Вогненний водоспад

Велетенське місто тягнеться аж до самого обрію. Близькі будівлі видно чітко. Котрі далі, здаються зовсім маленькими і поступово зливаються в білуватій імлі. Над будівлями височать димарі заводів з султанами білого диму. В заводських корпусах працюють тисячі верстатів. Метал, вугілля, нафта, деревина перетворюються тут на сріблясті літаки, красиві автомобілі, поліровані меблі, добротні тканини й кумедні іграшки.

Безперервно крутяться колеса… Колеса залізничних вагонів, що вистукують на стрілках колій, колеса автомобілів, колеса верстатів, колеса літаків. Колеса, колеса, колеса… Життя мчить уперед.

Ось старий сквер. Тінистою алеєю неквапом проходять двоє — юнак і поруч нього дівчина. Вони стиха розмовляють, побравшись за руки. Неподалік їх видно дитячий майданчик, обгороджений зеленим рівно підстриженим чагарником. На піску граються діти. В одного малюка великий смугастий м’яч. Він віддає його матері. Вона тихенько кидає м’яч назад. Але її син не зігнув учасно рученят і не спіймав м’яча. Той покотився по алеї. Маля, непевно переставляючи ноги, біжить за ним. Лякає голубів, що бродили тут. Ті злітають, лопочучи крильми. Малюк задоволений. Він голосно й дзвінко регоче.

Юнак і дівчина стежать за малюком, стиха перемовляючись між собою. Він щось шепоче їй на вухо. Вона зніяковіло гладить його по руці і киває головою у відповідь. В їхньому житті, певно, вивішилось якесь дуже важливе питання. Обоє наближаються до телефонної будки і заходять у неї удвох. їм не тісно. Він набирає якийсь номер.

Лабораторія науково-дослідного інституту. Багато електронних приладів. Вакуумні насоси. Прозорі скляні ковпаки. Люди в білих халатах. Троє схилились над столом. Один із них — літня людина, на вигляд професор, акуратно тримає пінцетом ледве помітний мікроскопічний предмет, до якого лаборанти припаюють тонкі дротики. Це якийсь чутливий елемент. Можливо, напівпровідник. Літній чоловік розтискує пінцет. Тепер мікроскопічний предмет висить у повітрі на тонких дротиках. Включено прилади. У пробірку наливають синьої рідини. Підносять ближче до мікроскопічного предмета, і на екрані одного з приладів світла лінія одразу ж вигинається горбом догори. У пробірку налито червоної рідини — світла лінія прогинається дугою вниз. Професор щось каже своїм асистентам. Він задоволений. Повторює дослід кілька разів.

Дзвонить телефон. Професор бере трубку Слухає. На обличчі з’являється здивування.

— Тепер? Може, ввечері поговоримо? Не надовго? Добре. Підходь до інституту. Я зараз вийду.

Кладе трубку, скидає білий халат. Тихо, по-старечому мимрить собі під ніс:

— Стоїш на порозі відкриття, а тобі заважають його зробити. І хто? Рідний син! Асистенти всміхаються.

Знову дитячий майданчик у сквері. Дівчинка трохи старша бавиться повітряною кулькою, дивиться в небо і раптом гукає:

— Мамо, поглянь, зірочка!

Всі повертаються на її крик. На голубому небі з’явилась сліпуча зірка. Здається, вона шипить, прориваючись крізь повітря.

— Жірочка, — лепече маля із смугастим м’ячем…

Розвантажують баржі. Засмаглі вантажники припиняють роботу. Роблять перерву, дістають загорнуті в газети сніданки. їдять. Раптом один із них, роздягнений до пояса, схоплюється на ноги і, не проковтнувши, голосно й тривожно кричить:

— Хлопці дивіться!

Всі з жахом дивляться в небо.

Юнак із батьком і дівчиною біля білої стіни науково-дослідного інституту. Вони теж помічають зірку.

— Зоря… — всміхаючись, каже дівчина. Професор судорожно обіймає їх обох за плечі. Його обличчя блідне. Воно — цілковитий контраст з усміхненим лицем дівчини.

— Ні! Це падає ракета… — шепоче він. Сонце відкидає їх тіні на білу стіну.

Обличчя перехожих перекошені від жаху. Очі звернені до неба на зірку. Наростає дикий, нестримний рев.

— Ракета! Ракета!.. — це слово переходить у крик, у дикий істеричний крик мільйонів людей.

Раптом сліпучий спалах затьмарює сонце. Вибух! На місці, де щойно була зірка, виростає величезна, схожа на гриб хмара. Вона мчить у височінь, вкриваючись білим туманом. Страхітливий ураган проноситься над містом, знищуючи все на своєму шляху…

У сквері змітає з майданчика дітвору. її разом з грубими деревами, кущами, лавочками ударна хвиля перетворює на порох. Летять стіни будівель, перекинуті автомашини, тролейбуси, дахи будинків, вивернуті з вулиці шматки асфальту, тіла людей, колоди, каміння, якісь незрозумілі уривки й уламки речей. Розлітається біла будівля науково-дослідного інституту. Від нього залишається лише цоколь, на якому відбилися тіні трьох людей, що обнялися…

Панорама небачених руйнувань. До самого обрію замість міста тягнеться купа руїн і суцільне пожарисько. Сонце затягла чорна хмара пилюки. Вулиць нема — їх засипало уламками будівель. Будинки не лише поруйновані, але й перемішані між собою в кашу. Стирчать шматки труб. Рейки. Стовпи. На величезній території жодного цілого будинку, жодної живої душі. Навколо пожежі. На уламки осідає попіл і порох. Полум’я підступає до смугастого м’ячика, який чудом уцілів у цій катастрофі. Оболонка м’ячика зморщується і повільно згоряє. Поряд лежать понівечені, погнуті, зім’яті колеса. Вони перестали крутитись. Життя зупинилось…

У залі спалахнуло світло. Екран погас. Приголомшені картиною небачених руйнувань і лиха, глядачі мовчки залишають невеликий мармуровий зал. Чоловіки виходять строгі, замислені, з суворо нахмуреними бровами. Жінки намагаються триматися поруч з ними. Одна з них тихо шепоче своєму чоловікові:

— Як добре, що все це лише в кіно, що цього не було насправді!

— Так, — коротко відповідає він.

Разом з натовпом глядачів вони вийшли з кінозалу і опинились на вершині високого пагорба. Внизу, під пагорбом, до самого обрію тяглося велетенське місто, а на найвищій частині горба височів великий красивий пам’ятник з білого мармуру. Він зображував чоловіка й жінку, котрі дужими руками ламали навпіл атомну бомбу.

На цоколі пам’ятника було вибито напис:

“Мужнім борцям за мир XX століття, які зберегли вікову цивілізацію й культуру на земній кулі і відвернули ядерну війну.

Вдячні люди комуністичної доби”.

Жінка нахилилась і поклала до підніжжя пам’ятника букет квітів. Зірким поглядом окинула всю скульптурну групу і раптом помітила в небі яскраву зірку. Вона падала прямо на місто.

— Ракета! — скрикнула вона, ще перебуваючи під враженням щойно баченого в кіно.

— Не хвилюйся, — взяв її за лікоть чоловік. — Це вертає експедиція з Сатурна. Вони дотримали свого слова і повернулись у першій половині дві тисячі сто сьомого року.