Вогненний водоспад

Я був півроку у відрядженні на півночі в таких місцях, куди листи йдуть дуже довго і новини, які повідомляються в них, стають за час, доки надійдуть, давно минулими, забутими подіями. Ні, я не повідомляв друзям своїх дальніх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижані тороси, на північні сяйва, на курні вулкани і на північних оленів, начинений по саму зав’язку новими враженнями, у пальті з тюленячого хутра, в пижиковій шапці, з моржевим іклом у валізі, я повернувся до Москви.

Мені було про що розповісти своїм московським друзям, більшість з яких веселкові стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од морозива. Багато хто з них з повагою дивився на гладеньке з переливами тюленяче хутро мого пальта і жваво цікавився цингою та проблемами освоєння суворого північного краю. Мені це давало втіху. Я відчував себе джеклондонським героєм.

У неділю настала черга зайти до приятеля-астронома Віктора Подилова. Мені відчинила двері його восьмирічна дочка Аллочка.

— Дядьо Володя приїхав! — загукала вона. — Мамо, мамо! Дядьо Володя приїхав!

— Володя! — щиро зраділа Вікторова дружина Віра. — Полярник наш! Куди ж ти запропастився? Заходь, заходь! Будемо разом обідати!

— Віктор удома?

Дивно. Моє запитання чомусь знітило Вікторову жінку. Віра зам’ялася, не знаючи, що відповідати. В розмову втрутилася Аллочка. Із серйозним виглядом вона заявила:

— Наш татко на Марсі.

— Де?

— На Марсі. Планета є така. Далеко, далеко. Татко обіцяв привезти мені звідти марсіянського ведмедика!

— Аллочко! — перепинила її Віра. — Хіба я тобі дозволяла це казати. Йди до себе і грайся!

Віра провела мене в сусідню кімнату і щільно зачинила за собою двері. Ми залишились удвох.

— Як з’їздив? — запитала вона.

— Нічого! — відмахнувся я. В мене зникло усяке бажання розповідати про себе. — Скажи мені правду, де Віктор?

Віра чомусь поглянула на великого годинника, що стояв у кутку кімнати. Він показував без чверті другу.

— Він на Марсі. В експедиції. Недавно щасливо приземлилися. Правильніше примарсіянились.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Але ж про цей запуск немовби нічого не повідомлялось!

— Про такі запуски й не повідомляється…

— Що він там робить?

— Перевіряє гіпотезу професора Лебединського.

— Яку ще гіпотезу?

— 1956 року професор Лебединський висловив нову, оригінальну думку про цю планету. Він вважає, що Марс зовсім не безводна пустеля, як гадали раніш. За його розрахунками, на Марсі має бути досить багато води, тільки у вигляді криги, занесеної пісками марсіянських пустель. Це поклади підгрунтової криги. її товща не однакова. На екваторі — півкілометра, а біля полюсів — близько двох кілометрів. Під товстим шаром криги вода не замерзає. Там, у глибині, схований від очей океан Марса.

— А як же ця гіпотеза пояснює знамениті канали? Адже їх спостерігають у телескопи, отже, вони існують. У кризі рити їх немовби нема нащо…

— Гіпотеза Лебединського пояснює не тільки канали, але й цирки, від яких вони розходяться в усі боки. На його думку, загадкові канали — це всього лишень гігантські тріщини в кризі. Вони могли утворитися, наприклад, під час падіння на поверхню планети великих метеоритів. У тім місці, де впав метеорит, утворюється величезна вирва-цирк, а від неї в усі боки розбігаються тріщини-канали, дуже прямолінійні, якраз такі, якими й повинні бути в кризі, і саме такі, які вони й є насправді…

Вітько, Марс, пісок пустель, гіпотеза професора Лебединського, велетенські товщі криги й марсіянське ведмежатко — водоспад приголомшливих новин упав на мене! Я не міг одразу повірити. Думки плуталися, перескакуючи з одного на інше.

— Як Віктор потрапив туди?

— Він захворів гіпотезою Лебединського Почав опрацьовувати її… Ти ж знаєш Віктора — він трохи одержимий. Якщо якась-от думка засіла у нього в голові, то її неможливо вибити звідти. Я стала помічати, що навіть коли він вечорами сидів зі мною й Аллочкою, в думках він уже не був з нами. Душею він був там, на далекій холодній планеті… Я навіть ревнувала його до цієї його другої, невидимої мені жительки, що її останніми роками я відчувала постійно. Видно, екзальтованим жінкам таких людей, як мій Віктор, на роду написана неспокійна доля…

— Він щось уже повідомляв з Марса?

— Так. Гіпотеза професора Лебединського підтвердилася. Загадкові канали Марса справді виявилися грандіозними тріщинами в шарі вічної криги. Надгігантські метеорити, від ударів яких могли б утворитися такі розломи, падають на Марс не частіше одного разу за десять тисяч років. Не чекати ж стільки часу! Віктор з товаришами вирішили імітувати зіткнення з великим метеоритом. Вони знайшли гладеньке крижане поле, що простягається до самого горизонту, заклали потужний заряд вибухової речовини і зробили вибух. Утворився досить великий цирк, від якого в різні боки розбіглися три “канали”, що добре помітні в телескоп із Землі. Цим вибухом вони поховали легенду про штучне походження “каналів” Марса…

— Чудово! Та невже ці канали чи тріщини існують вічно?

— Не всі. Деякі оплавляються, іноді беруться зверху шкуринкою криги, але при найменшому землетрусі, правильніше, при найменшому марсотрясінні найбільші з них, що йдуть у глибину на сотні метрів, лускаються знову… Під час дослідження тріщин загинув Фролов.

— Хто?

— Фролов. Один з чотирьох членів їхньої експедиції. Чудовий хлопець. Компанійський, життєрадісний… Якось вони наштовхнулися на дивну смугу низькорослої коряжистої марсіянської рослинності. Такі оази завжди зустрічаються вздовж тріщин. Там тепліш. Але біля цієї оази тріщин не було, їх це й зацікавило. Вони декілька днів досліджували оазу.

Було холодно навіть у скафандрах. Часом морозяний ураган налітав з такою силою, що доводилося падати долілиць у сніг і лежати так декілька годин підряд, перечікуючи негоду. Підводитися у таких випадках надаремне — вітер звалить з ніг, покотить людину, мовби перекотиполе, й розіб’є об камінь. Годинами лежати холодно. Лютий мороз пропікає крізь скафандр і пощипує тіло, постійно сковуючи його холодом. Врятовує лише нагрівання скафандра. Одного разу, коли вони лежали так і дивилися, як над головами нуртує “біла відьма”, — так вони прозвали снігів ураган, — пролунав вибух. Його гуркіт заглушив навіть виття й свистіння “білої відьми”. Й тут же вони почули в навушниках голос Фролова: “Хлопці, це луснув шар криги над тріщиною! Я лежу на самому її краю!”. У відповідь троє закричали на все горло: “Тримайся, Євгенку! Тримайсь! Відповзай убік!”.

Більше вони не бачили Євгена Фролова й не чули його голосу. Коли “біла відьма” затихла і сонце скупим промінням знов освітило оазу, вони обдивилися тріщину. Вона була широкою і йшла в глибину, наскільки сягав зір. Знизу підіймався негустий туман. Вони спустилися туди. Спустилися всупереч усім заборонам та інструкціям. На глибині шестисот метрів під віковим шаром криги хлюпотіла вода. Вони обшукали кожен виступ, кожну западину в кризі упродовж кількох кілометрів, однак не знайшли нічого. Видно, вода проковтнула їхнього товариша…

— Шкода…

— Таких сміливців завжди шкода, а Євгенка особливо…

Віра зітхнула й вела далі.

— Виявилось, що тріщини, мов гігантські ополонки, відкривають доступ з поверхні планети до незамерзаючого, вічно теплого океану…

— Він населений?

— Так. Крижані стіни тріщин пориті там, на великій глибині, химерними печерами і гротами. Коли в крижаний каньйон пробивається зверху проміння сонця, льодові печери відсвічують алмазним блиском своїх прозорих стін. На кригу з води вилазять пухнасті кумедні звірки з пташиними дзьобами замість зубів. Вони зовсім не бояться людей, дозволяють брати себе на руки і з задоволенням їдять з долоні земний хліб. Віктор жартома називає їх марсіянськими ведмежатками. Вони дуже рухливі в воді. На крижаних мілинах вони полюють на дрібних рачків, подібних до земних креветок, і на невеликих рибинок, що світяться.

— Про це ведмежатко й говорила Аллочка?

— Так.

— А більших тварин там немає?

— Якось вони бачили дуже велику істоту, що вмерзла у прозору глибінь криги. Істота була чорного кольору з головою й хвостом земного дельфіна, але з лапами замість черевних плавців і значно більших розмірів Видно, цей дельфін викинувся з океану, задихнувся на березі й поступово вмерз у товщу криги.

— Вони вирубали його звідти?

— Ні. Океан був неспокійний. Вздовж тріщини одна за одною прокотилося декілька високих хвиль — видно, відгомони якихось тектонічних процесів — за ними ще й ще, вода в тріщині захлюпотіла, обдаючи крижані береги бризками. Було небезпечно залишатися на слизькій мокрій кризі. Довелося підніматись з тріщини нагору.

— А які ж марсіяни?

— Котрі?

— Ну, як же! Марс, марсіяни — усі звикли до них, всі чекають їхньої появи.

Віра усміхнулася у відповідь своєю чудовою, трохи сумовитою усмішкою.

— А марсіян нема. Холодно там дуже, і “білі відьми” на перешкоді. Ні, марсіян нема на Марсі.

— Прикро.

— Так, вельми прикро. Мовби вночі у степу — йшли, йшли на вогник, а прийшли до порожнього догоряючого багаття, довкіл якого нема ані душі. Жаль, звичайно, та що ж поробиш…

— А тобі не страшно за нього? Я дивлюся на тебе і вражений твоєю мужністю…

— Облиш! — обірвала мене Віра й чомусь знов подивилася на годинник. Була майже рівно друга. Вона розповідала про Віктора усього п’ятнадцять хвилин, а мені здалося, неначе я там разом з ним вже кілька місяців борюся з дикими танцями “білої відьми” і власними руками гладжу пухнасту шерсть довірливих ведмежаток на дні глибоких крижаних тріщин.

— Пробач мені, я мушу глянути, що там робить Аллочка, — сказала Віра і вийшла з кімнати.

Я залишився сам. Тепер мені було соромно згадувати, як я ще вчора ходив у гості до знайомих і дивував їх льодяними торосами, пижиковою шапкою і моржевим іклом. Мені соромно було зізнатися самому собі, що й Віктора з Вірою я хотів здивувати своїми північними оповідями.

Годинник пробив двічі. Мені здалося, що в мене за спиною розчинилися двері в робочий кабінет Віктора. Я обернувся і не повірив власним очам. У дверях стояв Віктор, вдягнений по-домашньому, трохи скуйовджений, усміхнений і явно здивований моєю появою.

— Володько, пропаща душа! Тебе ось мені й бракувало!

Він стиснув мене в обіймах і кілька разів сильно труснув. Я дивився на нього, скільки було сили в моїх очах, не маючи змоги вимовити й слова.

— Ти що, на півночі онімів, чи що? — здивувався Віктор.

— Ти?.. Ти вже повернувся з Марса?

— Повернувся, повернувся! — засміявся він. — А ти звідкіль знаєш про Марс?

— Віра розповіла.

— Розумієш, я “захворів” Марсом, коли дізнався про гіпотезу професора Лебединського. Я так ясно уявив собі Марс, вкритий шаром криги, що сів писати про нього науково-фантастичну повість. Віра читає мій рукопис і, здається, також захопилася ним.

— Отже, Фролов, “біла відьма” й ведмежата — усе це тільки твоя вигадка?

— Фролов — так, а ведмежата й “біла відьма”, хто зна, можливо, вони й насправді існують…

— Навіщо ж Віра морочила мені голову цілих п’ятнадцять хвилин!

— Ти вибач її. Я просив до другої години не впускати до мене нікого. Сказав їй і Аллочці, що я на Марсі. Розумієш, треба вчасно завершити рукопис. З редакції телефонували вже кілька разів, а мене не задовольняють ті місця повісті, де описуються крижані простори Марса. Дається взнаки, що я не був на півночі. Ти не міг би поділитися зі мною своїми враженнями? — Він благально глянув на мене.

Цього разу я дав волю своїй фантазії і з захопленням розповів про тороси, оленів, морози і вулкани.

Віктор, Віра і Аллочка із заздрістю розглядали мою шубу з тюленячого хутра й пижикову шапку. Моржеве ікло я залишив Вікторові на пам’ять — мені набридло тягати такий вантаж. Тепер ікло прикрашає письмовий стіл письменника-фантаста. А повість про Марс вийшла в нього досить цікавою.