Вогонь для Вогнедана - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Мирослава Горностаєва (Розділ дев’ятий Дівчина

Розділ дев’ятий Дівчина — воїн

Дана, князівна Чорногорська, наче мале дівчисько бігає по замку намісників Боговлади.

З братом вона вже спілкувалася подумки. Сказав Вогнедан, що вони мають приїхати саме цього дня…Четвертого дня тижня… Ось і очікує Дана на брата… І ще на когось очікує, сама собі боячись у цьому зізнатися.

Мовив ще брат, що повертається з ними пан Богуслав Ставський… Так, давно зниклий в північних снігах батько її милих приятелів… Дана одразу ж хотіла бігти до пані Стасі з радісною звісткою, але попередив брат, що пан Ставський не хоче, аби попереджали родину… Щось у нього там з обличчям… окрім тавра. Боїться пан Богуслав, що родина дивитиметься на нього з огидою.

І що це за думки в голові у пана Ставського… Вона, Дана, просто мріє обійняти брата… Навіть якби він повернувся з каторжанським тавром… І ще когось мріє обійняти… Того, що звав її білою трояндою в краплях роси… Зовсім негарного когось... Такого милого брата… Ні, не брата… Це Ставські для неї як братики, наче вона з ними разом росла… Лелеги — братики… Розбишака Лемпарт… Зануда Ратимир… Але ж сняться ночами їй не вони, а смаглявий юнак з чорними очима Ведангів.

От і носиться Дана по замку, бажаючи все перевірити сама. Святковий обід… Готується під керівництвом розпашілої Ласуні… Покої братові… Прибрані ще вчора… Покої Мечиславові… Так само… Кімната для гостей, бо пан Богуслав захотів спинитися в замку, аж поки щось собі не з’ясує… Зроблено… Покої пана Тернича яко начільника гриднів… Прибираються… Вартівня і житло для гриднів і братових челядинців… Все гаразд… Обід для вояків і челяді… Замовлено… Велика зала для вечірнього балу… Прикрашена… Вояки з сурмами на стіні замку… Стоять хлопці, очікують… Біля гармат теж стоять… І біля щогли, де має піднятися штандарт Чорногори — знак, що пан намісник є у замку, чатує вірний паж Терночок Лелег.

Гостей до замку запрошено на вечір. Всі дивні родини Боговлади, а також представники від купецтва та ремісників. А найближчі вже тут — Ставські Богодар з Богданом, Лемпарт, Вовчур. Знудилися хлопці за приятелями. Начільник охорони замку, пан Мирослав Іровит шикує вартових для урочистої зустрічі. А Дана за всім наглядає, радить, підказує і сміється так дзвінко, що всі довкола починають усміхатися теж.

Півроку ніхто не бачив усмішки Дани Чорногорської… Півроку ходила замком сувора панна, що раптом стала страшливо схожою на крижану княгиню Конвалію. Півроку правила Боговладою юна князівна, гідно замінивши ув’язненого брата. Півроку відчувала дівчина на собі братові кайдани і нашийника з ланцюгом. І на ешафоті незримо стояла з ним поруч, як не намагався затулити від неї розум Вогнедан. Бо єдині двійнята — дивні духом в житті і у смерті, і смерть одного є погибеллю іншого.

А нині брат є щасливим, бо мчить карета з гербом Чорногори вже Південним Данаділом. І дзвінко сміється щаслива Дана, сподіваючись, що все нарешті буде гаразд.

А ось і голос сурми, і на той голос озвались гармати… Намісник в’їжджає до свого стольного міста через Вишневе передмістя. Хоча ближче було б — через Персикове… Дана певна — багато хто зробить висновки, чого це князь Чорногорський не захотів проїхати через «маленьку Моану», так бо зветься це передмістя в народі. Данадільці вже зробили — вітальне ревище з Вишневого чути аж сюди. Вишневе — містечко ремісників, яким Парди завжди робили багато добра… Он люди обліпили міст і навіть витеребилися на перила… Вітають…

Чутки про поневіряння Вогнеданові якось розповзлися містом, певне через замкову челядь, котра як завжди знає все… Зустрічати збіглися боговладці окрім Вишневого ще й зі Сливового та з Яблуневого… Ой, якби ж та витримав міст… Його нещодавно підновлювали, але все ж таки… Дана прикриває від сонця очі і вдивляється у натовп… А, ондечки і панство з Персикового… Прийшли, не витримали… І як це вони наважилися штовхатися у натовпі боговладських простолюдинів… Гидкі моанські пики… Ох, як не любить їх Дана, за оці півроку Персикове з постійними чварами його мешканців в’їлося їй у печінки.

А ось знову озвалася сурма і вдарили гармати замку… Ой, добрі люди, що ж це коїться… Та сьогодні ж зариплять пера донощиків, і кожен опише на свій гидкий лад те, що боговладського намісника чернь на руках внесла до замку… Карета з гриднями лишилася десь позаду, брат стоїть на стільниці, котру тримають четверо здоровезних хлопів і сміється… Сміється так само дзвінко, як і вона, Дана… А он і Мечислав… Теж стоїть на збитих дошках, які ремісники підняли угору і махає рукою… напевне їй… Напевне.

Дана мчить східцями зі стіни до двору. По дорозі махає Терночку, аби той піднімав штандарт. Хлопець повис на мотузці всією вагою тіла… Поповз догори синій стяг зі стрибаючим пардом на ньому.

А натовп вже суне у відчинену браму… О, Боги, таке враження, наче у місті повстання… Дана пригладжує волосся, товсту косу закидає назад і з жахом розуміє, що вона не встигла перевдягнутися. О, Боги! Чудова сукня кольору морської хвилі так і зосталася висіти у шафарні… Ой, лишечко… У дворі вся Боговлада, а сестра намісника зараз вибіжить їм на очі у штанях та чоловічій вишиванці…

Але дівчина вже не може стримати власних ніг і трохи не врізається в юрбу… Її підхоплює кремезний склодув з Вишневого. Дана знає цього вусаня — він голова гільдії, і вона допомогла йому вирішити судову справу з одним моанським панком, котрий не хотів сплатити гільдії за пречудову вазу боговладського скла. Панок горлав, що ваза не коштує стільки… Дана знайшла тоді і права гільдій, і розцінки на штучні товари. Навіть правника не стала кликати, сама впоралася. А панку порадила, якщо його не влаштовує ціна, самому видути собі вазу… Ох і реготали тоді представники гільдії на чолі з цим самим вусанем…як же його…, а пан Любим Вернигора. Дійсно йому тільки горами рухати — височенний, груди опуклі, як у всіх склодувів, яких з дитинства привчають дути в оті їхні трубки. Пан Любим тут таки піднімає Дану, саджає собі на плече і поволі проштовхується туди, де над головами стоїть і сміється її Вогнедан. А тоді обережно ставить дівчину на стільницю, поруч з братом.

— О, братику, — говорить Дана, — братику….

Не вона є нині тінню князя Чорногорського — сам Вогнедан перетворився на тінь. Худий, помарнілий, блідий, шкіра на лиці наче натягнулася на високих вилицях. Очі стали ще більшими, і ще темнішими, наче два провали. Але сміється брат, простягає руки, і Дана падає йому в обійми, заливаючись слізьми.

— А плакати не треба, сестричко, — мовить брат їй у гостре вушко, — це ти влаштувала таку зустріч? Я був подумав — повстала Боговлада…

— Вони самі, - говорить Дана, — самі… Я звеліла лише бити з гармат…

— Даночко, — зітхає брат, — з гармати бити належить лише при в’їзді Імператора…

— А ти князь імператорської крові, - знаходиться Дана, — і імператорський намісник… Я знаю, що роблю, бо вивчаю право за університетськими підручниками пана Ольга…

— Дано, люба Дано, — сміється Вогнедан, — ти чудовий правник і прекрасна сестра… При твоєму правлінні «Маленька Моана» розбіжиться ще до того, про що не говорять вголос.

Дана розуміє, що брат зовсім не сердиться і чемно прохає молодих ремісників, що тримають стільницю, спустити їх на землю.

— Промову! — гукають однак з натовпу, — скажіть щось, пане князю!

Дана хмурить брівки… Оці ще мені міщани… Одне слово — люди… Невже вони не розуміють, що кожне братове слово запишуть «тайняки»…

— Шановна громадо міста Боговлади, — розпочинає однак Вогнедан моанською, — я радий вас вітати опісля довгої подорожі. Матінка — Моанія є величезною країною і мені випало познайомитися з північними баронствами нашої любої вітчизни, а також зі славетною моанською гостинністю в особі пана барона Неззького. В Імперії як завжди панує закон і порядок, особливо в Цитаделі, а недоліків лише два — дурні і дороги…

Вибух реготу такий, що Дана одрухово озирається на стіну — чи не випалила випадково якась гармата. Вогнедан зводить руку, і сміх одразу ж вщухає.

— Тому, шановна громадо, — продовжує він, — сподіваюся бачити Боговладу законослухняним і розумним містом… А про дороги я подбаю сам… Дякую за зустріч, я теж сумував за любими земляками… Хай Сонце вам сяє вдень, а вночі Сіллон!

Останню фразу юнак вимовляє ельберійською, чим викликає нове захоплене ревище. Дана знову хмурить брівки, тоді вирішує, що це лише звичаєве привітання, і вивідачам ні до чого буде причепитися. Ремісники обережно опускають стільницю, і брат з сестрою зістрибують на землю. Хвилина — і поруч з ними опиняється Веданг, котрий від серця розважався, слухаючи мудру промову.

— Данусю, — говорить він, — твій брат забув про третій недолік великої країни — клопи в казенних ковдрах, і пічки без труб в хатах.

— То вже буде аж два недоліки, — говорить Дана, — але ми не повинні бути злими, Дракончику. Перший недолік з тих, про які говорив брат, вміщає в себе всі інші…

Веданг винагороджує її спробу пожартувати щирим усміхом. Він теж змінився… Страшенно схуд і навіть погарнішав. Лице витягнулось, виступили ельфійські вилиці…. Негарна нижня частина обличчя змізерніла, і наче не так впадає в око. Любий Руженич, квіт дикої ружі… Дана простягає йому руку, і Веданг торкається її вустами. Ледь-ледь.

Хоча Дана і не очікувала такого напливу відвідувачів, але й не розгубилася. З льохів уже викочують діжки з чорногорськими винами, і Дана віддає наказ замковому управителю винести надвір ще й діжечки з солодкими моченими яблучками. Це — знак уваги і вдячності, міщани це розуміють, тому куштують дорогі вина, потиху вихваляючи смак та витримку, заїдають яблучком і йдуть собі.

Врешті на замковий двір заїжджає карета з чорногорським гербом і пан Тернич на чолі кінних гриднів. У дворі зосталися лише найближчі, котрим лише зараз вдалося обійняти друзів.

А Дана спостерігає за тим, як з карети виходить чоловік зі спотвореним опіком лицем. Пан Ставський… От бідолаха… Вогнедан придбав йому вбрання, і за дорогу пан Богуслав трохи повеселішав, але він такий змучений… І оті шрами… А де це Богодар з Богданом? Ага, он де… Обіймають вже Мечислава… Гаразд…

Дана підходить до пана Ставського, хоче церемонно присісти, вчасно згадує, що на ній штани, і вклоняється по чоловічому.

— Ви так виросли, князівно, — ледь всміхається Ставський, — ви й у дитинстві любили хлоп’ячий одяг… Пан Богуслав Ставський до послуг панни…

— Хіба ви пам’ятаєте мене? — питає Дана.

— Авжеж, — зітхає пан Богуслав, — ми відвідували Боговладу якраз перед моїм арештом. Нас приймала пані Конвалія… Ви двоє були з нею, а ми привезли двох синів…

— Я зовсім забула про це, — мовить Дана, — коли я познайомилася з вашими хлопцями, то ніхто з нас не згадав, що ми вже бачилися у дитинстві. Я їх зараз покличу… Паньство Ставські!

Богуслав блідне. До них швидко йдуть двоє юнаків в кунтушах. Вродливі дивні… Колись милі хлопчики, яких увіпхнули до повозу і відправили на північ. На перевиховання, як сказав йому «тайняк», котрий займався його справою. Дванадцять літ Богуслав Ставський уявляв собі, як добереться колись до Боговлади і як зустріне десь синів в зелених одностроях, котрі плюнуть в лице батькові-каторжанину… Його сини… У Данка очі Стасі, зе лені, мов смарагди… І схожий він на Стасю, Данко. А Дарин — викапаний він, Богуслав, замолоду…. І на них немає одностроїв… І переливчаста мова Данаділу так і ллється з їхніх вуст. Ось вони, на прохання Дани, гукають ще одного молодика — білявого напівкровного з жагучими південними очима. Підходять вже втрьох — розсміяні і веселі…

— Братики, — щебече Дана, — я хочу відрекомендувати вас цьому чоловіку…

— Ви були на копальнях? — випалює Богдан. Він і в дитинстві був швидким, мов блискавка, — ви напевне щось чули про нашого батька? Вогнедан обіцяв дізнатися…

Богуслав мовчить. Він не може вимовити й слова.

— Як вас звати? — вимогливо питає Богодар, і в карих очах юного південця спалахує здогад, — як?

— Тато? — одразу ж зрозумів Богдан, — ну скажіть же… Ви — Богуслав Ставський?

— Я був ним, — ледь вимовляє Ставський — старший і тут-таки опиняється в обіймах дорослих синів.

З уривків слів він розуміє, що на нього чекали, що його намагалися відшукати, але ж його без права листування і побачення… А чи знає тато, що «Ставки» знову їхні, а донощика Рамінського немає серед живих?

— Тепер я тим більше вважаю, що вірно зробив, згладивши зі світу ту огидну особу, — мовить білявий напівкровний, — батьку Богуславе, вам не говорив Вогнедан, що гідна всілякої хвали пані Станіслава прийняла мене, недостойного, під свою опіку, яко сина?

— Лемпарт? — хрипко говорить пан Ставський, — це з отих — «Пребудемо достойні»?

— Саме так, — вклоняється Зореслав, — Драгани — Болотяні Рисі. Я — останній з роду старих зелемінських князів з материного боку. З батьком мені пощастило менше, але я сподіваюся виправити помилку природи.

— Сину, — говорить Богуслав і вперше за дванадцять літ його очі запливають вологою, — коли тебе спитають про батька — назви моє ім’я…

— Тату, — говорять молодші Ставські трохи не одночасно, — ми зараз додому… До мами… Ми…

— Ні, - різко говорить Богуслав, — пан князь говорив дорогою, що ввечері має бути свято?

— Так, — мовить Дана, — буде баль…

— Я хочу, — мовить з болем Ставський, — щоб Стася… щоб Стася побачила мене там, серед краси і музики… Якщо я не викличу у неї огиди…

— О, тату, — докірливо говорить Богдан, — та мама тужила за вами всі ці роки. Хвала Богам, їй не довелося зустріти нас в одностроях, а то б вона не витримала цього жаху. Вона і так трошки… нервова. Боїться розлучитись з нами навіть на короткий час, коли ми їдемо кудись — ледве сльози стримує. Не треба її перевіряти…

Та пан Богуслав стоїть на своєму, і сини дають йому слово привезти пані Стасю на баль, не говорячи їй про повернення чоловіка. А самі не відходять від батька, забувши навіть про Дану, котра аж сльозу зронила, дивлячись на зустріч. Потім дівчина біжить до замку — перевірити наявність обіду і ельберійського одягу для пана Богуслава.

Ввечері починають з’їжджатися запрошені на баль гості. На хорах налаштовує інструменти славетний оркестр Боговлади, що складається з самих дивних. Дана нарешті вбирає сукню, і дві покоївки півгодини мучать її розчісуванням, аж поки не вкладають волосся у високу зачіску. Лише два хвилястих пасма спускаються вздовж обличчя, обрамляючи ніжне личко дивної. Дана задоволено дивиться у люстерко і відпускає покоївок. Дівчата мають бігти на танці для челяді, які Дана дозволила влаштувати на задньому дворі замку, під натягненим наметом. На танцях тих мають бути шерегові вояки з охорони замку, тож покоївки вже пританцьовують від нетерплячки. Дана добра господиня, особливо сьогодні. Тому вона прискіпливо оглядає і Ружицю і Ярину, одній підправляє зачіску, другій причіплює до волосся пишного банта, вирішує, що її дівчата гідні своєї панни і владним помахом руки дозволяє їм бути вільними.

В замковому коридорі Дана зустрічає пана Богуслава вже у ельберійському вбранні. Вона вирішує таки попередити пані Стасю. Негарну річ задумав пан Богуслав… Пані Стася може відсахнутися просто від несподіванки, або не впізнати чоловіка, бо ж минуло стільки років… А пан Ставський вирішить, що вона ним гидує… Дана чемно присідає перед шляхтичем, і отримує у відповідь тінь усмішки.

— Боги мої, - говорить Богуслав, — я на балі у Боговладі… Не вірю своїм очам…

— А моя мама давала бали? — питає Дана.

— Тільки звичаєві, - зітхає Богуслав, — чотири рази на рік… Два Сонцестояння, два Рівнодення… Бідолашна пані Конвалія була дуже побожною мейдисткою, але й не хотіла відштовхувати від себе дивних Боговлади. В чомусь вона була мудрим політиком, а в чомусь… Для мене і досі загадка, як ваш брат опинився в школі чоррів. Новини там ми дізнавалися в основному від свіженьких, і хтось оповідав мені, що пані Конвалія сама відправила сина на перевиховання…

— Неправда, — обурюється Дана, — я все це пам’ятаю так, ніби воно сталося вчора. Це був удар судьби… Страшна випадковість, імператорська примха. Бідолашна мама так до кінця і не отямилася від того страхіття.

— Я тому спитав, — мовить Богуслав, — що мені і досі дивно, як ці діти протрималися там сім літ… І як пані Конвалія змогла віднайти матерів однокурсників сина… Адже їх там теж… без права листування.

Дана гордовито підводить голову, але, звикла приховувати свої здібності, мовить туманно:

— Була така можливість, з тих, про які не говорять вголос.

Пан Богуслав не допитується більше, а Дана йде до великої зали, вихоплює з гуртка пажів Терночка і наказує йому вистежити пані Ставську і одразу ж привести до неї, Дани. Але зробити це непомітно і потиху. Терночок стає на варті біля вікна, котре виходить на замковий двір, а Дана біжить до братових покоїв.

Вогнедан уже одягнений у святкове. Сорочка на ньому з високим коміром, аби затулити садна на шиї. І блакитний з золотом кунтуш… І знайомий рідний усміх… І ямочка на лівій щоці, така ж як у неї, Дани…

— Хороший мій, — говорить Дана і раптом починає плакати, — мій красивий брат…

— Атож, — сміється Вогнедан, обережно втираючи сестрі сльози з личка, — перший красень Імперії цілує вашу ручку, панно Дано.

— А правда, — запитує Дана цікаво, — що ти сподобався Імператриці, і…

- І потрапив до Цитаделі, - хмикає брат, — це якраз і була одна з причин мого ув’язнення. Пан Коронат виявився дуже ревнивим…

— Поганець Коронат Астеонський, — шепоче сестра, — розвісити б його кишки на поживу воронам…

— Який образний, але негарний вислів, — мовить Вогнедан лагідно, — забудь про нього, сестричко… Будемо веселитися нині, бо завтра може задзвеніти срібна сурма битви… «Тихий ранок… О, цей тихий ранок… Ранок смертного бою…»

— О, так, — говорить Дана, — будемо веселитись…

Обережний стукіт у двері перериває милу розмову. В шпарину заглядає Терночок.

— Карета пані Ставської, - доповідає.

— Вже біжу! — говорить Дана, — мчу стрілою!

Пані Ставська в ніжно зеленій сукні зовсім як юна діва… Дана мимоволі зітхає, жаліючи пана Богуслава. Дарин, напевне, схожий на батька… Гарним був пан Богуслав, доки не покалічили його моанські пси… Але вона, Дана, з’єднає родину і відновить справедливість.

— Пані Стася! — говорить Дана задихано, — на два слова…

Вона затягує розгублену пані Ставську до шафарні. Там темно і пахне парфумами.

— Пані Стася, — шепоче Дана, — ви тільки не хвилюйтеся… Маю для вас гарну новину…

— Ваші новини, люба князівно, завжди гарні, - співуче мовить пані Стася, — сім років гарних новин… І діти в моїх обіймах… Мої милі хлопчики… Я завжди любитиму вас, як свою дитину.

— Пані Стася, — продовжує Дана, — Вогнедан зустрів у Неззі пана Богуслава…

Пані Станіслава кладе на груди руку. Її обличчя з ніжного стає рішучим.

— Я завтра ж їду до Неззу, — говорить вона, — де сини? Я візьму з собою Дарина…

— У Вогнедана, — говорить дівчина, — був «чистий лист», який йому Імператор прислав разом з помилуванням. Аби брат вписав туди імена поганців, котрі мучили його. Брат написав на тому листі помилування для вашого чоловіка. Пан Богуслав прибув з ним до Боговлади…

— Богуслав тут? — вимовляє Стася, — у замку? Але ж чому він не приїхав додому?

— Пані Стася, — шепоче Дана, — пан Богуслав має на чолі тавро каторжанина. І спотворене вогнем лице. Він тікав… Його спіймали і мучили… Він соромиться показатися вам на очі…

— Соромиться бойових ран? — різко питає пані Станіслава, — мій Богусь? О, ні… Де він? Я йду до нього…

— Він просив не говорити вам, — мовить Дана, — і тому… О, музика… Починається баль… Він буде в залі, пані Стася…

— Даночко, — говорить пані Станіслава, — кровиночко моя… Я всім… Чуєш? Всім зобов’язана родині Пардів… Ви повернули мені сина, тепер чоловіка. Тільки справжній дивний здатен забути про помсту задля порятунку однокровника… Я життя своє віддам за рід Чорногорських князів… Ти мені нічого не говорила, звісно… Я йду… Я вже йду…

Дана зітхає з полегшенням і теж вибирається з шафарні. Делікатну справу влагоджено. Можна йти танцювати.

О, як співають віоли під вправними руками боговладських музик… Баль відкриває Вогнедан, котрий запросив задля цього випадку одну пані з Яблуневого передмістя. Пані не є дивною, але є красунею… До того ж це політика. Князь Чорногорський має бути прихильним до міщан і торговців. Дану запрошують одразу шестеро, вона роззирається по залі, але не бачить Мечислава і тому простягає руку тому, хто стоїть найближче. Це Ратимир Вовчур, і він неабияк з того радіє…

Тільки Дані зовсім невесело… Вона очікувала іншого… Вона думала, що її запросить на танок юнак, чия душа схожа на квіт дикої ружі… Невже вона помилилася, і зовсім не любить її Мечислав, а тільки вважає, що має охороняти, як запоруку безпеки Вогнеданового духу… А як же тоді біла троянда у краплях роси?

Веданг стоїть, прихилившись до колони… Він дивиться… Дана танцює… Кохана Дана… Поруч з нею він матиме вигляд жаби… Танцюй, люба сестричко… Твій брат любить тебе. Брат Мечислав… Не більше… Тільки брат.

Зовсім поруч шумить шовкова сукня… Плавною ходою дивної ковзає по залі пані Стася Ставська… Ось вона зупинилася біля чоловіка, котрого майже не видно в сутінках. Богуслав Ставський дивиться, як танцюють його сини і не бачить своєї дружини.

— Богусь? — питає несміливо пані Станіслава, — це ти, любий?

Богуслав різко обертається і світло падає на його обличчя. Веданг затамовує подих.

— Богусю! — мовить пані Ставська, — мій рідний… Мій любий… Дванадцять років… Богусю…

Вона падає на груди розгубленого пана Богуслава і плаче, плаче… Потім охоплює руками його голову і цілує зранене лице.

— Ми знову разом, Богусю… Ми знову…

— Ти бачиш, — шепоче Богуслав, — що зробили зі мною?

— Людина не тіло, вона — дух! — по-вояцькому відповідає пані Стася, — у тебе відібрали красу, але моєї вроди вистачить на двох. І у нас як завжди настане повна гармонія. Ти бачив наших синочків, Богусю? Хіба вони не красені? Хіба не дивні воїни? Ти мусиш жити задля них, Богусю! І задля мене, бо я люблю тебе…

Мечислав розчулено дивиться, як обіймає дружину колишній «лікар Стас». А ще їхати не хотів… Пропав би від туги в тому Неззі.

Може варто було б запросити Дану на танок? Може… Але нині скінчено… Дана оточена залицяльниками… Для чого йти туди? Аби почути прилюдну відмову? Жаліла його у біді сестричка… Жаліла. І все.

Опісля балу Дана приходить до своїх покоїв і падає у крісло. З покоївок біля неї сама Ружиця. Оченята служниці хитро поблискують.

— А де це Ярина? — втомлено питає Дана.

— Гарний вояк, — доносить Ружиця своїй панні, - геть заморочив голову Ярині… Вони ще гуляють… по замку.

Дана зітхає. Їй вже доводилося влаштовувати швидкісний шлюб своєї челядинки Віри. Теж з охоронцем замку. Ах, ці військові… Гуляти — завжди, а одружуватися доводиться тягти на налигачі.

— Догуляються — одружу, — бурчить Дана, а Ружиця хихикає.

Дана за допомогою служниці розпускає коси, знімає сукню, накидає халат. І раптом починає плакати голосно і гірко.

— Що з вами панно? — ошелешено мовить Ружиця, котра ніколи не бачила сліз своєї володарки.

— Квіт дикої ружі, - вимовляє Дана тихо, — мій колючий квіте…

Ружиця не може нічого зрозуміти… Хтось відмовив панні? Красуні Дані? Та бути того не може…

Однак ронить сльози Дана… Такий був чудовий день… Але ж так сумно… Квіт дикої ружі… Квіт…

***

У Боговладі Вогнедан пробув недовго. Перевірив справи намісництва, переговорив зі своїми правниками, впевнився в тому, що його запальна сестричка не накоїла нічого непоправного, і почав збиратися до Чорногори.

Вітати князя Чорногорського боговладці приходили ще кілька тижнів по його приїзді. Представники гільдій ремісників, купецтво, шляхтичі, котрі з якихось причин не були на балі. Прийшов і родич — Білозір Лелег, котрий якраз був у Боговладі. Вогнедан спитав його за стрия Ольга — Білозір здвигнув плечима. Пан Ольг десь мандрував у справах Торгового Дому Росавів.

— Якщо побачите його, — зітхнув Вогнедан, — скажіть, що нам з паном Ольгом потрібно поговорити.

Поки Мечислав розважав родича історією їхніх поневірянь у Неззі, щедро приправленою властивим йому «чорним гумором», Вогнедан думав, що потрібно закінчувати з отими таємницями стрия Ольга. Зрештою, вони з Ведангом пройшли таку перевірку, що не кожен би подібну витримав. І добре прислужилися справі визволення Ельберу, врятувавши від заглади Сіллон. Ну, можливо, загін срібних з отими Горицвітовими шнурами теж впорався б з гарматами, але скільки б загинуло дивних воїнів князя Непобора… Словом, пан Ольг мусить або влаштувати їм зустріч з отим Князем тіней, якщо це й насправді сіллонець, або визнати, нарешті, що це він, Золотоокий Ельф і скромний торговець чорногорськими винами стоїть на чолі боротьби за визволення Краю.

Якщо він, Вогнедан, насправді є отим обіцяним дитям з пророцтва Вишезіра, то час уже йому приймати у цій боротьбі участь, і то неабияку. Звісно, не відомості здобувати, і не відстрілювати імперських воєвод… Не так і багато залишилося до строку, передбаченого його батьком Воїном. Дев’ятнадцятий рік життя відзначив у Неззі Вогнедан разом зі Святвечором та Зимовим Сонцестоянням. Проспівав він тоді стиха колядку вустами потрісканими від холоду і спраги, бо якраз цього дня астеонські пси знову відсунули подалі глек з водою, і слухав, слухав голос Дани, що летів крізь простір і час від розуму до розуму, аж поки не заснув, загорнувшись в подертий плащ.

За ті чотири роки, що залишилися, вони з Князем тіней мають виробити план бойових дій. З чого починати, як зібрати військо, де взяти зброю… Досить вже його, Вогнедана, щадити — все одно трохи не загинув… Високе дерево добре видно, але панам моанцям не розгледіти за деревом лісу. Час готувати війну…

До Ігворри з ним, окрім сестрички, вибралися лише Мечислав з Ратимиром. Пані Стася довго вибачалася перед любим Вогнеданом, але сини її мали нині бути з батьком. Вкупі з молодим Лемпартом, який дуже полюбився пану Богуславу.

Вогнедан, звісно, не заперечував… А найбільше тішився з поїздки Ратимир, котрий Мечислава за суперника не вважав і сподівався за дорогу таки прихилити до себе незговірливе серденько князівни.

А Дана ніби й не проти. Як виїхала карета з Боговлади, князівна теж пересіла на верхівця. І весь час поруч з Ратимиром… То помчать удвох вперед, то відстануть… Ратимир аж розцвів, жартувати намагається, навіть віршами заговорив, чого з ним зроду не бувало, щоправда чужими. І хоч заплітається у залицяльника язик, і забуває він рядки та плутає назви, не ганить його Дана, щебече ніжно, мов пташка. А на Мечислава й не дивиться, хоча й звертається до нього вряди годи, і зве милим братом…

Неприхильно дивиться на це Вогнедан. Не може він зрозуміти, що сталося поміж сестрою та його Мечем. Ратимир… Мирцьо не найкраща пара для любої сестрички. Занадто ріжні вони: Дана щира дивна, може їй часом бракує отієї вишуканості, якою славилися в давнину ельфійки, але виною тому він, Вогнедан, бо сестра сім літ намагалася замінити матері сина-бранця. Звідси і оці штани замість суконь, і хлоп’ячі звички, і пристрасть до зброї. Коли захоче Дана, то може стати ніжною дівою. Але ж нема у неї такого бажання — відвикла.

А Мирцьо наче і не з дивної родини. Чимось він нагадує Вогнедану стрия Вереса — таке ж похмуре сприйняття світу, нерозуміння гумору, при поганій звичці, однак, дражнити інших, нерозважна злість до всього, чого не може зрозуміти молодий Вовчур. Стрий Верес, однак, хоч і не дуже вправний у ельфійських мистецтвах, але, принаймні їх вивчав — грає на флейті, віршує, хоч і не дуже вдало, вправний у різьбярстві та виготовленні ріжних милих дрібничок з дерева та каменю. А у Мирця ні до чого нема здібностей, окрім ото всіх передражнювати. От і зараз чує Вогнедан, як Ратимир розважає Дану, говорячи голосом куховарки Ласуні так, що бідолашна жінка в його виконанні є дурепою і незграбою.

«Якби Мирцьо, — міркує Вогнедан, дивлячись на аж занадто спокійне лице Веданга, котрий поглядає вслід молодій парі,- мав хоч трохи витонченості.. Однак, він впевнений, що раз є дивним, то має право вважати себе вищим за звичайних людей. Недоліків своїх не помічає, за те когось ганити — це ми враз… І шкода його — як він тоді, на карнавалі, побивався, що ні на що не здатен, окрім чужі голоси удавати… Отже, розуміє, дурник, а не хоче вчитися… А Дана… Дана завжди тільки жартувала з молодим Вовчуром… Що це з нею? Для чого вона удає захоплену? Чи може — не удає? Вона ж мучить Дракона, Мечислав аж ще більше змарнів за оцю дорогу…»

Зітхнув Вогнедан і вирішив зоставити друзів їхній долі. Не маленькі вже, дорослі люди… Розбереться Дана зі своїми вподобаннями. Мечислав… З ним буде тяжче, бо колючки білої ружі вже зранили до крові серце Дракона… А все таки він є щасливим, любий брат, що вміє так кохати. Він, Вогнедан, і досі не знає, що таке кохання. Жодна з жінок, з якими він втоляв тілесну жагу, не доторкнулася до його серця.

Сіроманець Вовчур, до якого Дана заздалегідь вислала гінця, влаштував своєму князеві гідну зустріч. На руках Вогнедана, щоправда не носили — Ігворра то місто дивних, що від природи не є такими запальними, як боговладський простолюд, але свято було навіть кращим від Осіннього Карнавалу. З музикою, танцями, піснями… Вогнедан сидів на почесному місці, навпроти помосту, котрий звели у дворі Високого Замку і від серця всім тим насолоджувався, час від часу одрухово торкаючись тонкими пальцями до горла. Садна на шиї поволі сходили, а от на душі, швидше за все, залишаться надовго.

Аби позбутися лихих спогадів, юнак звелів принести свою флейту і сам вийшов на поміст… І затамували подих присутні, бо не флейта співала для них — зранена, але невпокорена душа молодого володаря. А завершила гру мелодія «Тихого ранку» — войовничий крик флейти, стародавній сигнал до бою…

Не боявся Вогнедан донощиків, бо музику до справи не пришиєш. Та й серед дивних Ігворри не було зрадників. Мовчки слухали вони гру свого князя, мовчки плакали над його стражданнями, а розійшлися усміхнені… Коли так усміхається дивний — ворогу його зосталося жити лічені хвилини.

Поспішав Вогнедан владнати швидше справи, що накопичилися за його відсутність, аби відвезти Мечислава в гори, до татка Ясногора. Дана з Ратимиром гайнули до Вовчого Лігва — погостювати, і зовсім посмутнів Дракон… Ходить, оповитий тугою, як Див-гора туманом… І кашель його ніби став сильнішим. Вже й не знає Вогнедан, куди спершу везти друга — чи — то в гори, чи-то до стрийни Вербени з її цілющими ліками.

Вирішив все-таки їхати в гори Вогнедан. Зрештою, татко Ясногор теж є цілителем. До того ж мав юнак відпровадити до нього ще одного приятеля — не кого іншого, як парда Верена.

Верен весь цей рік розкошував волею. Щоправда, з Високого Замку його не випускали, аби він не дуже лякав заїжджих гостей, але пард вільно гасав замковими переходами і спілкувався подумки з самим Сіроманцем та його охоронцями. Вогнедана він трохи з ніг не збив — так бо зрадів зустрічі. І Мечислава лизнув в лице шорстким язиком, радіючи від серця.

Мав знайти в горах собі подругу Верен. Вогнедан боявся відпускати його самого на верхи, де живуть парди. Все ж таки не жив на волі звір, не знає всіх небезпек життя на прикордонні… А до татка Ясногора часом спускаються парди — поспілкуватися. Хитрі ці створіння і балакучі, вмить рознесуть верхами звістку — повернувся син Грому та Блискавиці… Єдиний, що вижив з останнього виводку… Повернувся Верен…

Отож і сидить нині Вогнедан над стосиком паперів разом з Сіроманцем Вовчуром. Розглядає справи, котрі намісник Ігворри не зміг вирішити сам.

Земельна суперечка поміж Терхами та Готурами. При вигляді цієї пухкої теки Вогнедан починає сміятися, а Сіроманець докірливо хитає головою. Але хитай не хитай, а князь продовжує веселитись. Ця суперечка почалася ще до його народження і тягнеться десятиліттями. Терхи з Готурами не вітаються й понині, а найсмішнішим було в цій історії те, що кільканадцять літ тому брати Лелеги, Ігворр та Ольг взяли собі за дружин Алтею Терх та Ясмину Готур…

Навіть це несподіване родичання не примирило два роди. Вже давно загинув на прикордонні Ігворр Лелег, померли від багряної чуми Алтея з Ясминою, а Верес з Мальвою, їхні діти, вже й своїх дітей мають — все одно Терхи продовжують судитись з Готурами, а Готури з Терхами. Навіть правник Ольг Лелег не зумів їх примирити, бо Терхи закинули йому родичання з Готурами. Вирішити цю справу миром не зумів князь Вітан, не вдалося це і князю Іскрі, розгубила свій крижаний спокій княгиня Конвалія і порадила єхидно обом родинам звернутися до Імперського Суду, раз їх не влаштовує воля Чорногорських князів… Тепер справа дісталася у спадок Вогнедану разом з обома ворохобними родами.

Однак, смійся чи не смійся, а щось потрібно вирішувати. Нотує собі Вогнедан — дати завдання архівісту і міському правнику таки знайти початок цього діла… І при поверненні спробувати хоча б примирити Терхів з Готурами, якщо вже не можна розв’язати цього вузла.

Справа про викрадення нареченої… Знову Терхи з Готурами… Верхуслав Готур викрав Яворину Терх… Терхи піймали викрадача, він нині у в’язниці Нижнього Міста… Але Яворина наполягає на зустрічі з князем…

Нотує собі Вогнедан на завтра — опісля архівіста і правника прийняти Яворину Терх. Чортові горяни, вони думають собі, що живуть в романі Адеона Димка? Смажений півень ще не клював ні Готурів, ні Терхів. Сіроманець підсовує третю справу… Ще ліпше… Ігворрський панотець Отін скаржиться князеві на те, що в Ігворрі незаконно поселився проповідник-кіленар. Вимагає, аби єретика заарештували і вислали до Ішторну. Загрожує подати скаргу до Духовного суду… Так, це вже не Терхи з Готурами… Це серйозніше. Духовний Суд нам тут ні до чого — забагато церков стоять порожніми по селах Чорногори. Проповідника потрібно, принаймні, відправити з Ігворри. Нехай проповідує верховинцям, коли вже такий сміливий.

Дає Сіроманцеві завдання Вогнедан — знайти кіленара, якщо він ще у місті і провести з ним бесіду… Не натискати, але роз’яснити, що Моанська Імперія не місце для проповідей кілені-мейдизму. Тут у нас свій мейдизм є… Правовірний… Правовірність, Імператор, Єдність… І ніяк інакше…

Останній листок… Громада мейдистів Ігворри скаржиться на те, що церква у Нижньому Місті потребує ремонту… панотець Отін прохає його прийняти у цій справі і яко духовного пастиря…

Вогнедан крутить у пальцях листок. Він погано знає ігворрського панотця, бо за маминого життя весь вільний час проводив у Лелечому Гнізді… Мама, незважаючи на всю свою побожність, пана Отіна недолюблювала, а стрий Ольг потиху ненавидів — Вогнедан помітив, як Лелег дивився на душпастиря під час якогось мейдистського свята. Аби стрий так подивився на нього, Вогнедана, то він би подумав, а чи не написати заповіт… Чим зумів дозолити панотець Золотоокому Ельфу?…

Отін… Стривайте… Полковник Вальд Отін… Аякже — пили разом… Родич? Може в цьому коріння стриєвої неприязні до священика? Боги лише відають… Хоча сімейка видно ще та… Один брат — полковник чоррів, другий — мейдистський піп, прізвище змінене на моанський штиб… Але доведеться прийняти завтра, опісля Яворини. І на церкву дати… До речі, що там у нас з грошовими справами?

Грошові справи забирають кілька годин. Ними Вогнедан задоволений… Його скарбниця, незважаючи на весняні виплати в Імператорську казну, ще не вичерпана до кінця, а нещодавно прибули посланці від Непобора Ллєга… Сіроманець оповідає, що то був срібний під маною і двоє людей. Питали за Вогнедана, залишили для нього гроші в записах Белатського Морського Дому. Непобор і раніше допомагав Пардам, тож Вогнедан записи сховав з тихою вдячністю. Знадобляться — як не на податки, то на зброю.

Опісля цього Вогнедан ледве живий вибрався до саду Високого Замку. Посидів, помилувався Місяцем, згадав, що зранку не бачив Мечислава і подався до нього разом з Вереном.

Веданг уже спав. На столі лежав листок з віршованими рядками…

«Життя!

Ти мов намисто з самоцвітів.

Якщо порвешся — рвись

А якщо ні,

Чи зможу те, що в серці я таїти?»

— Бідолашний брат, — пробурмотів Вогнедан. Не став він будити друга, але взяв перо, присунув блимаючу свічу поближче і написав під віршем Мечислава:

«Гірська ріка

Прискорює свій плин

На мілині,

А трапиться їй скеля —

Розділиться й сплітає рукави.»

Ранком Мечислав вийшов до сніданку ледь бадьоріший… Сказав лагідно:

— Чудовий вірш, брате Вогнедане… Аби це було правдою…

Прийнявши опісля сніданку правника та архівіста, Вогнедан з цікавістю очікував на викрадену наречену. Дійсність переважила всі його сподівання. До зали, де він приймав відвідувачів, впливла гарненька, мов писанка, верховинка в моністах і ґерданах.

— Яворина Терх вітає вашу ясновельможність, — вимовила вона, — я прийшла — м принести скаргу.

— Сідайте, панно, — кивнув на крісло Вогнедан. Панна присіла на краєчок і обережно погладила Верена, який з цікавості підібрався поближче.

— Ви скаржитеся на пана Верхуслава Готура? — спитав Вогнедан.

— Але ж ні, - мовила верховинка, — я позиваюся з моїми дурними братами, які і досі не можуть поділити з Готурами той шмат полонини. Мій Верхуслав вже півроку у криміналі, а через три місяці мені родити…

Вогнедан зрозумів, що розсміятися зараз буде нечемно. Спитав лагідно:

— То чого ж ви хочете?

— Аби-с мені віддали мого Верхуслава, — мовила жертва викрадення, — бо може статися так, що нікому буде і дитя загорнути у вишиванку. Братів я до себе не підпущу, краще вже піду родити до Готурів.

— То ви пішли за Верхуславом по власній волі? — спитав Вогнедан, над силу тамуючи усміх.

— Ні, він мене вкрав, — незворушно відповіла красуня, — так бо належало, він бо нам кровник. Але Славцьо є справжнім чоловіком, бо встиг зробити мені дитину просто на плаї, опісля того, як впав його кінь.

— Але панно, — мовив Вогнедан заскочено, — ваш викрадач власне і сидить за це насильство…

— Але спробував би він зробити це насильно! — гнівно блиснула очима верховинка, — чи я даремне ношу за чересом ножа? Я йому сказала: «Швидше, Славцьо, бо мої лобурі будуть судитися з твоїми, доки моя калина перестигне й обпаде…»

Вогнедан вже швидко писав щось на папері. Тоді розтопив віск і придавив його печаткою з персня. На воску відбилася голова парда.

— Йдіть до в’язниці, панно Яворино, — мовив, — і забирайте свого Славця. Сподіваюся, що ота нещасна земельна справа таки вирішиться в найближчому майбутньому. Я беру вас обох під свою опіку. Так і говоріть і братам, і Готурам.

— Вельми вдячна, ваша ясновельможність, — церемонно схилила голову верховинка, — дозвольте відкланятися…

Опісля того, як Яворина випливла з зали, Вогнедан зайшов за ширму, впав на канапу і дав волю сміху. Верен поклав голову йому на коліна і задоволено пирхав.

«Маленьке ельфеня, — передав він Вогнедану, — скоро… Верен радіє…»

Рипнули двері. Вогнедан, який, в очікуванні другого, менш приємного відвідувача, взяв флейту до рук, підвівся, мимоволі зітхнувши. Менш за все він зараз хотів слухати скарги панотця на поганий стан мейдизму в Ігворрі та околицях.

Але тут трапилася несподіванка, тим страшніша, що Вогнедан подібного зовсім не очікував. Пан Отін, брат, а чи родич Жердельського полковника, витріщився на них з Вереном, наче побачив привид. А тоді схопився за серце і сповз на підлогу.

Вогнедан кинувся до священика, збираючи в собі силу для рятунку. Але смерть настала миттєво. Старенький лікар Кролла, белатець, котрий служив ще князю Іскрі, сказав, що це раптова зупинка серця.

— З переляку, — мовив лікар, — пан превелебний злякався чогось…

— Верена хіба що, — мовив розгублено Вогнедан, — але ж всі знають, що Стражі Гір не нападають на людей…

— Він подумав, що ти привид, — підкинув Мечислав, — привид Повелителя…

— Я не знаю, чого він злякався, — зітхнув Вогнедан, — але ж як неприємно. Зовсім зле.

Панотець жив сам, прислужувала йому старенька челядинка з вірних. Вогнедан звелів принести йому папери померлого, вирішивши про себе, що зайві відомості не завадять. Почувався при тому вивідачем — ніколи бо зроду не читав чужих листів. Але колись та треба починати, а в білих шатах «тіні» не воюють. Сокіл Птаха — той би і роздумувати не став, аби йому до рук потрапило листування Жердельського полковника з рідним братом.

Бо панотець дійсно був молодшим і улюбленим братом полковника Вальда. А що був священик людиною акуратною і точною, то і листи від брата були у нього акуратно складені по рокам і датам. Вогнедан швидко прогортав листування, зупинився там, де промайнуло прізвище Кріна Птасіна. Полковник скаржився брату, що юний випускник Моанської Вищої школи за кілька років уже отримав капітанські відзнаки, а він, Вальд, вислужував свої десятиліттями. А все тому, що батьки не здогадалися свого часу віддати його до школи, і закінчив він лише Зелемінські курси старшин… Вогнедану аж судома пройшла по тілу, але він стримався і став читати далі. «Що ж, кожному своє, пане Вальд… Я б охоче віддав би вам своє місце в школі, аби був вашим однолітком… Це ж треба, є дурні на світі, котрі шкодують, що не були у пеклі…»

Полковник лаяв зарозумілого Кріна ще в кількох листах, згадував якогось «духовного сина» панотця Отіна, котрий був у Птасіна вістовим, а потім зник без вісті. «Крін, — писав полковник, — бувши важко пораненим бандитами у Дарі, стверджував, що в нього стріляв отой його вістовий.» Полковник вважав, що бандити, які поранили Кріна, прикінчили і його вістового, а всю цю історію поганець вигадав, аби дозолити йому, Вальду, котрий був покровителем хлопчини. «Твоєму Ешіору, — писав полковник, — пришпилив до рукава відзнаки старшини особисто Імператорський Воєвода, і опісля цього він нібито стріляв в оцього вискочку? Дурню скрізь ввижаються змови і підпільники, ніби не досить з нас таргійських бандитів…»

«Напевне добрячою падлюкою був отой Ешіор», — зробив висновок Вогнедан, гортаючи далі старі аркуші. Знайшов того листа, де старий чорра з неприхованим єхидством описує історію зникнення новоспеченого Дарійського полковника. «Я, звичайно, — писав Вальд, — нарядив розшук, мої люди перетрусили всю околицю, перепороли кілька десятків селюків, але так нічого і не знайшли. Я маю якесь щастя, брате, бо протримався в проклятому Квітані так довго, і сподіваюся дотягнути до відставки. А все тому, що в мирний час обходжуся різками. Ті, хто занадто тисне на оцих клятих хетанців, довго не живуть. Ось і Птасін зник…Я врешті з’ясував, що востаннє його бачили біля Вербави. Корчмар присягався, що опісля гульні Птасін з підлеглими подалися дарійським шляхом. Я наказав висікти і корчмаря, і корчмарку, але так нічого й не домігся… Аби це не у мирний час… Та твій брат, душпастирю, розумна людина і не хоче зникнути, як полковник Птасін. Сподіваюся, його смерть була легкою…»

Вогнедан лише зітхнув… Бідолашні Мальва з Боговитом… Хвала Богам, в листі не говориться нічого про те, що жердельці схопили, або вбили колишнього сотника «Зарубку»… Отже — Вигорич живий і на волі…

Більше нічого цікавого в листуванні панотця Вогнедан не знайшов. Послання від Боговладського пастиря, ділові папери… Нічого, щоб могло пролити світло на те, чого аж так перелякався пан Отін. Чорногорець опечатав папери і звелів сповістити полковника жердельців про братову смерть та відправити сповіщення Пастирю Боговлади.

Сіроманець, що виконував цей наказ, приніс Вогнеданові уривок аркушу, котрий випав зі Святого Письма, яке належало панотцю. Там був уривок якогось запису: «…ніхто не повірить…Народження чудовиська ніхто не помітив… Поганські пророцтва не повинні збуватися, але… І ще має бути звір…Звір біля його ніг… А може він сам є звіром?»

Вовчур вважав, що в цьому уривку ключ до панотцевої погибелі. Допитливий священик, котрий завжди пхав носа до справ дивних, знайшов десь уривки з пророцтва Вишезіра і порівняв їх з досить туманними висловами Святого Мейді про людину-звіра, прекраснішу за Денницю, погляд якої породжує вогонь… Про здібності Вогнедана пан Отін знати не міг, але, можливо, підозрював, що князь Чорногорський і є обіцяне дитя з пророцтва. Наприклад, якщо він здогадався свого часу, що двійнята не є дітьми Ясногора Парда, то міг легко вирахувати, хто має в своїх жилах кров Трьох Родів і моанську отруту, успадковану від принцеси Шаніли.

«Цього лише не вистачало, — подумав чорногорець, — але я маю бути готовим до того, що проти мене піднімуться мейдисти, яких повно у Зелеміню та в Старому Веданзі. Знайдеться ще один такий розумник, особливо опісля того, як я блисну на людях… А від цього вберегтися не можна — хтозна як усе повернеться…»

Опісля всіх цих неприємностей подорож горами стала для друзів відпочинком. До Лелечого Гнізда вони вирішили заїхати на зворотньому шляху і вирушили просто до Ясногора Парда.

«Татко Ясногор» зовсім не змінився. Він був все таким же — витонченим, виваженим, чемним дивним. Названого сина з його приятелем зустрів радісно, тобто тихо усміхнувся і почав готувати напій із трав для дорогих гостей.

Поволі спливали тижні. Юнаки не робили нічого — годинами лежали на траві, дивлячись у небо. Або купалися в гірському озерці, під водоспадом, наче змиваючи з себе біль і тугу. Верен — і той зовсім очманів від гірського повітря та від запаху родичів. А потім парди, що навідували Ясногора, забрали Верена з собою, і той помчав за ними, навіть не попрощавшись зі своїми рятівниками.

— Там йому буде краще, — мовив Ясногор, коли приятелі ледь зажурилися, не побачивши біля хижки Верена з черговим кролем в зубах, — я взагалі вважаю, що і дивні мають жити окремо від людей.

Вогнедан був з цим не згоден, хоча знав, що Ясногорову думку поділяють деякі родичі, починаючи зі стрия Вереса. Ельбер, розітнутий надвоє… Розтятий по живому народ, колись спаяний прибульцями в одне… О, ні, він, Вогнедан, ніколи не дозволить цього зробити… Заміцно зрісся з ельберійським стовбуром принесений від Зорі Сіллон паросток. І його відтяти? А де подіти спокревених, тобто тих, хто має в родоводі одного чи двох дивних? А що робити з напівкровними, тобто дітьми дивних та неельберійців? Йому, Вогнедану, і так досить буде всіляких складностей, аніж ділити опісля визволення своїх підданців за формою вух…

— Люди є нав’язливими і нечемними, — скаржився тим часом Ясногор, — ось мене вже кілька разів відвідував проповідник-белатець. Я ясно дав зрозуміти, що мені важко спілкуватися будь з ким, а тим більше з людиною, котра сповідує чужі мені цінності духу. А він все одно приходить, а коли я йому став чемно докоряти, сказав, що його покликано стукати в зачинені двері, аби ті відкрилися. Один цей вислів їхнього святого може відлякати дивного, адже ми не любимо, коли намагаються відчинити двері нашого духу без нашої на те згоди.

— О, — мовив Вогнедан, — це якраз напевне той, на якого скаржився небіжчик Отін…

— То ігворрського священика не стало? — ледь зацікавився Ясногор, — завдав він нам клопоту при твоєму народженні. Він же не хотів вводити тебе з сестрою у закон, синку. Я дивом дивуюся, як він не розтрубив по всій Імперії, що ти є кровним Ведангом.

Вогнедан оповів таткові про отой уривок аркуша у Святому Письмі. Ясногор усміхнувся:

— Вони всі бояться кінця світу і якоїсь втіленої нечисті. Оцей белатський проповідник теж товмачить мені про те, що настали останні дні, і всі вірні очікують пришестя Звіра. А про мене, останні дні для дивних настали тоді, коли брами Боговлади впали під сокирами варварів з Півночі.

— О, — мовив юнак лагідно, — опісля ночі настає світанок, татку… Вірте в рух Коловрату…

Мечислав, який трохи поздоровшав і почав позбуватися свого бухикання, сказав Вогнеданові, що якщо у дивних є недоліки, то вони втілені в трьох особах — Ясногорі, Вересі та Ратимирі. Перший зовсім нічого не бажає, другий бажає всього і одразу, а третій вважає себе кращим за всіх лише по праву крові. З цього Вогнедан зробив висновок, що у брата була з Ратимиром якась сутичка з приводу походження. Оцього ще не вистачало — аби Мечу докоряли паскудником Шрежіним. Та ще й, напевне, при Дані. Ні, з сестрою потрібно поговорити і то найближчим часом.

А проповідник не забарився навідатися знову. Це був старий белатець, сивий і лагідний, як святий з легенди. Ясногор, загледівши його, просто втік вглиб печери, а обидва юнаки змушені були спілкуватися зі старим кіленаром трохи не проти власної волі.

Згодом, однак, виявилося, що Вогнедан зі старим белатцем мають навіть спільних приятелів. Проповідника звали Дастені, і він був рідним дядьком імператорського лікаря Ролли. Чорногорець одразу ж змінив своє ставлення до цього чоловіка. Родич Ролли не міг бути лихою людиною, ну, а щодо проповіді — хай… Вуха йому від того не покруглішають.

Пан Дастені, радий уже з того, що його слухають, оповів обом друзям, що відчув в собі покликання навертати саме чорногорських горян… Коли відчув? Та років зо двадцять тому. Почув від одного чоловіка, що тутешній люд навіть не єресь оцю моанську сповідує — скніє у тьмі поганства. Три літа він готувався, вивчив місцеву говірку, прибув до Чорногори через Ішторн з купецькою валкою і з того часу мандрує горами, намагаючись обминати великі міста. До Ігворри він забрів лише цього, останнього року, бо дуже втомився невигодами мандрівного життя. Захотілося спокою… Ось і покарав його Господь за потурання тілу — воєвода з Високого Замку чемно порадив проповіднику піти з міста, бо на нього є скарга від місцевого панотця.

Белатець бадьориться, але бачить Вогнедан — невесело проповіднику. Сімнадцять літ праці — і все намарно. Навернених жменька — всього кілька десятків людей в ріжних куточках Чорногори. Жодного такого, як милий юнак, що уважно слухає старого… «Пан розуміє мене, авжеж… Жодне гостре вушко не прихилилося до оповіді про дива святих Мейді та Кілені… І тутешній відлюдник… Якби він во ім’я істинної віри покутував у цій печері, то міг би стати угодником Божим… А то ж даремне страждає… ну, не людина, а дивний, але ж перед Богом всі рівні.

— Але ж пан Ясногор зовсім не страждає, - заперечує Вогнедан, — навпаки, йому приємно жити самотою.

Зітхає белатець. Видно — не дуже вірить. Втомився він навертати незговірливих горян. Орден Святого Кілені підвищив його до рангу білого плаща і оголосив Пастирем Чорногори, але ж овечок так мало… Ось і зараз він іде до Владигори, де проживають аж двоє вірних… А пан… Як пана звати?

— Я — Вогнедан, а мій приятель зветься Мечиславом, — говорить чорногорець не дуже охоче. Балакучий белатець дійсно є трохи набридливим.

— Язичники, — зітхає панотець, — ви теж язичники. Принаймні, душею, якщо над вами й проводили отой єретичний обряд обливання водою… Треба окунати, а не обливати… Я от нещодавно був на одному хуторі… Там живе відьма. Справжня відьма… В тій жінці сидить біс… Вона насмілюється говорити, що найкраща молитва — це вміння думати головою.

— Панна Вербена, — засміявся Вогнедан, — я її знаю… Саме такою вона і є…

— Ми з нею сперечалися годинами, — зітхає белатець, — Зрештою, вона мене вигнала. А перед цим змусила подивитися через якісь скельця на краплю води… Там живуть чудовиська… А може, вона мене заворожила…

— О, — Мечислав з цікавістю, — новий винахід в дії… Виготував оту страшну штуку не інакше як Горицвіт. Ви, панотче, не бійтеся — наш приятель весь час працює над тим, щоб лякати добрих людей. А панна Вербена — найдобріша жінка у світі. І взагалі — повертайтеся додому. До рідного Белату. Або зоставайтесь тут, але вже не морочте голови ні собі, ні іншим.

Белатець зітхнув, підкликав свого віслючка, на якому він долав гірські дороги, і потрюхикав далі, до Владигори. Лише тоді з печери з’явився Ясногор і теж зітхнув з полегшенням.

— Нарешті, - мовив він, — я думаю, що він більше не повернеться.

Минуло два дні, і Вогнедан з Мечиславом знову прийшли до озерця з водоспадом. Попрощатися. Відлюдництво добра річ, і спокою тут незміряно, але ж потрібно діяти. Час спливає… Час…

Озерце те якраз над камінною загатою. Якось зійшла схилом лавина і загородила шлях невеличкій гірській річечці, що мала впадати в Дану-ріку… Утворилося під водоспадом озерце, забулося саме ймення річки… Сухим є камінне ложе нижче від загати, і сумно плеще озерце, не маючи змоги розлитися рікою

Вогнедан наче чує голосок, що оповідає йому цю немудрящу історію. Голос річечки, замурованої камінням. Не пересохла велична Дана від зникнення малесенького притоку, але ж шкода маленьку красуню, чиє ім’я давно забули чорногорці.

Оповідає Вогнедан приятелю про свої відчуття, і Мечиславу здається, що і він починає чути скарги річечки. Жаліється полонянка, що нема нині у неї назви. Є виток, є водоспадик, є озерце. Немає протоку, немає імені.

— Отак, — зітхає Вогнедан, — забуваються імення цілих народів, позбавлених волі. Хто пам'ятає назви народів Ішторну? Хто згадає, як звалися народи Лояну? Моанська імперія наймолодша, а скільки в ній безіменних рік?

Веданг розуміє, що брат нині тільки й думає за майбутні битви. Того і приходять йому до голови такі порівняння. І правий брат — немає волі, немає імені. Є славні люди — немає слави… Он, той же Льос Косавін… Володар чужого слова… Визнаний в усьому світі — його твори читають і ішторнійці, і шоррогці… Великий моанський письменник… Як там отой пан барон говорив: в книжках моанці перші… Авжеж…

Та сумні роздуми раптом уриває шалена радість, яка затоплює обом південцям і душі і розум. По сухому руслу мчать великими стрибками двоє пардів… Чорний Верен і біла самичка, прекрасна, мов сніг на горах.

Не забув таки про своїх друзів Верен — привів знайомити свою подругу. Самичку звати Горяною, вона зовсім юна і ще не говорила з дивними. Але зовсім не боїться, і лащиться до Вогнедана, мов кішечка.

— Красуня, — хвалить самичку юнак, і Верен аж вистрибує з гордощів. Поки вони підіймаються вгору до водоспаду, пард гордо оповідає, що бився за Горяну аж з двома самцями… Подумати тільки, ті нечеми вважали, що, коли Верен виріс у клітці, то його можна налякати самим лише гарчанням. Тепер вони десь в ущелині зализують рани, а Горяна… Горяна пішла за ним, Вереном.

Біля озера юнаки скинули одяг і стали під струмені водоспадику. А тоді стрибнули до води просто зі скелі… Гарно… Про щось таке мріяв Вогнедан в льохах Неззької фортеці… Мечислав — той взагалі плаває мов риба… Пірнає, виринає, дзвінко сміється, про смутки свої забув. Стражі Гір ходять берегом, пирхають… Не дуже вони люблять воду. Але розвеселилися і вони — б'ють по воді лапами, бризкаються. Могутні звірі з розумом дитини… Любить їх Вогнедан. Просто за те, що є вони на світі… Витвір пращурів з-під зорі Сіллон…

Вибралися друзі на камені, сушать волосся, сміються. Так добре… Опісля такої миті не страшно і вмирати. Чиста мить краси… Ось тільки псують гармонію тихі скарги, що вчуваються у плюскоті озерної води.

— Говорять, — озивається Веданг, — що наш пращур, Веданг Сіллур, висік з каменю ложе для озера… Це там, де нині Чортів Яр. А озеро і справді пречудове. Мої люди там Сонцестояння відзначають щоліта.

— У предків була могутня зброя, — мовить Вогнедан, — принаймні, так говорять перекази… тільки часом незрозуміло, чи мається на увазі витвір рук дивних, а чи сила розуму.

— Якби я був Ведангом Сіллуром, — мріє Мечислав, — то випустив би річку. І дав би їй ім’я… А то так і скнітиме, бідолашна. Хуторів тут поблизу немає, нікому не потрібно розбити загату задля води.

— Коли я володітиму Силою, — мовить Вогнедан, — і зможу вживати її по власній волі, то повернуся сюди. Я не забуду цього місця, Меч… Воно віддало нам все, що могло… Спокій повернуло. Дало сили забути біль і рани. Я тоді стану… Ось так…

Зводиться на ноги Вогнедан, вкритий лише розмаяним волоссям, і простягає руку до загати.

- Ім’ям Бога Грому! — дзвінко вигукує, і лице його стає зовсім юним і таким щасливим, яким, можливо, не було ніколи, бо з раннього дитинства жив юнак, обтяжений знанням минулого.

Щось піднялося на заклик з глибин духу… Ще одна сила. Третя… Не любов і не ненависть. Міць удару, яким будівничій починає вбивати опори для фундаменту. І тріснуло каміння, перетираючись на порох… І обережно заспівала, пробираючись між уламками звільнена вода.

- Її ім’я — Літава! — кричить Вогнедан, — Чуєте? Літава, донька Дани!

Мечислав, що так само дзвінко сміється, сповнений радості, помічає раптом, що у дива є небажаний свідок. На березі русла, котре поволі перетворюється на невеличку, але бурхливу ріку, застиг пан проповідник Дастені, тримаючи в поводу свого віслюка. Правицею белатець весь час творить оберігаючі знаки, а лице його є сповненим жаху.

— Вогнедане, — говорить Дракон, — поглянь-но… Ой, якби не довелося нам ховати і цього мейдиста… Наш приятель-белатець аж позеленів від страху, немов однострій чорри.

— Боги мої, - наче прокидається від сну Вогнедан, — Меч… У мене вийшло, Меч! Просто зараз! А отже — з нами Громовиця, Меч! З нами Бог Воїнів! Це знак! Знак! Та ти чуєш мене, Драконе?! У нас все вийде, Меч! Хай славиться! Ти чуєш?! Хай славиться наш Ельбер!

— Я вражений до глибин серця, — озивається Веданг, — але нам треба потиху зникнути звідси… Нехай Дастені подумає, що це йому примарилося…

Вогнедан лише тепер помічає белатця, але йому байдуже до всього на світі. Знак! Такий явний знак… Отже — Боги цієї землі згадали за своїх дітей… І рідних, і названих… Верен з Горяною не зовсім розуміють, чого аж так зрадів двоногий приятель, але їм теж стає весело, бо від Вогнедана наче котиться радісна хвиля. І вони мчать втрьох берегом річки, не розбираючи дороги, зливаючись розумом в одне, як-то дозволено тільки дивним та їхнім творінням.

Мечислава теж захоплює оця радість. Він біжить навздогін, наздоганяє приятелів, і теж сміється… Сміється так, як не сміявся ніколи… А поруч хлюпає вода Літави, дзвенить в своїм каміннім ложі…

— Я — Вогнедан Пард! — кричить чорногорець, — я люблю цей світ! Ви чуєте, Боги? Люблю!

Веданг все таки зберіг більше розсудливості, і озирається подивитись, що там поробляє Дастені. Старий нарешті осідлав свого віслюка і трюхикає берегом, весь час озираючись. Ну, якщо він і надумає кому розповісти — біда невелика. Чорногорці мовчати вміють, а донос белатець не напише, бо сам тут незаконно.

За годину приятелі спускаються до Ясногорової хижки біля печери. Відлюдник стоїть на березі Літави, задумливо дивлячись на її прозорі струмені. Він зустрічає обох юнаків, котрі ще не отямилися від радісного відчуття і несуть одежу в руках, бажаючи всім тілом відчути відновлену гармонію, усміхом приязні і суму.

— Тепер, — говорить Ясногор, — мені співатиме Літава. І я позбудуся надокучливого гостя. Пан проповідник тільки що помчав геть, крикнувши мені, що бачив втілених бісів, одним з яких був князь Чорногори. Ти хотів знаку Вишніх, синку? Ти його отримав… Хоча… Чи варто витрачати силу, щоб зоставити світу згадку про ще один гірський струмок?

— Що я залишу в спадок після себе

На цій землі?

Весною вишень квіт,

Улітку — плач зозулі десь у горах

І золото кленове восени — говорить Вогнедан, — а якщо до цього додати й гірський струмок…

— Твоє? — запитує Ясногор, — не думав, що ти вже дбаєш про заповіт, синку…

— Це було видряпане на стіні камери смертників Моанської Цитаделі, - сказав юнак ледь різкіше, ніж завжди, — і підписано: «Вітер Пард — сину Ясногору».

Поволі опускає голову Пард-старший.

— Я думатиму над цими рядками, — говорить, — але ти навіть не стукаєш в двері моєї душі, синку. Ти розбиваєш їх в друзки. Ти більше Веданг, аніж Пард, бо лише Дракони не бояться нічого у явному світі і ходять по краєчку безодень духу. Я від серця хочу, аби вам обом пощастило, діти мої.

— Дякую, татку Ясногоре, — схиляє голову Вогнедан, — я понесу з собою вашу приязнь… Ваше ім’я є мені щитом, і я ніколи його не заплямую. І навіть, коли я матиму змогу прилюдно визнати себе сином Воїна Ведангського, я залишуся Пардом, аби зостався охоронець у родового герба князів Чорногори.

Цього ж дня вирушили обидва приятелі вниз, до звитяг і небезпек. І довго дивився їм вслід відлюдник — дивний, а біля його ніг принишкли Верен з Горяною.

— Я думатиму, — зітхнув Ясногор, — не над тим, чи варто, а над тим, чи треба…

***

В Лелечому Гнізді було як завжди гамірно і весело. Горицвіт на хвилину визирнув зі своєї майстерні, кивнув головою, і знову заховався, близнята Лелеги підросли ще більше, а Вишенька мала вигляд вже майже дорослої дівчини. Стрий Верес, як завжди, відбув до свого хутора, а ненька Мальва півгодини вичитувала обом юнакам, чого це вони спершу не заїхали до неї.

— Я тут сльози проливаю, — сердиться ненька, — цілий рік не знаю спокою, а вони в гори майнули… Встигли б ще відпочити. Та й хіба у нас тут погано?

— Добре, ненько, — заспокоює Мальву Вогнедан, — але ж Мечиславу потрібно було підлікуватися.

— А то тут не можна було підлікуватися! — з’являється у дворі стрийна Вербена, — з якого це часу Ясногор став кращим цілителем за мене, стару?

Останнє слово — чисте кокетство. Вербена і досі має вигляд юної діви.

Вечір проминув в гаморі та розвагах. Дана теж тут, а де Дана, там і Ратимир. Зовсім заволодів сусіда увагою князівни — і сидить поруч, і гуляють вони обіруч. Зате Вишенька не відходить від Мечислава, аж дивуються всі родичі — що за дивоглядія.

Вишенька і вина наллє Дракону до келишка, трошечки, аби непитущий Веданг таки оцінив аромат і смак, і сиру наріже, і таріль підсуне. А сама все поглядає то на Дану, то на Вогнедана.

А ніч має бути не простою — Княжа Ніч. Чого й поспішали на хутір молоді воїни — гуляння має бути. Там, де і завжди, біля селища, на березі Дани.

Танцюють чорногорці довкола вогнищ, крутиться танок-коло, летять з урвиська вниз палаючі колеса… А біля одного з тих вогнищ зібрався цілий натовп — там танцює Мечислав. Танок з двома мечами, сонячний танок воїнів Ведангу.

Вишенька стоїть на видному місці і вистукує на бубні ритм. А опісля того, як зупинився смертоносний вихор, кидається Дракону на шию і міцно його цілує.

Вогнедан стоїть тут таки, в колі глядачів. Сміється, б’є в долоні… А Дани чогось не видно… І Вишенька відважно пропонує молодому воїну погуляти вздовж річки.

Тихо плещуть води Дани-ріки. І здивовано дивиться Мечислав на раптово посмутнілу дівчинку.

— Навіть уваги не звернули, — зло говорить вона, — а я так старалася…

— Хто не звернув уваги, сестричко?

— Вони, — крізь сльози мовить Вишенька, — твоя Дана… Поганюча Дана… І він… Мій Вогнедан…

В світлі Місяця бачить ледь очманілий Веданг дорослі очі на дитячому ще личку. Очі лютої ревнивої жінки.

— Я все це робила навмисне, — кається Вишенька, — аби вони заревнували… Та Вогнедан тільки сміявся. Для нього я — дитина, і все, що я роблю — дитячі вибрики. А Дана… Вона теж не вважає мене суперницею. Вона зла… Ти так її кохаєш, а вона…

— Оце, — зітхає Дракон удавано, — а я думав, що й насправді скорив твоє серденько.

— Ти теж, — аж шипить Вишенька, — ти теж думаєш, що я маленька… Але не тільки Вогнедан живе з пам’яттю про минулі народження. Я теж несу цей тягар… Я пам’ятаю, ким я була тоді, в тому Ельбері. Тоді мене звали Даною. Даною Лелег. Я була донька воїна, і сама була воїном Прикордоння. Я стала дружиною Вогнедана проти волі своєї і його родини. Я кохала його і загинула з його ім’ям на вустах.

— Бідолашне дитя, — говорить Мечислав з жалістю, — але ж для тебе ще нічого не втрачено. Сім років — то не така страшна відстань. Мине який-то час, і мій брат зверне увагу, що в родині Лелегів підростає красуня…

— Я щодня, — шепоче Вишенька, — очікую звістки про його одруження. Я б убила Імператрицю — вона розбещена гуляща дівка. Але вона, принаймні, не зможе вийти за нього заміж. А оці його полюбовниці з Ігворри? А у Боговладі… А…

Мечислав дякує Богам, що Вишенька не знає нічого ще й про панночку Елу… Світе ясний, переспати з рудою моанкою… Він, Веданг, не став би кохатися з тією дурепою, навіть якби вона забажала одружитися з ним під шибеницею, на якій його мали повісити.

— А Дана, — продовжує тим часом Вишенька, — зовсім втратила совість. А вона ж — твоя дружина, Воїславе Ведангський, в цьому житті прозваний Мечем… Її звали — Вишня Ставська… Так, з тих самих Ставських, чий дух не вмирає… Вона була родичкою Вогнедана і кохала тебе… А ти… Ти, Воїславе, вважав, що є закоханим у мене. І зовсім не звертав уваги на бідолашну панну Вишню…

— Я теж читав «Безіменний Сувій», — бурчить Дракон, — Воїслав таки одружився з панною Ставською. Я є їхнім нащадком… Їхнього сина звали Воїрадом…

— А мого — Світляном, — мовить дівчинка серйозно, — ти вважаєш, що я забагато читаю дорослих книг? Мій батько впевнений у цьому. Він мені нізащо не повірить. А от мама вірить, але що вона може зробити? Говорить, аби я терпляче очікувала, але ж оті жінки, з якими Вогнедан… Вони такі хижі… І всі — красуні, бо мій Повелитель обожнює красу і гармонію. Якась та й одружить його на собі…

«Бачила б ти панну Елу», — думає Мечислав, але йому не смішно. Живучи поруч з Вогнеданом він повірив у перевтілення, навіть якби й не був язичником, котрий в подібних речах мусить довіряти волхвам та переказам, якщо вже не можна переконатися в цьому самому.

— Ти подумай, — радить тим часом Вишенька, — може ти чимось скривдив Дану? Не вірю я, що вона може полюбити Мирця… Кого б іншого — ще б повірила. Богдана, наприклад. Або, навіть Лемпарта… Вони — справжні дивні воїни…А Мирцьо — просто ніякий. Злющий, заздрісний, наче людина з незмінених. Навіть не ельберієць. Оце сяде з моїм батьком і бурчать вдвох… Все лають, всіх сварять… Дід Чорнота Вовчур якось говорив жартома, що мій татко якось заночував у його невістки…

— Вишенько, — говорить Мечислав серйозно, наче дорослій, — ти подивись на мене… Тоді подивись на Дану. Ратимир, при всіх його недоліках, принаймні не потвора… Ну не він — так інший знайдеться, у якого до краси буде ще й розуму…

— А може, — не здається дівчинка, — Дана хоче, аби ти її ревнував і ще більше закохувався. От як я нині… Ми, жінки, хитрі — це я тобі як брату говорю.

— Скажи мені, Вишенько, — питає Мечислав раптово, — а мене ти змогла б покохати?

— Звичайно! — спокійно говорить Вишенька, — якби, звісно, вже не кохала Вогнедана. Ти красень, Меч Ельберу… Я сьогодні тебе поцілувала не граючи — так бо мені сподобалося твоє володіння клинком.

— Хіба за це можна любити? — розгублено говорить Мечислав.

— Любити можна за все, — мовить Вишенька голосом дорослої жінки, — кохання — то лише квітка, якій потрібно на чомусь рости. Без стебла і кореня вона лежатиме в пилюці, затоптана ногами. Поговори з Даною, Меч… Вона полюбить тебе, я певна, якщо уже не кохає…

Мечислав усміхається, і ніжно гладить сестричку по голові. Потім вони крадькома, наче змовники, повертаються до вогнищ, і кожен відшукує поглядом своє кохання.

Та немає серед танцюючих Вогнедана. Він іде швидким кроком у напрямі Лелечого Гнізда, бо помітив, як у будинку, що горує над селищем, засвітилося віконце. Друге віконце другого поверху… Кімната стрия Ольга…

Юнак заходить у двір, заглядає до конюшні… Дійсно, ось і кінь, розсідланий, дбайливо обтертий, жує щось, голосно пирхаючи. Як же гарно все склалося… Будинок є порожнім — всі, і Лелеги, і їхня челядь святкують Княжу Ніч.

Стрий Ольг сидить за столом і розбирає якісь папери. Як тихо не йшов Вогнедан, а родич розчув його кроки і обернувся до дверей з тихим усміхом.

— Я пізнав твою ходу, нащадку Пардів, — мовив, — ти і досі наче літаєш, Вогнику…

— Стрию, — вимовляє Вогнедан, — любий стрию…

— Моє дитя, — шепоче Ольг, — я думав, що вже тебе не побачу. Ні тебе, ні твого відважного родича…

— Це ви клопоталися за нас? — питає Вогнедан з усміхом, — напевне ви, бо хто ще здатен вплинути на Імператрицю з напівкровним принцом… Ви і їм показували якісь копії зі страшних таємниць?

— А, — згадує Ольг, — це ти про те, як я відправив Шрежіна до монастиря? Бачиш, часом не допомагають і копії… Поганець осмілів під захистом пана Короната. На князя Ріфіна я дійсно мав такі папери, що він усунувся від влаштування вашої з Мечиславом погибелі. На жаль, Його Могутність дійсно тяжко хворий, а Імператриця дуже непостійна. І в коханні і в зненависті. Страту вдалося зупинити, а ось те, що сталося в Неззі, я навіть уявити собі не міг. Вибач, Вогнику, старого дурня — адже я серйозно подумав, що достатньо налякав астеонських псів… Довелося знову йти до Генда… Щоправда, він допоміг з радістю, цей пан Яблуновський…

— Стрию, — говорить Вогнедан, — я маю до вас серйозну розмову. Набагато серйознішу, ніж минулого разу.

— Говори, Вогнику, — лагідно мовить Ольг, — я відповім… якщо зможу.

— Лишилося всього чотири роки, — мовить Вогнедан, — я більше не можу скніти в невіданні. Я дуже подорослішав за цей рік — якщо дитинство моє забрала школа чоррів, то безжурну юність — Цитадель і заслання. Я маю право приймати участь в підготовці визволення. Я маю право познайомитися нарешті з Князем тіней, адже я не сказав, що ви знаєте його, навіть коли мене про це питав пан Гаратто.

— А, він тебе про це питав, — говорить Ольг тихо, — Вогнику, перш, ніж я тобі відповідатиму, розкажи, чого від вас хотіли домогтися.

Вогнедан оповідає, а пан Ольг уважно слухає. Врешті говорить стиха:

— Все не так уже й погано… Він, як і раніше, не дуже боїться ельберійського спротиву… Вважає, що це жменька дивних намагається відплатити терором окремим імперським чиновникам. Справжнього розміру Павутини він не уявляє, а якби уявив би — вжахнувся. Гаразд… Тепер моя черга відповідати. Твій здогад був вірним, Вогнику.

Вогнедан очікував цієї відповіді, але все одно з хвилину переводить подих. Ольг усміхається, і в його очах спалахують золоті блискітки.

— Ти розчарований, синку? — запитує, - мабуть, ти все таки вважав в глибинах серця, що опором керує красуня-сіллонка?

— Ні, - відповідає Вогнедан поволі, - стрию, але ж я зовсім вас не знав…

— Та як ти міг мене взнати, бідне дитя, — відповідає Ольг, — коли ти сім літ прожив у пеклі, а наступні п’ять років намагався наздогнати втрачене дитинство? Я і не хотів тебе посвячувати в це, думав, що встигну… Та, здається, час прийшов. Закінчуються часи присмерку, а ти є нашим сонцем, Вогнедане Чорногорський. Підписом і печаткою під словом «воля». Отже, слухай уважно, все запам’ятовуй, нічого не записуй, а найперше — знай, що про те, ким я є, знають лише двоє людей — мій син Білозір і Крук Вигорич. І то це випадковість, нещасна випадковість, бо таємниця, розділена на двох, вже не є таємницею, а вас уже троє, синку… Ні твоя сестра, ні Веданг не мають знати ім’я Князя Тіней. Я — його посланець, і тільки. Я віддам тобі Павутину, Повелителю Вогнедане, бо у мене немає сина — ельфа, онуки ще зовсім юні, а Білозір просто не втримає всього цього в голові. Раптом зі мною щось станеться — ти заміниш мене, зараз, коли вже близько світанок волі, подібне вже тобі не пошкодить. А опісля ми з тобою обсудимо наші наступні дії.

І Ольг починає говорити, частково вголос, частково подумки. Страшний обсяг відомостей, недосяжний для розуму людини, неначе губка всмоктує мозок Вогнедана. Ось кидає йому стрий подумки образ мапи Імперії на якій позначені опорні пункти, місця збору та проживання «сірих тіней» — вивідачів та працівників сітки, котрі постійно мешкають на одному місці… Ось імена бойовиків, списки «чорних тіней», і майже з жахом бачить Вогнедан серед них знайомі імена нещодавно завербованих Богодара і Богдана Ставських та Зорика Лемпарта… Ось потаємні арсенали: квітанські схрони, криївки Старого Ведангу, гірські схованки Чорногори… Зв'язки з Сіллоном, рахунки в Торгових Домах, найманці з Гільдії, криваву роботу яких оплачує Князь тіней, коли не хоче, щоб убивство якогось імперця було зв'язане з південцями… Павутина смертей, якими було і буде оплачено волю… Вороги, їхні слабкі місця, наявність паперів, якими можна притиснути незговірливих, перекуплені чиновники, які навіть і не здогадуються, для чого вони роблять ту, а чи іншу поступку… О, Боги, пану Гаратто пощастило, що він не має про це все уявлення. Начільнику безпеки Імперії зостанеться лише застрелитись — адже ішторнієць вважає Князя тіней польовим командиром жменьки гостровухих терористів…

Голова у Вогнедана гуде, очі налилися кров’ю… Ось, коли вона дійсно знадобилася — його могутня пам’ять… Ольг нарешті зупиняється. Його лице змучене і радісне водночас.

— Вогнику, — шепоче він, — зазвичай у Князя тіней був помічник, його старший син. Він знав не все з оцього, але певну частину, яка б дозволила відновити Павутину в разі загибелі батька. Мій тато Станимир навчав мого брата Ігворра. Але Ігворр загинув… Судьба… Тоді тато Станимир звелів прибути до нього молодшому сину. Я навчався у волхва цілительству, а батько зробив з мене убивцю… Я утік до Лояну, за мною приїхав Воїслав… Твій дід, синку. Я повернувся… Я тридцять літ на війні, сам, без заміни. Я не насмілився взяти в помічниці Мальву, у жон багато слабких місць, одне з них — діти… Мій Білозір навіть не напівкровний, я всиновив його. Я покладав певні надії на відомого тобі Сокола Птаху, але він загинув раніше, ніж я наважився віддати йому хоча б частину Павутини. Дитя моє, сьогодні я позбувся тридцятилітнього страху — що разом з моїм серцем зупиниться серце Ельберу…

Вогнедан стискає руками скроні. Коли біль у них трохи зменшується, говорить теж ледь чутно:

— Але ж ви були таким нерозважним, стрию… Ви прийняли участь в повстанні, ви особисто ставили вимоги якомусь ворогу і потрапили на каторгу… Вам дійсно потрібно було жити на Сіллоні, і не ризикувати головою, яка варта Імперського Скарбу…

— Вогнику, — озвався Ольг ледь винувато, — але ж серце моє не з кременю… Я граю людьми, наче шахами, але гинуть-то вони насправді, мої «тіні»… І часом я таки робив нерозважні речі… Я прибув тоді до Квітану, аби врятувати хоч частину боївок, котрі кинулися до битви без дозволу, не спитавши керманичів. Адже жодне з ельберійських повстань не піднімалося з наказу Князя тіней. Коловрат Влотко, котрий зі своїми хлопцями захопив був Дар, навіть не знав про моє існування. Це був селянин, але вояцької натури. Чорри знищили його родину, вціліло лише немовля, яке мати заховала під перекиненими ночвами. І цей Коловрат зумів підняти хуторян і зліпити з них подобу війська. Вони залили Дар моанською кров’ю, синку. Там багато проживало зайд… Дженджиків теж не милували. А от відомий тобі Крук Вигорич був «сірою тінню», відповідав за збереження зброї… В його сотні були люди з Павутини… Хоча мене він також не знав, познайомилися ми вже опісля поразки… А щодо тієї історії з вимаганням — то тут я трохи недооцінив свою жертву. Як, до речі, і пана Шрежіна. Я навіть подумати не міг, що ця погань повернеться до старого хазяїна. Думав, що він з переляку аж до Шорроги допливе.

Юнак дивиться на родича з повагою і жалем.

— Але ж вас могли схопити, — мовить, — і тоді…

— Та могли, — погоджується Ольг, — багато є способів, знаєш… Я, до речі, ніколи не ганьблю тих своїх хлопців, які від болю щось зайве сказали там, де не треба… Ти ж сам відчув це, синку, коли тобі, на дибі, пам’ять сама підкинула правильну відповідь на добре поставлене питання. Ну, і стережуться мої воїни як можуть. Особливо чорні — «сіра тінь» зазвичай знає небагато. Хто голочку з собою носить з отрутою, хто уламочок леза, аби тихо померти від втрати крові. Деяких найближчих моїх помічників «запечатали» сіллонські волхви — ці воїни, якщо їх дуже настирливо розпитувати про деякі речі, помруть від крововиливу в мозок. Я, до речі, цей спосіб не люблю — він не дає свободи вибору. І Сокіл відмовився, хоча я йому пропонував. Ну, а я, якщо припече, зумію померти… А тепер давай ще поговоримо, синку. Я хочу переконатися, що твій розум розіклав усе по поличкам…

Перевірка розтяглася на кілька годин. Врешті Ольг кивнув задоволено і облишив мордувати Вогнедана запитаннями.

— Треба змусити Горицвіта, — сказав чорногорець змучено, — винайти прилад, аби він усе пам’ятав…

— Прилади — річ ненадійна, — мовив Лелег, — як і записи. Тому і існує Павутина, що ми все тримаємо в головах, синку. Ніяких записів… Ми — тіні… Нічні привиди, страшлива змора Імперії… Нас нема, бо не існує ніяких доказів нашого буття. Так, легенди, чутки… Навіть оті замахи на воєвод, власне кажучи, зайві… Але це вже для нашого люду — аби вірили в існування опору.

- І для страху, — хмикнув Вогнедан і оповів про листи полковника Отіна брату.

— То панотця нема, — сказав Ольг аж ніяк не жалісно, — вчасно Боги скарали цього поганця. Він дійсно щось віднайшов щодо тебе. Можливо навіть третю частину Пророцтва Вишезіра. Треба буде ще раз перетрусити його книгозбірню.

— За що ви його не любите? — поцікавився Вогнедан.

— Він трохи не позбавив мене сина, — відповів Ольг різко, — менше з тим… Це давня історія. Білозір нині зі мною і є кращим ельберійцем, ніж деякі наші дженджики.

— «Вістовий Ешіор…», — раптом здогадався Вогнедан.

— Не нагадуй йому про це, — сказав Ольг, — він дорого заплатив за свою юнацьку дурість. Панотець так закрутив хлопцеві голову своїми проповідями про злостивих ельфів, котрі знущаються з всиновлених ними людських дитинчат, що мій дурник завербувався в чорри, під крильце полковника Вальда. На щастя, він не встиг зробити зла, а от нас з Вигоричем, і ще кількох повстанців, врятував від сидіння на палі. Тоді він і стріляв в твого Кріна Птасіна. Шкода, що не встиг перезарядити пістоля і рознести негіднику голову. Втім, Крук говорить, що він і так диву давався, як на постріл не збігся весь Жердельський полк.

Вогнедан взяв гасничка, погасив ним свічі. Минула найкоротша у році ніч… Цієї ночі дев’ятнадцять років тому народився Веданг. Бідолаха ніколи не відзначає своїх уродин через материну смерть…Тепер між ними не буде повної щирости. Навіть з Даною він, Вогнедан, не зможе бути відвертим як колись.

— Аби ти знав, Вогнику, наскільки мені зараз полегшало на душі, - засміявся Ольг, — настільки, наскільки тобі потяжчало. Тримайся, дитя моє…

— Стрию, — мовив Вогнедан, — я так вас люблю…

— Ов-ва, — сказав жартівливо Лелег, — а я вважав, що подібних мені знищують по використанні.

— Я думав про вас лихе, — не підтримав жарту Вогнедан, — бо вас чомусь не любила мама, і попереджала мене, аби я не вірив вам. Та я вам вірю, і прошу тільки, аби ви берегли себе.

— Того ж я хочу і від тебе, — сказав Ольг, — а щодо Конвалії… Вона відчувала, що я займаюся чимось забороненим і боялася цього. Вона хотіла миру, а я жив війною… Вона відчувала мою силу, і не хотіла, аби ти потрапив під її вплив. Але ж ти до всього дійшов сам, Вогнику.

Двір поволі сповнився радісних голосів. Вогнедан мовчки стиснув Ольгу зап’ясток, на стародавній штиб, і вислизнув з його кімнати. І вчасно — на сходинках почувся голос Дани. Юнак ледве встиг зайти до відведених їм з Мечиславом покоїв, коли у двері пошкреблися:

— Братику?

— Так, Даночко, — озвався Вогнедан.

Дана прослизнула в двері, кинула швидкий погляд на порожнє ліжко Веданга.

— Ти був тут? — спитала.

— Дрімав, — відповів юнак, — голова боліла трошки…

— А… А де Дракончик?

— Не знаю, — відповів Вогнедан втомлено. Все, що оповідав йому Ольг, було наче написано вогняними рядками у нього на заплющених повіках. Чорногорець упав на своє ложе, байдужий навіть до тихого схлипування сестрички. Йому знову вважалося, як і тоді, коли він повернувся зі школи чоррів, що він є дорослою людиною серед малечі. Ось і Дана плаче, мов дитина. Красуня й розумниця Дана… Дитя… Ще дитя…. Кохання їй у голові. Він, Вогнедан, повернеться до Боговлади разом зі стриєм і буде планувати подальші ходи страшної гри, а якщо йому захочеться розважитися, навідає ту красуню-міщанку, з якою танцював на балі. Пані Меліса Невена… Її чоловік — торговець у далекій подорожі… Ото і все кохання…

Він заснув, не почувши, як Дана з плачем вибігла геть. Не почув, і як зайшов Мечислав. Дракон подивився на лице брата, сповнене смертельної втоми, здивовано кліпнув очима, тоді сів на своє ложе і замислився.

Вогнедан проспав дві години, підхопився і звелів збиратися. Вони їдуть до Боговлади разом зі стриєм Ольгом. Дана? Якщо хоче — нехай лишається, приїде опісля.

Та Дана, почувши про від’їзд, звеліла, щоб їй теж сідлали коня. Труднощі подорожування верхи її не розхолодили. Про Вовчура вона і не згадала, тільки вже з Ігворри послала записку з вибаченням. А дорогою весь час трималася біля стрия, котрий охоче розмовляв з любою племінницею.

Вогнедану ж швидше кортіло зостатися з Ольгом наодинці. Стрий попрохав прийти до нього додому, нібито в гості. Взяти з собою Мечислава — військові справи якраз те, що потрібно Дракону. Веданг уже втямив — почалося… Він аж зрадів — нарешті справа дійде до битви.

А Дана… Що ж, Дана була допитливою і розумною дівчиною. Вона теж зрозуміла, що вже розставлені на дошці шахи для вирішальної гри. І тому дозволила собі не написати навіть — прошепотіти:

«Кохати присягався

І забув!

Що ж, не за себе

Я тепер хвилююсь

Я за його тривожуся життя!»

***

В будиночку стрия Ольга — невеличка військова нарада.

Присутні на ній князь Чорногорський, князь Ведангський, Богдан Ставський (старший його брат нині працює в Торговому Дому Росавів і його нема у Боговладі), Зореслав Лемпарт, Владияр Тернич, яко начільник княжих гриднів, та Мирослав Іровит, сотник Боговладської залоги.

Присутня і Дана Пард, єдина жінка на цьому зібранні. Її запросив сам Ольг, вирішивши, що Вогнеданові важко буде весь час тримати заслону між розумом своїм та сестрички. Дана теж має знати те, що довірене найближчим.

Дана нині сидить між братом і Ведангом. За столом їх восьмеро, і один порожній стілець — Богодарів. Дев’ять є щасливим числом, принаймні так вважають змовники. Богодару, коли він повернеться, оповість про плани брат.

— Мої найближчі, - стиха розпочинає Вогнедан. Так бо домовлено між ним і Ольгом — стрий мусить залишатися в тіні, як таємний радник юного чорногорця, — скажу вам лише одне — час прийшов! Нині ми вперше промовимо вголос про те, задля чого зібралися — маємо відвоювати Ельбер…

— Хай славиться…, - стиха відповідають присутні.

— Ельбер, панове, — продовжує юнак, — має постати в колишніх межах. Від Чорногори до Зелеміню. Але це буде справою нелегкою. Багато чого змінилося за роки неволі. Змінилися люди, змінилися дивні… Отже почнемо зі стану у провінціях…

Легкий шепіт… Провінції… Не воєводства, не намісництва… Провінції Ельберу…

— Чорногорське князівство, — перелічує Вогнедан, — з нами клопоту не буде…

— Авжеж, — задоволено мовить пан Тернич, — гостровухі не підведуть…

— Квітан та Побережжя… Ці якби не піднялися раніше строку.

— Я був у Квітані, - стверджує Ольг, — провінція готова до бою… Головний ворог — два полки Чоррін Ідрен: Жердельський та Дарійський, названі за місцями розташування. Осередки зайд — традиційно ті самі Дар та Жердель. В останні роки додалося поміщиків з відставників. Кожен з них має охорону, але маєтки розкидані по всьому Квітану.

— Південний Данаділ, — продовжує чорногорець, — настрої тут не такі войовничі, але, якщо дійде до битви, на наш бік не стануть лише зайди. Селянство тут завжди на боці Чорногорських князів за оті податкові пільги, ремісники теж. Щоправда у містах, включно з Боговладою, великий відсоток приїжджих та перекинчиків.

— Це добре, що боговладські пацюки усі зібралися в Персиковому, — всміхається красень — вояк Іровит, — Парду не треба буде за ними ганятися по всій провінції — роздушить однією лапою.

— Власне, — не відповідає на жарт Вогнедан, — це все, на що ми можемо зіпертися. Північний Данаділ. Землі розділено поміж моанськими поміщиками та дженджиками. Те саме нині в двох третинах Квітану, але в Квітані кріпацтво ще не устійнилося. В Північному ж Данаділі майже вся сільська знать — не нашої крові. Опісля повстання Дубового почалося витіснення з цієї провінції ельфійської шляхти. Данку, скільки у вас зосталося ельберійців — поміщиків?

— Зо два десятки, — відповідає Богдан, — решту — або як мого батька, або змусили перебратися в землі намісництва.

— Північний Данаділ — селянська провінція, — продовжує Вогнедан, — там мало великих міст, а маленькі містечка населені нашими людьми. Тепер — Веданг… Тут кріпацтво введене більш як сто років тому. З нашої шляхти — дивом вціліли Дракони… Що там з містами, Меч?

— Дубно поділене на передмістя, як і Боговлада, — говорить Веданг, — але там відчутна перевага моанськомовних… І як там ще вони говорять — моанськокультурних. Моанців по крові не так уже й багато, вони живуть по маєткам, а до Дубна наїжджають на воєводські бали. Тон задають перекинчики міщани. Радин… там ще складніше. Ціле передмістя переселенців з Моозу. Кіленарів за вірою. Ці хлопці теж моанськомовні, а наших ненавидять люто, бо підозрюють в язичництві.

— Додаю, — озивається Ольг, — нещодавно було зірвано «зачистку» Радину від язичників. В місті з’явилися дияволопоклонники. Почали зникати люди — кіленари та мейдисти. Ситуація стала схожою на підготовку так званої «Білої Ночі Святих», різанини, яка сталася в Зеліборі близько ста років тому. Тодішній князь Зелеміню, Гонук Гранін, винищив тисячі наших людей і випадково зацілілих в Зелеміні дивних за підозрою у викраденнях дітей для кривавих обрядів. Радинську секту розігнано, її керманичів знищено. Головним жерцем виявився «тайняк» з Моани, людина пана Гаратто. Він був зв’язаний з паном Фотіним Зелемінським, який і оплатив виникнення в Радині прихильників Чорнобога.

- І, нарешті, Зелемінь, — мовить Вогнедан, подякувавши стрию усміхом, — тут, панове, зовсім зле… Провінцією править великий магнат — князь Фотін Гранін. Він є багатою і впливовою людиною. Вони, разом з графом Страгійським та двома десятками можних шляхтичів, фактично є одною з сил, яка претендує на владу у Великій Моанії. В жилах Граніних — дещиця крові Чоррінів. Її менше, ніж навіть у мене, але в даних умовах з цим потрібно рахуватися. Чистокровних в Зелеміню не збереглося. Серед дрібної шляхти є дещиця спокревених… Зореславе?

— Саме так, — стверджує Зорик, — моя мати саме зі спокревених. Тобто, чистокровним був мій прапрадідусь з роду Болотяних Рисей, котрий одружився з поселянкою. Решта рідні по матері — теж спокревені. Вся дрібна шляхта Зелеміню є такого ж походження. Князь Фотін вже два десятки літ зганяє нас з земель. Ціла смуга сіл і хуторів вздовж старого кордону заселені моанськими кріпаками, вивезеними з Півночі. Провінція є майже цілком мейдистською. Язичники збереглися лише в околицях Збраславу, звідки є родом і я, недостойний. По містах — тільки моанськомовні. Сам Зелібор, стольне місто, є правдивим зміїним кишлом. Там самі моанці та дженджики. Якщо наші і є, то їх не чутно і не видно. Окрім того, біля Предслави знаходиться Зелемінська школа чоррів з курсами старшин, а під Зелібором розташовано Зелемінський полк Чоррін Ідрен, покровителем якого є князь Зелемінський.

— Отже, — мовить Вогнедан, — не провінція — суцільна рана. Але ми не повинні зневірюватись і полишати Зелемінь на милість зайд. Я починаю відчувати землю Ельберу не в Боговладі, а біля Збраслава. Тепер, коли ми всі знаємо становище в провінціях, пан Ольг доповість щодо планів дій.

— Панове, — мовить Ольг, — ні для кого з вас не є таємницею, що Моанська Імперія близька до загибелі, або, принаймні, до громадянської війни. Є чотири сили, котрі тягнуть її в чотири боки: Північні барони, володарі золотого запасу, князі Астеону — у них фльота і вихід у північні моря, моанськомовна знать Півдня, що має родючі землі в Моозі, Страгії та Ельбері на чолі з князем Зелеміню, і, нарешті, «партія влади», тобто прихильники династії Чоррінів та «твердої руки» з Моани, як то було раніше. Це — Імператриця та пан Гордан Яблуновський, напівкровний принц Імперії. Князь Чорногорський, панове, примкнув до цього угрупування.

По невеличкій громадці пробігає шерех. Всі з нетерпінням очікують роз’яснень.

— Взагалі-то, — переймає слово Вогнедан, — за розташуванням наших земель ми швидше мали б примкнути до князя Фотіна. Але це було б в тому випадку, якби я звався Зельмом Чорногорським. Князь Фотін, панове — нині наш найсерйозніший суперник. Моана далеко, і нині воєводи вже не прислухаються до імператорських указів, а діють на власну руч. Князь Фотін бажає посилити свій вплив на Півдні через встановлення свого намісництва над Північним Данаділом… Пан Дігін, воєвода краю, ледар і п’яниця. Для встановлення намісництва необхідно, аби у воєводстві почався безлад. Північний Данаділ межує з Ведангом, але в одному місці він змикається з Зелемінем напряму. Пан Іровит, ви, здається, з тих місць?

— Це так звана Долина Мертвих, — хрипкуватим голосом говорить Іровит, який трохи соромиться виступати, — в прадавні часи, ще до Пришестя Богів і навали хото, там була битва поміж спокревеними племенами наших людських пращурів. Людей загинуло стільки, що річка, за переказами, потекла кров’ю. Ще й досі вода вимиває черепи і гостряки стріл. Долина славиться родючою землею. Найбільше місто — Волинець, власне воно є невеликим містечком. Річка Волинка тече з Зелеміню через всю долину і впадає в Дану-ріку. Тут досить великий відсоток вільних селян, бо марновірні моанці довго не хотіли селитися в цих краях.

— Так от, — продовжує Вогнедан, — саме тут і потрібно очікувати якоїсь капості. На жаль ми не можемо нині поставити там застави — адже керує краєм воєвода Дігін. Ми змушені вичекати, аж доки на Північний Данаділ не нападуть якісь розбишаки. Скажімо, замасковані під зелемінських опришків. Пан Фотін — майстер на подібні гидоти. Він посилатиме туди бандитів, аж доки людність не почне вимагати оборони. Воєводу Дігіна або залякано, або куплено. І тут князь Зелеміню оголошує, що бере цей край під свою опіку. В Моані погодяться, там нині безлад, бо дворянство, вірне трону, не здатне керувати країною. Ми, панове, повинні перехопити намісництво у пана Граніна. Оце і буде першим кроком до визволення. За чотири роки ми мусимо мати в своїй владі і Північний Данаділ, і Старий Веданг, тобто Дубненське та Радинське воєводства. Тоді, з самим Зелемінем буде легко зладнати.

— У мене питання є, - оксамитним своїм голосом мурчить Дракон, — чи можна просто прибрати з дороги пана Фотіна? Я можу взяти на себе цю огидну, але потрібну справу. Скажімо, за допомогою поєдинку…

— Ми думали над цим, — відповідає замість Вогнедана Ольг, — і відмовилися від цього способу. На поєдинок з «бідним дворянином»- інородцем, хоч і князівського роду, пан Гранін не вийде…

— Навіть коли я прилюдно дам йому по пиці? — лагідно цікавиться Веданг.

— Навіть тоді, - різко мовить Ольг, — ти просто зникнеш в льохах Зелібору, Меч… Я знаю Фотіна дуже добре. Він носить закордонне вбрання, але поняття про честь, які намагався прищепити моанській знаті Імператор Корог, відкинув, наче непотріб. А якщо його вбити не на поєдинку, то до Зелеміню злетяться трохи не всі «тайняки» Імперії. Це вам не Вальд Войтін, вбивство якого вдалося списати на опришків. І щось вони та рознюхають, оті моанські хлопці. Ми не можемо ризикувати — занадто великі ставки в цій грі. Зараз потрібно вичікувати і, при нагоді, завести приязні стосунки з воєводою Дігіним. Пане князю Чорногорський… Ви, як найбільше моанськокультурна особа…

— Зроблю, — всміхається Вогнедан, — хоча пан воєвода під словом «культура» розуміє кількість способів вживання горілки. Нараду закінчено, панове… Я повідомлю вас про час і місце нової наради. Хай славиться…

— Хай славиться Ельбер Прекрасний, — стиха відповідають шляхтичі.

Дана, котра нічого не говорила, але уважно слухала, виходить з будинку так, аби опинитися поміж братом і Мечиславом. Ох, ці мені змовники… Чи давно і Богдан, і Зореслав і тим більше Дракон, не зводили з неї очей, а нині… Ні, справа визволення є дуже важливою, але хіба ж можна забувати за нею про красуню-Дану? Але дівчина мовчить і уважно слухає чоловічу розмову.

— Цікаво мені, - говорить Мечислав, — що накоїв пан Войтін? Просто так смертний вирок Князь Тіней не підписує…

— Випадково мені стало про це відомо, — відповідає Вогнедан, — пан Войтін насмілився оповідати недобрим людям про те, що князь Чорногорський насправді є сином Воїна Ведангського, а отже не має права на спадок Пардів. До речі, його вельможна дружина…

— Пані Арбела? — зводить брову Веданг.

— Авжеж… Так от, невтішна вдова продала Яруги. Разом з теплицями і твоїми друзями дитинства. Через підставну особу село куплене для тебе, Драконе. Це дарунок на день народження — зробиш своїх приятелів вільними, а опісля перемоги будеш вирощувати троянди.

— Чорнобожа сила! — аж зупинився Мечислав, — мої хлопці! Управителя вижену сьогодні ж…

— Вже вигнано, — серйозно відповідає Вогнедан, — пані Купава нині має дбати про три села.

Дана зітхає. Все це, звісно, добре… Он як щасливо посміхається Веданг, згадуючи про якихось селянських хлопців, з якими він колись обікрав теплиці пана управителя. Видно, і в тьмі його дитинства були якісь світлі проміжки. Але ж обернись до мене, Драконе… З отим твоїм усміхом, що робить з тебе красеня… Обернись…

Не обертається Мечислав. І знову виступають у Дани на очах злі сльози, і потиху відстає вона, аби могли йти поруч Богдан з Зореславом… Ось хто не зводить очей з бідолашної Дани. Що ж… Будемо веселитися, панове. Життя коротке.

Вогнедан теж веселився, правда на свій лад. З воєводою Дігіним у імператорського намісника була суперечка з приводу розмежування. Князь Чорногорський послав листа, в якому бажав улагодити справу миром за величеньке відступне. Пан воєвода погодився з радістю — грошей йому не вистачало постійно. Ну, і те, що з ним бажає познайомитись імператорський родич… Воєвода щось там чував і про смертний вирок, і про заслання, але в Моанії подібні речі траплялися і з принцами крові. Головне, що нині князь Чорногорський в явній милості у Імператора та потаємного регента пана Яблуновського… Словом, пан Дігін прийняв і відступне і запрошення погостювати у Боговладі. А через деякий час прибув і сам.

Князь Чорногорський дав невеличкий обід на честь шляхетного гостя. Пан Дігін, веселий світловолосий товстун, сидів за столом обіруч господаря, їв за чотирьох та пив незміряно. Слуги не встигали підливати гостю охолодженої горілочки. Воєвода зітхав та жалівся на неспокійні часи. Раніше опришки з Зелеміню дуже зрідка забивалися до Північного Данаділу… Остання банда чотири роки тому пограбувала маєток пана Раміна… Пан князь не знав такого? Бандити повісили бідолаху… Нині в тому маєтку проживає самотня панна… І не боїться ж…А ось недавно, в Долині Мертвих… Банда спалила село… Селюки прибігли скаржитись… Говорять, ніби на чолі опришків — гостровухий… Що він, воєвода, має робити? Його вояки погано озброєні, грошей з Моани надходить дуже мало… Він лише сказав тому бидлу — ото не будете вихваляти нелюдей… Авжеж… Хіба пан князь не знає, що кожна нелюдь є ворогом Імперії? Аби воля пана Дігіна, то в країні не залишилося б жодного ельфа.

Мирослав Іровит, котрий сидів якраз навпроти воєводи, поправив волосся над гострими вушками і подивився на пана воєводу аж трохи перелякано. За обіднім столом князя Чорногорського не було жодної людини. Принаймні — чистокровної. Мечислав від серця насолоджувався витонченістю ситуації. Ставський з Лемпартом мило усміхалися. Владияр Тернич прикидував, що залишиться від пана воєводи, якщо вони з ним зійдуться у битві. Про те ж саме думала і сестра намісника, лагідно пропонуючи моанцю грибочків — закусити чергову чарочку.

— Я ось думаю, — мовив Дракон, коли високого гостя було відпроваджено до спочивальні, - він насправді не зрозумів, що сказав? Бо якщо він це говорив виважено, то наш моанець дорівнює хоробрістю дивному. А якщо ляпнув здуру, то як його тримають на державній службі?

— Ні те й не інше, — сказав Вогнедан, потягуючи з келишка росавське вино, — він дійсно говорив, те, що думав. Але якраз це і є особливістю Великої і Могутньої — особа, що визнає віру Імперії і говорить мовою Імперії одрухово стає моанцем. Пан Дігін був упевнений, що сидів в оточенні правовірних моанців, які, хоч і є інородцями з походження, але віддані вітчизні та Імператору. Таких, як він, щиросердих дурнів ще вистачає на просторах великої країни. Взяти хоча б барона Неззу…Власне кажучи, подібне ставлення врятувало дивних від повного винищення…

— Коли почнеться війна, — мовив Ставський, — подібних дурнів поменшає.

— О, так, — засміявся Вогнедан, — поблажливість добра лише у мирний час. До речі, мені доводилося чути від освічених моанців, що моанство це навіть не національність а стан душі, чи радше духу. Містик Ріш Клярін, писаннями якого захоплювався мій дід, виводить це доказово…

— Тобто моанцем можна стати медитативно, — хмикнув Лемпарт, — за допомогою довгих вправ і посту… Мене, шановне панство, більше за містичні стани, хвилюють слова цього панка про те, що на чолі бандитів стоїть дивний… Від цього на милю смердить чоррами…

— Можливо, — сказав Вогнедан і ледь здригнувся, згадавши Кріна Птасіна. Чистокровного дивного… Не гостровухого — «легенда школи» відтяв собі кінчики вух перед самим випускним. Так, принаймні, оповідали старші джури. Невже доведеться зустрітися з подібною істотою? З однокровником, чию душу вбило моанське виховання. Стан душі… Мертвої душі загиблого ельфа.

Пан Дігін гостював у Боговлади ще тижнів зо два. За цей час він був просто зачарований ввічливістю і простотою в обходженні князя Чорногори. Більше того, князь Зельм запропонував воєводі допомогу у винищенні отих банд, котрі взялися напастувати Північний Данаділ. Воєвода з радістю погодився і тут таки написав доручення до чиновників на місцях — всіляко допомагати князю Чорногорському в його звитягах задля спокою коханої вітчизни.

— Ми навідаємо вас, — обіцяла вуркотливо Дана, прощаючись з дорогим гостем, який все намагався поцілувати панну не тільки в ручку, але й у плечико, — просто у вашій ставці…

— О, так! — вигукував воєвода, — завжди буду радий бачити вас у Радагасті…

— У Радогості, - мило всміхаючись виправляла Дана, — ми з братом будемо щасливими продовжити знайомство.

Одразу опісля від’їзду воєводи, Вогнедан почав готувати до виступу наявні у нього сили: свою чорногорську гвардію і частину боговладської залоги. Ольг вимагав, щоб він поспішав — в Північному Данаділі сталося ще кілька нападів. Загін вирушив до сусіднього воєводства під проводом самого князя. Окрім воїнів з Вогнеданом були найближчі — брати Ставські (Богодар нещодавно повернувся з поїздки), Лемпарт і, звісна річ, Мечислав. А також Дана, красуня Дана в чоловічому вбранні, з пістолем за пасом і мечем за спиною.

Долина Мертвих зустріла чорногорський загін нашорошеним мовчанням селищ. Люди не хотіли оповідати про банди з Зелеміню. Зрештою, найсміливіші вимовили головне — на чолі розбійників дійсно був дивний. Знаючи згуртованість дивного люду, селяни просто боялися скаржитись. Тут був не Квітан, де людність звикла до того, що серед чоррів трапляються гостровухі.

«Ми вам вірили, ельфе, а ви…» — оце тільки і чув Вогнедан від похмурих селян. Описи жахіть, які коїли бандити, переконали чорногорця в тому, що отаманом є таки чорра. Колишній, чи теперішній — хтозна. Чорра з зеленух… Такий, як Крін Птасін.

— Піймаю — повішу без суду, — тільки і мовив чорногорець у відповідь на ці докори, — ця істота — заложний мрець. Серед живих йому не буде місця.

Містечко Волинець принишкло на березі річки. Банда встигла побувати й тут — частина містечка вигоріла дощенту, кам’яниці в центрі світили побитими вікнами і розламаними віконницями. Мешканці, однак, були налаштовані рішуче, і навіть чинили нападникам опір. Вогнедан розташувався в ратуші, вигнав звідти всмерть переляканих чиновників і наказав запросити представників гільдій.

Прийшло лише четверо ремісників. Трималися вони вовкувато і недобре позирали на красеня-дженджика в оточенні озброєних воїнів. Вогнедан одразу ж перейшов до справи.

— Панове, — мовив ельберійською, — я — Вогнедан Чорногорський, намісник Південного Данаділу. Тут — за проханням вашого воєводи, котрий не здатний сам зладнати з нападниками, котрі розбишакують по долині. Хто був свідком нападу? Скільки їх було, який мали вигляд? Чого домагалися? Від ваших відповідей залежатиме ваша безпека.

Опісля довгої мовчанки один з ремісників таки розпочав:

— Я — Шумило Хорив, швець. Людина небагата, тож втрачати мені нічого. До того ж мене вже пограбували. Нападників я бачив як оце вас. Кінний загін, десь близько сотні. Керманич — чистокровний, чимось схожий на отого вашого воїна…

Шумило вказав на Богодара. Той аж плечима пересмикнув.

— Озброєні вони, — продовжував ремісник, — в шаблі та пістолі. Решта загону — люди, схожі на зелемінців. Ельфів серед них я не помітив, хіба що котрийсь прикрився маною. Зодягнені на військовий штиб, але не в однострої. Знаєте, є в Зелеміню таке вбрання, трохи схоже на кунтуш, але…

— Зелемінський жупан, — підказав Вогнедану стиха Лемпарта, — опришки його дуже полюбляють. Зручна річ, і не заважає в бою…

— А чого домагалися? — зітхнув Шумило, — лише Боги відають… Ох…

— Не соромся, — ледь всміхнувся Вогнедан, — на відновлення справедливості твоє віросповідання не вплине. Продовжуй…

— Увірвалися вони до містечка зранку, — оповідав прибадьорений ремісник далі, - ми спершу й не дуже сполошилися… Опришків нам доводилося бачити, але вони не зачіпають людність… Хіба що повісять пару дженджиків… Ох…

- І чого ви такі перелякані в оцьому вашому Волинці, - єхидно втрутився Дракон, — як скаже правду, так і охає, мов старий дід. Давай, чоловіче, далі…

— А ці одразу почали грабувати і напастувати жінок, — зітхнув Шумило, — тут ми вже не витримали і похапали, хто що міг, замість зброї… Почалася бійка… Потім порахували, що загинуло з міщан два десятки людей, не рахуючи тих, хто постраждав від вогню. Вони ж ткнули смолоскипами під дахи крайніх хат — і пішло палахкотіти. Ну й витворяли ці недолюдки таке, що волосся дибки ставало. Сусіді моєму, людині літній, отаман вбив у голову цвях. Просто посеред чола… Для чого? Ніхто не знає, старий навіть не опирався, коли грабували хату. Дівчину одну… Он між вами панна сидить, так я краще промовчу… Жіноцтва скривдили таки багато. Чоловікові з гільдії стельмахів обдерли зі спини шкіру пасами, він досі помер…

— Чорри, — впевнено сказав Лемпарт, — їхній розчерк… Отаке вони виробляли на наших хуторах, коли загинула моя мати. Решта може і просто найманці, а отаман — чорра. На Болотяні Рисі теж такі самі тоді напали… Банда, а на чолі старшина, або й офіцер «зелених». Вони — то однострої познімали, але ж звірячі ікла не приховаєш. Мої орендарі говорили, що тіло мами пізнали лише по косам… У неї волосся гарне було… Живою вона не далася, так вони знущалися вже над мертвою… Вогнедане, може це ті самі, а? Я ж їх зубами гризтиму!

— Якщо й не ті, то з одного лігва, — вимовив Вогнедан, — гаразд… Пане Шумило, а чи називали ці бандити себе якось? Можливо, отаман назвав своє прізвисько? І якою мовою вони розмовляли?

— Говорили вони моанською, — відповів Шумило, — вже з одного цього можна було втямити, що ніякі вони не опришки. Але й не просто собі гулящі люди, це було схоже більше на…

— Каральний загін, — сухо сказав Вогнедан, — щось подібне я чув про події у Квітані двадцятилітньої давності.

— Але ж ми, — мовив Шумило, — вірні підданці Імперії, пане наміснику… То у Квітані боївки та схрони, а ми люди мирні…

— Гаразд, вірнопідданий, — відповів чорногорець з легким усміхом, — я дам можливість мешканцям Волинця впевнитися в тому, що матінка-Моана в стані захистити своїх дітей. Всі вільні, панове… Дякую, пане Шумило…

Зоставивши основні сили у Волинці, Вогнедан вирушив по найближчим селам, виславши вперед вивідачів. Банда рухалася долиною по одному боці річки, спалила ще кілька селищ, перейшла через Волинку вбрід і лівим берегом повернулася до Зелемінських лісів, які тягнулися трохи не до самого Зелібору. В одному з сіл чорногорцям оповіли, що отаман загрожував повернутися і вимагав приготувати відступного. Ще в одному селищі заплакані жінки, котрі нещодавно поховали своїх мертвих, розказали, що отамана бандити називали «пане Зельм».

— Збіг? — спитав Мечислав опісля, — щось не віриться…

— Хтозна, — мовив Вогнедан, — зрештою, це досить розповсюджене серед мейдистів ім’я… Як і Кеян… Або Крін… Ні, я не думаю, що князь Фотін серйозно бажає повісити на мене цю гидоту…

— Князь Фотін, — пирхнув Веданг, — просто не врахував, що саме ти будеш ганятися за його паскудниками. Рік отакого терору, і весь Північний Данаділ повірив би, що це ти сам, або, принаймні, твої люди.

Наступного дня, опісля повернення до Волинця, до ратуші зголосився стрункий чоловік, зодягнений як дрібний шляхтич-хуторянин.

— Прибери ману, — одразу ж звелів Вогнедан, лише кинувши погляд на прибулого.

Чоловік провів рукою по обличчю. Тоді поліз до кишені і добув з неї камінчик з вибитою на ньому Руною Перемоги.

— Як звешся? — вже лагідніше спитав чорногорець.

— Наодинці, - вимовив дивний.

— Я зостанусь теж, — сказав Веданг і вимовно торкнувся долонею руків’я меча.

— Я не Зельм, — сказав прибулий, коли всі, окрім двох приятелів, вийшли з кімнати, — але я ще вчора сидів поміж його людей…

— Як він міг не розпізнати ману? — прищулився Вогнедан.

— У нього не досить для цього сили, — озвався дивний, — за дванадцять років Моанської Вищої забувається не тільки ім’я і рід.

— Отже, таки чорра, — пробурмотів Вогнедан, — Гаразд… Що захистить нас від тьми Чорнобожої?

— Погляд Гнівного Сонця, — відповів ельф відгуком чорних «тіней».

— То як до вас звертатися, воїне? — мовив Вогнедан, заспокоївшись.

— Вишень, — ледь всміхнувся вивідач, — поки що — просто Вишень. Я пристав до бандитів ще в Зелеміню, коли Зельм набирав собі людей. Маю посвідчення Гільдії Найманців. Весь час був під маною… Зельм — колишній поручник Дарійського полку. Має десь сорок людських літ і юнацький вигляд дивного. Відзначився у Квітані під час зачисток. З полку його вигнали за непослух старшому по званню. Він трохи… як би це…

— Божевільний, — коротко вимовив Вогнедан.

— О, так, — хитнув головою вивідач, — божевільний, а швидше — мертвий… Заложний мрець… Я йшов з ними, граючи ролю найманця, котрий дуже дбає про збагачення і полює за золотими речами. В банді таких багато, але Зельму не потрібне золото. Його здобич — кров. Спустив цього скаженого вовка з ланцюга князь Фотін, аби спихнути з місця воєводу Дігіна. У нього і в голові нема, що в справи Північного Данаділу втрутиться Вогнедан Чорногорський. Тож готуйтесь, мій пане… Завтра Зельм вирушить на Любич, але по дорозі неодмінно знову навідає Волинець. Він злий на це містечко — тут йому чинили опір. Перехопити його можна на узліссі, в Могильній Улоговині. Зробіть засідку і бийтеся. Я повертаюся назад — мене бо послали на вивідки.

— Бережіть себе, воїне, — тільки й відповів Вогнедан на ці спокійні слова, — і пов’яжіть собі на рукав якусь стрічку, аби мої люди пізнали вас під маною. Хай славиться!

— Наш Ельбер…, - стиха вимовив чистокровний, — Боги послали мені розраду поговорити з витонченим однокровником… Бо давно вже…

Ненавиджу

І співчуваю людям

Цей остогидлий світ

Для мене став

Причиною невтішної печалі…

Як все це сумно і гидко — спілкуватися з покидьками і дивитися на страждання розумних істот. Повна відсутність краси і гармонії.

— Бувайте, милий брате, — зітхнув чорногорець, — спробуйте вижити в цій битві, і це буде вашим першим кроком на шляху до відновлення краси світу і гармонії почуттів.

Вишень знову провів рукою по обличчю і вийшов з кімнати. Мечислав захоплено подивився йому вслід.

— Оце воїн, — сказав, — грає зі смертю в шахи… Наказуй, брате Вогнедане!

— Піднімай людей, — вимовив Вогнедан, — вирушаємо зараз…

Могильна Улоговина звалася так тому, що, за переказами, якраз тут і було поховано загиблих в прадавній битві воїнів. Вона перерізала впоперек лісову дорогу, по якій і мали їхати конники Зельма. Місце для засідки було ідеальним, власне кажучи, боягузливий воєвода Дігін міг запобігти усім бідам ввіреної йому людності, поставивши тут заставу опісля першого ж нападу.

Світанок воїни — чорногорці зустріли в повній бойовій готовності. Вогнедан позирав незадоволено на любу сестричку, котра бадьоро поділяла з ним невигоди похідного життя, а нині намірилася важити головою нарівні з чоловіками. Дана лежала з набитими пістолями напоготові поміж Богданом Ставським та Лемпартом. Що ж, це захист, але бути сестрі тут все таки не слід.

Вогнеданові чорногорці були озброєні не лише в пістолі. Пан Тернич сам чудово володів луком і навчав тому ж молодих гриднів. Зараз він задоволено ще раз перевіряв тятиву власного лука, а чорногорці, загорнені в сірі плащі, причаїлися за численними деревами, майже зливаючись з ранковим присмерком.

Тупіт копит пролунав десь поблизу… Залунали голоси… Зельмові розбишаки не дуже то й стереглися. Клятий воєвода Дігін… Його воїнство пиячить в Радогості, начхавши на свої обов’язки. А ельберійці гинуть від рук розбійників. Його, Вогнедана, ельберійці… Оце — твоя перша битва, Повелителю…

Владияр крикнув вороном… Це був знак. І свиснули стріли…

Битва була недовгою, але затятою. Розбійники спершу намагалися прорватися через улоговину, але їх зустріли пострілами. Тоді вони повернули назад — просто під стріли дивних Владияра. І коли вороги заметалися, розгубившись, Вогнедан дав знак своїм конникам, а Мечислав примчав улоговиною з Вогнедановим Татошем в поводу.

— Зараз подивимось, — крикнув Дракон, — якого кольору кров у цих поганців!

Хоч Вогнедану вже доводилося убивати, але у подібній сутичці він був вперше. Однак, відважно схрестив свого меча з шаблею якогось зарослого бородою чолов’яги.

— Слава! — кричав десь попереду Тернич, — чорногорці, за мною!

— Куди ти завів нас, чорро? — гукнув хтось моанською за спиною у Вогнедана, — в лапи до чорногорських ельфів?

— Де б тут взялися чорногорці, - насмішкуватий мелодійний голос дивного, — хіба що прилетіли на мітлі…

Вогнедан скористався помилкою супротивника і рубонув його навкіс, від плеча. Висмикнув зброю й розвернув коня на голос.

— Сюди, — сказав, — сюди, родичу… Я допоможу тобі заспокоїтися, як заспокоюють упирів…

Колишній чорра був озброєний так добре знайомою Вогнедану шаблею військового зразка. Він дійсно чимось нагадував Богодара — той же тип кароокого витонченого красеня-данадільця.

— Дивіться, — мовив Зельм майже весело, — а й справді… Чорногорські покидьки… Ну, ставай…

Ельберійський меч вдарився об шаблю чорри… Про подібне Вогнедан мріяв шкільними ночами, замкнений у карцері, зі списаною різками спиною Нехай на цьому паскуднику й нема однострою, все одно він з того лігва пес… З того лігва, звідки Вогнедану пощастило вибратися при здоровому розумі.

Ох, аби тільки не підвели пошкоджені в Цитаделі руки… Аби тільки виважити силу удару… Адже його супротивник — ельф, а отже вони приблизно рівні по силі… Чорра рубається безоглядно, з усмішечкою… Знайомий божевільний усміх… Подібний Вогнедан бачив на обличчі полковника Кріна…

І сила піднімається з глибин духу… Та сила, що трощить скелі…Чорногорець вибиває супротивника з сідла не шаблею — порухом руки. Той падає на вологу від роси траву улоговини і застигає, як мертвий.

З Зельмових людей вціліло більше десятка. Мечислав розшукав серед загиблих ще одного дивного. Непритомного, з перев’язаним стрічкою рукавом. Стріла увійшла вивідачеві в груди… Чорногорська стріла. Вогнедан наказав зв’язати бранців і послати за людьми з Волинця, аби ті були свідками розгрому банди Зельма. А сам присів біля Вишеня. Провів рукою по вологому чолу «тіні».

— Стріли, — прошепотів Вишень, опритомнюючи, — як в давнину… Смерть — як нині…

— Тримайся, — сказав Вогнедан, — тільки тримайся… Допоможи, Мечиславе…

Веданг обережно трохи підняв пораненого, і Вогнедан висмикнув стрілу. Поклав руку на рану, намагаючись утримати в цьому світі сумовитого дивного, котрий знудьгувався за красою та гармонією.

— Мене звати, — вишептав Вишень, — Всеслав Вишенський, шляхтич… Останній Вишенський… Герба родового розбийте — останній відходить із роду…

— Та ні, Всеславе, — мовив Вогнедан, напружуючись над силу. — почекай — но. Що станеться з Данаділом, коли ми почнемо розбивати герби його шляхетних?

— «Коротке, але прекрасне», — вимовив Всеслав, — це гасло… Моє життя коротке, і краси в ньому… було менше, ніж я хотів би…

Поранений знепритомнів, не договоривши.

— Ну, що? — прошепотів Мечислав, дивлячись на змучене Вогнеданове лице.

— Виживе, — мовив чорногорець, — Гілка вишні в гербі… Красивий герб… Шкода розбивати.

— Оце, — зітхнув Веданг, — важити головою для того, щоб свої ж таки підстрелили. А той паскудник теж отямився. Ти ним добряче швиргонув, та поганець виявився живучим. Що робити з полоненими?

— Накажу повісити прилюдно, — відповів Вогнедан незворушно, — не все ж чоррам вішати наших людей. І хай моляться, що дешево відбулися. Зельма, принаймні, варто було б набити на палю, але це дійсно занадто гидке видовище.

Прибули верхами волинчани. Затривожені і обнадієні водночас. Вогнедан відшукав поглядом шевця Шумила.

— Дивись, — звелів, — це ті самі грабіжники?

— Ті самі, - солідно ствердив швець, — і той самий дивний, котрий замордував мого сусіду.

— Той самий чорра, — виправив Вогнедан, — цей чоловік помер семирічним хлопчиком. Своєю владою намісника я прирікаю його підлеглих на смерть, а його самого — на впокоєння, яко заложного мерця.

Чорногорці посадовили бранців на коней, і накинули їм на шиї зашморги з привезеного з Волинця мотуззя. Другий кінець мотузів закріпили на кількох гілках велетенського дуба. Найманці поводилися по-ріжному — хто просився, хто лаявся, хто застиг в похмурій мовчанці. Зельм сидів у сідлі все з тим же усміхом.

— Джуро Пард, — раптом озвався він, — я чув про твою втечу… Радієш, зеленухо? Вважаєш себе живим, а мене мертвим? Для чого ти захищаєш оцих ось людців? Подібні їм швиргонули тебе до пекла. Ти думаєш, я вірний Великій і Могутній? Про мене, вона може іти під три чорти разом з матінкою-Моаною та її Імператором. Якби ти захотів відновити державу дивних, я б пішов за тобою…І було б як в давнину — зверху ми, знизу кругловухий набрід.

— Не було такого в давнину, — мовив Вогнедан трохи не з жалем, — прощавай, однокровнику. Я, Вогнедан, Повелитель Ельберу, засуджую тебе не на смерть — на спокій. Відродися живим.

І махнув рукою, даючи знак розпочати страту. Вояки Тернича вдарили по конях. Вогнедан змусив себе не відводити очей. Він є Повелителем, володарем цього краю. І у нього вистачить мужньости нищити ворогів Ельберу. Хай яким би це не було огидним видовищем… Відважний пан Вишенський був правий — цей світ є сповненим невтішної печалі.

***

Восени схилилися під вагою плодів яблуні в садах Данаділу…

Давно вже ніхто не відвідує невеличкий садочок у замку намісника. Давно ніхто не складає розчулених рядків про сумну чарівливість Місяця над Боговладою.

Вогнедан з найближчими розташовує вояцькі залоги в містечках Північного Данаділу. Воєвода Дігін, якого він навідав у Радогості, не знає як і дякувати його ясновельможності. А вже Дану як вихваляє пан Дігін… Мечислав має велике задоволення передражнювати закоханого товстуна.

— Ах! — заводить очі Дракон, а присутні при тому шляхтичі вже починають посміхатися, — ви, панно, надія Імперії… Відважні як левиця, гнучкі, немов тигриця… Тільки дружина володаря Шорроги тримається в сідлі так, як оце ви… Дозвольте поцілувати ніжку… тьху… ручку ясновельможної…

Дана не усміхається. Її очі, коли вона дивиться на Веданга, схожі на дві крижинки. І тим самим поглядом вона дивиться на інших шляхтичів, навіть коли сміється над черговим жартом. А коли приходить звістка про загін озброєних людей у зелемінському вбранні, і сурма грає збір, першою стає біля брата Дана Пард, аби йти до битви нарівні з чоловіками.

Брат, що завжди розумів свою сестричку краще за рідну неньку, тепер є далеким і холодним, наче й справді Місяць в глибинах вод. Тільки і розмов у нього з найближчими про зброю та про сутички з зелемінцями. Жорстоким став брат, не знає жалості ні у битві, ні після битви… Полонених не бере, шибениці для розбишак стали у воєводстві чимось звичайним. Воєвода Дігін вихваляє твердість намісника, а той відповідає з крижаним усміхом, що лише тепер зрозумів, яку зробив дурість, не ставши свого часу військовим.

— Ви б, пане князю, — підхвалює Дігін, щасливий уже з того, що не потрібно самому ганятися по лісах за бандитами, — швидко дослужилися б до Імперського Воєводи.

Одна Дані розрада — прибули з Чорногори брати Лелеги. Навчатися військовій справі. А Горицвіт ще й мав випробувати в бою якийсь новий пістоль власного виробу. З Лелегами Дані добре — вони ніколи не були її залицяльниками. Горицвіт весь у своїх винаходах змалечку, а близнята якось і не звертали уваги ні на Дану, ні на інших дівчат. Ходили завжди вдвох, наче скуті одним ланцюгом. Насмішник Веданг говорив, що Влад з Ігворром ніколи не наважаться познайомитися з якоюсь дівчиною, бо для цього їм потрібно буде відійти одне від одного хоча б на крок.

З Лелегами приїхав і Ратимир Вовчур. Дана, опісля того, як намагалася змусити Веданга її ревнувати до закоханого сусіди, вже геть і забула про любого Мирця. А юнак намагався поводитися, наче між ними щось там собі було… Та не було нічого… Нічогісінько… Дай спокій, Мирцьо… Не до тебе нині Дані.

Сумує якось Дана, сидячи на лаві біля біленької хатинки у місті Любичі. В цій хатинці вона квартирує, наче справжній вояк. І все у неї справжнє — кінь, зброя, небезпека… Несправжнє тільки кохання.

Господиня хати не знає як і вгодити дівчині-воїну. Авжеж… Чи не чорногорські вояки перепинили розбишак неподалік Любичу? Чи не вони не допустили грабіжників до міста? Чи не князь Вогнедан — ох і гарне ім’я у синьоокого дивного — зі своїм загоном посік на капусту поганців, котрі грабували поселян і трохи не спалили Волинець? І оце дівча важить головою нарівні з братом… Оце були б правителі для краю, замість ледачого моанського воєводи, котрий сказав колись посланцям від Любичу, що він не може відповідати за кожного селюка, якому трапилося навернутись під розбійничу шаблюку.

І говорить дівчина по данадільському, і не пихата зовсім, справжня дивна панна. Тільки чогось завжди сумує… Як зараз.

— Донечко, — лащиться міщанка, — може б ти поїла? Пиріг з яблуками… Узвар…

— Дякую, — зітхає панна, — не голодна… Дядино Ягодо, ви любите троянди?

— Звісно люблю, — відповідає жінка, — та їх у нас чомусь не розводять… У мене он півонії… Навесні гарно квітнуть… Нагідочки… Зоряниці… А от руж нема…

Зітхає Дана. Господиня йде до хати, а дівчина все сидить. Мріє… Згадує трояндовий садочок у Гнізді Драконів. Любить троянди Руженич… Повний садочок багряних троянд…

Заплющила очі Дана, уявляє собі той далекий сад. Ось трояндові кущі… Ось витворна лава, зроблена місцевими умільцями… Збоку чорною тінню зметнулася в небо Драконова Вежа… А у садочку — сонячно… Сонце…

Розплющує очі Дана, озирається здивовано. Сонце… А тільки що на небі були хмари… Троянди… Збоку — Драконова вежа… В садочку нікого… Зачинена хвірточка, що веде до замкового двору.

Поволі зводиться з лави Дана. Не з тієї лави, на якій сиділа досі. Іде садком, торкається квітів. Дійшла до стіни, помацала каміння, рипнула хвірткою… Оце тобі голос, як любить говорити Руженич…

А ось і кущ білих троянд… Тут Дана переконується, що спить і все це їй сниться. Вона вже давно не говорила з Руженичем подумки. Від самого його визволення. Може, вона якось потрапила до його сну?

Та які ж ці ружі гарнесенькі… Дана зрізає одну ножем, обережно вправляє у волосся. Тепер можна і прокинутися. Але не хоче відпускати дівчину сон. Врешті, заплющує вона очі і починає уявляти собі Любич, біленьку хатку, лаву… З розчиненого вікна тягне духом печених яблук…

От і прокинулася… Тільки троянда залишилася у волоссі. Справжня біла ружа…

Сон чи не сон — гадає дівчина. Вирішує перевірити і ще щось собі уявити. А тут і нагода — Богдан Ставський крокує вулицею. Хороший Данко… Теж чомусь невеселий.

— Чого носа повісив, вояче? — піддражнює Дана, — уявив собі чорру з шаблею в зубах?

— Жоден чорра, хоч з шаблею, хоч з гарматою, — відгукується Богдан, силячись пожартувати, — не вартий того, аби через нього лити сльози. У мене, Данусю, вдома лихо…

— Що сталося? — Дана тривожно, — щось з мамою?

— Дарин, — відповідає Богдан, зітхнувши, — знову вирушив у мандри. Він нині працює в Торговому Домі Росавів разом з паном Білозіром. Вже мали вони надіслати звістку з Ішторну, але… Мама… Вона так побивається… А тут ще й мене поруч нема.

— Дарин ще відгукнеться, — потішає Дана, — тим більше — він з паном Лелегом. Стрий Білозір дідькові роги зверне… До речі… Ось і нагода дещо перевірити. Вийде чи ні…

— Що вийде? — непорозуміло питає Богдан.

— Стань поруч і обніми мене! — велить Дана. Богдан, зацікавлений несподіваним наказом, виконує його не вагаючись. Дівчина заплющує очі і починає уявляти знайомий будиночок на боговладській вулиці Квітучих Каштанів. Герб над дверима… Журавель злітає в небо. Напис стародавніми рунами — «Дух не вмирає».

Ратимир Вовчур вражений до глибини серця. Він ясно бачив Дану в обіймах молодшого Ставського. Ще коли був біля крайньої хати. А коли підбіг — парочка десь зникла. Певне, через тин перескочили… Шукай їх тепер.

Ратимир біліє від люті. Опісля всього, що між ними було, пихата князівна знову не звертає на нього уваги і заграє з іншими. Може правий був сусід Верес, коли радив запропонувати Дані одружитися? «Лише одруження, — говорив сусід, — здатне втримати жінку біля чоловіка.»

Пан Верес мудрий… Він багато знає і ще більше вміє. Ратимиру приємно було розмовляти з сусідою. Той оповідав, якою має бути дружина. Спокійно, розсудливо, загинаючи пальці. Дана зовсім інша, ніж оповідав сусід, але пан Верес говорить, що жону можна виховати. Он пані Мальва замолоду теж гасала в штанях і бажала помахати шабелькою, а нині? Статечна господиня, не ходить, а пливе. Він, Верес, не шкодував часу, вказуючи жоні на її недоліки. Спокійно, без крику, але наполегливо. Спочатку, звичайно, вона намагалася суперечити, але нині дуже змінилася, що є то є… Якби вона ще не приважувала до двору натовп родичів… Але в цьому її підтримує тесть, то ж боротися важкувато. Ратимир теж нехай вважає — батько у Дани… словом не втручається в її виховання, але для дівчини всім є брат. Це негаразд — у жони не має бути нікого вищого за чоловіка.

А Дана і ошелешений Богдан стоять на порозі будинку Ставських у Боговладі. І Богдан тремтячою рукою вдаряє кільцем у двері…

Неможливо описати радість пані Стасі… Хоч один синочок навідав маму… Тепер вона вірить, що і Дарин повернеться… Як пан Богуслав? Та непогано… Навіть почав вибиратися за місто. Хоче навідати Ставки та тітку… Вона, Стася, вигаптувала йому пов’язку, аби коханий Богусь носив її довкола чола. Це прикриє тавро, ну, а інше їй не завада. А як це вас відпустив Вогнедан?

Данко розгублено дивиться на свою супутницю, та дівчина не розгубилася… «Це велика таємниця, пані Стася, випробовуються здібності, про які не говорять вголос. Зараз ми поп’ємо з вами вашого славетного настою з вісімнадцяти трав і зникнемо… А ви — нікому ні слова. Навіть пану Богуславу.»

Стася зітхає. Авжеж… Таємниці… Богодар нині — сама таємничість. Повадився до нього якийсь моанець… Батько Богуслав дуже сердився на старшого сина за такі знайомства, коли раптом виявилося, що то ніякий не моанець, а напівкровний Лелег Ольжич. Чому б не сказати одразу? Бідолашний пан Білозір не винен, що вдався у материн рід… Тепер він, певне, думає, що вона, Стася, нечема, бо навіть не запросила його до вітальні.

Від Дани не укрилося, як посміхнувся Богдан… Все зрозуміло… Торговий Дім Росавів… І оті мандрівки… Дарин ніколи не мав хисту до торгівлі. Щось там не так з отим стриєм Білозіром… Але вголос про це не говорять, тим більше при пані Стасі — вона зовсім розхворіється від хвилювання.

Вийшли Богдан з Даною опісля милої розмови у садочок, підійшли до хвіртки, обійнялися… І зникли. Пані Стася того не бачила, а побачила б — не повірила б власним очам.

Нові здібності трохи приголомшили Дану. З Богдана, ясна річ, вона взяла страшну присягу — мовчати. За кілька днів з’ясувала, що потрапити може лише до місця, яке добре собі уявляє. В незнайоме місце теж, якщо є під рукою гарний малюнок з усіма подробицями. З собою може взяти двох чоловік — не більше. Останнє Дана випробувала на близнятах Лелегах та Горицвіті. Ясна річ, що й вони дали страшну присягу. За близнюків Дана не хвилювалася, а ось роззява Горицвіт… Щоправда винахідник якщо щось і оповість — одразу йому не повірять, бо дуже часто юнак видає бажане за уже здійснене.

По загону Вогнедановому тим часом розноситься чутка — бути поєдинку. Ратимир Вовчур викликав на двобій Богдана Ставського. За що — обидва мовчать, наче води набрали до рота.

Свідком Богдановим зголосився бути Лемпарт, а Ратимировим — пан Тернич, далекий родич Вовчурів. Билися молоді воїни на мечах, у лісочку за Любичем. Богдан мовив, що він поєдинкуватиме до першої крові, а Вовчур тільки глянув зло і не сказав нічого.

Ставський-молодший і воїн добрий, боєць вправний. Не зладнав з ним Ратимир — Богдан вимотав його добряче, а тоді поранив злегка, у плече. Обидва свідки мовили, що справу залагоджено, та тільки повернувся до Любича Ратимир зелений не від втрати крові — від люті.

А ще потрапили суперники під гарячу рученьку князя Чорногорського. Викликав їх Вогнедан до себе, і тільки що блискавиці очима не креше. Спершу зганив Богдана, згадав йому і школу чоррів, і те, що нині у нього, Вогнедана, не вистачає воїнів, а він, молодий Ставський, раптом вийшов на поєдинок, наче поручник Яструбків, з власним же приятелем. На Ратимира ж подивився впритул, аж затремтів молодий Вовчур, і сказав різко:

— Мирцю, а тобі чого не вистачає? Бойових ран — так для цього є битва. Ще раз учвориш подібне — відішлю з ганьбою до батька Новомира.

Ненависть запалала в Ратимирових очах, але він мовчки вклонився і вийшов. Ось так, виходить… Поштурхує друг дитинства ним, наче хлопчиськом. Немовби не розуміє Ратимир до чого князь Чорногорський так взявся дбати про данадільських селюків. Маленьку імперію хоче створити для себе. Від Зелеміню до Чорногори. І пан Верес про це казав. Дивні з-під зорі Сіллон, мовляв, всі справи вирішували голосуванням і скорялися волі більшості. А князь Чорногорський всі рішення приймає сам, якщо і радиться з найближчими, то останнє слово все одно лишається за ним. Навіть отой його чорнопикий Веданг — напівкровка — і той говорить на отих так званих нарадах: «Вислухай мої слова, милий брате, а зроби як знаєш». А чим рід Пардів кращий за Вовчурів? Вовчури, принаймні, не прислужували моанцям, як свого часу Влад Чорногорський, не виманювали хитрощами пільги для свого роду. Охоронці Прикордоння… Оберігають Прикордоння всі, а Пардам дістаються нагороди. Ну, і у вільному Ельбері буде рівно стільки ж волі, як і зараз. Тільки замість імператора правитиме Вогнедан Пард.

Вони говорять — по праву крові… А яка там особлива кров у князя Чорногорського? Пан Верес — і той має більше прав на владу, бо є нащадком Повелителів через старшого сина Лелегів. А Вовчури чим гірші і за Лелегів і за Пардів? Такі ж діти зорі Сіллон.

Пан Верес говорить, що найсправедливішим було б обирати і уряд і правителя. Ясна річ — лише поміж дивними. Він, Ратимир, міг би об’єднати довкола себе прихильників. Напевне, не тільки йому не до смаку свавілля князів Чорногори, які вивищують роди за своїм бажанням, не дивлячись на чистоту крові. Ось Веданг… Який він у лиха Веданг… Ведангом його зробили Парди. А Зореслав… начебто Лемпарт? Як прізвище його батечка?

А те, що довкола князя самі недовчені чорри? Та й сам він… Вже півроку один вирок на вустах у Парда — повісити… Імперський суд, звісно, не зразок справедливості, але ж мають же бути в країні якісь закони? Ми ж не на війні, аби вішати полонених без суду і слідства… І клятому колишньому джурі це подобається — ніколи навіть очей не відводить від жахливого видовиська смерти…

Покинути б усе, та повернутися додому, до Вовчого Лігва. Але ж Дана… Віроломна Дана… І цей клятий Богдан, котрий креше мечем, наче шаблею — не вженешся за ним. Поїхати додому означає власноручно віддати Дану якомусь з отих поганців. Добре, що хоч Богодара кудись чорти занесли…

А Вогнедан, вилаявши обох супротивників, лише зітхнув, коли за ними зачинилися двері кабінету старшого ратмана міста, де він влаштував собі ставку. Занадто різко він повівся з хлопцями. Але нехай — це їм тільки на користь. Теж надумали — поєдинкувати.

Звик до військового буття князь Чорногорський… Вже давно не здригається він подумки, коли його меч входить в тіло ворога, часом заливаючись кров’ю по руків’я. Вже рідше стали снитися дерева зі страшними плодами з мертвих людей, або божевільні очі дивного Зельма, веселі навіть в останню хвилину перед погибеллю. Вже може він підвести очі до неба, і місяць не здається йому відрубаною головою. Боги, яка гидота — війна…Особливо ось така — з потайним хитрим ворогом, котрий, сидячи у Зеліборі, посилає дурнів на погибель.

Нечисленні радості цього буття збирає мов квіти Вогнедан. Ось пан Всеслав Вишенський не просто собі одужав, але вже й зник кудись у потаємних справах. Чимось нагадав він чорногорцю загиблого побратима Сокола — не зовнішністю, а оцим трохи журливим спокоєм і тугою за красою. І як може Ольг витрачати отаких істот у війні «тіней»?. Звісно, чистокровний і сильніший за людину, і пам’ять має кращу, і ману може накинути — не впізнаєш… А все одно — шкода їх. Навіть у нього, Вогнедана, часом прокидається якесь захоплення війною та небезпеками, а справжній витончений дивний ніколи не відчуває до всього цього нічого, окрім огиди, або — в крайньому разі страшної холодної люті, якою славляться срібні… Однак — воюють милі браття. Гірше, коли за їхнє виховання беруться моанці. Тоді й з'являються на світі потвори на зразок цього Зельма, або Кріна Птасіна.

Або лежить юнак десь у полі з сідлом під головою, а над ним гостро палають зорі… Ось Сіллон, вітчизна пращурів… Онде — багряне Око Дракона… Над сходом зависла Денниця… Посеред неба летить у вічному полюванні Великий Птах… А онде — сузір’я Триглаву, вістрям якого і є Блакитна Зірка Предків. Тут його ще називають Малий Птах… Он Красуня, в руці у неї Чаша з чарівним зіллям, а за нею повзе скорене Чудовисько… Зорі… Предки бачили їх зблизька… Чи не посміялися б вони над нащадком, який відвойовує вже не безодні Всесвіту, а шмат землі під жовтим Сонечком?

Ні, напевне ні… Може колись… Ми повернемося до вас, зорі… Але мандрівники мусять мати дім… Рідний дім, такий любий серцю. Може отут, у північному Данаділі розпочався вже шлях до зірок…

З настанням зими набіги з Зелеміню припинилися. Однак, Вогнедан не збирався виводити з воєводства залоги і застави. За себе він залишив пана Владияра, а сам повернувся до Боговлади, взявши з собою найближчих.

Тільки вдома трохи відпочив душею юнак. І таки вчасно — пан Фотін Зелемінський нарешті вирішив вступити з незговірливим сусідою у перемовини.

Пан Мирослав Іровит, яко начільник залоги Боговлади, доповідає, що прибули посланці з Зелі — бору. На чолі з якимось Ронуком Граніним. Напевне — родич пана Фотіна. Вимагає цей пан Гранін особистої зустрічі з князем Чорногори.

— Прямо таки вимагає, - всміхнувся Вогнедан.

Пан Мирослав глянув на обвітрене лице свого володаря, на недобрий усміх, що викривив ніжні вуста і сказав досить недипломатично:

— Мабуть цього панка ще не били по писку…

— Запрошуй, — мовив Вогнедан, — подивимось на родича… любого сусіди.

Поки пан Іровит ходив облаштовувати гостей, князь Чорногорський перейшов до свого кабінету, затишної кімнатки, де над столом висіло врятоване колись паном Терничем від чобіт чоррів малювання Радина Радка. Море і корабель… Мечислав говорив, що картина якось заспокоює.

Веданг прийшов теж. Сказав хитрувато:

— Там за завісою маленька книгозбірня, авжеж? Я там посиджу, почитаю… Вийду лише тоді, коли почую крики пана Граніна. Ми удвох його зжеремо.

Вогнедан спершу скривився незадоволено. Чи він сам не зладнає з отим панком в разі чого? Та Мечислав проявив твердість. Гра йде занадто серйозна… Він, Веданг, є тілоохоронцем і навіть бере за це платню. Він сидітиме тихенько і з’явиться лише, коли дійсно буде потрібно.

Вогнедан перебирає у пам'яті відомості, що стосуються пана Ронука. Він дійсно далекий родич князя Фотіна… Якийсь там небіж у третіх. Ця гілка Граніних проживає в Астеоні. Магнат з Півдня запросив його до Зелібору двадцять років тому… Одразу опісля невдалого сватання до Конвалії Пард…

Однак… Виходить, князь Фотін бажав мати спадкоємця лише від панни Конвалії? Інші жінки його не влаштовували, яко матері його нащадків? В чому ж річ? Ольг вважав, що в імператорській крові, котра плине в жилах Фотіна по лінії Граніних. Князь Зелемінський бажав або одружитися з імператорською родичкою, або не одружуватися взагалі.

Ронука Граніна князь ще не оголошував спадкоємцем, але всі були впевнені, що саме пан Ронук успадкує Зелемінь. Два десятки літ небіж був правою рукою вельможного дядечка. В довгому списку гидот, які Гранін-молодший коїв у Зелеміню, Вогнедан виріжнив зваблення й одурення шляхтянки Ракити Лемпарт і примусове влаштування до школи чоррів власного незаконного сина.

А ось Терночок Лелег вже оголошує про прихід гостя. Князь Чорногорський утримує на обличчі позірний спокій, але йому таки цікаво… Дійсно — нічогенький з виду чолов’яга. Двадцять літ тому він взагалі мав бути красенем. Зореслав схожий на нього, мов влитий, за винятком очей, які напівкровний зелемінець успадкував від пані Ракити. Пан Ронук є моанцем північного типу, з доброю дещицею астеонської а чи срегійської крові в жилах… Людність Імперії повільно, але вірно перемішується між собою, мов кулеша в казані. Дуже цьому допоміг Імператор Корог, якому замолоду соромно стало за те, що шоррогці оголосили на весь світ про походження моанської знаті від ординців хото з-за Небесних Гір. Історійку цю підхопили й ішторнійці, звихнуті на расовій чистоті… Його Могутність почав одружувати своїх дворян за своїм розсудом, аби хоч в третьому коліні проявився — от насмішка долі — північний тип вроди колись підкорених і обернених в рабство астеонців.

«Гранін — молодший, — прокручується у Вогнедана в голові, - якраз є онуком від такого утвердженого Імператором шлюбу. Бідний, мов церковна миша, живе за рахунок дядечка і робить борги в надії на спадок. Жорстокий і безоглядний… Любить і вміє убивати. Приймав участь в зелемінських зачистках, тобто виселеннях хуторян з-під Збраславу. Розумний, бо протримався стільки при напівбожевільному вельможі, звихненому на містичних практиках… Що ж, послухаємо вас, пане Ронук…»

— Для вас напевне не таємниця, — тим часом говорить пан Гранін опісля звичаєвого привітання шляхтича до вельможі, - що я прибув з дорученням від свого дядька, князя Зелемінського.

— Я уважно слухаю, — відповідає Вогнедан, — чи, можливо, ви маєте листа?

— Такі речі, - мовить Ронук, — не довіряють паперу, а довіряють лише слову честі співбесідника. Ваша ясновельможність напевне знає, що в країні настає безлад…

— Невже? — невинно питає Вогнедан, — от ніколи не подумав би…

— Столичні чиновники вже не здатні підтримувати лад на місцях, — продовжує Гранін, — тому від нас, провінційних дворян потрібна твердість і витримка. Мій дядько в своєму князівстві править залізною рукою. Ми чули те саме і про вас. Його ясновельможність просив передати, що за даних умов союз Вепра і Парда може стати державною необхідністю.

Вогнедан згадує, що Гран — старомоанською дійсно означає «Вепр»… Це ж треба, як заговорили зелемінці… Союзнички…

— Союз? — з милим усміхом питає юнак, — але ж союзи завжди укладають проти когось… Проти кого дружити будемо, любі мої Вепри? Чи не проти законної влади?

— Борони Боже! — аж руками замахав пан Ронук, — ми є вірнопідданими і ними й залишимось. Але ми маємо можливість розділити свій вплив хоча б на землях Хетангу. Ви маєте своє князівство, і прибуткове намісництво…

Пан Гранін роздивляється по князевому кабінету і сприймає скромну витонченість умеблювання — нічого зайвого, жодних прикрас, окрім картини на стіні — якщо не за бідність, то за жадібність.

— Так от, продовжує він, — було б справедливо, якби намісництво над Північним Данаділом отримав князь Фотін. Адже воєвода Дігін таки нездатний навести там лад.

— Зовсім нездатний, — підтверджує Вогнедан, — тому я і ввів туди дозволені мені законом частини охоронців порядку.

— Пан Фотін, — всміхається Гранін, — теж має дозволених законом воїнів. Він бажає мати під своєю рукою Північний Данаділ і Радинське Воєводство. Дубненське воєводство він ладен відступити вам, вірніше — князю Ведангському, яким ви опікуєтесь. Згодом, можливо, настане необхідність розділу Квітану, але це в майбутньому… Ми вважаємо, що подібний розклад не скривдить ні Вепра, ні Парда.

— Але у мене щось не лежить душа, — мовить Вогнедан лагідно, — розривати країну на удільні князівства. Ви пропонуєте мені державну зраду, панове зелемінці. Я вже побував у Цитаделі за неправдивим звинуваченням, і не хочу потрапити туди вдруге вже за правдивим. Давайте зробимо вигляд, наче цієї розмови не було, пане Гранін. Інакше я буду змушений написати довгого листа до мого знайомця пана Гаратто з викладом нашої бесіди. Аби мені не переламали на дибі всі кістки, я взяв на себе деякі обов’язки, негідні шляхтича, але водночас пристойні для добропорядного моанця…

— Мені здається, — аж побілів Гранін, — що ви ведете якусь свою гру, ваша ясновельможність. Не думайте, що вам вдасться загарбати Північний Данаділ — це власність Вепрів. І ми знайдемо спосіб змусити вас забратися в гірські печери, де тільки й місце гостровухим.

— О, — говорить Вогнедан знуджено, — знову… Нещодавно мені довелося повісити кількох бандитів, які грабували Північний Данаділ, і менше за все мене цікавила форма їхніх вух. Ми всі — моанці, мій добрий пане Гранін, і я про це не забуваю, на відміну від вас. Дозвольте завершити нашу приємну бесіду… Ви зостанетесь на обід? Або погостювати? Я покажу вам прекрасні краєвиди неподалік Боговлади…

— Дозвольте відкланятись! — зривається з місця пан Гранін. Вогнедан зустрічає цей спалах люті все тим же знудженим усміхом. Моанець не виходить, а вибігає з кабінету, грюкнувши дверима.

— Оце та-ак, — виглядає з книгозбірні Веданг, — і навіть на обід не зостався?

— Але ж ні, - відповідає Вогнедан, і давно вже не чутий Мечиславом сміх, схожий на срібний дзвіночок, радує серце Дракона.

Князь Чорногорський тим часом перебирає якісь папери, що він їх дістав з шухляди столу. Потім бере перо, присуває чорнильницю й говорить:

— Я зараз напишу дещо, Меч, а ти прочитаєш і скажеш свою думку…

— Донесення пану Гаратто? — тепер вже сміється Мечислав.

— Я б написав і йому, — серйозно говорить чорногорець, — але така горливість може видатися підозрілою. Ні, милий брате, я пишу до Генда… Його посланець вже другий тиждень у Боговлади. Він привіз мені чергового листа від пана Яблуновського, і я маю дати відповідь.

Поки Вогнедан виписує рядки своїм твердим почерком, Мечислав підходить до вікна, і бачить, що зелемінці вже збираються у зворотній шлях. Принаймні, в замку вони явно не хочуть ночувати. А поруч з паном Іровитом стоїть Зореслав… Дивиться… Бідолашний Зорик. Веданг розуміє, що він мусить нині відчувати. Батечко Лемпарта досить гидка особа…Дракон дає собі слово сьогодні ж увечері якось втішити друга… Хоча б зелемінський кнур не пізнав сина… Ніби не повинен — вони не бачилися років тринадцять, від того дня, коли татко Гранін власноручно вкинув сина у повіз з примусовиками. Ставські якось оповідали, що Зорик тоді впав їм просто на голови, весь розшарпаний від розпачливої борні з дорослою людиною, а потім заповз в куток і мовчав до самої Моани. Опісля цього пані Ракита і шпортонула ножем колишнього коханця…

— Читай, Меч…, - подає листа Вогнедан, і Мечислав відвертається від вікна й бере до рук аркуш.

«Милий друже, — написано в листі, - я радий знову отримати від вас вітання. На жаль, нагальні справи не дали мені можливості відповісти так швидко, як ви на те заслуговуєте.

Ваше віршоване закінчення чудове. На жаль, мені зараз не приходить до голови нічого веселішого за такі ось рядки:

«Багряний Місяць…

Він на жаль не вітер

Віщує — тільки бій…»

Мій добрий друже, моїй вітчизні загрожує небезпека. Я тільки — но повернувся з Північного Данаділу, де, на прохання воєводи Дігіна, намагався зладнати з озброєними бандами, котрі проникали до воєводства з Зелеміню. Я лише нині до кінця зрозумів, якими небезпечними є оті писання, за знайомство з котрими ви мені справедливо докоряли. Безчинства бандитів, чиїм гаслом є так звана незалежність, впевнили мене у правильності свого шляху, що на нього я став, завдяки вашій мудрій опіці.

Я дізнався зі здивуванням, що незалежників підгодовує князь Фотін Зелемінський… Коли полонені назвали мені його ім’я — я не повірив… Моанський князь… Неможливо… Та ватажок однієї з банд, неякий Зельм (цей паскудник порочить ім’я мого святого покровителя) підтвердив на допиті слова своїх підлеглих. Я ще сумнівався, але сьогодні до мене прибув посланник від князя Фотіна з пропозицією не більше не менше як розділу Моахетангу «між Вепром і Пардом»

За цим розділом пану Фотіну має дістатися Північний Данаділ… Тепер я впевнений, що саме князь Зелемінський прикривав ельберійських терористів, нацьковуючи їх на мирних поселян. Описи їхніх злочинів змусять стати дибки волосся і у призвичаєної до жахів війни людини, а я бачив це на власні очі. В гніві я дозволив собі стати суддею і наказав повісити полонених, перед цим як слід їх допитавши. Про наслідки допитів я вказав вище. Я не сумніваюся, що прохання князя Зелеміню про надання йому намісництва над сплюндрованою його ж найманцями землею, вже лежить у канцелярії Палацу.

Мій друже, для вас не є таємницею, що, опісля деяких подій я не люблю пана Гаратто та його установу. Але нині мені просто цікаво, за що йому платять гроші… Чи не час йому спитати про ім'я польового командира терористів не у мене, вірнопідданого і законослухняного імперського шляхтича, а у пана Фотіна Зелемінського, який набирає з цих терористів свої загони нищителів?

Залишаюсь Вашим незмінним приятелем

Зельм-Вогнедан.»

Мечислав витер з чола холодний піт. Глянув на Вогнедана. Той усміхався.

— Милий брате, — врешті вичавив з себе Дракон, — ти ходиш по лезу ножа…

— Веданги всі танцюють на краєчку безодні, - відповів чорногорець, — але все ж таки?

— Не повірить, — сказав Мечислав, — вірніше — здогадається… «Моїй вітчизні загрожує небезпека»… Ти б ще ту вітчизну на ім'я назвав… Зельма записав у ельберійці… Таж зелемінці легко доведуть, що це — колишній чорра…

— Вони доведуть, що він називав себе колишнім чоррою, — мовив Вогнедан, — а раз він говорив під шибеницею про державу гостровухих, то може мовив коромолу і раніше… Це був безстрашний божевілець, і йому було байдуже до того, хто може таке почути. Ну, і навряд чи в Моані серйозно займуться перевіркою благонадійності пана Фотіна — часи зараз не ті — але намісництва йому не бачити, наче власних округлих вух. Генд подбає про це, він розумник.

— Надсилай! — врешті здався Дракон, — і нехай напівкровний принц виявиться трохи дурнішим, ніж я про нього думаю.

***

Різдво настає… різдво. Для Вогнедана з Даною це подвійне свято… Ніч Зимового Сонцестояння. Ніч їхнього народження.

Не поїхали двійнята до Ігворри, хоч і дуже хотіли. Вогнедан бажав стежити за подіями у північному Данаділі, і — раптом що — виїхати туди самому. Однак і у Боговлади незле колядують. Юнак відмінив давню материну заборону співати на вулицях Старого Міста, і нині весь замок дзвенить піснями.

— Ой, прийдуть до тебе…три бажані го-оості… Радуйся!

Ой, радуйся, зе-е-емле, ясен світ засвітився…

Йде вулицею Вогнедан, загорнувшись у плащ… Трохи прохолодно… В горах нині сніг мете, дістається й Ігворрі з її виноградниками, а у Данаділі нема снігу… Південь… На Півдні тепло.

Він, Вогнедан, любить тепло… На півночі жити не зміг би ніколи. Може тому, що намерзся минулої зими на все життя…

Святвечір потрібно відзначати в родинному колі… От тому і не залишився юнак у пані Меліси, своєї боговладської коханки. Гарна ця пані і нестримна в любощах. Але є в ній щось… нещире. Хитре… Часом здається Вогнедану, що навіть пристрасті немає у пані Меліси до нього — так, аби похвалитися крадькома, що має коханця-князя. І занадто підкреслює вона, що він — іншої породи звір… Більш того — так і називає в любощах: звіром. І тоді вже робиться просто ненаситною. Покинути б її — та ніколи шукати іншу. Йому б нині ніжну ельфійську панну… навіть не кохатись, забутись на дівочому плечі. Забути кров на лезі меча, і те, як виносив вироки смерті. Бо від отих данадільських подій часом починає забувати про обережність намісник Боговлади.

Та от не далі як тиждень тому приймав городян у справах… Одразу опісля дружини торговця-ельберійця, котра скаржилася на свого небожа за справи успадкування, зайшов до кабінету неякий пан Солтін з Персикового передмістя. У справі про земельне розмежування.

Справа ця чимось нагадувала Вогнедану про Терхів з Готурами. Тяглася вона десятиліттями, і жоден правник не міг скласти її докупи. Завантажений справами намісник, котрий тільки що говорив з купецькою жоною данадільською говіркою, одрухово спитав нею ж про щось моанця.

Треба було бачити вираз обличчя цього панка… «Чи пан намісник думає, що я, моанський офіцер і дворянин, маю розуміти говірку тутешніх обідранців… Та за кого мене тут вважають… Та я…Та ви…»

Перейти б Вогнедану на моанську і рявкнути нею на пана Солтіна, загрозивши в’язницею за образу гонору Імператорського Намісника. Та спалахнула в мозку юнака холодна ельфійська лють, згадав він, як його прикували на холоді за ельберійську пісню, наче пса на ланцюгу. Звісно, то лише привід був, та чи до того збуреному розуму. Гукнув Вогнедан молодого правника, якого тримав при собі задля порад, і звелів побути товмачем для пана моанця.

Видовисько було ще те — аж Веданг вийшов з книгозбірні. Тілоохоронець завжди з’являвся, коли підіймався галас. Мечислав взяв пана Солтіна під пахви, підняв його перед собою і виніс зі Старого Міста аж до мосту.

Що говорив пану Солтіну по дорозі Мечислав, про те Дракон скромно помовчував. Але бігли за ним трохи не усі мешканці Старого Міста і замкова челядь. Ну, й поповзли по Боговлади чутки: «Наш князь-то що… отже недовго уже… та тихше, сусідо…»

Лаяв Вогнедан сам себе за нестриманість, але що ж… Слово не горобець… Про всяк випадок склав свою історію про сутичку з дурнуватим дворянином і заспокоївся. Часи дійсно були не ті, аби переслідувати за мову, тим більше — знатних осіб… От тільки оті балачки по місту — ну зовсім недоречні. Особливо зараз, коли у нього, Вогнедана, має бути слава захисника Єдиної та Неподільної.

Говорив йому Ольг — тяжко буде… Навіть не через справи військові — через надмір відомостей, що їх всмоктав його розум. Час від часу відпочивати треба за допомогою налаштування на медитативний лад. Вказав і адресу одного жерця з дивних, котрий живе тут, у Боговладі. Бував у нього Вогнедан… Добре йому опісля того ставало, так добре, що й передати не можна. Дещо з того, що оповідав йому дивний на ім’я Божидар, вже відомо було юнаку — кожного дивного подібному навчають змалечку — але ж сім погублених літ не медитувати вчився Вогнедан, ненавидіти. От нині, в переддень Святвечора, якраз і личило б навідати жерця. А він, Вогнедан, замість того пішов до жінки з людей, яка не принесла йому ні спокою, ні любові.

Хоча минулого разу трохи розтривожив його Божидар. Сказав, що хтось з найближчих настільки його ненавидить, що ладен піти навіть на вбивство. Вогнедан ще перепитав — людина це чи дивний. Божидар відповів, що сила прокляття вказує швидше на дивного, однак і людина може зробити таке, або звернутися за подібним до якогось лихого відуна.

Аби не бурхала у Вогнедановій крові ота потрійна сила, яку він сам називав «силою Триглаву», то злоба, яку відчув Божидар, могла б навіть пошкодити його здоров’ю. Оце й думай тепер, хто ж його аж так ненавидить… з найближчих. Ворогів міг би назвати багацько, але підозрювати друзів. Ось нині йде він додому, очікує на нього святковий стіл… І вся його нинішня родина — Дана, Мечислав, брати Лелеги, старші Ставські та Богдан, Лемпарт, Мирцьо, пан Іровит… Немає Ольга — стрий знову в дорозі, немає Богодара — теж мандрує… Але і їм залишать стільці та ложки.

І він має роздумувати, хто його ненавидить з милих серцю приятелів… Адже не залишилося у нього роду, окрім Ясногора Парда. Найближчі є йому родиною, а ненька Мальва, котра нині святкує у Лелечому Гнізді — замість матері.

Оце тому і не пішов юнак сьогодні до Божидара… Бо не хоче й думати про його слова. Але і до Меліси ходити було не варто та ще й такого дня.

Та коли побачив молодий воїн накритий стіл і радісні очі приятелів — забув одразу про все лихе. Дана, розумничка, постаралася. Тут і маленький витворний житній снопик, і дванадцять страв, та всі у полив’яних мисочках, і дерев’яні ложки…А його, Вогнедана, саджають на чільне місце, бо немає Ольга, старшого Трьох Родів.

Пан Богуслав розвеселився трохи за той час, поки вони не бачились. Всміхається, куштує узвар… На Стасю свою поглядає ніжно. Довкола чола гаптований оберег… І добре, так краще… Шрам, звісно, залишився, але він уже не дуже мучає данадільця. Зореслав теж трохи отямився опісля приїзду Граніна. Палкий, як мати його, схопився юнак за ніж, ледве утримав його Іровит. Веданг опісля довго сидів в садочку з приятелем — заспокоював. І гаразд. Хто ж нам допоможе, як не один одному.

Гарною вдалася вечеря. Пращурів закликали, пісень поспівали, двійнят з народинами привітали бучним «Слава!» Дана, опісля того, як челядинки зібрали зі столу, поставила снопика на столику в кутку, а під ним, на вишиту скатертину, поклала зв’язані соломкою ложки, аби не губився лад в родині.

Вже до сну готується Дана, коли прибігає всмерть перелякана Ружиця.

— Панно, — шепоче служниця, — ходімо до зали… Там…

Швидко йде переходами Дана, загорнена в тяжкий халат. Тиша в обіденній залі. Лише на столі горить забута Ружицею свічка у підсвічнику.

— Я проходила тут — лепече Ружиця, — подивіться-но… Ой, біда… Ой, лихо…

Навіть у Дани, котра зроду не була марновірною, змокріла спина під єдвабним халатом.

З перевесла хтось висмикнув ложку… Вогнеданову ложку — вона сама підбирала для нього такий візерунок на держаку зі знаком Бога Грому. Лежить нині на підлозі ложка, розтоптана ногою.

Труситься Ружиця з переляку, бо на смерть роблено пану Чорногори. І мовчки дивиться Дана на уламки ложки.

— Досить, — говорить врешті, - давай заховаємо решту, а це я викину.

— Руками не торкайтесь, — шепоче служниця, — я принесу зараз мітелку й совок…

Принесла… Зібрали дівчата на совок оті уламки, кинули до комина.

— Завтра згорить, — говорить Дана, — а ти мовчи, Ружице… Я сама поговорю з братом.

Та поговорити з Вогнеданом ніяк не вдається… А тут нові чутки приносять служниці — за паном Мечиславом полуденна змора ходить… Дехто бачив… Тінь жінки-дивної… І дзвенять десь золоті прикраси ледь-ледь… І шепоче ненависно в замкових переходах гарячий вітер…

В місті Боговладі, з попусту імперських намісників, майже не криючись проживають відуни та волхви. Звісно, немає у місті храмів, немає і капищ, але кожен боговладець-язичник знає, де можна найти жерця для обряду поховання, жрицю для весільного дійства, або відуна для того, щоб полегшити тягар серця.

А Дані потрібна відьма. Справжня відьма великої сили.

У Сливовому передмісті є вулиця Затишна… Власне кажучи — невеличкий провулочок, що закінчується стіною з дверцятами в ній. Туди і стукає одного зимового дня Дана, загорнена у вояцький плащ з каптуром. Поруч з нею зацікавлено тупцює Терночок Лелег. Юному пажу трохи моторошно — відьма тут живе. Справжня.

Спершу відчиняється в дверцятах кватирка… Літній чоловік з бородою обдивляється їх, тоді відсуває ригеля.

— Заходьте, — стиха говорить він, — пані прийме вас.

У дворику — невеличкий будиночок з білого каменю… Димок з комина… Принишкли в садочку дерева, що зберегли на собі трохи листя… Терночка старий забирає з собою на кухню, а Дані вказує двері, до яких потрібно підійматися по кам’яним сходам.

Впевнено відчиняє князівна дверцята і опиняється в невеличкій світлій кімнатці, де просто на протилежній стіні намальоване море… Йде на Дану величезна хвиля… Навіть на мить відчулися на вустах солоні бризки.

— Сідайте, панно князівно…

З меблів в кімнатці — два кріселка й столик сіллонської роботи. І жінка у кріселку — срібна. Ельфійка з Сіллону.

Завжди вважала себе красунею Дана, а тут зрозуміла — не треба дуже пишатись. Ця діва не просто вродлива — вона є втіленою вродою. Не викликає вона заздрощів, але лише бажання дивитись і дивитись, не відводячи очей.

— Я звуся Ясноликою, — мелодійно мовить жінка, — не говоріть нічого, панно Дано… Я все скажу сама…

Тихо дзвенять браслети на зап’ястках Яснолики, одяг її кольору моря — не сукня, не сорочка, просто тканина, обгорнена довкола досконалого тіла. І пахне у кімнаті морем і вітром.

— З коханим вашим, — говорить сіллонка, — і важче, і легше. На ньому — тяжке прокляття. Прокляття матері, що втілилося у полуденну змору. Вона кружляє, ця чорна тінь, по явному світу, стогнучи від безсилої люті, а там, куди може дістатись лише дух, блукає біла тінь жінки, що розірвала власну душу, зоставивши зненависть для лютої помсти… Його батько ще живий?

— Був живий, — шепоче Дана, навіть не питаючи, звідки Яснолика так добре знає про біди Веданга.

— Спершу вона вб’є його, тоді — сина… Той, хто запечатав її могилу, був сильним відуном, але з його смертю послабла печатка… Потрібно спалити тіло, перед тим пробивши серце мертвої срібним ножем…

— О, ні…- виривається у Дани, — він обожнює матір! Він не дозволить!

— Це — єдиний вихід, — говорить відунка, — хоча поки негідник, котрий зачав його, живий — юнак у відносній безпеці. Він носить срібні обереги?

— Два, — шепоче Дана, — один раніше належав його матері, а другий він замовив сам. Це — медальйон з малюванням з панни Ружени.

— Поки що досить, — мовить Яснолика, — нехай не знімає їх ніколи. Зрештою, Веданги настільки сильні духом, що їх не здолати і втіленій зненависті. Не відштовхуй його, дитино. Він просто боїться цього. Боїться, що ти посмієшся над його коханням. Такі, як твій Дракон, не можуть бути просто залицяльниками — любовна гра не для них. Або ти станеш його Білою Трояндою, і він носитиме тебе на серці, або ви так і зостанетесь братом і сестрою.

— Він не вірить мені, - мовить Дана сумно.

— Зроби, щоб повірив, — лукаво всміхається сіллонка.

— А що з моїм братом? — похоплюється дівчина, — я впевнилась нещодавно, що хтось у замку бажає його смерти.

— З твоїм братом…, - стиха вимовляє Яснолика, — з твоїм братом складно… Він не є звичайним дивним — в минулому житті то був світлий, лагідний дух. Осяйний — так говорили в давнину… Однак, в годину погибелі Ельберу він теж розірвав свою душу надвоє… Тоді, коли присягнув повернутися назад не тільки з цілющою силою. О, Боги люблять сильних і протегують гордим. Він отримав те, чого бажав… Вогняну міць Бога Грому, силу земного поштовху, а ніжний цілющий дар Сонця теж зостався при ньому. Я не бачу небезпеки за оцим Триглавом Сили — він сліпить очі мого духу. Однак, я відчуваю зло… Не можу навіть сказати, дитя моє, до якої раси належить його ворог… для людини він занадто сильний, але заслабий для дивного. Запам’ятай — якщо твій брат переживе свій двадцять перший рік, то його вже нічого не зможе здолати. Те саме стосується твого коханого. Двадцять один — число судьби для Ведангів… Двадцять один — це і твоє число, дитино. Стережіться! Стережіться двадцять першого року від вашого народження… І зверни увагу на жон, яких закохує в себе твій брат. Я не можу відчути статі його погибелі — можливо це жінка… Тільки можливо… Можливо — це слуга, котрий вважає себе скривдженим… Але через цю істоту твій брат прийме таку муку, що вона позначить його на все життя, як мороз позначає дерево в горах. І дай боги, аби він вийшов з цього пекла з життям і ясним розумом. Іди, дитино… Я більше нічого не зможу тобі сказати.

Оце так заспокоїла Дану відунка. Навпаки — розтривожила ще більше. З Мечиславом нині у них не такі стосунки, аби розмовляти про привиди та родові прокляття… А щодо брата — взагалі не відає, що робити Дана. Вирішила поговорити — усміхнувся ледь сумовито Вогнедан: знаю, мовляв…

Скільки разів потім згадувала Дана отой тихий усміх… Лагідний блиск в очах, що вміли вергати вбивче полум’я… Її гордий брат… Її відважний воїн… «Любий, милий, це я в усьому винна… Це я не роздивилася твого ворога, та ще й під’юджувала його… Це через мене… Це я….»

А тоді просто притулив її до серця брат. І заговорив ніжно, так, як навіть мати ніколи не говорила з Даною. Сказав, що чув вже од відуна про небезпеку, котра стоїть у нього за плечима. Але ж все їхнє життя є небезпекою. «Не хвилюйся, сестричко, я не дам себе вбити. А на смерть мені поробити не вдасться і найсильнішому чародію, бо Силу маю велику. Нехай вона поки що дрімає в глибинах духу, але вже може мене захистити від вроків. А щодо явних ворогів, доки тримає Вогнедан Чорногорський в руці меча — доти йому нічого не загрожує. Ну, і тілоохоронець у мене не простий — славетний Меч Ельберу. Це так Мечислава прозвали найближчі.»

Що лишається робити Дані… Тільки записати свою тривогу в заповітний зшиток віршів, який мріє дівчина видати у вільному Ельбері гарнесенькою книжечкою:

«Удень над горами

Клубочуть хмари,

А листя вже нашіптує про те

Що ввечері вже буревій повіє!»

Влітку цього року Вогнедан так само завів дружбу з воєводою Радину. Пан Глефтінін, моозець з походження, охоче прийняв пропозицію Імператорського Намісника про допомогу у наведенні ладу на землях воєводства. Тим більше, що з Моани прийшов імператорський указ всіляко сприяти князю Зельму в його трудах на благо вітчизни.

Пан Ольг Лелег, яко військовий радник, допомагає юному князю в організації нових відділів охоронців порядку. Це — чорногорські юнаки-дивні, навчені володіти зброєю. Залоги з них розкидані нині по містечках Радинського воєводства. Тутешній люд забув уже, коли і бачив ельфів, деякі взагалі вважали гарною казкою оповіді про загиблий Ельбер і його горду знать. А нині — ось, будь ласка… Хочеш — знайомся, хочеш — запитуй… Мовлять деякі, що гостровухий люд пихатий та неговіркий, але горянам наче хтось шепнув у ті самі гострі вушка — простішими будьте… Веселішими. З місцевими говоріть лагідно, але твердо… Головне не відлякати, але й загравати з населенням не треба. І потиху навіювати думку міщанам та селянам про те, що Вогнедан Чорногорський був би тут більше до мислі, аніж моозець-воєвода, котрий витискує з люду останні мідні монети, нібито по закону, а насправді — до власної кишені.

З Зелеміню приїхав посланець — один з ратманів Зелібору, пан Сереженін. Знов таки — з усним повідомленням. Князь Фотін уже не союза пропонує — загрожує. Завеликий шматок, мовляв, хоче проковтнути чорногорець…Не допоможуть йому і зв’язки в Моані — він, князь Зелемінський, теж має покровителів, може ще й могутніших за Байстрюка Імперії… До речі, як там з вухами у князя Чорногорського? Чи не такі вони, як у тих нелюдей, про яких так добре написано в Зводі-Літописі?

— Авжеж, — мило всміхнувся Вогнедан. Чомусь цей усміх завжди доводив його ворогів до сказу, — такі самі. Показати? До речі, передайте вашому хазяїну, що круглі вуха можна загострити. Шабелькою. Або мечем… Якщо пан Фотін не бажає сам стати гостровухим — нехай не лізе у справи Імператорського Намісника.

Зелемінці принишкли, напевне готуючи якусь гидоту. До осені Вогнедан закінчив облаштування залог Радину і вирушив з найближчими до Ігворри, на карнавал Рівнодення.

От з цього карнавалу і почався ланцюжок подій, через які трохи не загинув князь Чорногорський, Визволитель, обіцяний Богами і пророцтвами. Кожен, причетний до отих справ, брав вину на себе, говорив, що аби вийняти з того ланцюжка саме ту ланку, то може б нічого не сталося. Або сталося б не так жахливо.

Можна змінити долю, а все інше — судьба.

***

Дана почувається щасливою.

Нарешті вона в Ігворрі! Нарешті, замість того, аби гасати верхи по Північному Данаділу та Радину, вона буде танцювати…

На кріселку в її спочивальні Високого Замку вже лежить чудовий костюм ватейлянської принцеси. Облягаючі штани з замші, довга сорочка з китицями та розрізами з обох боків, шкіряні шнуровані черевички. А також — і це найголовніша приналежність костюму — справжня ватейлянська накидка з пір’я, яку Дана знайшла в якійсь зі старих скринь.

Давно вже немає на Ватейлі принцес, а є ішторнійці, чорношкірі раби, розлогі плантації та золоті копальні… Десь у горах ще боронять свою волю ватейляни, потроху вигасаючи як рід… Зітхає Дана, дивлячись на себе в люстро. Все вірно — костюм, накидка, пов’язка довкола голови, схожа на ельберійські обереги. Волосся розпущене і спадає нижче колін… Чи може заплести коси? Ні, не варто… Браслети з ватейлянського золота… Ох, це золото. Це через нього загинула Ватейла.

А у них, в Ельбері, ніби й багатства особливого не було, однак…

Дана обережно натирає лице особливим кремом. Він зробить її ніжно-білу шкіру бронзово- смаглявою… О… Тепер можна йти на вулицю, попередньо вдягнувши маску… Ніхто не пізнає — Дана того певна.

А ось іде їй назустріч лоянський принц у єдвабному халаті. Затуляється віялом… Видно лише високу зачіску. Щось запитує високим голоском, схожим на пташине щебетання.

Дана пирхає. Вона — то знає, що брат вивчив кілька лоянських фраз від Найсіня, вихователя пажа Терночка, який є справжнім лоянцем. І вбрання, напевне, позичив у того ж Найсіня. Або звелів пошити за його описами.

Розминулися брат з сестрою, і вибігли на замковий двір… А звідти вже спускається до Нижнього Міста ціла вервечка ряджених.

Брата Дана швидко загубила у натовпі. Якщо, звісно, то був Вогнедан… Перевдягтися лоянцем міг і Богдан Ставський — він дружить з Найсінем… А, чи не все одно… Сьогодні ніч сміху та розиграшів.

Блукає Дана вулицями Ігворри, та чомусь не радують її, як раніше, веселі натовпи… Горять на вулицях вогнища, спадає присмерк на Ігворру. Танцюють пари просто на вулицях… Кличуть Дану до себе веселі голоси з танцювального кола. Смутно Дані… А так же вона очікувала цієї ночі…

— Дано, — знайомий братів голос.

Озирнулась дівчина — сама вона у провулку. Неподалік чиясь постать. Вогнедан?

— Дано, — знову кличе голос брата. Нерівним світлом горить смолоскип на стіні будинку. І з жахом бачить Дана біля стіни юнака в зеленому однострої і в масці.

— Подивися, сестричко, який гарний костюм, — сміється братів голос, — тепер мене дійсно важко впізнати…

— Вогнедане! — говорить дівчина, а сама аж тремтить з переляку, — навіщо ти вдягнув цю гидоту… Треба мати якусь міру в жартах…

— Подивись, — говорить замаскований, — мені личить…

Голос Вогнедана раптом стає схожим на голос страченого чорри Зельма. Дана холоне від жаху і одрухово шукає при поясі піхви з ножем.

Та раптом юнак в однострої зникає. Чи не в дверцята шугнув якогось будинку? Вуличкою плавною ходою дивного крокує юнак в костюмі гіразанського вельможі. Обличчя затулене не маскою — нижнім краєм тюрбану. У вузькому прорізі зблискують очі рубіновим вогнем.

— Меч? — кличе Дана, — Руженичу?

Кидається до неї Мечислав, і падає йому на груди тремтяча ватейлянська принцеса.

— Я так злякалася, Дракончику, — шепоче.

Поки Мечислав виводить її на людну площу, Дана похапцем оповідає про свою пригоду. Веданг здивований до краю. Він бачив Вогнедана в костюмі лоянця… Аби милий брат одягнув однострій чорри навіть задля жарту? Нізащо… То хтось налякав Дану… Хтось дуже гидкий… Аби він йому, Мечиславу, трапився під руку…

— Потанцюємо, Руженичу? — пропонує Дана, і гіразанець поволі схиляє перед нею голову, увінчану тюрбаном.

Аж вісім вогнищ палають на площі, куди вибігли з завулка гіразанець та ватейлянка. Скрипки то витинають запального горянського танку, а то ллються з-під смичків терпкі, мов чорногорські вина, мелодії Ігворри.

«Крила

Здіймали птахи в надвечір’ї

В кігтях

Несли жалі жарин осінніх

Клином

Несли по полю золотому

Сизу втому…»

І простягає руку принц зі Сходу ватейлянській принцесі… І ось вони кружляють на раптово спорожнілому майдані, а довкола них звилося притихле коло глядачів…

Дуже чутливим є дивний люд, а надто, коли поруч з ними не просто собі танцюють — освідчуються в коханні. Ближче підійшли музики, дзвенить стиха гітара, аж стогне скрипка від болю і розпуки, та тільки солодким є той біль, і, якби його не стало, вмерли б на місці обоє закоханих, не докінчивши танку…

«Знову кружляє танок ілюзорний

Мила, хай знову пристрасть нас огорне…»

Крізь натовп, забувши про все, проштовхується юнак в масці і в зеленому однострої. Ті, кому він наступив на ногу, дивляться на нього скоса… Мало того, що нечема, так ще й костюма якого огидного вбрав… Він би ще голим на вулицю вийшов. І тому замаскованому навмисне заважають пройти, і, врешті, він застиг, намертво стиснений якоюсь веселою компанією.

— Ох, — говорить якась панна, вбрана горянкою, — я лише читала про таке… Це справжній танок пристрасті… Які вони обоє прекрасні… Невже повертаються старі часи, коли дивні знову зможуть так кохати?

«Ти, як раніше, бентежно чарівна,

Моя недосяжна, кохана князівно….»

І уривається музика на цій тремтливій ноті… І зупиняються двоє, одне проти одного, сплівши руки, не в силах їх розійняти.

— Та поцілуй же її, йолопе! — раптом вигукує товстенький, мов барильце, заїжджий торговець з Зелеміню.

— Шановний, — стиха говорить його сусіда-дивний, — ви є нечемою… Якщо ви ще раз зведете голос, я буду змушений вжити заходів…

Торговець позирає на гостровухого перелякано і потиху відсувається назад. А дивний, стрункий юнак в костюмі шоррогського шляхтича, все дивиться і дивиться на застиглу пару, і сльози поволі спливають йому з-під блискучої напівмаски.

— Богдане? — проштовхується до нього юнак, вбраний зелемінським опришком, — що з тобою? Що тут було?

Бо зникли вже гіразанець з ватейлянкою, і музика вже витинає іншої… І поволі знімає маску Богдан Ставський, що раптово позбувся всіх своїх надій.

— Нічого, — відповідає поволі, - просто одна пара танцювала занадто добре.

Вежі Ігворри темними тінями зметнулися до неба… По старим пощербленим сходинкам поволі підіймаються на стіну гіразанець та ватейлянка.

— Ти так гарно танцюєш, Руженичу, — шепоче Дана, — я наче летіла…

— Говорять, — переводить розмову на менш небезпечну тему Мечислав, — що ватейляни теж називали своїх подруг іменами квітів.

— Світ ріжний, і все ж однаковий, — мовить Дана, — що ж, підданий високого столу Анакеша Гіразану… Дозволяю вам звати мене Білою Трояндою.

— Ти не квітка, сестро, — говорить Веданг, і його обличчя не видно за запиналом, — ти — вода… Не тебе назвали на честь ріки — ріку названо на твою честь…

- І цілий Данаділ на додачу, — сміється Дана, — Дана з Данаділу… Так весело… Тобі весело сьогодні, Руженичу? Я так сумувала звечора, а нині…

— Мені і солодко і гірко, — озивається юнак під запиналом, — і весело і сумно…

— «Мій таємничий принце, — шепоче дівчина, — дозвольте вашій невільниці глянути вам в лице»… Так говорять у Гіразані, Меч…?

— «Аби з душі міг зняти запинало», — відповідає Веданг, — напевне, так мають відповідати…

Дана аж очі приплющила… Ну, що ж ти, відважний воїне… Твоя панна очікує нетерпляче, коли ти зволиш її поцілувати… Вона, до речі, нікому цього ще не дозволяла… Твоя троянда в крапельках роси, Руженичу… Біла троянда з отого садочку у Веданзі…

Але мовчить Руженич, і Дана гнівно розплющує очі. Нікого… Поруч нема нікого… Він завжди ходить безшелесно, Меч…

— Щоб тебе пожерла полуденна змора! — виривається у Дани, а тоді дівчина в розпачі б’є себе по вустам, — що я сказала! Ні! Не треба! Живи…

Розпач Дани — як багряна хвиля… Не так багато й минуло часу, а по сходинках вже біжить юнак у вбранні лоянського вельможі.

— Данусю? — питає він стиха, — я тут, Данусю…

— Вогнику, — плаче Дана, — мій Вогнику… Ти один мене любиш… Ти — мій найкращий брат. Я ніколи не вийду заміж. Я залишуся з тобою, буду виховувати твоїх дітей… Я вижену всіх своїх приятелів… Я…

— Та що сталося, Данусю? — запитує лагідно Вогнедан, — з ким ти сьогодні посварилася?

— Ні з ким, — говорить Дана, — навпаки, я знакомито розважалася. То у мене нині такий настрій… Мене сьогодні налякали, знаєш… Юнак у костюмі чорри… Він мені здався таким схожим… Спершу на тебе, а тоді… на отого Зельма.

— Який йолоп, — мовить Вогнедан незадоволено, — надумав вбратися чоррою? Він би ще катом вбрався, абощо. Це часом не Мирцьові жарти — він завжди був схильним до подібних дурощів? Дракона колись налякав — зачинився в моїй спочивальні, і голосом моїм почав з життям прощатись. Якщо це він учворив, то я його вичортую. Карнавал карнавалом, але ж треба знати якусь міру в пустощах…

— Це таки напевне Ратимир, — говорить Дана з полегшенням, — ну, нехай. Не свари його, братику, йому і так не щастить — що не зробить, все не так.

— Йому щастить, — бурчить Вогнедан, хоча гнів його вже охолов, — що у нього є приятелі, котрі терплять його дурощі і прикривають у битві. Оце лише й тримаю його біля себе, що друг дитинства. Не було ще жодної пригоди, де б він не осоромив свої вуха… Поєдинок отой… Бідолашний Богдан, скільки зусиль йому коштувало не вбити цього хлопчиська… Ну, гаразд. Пробачу… Ходімо, Данусю…

І щезають брат з сестрою, збігши легкою ходою дивних по камінним східцям, не помітивши темної тіні, що скрадається за ними.

— Ти пробачиш мене, Вогнедане? — шепоче тінь, — дуже добре, але твоє пробачення мені не потрібне. А щодо вас, князівно, то вам належить покинути оці ваші походеньки і стати статечною жоною Ратимира Вовчура. І поменше спілкуватися з вашим пихатим братом. Та й з усіма іншими теж…

Поволі затихає Ігворра, і у Високому Замку Дана за допомогою Ружиці зтирає з рук та обличчя крем кольору бронзи.

— Він навіть не захотів мене поцілувати, — говорить Дана до дзеркала, а Ружиця трохи не впускає скринечку з пахощами.

— Хто цей гидкий нечема, панно? — насмілюється вона спитати.

— Мій квіт дикої ружі, - говорить Дана, але вже не плаче. Її личко є спокійно-задумливим. Вона згадує той танок жаги і переконується, що Веданг таки її кохає. Але… Невже й насправді соромиться свого обличчя? Дурний, любий Руженич…

— «Ах, крила, — стиха починає наспівувати Дана, — здіймали птахи в надвечір’ї…»

Ружиця задоволено дивиться на повеселілу панну, а та раптово підморгує їй і говорить зовсім по-вояцькому:

— Проб’ємося!

Наступного ж ранку, замість того, щоб журитися та плакати, як-то належить панні, яку відштовхнув коханий, Дана вирушила до зброярні. Там було порожньо — молоді воїни відсиплялися опісля карнавалу.

Дівчина взяла свого меча й почала робити вправи та випади, сподіваючись, що хтось з юнаків спуститься вниз для парного бою. І зовсім не здивувалася, побачивши на порозі зали Веданга. Мечислав мав вигляд замислений та сумовитий. Дана подарувала йому свій найяскравіший усміх і мовила:

— Двобій, Руженичу? До першої крові?

Веданг так само замислено зняв зі стіни «Золоту троянду». Зробив випад… Ще один…

А у Дани в голові звучить мелодія «Веж Ігворри»… Танок… Смертельний танок з володарем меча… З володарем життя і смерти… З володарем її любові…

— О, Дано! — вигукує юнак заскочено, побачивши кров на білому рукаві її сорочки, — я не хотів… Дано…

— В давніх сувоях написано, — мовить дівчина ледь насмішкувато, — що зброя не виймається для гри, але тільки для битви…

— Може, покликати Кролла? — пропонує Мечислав розгублено, — Тобі боляче, Данусю?

— Вчора, — різко говорить дівчина, — боліло більше, Руженичу…

— Дано, — говорить Дракон, — ти маєш мене зрозуміти… Я можу повірити, що ти можеш не помічати моєї зовнішності… Що ти є щирою у твоїх почуттях. Але поруч з тобою я маю жахливий вигляд… Я не хочу, щоб мене жаліли…

— Це все? — запитує холодно Дана, — а ти певен, Мечиславе Ведангський, що тебе жалітимуть, а не заздритимуть тобі?

— Справа не тільки в цьому, — зітхає Дракон, — в моїх жилах — отруєна кров. Я вірю, що ти змогла забути про це і бачиш в мені лише ельберійця дивної крові. Але ж я — напівкровний, Данусю… І в нашій дитині буде чверть від Шрежіна. Ціла чверть… Я хотів би мати дитя, я любив би нашого сина так, як мене не любили ніколи, але раптом воно буде схожим на…на оте? Тілом, або ще гірше — духом? Хіба дух гідного дивного зможе втілитися в… в мого сина?

— Дух гідного дивного в твоєму тілі, Руженичу, — відбиває Дана і цей удар, — чи може ти сумніваєшся в цьому. Ти й досі не віриш, що колись був Воїславом — месником?

— Тоді мені потрібно повірити і в те, що я в минулому житті кривдив тебе, — зітхає Веданг.

— Так чому продовжуєш робити те саме? — різко запитує дівчина, — досить оцих балачок, Руженичу! Ти, володар меча, насправді є боягузом, котрий боїться власної любові. Подумай над цим! Помедитуй!

І Дана йде геть, зоставивши Мечислава стояти в глибокій задумі з мечем у руці. Навідує Кроллу, котрий змазує їй подряпину, стиха дорікаючи за необережність. А коли хоче піти до книгозбірні, її зупиняє Ружиця.

— Моя панно, — говорить, — вас хоче бачити пан Сіроманець Вовчур…

— То нехай йде до книгозбірні, - говорить Дана, — я чекатиму на нього там.

Начільник оборони Ігворри чимось явно заклопотаний. В руці він тримає невеличкого сувійчика.

— Панно князівно, — починає він трохи не з порога, — ранок вам добрий.

— Заходьте і присаджуйтесь, — чемно відповідає Дана, — рада вас бачити, пане Сіроманцю.

— Я, власне, панно, — мовить Вовчур, — прийшов вас сватати…

— Але ж ви одружені! — вихоплюється у Дани.

— Власне кажучи, — вмощується в кріселку вояк, — я маю сватати вас для Ратимира, сина мого улюбленого небожа Новомира. Я взагалі — то говорив йому, Ратимиру тобто, що він або освідчувався в коханні сам, як-то й належить дивному, або засилав старостів, як-то заведено у людей в долинах. Ну там — «ми багатого князя люди, слуги вірні, мисливці хоробрі, бачили в лісі куницю — красну дівицю…»

Дана мимоволі пирскає. Їй не доводилося бути свідком селянського сватання, але вона чула, що наречена за звичаєм має ховатися за піч.

— Мені сховатися за шафою з книжками? — хихикає вона, — пане Сіроманцю, це розиграш, так? Ну, справді, адже Рівнодення ще не закінчилося.

— Ні, моя панно, не розиграш, — відповідає Вовчур, а сам аж совається від незручності, - Ратимир нічого не міг вигадати кращого, як попрохати мене прийти до вас з оцим його освідченням…

— То він листа написав? — питає цікаво Дана, — то дайте ж його мені! О, яке довге освідчення…Ох, Мирцьо… Ви не ображайтеся, пане Вовчур, я дуже шаную весь ваш рід, і з радістю увійшла б до Вовчого Лігва, але… Моє бідне серденько уже зайняте…

— Справді, панно? — всміхається Сіроманець, бо у Дани при цих словах робиться якийсь щасливо-безтямний вираз обличчя, — що ж… На жаль мій небіж спізнився зі своїм листом… І з якого гнізда щасливий обранець?

— Це поки що, — з жіночою цікавістю розгортає Дана Ратмирове послання, — поки що таємниця… Хвилиночку, пане Сіроманцю.

Дана починає читати, і очі її потроху круглішають від здивування.

«Вельмишановна панно Дано, — написано в листі, - я, шляхтич Ратимир Вовчур, маю честь освідчити вам, що бажаю бачити вас своєю дружиною і господинею Вовчого Лігва. До ваших високих гідностей вам потрібно додати ще декілька, аби ми з вами дійсно були єдиними в думках і помислах. Я вимагаю від своєї жони статечності, лагідності і покори. Я уклінно прошу вас замінити ваше вбрання, котре більше личить чоловікові, на належну дівчині сукню. І я прошу вас передивитися коло ваших друзів, аби воно робило честь нашій родині. Нетерпляче очікую відповіді…»

Дана кліпає очима, тоді остаточно вирішує — розіграш. Чортів Ратимир розіграв не тільки її, але й свого поштивого дядечка. О, таке «освідчення» варте того, аби його показати всім! Де там шляхетне панство? Напевне фехтує…

— Пане Сіроманцю, — лагідним голосочком жебонить Дана, а сама ледве утримується від сміху, — я маю подумати над пропозицією вашого небожа… Добре подумати… Не хвилюйтеся, я відповім вашому родичу сама.

— Гаразд, — з явним полегшенням говорить начільник оборони, — вам, юним, дійсно краще поговорити між собою… Який з мене посередник — все життя на Прикордонні. Бажаю вам щастя, панно Дано. Шкода, що не матиму чести назвати вас родичкою.

Дана мчить з книгозбірні до зброярні, прудко стрибаючи по східцям ніжками в тих самих штанях, котрі так не до вподоби Ратимиру. Ох і Мирцьо… Ох і вигадник… Це ж треба — отаке придумати. Ні, за це вона пробачить йому навіть те, що він налякав її вночі отим гидким костюмом і зміненим голосом.

В зброярні як зазвичай зібралися майже всі її приятелі… Мирця, щоправда, немає, але Веданг ще й не покидав зали. Він б’ється на мечах з Зориком Лемпартом. Зореслав, весь залляний потом, надаремне намагається пробити оборону Дракона. Богдан, який вже отримав своє, роздивляється подряпини на грудях. Тут таки сидить Вогнедан, стиха розмовляючи про щось зі своїм недавнім супротивником — вояком Верхуславом Готуром.

— Шановне панство! — сповіщає Дана, — оскільки у мене немає подруг, а є тільки друзі, замість дівич-вечора я влаштовую… як би це краще… Парубочий вечір? Ні, вояцьку вечірку!

— А з якого приводу? — підводить голову Вогнедан, — з нагоди закінчення карнавалу?

— Ні, - урочисто сповіщає Дана, — з нагоди мого заміжжя! Мені освідчилися в таких виразах, що я просто не могла встояти перед таким гідним кавалером. Ой, що ж це я… Штани! Який жах! Ой, дайте ж мені щось замість спідниці…

Дана обводить поглядом зброярню, хапає чийсь плащ, який лежить на лаві, і огортає його довкола талії. Вогнедан і найближчі дивляться на неї зі здивуванням. Веданг з Зореславом припинили поєдинок. Лице Дракона скам’яніло.

- І хто ж щасливий обранець панни князівни? — питає Готур, який сприйняв все це за чисту монету.

— Пан Ратимир Вовчур! — урочисто говорить Дана, — ось його письмове освідчення, яке пронизало моє бідне серце як удар меча! Всі слухайте!

Початок листа молоді воїни слухають ще непорозуміло, з середини починають усміхатися, а при закінченні засміявся навіть Веданг, якого неабияк вразили і налякали слова Дани про ї заміжжя.

— Перше місце! — мовить Вогнедан, плескаючи в долоні, - перше місце для Ратимира в переліку осінніх розіграшів! Поряд з цим блідне навіть твоє, Зорику, сватання до старенької панни Руфи, котра намагалася навернути тебе до мейдизму…

— Але ж я насправді поставив їй таку умову! — сміється Лемпарт, — я каюся, сповідаюся — і ми одружуємося…

— Зоре, а якби вона погодилася? — з удаваним жахом мовить Богдан, — тобі б таки довелося вінчатися, бо ламати слово не личить дивному.

— В моїй голові, - мурчить потішений Веданг, — вже складається одна пісенька в селянському густі. Мій приятель, дідо Грозан, говорив з цього приводу — якщо можеш то смійся, а не можеш — співай! Панство, дайте мені гітару!

Верхуслав урочисто підносить Дракону гітару — музикування і учбові бої у найближчих часто відбувалися трохи не одночасно, і Веданг починає підбирати акорди.

— Пісенька, — оголошує, - яку міг би скласти наречений…

«— Що з того, що в дівчиноньки ніжне біле личко

Краще, щоб була покірна мені як теличка

Що з того, що вигинає гарно мила брову

Як не можу налигати дівку як корову

— Таж не буду я, кохана, з тобою стояти

Якщо зараз ти не зволиш штани свої зняти

А вона відповідає: «як риба запіє!

Без штанів мене побачить кожен хлопець мріє»

— Отих хлопців, моя мила, прожени від себе

Танцювати та сміятись немає потреби

А вона сміється тільки — «аби не діждала

Щоб забула я про друга, з яким танцювала!»

Дракон так вправно копіює вимову своїх селянських приятелів з Воїданова, та їхню манеру співати пісеньки трохи вільного штибу, що присутні, вкупі з Даною, сміються від серця. І ніхто не помічає Ратимира, котрий застиг на порозі зброярні.

— О, Мирцьо! — першим помічає його Вогнедан, — ходи-но сюди, ми тебе привітаємо! Цьогорічні змагання жартівників мають свого переможця! І переможцем є ти! Твоє освідчення — це перлина серед розиграшів!

— Мирцьо! — Дана підбігає і цілує в щоку застиглого юнака, — ти провів навіть старого Вовчура! Аби ти бачив, з яким виразом на обличчі пан Сіроманець доручав мені цей витвір!

— Атож! — сміється Зореслав, — моя витівка з панною Руфою справедливо поступилася кращій. Так не зміг би освідчитися і моанський селюк — подумати тільки: в любовному освідченні жодного… жодного слова про кохання.

Ратимир поволі, як сліпий, іде понад стіною… І раптом зриває зо стіни найближчого меча й кидається на Веданга.

Дракона врятувала тільки його вправність володаря клинка. Він встиг ухилитися. Гітара, бренькнувши струнами, полетіла набік.

— Збожеволів? — тільки й вимовив Мечислав, хапаючи з лави «Золоту троянду», і ледве встигаючи відбити наступний удар, — чи не занадто різкий початок… для учбового бою?

Ратимир не відповідає. Він аж побілів від люті і тне мечем поперед себе, лише роздратовуючи Веданга.

— Зупинитись! — різко наказує Вогнедан, кидаючись вперед і перехоплюючи Ратимирову руку з мечем. Пальці чорногорця зімкнулися на руці Вовчура, мов кайдани. Меч брязнув на підлогу.

— Це поєдинок, — шипить Ратимир, — ти…ти не маєш права.

— Поєдинок? — хижо перепитує розлючений Дракон, — ти кинувся на мене зненацька і говориш, що це поєдинок? Ставай, Мирцьо, я покремсаю тебе на устілки для чобіт!

— Не смій, Ведангу! — наказує Вогнедан, — ти мені його уб’єш, і що ми робитимемо без такого жартівника… Ратимире, з тобою все гаразд? Ти надумав викликати на поєдинок Дракона? А заповіт ти написав? Я занадто поважаю ваш рід, аби дозволити тобі по дурному загинути. Що з тобою трапилося, друже?

Ратимир вже трохи отямився і зрозумів, що для нього ж самого краще, аби його лист вважали розиграшем. Він лає подумки пан Вереса — це сусіда якось порадив молодому другу по-перше — освідчитись письмово, бо усне освідчення часто збивається на белькотіння, а по-друге — чітко з’ясувати дівчині, чого він від неї вимагає.

Вогнедан нарешті пускає Ратмирову руку, і відводить приятеля набік.

— Ну, розкажи мені, - говорить, — що трапилося… Ти чуднуватий став, Мирцю… Для чого ти одягнувся чоррою і лякав людей на вулицях? Це вже зовсім негоже — порівнювати мене і Зельма. А тепер що? Злякався, що Дракон перехопить у тебе титул найпершого жартуна Високого Замку?

Ратимир слухає цей рівний голос, твердий і ласкавий водночас, і не знає, кого він більше ненавидить: брата, сестру а чи Дракона — напівкровку. Так, навіть до Дани він не відчуває нині нічого, окрім злоби. Його найзаповітніші мрії князівна виставила на посміх… Вона, бачте, думала, що це жарт… Нічого… Він, Ратимир, колись добре пожартує з вами усіма… А нині потрібно якось викручуватись. Говорити про те, що лист не є жартом — виставити себе дурнем перед пихатими покручами, котрі насмілюються вважати себе дивними. А якщо визнати жарт, то як тоді пояснити свою нерозважну лють?

— Я, — нарешті говорить Ратимир, — хотів налякати Веданга… Я не думав…

— Отожбо, — зітхає Вогнедан, — коли костюм такий робив — не думав, приятеля трохи не понівечив — не думав. Друже, час уже ставати дорослим… Життя тебе не било, Мирцьо… Ти бо єдиний серед нас не бачив справжнього страху. Бої у північному Данаділі не в рахунок — на людях і смерть красива. Знаєш, чого я найбільше боюсь? Вмирати межи ворогами… В ланцюгах. Я рік носив нашийника, він часом мені і досі сниться. І мій найбільший страх — полон, кайдани і погибель десь у темному льосі… Або — на ешафоті, в оточенні наброду… Де нема своїх, щоб хоч пошепки відповіли на останнє «хай славиться»… А в Моані мені і крикнути такого не можна було. І у кожного з нас є подібна тріщина в душі. Ти щасливий, Мирцьо — ти цього не знаєш, і дай Боги, щоб не дізнався ніколи. Іди, примирися з Ведангом, і облиште оці дурощі.

Ратимир підкорився. Він пробурмотів щось, що добросердий до своїх Веданг сприйняв за вибачення. Справа влагодилась миром. Хоча Дракон опісля ще довго крутив головою, щось обдумуючи.

Надвечір цього багатого на події дня Веданг відшукав Дану на стіні Високого Замку, де дівчина милувалася горами.

— Я прийшов дізнатися, як твоя рана, — почав він обережно.

— Моя подряпина вже не болить, — відрізала Дана, — я оце думаю… А раптом Ратимир не жартував? А я так його скривдила…

— Не жартував — тим гірше для нього, — мовив Дракон., - моя Біла Трояндо, чи дозволите мені оповісти вам одну бувальщину?

— Дозволяю, — сказала Дана, лагідніючи. Вона бо дуже любила, коли Руженич називав її Білою Трояндою.

— Жив собі воїн, — заговорив Мечислав, — якому довелося розірвати надвоє душу, а рану припекти розпеченим залізом зненависті. І дух його палав як сонце над вигорілими травами степу…

- І тільки три квітки вижили в тому вогні — сказала Дана, — чорна ружа, біла ружа та вогнедив… А опісля воїн хотів вберегти від небезпек і болю білу ружу, а замість того наступив їй ногою на серденько. Я знаю цю казку, Меч… Не будемо повторюватись…

— Моя Трояндо, — мовить Мечислав, а Дана слухає не слова — мелодію його голосу, — опісля сьогоднішнього жарту, а чи не жарту, я зрозумів, що дурнем в цьому жарті виявився таки я. Бо вжахнувся — то я по справжньому. Нехай Ратимир є вигадливим жартівником, або неприторенним дурнем, але, якщо б тебе посватав сьогодні, скажімо, Богдан — ти б могла дати йому слово просто від образи.

— Може б і дала, — говорить Дана, надувши вустонька, — бо ти був зі мною такий непоштивий, Руженичу…

— Данусю, — зітхає Веданг, — ось подивись — но…

Зацікавлена Дана бачить, як Дракон дістає з внутрішньої кишеньки свого чорного кунтуша два перстеника, нанизані на ланцюжок.

— Оце, — говорить він, — зберегла для мене Купава. Це заручні персні мого діда Воїслава і бабусі Ведани. Взагалі-то, за звичаєм мати має віддати синові свого та батькового персня, але у мами Ружени не було заручин. Не було і перснів — ні заручних, ні шлюбних… Якщо ти дійсно кохаєш мене, дивна трояндо мого саду, то прийми від мене персня бабусі Ведани. Якщо ж я для тебе лише один із залицяльників, якого ти хочеш вкоськати, а він ніяк не піддається, то я заховаю ці перстеники назавше і зватиму тебе сестрою.

— А строк заручин? — шепоче Дана, не зводячи очей з перстеників, на яких викарбовано крилатих драконів.

— До вирішальної битви, — говорить Веданг, — два роки… У переддень тої битви ми укладемо злюб. Або ми поляжемо, боронячи корогву воскреслого Ельберу, або дитя від нашого шлюбу народиться вже на волі, і зватиметься ельберійцем, а не моанським підданим. Якщо ж за ці два роки наші почуття вигаснуть…

— Ні, - говорить Дана, — оце вже ні. Хіба може вигаснути душа, Ведангу?

— Заради тебе й завдяки тобі, - говорить Мечислав стиха,

Молюсь,

Щоб не скінчалося ніколи

Життя,

Яким я нехтував колись…

Дай же рученьку, кохана моя… Я ніколи не забуду цей осінній вечір… І цей величний повень Рівнодення… І цю післясвяткову тишу… І твої очі, сині, мов вечірнє небо…

Перстеник пані Ведани — наче влитий на пальчику Дани, і дівчина бачить в цьому добрий знак, як і у звуковому збігові імен. Ведана — Воїслав… Дана — Мечислав. Ведана — Дана… Ні, вона, Дана, не є бурхливою водою… Вона є вірною…Зарученою… Нареченою…

— Якщо для тебе клятва «Не забуду», — озивається Дана, беручи більшого персня, і відчуваючи, як тремтять в її руці пальці володаря меча,

Колись, коханий,

Стане тягарем —

Той день в моїм житті

Останнім буде…

Веданг все ще не вірить… Але перстеник на його лівиці зблискує сріблом, і дівоче рученя з таким же перстеником довірливо лягає йому на плече.

— Ми єдині, - розпочинає Дана прадавню присягу дивних

— Душами у Світлі, - вимовляє Дракон

— Ми поєднаємось, — продовжує дівчина

— Тілами на землі, - шепоче Веданг

— У належний час…

— У призначений строк…

— Бо Духом ми були, і є…

- І будемо Одним…

І схиляється Руженич до ніжного личка, що тягнеться йому назустріч. У напівтемряві біліє воно, мов квітка. Троянда… Біла троянда у краплях роси…

— Воно вже не палить, сонце мого духу, — шепоче Веданг, — воно спиває росу… Ніжно, по краплині…

М’якенькі вустонька, ніжніші за пелюстки квітів… І перший поцілунок заручених дивних… Той поцілунок, що стискає душу солодким щемом… Що витискає сльози з очей найтвердіших…

— До зустрічі цієї

Я не міг, — шепоче юнак, відірвавшись від вуст коханої,

І уявити навіть щось подібне

Тому, що з серцем

Коїться тепер…

Та раптом здригається Дана від жаху в обіймах коханого… Бо гарячим вітром проноситься повз них тінь, чорніша за осінні сутінки. І дзвін золотих прикрас здається чути зовсім поруч.

— Проклятий, — не голос, а щось подібне до голосу. Наче в головах закоханців відлунює страхітливий жар зненависті, - проклятий… Ти насмілився… Проклятий… Тобі не жити, поріддя гієни… Ти насмілився доторкнутись до дівчини, проклятий… До дівчини — дивної… Але я доберусь до тебе… Доберусь!

— О, ні, - говорить Мечислав, — я все вважав, що мені ввижається цей голос… Але ж і ти почула його…

— Це говорила не чорна ружа, — мовить Дана, силячись на спокій, — це її страшлива тінь, Руженичу… Ми врятуємо твою маму… Ми проженемо тінь світлом свого кохання, і вона знайде другу половину душі Ружени і з’єднається з нею. І моя бідна вуйна отримає нарешті спокій. Ти, головне, не бійся, любий! Я з тобою!

— Я думав, ти злякаєшся, — говорить сумно Веданг, — це зло ходить за мною змалечку і поволі стає сильнішим. Тобі воно не є небезпечним, любонько…

— Я затулю тебе коханням, як щитом, — говорить Дана твердо, — від будь-якого зла.

Заручини обоє закоханих вирішили не розголошувати. Лише найближчим вирішила сказати Дана, що від нині вони можуть залишатися її братами, але не плекати ніяких сподівань. Ну, і ясна річ — любому брату.

Вогнедан не те що зрадів — наче світло спалахнуло в душі Чорногорського князя.

— Я, брате, — сказав він до Мечислава, — по доброму тобі заздрю… У мене ніколи не буде таких заручин, бо занадто часто віддавався я коханню в яві, забувши і про душу, і про дух, що не личить дивному.

Князівна Чорногорська урядила вечірку, на якій присутні були Богдан з Зореславом та Ратимир. І, ясна річ, любий брат на чолі столу. Щасливий Вогнедан, бо збулася його давня мрія — пошлюбити найдорожчих йому людей. Трохи сумні Богдан з Зореславом… І незворушно сидить за святковим столом Ратимир, бо молодий Вовчур таки має оту славетну витримку дивних, що дає їм можливість усміхатися в очі і біді, і смерті.

— Милі братики, — щебече Дана, — ви є моїми приятелями від отроцьких літ… Так сталося, що не було у мене подруг, якщо не рахувати Вишеньки Лелег, набагато від мене молодшої. Лише ви, вірні приятелі, та брати Лелеги оточували Дану.

— Ми намагалися бути гідним супроводом князівні, - лагідно говорить Богдан, не в силі сердитися на дівчину, котра розпалила в ньому жар першої юнацької любові.

— Чи згодні ви, мої любі, - продовжує дівчина, — бути мені й надалі братами?

— Моя панно, — знову озивається Богдан, — присягаю в тому за себе і за відсутнього тут брата Дарина.

— Люба сестро, — схиляє голову Лемпарт, — недостойному опришку прикро, що не на нього впав вибір панни. Але мій старший брат, якого недаремно звуть Мечем Ельберу, є гідним нареченим для князівни. Зореслав є і буде братом вам обом доки і його віку…

— Я буду твоїм братом, Дано, — всміхається Ратимир, — як був товаришем дитячих ігор…

— Гаразд, а коли ж весілля? — запитує цікаво Лемпарт.

— У переддень битви, — всміхається Веданг, — тієї битви за Ельбер, яку ми маємо виграти… Бо з нами — Визволитель! Вогонь Небес, що у яві зветься Вогнеданом! Від тебе, милий брате, залежить щастя і сестри, і друга.

— Проб’ємося! — всміхається князь Чорногорський, підносячи келих, — хай славиться!

— Ельбер на віки вічні! — відповідають присутні.

Немає на вечірці слуг-чорногорців, бо говорити вголос коромолу остерігається Вогнедан навіть при челяді, якій довіряє. І тому наливає всім вина щасливий закоханець Мечислав… А Ратимир всміхається, підносить келих і думає ненависно:

«Переддень битви, отже? Не буде битви… Не буде й перемоги… На біса мені такий Ельбер — збіговисько потвор та напівкровок. Ти боїшся ланцюгів, Вогнедане Чорногорський? Я зроблю так, що на тебе вдягнуть ланцюги! Ні, я не доноситиму на тебе імперській таємній службі — занадто багато зв’язків у столиці в імператорського родича. Але у тебе є ворог ближче… Розлючений ворог. Він радий буде створити для тебе пекло, якого ти так боїшся. Наприклад — ешафот у Зеліборі. А щодо тебе, Меч… Я влаштую тобі дарунок ще кращий, ніж твоєму хазяїну. Можливо Вогнедан зі своєю несамовитою гордістю прославиться як мученик — з нього станеться. Але ти, Драконе, помреш зрадником… Помреш, знаючи це. Я тобі обіцяю.»

І, наче розчувши якимось чином його думки, тривожно озирає присутніх Дана і стискає в правиці тонкі пальці брата — музики і воїна, а в лівиці — тверду долоню володаря меча.

Можна змінити долю, а все інше — судьба…