Вогненний водоспад

Шклод швидко пройшов до свого кабінету, кинув теку з документами в сейф і плюхнув у м’який фотель. Так псувати йому настрій міг тільки шеф. Чортів неотеса! Шклод нагнувся до письмового столу і ввімкнув селектор. Зробив паузу на кілька секунд (підлеглі не повинні знати, що він нервує) і спокійним голосом сказав у мікрофон:

— Майоре Юск, зайдіть-но до мене!

Шклод вимкнув селектор і криво всміхнувся. Так уже влаштовано керівний апарат. Імпульс, який він отримав від шефа, пройде через усіх підлеглих, перелетить через моря в Росію і, в міру віддалення від шафового кабінету, поступово згасаючи, примусить безпосередніх виконавців операції працювати трішечки швидше.

Почувся тихий звук зумера. Шклод натиснув під кришкою столу кнопку. Спрацював електромагнітний замок, і двері в кабінет розчинилися.

— Дозвольте, шеф?

— Заходьте, Юск. Сідайте. Куріть.

З хвилину Шклод мовчав. Потім, не підвищуючи тону, — кричати на підлеглих було не в його правилах, — сказав:

— Вам набридло служити в нас, Юск? Ви збираєтесь піти?

— Що ви, шеф! Я і в гадці такого не мав! Я хочу й далі працювати з вами.

— Не помічаю цього, Юск. Не помічаю, коли судити не з ваших слів, а зі справ ваших підлеглих. Чому досі ми нічого не знаємо про гігантську ракету росіян?

— Вчора одержано нові відомості. Ракета не призначена для військових цілей. її виготовили на замовлення одного науково-дослідного інституту Академії наук.

— Що за дослідження?

— Поки що не зовсім ясно. Відомо тільки, що випробування готує лабораторія професора Васильєва, який понад тридцять років працює над проблемою одержання електроенергії.

— До чого ж тут ракета? Судячи з її величезних розмірів, її призначено принаймні для польоту на Марс. Можливо, росіяни збираються привезти звідти уран для атомних електростанцій?

— Секрет щонайшвидше в тридцятиметровій головній частині ракети.

— Тридцять метрів? Ви не помилилися, Юск? Адже це висота десятиповерхового будинку!

— Ми спеціально уточнювали. Тридцять метрів діаметром. На жаль, поки що нам більше нічого не відомо.

Полковник Шклод замислився. Коли росіяни збираються запустити ракету? З якою метою? А що як вони запустять її не сьогодні-завтра? Тоді науковий експеримент росіян, як видно з усього, дуже важливий, лишається невідомим розвідуправлінню.

— Якщо вам дороге місце, Юск, то через місяць, це найпізніше, на моєму столі мають лежати вичерпні відомості про роботи професора Васильєва. Це зараз завдання номер один. Ясно?

Химерний силует чітко вирізьблювався на тлі світлого неба: шість величезних ракет, з’єднаних міцним металевим каркасом. Конструкція нагадувала стародавній шестикутний замок, тільки замість веж з кутів фортеці височіли велетенські ракети. На майданчику ще кипіла робота.

Чотири похилі ґратчасті колони з ажурним сполученням утворювали сорокаметрову вежу, на верхньому майданчику якої і монтувалась головна частина цієї складеної ракети.

До вежі вела залізнична колія. П’ятдесятитонні крани підхоплювали контейнери з платформ і переставляли їх у кузови ваговозів. Ті перевозили контейнери на відкриті бетонні майданчики.

Серед лабіринта порожніх контейнерів і підготовлених для транспортування на вежу вузлів упевнено, мов тайговий мисливець давно відомими стежками, пробирався літній невисокий чоловік. Ось він зупинився біля розвантажувального майданчика. Подивився, як підйомний кран зняв з кузова ваговоза великий контейнер і робітники відкинули дерев’яні стінки. Всередині контейнера виявилась складена з довгих пластин золота сітка з дрібними, мов бджолині соти, чарунками. Відполіровані чарунки сліпуче заблищали на сонці; мимоволі всі на хвильку замружили очі.

— Олександре Миколайовичу! — почувся голос із-за ящиків. — Можна вас на хвилинку…

Головний конструктор обернувся на голос:

— Що там у вас, Семенов?

— Та сітки не стикуються. Подивіться самі.

Обминувши купу порожніх контейнерів, Васильєв спинився перед гігантським реактивним двигуном. Всередині повітрозабирача двигуна на повен зріст стояв високий слюсар-монтажник Семенов. Його голос з переливами звучав із цієї труби:

— Макаров, дай-но свого халата Олександрові Миколайовичу.

Васильєв одягнув білий халат і виліз на поміст.

— Ось помилуйтеся, — казав Семенов, пропускаючи конструктора наперед. — Це вже другий випадок.

Обидва сховалися всередині двигуна.

За кілька хвилин висунулась голова Семенова.

Поки Макаров з двома іншими робітниками підносив нову золоту сітку, Олександр Миколайович і Семенов виймали з двигуна браковану. Коли вона з’явилась на майданчику і засяяла на сонці, важко було повірити, що деталь, так ювелірно оброблена, може бути непридатною. Сітку підхопили з усіх боків і бережно опустили на чистий брезент. Через півгодини нова вже стояла на місці.

— Це вісімнадцятий двигун? — спитав Олександр Миколайович, скидаючи халата. — Завтра здамо дев’ятнадцятий. А ту сітку — на другу перевірку в лабораторію. Ми повинні домогтися повної точності підгонки.

Васильєв віддав халата Макарову, попрощався і рушив у бік головної вежі.

Консультант головного розвідувального управління професор Варн спізнився лише на дві хвилини. Майор Юск послужливо підсунув йому м’який фотель, сам полковник Шклод передав професорові коробку з чудовими сигарами. Він знав, чим догодити своєму консультантові…

Поки професор відрізував кінчик сигари, майор Юск перевірив наладку магнітофона, схованого в письмовому столі полковника.

Варн краєчком ока стежив за майором Юском. Професор не був пішаком, який не брав участі в цій грі, але вдавав, ніби нічого не запідозрює.

На душі йому було навіть весело: хай мудрують, як хочуть, хай записують на магнітофон його мову, знімають його на кіноплівку — консультант скаже тільки те, за що може поручитись головою. Ніяких здогадів і гіпотез! Тепер це його правило!

Одного разу він висловив сміливу гіпотезу. Розвідуправління побудувало на ній увесь план операції, а гіпотеза виявилась хибною. Операція провалилась… Його довго тягали по різних управліннях, наводили дослівно фрази, які він виголосив під час злощасної консультації, намагалися звалити на нього всю провину… Йому пощастило викрутитись. Та він зрозумів, що кожне його слово і навіть жести фіксуються на плівку. Тепер він тримався сторожко…

Розмову почав полковник Шклод.

— Ми отримали цікаві матеріали, професоре, і викликали вас для того, щоб ви допомогли нам уточнити їхнє справжнє призначення.

Варн кивнув:

— Я готовий.

— Покажіть документи, Юск.

Майор розкрив теку і дістав з неї кілька аркушів, віддрукованих на машинці.

— Ось прочитайте.

З півгодини Варн уважно переглядав документи. Потім відклав їх убік, неквапливо струсив попіл з сигари і сказав:

— Не густо. Тут багато не скажеш. Пропущено дуже важливу ланку. Без неї важко встановити сам принцип винаходу…

— Але ж щось ви можете висловити?

— В записці сказано, що йдеться про новий потужний електричний генератор.

— Ви в це не вірите? У вас виникають сумніви? — насторожився полковник Шклод.

— В кожному разі, з тих креслень, які додано, я не взявся б цього твердити. Переді мною лише зовнішні контури якогось пристрою. Сказати, що це принципово новий електричний генератор, я не можу.

— Гаразд. Припустимо все-таки, що це електричний генератор, — обірвав його полковник Шклод, якого почала дратувати лисяча обережність професора. — Зробимо таке припущення. Що ви тоді можете сказати про нього? Бодай із зовнішнього вигляду.

— А що вас цікавить передусім? — знову уникнув прямої відповіді Варн.

— Звісно, потужність!

Варн знову взяв зі столу матеріали, довго розглядав їх, щось мурмочучи собі під ніс та роблячи обчислення на аркуші паперу.

— Потужність можна оцінити лише приблизно, — сказав урешті Варн. — Багато параметрів невідомо. Та якщо це генератор контр-роторного типу і зроблений за останнім словом техніки, з урахуванням усіх новинок, — а до росіян треба підходити саме з такою міркою, — то він може виробляти понад мільярд кіловат-годин на рік. Це величезна цифра. Десять-одинадцять таких генераторів еквівалентні гігантській гідростанції на Волзі.

Варнові слова вразили полковника. Він перезирнувся з Юском.

— А як по-вашому, професоре, — знову спитав Шклод, — навіщо росіяни збираються закинути цей генератор у космос?

— Закинути куди? — перепитав Варн. Йому здалося, що він не розчув.

— У космос, у космос. Я не обмовився В нас є відомості, що росіяни зробили для цього спеціальну надпотужну ракету. Навіщо їм у космосі такий гігантський генератор?

Професор Варн тільки знизав плечима.

— Чому ви вирішили, що він працюватиме в космосі? Мені здається, в описі чітко сказано, — він взяв зі столу пояснювальну записку: — “… зустрічне обертання статора забезпечується прямоточними реактивними двигунами…” Зважте, прямоточними. Такі двигуни можуть працювати лише в повітряному середовищі, а не в порожнечі космічного простору.

Шклод замислився:

— Ви маєте рацію. Невже росіяни збираються відправити цей генератор на іншу планету, де є атмосфера? На Марс, приміром, або на Венеру… Згоден, у нас занадто мало даних, щоб відповісти на це питання. Які відомості, ви вважаєте, необхідно одержати, щоб розгадати таємницю генератора Васильєва?

Професор Варн відчув, що настала найвирішальніша мить у розмові. Саме тепер консультант повинен дати чітку відповідь. Варн задумався, клацнув запальничкою, припалив згаслу сигару і повільно заговорив, ні на хвильку не забуваючи про схований у столі магнітофон.

— У матеріалах, які мені було показано, бракує відповіді на найістотніше питання: яку енергію використовують росіяни для обертання свого генератора? Кажучи інакше, на якому паливі працюють реактивні двигуни генератора. Якщо відповідь буде одержано, то вирішити решту питань одразу стане легше. Гадати й висувати гіпотези марна річ…

Очевидно, коли він піде, полковник викличе іншого консультанта і поставить йому ті ж запитання. Він, Варн, сказав усе, що міг сказати за таких умов. Нехай інші говорять більше, коли хочуть…

Варн вийшов на вулицю, не перестаючи думати про генератор.

Професор Васильєв… Це прізвище він зустрічав у літературі. Навіщо це росіяни надумали закидати на Марс такий генератор, яких ще не випробовували на Землі? Дивна конструкція з реактивними двигунами… Незрозуміло. Та разом з тим вони створили її, отже, в ній є якийсь глузд. Росіяни надто сильні в техніці, щоб помилятись… А можливо, вони зовсім і не думають закидати генератора на Марс?

І раптом у Варна блиснула думка, що примусила його звернути в найближчий скверик і сісти на лавку. Серце його шалено калатало. Думки стали короткі й хаотичні, але в них ясно звучало слово — іоносфера… І раптово все стало на свої місця. І величезний розмір генератора, і прямоточні реактивні двигуни, і гостро відточені штирі на кінцях його осі — все це було просто і геніально втілено в цілу конструкцію.

Варн не міг заспокоїтись. Можливо, це не так? Може, він помиляється? Якби в тих йолопів з розвідуправління був розріз бодай одного прямоточного реактивного двигуна генератора, все стало б на свої місця. Росіяни справді талановитий народ, вони роблять просто чудеса…

Варн притулився потилицею до холоднуватої спинки лавки. Що ж робити? Вернутись до розвідуправління і сказати, що він зрозумів принцип винаходу професора Васильєва? Викласти їм чергову гіпотезу? Ні в якому разі! З нього досить однієї помилки. Хай докопуються до істини самі!

Професор Варн витер піт з чола і озирнувся по боках. Потім підвівся з лавки, поправив окуляри і рішуче попростував до біржі, щоб продати всі свої акції вугільних і нафтових компаній та купити якнайбільше акцій електрокомпаній.

За місяць у шкіряній теці Шклода назбиралось декілька розшифрованих радіограм. З них можна було більш-менш точно уявити місце й час випробовувань генератора, проте в Шклода не було головного — програми випробовувань. Очевидно, росіяни спеціально вибрали цей малонаселений і важкодоступний для сторонніх осіб район. Треба було па щось зважуватись…

Звук зумера вивів Шклода із задуми. Принесли свіжу пошту. Поспіхом переглянувши документи, Шклод вибрав з них маленьку шифрограму: “Самохідні баржі вийшли на місце сьогодні. Вантажний пароплав “Єрмак” з Васильєвим і його співробітниками відпливає завтра”… Далі зволікати було не можна.

Командир підводного човна “Трепанг” відірвався від окуляра перископа і викликав у рубку майора Юска. На рейді самохідні баржі й пароплав. Ми в районі операції.

Двигуни виключено. Човен ліг у дрейф. Юск припав до окуляра перископа, призначеного спостерігати за горизонтом. Частина перископа, що висувалася з води, була замаскована всередині надувного чучела баклана. Зрідка гумовий баклан змахував крильми і закидав назад голову, ніби ковтав рибу.

Навколо не видно жодного військового судна. Район випробовувань не охоронявся. Його лише оконтурили буями з сигнальними прапорцями. їм здорово щастило…

Чотири доби на самохідних баржах йшла безперервна робота. Люди, мов мурахи, сновигали по них цілісінький день. З баржі в воду спускали великі скляні кулі, з’єднані металевими тросами. На кожній було закріплено величезну металеву антену з віничком дротів на кінці. Кулі, плюхнувшись з баржі в воду, одразу ж спливали, велично погойдуючись на хвилях. їх розміщували в суворому порядку на однаковій відстані одну від одної. Здавалося, запас скляних куль на баржах безмежний. За кілька діб на морі виріс цілий ліс антен з віничками на кінцях…

На березі коло самої води виднілась невисока будівля. До неї сходились високовольтні кабелі від скляних куль, що плавали в морі. Від будівлі в глиб острова тяглася на щоглах-опорах коротка лінія електропередачі. Вона закінчувалась біля дивної споруди заввишки як п’ятиповерховий будинок. У Юска склалося враження, що цей дім спеціально збудований для проведення експерименту.

Увечері на п’ятий день одна самохідна баржа знялася з місця і мало не впритул підійшла до підводного човна. Коли б не електронні прилади нічного бачення, з’єднані з перископом, у темряві, що настала, неможливо було б розгледіти жодного предмета. Але на екранах високочутливих приладів баржу було видно дуже добре. Вона знаходилась так близько, що за невеликого збільшення можна було розрізнити навіть вирази облич людей, які перебували на борту. Юск не повірив власним очам, коли побачив на баржі силует великої зенітної ракети і обриси пускового при строю. Він зробив декілька знімків з екрана електронного приладу нічного бачення.

— Гляньте-но сюди, майоре! — покликав Юска командир підводного човна; він стояв біля окуляра зенітного перископа, що призначався до огляду верхньої півсфери. — Біля обрію нова зірка!

Над островом сліпучо-білим світлом горіла яскрава цятка. Вона блищала сильніше за Венеру. Загадкова зірка швидко переміщувалась. Юск зрозумів, що це генератор професора Васильєва. Вже тут, на підводному човні, він одержав шифровану радіограму, в якій повідомлялося, що запуск гігантської ракети відбувся успішно.

— Супутник? — запитав командир.

— Юск скривився. Він не любив цікавих.

— Ні! Не ставте зайвих запитань! Скоро почнуть…

Через чверть години генератор завмер прямо над районом випробовувань, точно в зеніті. На палубі баржі, вирізьблюючись на тлі нічного неба, мов гігантський гостро заструганий олівець, стояла готова до запуску ракета.

— Нічого не розумію, — шепотів Юск, не відводячи очей від перископа, — навіщо їм потрібна ракета? Невже вони хочуть збити свій власний генератор?

Зненацька на баржі шугнуло сильне полум’я. Воно вирвалося з-під ракети велетенським язиком, відбившись мільйонами відблисків на хвилях. Ракета на мить завмерла над баржею, потім швидко помчала вгору

Юск метнувся від командирського перископа до зенітного. За ракетою в чорному небі лишався жовтаво-червоний слід, наче вона тягла за собою товстий, розпечений до червоного дріт.

— Що це? — не міг збагнути Юск. — Новий трасер? Система керування за світловим слідом? І скільки ж він горітиме?..

Ракета, мов маленька зірочка-супутник, швидко наближалась до сяючої зорі — генератора. Минула хвилина. Юску вона здалася годиною.

Вогняний слід у небі не згасав. Він коливався, скручувався у спіраль, вигинався від поривів вітру велетенськими зигзагами, але не тьмянів і не рвався на шмаття, наче був зроблений із світного гумового джгута, що здатен був не піддатись будь-якому вітру.

— Сяйво! Вони іонізували повітря! Чуєте, командире, — це іонізований джгут…

Юск ні на секунду не відводив погляду від окуляра. Один кінець вогняного сліду вився навколо металевих антен, встановлених на скляних кулях, а другий, високо в небі, встромився просто в сяючу зорю генератора. І раптом…

Море освітилось сліпучо-яскравим світлом. З несподіванки Юск відсахнувся від перископа. Розжарений слід тепер здавався яскравою блискавкою, на яку було боляче дивитися. Але ця блискавка не зникала, майнувши по небу. Немов гігантська голуба змія, звиваючись і виграючи кільцями, спускалася вона з темряви.

Очевидно, над водою прокотився грім Можливо, від сяючого джгута гуркіт линув безперервно — у підводному човні Юск нічого не чув. Майор гарячково крутив ручку перископа, розглядаючи електричний джгут від генератора, що плив у небі, до самої поверхні моря.

Електричний водоспад, який ринув з неба, розщеплювався біля самої води на сотні блакитних змійок. Кожна з них впивалася в один з віничків-антен на скляних кулях-поплавцях. Металеві антени, здавалося, викликали лють в електричних змійок. Вони впивались в антени, звиваючись, намагалися вкусити, зруйнувати непіддатливі металеві вістря. Часом змійки перестрибували з одного вістря на інше.

Юск був так зачарований видовиськом, що нехотя обернувся на командирів голос:

— Гляньте, майоре, на острові море світла..

Юск підійшов до його перископа. Острів годі було впізнати. На ньому спалахнули десятки потужних прожекторів, які освітили вершину високого вулкана. Гора, наче від чарів, вистрибнула з пітьми. Над островом здійнялися зграї наляканих птахів. Потрапляючи в промінь світла, птахи спалахували яскравими цятками і очманіло мчали далі.

Силует дивної споруди на острові, до якої вела електролінія, зовсім змінився. Тепер будівля світилася зсередини. До червоного розжарились десятків зо два гігантських вугільних електродів, кожен завбільшки як триповерховий будинок. Ось між ними спалахнула яскрава дуга, потім друга, третя… Посипались іскри. Там, на березі, вчені вимірювали потужність генератора, що його створили самі…

Енергії було так багато, що навіть подумки Юск не знаходив відповідного порівняння.

Він тільки тепер до кінця збагнув, що комуністи стали володарями казкового багатства. Те, що створила раніше людська фантазія, годі було порівняти з цим невичерпним скарбом..

Раптом сильний удар струсонув човен. Юска жбурнуло на підлогу. Корпус човна тремтів, мов у лихоманці. Брязкіт, скрегіт, булькання… Юск зіскочив, кинувся до перископа. Подивився в окуляр — і закричав на все горло.

На обидва перископи підводного човна перестрибнули дві голубі блискавки від сяючого електричного джгута, що падав з неба. Через перископи йшов струм небаченої сили, який розтоплював усе на своєму шляху. З труби перископа крапля по краплі потік метал. Розтоплений метал змішувався з водою, що прорвалася в човен. Повалила густа пара.

Юск кинувся до командира і, намагаючись перекричати гуркіт, шум і брязкіт, заволав:

— Відпливати! Відпливати!

…Але човен уже не міг зануритись. З пропаленою наскрізь бойовою рубкою, із згорілими перископами, з оплавленим мостиком, він міг іти лише над водою.

— Затримали човен у наших територіальних водах, — казав далі після паузи слідчий, звертаючись до професора Васильєва. — Тепер ви, Олександре Миколайовичу, знаєте, хто і як полював на генератора. Хотілося б, щоб і ви мені дещо пояснили. Звідки, наприклад, береться енергія для обертання генератора?

— Від Сонця, — відповів професор. — Я з задоволенням поясню детальніше.

Слідчий кивнув.

— Молекули кисню й азоту, які входять до складу повітря, можна розщепити на окремі атоми, — почав професор. — Для цього треба затратити певну енергію, мовби розрубати молекули сокирою, коли хочете. І така сокира є в природі. Це Сонце, точніше — його випромінювання, і космічна радіація. На великих висотах вони весь час розбивають молекули кисню й азоту на атоми. Над нашими головами в іоносфері, на висоті ста кілометрів, хлюпоче цілий океан законсервованої сонячної енергії. Досить знову сполучити атоми газів у молекули, і вивільнена енергія рине нестримним потоком.

— І вам вдалося сполучити їх?

— Так, для цього досить внести в іоносферу звичайне золото, і атоми кисню й азоту будуть сполучатися в молекули. Золота при цьому не витрачається ні грама. Воно служить в реакції лише каталізатором.

— У вашому генераторі енергія, що виділяється, витрачається на обертання?

— Так. Генератор працює в іоносфері на висоті понад сто кілометрів. По краю його диска розташовані прямоточні реактивні двигуни. Всередині двигунів встановлено позолочені гратки. В момент відокремлення від ракети-носія генератор розкручується навколо осі. У двигуни потрапляють атомарні кисень і азот. Під дією золота вони сполучаються в молекули. Виділяється енергія, яка нагріває повітря, і воно з величезною швидкістю викидається через вихідне сопло реактивного двигуна. Генератор обертається все швидше.

В двигуни надходить більше й більше “пального”. Оберти скоро досягають розрахункових. Двигуни встановлені під кутом і не тільки обертають, але й підтримують генератор у повітрі, змушуючи його висіти високо над землею. Обертовий рух перетворюється на електроенергію у звичайний спосіб. Заволодівши цим скарбом в іоносфері, ми одержали невичерпне джерело електричної енергії…

— “Невичерпне” треба розуміти, звичайно, в переносному розумінні?

— Він не виснажиться доти, доки світить Сонце й існує земна атмосфера, — всміхнувся Васильєв, — значить, практично він невичерпний. Над Землею в іоносфері можуть знаходитись тисячі таких генераторів. Завдяки своїм реактивним двигунам вони переміщуватимуться в повітрі за командою з Землі. Наприклад, усі морські й океанські судна можуть бути переведені на електроенергію. Уявіть собі корабель, що перетинає океан. Електродвигуни необмеженої потужності обертають його гвинти… Корабель може бути будь-якої тоннажності. Енергії іоносферного генератора, який пливе слідом за ним високо в небі, вистачить на все. Такі генератори незамінні для будівництв чи експедицій, — з захопленням вів далі Васильєв. — Коли в пустелі або в Антарктиді розпочнеться будівництво нового міста, не треба буде, як раніше, турбуватись про енергетичну базу. Радіокоманда — і в район будівництва за кілька годин прилетить стільки генераторів, скільки треба. Привабливо?

— Вельми. В мене ще одне запитання. Навіщо запускали з баржі зенітну ракету?

— У ній було встановлено спеціальний пристрій для іонізації повітря, для того щоб передати енергію від генератора на Землю. Поки що цей пристрій є секретом нашої лабораторії. Очевидно, на нього в основному й полював майор Юск… Втім, після їхнього допиту вам буде видніше, чого прибули до нас ці “візитери”.