Виправний день

До того як ця книжка стала книжкою… до риття поховальних ям… був лише план Волтера, як стати багатим.

Гуляючи вулицями Нью-Йорка, він увімкнув якесь порно на телефоні. Просто нерухомі картинки, щоб порозглядати, поки наповнюються коки. Щоб кров спустилася вниз, до хазяйства, і він думав своїм безстрашним мозком нижче живота. Твердий член ніколи нічого не боїться. Порно діяло на нього, як шпинат на Папая чи лють на Неймовірного Галка. Переносило його в стан, коли він міг бавитися в «Знайди Волдо» на стелі Сикстинської капели і не знайти там Бога, бо дупи всіх ангелів виявлялися такими нескінченно їбабельними.

Порно робило з Волтера безжальну зграю вовків у одному тілі. У своєму телефоні він ґуґлив:

Тед Банді

Вейн Вільямс

Дін Корлл

Річард Рамірез

Енджело Буоно

Девід Берковіц[56]

Будь на прив’язі. Іди праведним шляхом, і всім буде плювати, живий ти чи мертвий. Волтер може вмерти з голоду чи спіткнутися на дорозі, щоб його розмазали, як млинець. Він може відправитися в якусь зону бойових дій, де його зґвалтують багнетом. Він уже не чиєсь маленьке дитя, вже ні. Усім похер, живий він чи мертвий. Але вбий він кількох таких самих нікчем, і суспільство натисне на всі пружини, щоб слідкувати за ним. Мільярд платників податків забезпечуватимуть йому їжу і дах над головою до кінця життя. Одягатимуть у чистий одяг. Припинить їсти — і вони запхають трубку йому в горло й закачуватимуть туди їжу, чим він не насолоджувався, ще відколи був зародком.

А поки що він ішов вулицями Нью-Йорка, хижак на землі весняних ягнят.

Усе, чого вчили в школі, могло привести людину лише до певного рівня, інакше його вчитель алгебри літав би на приватному літаку і пив шампанське з туфлі. Те, чого вони вчать, здебільшого приводить усіх до того самого. Вони кажуть, що ти повинен стати кимсь — адвокатом, бухгалтером чи приборкувачем левів, щоб по шматочку замінювати себе кимсь іншим. Замість когось одного Волтер хоче бути всім. Але щоб стати вищим за ці щурячі перегони, йому знадобиться наставник. Такий собі мільярдер, що візьме його під своє мільярдерське крило і покаже все, що треба знати, щоб гроші множилися, наче кролики, повідає про торгівлю конфіденційною інформацією і врівноваження товарних ф’ючерсів, безживний світ поглинань корпорацій і нагромадження фінансів у якомусь податковому притулку на якомусь банківському рахунку, що сягає безкінечності.

Сьогодні Волт сказав собі, що може це зробити. Насамперед, він виконав домашнє завдання. Він почитав фінансову рубрику газет, щоб знайти там якогось Джорджа Сороса[57] чи брата Коха[58]. Гедж-фондового магната з великої букви або царя інвестицій. Він пройшовся сторінками журналу «Таун енд Кантрі» й перечитав біографії людей з «Форчун 500»[59]. Знайшов собі якогось царя Мідаса, який смикає за ниточки і пряде золото зі соломи.

На думку Волтера, він не ледарював. Він чекав свого часу, беріг ресурси, очікував одного головного шансу. Він склав список того, у що вірить:

Санта-Клаус

Католицький бог

Буддистський бог

Поганський бог

Сатана

Різдвяний кролик і Зубна фея

«Сієтл Суперсонікс»[60] і «Оклагомзькі бандити»[61]

Ґері Гарт, Волтер Мондейл і Ел Ґор[62]

Обрізання

Дотепер він вірив у демократію та явне призначення[63]. Він вірив у капіталізм, моральну відносність і соціальний марксизм. Якщо він міг повірити в це, то може і в будь-що інше. Можливо, віра в ці сміховинні абстракції була реалізацією самого вірування, крапка.

Єдиною вірою, єдиною його релігією цими днями була Шаста. Він запхав два пальці в кишеню штанів. Витяг звідти рожеву балабушку. Схожа на маршмеллоу, але менша. Затичка для вуха. Одного дня на інструментах промислового дизайну Шаста вимкнула свердлильний станок. Вона витягнула пінопластові рожеві затички з вух і поклала збоку. Поки вона ходила комусь телефонувати, Волтер поцупив одну. І тепер на вулиці Нью-Йорка він підніс цю затичку до носа й понюхав. Вдихнув солодке довкілля Шастиних шкіри і мозку.

Звісно, можливо, його батько не був мудаком світового масштабу, який міг би залишити йому значну довірчу власність, але Волтер знав, як це виправити. Якщо батько може мати більше однієї дитини, чому дитина не може мати більше одного баті? І якщо хтось із батьків може всиновити дитину, чому Волтер не може взяти собі нового батька? Багатого. Такого, що просуне срібну ложечку просто йому межи селюцьких реднекських[64] губ білої швалі[65]. Він, саме він на вулиці з прихованою зброєю, стане сином якогось Креза[66], якого ще не знав.

Спритно вибере собі якогось Т. Буна Пікенса[67]. Як фантазійний футбол, тільки з родоводом власної сім’ї.

Гроші — це чиста душа всього, форма, яку все набирає перед тим, як реінкарнуватись у щось інше. Волтер перетворився на першопочаткового Волтера, що існував до того, як йому залили в голову чужі думки, освіту і обережність. Волтера, на якого його перетворив перегляд порно.

Він буде там, на якійсь Медісон-авеню, новий батя Волтера, з грубим обличчям, ніби з олійної картини, і головою, повною цифр. Можливо, не багатенький Циліндр[68] із «Монополії» у смугастих штанях і фраку, але достатній патріарх. І якщо Волтер може взяти бездомного собаку з вулиці, тоді й це буде легко. Він повторював собі: «Вороже поглинання». Вороже поглинання. Якщо дивитися під правильним кутом, то це буде компліментом, говорив він собі, коли замаркдевідчепменив[69] у Нью-Йорк і розплатився кредиткою за кімнату в готелі в центрі, щоб мати змогу маркдевідчепменити переповнені вулиці, сподіваючись перетнутися зі своїм новим батею. Батьком, який не знає про свою нову роль, поки що.

У своєму телефоні він ґуґлив: Чепменів список людей, яких потрібно вбити.

Джонні Карсон[70]

Марлон Брандо

Волтер Кронкайт[71]

Джордж Кемпбелл Скотт[72]

Жаклін Кеннеді Онассіс

Джон Леннон

Елізабет Тейлор

Міркуючи порномозком, Волтер крався вулицями зі своїм списком і випнутими кишенями пальта, пильнуючи за одним із кількох можливих батьків. Жебраки не вибирають. Деякі з його можливих наставників були навіть не чоловіками, а леді, біржовими маклерками чи махінаторками нерухомості, головне, щоб вони могли настановити його в чаклунстві заробляння грошей. Волтер тупотів тротуаром, ніби поліцейський, що здійснює нагляд, зі списком у телефоні, доповненим фотографіями і запропонованими ймовірними місцевостями для полювання на фінансистів. Він постійно думав: Шаста. Думав: вираз обличчя Шасти, коли він заявиться в її кімнату в гуртожитку, весь стильний, на приватному літаку з вервицею коней для поло, щоб таємно забрати її туди, де, на додачу до всього, її чекатиме Бейонсе у ролі нової дружки. У своєму телефоні він ґуґлив: список людей, яких потрібно вбити, за версією Чарльза Менсона.

Стів Мак-Квін[73]

Річард Бертон[74]

Том Джоунс[75]

Френк Синатра

Елізабет Тейлор

З мотком клейкої стрічки в пальті він крокував уздовж Волл-стрит. Піднявся по Лексинґтон-авеню до універмагу «Блумінґдейлз», пантруючи навколо, не певний того, як упорається з реальною зустріччю. Кровожерливі мільярдери в їхньому природному середовищі. Може бути так, що він ітиме за своїм новим батею квартал за кварталом, доки вони не опиняться перед червоним світлом світлофора на розі 57-ї, очікуючи на зелений. Він підступить до цього Майкла Блумберга[76] і запитає:

— Ви часом не Воррен Баффет?[77]

Його аристократична, патріархальна шкіра виглядатиме блідою і крихкою, ніби сигаретний папір. Він зміряє Волтера знудженим презирливим поглядом, і той заперечить словами:

— Можливо, вам буде цікаво, в мене при собі Ґлок-15[78], — і сміливо продемонструє випин у кишені пальта.

Це приверне увагу чоловіка. У ту ж мить Волтер наказав йому спіймати таксі, і вони обидва залізли всередину. Волтер продиктував водієві адресу у Квінзі[79], точку за кілька кварталів від місця, де він залишив орендовану машину. Вони вдвох їхали в тиші, Волтерів випин упирався в нирки чоловіка, що служив для Волтера квитком у життя, де йому не доведеться впихати все своє існування лише у вечори суботи. Для більшої рішучості Волтер пошукав іще порно. Він витягнув пачку насичених смолами сканку[80] жувальних гумок і запропонував одну водієві. Таксист узяв, не зовсім розуміючи, що це. Волтер запропонував одну цьому Бернару Арно[81], але він відмовився, тож Волтер закинув її собі до рота й почав жувати. Він сказав:

— Я не збираюся вас кривдити.

Цей Амансіо Ортеґа[82] й запитав:

— Вам пістолет потрібен для того, щоб мене не кривдити?

Волтер відповів:

— Мені потрібно лише позичити ваш мозок на кілька днів.

Поки вони минали велич Нью-Йорка з усіх боків машини, цей Карл Альбрехт[83] запитав:

— У тій гумці часом не було ковтунців?

Волтер запитав:

— Чого?

— Ковтунців із кишені, — повідомив він Волтеру. — На жуйці, яку ви мені так щедро запропонували. — Піднісши обидві долоні вгору, він звернувся до даху машини, благаючи: — У моєму віці, з тією цінною дрібкою життя, що мені залишилася, чому це я маю довіряти якомусь молодому негіднику, який так щедро пропонує мені дешеву жуйку, вкриту брудом?

Волтер відчув якісь волосяні нитки між зубами. Його щоки палали від сорому, але він не хотів підтверджувати слова чоловіка, випльовуючи жуйку з вікна. Натомість він сказав:

— Ви божевільний. Це чудова жуйка! — саме тоді йому треба було витягнути телефон, але Волтер не хотів, щоб його новий батя побачив, як він заправляється порно.

Водій таксі виплюнув жуйку через вікно. Волтер сказав їм обом:

— Жуйка — смачнюща!

Щоб таксист не побачив його орендовану машину, вони вийшли раніше. Тоді, коли тільки Волтер і той чоловік ішли Квінзом, коли вони підійшли до орендованого авто, він кивнув цьому Карлосу Сліму[84], щоб залазив усередину. Волтер пообіцяв йому:

— Тиждень, максимум.

Волт відкрив фотографії Шасти на своєму телефоні. Підніс екран, щоб його новий батя подивився. Промотуючи фотографії усміхненої Шасти, сплячої Шасти, Шасти, яка його ігнорує, Волтер сказав:

— Ось мій мотив.

Погляд чоловіка перейшов на важіль відкриття багажника зсередини. Волтер не заперечував, якщо чоловік зрештою залізе всередину. Нехай думає, ніби він зможе вискочити на першому-ліпшому світлофорі. Він зітхнув, цей Інґвар Кампрад[85]. Плечі впали, і він пробурмотів:

— Тиждень, каже мені містер Терорист! — скрутившись калачиком біля запасної шини у Волтера в багажнику, він поспішно подав йому свій годинник, телефон і гаманець, але Волтер відмовився. Трохи подумавши, він узяв телефон чоловіка, щоб відключити сигнал GPS. Волтер сказав:

— Ви не до кінця усвідомлюєте мої мотиви, — і додав: — Мені не потрібні ваші гроші.

Волтер сказав:

— Я не якийсь там терорист, — і захряснув кришку багажника.

Як тільки багажник замкнувся, Волтер виплюнув страшну жуйку. В кишені пальта він віднайшов трубку на одну затяжку і вдихнув на повні легені, затримав дим, відпускаючи розум у мандри. Бідна Елізабет Тейлор, подумав він. Двічі на прицілі. Хіба не вона також була ціллю в ретельно спланованій автокатастрофі з метою вбивства в романі Дж. Ґ. Балларда «Автокатастрофа»? Де вони планували з’їхати з естакади — яку в Англії називають шляхопроводом — і символічно зґвалтувати її лімузин, розтовкши до смерті своїми седанами? Чи стільки змов, щоб її убити, — це насправді основний вимір її успіху в кіно?

Через зачинений багажник Волтер сказав, що йому шкода через те, як усе склалося, про Голокост і все таке, але тут усе буде по-іншому. Волтер був неупереджений, оскільки колись у середній школі зробив діораму на тему остаточного вирішення єврейського питання. Це був його аргумент ненависним заперечникам Голокосту в Інтернеті, проект, доповнений димом ладану, який зловіще піднімався з димарів, побудованих із леґо. Ладан сандалового дерева, бо то був єдиний, що продавався у «Вол-Марті». Там був бульдозер «Тонка», який скидав голих барбі в яму, щоб заховати їх від сил антигітлерівської коаліції, що вже наближалися. Достойна спроба, ота діорама, проте через неї його відправили в кабінет шкільного психолога, де показали відео про те, як не бути мудаком, що неправильно сприймає культуру. Відтоді він завжди старався докладати особливо жорстоких, на повну котушку, зусиль, щоб бути чуйним стосовно людей з іншими релігійними поглядами.

Коли він поклав трубку назад у кишеню, то відчув виток струни. Гаррота.

Насправді не було в нього ніякого пістолета. Замість пістолета в кишені пальта був товстенький пакет каліфорнійської ультрафіолетової. І ще клейка стрічка, яку він забув використати. Він прошепотів у замкнений багажник:

— Ніхто вас не задушить газом.

Лише тоді Волтер зважився на ще одне наповнення порно. Увесь той час він нічого не знав. Ще не бачив повної картини.

Усе це викрадення пішло б так легко, так тихо, безболісно й легко, що він мусив би помітити якусь жахливу помилку.

Багажник відповів зсередини:

— Кого газом труїти? Мене? Я лютеранин, містере Терористе, — а тоді з-під металу долинула приглушена хвиля тріумфального сміху.

Через шістдесят днів Список заморозили. Кандидатів із недостатньою кількістю голосів вилучили. Ті, хто залишився, отримали фіксовані оцінки винагороди. Ці заходи були спрямовані на те, щоб гравці не могли визначати, висувати і голосувати одне за одного. Щойно настане Виправний день, Список зникне. Списку не існуватиме.

Вони попросили Пайпера повторити ці слова. Кожного разу з тією ж інтонацією, так ніби він робот.

— Виправний день наближається, — покірно продекламував він.

Знову:

— Виправний день наближається.

— Повторюю, Виправний день наближається.

Він промовляв ці слова, доки вони не перестали здаватися словами. Кожне речення перетворилося на мантру чи барабанний дріб. Пайпер зосереджувався на тому, щоб вимовляти кожне слово, кожен збіг приголосних і кожний ненаголошений голосний чітко. Кожен дубль був ідеальний, але помічник режисера стояв біля камери і показував пальцем, щоб він повторив знову.

Пайпер попросив води. Хтось попорпався в битому льоду в пінопластовому охолоджувачі, але найближчим до води там було лише легке пиво. Запис почався заново.

Повтор:

— Виправний день наближається.

Повтор:

— Списку не існує.

Повтор:

— Перша жертва будь-якої війни — Бог.

Повтор:

— Якщо чоловік може поглянути у вічі реальності в двадцять п’ять років, у шістдесят він зможе її диктувати.

Кастинг-директор, Клем, Руфус чи Нейлор, роздивлявся свою планшетку, кивав, потім підняв голову.

— Чудова робота, — озвався він. — Тепер нам потрібно все це іспанською.

Пайпер не міг дозволити собі ображатися. Йому потрібна була робота. Врешті Клем пообіцяв зв’язатися з Пайперовим агентом стосовно умов договору. Усі члени команди підійшли до нього і потисли долоню своїми грубими й брудними руками. Кожен віддав належне хрипким «дякую». Оператор Колтон втулив йому конверт із манільського паперу і провів до паркінгу. Тільки-но Пайпер заліз до своєї машини, де ніхто його не бачив, він розірвав конверт. Усередині лежала пачка з сотні стодоларових купюр. Чи це був аванс, чи хабар, Пайпер не мав уявлення. Увесь сьогоднішній день за відчуттями був схожий на зйомки в порно, як він собі їх уявляв. На паперовій стрічці було надруковано «$ 10,000».

Стоячи на своєму робочому місці, Чарлі помістив гумову подушечку відбійника в гідравлічний прес. Зверху розташував сталевий монтажний фланець і вставив болт. Ногою натиснув на педаль. Прес засичав і притиснув деталі докупи, Чарлі додав контргайку і закрутив її згідно з технічними характеристиками. Він відпустив педаль, витягнув готовий відбійник ресори і кинув його в сітчасту корзину з позначкою номера деталі. Потягнувся за ще однією гумовою подушечкою, ще одним сталевим фланцем, ще одним болтом. Раніше це була марудна робота, а тепер кожне повторення наповнювало його радістю. Кожне завдання відраховувало час до майбутнього, і вперше, відколи він був маленьким хлопчиком, Чарлі очікував цього майбутнього більше, ніж Різдва.

Сталося неможливе. Ґеррет Довсон сказав «ти». Він смикнув великим пальцем, щоб Чарлі підійшов. Ґеррет Довсон, король виробничого цеху.

Отак швидко життя Чарлі було врятоване.

Цей чоловік вибрав його одного серед усіх галасливих, хуліганських пиздаболів на фабриці. Це лестило. Чарлі почувався миропомазаним, як у Біблії. Так ніби йому з’явився янгол. Так наче він і не жив до того, як Ґеррет Довсон підійшов до нього після закінчення зміни й повідомив, що Чарлі — не такий, як інші, й що його очікує доля далеко за межами роботи на збірці.

Ніхто, жоден учитель, священик чи спортивний тренер, ніколи так начисто не казав Чарлі, що він може допомогти керувати світом.

Чарлі — чоловік. Йому 27 років. Чоловік, що працює на збірці, має три попереджувальні листи на своєму рахунку, і якщо він ще раз запізниться на роботу, то отримає четвертий і його звільнять. А робота в нього — повна херня. І він ненавидів себе за те, що чіпляється за таку херову роботу. Ще від школи він звик мало очікувати від життя. Нічого особливого, просто щоб світ до нього ставився ввічливо і з повагою. Хотів, щоб люди бачили його — не боялися, не захоплювалися ним, а просто бачили. Він хотів бути помітним, щоб люди подумали двічі перед тим, як цькувати чи ображати його.

Тепер його вибрали в команду. Найособливішу команду в історії людства. І якщо його команда добре попрацює, учасники зможуть об’єднати свої перемоги. І якщо це число буде значним, вони зможуть стати головним законодавчим органом у новій країні. І країна, на чолі якої вони стоятимуть, стоятиме на чолі всього світу. І від цього майбутнього важко спалося вночі.

У день запрошення Ґеррет Довсон показав йому Список на своєму телефоні, показав, де його знайти, веб-адресу. Довсон побачив у ньому щось героїчне і передбачив, що Чарлі може відіграти певну роль у Виправному дні. Чарлі, проголосив Довсон, з тих чоловіків, які впродовж віків уживали заходів, що радикально поліпшували суспільство за один день.

Такі слова сказав сам Ґеррет Довсон, який жодного разу протягом сімнадцяти років не запізнився на зміну і ніколи за час роботи не отримував попереджувального листа. Довсон, живий доказ того, що клопітка праця — це показник гідності. Він, що має дружину і дітей, якому багато що є втрачати, Ґеррет Довсон поставив усе на кін, запрошуючи Чарлі приєднатися.

Чарлі не розчарує таку його довіру. Довсон розповів про це лише Чарлі, з усіх працівників на лінії в «КейЕмЕл Індастриз» цей чоловік віднайшов саме його, спостерігав за ним здалеку, бачив його тихий, стриманий стиль поведінки. Він правильно відчув, що Чарлі може втримати все в таємниці, не хвалитиметься і не поставить справу під загрозу. Вибрав приховану силу і невикористаний потенціал. Те, чого ніхто не помічав, навіть батя Чарлі, й саме це побачив Ґеррет Довсон.

Після ретельних спостережень він знав, що Чарлі купить необхідну зброю. Чарлі практикуватиметься на рухомих мішенях. Покаже себе як цінна людина, коли настане Виправний день, а також як член керівного класу на десятиліття вперед.

Ризикуючи вдатися в астрологію, Довсон говорив про цикли Сатурна людських життів і те, як цикл Чарлі почався у віці двадцяти семи, а коли йому стукне тридцять один, то він сам себе не впізнає. Довсон розповідав Чарлі про фізіологію людського мозку. Він цитував дослідження, які доводять, що останні значні зміни в людському мозку виникають приблизно в тридцять один рік. Це вік, коли людський досвід й освіта зливаються, щоб створити дещо значніше, ніж ці два елементи. Якщо чоловік переживе двадцять сім років — вік смерті для стількох рок-зірок, — тоді його найбільші амбіції справдяться до тридцятиоднорічного віку.

На думку Довсона, природа обдарувала Чарлі великим розумним мозком не для того, щоб він відмічався на роботі й витрачав життя на збірку різних пристроїв. Вони вдвох, він і Чарлі, — кінцеві результати тисячоліть розумного вибору і виснажливої роботи. Довсон говорив, як це комічно, що тут стоїть еволюційна кульмінація кожного генія і мускулистого варвара. Тут, у «КейЕмЕл Індастриз», Чарлі та його побратими мають усе необхідне для найгіршої херні, яку доля коли-небудь кидала в обличчя будь-якому чоловікові, та, разом з тим, вони до всирачки переймаються тим, щоб їх не звільнили, й моляться, щоб провести наступні чотири десятки років, нагвинчуючи гайки на болти.

Їхні предки, казав Довсон, спостерігають за цим і їм абсолютно похер, скільки деталей Чарлі збирає за годину, вісім годин, п’ятдесят років. Усі надалі хочуть, щоб Чарлі показав ту ж сміливість, яку вони йому заповіли. Вони віддали за нього свої життя й очікують, що Чарлі зробить те саме для майбутнього.

Ґеррет Довсон прирівняв родовід їхніх предків до лінії влади, до якої запрошував приєднатися Чарлі. Молодий чоловік нашорошив вуха, поки Довсон описував систему. Як кожна лінія влади поширюється від окремого члена Ради племен. Ці семеро членів створили Список. Вони завербували перший загін солдатів, обережно відбираючи лише надійних, беручких і рішучих. І кожен з обраних запросив по одному солдату. Такий метод дозволяє відслідкувати кожну лінію влади аж до її засновника в Раді. А провал одного солдата буде провалом усього його роду. Тоді як успіх кожного буде успіхом роду.

Ця таємна мережа обраних уже розросталася. Мережа звичайних робочих чоловіків. Нормальних людей. Тишком, не привертаючи уваги, вони продовжували годувати свої сім’ї, сплачувати податки і ставитися до інших зі звичною гідністю, цілком усвідомлюючи, що невдовзі вони отримають змогу усунути всі вади суспільства.

Чарлі переймався своїм наступним кроком. Він хотів завербувати свого шваґра. Привести його в рід. Під час усіх сімейних зустрічей вони вдвох сиділи, згорбившись перед телевізором. Щоб утримувати мир, вони проводили свої життя мовчки. День подяки чи Різдво, кожне свято перетворювалося на ехокамеру, в якій члени сім’ї клекотали, як ті папуги, повторювали схвалені думки одне одного про світ. Ризикнути щось заперечити означало вкинути шматок гімна у чашу з пуншем щастя, тож Чарлі зі шваґром сиділи й не рипались. Вони не піднімали голови й не ставали мішенями зайвий раз. Напихались індичкою чи великодньою шинкою і вдавали, що то не їхні життя розчиняються в минулому.

Чарлі знав, що його шваґер буде чудовим кадром для Виправного дня. Та він не знав, чи точно той зможе мовчати, а якщо сестра Чарлі довідається, всьому настане каюк. Вона точно не вміє тримати таємниць. Крім того, вона одна з тих папуг, які кажуть, що світ мусить залишатися таким, яким є, а вона житиме й помре, намагаючись дістати золоті відзнаки від учителів, які хотіли заробити золоті відзнаки від учителів, які прагнули золотих відзнак.

Через її язик вони всі можуть померти. Ходила чутка, ба навіть більше, ніж чутка, що якщо хтось настукає, то за правилами роду цього гравця знешкодять. І навіть гірше — гравця, який завербував винуватого гравця, також знешкодять. Це означало, що Чарлі, його сестра та шваґер опиняться під прицілом ще до Виправного дня, усі позбудуться спадщини та династії, і його родина назавжди опиниться поза сферою державної влади, а Ґеррет Довсон, бідний Довсон, почуватиметься дурнем, бо взяв на поруки тупоголового лоха, який зрадив справу. Довсон, який спостерігав за Чарлі, оцінював його характер і поставив на кін власне життя з вірою в те, що Чарлі — міцний хлопець і йому можна довірити роль у славному новому майбутньому. Ґеррет Довсон і весь рід спіткнуться на одному кроці, поки інші лінії влади розростатимуться далі.

Кілька ліній влади вже таким чином затнулися і втратили імпульс. Хтось настукав, і двох чоловіків довелося спинити, але третій за ними вибрав знову, і лінія продовжила рости. Інші лінії тягнулися вперед без хибних кроків, ці лінії налічували сотні, й саме вони дістануть найбільше мішеней.

Але щоб це сталося, Чарлі мусить виконати свій обов’язок. Перше випробування. Навіть зараз Ґеррет Довсон спостерігав за ним навпроти. Чарлі поклав гумову подушечку в прес. Вставив фланець і болт. Стиснув зібрану деталь і закріпив гайкою.

Життя в замку не робить з людини короля. Як і польоти на приватному реактивному літаку не роблять з неї астронавта. Чи згинання м’язів не роблять людину сильною. Так само статусна дружина не робить чоловіка переможцем. Усе своє життя Чарлі шукав атрибутів влади й ніколи не усвідомлював, що єдина влада — це сама влада.

Єдина сміливість — це сміливість. Рахуються лише дії. Так говорилося в книжці. Ґеррет Довсон також дав Чарлі ту славнозвісну книжку.

Тепер Чарлі потрібно запросити наступного члена до свого роду.

Інші лінії росли днями, навіть годинами, але лінія Чарлі застрягла. Застопорилася. Якщо вибрати стукача, його вб’ють. Якщо не вибирати, це скалічить рід, ту послідовність чоловіків, які довірилися йому. Ба більше, якщо він не може взяти на себе цей один серйозний ризик, як він дасть собі раду, коли прийде Виправний день?

Книжку із синьо-чорною обкладинкою було видно здалеку, наче виголену голову. Надто велика, щоб сховати в кишеню. Назва, виведена рельєфними золотими літерами, таврувала кожного чоловіка, який тримав її в руках на вулиці або читав в автобусі. Таврувала їх героями. Читання було прихованим актом революції, який проходив цілком на видноті, але розпізнати його могли лише інші чоловіки з книжкою.

Якщо, наприклад, патрульний зупиняв чоловіка за перевищення швидкості й бачив на сидінні біля водія цю книжку, штраф він не виписував. Якщо жінка помічала, що якийсь чоловік читає книжку, й запитувала про неї, а чоловік відмовлявся розповідати, він одразу ставав привабливішим в її очах.

Як пояснював це доктор Бролі, кожен молодіжний випин має свій текст. У всіх була книжка, яка виправдовувала дії, до яких мусили вдатися чоловіки. У конкістадорів була Біблія. Армія Мао мала його книгу цитат. У нацистів була «Моя боротьба», а в американських радикалів — Сол Алінскі.

Батьки та вчителі в захваті спостерігали за хлопцями з цими книжками. Хлопчики й молоді чоловіки, які ніколи самі книжок не читали, тепер очей не відривали від сторінок годинами безперестанку.

Лише чоловікам, яких запрошували в рід, давали примірники. Книжку можна було обговорювати лише серед таких чоловіків, доки всі, хто її читав, не вивчали слова напам’ять.

Читати її на людях вважалося відкритим і сміливим політичним актом. Синьо-чорна обкладинка була своєрідним прихованим посланням. Показником статусу. Читання цієї книжки було ідеологічною рекламою для однодумців.

У жодній бібліотеці примірників не було. Її не продавала жодна книгарня, цю книгу Талбота Рейнолдса.

Вона кидалася в очі. Робила свого власника героєм серед тих, хто знав план. Читачі носили її так, щоб привернути увагу інших перехожих. Синьо-чорна обкладинка була знаком, що демонстрував їхню чисельність та зміцнював упевненість. Вона проголошувала, що найсміливіші з найсміливіших обрали її носія рівним собі. І чоловіки брали цю книгу з собою повсюди, ніби прапор у битву.

Як і всі найважливіші книжки, її розуміли лише ті, хто вірив. Як Коран, чи Книга Мормона, чи «Маніфест комуністичної партії». Якщо якась невіруюча людина відкривала примірник, вона не розуміла написаного, дратувалась, швидко облишала текст і відкладала геть. Стороння людина ніяк не могла дочитати книжку до кінця, а новонавернений міг перечитати її мільйон разів, від палітурки до палітурки, й знаходити нові ідеї з кожним разом.

Ті, хто її носив, вони втомилися бути споживачами. Вони хотіли бути спожитими.

Замість того щоб самим обирати покликання, вони були обраними. Кожен із цих чоловіків був покликаний. Повинністю більшою, ніж вибірковий військовий призов уряду.

Теренсова мама нарешті спіймала його. Він лежав у ліжку і читав. Він читав ту синьо-чорну книжку ще з останнього перебування в лікарні, відтоді як батько передав її через співчутливу медсестру, яка погодилася нічого не розповідати Теренсовій матері. Сам батько так і не з’явився, не заходив до палати, але залишив напис від руки на титульній сторінці: «Моєму синові. Через кілька днів світ стане зовсім іншим. Будь сильним».

Деякі уривки в книжці були підкреслені. Теренс чудово розумів, що книгу Талбота Рейнолдса від мами треба ховати. Він проніс її додому, коли його відпустили. Штатні лікарі не знайшли нічого, що могло б пояснити його судоми. Як завжди. Щоб не ризикувати, вони підвищили його дозування золофту[86], преднізону[87], блокаторів бета-андренергетичних рецепторів[88] та колоїдного срібла[89].

Якими б не були наміри його батька, та книжка стала Теренсові за Біблію. Він читав її щодня, перед тим як вставати вранці, бо мав змогу робити це лише на світанку. Після ранкової порції ліків розум туманився, і Теренсу ледве вистачало зосередженості навіть на те, щоб стежити за сюжетом мультика по телевізору.

Сьогодні він, наприклад, читав:

Щасливе минуле калічить людей. Вони чіпляються за нього й не мають кращого місця, щоб іти далі. Вони не мають змоги вдосконалюватися.

Коли він копирсався у своїй пам’яті, то єдиною деталлю, яку міг дістати звідти про батька, був «Брилкрем». Запах «Брилкрему», наче комбінація ланоліну та старих стрічок для друкарських машинок. І ще те, як батько тягнув кінчик гребеня крізь Теренсове волосся, роблячи проділ на один бік. Щоб продублювати батькову зачіску по неділях, коли вони ходили на відвідини до Бога. Теренс не зберіг у пам’яті обличчя. Взагалі нічого іншого. Лише запах «Брилкрему» й чиркання гребеня по скальпу — це все, що йому вдавалося пригадати.

Гребінь, що малював лінію, наче олівець. Наче плуг. Теренс із захватом уявляв, як батько підкреслює ці слова довгими рівними штрихами. Обережно, вдумливо підбираючи їх для нього, свого сина. Кожен уривок був одкровенням. На полі сторінки, одному з багатьох, таким же твердим почерком, як і на титулці, батько написав: «Розкажи Террі». Це доводило, що він турбується про нього, спостерігає з полів сторінок. У наступному підкресленому уривку було сказано:

Зважай на те, що ніхто не хоче, щоб ти розкрив свій потенціал на повну. Слабкі не хочуть бути серед сильних. Інертні не витримують у компанії тих, хто зростає шаленими темпами.

Він прошепотів ці слова самому собі, намагаючись їх запам’ятати.

Біль і хвороби завжди випадатимуть на долю чоловіків. Вибери свої, занурюйся в біль від фізичної роботи чи хвороби перенапруження. Впиши їх собі в графік. Використовуй свій біль, щоб він не використовував тебе.

Без попередження. Мабуть, він забув замкнути двері. Або так, або мама таємно скористалася своїм ключем, поки його поглинула книжка. Двері прочинилися, і вона ввійшла зі сніданком на таці — ідеально проварені яйця, грінка з цільнозернового хліба й половинка грейпфрута. Очима вона прикипіла до книжки, і в них спалахнули вогники, проте лише на мить. Тоді її брови випрямилися, очі звузилися у ворожій підозрі, й вона запитала:

— Що читаєш?

Звісно, вона знає. Книга Талбота — сенсація, яку гаряче обговорюють на телебаченні та в Інтернеті. Як і всі містичні тексти, від «Селестинського пророцтва»[90] до «Джонатана Лівінгстона, мартина»[91], нею захоплюються всі, кому вона подобається. Ті, кому ні, її зневажають. Мама опинилася в останньому таборі. Вона схилилася, щоб поставити тацю на столик біля ліжка, лукаво поглядаючи на розкриті сторінки.

Коли Теренс не відповів, вона вичавила з себе усмішку й сказала:

— Взяла тобі сьогодні рожевий грейпфрут!

У ліжку, під першими променями сонця, що впали на книжку, Теренс мовчки прочитав:

Слабкі хочуть, щоб ти відмовився від своєї долі, так само як вони ухиляються від своєї.

Вона, мабуть, знає, звідки книжка з’явилася. Хто її передав. Роками вона не підпускала до нього батька, розповідала медсестрам і Теренсові, що тато — нетерпимий расистський псих, одержимий мікроагресією в бік трансгендерних людей і поширенням культури зґвалтування серед п’яненьких студенток. Відколи в Теренса почалися ці таємничі судоми, вона стала його єдиною доглядальницею та єдиною людиною, з якою він контактував щодня.

Мама показала, щоб він посунувся, а сама присіла на край ліжка, притиснувшись стегнами до його стегна під ковдрою. Вона низько схилилася, підбила подушку біля його голови. Так вона крадькома глипнула на розкриті сторінки. Вголос прочитала:

Ми мусимо дозволити будь-якій особі продовжити свої намагання або померти, якщо вона забажає.

Рот сердито викривився.

— Бридота, — заявила вона. Її згиджений тон ґвалтує його соромом. Однією рукою вона вхопилася за край обкладинки і м’яко потягнула. — Дай сюди, щоб ти міг поїсти.

Коли він міцно стиснув книжку й не відірвав очей від сторінки, вона запитала:

— Що ти ховаєш? — ще раз, уже не так м’яко смикаючи за книжку, вона сказала: — Ти, певно, думаєш, що я спалю ту кляту книженцію!

Побачивши, що він не відступить, мама відсунулася назад. Холодно оглядаючи сина, простирадла, книжку, її обличчя залишалося беземоційним. Маска лукавства. Вона змінила тактику.

Підбираючись ближче, вона схилилася над ним. Потягнулася, щоб притиснути прохолодну долоню йому до лоба. Сказала:

— У тебе очі скляні, — і погладила його щоки. — Ти теплий.

Прибираючи волосся зі скронь, вона промовила:

— У тебе зараз знову буде судома, так?

Так воно завжди починалося. Вона гладила його обличчя. Воркувала. Мати дивилася йому в очі, казала, який він блідий, яка прохолодна й мокра в нього шкіра. Наспівувала і муркотала: «Моє бідне, хворе дитятко… Мій ніжний, хворенький хлопчик…» І Теренсові по обличчі починав текти піт. Погляд розфокусовувався. Вона нагадувала: «У тебе дзвенить у вухах, правда?» І у вухах починало дзвеніти.

Тоді, ніби прокляття, вона зазивала головні болі, мігрені, озноби, й усе це проявлялося в ньому.

Цього разу, коли вона проводила пальцями йому по волоссі й викликала напади і спазми, які закинуть його назад у лікарню, Теренс не відривав погляду від сторінки. Читав:

Темношкірий бандит займається груповим насильством, а гомосексуал дозволяє собі сексуальну нерозбірливість, бо обидва акти демонструють політичну ідентичність. Заберіть зовнішнього спостерігача, і ви усунете стимул для такої поведінки.

Її голос наповнився презирством, вона кинула йому наживку.

— Знаєш, як розумні люди називають цю книжку? — коли він не піймався, вона гаркнула: — Її називають «новою “Моєю боротьбою”»!

Теренс відчув, як загроза судом минає. Транс розірвався. Його дихання вирівнялося і стало глибшим. Серцебиття сповільнилося.

Побачивши, що її допомога не дає звичного ефекту, мама посунулася назад. Вона знову запитала:

— Чого ти соромишся? — коли він не відповів, запитала: — У тебе ж не було знову нічних полюцій, правда? — руки полізли під покривала і ковдри, вона вимогливо гукнула: — Глянемо, як там катетер!

Щоб захиститися, Теренс спробував відкотитися від неї. Притиснувши книжку до грудей, він закричав:

— Мамо! Мені вже дев’ятнадцять років, і мене замахало носити катетер!

Вона віднайшла пакет для збору, прозору пластикову кулю, роздуту від його нічної сечі. Піднісши пакет у повітря, вона підкреслено струснула його, хлюпко й жахливо.

— Ми позбудемося катетера, — ремствувала вона, — коли хтось нарешті перестане мочитися в ліжко!

Нетримання сечі — це лише виправдання, Теренс знав. Рік за роком, скільки він пам’ятав, вона вимірювала вміст його сечового міхура та кишківника і фіксувала результати. Він ніколи не цікавився навіщо, доки не почав читати книгу Талбота.

Мама впустила важкуватий пакет для збору і несподівано шалено кинулася з гаркотом:

— Дай сюди!

Теренс міцно вчепився за книжку, коли мама потягнула за корінець і силою намагалася вирвати її з його хватки.

Вона зсунулася з ліжка, низько присіла, вперлася ступнями в підлогу і тягнула всією своєю вагою. Однією рукою вона стискала книжку. Вільною вона потягнулася кудись, де Теренс не бачив. Вона боролася з ним в’яло, зате зосередилася на якомусь завданні, якого він не бачив через край ліжка.

— Твій батько, — просичала вона, — він не знає, який ти хворий і слабкий.

Погляд Теренса впав на розкриту сторінку. Там були слова:

Те, чому ти опираєшся, залишається. Пряма протидія лише посилює твого опонента.

Мама тріумфально підняла вільну руку в повітря. Їй якось удалося вихопити довгу трубку, яка звивалася від катетера, і накрутити її собі на кулак. Якщо він не облишить батьків подарунок, очевидно, що вона жорстоким способом висмикне трубку. Вона тримала його за інструмент.

— Віддай сюди, — прошипіла вона.

Теренс заблагав:

— Мамо, ні! — але не послабив міцну хватку на палітурці. Ковдри полетіли геть, відкриваючи світові його бліді безволосі ноги, руки й решту тіла, одягнену в білу бавовняну футболку і труси.

Вона застережливо потягнула за трубку. Уся її довжина підстрибнула, і трубка натягнулася в тому місці, де ховалася спереду під напнутою білизною.

Теренс уже відчув зловісне смикання і викрикнув:

— Мамо, не роби цього! — Його голос надломився. — Ти зовсім висмикнеш! — Він міцно тримався за свій скарб.

Тягнучи однією рукою за книжку, іншою мама різко шарпнула. Катетер вистрибнув на волю, довга трубка ляснула, ніби батіг. Гаряча сеча розбризкалася по таці зі сніданком. Розчинила його цінну денну норму бензодіазепіну[92]. Сеча пролилася по варених яйцях і змазаних тонким слоєм масла грінках зі завбачливо зрізаними скоринками.

Біль пронизав не лише Теренсове ніжне хазяйство, а й увесь сечовивідний шлях, від агонії руки скувало спазмом, і він відпустив книжку. Та відлетіла геть, а мама впала на спину. Катетер описав дугу в повітрі, потоком вивергаючи свій солоний бурштиновий вміст. Синьо-чорна книжка грубо зачепила край таці зі сніданком, перекинувши її з нічного столика. З тарілки полетіли на підлогу яйця і повидло.

Коли мама впала, важка книжка, що так швидко вилетіла з хватки, сміливо вгатила її по обличчі. Контакт супроводив глухий ляскіт, за яким почувся гортанний стражденний стогін матері.

Мама відкинулася назад, зіпершись на ліктях. Гарячі жовті відходи досі фонтанували з трубки, яка лише мить тому лежала глибоко в уретрі її сина. Під паскудним дощем цього пекельного фонтана вона заверещала:

— Дивися, що я через тебе наробила!

Удар книжки зламав їй носа, поклав його набік, на щоку. Юшка з крові й слизу текла з її ніздрів, від чого слова ставали незв’язними. У кімнаті панував безлад, усюди сліди сечі, крові та бекону. Шпалери вкривали плями апельсинового соку і частково розчинених інгібіторів зворотного захоплення серотоніну[93].

Однією рукою Теренс у муках стиснув свій поранений орган. Травма ледь не вивернула його навиворіт. Поки сором і лють горіли в його обмазаних сльозами щоках, інша рука злетіла до рота і він почав гарячково смоктати великий палець. А тоді він почув голос, голос, який для себе вважав батьківським. Той попросив: «Будь сильним».

По цих словах він скинув худі ноги з краю ліжка. Не зважаючи на материну лайку і схлипування, він опустив босі ступні на килим і, похитуючись, ступив у бік ванної. Ігноруючи крики, які лунали йому в спину, Теренс доп’явся до туалету. Руки повільно розбиралися з трусами, коли почувся крик:

— Заради Бога, підніми сидіння!

Він не підняв його. Стоячи над унітазом, широко розвівши ноги, ніби Атлант, уперше у своєму житті Теренс Вестон попісяв стоячи.

Ми всі бачили цей невеличкий ритуал. Коли даєш в магазині купюру в 50 чи 100 доларів, а касирка підносить її вгору. Вона дивиться крізь неї на світло і примружується, щоб побачити водяний знак. Касирка вихоплює фломастер і проводить ним по аверсі банкноти. Тому що халтурний фальшивомонетник користуватиметься поношеним папером із дерев’яної маси, а фломастер містить розчин йоду, який реагує з крохмалем у целюлозі й залишає чорний слід. Справжню валюту друкують на ганчірному папері, виготовленому з бавовни чи лляних волокон. Це більше тканина, ніж папір. Саме тому справжні гроші переживають прання. На справжній валюті йодні фломастери не залишають слідів.

Мейзі перша б погодилася, що вона помішана на грошах. Вона вивчала рельєф захисних смужок, вшитих у купюри. Вона любила водяні знаки і чорнила, що змінюють колір.

Саме тому Мейзі працювала сьогодні по завершенні робочого дня в друкарні. Вона розумілася на друкарській справі і грошах, але ця робота за контрактом виявилася чимсь новим. Спеціальне замовлення. Новий процес.

Вона підняла один чистий лист. Навіть термін «друк» неправильний. У цьому процесі потрібно радше освічувати папір, як під час проявлення фотографій.

Кожен лист був завдовжки з людську руку. Слизький і блискучий, твердіший за папір. За інструкцією вона мала вставити кожен лист у фіксатор. Тоді помістити на лист шаблон, щось типу трафарету. Й увімкнути ультрафіолетове світло, щоб воно світило на шаблон і лист одну хвилину. Потім витягнути лист і пройтися по ньому різаком, який розріже плівку на тридцять шість твердих, тонких… купонів, мабуть, купонів.

Це такий рекламний трюк, гадала Мейзі. Як пояснив клієнт, готові купони матимуть термін шість тижнів. Через п’ятдесят з чимось днів візерунок на них зовсім зблякне.

За словами клієнта, це нова технологія, яку спершу розробили для створення найпотаємніших військових документів, які б самі стиралися. У ній застосовували наночастинки золота і срібла, прошаровані в тонкому гелевому листі. Коли на частки потрапляє ультрафіолетове світло, вони створюють візерунок у місці під світлом. Таким чином вони об’єднуються у візерунки, які передбачає трафарет. Листи, наповнені золотими часточками, були червоні, а місця під світлом ставали синіми, де їх наповнювали об’єднані частки. Листи зі срібними часточками були жовтими, а візерунки під світлом ставали фіолетовими.

Мейзі підняла стос готових купонів. Кольори були яскраві, червоно-сині чи жовто-фіолетові, прикрашені звивистими деталями, як на паперових банкнотах. Мереживні краї, складне фонове гравірування. Одну половину займало зображення ефектного чоловіка. Підпис указував, що це — Талбот Рейнолдс. «Абсолютний монарх, призначений Радою племен», — також писалося там. Він здавався знайомим, то міг бути актор, якого вона бачила у старій рекламі по телевізору.

На іншому боці червоних купонів був слоган: «Гроші краще спалити, ніж витратити на дурниці».

На жовтих купонах слоган був інший: «Від нагромадження їжа гниє. Від нагромадження грошей гниє людина. Від нагромадження влади гниє людство».

Цього поки що не було видно, але дрібні часточки вже починали розривати зв’язки і віддалятися. Зараз купони, може, й чіткі, але через шість тижнів вони будуть порожні.

Це вбудована система зношення. Мейзі пробурмотіла сама до себе:

— Езрі Паунду[94] сподобалося б!

Вона порахувала вирізані купони, обв’язала їх папером у стоси по сто штук і склала в коробки для відправлення клієнтові. Коли команда обмінялась обов’язками, вона ввімкнула типограф — насправді то була вакуумна рамка, яка висмоктувала повітря і забезпечувала, щоб шаблон міцно притискався до листа плівки. Таким чином зображення виходили соковитішими і чіткішими, хоча й ненадовго.

Будучи помішаною на грошах, вона колись вивчала ідею овочевої валюти поета Езри Паунда. Оскільки така форма грошей швидко гнитиме, це змушуватиме власників витрачати або інвестувати їх якнайшвидше. Ніхто не зможе назбирувати великі багатства готівкою, і гроші не переживатимуть людей. Вони будуть такими ж тлінними, як буханка хліба чи година роботи. Мейзі знала, що таке радикальне мислення схилило Паунда до фашизму, до Муссоліні, а саме до теоретика грошей Сильвіо Гезеля[95]. Гезель закликав до того, щоб усі валюти з великим номіналом мали термін придатності, щоб багаті люди не могли їх нагромаджувати, поки бідні вмирають з голоду від безробіття. У мріях Паунда банки та багаті люди не могли уярмлювати націю за допомогою її власних валютних одиниць.

Через такі божевільні ідеї він провів у в’язницях і психіатричних лікарнях більшу частину свого життя.

Мейзі ці ідеї не здавалися такими божевільними. На її думку, гроші мали би бути воротами, як телефонна будка для Супермена, що дозволяла перетворюватися. Гроші були агаром, ефіром, однорідною штукою, яка мала або набрати нової форми, або згинути.

Наповнюючи коробку стосами червоних купюр, Мейзі замислилася над їхнім призначенням. Що за далекоглядне рекламне агентство за цим стоїть? Яке б не було їхнє завдання, воно настане скоро. За лічені тижні купони втратять свою цінність. Їх ще можна буде відновити, використовуючи ще один спалах ультрафіолетового світла, проте лише перші творці матимуть шаблон. Той, хто володіє трафаретом, володіє засобами створення грошей.

Транспортні етикетки вказували на те, що коробки відправляються у міста по всій країні. Наймовірніше, такі виготовляють не лише у її крамниці. Чим би не була та Рада племен, скоро вона перестане бути таємницею.

Список був жартом. Статтею-списком. Клікбейтом[96]. Найлегшою для сприйняття формою інформації в постінформаційну еру чурналістики[97]. Ніхто не знав, хто перший його опублікував. Одні дотепники вечірніх ток-шоу жартували, що їх ненавидять не настільки сильно, як інших дотепників з ток-шоу. Деякі вбачали в цьому спосіб створити собі новий образ злочинця чи жертви. Бо ненависть — це форма відданої прихильності, і коли тебе зневажають, це краще, ніж коли про тебе не знають.

Таким чином люди, які почувалися знехтуваними, висували самих себе та ображалися, що їхні кандидатури не підтримували. Ненависть зайняла місце любові в ролі мірила популярності. Бо потрібно все, щоб любити. Любити — це по-рабськи служити. Ненависть же демонструє повну свободу від задоволення інших. Зі швидкістю пожежі висунули кандидатури всіх живих людей, проте лише деякі з них отримували достатню кількість голосів, щоб утриматися на певному місці. Ті, хто залишився, були публічними особами, що зрадили великі групи прихильників. Приголомшливі суми голосів отримали медійні персони, актори й актриси, журналісти. Найбільше ненависті отримали вчителі та професори, яких викрили в тому, що вони навчають студентів, що думати, замість того як думати.

Проте найбільша хвиля люті звалилася на політичних осіб. Тих самовдоволених громадських службовців, які постійно створювали щораз більші проблеми й пропонували себе в ролі єдиного способу вирішення.

Відвідувачі сайту захоплювалися захмарною кількістю голосів. Вони прокручували Список найменш бажаних людей Америки і шукали найближчих до себе. Цю порнографію публічної ненависті.

Імена звичайних людей випадали зі Списку, тоді як голоси за знаменитостей збільшувалися з геометричною прогресією. З’явилися нові засоби відволікання, і більшість людей забули про Список. Відкинули його, як уже зробили з «Тамагочі»… «Біні Бейбіз»[98]… кепсами.

Але в тіні Список продовжував розширюватися. Імена, що залишилися, піднімалися вгору, отримуючи мільйони голосів. І ніхто й не задумувався над цим Списком, окрім таємничої команди, яка його створила. Відвідувачі завантажували копії останньої версії. І так само таємниче, як Список колись з’явився, несподівано він зник.

Списку не існувало.

Чарлі спершу рішуче намірявся не дивитися.

Потім він подивився і пообіцяв собі більше цього не робити, але пізніше глянув іще раз. Те, чого він найбільше жахався, стало реальністю. Імена їх обох були у Списку.

Він глянув на дату, коли обидва імені опублікували. Перше з’явилося лише днем раніше другого. Обоє не мали достатньо голосів, щоб залишитися після тритижневого періоду. Щодня Чарлі перевіряв і щодня молився, щоб обидва імені випали зі Списку через брак голосів.

Усього за годину перед пороговим часом обидва імені набрали забагато голосів. Вони обоє стали мішенями. Обоє помруть.

Ці двоє не належали до регіону Чарлі, але вони стануть мішенями для якогось із родів. І це було зовсім неетично, але він їздив цілу неділю, доки не знайшов телефонну будку, якомога віддаленішу, щоб ніхто не підслухав їхньої розмови. Будка стояла на краю платної стоянки біля залізничної станції. Чарлі купив латексні рукавички, щоб не залишити відбитків пальців на кнопках, а ще спорожнив мейсонівський слоїк[99], у якому збирав дріб’язок, і забрав усі четвертаки. Він одягнув сонцезахисні окуляри і бейсболку, низько опустив козирок. Припаркувався вдалині від будки і пройшовся, квартал за кварталом, постійно перевіряючи, чи ніхто за ним не тягнеться. Потай, ніби прослизаючи за двері крамниці з брудною літературою, він закрався в телефонну будку.

Кишені були повні четвертаків, їхня вага стягувала штани вниз на стегнах, коли Чарлі запхав руки в латексні рукавички і набрав міжміський телефонний номер, який знав напам’ять.

Телефон задзвонив на іншому кінці дроту, і Чарлі молився, щоб хтось підняв слухавку.

— Алло? — чоловічий голос.

— Тату? — відповів Чарлі.

— Чарлі? — запитав батько, а не в слухавку гукнув: — Люба, підійми іншу слухавку. Наш недоучка дзвонить!

Чарлі роздивився стоянку навколо. У слухавку запитав:

— Як швидко ви з мамою зможете дістатися до Канади?

Клацання, за ним — голос матері.

— Ти в Канаді?

— Ні, — заперечив Чарлі. — Вам із татом потрібно переїхати в Канаду, і якнайшвидше!

Батько гиготнув.

— У нас же велика війна наближається, це тобі треба від призову ухилятися!

Мама додала:

— Якби ти залишився в коледжі й сидів за книжками, Чарлі, тебе б не мали права призвати.

Чарлі не хотів сперечатися, але й розкривати карти також.

— Мамо, так було за В’єтнаму. Зараз усе по-іншому, — пальці знервовано пробіглися до кишені штанів, від кишені до телефону, і продовжували вкидати четвертак за четвертаком у щілину. Кожна монета падала зі дзвоном. Цей дзвін на фоні їхнів голосів не вгавав.

Він не міг цього сказати, але вони обоє в Списку. Навіть якщо він розповість їм усю ситуацію, вони побіжать у поліцію, де їх, найімовірніше, уб’ють за таке знання. Потім поліція чи хтось інший уб’є Чарлі за те, що розповів їм. Єдина надія для них — це залишити країну. Бо навіть якщо вони заховаються, залишаться вдома чи ще щось таке, хтось колись упіймає їх на мушку.

Чарлі намагався їх урезонити. Він запитав:

— Тату, якби в рятувальній шлюпці опинилися ми з тобою і мій син, а я міг би врятувати лише одного з вас, кого мені варто було б урятувати, як ти думаєш?

Мама хапнула повітря:

— Чарлі! У тебе є син? — голос звучав одночасно шоковано і радісно.

— Теоретично, мамо, — відповів він. — То я маю врятувати тебе чи свою дитину?

Чарлі знав, бійня, що наближається, підніме його і всіх його нащадків до рівня королівської родини. Але в ній також уб’ють його батьків. Головоломка. Вони — професори в неповному коледжі[100], трохи займаються політикою в межах міста й округу, мають десятки причин на те, щоб люди бажали їм смерті. Та все одно, це його мама і тато. Важко зважувати любов до них із любов’ю, яку він колись відчуватиме до своїх майбутніх синів і внуків. Любов до батьків суперечлива. Любов до ненароджених синів — безумовна.

— Добре, — він підійшов до проблеми з іншого боку, — якщо мене заберуть в армію, ви хочете, щоб я вбивав людей?

Без жодних вагань батько відповів:

— Щоб урятувати нашу державу, так.

Дзвіночок усе бамкав і бамкав.

Годуючи телефон четвертаками, Чарлі запитав:

— А якщо я загину?

Мама вигукнула:

— Боже збав!

Черговий четвертак, черговий дзвоник.

Чарлі запитав:

— То якщо йдеться про порятунок нашої країни, ви б хотіли, щоб я вбивав чиїхось батьків?

Пальці пітніли всередині рукавички, рука перенеслася до кишені, але виявилося, що та порожня. У нього закінчилися четвертаки. Дзвоники припинилися.

Після паузи батько відповів:

— Так, якщо в цьому полягає твоя місія.

Задля уточнення Чарлі перепитав:

— Ви б хотіли, щоб я вбив чиїхось маму й тата?

— Що це за звук? — запитала мама. — Ти що, плачеш?

Так, він плакав. Чарлі плакав. Він шморгав носом, а сльози стікали по щоках.

Батько запитав:

— Справа в наркотиках? Чарлі, синочку, ти під чимось?

Перед тим як їх перервало, Чарлі вичавив із себе:

— Я люблю вас.

Батько запитав:

— Тоді до чого це рюмсання?

Зв’язок обірвався.

Ґреґорі Пайпер дивився телевізор, очікуючи остаточного рішення щодо його прослуховування. Телебачення краще за Інтернет. Якщо він натрапляв на себе по телевізору, це відбувалося випадково і досі могло викликати приємне хвилювання й викид ендорфінів у кров. Сидячи в Інтернеті, було надто легко відшукати себе і решту життя дивитися відео із собою й уважно розглядати власне зображення. Надто нагадує «Бульвар Сансет»[101]. В Інтернеті людина може провести все життя у самозакоханому поклонінні самому собі.

Сидячи на дивані, він роздумував про готівку. Ті десять тисяч доларів. Міркував, варто згадувати їх у розмові з агентом чи ні. Рука стиснула пульт, який перемикав канали з одного на інший. На одному з’явився актор Джон Вейн[102], неквапно підійшов до центру білого простору і зазирнув у камеру своїм відмінним лютим виразом. Очевидно, що цей епізод за допомогою цифрових технологій дістали з якогось класичного кіно і вставили в новий контекст. Герцог зірвав капелюх «Стетсон» і вгатив ним по запилених штанинах своїх ковбойських чапів.

— Дідько, пілігриме, — протягнув він. — Я трохи не добіг до туалету…

Пайпер натиснув на пульт, і картинка завмерла.

Це була реклама абсорбуючих трусів.

Він у шоці дивився на екран. Очевидно, що правовласники актора бажали ліцензувати його зображення на будь-що. Небагато акторів й актрис таке передбачили. Що целулоїдні залишки їхніх особистостей змусять за допомогою комп’ютерних маніпуляцій служити рабами, цифровими зомбі, яким невідома смерть. Актор Робін Вільямс був одним із перших, хто вказав у заповіті, що забороняє електронне зловживання своїм зображенням. Зірка з меншим даром передбачення, цифрова Одрі Гепберн, продовжила працювати, рекламуючи шоколадки «Ґелексі». Фред Астер[103] продавав пилососи. Мерлін Монро втелющувала батончики «Снікерс».

Ніби привиди, подумав Пайпер.

Нав’язлива мелодія, наче пісня, відлунювала в його голові.

— Виправний день наближається, — повторив він сам до себе, дивлячись телевізор. Його стільки разів просили повторити ту фразу, що він, мабуть, ніколи не витіснить її з голови.

Конверт із готівкою лежав на кухні, у шафці, запханий в порожню коробку з-під пластівців. Частину він витратить на юриста. Нарешті напише свою останню волю. Запевниться, щоб ніхто не в’ярмив його зображення після смерті. Яка буде мирною, безболісною і в далекому-далекому майбутньому, подумав він.

Раніше у Колишні часи… у світі, який ви вважаєте ще реальним… Волтер їхав на захід через Іллінойс. Він розпинався про те, що найбільшим доказом сили кохання є те, що його не можна звести до слів.

Кохання — це не науковий експеримент, який можна відтворити. Людині необов’язково бути лауреатом премії Дарвіна, щоб розпізнати кохання. Це наче та поема про орди варварів, що зіткнулися в пітьмі. Та поема. Де ні радості, ні ліків від болю[104].

Поки його викрадений новий батя слухав, чи спав, чи вмирав у багажнику автомобіля, Волтер описував Шасту. Кожну деталь Шасти.

Він припускав, що кохання — це місія, на яку чоловік виходить щодня. Місія, яку чоловік не завершує аж до смерті. У той день кохання стає місією-самогубством.

Довсон спершу рішуче намірявся не дивитися. Але потім він подивився і пообіцяв собі більше цього не робити, але пізніше глянув іще раз. І тоді він побачив ім’я у Списку.

Ім’я вже встигло набрати приголомшливу кількість голосів. Це не рід Довсона, але якийсь інший заробить багато голосів за цю мішень. Яким би безглуздим це не здавалося, Довсон знав, що все одно мусить спробувати. Одного дня Роксанна запитає, чи спробував він, і йому доведеться пояснювати. Розповісти їй, як він намагався.

Довсон купив одноразовий телефон у крамниці «Севен-Ілевен» і прийшов з ним на центральний проліт моста Моррісон, туди, де ніхто не зможе підслухати. Транспортний рух заглушить усе. Він набрав номер із пам’яті. Поки в телефоні йшли виклики, він опустив погляд у темні води річки Вілламет і молився, щоб номер іще був дійсний. Минуло вже багато часу.

— Алло? — почувся голос хлопчика.

— Квентін? — запитав Довсон.

— Тато? — перепитав син. На задньому фоні ревіла музика. — Тату, я тебе ледве чую.

— Прикрути свою музику! — прокричав Довсон.

— З мамою все добре? — перекрикував музику син.

— Мама в порядку, але тобі треба забратися звідси в Канаду! — загорлав Довсон.

Тут, на видноті, кричати було ризиковано. Машини проїжджали повз, але пішохідна частина моста була порожня.

Його син крикнув:

— Якщо ти про війну, то я йду на службу. Докторка Штайґер-Десото каже, що це мій обов’язок як пангендерної особи — показати світові, що для сміливості гендер не має значення!

Що б його дитина щойно не проголосила, Довсон не був певен, чи зрозумів. У відповідь він гукнув:

— Не буде ніякої війни!

Його син відповів:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що війна необхідна для збереження прав людей!

Довсон кричав:

— Я намагаюся врятувати тобі життя!

Його син відповів:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що я більше не дитина!

Довсон прокричав:

— Прикрути свій програвач!

Крізь музику його син викрикнув:

— Докторка Штайґер-Десото каже, що з її студентів я подаю найбільше надій і що мені варто почати думати за себе!

Довсон ризикував усім. Якщо він розповість і Квентін піде в поліцію, їх обох уб’ють. Роксанна залишиться сама в новому світі, що вже не за горами. Ніхто від цього не виграє. І все одно Довсон сказав.

— Твоє ім’я в Списку на вбивство!

Син засміявся. Сміявся і сміявся.

— Тату, — сказав він, переводячи подих, — я знаю! Хіба це не чудово?

Довсон не зрозумів.

— Я навіть сам за себе проголосував! — засміявся його син. — Це не має значення. — Він зітхнув. — Тату, не хвилюйся. Це ніби… це ніби новий «Фейсбук»!

Довсон спробував пояснити йому правду. Його перебив інший сигнал.

— Тату? — запитав син.

Інший сигнал.

— Тату, це докторка Штайґер-Десото на іншій лінії, — сказав син.

Інший сигнал.

— Тату, я люблю тебе. Побачимося після війни! — на цьому зв’язок обірвався.

Довсон подумав про цитату з книги Талбота:

Ми мусимо вбивати тих, хто змусив би нас убити одне одного.

І Довсон випустив телефон з пальців — той упав і зник, ледве сплеснувши, у найглибшій частині найглибших вод річки.

Джамал зателефонував мамі і сказав, що не зможе прийти на вечерю в неділю. Він телефонував із готельного номера в Олбані. Навколо нього, розсівшись на різних кріслах та диванах, а також на підлозі, група їла готельну їжу, його колеги з команди чекали своєї черги до телефону. Не весь його рід, лише частина загону. Вони тихо пили вино і пиво з міні-бару. Слухали, як кожен бере телефон і телефонує сім’ї. Він хотів поділитися таємницею. Розповісти мамі про Декларацію взаємозалежності й те, що вона обіцяє батьківщину, де жодна раса не житиме під іншою, наче під окупаційною армією. Кожна раса вирішуватиме все самотужки на своїй території, і жодна меншина не буде осуджена ворожими поглядами більшості. Однодумці зможуть диктувати власну культуру. Дітей не навчатимуть служити людськими колоніями чужого культурного імперіалізму.

По телефону мама наполягала:

— Як це так, ти не прийдеш?

Він хотів розповісти їй про свій рід. Уперше в історії людства кожна лінія влади не буде базуватися на кровних і шлюбних зв’язках. Джамал глянув на чоловіка, який його запросив, тоді на чоловіка, якого запросив він сам. Ця когорта — лише невелика частинка роду, який сьогодні пронизує всю країну. Ці чоловіки, які їдять готельну піцу, жують клубні сандвічі і слайдери[105], вдають, що не підслуховують, їхнє братерство базується на взаємоповазі, довірі та захопленні. Тут він став однією ланкою в цьому ланцюзі чоловіків, жоден з яких йому не ворог. Кожен з яких очікує, що він буде ні мало ні багато героєм.

Він хотів прочитати їй уривок з книги Талбота, в якому було сказано:

Останнє, ким хоче бути темношкірий чоловік, це черговою фальшивкою білого чоловіка.

Останнє, ким хоче бути гомосексуал, це черговою імітацією гетеросексуала.

Останнє, ким хоче бути білий чоловік, це черговим лицемірним святошею.

По телефону мама запитала:

— Джамале? — не так верескливо, як перед тим, продовжила: — Чому ти мовчиш?

Якщо він розповість їй усе, вона кинеться сюди і захоче вписатися в справу. Такі вже в неї методи.

Сьогодні, в останню ніч старого режиму, лінії влади збираютьcя під капітоліями і будівлями судів. Ті, кого в роди, об’єднані довірою, привели запрошені запрошеними, бачаться зі своїми колегами вперше, і їм перехоплює дух у радісному трепеті від їхньої чисельності. Племена обраних із найкращих, не найслабших, вони зібралися, щоб чекати під стінами міських рад і всіх інших місць, куди вибрані зрадники повернуться наступного ранку.

Якщо кількість голосів за певну мішень досягає астрономічних висот, одну команду можуть відправити влаштувати засідку біля її дому. В інших випадках вони ставали табором готовими групами, ніхто не говорив про їхнє завдання. Час на тренування і планування минув. Наступні дії вони повинні виконувати так само автоматично, як натягувати штани перед тим, як узутися.

Більшість поводилися тихо, берегли все на роботу завтра.

На його погляд, група в готелі нагадувала картину, ту церковну картину, де Христос і його другани щось хавають. Ота, «Остання вечеря». Лише отак передаючи телефон один одному по черзі, кожен міг подзвонити додому і попрощатися. Не для того щоб виправдовуватись, а щоб примиритися.

Вони всі — армія самотніх вовків.

Джамалова ідея влади не означала секс і наркотики. На його думку, ці короткотривалі задоволення лише відволікають чоловіків, коли в них немає реальної влади. Мати владу, справжню владу — це мати душевний спокій і задоволення, а не ті заціпеніння й отупілість, які дарують бонґ і шльондра.

Влада означає доступ до всього і будь-чого. Означає, що чоловікові не доведеться штовхатися і нагромаджувати. Означає життя, не обтяжене запасними планами. Альтернативними шляхами. Іншими варіантами вибору.

У книзі Талбота так добре про це сказано:

Кожна група повинна проживати на території, де вона сама визначає норму. Інакше виникає самознищення, самоненависть або агресивне до інших самозвеличення. Алкоголізм, наркотики і токсична сексуальна поведінка виникають тоді, коли культури змушені ділити публічний простір. Жодна культура не повинна дотримуватись очікувань і бути підвладною нищівному погляду іншої.

Молоді люди у своїх національних державах звільняться від стандартів підготовки до коледжу, диктованих чужою європейською культурою, що намагається стандартизувати кожну людську істоту, незалежно від її природних талантів і нахилів. Нав’язуваного зараз штампованого коду людської поведінки. Для Джамала влада означала, що він не муситиме представляти себе неідеальною копією когось, ким він не хотів би бути взагалі.

Його рід відкинув усе заборонене, стандартизоване, що диктують закони і школи. Ту гру Ліла[106] з правил і податків, де підніматися доводиться вічно й лише один хибний крок відправляє людину в бідність або тюрму.

Джамал відчув, як інші очікують, щоб і самим зателефонувати. Він слухав схвильоване дихання матері й кухонний шум на фоні. Хотів сказати, що післязавтра світ стане іншим. Завдяки йому її життя стане кращим, величним. Вони, всі вони, будуть настільки близькими до королівської влади, наскільки дозволяє Декларація взаємозалежності.

Успіх кожного залежить від кожного. І через це ніхто не хотів зруйнувати такі високі очікування. Кожен намагався бути вартим честі, наданої йому товаришами. Його плем’ям.

Джамал хотів розповісти мамі все. Хотів сказати, що любить її, але всі почують. Натомість він запитав:

— Погодуєш мого пса?

Мама відповіла з полегшенням.

— Стрибуна погодувати, кажеш?

Він відчував, що вона розмірковує. Ніби хоче викричатись і сказати йому, щоб брав свою сраку, тягнув її додому й сам погодував свого дідькового пса, але вона не хотіла кричати, якщо це раптом остання їхня розмова на Землі. Він обмінявся поглядами з чоловіком, якого запросив. Чоловіком, що знав, якою іноді буває мати Джамала. Нарешті він попросив:

— Будь ласка.

Тоді Джамал почув щось таке, чого ніколи раніше не чув. Мама почала плакати у слухавку. Тож, навіть знаючи, що команда слухає, він сказав:

— Я люблю тебе, мамо, — шморгнув носом, не стримався. — Просто погодуй мого пса, добре?

Мама шморгнула носом. Стишено, так, що він ледве її почув, відповіла:

— Добре, — голос у неї був наляканий.

Джамал закінчив дзвінок і подав телефон наступному чоловікові.

Серед тих, хто чекав світанку, були колишні журналісти. Вони вичікували ці останні кілька годин під будівлями того, що залишилося від редакцій великих газет. Тинялися по тротуарах навколо офісів телеканалів. Їхнє рішення підсилювало знання, що ті кілька журналістів, які зберегли свої кар’єри, зробили це завдяки роздмухуванню брехні, щоб лякати й озлоблювати довіру громадськості. Поширення правди не давало достатньо влади.

Задля заспокоєння журналісти, що залишилися, запевняли себе, що абсолютної правди не існує. Цю нову брехню вони поширювали як нову правду. Розважальна цінність, можливість збуджувати чи провокувати стали лакмусовим папірцем будь-якої нової правди.

Тепер їхня мета полягала в тому, щоб формувати мислення людей і викручувати інформацію лише заради цього. Чесний репортаж, якого люди в рамках демократії потребують так само, як повітря, перестав бути пріоритетом четвертої влади. Тих журналістів, яких не змогли підмовити, позбулися.

Вони випробовували одне одного фотографіями на телефонах. На кожній — знімок видатної жінки чи чоловіка з гарно вкладеним волоссям і сяючою усмішкою. Волосся сиве або фарбоване. З краватками чи перловими намистами. І завдання полягало в тому, щоб назвати ім’я людини та її кількість голосів у Списку. Чи визначити, що це фото невинної людини, яка б у жодному випадку в Список не потрапила та не вважається мішенню.

То були колишні репортери новин із запалими щоками та суворим поглядом, які зібралися під радіостанціями і кабельними телеканалами, готові повернути об’єктивність на громадське телебачення.

Тієї ж ночі Естебан з Бінґом запросили десяток своїх друзів на вечерю «зі своїми». Вечеряючи з паперових тарілок, наповнених малліґатоні[107] й моле-де-польйо[108], місцева частина їхнього роду узгодила свій список мішеней. Незважаючи на тижні підготовок, побоювання відчувалось у повітрі, як запах гострого карі.

Поки чоловіки, що зібралися, їли, Естебан зачитував уголос із книги Талбота:

Саме життя серед гетеросексуалів змушує гомосексуалів почуватися ненормальними. Лише серед білих темношкірі почуваються так, ніби не відповідають якимсь вимогам. І лише серед гомосексуалів і темношкірих білі почуваються під загрозою й у чомусь винними. Жодна група не повинна занепадати через інтелектуальні очікування та моральні критерії іншої.

Стоячи в центрі групи, з розкритою книжкою в руках, він зачитав:

Мистецтво не повинне бути соціальною інженерією. Мистецтво, яке ставить за мету виправляти людей, потрібно викорінити зі суспільства.

Наступний рядок Бінґ знав напам’ять:

Із цим в умі ми мусимо дозволити кожному чоловікові визначитися з власним щастям.

До стосунків з Естебаном маленький Бінґ був вплутаний у нездорові стосунки зі своїм сутенером. Хоча Одрі Гепберн і була його вічним ідолом, Бінґове життя було далеке від описаного у «Сніданку у Тіффані»: модні нічні клуби і вистрибування з верхівки величезних тортів на дні народження під гучні оплески натовпу безтямно закоханих Шрайнерів[109]. Ні, насправді все, що говорив колишній сутенер Бінґа, було: «Ці хуї самі себе не смоктатимуть, сука!»

Тож коли Естебан розігрував свою виставу, маленький молодший чоловік слухав. Старший ерудований кубинець запросив його взятися до зброї у його роді влади, і Бінґ розпізнав кращі умови, коли побачив їх.

Закриваючи книгу Талбота і обережно відставляючи її, Естебан проголосив:

— Квір-спільноти завжди були ударними частинами західної цивілізації.

Коли проблемні райони міст зігнили до обпалених скелетів колись витонченого житлового фонду, сказав він, саме квір-спільноти знову зажили в тих пронизаних криміналом районах. Квір-поселенці не мали дітей, тому не покладалися на провальні шкільні системи. Міцні квір-спини та ясні квір-уми не ризикували нічим, окрім власних життів! Ті безстрашні піонери заселили жорстоку пустоту занепалої Саванни і занехаяні пустирі Балтимора і Детройта. Ті квір-поселенці зупинили мертву петлю кожної місцевої податкової бази. За допомогою квір-рішучості вони приручили беззаконні кордони міст. Квір-вистражданим капіталом[110] вони підняли ціни на землю.

То тут, то там приглушені вигуки «Амінь, брате» перемежовували збуджену промову Естебана.

— Коли всім іншим не вистачало духу, — вигукнув він, — саме квір-сміливість прибивала дахи назад на ті будинки! Квір-рішучість лагодила ту суху гниль і перетворила ті гетто на безпечні інвестиції для білих банкірів.

Він описав, як зростання цінності власності привабило потік гетеросексуалів. Кращі школи і безпосередня близькість до місцевих служб привели їх іще більше. Очевидно, що Естебан лише почав будувати свою аргументацію.

Він переводив погляд з одного слухача на іншого, роблячи паузу, перед тим як продовжити.

— На краще чи на гірше, — він штрикнув пластиковою виделкою в повітрі для наголосу, — квір-спільноти завжди були передовим захистом також і в появі політики!

Цитуючи нещодавні наукові праці як докази, він описав, як Малколм Ікс[111] опускався на саме дно, обслуговуючи багатих білих чоловіків, до яких потім повертався, щоб обікрасти.

— Та чи ми звеличуємо руйнівну квір-енергію цього чоловіка? — звернувся він. — Цього героя, що прагнув знищити владу будь-якими можливими способами.

Невелика група озвалася хором приспівом із «Ні!» та «Бляха, ні!»

— І це я ще нічого не сказав про Джеймса Болдвіна![112] — простогнав Естебан. — Цей чоловік… цей пророк… поет, увінчаний лавровим вінком, який написав літургію цілої своєї раси, але люди не звеличують його квір-дух!

Естебан не лише умів тушкувати біднувату курку марсала[113], а й проповідував своєю запальною промовою владу, про яку Бінґ ніколи не чув.

Їжу та напої ігнорували, люди відставляли свої гострі страви, підносили руки і розгойдувалися разом, демонструючи єдність. Маленький Бінґ міг лише шкіритися; він гордився тим, що бачить міць риторики свого чоловіка.

— Не настільки помічним, але таким же історичним та ігнорованим, — простогнав Естебан, — був ще один квір-хлопчик!

Піддражнюючи своїх слухачів, він описав дитину, по вуха закохану в однокласника, який їй відмовив. Цей хлопчик виріс і став почесним солдатом, а тоді опинився у злиднях. Його молодість відчинила двері до гаманців багатих чоловіків-шанувальників, і цей молодий чоловік швидко опинився на чолі політичної партії. А невдовзі — за кермом цілої країни.

— Мабуть, наймогутніший лідер двадцятого століття, — Естебан виплюнув ці слова зі зневагою. — І ніхто не говоритиме, як квір-серце привело його до величності.

Цей демагог, цей безнадійно закоханий вусатий жиголо побудував оточення з квір-лідерів, своїх однодумців, і запустив стиль візуальної образності, який продовжують наслідувати й досі. Та коли радикальну квірність його політичного руху розкрила і висміяла світова преса, той же лідер закликав до масштабної страти всієї його квір- структури влади.

— Однієї ночі, — вів далі Естебан, — їх разом стратили, а чоловік єдиний вижив і був змушений ховати свій квір-сором і мучитися з ним аж до свого самогубства.

Аудиторія ловила кожнісіньке Естебанове приголомшливе слово.

— Цей чоловік, — прорік він, — з усією його квір-владою і боягузтвом, був ніхто інший, як… — він зиркнув на Бінґа.

Молодий чоловік запропонував:

— Адольф Гітлер?!

Естебан кивнув у мовчазному підтвердженні.

Тут аудиторія охнула. Хлопчиком, у якого маленький Адольф закохався в середній школі, роз’яснив він, був Людвіґ Вітґенштайн, талановитий єврей, який мав вирости і стати таким собі анти-Гітлером, блискучим філософом і вчителем, що не боявся приховувати своє квір-я. Той, хто винайшов «Качку-кролика» Вітґенштайна. Щодо ночі, коли стількох співвітчизників Гітлера вбили, це була легендарна «Ніч довгих ножів», коли нацистська партія очистилася від квір-членів-засновників.

Перед зачарованими учасниками вечері розгорталася заборонена для вух історія.

— Так, — пішов далі Естебан, — навіть у шляхетному жіночому русі…

Після робіт Бетті Фридан[114], після роботи 1960-х і крові, пролитої поколінням квір-жінок, лідерки виселили своїх квір-посестер, щоб зробити звільнення більш приємним для основної маси, жінок середнього класу. Гетеросексуальних жінок. Історія завжди повторюватиме цей шлях: квір-піхотинці прорубують шлях, а потім їх звільняють зі служби, коли найважча робота закінчилася.

Між ними — між усіма племенами й родами — вже розповсюдили книжку. Тому що всі великі справи потребують свого маніфесту. Кожен примірник книжки був переплетений найдорожчим синьо-чорним матеріалом, а її назва та ім’я автора були виведені на обкладинці позолоченими літерами. Чи то «Маніфест комуністичної партії», чи Біблія, чи Коран, «Загадка жіночності» чи Сол Алінскі.

— От візьміть, до прикладу, всіх гіпстерів, — зітхнув Естебан. Змахнув однією рукою, щоб показати, як слова тепер підводять. Він похитав головою, ніби шокований. — Вони вкриті татуюваннями і кишать пірсингом, але мало хто знає ім’я Жана Жене[115]. І ніхто не знає про культуру міських аборигенів 1970-х у квір-Сан-Франциско[116], що відновила примітивне мистецтво модифікації тіла!

Він дав аудиторії в кімнаті заспокоїтися. Усі вони відчували тягар невдачі. Стійкий розвиток подій, у якому історія відмовлялася звеличувати чи навіть визнавати ці події квір-історією. Багато хто стримував сльози. Їхній бенкет єдності почав нагадувати похорон. Естебан притьмом глипнув на Бінґа, щоб запевнити його: ще не все втрачено.

— Починаючи від завтра, — м’яко прогарчав він, — історія нас більше не ігноруватиме. — Підвищуючи голос, він продовжив: — Наш рід влади покаже себе! Ми наберемо багато мішеней, набагато більше, ніж інші роди! — він перекрикував шумне схвалення навколо.

Бінґ приєднався до спільного крику.

— Ми доведемо свою квір-владу і виборемо право контролювати країну… яка контролює світ!

Будь-які подальші окремі слова загубилися, коли могутні крики схвалення наповнили лофт.

Чарлі та його колеги схилили голови і молилися за душі чоловіків, які так і не знайшли своєї долі. Вони зверталися до мертвих і запрошували цих предків приєднатися до них. І війська наповнювалися, як живими, так і неживими. Як Ґеррет Довсон запросив Чарлі, так само й Чарлі зрештою запросив Мартіна, який запросив Патріка, який запросив Майкла, який запросив Тревора, доки їхній рід не простягнувся від океану до океану, від міста до міста. І тієї ночі лінії великих вождів завершилися.

Їхня група влаштувала автопікнік, повітря наповнювали запахи вугілля і соусу барбекю. Суворі чоловіки, одягнуті в кепки з козирками і камуфляжні мисливські костюми.

Над ними височів Капітолій, побудований, як і всі величні споруди, так, щоб люди зовні почувалися безсилими, а захищені всередині — всесильними. Роздута, непридатна форма його мармурового купола, цитадель, яку необхідно захопити. Нова Бастилія. Ґеррет Довсон із люттю дивився на це одоробло, ніби на дурнувату декорацію, якою воно й було. Його світлі блакитні очі випромінювали презирство.

Мармуровий купол, омитий світлом прожекторів, нагадував повний місяць, замерзлий на горизонті. Ніби Молох[117], який поглинає вбитих дітей, та все одно вічно голодний. Він маячів над ними. Жоден поліцейський не запитав, що вони тут роблять. Ніхто не затримував на них погляд.

Завтра вони вже не будуть чоловіками, які вимірюють час червоними сигналами світлофора, а задоволення — пінтами крафтового пива.

Чарлі запхав два пальці до рота і закликав до тиші довгим оглушливим свистом. Довсон зібрався говорити.

Невисокий, проте міцно збитий чоловік, схудлий від життя у виробничому цеху, Довсон скромно прийняв мовчазну увагу натовпу.

— Гомосексуали… — сказав він і затнувся.

Перевівши подих, повторив:

— Гомосексуали стали митцями, тому що нічого з того, що вони могли робити на публіці, не було природним.

Від початку свого усвідомлення, пояснив він, вони мусили вчити і копіювати поведінку, яка в інших закладена інстинктивно. Для виживання вони мусили спостерігати і запам’ятовувати, і таким чином вони ставали вченими, митцями і клериками цивілізації.

Так само темношкірі заводили сім’ї. Щоб вижити, вони будували кар’єру та бізнес. Темношкірі засновували церкви, боролися як солдати, показували себе моральними зразками чесноти і затьмарювали цим білих.

— Але політика ідентичності, — продовжив Довсон, — перетворила гомосексуала лише на його сексуальний вибір. Вона знизила темношкірого суто до його шкіри. І кожен з них став карикатурою свого попереднього величного «я».

Чоловіки, такі як Довсон і Чарлі, покинули свої свердлильні станки і токарні верстати не для того, щоб урятувати геїв і темношкірих. Їхні ряди вишикувалися для битви з тією ж зіпсованою політикою ідентичності, яка зараз зводить білі раси до одного монструозного стереотипу.

Їхня карикатура, мабуть, найгірша з усіх.

Замість того щоб бути сіллю землі, машиністами і столярами, сучасна політика штовхає їх об’єднуватися під одним прапором, ніби марші нацистсько-НАСКАРських[118] штурмовиків[119].

Геїв звели до двовимірних особистостей, до гіперсексуальної поведінки, і ця поведінка знищила їхню чисельність. Темношкірим сказали, що вони безсилі, якщо не стануть бандитами, тож усе, що можна було сприйняти за неповагу, призводило до того, що вони масово вбивали одне одного.

— Білих чоловіків, — пообіцяв Довсон, — не присилують до прийняття схожого психологічного образу.

Навпаки, заходи, яких вони вживають, заходи всіх родів, знищать ідеологічне рабство сучасної політики і замінять його на світ, де випробувані герої вирішуватимуть, яким курсом іти.

У паволоці диму від м’яса на грилі чоловіки молилися, щоб стати вартими міріад істот, які померли, даючи їм життя. Вони здавалися своїй долі й просили снаги, щоб виконати свою роботу.

Просячи сили у праотців, вони зверталися до своїх синів, які ще народяться, і переконували дати їм міць.

Пізніше того ж вечора сенатор Голбрук Деніелс відпустив звичний контингент охоронців і пробігся сам уздовж Національної алеї. Приваблива фізична форма наповнювала сенатора прихованою гордістю за себе. Робота в кабінеті за столом і легкі фізичні тренування зробили з нього жвавий зразок маскулінності, й він міркував про свій привілейований статус серед еліти Вашингтона. Він запросто доживе до ста років.

Чудова це справа — бути сенатором Сполучених Штатів. Завтрашній день обіцяє йому безкоштовну стрижку в сенаторській перукарні, а за нею чималий чек за другий сніданок, який він зможе проігнорувати в будь-якому з найкращих міських кафе. Безкінечний потік наївних служок Конгресу, які очікували стати інтернами, тоді як привабливих молодих інтернів урочисто відправляли для його сексуального вдоволення. І — головне, не забути — попереду ще одноголосне проголошення війни.

Два мільйони надлишкових чоловіків, непримітних молодих чоловіків, завтра він повинен буде вирішити їхню долю одним розчерком пера. Це все — робота на один день.

Важка робота, хихотнув він сам до себе, але хтось же мусить її робити!

Коли він біг крізь темряву, подих ночі приніс аромат свинини з барбекю. Жовтогаряче полум’я мерехтіло з рядів грилів. Коли сенатор пробігав повз, похмура компанія чоловіків робочого класу замовкла і спостерігала за ним. Пляшки пива здавалися крихітними в їхніх волохатих кулаках. Один бородатий громило витягнув шию й озвався громовою відрижкою. Їхні мовчазні погляди стурбували Деніелса, та так, що він ледь не звалився з краю на перший погляд бездонної ями.

Там, утоплений в газон біля підніжжя сходів Капітолія, роззявився здоровенний котлован, риття якого він спостерігав з вікна свого кабінету. Ще один розмашистий крок, і Деніелс би полетів у його глибини. Те, що ніхто не огородив його, було божевіллям. Так небезпечно. Деніелс відчув погляди пивоманів на собі та обернувся, щоб зустрітися з ними очима.

Знервований, раптом відчувши себе в небезпеці, він хотів сказати їм, що вони полізли туди, куди заборонено. На алеї не можна смажити м’ясо і вживати алкоголь. Але щось у їхніх холодних очах змусило його припнути язика. Багато з них тримали камери і знімали його. Інші налигувалися пивом. Стейки сичали і бризкали, стікали шматочками гарячого жиру, від якого вгору злітали гейзери яскравих іскор. Чоловіки похмуро блимали на нього очима, підносячи реберця і курячі ніжки до ротів. Їхні величезні зуби видавали жахливий звук, розгризаючи кістки і відриваючи хрящі.

Даремно лютуючи, сенатор став на краю глибокої ями і вказав у її порожнечу з криком:

— Коли це заповнять? — Коли ніхто не відповів, він вигукнув: — Це небезпечно! — Один недоумкуватий бидлан пустив шептуна. Налаштований на те, щоб останнє слово було за ним, сенатор Деніелс вереснув: — Хтось може загинути!

Він не на СіЕнЕн. Без акустики мармурового залу, без комплекту мікрофонів і підсилювачів його голос звучав слабко і пискляво в темряві під відкритим небом.

Кілька мужланів перевели погляди від нього кудись убік. Він глянув туди ж, куди й вони.

Там, на краю провалля, стояли акуратно складені мішки з чимось. Складені рівно, як цеглинки, білі полотняні мішки стояли стіною заввишки з самих чоловіків. Деніелс примружився, щоб прочитати етикетки, видрукувані на мішках. У мерехтливому світлі палаючого жиру, крізь густий дим обпаленої плоті етикетки здавалися майже нечитабельними.

Якийсь автомобіль проїхав Першою авеню, і його фари освітили місце події. На мить вони всі опинилися під світлом: сенатор, пивомани, їхня кострубата яма і припаси в мішках, складені поряд.

У ту мить сенаторові вдалося прочитати етикетки.

«Вапно негашене» було написано на них.

Непояснимий дрож від жаху підняв волоски у нього ззаду на шиї. Він задіяв свою худорляву, треновану в залі мускулатуру і всю самодисципліну, щоб відвернутися від цього місця і побігти. Збільшуючи дистанцію між собою і тим натовпом з кожним кроком, Деніелс кипів від спантеличення і люті. Завтра, поклявся він собі, він зробить кілька телефонних дзвінків.

Завтра полетять голови, бляха, і ту срану небезпечну діру закопають!

Телефон розбудив Ґреґорі Пайпера ще до світанку. Судячи з напису на екрані, телефонував агент, але Пайпер уже знав, що буде далі. Він підніме слухавку, і там прозвучить молодий голос, голос початківця, молодого асистента, який скаже йому: «Затримайтеся на лінії для дзвінка від містера Левентала, будь ласка». Голосне клацання означатиме, що його перемкнули на утримування, щоб він почекав, доки його агент не завершить інший дзвінок. Чи два. Пайпер знав своє місце в неофіційній ієрархії.

Він зиркнув на годинник біля ліжка. П’ята тридцять за стандартним тихоокеанським часом. У Нью-Йорку ще навіть не почався скорочений робочий день[120]. Голос у слухавці запитав:

— Ґреґорі?

Пайпер різко сів на ліжку, вражений від того, що почув свого агента одразу. Надворі було темно. Він ледве чув шум автостради.

Голос продовжив:

— Ти телевізор умикав?

Вільною рукою Пайпер покопався в покривалах і ковдрах у пошуках пульта.

— Який канал?

Його агент відрізав:

— Будь-який, — і додав: — Усі!

Пайпер знайшов пульт і ввімкнув телевізор біля підніжжя ліжка. На весь екран стояв він, одягнений у свій блакитний однобортний костюм «Савіль Роу». Дивлячись прямо в камеру, він говорив: «Це Талбот Рейнолдс…»

Пайпер перемкнув канал, але на наступному теж був він, зі словами: «…абсолютний монарх…»

Пайпер спробував інший канал, але знову побачив себе, що говорив: «…призначений Радою племен».

По телефону його агент не вгавав:

— Ти хоч щось підписував? — не чекаючи відповіді, він сказав: — Ми ще чекаємо на ті контракти.

Між перемиканнями від одного себе до іншого на телеекрані Пайпер не побачив ніякого спорту, музичних кліпів, жодної реклами. На четвертій телевізійній станції він говорив: «El dia de ajustamiento esta sohre nosotros»[121].

Він згадав про конверт із готівкою і подумав, чи те, що він його прийняв, означало договірну згоду. Це було дурне рішення, але він нікому і слова про гроші не сказав. Якщо він міг уникнути податкового зобов’язання, він би його уникнув. На наступному телеканалі він проголошував: «Перед тим як створити щось із неперехідною цінністю…»

Ця репліка була імпровізованою. Тепер ота пивносьорбна, печивожуйна виробнича команда мусить указати його одним із авторів проекту.

На іншому каналі він говорив: «…ми повинні спочатку створити самих себе».

Увімкнувся годинник-радіо на столику біля ліжка, проте замість ранкового повідомлення про транспортний рух його власний голос промовив: «…ми повинні спочатку створити самих себе».

По телефону його агент лютував.

— Ми вже подали лист про припинення і заборону протиправної дії!

Пролунав дзвінок у двері.

По телевізору, величний і привабливий, демонструючи свого найкращого Рональда Рейгана з дрібкою найкращого Кеннеді, Пайпер оголосив: «Виправний день наближається».

Затиснувши телефон між плечем і вухом, Пайпер підвівся з ліжка і знайшов свій халат. У двері знову подзвонили, коли він зав’язав пояс.

Телевізор повторив: «Виправний день наближається». Усім, окрім нього, це звучатиме ніби повтор останнього дубля, проте Пайпер почув ледь помітну зміну в тому, як він наголосив кожне слово.

Агент лаявся йому на вухо:

— Воно по радіо і по всьому Інтернеті! — крізь маленький динамік телефону пройшли слої звуку, кожен зміщений на мікросекунду. «Виправний день наближається». Цілий хор із Талботів Рейнолдсів. Синхронізовані голоси, що резонують, ніби наспів.

«Виправний день наближається».

Пайпер перетнув вітальню й зазирнув у вічко вхідних дверей.

З телевізора спальні. По телефону. З квартири сусідів. Звідусіль долітали слова. «Виправний день наближається».

За дверима стояв чоловік зі скаліченими «боксерськими» вухами і татуюванням свастики на шиї. Пайпер до болю напружив пам’ять, намагаючись згадати його ім’я. Той низькосортний оператор. У телефон він промовив:

— Вони тут, — за спиною гостя піднімалося світло світанку. З наближенням ранкової години пік шум траси 101 ставав голоснішим.

Агент запитав:

— Хто?

Хор голосів, здавалося, блякне і розмивається. «Виправний день наближається». Перетворюється на звукові шпалери. На нову норму. Білий шум, як від автостради. Звуковий тон приміщення.

Пайпер відчинив двері. Він згадав ім’я:

— Ви Ла-Менлі, правильно?

Телефон озвався:

— Який Ла-Менлі?

З кожного боку: «Списку не існує».

Чоловік, Ла-Менлі, запхав руку всередину куртки і витягнув пістолет. Не зронивши ні слова, він підняв його на рівень Пайперових грудей.

Із сусідських вікон: «Списку не існує».

Як і сам удар кулі, шум пострілу штовхнув Пайпера назад, на босі п’яти. Халат розхристався, відкриваючи білу майку. Посивіле волосся на грудях. Він впустив телефон, проте не впав. Спочатку не впав.

Його власний глибокий голос, відлунюючи тепер із його ж телефону, почав повторювати: «Перша жертва будь-якої війни — Бог». Звучав луною з телевізора в кімнаті поруч. Його поле зору почало звужуватися, поки він не побачив довгий темний тунель, у якому віддалявся стрілок, що йшов по тротуару до припаркованої машини. Стрімкий звук, голосніший за автостраду, заревів йому у вухах. Біля машини чоловік буркнув:

— Бля, — і ляснув себе долонею по лобі.

Швидкими кроками він поспішив назад до дверей. Повернувся, взявся за дверну ручку і потягнув двері, зачиняючи їх за собою. Ручка задеренчала, ніби він перевіряв, чи двері точно замкнулися. За зачиненими дверима його поспішні кроки зникли в далині. Голос, Пайперів голос, заявив:

Нехай кожен чоловік робить усе, щоб його ненавиділи. Ніщо не перетворює чоловіка на монстра так швидко, як потреба в любові.

Так актор залишився сам у вітальні. Його власний голос, записаний, продубльований, накладений, безсмертний голос Талбота Рейнолдса продовжував говорити й говорити, навіть коли Ґреґорі Пайпер сповз на коліна і стік кров’ю на килимі перед власним зображенням у телевізорі.

Керівник групи більшості Сенату поставив на голосування останнє питання, і його схвалили одностайно. Коли він повідомив про затвердження Акта проголошення війни, чийсь голос залунав із глядацької галереї.

— Римляне, друзі, земляки, — викрикнув чоловік, — слухайте[122].

То був Чарлі, він говорив у мить, яка ввійде в усі майбутні підручники з історії. Ті позичені слова, слова, які рід Чарлі встиг обдумати. Слова, які стануть такими ж відомими, як слова Нейтана Гейла[123].

Керівник групи більшості стукнув молотком, закликаючи до тиші. Він наказав начальнику варти вивести цього молодого чоловіка, який заважає працювати. Начальник і пальцем не поворухнув. У галереї піднявся другий чоловік, підніс до плеча снайперську гвинтівку Драгунова, і червона точка її лазерного прицілу опинилася в центрі сенаторового лоба. Стрілком був Ґеррет Довсон.

Того року сезон полювання на куріпок так і не відкрився.

Нік пережив найгірше. Спочатку він хвилювався, що на нього полює поліція. Відчув запах диму і підійшов, щоб визирнути з вікна. Полум’я облизувало цегляні стіни магазину «Урбан Аутфіттерз» далі по вулиці. Не ревіла жодна сирена. Турбувало те, що на вулиці не було нікого, жодних спостерігачів. А найбільше Ніка налякало те, що ніхто нічого не краде.

Він набрав номер рятівної служби, але сигналу не було. Як і записаного повідомлення.

Останні кілька ночей він ховався в кав’ярні, де востаннє працювала Шаста. Вони зробили помилку, давши їй ключі та код сигналізації, перед тим як звільнити. Він утік із дому, маючи при собі лише заначку і трохи одягу. З’їв усі вкриті шоколадом біскотті і потроху цікавився, коли прийде ранковий керівник, щоб вигнати його. Тоді він і почув запах диму. Вітер ніс вогонь у його напрямку.

Нік спінив трохи молока, замішав його з десятком чашок еспресо, додав трохи ванільного сиропу і назвав це сніданком. Ніхто не чіпав балончики зі збитими вершками, тож він проколов носики, щоб з них зашипів оксид азоту[124]. Він перевірив дати продажу на грильованих чіабатах із куркою. Умив обличчя над умивальником і пальцями зачесав волосся. Коли наступного разу визирнув на вулицю, вогонь дістався крамниці з морозивом «Баскін Роббінс». Зважаючи на те, скільки запасів він поїв і в скількох місцях залишив свої відбитки, Нік не без утіхи спостерігав наближення пожежі. Будучи трохи охуївшим від ситуації, він знову відчув себе в безпеці.

Крім того, вже саме настав час, щоб відкрились аптеки з марихуаною. Цього вистачить до ланчу на Першій методистській, де буде зустріч анонімних наркоманів, на якій передусім варто побувати.

Перший фургон під’їхав до узбіччя. Біля переднього вікна зі скрипом зупинився другий фургон. Над першим піднімалася супутникова тарілка, націлюючись у небо. Знайома жінка зайняла місце перед камерою і почала розповідати про місце пожежі. Такий цирк мусив привернути увагу роззяв. Оце й було найстрашніше. Ніхто не зібрався подивитися. Жоден водій не зупинився, щоб подивитися. Не було жодних автомобілів, крапка. Вулиці стояли порожні.

Під’їхала ще одна знімальна група і почала налаштовувати трансляцію. Затим четверта. Стіна теледикторів розташувалася перед полум’ям.

У Ніка завібрувала дупа. Задня кишеня джинсів. Телефон, вхідний дзвінок. Не відриваючи очей від пожежі, він підніс телефон до вуха і запитав:

— Волтер? — коли відповіді не прозвучало, він спробував ще: — Шаста?

Чоловічий голос сказав: «Виправний день наближається». Автоматичний дзвінок.

Визначник номера показав «Приватний номер». Голос повторив: «Виправний день наближа…» — проте Нік відключився. Телефон одразу ж завібрував від дзвінка з того ж приватного номера.

Останніми на місце події прибули відповідальні аварійні служби. Поліцейський автомобіль, а з ним одна пожежна машина. Не розкручуючи пожежні рукави, не під’єднуючись до гідрантів, вогнеборці та поліцейські стали по периметру за межами місця зйомки. Камери обернулися в їхній бік. Нік роздивлявся все це крізь вікно кав’ярні. Якимсь закапелком мозку він знав, що зараз станеться. Замість створення контенту він спостерігав творення історії. Усе виглядало саме так, як у тій їбанутій історії, що Волтер намагався йому нав’язати. Це сталося. Йому конче потрібно знайти свого другана. Волтер би пояснив, що відбувається.

Бо саме так, як Волтер і передбачав, поліцейські витягли свої службові револьвери. Пожежники розстебнули плащі й піднесли до плечей рушниці. І саме так, як Волтер і заповідав, що це станеться, химерна салютна команда розірвалася шквалом пострілів, гідним четвертого липня, коротким, як серія феєрверків, наповнюючи повітря серпанком білого сірчаного диму. І не встигло скінчитись останнє відлуння, як чоловіки в уніформах уже брели над лежачими журналістами.

Хапаючи людей за ідеально вичесане волосся, вони піднімали кожну голову. Неподалік слідом ішов чоловік, який тримав у руці щось блискуче і тягнув за собою цупкий мішок. Він опускав блискучий інструмент біля голови одним швидким порухом. Ніж, усвідомив Нік. І цей чоловік щось кидав у свій мішок.

Вухо. Волтер казав, що вони забиратимуть вуха. Вуха, обмазані рожевою косметикою і припудрені тальком. Вуха з дрібними передавачами всередині.

Чоловік з ножем мав ім’я. Нік його звідкись знав. Ні, він не пов’язаний із відрізанням вух у мертвих. І в Ніка в голові повторювався спогад голосу цього чоловіка, як він декламує: «Привіт, мене звати Клем…» Повторює: «Привіт, я Клем, і я наркоман…»

Виправний день — неправильна назва. Зміна історії людства зайняла трохи більше години.

Поліція не втручалася. Після років таврування їх злочинцями з боку політиків та ЗМІ поліція крізь пальці дивилася, як громадяни тягнуть брезентові мішки у кожен капітолій, кожну будівлю суду, міської ради, в кожну адміністративну будівлю коледжу. Того ранку поліція знала, що дзвінки з повідомленнями про пожежі та вбивства слугуватимуть лише наживкою, принадою, щоб притягнути ЗМІ в засідку.

Щороку виборців і платників податків убивали злочинці. Поліцейських убивали злочинці. Цього року злочини вишукуватимуть законодавців.

Участь у Виправному дні викреслювала всі кримінальні звинувачення й ордери Бінґа з Естебаном. Вона також анульовувала борг за навчання Джамала.

Заблудлі мішені, звісно, доводилося ловити в аварійних пожежних виходах, на паркінгах, під припаркованими машинами, де вони, зіщулившись, плакали. Інші ховалися за замкненими дверима кабінетів, які доводилося пробивати пожежними сокирами. Навіть із цими заблудлими вівцями старий режим знищать до настання ланчу.

Спали на думку слова колишнього викладача. Якось давно один професор читав Джамалові лекції. Професор Бролі розповідав про культуру елліністичних греків, як вони цінували комедію понад усе театральне мистецтво. Їхні комедійні вистави чисельно в рази перевищували трагедії, оскільки вони вважали, що всі людські прагнення здаються банальними й сміховинними для богів, які спостерігають згори. Боги вважали людство неймовірно смішним.

Але коли християнська культура витіснила греків, християни знищили більшість комедій. Трагічні історії підсилювали християнські переконання, тож церква зберегла «Царя Едіпа», «Медею» та «Прометея закутого» і знищила все, що не оспівувало церковні ідеали страждання і мучеництва.

Для стародавніх греків абсурд був глибший, ніж трагедія. Це засіло в його голові, коли Джамал дивився вниз, наче ті боги Олімпу.

Під перилами глядацької галереї, верескливий, багатолюдний карнавал поранених і осліплених політиків, цирк плаксивих, метушливих, багатих і впливових, цих удушених кров’ю, конвульсивних клоунів був вершиною людської дурості. Смішно було дивитися, як вони кидалися вперед, намагалися зібрати повні руки власних вивалених смердючих нутрощів. Бліді долоні тримали мізки, що витікали з розтрощених черепів. Це були ті самі конторні бюрократи, які кілька секунд тому проголосували за те, щоб відправити його і всіх його друзів на схожу долю.

Коли Джамал убивав мішень за мішенню, освічуючи дулом чергового старигана, йому от що спало на думку. Цей професор Бролі на антропології пояснював одну теорію стосовно гумору в падінні на сідниці. Комічних трюків, у яких хтось спотикається і несподівано падає. Тих частинок незграбної фізичної комедії. Як стверджують антропологи, ми сміємося через якийсь доісторичний рефлекс.

Коли примітивний чоловік був жертвою, коли він зі своїм плем’ям біг нажаханий від шаблезубого тигра чи ще чогось такого, того, хто падав, з’їдали. Для всіх інших його смерть виявлялася значним полегшенням. На думку Бролі, весь гумор виникає від уникнення смерті.

Роками Джамал ходив у постійному страху. Ще до того, як він потрапив на… не на призов, вони з друзями називали це потрапити на смерть… ще до того, як думка про нову світову війну замаячіла на горизонті… він знав, що помре молодим. Зґвалтований нервово-паралітичним газом у битві.

Натомість відсьогодні й надалі він сам став шаблезубим тигром.

Біль у вказівному пальці значив для Бінґа більше, ніж розораний кулями старий, що повз брудним мармуром унизу. Звук пострілу рушниці турбував його більше, ніж їхні крики. Віддача приклада рушниці в плече завдавала більше болю, ніж розстріляні в гімно політичні брахмани, які намагалися видряпатись одне на одного за ще однією миттю життя.

Він разом із іншими членами роду стояв у галереї, у виграшній позиції, яку вони зайняли і з якої знімали тижнями. Вони знали кожен шлях утечі, яким мішень може скористатися. Вони зайняли позиції, щоб обстріляти будь-яку перешкоду на поверсі нижче.

Крики все полегшили. Від криків Бінґ ненавидів їх іще більше, якщо це взагалі було можливо, цих старих леді та чоловіків, які не вміли говорити правду. Кожне їхнє речення було ухильне, обмежене й умовне. Ці крики були першим чесним звуком, що виривався з їхніх ротів за період зрілості.

Ну й вид: багаті старі чоловіки б’ються і штовхаються, лізуть одне на іншого, щоб дістатися безпечного місця.

Вони кинулися в один бік, ніби панічні товсті коти. Боролися, збивалися в купу перед замкнутими дверима. Вони купчилися і плакали під столами. Замість шоломів вони розкривали товсті томи законодавства і накривали собі ними голови. Це допомогло Бінґові уявити масовий загін та вбивство слабких диких тварин. Одне відео обійшло членів його племені. Там показували дельфінів, яких загнали у сітку і забивали, поки вода не оберталася на криваву піну. Ця слизька, судомна маса мертвих та майже мертвих, Бінґові було важче дивитися на смерть гарних дельфінів, ніж костюмованих політиків. В Інтернеті він дивився, як диких кролів заганяють в обгороджені майданчики, здоровенні стрибучі хвилі кролів кидаються в один бік, тоді в інший, поки чоловіки ходять між ними і розбивають черепи металевими молотками. Бінґ дивився відео з кенгуру і тюленятами. Відстріл законодавців був нічим порівняно із забиттям маленьких дитинчат гренландських тюленів.

Віддача приклада рушниці гупала Бінґа в плече так, що біль розпалював його гнів і змушував націлюватися на кожну ознаку руху в приміщенні внизу.

Ці перестрілки відбулися під благословенням поліції. Бо поліцією вже пожертвували заради політичної коректності. І масовому винищенню молоді вдалося запобігти, позбавившись відносно невеликого числа тих, хто вже стояв однією ногою в могилі, хто вже виростив дітей і кого вшановували.

Судові зали, палати засідань та знімальні групи на місцях подій, лекційні зали — все це смерділо пістолетним димом і розбризканим гімном.

Уже коли снайпери дали дозвіл, збирачі вийшли до мертвих. Тут одне нібито мертве тіло закричало від дотику ножа, і виявилося, що одна з мішеней прикидалася мертвою. Тоді Бінґа покликали спуститися з галереї, і мішень пищала так боягузливо, що приємно було подарувати їй смерть.

Усе сталося надто швидко, щоб обдумувати. Щось рухалося, і Чарлі натискав на гачок. Прикутий до місця. Очі шукали рух. Переміщення по сітківці. Щось живе. Кожне ворушіння, здавалося, оминає його мозок, свідомість і заганяє в стан трансу, як під час відеоігор, як собаку, що спостерігає за білкою, чи кота, що чатує біля мишачої нори, чи як його батю на березі річки, коли той дивився на один і той же червоно-синій рибальський поплавок у воді, очікуючи, коли клюне форель.

Цей транс давав йому змогу не думати про те, що, без сумніву, відбувається з його мамою і татом у цю ж мить.

Усе, що міг, він уже обдумав давно. Десь у глибинах душі Чарлі розмірковував над причинами, чому він бере в цьому участь. Він утратив віру в усі звичайні, поступові методи самовдосконалення. Після цілого життя дописів у блог і запису на відео кожного свого руху та емоцій для соціальних мереж він зіткнувся лише з виснаженням ідентичності. Не залишилося жодних свіжих стартів. Він так ретельно створював свій бренд. Задокументовував себе для нащадків. Не було жодного рубежу, де Інтернет ще не розповів світові про нього, з часу, коли він уперше навчився користуватися клавіатурою.

Виправний день дасть йому новий початок. Спрацює це чи ні, зате стане радикальною зміною. Він або помре, або опиниться у в’язниці, або стане героєм революції, але всі ці ролі — це вдосконалення веселого-сумного, безнадійного-полохливого звичайного чма, який для онлайн-світу старіє, росте, але ніким, по суті, не стає.

Стримуючи істеричний сміх, він мочив багатих чоловіків та заможних старих жінок, зупиняючись, лише щоб перезарядитися. Чарлі взявся убивати в потилицю. Вхід кулі у верхівку хребта і наскрізна рана через верескливий рот. Виходить не так чисто. Він знав, що протеїн — це крута хуйня, клей, що прилипає до всього. Розпори тіло пополам своїм АК, і твоєму родові все одно доведеться відшкрябувати шматки.

Глибоко всередині його щось наповнювало. Якесь відчуття. Щось грандіозне. Єдиним вдалим для цього словом було «вдоволення». Вперше в житті йому не потрібно було перейматися призовом. Він ніколи особливо не задумувався над майбутнім, бо призов чи ядерна війна постійно були десь там на горизонті. Здавалося неминучим, що після настання повноліття він помре. Але тут він уперше усвідомив, що може бачити якесь інше майбутнє. Відтепер і надалі він отримав якийсь контроль.

Усе життя його навчали, що чоловіки — це захисники й охоронці і що найблагородніша доля, яка може йому випасти, — це померти заради порятунку чужого життя. Якщо гумор звідкись і береться, то він виростає з величезного відчуття полегшення. Чарлі відчував радість, тому що вперше смерть опинилася десь поза ним.

Сцена внизу була настільки гидка, наскільки щось узагалі може бути гидким. Кривава, наскільки взагалі щось може бути кривавим. Та це не найгірше, що могло статися.

Згідно з книгою Талбота, історія ніколи не знатиме своєї найбільшої помилки, бо не залишиться нікого, щоб її записати. Дійство перед ним скидалося на криваву баню, та воно, найімовірніше, запобігло ядерній війні. Глобальному голодові. Пандемії, що стерла б із лиця Землі мільярди.

Усе життя Чарлі говорили, що він і всі інші його породи — це злі патріархальні гнобителі, ненависники, які колонізували всю планету і поневолили благородних дикунів з раю Руссо[125]. Спасибі вам, науковці. Чарлі може з цим жити. З ярликом «гірший за Гітлера». Сьогодні він дав людям докази, що вони мали рацію.

Це було як у тих історіях у новинах, коли брали інтерв’ю в сусідів та давніх найкращих приятелів серійних убивць, і всі клялися, що вбивця був звичайний, приязний, найкращий чувачок у світі. Після Виправного дня світ дізнається нову правду про «Чарліхорошогохлопця144».

Він утомився від вивчення історії. Він хотів нею стати. Чарлі хотів, щоб історією майбутнього був він сам.

Сенатор Деніелс нерухомо лежав серед мертвих колег. Він зарився і заповз між свинцевих трупів, поки їхня кров не просякла його пошитий на замовлення костюм. Він був серед перших, хто сховався, і розстріляні хиталися, спотикаючись і перекидаючись, падали поряд і просто на нього. Він відчував посмикування і дрібні удари, коли життя виходило з тіл. Їхня кров пофарбувала його волосся, прибила його до голови і заліпила очі. Кров тісно приклеїла штани йому до шкіри худих ніг і обплела пальці. Його дихання перетворилося на швидкі неглибокі пошмигування кролика, що прикидається мертвим. Він лежав долілиць на руках, щоб приховати, як вони тремтять.

Постріли припинилися. Крики також. Голоси рухалися приміщенням — слова чоловіків і напружені зітхання. Вага на його спині піднімалась і зникала. Тіло поруч відтягували геть. Чиясь долоня схопила його за передпліччя, і Деніелс відчув, як його перевертають горілиць. Дихання спинилося, коли він дозволив потягнути себе за руку, юзом по кам’яній підлозі, слизькій від крові. Долоня відпустила, його рука покірно впала, і він продовжив не дихати. Лежав, завмерши від шоку, стікаючи потом під маскою з крові, налякане тремтіння його би зрадило.

Пальці стиснули його вухо, і зазубрена агонія вп’ялася йому в голову, де верхівка вуха кріпилася до скальпа. Сенатор закричав, роздираючи залиплі повіки і склеєні губи.

Пальці відпустили вухо. Над ним стояв чоловік, дикун, убраний у камуфляжний фартух із нагрудником і з мисливським ножем у руці. Чорнороб із барбекю минулої ночі. Його затягнута в латексну рукавичку рука була вимазана червоним, але не соусом барбекю. Їхні погляди на мить зустрілися, зелені очі, повні здивування.

Деніелс благально прошепотів:

— Будь ласка, — молячи про співчуття, щоб дикун пішов далі й залишив його серед мертвих. Сльози бризнули йому з очей і омили обличчя двома чистими струмками.

Натомість чоловік повернув голову в бік інших голосів і гукнув:

— У мене тут один живий!

Викритий Деніелс спробував сісти. Навколо нього схожі скривавлені дикуни попіднімали голови, бродячи навколо мертвих. Купи і кучугури тіл, половин тіл, безголових тіл і столів, розтрощених на друзки. Дикун поблизу стискав щось криваве в пальцях, а тоді запхав це собі в кишеню на стегні. Той інший чоловік відповів:

— Давай його до решти, — і своїм мисливським ножем, з якого скрапувала кров, чоловік показав у інший бік палати.

Там купка заплаканих чоловіків сиділа навпочіпки біля стіни. Лисі й пузаті. Скелети й сутулі. Як і він, то були старі чоловіки, просяклі чужою кров’ю.

Третій дикун, за кілька кроків віддалік, схилився і краяв когось ножем. Він підняв щось невеличке, за чим потягнулася тонка спіралька дроту. За дротом піднялася невеличка коробочка. Коли дріт і коробочка впали, Деніелс зрозумів, що то був слуховий апарат. А в руці чоловік стискав відрізане вухо, яке потім запхав собі в задню кишеню.