Вогненний водоспад

Ранок випав чудовий. Анінайменшого вітерця. Море спокійно погойдувалось. Перші промені сонця підмалювали краєчки хмар у золотий колір.

Човен плив по спокійній воді майже безшелесно. Тихо поскрипували кочети.

У човні було троє: професор-іхтіолог Поляков, бухгалтер Никодимов та інженер Берданов. Вони любили плавати під водою Це захоплення й рибальство зблизили їх.

Коли човен відплив від берега, залишивши далеко позаду поодиноких купальників, Берданов одягнув маску. Він натяг на ноги темно-зелені ласти, взяв у руки рушницю і, намагаючись не зчиняти шуму, спустився в воду. Друзям було видно, як упевнено він тримається під водою. Ось він помітив здобич і зник у глибині. Минуло декілька секунд, і Берданов з’явився на поверхні, тримаючи в руках забиту кефаль. Він кинув рибу через борт і, залізши в човен, зняв маску.

— Великий косяк кефалі. Пішов туди, — він показав рукою у відкрите море.

Налягли на весла Десь далеко в небі почувся характерний звук реактивного літака. Всі троє, мов по команді, глянули вгору, але нічого не побачили

— Де ж він? — здивувався Берданов, прислухаючись до свисту реактивних двигунів, що все наростав.

— Бачу! — зрадів Никодимов, показуючи рукою в небо. — Дивіться туди, лівіше!

Справді, в небі показалась невелика срібна цятка. Вона поступово збільшувалась. Скоро можна було розрізнити обриси літака. Він швидко знижувався Літак дивної форми, з довгими трикутними крилами падав хвостом уперед. З двигунів, розташованих у фюзеляжі, зрідка вилітали клуби диму. Почулось кілька різких вихлопів.

— Катастрофа! — вигукнув Никодимов, підхоплюючись на ноги. Від різкого поштовху човен захитався. — Він падає просто на нас!

Це враження виявилось обманливим. Літак знаходився над морем досить далеко від човна. Він наблизився до поверхні води і на мить завмер у повітрі. Очевидно, екіпаж літака намагався витиснути з двигунів усю їхню потужність, щоб запобігти катастрофі. Двигуни відчайдушно ревли, спінюючи струменями вихлопних газів гладеньку поверхню моря. Вода фонтанами злітала й розсипалася на всі боки. Здавалося, море кипить навколо повітряного гіганта. Тепер над поверхнею води було видно лише половину його велетенського фюзеляжу.

Зненацька на літаку заревла сирена. Одразу ж припинили роботу двигуни, і літак пірнув у воду. Море, ліниво хлюпнувши білими гребенями високих хвиль, проковтнуло його. На поверхні зосталось лише гігантське коло білої піни, що, мов саваном, накрила місце катастрофи.

— Мерщій туди! — заспішив Поляков. — Треба рятувати екіпаж. Можливо, вони зуміють залишити літак!

Човен помчав уперед. Від місця загибелі літака друзів відокремлювало декілька кілометрів. Сидячи на кормі, Поляков уважно вдивлявся в далечінь, намагаючись помітити на поверхні людей. Але марно! Лише кілька разів підряд море знову спінилось: з-під води виривались бульбашки повітря.

— Дивно. Дуже дивно… — пробурмотів Поляков.

— Що саме? — спитав Берданов.

— Мене вразив незвичайний вигляд затонулого літака. До самого хвоста трикутне крило. Небачені розміри. Величезна потужність двигунів, які тримали його вертикально над водою. Ця дивна посадка хвостом уперед…

— Посадка? — перепитав Никодимов. — Але ж він упав, а не робив посадку.

— Можливо. А може, й ні. Був би я фантастом, я сказав би, що це не літак…

— А що ж?

— Швидше він схожий на космічний ракетоплан. І зроблений він, я гадаю, не в нас, на земній кулі, а на іншій планеті. Можливо, на Марсі…

Човен підійшов до місця, де впав літак, лише хвилин через сорок. Усі понагинались через борт, уважно вдивляючись у воду. Двигуни літака здійняли хмари мулу, піску і шматків водоростей. Де-не-де на поверхні погойдувались прозоро-голубі медузи й оглушені рибини.

— Нічого не бачу, — розчаровано сказав Берданов, оглядаючись по боках. — Ні літака, ні людей.

— Доведеться пірнати, — мовив Поляков. — Можливо, внизу що-небудь побачимо.

Він швидко натяг маску, рушницю і занурився в воду.

Далеко внизу крізь каламутну товщу води просвічували темні валуни дна. Вгорі, зовсім поряд, бовваніло червоне днище човна і частина зануреної в воду лопаті весла. Поверхня води здавалася срібною, вона відбивала занурені в воду предмети, мов дзеркало.

Просто перед собою Поляков побачив самотню велику кефаль. Здавалося, що рибина зовсім не рухала плавцями і воднораз пливла досить швидко, зрідка змінюючи напрямок.

Раптом кефаль кинулася спочатку вправо, потім вліво і пірнула вглиб. Слідом за нею дуже швидко промчало велике чорне тіло. На спині цього гіганта, що проплив зовсім поряд, Поляков устиг помітити високий вертикальний плавець.

“Акула!” — промайнуло в його голові.

Хижачка кинулась навздогін кефалі і тут же догнала її. Поляков побачив, як на мить розкрилась і стулилась її здоровенна паща. Все сталося за якісь частки секунди. Кров похолола в його жилах, коли риба повернулась до нього мордою. Акула-молот! Один з найбільших підводних хижаків! Чи ж йому, іхтіологові, не впізнати її!.. Від голови в обидва боки йшов характерний горизонтальний виступ. Позад голови на тулубі двоє великих вирячених очей. Зненацька вони спалахнули зеленкуватим котячим світлом. Жах охопив Полякова. Відчайдушно перебираючи ластами, він метнувся до поверхні.

Задихаючись, не в змозі вимовити й слова, він тільки показував рукою у воду Берданову й Никодимову, які тягли його в човен.

— Акула-молот! — не сказав, а видихнув він, зриваючи маску.

— Не може бути! Вони не водяться в Чорному морі! — встиг тільки крикнути Берданов, як на поверхні води, поряд з човном, з’явився гострий плавець і частина спини гігантської риби.

Наляканий Никодимов відсахнувся до другого борту. Човен дуже загойдався. Акула зробила навколо нього коло, потім друге, третє…

— Подивіться на її хвіст! — прошепотів Поляков. — Це не акула. В акул вертикальні хвости, а в цієї горизонтальний, мов у китових.

— Так що ж це?

— Не знаю… Дивно…

Тим часом химерна істота й далі монотонно описувала кола, наче й не збиралася нападати на човен. її мокрий плавець, що виступав із води, відсвічував рожевуватим світлом. Поляков раптом схопив Берданова за руку.

— Мені здається, це не жива істота…

— Що-о?

— Придивіться уважніше…

Плавці і хвіст величезної схожої на веретено істоти були зовсім нерухомі. Вони завмерли в одному положенні. Годі було зрозуміти, як пересувається чудовисько. Нахилившись до води, Поляков почув ледве вловимий шум, ніби поряд із човном працював невеликий моторчик.

— Чуєте? Ця штуковина звідти…

— Звідки?

— З марсіянської ракети, яка сіла в морі.

— Ну, це ви вже занадто!

— Дивіться! Дивіться! — закричав Никодимов, показуючи в море.

З правого боку до човна наближалося ще дві “акули”.

Берданов мигцем подивився на далекий берег: чи можна дістатися плавом? Поляков, зовні спокійний, не відводячи очей стежив за “акулами”. Никодимов сполотнів.

В цю мить одна з “акул” пірнула під човен. Почувся сильний удар, і всі троє сторчма полетіли в воду.

Останнє, що побачив Берданов, було перекошене від жаху й болю обличчя Никодимова: весло, що відлетіло, вдарило його по голові.

…Пірнувши під воду, Берданов побачив поруч себе невиразні обриси “акули”. Хижачка роззявила здоровенну пащу, й він відчув, що вона всмоктує його. Метнувся вбік. Пізно! Щелепи “акули” м’яко стулились у нього на поясі і рвучко втягували його всередину. Ще мить, і вони стулилися в нього над головою. Серце Берданова шалено калатало. Він відчув, що повітря в легенях вистачить всього тільки на декілька секунд. Перед очима попливли червоні кола. Майже непритомніючи, він підвів голову і видихнув повітря. Інстинктивно зробив глибокий вдих…

“Що за чортівня!” — подумав він.

Всередині “акули” було повітря. Ще не вірячи самому собі, він почав дихати швидко й часто, ніби після стрімкого бігу.

Помацав стінки “акули”. Тверді й міцні, мов із металу.

Мимоволі згадалися слова Полякова: “Це не жива істота…”.

Навкруги непроникна темрява. Монотонно гуде невидимий моторчик. Отже, “акула” пливе. Але куди? Згори на обличчя Берданова спустилося щось холодне. Помацав рукою — тонка плівка. Простяг руку вперед — теж плівка. Ззаду — так само. Невидима плівка окутала його з усіх боків. Дихати стало важко. Берданов спробував розірвати плівку руками — не вийшло. Вона була тонка, але міцна.

Минуло декілька хвилин, і в мішку стало душно і жарко.

Він схопив плівку зубами і прокусив у ній невелику дірку. Пальцями розірвав плівку і висунув голову з мішка.

Зненацька він відчув, що корпус “акули” вдарився об щось тверде й за інерцією проскочив уперед. Паща “акули” раптово розтулилась, Берданов помітив перед собою світло і відчув м’який поштовх ззаду, який викинув його через пащу назовні.

Він упав у воду. Тонка плівка заважала рухатись. Борсаючись у воді, намацав дно і став на ноги.

В ту ж мить Берданов відчув, як хтось торкнув його за плече. Позад нього стояв професор Поляков.

— Ну як моя гіпотеза?

— Яка?

— Щодо марсіян. Адже ми на їхньому ракетоплані під водою.

— Ви так гадаєте?

— Певен!

— А де ж Никодимов?

— Не знаю…

— Вас теж… “акула”?

— Угу…

Берданов озирнувся. Вони були в невеликому напівтемному відсіку ракетоплана. На стінах тьмяно просвічували два ілюмінатори. Підлога відсіку була залита на метр водою. Поляков допоміг другові звільнитися від плівки. Зненацька почувся удар по лівому борту.

В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.

— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.

— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.

Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.

Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.

— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди. Обережніше. Тепер йому треба щось підкласти під голову.

Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.

— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…

Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:

— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?

— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.

Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.

— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..

Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.

— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.

Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.

— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.

— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!

Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.

— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!

Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут же завмирав, люк не відкривався.

— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами буде далі.

Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся стеля.

Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала. Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так само несподівано, як і з’явились.

Берданов стрепенувся. Він відчув, що двері люка в сусідній відсік, на які він спирався спиною, повільно відчинялись. Він озирнувся. В щілину між люком і стіною пробивалось світло.

— Гляньте-но, — торкнув він за руку Полякова, показуючи на напівпрочинені двері.

Удвох вони навалились на люк. Він повільно беззвучно відкрився. Очманілі від радощів, вони вскочили в сусідній відсік і спинились на порозі. Другий відсік був яскраво освітлений рівномірним голубим світлом. Води у відсіку не було. Стіни були вкриті рівним шаром білої емалі. Вздовж усього відсіку тяглись рядами, майже торкаючись одна одної, білі високі шафи, зачинені з усіх боків. З правого боку кожної з них було видно невелике скляне вічко.

Поляков не стримався, підійшов до першої шафи і зазирнув крізь вічко всередину.

— Еге! Та це препараторна! Дивіться: механізми розчиняють спійманих риб.

Механічні лапи підхоплювали з бункера одну по одній знахідки акул-роботів і через певні проміжки часу клали їх у велику білу кулю. З неї частина знахідок ішла по правому прозорому трубопроводі, а частина — по лівому. Ось лапи вхопили великого краба з мішка-плівки і понесли його в кулю. За кілька секунд краб, підхоплений струменем води, помчав правим трубопроводом до сусідньої шафи.

— Очевидно, це автоматична куля-аналізатор, — висловив припущення Поляков. — Вона сортує знахідки. Думаю, що тут використано систему електронної пам’яті. Вона порівнює знахідку з усім, що було до неї. Непотрібне чи схоже відкидає, а нові екземпляри віддає в колекцію. Добре придумано! А як чітко працює!

В сусідній шафі краба підхопили чергові двопалі руки і швидко помістили в невеликий ящик. Минуло менше хвилини, і з ящика було вийнято акуратний кубик льоду, всередині якого був краб!

— Ого! Вони його живцем заморозили!

— Причому разом з тією водою, в якій його спіймали, — додав Поляков. — Тепер зрозуміло, чому акули-роботи обтягують плівкою свою здобич. Це дозволяє марсіянам вивчати не лише саму тварину, але й середовище, в якому вона жила.

— Така ж доля чекала й на нас… — здригнувся Берданов.

Зазирнувши до сусідньої шафи, професор Поляков був вражений:

— Оце так колекція!

На полицях шафи в суворому порядку були закріплені кубики льоду, всередині яких знаходились заморожені тварини і риби. Тут були і темні краби, й прозорі креветки, і черепашки. Кілька полиць займали кубики льоду з замороженими рибами. Крізь лід просвічували скумбрії, кефалі, морські скати, ставриди, зеленухи, голка-риба, морські коники, хамса та інші мешканці Чорного моря. При потребі ця шафа могла б умістити навіть і гігантську голубу акулу, якби вона водилася в Чорному морі.

— Молодці марсіяни! — вигукнув професор Поляков. — Скоро вони знатимуть про Чорне море не менше, ніж ми. В такому стані експонати можуть зберігатися сотні років. Поляков пройшов до наступної шафи, зазирнув у вічко і тут же відсахнувся. В холодній глибині шафи на сліпучо-білому столі лежало накрите напівпрозорим покривалом непорушне тіло Никодимова. його неприродно випростані руки й відкинута назад голова були нерухомі, ніс загострився, щоки позападали.

Поляков і Берданов ледве встигли роздивитись його, як стіл з тілом здригнувся й повільно опустився вниз, під підлогу. Зачинились білі стулки. Шафа спорожніла.

— Вони заморозили його як експонат!

— Так чому ж вони не заморозили і нас з вами?

— Можливо, їм потрібен всього лише один екземпляр, а може, наша черга просто не підійшла…

Берданов замислився.

— Тоді нам не обіцяє нічого хорошого зустріч з вашими марсіянами. В цьому відсіку холодильних шаф ми просто повмираємо з голоду, а потім вони перетворять нас на крижані мумії.

— Як врятувати Никодимова? — насупився Поляков.

Друзі обійшли відсік, заглядаючи в усі кутки. Берданов помітив двері, намацав збоку кнопку і натис її. Двері тихо відчинились.

— Професоре! Хутчій сюди! Вони забули відключити керування цими дверима.

Високі пульти керування, пофарбовані в сірий колір, стояли вздовж стін сусіднього приміщення. Від численних кольорових вогників, перемикачів, важільців і кнопок зарябіло в очах. Безшумно зачинились двері.

Інженер Берданов уважно роздивлявся пульти керування.

— Вам ці матові стекла не нагадують телевізійних екранів? Хотів би я знати, навіщо вони тут? — Він подивився на ряди кнопок і натиснув одну з них. Екран одразу ж спалахнув голубим світлом. Відтак на ньому з’явилось кольорове зображення хвостової частини ракетоплана.

— Що ви робите? — розсердився Поляков. — Один необережний рух — і ми злетимо в повітря!

Берданов розсміявся.

— Невже ви думаєте, що вони, здатні здійснити міжпланетний переліт, не змогли завбачити звичайного блокування на випадок неправильного ввімкнення кнопок? Запевняю вас, що це абсолютно немислимо з інженерної точки зору. Не думайте, що марсіяни менш обережні, ніж ми.

— Тоді натисніть другу кнопку!

На екрані з’явилось зображення носової частина ракетоплана. Гігантський, з великим вістрям, що виступало наперед, він нагадував казкового однорога. Ілюмінатори в його носовій частині світилися. Найпевніше, що там і знаходились марсіяни.

— Дивіться… — прошепотів Берданов, не зводячи очей з екрана.

До носової частини ракетоплана наблизилось шість постатей у скафандрах. Вони тягли за собою мережу, наповнену здобиччю.

Біля гострого носа ракетоплана розчинились двері. Один по одному господарі ракетоплана перебралися всередину корабля.

— Помітили? В них по дві ноги й руки, — сказав Поляков. — Бачили?

— Я-то бачив, але й вони бачили, що ми стежимо за ними, — озвався Берданов. — Адже ми з пульта керування включили прожектори ракетоплана.

— Очевидно, за допомогою цих кнопок ми можемо оглянути ракетоплан не лише ззовні, а й зсередини, — висловив припущення Поляков. — Давайте спробуємо…

В цю мить чиясь важка рука лягла на плече Берданова. Він обернувся й закляк від подиву. Перед ним стояв високий марсіянин, одягнений у міцний металевий скафандр. Крізь вузьку прозору щілину в шоломі на Берданова дивились уважні голубі очі.

Першим опам’ятався Поляков.

— Ми звідти, з берега! Одного з нас заморозили тут!

— Стривайте, професоре, — перебив його Берданов. — Таж вони не розуміють нас..

Він показав марсіянинові три пальці. Той здивовано подивився на нього і заперечно покрутив головою. Берданов ще раз підняв три пальці вгору, загнув одного і показав на себе. Марсіянин зрозумів. Кивнув головою. Берданов загнув другий палець і показав на Полякова. Марсіянин знову кивнув. Третього пальця Берданов не згинав. Він повернувся в бік зачинених дверей до холодильного відсіку і показав туди рукою. Марсіянин підійшов до дверей, непомітним рухом руки розчинив їх і жестом запросив Берданова йти услід за ним. Берданов підійшов до шафи, в якій вони з Поляковим бачили замороженого Никодимова, і показав марсіянинові на третій палець. Той зазирнув у скляне вічко, угледів порожню шафу і повернувся до двох марсіян, що невідомо коли з’явились на порозі. Ні Поляков, ні Берданов не чули розмови марсіян. Жорсткий скафандр не пропускав звуків. Зазирнувши ще раз у холодильну шафу, марсіянин взяв Берданова і Полякова за руки і впевнено повів їх. Перед ними, мов за помахом чарівної палички, відчинялись усі двері відсіків. Вони пройшли в носову частину ракетоплана і потрапили в жилий відсік.

Марсіянин сів на м’яку постелю, прикріплену до стіни, швидким рухом скинув з голови шолом, потім скафандр і бездоганно чистою російською мовою сказав:

— Чого ж ви стоїте? Сідайте!

Берданов і Поляков отетеріли. Перед ними був молодий блакитноокий чоловік років тридцяти двох. Він провів рукою по стомленому обличчю і повторив:

— Ну сідайте ж!

Поляков сів, але тут же спитав:

— Хто ви?

— Такі ж радянські люди, як і ви, — стомлено відповів блакитноокий “марсіянин”.

Поляков розсердився:

— Тоді для чого вся ця комедія? Навіщо ви заморозили Никодимова? Чому так довго нічого не казали нам?

— Сергійку! — звернувся блакитноокий до одного з своїх товаришів. — Поясни їм усе. Я піду посплю Видно, перевтома.

По цих словах він через силу заліз на верхню постелю і зразу ж заснув.

Той, кого він назвав Сергійком, сів на його місце.

— Даремно ви на нього так напали. Сьогодні він кілька разів спускався на велику глибину.

— Де ж ми перебуваємо, нарешті?

— Та не хвилюйтесь, усе гаразд, — відповів Сергій. — Ви випадково потрапили на дослідний ракетоплан, який випробовується перед польотом до зірки Тау із сузір’я Кита. Наш екіпаж уже зробив декілька польотів навколо Землі. Тепер ми відпрацьовуємо посадку на нову планету.

— Чому ж у морі?

— За припущеннями декого з учених, поверхня однієї з планет Тау — суцільний океан. Можлива посадка в воду.

— А ваші “акули”?

— Це електронні розвідники. Вони приносять нам експонати і теж проходять випробовування.

— Навіщо ж вони захопили нас?

— На себе нарікайте. Ви запливли надто далеко від берега і потрапили в зону дії наших “акул”. А ми в цей час були за бортом корабля. На ракетоплані лишався самий лікар. Він терміново викликав нас. З вами він не зустрівся, бо клопотався біля Никодимова.

— До речі, що з ним?

— Наш лікар зробив усе, що слід. Він у відсіку-ізоляторі, і зараз йому ніщо не загрожує. Сьогодні полежить у нас, а там відправимо його на берег. Вам доведеться залишити ракетоплан без нього, — сказав Сергій.

Високий юнак підійшов до нього і поклав йому на плече руку. Сергій обернувся.

— Уже час?

Той мовчки кивнув у відповідь.

— По вас прибув прикордонний катер, — сказав Сергій. — Ходімте…

Минуло півроку. Якось уранці професор Поляков за звичкою розгорнув свіжу газету. У вічі впав великий заголовок:

“Повідомлення ТАРС.

Про політ радянського космічного корабля до зірки Тау із сузір’я Кита”.

Поляков швидко пробіг очима текст повідомлення:

“Сьогодні о 5 годині 33 хвилини за московським часом радянський космічний корабель стартував до зірки Тау, що в сузір’ї Кита… Самопочуття екіпажу чудове… З екіпажем підтримується стійкий радіозв’язок…”

Далі професор Поляков не зміг читати. Він раптом згадав стомленого командира ракетоплана, потім дебелого балакучого Сергія, уявив їх у кораблі і тихо прошепотів:

— Ну, що ж… Нічого особливого…