Виправний день

Чоловік, що стояв над Деніелсом, посміхнувся. То була зла, перекошена посмішка, хоча й не без жалю.

— Пам’ятаєте ту яму надворі? — він смикнув головою в бік скривавленої групи вцілілих. — Ваша робота, хлопці… — ножем він широко обвів над трупами. — Ви знесете весь цей бардак у ту діру. Ясно?

Пальці Деніелса поповзли до вуха, де досі палав біль. Вони відчули тепло струменя крові, поки що теплого. Не мертвий.

— Ну, пішли, — наказав усміхнений дикун. — Іди до друзів.

Сенатор Деніелс повільно кивнув, перед тим як зіп’ятися на ноги.

Раніше, в Колишні часи… до того як заповнювали ями… дорогою назад у Портленд, штат Орегон, Волтер із Талботом Рейнолдсом по черзі викрикували в грі, яку вигадали, щоб перевіряти, чи він іще живий. За кермом Волтер кричав:

— Соус для стейків А.1.

Зсередини багажника Талбот кричав:

— «Формула 409»[126].

Волтер кричав:

— «Севен-Ап».

Талбот же кричав:

— «Шанель номер п’ять».

Волтер:

— «Ве-Де-40»[127].

Тимчасове затишшя охопило машину. Навколо них проносилися лише звуки штату Айдаго, наче в тунелі. Тут були всі Волтерові мрії, приваблення Шасти грошима, зростання над економічними таїнствами, які топлять багатьох людей, його мрії можуть бути вже й мертвими в багажнику. В голові виникла думка розвернутися і вполювати собі іншого наставника. Так, закопати цього мертвого і знайти заміну.

А тоді голос закричав:

— Я міг сказати «В-8»![128]

Радість. Усе у світі мало сенс і не було просто безладним хаосом. Мертві поверталися до нас. Утішений Волтер забував, що це орендована машина, і підносив сірник до жирного косяка.

Минули милі, доки Талбот Рейнолдс не прокричав:

— Досить! — з глибин багажника він кричав: — Сподіваюся, ти любиш смак жирного білого нацистського хуя!..

Їх підраховували — висипані з мішків вуха. Вуха, які діставали з кишень. Чорні та білі вуха. Вуха зі слуховими апаратами всередині. Вуха зі звислими сережками-кільцями. Волохаті від старості вуха і вуха, посмуговані помаранчевим спреєм для засмаги.

У кожному капітолії якийсь Ґеррет Довсон чи якийсь Джамал Спайсер звертався до маленької групи тремтливих скривавлених осіб, що залишилися.

— Ви залишитеся, — читав він із затвердженої сторінки книги Талбота, — ви виживаєте, щоб підкорятися наказам голосуючих родів і вести всі необхідні справи. — Ті, кому дозволили вижити, закопуватимуть мерців. — Ви не пропонуєте і не нав’язуєте ніякі нові закони. Ви служитимете як звичайні клерки. — Чоловіки, що читали ці рядки у судових залах і лекційних аудиторіях коледжів, наголошували: — Ваш термін буде пожиттєвий, і якщо ви не впораєтеся зі своїми обов’язками, виборці можуть проголосувати і вирішити вас стратити.

Книга Талбота пояснювала все просто. Лише люди, які збирали мішені зі Списку, отримають право голосу. Сума всіх мішеней визначає кількість голосів, які призначалися роду. Усе тому, що лише люди з голосами пожертвували чимсь заради справи. Це гарантувало, що ніхто в їхньому русі не захопить владу, бо лише люди, які набрали найбільше голосів, вступлять у союз один з одним і обиратимуть серед своїх, і тому що лише ці люди матимуть достатньо тямущості, щоб триматися за владу тією ж дією, за допомогою якої вони її досягли.

Офіційно звільнені активи мають іти новій владі, щоб відшкодувати витрати на встановлення правильної системи. І вони підуть на компенсацію переміщеним особам, змушеним утратити майно через переселення до правильної юрисдикції.

— Як тільки розберетеся з тілами, — читав кожен чоловік своїм заручникам, — першою вашою урядовою справою буде введення Акта переселення на відповідні території.

Колись, ще до того, як ця книжка стала книжкою… Дорогою назад у Портленд, штат Орегон… Талбот Рейнолдс лежав замкнений у багажнику автомобіля і не вгавав зі своїм:

— Тобі краще почати звикати до життя тюремної сучки, яку всі передають по колу і яка продає свою сраку за сигарети!

За словами Талбота, у нього є хірургічно імплантований чип стеження. Імплантований не-скажу-куди, але десь під шкірою. Він видає геолокаційний сигнал, яким ФБР скористається, щоб знайти його. Як тільки авто зупиниться, знадобиться якась година-дві, доки агенти вирахують місцезнаходження чипа.

Він прорік, що закони стосовно викрадення людей беруть корені ще у справі викрадення дитини Лідберга[129]. Сказав:

— Ти навчишся розпізнавати всі тонкі присмаки нацистського хуя, чорного хуя і метиського також.

Навіть коли Волтер провів його вниз по сходах у підвал покинутого будинку і прив’язав старого до важкого крісла, якийсь невеличкий пристрій подавав сигнал їхнього місцеперебування. У будь-яку хвилину зовнішні двері розчахнуться, і його пов’яжуть, віддадуть під суд, визнають винним і засудять на термін, який не передбачатиме ні миті з Шастою.

Кінець гри, якщо він не знайде і не виріже цей пристрій наведення. Виріже його зі шкури старого, де би він не був захований. Усього один рух бритви, мазок медичного спирту, трохи поколупатися, і Волтер розчавить його каблуком черевика. Закрити рану. Рани. Смерть від тисячі порізів папером.

Тримаючи це в голові, Волтер дістав пляшечку медичного спирту. Бритву. Пов’язки і суперклей. Підготувався до свого пошуку скарбу.

Він зрізав одяг зі старого, вишукуючи якийсь маленький шрам, щоб зрозуміти, де заховали чип. Розрізав шви і знімав рукави костюма, комір сорочки так, ніби чистив апельсин. Починаючи з кінцівок, зап’ясть і кісточок і рухаючись усередину. Знайшов ґульку на руці й запитав:

— Це воно?

Талбот напружився і відповів:

— Сам подивися.

Волтер протер місце медичним спиртом, щоб очистити шкіру, а тоді занурив один кутик леза. Слизькі, липкі від крові пальці ковзали, на них не було латексної рукавички, нігті обрамляло червоним, очі переповнювало співчуття. Це не був жоден із тих Волтерів, якими Волтер хотів бути: хтось, хто мучить старого чоловіка, прив’язаного до крісла, розрізаючи йому дірку в руці, обережно обходячи великі вени та сухожилля.

Ґулька виявилася кістою. Пошук мусив продовжитися.

Волтер закотив штанину і виявив невеличке затвердіння у шкірі на ослаблому м’язі литки. Він підвів погляд на Талбота, який здригався, тремтів, хихотів, і запитав:

— Тут воно?

Талбот, божевільний старий дідуган, посміювався та, очевидно, кайфував від Волтерової гидливої агонії і сказав:

— Ти будеш дуже популярним у тюрмі.

Це змусило Волтера хлюпнути ще спирту. Мацати, щоб знайти невеличке затвердіння під шкірою. Намагатися його вхопити, стиснути на місці, занурюючи всередину лезо. От тільки затвердіння ковзає. Воно переноситься, сунеться під волохатою шкірою, шкірою, слизькою від крові. Змушує Волтерове лезо ловити його, продовжувати невеличкі порізи, різати вбік, щоб наздогнати, нарешті досягнути мети лише для того, щоб витягти ще одну даремну тривогу. Грудочку жиру.

Незважаючи на те що його новий батя давав пробоїни по всьому тілу, коли Волтер потрапляв у якусь точку, кров лилася, наче якась малаф’я кольору кетчупу. Доносився запах, ніби від траху з якоюсь малою, яка здохла років десять тому і весь той час пролежала в землі.

Старий Талбот постійно трусився від сміху, не сидів рівно, сльози текли його щоками, і кожна зморшка на обличчі напружилася. Він звивався під ременями, які кріпили руки до билець, а ноги до ніжок. Смерть від тисячі порізів не вбивала, але вона скорочувала, здирала, ослаблювала людську частину Волтера. Так, щоб витягнути наступну підозрілу ґульку, він докладав менше зусиль, а наступного разу простромлював шкіру, не докладаючи жодних зусиль. Кров, яка спочатку його тривожила, тепер викликала саме роздратування, а Волтерове співчуття зіпсувалося до стану люті. Після цього він рився без розбору. Уся емпатія з нього вигоріла, Волтер занурював лезо, щоб мучити старого, бо той із самого початку не розповів йому про місце з чипом. Різав його на смуги, як приманку, щоб старий розповів. Визнав свою поразку. А натомість Талбот продовжував сміятися, матюкаючи Волтерову невмілість, коли лезо мусило прорізати й досліджувати його скальп і всю спину, і Волтер почав лити спирт на вже відкриті рани, щоб обмити їх, щоб не довелося різати їх удруге, і Талботова голова м’яко звисла на шиї, обличчя зблідло, а сміх переріс у сичання, ніби хтось сміявся крізь сон.

Задля сили духу Волт пошукав порно на телефоні. Його улюблені відео, ролики, де небіжчики й небіжчиці трахалися і відсмоктували одне одному. Живі під час зйомки, але зараз уже мертві. Сам факт, що вони могли його збуджувати навіть з могили, був найбільшим доказом існування людської душі, яку він коли-небудь знав. Ці тілесні святі, їхня спадкоємна краса давала дозвіл різати тих, від кого залишилися лише плоть і кров.

І все одно пальці Волтера не знайшли ніякого чипа. Жодного діода. Лише ґульки рубцевої тканини. Самі грудочки жиру чи теплі кісти, які доводилось обмацувати і перевіряти, щоб бути певним. Передракові скупчення клітин. Затверділі чужорідні тіла. Часточки гравію чи маленькі кубики небиткого скла, залишкові сувеніри з автомобільної чи велосипедної аварії ціле життя тому.

Волтер зрізав футболку і боксерки, обмацуючи мокрими пальцями маленькі кола, шукаючи хоч щось чужорідне, яке навіть зараз здає своє місцеперебування, цей покинутий будинок, це криваве місце злочину, всього спітнілого його, що кривиться зі співчуття, коли веде лезом, лише щоб відкрити кульку жиру… збільшений лімфатичний вузол… щось тверде і міцне чи вросле волосся, сморід карбункула, що б’є в обличчя, опік, який він помилково простромив. Його новий батя навмисно здригався, щоб лезо йшло не туди, істерично сміявся.

Поліція, що відслідковує сигнал, мовчазний сигнал біди, поліція, що з кожним імпульсом наближається щораз більше.

Після Виправного дня книжка була всюди. Якщо людину бачили без примірника синьо-чорної книжки, про неї могли повідомити. Що з цього виходило, ніхто не був певен.

Незважаючи на те що книжка зламала їй ніс, Теренсова мама дозволила залишити примірник. Сеча і колоїдне срібло поплямували сторінки, але він ще міг прочитати нотатки, які залишив йому батько. Серед них був список. На останній чистій сторінці, під заголовком «Мої мрії для тебе», батько написав:

Відмінні здоров’я та сила

Високий статус

Мудрість

Сміливість

Стати великим цілителем

У ліжку Теренс продовжував починати кожен день з читання. Сьогодні, наприклад, книга Талбота проголошувала:

Американців колишніх сполучених штатів постійно контролювали.

Їхнє навчання в школі складалося з постійних повторень однієї наративної моделі. У найкласичніших історіях американської літератури, найрозрекламованіших критиками та шкільною системою, одні й ті ж долі очікували кожного з трьох головних персонажів. Лагідний і слухняний знищує себе. Найагресивнішого відкритого бунтаря вбивають. І не залишається нікого, щоб розповісти історію, окрім часто мовчазного, завжди спостережливого персонажа.

Самогубство. Вбивство. Свідок.

Самогубство завжди виникає першим. Це таке собі невинне дитя. У «Над зозулиним гніздом» це слухняний син, Біллі Біббіт, який віддався на поталу психіатричній лікарні, щоб задовольнити свою матір. Після сексу з проституткою він убиває себе, щоб не зіткнутися із несхваленням мами.

Наступним убивають бунтаря. У тому ж романі зухвалого Рендла Патріка Макмерфі душать у ліжку. Свідок, безмовний Вождь, виривається із серйозно обгородженої палати і втікає у світ, щоб передати цю історію.

Так само у «Великому Ґетсбі» доведена до розпачу Міртл Вілсон кидається під колеса автомобіля. З першої ж миті, тільки-но вона вступає в історію, Фітцджеральд описує її як самогубицю. Невдовзі після цього нувориша Джея Ґетсбі вбивають у його ж басейні. Трохи перечекавши, оповідач Нік Карравей, прізвище якого звучить як «захоплювати» — «carry away», — тікає назад у Мідвест і розповідає «висновковий» — «take away» — урок цієї історії.

Це не єдина модель, але вона ідеальна для американців, а міцний успіх будь-якої книжки визначається тим, наскільки історія вірна своєму шаблону.

Часто відвертих жіночих героїнь не вбивають; натомість їх відправляють кудись геть або цураються. У «Звіяних вітром» слухняна Мелані Вілкс, бажаючи задовольнити свого чоловіка великою сім’єю, вирішує померти, намагаючись зачати дитину, яка, як їй сказали, вб’є її. Далі сміливу Скарлет О’Гару відлучають від її громади та сім’ї, поки простакуватий Ретт Батлер відправляється до Чарльстона, тікаючи з місця події, ніби Вождь чи Нік Карравей. Такий же перебіг подій розгортається у «Долині ляльок», де вродлива Дженіфер Норз постійно працює, щоб удовольнити свою маму, але зрештою вбиває себе від страху, що пухлина в грудях знищить її красу. Амбітну відверту Нілі О’Гару — вигадану героїню, яка взяла собі сценічне ім’я раніше вигаданої героїні, — швидко звільняють за її шоу-бізнесові огріхи. І книжка закінчується спокійною, ефірною Енні Веллс, сторонньою людиною, яка зазнала найменше втрат і втекла з віддаленої сім’ї у Новій Англії, що мало чим відрізняється від племені Вождя.

У «Спілці мертвих поетів» студент накладає на себе руки через страх засудження з боку батька, вчителя виганяють за неортодоксальні погляди, а сторонній залишається свідком.

Навіть романи, що, здавалося б, порушують цей закон, як, наприклад, «Бійцівський клуб», ідуть за тим же шаблоном. Найвинахідливішою особливістю «Бійцівського клубу» було те, як у ньому зіткнулися всі три архетипи. Убиваючи себе, мученик убиває бунтаря і таким чином створює об’єднаний пасивний/активний голос, який веде історію як новий самоусвідомлений оповідач.

Знову й знову американців учать бути не надто пасивними чи агресивними, а уважними і непомітними. Щоб утекти, щоб вижити і розповісти історію.

Якщо вірити Талботу, половина населення колишніх сполучених штатів завжди була змушена жити як раби іншої половини. І ці взаємовідносини мінялися майже кожні чотири роки. Виборців змушували бути рабами чи тиранами, тиранами чи рабами, залежно від результатів виборів. Їхня література була налаштована на те, щоб люди зберігали здоровий глузд, незважаючи на ці дикі зміни влади.

Теренс закрив книжку і тримав її на колінах. Якщо лише для того, щоб вижити, то ось що Теренс хотів зробити: цілком вирватися з цієї формули. І саме тому він знав, що доведеться знайти інший варіант. Щось таке, чого його не готували вибирати всі покоління книжок і фільмів.

Напівживий Талбот визнав, що немає ніякого пристрою стеження. Це все була брехня. Усе це була перевірка, щоб побачити, як далеко Волтер зайде задля досягнення своєї мети. Наскільки безжально він може діяти.

Спльовуючи слова, задиханий і блідий, як крейда, з мертвотними губами, старий сказав:

— Я так тобою пишаюся.

Волтер був уже не той самий Волтер. Волтер перетворився на когось, кого він не знав, він був весь липкий від крові старого. Пальці заклякли.

Його новий батя видихнув:

— Я так тобою пишаюся, — повіки затремтіли, і він здригнувся, ніби готовий померти, але зібрав сили в кулак. Глянувши на Волтера налитими кров’ю очима, він промовив: — Слухай уважно. Бо я погоджуюся навчити тебе всіх таємниць успіху, — він глибоко сковтнув і кашлянув, щоб прочистити горло. — Записуй, — наказав він. — Пиши: «Декларація взаємозалежності».

І, за спонуканням старого, Волтер кинувся шукати ручку й записник.

Шаста глянула на значок батареї на телефоні й затиснула кнопку, щоб його вимкнути. Батарея показала, що телефон майже здох. Вона знала це відчуття.

Вона дивилася на Талбота Рейнолдса по телевізору й намагалася відчути заспокоєння. Нажахані були не всі. Чоловік, що доставляв дрова, її професори, яких не застрелили і не закопали в ямі на футбольних полях, більшість людей здавалися навіть бадьорішими у зв’язку з перебудовою суспільства. Жодне з попередніх рішень не зробило нічого, окрім як загострення соціальних проблем. Люди, здавалося, бажали спробувати щось радикально інше.

Те, про що розповідала книга Талбота, не було якимсь новим концептом. Керівні політичні фігури, як Кіт Еллісон[130], уже давним-давно закликали до введення окремих територій. Між тим, план Талбота наслідував Еллісонів, вимагаючи, щоб південні штати об’єдналися в одну країну, яку населять виключно люди з африканським корінням. Решта штатів залишаться винятково для громадян із європейським походженням. Окрім Каліфорнії — сонячний штат відкладуть для особливої мети.

Незнайомі диктори новин з’явилися на телебаченні, щоб замінити тих, хто став мішенями. Вони пояснили, як загальний перепис населення і заяви в коледжі надали первинний реєстр расової ідентифікації. Щоб далі вдосконалити процес, дістали дані служб генетичних тестувань в Інтернеті. Закон про заборону генетичної дискримінації, ясна річ, припинив діяти. Популярність таких тестувань забезпечила фактично готовий реєстр для ідентифікації людей з кожного регіону, яких доведеться переселити, а витрати — компенсувати.

Шаста не хотіла потрапляти в невід. Від приголомшення скелетом у своїй генетичній шафі. Щоб перестрахуватися, вона знайшла веб-сайт, який ще приймав біткойн, і подала зразок слини під вигаданим іменем. Їй мали надіслати результати тесту повідомленням на мобільний телефон, який вона купила в пошарпаного бомжа на бульварі Мартіна Лютера Кінга. Незнайомець попросив п’ятдесят доларів готівкою і не дав зарядного. Сухі криваві відбитки пальців указували на жорстоке минуле, проте Шаста швиденько відчистила їх антибактеріальною серветкою у крамниці «Сейфвей». Акумулятор мав половину заряду, коли вона отримала телефон.

Таке очікування мучило більше, ніж тест на вагітність. Вона спробувала заспокоїти нерви, нагадуючи собі, що обоє її батьків — білі. Четверо її бабусь та дідусів були білі. І все одно, очікування здавалося гіршим, ніж якийсь тест на СНІД.

У новому світі, проголошеному Декларацією взаємозалежності, дуже багато людей зносили схоже випробування. Інші, міжрасові пари і сім’ї, здебільшого кидалися якомога швидше до канадського кордону і просили статусу біженців. Хтось самотужки емігрував у Європу чи Мексику, але книга Талбота проголошувала, що такі дії передбачають конфіскацію їхнього майна та активів. Вона пропонувала рівноцінну компенсацію лише тим жителям, які самовільно віддадуть свої домівки та підприємства і переселяться на відповідну територію.

По телевізору Талбот Рейнолдс заспокоював наляканих словами, що ескадрони смерті вже завершили свою роботу. Ті, хто звільнив колишні сполучені штати, наглядатимуть за проведенням процесу переселення і у випадку будь-якого спротиву застосовуватимуть лише силу.

Тримаючи вимкнений телефон, щоб зберегти заряд батареї для можливого повідомлення, Шаста боролася з думкою стосовно неминучого расового сепаратизму. Жодна група не монолітна. Навіть геї та лесбійки. Особливо геї та лесбійки. Квір-ідентичність ділиться швидше, ніж клітина в матці. Опираючись необхідності зарядити телефон, Шаста згадала блискучу письменницю Зору Ніл Герстон[131] з Місяця історії темношкірих, яка сказала, що афроамериканці бувають:

Блідо-жовті

Жовті

Блідо-коричневі

Вазеліново-коричневі

Восково-коричневі

Тьмяно-коричневі

Темно-коричневі

Щоб її не перевершили вершки Гарлемського відродження[132], Шаста систематично розбивала білість на таку шкалу:

Рисово-білі

Маслянкові

Тюремно-бліді

Вампіри

Чищена картопля

Екрю

Пакети для покупок

Звичайні барбі

Наскільки їй було відомо, вона не менш біла, ніж чищена картоплина. Важко було сказати, скільки часу минуло, та вона не могла більше опиратися. Увімкнула телефон. Він озвався звуком нового повідомлення.

По телевізору, по радіо Талбот проголосив уведення тимчасових заходів. Усі держслужбовці мусять залишитися працювати для людей. Вони мусять забути свої мрії про ранню пенсію.

Так, перед тим вони відкладали свої мрії взамін на безпеку та обіцянку, що одного дня їх звільнить від тягаря молодь. Але тепер молодь захопила контроль, і їм памороки забило від влади. Хлопці, які навіть не мали би дожити до віку продажу алкоголю, — вони отримали майбутнє, — і останнє, чого вони хотіли, це розносити пошту чи виписувати штрафи за неправильне паркування. Тож Талбот оголосив тимчасове скасування виходу на пенсію, академічні відпустки і загалом відпустки в державному секторі. Лише як короткостроковий, тимчасовий захід. На скільки це часу, ніхто сказати не міг. Цьому не підлягали поліція й армія, оскільки вони допомогли племенам.

На якийсь період країна продовжила стрімголов нестися вперед. Агенції, метою яких було доставляти пошту і виписувати штрафи за неправильну парковку, продовжили розносити пошту і виписувати штрафи, оскільки не могли об’єднатися задля спротиву, й оскільки ніхто не знав, ким узагалі були нападники, й оскільки ніхто не хотів привертати увагу і стати наступною мішенню.

Загроза наслідків підштовхнула державних службовців переглянути свій поганий настрій. Вона мотивувала майже без калача, одним бичем.

Щоб запобігти подальшому насильству, Талбот з’явився на білбордах, його сяюче зображення було підписане слоганом:

Усмішка — ваш найкращий бронежилет!

Таке ж зображення і слоган з’явилися на постерах, автобусних зупинках і в їдальнях персоналу. Люди розцінювали це як наказ «усміхайся або застрелимо», але що вони могли зробити?

Стало звичною картиною бачити клерків у відділенні пошти з широкими вишкірами, тоді як краплі поту пухирилися в них на лобах. Бо єдиною їхньою можливістю втечі від цього життя був хід через яму в землі, наповнену негашеним вапном. Таким чином держслужбовці стали новим класом кріпаків, прив’язаних до своєї роботи. До яких ставилися, як до рабів.

За книгою Талбота, людей тримали збентеженими, на межі хаосу так довго, що вони будуть вдячними пристати на умови будь-якого нового керівного органу. Слово «вдячні» не відповідало реальності. Якщо не брати до уваги постійний страх смерті, вони тішилися, радісні та звільнені. Охочі заявити про відданість будь-якому новому порядку, якщо він зберігатиме мир.

Гроші перестали бути владою. Стали тільки скороминущим інструментом.

Долар, проголосив Талбот, помер, і нова валюта має текти вниз через членів кожного роду. Через членів їхніх сімей і коханих. Разом з тим, нова валюта недовговічна, вона блякне і стає звичайною пластиковою плівкою за менш ніж сотню днів. А оскільки гроші неможливо буде накопичувати, їх доведеться розмінювати на хліб і вино, й оскільки потрібно більше хліба і вина, більше людей брали на роботу вирощувати зерно і виноград.

І завжди була загроза появи нового списку, цього разу спрямованого на непопулярних водіїв автобусів, контролерок, і це породжувало нажахані усмішки та підлабузницьку покірність серед держслужбовців. Усі інші обіймали низькі посади і вперше раділи з того, що не були працівниками уряду. Для міленіалів молодіжного випину якийсь двірник несе таку ж провину, як і сенатор, і так само з готовністю спостерігав би, як нове покоління марширує на війну. Так само як французька Епоха терору почалася з відсікання голів членам королівської сім’ї, а тоді продовжилася гільйотинуванням клериків, клерків і слуг, існувала небезпека, що Виправний день стане щорічною подією.

З місця, де постать з’явилася на далекому горизонті, вона здавалася примарою. Тонка і мерехтлива у пустельній спеці, тремтлива, наче полум’я, вона росла з кожним кроком по магістралі. Нагадувала покинуту тварину. Собаку, якого бідні люди вивозили за місто, щоб викинути, сподіваючись, що домашній пес якось сам собі дасть раду. Кілька днів проголодувавши, ці ручні собаки і породисті дворняги завжди переходили на поїдання гімна інших тварин. Це гімно пошнуроване яйцями чорних мух, яйцями, з яких готувалися вилізти черви. У результаті бездомна тварина голодує ще більше, їсть більше гімна, виводить більше додаткових ротів і, нарешті, знаходить кущ, дерево, огорожу, де достатньо тіні, щоб бідна тварина могла впасти і, задихаючись, здохнути.

Ось такі думки викликала примарна постать.

Ґеррет Довсон мусив лише повернути голову, щоб подивитися на рух незнайомої людини. Колишній член профспілки, принц наймогутнішого роду Білії, він лежав на курному узбіччі. Верхня частина тіла була схована під вантажівкою, руки викручували стакан підшипника з хрестовини карданної передачі. Ноги простягнулися на гравієвій бровці, повністю під гарячим сонячним промінням, поки не з’явилося відчуття, що джинси хтось прасує з парою йому по ногах, а пальці наче запеклися всередині черевиків.

Він витягував ролики підшипника зі стакана і обсмоктував кожен, випльовуючи спалене мастило. Поглядав, як незнайома людина підходить усе ближче. Полапки пальці запихали ролики назад у кільце підшипника. Вилка диференціала переднього моста була така гаряча, що рукою ледь торкнутися. Коробка з інструментами лежала збоку, в тіні, комплекти головок і подовжувачі — саме на такій відстані, щоб дотягнутися.

Грало радіо, голосно, щоб він чув. Говорив той чоловік, Талбот. Жодної музики. Жодної трансляції спортивних змагань. Телебачення і радіо не транслювали нічого, окрім Талбота Рейнолдса. Новий монарх, найімовірніше, живе у замку, везучий скотиняка, де його всіляко ублажають цнотливі підлітки. Голос гримів з його дешевих гучномовців на панелі приладів:

Рай творить не вишукана архітектура чи неймовірні пейзажі, а якість душ, які його населяють.

Голос великого чоловіка відлунював понад піском і полином. Від часу як Довсон уперше почув, що згорів підшипник, повз не проїхала жодна машина. Як він бачив, постать була начебто жінкою. Якщо з неї зняти одяг, то сраки в неї виявиться недостатньо, щоб приховати задню дірку. І те, що сонце зробило з її пухирчастою шкірою, вдвічі сильніше позначилося на обгорілому волоссі. Вітер заґудзував пасма, піт міцно приліпив їх до голови, разом із пилом. Голос Талбота заявив:

Якщо чоловік може поглянути у вічі реальності в двадцять п’ять років, у шістдесят він зможе її диктувати.

Вона не здавалася якоюсь особливою, але, про всяк випадок, Довсон зняв обручку і запхав її в передню кишеню джинсів. Він перекотив ролик підшипника в роті, зісмоктуючи спалене мастило. Виплюнув чорним.

Глибоко в кишені пальці намацали якийсь згорток. Аркуш паперу. На пожмаканому і м’якому від віку аркуші був список речей, які він пообіцяв дружині, Роксанні, принести додому. Її почерк зараз було не прочитати, слова зім’яті й вимиті потом, але він знав список напам’ять:

Кавові фільтри

АА-батарейки (для пульта на кухні)

Авокадо (не Гасс)

Туалетний папір

Павичеві язички

Життя зовсім не сповільнилося, міркував він. Лише тепер вони міряють дні, що минають, павичевими язичками.

За мить покинута жінка дочеберяла ближче до нього. Вона підійшла і стала біля вантажівки, з коробкою інструментів під ногами.

Коли вона підійшла достатньо близько, щоб почути радіо, то завагалася, ніби її налякав той голос. Радіо проповідувало:

Коли вони біжать, полюйте на них. Шукайте відірваних від решти там, де вони ховатимуться. Сором, що вони відчувають, походить від марнування влади, яку для них будували покоління їхніх отців.

У голові в Довсона існували різні види сонячних опіків. Першим був «Засмага покрівельника», що виникав від розкладання толю і скріплення дранки на фанерний настил під кутом, — це подавало чоловіка сонцю у вигляді пухирчастого стейка, щоб воно його підсмажило. Темніші відтінки включали:

Викинутий у рятувальній шлюпці у відкритому океані з печінковою барвою

Гавайсько-тропічно сонцезахисного фактора № 5 на пляжі Бондай[133] під озоновою дірою самогубчо-червоний

Бан-дю-Солейно[134] Сен-Тропешно Помаранчевий

Арнольд-Шварценеґґерівська кулькова професійно-засмагла бронза

Скажена Тексонівська[135] бомжиха, припечена коричневим

Ця незнайомка не підпадала під жоден. Обпалена сонцем червінь напухирилась і здерлася, відкриваючи овали лілово-білого. Вона вперше за своє розніжене життя потрапила під пекуче сонце.

Губи Довсона, як він припускав, були чорні від мастила, натомість її вуста вкривали білі пластівці сухої шкіри. Зуби рівні та білі, як у зірки кіно.

Усі знали, що багато мішеней уникли Виправного дня. Здебільшого професура змогла вислизнути з рук загонів, оскільки вищі навчальні заклади славляться своїми безладними розкладами. Говорили, що ці втікачі одягаються в лахміття і намагаються виглядати як усі, повільно підбираючись до канадського кордону. Мексиці вони не потрібні, зате Канада не зовсім зачинила двері. Шосе Вашингтон-Стейт-роуд-21 тягнулося на північ через калічеві[136] землі східного Вашингтона, просто до кордону, та лише ідіот з народження пішов би прогулятися ним у спекотну погоду.

Якщо Довсон щось і знав про професуру, то це те, що вона не надто розумна.

Найближче місто з того боку — Калотус, розташоване за добрих дванадцять кеме. Вона підійшла ближче до його ящика з інструментами і присіла, щоб зазирнути під вантажівку.

— Йо, містере, — промимрила вона. Голос здавався вдаваним, ніби вона запозичила його з повторних показів «Ги-Ги-Ги»[137] чи «Селюків із Беверлі-Гіллз»[138]. — Підвезете?

Довсон перекотився на бік, глянув на неї. Витягнув телефон з кишені сорочки і навів камеру на її пухирчасте обличчя. Якщо незнайомка і знає про програми розпізнавання обличчя, вона надто виснажена, щоб звернути на це увагу. Він зробив фото і відправив його. Щоб перевірити, простягнув руку долонею вгору.

— Не подаси мені ту екстраглибоку головку 7/8 на подовжувачі для тріскачки?

Її тьмяні блакитні очі повернулися до набору хромованих інструментів у верхньому відділенні ящика. Смикнулися над шестигранними гайковими і розвідними ключами.

Роксанна з першого разу впізнала би правильний інструмент.

Довсон крутив ролик підшипника між губами, наче зубочистку. Підкреслюючи нетерплячість, він клацнув вимазаними мастилом пальцями.

За якусь мить вона ляснула чимсь металевим йому в долоню, й коли він підніс ту річ до очей, то виявився накидний ключ 5/8.

Дзенькнув телефон. База даних розпізнала її. Цю голодну бідняру, що тут присіла, зі ступнями, що стирчать із подертих баскетбольних кросівок, ногами та руками, схованими в мішкуватому спецодязі, залатаному скотчем на краях і чорному від бруду, звали Раманта. Вона зникла з університету Орегону, де очолювала кафедру напрямків вибраного гендеру. Але ця професорка вже однією ногою в могилі. Невеличка армія мисливців за головами вже наближається, і швидко. Найближчий уже на підході, і ось вона заблудла в Довсонове життя. Падалиця. Вже приречена.

Її кількість голосів сягає якихось жалюгідних тисячі сто. Не династія, звісно, та він зможе заробити якийсь статок, голосуючи на всіх виборах так, як скаже той, хто найбільше заплатить. Те, чи зможе він її убити і як, це вже інше питання.

Можливо, вона прочитала це в його очах. Вона сказала:

— Я так розумію, ви мене вб’єте? — голос утратив селюцьку гугнявість. Він зазвучав космополітно, культурно. У теперішні часи культура вважалася чимсь поганим. Культура приводила тебе до смерті.

З кабіни вантажівки Талбот повчав на всю котушку:

Виправний день — це не помста. Мисливець не ненавидить лося. Він глибоко поважає свою жертву, але мисливець знає, що тварина мусить померти, заради того щоб вижив він сам.

Довсона вразив сором. Отак дивлячись на неї, таку злиденну, з кіркою піску навколо потрісканих ніздрів і в кутиках рота, шиєю, що гноїлась укусами комарів та сирими подряпинами, сховану під смородом немитого тіла і несусвітньою політичною ідеологією, він бачив, що колись вона була досить гарненькою молодою леді.

Жінка повернула шию і глянула через плече. Примружившись, вона роздивлялася горизонт у пошуках переслідувачів. Не звертаючись ні до кого конкретно, вона сказала:

— То не був якийсь там пересічний рейд на трусики[139]… — голос від горя захрип так, що ледве чувся. — У них була зброя, — вона розповіла, що загони залишили її живою і наказали зносити загиблих співробітників і співробітниць до поховальних ям. — Увесь мій персонал…

За мить її коліна підломилися, й вона переможено вклякла на гострий гравій. Схилила голову так, що обличчя сховалося за космами волосся. Людська жертва. Вона дістала з ящика для інструментів ніж для лінолеуму і подала йому.

— Візьміть, — сказала вона, — молю вас. — Іншою рукою підняла запечене волосся, щоб відкрити вухо. — Відріжте, але підвезіть мене до кордону, будь ласка… — Вона стояла на колінах у пилюці, ніби надто втомилася, щоб бігти далі. Якщо він її не знешкодить, це зробить хтось інший.

З тортурами чи без, вона хотіла, щоб він повідомив, що вона померла. Він забере собі голоси, а вона втече в Канаду. Те, що від неї залишиться. Наче взаємовигідна ситуація.

Довсон знову клацнув пальцями, та цього разу показав на головку, яку просив раніше. Перший мисливець за головами, найімовірніше, підбереться вже дуже скоро.

— Саманта? — сказав він.

— Раманта, — виправила вона. Стільки гордості в неї ще залишилося. Вона відставила ніж і повернула головку. Здається, зрозуміла суть повідомлення.

Нікого не різатимуть і ніхто нікуди не поїде, доки він не приладнає цю трансмісію.

Зі звичайним блокнотом не спрацювало. У світі до Списку… у світі, який ви вважаєте таким стабільним… Волтер не міг записувати так швидко. Ніхто б не зміг, не з тим темпом, з яким Талбот Рейнолдс, божевільний на всю голову, говорив. Збуджений від утрати крові крізь порізи бритвою і розкопки, з яких продовжувала текти кров, він звісив голову, а повіки тремтіли, одурманені екстазом болю. Досі голий, прикутий до крісла, що стояло в калюжі поту, сечі та крові цього великого чоловіка, довгі нитки слини звисали з кутиків рота, поки він біснувався. Белькотливий труп. Оракул, ошалілий від передозування ендорфінами.

З блокнотом не вийшло, тож Волтер замінив його ноутбуком. Пальці гналися, щоб устигнути за словами Талбота. Як це допоможе йому заробити статок, щоб він мав змогу зробити Шасті пропозицію, Волтер уявлення не мав.

Стукаючи по клавішах, пальці залишали червоні відбитки. Клавіатура ставала липка. Спіралі та завитки крові Талбота.

Талбот диктував:

— Гомосексуал завжди буде двигуном заробітку статків, бо він не зазнає витрат на виховання дітей, — він спинився, дивлячись на Волтера. Щоб упевнитися, що його слова не пішли намарно. — Наступне покоління гомосексуалів, — продовжив він, — завжди народжується і виховується гетеросексуалами до того, як приєднатися до своїх побратимів. Таким чином індустрія дорослих гомосексуалів може зростати, поки індустрія гетеросексуалів перекачує свої потужності у виховання дітей, від чого зрештою виграє гомосексуальна спільнота.

Волтер завершив пасаж, повторивши вголос:

— Гомосексуальна спільнота, — щоб показати, що він встигає.

— Крім того, гомосексуали, — декламував Талбот, — не марнують час на виховання дітей і можуть відводити його на вдосконалення можливостей чи просто тривалішу роботу, без втрат через нехтування сім’єю…

Волтер набирав, відлунюючи останні слова вголос:

— …гомосексуальна держава завжди виграватиме від безкоштовного напливу нових громадян.

Поки що цей багатий чоловік радив Волтерові представити модель і дати іншим чоловікам її здійснити. Волтер запустить у рух машину, яку ніхто не зможе зупинити. Машину, яка працюватиме сама. І навіть Волтер не зможе її зупинити.

Як це його зробить багатим, Волтер не мав ані найменшого уявлення. Як і більшість письменників, він був надто зайнятий набором тексту, щоб ще й думати.

— Щоб зберегти цілісність несумісних гетеро- та гомосексуальних національних держав, — продовжував Талбот, — гетеросексуальних дітей, яких народжують лесбійки, і гомосексуальних дітей, яких народжують гетеросексуали, потрібно обмінювати…

Волтер закінчив речення вголос:

— …у рівній кількості.

Талбот охнув. Його понівечений торс скрутився під ременями.

— Якщо обмінюватимуть нерівноцінну кількість осіб…

Вимовляючи слова, поки він їх набирав, Волтер промовив:

— …тоді батькам, які не отримують дитину, сплачуватиметься посаг чи викуп як компенсація.

Так воно й продовжувалося, день за днем. Старий вивергав слова, а Волтер вірно їх збирав. Єдине інше завдання, єдине реальне завдання, яке Талбот йому наказав виконати, полягало в тому, щоб створити веб-сайт. Щоразу, коли Талбот спав, Волтер рихтував сайт, і він уже був майже готовий.

Ні з того ні з сього, ніби в мить безпам’ятства, старий впився у Волтера маніакальним вишкіром і зарепетував:

— Усмішка — ваш найкращий бронежилет!

Чим би ця тарабарщина не була, Волтер вбив ці слова у свій документ. Вірячи, жодного разу не сумніваючись у тому, що ахінея цього старого пердуна до чогось приведе. Що він не марнує життя, задокументовуючи передсмертні слова безумця.

Той веб-сайт, наприклад, що Талбот наказав йому створити, зовсім не здавався високотехнологічним джерелом прибутку.

Він ще не працював. Але Волтер створив його чітко за інструкціями Талбота, аж до дурної назви. Ніякої назви. Нічого розумного. Крикливий, скривлений, схиблений старий вимагав, щоб сайт називався просто «Список».

Поштова клеркиня потягнулася під свою частину стійки і дістала форму. Форма номер 346, заява про переселення на відповідну територію. Подаючи аркуш через стійку Ґевінові, вона всміхнулась, облизала губи і сказала:

— Смішно, але ви ж не схожий на темношкірого.

Ґевін узяв форму і промовив:

— Так і є.

Її погляд затримався на його рудому волоссі, широкій лінії підборіддя, могутніх грудях, і вона зітхнула.

— Дуже шкода.

Що він міг сказати? Він нічого поганого не скоїв. Просто робив усе за новими законами. Ґевін подякував і поніс форму до стійки під вікнами, де міг її заповнити. Люди стояли в черзі, очікуючи поштових посилок. Люди хотіли обміняти невеликі суми старих грошей на нові, з минущими оболонками.

Перша графа форми просила вказати ім’я. Ґевін Бейкер Мак-Іннз, написав він.

Заповнив місце проживання. Свою теперішню територію. Імена батьків.

У графі «Вік» уписав «вісімнадцять».

На «Трудових навичках» завагався. Він був експертом у багатьох речах, жодну з яких не можна було внести в офіційну державну форму.

Під «Найвищим здобутим рівнем освіти» він написав, що закінчив середню школу, і додав дату. Це було вчора.

До Виправного дня, до будь-яких розмов про території та переміщення населення у відповідні місця, ще в дев’ятому класі Ґевін дечого навчився. Наприклад, що вчителі багато вчать, але лише того, що вони хочуть, щоб дитина знала. Важливі речі доводилося відкривати самому.

Він слухав, як його вчителька, жінка, що ніколи не бувала за межами Північної Америки, пояснює, як живуть Європа й Азія. Ґевін записував, як інша вчителька, що ніколи не написала навіть оповідання, аналізує Фолкнера, Фіцджеральда і Донна. Коли він вторував їхнім блідим неправильним уявленням, вони хвалили його і називали розумним. Розумним, так, достатньо розумним, щоб знати, що він досі нічого не розуміє і що вчителі — ідіоти. Ніщо, окрім власних пошуків у реальному світі, не навчить його.

Над «Причиною переміщення» він знову завагався.

Ґевін жадав щастя, від якого батьки, якби побачили, проблювалися б. Він волів любові, яка повністю знищить їхню любов до нього. Його життя було твердженням або/або. Одного дня йому довелося би вибрати між своїм щастям і їхнім.

Під «Судимостями» він збрехав і написав «Немає». Офіційно це була правда. Він не хотів, щоб його переміщення відхилили через що-небудь.

Він замислювався, як це — геть стирати чиєсь життя, щоб мати місце для власного. Він учив себе не хотіти нічого. Різдво і дні народження — то було найгірше, обставини, побудовані навколо хотіння речей. Коли батьки просили його написати листа Санта-Клаусу, Ґевіну доводилося консультуватися з однокласниками. Ніби проводячи антропологічне дослідження, він розпитував хлопців про те, що їх мало би втішити. Набори «Леґо», чи «Нінтендо», чи що там отримувало найбільше голосів, — він удавав, що хоче це. Розпаковуючи подарунки, він мусив удавати радість. Не міг дозволити собі думати над тим, чого хоче насправді.

Наступне запитання: «Чи потребували ви коли-небудь психологічної допомоги?»

Він почав своє таємне життя з крадіжок одягу. Гуляв по супермаркету «Сірз» і приміряв сорочки, а тоді виходив у новій сорочці під старою. З пальтом під пальтом. Після «Сірз» він навідувався в «ДжейСіПенні» чи «Нордстром». Він ніяк не міг пояснити появу пакета для покупок, наповненого шкіряними куртками, мамі. Вирішенням стало нести награбоване в офіс торгового центру і залишати в бюро знахідок, щоразу заповнюючи форму зі своїм іменем і контактами. Через три тижні, коли ніхто не приходив, щоб забрати ці речі, які, по суті, ніхто й не губив, з торгового центру телефонували і казали, що тепер вони належать йому. Проблему розв'язано.

Це була ідеальна схема відмивання. Та вона не встигала за темпами крадіжок. Персонал торгового центру і його батьки приймали тільки якусь частину дарованих несподіваним таланом сумок із дизайнерськими ременями і взуттям, які він знаходив. Усе завжди його розміру. Він незмірно пишався своїм умінням, яким ніколи б не поділився зі своїми батьками.

Та й суть полягала не в тому, щоб отримати одяг. Задоволення приносило знайти якусь річ і стежити за нею. Обходити кругами. Чекати, у хтивому трансі. Напоготові до стрибка. У полоні якогось неконтрольованого імпульсу він чекав свого часу. Часто сорочка була така, що він би ніколи її не вдягнув. Вона могла йому навіть зовсім не подобатися, але кайф був не в тому, щоб володіти нею вічно.

Ба більше, отримані сорочка чи джинси наповнювали його соромом. Вони слугували нагадуванням про те, який він перевертень і як легко може відкинути своє законослухняне життя. Тож Ґевін почав спалювати награбоване в каміні у підвалі. Вдень, коли його батьки ще були на роботі, він тримав сорочку на витягнутій руці й грався полум’ям сірника вздовж яскравої тканини з пейслі. Палити одяг було майже так само приємно, як і красти його. Він клав палаючі штани на залізну підставку перед каміном і докидав іще сорочок, светрів, доки всі вони не згорали до сипучого сірого попелу.

Крахом стала шкіряна куртка-бомбер. Червона шкіра. Криваво-червона. Сатинова підкладка згоріла, як і в’язаний комір і манжети, але з самої шкіри курився чорний смердючий дим, із запахом пасма волосся, яке тримають над полум’ям свічки. Він нестямно роздмухував купу, яка тліла, коли у підвал зайшла мама.

Він розповів їй усе. Окей, половину всього. Ту половину, яку нібито розумів. Частину про крадіжки. І вона запитала, чи він погодиться відвідати психолога.

У його житті з’явився доктор Ашанті. Щовівторка Ґевін сідав на автобус до підвального кабінету в центрі міста, що діяв у рамках державної програми служб психічного здоров’я. Оплата рахувалася за рухомою шкалою[140], та це все одно означало, що мамі доводилося працювати кілька додаткових годин. Він сидів у кімнаті для очікування з іншими прищавими хлопцями свого віку. Деякі були з батьками, більшість — без.

Одну годину щовівторка Ґевні сидів і слухав пояснення доктора Ашанті про те, що крадіжка — це досексуальний імпульс. Слова з підручників. Полюючи за одягом, Ґевін практикується у зваблюванні. За яким іде оволодіння. Що закінчується відмовою від бажаного об’єкта. Це здавалося логічним.

Що Ґевін мусить робити з цим імпульсом — інша справа.

Там, у підвальному кабінеті, зі стінами, вкритими квадратними дошками оголошень із канцелярськими кнопками в кутках постерів, на яких зображені яхти, драматично схилені під написами на кшталт «Знайди вітер, який дме туди, де хочеш бути ти», Ґевін нарешті зламався. Він розмістився у кріслі-мішку. Доктор сидів у відкидному кріслі біля столу.

Ґевін дивився на піскову свічку на столі. Він не міг глянути будь-кому в обличчя, коли нарешті вимовив ці слова.

— Думаю, я гей, — пошепки, щоб діти в кімнаті очікування раптом не почули.

Ашанті відповів негайно.

— Ні, — він похитав головою. — Це не так.

Вражений Ґевін не міг придумати якоїсь відповіді. Заперечення нічого не вирішувало. Ґевін ризикнув на нього глянути.

Доктор звів докупи кінчики пальців.

— Після таких регулярних розмов з тобою я можу без ризику сказати, що це просто такий період. — Він заплющив очі й м’яко пирхнув, ніби приємно здивований.

У той же час Ґевін почувався вдячним і розлюченим. Єдиний страх, що стояв у центрі його самоідентичності, — це бути відкрито відкинутим.

Ашанті говорив із упевненістю цілителя.

— Ти не гомосексуал.

Усі додаткові години роботи його матері. Після всіх грошей, які вона заплатила, щоб подолати цю кризу, лікар збирався заперечити, що проблема взагалі існує. Гроші й час полетять на вітер, а Ґевін знову опиниться там, звідки почав.

Доктор Ашанті глянув на годинник на столі. Сеансу залишилося ще двадцять хвилин.

— Хіба тобі не краще? — запитав він.

Його самовдоволена посмішка і вигнуті брови наче глузували.

Ґевін не почувався краще. Те, що сталося далі, було не сексом, а радше політичним актом. Ґевін узяв участь у грі «слабо». Він повільно викотився з крісла-мішка і пішов через килим. Ашанті не зупинив його. Навіть коли Ґевін уклякнув йому між ногами і побачив, що у чоловіка вже стоїть. Ґевін розстебнув ремінь, верхній ґудзик і обережно потягнув замок ширіньки, крадькома, ніби план полягав просто в тому, щоб украсти штани.

Ґевін посміхнувся. Обличчя Ашанті обвисло, дихав він слабко. Його погляд зустрівся з Ґевіновим, навіть коли дев’ятикласник стиснув у руці його ерекцію, що була наче третьою особою в кімнаті, й потягнув назад крайню плоть, оголюючи вологий фіолетовий грибок. Ґевін накрив його ротом і не стрепенувся, коли перший струмінь сирого яєчного білка, цей гарячий сироп зі сметани, солі й цибулі, вдарив прямо йому в глотку. Ще один потік хлюпнув йому в носові пазухи і забулькотів крізь ніздрі.

Він більше не був цнотливим, принаймні в горлі. Схоже було не стільки на статевий акт, а наче хтось із синуситом чхнув йому в рот.

Він довів, що лікар помилився. Ґевін довів, що розумніший. Принаймні він себе знав. Годинник показував, що до кінця сеансу залишилося одинадцять хвилин.

Лікар віддихувався, безвольно розвалившись у кріслі. Коричневі родимки щедро цяткували його мошонку, а дротяне сиве лобкове волосся розросталося навколо основи м’якого пеніса. Він витягнув зі штанів краї сорочки, що прикривала його круглий живіт, і з цього низького кута звисла шкіра у нього на шиї зібралася в єдину складку, що скидалася на поголену піхву трохи вище над вузлом краватки.

Яким би непривабливим цей чоловік не був, він усе одно в Ґевіна перший, і Ґевін знав, що назавжди запам’ятає цю мить. Перемога це чи ні, але збуджувало воно набагато сильніше, ніж крадіжки, хоча лише трішки.

Протягом наступних тижнів мамина додаткова робота і гроші оплачували дещо інше. Щовівторка доктор Ашанті гаряче заперечував Ґевінові вподобання, а Ґевін доводив його неправоту. Він навчався змінювати підходи, розраховувати час, планувати, наче гостросюжетний фільм, щоб нарешті доводити до кульмінації в останню дрібку секунд до закінчення сеансу.

Ґевін знову став експертом у навичці, якою б ніколи не міг похвалитися перед батьками.

Коли він уперше почув про Список, то поліз в Інтернет і опублікував там ім’я доктора Ентоні Ашанті. Це здавалося безпечним шляхом переведення ненависті в інше русло. Усі припускали, що Список — це жарт.

Протягом кількох годин тисяча сімсот людей проголосували за це ім’я, і це розкрило Ґевінові очі. Він почав осягати лікареве навантаження пацієнтів і таємну історію його довгої кар’єри. Кімнати очікування біля його кабінету з купою замислених підлітків раптом наповнилися новим значенням. Гарем. Витривалість Ашанті важко було переоцінити.

Ашанті, очевидно, проникав у голови своїм пацієнтам не лише психологічно.

Ґевін уже давно припинив свій курс лікування, коли Виправний день порішив лікаря.

У графі психологічної допомоги він написав «ні».

Алею позаду Першої методистської церкви наповнили вінтові нарики. Усі чекали, коли відчиняться двері й почнеться звична зустріч. Людей несло в збудженому передчутті метамфетаміну, який можна буде винюхати. Нік глянув на якогось балакливого малого і запитав, чи в нього немає продати вітаміну В[141].

— Ця хуйня реально сталася, — чудувався малий, чухаючись і пританцьовуючи.

Усі знали когось із групи реабілітації, хто розстрілював людей.

— Той мужик намагався мене завербувати, — хтось похмуро клявся. — Треба було послухати. Я б зараз купу грошей мав.

Нік не зважав:

— Мені просто треба трохи вітаміну Г[142].

Малий заперечив:

— А нові гроші маєш?

Нік знав, про що він; але ні, цих грошей у нього не було.

Двері церкви не відімкнулися.

Люди були голодні. Питної води не вистачало. Суспільний порядок обернувся хаосом через відсутність бензину, часткове зникнення електрики, крадіжки їжі й поголоски про те, що люди їдять котів, собак і навіть інших людей. Але Нік знав, що чудодійний засіб, який перетворить цю їбануту агонію фільму-катастрофи на «все в нормі», — тлустий пакет гідрокодону. Якби йому дали річний запас вікодину, він би не переймався тим, що треба знайти їжу чи місце, де срати. Він би міг пережити горе.

Балакучий малий, як і всі вінтомани, уже пішов. Кілька, очевидно, подалися на наступну зустріч, глянути, чи не відчиняться двері екуменічних духівництв. У його бік ішов хлопець зі собакою, темношкірий хлопець, що тримав собаку на повідці однією рукою, а в іншій стискав велику синьо-чорну книжку. Усього собаку покривало біле хутро, окрім чорної точки навколо ока, собака якоїсь породи пітбуля. З відстані хлопець озвався:

— Ніку!

Нік запитав:

— Тримаєшся?

Той похитав головою й усміхнувся.

— Забудь про ту херню, — хлопця звуть Джамал, він був постійним учасником зустрічей, доки не покинув їх кілька місяців тому. Усі думали, що він помер, але от він тут стоїть. Джамал потягнувся однією рукою в задню кишеню і витягнув жменю чогось. Ніби гральних карт. Ніби колоду карт із дуже дивними кольорами. Він подав йому стос зі словами:

— Візьми, у мене того купа. Але витратити їх потрібно протягом кількох тижнів, окей?

Карти виявилися слизькими тонкими пластинками з твердого пластику. На кожній було обличчя якогось чоловіка, ніби чийогось тата по телевізору, привабливе обличчя, ніби актора з телереклами, що продає золоті монети. Нік узяв картки і розгорнув віялом, щоб порахувати. Це ті нові гроші, про які він чув. Ні в кого їх немає, хіба в тих, хто працює на одного з народних месників. Ставши на коліно, він запхав картки собі в шкарпетку. Деякі поховав по кишенях. Зараз навколо вдосталь голодних людей, краще не ризикувати.

Джамал кивнув на собаку.

— У нас зі Стрибуном за кілька днів літак, вирушаємо в нове життя, — він говорив про Чорнотопію, країну, відведену спеціально для всіх, у кого переважає субсахарська ДНК. Сказав: — Це був цікавий експеримент, але він закінчився.

Він мав на увазі спільне життя білих і темношкірих людей, усю суть сполучених штатів, зрозумів Нік.

Джамал запитав:

— Ти у школі читав книжку «Грона гніву»? — з огидою похитав головою. — Люди там бігають сюди-туди. Постійно мелять щось про те, що треба нанести удар у відповідь, щоб виправити систему. Але вони ніколи нічого не роблять, тільки копають рови за п’ять центів і народжують мертвих дітей, — Джамал сплюнув на землю. — Та книжка — повна хрінь.

Нік тримав одну руку в кишені, торкався своєї неочікуваної вдачі.

— Так, ми читали.

Джамал запитав:

— Як думаєш, у чому був сенс читати про тих нездар? — він обернувся до собаки, ніби запитуючи його: — Ти коли-небудь замислювався, чого насправді та книжка нас навчає? — Нікові він подав свою синьо-чорну книжку. — Талбот каже, що нормально вбивати себе наркотиками. Але він каже, що немає більшої честі в житті, ніж убити своїх гнобителів, — великий діамант зблиснув у одній з його мочок.

Нік запитав:

— Ти вбив Бролі?

Джамал запитав:

— Чув колись про плантацію Пібоді? — він повернувся і говорив до собаки. — Ми володіємо нею. Правда, Стрибуне? Ціла долина лісів і фермерських земель, а ще надзвичайний маєток у стилі античного Відродження в самому центрі.

Нік здогадався, що це в якомусь колишньому штаті, що раніше був Джорджією чи Північною Кароліною.

— Твої люди колись були там рабами? — він не хотів сказати нічого образливого. Такий Богом забутий будинок здавався дивним вибором для колишнього нарка. Важко було уявити Джамала фермером.

Джамал порився в кишені й подав йому ще одну жменю грошей-карток.

— Візьми. Я не встигну витратити до того, як вони втратять силу, — він подавав книжку і нові гроші тією ж рукою, ніби комплексну угоду. — Це закон. Тебе заарештують, якщо не матимеш при собі книги.

Нік узяв і те, й те. Перед ним стояв один із багатьох, кого він більше ніколи не побачить.

— Пішли, песику, — сказав Джамал. Він потягнув за повідець, і пітбуль почимчикував за ним. Обоє пішли геть.

З грошима в руці Нік кинувся стрімкими пітливими кроками у зворотному напрямку. Щоб дістати гору оксі[143] чи гідро і щоб йому відсмоктали так, що державне становище не матиме ніякого значення. Зловити балакливого малого, доки він не продав свою заначку комусь іншому.

На думку Джамала, Виправний день діяв на противагу тій книжці, «Гронам гніву». Книжці, яку люди мусять прочитати в сьомому класі. Де білих людей виганяють з їхньої ферми. Трактор зносить їхній будинок, і вони не роблять нічого. Кредитний інспектор чи хтось типу того приходить і каже їм забиратись, а ця сім’я не робить нічого. Так, вони говорять про те, що треба дістати зброю і напасти на банк, треба вбити банкірів, але нічого такого не роблять.

Натомість ця сім’я білих тягне свої сраки в Каліфорнію, де поліція їх із гімном змішує, де вони до смерті працюють за дрібняки. Та вони все одно нічого не мають. Постійно говорять про те, що от настане день. Розповідають, як візьмуть у руки зброю в якійсь революції проти багатіїв, і увесь цей час не роблять нічого, лише дивляться, як їхні старі вмирають, і ховають їх у безіменних могилах. Їхні діти голодують. Чотириста сторінок Джамал прочитав в очікуванні революції, а в кінці там просто мертве дитя кидають у потічок і молода дівчина дає якомусь старому при смерті цицьку поссати. Автор, Джон Стейнбек, був сциклом, надто боявся, щоб щось сталося. Він лишив своїх персонажів страждати.

Як і Бог.

Лише білий чоловік міг мати таку роздуту самооцінку, щоб написати ту книжку, і лише білий чоловік міг таємно пишатися тим, що прочитав її.

Лише білі чоловіки чіпляються за свою провину. Провину падіння Адама. Провину за жертву Христа і рабство темношкірих африканців. Джамалові було очевидно, що для білих їхня провина становить унікальну білу форму вихваляння. Їхнє гупання себе в груди було скромними хвастощами, що постійно кричало: «Ми це зробили! Ми не послухалися Бога в Саду! Ми вбили його сина! Ми, білі люди, робимо з іншими расами і природними ресурсами те, що самі вважаємо за потрібне!»

Бравада під маскою провини.

Для білого чоловіка його провина була найбільшим символом досягнення. Лише білі вбили планету глобальним потеплінням, щоб лише білі могли її врятувати. Їхні вихваляння ніколи не вгавали.

Це такий білий рекет: створювати проблеми, щоб потім усіх рятувати.

І поки школа змушувала дітей читати нікчемні «Грона», діти добровільно читали «Джерело» Айн Ренд. Діти жадали бути Говардами Рорками[144], що дають свідчення в суді. Школи ненавиділи сам факт, що геніями стають одиниці. Генії розпізнають бездарну кампанію шкільних учителів, які навчають бездарності бездарних. І діти відкидають цю ідею пожиттєвих страждань і провалів.

У «Джерелі» хтось робить те, про що Стейнбек лише говорить. Саме тому діти люблять книжку Ренд.

В очах Джамала Виправний день був щасливим кінцем, який не змогли дати «Грона».

І сьогодні Джамал з трьома своїми побратимами повернувся до Капітолію переможцем.

Це, звісно, не означає, що в Джамала не було внутрішнього конфлікту.

Люди запитували, як це було. Виправний день тобто. Він говорив їм, що те, що він зробив, — це як увійти в найгидотнішу автобусну станцію у світі. Ніби зайти в смердючий світ укритої блювотинням цементної підлоги і лежачих алконавтів. Ніби брести через сморід, щоб знайти чоловічий туалет, сраку світу з прорваними трубами і забитими зливами. Обходити калюжі, щоб дістатися унітаза, тоді сидіти голим задом на ще теплому, слизькому туалетному сидінні, вдихати повітря, у якому саме лише накопичене пердіння. А тоді глянути вниз і побачити щось на підлозі.

Ніби роздивлятися навколо, а тоді біля закаляного унітаза, на поплямованій гімном, оббризканій спермою цементній підлозі побачити майже недоторкану 800-міліграмову оксиконтинку.

Щоб заспокоїтися, ти кажеш собі, що це ліки. І що за самою своєю природою ліки вбивають мікробів. Десь якийсь лікар її виписав. Науковець у лабораторії створив її, навіть якщо вона вкрита бризками кількох хворих збочених обивателів автостанції.

Усе, що потрібно, це зігнутись і відшкребти ту пігулку з підлоги. Лише ця одна, швидка й гидка дія. Просто закинь ту пігулку в рот і проковтни, й усе буде гаразд. Краще, ніж гаразд, усе буде чудово. Ледь не ідеально, так, що ти не можеш собі навіть уявити.

Таким Виправний день здавався Джамалові з погляду теперішнього. І ось він повертався до свого місця… не злочину, а тріумфу. У Капітолії швейцари повідмивали кров, бо не могли собі уявити, а як інакше. Десь ридали вдови, але їхні мертві не були мертвими Джамала. Удови нічого не значили порівняно з удовами й матерями, які б голосили, якби рішення про війну затвердили і все його покоління відправили б на якусь організовану бюрократами заморську масову страту.

Чоловік, що представляв його рід, стояв у передній частині великої кімнати. У всіх був примірник синьо-чорної книги, і всі всміхалися. Це не було законом, але тримати примірник цієї книжки всюди на людях, увесь час мотивувало дещо страхітливіше, ніж закон.

Діркам від куль у картинах неможливо було зарадити. Як і щербинам, де кулі рикошетили в мармурові колони і панелі. Деталі, якими чудуватимуться й які фотографуватимуть майбутні туристи. Кілька сенаторів, що залишилися, поспішно бігали сюди-туди, виконуючи чужі прохання. Ті старигани були кощавими, поїдженими на клітинному рівні. Один з чоловіків мав шрам, зарубку зверху на вусі. Він підійшов, кланяючись і шаркаючи ногами, поклав досьє Джамалові на стіл, а тоді позадкував, не припиняючи кланятись.

Чоловік за кафедрою схилився до мікрофона й оголосив:

— Перше питання нашого порядку денного… — їх омивало тепло телевізійних камер.

Як і було сплановано, Джамал підвівся з книгою Талбота, розкритою в обох руках, і почав зачитувати вголос:

— Акт перший, стаття перша Декларації взаємозалежності…

У приміщенні запала тиша, коли він продовжив. Джамал ризикнув, зиркнув угору і подибав поглядом по обличчях на балконі для глядачів. Час витягнувся у вічність. Тиша чекала. Він шукав серед облич одну конкретну жінку. Обличчя чекали, не зводили очей. А тоді, на тому ж місці, де він стояв у Виправний день, урешті побачив її, так високо над ним.

Лише тоді Джамал повернувся до книжки і продовжив читати:

— Усім особам, що змушені віддати нерухоме майно і переселитися на відповідну територію, необхідно компенсувати витрати майном рівноцінним або більшої цінності, ніж віддане…

Вона сяяла усмішкою, дивлячись на нього. Зі сповненими гордістю очима там стояла його мама.

Люди бачили нові гроші по телевізору: дещо жорсткі на дотик пластикові картки, надто тверді, щоб зігнути. Кольори: соковиті комбінації червоного з синім і жовтого з фіолетовим. Офіційно вони називалися талботами, але всі називали їх шкурками. Ходили чутки, що перші партії були очищеними і якимсь чином створеними з витягнутої і вибіленої шкіри мішеней. Люди істерично тішилися від такої ідеї.

Не золото, не повна довіра до влади чи щось подібне підкріплювали ці гроші, а смерть. Завжди припускалося, що коли хтось не приймає нову валюту і не поважає її номінальну вартість, такі люди в результаті стають мішенями. Про це ніде не йшлося, принаймні відкрито, але по телевізору і на білбордах постійно було те повідомлення: будь ласка, повідомляйте про кожного, хто відмовляється поважати талбот. Банкноти мали свою номінальну вартість протягом сезону, але швидко блякли на світлі, а найшвидше — на сонці. Мерхла банкнота мала меншу вартість, коли мітки на краях ставали нечитабельними. Та навіть коли шкурка знебарвлювалася, ставала шматком білястого, дещо непрозорого пластику, схожого на вибілений і висушений прямокутник пергаменту чи овчини, підсилюючи чутки, що кожна така картка — сувенір зі зрізаного скальпа якогось теледиктора чи університетської професорки, навіть коли шкурки перетворювалися на анонімні білясті картки, вони все одно мали певну цінність. Ці збляклі порожні пластинки — більшість називала їх «пробілами» — ще можна було повернути владі за невелике відшкодування. Діти збирали їх у сміттєвих баках, а безхатченки вишукували по стічних канавах, як алюмінієві банки чи скляні пляшки на переробку. Сотня пробілів вартувала однієї п’ятиталботової банкноти, тож один був еквівалентом старого п’ятицентовика. Достатній стимул, щоб діти їх повертали.

Роди, які так довго опускалися, глибше і глибше, чоловік за чоловіком, ніби стрижневі корені, в суспільство, сформували довгі ланцюги, які проникли в усі соціальні групи. Тепер ці канали чоловіків використовували, щоб наповнити нове суспільство новою валютою.

Чоловік над ним, Ґеррет Довсон, передав Чарлі картонну коробку із сотнею тисяч талботів і сказав витратити скільки зможе й передати залишок наступному чоловікові з такими ж інструкціями. Чарлі купив краватку і збирався залишити собі решту грошей, але наступного дня Ґеррет прийшов зі ще однією коробкою, і з третьою на третій день. Усе одно талботи безкінечно блякли, тож здоровий глузд змушував Чарлі почати передавати їх далі чоловікові, який витрачав скільки міг і передавав залишок наступному. Таким чином гроші текли вниз по кожному роду, від чого ті чоловіки ставали багатшими, ніж коли-небудь могли собі мріяти, від чого також багатіли люди, яких вони знали, і люди, які знали тих людей також, і ті, хто знав тих багатих людей, ставали заможними. У такий спосіб нова економіка стала на плаву і стабілізувалася.

Нові гроші водоспадом лилися вниз. Дощем ллялися від чоловіка до чоловіка.

Оскільки гроші більше не можна було нагромаджувати, багато хто намагався обмінювати їх на золото чи діаманти, але ті, в кого були золото й діаманти, відмовлялися їх продавати, таким чином золото й діаманти випали з циркуляції й утратили цінність. Вони стали наче шедеври живопису, речі, якими обмінюються багаті, як показники статусу, але які нічого не значать для більшості людей. Оскільки найбагатші люди минулих часів позбулися статків, бо втратили можливість використовувати гроші, щоб на них робити більші гроші, й не знали, як можна виживати по-іншому, їхня власність пішла на ринок.

А, і жінки. Від них Чарлі забивало дух, від жінок, які мігрували до нього табунами — молоді, старші зі своїми доньками, жінки, що розуміли цінність своєї краси і жвавості на цьому ринку. Чарлі, дрищавий Чарлі, смішний Чарлі, який ледве закінчив середню школу і міг лише працювати за свердлильним станком, — жінки завжди відшивали його, якщо взагалі помічали, що він існує. Тепер вони боролися між собою за те, щоб він бодай оком на них кинув.

Щопонеділка і щовівторка Чарлі сидів у кріслі в голові столу, всипаного фотографіями. Стіл цей належав середньовічному королю, а крісло — графові епохи Відродження, чи ще комусь там, імена обох Чарлі не запам’ятав. Це й не мало значення. Тепер і стіл, і крісло, і лицарські обладунки зі списами, що виструнчилися вздовж коридорів, і прапори, що тріпотіли над башточками, — усе це належало Чарлі. Палахкотів вогонь, який постійно підживлювали полінами, що їх зносили слуги. Одні чоловіки обвівали його павичевим пір’ям, інші підносили тушковані павичеві язички і почищений виноград, хоча Чарлі не міг їсти ні перше, ні друге. І навіть ураховуючи витрати на утримання такого двору, Чарлі не міг витрачати нові гроші так швидко, як цього вимагав рід. Більшість їх переходила наступному чоловікові, а потім наступному.

Щопонеділка і щовівторка агент у нього на службі приводив жінок, яких старанно відбирали з юрби тих, хто подавав детальні заяви. Жінки з обличчями кінозірок і тілами порнозірок сиділи в зовнішніх кімнатах і оцінювали одна одну, а агент проводив кожну, жінка за жінкою, до прийомної зали, де Чарлі сяк-так вершив суд.

Більшість Чарлі відпускав, обдарувавши лише поглядом і ввічливим «дякую». Декого просив підійти ближче. Дехто з жінок приносив бізнес-пропозиції. Хтось хотів посаду в новому уряді. Що б там не було, Чарлі оцінював їх із єдиним наміром.

За якийсь час старий порядок відійшов. Нові роди стали коронованими лицарями, герцогами і лордами, яких обдарувала одна успішна битва, їхні сім’ї отримали вигоду, а ті, хто навчився служити цим новим королівським родинам у старовинних маєтках, які нещодавно стали їхньою власністю, ті, хто служив їм найкраще, працею, їжею, розвагами, вони стали наступними найбагатшими людьми. І, нарешті, особи, які не мали жодних умінь, окрім майстерного маніпулювання старою валютою, обмеження її потоку і відслюнявлення її на платню, цьому класові людей, з їхньою застарілою сферою знань, їм залишалося блудити вулицями й шукати пробіли, які вони носили в брудних паперових мішечках, як колись до пунктів підрахунку вуха.

Незважаючи на те, яким шляхом шкурки прибували до бухгалтерій, там їх чистили, ставили під трафарет і знову освічували ультрафіолетом. Відновлені ще на три місяці талботи поверталися в циркуляцію, починаючи з верхівок родових ланцюгів.

Люди приймали нову валюту зі всіма її хибами, бо не мали іншого варіанту. Як говорилося у синьо-чорній книжці:

Спочатку стань жалюгідним, тоді — необхідним.

Замінна економіка була наче куля, що наповнюється водою з крана. Що більше у неї вливається грошей, то більше вона роздувається і важче звисає, доки не наповнюється настільки, що ніхто не може сказати, як вона ще виросте і якої форми зрештою набуде.

Якби хтось запитав міс Жозефіну Пібоді, вона б сказала, що загиблі політики були позерами, саморозрекламованими липовими факірами, яких давно чекали безцеремонні страти. Прапор у руки — й хай Бог береже. Спочивайте з миром. Ні, природний порядок, якщо слідувати класичним моделям краси й управління, стверджує, що лише власники майна повинні визначати, що краще для людей, бо лише вони належним чином зацікавлені особисто. Плантатори, а саме, в розумінні аграрної традиції Джефферсона, без зіпсованого впливу євреїв і, меншою мірою, католицьких зацікавлень.

Це якби її хтось запитав, але ніхто не запитував. Ні, то Арабелла одного ранку піднялася з кухні й порадила міс Жозефіні ввімкнути той ідіотський ящик, оскільки там якийсь чоловік говорить на всіх каналах. Огидна це звичка — дивитися телевізор до вечері, але Арабелла наполягала, стоячи біля крісла міс Жозефіни, поки той чоловік проголошував:

Будинок — це не батьківщина. Такий факт змушує ділити колишні сполучені штати, щоб створити окремі, чітко автономні держави, де люди зможуть жити своїм життям. Неправильно, коли одна культура нав’язується іншій діями чи очікуваннями. Тому кожен повинен існувати вільним від вимог, які висувають до нього інші.

Міс Жозефіна націлилася пультом, наче скіпетром, щоб прогнати цього чоловіка, проте його зображення залишалося і проповідь продовжувалася:

Кожна група повинна проживати на території, де вона сама визначає норму. Інакше виникає самознищення, самоненависть чи агресивне до інших самозвеличення. Алкоголізм, наркотики і токсична сексуальна поведінка виникають тоді, коли культури змушені ділити публічний простір. Жодна культура не повинна дотримуватись очікувань і бути підвладною нищівному погляду іншої.

На Арабеллі був її фартух, вона викручувала в руках рушник для тарілок. Вона запитала:

— Що це значить?

— Це нічого не означає, — запевнила її міс Жозефіна і відправила назад чистити горох.

Арабеллу це наче не переконало, вона виходила з кімнати повільно, як меляса, задкуючи, щоб не відриватися від екрана. Чоловік на ньому продовжував просторікувати:

У більшості спортивних змагань є поділ за статтю, так само й культури повинні бути відділеними одна від одної, щоб жодна не могла домінувати над іншою.

Невеселим результатом цього став чоловік Арабелли Льюїс, який відчув своїм обов’язком заявитися у дверях вітальні, не підходячи ближче, ніж до порога, і спробувати переконати міс Жозефіну, що Джорджія — більше не штат Сполучених Штатів, а тепер, разом із Флоридою, Луїзіаною, Міссісіпі й Алабамою, утворює якесь королівство Мартіна Лютера Кінга, призначене для проживання лише темношкірих, й на цих словах міс Жозефіна підкотилася до дверей і зачинила їх йому перед носом.

Незважаючи на докази, що надавали очі й вуха, плантація Пібоді залишається її власністю та її домом. І до того, як нею заволодів її клан, земля належала племенам мускозьких криків та ямакроу[145]. І жодне блазнювання з перекроюванням штатів цього не змінить.

Тут вона має авторитет. Якщо вона дозволить, щоб її видерли з корінням і повезли на північ чи на захід, то перетвориться на звичайну бабушенцію-садівницю, стару дівку з тридцятьма шістьма повними столовими наборами «Краун Дербі».

Деякі дерева надто старі й розлогі, щоб їх пересаджували. І, якщо Арабелла й інші ще не забули, міс Жозефіна — це душа плантації. Лише вона одна знає всі особливості насоса для криниці чи те, як дренувати цистерну зі стічною водою. Лише вона розуміється на сівозміні сорго з тютюном. Ба більше, без її знань мазутний пальник і вентилятор котла спалять будинок ущент за якийсь рік. Хай подивляться Арабелла, її чоловік Льюїс, їхні сини Честер і Льюїс-молодший і їхня дочка, маленька Лурей, хай лише подивляться. Хай лише спробують, як це — вести тут господарство без її розпоряджень.

Таке знання — невід’ємна частина її царини, і лише її. Отже, вони домовилися, що найкращим варіантом буде, якщо вона житиме на горищі головного будинку, в кількох вузьких запилених кімнатах, де місця заледве вистачило на сімейні реліквії, які, за її наполяганнями, також переселилися у цю схованку. Супниці й мечі, олійні картини татуся і його родичів. Але горище згодиться лише на деякий час, доки це політичне божевілля не добіжить кінця. Тієї ж миті вона поновить свої права господині й повну владу.

Зранку, коли Арабелла принесла тацю з їжею, міс Жозефіна запитала:

— Ти обдзвонила Івзів та Келдвелзів, як я просила?

Арабелла поклала тацю і взялася застеляти ліжко.

— Я дзвонила, — сказала вона, — та нікого не залишилося. Вони переселилися.

Якщо Арабеллі ще можна вірити, кожна родина європейського походження покинула Джорджію.

Що стосується впертості, то міс Жозефіна могла б дечого й осла навчити. Саму її так легко не виселять.

Щоб нікому не спало на думку щось інше, вночі вона виповзала зі свого сховища. Як тільки всі вдома засинали, вона навшпиньки спускалася сходами горища, тоді таємно пробиралася на кухню. Ночами вона мала змогу вилазити і послаблювати гвинт тиску на пропановій трубі, а як полагодити цей дефект, знала лише вона одна. Іншими ночами вона пускала повітря в головний водопровід, доки насос не втратив потужність. Такі витівки слугували не стільки саботажем, скільки м’яким нагадуванням, що в думках вона залишається вдома. Вона — затворниця і душа будинку. Лише вона може проводити таємні ритуали перезапуску фільтрів зворотного осмосу; інакше воду в будинку було неможливо пити.

Незважаючи на королівство Мартіна Лютера Кінга, яке ці люди хочуть поширити на Джорджію, плантація усе ще є джерелом прибутку, і міс Жозефіна відіграє ключову роль у тому, щоб вона залишалася рентабельною.

По телевізору і по радіо весь час був той чоловік. Талбот, чи як його, рік:

Дайте кожній культурі власні державні суди. Дайте кожній розвиватись ізольовано. Надто довго розмаїті роди людства змішували в щоразу нуднішу суміш. Культура спільної посередності, яка служить лише як ширше коло споживачів, сприйнятливих до тієї ж самої вторинної реклами, і, таким чином, скерована жадати великої кількості продуктів вузького спектру. Культури, що більше тисячоліття розвивались у відносній ізоляції, у кліматах і умовах, які змушували кожну створювати власні системи образів і ритуали, — все це заміняють глобальним стандартом. Щоб зберегти цілісність кожної, культурам потрібно відвести місце для життя подалі від впливу інших культур.

Спонуканий якоюсь оманливою спробою бути помічним, одного дня чоловік Арабелли протупотів сходами на горище, щоб принести їй якусь книжку. Льюїс подав її обома руками зі словами:

— Отак усе зараз.

Коли вона не прийняла цей подарунок, він поклав його на стіл біля крісла і вийшов.

То виявився великий синьо-чорний том, який, очевидно, написав той чоловік, Талбот. Чоловік із телевізора. Мішанина непродуманих спостережень, які стосувались очевидних речей, ось що це було. Сторінка за сторінкою, наприклад:

Внутрішньогрупові злочини можна вирішити лише в межах групи. Гомосексуали масово знищують самих себе хворобами. Темношкірі винищують темношкірих у жорстоких злочинах. Білі здавалися б не під загрозою смерті від інших білих, доки ми не згадаємо Другу світову, Першу світову, Громадянську війну, Столітню війну тощо. Тож злочини кожної групи повинні судити лише члени всередині цієї групи.

Для такої ерудованої людини, як вона, це була, очевидно, робота єврея, єврея у спілці з католиком, де обидві сторони намагаються збудити давню ситуацію з неграми і позбавити місцевих шотландців та ірландців їхнього давнього родового права. Ця земля була пусткою до прибуття її предків, і вона перетвориться на таку ж пустку без них. Хай лише спробують Арабелла зі своїми родичами керувати господарством без неї. Ніхто, крім неї, не усвідомить, чому деякі вигрібні ями і впадини тримають воду все літо, а інші висихають.

Тієї ночі вона прокралася в підвал і послабила кришки на кожному слоїку з консервацією, щоб їхній вміст зіпсувався.

Наступного ранку Арабелла принесла тацю зі сніданком й поставила її на столику перед диваном. Вона тріпнула складеною серветкою і розклала її міс Жозефіні на колінах зі словами:

— За новим законом вам усе справедливо компенсують… — Арабелла налила кави й посунула її на достатню відстань. Додала: — Це погано для здоров’я, ви тут сама, на цьому горищі вдень і вночі.

Міс Жозефіна не поступилася. Безумовно, щойно вона покине дім — пішки чи в ящику, — земля зачахне, дякую, не треба.

Арабелла дивилася на неї сповненими журби очима. Вона тут народилася і виросла. Без сумніву, вона збирається зайняти місце господині. Міс Жозефіна відправила її з кімнати, відрізавши:

— Дякую, більше нічого не потрібно.

На самоті вона могла змусити себе поїсти. Її не покидала думка: а що, як Арабелла з родичами хочуть отруїти її? Хто про це дізнається? Сусіди — ні. Старі родини переселилися. Отруїти її й поховати… чи навіть гірше, згодувати тіло кнурам. Це була б ідеальна смерть.

Та як себе захистити? Як вона може довести, що достатньо необхідна, щоб народ продовжив її годувати і доглядати?

Наступного дня Арабелла принесла їй тацю зі сніданком і зняла накривку з яєць. Наливаючи каву, вона сказала:

— Вам варто радіти, що це місце заселяють не геї та лесбійки.

Як пояснила Арабелла, штат Каліфорнія відклали, щоб залишити територію для содомітів. Арабелла зітхнула і зморщилася від самої думки.

Таких огидних деталей міс Жозефіна воліла не знати. Але Арабелла продовжила:

— Люди мусять жити серед своїх… у тому суть, — вона дивилася на неї, ніби очікувала якоїсь реакції. Її кутик рота смикався. — Міс Жозефіно, вам варто подякувати за це і жити далі.

Приховуючи злобу, міс Жозефіна осяяла жінку усмішкою.

— Це все, Арабелло.

Згодом, залишившись на самоті, як і минулого дня, вона порізала яйця, смажену шинку і грінку на дрібні шматочки. Потім віднесла тарілку в невеличку вбиральню на горищі й спустила страву в клозет.

До сутінків вона зголодніла, наче вовк. Її інвалідне крісло завжди було радше предметом комфорту, ніж необхідністю, і після опівночі вона пробралася на кухню й набрала в пакет для покупок стільки бляшанок тунця — цієї гидоти, — консервованого молока і солоних крекерів, скільки змогла донести назад нагору.

Якщо Арабелла й помітила відсутність продуктів, вона про це нічого не сказала. Щоранку вона приносила тацю, а в полудень — вечерю. Кожен шматочок яких міс Жозефіна спускала в клозет.

Історичні книжки переповнені схожими історіями про добропорядних людей, які переховувалися, доки не вщухала буря тиранії. Про людей у пастці злих ідеологій. А що, ізраїльська нація фактично заснована на щоденнику однієї такої, милої страченої дівчинки, яка ховалася саме на такому горищі!

Ні, Боже збав, міс Жозефіну звідси не виселять. Вона все ж представниця нації Томаса Джефферсона і свого татуся, царство йому небесне, і вона мусить підтримувати їхні християнські ідеали. А що, якби ви запитали її татуся, він би сказав, що до 1890-х і напливу іммігрантів з балтійських країн усе було гаразд і лише потім ситуація дестабілізувалася. У 1890-му в країні було менше півмільйона євреїв. До 1920-го їх стало вже два мільйони.

Ночами, коли дощило, вона кралася в сад, щоб посипати землю кам’яною сіллю. Або сиділа в темряві і їла свого краденого тунця. Читала синьо-чорну книжку. Останньою книжкою, яку вона коли-небудь читала, була «Убити пересмішника», і це було достатньою помилкою, спасибі. Хто такий цей містер Талбот, щоб їй перечити? Жодне політичне шаманство чи безглуздя щодо громадянських прав не переконає її.

Удень Льюїс піднімався сходами, щоб поскаржитися. Його тривожило те, як смердить у підвалі, повному мух, і те, як його підводить очисний насос. Садок поникнув і вмер майже за одну ніч, тож тепер доведеться купити все нове у «Піґлі-Віґлі». Він показав їй щось схоже на гральні карти. Пластикові червоно-жовті картки.

— Це нові гроші, — сказав він, — але вони недовговічні. — Льюїс розповів, що люди мусять працювати увесь час, бо гроші неможливо зберігати. — Усі гроші, що ми заробляємо, мусимо витрачати, доки вони не зникають.

Якщо на горизонті було чисто, міс Жозефіна спускалася сходами разом з ним і йшла до сараю. Там вона просила принести той чи той інструмент, щоб ненадовго позбутися Льюїса, поки сама замінювала якусь штучку, яку минулої ночі вкрала з молотарки чи трактора. Він був ошелешений від того, як вона заново оживлює всю машинерію.

Однієї ночі вона сиділа й читала книгу Талбота. Змивши перед тим вечерю зі свинини і дикого рису. Поїдаючи крекери й запиваючи їх водопровідною водою, вона натрапила на слова:

За будь-яку інформацію стосовно особи, що живе поза межами відповідної території, буде сплачена винагорода.

Не дочитуючи далі й слова, вона прокралася вниз і поламала кухонну плиту. Зламала ворота курника.

Ранок приніс Арабеллу зі сніданком і новинами про те, що яєць немає, бо єноти подушили всіх дочиста курей. Бекону чи вівсянки також не було, бо плита перестала працювати. Натомість вона принесла грінку з арахісовим маслом. Її міс Жозефіна також спустила в клозет.

Наступної ночі вона вивела з ладу тостер.

Зняла металеву задню панель пральної машинки і вкрала якусь деталь.

Пошкодила телевізор і кухонне радіо, зіпсувала посудомийну машину.

Її постійно турбував, постійно їв страх, що Арабелла з Льюїсом можуть зрадити її заради грошової винагороди. Вона повинна бути для них ціннішою, ніж будь-яка винагорода, цінніша живою, ніж отруєною.

На прохання Арабелли наступного дня вона насмілилася вийти, щоб відремонтувати плиту. Міс Жозефіна відправила жінку на пошуки викрутки, а сама перепідключила кабель, який послабила в тостері.

— Бачу, ви все полагодили, — озвалась Арабелла, не усміхаючись з полегшенням, як зазвичай, і схрестивши руки на грудях. Позбувшись денної чуми проблем, жінка уважно роздивлялася міс Жозефіну звуженими очима. Вона поклала викрутку на кухонний стіл і сказала: — Смішно, правда, як усе ламається? — Не міняючи погляду, вона продовжила: — Якби не знала краще, то подумала би, що в нас якийсь барабашка завівся.

Міс Жозефіна з презирством сприйняла ці слова. Їй було смішно з того, як Арабелла і її родичі звинувачують у всьому нечисту силу.

Арабелла не сміялася.

— Ви здорові? — запитала вона, і в голосі її прозвучала не послужлива турбота, а настирлива допитливість.

Міс Жозефіна вдала, що не почула.

— Я питаю, — сказала домашня служниця, — тому що вчора чула, як воду у вашому туалеті спускали десь п’ятнадцять-двадцять разів підряд.

Зачувши це, Жозефіна вирішила більше не спускати воду вдень. Вона може відкладати денну їжу, ховати в кошик для шиття і змивати її пізно вночі, після того як Арабелла зі своїм чоловіком підуть до маленького будиночка. Вона засміялася, взяла викрутку зі столу і непевною ходою пішла геть.

Арабелла позаду запитала:

— Куди ви?

Не переймаючись тим, щоб приховати роздратування, міс Жозефіна відповіла:

— Ремонтувати пралку, — і раптом охнула, ніби хотіла затягнути ці слова назад. Її роззявлені вуста завмерли.

Спочатку Арабелла нічого не сказала. Її мовчання наповнило кухню. Ретельно й повільно, на занижених тонах вона запитала:

— А що, пралка зламалася? — велика, впевнена перемога зависла в неї на обличчі.

Міс Жозефіна обернулася до неї. Вона засміялася, щоб скинути цю напругу, й запитала:

— А хіба ні?

Арабелла сказала:

— А я звідки знаю? — вона облизала зуби і підвела голову, щоб роздивитися літню жінку під новим кутом.

Міс Жозефіна відчула, як у неї горять щоки. Її погляд поплив, вона струснула головою, ніби забудькуватість молодої жінки загнала її в глухий кут. Украдена деталь важко звисала в кишені її домашнього халата. Викрутка випала з руки і покотилася по лінолеумній підлозі.

Нік, Нік був розумний, не безпосередньо по-книжковому розумний, але будинок його батьків колись тегали хулігани-графітери. Не встигав тато Ніка зафарбувати чи стерти останній тег, як іще один нічний вандал вибльовував новий шедевр. Замість того щоб установити камеру і намагатися привернути увагу міста до цієї проблеми, Нік її просто розв’язав.

Однієї ночі, коли тегів не було, він вийшов із власним балончиком із фарбою. Обидва боки будинку він обмалював свастиками, настільки великими, наскільки міг дотягнутися. Він написав «Смерть підарам» і «Негритоси-уйобки». На всю роботу пішло менше балончика фарби. Нік не був нацистом, просто мав план.

Він пішов спати, не розповівши нічого батькові чи матері.

Наступного ранку пролунав дзвінок у двері. Надворі була телевізійна група. На вулиці юрбилися люди, які фотографували будинок. Його батьки дивувались і злилися, але він бачив, що співчуття їх не дратує. Після того як їх так довго ігнорували й доводилося розбиратися з графіті самотужки, вони тішилися, що проблема тепер належить усьому місту. Мер Портленда скликав прес-конференцію, де засудив мову ворожнечі, а також додав кілька додаткових поліцейських патрулів. Жоден виродок-графітер більше не смів торкнутися їхнього будинку, ризикуючи тим, що його звинуватять у цій ворожій фігні. ЗМІ звеличували його батьків, називали сміливими, багатостраждальними героями. Нік так ніколи їм і не зізнався.

Отаким розумним він був.

Після того як сім’я пішла спати, міс Жозефіна безшумно зійшла сходами горища. Світло їй не було потрібне. Кожна скрипуча дошка підлоги була їй старою подругою. Жодна тінь не приховувала якихось сюрпризів, через які можна було б перечепитися. П’ятдесят сім кроків вели до вузьких дверей кухні. Вона притиснула до них одну долоню, м’яко штовхаючи, щоб не брязнула клямка, поки іншою повертала ручку.

Двері не піддалися. Ручка повернулася, але щось не давало їх зрушити. Вона вперлася плечем в атласному халаті в деревину і трішки ширше розставила босі ноги. Міс Жозефіна всією вагою притиснулася до дверей, поки старе дерево не озвалося тріскучим звуком. Замкнені. Пальці шарнірів, розташовані зовні.

Голоси шепотіли в диханні кухонного кондиціонера. Вона подумала, що чує розмірене серцебиття годинника в передньому коридорі, та не могла заприсягтися, що то насправді не спогад про той годинник, тривалістю в усе життя. У темряві вона почула, як люди говорять, що він не працює, відколи вона була дівчинкою.

Міс Жозефіна обережно опустилася, сіла на останній сходинці, притиснула коліна до грудей і стала прислухатися до будь-яких звуків. Коли перші пташки сповістили про світанок, вона повернулася назад до ліжка.

Раніше, в Колишні часи, Волтер заплющив очі, щоб краще бачити кінчиками пальців. Пальці стукали й штрикали клавіші клавіатури. Пальці витанцьовували слова, поки Талбот їх вимовляв.

За будь-який фотодоказ того, що хтось перебуває на людях без примірника книги Талбота, буде сплачена винагорода.

Талбот диктував, а Волтер записував:

За будь-який доказ того, що якась особа імітує інвалідність, буде сплачена винагорода.

Старий проголошував:

За будь-яку інформацію про особу, що живе поза межами відповідної території, буде сплачена винагорода.

Веб-сайт, який Волтер запустив за інструкціями Талбота, вже виявився успішним. Найменш бажані американці. Люди заходили і реєстрували імена політиків, академіків, журналістів. Сотні імен. Зареєстровані імена набирали голоси. Мільйони голосів. Як це його зробить багатим, Волтер навіть припустити не міг. Він був підмайстром, який іще не бачить глобальної картини. Він просто занотовував, поки його новий батя белькотів.

За словами Талбота, країні потрібна аристократія. Королям Європи й Азії владу надавали не через вибори. Вони проливали кров, і той, хто пролив найбільше, отримав найбільше влади. Королева Англії, королі Швеції й Іспанії стоять на вершині чоловічих трупів. Прив’язаний до крісла, полакований краплями крові, що витікали з кожного з двох сотень дрібних порізів, він провадив:

— Навіщо обслуговувати столики, якщо град куль буде тобі коронацією?

Демократія — короткочасне потьмарення розуму. Він наполягав, що Америці потрібен правлячий клас чоловіків, які захоплять владу так, як завжди захоплювали її. Чоловіки, що діятимуть, стануть новими королями. Вивчати якесь ремесло — це нормально. Коледж — не для всіх чоловіків. Але якщо тридцять років зводити будинки чи прокладати проводку, що буде з твоїм тілом? Коли у чоловіка старіють коліна чи спина, як він зароблятиме на існування? Суть Виправного дня в тому, щоб чоловіки об’єднали свої сили.

Волтер відвів очі від тексту.

— То це як «Бійцівський клуб»?

Його новий батя похитав головою. Запитав:

— Ти про книжку?

— Яку книжку? — запитав Волтер. Пальці зависли над клавіатурою.

Талбот скривлено всміхнувся.

— Не зовсім, — відповів. — «Бійцівський клуб» був про те, що кожен чоловік може отримати владу через серію тренувань. — Його моторошне обличчя блищало від згорнутої крові. — «Бійцівський клуб» учив кожного чоловіка, що він має можливості, більші за його уявлення про самого себе. Крім того, він давав кожному чоловікові свободу вершити свою долю: побудувати будинок, написати книжку, намалювати автопортрет.

Це Волтер пам’ятав з фільму.

Презирливо хитаючи головою, Талбот пробурмотів:

— Поланік. Усі його книжки — про кастрацію. Або кастрацію, або аборт.

Виправний день, пояснив Талбот, буде моделлю того, як чоловіки можуть сформувати армію, щоб здобути постійний високий статус. Цей день закликатиме їх до дій, доки суспільство саме їх не призове. Ці чоловіки вбиватимуть від власного імені, заради власної вигоди, а не задля вигоди тих, хто вже має владу й активи.

— Чоловікам потрібна, — сказав він, — структура для спільності.

На думку Талбота, демографічний вибух молодих чоловіків перетворюється на просто чоловіків з хорошою освітою і харчуванням, яких виростили, навчивши очікувати для себе славетного майбутнього. Таке майбутнє для них не настане. Демократія капіталізму гарантує, що лише найбанальніші чоловіки з найпосереднішим рівнем інтелекту і найстандартнішою красою й талантами досягнуть сумної слави. І це буде лише жменя з мільйонів.

Волтер чекав, не впевнений, чи це варто записувати.

— Що ж станеться з рештою нас?

Талбот усміхнувся і зітхнув. Його очі кліпнули, і погляд опустився вниз, щоб оцінити закаляну кров’ю цементну підлогу.

— Станеться те, що завжди стається.

Він продовжив, стверджуючи, що влада від початку знала про плани японців атакувати Перл-Гарбор. Він наполягав, що влада все знала про неминуче знищення Всесвітнього торгового центру. Про потоплення лінкорів усі вже практично забули. Вежі-близнюки були необхідними втратами. В усіх випадках країна потребувала війни, щоб скосити нависле покоління молодих чоловіків на порозі зрілості. Така війна мала зрізати резерв робочої сили і забезпечити достойною зарплатою тих, хто виживе. Вона кинула надлишок чоловіків у багатьох країнах у бій і стимулювала економіку в усьому світі.

— Найважливіше те, — сказав Талбот, — що конфлікт створить нестачу чоловіків і збереже патріархат.

Волтер не хотів купуватися на цю теорію. Він вагався, чи варто перечити своєму наставнику, але поліція й армія придушать таке народне повстання, яке Талбот щойно описав.

— Як тільки поліцію достатньо принизять і звинуватять у злочинах… — відповів Талбот. — Як тільки армія усвідомить, що її ведуть на бійню… І ті, й ті дивитимуться на світ іншими очима, коли прийде час Виправного дня. Що перші, що другі навіть приєднаються до нападів, особливо якщо їм гарантують, що їхні нащадки матимуть владу на наступні покоління.

Чоловік може завагатися, вбивати чи ні, якщо справа стосується лише вигоди для нього, та якщо своїми діями він коронуватиме власних синів і, у свою чергу, їхніх синів і синів їхніх синів у новому суспільстві, цей чоловік, який не матиме вибору, окрім як учинити вбивство у чужій війні, із радістю створить меритократію, що базуватиметься на вбивстві.

На цих словах Талбот замовк. Його погляд затримався на комп’ютері у Волтера на колінах. Очевидно, що дискусія завершилася, а тоді він оголосив:

Вихід на пенсію працівників усіх державних служб, окрім поліції та армії, припинено до надходження особливих вказівок.

І, сповнений віри, досі не усвідомлюючи, куди все це веде, Волтер покірно набрав ці слова. На думку Талбота, клерки і бюрократи всього світу обміняли свою нестабільну молодість на безпеку й порядок, і тепер це все, що у них залишиться. Їм уже надто пізно кидатися кудись на Тоскану і бавитися в життя художників. Їм уже надто пізно ставати кимсь, ким вони не є.

Перериваючи свою лекцію, Талбот запитав:

— Ти не читав «Бувара і Пекюше» Флобера?

У цьому романі двоє клерків отримують у спадщину багатство і покидають свої роботи, щоб займатися мистецтвом і літературою. Згодом вони усвідомлюють, що в них немає таланту проводити вільний час. І врешті-решт вони повертаються до своїх нудних, стабільних, структурованих життів клерків. Бебі-бумерам доведеться прийняти схожу долю. У новому режимі їм доведеться працювати і підтримувати покоління міленіалів, доки цілком нова система не стане на своє місце.

Ошелешений Джамал блукав кімнатами свого нового будинку. Його пітбуль Стрибун підскакував на кілька кроків попереду, обнюхуючи за кріслом, шкрябаючи двері шафи, ніби щоб витурити якихось тваринок, що могли б там ховатися. Кожна кімната переростала в більшу, стіни були обвішані портретами білих людей, обставлені камінами і полицями, тісно набитими книжками. Яскраве сонячне світло заливало великі чисті вікна і білу фарбу. Він вибрав будинок із довгого списку зданого майна. Із фотографій, виставлених в Інтернеті. Сьогодні — перший день у його житті, коли він не живе під дахом своєї матусі.

Картини, що дивилися з висоти, — це родовід старого світу. Чванливі обличчя високих і могутніх небіжчиків. Картини можуть піти геть. Книжки він збереже. З настанням Виправного дня Джамал насправді хотів писати, стати автором, який зможе своїм обережним і рівним потоком слів укладати світ символів і образів людям у голови. Так, як це вже зробив Талбот. Як Талбот озвучив цю ідею:

Жоден чоловік не дорослий, доки живі його батьки. Доки вони не помруть, він просто спектакль, який або їх тішить, або карає.

Надто довгий час білі грають роль грізних батьків для темношкірих.

Ще довше гетеросексуали поводяться, як батьки присоромлених гомосексуалів.

Джамалові здавалося, що від нього завжди очікували, що він відступить, вічно підкорятиметься, піддасться. Він завжди грав роль сумирного хорошого хлопця, бо єдина інша роль — це бути бандитом. Усе, що він раніше робив, мало на меті тішити людей. Убивати людей було не ідеальним варіантом, та це вперше він робив щось, не намагаючись змусити всіх його любити. Загалом це було дивне відчуття — дивне, не погане, — бо він не намагався догоджати цим людям. Було приємно просто розстрілювати їх, не турбуючись, робить це їх щасливими чи ні. Таке звільнення тішило Джамала.

Спротив здавався малоймовірним. Знехтувані люди завжди зверталися по допомогу до церкви, їхня кількість розросталася, доки не з’являвся лідер, який брався пустити їхню силу в організоване русло. Цього разу відкинуті історією, позбавлені права голосу вже давно насміхалися з ідеї Бога. Їхніми церквами були коледжі та урядові установи, а сьогодні їхні священики лежать у братських могилах. Нове селянство, можливо, має вчені ступені й силу-силенну здобутків, та в них не залишилося церков, де вони могли б знайти притулок і розраду.

Розумніші чоловіки, можливо, існують. Сильніші чоловіки. Але саме Джамал натиснув на гачок, щоб вони працювали на нього.

Ким би не були власники цього будинку, вони давно переселилися на відповідну територію. Порожнем поїхали, скидалося на те. Залишили меблі, навіть одяг і взуття в шафах. Не те щоб це мало значення. Відсьогодні й надалі це буде його будинок, його земля, його ферма. Джамалова мама оселилась у будинку в місті, гарнішому, ніж вона коли-небудь мала, але не настільки гарному, як це місце. Три поверхи, судячи з усього, грецькі колони перед будинком, відтак єдиним підхожим словом здається «величний». Такий, який він собі завжди й уявляв. Джамал відчинив двері, за якими побачив ще більше кімнат, ще більше дверей і сходів. За одними дверима він знайшов кухню. Жінка віку його матері стояла біля плити. Вбрана в давню уніформу, просту сіру сукню з жовтим фартухом зверху. Сіточка на голові міцно тримала волосся.

— Перепрошую, — сказав він.

Можливо, сталася плутанина. Вона також темношкіра. Можливо, веб-сайт помилково передав майно двом сторонам. Джамалів статус у роду давав йому високе становище, та він не тішився думкою, щоб вигнати людину з будинку, який вона почала вважати домом.

— Я тут живу, — озвалася вона. Звук кипіння. — Я і моя сім’я наглядаємо тут за всім.

Стрибун попростував повз Джамала і вперся мордою в товсті ноги жінки.

Коли він нічого не відповів, жінка запитала:

— Ви новий власник? — Говорячи, вона не відривала погляду від каструлі, ніби, що б там не готувалось, жінка ненавидить його і журиться з цього приводу.

Він випустив подих, який і не помітив, що затамував. Навіть кухня за її спиною здавалася дивовижею: всілякі ручки і шухлядки, звислі каструлі, мідні вмивальники і пристрої, й усе це — його. Минуть місяці, а можливо, й роки, доки він звикне до цього місця. З полегшенням він подумав, що не житиме тут сам. Стрибун облишив жінку і пішов нюхати й шкрябати вузькі двері з латунною ручкою. Пес заскавчав й принюхався до замкової щілини.

Жінка прослідкувала за поглядом Джамала, спрямованим на двері.

— Вони замкнені, — сказала вона. — Замкнені, відколи ми загубили ключ.

Пес продовжив обнюхувати шпарину під дверима. Лапа шкрябала дерев’яну підлогу.

— Мабуть, мишей зачув, — припустила жінка. Вона обернулася до своєї каструлі на плиті. — За тими сходами лише горище. — Вона наче монотонно наспівувала легким, як пір’їнка, голосом, коли говорила: — Так-так, лише порожнє старе горище.

Джамал підійшов і взяв собаку за ошийник, відтягуючи Стрибуна від замкнених дверей.

— Щось я зовсім неввічливий, — сказав він і подав їй вільну руку. — Мене звуть Джамал Спайсер.

Вона замислилася, звівши одну брову й розглядаючи його згори вниз, повільно, ніби вперше. Плечі звисли, вона похитала головою, ніби придивляючись.

— Це не вас по телевізору показували?

Мала на увазі, що він із першого роду. Державні ЗМІ показували невеличкі біографії, щоб ознайомити людей із системою чоловіків, які тепер керуватимуть новою країною, Чорнотопією. Кожен чоловік з його племені зачитував уголос уривки з книги Талбота, і ці читання крутили цілодобово. Бачити себе по телевізору Джамалові було неприємно, його нудила обмежена реальність самого себе, ці криві зуби і великі вуха, але те, що його почали впізнавати, змушувало пишатися тим чоловіком, яким він виявився.

Жінка витерла руки об фартух і відповіла на рукостискання.

— Приємно з вами познайомитися, — сказала вона, ледве дихаючи від захоплення. Усмішка розслабила її обличчя. Радісна усмішка, не та частина уніформи, яку вона була змушена носити. — Мене звати Арабелла.

Люди йому тут готуватимуть і прибиратимуть, здається, він потрапив у готову родину.

— А це Стрибун, — сказав Джамал, трусонувши собаку за ошийник і усміхнувшись їй у відповідь.

Йому залишалося лише чекати. Ґевін зареєструвався як іноземець-резидент, пішов на пошту і заповнив форми, заявив про свою гомосексуальність і дав присягу. Клеркиня, що засвідчила клятву, впилася в нього суворим поглядом.

— Ви знаєте, що не зможете працювати, — попередила вона, — це незаконно.

Ґевін читав про все це в книзі Талбота.

— Також ви не зможете голосувати чи керувати транспортним засобом, — сказала клеркиня.

Ґевін відповів:

— Я розумію.

Клеркиня витягла брошуру з пакета з паперами і зачитала:

— Доки не буде затверджене переселення, іноземці-резиденти мусять повідомляти про своє поточне місце проживання і будь-які зміни вказаного місця відповідним органам.

Тут мався на увазі дім його батьків. Навряд чи він може виїхати, без роботи чи водійських прав. Декларація взаємозалежності гарантує взаємоповагу між усіма расами й орієнтаціями, але поважати легше, коли всі ізольовані, на своїх затишних територіях. Ґевін — стороння людина, що застрягла серед гетеросексуалів. Наскільки надовго, ніхто сказати не міг.

І навіть гірше, годинник цокає. Бути гомосексуалом, принаймні до Виправного дня, означало майже два десятиліття тортур. Обзивання «Ґей-він» і щотижнева штовханка об шафки, а батьки й гадки не мали, що потрібно знати синові-гею. Але винагородою був вісімнадцятий день народження. Цей день народження переносив людину зі статусу найслабшого, найбільш переслідуваного члена суспільства до висот товариства наймогутніших.

Жінки знають, що це за перетворення. Одного дня вони всюди небажані, незграбні, недоладні малолітні дівчатка. Проігноровані. Відкинуті. А наступного дня водять чоловіків за носи. Багатих чоловіків. Могутніх чоловіків. Найпривабливіші чоловіки у світі змагаються за увагу молодої жінки. Така форма влади не триває довго, проте це все одно влада. І її можна використати для отримання грошей, освіти, доступу до людей і, зрештою, тривалішої форми влади. Звісно, одного дня він буде юристом чи інженером, але зараз Ґевін хотів бути просто красивим і притягувати погляди щоразу, як заходить у кімнату. Після стількох років висміювань і ударів об стіну він заслуговує на свою мить у вогнях рампи.

Вікно юності прочинилось у вісімнадцять і мало термін придатності. Ґевін любив батьків, та не міг дочекатися, коли емігрує у світ, де він вважатиметься нормальним.

До того моменту він, так чи інакше, — заручник.

Затримка виникла у вигляді Статті про врівноваження. Книга Талбота стверджує, що геї та лесбійки одержують багатство і вміння швидше, оскільки вони не обтяжені народженням і вихованням дітей. Ніби яйце зозулі, гомосексуальна дитина народжується в гетеросексуальному домі й дорослішає, доки не приєднається до своєї гомосексуальної сім’ї. Таким чином гетеросексуали витрачають час і ресурси, які зрештою йдуть на користь гомосексуальному світові. Постійний експорт нових дорослих із територій білих і темношкірих у гомосексуальну зображав найжорстокішу торгову незбалансованість. Молодих, жвавих, цілком вишколених нащадків витягують на відповідну територію, а їхні батьки залишаються без компенсації чи підтримки в останні роки життя.

Система неідеальна, Ґевін це розумів.

Щоб збалансувати ситуацію, ухвалили Статтю про врівноваження. У ній говорилося, що гомосексуальна доросла людина, вихована в гетеросексуальній сім’ї, може емігрувати лише тоді, коли буде готова емігрувати й інша людина, гетеросексуальна, вихована в гомосексуальній сім’ї. Ґевін молився, щоб десь там якась дитина зізнавалася своїм матерям-лесбійкам, що вона гетеросексуальна. Цю дитину, як і Ґевіна, відправлять на пошту, де клеркиня дасть форми, які Ґевін щойно сам заповнив. Ця осудлива клеркиня зі своїм клацливим язиком попередить гетеросексуальну дитину, щоб та не шукала собі роботу, не керувала автомобілем та не намагалася голосувати на будь-яких виборах. І ця дитина, цей анти-Ґевін, повернеться до своїх двох матусь, чи двох татусів, чи до когось іще, й молитиметься на телефонний дзвінок.

Випускний клас проходив тему Виправного дня і нових національних держав. Учителі, що залишилися, ті, кого не поховали в зоні захисту на футбольному полі середньої школи Франкліна, тільки й розхвалювали роди. Якщо їх послухати, то члени родів — це герої. Якби не ці герої, Ґевінове покоління відправили б на смерть в інсценованій війні. Включно з Ґевіном, завдяки тупій рівності тупих громадянських прав.

Коли його вчителі не зачитували вголос уривки з книги Талбота, вони доводили, що цих чоловіків можна виправдати. Учні носилися з телефонами й намагалися зафіксувати на камеру якусь людину, яка ходить без синьо-чорної книжки чи не висловлює любов до нового порядку. Роди можна виправдати, за словами вчителів, оскільки раніше маленьким хлопчикам зазвичай калічили геніталії, а суди мали упередження проти чоловіків у питанні опіки над дітьми і справ розлучення за спільною згодою й оскільки раніше тюрми були так напхані чоловіками, що рівень самогубств серед чоловіків у чотири рази перевищував серед жінок.

Між лекціями вони переглядали один навчальний фільм: бульдозери, що зносять якісь величезні зруйновані громади чогось. Цей безлад не був звичною бійнею маленьких півників. Клекотливі зграї мартинів описували кола в повітрі, кружляли навколо бульдозерів і сміття. Один мартин кинувся, щоб щось схопити, тоді пронісся повз камеру. З одного з кігтів птаха звисало вухо. Кургани чогось сірого й потовченого, що в землю розмелювали гусениці й леза бульдозера, то все були незліченні людські вуха.

Від учнів вимагали знати й уміти декламувати кожну статтю з книги Талбота напам’ять. Наприклад:

За інформацію, що призведе до арешту будь-якої людини, яка користується іншими одиницями валюти, окрім талбота, буде виплачена винагорода.

Як житель-іноземець, Ґевін не мав права отримати грошову винагороду.

Теоретично Ґевін мав би бути щасливим. От лише ніхто не згадував про всю ту кров і про те, що у шкільній їдальні лишилися дірки від куль на стіні, перед якою вишиковували мішені. Звичайно, гомосексуальна територія здавалася Ґевіну чудовою ідеєю, але він відчував певну суперечність. Так ніби зустрів молодого священика у футболці з коротким рукавом, от лише в нього сексуальні татуювання, от лише він священик, от лише в нього неймовірно мускулисті руки, от лише всі татуювання — це суцільні свастики. Отакі змішані відчуття.

Ґевіна не просили носити рожевий трикутник[146], та до цього, здавалося, недалеко. От лише вибору особливого не було. Таким став новий реальний світ, тож він ішов додому, де сидів і чекав дзвінка.

Колись, у Колишні часи, пальці Волтера сповільнилися, ніби йдучи назирці за Талботовим голосом. Волтерове письмо — тінь розмови старого. Він викладав ідею тлінних грошей і як це створить жорстокий клімат доходів і витрат. Такі гроші будуть матеріалом, а не надбанням, вони більше не триматимуть людські час і енергію в замкнених сховищах.

Справа йшла повільно. Чи то від утрати крові, чи то від віку, старий верз нісенітниці:

Принцип фатальних маргіналів стверджує, що суспільство працює проти благ для окремих індивідів так давно, що ці особи ніколи йому не довірятимуть.

Вони продовжать позиціонувати себе проти суспільства, незалежно від його цілей, навіть якщо ті цілі, зрештою, спрацюють в інтересах самих маргіналів.

Талбот хапнув повітря, прокидаючись. Голова звисла на кощавій шиї, а засохла кров запеклась у зморшках, тих борознах упоперек чола, і «воронячих лапках», що розповзалися з куточків очей.

З червоними лусочками на плечах він диктував:

Люди звеличують красу або геніальність, але не тоді, коли вони поєднані в одній особі. Обидві ці якості в одному індивіді вважаються нерівністю, яку ніхто не толерує. Коли таке трапляється, якийсь один із цих дарів повинен бути знищений.

Волтер перевіряв Список щогодини. Імена з’являлись і зникали, й ті, що залишалися, збирали приголомшливу кількість голосів. Особливо політики. Талбот клював носом, голова завалювалася набік, і тоді Волтер перемикався на вікно з веб-сайтом Списку. Фиркаючи, його новий батя смикався, прокидаючись, і проголошував:

Наркотики популярні, бо вони дають тому, хто їх вживає, вікно божевілля, чи хворобу, якій можна розписати графік. На відміну від захворювання, наркотики можуть синхронізувати інфекцію, психічний розлад і одужання групи людей.

Завершивши свою заяву, старий завалився у черговий слинявий ступор.

Щодо Списку, то Волтер не уявляв, для чого він потрібен. Він складався лише з імен і чисел, імен і чисел. Згідно з Талботовими інструкціями, якщо хтось виставляє ім’я, а воно не набирає як мінімум трьох тисяч голосів, протягом тижня Волтер мусить його видалити. Судячи з того, як кількість, здавалося, подвоювалася щодня, а тоді подвоювалася ще раз, інформація про сайт передавалася з уст в уста.

Імпульсивно Волтер увів ім’я свого найненависнішого професора. Той мужик завалив його за те, що Волтер не приймав кожну лекцію як проповідь. Волтер набрав ім’я доктора Еммета Бролі й ударив по клавіші «Ентер», щоб унести його. Список автоматично прокрутився в місце, де ім’я розмістилося за алфавітом, затиснуте між якимсь сенатором штату і диктором новин по кабельному.

Поки він дивився, біля імені Бролі з’явився один голос. Двійка замінила одиницю. Трійка замінила двійку.

Жодні батьки ніколи б не назвали свою дитину Смакота Бастилія. Таке ім’я вона вибрала для своїх імміграційних паперів. Нова країна, нове ім’я. Після Виправного дня всі емігранти користалися нагодою отримати свіжий старт. Аристиди й Аристотелі. Баккари і Борегари. І Смакота, якій, безумовно, не варто було вдягати масляно-жовтий креповий муслін, особливо якщо вона підозрювала, що дощитиме і без жакета чи накидки сукня в обтяжку прилипне до тіла. Жоден ліфчик не міг покращити карколомні вигини її тіла, тож вона обійшлася без нього. На половині дороги від місця, де вона припаркувалася, розверзлися хмари, кожна крапля примальовувала бліду тканину до неї, доки сукня не приховувала її кавову шкіру не краще за шар розтопленого масла.

Очі кожної лесбійки позирали на неї. На випнуті груди, що, здавалося, випадають вгору, вгору і вперед від грудної клітки Смакоти Бастилії. Соски, дві явні фіолетові мішені під її облягаючим корсажем. Незнайомі жінки поглядами ґвалтували пружні м’язи її смаглявих стегон, апетитну розколину повних сідниць, які так чітко окреслювалися через просяклу дощем сукню.

Нехай витріщаються, сказала вона собі. Їхні погляди не дозволяли їй роззирнутися у ресторані. Якщо б вона зустрілася з їхніми масними поглядами, то не змогла б приховати своє роздратування і лють.

Вона сиділа, по суті гола, мляво колупаючись у своєму салаті. Не зводила очей з єдиних найближчих предметів: її бокала піно-нуар, хлібної тарілки, рожевої троянди в центрі столу. Відключилася від галасливої їдальні, повної геїв і лесбійок. От лише тут вони не геї та лесбійки. За повної відсутності гетеросексуалів люди за столами стали просто чоловіками та жінками. Жінками і чоловіками.

Щоб точно уникнути стількох поглядів, вона зосередилася на своїй супутниці. Навпроти сиділа жінка, що хизувалася своїм диким полум’ям рудого волосся. Ім’я, що вона собі вибрала після переселення, звучало як Джинджер Престиж, і це було останнє із багатьох побачень наосліп, організованих для Смакоти жінками з аерокосмічної корпорації. Жодна зі співробітниць, здавалося, не могла толерувати неодружену жінку у своїх лавах, тож вони постійно підкидали Смакоті самотніх жінок на ім’я Чашечка чи Пошаноба. Смакота підозрювала, що самотня дівка — це загроза попарованому одомашненому світові товариства жінок середнього віку.