подряпини у Фелікса на обличчі та шиї, він сказав їм те, що хотів сказати. Тому що ніхто, окрім Фелікса, віднедавна не звертав особливої уваги на Бінґа. Тому що, щиро кажучи, звична Бінґова воєнна історія могла набридати і тому що люди й без того мали чим перейматися, з усіма тими донорствами сперми і комісіями біологічних носійок. Тому що люди ніколи б таким не прохопилися, але вони починали сумніватися у величності Гомії, землі обітованої для геїв та лесбійок, і тому що вони сумували за безжурним стилем життя, який вели під гетеросексуальним пригнобленням. Усе через провину — провину від сумнівів у Гомії, провину від Кітті Дженовезе — усі, хто на власні вуха це чув, з придихом повторювали останні слова Бінґа.

Це тому Фелікс сказав те, що зрештою сказав. Тому що він не сказав це спочатку, не одразу. Тому що він знав, що це спричинить міжнародний конфлікт. Тому що він не хотів, щоб його країна, Гомія, опинилася на війні, тому що хіба Виправний день не полягав у тому, щоб урятувати покоління від військових цвинтарів?

Бо чому це чиновники можуть позбавляти життя чоловіків, які щойно отримали право голосувати? Але тому що Фелікс не хотів бачити, як його батьків відправляють у інтернування, і тому що йому потрібно виграти трохи часу, бо проста перевірка ДНК покаже, що це його і лише його ДНК обмацана по всьому трупу Бінґа і загнана Бінґові під нігті… тому що всі вимагають крові та справедливості… Фелікс каже, що то була банда незнайомців. Тому що це правдоподібно і тому що це дає йому підтримку. Тому що Фелікс швидко замінив Талбота на всіх каналах, його передане супутником зображення, тому що вся Гомія чіплялася за кожне його слово, тому що в голові він уже пакував рюкзак утікача, складав туди свої улюблені сорочки і додаткову пару взуття і тому що Фелікс потребував необхідної фори, щоб утекти, саме тому Фелікс зрештою сказав те, що сказав.

— Гетеро, — промовив він у телевізійні камери. — Його замочили гетеро.

Ніколи це не припиняло приголомшувати Шасту. Те ж сонце, яке зараз гріє їй шию, також гріло шию Гітлера. Зорі, які вона бачила зі свого шлюбного ліжка, це зорі, що мерехтіли над сумнозвісними таборами смерті нацистів. Те, як люди організовують своє суспільство і ведуть свої життя, взагалі нічого не значить для великого задуму.

Дерева пускають корені в поховальних ямах. Важливі частини життя залишаються постійними. Люди годують своїх дітей. Люди насправді ненавидять лише тих, хто живе по сусідству. Життя йде, як і раніше, всі переймаються тим, щоб вижити. Вода завжди знаходить новий рівень. Нову норму.

Польові жони, до прикладу. Вони ходили вздовж квітучих рядів кале і гарбузів, кожна пузата від дитини. Усі — нащадки Чарлі. Невдовзі кожен день буде позначений народженням одного чи більше його спадкоємців. За рік усе володіння переповнюватимуть мацюпусінькі Чарлі.

Єдина реальна ймовірність — це те, що проблема полягає в самій Шасті. Вона — кайфоломка, як на те пішло. Якби вона народилася в цей час, то бачила б лише мирних жінок, які виконують корисну роботу під звуки мандолін. Добре вгодовані, всі здорові й гладкі від майбутніх дітей. Якби вона не знала про світ до Виправного дня, то не дивилася б на цю райську ідилію крізь такі цинічні окуляри гіркоти. Ті майбутні діти приймуть це життя як належне. Ця думка одночасно і заспокоювала, і розлючувала її.

Поки вони гарували над прополюванням, Шаста тинялася, як і зазвичай, серед коренів і борозен. Сонце гріло її сутану з капюшоном, облямовану непристойно розкішним штучним хутром оцелота. Група бродячих менестрелів пощипувала струни лютень і виспівувала балади.

Хвиля нудоти здійнялася їй зі шлунка, й вона поборола бажання виблювати на ряд майже стиглого пастернаку. Можливо, вона… Знають небеса, Чарлі насадив у неї вдосталь сімені. Вона здригнулася від перспективи стати ще однією племінною кобилою для ненаситного вождя.

Якась скромна постать посунула вперед. Дівчина не говорила, проте зупинилася на відстані протягнутої руки. Мереживний чепчик тримав її довге волосся зібраним на маківці. Легенька сітчаста вуаль спадала над її обличчям, захищаючи молоду шкіру від сонця. Скромний опущений погляд не відривався від сільських дерев’яних клогів.

Дівчина полізла в кишеню свого фартуха. Дістала шматок м’якої тканини. Маленький вузлик щастя. Сповитий скарб. Кілька разів обвивало його пасмо обережно зв’язаної нитки, тримало його вкупі. Вона нишком роззирнулася навколо. Інші польові жони, здавалося, завмерли на мить. Жінка неподалік повільно кивнула один раз. Побачивши сигнал, дівчина подала Шасті тканинний вузлик.

Їхні погляди на секунду зустрілися. Шаста потягнулася, щоб прийняти подарунок, і раптом щось помітила. У дівчини були довгі рукави. Довгі спідниці й довгі рукави стали правилом. Але під манжетом рукава виднівся її гладенький зап’ясток. Жирний синьо-чорний символ виділявся на фоні блідої шкіри. Велика колюча літера «Б».

Перед тим як прийняти подарунок, Шаста взялася за рукав. Коли дівчина не відійшла, Шаста смикнула рукав, відкриваючи «У» і «Н». На внутрішній частині передпліччя, від долоні до згину ліктя, було виведене слово «БУНТАРРРРРРРКА»[205].

Це скромне дівча, з його раболіпською поведінкою, не так давно було чортовою сучкою-богинею. Ця боязка приблуда, з животом, розбухлим від діянь Чарлі, вона була нев’їбенною воячкою роллер-дербі.

Тепер Шаста дивилася на поля, усвідомлюючи щось нове. Усі ці жінки раніше були велокур’єрками і зірками баскетболу. Сьогодні ж стали згорбленими польовими челядницями, приреченими на неминуче, повторюване материнство. Та навіть року не минуло, як вони були барабанщицями у рок-групах. Вони курили шмаль і ходили по розпеченому вугіллі, стриглися налисо й займалися пол-денсом.

Як давно стався Виправний день? Без мобільних телефонів і календарів стало неможливо відлічувати дні. Лише погода натякала на те, що час минає.

Шаста опустила рукав дівчини, приховуючи докази того, якою вона була раніше. Дівчина ніжно вклала маленький вузлик Шасті в руку й швидко відійшла. Позаду неї вже інша молода жінка готувалася подарувати ще один вузлик із тканини. Найімовірніше, між жіноцтвом розійшлася вістка. Більшість знали, яку мету переслідує Шаста. Позаду неї третя жінка чекала, щоб подати їй власну делікатну данину, належним чином загорнуту для зберігання.

Переглядаючи набрані сторінки книги, Волтер був вражений.

Книга в поєднанні з інтернет-трюком, Списком, була наркотиком. Як сказав сам автор:

Від хорошої книжки ви обдовбуєтесь.

Вона читалася наче порнографія.

Те, що його новий батя йому надиктував, було порнографією влади.

Волтер знав формулу. Найбільші бестселери в історії були спрямовані на дітей і підлітків. Людей, які не мали влади і жадали історій, де схожі люди отримують максимальну силу. Від Гаррі Поттера до Супермена, до Люка Скайвокера, до Робіна Чудо-хлопця, здавалося, всі діти хотіли отримати власні приховані суперсили й побачити смерть батьків. Книга Талбота забезпечувала що перше, що друге. Безробітні чи частково безробітні парові слюсарі й пресівники побачать, як вони вбивають своїх гнобителів, а тоді керують власними феодами.

Це виявилося порнографією правоти. Жоден оргазм не приносить таке задоволення, як довести комусь, що він чи вона помиляється. Жоден сексуальний вміст не зможе позмагатися з припливом енергії, який чоловіки отримують від виграшу. А книга Талбота була саме про виграш, і більше ні про що.

Талбот, старий хер, знав, чого чоловіки найбільше хочуть.

Вичитуючи книжку, Волтер дістав вушну затичку Шасти з кишені сорочки. Підніс її до носа і вдихнув. Цей талісман, річ, яку відьма могла би використати, щоб прикликати мертву. Пружний, цицьково-рожевий, то був артефакт, укритий її мертвою шкірою і внутрішніми секреціями, реліквія, видобута з її голови. Ніс міг переконати решту його, що Шаста сидить отут поруч.

Шаста, він був упевнений, зненавиділа би книжку. Могла б кайфувати від лахів із середньовічного ярмарку і відродження псевдоскандинавської культури, які книжка і рекомендувала. У неї було татуювання. На грудях у неї було написано: Mit einem Schwert in deinem Herzen sterben[206]. Що б це не означало. Вона би зацінила запропонований стиль життя в середньовічному замку й усе одно ненавиділа б книжку.

Але їй сподобаються гроші, які ця книжка їм принесе.

Шаста кине один погляд на світ, який пропонує книжка, й викине її в сміття. Ну, не в сміття. Шаста кине її на вторинну переробку.

А потім… Одразу після цього вона зателефонує Бейонсе і полетить на якомусь приватному літаку купувати взуття на Бонд-стрит у Лондоні. З Мадонною. І Волтеровою кредиткою.

Завіса розділяла їх. Наче сценічна завіса. Бліда муслінова пелена зі стелі палати звисала, а перед нею королівський лічець і значний сонм придворних стояли. Близько сотні чи десь так слуг, сквайрів, камердинерів. Щось невидиме по той бік тканину поворушило, і лічець Теренс попрохав:

— Чи не могла б ваша високість удостоїти честі нас і показатися…

Наразі королівський протокол залишався, у кращому випадку, нерушимим наполовину. Відтак найкращою стратегією, якщо лічець нікого образити не волів, було дотримуватися стилю пихатої формальності біломови. Зараз сидів він на різьбленому дерев’яному ослінчику для ніг, тоді потягнувся вперед і тицяв у завісу пальцями, доки не знайшов у ній дірку. Просунув палець вказівний усередину.

— Доперва скіпетр королівський явіть мені, — діру облямовувало орнаментальне гаптування шовкове.

Товариство, що зібралося, не відривало поглядів від діри й ждало.

Теренс прибрав пальці й чекав. Щоб заспокоїти свого королівського пацієнта, припом’янув він власне зцілення чудесне. Як із дитинства він був прикутим до ліжка інвалідом. Як милосердна лікарняна медсестра принесла йому примірник книги Талбота від імені його батька відсутнього. З підбадьорливими виносками від батька на полях переміг Теренс матір свою можновладну, жінку, чиї чарівливі слова могли викликати в нього жорстокі судоми.

Сидячи отак перед завісою, він згадав і епічне перетягування катетера, і як у боротьбі він грубо скинув маму на підлогу. Як книга Талбота сама нокаутувала її та зламала ніс. Зламала настільки серйозно, що ніс назавжди лежатиме боком на щоці в неї.

Згадав катетер, катетер, що на волю вирвався. Немислимим той біль був, але причандал його залишився неушкодженим. Будь-яка спроба кастрації зірвалася.

Теренсові пальці нетерпляче штовхались у вишивану діру. І все одно з іншого боку нічого не з’являлося.

Особливу турботу цього дня викликала значна кількість сексуальних зносин вождя Чарлі, якими той віднедавна почав усолоджуватися. А саме: чи не могла одна з таких зносин передати його високості болість плотську. Наскільки лічець розумів ситуацію, його високість почав перейматися певними фізичними змінами інтимної натури. Незважаючи на це, без перевірки мало чим зарадити вдасться.

— Визначальна задача наша — то єсть визначити діагноз, — сказав Теренс. Тут він навів цитату із синьо-чорної книжки:

Доля чоловіка — не сумніватися, а вживати заходів і давати результат.

Тоді муслінова тканина врешті поворухнулася. Випнулася вона, і вишивані краї маленької діри почали розширюватися. Піднісши руку, велів лічець мовчати всім, коли щось хворобливе і зів’яле боязко вийшло до них на видноту.

Наступного ранку, коли вона принесла тацю зі сніданком, Арабелла змінилася. Скільки міс Жо пам’ятала домоправительку, та завжди була згорбленою старою каргою. Останніми роками те, як жалюгідно жінка пленталася будинком, викликало щораз більше сміху. Додатковою вигодою від прислуги було те, як вощення підлоги і протирання срібла її зношує. Саме з тієї ж причини, що наречені вибирають страшних дружок на весілля, поруч із домоправителькою міс Жо мала неймовірно молодий вигляд.

До цього ранку тобто. Ця Арабелла була їй незнайома. Її вузлуваті кінцівки стали витонченими і гнучкими. Замість старомодної уніформи вона одягла гладеньку сукню. «Дашикі», — видобула з глибин пам’яті назву міс Жо. Тканина рухалася плавно, як вода, над гладенькою шкірою жінки, матеріал був поцяткований блискучими смарагдами, вкрапленими в узор.

Завита копиця сивого волосся поступилася глянсуватій гриві довгих золотисто-каштанових кучерів. Потріскані долоні та обличчя світилися в сонячних променях так яскраво, що виглядали мокрими від парфумованої олії. У цих розчудесних руках вона тримала тацю: два яйця пашот, смажена шинка, англійський кекс із маслом та мармеладом збоку.

— Міс Жозефіно, — промовив голос, новий, як і її вигляд, — містер Джамал просив передати свої вибачення, — цей голос резонував із елегантною глибиною. Оксамитовий гул. — Через державні справи він поїхав пізно-пізно минулого вечора.

Вона мала такий прекрасний вигляд, що першим імпульсом міс Жо було відпустити її. Та це вже не будинок міс Жо, й Арабелла більше не її працівниця.

Домоправителька була настільки красива, що міс Жо спромоглася лише відвернутися з болісною образою. Помітивши власне відображення у срібній чайній ложечці, вона відчула, як стиснувся шлунок. Вона забарвила й отруїла себе до стану стрибучої ницої ельфійки. Так, таким способом вона закріпила свою позицію в новій національній країні, але якою ціною? Очевидно, що їй тут більше не місце.

Удаючи, ніби вона зайнята намазуванням масла на кекс, міс Жозефіна зауважила:

— Арабелло, це плаття неймовірно личить тобі, з твоєю фігурою.

Арабелла м’яко засміялася своїм новим гортанним голосом.

— Тут справа не в одязі, — сказала вона, — а в перетворенні мого народу.

Вона розповіла, як білі чоловіки завжди принижували темношкірих африканців через те, що ті так і не вигадали колеса чи плуга. А правда полягала в тому, що африканці зневажали будь-які інструменти, що спотворювали Землю. Темношкірі уклали із Землею угоду, яка сягала корінням в сиву давнину. Планета задовольняла будь-яке їхнє прохання. Саме через це континент став таким багатим на ресурси. Земля із задоволенням виношувала золото й діаманти у своєму лоні, щоб тішити темношкірих людей. А ці люди у свою чергу ніколи не шрамуватимуть землю своїми дорогами чи ораними борознами.

— Коли білий чоловік вторгся в Африку, — продовжила Арабелла, — ми очікували, що він, так само як і ми, поважатиме цю священну землю.

Та оскільки ця рілля не була його колискою, європеєць не бачив нічого, окрім багатства, яке він жадав плюндрувати. Чоловік, що ніколи б не погодився на аборт, чоловік, який сповідував святість життя, у той же час роздирав лоно землі й випатровував дари, які там готувались і ховалися. Нафтові свердловини й шахти білих спустошували землю. І те, що планета створила, щоб віддячити темношкірій расі за управління, білий чоловік награбував і вивіз геть.

Арабелла зміряла міс Жо прохолодним презирливим поглядом.

— Відтоді мій народ навчився приховувати свої особливі сили. Сотні років тому ми приховали наші справжні таланти і мудрість через страх, що білий чоловік захоче зловжити ними й розширити свою орду володінь.

Міс Жо дивилася на свої хімічно потьмянілі руки й відчувала глибокий сором за історію своєї жадібної раси. Вона відчула, ніби власне спалене волосся принижує її. Без сумніву, безрозсудність білих чоловіків і їхня провина тепер стали її спадком.

— Зі всіх людей лише містер Кінг максимально наблизився до викриття справжньої магії темношкірих, — пояснила Арабелла. — Багато років ми дискутували, чи не варто його вбити заради власної безпеки.

Міс Жозефіна слухала це із зачудуванням.

— Темношкірі вбили Мартіна Лютера Кінга-молодшого?

Арабелла насупилася.

— Не Доктора Кінга… — наголосила вона. — Ми найняли чоловіка, щоб убити Стівена Кінга. На жаль, убивця виявився безвідповідальним, і сплановане вбивство на автомобілі обернулося провалом.

У своїх майстерних роботах, повела вона далі, книжках «Сяйво», «Протистояння» і «Зелена миля», Кінг майже спромігся переконати білих людей у тому, які величні та моторошні сили темношкірі приховують від світу.

Не чекаючи прохання, Арабелла струснула лляною серветкою і запхала її у виріз халата міс Жо. Домоправителька підняла ніж і відрізала маленький квадратик шинки. Виделкою обережно вклала кусник старій жінці до рота.

— Тепер їжте, — сказала вона.

Оніміла міс Жо мовчки жувала той же шматочок шинки, знову й знову, як корова жує свою жуйку, не усвідомлюючи, що м’ясо перетворилося на прісну кашу. Тиша й очікування натиснули на неї зусібіч. Нарешті вона наважилася запитати:

— То… де сталася пожежа? Чому Джамал полетів звідси так поспішно минулої ночі?

У відповідь Арабелла підійшла до невеликого телевізора в кімнаті й натиснула на кнопку. Екран заповнили маленькі люди. Натовп із факелами в руках.

— Ну, ви знаєте, той хлопець має власні таємниці, — сказала домоправителька, не зводячи очей із переповненого екрана. — Ви ж бачили, як він роздивляється ті старі картини ваших предків.

По телевізору океан бунтівників оточив якусь величну будівлю, почав кидатися камінням і цеглою в різьблений фасад. Гриміли постріли, і хмарки пилу з’являлися там, де кулі рикошетили від каменю. Лунав хрумкий звук розбитого скла.

Ближчий кадр показав високі вишукані вікна. Вони облямовували обличчя людей, заблокованих усередині. Вродливі, та все одно у пастці, всі ті обличчя були темношкірі.

Інтуїція Талбота взагалі не підводила. 1960-ті зірвали всі моделі життя. Відтоді покоління блукали своїми життями в пошуках нового спільного ескіза. Відповідь лежала не в комунізмі чи фашизмі. І не в християнстві чи капіталізмі. Політичний активізм і освіта — все виявилося зіпсованим. Найбільше досягнення сучасних людей було в тому, щоб позбутися тих обмежувальних моделей.

— Єдина риса, яка насправді нас об’єднує, це бажання об’єднуватися, — завжди наполягав він. — Чоловікам потрібна структура для спільності.

Донедавна наші умови тягнули нас одне до одного і тримали разом. Наша спільна близькість як сусідів. Як колег на роботі і парафіян у церквах. Однокласників у школах. Усі ці структури регулярно зводили людей у громади. Та коли люди почали так часто міняти місця проживання, коли робочі місця стали менш стабільними, а церкви — менш доречними, ми втратили надійний контакт одне з одним.

На думку Талбота, раса і сексуальні вподобання повинні стати останнім бастіоном суспільства. Коли всі великі наративи об’єднання спіткнулися… коли всі кволі зовнішні умови нас підвели, ми будемо змушені стати в стрій, відповідно до наших найпростіших ознак: кольору шкіри і сексуальних бажань.

Волтер бачив це. Очевидно, що його новий батя хотів, щоб книжка стала рушієм заробляння статку для Волтера. Ті чоловіки, ті джамали й естебани, вони стали піхотинцями, авангардом, що відкриє ринок для ширшого розповсюдження книжки. Ті селюки і виживальники. Там були думки, що замінять слогани, які реклама заклала людям у голови.

Згідно з Талботом, лише споживання залишається інструментом самовираження. Саме тому єдиною реакцією на красу в чоловіків стало спожити її. Таким чином краса стала порнографією, щоб її можна було спожити. Статус вимірювали рівнем і якістю споживання. Людського часу. Їхньої енергії. Канібалізм був уже не за горами.

Мало того, як проголошувала книга Талбота:

Самогубство — це остаточний акт споживання.

І на додачу:

Цивілізація споживає сама себе.

Так він пояснював те, чому західні цивілізації переживають занепад. Громадяни білої діаспори споживають себе наркотиками. Темношкірі — жорстокістю. Геї та лесбійки — хворобами.

У їхній обвішаній гобеленами палаті медового місяця Шаста побачила, як її новоспечений чоловік поспішно складає плундри і сюрко. Він підійшов до монументального гардероба і скинув поліетилен з хімчистки із гупелянда з дорогого королівського синього бавовняного оксамиту, облямованого стрімкою окантовкою. В ногах їхнього велетенського ліжка з балдахіном лежала валіза, наполовину заповнена кілтами і табардами. Чарлі спакував серед них свій улюблений гульфік.

Коли Шаста підійшла обійняти його, він відсторонив її зі словами:

— Пожди, — говорив він грубо. — До збору Раду вождів скликають.

Найняли гондольєра, який проведе королівську баржу вниз рікою Колумбія до руїн Портленда. Там рід збереться у високій залі засідань, що височіє на верхівці одного з хмарочосів, які залишилися у покинутому центрі міста. Ходили чутки, що Портленд уже давно перейшов зі свого домашнього кустарного виробництва темпе[207] на дещо краще. Їхні крамниці з соєю виснажили свої ресурси, і жителі взялися поїдати одне одного. Мирні міста-сади тепер смерділи, наче розриті могили. Ця подорож не приваблювала жодного з вождів, яких скликали.

Незважаючи на це, Шаста підійшла знову і м’яко погладила його меркін. Напруга в його тілі спала. Шаста стала на коліна. Майстерно скинувши його піхви і розстебнувши венеційські бриджі, руки її віднайшли його мляве достоїнство і наладилися місити.

Різко здригнувшись, Чарлі вереснув:

— Ай!

Пальці Шасти не зупинялися. Трохи ніжніше.

— Обережніше, — запротестував він, слабшим голосом, невиразним, віднесеним від задоволення, що приносили її доторки.

Шаста, виконуючи обов’язок жони, почала працювати ротом. Нудота звивалась у неї в шлунку. Незважаючи на пишні органзові спідниці, кам’яна підлога боляче в’їдалася в колінні чашечки.

Звісивши голову, Чарлі заскиглив:

— Я щось відчув.

Її рот зупинився, і Шаста змогла перевести подих.

— Канєшно, я на це й сподіваюся, — вона придушила сучий тон у голосі. — Я ж пошановую вашу високість.

Він простогнав.

— Але… — слова спинилися. — Але Гомія, народ Гомії захопив наше посольство і в заручники взяв наших дипломатів…

Мимрячи, ковтаючи слова, ошалілий від відчуттів її чоловік далі розповів про те, що Гомія оголосила війну Білії та Чорнотопії.

Новина заскочила Шасту зненацька, й на мить вона почала давитися. Відчула, як нудота підступає до горла, загрожуючи обварити королівське достоїнство жовчними травними кислотами. На прощання був би чудовий подарунок. Лише зі значними зусиллями їй вдалося заковтнути що одне, що інше.

І одного дня, коли Волтер ліниво гортав примірник щойно видрукованої книги Талбота, старий підняв голову. Волтеровий новий батя блимнув очима, звів брови і вимогливо запитав:

— Що це ти читаєш?

Волтер підняв книжку, демонструючи синьо-чорну обкладинку і золотисту назву.

Талбот знавіснів.

— Як вона називається?

Волт провів пальцем під назвою.

— «Виправний день».

Обличчя старого так розчервонілося, що свіжа кров чвиркнула з двох невеликих порізів на лобі.

— Ні, неправильно!

Волтер повернув книжку й прочитав назву. Це вона, «Виправний день».

— Я не так говорив! — заревів старий, задихаючись і розпльовуючи слину.

Дрижаки пробігли Волтеровим тілом. У голові промайнули похмурі підрахунки. Скільки книжок він уже видрукував і розповсюдив? Відповідь: усі.

Талбот заголосив:

— Ти придурок! Спиняй друк!

Було надто пізно, проте Волтер цього не сказав.

— Я говорив тобі назвати книжку «Судний день»![208] — вибухнув Талбот.

Судний день. Бог знає, що Волтер іще недочув. Талбот з невірою похитав головою. Він гаркнув:

— Уже надто пізно виправити цю… друкарську помилку?

Судний день. Бля.

І Волт збрехав. Він натягнув свою найкращу маску чистої впевненості й сказав старому:

— Не хвилюйся. Я все виправлю.

Закриваючи книгу Талбота та обережно відставляючи її, Естебан проголосив:

— Квір-спільнота завжди була ударною частиною західної цивілізації.

Загальний гул піднявся від публіки, що сиділа навколо Ґевіна. Їх годували цією лекцією, ще відколи вони здалися в Центр утримання.

Вона весь час била в одні й ті ж цілі: що Малкольм Ікс був бісексуальним шахраєм, про Джеймса Болдвіна, феміністичний рух і їхню власну Ніч довгих ножів, де вони витіснили свій лесбійський контингент, який усе заснував, щоб рух більше приваблював «футбольних» мамусь. Промова зачіпала модернізацію міст. І апогеєм була історія про те, як шкільна закоханість Гітлера в Людвіґа Віттґенштайна призвела до Другої світової війни і сумнозвісного Остаточного розв’язання єврейського питання.

Приблизно щомісяця якийсь із вождів Гомії прибував виголошувати ці запальні промови. Щоб підняти дух. Сьогоднішнім мовцем був вождь першого роду. Звали його Естебан. Він підняв голос у відповідь на ремствування.

Перебиваючи його, Ґевін озвався:

— Моя сестра… — кімната затихла. — Моя сестра Шарм усе порахувала. І каже, що нікого з нас не обміняють, доки нам десь сорок не стукне, — він не говорив голосно, але запала така незворушна тиша, що його голос звучав громом.

Ще якийсь малий гукнув:

— І що це має бути?

Речник заперечив:

— Жінкам-емігранткам дадуть перший пріоритет, щоб вони могли розпочати продукцію експорту якомога швидше.

Молоді лесбійки, що сиділи навколо Ґевіна, простогнали. Табір виглядав не так погано, порівняно з кар’єрою людської племінної худоби.

З подіуму Естебан наголосив:

— Це мусить прискорити процес обміну на кілька років.

Позиція Гомії, їхня офіційна платформа, полягала в тому, що ні Білія, ні Чорнотопія не хочуть годувати і надавати житло експорту довше, ніж це точно необхідно. З плином часу будуть створені спеціальні житла для обміну експортом якомога швидше. Можливо, вдасться укласти торговельну угоду, яка допоможе теперішньому експорту Гомії емігрувати в обмін на майбутніх іммігрантів з Гомії. Саме тому трубопровід повинен бути настільки обтяженим, наскільки можливо.

А насправді Ґевін і його покоління, перше покоління, що досягло Віку проголошення з часу Виправного дня, сортували сміття для переробки. Вони опинилися за ґратами, спали в загальних кімнатах, їли локшину рамен щодня по три рази й зовсім не мали чим себе відволікти, окрім відділяння пластику номер 6 від пластику номер 8[209], а жерсті від алюмінію — завдання, що колись виконували машини, до того як рабська праця стала економічно ефективнішою. От лише її називали не рабською працею, а аутсорсингом. То була офшорна праця, от лише вона не була ні в яких офшорах, а прямісінько в Білії. І працювали там не раби, от лише фактично вони не могли покинути кампус, от лише кампус був обведений колючим дротом і вартовими вишками. І це була шляхетна робота, на користь їхнього майбутнього і майбутнього Гомії, от лише вони цілими днями горбилися над повзучою стрічкою транспортера, наповненою липкими бляшанками і вимащеним папером, під постійним роєм мух, яких приваблював сморід гниття йогурту і прокислого пива.

Експортовані не прожили тут довше року, от лише кожен тиждень здавався роком, оскільки ні в кого не було календаря, бо ніхто не очікував, що застрягне тут так надовго, крім якихось реалістів, які почали робити насічки на фарбі в одній туалетній кабінці, щоб усі могли сходити й порахувати дні й у будь-який час нажахатися від того, наскільки справді довго вони тут стоять біваком, риються в смітті, от лише це не має значення, бо вони все одно в пастці, от лише щомісяця якийсь чиновник із землі обітованної, якої їм ніколи не дістатися, прибуває, щоб підняти дух наснажливою промовою про славу Гомії, от лише сьогодні Ґевін підвівся посеред промови, посеред аудиторії, й поставив це страшне запитання.

Він запитав:

— Моє покоління тут приречене на загибель?

Це припускає Шарм. Вона писала, розмірковуючи в листі, що нікого не обміняють, аж доки першій дитині в Гомії не стукне вісімнадцять. Ніякого широкого обміну. Так, у Гомії є кілька дітей, але не в такій кількості, щоб урятувати ситуацію. І навіть тоді Шарм передбачала, що молодим експортованим віддаватимуть перевагу, так само як перевагу віддають жінкам, і що Білія не просто підтримує своє населення, і що зі збільшенням експорту вона створюватиме все більше рабської праці в таборах утримання. Бо, будьмо чесними, гетеросексуалам краще вдається розмножуватися, і в них довша культурна історія виховання дітей, а майбутнє перетвориться на постійну експортну гонку між націями.

Ґевін не хотів говорити грубо. Ніхто не поважав вождів Гомії більше, ніж Ґевін, от лише він хотів правди, от лише він хотів, щоб її виголосили перед усіма. От лише він не хотів бути посланцем поганих новин. От лише ніхто з них тут не молодшає.

— Сер? — промовив Ґевін, бажаючи висловити повагу, а не просто чіплятися. — Ми коли-небудь побачимо визначену для нас територію?

Запитання викликало безладний вибух оплесків, от лише Ґевін не хотів ганити цього Естебана, який був таким гарним, що коли усміхався тобі, то ти й сам хотів усміхнутися у відповідь, от лише ти не знав, що він за людина, окрім того, що він гарячий, от лише це йому нагадало Шарм і як вони востаннє гралися в «мій/твій», де вказували на випадкових людей як на потенційних секс- партнерів і кричали «мій» чи «твій», як у грі «Бий жука»[210], де потрібно вдарити опонента несподівано, от лише останній раз вони грали в парку Лорелгерст і Ґевін показав на якогось геричевого короля, який штовхав візочок для покупок, наповнений виписаними ліками, Нік його звали, з кришталево-метамфетаміновими вилицями і вигорілим від сонця волоссям, і Ґевін вигукнув «твій», от лише Шарм показала на хлопця-двійника того гарненького з гурту «Томпсон Твінз», із зачіскою «щурячий хвіст», із хною і шкірою кольору пороху, от лише без мішкуватого прикида 1980-х, от лише Ґевін заплутався, от лише тоді він зрозумів, що Шарм грає за іншими правилами. Тому що вона насправді хотіла для нього найкраще, от лише вона не розуміла, що він намагався зачепити її, й усе тому, що насправді, між іншим, вона дійсно текла від метамфетамінника Ніка.