Вогненний водоспад

“Я пишу Вам тому, що Вам, як фантастові, найлегше повірити у той незвичайний випадок, який стався зі мною торік улітку. Я працюю трактористом. Цим вже все сказано про мою професію, у поясненнях нема потреби.

Якось уранці, здається, дев’ятого вересня, я мав з’їздити в місто. Прокинувся о четвертій ранку, нашвидкуруч поснідав, сів на велосипед і поїхав. Спершу дорога йшла лісом, та кілометрів за два ліс скінчився, і потяглися наші поля. Саме цю відкриту ділянку я й хотів проїхати за ранкової прохолоди.

День обіцяв бути спекотним. На голубому небі не видно було ані хмаринки. Немовби всю землю було накрито блакитною чашею. Тиша незвичайна. Тільки й чутно було щебіт розбурканих птахів та шурхотіння велосипедних шин по зарослому травою путівцю.

І раптом ніби гарматний постріл несподівано почувся неподалік. Щось промайнуло зовсім поруч зі мною і врізалось у путівець метрів за двадцять від мене, здійнявши клуби пилюки. Спершу я розгубився з несподіванки. Потім скочив з велосипеда і, поклавши його на землю, кинувся до хмарини пилюки, що осідала.

Я розгріб руками землю й намацав невеликий круглий предмет. Він був ще гарячий і обпікав пальці. Мені все зразу стало ясно. Метеорит! Невеликий гість із космосу впав трохи не на голову мені. Він лишив на дорозі неглибоку борозну, притрусив пилюкою траву і перевернув шар свіжої землі.

В самому падінні метеорита нічого особливого не було. Та я вирішив написати Вам листа, щоб розповісти про його чудові властивості і про те, що сталося далі.

Метеорит був зовсім чорний, об’єм мав як три сірникові коробки. За формою — майже правильна куля, наче бритвою зрізана з одного боку. Його поверхня виблискувала, мов полірована. Моє обличчя відбивалося в ньому, як у кривому свічаді.

Головні дивні властивості метеорита виявилися пізніш. Я повернувся з міста серед дня й став розглядати камінь пильніше, через збільшувальне скло. Сонячне проміння падало через відчинене вікно на стіл, яскраво освітлюючи чорний камінь. Скільки я не вдивлявся в його поліровану поверхню, не зміг помітити жодної, бодай найменшої тріщини. Він був зовсім монолітним, цей маленький важкий предмет.

Я навів збільшувальне скло на його поверхню і сфокусував промені. Диск сонця, зменшений у багато разів, заяскравів на його блискучій поверхні маленькою цяткою, що сліпила очі. Мені хотілося перевірити, чи не плавитиметься ця речовина під час нагрівання. На тому місці, де була сонячна пляма, на камені з’явився невеликий горбик.

Здавалося, що камінь увібрав сонячне проміння і перетворив його на свою дивну чорну речовину. Раніш я ніколи не чув, щоб каміння росло під дією світла.

За півгодини на камені був уже не горбок, а чорна гілочка завдовжки трохи більше сантиметра! Вона була вся нерівна, у патьоках і напливах, як гілка старої тополі. З години на годину вона все видовжувалась. Я наводив промінь сонця то на один її бік, то на другий і змусив гілочку подвоїтись на кінці. Тепер цей чорний відросток ще більше нагадував живу гілочку.

В моєму житті це було перше, а може, й останнє наукове відкриття. У мене був камінь, про який, як я з’ясував, не повідомлялося навіть у книжках!

Зрештою я зрозумів, що мене схвилював не так сам факт падіння метеорита, як його незвичайна здатність рости під дією сонячних променів. У мене якось не вкладалося в голові, що невідчутні на дотик промені світла можуть раптом перетворюватись на відчутну дуже міцну чорну речовину.

Довго я намагався відшукати яке-небудь схоже явище в природі, але так і не знайшов.

Та, можливо, мій камінь не просто камінь, а уламок рослини з якоїсь далекої зруйнованої планети? Можливо, там, на її поверхні, росли непроглядні ліси з деревами з чорного каменю?

Під ранок, провертівшись усю ніч з боку на бік, я чітко сформулював два найнеясніших для себе питання: чи матеріальне світло і як рослини використовують його для свого росту? Я зважився поговорити з головним інженером і з нашим агрономом.

Я схопився якомога раніше і зустрів нашого головного інженера біля його домівки. На моє щастя, він теж вийшов раніше.

— Чатуєш? — розсміявся він. — Певне, знову щодо пального чи по запчастини прийшов?

— Та ні, інше…

— Що ж саме? Кажи прямо. Поговоримо відверто. Тільки без усяких там вигадок, без підходів. Не люблю цього! Давай просто до діла!

“Ну, що ж, до діла, так до діла, — подумав я. — Ще краще!” І просто напрямки спитав його:

— Семене Семеновичу, як по-вашому, чи матеріальне світло?

Головний інженер навіть зупинився від несподіванки, насупився й недовірливо оглянув мене з ніг до голови швидким поглядом.

— Яке світло?

— Ну, звичайне, сонячне, наприклад?

— Я ж просив тебе починати розмову без підходів. От манера починати від Адама! Кажи, чого тобі треба?

— А я й кажу без усякого Адама. Мені цікаво знати, чи матеріальне світло? Вчора з вечора засіла ця думка в голові, ніч погано спав, усе думав. Вирішив поговорити з вами. Ви не подумайте, я без усякої задньої думки!

Здається, головний інженер почав вірити, що я не жартую, але питання було надто незвичним і несподіваним.

— Що ж воно від бога, по-твоєму? Звичайно, матеріальне!

— Мені також здається, що матеріальне, от тільки якась незвичайна в нього матерія. Ось камінь — це справді матерія, його й помацати, й потримати можна в руках! А світло, воно якесь не таке… Не відчутне на дотик…

— А ти знаєш, як Ленін визначив матерію? — інженер навіть поморщився, намагаючись якнайточніше згадати ленінське формулювання. — “Філософська категорія для визначення об’єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Розумієш?

Я про всяк випадок ствердно кивнув головою.

— Світло є об’єктивна реальність, що існує незалежно від нашої свідомості. Ми лише відчуваємо його своїми органами чуттів постільки, поскільки можемо.

— Зрозумів. Тепер зрозумів.

— Ну, ось і все! Отже, світло — матерія й ніщо інше! Так і вважай надалі!

Тепер усе стало на місце. Оскільки світло матеріальне, то мені здавалося вже менш дивним, що воно перетворюється в моєму чорному камені на речовину. Просто матерія з однієї форми переходить в іншу форму.

Того ж дня я вибрав час для розмови й з агрономом. З ним ми зустрілися просто в полі. Я зупинив свого трактора й зіскочив на землю. Почати розмову після декількох звичайних фраз було зовсім не важко.

— Усе ніяк не зберуся спитати вас, як рослини використовують світло для свого росту.

— Щось ти занадто шкільне питання поставив мені, — усміхнувся агроном. — Ти ж про фотосинтез чув, напевне?

— Чути-то я чув, але забув.

— То я тобі коротко нагадаю основне. Рослини переробляють під дією світла вуглець, що є в повітрі, й воду на органічні речовини. Енергія сонячного світла перетворюється рослинами на хімічну. Це найосновніше…

Агроном далі довго розповідав мені про фотосинтез, а я кивав йому головою тільки з ввічливості. Він у нас любить побалакати!

Ні, те, що відбувалося в метеориті, зовсім не було схоже на фотосинтез. Мені здалося, що камінь ріс не за рахунок води й вуглецю, а саме за рахунок засвоєння світла. Я вирішив перевірити це в експериментальний спосіб. Ідея досліду була напрочуд простою.

Я поклав камінь на порцелянову тарілку, накрив його скляною банкою, а краї залив воском. Для ще надійнішої герметизації я налив у тарілку поверх воску шар води. Камінь було ізольовано від зовнішнього середовища надійно. До нього не було доступу повітря.

Через скло банки я навів збільшувачем на поверхню метеорита сонячне проміння. Якби для росту каменя потрібні були вуглець і вода, як для росту рослин, то мій камінь анітрохи не виріс би в замкненому просторі.

Приладнати поруч із банкою збільшувальне скло й навести сонячне проміння було справою кількох хвилин. Минула година, і я одержав точну відповідь на питання, яке мене схвилювало. Камінь ріс у замкненому об’ємі!

На кілька днів я облишив свій камінь. Зрання до вечора сидів у районній бібліотеці і перечитав усе, що там було про будову речовини та про перетворення енергії з одного виду в інший.

Я уявив собі метеорит до його падіння на поверхню Землі. Він линув у космосі відкілясь з невідомих глибин у напрямку до Сонця. Промені зірок безперервно, кожну мить, кожну секунду освітлювали його поверхню, И він увесь час ріс, ріс протягом усього свого довгого польоту, безперервно вбираючи в себе матерію, що ринула до нього з усіх сторін Всесвіту. Кожна, навіть найдальша, зірочка простягала до нього свій тоненький, ледве відчутний промінь.

Що б зробилося з цим уламком далекої зірки, коли б він не впав на поверхню Землі, а пролетів би повз наше Сонце та летів собі далі? Напевно, через декілька мільйонів років це був би вже не шматочок речовини, а велетенська брила, завбільшки, можливо, як наша планета.

Тиск всередині цього громаддя безперервно зростав би. Врешті-решт цей гігант досяг би таких розмірів, що його чорна речовина стала б плавитися в центрі від того, що на неї тиснули б горішні шари. Створилися б нові хімічні сполуки, змінилися б електронні оболонки атомів, невідома зоряна речовина поступово перетворювалася б у звичні для нас сполуки. Можливо, минули б ще сотні тисячоліть, і планета розплавилася б уся — від центра до самої поверхні. Колосальна енергія, накопичена в речовині, прагнула б вивільнитись, вирватись назовні.

У Всесвіті спалахнула б нова зірка, а мільярди її уламків, що перетворюють світло в речовину, стали б основою для створення нових планет і зірок. Можливо, деякі з них полинули б до інших галактик і через багато мільйонів років запалали б там зірками.

А що ж далі? Поміркуйте самі. Адже Всесвіт існує безконечно і безконечно існуватиме. Що це означає? Тільки те, що зірки й галактики не існували б, коли б матерія не перетворювалася із світла в речовину.

Так, так, так! Саме такого висновку я дійшов. У розвиткові галактик обов’язково повинно відбуватися перетворення світла й інших електромагнітних випромінювань на речовину. Інакше просто не могла б існувати речовина.

Отже, я дійшов висновку, що у Всесвіті відбувається безперервний замкнений цикл перетворення матерії. Перше перетворення, перша половина циклу всім добре відома. Друга ж відбувалася в моєму метеориті.

Завдяки цьому циклові навіть найдальші галактики безперервно обмінюються матерією, що поширюється зі швидкістю, яка дорівнює швидкості світла. Цей обмін вічний. Звідси сама собою випливає матеріальна єдність Всесвіту.

Вранці я зіскочив з ліжка й підбіг до столу. Слабенькі промені сонця, як і раніше, освітлювали чорний камінь, що лежав на порцеляновій тарілці під скляною банкою. Придумана мною ізоляція була надійною. За всю ніч у банку не просмокталося ні краплі води.

Чорний уламок зірки з гілочками, що їх я виростив, лежав так само, як я залишив його ввечері. Ні, все це мені не приснилось. Я справді був володарем казкового багатства: на моєму столі під звичайнісінькою скляною банкою лежав шматочок речовини, який міг розростися до об’ємів нашої планети, спалахнути вогненною зорею, долетіти до ядра нашої Галактики й розповісти людям про безліч нерозгаданих таємниць світобудови.

Ні, не мені, простому трактористові, слід було володіти цим скарбом. Є вчені, котрі, дослідивши цей камінь, відкриють такі загадки, про існування яких я й підозри не маю. І я вирішив переслати камінь із детальним описом усього, що було з ним пов’язане, просто до Академії наук.

Мені захотілося лишити собі яку-небудь пам’ять про цю дивну зоряну речовину. Я взяв фотоапарат і зробив кілька знімків свого першого в житті наукового досліду — чорного каменя під скляною банкою, що стояла на тарілці, наповненій водою. Якомога обережніше я потяг за денце банку, притримуючи лівою рукою тарілку з водою. Віск відстав од неї. Утворилася щілина, в яку одразу ж ринула вода…

Те, що відбулося далі, я пам’ятатиму все життя. Тільки-но вода торкнулася каменя, почулося сильне шипіння, банка виповнилась чорним димом. Наступної миті шипіння перейшло в скрегіт і булькання, чорний дим важкими клубами вирвався з-під банки, швидко розповзаючись по всій кімнаті.

Я пожбурив банку геть і, задихаючись від їдкого диму, постарався вихопити свій чорний метеорит з води. Замість великого каменя я намацав на тарілці маленький розпечений шматочок, довкіл якого клекотіла вода. Я схопив його лівою рукою й затис у кулаці. Він обпікав мені руку, але я, зціпивши зуби,

Не розгинав пальців! Я зрозумів, що тримаю в руці маленький шматочок матерії, який дорожчий за всі самоцвіти. Треба було врятувати його будь-що!

Та марно! Камінь пропалив мені шкіру на руці. Від зіткнення з кров’ю він за одну мить перетворився на клуби чорного диму.

Цікаво Вам знати, що сталося далі? Нічого особливого.

Сусіди помітили, що з моєї кімнати валує чорний дим, подумали, що в мене пожежа, і примчали на допомогу. Мене відвезли в лікарню. Опік на лівій руці затягнувся навдивовижу швидко. За тиждень я знову міг повернутись на роботу.

Коли мої знайомі й сусіди просять розповісти, чому з моєї кімнати того ранку йшов чорний дим, я розповідаю їм усе те, що написав Вам”.

Так закінчувався цей лист. Я виразно уявив собі його автора — тракториста, до рук якого потрапив незвичайний камінь. Безперечно, він знав замало для того, щоб розгадати таємниці цієї дивної речовини. Та зате в ньому прокинувся справжній дослідник, який у простому горбику, що виріс під дією світла на поверхні каменя, уздрів долю всієї світобудови, вічність матерії, безперервний, всеохопливий коловорот життя, його першоджерела й циклічність.

Він не побоявся висунути нової сміливої гіпотези про походження й розвиток небесних тіл та систем за рахунок безперервного процесу перетворення світла в речовину й навпаки.

У міжзоряному просторі зустрічаються поодинокі атоми речовини. Можливо, саме на них, як на центрах кристалізації, й відбувається перетворення фотонів на речовину? Може, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттями, мільярди літ підряд триває цей дивовижний процес. Із світла утворюються туманності, що потім згущуються, перетворюються на зорі, притягують до себе сусідні туманності, створюють з них планети й крутяться разом з ними у вічному танку, без якого немислима сама матерія.

Ви спитаєте: “А звідки у міжзоряному просторі беруться ті поодинокі атоми речовини, які виступають потім центрами кристалізації світла?”. Окремі атоми завжди наявні у міжзоряному просторі. Так за даними голландського фізика Ван де Хюдста з ядра нашої Галактики відбувається потужне витікання атомів водню зі швидкістю близько п’ятдесяти кілометрів на секунду. Потужність витікання така, що за мільйони років в усіх напрямках може бути викинута маса близько сотень тисяч мас Сонця. Одне тільки наше Сонце за добу зменшує свою масу за рахунок випромінювання на триста шістдесят мільярдів тонн!

Отже, лише в нашій Галактиці щодоби перетворюється на речовину енергія, еквівалентна мільярдам тонн зоряної речовини…

На багато які роздуми наводить лист цієї вдумливої людини, котра, перш ніж написати його, напевне прочитати немало книжок.