Вогонь для Вогнедана

Розділ дванадцятий Срібний вогонь

В колишньому кабінеті князя Іскри Парда у Високому Замку Ігворри на столику стоїть ваза з квітами — зоредивами.

Теперішній хазяїн покоїку, князь Вогнедан Чорногорський, Повелитель Ельберу, визнаний, щоправда, поки що лише своїм військом, дуже любить ці осінні квіти… І зоряниці любить теж, але зоряниці не є такими пишними…

А зоредиви не квітнуть — наче палають холодним вогнем…

«Зоредиву квіт — виводить стародавній пензлик у Вогнедановій руці,

Промінь місяця в росі

Світло, влите в лід…»

Саме такими вони і є, ці квіти… Вони нагадують Повелителю дивних… Світло, влите в лід…

— Кречете! — гукає Вогнедан, і з передпокою з’являється маленький Кречет Птаха.

Кречет є наймоторнішим серед його пажів. Вогнедан, щоправда, не знає, як уживеться він з Терном Лелегом, котрий є нині у Боговладі і оклигує від ран. Терночок — похмуре і ревниве створіння, особливо зараз… Вогнедан береже його таємницю, сподівається, що підліток переросте нещасливе кохання до старшої за нього жінки, до того ж — щасливо одруженої.

— Дитя моє, - мовить Вогнедан лагідно до Кречета, — спустись-но до саду, і подивись, чи є там пізні зоряниці.

Кречет мчить, неначе на крилах. Легко і безшелесно… У хлопчика хода ельфа… Зрештою, чого тут дивуватись — Сокіл був чистокровним, Півонія — майже… Мати її походила зі змінених і була рідною сестрою Далебора Воєця. А батьком — князь Воїслав Ведангський.

Півонія нині обживає родовий дім Птахів у Боговладі. І облагоджує справи успадкування майна цього роду. Вогнедан оповів їй, де поховано Сокола Птаху, і пані Птаха вже вирішила врядити чоловіку належну воїну краду, а попіл захоронити в родовій гробниці на Боговладському цвинтарі. В цьому їй мав допомогти Крук Вигорич, на чиєму обійсті зосталась могила воїна-«тіні».

А з Терном Лелегом треба щось робити. Він побував у битві, а отже вже не може служити пажем. Терночок є нині шляхтичем з усіма правами. Потрібно призначити його у боговладську варту до Мирослава Іровита.

Ось і Кречет, несе зоряниці… У гарнесенькому полив’яному глеку, розмальованому звичаєвими візерунками коловрату… Вогнедан велить поставити глека на столика, поруч з вазою боговладського скла, в якій спочивають зоредиви.

Повелитель дивиться на квіти, забувши про свого пажа, котрий тихенько згортається клубочком в глибокому кріслі і бере до рук книгу. Кречет має деякі пільги, одна з них та, що Повелитель часом дозволяє хлоп’яті чергувати не в передпокої, а біля себе. Коли справи пригнічують правителя, його погляд спочиває на личку сина Сокола, яке нагадує Вогнедану одночасно і відсутнього нині Веданга і давно загиблого друга.

Нині Вогнедан заглибився в тривожні роздуми… Він підводиться, поправляє квіти у глеку… Тоді бере декілька і переставляє їх до вази боговладського скла.

— Гарно, — стиха мовить з крісла юний Птаха, — неначе рамка…

Рамка, обрамлення… Гаразд… Вогнедан ледве встромлює усі зоряниці до вазону. Букет виходить лахматий, негармонійний… І зоредиви потьмяніли, і зоряниці злилися в одну плямисту масу…

— Недобре, — шепоче здивовано Кречет, — неначе війна…

Зоряниці повертаються до свого глека. Вогнедан приміщує серед них білий зоредив на високій ніжці. Квітка хилиться донизу…

— Теж зле, — голосок з крісла, — срібному вогнику погано в глеку — занизький…

Вогнедан повертає все на свої місця і поправляє квіти. Тоді задумливо сідає до столу, на якому лежить аркуш з віршами.

Два дні тому він мав розмову з Вербеною. Довгу таку розмову. Багато чого з того, що вона йому говорила, правитель знав і сам. Але дослідниця вміла вкласти знання у струнку систему…

Проминув час від Збраславської битви… Поховано мертвих, одужали поранені-дивні… Одужують люди… Ті з них, кому судилося одужати…

Він, Вогнедан, давно забув про свою рану. На тілі з’явився ще один шрам, на додачу до інших. Вижили брати Ставські… Вижив пан Ольг Лелег… Видряпався з обіймів смерти Рогволод Сережень-Зоредив… Забув про свої численні рани Головний Хорунжий… Пан Сіроманець Вовчур втратив праве вухо і три пальці на лівиці. Взамін придбав шрам через все обличчя, чим цей гідний дивний не дуже переймався, бо воїни не соромляться бойових ран, навіть якщо вони некрасиві. Але начільник оборони Ігворри давно виконує свої обов’язки. В повному порядку князь Лемпарт…

А пан Білозір Лелег і досі ледве зводиться з ложа… Погано Терночку… Ледве вдалося збити гарячку у лоянця Найсіня… Ще гоять рани воїни-квітанці.. І багацько втрат уже опісля битви за рахунок смерти поранених зелемінських, ведангських, данадільських селян.

Звичайно, він, Вогнедан, це передбачав. Тому ще перед битвою віддав суворого наказа: всю Силу сіллонських цілителів — для людей. Єдиним дивним, котрий скористався тією Силою, був князь Непобор Ллєг, і то через те, що вже пускався духа. Знайомий Вогнедану волхв Богумир взяв на себе рішення таки врятувати свого князя всупереч наказу.

Але сіллонських волхвів жменька, і Сила у них не безмежна. Кілька з них померло просто в шпиталі, витиснувши себе до цна, як колись Вогнеданова бабуся Денниця… Он просто напроти столу — малювання з неї… Красуня дивна, оточена сяйвом…

Дуже допомогли оті ліки Вербени, які жриця вдосконалювала десятиліттями. І примочки на рани, і заштрики з виготовлених колись Горицвітом скляних циліндриків з голочками… Без цього жертв було б ще більше… Жертв серед єдиного у цьому світі зміненого люду.

Суть промови Вербени зводилася до одного. Ельберу потрібно протриматися десять років. Чи на добро, чи на лихо, але можливість визволитись з’явилася раніше, ніж дитя з вогнем в крові перетворилося з молодого чоловіка на зрілого мужа.

Час прийшов зарано… Судьба сплела обставини не на користь подальшої таємної гри. Забагато накопичилося зброї в схронах… Занадто розперезалися квітанські поміщики… Завелику владу віддав князю Чорногорському напівкровний принц… Завелику силу війська зібрав на Півночі пан Коронат Астеонський… Ще рік або два — і Вогнеданові довелося б, яко Імперському Протектору, вести ополчення на допомогу Генду у війні зі знахабнілим магнатом. Вони мусили б захищати від Короната Моану… Він, Вогнедан, мав би покласти трупом своїх єдиних у світі сородичів захищаючи столицю Імперії… Та ще й битися бік обік з чоррами Моанського Особливого та Зелемінського полків…

В Ельбері б цього не зрозуміли… Особливо — запальні квітанці… Опісля подібної виправи, навіть, якби вони з напівкровним принцом перемогли Короната і захопили всю владу в Імперії, Вогнедан Чорногорський втратив би довіру своїх підданих і теперішніх і майбутніх. Квітан би зрікся його… Проти нього обернулася б горда данадільська знать… Сіллон… Князь Непобор підвів би вигнуту брову і мовив з несмаком: «Союз з варварами… Фе… Повна відсутність краси і гармонії…»

Отже, що сталося — те сталося. Тепер захоплення Моани військами пана Короната є лише справою часу. Ще якийсь час потрібен буде астеонцеві для утвердження на троні, а потім… Імперії, аби не тріснути по отим кривавим швам, про які говорив Вогнедан у своєму вірші до пана Генда, котрий склав просто під час двобою, відбиваючи його відчайдушну атаку, буде потрібен ворог, спільний для усієї країни.

Новонароджений Ельбер — просто знахідка для пана Короната… Ворог внутрішній — адже Імперія не визнає незалежності Моахетангу. Ворог зовнішній — фактично незалежність вже встановлено, влади на Півдні моанці не мають, хто з імперських чиновників не втік раніше, той тікає зараз. Ворог расовий — гостровухі пси є вдячною мішенню для цькування, та й кругловухих ельберійців панове моанці не вважають собі за рівню… Скільки він чув в Моані насмішок над хетанським простолюдом, та й над собою… За оті вишиванки, за поганські звичаї, за зачіски з кіс у чоловіків-чорногорців та данадільських дивних… За мову, навіть не мову — говірку, свинячу, псячу, яку там ще… За протяглу вимову моанських слів… За колір очей, за вираз обличчя… За рекому провінційність: «Ах, отой… В ньому є щось невигойно хетанське…»

Отже — буде війна. Має бути. Для цієї війни Коронат може зібрати війська вчетверо більше, ніж може виставити в поле Ельбер. Новому Імператору буде потрібна не просто перемога — певна перемога… Шибениці, палі… вуха на мотузочках… Жінки з розпоротими животами, немовлята, прибиті гвіздками до дверей хат…

Він, Вогнедан, вийде в поле. І зробить все, щоб цього не сталося… Але якою ціною….

Примусового набору до війська нині в Ельбері нема. І навряд чи буде — його давня знать і «шляхта Збраславського поля» не захочуть стояти в однім шику з примусово затягненими до війська людьми. А отже — Повелитель покладе трупом у вирішальній битві квіт своєї раси. Людей і дивних. Те, що зосталося опісля Збраславу.

Припустимо, вони розіб’ють Північні Ровти. Можливо — тривога за долю Ельберу змусить його, Вогнедана, блиснути… Але сподіватися на це… А чи блиснути посеред битви, знищуючи все довкола… Своїх і чужих… Ні, це не вихід. Та можливість перемогти існує. Вона в духові і вірності його шляхти.

Добре, ось вона — перемога… Та Імперія величезна, і моанці не рахують втрат… Нехай навіть при найкращому розкладі у битві загине пан Коронат… Через скільки років новий Імператор приведе до Зелеміню нове військо? Через два? Через три?

Моанці завалять Ельбер трупами власних вояків, але таки доможуться свого. Аби повадно не було моозцям, астеонцям, срегійцям, які ще не зовсім забули мову батьків та ймення дідів. Аби не показати слабкості перед усім світом.(«На війні моанці перші» — говорив незабутній барон Неззу). Аби довести самім собі, що вони не нащадки лісових дикунів та ординців хото, а найдавніший народ Західних Земель.

Та нехай (мудрувала Вербена далі, а він її уважно слухав) Ельбер таки протримається ці десять літ. Вогнедан отримає Силу… Знищить чергових нападників… Країна отримає спокій… Виснажена війнами країна зі зруйнованим господарством і зовсім іншим народом.

За десять літ війни отримають чисельну перевагу незмінені люди Ельберу. І ті зі змінених, котрі за моанців ставали дженджиками. Ті, хто відсидівся за спинами воїнів… Ті, хто потиху насміхався над дурнуватими незалежниками.

Завдяки отим змінам, зробленим свого часу Богорівними, відсоток подібних істот на Півдні завжди був невеликим. Але й падлюками вони були гіршими, аніж такі ж моозці, а чи срегійці. Послабне дух синів Ельберу, через нестачу чоловіків збільшиться кількість мішаних шлюбів з незміненими хай навіть і тими, хто народився на Півдні….

До того ж він сам відкрив кругловухим шлях до влади. Шляхта Збраславського поля… Кругловухі квітанці, зелемінці, данадільці, ведангці… Через мішані шлюби ця знать втратить чистоту і крові і духу… А дивні воїни поляжуть у боях і згасне срібний вогонь зоредивів, заглушений новою шляхтою, котра перестане чути голос теплого вітру..

Змінені люди є хребтом Ельберу, його опорою. Винищити їх на полях нескінчених битв — це перебити отой хребет.

А далі… Він, Вогнедан, житиме довго, але він не безсмертний. Його син, а чи онук буде не гіршим — слабшим… І чи не впаде династія нащадків Богорівних через оце послаблення народного духу? Поганим прикладом є Белат, де гендлярі проголосили «республіку», скориставшись виродженням і збіднінням шляхти. І тепер у тій «народоправній» країні керують власники торгових домів, які з милості беруть собі за дружин збіднілих шляхтянок. А за отой народ, ім’ям якого в Белаті свого часу знищили правлячу династію, ці панки згадують лише тоді, коли приходить строк чергових виборів до представницької палати.

Ніякі закони, що вони їх складали з молодим Орликом не вбережуть Ельберу від виродження, якщо не зостанеться людей і дивних, для яких однаково солодко і віддавати накази і коритися вождю.

І, щоб запобігти цьому, Вербена склала план дій… Дуже ризикований план.

Бувши князем Чорногорським, Вогнедан би погодився одразу… Але нині… Завеликим є тягар відповідальності… І занадто страшною і прекрасною є таємниця. Потрібно зібрати рід… Тільки рід, навіть без найближчих.

Вчора він говорив подумки з сестрою і Мечем. Вони уже виїхали з Ведангу. Завтра з Лелечого Гнізда прибудуть Лелеги. Без Вереса — стрий знову посварився з Мальвою і віддалився на хутір Терхів.

Причину сварки Вогнедан знає — пан Білозір Лелег врятував пану Вересу життя у Збраславській битві. Стрий Верес стояв у лаві чорногорців, біля корогви і в блакитному з золотом кунтуші. Це фатальне сполучення родових кольорів і стягу Пардів привело до того, що «чорри моанські особливі» прийняли його за князя Чорногорського.

Якби не стрий Білозір, в списку втрат з’явилося б прізвище Лелегів. Та вдячності від другого Вогнеданового стрия годі очікувати. Ревнує пан Верес… І досі ревнує неньку Мальву до названого брата.

Вогнедан не став посилати гінця на хутір Терхів. Опісля історії з Ратимиром Повелитель не те, щоб не довіряє чоловіку неньки Мальви, а тепер ще й тестю, але пан Верес є йому чимось неприємним. Ні, Вогнедан не думає, що це Верес підучив тоді Ратимира зробити те, що той зробив… Тобто — не навчав навмисне… Але, для чогось же подарував йому трубку… І, може, розказав, де Вербена зберігає голочки — адже стрийна не розкидає такі речі по будинку.

Пан Верес Лелег, котрий вважає себе найзаконнішим нащадком Повелителя Вогнедана, сина Святослава. По чоловічий лінії і через старшу гілку роду. Пан Верес Лелег, котрий не мав ні волі, ні сили, ні розуму аби замінити Ольга в його страшній борні. Пан Верес Лелег, який вже два десятки літ знущається з дружини, намагаючись зломити її волю і змусити визнати, що першим її коханням був негідник…

Цей пан Верес не любить свого небожа у перших Вогнедана Парда. Багато за що не любить… І за моанську кров в жилах родича, і за те, що він, Вогнедан, є сином Воїна з Ведангу, котрий вперше в історії роду побратався кровно не з чистокровним, а з названим Вогняним Ящером. З тим самим Білозіром Лелегом. Не любить за несамовиту гордість, за судьбою даровану владу, за шлюб з улюбленою донькою, єдиною істотою, яку Верес любить всім засохлим уламком свого серця…

А з Ратимиром вони були друзями. Ненька Мальва ще ображалася — чужого сина любить більше за рідних…

Ні, не буде Вогнедан кликати Вереса… Занадто високі ставки за цим гральним столом.

Отже, троє братів Лелегів, ненька Мальва та панна Вербена. Стрий Ольг з Півонією вже мали виїхати з Боговлади, листа від Князя тіней Вогнедан отримав тиждень тому. Стрий Білозір… Вогнедан хотів би бачити цю «загадкову моанську душу» в родинному колі, цінуючи розважливість родича, але Ольг писав, що його названий син ще не в стані перенести подорож, так само як і Терночок.

Оце є доказом Вербениних розумувань: наскільки порідшали ряди нащадків Богорівних. Самі Вогняні Ящери здатні підтримати своє існування, маючи трьох молодих чоловіків. З Ведангів зосталися Мечислав та Півонія з дитям, яке носить інше родове прізвище. Парди — він, Вогнедан, та сестра, по жіночій лінії… Все… Щоправда в їхніх з Даною жилах ще й кров Драконів — на випадок раптової загибелі Меча Ельберу… Але Дана не підпустить до себе іншого чоловіка, навіть зоставшись бездітною вдовою. Оце й виходить, що на Повелителі лежить ще й відповідальність за продовження роду. А він збирається наважитися на таке, про що сам поки що не хоче думати.

Що ж, нехай збереться рід… Проб’ємося…

***

Панна Вербена закінчила свою доповідь. Вогнедан усе це чув, тому просто придивлявся до облич рідних. Всі слухали, кивали головами. Погоджувалися…

В маленькому покоїку з малюваннями з діда Іскри та бабусі Денниці тіснувато. У передпокої лежать Верен з Горяною. Стережуть. Жони розташувалися у кріселках, чоловіки на стільцях. Ольг Лелег стоїть біля вікна, схрестивши на грудях руки. Він-то це все знає і без Вербени.

— Гаразд, — озивається зрештою Мечислав, — але ж який-то вихід тут має бути… Стіну, чи що збудувати на північному кордоні…

Дана поглядає на чоловіка скоса. Вона вважає, що «драконячі жарти» нині недоречні.

— Підірвати кілька важливих об’єктів в Моані, - пропонує Горицвіт, — мої міни нового зразка можуть вчинити такі спустошення, що Імператору буде не до нас.

— А вину зіпхнути, — підхоплює Влад Лелег, — скажімо на шоррогців… Розпочнеться війна, і моанці матимуть свого ворога….

— Пересварити, — пропонує тишко Ігворр Лелег, — моанську шляхту… Нехай чубляться поміж собою.

Ольг слухає молодь і мовчить… Мовчить. Вогнедан певен — Князь тіней вже обдумував все це. І можливість терору, і війну з Шоррогою, і громадянську війну в Імперії, яка поменшала на одну провінцію.

— Не вийде, — озивається врешті старший Лелег, — у звіра ще достатньо сили, аби дібратися до нас навіть у випадку ще одної війни. Є така стара, але важлива закономірність — великою країною важко правити, але, маючи велику країну, легше воювати… Нас просто задавлять числом… Це тупо, діти мої, але у двобої сокири та меча перемагає таки сокира.

— Не завжди, — кидає Мечислав, — якщо меч в моїй руці…

— Тут же справа не в тому, чи ми вистоїмо, — говорить Дана, — в тому, що вистоїмо, я якраз і не сумніваюся, бо якщо я побачу двобій мого чоловіка з моанським підневільним рекрутиком, озброєним сокирою, я поставлю таки на Меч Ельберу. Але панна Вербена говорить про втрати… Про ті втрати, надолужити які ми не зможемо ніколи.

— Думаю, стан речей вам усім зрозумілий, — мовить врешті Повелитель, — тому, щоб уникнути цих втрат ми з панною Вербеною, розробили плян…

Ольг ледь помітно зводить брову. Вогнедан розуміє цей погляд — зазнався, синку, мовляв… Він усміхається лагідно, бо зараз у любого стрия буде ще більше приводів до обурення.

— Панна Вербена, — починає Повелитель, — під час своїх пошуків старовинних сувоїв знайшла один уривок, в якому говориться, що наші пращури-дивні прибули сюди на величезному…вони називали його леаран… Сіллонці іноді звуть так свої кораблі… Тож і я називатиму оте — корабель. Цей корабель і досі обертається довкола нашого зеленого світу, там… високо. Але є ще один корабель — невеликий. Саме на ньому зійшли до цього світу наші Богорівні Пращури. Ми — їхні прямі нащадки, а отже маємо право на цей спадок. Зберігає його князь Непобор Ллєг, якому передав таємницю його батько Байда Ллєг…

— Це мені відомо, — мовить неголосно пан Ольг, в той час, коли інші захоплено перешіптуються, — але за покоління, які пройшли від пришестя, ми втратили можливість скористатися цим спадком… За часів моанської навали княжич з роду Ллєгів намагався вивести корабель зі сховку і загинув разом ще з десятком срібних. Цю річ охороняє щось, що можна назвати закляттям. Принаймні, відомо, що від того нещасного Ллєга жіночий голос вимагав назвати чи-то слово, чи-то цифру… Воно дало бідоласі три спроби, а тоді спалило його на попіл. За княжичем пожертвувало собою в даремній спробі ще десять воїнів, аж поки князь Вітровій Ллєг, син загиблого від рук моанців квітанського князя Буревія Ллєга, і батько відважного княжича, не заборонив сіллонцям подібні спроби особливим указом.

— Панна Вербена, — продовжує Вогнедан, перечекавши перешіптування і переглядання, — винайшла… скажімо, зілля, котре може пробудити родову пам’ять і стимулювати розум Всім вам відомо, що я не можу проявити себе вповні, бо моє тіло ще не дозріло до того. Зілля, винайдене панною Вербеною, змінює мозок і прискорює отой розвиток, котрий мав би тягтися роками. На жаль, жриця не могла перевірити його дію, бо приймати це без видимої загрози життю може лише дивний, рівний мені за здібностями. Панна Вербена ризикнула провести дослід на парі Стражів Гір, які погодилися їй допомогти. Ці гідні пошани парди вижили, при чому самка отримала розумові здібності дорослої повноцінної людини… Але її самець… Словом, він… як-то краще сказати…озвірів. Самка змушена була захищатися від збожеволілого друга, і вони обидва загинули у двобої. Але дія зілля доведена незаперечно…

— Досить! — вимовив Ольг, — Вербено, я ж заборонив тобі оповідати Повелителю про оці твої досліди! Що ти накоїла! Для чого?

— Я зробила те, що мусила, — холодно відповіла жриця, — Вогнедан достатньо дорослий, аби все обдумати і все обрахувати.

— Це самогубство, — сказав Ольг, — і ти це знаєш…

— Ну, деякий ризик є, - мовила Вербена незворушно, — але я повторила дослід з іншою парою пардів… Їхні імена — Верен та Горяна…

Дана глибоко вдихнула і повільно видихнула повітря… Раз, вдруге, втретє…

— Ця пара пардів, — продовжила Вербена, — погодилася мені допомогти по власній волі…

— Вони є дітьми за розумом, — прошипіла Дана, — це все одно, що попрохати про подібне малого Кречета….

Тут затремтіла й Півонія, поклавши на груди руку.

— Хлопчик, ясна річ, погодиться, — вимовляла далі Дана, — особливо, коли йому сказати, що це потрібно для Повелителя, якого це дитя обожнює…

— У мене не було вибору, — сказала Вербена аж ніяк не покаянно, — ця пара пардів буде нині запрошена на наші збори.

Вогнедан гукнув подумки, і до кабінету обережно увійшли Верен та Горяна. У маленькому покоїку стало зовсім тісно. Горяна підійшла до Дани і поклала велику білосніжну голову їй на коліно.

— Вибач, люба, — віддалося у головах всіх присутніх, — я мала порадитися з тобою. Але справа була такою нагальною, що… Мій чоловік, пан Верен, попереджав мене, що ти будеш проти, мила подруго…

Дана побіліла на виду, аж Мечислав підвівся з кріселка і налив з карафки води до скляночки.

— Не треба, — мовила войовниця вголос, — пані Горяно, коли це сталося?

— Два дні тому, — відповіла подумки Горяна, — це було дуже боляче, атож… Але ми з Вереном пишаємося, що прислужилися Ельберу… Ну, і можливість стати дивними, хоч і в цих тілах… Ах, але в цьому є свій смуток… Раніше ми з Вереном не задумувалися про те, що є смертними істотами… Але нині… Мій чоловік склав про це чудового вірша…

— О, так, — скромно озвався в головах присутніх чоловічий голос, — можна сказати, що…

«Багато хто

І Місяця не любить…

Чим довше ми милуємося ним

Тим швидше старіємо ми

На цьому світі.»

Дана витерла піт з чола. Брати Лелеги дружно перевели подих. Мечислав мовив голосно:

— Чудовий вірш, пане Верене… Матиму за честь складати з вами «ланцюжки».

— Щоправда, — зітхнула Горяна, — ми перебуваємо у тілах хижаків, і тому поки що вживатимемо м’ясо… Але полювати покинемо — мені уже шкода навіть кролів, а вже про те, щоб вбити оленятко, я не можу навіть подумати… Можливо, ми з чоловіком вподобаємо рослинну їжу… Молоко і сир я любила і раніше…

— О, Боги, — мовив Ольг, — це… це страшно… Ти зламала їм життя, сестро…

— Але чому, ясний пане Ольже, — озвалася Горяна подумки, одночасно муркочучи вголос, — бути розумним накладає певні обов’язки, але цей стан має і свої приємності…

— Боги мої, - в захопленні прошепотів Мечислав, — якби вона могла це вимовити вголос. Все одно ж ніхто не повірить в розум істоти, що має хвоста і чотири лапи…

— Пане Мечиславе, — лагідно озвався Верен, — розвиток наших голосових зв’язок поки що не дозволяє нам розмовляти вголос розбірливо. Але сила наших тіл змусить кожну ницу істоту визнати й силу нашого розуму. Принаймні, я, яко нині єдиний тілоохоронець володаря, подбаю про те, аби його життя і воля були в безпеці…

— Які вони…чудові! — озвалася Вишенька, — вони й були прекрасними, а нині стали мудрими.

— Гаразд, — сказав Ольг, — але це ще не означає, що через подібне… підштовхування природнього розвитку має пройти Повелитель Ельберу. Ти сама сказала, Вербено, що попередня пара…піддослідних загинула, при чому розуму позбувся самець…

— Він не позбувся розуму, — мовила жриця, — він…

— Ти ж сказала, що він озвірів! — вигукнув Ольг, втрачаючи терпець.

— Самець першої пари перетворився на хижу злобну тварину з розумом повноцінного дорослого чоловіка, — відповіла Вербена холоднокровно.

— Та як ви можете, — сказала трохи не з розпачем Мальва, — навіть обговорювати подібні… досліди. Вогнику, синку… Я… Іменем Конвалії благаю — зупинись…

— Прошу тиші, - мовив Повелитель, і всі одрухово замовкли. Вогнедан підвівся з крісла. Став поміж двох пардів, поклав їм на голови руки.

— Це небезпечно, — сказав, — тим більше, що це підштовхування природнього розвитку Дана має пройти разом зі мною… Ми занадто міцно зв’язані з сестрою, і розрив цього духовного зв’язку може привести до загибелі обох.

Тепер стрепенувся Мечислав.

— Милий брате, — мовив, — я двічі проти…

Дана знизала плечима… Вона була завжди згодна з братом, щоб він не вирішив.

— Знайдіть інший вихід, — спокійно мовив Повелитель, — подумайте до завтра. Всі вільні, любе паньство. Прошу тільки трохи затриматися пана Ольга Лелега.

Вони залишилися вдвох — правитель і його грізна тінь. Вогнедан підійшов до поставця, дістав пляшку росавського і дві склянки боговладського скла.

— Мій дід Іскра, — мовив, усміхнувшись, — завжди тримав вино у себе в кабінеті… Рік збору винограду для цієї благодатної вологи був роком мого народження.

Ольг мовчки дивився на свого келиха. Вогнедан обережно вийняв корок з уже відкритої пляшки. Густа темна рідина полилася до склянок.

- І за що це ми п’ємо? — поцікавився Князь тіней.

— За ваш князівський титул, стрию, — відповів Вогнедан, — вчора я підписав указ про надання вам прав на Данадільське князівство, яким володіли ваші і мої пращури. Тож за вас, княже Ольже Данадільський…

Ольг торкнувся вустами склянки. Сказав тихо:

— Забезпечуєшся? Знову хочеш все звалити на плечі старого Ольга?

— Я написав заповіт, в якому призначаю вас моїм спадкоємцем, — відповів Вогнедан, — з правом успадкування вашого титулу лише через Мальву Лелег. Один з ваших онуків в разі чого має стати принцом Ельберу. Не Верес… І не Білозір, хоча я його поважаю набагато більше за Вереса.

— Я можу тобі не дозволити зробити це? — спитав Ольг розпачливо.

— Ні, мій князю, — мовив Вогнедан, — не можете.

— Але ж як…, - почав Ольг, — як ти це хочеш зробити?

— В хатинці Ясногора Парда, — сказав правитель, — вірніше — в печері за хатинкою. Ми виїдемо туди таємно — увесь рід… Щоб не було розмов в разі якогось…огріху, що хтось там мене позбувся. Вербена введе нам з Даною оті чортові ліки від дурощів. Перед тим ви мусите нас зв’язати… Про всяк випадок… Я зовсім не бажаю в разі якоїсь невдачі битися з Мечиславом на двобої. Нехай вже краще він мене одразу, щоб я не мучився… Вам доручаю Дану… Якщо нас доведеться…прибрати — Горицвіт влаштує каменепад. Нещасний випадок на прогулянці… Це мають підтвердити моя вдова і Мечислав…

— Ти уже збожеволів, — прошипів Ольг, — ти погубиш мою онуку і Дракона… Вони не виживуть без вас…

— Виживуть, — холодно сказав Вогнедан, — повинні…

Ольг поник головою…

— Там, на верхах, — мовив тихо, — важко дихається, авжеж?

— Чи ви не поруч зі мною, стрию? — прошепотів Вогнедан, — чи ви не посилали на смерть гідних і мужніх? Чи ви не грали в шахи людьми і дивними? Хіба ви дозволяли собі заплакати над фігурами, знятими з дошки?

— Я тільки читав по ним відхідну, — вимовив Ольг, — і вводив до битви нових воїнів…

— Дивіться на мене, як на воєводу з шахів, — сказав Вогнедан, — якщо мене зніме з дошки судьба — прочитайте відхідну. Сам я тоді напевне вже цього не зможу.

Ольг ковтнув вина. Сказав уже спокійно:

— Що ж…До діла, Повелителю… Отже почнемо з початку… Коли?

***

Хатинка пана Ясногора зустріла Дану та Вогнедана щемкою порожнечею….

З перевалу віяв прохолодний вітер. Тихо дзюрчало джерельце біля хатинки.

Вони прибули першими — три подружні пари. Четверо дивних, двоє пардів. Чути було, як Мечислав показує Вишеньці печеру — юна пані Пард не бувала тут жодного разу, хоча Лелече Гніздо було не так уже й далеко звідси. Верен з Горяною статечно прогулювалися берегом врятованої колись Вогнеданом річечки Літави.

— Ти знаєш, — озвалася Дана, — мені їх трохи шкода… Пам’ятаєш, як вони веселилися і качалися у пилюці?

— Вони звикнуть до власного розуму, — всміхнувся Вогнедан, — і ще будуть веселитися, мов діти…

— Онде Горицвіт і близнята, — сказала Дана — тепер лише пан Ольг і Вербена з пані Мальвою….

— Боїшся? — спитав Повелитель.

— А ти?

— Боюся, — признався Вогнедан, — боюся того, що Мечиславу доведеться перерізати мені горло. Він цього не переживе…

— Пан Ольг переживе мою смерть, — хмикнула Дана, — у нього страхітлива сила волі…

Ще за півгодини прибули верхи Ольг та Вербена. За ними так само верхи їхала Мальва. Двійнята вийшли назустріч старшим роду, і Мальва всміхнулася їм смутно і жалісно.

— Сто років не їздила верхи, — сказала, — і не одягала чоловіче вбрання. Я так багато втратила у житті, а тепер маю втратити й вас?

— Ненько, — мовив Вогнедан, допомагаючи їй зійти з коня, — з нами все буде гаразд…

Прибулі швидко занесли до печери якісь сакви, покликали молодих Лелегів, і два подружжя зосталися самотою біля джерельця. Вишенька дивилася перед собою з якимись похмурими гордощами. Мечислав тримався спокійно, але пальці його ледь тремтіли.

Вони не розмовляли. Вогнедан потиху пестив щоку коханої і усміхався ніжно, неначе прощався перед далекою дорогою. Веданг довго дивився Дані в очі, тоді зітхнув і притис її до себе.

— Готово! — гукнула з печери Вербена.

— Даночко, — прошепотів Веданг, — не ставай дуже розумною, а то ще покинеш мене, негарного та дурного…

— Побачимо, — сказала Дана, — подивимось на вашу подальшу поведінку, мій князю…

— Я кохаю вас, Повелителю, — стиха озвалася Вишенька, — в разі вашої загибелі я все зроблю як належить…

— Ти справжня дружина володаря, — мовив Вогнедан з тихою гордістю, — тримайся, дитя моє…

Потім він стис руку Веданга і сказав так, щоб не чули жінки:

— Сподіваюся, що, в разі чого, ти вдариш вірно, друже.

— О, так, милий брате, — мовив Мечислав, — я виконаю обов’язок… Я навіть не кинусь опісля на клинок… Я житиму з цим, бо мій меч потрібен Ельберу… Але як же я хочу, аби цього не сталося.

Потім четверо дивних поволі зайшли до печери. Вербена з Мальвою та близнятами Лелегами дали там деякий лад. Горицвіт щось майстрував над подобою лож із каменю, застелених плащами. Веребена розмістила все так, що двійнята не могли бачити одне одного — поміж їхніми «ложами» був виступ стіни. В цей виступ Цвітик вбив залізні кільця, по одному з кожного боку. І по два кільця з кожного боку каменів, на яких мали лежати двійнята.

— Посередники, — сухо пояснювала Вербена, — мусять стояти збоку, але так, щоб їх не могли бачити піддослідні… Наперед не заходити — небезпечно. Не намагатися зазирнути їм в обличчя… Може статися випадковий викид вогню. Або не випадковий… Пані Дана у нас вміє переноситися, але разом з путами їй не щезнути. Опісля того, як все почнеться, в печері залишуся тільки я, Мечислав та Ольг. Решта сидітиме надворі. Можете помолитися — не завадить.

Вогнедан зняв кунтуша, чоботи… Сів на вкритий плащами камінь.

— Ну, дай Боги, щоб на добро, — сказав, — давай, Цвіте… Я готовий…

Блідий Горицвіт мовчки зв’язав Вогнедану руки хусткою. Тоді — тонким мотузом. Зверху ще обвив ланцюгом.

— Підніми руки, Вогнику, — мовив стиха, — не бійся…

- І хто це сказав, що я боюсь? — хмикнув Вогнедан, чоло якого було вкрите липким потом, — опісля того, як мене в’язали моанці, це розвага, та й годі…

Його тіло поволі обвивав ланцюг. Підняті руки приятеля Горицвіт прикріпив до кільця у стіні. Вогнедан важко дихав. Не від страху перед болем чи смертю — страх у нього був інший: перед путами і безпомічністю. Мечислав присів поруч і втер йому вологе чоло.

— Мій несамовито гордий друже, — вимовив, — цього ти не врахував, авжеж?

— Виходить так, — прошепотів Вогнедан, — говори зі мною… Щоб я чув твій голос… Говори…

— Коли один нерозважний воїн, — сказав Мечислав ласкаво, — зібрався у небезпечний шлях, то залишив вдома і кохану, і приятеля… Взяв лише сестру, котра є такою ж нерозважною. Ви йтимете дорогою мертвих, крізь білий туман, узявшись за руки, а я страждатиму від того, що не зможу страждати разом з вами… Пам’ятаєш моанську Цитадель, мій Вогнедане? Зараз ти прихитрився знову влізти в таке, де тобі дістанеться весь біль тіла, а мені — весь біль душі.

- І що гірше? — ледь всміхнувся Вогнедан.

— Все погано, — буркнув Веданг, — зараз Цвіт отак пеленає бідолашну Дану. Аби то не Цвітик не від цього світу, я б руки йому пообтинав.

— Любий друже, — сказав Вогнедан вже веселіше, — але ж Цвіт не є божевільцем і не накидається на прикутих ланцюгами жінок. До того ж у нього є певна панна Шипшина Трембич, яка сама пообтинає милому руки, якщо він колись насмілиться хоч глянути скоса на якусь іншу красуню, аніж вона сама.

Мечислав спробував усміхнутися. Його нерозважний друг притулився спиною до стіни, подивився на власне тіло, сплутане навіть не мотуззям — ланцюгами і сказав звільна:

— А правда, в що ми влізли? Коли Вербена підбила мене на це, я якось не подумав, що можу стати… небезпечним для рідних.

— О-ай, — тільки й відповів Веданг, — мовчи… Не говори…

— Піди до неї, - прошепотів Вогнедан, — вона боїться… Я відчуваю.

Дракон підвівся і пішов до другого ложа, біля якого Горицвіт якраз закінчив свою роботу. Дана зустріла коханого веселим усміхом, однак погляд її зостався суворим і зосередженим.

— Нещасна полонянка, — мовила вона, — очікує на свого визволителя. Опісля всього ти сам знімеш з мене цю гидоту… Ти так ревнував бідолашного Цвітика, що у мене розболілася голова.

— А, так, — сказав Дракон, — обов’язково…

Вербена, котра вже півгодини длубалася в дивацьких причандаллях, та щось гріла на спиртівочці, мовила різко, що зайві можуть вимітатися. Вишенька підійшла до чоловіка, вклякла поруч і припала вустами до його вуст.

— Якщо я так люблю

Вишневий цвіт, — стиха озвався Вогнедан опісля поцілунку,

Чому ж тоді,

Скажи мені кохана

Тебе раніше я не покохав…

— Я не забуду

Нізащо на світі, - мовила Вишенька,

Як душу всю забарвила любов

В жалобний колір

Тих вишневих квітів….

Вогнедан провів поглядом струнку постать жони, котра поволі віддалилася до виходу з печерки, зітхнув і заплющив очі. Щось мокре й холодне торкнулося його руки і голос відьми мовив:

— Не напружуйся, Вогнедане. Все обійдеться… Я не думаю, щоб ти був слабшим духом за парда Верена…

— Дякую, мила стрийно, — мовив Повелитель ледь ущипливо, — ви чудово вмієте потішати… Не переплутайте лише мене з Вереном, і не введіть мені отого вашого винаходу в кількості, призначеній для нього.

— Жартувати будеш опісля, — прошипіла відьма, перетягуючи йому руку вище ліктя, — готовий? Починаємо… Стисни руку… Пішло…

Вогнедан хотів сказати ще щось єхидненьке, аби заглушити страх, але тут в його голові ніби розірвалася одна з Горицвітових порохових мін, і смолоскипи, якими було освітлено печеру, згасли в його очах.

Отямився він на дні гірської ущелини..

Власне, то була навіть не ущелина — провалля… Скелі тяглися вгору, намагалися зімкнутися над головою…

І десь там, угорі, гостро палав Сіллон…

Чорногорець підвівся на ноги. Він стояв по кісточки в грязюці, і був весь заляпаний багном. Наче впав звідкись і довго лежав у бруді.

Одежа залишилася на ньому. Улюблена чорногорка і сірі штани військового крою… В цьому вбранні він лягав на камінь, аби підставити руку під голку відьми.

От тільки щось зайве з’явилося в зачісці. Оте зайве світилося холодним вогнем і трохи освітлювало довкілля. Вогнедан підняв руку і намацав прохолодні пелюстки квітки… Зоредив…

Попереду теж щось світилося. Підійшовши, Вогнедан побачив сестру. Дана лежала горілиць, вбрана так само, як він. Квітка зоредиву сяяла в її косах.

— Данусю! — покликав її брат, — моя Данусю…

Дана застогнала і спробувала встати. Вогнедан допоміг їй підвестися. Хвилину двійнята дивилися одне на одного у відблисках срібного вогню.

— Минулого разу ми були не тут, — вимовила дівчина, — пам’ятаєш білий туман?

— Там було трохи сумно, але гарно, — сказав Вогнедан, — а тут… Повна відсутність краси і гармонії…

- І що ми маємо робити? — спитала Дана розгублено.

— Не знаю, — відповів їй брат, — напевне — теж іти…

Вони рушили вперед, чвакаючи по грязюці. Напрям взяли на Сіллон, котрий сяяв високо десь попереду.

— Ну й місцина, — шепотіла Дана, — Вогнику, можливо оце і є мейдистське пекло?

— У пеклі, якщо довіряти самій назві, - хмикнув юнак, — має бути жарко. А я замерз…

Попереду невиразно забовваніли якісь постаті. Почувся регіт і моанська лайка.

— Давай назад, — різко мовив Вогнедан, одрухово шукаючи при пасі зброї. Зброї не було… Зате ззаду теж почулися чвакаючі кроки.

— Набік, Дано! — наказав чорногорець. Сестра, однак, стала біля нього спиною до спини.

— Хто тут, — почувся хрипкий від сирості голос, — хлопці, сюди! Тут чужі!

— Чорри, — пробурмотів Вогнедан, вдивляючись у напівтемряву, — і тут знайшли…

З цими словами він крутнувся і зацідив першій постаті, котра виринула з мряки, ногою в підборіддя. Юнак бився розпачливо, знаючи, що не врятується. На нього навалилася ціла купа тіл, але Вогнедан ще продовжував метатися, намагаючись видертися. Зрештою, зрозумів, що марно і затих.

— О, яка в нас здобич — знайомий протяглий голос.

— Я ж уже вбив тебе, — прохрипів Вогнедан, навіть не здивувавшись. Він наче знав, що може зустріти тут щось таке… Наприклад — полковника Кріна Птасіна, колись спаленого на попіл його вогнем.

— Вбив, говориш, джуро? — ошкірився Крін, — зараз побачимо, хто з нас живий, а хто мертвий.

Його потягли ущелиною… Через кілька хвилин камінні стіни наче розсунулися, і відкрилася широка пласка місцина, схожа на майданчик, на якому муштрували джур.

— Ти, повстанська мордо, — сказав Птасін, — нарешті ти втрапив мені до рук. Я не схопив тоді твого батька, тож відіграюся на тобі…

— Ти мрець! — кинув Вогнедан, — що ти зробиш живому?

— Онде мої хлопці вже тешуть палю, — мовив колишній полковник Жердельського полку, — ти думаєш, що ти живий, щеня? Раз ти тут, то вже давно здох і здох собачою смертю. Живі сюди не потрапляють… Давайте сюди стовпа… А я займуся дівкою…

Дану теж тримав цілий гурт вояків в зеленому, і вона дивилася на брата з мовчазним розпачем.

— Ти, гидка почваро, — прошипів Вогнедан з квітанською вимовою, — ти хочеш залякати мене повстанською смертю? Але ж я все одно виберуся звідси у справжній світ… Можеш поцілувати мене в сідницю, заложний мрець — все одно не діждеш, аби у мене повернулося в голові від страху…

— Який же хоробрий, — засміявся Крін, — бачив я свого часу таких… Зараз у тебе хоробрості поменшає… І дівка твоя дізнається, де справжній світ — там, чи тут… О, які груденята… Хлопці, роздягніть їх обох. Молодця на палю, а до дівки я першим. А ви вже за мною по черзі…

Вогнедана звалили в грязюку, зідрали одяг, зашморгнули петлі на ногах. Чорри ще щось прилаштовували в гидкому знарядді. Юнак почув, як закричала Дана… Від огиди. Тоді від болю… А потім закричав він сам, коли біль розірвав його нутрощі…

— Ольже, не хвилюйся, — холодний голос у темряві, що зімкнулася перед очима, — це доволі болісно… Але поки що все йде за моїми розрахунками… Мечиславе, встав йому між зубів держак ложки… Дані я це зроблю сама, бо у тебе руки трусяться, вояка…

Сіллон продовжував палати високо над головою. Вогнедан підвів голову… Тоді сів… Одяг був на ньому. Дана лежала поруч і тихо хлипала.

— Не бійся, — вимовив чорногорець, — я тут… Я з тобою… Тут нікого нема… Тільки ми… Все те — наші страхи, розумієш… Те, чого ми боїмося… Ми навіть собі соромимося зізнатися чого ми боїмося найбільше…

Дана посунулася до брата і поклала голову йому на коліна…

— Якщо це видиво, — прошепотіла, — то занадто справжнє… Не оповідай Мечиславу… Він страждатиме… Я теж розумію, що не було ні чоррів, ні цього поганця, котрий мене… Але і досі відчуваю на собі його лапи…

— Треба встати, — вимовив Вогнедан, — треба йти…

Вони над силу підвелися, і знову почвалали вперед. Зоредиви в їхньому волоссі продовжували світитися примарним холодним світлом.

— Це місце, де страх обростає плоттю, — шепотіла Дана, тримаючи його за руку, — куди ми маємо прийти по цій дорозі?

— Твоя дорога вже закінчилася, милий брате...

Мечислав, зодітий в чорний оксамит. Каптур плаща відкинутий на спину. Рука стискає зброю….

— Ведангу! — скрикнула Дана.

— Не підходь, — попередив брат, — ти ж сама сказала, що видива тут занадто реальні.

— Але ж це мій Меч…

— Ні…

— Ну то що, милий брате? — спитав насмішкувато Мечислав, — ти думав, що втік із Зелібору?

— Налякай мене, — кидає Вогнедан, — спробуй…

Та змикаються стіни, і вже не ущелина довкола, а в’язничний льох… І Мечислав підходить до зв’язаного друга і б’є його в лице.

— Не смій! — кричить Дана з протилежного кута льоху, — не чіпай його!

Веданг обертається до неї, і Дана з жахом бачить замість обличчя свого чоловіка синє розпухле лице повішеника Ратимира.

— Ти — моя дівчина, — хрипить голос мертвого, — я хотів мати тебе за дружину, гостровуха…

— Ти, — мовить Вогнедан, аби відволікти увагу почвари, — здатен тільки плазувати в цій грязюці. Дожився до гидкої смерті… А відродишся ти бездомним псом, навіть безпородним, аби не дуже пишався вухами.

Ніж в руці Ратимира. Отой, особливий...Для здирання шкіри. Біль пронизує тіло з голови до стіп….

Знову змикається тьма… Линуть голоси хтозна звідки.

— Вербено, вони ледве дихають…

— Поки що, Ольже, все гаразд… І не дивися на мене так, наче я тільки що прилетіла на мітлі. Мечислав і то менше хвилюється…

— Мечислав, — третій змучений голос, — вже хвилюватися не в змозі… Панно Вербено, довго ще?

— З півгодини… Цей проміжок часу найважливіший… Він не такий болючий, але…

Мокра ущелина… Порожнеча…

— Ти як? — несміливо запитує Дана. Її брат поволі підводить голову. Вони обидва лежать в рідкому місиві грязюки. Ледве світяться вогники зоредивів.

— Я не боявся його, коли він був живий, — говорить Вогнедан, — тим більше не злякаюся його відлуння. Люба сестричко, ми з тобою блукаємо безоднями духу. Десь тут лігво звіра з безодні, того самого, що іноді зривається з ланцюга і нівечить душу. Я це зрозумів уже давно, але не знаю, куди нам іти далі.

— Напевне таки вперед, — зводиться на ноги Дана, — рушаємо…

Вони йдуть вперед, а попереду розлягається людський галас… Сотні ніг місять багно ущелини…

— Шановний, — тихо питає Вогнедан у тіні, що хлюпає поруч з ними, — куди це вирушив весь цей натовп?

— Зустрічати Великого Імператора, — відповідає голос з мороку, — З нами Його Могутність!

Міська площа розверзається перед очима… Будинків не видно за скупченням люду, але Вогнедан знає, що це площа Геррінд.

- Імператор! Великий Імператор!

З протилежного боку площі поволі рухається пишний оршак.

Імператор на коні, попереду. Натовп розступається перед ним як море в бурю.

— О, ні…, - вихоплюється у Дани, — ні…

А їх уже схопили імператорські охоронці… І вершник в сірому, з золотим шитвом, однострої насмішкувато всміхається з коня до Вогнедана… Ні, це не Його Могутність Корог Реформатор, котрий свого часу запроторив хлопчика Парда до школи чоррів. На коні сидить ельф… Синьоокий красень, коротко підстрижений на військовий лад.

— Зіграй мені на флейті, - говорить, — я наказую тобі, бранцю…

— Бранець, — відповідає Вогнедан, як уже відповідав в котромусь із життів, — не буде розважати переможця. Для цього у вас є блазні і зрадники.

А Імператор з його, Вогнедана, лицем, вже дістає з-за пояса флейту.

— Грай, — говорить, — оту пісню, що ти склав в заїзді на Побережжі… Ту, якої так злякався твій недолугий родич. Грай…

Хтось із варти приймає флейту… Вогнедана відпускають і тикають йому до рук знайомий інструмент, що є родинним скарбом.

— Грай! — наказує звір з безодні з його, Вогнедана, лицем, — і нехай усе горить вогнем!

Поволі підносить до вуст флейту Вогнедан. Тремтить над його лицем вогник зоредиву…

Крик флейти… Так кричить породілля в муках пологів. Болісно і радісно водночас.

Ніколи в житті не грав так юний воїн і більше не заграє…

Сотнями голосів ридає флейта над загиблими, та ридання переходить в переможне «Хай славиться!». І вже не голос флейти летить над площею — пронизливо і страшно реве трембіта, подаючи знак до битви.

«Тихий ранок! Тихий ранок! Ранок смертного бою!»

— Це не та пісня, — мовить звір з безодні, коли Вогнедан віднімає флейту від скривавлених від напруги вуст, — ти хочеш вибратися звідси живим, Князь Вогню?

— Я виберусь, — обіцяє Вогнедан, — а ти втратиш мою подобу і знову опинишся на ланцюгу…

— Подаруй мені квітку, — всміхається другий Вогнедан, — свою і сестри. Інакше ви помрете там, у яві, і вічність блукатимете в цій ущелині, серед власних страхів і змор.

— Подарувати тобі срібний вогонь наших душ? — перепитує Вогнедан, — аби це ти опинився у яві? А не діждеш, сучий сину… Ти — це зло мого серця, тож і маєш сидіти в цьому закапелку, не витикаючись назовні.

— Тобі можна буде тоді не дбати про ту дурість, котра завела тебе сюди, — говорить вершник, — а стати витонченим володарем світу… Сповненим холодного спокою. Віддай мені зоредиви… Заграй ту пісню про вогняну погибель, і ти прокинешся в яві вільним…

— Божевільним, — шепоче поруч Дана.

— Славлю Бога Грому й Блискавиці, - бурмоче Вогнедан ледь чутно, — що стріли на ворогів верже… І вірно стезею вперед веде…

— Сюди немає дороги навіть Богам, — шкіриться його двійник в імператорському однострої, - тут — лише ми з тобою. І твої страхи… Віддай мені квіти — перестанеш боятися. Ти добре володієш собою, але провалля твоєї душі таки заглибоке. Тобі не вибратись…

Двійник торкає коня і рушає вперед. Ось він уже зовсім поруч. Скарлючені пальці тягнуться до квітки у Вогнедановому волоссі. Чорногорець шарпається назад, але ззаду підпирає натовп, а охоронці знову схопили його за руки.

— Виберусь! — кричить він самому собі, - я здолав тебе малим, тим більше здолаю нині. Нас же двоє, а ти один! Поможи мені, Дано!

Квітка в Даниному волоссі спалахує стовпом холодного вогню, розкидаючи світло навсібіч.

І щезає натовп, щезає і площа Геррінд. Навпроти двійнят стоїть заплаканий хлопчик в подертому зеленому однострої.

— Соколе, — хлипає він, — друже Сокіл…

— Вітаю, малий, — мовить Вогнедан, — це ти вигодував звіра з безодні?

— У мене убили друзів, — говорить джура Пард, — мене позбавили дитинства…

— Це наша спільна біда, — ласкаво мовить дорослий, — мені теж прийшлося солоно… Іди до мене, Вогнику… Зніми той клятий одяг… Я люблю тебе…

— Ми любимо тебе, — шепоче Дана.

І хлопчик здирає з себе однострія і втоптує в грязюку. А тоді простягає руки до себе, дорослого. І Вогнеданів зоредив спалахує тим же сяйвом, що й у Дани, і похмура ущелина починає обертатися перед очима.

Тиша… тиша довкола… мертва тиша.

Вогнедан поволі розплющує очі. Руки йому замліли. Тіло болить, наче побите. У голові гудуть джмелі.

Танцює перед очима світло смолоскипа… Воно відбивається від леза клинка біля грудей.

Чорногорець намагається зрозуміти, що з ним… Думати тяжко. Від думок ще більше болить у голові.

«Що зі мною, де я? Що сталося?»

Мало статися щось важливе, але він про все забув. Пам’ятав лише, що поїхали в гори усім родом. А от як сталося так, що його зв’язали, та ще й намагаються налякати виглядом меча?

Ні, щось таки мало відбутися… Тільки що…

— Тут хтось є, добрі люди? — питає він ледь чутно.

— Милий брате?

Голос Мечислава… Напружений і зляканий…

— Що сталося, Меч?

— Ти що…нічого не пам’ятаєш?

Вогнедан таки нічого не може згадати, зате пізнає зброю. «Золота троянда»…

— Нічого… А ти що — здурів? Що робить твій клинок біля мого горла?

Клинок таки й справді перемістився повище. Повелитель чує, як важко дихає Веданг. І липкий знайомий страх огортає душу Вогнедана.

— Панно Вербено, — говорить Мечислав жалібно, — він чи пам’ять втратив… Що робити?

— Стій де стоїш, — голос Вербени, — і не витикайся. Вогнедане?

— Я вас уважно слухаю, — відповідає Вогнедан, — може хоч ви поясните, чому мене зв’язали і тримають під горлом зброю…

— Спокійно, синку, — озивається жриця, — скажи мені ймення батька і діда…

— Я — Вогнедан, син Воїна, онук Воїслава, — поволі вимовляє чорногорець.

— Ти сам в цьому світі?

— Я маю дружину…

- Її звати…

— Вишенькою, — усміх спалахує на потрісканих, спечених спрагою вустах, — я кохаю її.

— Твій рід з боку матері…

— Тепер — тільки Лелеги.

— А з боку батька?

— Мечислав, — говорить Вогнедан різко, — і нехай він зараз же припинить оці жарти зі зброєю…

— Панно Вербено, — говорить Веданг, — може досить?

— Стій де стоїш, — говорить відьма, — я ще не закінчила. Ім’я твого діда з боку матері?

- Іскра Пард, — мовить правитель, — Іргат-Іскра…

— А його батька?

— Вітан… Панно Вербено, ви говорите зі мною, наче я божевільний…

— Я намагаюся це з’ясувати, — сказала Вербена спокійнісінько, — глибинна пам'ять ціла, а решта скоро відновиться. Мечиславе, ти з'їхав з глузду?

Веданг вклав меча в піхви і сказав голосно:

— Під три чорти оті ваші заходи безпеки. Я відчуваю, що з ними все гаразд. Милий брате, ти зовсім забув про дослід, на який наважився з власної волі?

Легкі, майже нечутні кроки по камінній підлозі. Тепер Вогнедан бачить свого приятеля, аж сірого з лиця і незле переляканого.

— Я так і думала, що він зірветься, — голос Вербени, — назад, Ведангу!

— Ніякого «назад», — відповідає Дракон, — ви уявіть себе на його місці: отямитися в путах, а найкращий друг стоїть поруч зі зброєю. Від одного цього можна збожеволіти швидше, ніж від ваших клятих заштрикав, шановна пані жрице. Ну, милий брате… Згадай, про що ти домовлявся з Вербеною… Минуло лише три години від початку отих тортур, а я вже трохи не посивів, дивлячись на вас.

В голові у Вогнедан поволі прояснюється і він зітхає з таким полегшенням, що Мечислав спалахує усміхом і сідає на край його камінного ложа.

— Як ти, брате? — питає, - ти отямився першим. Дана ще непритомна. З вами коїлося щось страшне… Ти кричав так, наче конав на палі…

— Не наче…, - пробурмотів Вогнедан, — воно було таке справжнє… Видиво… Та менше з тим… Ну, а що далі? Наш дослід провалився… Я нічого не відчуваю, крім того, що у мене затерпло все тіло, і страхітливо хочу їсти.

— Панно Вербено, — мовив Мечислав прохально, — ну досить уже їх мучити. Не вийшло — що ж… Проб’ємося якось інакше.

Вербена гмикає собі під носа і говорить втомлено:

— Гаразд… Принаймні, отой загиблий пард почав казитися одразу ж… Не зумів стримати свою лють. Можливо, якби йому дати час, він і навчився б хитрувати, але… Ольже, вкладай меча у піхви і клич Горицвіта.

Двійнят з печери довелося виносити на руках. У хатині Яснозора жінки довго розтирали їм змучені путами тіла. Тим часом близнята Лелеги готували біля хатини обід з привезених припасів. Виправа поволі й насправді почала скидатися на невеличку родинну прогулянку.

Веданг не випускав Дану з обіймів, а вона муркотіла мов кішечка і не шкодувала для милого ласкавих слів. Вогнедан пестив волосся Вишеньки, яка прилягла йому на коліна, але думав про своє.

Отже — не вийшло. Можливо, те, що гоже для пардів, негоже для їх з сестрою… Повторити подібне він не захоче ніколи. Заблизько нині був від звіра з безодні Вогнедан Пард. Занадто близько.

— Обідати! — гукнув знадвору Ігворр Лелег. Родичі вийшли з хатки і розташувалися довкола покривала з кошичками та плетеними мисочками. Відчуваючи звірячий голод, двійнята наминали і хліб з медом, і мед з сиром і оладки з тим же медом. Вербена дивилася, як вони поглинають солодке з задумливим виглядом. Верен з Горяною, муркочучи, їли сир з величезних мисок і співчутливо позирали на брата з сестрою.

Тепло розлилося по тілу Вогнедана. Йому було солодко і приємно. Навіть невдалий дослід поки що не тривожив його. Завтра будемо думати, що робити далі… Завтра… Сьогодні — відпочинок, оладки з медом, і здоровий сон. Прямо тут, на свіжому повітрі.

— Хтось їде, — озвався Влад, — онде, на дорозі…

З-за повороту гірської дороги показався вершник.

— Це Півонія, — сповістила Дана, — не витримала, приїхала.

Півонії з Кречетом велено було очікувати у Високому Замку. Але жінка, напевне, втомилася перебувати у невідомості і тепер мчала гірською дорогою з відвагою, властивою вершникам-дивним. На луці сідла перед нею сидів маленький Вогнеданів паж.

- І я ще шукаю поміж них божевільних, — пробурмотіла Вербена, — отак мчати «змією»… О, ні!

— Кінь упав! — скрикнула Вишенька, — Вогнедане…

Вогнедан уже біг схилом донизу, сподіваючись лише на те, що вершниця встигла випростати ноги зі стремен і не дуже поранилася. Півонія дійсно зробила це і тепер скулилася біля великого каменю, дивлячись безтямним поглядом на непорушне тіло дитини в синьому кунтушику пажа Чорногорського князя.

Поруч іржав кінь, намагаючись встати. Піднявся, форкнув…Знову заіржав винувато.

Камінець на дорозі… Всього лише камінець…

Вогнедан схопив хлопчика на руки… Кречет важко, зі стогоном дихав. Кров виступила у нього на вустах…

«Не вистачить сили, — розпачливо подумав чорногорець, — певне перебито хребет… Не зможу… Подібне мені не під силу…»

І тут він побачив довкола себе потік світла… Він стояв у ньому… Він міг черпати з нього пригорщами… Не краплинами, як раніше…

Вогнедан обмивав у тому потоці вмираючого хлопчика. Не шкодуючи сили і світла. І пальці його відчували, як зростаються кістки, зливається в одне ціле сітка сигналів розуму, знову утримують кров пошкоджені судини…

— Пане Вогнедане, — озвався стиха Кречет, — де ви взяли таку гарну квітку для зачіски? Вона сяє, наче вогник…

— Це дарунок судьби, сину Сокола, — сказав Вогнедан, притиснувши хлопчика до себе, — ти знаєш, що таке судьба?

— Це щось незмінне, — прожебонів малий Птаха, — а де мама… Ми їхали… Тоді наш коник спіткнувся… Йому мабуть боляче? Де мама?

Півонія, біла, мов стіна хати, підійшла до Вогнедана, сильно накульгуючи.

— Повелителю, — вишептала, — любий родичу… Донька Драконів є вашою вічною боржницею…

— Мамо, ми упали? — зацокотів Кречет, — тобі сильно болить? А конику? Мамо?

— Нічого, — сказала Півонія, — все гаразд і з коником і зі мною… Пане Вогнедане, ви сильніші навіть за сіллонських цілителів…

— Став сильнішим, — пробурмотів чорногорець, — ходімо, люба вуйно, до наших… Там я подивлюся ваші рани. Дуже болить нога?

— Боги, які дурниці, - вимовила жінка, — нога… Я трохи не втратила сина…

Родичі стояли нагорі, біля самого схилу. Вербена, коли Вогнедан з Півонією піднялися нагору, вирікла:

— Невдач у мене не буває. Ти б бачив, мій Вогнедане, яке то було видовище… Від тебе навіть не сяйво линуло, як від сіллонського цілителя — промені світла розходилися навсібіч. А над головою палав срібний вогонь. Не крути головою, у мене є свідки — уся твоя шалена рідня. А де одне вістря Триглаву, там і інші два… Як воно там — на корогві?

— Світи творить, — пискнув Кречет, якого Вогнедан так і тримав в обіймах, — Світло береже, Тьму руйнує…

— Розумник, — схлипнула Півонія, — моє соколятко…

Родинна прогулянка затягнулася до вечора. Ввечері розвели вогнище, вирішивши заночувати у Притулку Самітника. Вогнедан, неймовірно задоволений, грався зі своїм пажем. На радість Кречету він уже підпалив на відстані два смолоскипи. Вогонь тепер не підіймався зі дна безодні, він наче був у піхвах за спиною, немов вогняний меч.

— Але все ж таки, — бурчав Ольг, — все це не вирішує справи з кораблем.

— Пане Ольже, — лащилася до нього Дана, — любий стрию, ви знаєте, як я вас люблю?

— Знаю, мала шпигунко, — розпогодився Ольг, — тобі б усе піддивлятися та підслуховувати.

— Так ось, Вогнедан отримав вповні свій дарунок судьби, але ж щось та мусило дістатися і бідолашній Дані. Я вірю, що якось зладнаю з кораблем.

— Більше ніяких дослідів, — різко сказав князь Данадільський, — досить грати у піжмурки зі смертю та божевіллям.

Дана закопилила губку і підморгнула Мечиславу, котрий відкрито милувався нею. Ні, вона не оповість коханому про гидке видиво… Ніколи не розкаже, що її найбільшим страхом є чужі липкі руки на безборонному тілі. Але ж бідолашна Дана має отримати якесь відшкодування за те, що її, прямо скажемо, зґвалтували, нехай це й було в якомусь гидотному сні, чи маренні. Брат має свого Триглава, а вона, Дана, матиме корабель.

— Тільки так, і ніяк інакше, — сказала вголос дівчина-воїн і пригорнулася до Веданга.

***

***

«Тільки так, і ніяк інакше» — повторює про себе Дана, гуляючи у невеличкому дворику Високого Замку. Теплі дні закінчилися. Настала коротка чорногорська зима.

Дана вбрана в свій улюблений одяг верховинки. Коли дівчині, тепер уже молодій жінці, набридають штани, вона охоче одягає горянську теплу спідницю і жіночого кептарика.

Тільки так, і ніяк інакше… Брат з Мечиславом поїхали до Боговлади разом з паном Ольгом. Вона, хитра Дана, заявила, що хоче ще відпочити в Ігворрі опісля отих жахливих дослідів. І відпочиває. А своєму коханому пообіцяла, що переміститься до нього, як тільки він прибуде на місце.

Переміщатися у просторі Дана нині не дуже любить. Вона ще добре пам’ятає ту страшну ніч, коли вона навмання перемістилася до Зелібору, орієнтуючись лише за малюнком. Який її охопив тоді жах, коли вона стояла на майдані, вчепившись в руку Мечислава, котрого взяла з собою, і не могла зрозуміти де вона є і чи є взагалі.

Тоді вона зробила забагато переміщень. Спершу їй довелося рятувати Веданга з вогню. Потім — перетягти до Зелібору його та трьох Лелегів. Назад довелося переносити пораненого брата, поганця Ратимира та Лемпарта, на якого вони наштовхнулися біля ратуші. Вірніше — наштовхнувся Мечислав. Впевнений у зраді Дракона, Зорик одразу ж вихопив меча, і вона, Дана, ледве зупинила двобій. Як на той галас не прибіг патруль, вона й досі не відає.

Останнім переміщенням Дана перетягла до Боговлади Вербену та Вишеньку. І опісля свого одужання зареклася переноситись. Забагато це забирає життєвої сили, ну, а сенсу особливого в цьому нема. Коли їдеш дорогою верхи, милуєшся краєвидами, ночуєш в заїздиках, або і просто біля вогнища чи в наметі, то це торкає душу смутною чарівливістю речей. Миттєво опинитися за місцем призначення — нецікаво… Негармонійно… Негарно.

Але для користі справи Дана свої здібності використовувати хоче. Навіть дуже хоче. Ось тільки — куди їх, ті здібності, прикласти. Брат — воїн, а нині і воїн, і цілитель одночасно… Може спалити поглядом військо, порухом руки зруйнувати фортецю…Може трохи не мертвого підняти з домовини. Не підвело зілля Вербени — Ельбер має свого оборонця вже нині, не через десять літ.

А вона, Дана, страждала невідомо для чого. Не прибавилося у неї ні здібностей, ні розуму. Переноситися вона вміє, як і раніше, але яка з того користь… Хіба що перенестися до якогось поганця в дім і вкрасти для пана Ольга щось секретне…

Сміється Дана. Не дозволить їй такого грізний стрий, нині — князь Ольг Данадільський. Навіть думати свого часу заборонив про подібне. А чого воно так? Втім, Дана знає — того, що її життя переплелося з життям Вогнедана, Повелителя.

Та нині Дана думає про корабель. Перебравши всю книгозбірню Ігворри і сувої Лелечого Гнізда, вона знайшла багато вказівок судьби, котрі говорили про те, що загадкова річ, що належала пращурам, може подарувати розгадку своїх таємниць саме їй, Дані Пард.

Ну, по-перше, серед Богорівних хазяїв корабля була жінка, котра звалася Даною. Богиня Дана… Господиня Данаділу… Незрівняна Дана Ллєг, в дівоцтві Ллон… В сувоях оповідалося, що її коханий, рідний брат цілителя Ігворра, залишився у гинучому світі біля зорі Сіллон керувати опором завойовникам. А Дана Ллон-Ллєг була одним з керманичів рятівної виправи — елли, як називали тоді себе дивні, з метою зберегти свою расу, відправили на пошуки нової вітчизни отой великий корабель, котрий нині був десь високо у небі.

Дана знає, що таємнича Летюча Зірка, котра вже тисячоліття кружляє небом, і є отим кораблем. Але її більше цікавить менший кораблик. Той, що зберігається на острові Сіллон.

Вона, Дана Пард, є далеким нащадком Богорівної. Через Саламандрів-Лелегів. І Вогняні Ящери і Лелеги (так бо в Чорногорі переінакшили прізвище Ллєг) походили від Господині Данаділу. Саламандри були данадільською гілкою Ллєгів, Срібні Ллєги — квітанською, нині — сіллонською, а Лелеги — чорногорською, котра загубилася серед войовничих родів Прикордоння і знову спливла в сувоях лише тоді, коли Вогнедан, син Святослава, Останній Повелитель Ельберу, взяв собі за дружину Дану (знову Дану) Лелег.

Господиня Данаділу за переказами була войовничою і безоглядною особою. Це вона запропонувала раді керманичів — дивних укласти союз з кругловухими людьми Ельберу. Це вона не просто умовила — змусила Веданга Сіллура використати проти кочівників хото і зброю корабля, і його власні здібності руйнівника. Це вона використовувала свої здібності нищительки так, що вороги її прозвали Вогняною Ящіркою. Це вона переконала свого родича Ігворра Ллєга у необхідності змінення. Дана уявляла собі Господиню схожою на свою бабусю Денницю і панну Вербену водночас. Обличчя…ну навіть і таке, як у самої Дани, недарма всі говорять, що вона — викапане малювання з пані Денниці. А натура — як у Чорногорської Відьми: різка, владна, трохи жорстока.

Дана, звісно, такою не є… Вона чула якось, як стрий Ольг назвав її «вічним дитям»… Все б, мовляв, їй пустувати та жартувати. Звісно, вона любить повеселитися. Хіба це зле? Якщо вона має танцювати на краю безодні, за мудрим висловом Вербени, то краще робити це весело.

Але нині Дана переконана, що її задум — це не просто танок на краю безодні. Це танок на дротині над прірвою.

На дні безодні Дана вже побувала… Бр-р… Краще не згадувати. А от чи можна згадати те, чого не знала ніколи? Або знала у іншому житті? Бо хто його відає, чому Господиня стала такого важкого норову… Можливо, вдома, на Еллоні вона теж любила сміятися і співати. І танцювати з коханим біля святкового вогнища.

Можливо, Дана Пард зуміє згадати те, що знала Дана Ллон. Можливо вона і була колись Даною Ллон… Вишенька он пам’ятає одне зі своїх минулих втілень — ту саму Дану Лелег.

Дана зупиняється посеред дворику і мрійно мружить очі. За словами тої ж Вишеньки Дана Пард в ті часи була дружиною Воїслава Ведангського. Того, хто зветься нині Мечиславом. От би згадати хоч що небудь з тих часів… Та нині є справи важливіші. Їй потрібно згадати про те, як підійти до корабля. Як не зламати його захист — умовити віддати свої таємниці.

Якщо корабель задавав питання, та ще й жіночим голосом, то може він є розумним, і дівчині буде легше з ним домовитися? Чоловіки… О! Знає Дана тих чоловіків… Все б їм іти пробоєм. Вона й сама часто використовує меча в якості останнього доказу, однак, якщо потрібно когось умовити…

Словом — завдання перше. Потрапити на Сіллон.

Зосереджуватися на стародавніх гравюрах Дана остерігається. Чомусь їй здається, що за їх допомогою можна переміститися не лише у просторі, але й у часі. Цікаво було б, звісно, подивитися Давній Ельбер. Але Дана зовсім не впевнена, що зможе точно переміститися назад та ще й разом з кораблем.

Однак — доля завжди сприяє відважним. Це судьбу не умовити і не умолити. А Дана є таки відважною, і тому вже віднайшла потрібний малюнок для перенесення.

Належав той малюнок князю Непобору. Витончений сіллонець сам подарував його Дані. Можливо — він сам його і намалював, коли відпочивав опісля битви у Збраславі.

Гарний малюночок, зроблений пером і тушшю. Зображує він вид на гавань і місто Блакитної Зірки. Непобора розмістили тоді на квартирі у одного поштивого ратмана з роду Тихорадів, такого собі до знемоги ввічливого чоловіка, чимось схожого на Зорика Лемпарта. Не обличчям, а оцією розбійничою ввічливістю, якою славилися зелемінські опришки. І Дана з Мечиславом навідували там Ллєга, який відновлював сили опісля поранень.

Князь корсарів оповідав їм про свій рідний острів, запрошував навідатись опісля того, як все владнається, а коли Дана похвалила малюночок, котрий стояв у рамці на столику біля ліжка Ллєга, ґречно запропонував його у дарунок «найвідважнішій княгині Ельберу»

Єдина перепона Даниним плянам — не знає вона де знаходиться криївка з кораблем. Не розпитувати ж про це на вулицях сіллонців — ще потрапиш до арешту.

Але й тут доля підкинула їй щасливу нагоду — пані Півонію Птаху, котра вісім літ прожила на Сіллоні.

Пані Півонія поки що в Ігворрі. Бідолашка й досі отямитися не може опісля того страхітливого випадку на гірській дорозі. До карети — і то сісти боїться, все тулить до себе сина. А маленький Птаха рветься до Боговлади, бо сумує за Повелителем.

Отже, хитра Дана, (це пані княгиня Ведангська сама себе так називає, сміючись) навідала родичку в її покоях. Посиділи, погомоніли… Розмова, ясна річ, була за Вогнедана і Дані вже вкотре прийшлося вислухати яким чудовим є її брат. Малий Кречет голосно зітхав і копилив губенята. Дитина хотіла до Боговлади… О, Дана завжди рада посприяти родичам, тим більше — любій вуйні. Як тільки Вогнедан з Мечиславом прибудуть до Боговлади, вона перенесе туди любу Півонію разом з її синочком.

Ясна річ Кречет з вереском почепився на шию дорослій сестричці у перших, Півонія не знала як і дякувати, а Дана тут таки перевела розмову на швидке подолання простору і на сіллонський корабель.

Пані Птаха знала про корабель те, що і всі сіллонці. Знаходився він у велетенській печері, поміж тих скель, котрі охоплювали острів захисним кільцем. Вхід до тієї печери один час охоронявся, але швидше від цікавих, аніж від ворогів. Будь-яка жива істота не могла й кроку ступити далі риски, вибитій у підлозі якоюсь страшною зброєю. Останні роки постійної охорони там не було, і лише денна варта острова час від часу заглядала до печери, перевірити чи нічого не змінилося.

Часом біля риски знаходили обвуглені рештки птахів… Одного разу знайшли тіло людини. На Сіллоні жило багацько кругловухих, але жоден з корсарів — людей нізащо не сунувся б до того схрону. Це міг бути або новачок, або шпигун. За наказом Непобора сповістили, щоб зголосилися родини, в яких хтось зник без вісти не виходячи в море. Але ніхто не прийшов. Невідомого оголосили шпигуном і поховали без почестей.

Однак, подивитись на корабель, не заходячи за риску, ходили всі гостровухі сіллонці. Для дивних це стало ритуалом, що ж до людей — то багато хто з корсарів серйозно вважав, що у печерному храмі Сілллону перебуває Божество Мореплавців на ім’я Леаран, пожертви якому мають право приносити лише срібні. Дійсно, опісля кожної виправи, корсари — дивні навідували печеру, аби помилуватися красенем — кораблем, і до нього ж приходили перед відплиттям. На острові навіть існував славень, присвячений Леарану: «Як легко носив ти наших пращурів через безодні світів, о Леаран, так нехай наші недосконалі кораблики носять нас по морях цього світу.»

Півонія теж навідувала славетну Печеру Леарана разом з сином. Останній раз вони там були перед відплиттям війська Непобора на Побережжя.

— Він дуже гарний, — оповідав нині захоплено Кречет, — з виду — круглий, стоїть на ніжках, як павучок… І весь міниться сріблом. А біля входу вівтарик є, і там завжди квітнуть білі зоредиви у великих вазонах з землею. За квітами дивляться онучки князя Непобора. Їх семеро, і вони гарнесенькі, мов ті самі квіти. Найменшу звати Мевою, я з нею дружив… Хоча вона вже велика дівчинка, їй чотирнадцять…

— П’ятнадцять, — всміхаючись поправила Півонія, — стільки ж було мені, коли я зустріла тебе з Вогнеданом, мила моя пані княгине…

- І вона дозволяла мені поливати оті квіти, — оповідав Кречет, — а я збирав для неї мушлі на морському березі.

— На жаль, — зітхає Дана, — я не маю часу з’їздити на Сіллон. От якби перенестися… Але ж я там нічого не знаю…

— А ви візьміть з собою мене, — тут таки пропонує Кречет, — я вам все і покажу і розкажу.

— Маленький ти ще подорожувати без мами, — говорить тривожно Півонія.

Хитра Дана тут таки пропонує:

— Я можу перенести двох дорослих чоловіків одночасно. Тим більше — жінку з дитям. Пані Півоніє, чи є у вас бажання навідати Сіллон? А звідти ми одразу перенесемось до Боговлади…

— А це безпечно? — обережно питає Півонія, котра, обпікшись на молоці, дує тепер і на воду.

— Збиралися ж ви мандрувати до Боговлади? — всміхається Дана, — ну, то як?.

І Півонія погодилася. Мандрівку призначено на завтра. Ранком вони опиняться на Сіллоні, а там уже навідають печеру Леаран.

Подальші плани Дани вже не є такими чіткими. Найсміливіший з них — перенестися туди, куди не дістає зброя корабля… Між отих його ніжок-опор… Але що робити далі… Не думає ж вона, що Леаран гостинно відчинить двері і скаже: «Заходьте, пані княгине…»

Всі сувої сходяться на тому, що корабель є істотою не живою, але розумною. Тож потрібно якось довести йому свій розум. Але як довести? Стрий Ольг запевняє, що розумна істота має обожнювати усякі там підрахунки, і вміння вираховувати рівняння є найбільшим доказом розуму.

Та Дана вважає, що розум — це перш за все сила духу. Прикладена у вірному напрямку. Розв’язувати рівняння і чорра може… Та ще й як добре може — скільки серед них добрих гармашів. Але розумним Дана б його не назвала, що ні, то ні. І відважними були вояки в зеленому, трохи не рознесли на шаблях її ведангців. Вона сама б загинула, аби не Далебор Воєць. Майстер меча затулив її собою від кулі з вояцького пістоля, а перед смертю, коли вона тримала його за руку, прошепотів ім’я Ружени…

І там і тут — сила духу. Але у випадку з паном Далебором цю силу прикладено якраз вірно…А у випадку з божевільно хоробрими безбатченками, котрі йшли на їхні лави навіть не пригинаючись — не туди пішла ота сила.

І невже ж Леаран буде питати у неї математичні рівняння? Не може ж корабель довіряти всякому поганцю лише через те, що той добре вміє рахувати…

Дана сміється вголос і біжить з дворику до своїх покоїв. Готуватися до виправи.

Зранку Півонія з Кречетом, трохи схвильовані, стояли в тому самому дворику. Дана, зодягнена в своє звичне вояцьке вбрання, обняла їх, зосередилась, уявила чіткі обриси міста Зорі і звично провалилася в ніщо.

Хвала Богам, ніхто не помітив, як вони виникли на дорозі, котра вела до порту. В плані Дани це було ще одне слабке місце — можливість виникнути з повітря просто перед корсарською вартою, котра пильнує побережжя. Якось не хотілося їй навідувати пана Ллєга перед оцією виправою. Опісля… Опісля вона піде до нього сама. Але не зараз, бо боїться себе зрадити якимось необережним словом. Князь Непобор звичайно ж буде проти її наміру…

Хоча намір той зовсім простий… Поговорити з Леараном…

Дана дихає повними грудьми, втягуючи в себе солонувате морське повітря. Вони стоять на крутосхилі, над гаванню, бо малюнок було зроблено так, ніби митець милувався містом саме звідси. Прекрасний Острів Блакитної Зірки… А Кречет вже тягне її за руку — ходімо, мовляв…

І ось вони вже йдуть кружним шляхом, поволі спускаючись донизу. Хлопчина щебече мов пташка, оповідає, що зараз вони вийдуть до заміського маєтку Ллєгів, а тоді вирушать підземним шляхом, котрий якраз і веде до пристановиська Леарану.

Дана у захваті… Шлях обсаджено квітучим бузком… Тут тепло… набагато тепліше, ніж нині в Ігворрі. В Чорногорі — початок зими, ще не холодно, але… А тут бузок цвіте… І малий щебече, що квітне він на острові цілий рік.

З-за повороту виник маєточок Ллєгів — білесенький будиночок з вежичками, котрий наче плив у повітрі. Пройшло кілька чоловіків — срібних з якими-то глеками в руках, ввічливо привіталися. На Сіллоні звикли, що чужих тут не буває. І тому усміхнулися прихильно до двох панянок-дивних, котрі до того ж прогулювалися з чудовою дитиною. А малий Птаха все тягнув матусю й Дану вперед і вперед, аж поки вони не звернули на стежку, котра вела до скель.

Берег моря був зовсім близько. Скелі розрізала вузесенька ущелина, котра переходила в заливчик з білим пісочком на березі. Кречет захоплено пояснював, які тут бувають мушлі. Дана помовчувала — її плян почав їй самій видаватися самогубством.

А попереду не йде — ніби пливе в повітрі срібна ельфійка. В звичному для сіллонок вбрані — особливим чином обгорнутій довкола тіла смузі шовку.

Дана починає розуміти, чому більшість незмінених людей не терплять гостровухих. Поруч з цією дівчиною і вона сама здається собі незграбою. Хоча є чистокровною, принаймні з вигляду. Ні, негоже заздрити. Красивими істотами треба милуватися — і тільки.

Дівчина звертає на ледь помітну стежку у скелях. Кречет уже біжить за нею, голосно гукаючи:

— Мево! Мево!

— Ой, любе пташеня, — зупиняється дівчина, — пані Півоніє? Ви коли повернулися?

— Нещодавно, — туманно говорить Півонія, — дозвольте вам відрекомендувати, люба князівно, пані Дану, княгиню Ведангську!

— Дружина Меча Ельберу? — плавно схиляється в уклоні Мева Ллєг, — князь Непобор багато оповідав і про вас, і про вашого чоловіка… Навесні він збирається повернутися на материк і взяти мене з собою. Знайомство з вами було моєю мрією. Я теж непогано володію мечем…

Дана обдивляється дівчину…Зітхає. Володіння мечем… Чи воно необхідно цій сяючій квітці? Їй, Дані, просто спокійніше зі зброєю, та й часи важкі. Але ж Сіллон завжди вважався безпечним.

— Я привела родичку помилуватися Леараном, — говорить Півонія, і Мева запрошує їх йти за собою.

Вузенька стежечка пірнає в скелястий грот. Тут дійсно без провідника можна заблукати. Онука князя корсарів ледь чутним посвистом кличе до себе дивацьку крилату істоту. Істота схожа на велетенського світляка, та власне і є світляком. Це така ж особливість острова Сіллон, як напіврозумні парди є особливістю Чорногори. В старовинних сувоях написано, що цих створінь дивні привезли з собою з далекого дому між зірками.

— У мене виникли деякі утруднення, — говорить тим часом Мева Півонії, як давній приятельці, - князь Непобор не просто так бере мене з собою. Він знайшов мені нареченого. Кругловухого!

Дана мимоволі зупиняється. Світ перевернувся…Кругловухий наречений для срібної ельфійки.

— Я терпіти не можу високої політики, — скаржиться тим часом Мева, — князь Непобор, як нащадок срібної знаті Квітану, мав би прийняти Квітанське князівство. Але вони з Повелителем порадилися і вирішили зробити Сіллон окремим князівством, а, оскільки у Квітані майже не залишилося дивних, то винагородити князівським титулом одного зі шляхтичів Збраславського поля.

- І хто цей відважний воїн? — зацікавлено питає Півонія.

— Неякий Крук Вигорич, — відповідає Мева.

Дана швидко гортає у пам’яти сторінки Гербовника. Вигоричі — давній шляхетський рід, що мають в гербі похилений явір. Гасло… Добре гасло: «А нас не схилити…» Якраз для сотника «Зарубки», якого моанці прозвали «квітанським упирем». Дівчина багато чула про нього від брата, а нещодавно виявилося, що князь Воїн, батько двійнят, воював пліч опліч з цим гідним чоловіком. Щоправда, пан Вигорич, незважаючи на герб і гасло, є людиною. Таке могло статися, або при дуже віддаленому ступені спокревенства, або при переході герба і гасла до людської гілки роду, що треба було заслужити якимось відважним чином. Дана згадує, як її брат трохи не підписав Чорному Круку смертний вирок за порушення наказу і самовільний початок повстання, згадує спокій і розважливість квітанця, яким могли б позаздрити і дивні, і мимоволі усміхається. «Квітанський упир» їй подобається — ніде правди діти. З нього буде добрий князь для «лісових чортів»

- І ось князь Непобор, — оповідає тим часом Мева насмішкувато, — вирішив влити в жили роду Вигоричів срібну кров, аби поєднати тим самим знову Сіллон та Квітан. Він вирішив, а виконувати це рішення доведеться вашій бідолашній подрузі Меві…

— Стривайте, — втручається Дана, — але ж пан Крук — літнього, для людини, віку… До того ж він одружений…

— Князь Непобор, — отруйна іронія так і струмує з язичка юної сіллонки, — не зупинився б і перед тим, аби зробити вашу співбесідницю другою дружиною вельмишановного пана Крука. Але, на моє щастя, пан Вигорич має спадкоємця…

— Дантур? — запитує Дана непорозуміло, а перед очима раптом стає страшна картина — Крук Вигорич сидить на землі і тримає на колінах порубаного шаблями чоррів сина, прикритого скривавленою корогвою Квітану, — але ж він загинув у битві. Він ніс корогву провінції…

— О, моя мила пані княгине, — зітхає сіллонка, — я не відмовилася б від шлюбу з героєм Збраславського поля… Можливо, мені навіть сподобався б сам пан Вигорич, я чула про нього, що він сповнений якщо не краси і гармонії, то сили духу і страшної відваги… Але ж мені пропонують за нареченого його молодшого і нині єдиного сина. Хлопця звати — уявіть собі — Вовком, і цей лісовий брат є моїм однолітком…

Дана мимоволі пирхає… Дійсно, дивні рано дозрівають розумово, і п’ятнадцятирічній Меві людський хлопчик її літ має здаватися немовлятком у пелюшках.

— Що я маю робити з таким судженим, — виспівує Мева голосом, наче сопілкою, — носити на руках? Тим більше — він людина, а навіть серед змінених трапляються чоловіки, котрі дивляться на жінку, як на власність.

— Такі, на жаль, бувають навіть серед нас, — зітхає Дана, згадуючи Ратимира, — але не журіться, мила панно… Можливо, князь Непобор знайде якийсь інший спосіб сполучити в одне ціле Квітан і Сіллон.

— Сумніваюся, — мовить Мева, — навесні я маю їхати знайомитися зі своїм нареченим… І мій вельможний дід налаштований дуже рішуче. Я, щоправда, сказала: «якщо в цьому вовченяті не буде хоч би відблиску якихось цнот, то я прилюдно відріжу собі волосся і запишуся до команди першого корабля корсарів, котрий трапиться мені на очі опісля приїзду додому.» А от ми і прийшли…

Вхід до печери закривають важкі ковані двері. Мева повертає важіль у стіні, і вони безшумно від’їжджають набік.

Дана не може стримати захопленого вигуку. Печера… Велетенська печера явно штучного походження… Гладесенькі стіни… Гладесенька стеля… По кутках гронами принишкли світляки з далекого світу, котрий звався Еллоном…

І в їхньому примарному світлі спочиває на своїх підпорах Леаран.

Біля дверей в примарному світлі розставлено вазони з зоредивами. Зоредиви якісь інші, не такі, як на поверхні… Відсутність сонця їм зовсім не вадить, вони самі наче світяться примарним сяйвом.

І таким же сяйвом відсвічує корабель…

Дана чітко бачить страшну межу, котра перетинає печеру. Чорна, оплавлена риска… Біля неї кільканадцять темних плям гару.

— Тут загинули наші воїни, — зітхає Мева, — і один із Ллєгів. Квіти — то пам’ять про відважних. Ми не відаємо, чому це прекрасне створіння гнівається на нащадків Дани Ллєг-Ллон. І ми не стали мститися. А квіти горять тут на знак жалоби. Це не прості зоредиви, це інші квіти, схожі на них. Їхнє насіння — звідти, від зорі Сіллон.

Дана дивиться на темні плями на камінній підлозі. Міряє на око відстань… Ця зброя, чим би вона не була, не дістане того, хто сховається поміж отих сріблястих опор. А отже…

Мева з Півонією тим часом жваво обговорюють майбутній шлюб князівни Ллєг. Кречет нюхає квіти і зовсім забув про дорослу сестричку.

Що ж… Час настав… Дана уявляє собі закуток між опорою та стіною…

І розплющує очі… Чудово… Вона є якраз у тому закутку. Опора — ось вона, під рукою. Над головою — сріблясте дно корабля.

— Добридень, — говорить Дана, — ви чуєте мене, Леаране?

Співучий жіночий голос відповідає щось мовою Богорівних… Тоді Дана починає розріжняти чорногорські слова:

— Назвіть, будь ласка, правильне слово… назвіть його значення…Чужий буде знищений… Назвіть правильне слово…

— Моя панно, — відповідає Дана, — я не знаю того слова, але я вам не чужа… Я є нащадком Дани Ллєг і теж звуся Даною. Я прошу вас, щоб ви мене вислухали. Вашим нащадкам потрібна допомога…

Та голос жінки-корабля повторює безнадійно-монотонно:

— Назвіть правильне слово… Назвіть його значення…

— Панно Дано! А я до вас!

Дана з жахом бачить, як до корабля мчить щасливий Кречет, розкинувши рученята.

— Кораблик більше не стріляє! — гукає він, — панно Дано, я теж хочу подивитися…

В розумі Дани — випалений простір перед Леараном. Мить — і вона стоїть перед кораблем, затуляючи собою хлопчика. Безборонна, далеко спереду страшної риски.

— Тікай, Птахо! — кричить вона, та хлопчик лише хапає її за руку. Дана заштовхує його за спину і намагається перенестися… Куди-небудь… Хоча б куди небудь…

Страх паралізував розум… Дівчина поволі відступає до риски, щохвилини очікуючи вогняної смерти. Хоч-би Кречет здогадався втекти…

Крок, ще крок… Чорна пляма на підлозі… Чорний рівчак, пропалений невідомою зброєю… Ще крок…

Все, вони за межами кола. Кречет дивиться здивовано на свою дорослу сестричку. Вона поволі сідає на камінну підлогу, зовсім біла з обличчя. А за нею стоять заціпенілі мама Півонія і подружка Мева.

Потім ніжно смугляве лице мами Півонії стає зеленкувато-сірим, вона хапає своє пташеня, своє сонечко за штанці і відважує вперше в житті по тим штанцям такого ляпаса, що хлопчик навіть заплакати забув від здивування. А Мева тільки руку притиснула до грудей та все шепоче: «О, Леаран… О, Леаран…»

І чого вони всі так перелякалися… Кораблик, виявляється, вміє розмовляти… Поки всі термосили його, Кречета, неначе він був деревцем з солодкими плодами, кораблик промовив ніжним голосом, схожим на голос подружки Меви:

— Йде обробка нових даних… Йде обробка…

Тільки ніхто цього не почув, окрім нього.

***

— Ну, і що тепер накажеш з тобою робити? — втомлено питає Повелитель.

Провинна Дана стоїть перед братом в його боговладському кабінетику, низько схиливши безоглядну голівоньку. Кабінетик є майже порожнім — зникли зі стін портрети та гобелени, майже винесено меблі. Скоро Повелитель і зовсім вибереться із замку до будиночка Ольга Лелега. А замок буде знесено. Силами моанських полонених під охороною вояків Іровита.

Окрім того Повелитель наказав розібрати церкву Старого Міста і перенести її до будь-якого з передмість на вибір панотця. Того самого, який колись виганяв з нього біса. Старенький панотець Гальм не тільки не опирався, а був радий забратися подалі від цього втілення диявола. «Пороховий заряд, говорите?… Я краще помовчу, шановний, а ви читайте Святе Письмо… Там, де ото про останні часи і про звіра Денницю… Можливо, краще нам усім було загинути від рук зелемінських чоррів».

Тож і вибрався панотець Гальм аж за Боговладу, в сільце Ліпяни, доживати віку. А на місці його церкви знову підніметься Храм Сонця.

Дана, власне кажучи, вже звикла до замку… Нехай збудований завойовниками, але він давно вже увібрав силу намісників-Пардів… Та Повелителю видніше. Хоча пляни забудови він продивлявся сам і залишив недоторканими усі дерева й садки, насаджені, аби прикрити понуру будівлю В тому числі і отой садочок з яблунями, де вони втрьох з Мечиславом милувалися місяцем.

Думає Дана про все це, аби не відповідати на питання брата… Сама знає, що винна.

Опісля того вони з Півонією і Кречетом перенеслися до Боговлади. На щастя ні Півонія, ні Мева нічого не зрозуміли: вони подумали, що Кречет побіг до корабля, а Дана кинулася його рятувати. Дана ледве відмовилася від запросин Меви погостювати в маєтку — сказала, що вони тут ненадовго і сьогодні ж мають відпливати. А тільки-но Мева ковзнула у хвірточку, підхопила заплакану Півонію та набурмосеного хлопчика — і уявила собі свій яблуневий садок.

А тепер вона мусить каятися перед братом, бо Півонія розповіла усім про її геройство. І, ясна річ, брат здогадався — вони ніколи не могли нічого приховати одне від одного.

— Корабель, — говорить Повелитель, — є святинею сіллонців. Так, він власність всього Ельберу, але сіллонці звикли до своєї окремішності. І тут, не встигли вони з’єднатися з Ельбером і одне ціле, до їхнього храму приходить нахаба, котра лізе просто під націлену зброю зорельота і намагається оволодіти кораблем. І ця істота — сестра Повелителя, а отже має діяти за його наказом. Що подумав би про мене князь Непобор?

Дана зітхає. Вона не знаходить слів… Вона дивиться на брата, який навіть з-за столу встав і ходить, склавши на грудях руки. Її красивий брат… Її відважний воїн… Дійсно, у нього стільки клопоту, а тут ще вона зі своїми дурощами. Вся виправа на Сіллон нині здається Дані дурістю, за яку її варто, як говорив пан Вигорич, «притулити до стіни і дати сальву з пістолів». Адже, якби Леаран спопелив її, це було б страшним ударом по душі Повелителя, який потрібен нині Ельберу живим і здоровим як тілом так і духом.

Дана підходить до Вогнедана, притуляється до нього і просить пробачення так, як колись в дитинстві — цілує кінчик вушка з акуратним шрамиком, слідом від Вербениного лікування.

Брат ледь чутно пирхає, але Дана знає — її пробачено. Не вміє Вогнедан довго на неї сердитися. Бо любить сестричку як самого себе. А може й трошки більше.

— Твоє щастя, — говорить він врешті, - що щось не спрацювало в тій системі, інакше для вас з Кречетом не потрібно було б і кради. Хлопчик говорить, що голос жінки з корабля говорив щось про обробку даних…

— Я цього не чула, — зізнається Дана, — але я була така налякана, що…

— Ти полізла у воду, не спитавши броду, люба сестро… Ти думаєш, що весь цей час ми з Вербеною не відшукували в сувоях хоча б натяку на слово, котре вимагає сказати Леаран? Ти вважаєш, що княжич Ллєг і його десятеро побратимів ризикнули переступити риску не підготувавшись? А срібні знають те, чого не знаємо ми… Давню мову Еллону.

— Ллє луара ілаллон, — відповідає Дана, — знаємо недосконало…

— Для того, — говорить Вогнедан, — аби знати досконало, я вивчаю нині сувої, що мені їх люб’язно надіслав Непобор. Ти говориш, що корабель запитував тебе спершу мовою еллів, а тоді — ельберійською… Добре… Це означає, що він може підпустити до себе не лише срібних. Але слово-відгук є напевне еллонським. І воно мусить десь зберігатись — якби Богорівні не хотіли, аби їхні нащадки використовували Леаран, вони б його просто знищили — та й годі.

— Слово, — зітхає Дана, — все починається зі слова, і ним же закінчується. Можливо, нашим предками не варто було переходити на мову Ельберу…

— Наші предки, — мовить Вогнедан, — пожертвували мовою Еллону єдності Ельберу. І не нам судити — добре це, чи погано. Мова еллів зберігалася у храмах, вона була священною мовою волхвів… Аби не кляті моанці з їхньою особливою нехіттю до язичницького духовенства… Але не будемо про лихе… Я сподіваюся віднайти ключа до цієї загадки. Я певен, що княжич Ллєг і його друзі шукали заглибоко. Розгадка лежить на поверхні… «Назвіть правильне слово… Назвіть його значення…» Я знайду в давніх рукописах, які слова наші предки-елли називали правильними. Це і буде ключем до корабля.

«Ключем»…, - думає провинна Дана, йдучи до свого самотнього покоїку, теж обдертого з гобеленів та прикрас. Самотнього, бо Мечислав помчав до Ведангу. Щось там негаразд коїться в отому його Радині… Якісь заворушення… Бідний Меч… Вона б дуже хотіла бути зараз з ним, поруч. З мечем у руках… Та перенестись до Радину вона не зможе, бо ніколи не бачила цього ведангського містечка — а отже сиди, Дано… Шукай відповідне слово…

Маленький Кречет, якого вона послала за рукописами, які вже непотрібні її брату, обережно просувається у двері, обтяжений сувоями. Він і досі ображено копилить губенята — мама його покарала… Мама сердиться… Мама плаче… За що? Адже нічого не сталося?

Дана голубить хлопчика, і він, задоволений, згортається клубочком в її кріслі. Біля Вогнедана нині чергує інший паж, малий Птаха вільний і хоче посидіти у сестрички.

— А то мама сердиться, — шепоче він, — вони зараз з пані Вишнею п’ють заспокійливі настої…

Правильне слово… які слова є правильними? Слова без помилок? Священні слова? Слова закону-права?

Пливуть перед очима знаки еллонського письма… Пам’ять у Дани покращала від того досліду, а то б їй з цим не зладнати. Сказав би їй хто раніше, що можна за вечір вивчити мову — не повірила б нізащо.

Та слово не віднайшлося… Багато у світі правильних слів… Любов, добро, воля…

— Останнє — найправильніше, — вирішує врешті Дана… Але чи не занадто проста ця відповідь? Невже не міг здогадатися про це княжич Ллєг в ті часи, коли у Ельберу відібрали волю?

Ні, напевне це таки інше слово. Але яке?

За тиждень з Ведангу повернувся Мечислав, злий, мов дідько. В Радині, нині в його Радині і раніше йшла тиха війна поміж чистими мейдистами та їхніми побратимами по вірі — мейдистами- кіленарами, а нині ця постійна сварня перейшла у збройні виступи. Ельберійський куток міста згуртував загін самооборони і вичікував, що ж воно буде далі.

— Я викликав до себе, — оповідав Веданг, — обох панотців: моанського попа та кіленара і попередив — станеться хоч якийсь безлад, повішу обох. Вони мене вже трохи знають, познайомилися, коли я з косінерами Радин приступом брав. А тут, уявіть собі — приїхав до міста князь Ведангський, а на головній площі дві юрми з’ясовують, чия віра краща. Кіленарам до цього часу сутужно приходилося, так вони тепер надолужують прогаяне. А якщо взяти до уваги, що всі вони моозці… Словом, призначив я туди намісника — пана Грозана… Атож, моєму співучому дідусеві він кревний онук… І дав усі повноваження на випадок моєї відсутньости.

Повелитель лише брову звів, почувши про такий жорсткий спосіб лікування від релігійної ворожнечі. Але суперечити не став — нехай Дракон настрахає трохи радинців, може й насправді потихшають. Сам він нині збирався відвідати Квітан та Сіллон. Подивитися на місці врядування пана Вигорича, перш ніж остаточно затвердити його призначення. Ну, а на Сіллоні поговорити з Непобором про Леаран. Можливо, князь корсарів може дати ще якісь відомості про оте правильне слово.

За два тижні до Рівнодення Повелитель виїхав з Боговлади, полишивши спустілий замок рукам руйнівників. Пан Мирослав Іровит, котрий наглядав за роботою полонених солдатиків, говорив насмішкувато, що нині панове моанці мають змогу вповні вдовольнити свої руйнівні інстинкти. Втім, бранці не давали приводу на них скаржитися — працювали на совість, вдячні вже за те, що нелюди не пожерли їх живцем. Щодо ж Повелителя, то за нього поміж «сірими» рекрутами ходили такі чутки, що полонені, коли він йшов повз них разом з Вереном, або проїжджав на Татоші, падали носами в землю і не підводили голови.

Пан Іровит, мстивий, як усі гостровухі, приставив до роботи також взяту у полон ворожу шляхту і тепер єхидно спостерігав, як пан Марон, граф Страгії, з огидою колупається кайлом в землі. Особливо насміхався боговладський начільник залоги над тими панками, у яких було знайдено певні мотузочки… Спонукуючи до роботи ремствуючих моанських дворян, пан Мирослав задоволено потирав свої вушка, котрі завдячували порятунком його власній шаблі, і голосно оповідав своїм воїнам про особливі мотузки для круглих вух шляхетних моанців, які він, нібито, замовив нещодавно. Полонені їжилися, але мовчали. Та й що тут скажеш… Добре, що тільки лякають… поки що.

Квітан зустрів Вогнедана вибухом захвату…

Повелитель їхав у супроводі Мечислава з Даною, Вишеньки та трьох братів Лелегів. Вже біля Крепимирова їх наздогнав князь Данадільський. Чорногорська варта ледве стримувала натовпи, що стояли обабіч шляху. Пан Вигорич, попереджений всюдисущими «лісовими чортами», зустрів правителя біля Жерделю. Його вартою був загін колишніх повстанців, для яких Чорний Крук сам вигадав однострої сталевого кольору з відтінком блакиті і такого ж самого кольору кашкети. Це воїнство вишикувалося у дві лави, звело догори правиці, і в ту ж хвилину зі стін Жерделю ревнули трофейні гаківниці, що колись належали Жердельському полку Чоррін Ідрен.

Вогнедан був трохи вражений галасливими юрбами людей. Як і кожен дивний, він важко переносив присутність великої кількості люду, а також шум і крик. Однак, щира приязнь квітанців повністю перекривала ці незручності. «Гаряча провінція» вітала свого володаря.

А Мечислав пишався в сідлі, насолоджуючись зустріччю… Його пізнавали, вигукували його прізвисько і навіть назву меча… Гарнесенькі кругловухі дівчата підносили йому перші весняні квіти, і Дана того не боронила, бо сама їхала, обтяжена кетягами бузку, котрий цього року дуже рано зацвів, що вважалося добрим знаком. Ох, ці квітанські дівчата… Зі стрічками на головах, або з уквітчаними обручиками, з причепленими до них стрічками… Ведангу вже оповіли, що червона й чорна стрічки означають, що в родині були повстанці, а біла — що хтось з сім’ї загинув за волю, яку символізували стрічки блакитна і золотава… А яке гаптування на сорочках… А разки намиста… А квітчасті хустини квітанських молодиць…

І головне, що весь цей квітник щиро вважав його красенем. Принаймні, Мечислав тільки й чув дорогою хвалу своїй поставі, чорним очам, які, як вигукнула одна молодичка, пронизали їй серце, та військовим подвигам — аякже, Меч Ельберу, він же Головний Хорунжий Збраславського поля…

В самому Жерделі на його Відьмакові вже їхала зграйка малечі, яка допоминалася подивитися меча з трояндою, доторкнутися до пістолів за пасом, або навіть роздивитися ближче вуха. На луці сідла Дани теж сиділо дівчатко, котре з захопленням роздивлялося зблизька славетну ельфійку. Дана роздивлялася галасливу кругловуху малечу і думала про те, що можливо… Сама думка про цю можливість розчулила войовницю, і вона ніжно поцілувала дівча, котре взяла до себе на сідло і навіть дозволила їй доторкнутися до свого гострого вушка — на щастя. І навіть трохи похмура Вишенька аж наче розквітла під сонечком загальної приязні.

Хто ще пишався любов’ю та захопленням квітанців — так це пара пардів. Тілоохоронці Повелителя гордо виступали поруч з конем свого володаря і доволі приязно роздивлялися людність. Верен навіть сказав подумки своїй подрузі, що його думка про людей змінилася на краще.

Для ночівлі знатним гостям відвели колишній будинок пана полковника Отіна. Цей Вогнеданів знайомець загинув у рік, коли мав вийти до відставки. Власне, останнє квітанське повстання і почалося з того, що частина повстанців Вигорича під проводом старого знайомця Ольга Лелега, пана Явора Сомка, оточили військове містечко і запалили його з чотирьох боків. Сталося це якраз опісля військового свята, коли більшість вояків, окрім стійкових, були трохи не боєздатні. Більшість «зелених» загинули в палаючих казармах, а тих, хто зумів вибратися, зустріла сальва з пістолів і шабельки повстанців. Сам «друг Явір», як бо його називали за звичаєм «лісових чортів», увірвався до Жерделю на чолі свого загону і, як єхидно пояснив Вигорич, «вичистив Жердель від погані, незгірше, як вони свого часу «зачищали» нас».

Полковник Вальд Отін наклав головою на порозі власного будинку. Нині це була садиба замісника квітанського воєводи того ж таки пана Явора. Сомко вже обставив дім дубовими меблями місцевої роботи, а на подальше впорядкування махнув рукою — часу не було. Ввечері Повелитель з ріднею попивали свої улюблені трав’яні настої з важких полив’яних кухлів зі знаками коловрату під оповіді «трьох старих вішальників», як висловився пан Ольг Лелег… І Крук, і Явір могли багато чого розповісти, а Ольг ледь усміхався і часом докидав по слову.

Зранку Крук з Явором пообіцяли Повелителю «незлу прогулянку»… Вогнедан зоставив своїх чорногорців у місті, бо знав, куди вони поїдуть. Взяв з собою лише родичів і чотирилапих тілоохоронців.

Дорога лісом була довгою. Зрештою люди і дивні вибралися на невеличку галявину, зарослу травою.

— Отут, — пояснив Вигорич, — і стояла хата лісника Ложки… Це ми так його звали: дід Ложка. Тут загинув Чорний Воїн та його хлопці.

Вогнедан взяв за руку сестру. За двадцять з лишком літ тут не зосталося нічого… Яма, заросла травою… Місце кради їхнього батька.

— Ходімо, Повелителю, — озвався Крук, — тут недалечко…

Самотня сосонка… Надгробний камінь… Квіти…

— «Чорний Воїн та його бойові побратими, — вголос проказав Вогнедан напис, — понад все вони любили свій коханий Край».

Князь Вогню, Визволитель, вогняний дух Ельберу схилив коліно і припав вустами до батькового імені на камені. Поруч вклякла його сестра.

Тиша застигла над галявиною, і в тій тиші вчувалося тріскотіння вогню та вояцька лайка… Вибух… Стовп вогню в блакитне небо… Дракони відлітають вільними…

Вогнедан підвівся. Спитав неголосно:

— Пане Вигоричу, адже ви добре знали батька?

— Знав, — озвався Крук, — він мене з такої прірви витягнув… Я ж опісля того, як побачив, що зробили з моїм родом «яструбки», здичавів… Мене нині моанці «квітанським упирем» називають — вони б мене тоді побачили… Першу мою дружину звали Живицею… Донечку — Бажаною… І трьох синочків я мав, звали їх Ворон, Коршак та Лис… Найменшенького ми Лисеням з дружиною кликали… І ще чекали дитини… Головне, що я тоді навіть в боївці не був, бо тримав потаємну зброярню… Мав вичікувати… Не за мене їх вбито — просто потрапили в «зачистку»… Я повернувся тоді з Вербави — Боговит є родичем моїм, я його часом навідував… А вдома… Вони моїх синочків… На воротях хутора…. Повісили всіх трьох… Жінці живота шаблею… Отак вона лежить — отак ненароджене дитя. А Бажана померла у мене на руках… Вони її… Скільки їх там було — не минув, певне, жоден… А їй було дванадцять літ… Забув я тоді про всі накази, про послух і став сотником «Зарубкою»… Творив таке, що сам себе боявся… Аби я тоді батька вашого не зустрів — спалив би себе люттю і злобою. Одного разу, це вже як об’єдналися ми з його хлопцями, захопили ми кількох воріженьків: чорру і двох моанців. Ну, і почав я їх…обтесувати шабелькою. І як я робив це — так у мене перед очима у багряному світлі то тіла синів у зашморгах, то жінка, то Бажана… Батько ваш наказав мені тоді добити бранців, а я на нього гиркнув спересердя… Та ще й замахнувся тією шабелькою. А Чорний Воїн мене за руку з отією шаблею перехопив і питає, рівно так: «Друже Крук, якби ваших близьких покусав скажений собака, ви б його ненавиділи? Ви б стали з ним таке робити?» А рука у Чорного Воїна залізною була… Трохи я охолов та й говорю: «Собака тварина нерозумна… За що її ненавидіти?» А ельф і говорить: «А з чого ви взяли, що оці пси є розумними істотами? Тільки тому, що вони двоногі? Тільки тому, що вміють розмовляти? Друже Крук, ви маєте навчитися вбивати без зненависті і зайвого кровопролиття, бо ми воюємо не з людьми, і не з тими з них, хто був колись дивним. Ненавидять рівних, друже Крук, невже ви вважаєте оце ось собі рівнею?».

Вогнедан намагався собі уявити це… Лісовий табір… Крук, переповнений зненавистю, зі скривавленою шаблею в руці. Дивний стоїть поруч… Воїн Ведангський, прозваний повстанцями Чорним Воїном… Твердий спокійний голос… Як тоді, у потойбіччі…

- І опісля того, — продовжив Вигорич, — став я думати над його словами… А потім захотів ще поговорити з ним. Ми довго говорили, коли доводилося відсиджуватися у схроні. І я позбувся отієї люті, що душила мене. Ваш батько оповідав, що в кожної розумної істоти є в душі безодня… І горе тому, хто випустить звідти на волю чудовисько… Ви в це вірите, Повелителю?

— Я бачив і безодню, і чудовисько з власним обличчям, — тихо відказав Вогнедан, — добре, що ви послухалися мого батька. Пане Вигоричу, я вдячний за те, що ви привели мене сюди… Але у мене є одне прохання. Чи можна замінити напис на камені?

— Ніяких труднощів, — мовив Крук, — я знаю, хто це різьбив… А що б ви хотіли написати?

Вогнедан позирнув на Мечислава, і той вийняв з внутрішньої кишеньки складений вчетверо аркуш паперу.

— «Князь Воїн Ведангський, — почав читати вголос Крук, — син Воїслава, онук Воїбора, прозваний у Квітані Чорним Воїном. Тополина Змагор, Борут Войко, Грозан Діян, Горяй Вітер, Дубовик Воїмил, Живоїн Воїдан, Іровит Зорян, Лунь Звенигор, Ратом Владан — воїни Ведангу. Понад все вони любили свій коханий Край. Хай славиться Ельбер Прекрасний!»

— Я, — мовив Мечислав, — зібрав вдома імена тих, хто пішов з князем Воїном…

— Атож, — пробурмотів Крук, — пам’ятаю я Тополину… Відважний був хлопчина… І інші теж… Тільки половина з них загинула раніше… Не в цій хатині… Але нехай… Зробимо камінь… А згодом… Знайду різьбяра… Тільки потрібно додати ім’я хазяїна хати. Це був наш чоловік, дві повстанки пройшов, в третій наклав головою. Друже Явір, як звали старого Ложку?

— Ладимир, — озвався Явір, — дідо Ладимир… Його ще звали «повстанським батьком».

— Допишеш, Мечиславе, — стиха озвався Вогнедан, — Ладимир Ложка, воїн Квітану.

Поїздка до лісу остаточно впевнила Повелителя у правильності прийнятого рішення — надати Вигоричу княжий титул. З Жерделю вони вирушили до Дару, багатостраждальної столиці провінції. З Дарійським полком чоррів повстанці зладнали так само, як і з Жердельським, але втрат тут було більше, бо поруч з Даром, в містечку Ладимирі, квартирував Особливий Астеонський полк «сірих» вояків, який князі Астеонські тримали на півдні нібито для навчання, а насправді — для охорони своїх маєтностей.

— Під оцю рахубу, — оповідав Вигорич, коли вони в’їхали на заповнені людьми вулиці Дару, котрі ще носили сліди запеклого бою, — квітанський воєвода, отой Лускін, чкурнув з міста… Не піймали… Шкода… Я, правда, своїм чортам перед виступом цілу промову виголосив. Командирам наказав, якщо знайдеться в загоні мародер, а тим більше — ґвалтівник, стріляти без суду… Все оте оповів, що ваш батько колись мені розказував… Ну, звісно, було всякого… Жінок-утікачок ми не чіпали, так деякі панки перебиралися на баб… А то й зовсім чудні випадки траплялися. Є у мене бойовик один, Стах на ім’я… Він родом з селища Вільне… Оте селище двадцять літ тому старий моанський паскудник Корог подарував пану Клівзіну, офіцеру-відставнику. З усією Стаховою ріднею. Сам цей Клівзін — звір звіром, і жіночка його ще та… принцеса. Страшна, як смертний гріх, і тому ревнувала свого чоловіченька до всіх покоївок. Ну й знущалася з дівчат як собі хтіла — не одну довела до смерти. Так оцей Стах повертається до мене зі своїм загоном і спокійно доповідає: «Друже Крук, я наказав стратити пана Клівзіна з жоною і дітьми. Не від люті — я бо вас уважно слухав, і розсудив, з ельфійською розважливістю, що коли обоє батьків є гієнами, то щенятам нема жодної можливості стати хоч чимось схожими на добрих людей». Я лише головою покивав і думаю сам собі: «Оце вивчив на ельфа…»

— Власне кажучи, — пирхнув Мечислав, — я його не засуджую…

— Війна війною, — мовив Вогнедан, — їх ніхто сюди не кликав… Зрештою, моанці теж видавали укази про загладу роду… Мій прадід Вітан врятувався від смерти лише завдяки своєму шлюбу з принцесою Шанілою.

— А хто з Пардів був у Дубового? — зацікавився Явір, — бо і мій дід загинув там…

— Вітер Пард, — сказав Повелитель, — брат мого прадіда.

— Гарний у нас Повелитель, — мовив пан Сомко задоволено, — в сім’ї самі ворохобники…

Воєводський дім знаходився біля зрешеченої пострілами з гаківниць ратуші. Її тільки-но почали підновлювати. Стіни будинку були геть поколупані кулями. На порозі дому стояла квітанка в квітчастій хустині і гаптованому вбранні. В руках вона тримала округлу паляницю на рушнику.

— О, мила моя ненько Мальво, — гукнув Вогнедан, зістрибуючи з коня, — ви все такі ж невимовно гарні… А ліпеники ще не розучились готувати, ставши жоною воєводи?

— Ви б ще спитали, мій названий сину, чи не розучилась я співати, — низьким голосом відповіла Мальва Вигорич, — зараз і будемо обідати…

— Нене, — сказав Вогнедан, — я тужу разом з вами за відважним Дантуром… Він загинув з корогвою в руці…

Мальва схилила голову, зав’язану хусткою.

— Він був зовсім дитям, — мовила хрипко, — але у нас і менші йшли до боївок… Я не змогла його втримати… Серце мені віщувало, що не повернеться Дантур.

Воєводська їдальня мала такий пошарпаний вигляд, наче всередині вибухнуло ядро нового зразка, винайдене Горицвітом, однак обід змусив Вогнедана згадати ті часи, коли він переховувався у Вигоричів в корчмі «Коловрат». За столом, окрім старших Вигоричів сиділи двоє їхніх дітей — гарненький юнак у вишиванці, та дівчинка-підліток. Повелитель заговорив до них, спитав, чи пам’ятають вони його. Юнак, про якого старший брат говорив колись: «вовченя виросте — стане Вовком», закивав головою. Дівчинка на ім’я Вербиця цікаво роздивлялася близнят Лелегів, котрі сиділи навпроти, і обережно зиркала на Повелителя, котрий говорив, що не забув її.

— А тепер до діла, пане Вигоричу, — сказав Вогнедан поївши, — тут є покоїк, який не дуже постраждав від зброї?

— Ходімо до мого кабінету, — всміхнувся Крук, — оце дожився лісовий чортяка, власного кабінета маю… До того мав лише власного схорона.

Кабінет квітанського воєводи не постраждав. Лише на шафках було пошкоджено дверцята.

— Утік, собачий син, — розважливо пояснив Вигорич, припросивши високого гостя сісти, — ключі ж забрав з собою. Довелося відчиняти без ключів. Багато цікавого знайшов для пана Ольга. Ділове листування… Ще дещо…

— Гаразд, пане Вигоричу, — сказав Вогнедан, — я бачу, що ви не губитеся в жодній ситуації. Це добре, адже я хочу винагородити вас…

— Сальвою з пістолів? — мовив Крук, всміхнувшись під вусом, — ви ж і досі не відмінили мені того вироку. Сказали, що судитимете опісля битви, а вже минуло півроку…

— Та ні, - сказав Повелитель, — сальва буде, але на вашу честь. Ви знаєте, що в Квітані майже немає навіть спокревених…

— Немає, - підтвердив Вигорич, — я, хоч і пишуся шляхтичем, а також маю герб і гасло, однак «трьох відмінностей» у мене нема, вуха круглі, ну й вуса, як у добрих людей…. Перекази родові говорять, що, опісля «битви срібних»… Чули, напевне?

— Так, — озвався Вогнедан, — це коли срібна знать Квітану намагалася зупинити моанців біля Крепимирова і загинула майже вся, на чолі з князем Буревієм Ллєгом… З квітанської шляхти в живих зосталися лише ті, кому князь Буревій звелів відплисти на Сіллон.

— Мене завжди цікавило, — озвався задумливо Крук, — чого вони не зібрали раті? З людей?

— Мабуть сподівалися зладнати самі, - відповів Вогнедан, — ми трохи горді, знаєте…

— Знаю, — зітхнув Вигорич, — про одного гордого дивного оповідають, що він, стоячи біля ганебного стовпа, зміг змусити чорру згадати мову і звичай… Але тоді гордість погубила шляхту Квітану… Родина на прізвище Горко врятувала життя одному зі знатних… Той ельф надалі жив під маною і був одним з ватажків опору. Звався він — Хмара Вигорич… Це — єдиний дивний серед моїх пращурів, і такою є вся нинішня квітанська шляхта. Кругловухі, яким дісталися у спадок герби загиблої знаті. Ви хочете повернути сюди срібних, а мене зробити воєводою при князеві Непобору?

— Ні, пане Крук, — відказав Вогнедан, — срібні звикли до свого острова. Князь Непобор вважає, і я з ним згоден, що Сіллон потрібно зробити окремим князівством. Але Квітану потрібен правитель… Ми з паном Ллєгом вирішили, що немає кращого князя для «лісових чортів», аніж пан воєвода Вигорич. Ось указ про надання вам титулу з правом успадкування його вашим сином Вовком.

Вигорич ледь очманіло позирнув на Повелителя. Поволі прочитав указ… Підвів очі знову.

— Я вже присягнув на вірність вам, — мовив стиха, — там, на Збраславському полі. Тому не буду повторюватись. Хіба я міг думати про таке, коли ми з Мальвою ледве відірвали дивне хлоп’я від тіла воїна-«тіні», закатованого «яструбками»…

— Сокіл Птаха, — сказав Вогнедан, — страждав задля звільнення Ельберу з пут. Будьте гідні його пам’яти…

— Я поможу його вдові урядити перепоховання, — пробурмотів Крук, — вона писала мені про це… Мій Повелителю… Все це так несподівано…

— До речі, - всміхнувся Вогнедан, — князь Непобор має цілий екіпаж юних дів, одна з яких може стати нареченою вашого сина. Я хочу запропонувати княжичу Вовку подорож на Сіллон. Пан Ллєг хоче познайомити з ним свою онучку Меву.

— Срібна кров все одно повертається до Квітану, — пробурмотів Вигорич, — о, хитрий вельможний корсар… Але ж ельфійки зазвичай не одружуються з кругловухими…

— Нині, - сказав Вогнедан, — вельми чудні часи… Може статися всяке.

Пані Мальва сприйняла свого титула як належне.

— А чого ж, — мовила вона протягло, — до ельфів, ясна річ, нам не дотягнутися, але бачила я моанських панів та дженджиків з якими нам, Вигоричам, було б соромно поруч сісти. Це ви, мій названий сину, вирішили мати за неньку не корчмарку, а княгиню?

— Атож, — всміхнувся Вогнедан, — я думав про це вже тоді, коли спостерігав, з якою гідністю ви ходите по «Коловрату».

В супроводі князя Вигорича та нового квітанського воєводи, пана Сомка, Повелитель доїхав до Побережжя, де на нього вже очікував один з сіллонських байдаків. Разом з Вогнеданом і дивними на Сіллон мав плисти юний Вовк Вигорич, трохи зляканий раптовими змінами в своєму житті. Повелитель вирішив не очікувати приїзду Ллєга, а вирішити всі справи просто на Сіллоні.

І от відчалив з переповненої людом пристані Грона кораблик, схожий на малювання Радина Радка. Сіллон, попереду Сілон, любий і незабутній. І князь Непобор Ллєг, що прибув зустрічати правителя просто до порту.

— Для тих,

Хто ще не бачив цього дива, — вимовив він, коли Вогнедан ступив на берег,

Із давньої столиці принесли

Вишневу гілку

В буйному цвітінні…

Князь Непобор є щасливим бачити вас, Повелителю…

— Де б він узявся

Той вишневий квіт, — мовив Вогнедан, усміхаючись

Коли навкруг

Без упину метуть

Сніги тривоги, так на нього схожі.

Повелитель радий знову відвідати прекрасний Сіллон, пане Непоборе…

Вельможні гості опісля Квітану, по якому пройшлася буря повстання, неначе потрапили до іншого світу. Витонченого світу краси, тихих розмов та вишуканих натяків. Дана серед того всього намагалася тихенько принишкнути і бути непомітною, аж Мечислав поцікавився, чи не захворіла часом його люба дружинонька. До того ж вона помітила на бенкеті, який князь Непобор урядив на честь високих гостей, панну Меву, котра поводилася так, ніби бачила її, Дану, вперше… Невже здогадалася про справжню причину рекомого геройства гості?

А князь Непобор був вельми здивований, коли наступного по прибутті дня Повелитель заговорив з ним про корабель.

— Я і не думав, мій пане, — сказав корсар, — що на материку збереглися відомості про справжню суть Леарану. Це завжди було таємницею нашого роду. Навіть Князям «тіней» ми її не довіряли… Корсари-люди вважали його божеством, а срібні вміють мовчати.

— Але вони її знали, Князі «тіней», — зітхнув Вогнедан, — це, любий пане Непоборе, найперша умова таємних воєн — знати те, що є під забороною.

— Назвіть мені ім’я Ельфа, — ледь всміхнувся Непобор, — аби я заборонив йому відвідувати острів.

— Якщо він не зізнається сам…, - мовив Вогнедан з таким же ввічливим усміхом, — то я не маю права відкривати його обличчя. До того ж, мій княже, плітки таки просочувалися з острова на материк.

— Гаразд, — озвався сіллонець, — то якою буде ваша воля?

— Дізнатися побільше, — сказав Вогнедан, — мені потрібна ця зброя. Розкажіть про загибель княжича Ллєга і його воїнів…

— Вони не змогли назвати слово-перепустку, — мовив князь корсарів, — це все, що мені відомо. Вони використали майже всі еллонські слова, котрі означали добрі почуття, або діяння, але захист так і не було знято.

— А імена? — спитав Повелитель.

— Всіх трьох Богорівних, — сказав Непобор, — без скутку.

— Що ж, — мовив Вогнедан, — будемо думати… Можливо мені удасться домовитися з цим цікавим розумом.

— Занадто ризиковано, — мовив сіллонець, — вам не варто…

— Я подумаю, — сказав Повелитель, — і завтра таки навідаюся до печери.

— Воля володаря, — озвався князь, — тільки прошу не забувати про обережність. О, подивіться-но!

Вогнедан підійшов до вікна. У садочку, сповненому квітів, стояла молода пара — Вовк Вигорич та срібна дівчина. Вони про щось розмовляли стиха. Син повстанця обережно відділив від куща сяючий вогник сіллонського зоредиву і простягнув його співбесідниці.

— Ця свавільна Мева, — з ледь помітним роздратуванням мовив князь Непобор.

— Дозвольте, — здивувався Вогнедан, — адже ви самі бажали укласти цей союз.

— Бажав, — погодився корсар, — але наш квітанський соловейко щебече перед сестрою-близнючкою моєї неслухняної онуки. Дівчину в садочку звуть Сіяною, я розріжняю їх душею, а не очима — настільки вони схожі одна на одну з вигляду. Але характери мають зовсім протилежні… Сіяну я хотів залишити при собі, вона занадто ніжна, аби жити між людьми… І маєш — Мева підбила її познайомитися з молодим Вигоричем замість себе.

— Можливо, кохання буде гідною опорою вашій онуці, - зітхнув Вогнедан, — як часто ми робимо те, що воно нам підказує… До речі, мій любий друже… Дивлячись на цю красиву пару…

— Юнак є трохи незграбним, — оцінив Непобор, спостерігаючи, як молодий Вигорич обережно вправляє зоредив в зачіску дівчини, — але не можна багато вимагати від сина шляхтича Збраславського поля… Авжеж, мій Повелителю, я трохи звисока дивлюся на людський рід і це є моїм недоліком. Воюють вони добре, і я мав за честь битися поруч з гідними всілякої пошани кругловухими ельберійцями, але щодо витончености… Так що ви хотіли сказати?

— Що я зрозумів, яким має бути правильне слово Леарана… — ледь всміхнувся Повелитель, — і дивом дивуюся, як ніхто не зрозумів цього раніше. Хто був відповідальним за виправу і прихід сюди дивних?

— Дана Ллєг-Ллон, — озвався Непобор, — так, принаймні, говорять перекази. Принаймні — її рішенням корилися і Сіллур і Ігворр…

— Жоден з цих двох не був її чоловіком, — продовжив Вогнедан, — за князя Ельберу Властимила вона вийшла заміж опісля змінення, давши початок династії правителів з ельфійською кров’ю, котрі ріднилися відтоді лише з чистокровними.

— Окрім того, — сказав князь, — вона мала дитя від срібного Ллєга, Ігворра, котрий був її коханцем і є моїм пращуром…Його кров і в жилах вашого роду. Але…

— Але, — зітхнув Повелитель, — коли Дана померла, за її заповітом на камені надгробка було вибито: «Дана Ллон, дружина Еллора Ллєга»… Надгробок цей зник в час падіння Боговлади, але я, завдяки деяким своїм новим здібностям, згадав про його існування. Як ви думаєте, що могла взяти в якості секретного слова жінка, котра навіть не згадала про коханця й другого чоловіка, захотівши залишитися у вічності дружиною Еллора Ллєга?

— Словом доступу є Еллор, — пробурмотів Непобор, — як все просто… Але, мій Повелителю, навіть якщо ви увійдете до Леарану — його таємниці залишаться таємницями.

— Проб’ємося, — засміявся Вогнедан, і мимовільний усміх з’явився на обличчі князя корсарів.

***

Дана була у повному захваті….

Хоча до захвату цього домішувалося трошки заздрощів — брат, а не вона розгадав таємницю правильного слова… Еллор… Еллонське ім’я, котре в перекладі означає: «син Еллону»… Син свого краю… Син вітчизни…

«Назвіть правильне слово… Назвіть його значення…»

Вогнедан назвав його… І Леаран спалахнув вогнями…

Корабель звався «Сіллонелл» — «Зірка Еллону». Спершу він, а радше вона, коли судити з голосу, дозволив увійти лише двійнятам. Голос корабля звався Сіллоною і, видимо, визнавав Дану за головну. Ота «обробка даних» на Данине щастя затримала вогняний удар. А мізкувала Сіллона над тим, яка частка в істоті, котра так відважно виникла перед нею, залишилася від Дани Ллєг.

Дану врятувала її схожість з Господинею Данаділу. І, ясна річ, вояцьке щастя.

Два дні Сіл лона всебічно вивчала двійнят, не випускаючи їх назовні. Князь Непобор з Ольгом вже почали непокоїтися, не говорячи про Мечислава та Вишеньку, котрі вголос ремствували на те, що їхні кохані зовсім розбестилися і ні краплиночки не думають про ближніх. А тим часом рекомі ближні просто з розуму сходять від тривоги.

Сходив з розуму і Горицвіт, але зовсім з іншої причини. Він-то був впевнений, що прекрасний витвір еллів не зробить родичам нічого лихого. Але ж його, Цвітика, і досі не пускають до середини… А скільки там є такого, до чого винахідник бажав доторкнутися, звісно ж з дозволу вельмишановної пані Сіллони. Те, що розум цієї пані був розташований у виробі з металу Горицвіта не знеохочувало — опісля того, як він почув вірші, складені Вереном, то остаточно увірував, що розум будь-де зостанеться розумом.

Довга перевірка пояснювалася просто — Господиня Данаділу, чиїм голосом говорила Сіллона, не хотіла, щоб корабель використовувався з лихими намірами. Тому Сіллона всебічно перевіряла двійнят на відсутність таких намірів. І тільки, впевнившись, що спадкоємці Дани Ллєг не бажають нічого лихого, допустила до себе решту дивних.

Керувати кораблем Сіллона взялася навчати Дану та Вогнедана. Третім, несподівано для всіх, вона вибрала Горицвіта. Веданг трохи образився — він мріяв сам політати. Зате запишався Цвітик. Він міг не вибиратися назовні цілими днями. Повелитель стверджував, усміхаючись, що Сіллона допустила їх до пульту як спадкоємців Господині, а Горицвіта — як свого палкого закоханця.

Навчання проводилося у сні. Оволодівши тим, що змогла запропонувати йому Сіллона, Повелитель заспішив. Він звелів Дані перенести до Квітану молодого Вигорича та близнят Лелегів, а Ольга з Вишенькою відправити до Боговлади. Князь Данадільський мав приготувати все для прийому корабля, котрий планувалося перевести до Зелеміню. Бідолашна ж Вишенька розуміла, що заклопотаному Вогнедану просто не до неї. Вона вже не ревнувала його до інших жінок, які зникли з життя Повелителя, але й розуміла, що обожнюваний нею чоловік просто її не кохає… Ще не кохає, чи вже не кохає — хто зна. І юна жінка, спохмурнівши ще більше, озброїлася терпінням та очікуванням.

Тим часом настало літо…

Непобор Ллєг отримав запрошення на військову нараду у Збраславі, яка мала відбутися через місяць. Князь корсарів відхилив пропозицію перенесення, а чи подорожі на кораблі — він хотів проїхати по землі Ельберу і подивитися місце «битви срібних» під Крепимировом, де загинув його предок. Дозвіл на використання Леарана він дав неохоче, але таки дав. Вогнедан дуже наполягав на тому. Дана трохи здивувалася — опісля того, як брат отримав Силу, вона вважала, що корабель надасться швидше для вивчення, ніж для війни. Та Повелитель чомусь мислив інакше, хоча поки що ні з ким не ділився своїми думами.

Темної безмісячної ночі у криївці Леарану поволі розсунулася стеля… Корабель піднявся над сплячим Сіллоном і взяв курс на Зелемінь.

З присутніх на борту зберігав спокій лише Вогнедан. Горицвіт та Дана з Мечиславом застигли у кріслах, вражені до глибини душі. Верен з Горяною, яких розташували у жилому відсіку, поставилися до перельоту з меланхолійним сумом, склавши вірша про виріб дивних, котрий пережив своїх хазяїв. Леаран символізував для них крихкість і недовготривалість явного життя, і тому, посумувавши, ці гідні створіння міцно заснули в своїх каютах і не прокидалися до самого Зелеміню.

В темному масиві Зелемінського лісу блиснули вогники… Вогнедан твердою рукою повів корабель на зниження. Сіллона тримала контролю над пультом, але правитель хотів перевірити засвоєні у сонному стані, під шепіт ніжного голосу, знання.

Біля велетенських вогнищ на них очікували воєвода Данаділу Богодар Ставський та князь Зореслав Лемпарт, які і розпалили кострища під керівництвом пана Білозіра Лелега. Веданг раптом згадав, що саме ця ніч є Княжою ніччю Сонцестояння… За навчанням і клопотом приятелі майже не витикалися з сіллонської печери і зовсім забули і про свято і про те, що ця ніч є ніччю народження Дракона. Тож Мечислав одразу запропонував ошелешеним найближчим прямо тут її і відсвяткувати. Щоб пройшов переляк від несподіванки. Ставський, наприклад, був упевненим, що на ці вогні має прилетіти дракон, якого Вогнедан чи-то віднайшов у сплячці на острові Сіллон, чи-то перетворився на нього сам.

Такою незвичною була ця святкова ніч під звуки флейти Повелителя… Так грав Вогнедан, наче всю свою пробуджену душу намагався вкласти в музику. І ввижалися присутнім близькі-далекі зорі, чудні світи, то випалені вогнем, то скуті кригою… І далекий дім еллів біля зорі Сіллон. Ніжні квіти палали там холодним вогнем, велетенські світляки літали вільно над маленькими селищами, лащилися до рук напіврозумні пухнасті крилаті істотки, і сяяли вогнями нечисленні міста, оточені срібними вежами. А поміж дерев, схожих на велетенські кульбаби, бігали, сміючись, срібноволосі й темноволосі діти-дивні.

А потім з неба прийшов ворог… І музика урвалася.

— Я не буду, — сказав Вогнедан одразу посмутнілим своїм воїнам, — грати про погибель Еллону… Вона скрізь однакова — ця погибель… Смерті й пожежі… І дитячі тіла на вулицях… І тупа жорстока злоба завойовників… Сіллона сподівається, що там ще хтось залишився… Що, можливо, елли теж змагаються за волю. Отже нам треба перемогти тут, аби вони могли перемогти там. Бо у світі все зв’язане… Міцніше, ніж ми тут собі думаємо, сидячи в нашому затишному куточку Всесвіту.

— Слава! — видихнув Богодар, — Слава тим, що не складають зброї!

Повелитель позирнув на нього з усміхом, і знову притулив до вуст флейту… «Час прийшов!» — промовляла вона, але без зненависті і злоби… «Так належить! Ми є вільними! Ми будемо вільними! Час прийшов! Хай постане Ельбер Прекрасний! Хай підніметься він з попелу і житиме вічно!»

І Дані, котра принишкла в обіймах коханого, раптом здалося, що музику слухає й задумана Сіллона, жива-нежива істота з голосом Господині Данаділу. Слухає, сумує й радіє водночас. Звичайно, Вогнедан оповідав, що цей розум є штучним… Але ж насолоджуватись красою і гармонією він напевне може, як і вони — люди і дивні. Інакше — для чого взагалі розум…

***

Вогнедан уважно читає книгу Повчань Святого Мейді.

За вікном Збраславської ратуші — звичний уже гамір зелемінського, нині прикордонного містечка. Гамірно тут тому, що терміново укріплюються стіни і будуються приміщення для прикордонної варти. Керує цим пан Рогволод Сережень, нинішній воєвода Зелеміню, і добрий приятель князя Лемпарта.

А Вогнедан, як вже увійшло у нього у звичку, зайняв кабінет головного ратмана, Леслава Тихо- рада. Тут він приймає гінців, тут, за ширмою стоїть його похідне ложе… Час… Де взяти час…

Однак на те, щоб ближче познайомитися з основами мейдизму Повелитель таки вибрав годинку. Він ніколи цим особливо не переймався, знав лише те, що йому сім літ вбивали в голову на уроках закону в школі джур. Ніколи не цікавився, наприклад, чому ненавидять одне одного моанські мейдисти та кіленари… Ніколи не намагався дізнатись більше про визнавців пророка Огами з Гіразану, котрі вважають себе найправильнішими мейдистами знаного світу…

А знання ці зараз вельми потрібні Князю Вогню. Ось, на дбайливо прибраному столі пана Тихо- рада, лежать донесення тих воїнів князя Данадільського, котрі відповідають нині за внутрішню безпеку новонародженого краю. Пан Ольг зробив вдалу підбірку — схоже на те, що неприємностей буде багато.

Радин — то лише початок… Вже почалися заворушення серед зелемінських мейдистів, котрі впевнені в майбутніх утисках за віру з боку правителя, про якого ходять страшнуваті чутки. Ішторнійський Орден Святого Кілені таємним судом прирік на смерть його, Вогнедана Чорногорського ще тоді, коли він метався у маренні опісля тортур в Зеліборі. Мало того, Орден найняв на нього двох вбивць Гільдії, і лише дивом цими рекомими вбивцями виявилися його ж таки приятелі і піддані пан Білозір Лелег та Дарин Ставський, котрі якраз попалися в Ішторні на шпигунстві і змогли переконати своїх суддів, що вони є всього лише найманцями. Цим гідним похвали «тіням», одурені ними ішторнійці запропонували прибрати разом з Вогнеданом і панну Вербену Лелег, більше відому в Ельбері як Чорногорська Відьма.

Вогнедан зітхає, і перегортає черговий листок. Читає він дуже швидко, інакше б ні за що не встиг засвоїти всю цю премудрість… Власне, нічого нового не сказав пророк з Лугерби… Любов, милосердя до вбогих і тілом і духом… Не можна вбивати, красти, напастувати жінок… Власне, а яка нормальна істота буде чинити подібне? Висновок — у цьому зеленому світі божевільних таки більше, ніж добрих людей, яких не потрібно лякати пекельним вогнем, щоб вони не брали чужого, або не проломили голову сусіді за шмат землі. Не можна воювати… Ясно, що не можна, ну, а коли вибору нема?

Набагато більше Вогнедана цікавлять видива поштивого святого. За Книгою Повчань Святий Мейді намагався зупинити війну Лугерби з сусіднім Гіразаном. І та і друга країна в ті часи були «язичницькими», як і весь знаний світ. Поштивий старець ліг на дорозі перед колісницею правителя Лугерби, сподіваючись пожертвувати життям, аби відвернути війну. Правитель не був занадто злобним тираном, принаймні, він не наказав візничому гнати коней, а звелів варті заарештувати старого і вкинути до в’язниці.

Бідолашного святого за наказом правителя-воєводи тримали на хлібі та воді і лупцювали батогами кожного шостака. Отого і була в школі джур приповідка, що страждати у шостак — корисно для тіла і духу.

Визволив святого з темниці янгол… Посланник Таємничого і Безіменного Єдиного Божества. З того часу старець ходив Лугербою, Гіразаном та Ульгоною і проповідував Єдину Істину. У нього з’явилися учні, серед них ульгонець Кілені та гіразанець Огама.

Коли старий навчитель помер, його поховали в родовій гробниці в тодішній столиці Лугерби Аграмі, нині завойованій Гіразаном. Мейді був з родини вельмож, Книга Повчань оповідає, що, проживши життя у розкошах, старий вельможа возлюбив людей, покинув свій палац, роздав майно бідним і почав проповідувати бідність і стриманість. Його учні опісля похорону стверджували, що за навчителем спустився з неба янгол, який мав образ крилатого лева. Цей янгол і відніс Святого Мейді до вираю. Донині гіразанці показують в Аграмі поштивим паломникам порожню гробницю святого за великі грошики.

Опісля смерти навчителя учні його пересварилися між собою. Святий Кілені подався до Ішторну, а святий Огама до рідного Гіразану. Ці гілки мейдизму і досі ворогують між собою. А хто заніс мейдизм до моанських лісів — невідомо. Не збереглося ім’я навчителя. Щоправда моанці з гідною похвали впевненістю стверджують, що Святий Старець сам побував на Півночі і навчав тамтешню людність, а отже їхній мейдизм найправильніший і найчистіший.

Вогнедан гортає книгу далі. Святий Старець дуже боявся лихої сили і загибелі цього явного світу. В своєму Останньому Повчанні, яке потім розлого коментував святий Кілені, Мейді описує ознаки рекомого кінця існування… При кінці днів у світі має з’явитися диявол-звір, прекрасніший за зірку Денницю… Його очі породжуватимуть вогонь, він руйнуватиме порухом руки… Аби облестити вірних, він зцілятиме рани й хвороби, але зцілені таким чином підуть просто до пекла…Він заворожуватиме людей музикою і голосом… І завжди його супроводжуватиме чорний лемпарт, котрий теж є втіленням меншого, але також небезпечного служителя зла.

Вогнедан зітхає. Святий Мейді жив у ті часи, коли не минуло і двадцяти літ від Пришестя Дивних. Хото захопили тоді весь Схід, в Гіразані правила династія їхньої крові…Мейді досить точно описує ельфа, котрий володіє силою Триглаву. Добре, хоч про гострі вуха не згадав, інакше нищення дивних прийняло б за часів моанського рабства загрозливі розміри.

З прибульців від Зорі Сіллон Триглавом не володів ніхто… Але Дана мала міць Вогню, струшувати землею і перетирати каміння на порох порухом руки міг Веданг Сіллур, зцілював Ігворр Ллєг… Можливо, Мейді мав можливість говорити зі вцілілими опісля бійні в Ельбері хото, що бачили на власні очі, як Вогняна Ящірка метала вогняні блискавиці на їхнє військо, а Сіллур розверз під ногами у кінноти бездонне провалля. І може, котрогось з них врятував від смерти цілитель Ллєг, який не робив ріжниці між пораненими, що потребували допомоги.

А отже він, Вогнедан, є отим «звіром-Денницею»… Чорнобожа сила, якби він був дияволом, то принаймні зробив би так, аби йому не довелося терпіти приниження і муки. Битий батогами диявол… Смішно… Але доведи це комусь з вірних мейдистів…

Пробуджуючи в собі силу Триглаву, Вогнедан якось забув про те, що живе у світі, до смерти наляканому всілякими пророцтвами. Його вогонь вдавалося приховувати, принаймні все зводилося до побрехеньок і чуток. А от земну силу бачив пан Дастені, чернець Ордену… Те, що він трохи зціляє, знало багато людей і дивних ще до того, як він ризикнув на пробудження Триглаву. Зробив свої висновки панотець Отін — недарма ж не витримало серце у старого святенника… Ще б пак… Побачити диявола увічі… З Вереном біля ніг і з флейтою в руці…

Скоро на зелемінському кордоні з’явиться моанське військо. Вогнедан очікує лише звістки від котроїсь «тіні», що Імператор Іркан Шостий «помер від удару натуральною смертю». А нового Імператора зватимуть Коронатом Першим.

Що буде коїтися у світі, коли він, Вогнедан, спопелить моанське військо? Ельбер оточений мейдистськими країнами. Єдиним союзником язичникам міг би стати Небесний Лоян, який принишк за Небесними Горами. Та стрий Білозір, котрому довелося там повоювати, говорить, що теперішній Імператор Лояну (як же всі люблять слово «Імперія») захопив владу незаконно, і країну роздирає на частини громадянська війна.

Чи не оголосять святенники Ішторну війну Ельберу во Ім’я Трикутника і Святого Ока? Чи не об'єднаються вони для цього з іншими мейдистськими країнами? Чи не буде змушений Повелитель Ельберу таки зробити те, що йому нашіптував у дитинстві Звір з Безодні Духу?

А саме — спопелити весь знаний світ…

Оце склалася халепа — хоч до ворожки йди, як любить говорити Білозір Лелег. Битися звичайним шляхом — погубити квіт Ельберу. Битися так, як Володар Триглаву — навіки потрапити до всіх Зводів-Літописів як втілення диявола. І жертви… Сотні і тисячі… Нехай моанці самі винні в усьому, нехай їх-то якраз і не варто жаліти, але ж інші…інші… Введені в оману пророцтвом Святого Мейді ішторнійці, белатці, шоррогці, ульгонці…

Чує Вогнедан наче тихе хихотіння. Долинає воно з безодні його душі, де звіра надійно припнуто на ланцюг.

«Виріши це… Зладнай з цим… Що ти маєш робити, Вогнедане? Дати винищити своїх? Самому понищити невинних? Що маєш робити?»

Повелитель відкладає Повчання набік і бере Сувій Сіллура. Треба трохи відпочити від усіх цих мейдистських див і суперечок. Ох, якби поштивий старий вельможа з Лугерби ніколи не покидав свого палацу.

«Назустріч Ведангу Сіллуру, — мерехтять перед очима знайомі, сотні разів перечитані рядки, — вийшов вельможа з Гаррасу в бойовім обладунку… І промовив: «Ти є чаклуном, противний нашим Богам чужоземець, а я не боюся чарів, і тому вийшов на битву, певний того, що заслужу славну загибель.» «Я не чаклун, — відказав Сіллур, — і не збираюся вживати жодних чарів. Ти вважаєш себе хоробрим, воїне з-за гір, котрий прийшов напастувати землю, що дала мені притулок? Ставай до битви, завойовнику — мій меч проти твого меча…»

— «Мій меч проти твого меча», — повторює Вогнедан, — «мій меч…»

Чому зараз нема звичаю поєдинкувати керманичам? Чому не можна вийти проти Короната з мечем?

Але ж можна… Вогнедан підводить голову, і в синіх його очах спалахують веселі іскри… Можна…А чому б ні?

Він, Вогнедан, нині має змогу впливати на людський розум… Навіть на цілий натовп… Невже він не зможе вплинути на відстані на якогось пана Короната. І надавити на нього так, аби він прийняв виклик на двобій. Зрештою, двобої є тепер у звичаї моанської знаті. До того ж, моанці ще не звикнуть до імператорського титулу князя Астенського… Та й Його Могутність Корог Перший особисто приймав участь у боях з шоррогцями…

Отже — поєдинок… Гаразд… Коронат відправляється до пекла… Але військо… Що робити з військом…

А отут і знадобиться корабель… Вогнедан уже знає, що на Сіллонеллі є випромінювачі, здатні навести панічний жах на тисячі людей. Ними користувалися Господиня Данаділу та Веданг Сіллур, опісля того, як добряче налякали кочівників своїми здібностями. Спершу — досить велика кількість воїнів, загиблих від чародійства, потім промінь панічного жаху, і орда кинулася тікати врізнобіч.

В старі добрі часи чаклунство та чародійство було чимось близьким та звичайним. Нині, завдяки мейдизму, ним лякають дітей… Як би його, усе ж таки, обійтися без чародійства?

Вогнедан з хвилину намагається зв’язатися подумки з Ведангом, тоді облишає марні спроби. Напевне, Меч та Дана знову десь воркують, мов пара голубків.

— Світляне! — гукає він в напіврозчинені двері, і до покоїку входить паж, котрий є нині на чергуванні. Статечний кругловухий квітанський хлопчик років десяти..

— Слухаю, ясний пане…

Пажа цього рекомендував йому Крук, князь Квітанський. В листі з рекомендаціями старий повстанець написав коротко: «цілком надійний»

Цілком надійний Світлян дивиться йому в очі, очікуючи наказу. Вогнедан намагається накласти на його лице риси того, іншого Світляна… Не виходить… Він почав забувати лице друга… Могутня пам’ять у Повелителя, могутня, але не безмежна… Загиблі друзі стають в ній безтілесними тінями…

— Твоє родове прізвище Ластівка? — запитує Вогнедан, — а з якого хутора?

— З Ластівчиного Гнізда, — відповідає хлопчина, — а, власне, з села Вільного. З хутора нас вичистили, ще як мене й на світі не було. Батькам довелося перебратися до родичів.

Отже, хлопчина народився рабом… Ластівка… Ластів’ятко…

— Я родич пана Стаха Ластівки, — говорить хлопчина, сприйнявши за зле мовчанку Вогнедана, — ми були шляхтичі, доки нас не записали до реєстру… Звісно, кругловухі…

— Пан Стах, — пригадує собі Вогнедан, — друг Стах… Мені за нього оповідав князь Квітанський. А моанець, що був вашим хазяїном, звався паном Клівзіним?

— Атож, — стверджує хлопчина, — ви не думайте, що я якийсь там… Я зв’язок тримав… Між другом Стахом та людьми його боївки. Мені довіряв сам Чорний Крук…

— Цілком надійний, — зітхає Вогнедан, — коли у тебе вкрали дитинство, мій Світлячок?

— Світлячком мене, — говорить хлопець ледь розгублено, — тільки мама…

— У мене був друг з Квітану, — ласкаво говорить Повелитель, — він загинув… Я його так називав… А мій паж має бути моїм цілком надійним другом. Так от, друже Світлячок, знайди-но мені пана Мечислава. Ти тут новачок, але…

— О, хто ж не знає Золотого Дракона! — вигукує хлопчина у захваті, - я зараз, ясний пане…

Новий паж дійсно впорався швидко. Ось Вогнедан вже чує тупотіння його ніжок у передпокої, а за ним безшелесно заходить усміхнений Веданг.

— Оце дитя, — говорить Дракон, — підходить до мене й говорить, серйозно так: «Друже Мечиславе, вас хоче бачити Повелитель Ельберу». Я одразу відчув себе наполовину підпільником, наполовину змовником.

— Зараз ми з тобою і займемось змовою, — говорить Вогнедан, — друже Світлячок, говори усім, що я зайнятий, і доповідай лише про відвідувачів у важливих справах.

Паж серйозно киває головою і щезає за дверима.

Веданг вислухав міркування Вогнедана дуже уважно. Тоді кивнув головою.

— Знаєш, — мовив, — можливо, сила Триглаву навмисне тобі була дана Богами, щоб ти оволодів нею у зрілі літа…. Можливо, тоді ти зрозумів би, що краще її не використовувати. Часи нині дійсно не ті… Я пам’ятаю те місце з «Сувоя Сіллура»… Ворожий воїн там лише обурюється, що супротивник вийшов проти нього з нерівною зброєю. Сіллур був воїном, але, по тодішньому розумінню, і чаклуном. Тож він мав поєдинкувати з чародієм, а не з майстром меча. А нині, варто тобі блиснути, і мейдисти всього знаного світу кричатимуть про його кінець.

— Боги, — мовив Вогнедан з несмаком, — ну чого нам так не щастить… Ризикувати не просто головою — розумом своїм і Дани, отримати Силу… І що далі? Боятися її використати, аби не розв’язати проти Ельберу війни за віру?

— У мене є блискуча думка, — сказав Веданг, — приймаємо за основу поєдинок… Причому, все має бути як належить… Бій поміж вишикуваними військами… Дві пари — ти з Коронатом, і я…. Скажімо — з паном Гросатіним. Ми перемагаємо! Брате Вогнедане, невже нам не здолати цих двох мерзотників самими мечами? Та я зжеру пана Егона… Опісля того в повітрі з’являється «Сіллонелл». Раптово виникає з нізвідки…

— Ти про отой захист, що дає кораблю невидимість?

— Авжеж, — мовив Дракон, — Горицвіт говорить, що це — все одно, що мана. Принаймні — принцип той же… Коли отаке раптово зависне над полем битви і в дверцятах з’явиться Господиня Данаділу… Та наше військо перемеле моанців на крупу, навіть якщо їх буде вчетверо більше. А коли додамо оті випромінювачі страху… Брате Вогнедане, тут буде не чаклунство якогось там князя Зельма… І не звір-Денниця з палаючими очима… Тут буде Богоявлення… Про пришестя Богині Дани святий Мейді нічого не писав. І в його Повчаннях нема згадок про те, що ознакою кінця світу має бути жінка на зорельоті…

— Це придумав ти, чи Дана? — спитав Повелитель з усміхом.

— Обидва! — засміявся Дракон, — хіба погано?

— Подивимося, що скажуть вельможі, - мовив Вогнедан, — на нараді буде гаряче… Вже прибули з Квітану князі Сіллонський та Квітанський, завтра можна й починати.

Нарада вельмож дійсно була досить напруженою. Повелитель зібрав свою знать, аби змусити її прийняти вже відкуте ним самим і готове рішення. Деякі з присутніх взагалі не знали ні про Сіллонелл, ні про пробудження у Вогнедана Сили Триглаву. Князь Непобор був вражений останнім до глибини серця, бо він трохи не єдиний міг осягнути вповні всю небезпеку подібного чину, бувши чутливим до порухів духу срібним. Пан Білозір Лелег, якого, разом з Богодаром Ставським, було запрошено як посвячених в таємницю «Сіллонеллу», видно знав про ці події і поглядав на Повелителя нашорошено. Він ще біля корабля тоді, у лісі, поводився трохи скуто. Певне, пам’ятав ту страшну мелодію вогню і руйнування, яку зіграв йому малий Вогнедан дорогою на Сіллон. Крук Квітанський одразу ж поцікавився, чи не можна використати зброю Богорівних саме як зброю. Зореслав, дізнавшись, що Повелитель є нині Володарем Триглаву, трохи посмутнів — приятель його дитячих літ віддалявся від нього все далі і далі.

Опісля оповіді про останні події, Вогнедан виклав свій план дій в обробці Мечислава. Тоді запропонував висловитися. Проти був Ольг — князь Данадільський не бажав, аби Вогнедан знову ризикував собою. Проти був Зореслав — князь Зелемінський вважав, що ворога потрібно знищити, аби він не повернувся знову. До нього, на диво всім, приєднався князь Сіллонський. Проти був пан Білозір — «загадковий моанець», як і його названий батько Ольг, вважав, що життя Вогнедана є занадто великою цінністю, аби правитель сам виходив на двобій. Підтримували ж Повелителя князь та княгиня Ведангські і Богодар Ставський, воєвода Данаділу. Крук Квітанський, добряче помізкувавши, приєднався до Повелителя.

— Людська кров не водиця, — мовив цей гідний кругловухий, — а моанців не гріх і обдурити. Зрештою, пані Дана є спадкоємицею Господині Данаділу.

Окрім плану дій на нараді обговорювалася необхідність перемістити ставку володаря до Предслави. Повелитель вважав, і тут всі були з ним згодні, що моанці не полізуть знову туди, де вже їх одного разу бито. Предславська рівнина була набагато більшою за Збраславське поле, невелике військо ельберійців могло б там бути оточеним переважаючими ворожими силами. Ольг Лелег розіклав перед присутніми мапи і заміри місцевості, які він робив ще в минулому році з паном Білозіром, і оповів, що справжня битва на цьому полі була б самогубством.

— Нас просто візьмуть у кліщі, - говорив він, — пану Коронату не треба бути великим воєводою, аби втямити, що з його Північними Ровтами треба виходити не на порите пастками Збраславське поле, а на рівнину Предслави, де і прикінчити нас.

— Нічого, — пробурмотів Крук, — вовк носив — понесуть і вовка… Я думаю, Повелитель в змозі їх налякати.

Наступного дня Повелитель віддав наказ про виступ до Предслави всього наявного війська. А також — наказ про поповнення війська ополченням, такий же, як минулого разу. «Шляхта Збраславського поля» підкорилась наказу охоче, з Данаділу та Чорногори підтягувалися загони дивних та ратники-кругловухі. Ніхто з них, окрім тих дев’яти чоловік, котрі були на нараді у Збраславі, навіть не підозрював, що битва може бути «несправжньою». Принаймні — Вогнедан від серця цього бажав. Він дивився на своїх підданих, сповнених відваги і сили, на їхні прекрасні обличчя, як у людей так і у дивних, і його серце стискалося про думці, що дорогоцінне малинове вино з жил його народу може увібрати в себе запилюжена рівнина Предслави.

Вогнедан об’їздив цю рівнину верхи на Татоші вздовж і впоперек. Якраз в ці дні за його наказом, переданим Горицвіту особисто воєводою Данадільським, «Сіллонелл» було переведено до цієї «брами Ельберу» і надійно приховано у вибалку за містом. Тепер при кораблі невідлучно знаходилася княгиня Дана, щоб тримати зв’язок з чоловіком і братом, а також готуватися до своєї ролі. Зображувати Дану Ллєг-Ллон Дана Ведангська мала в сріблястих шатах, які вона віднайшла у зорельоті. Тканина за сотні літ навіть не потьмяніла, а коли Дана вдягнула це облягаюче вбрання, на неї підвів очі від пульту навіть Горицвіт, який ніколи не міг сказати точно, якого кольору спідницю вбрала його наречена панна Шипшина Трембич, а чи вона прийшла на побачення зовсім без спідниці, і спробував промовити слово захвату. Від цього слова Дані було смішно два дні по тому — родинний винахідник сказав, що вона схожа на його найкращу гармату.

Повелитель очікував… Нині у Моані перебували найкращі з воїнів-«тіней». На чолі з Богданом Ставським, котрий міг накидати ману на своє лице дивного. Окрім стеження за подіями в імперській столиці, Богдан мав ще одне завдання — особисто від Повелителя: дізнатися про долю дітей-зеленух Моанської школи. Після розгрому Південних Ровт і полків Чоррін Ідрен, ця школа чоррів мала припинити своє існування, так само, як окремий статус для тих вояків-південців, котрі служили в охороні палацу, або в Цитаделі. Богдан мав вивезти зі школи тих, хто ще пам’ятав далекий дім на Півдні.

Обдивляючись табір на Предславському полі, котрий зростав трохи не щодня, молодий правитель уявляв собі спустілий палац Чоррінів, і змученого хворобою білявого юнака, свого нещасливого однолітка, напевне нині покинутого усіма. Вогнедан не мав лихих почуттів до останнього Чорріна, навпаки, він вповні розумів, що найперше винен в його біді, погубивши Генда — єдину опору Імператора.

Та в світі не існує ні зла, ні добра, що були б спільними для всіх живих істот. Його, Вогнеданів, Ельбер мав піднятися на кістках династії Чоррінів, так як Моанська Імперія остаточно утвердилася на кістках його пращурів… Так було, так є… Так має бути… Вибачте, Ваша Могутньосте, але моє розуміння добра, це добро мого роду… Навіть коли для вас це добро обернеться злом.

***

Його Могутність Іркан Шостий чудово розумів, що є приреченим.

Він сприймав свою поразку зі спокоєм і зреченістю побожного мейдиста. Шкодував лише, що його брат у третіх, Коронат Астеонський, напевне не відпустить його до монастиря, а накаже вбити, не давши навіть висповідатися і покаятися.

Священик з палацової церкви нині перебував в імператорських покоях цілодобово. В перервах поміж молитвами Імператор обдумував можливість виходу з біди, в яку потрапив.

Виходу він не бачив. Вже майже рік, від часу поразки Південних Ровт, його поволі покидали наближені. Навіть начільник таємної служби переметнувся до Короната — Іркан бачив це в зміїних очах хитрого ішторнійця. І в брехливих повідомленнях, які той клав на стіл Його Могутньости.

Імператриця так і не завагітніла. Що ж, можливо це й на краще. Її життя і так у небезпеці — Коронат має на неї зло за те, що вона наблизила до себе князя Зельма…

У Альдони була своя таємна служба. Невеличка, але працювала вона добре. Імператриця стверджувала з гіркотою, що Зельм Чорногорський грає в ту саму гру, що і пан Коронат. Весь Моахетанг був у владі синьоокого красеня з матовим лицем. Князь Зельм на Півдні зломив спротив родини Граніних так само, як князь Коронат на Півночі знищив тих магнатів, котрі уклали проти нього спілку. В усобній битві неподалік Неззу князь Коронат розгромив Спілку Вірності Предкам, як пишномовно називали себе північні барони, і нині панував над Північчю одноособово.

Спілку Вірності Предкам очолювали барон Срегійський та барон Неззький. Імператор з гіркотою подумав, що, в разі їхньої перемоги, у нього була б можливість вижити. Спілка не ставила собі за мету зміну династії. Навпаки, північні барони бажали бачити на троні Чорріна, який би повернув країну до золотих днів старовини.

Та обидва барони загинули у цій ворожнечі. Усобиця розколола навпіл рід князів Гросатіних — старий князь Дагон став на бік свого приятеля, барона Неззу, а його син Егон — на бік свого друга і коханця князя Короната. Нині пан Егон є князем Гросатіним… Його дружина, Ела Гровтіна, донька барона Неззу, змушена була тікати від озвірілого чоловіка, який хотів чи-то вбити її, чи-то замкнути у монастирі, віднявши попередньо дітей. Бідолашка примчала до Моани, благала захисту. «Пані княгине, — мовив тоді Іркан, — нині я не здатен захистити себе.»

Князь Гросатін розтрубив на всю Імперію, ніби його дружина була коханкою «нелюдя Зельма». Іркан не міг стримати посмішки при цій звістці. Пані Еліяна, при всіх її чудових душевних якостях, все таки не дуже підходить на ролю коханки «першого джиґуна Імперії». Князь Егон стверджує навіть, що старший син пані Ели є звіреням… Теж дурниця — хлопчик схожий на матір, це так, але щось у ньому є і від пана Егона. Дівчинка ж схожа на татка одне до одного — очі, волосся… Пані княгиня, зрозумівши, що Його Могутність і справді не здатний її захистити, сповістила його про те, що спробує виїхати з Імперії. Через збунтований Моахетанг до белатського кордону. Це було небезпечно, біженці звідти оповідали жахливі речі, але пані Еліяна заявила, що краще нехай її разом з дітьми зарубає сокирою хетанський селюк за те, що вони є моанцями, аніж вона віддасть дітей збоченцю-чоловіку, котрий зробить з них таких самих збоченців. Наступного ж дня запилюжена карета княгині Гросатіної вирушила на Південь.

Іркан серйозно думав про те, якби відправити зі столиці Альдону. Засновник нової династії взагалі-то не повинен був одразу сваритися з Ішторном, зробивши щось зле колишній Імператриці. Але Коронат не тільки вважався божевільним — він був божевільним. «Ви любите старовину? — спитав він у полоненого барона Неззу, — я дам вам повну змогу нею намилуватися…»

Барона Неззу повісили вниз головою на брамі його ж міста, взятого Північними Ровтами. Напівмертвого барона Срегії Коронат звелів набити на палю і поставити це жахливе знаряддя навпроти того місця, де помирав його приятель. Тут таки стояла шибениця з повішеним на ній тілом старого князя Дагона Гросатіна, загиблого у битві. Клятий Егон навіть не спробував поховати батька по-людському. А може він і сам уже боявся свого дружка-астеонця.

Зрештою, Іркан запропонував дружині виїхати до Ішторну «навідати родичів». Пані Альдона не була такою відважною, як моанка Еліяна, або просто не хотіла віддаватися на милість князя Зельма. Тому вона збиралася вибратися з Імперії через моозький порт Сірагону. Нині вона потиху збиралася до від’їзду, тягнучи час, все на щось сподіваючись.

Альдона… Його вірна жона, незважаючи на всіх її коханців. Принаймні — вона була вірною Імперії і династії Чоррінів. Для чого їй гинути разом з ним? Іркан бажав їй успіху, незалежно від власної долі.

І ще з ним зоставалися Чоррін Ідрен… Палацова рота охорони. Єдине, що залишилося від хетанських полків. Іркан забрав до палацової служби навіть охоронців Цитаделі. Командував ними капітан Моан Квітін. Спокійний і виважений непримітний чоловік.

Дітей з Моанської військової школи Імператор дозволив розібрати батькам-втікачам, котрі прибули з Моахетангу. Тих, за ким ніхто не приїхав, розподілили по ріжним військовим школам вже не вирізняючи походження. Нині в школі ще залишилося десятки три хлопчиків з останніх примусових наборів. Князь Рімін, котрий сам мав охорону з Чоррін Ідрен і займався отим розподіленням, доповів Його Могутньости, що не вважає доцільним робити з примусовиків військових. Занадто часто вони зраджували, ці зеленухи. Взяти хоча б князя Парда… У нього, Ріміна, в охороні немає жодного примусовика. Всі ті, кого батьки віддали навчатися по власній волі.

Імператор опісля цієї розмови викликав капітана Квітіна і запитав, чи багато серед його вояків отих зеленух. Капітан відповів, що жодного. Більшість дорослих примусовиків йшли служити до Моахетангу, а не до імператорської охорони.

Що ж, хоч це добре… Принаймні, можна спокійно спати, знаючи, що тебе не заріжуть уві сні.

Сни Імператору Іркану останнім часом снилися лихі. Чорні і тривожні… Снився загиблий брат Генд, єдина людина, котра насправді любила його… Бідолашний напівкровний принц… Він так довіряв цьому зраднику Зельму… Якби він не дав йому звання Імперського Протектора… А втім, хто скаже, що князь Фотін Зелемінський був би кращим… А він домагався такого ж звання… Шакали біля помираючого лева… Шакали біля трону…

Альдона говорила, ніби з Моахетангу доносять, що князь Зельм проголосив незалежність провінції, а себе — її правителем під язичницьким ім’ям Вогнедан… Дурниці… Які дурниці… Вся ця так звана незалежність потрібна «вельможній нелюді», як називав в своїх доносах суперника князь Фотін, задля того, щоб захопити імператорську владу. Адже Зельм теж його, Іркана, родич. Навіть ближчий, аніж Коронат.

Іркан зітхає. Принаймні, князь Зельм відпустив би його до монастиря. Імператор ще не забув ласкаву руку на своєму чолі, яка начебто відсмоктувала біль. Щоб там не було — це не Коронат Астеонський. Іркан знає, що моанська знать, однак, аби їй дати вибір, вибрала б Короната. «Що ви, панове… Хетанська нелюдь… Битий батогами князь… Нізащо… А Коронат, принаймні, буде правити твердою рукою. Нехай він є падлюкою, божевільцем і збоченцем — але ж свій…»

— Ваша Могутньосте!

Ні, це не голос зі сну… Це капітан Квітін…

— Ваша Могутньосте, у місті Північні Ровти…

Іркан підводиться на ложі. Він мав про це знати… Принаймні не від Гаратто, так від Альдони. Ох, як все болить… А Ролла, Імператорський Лікар, втік одним із перших… Його наступник-моанець зовсім не вміє тамувати біль.

— Де Її Могутність?

- Імператриці немає у палаці, - доповідає Квітін, — як і її ішторнійської варти.

Отже, його покинула й Альдона. Тепер дійсно все… А втім… Імператору, оточеному ворогами, нікуди тікати зі своєї столиці.

— Пане Квітін, покличте моїх слуг, я хочу одягтися.

Квітін, блідий і спокійний, виконує наказ. Перелякана челядь вбирає останнього Чорріна у злототкані шати. Капітан застиг біля дверей. Врешті озивається тихо:

— Мій Імператоре, що нам робити?

— Те, що підказує честь, «яструбок», — відповідає йому юнак у важкій одежі, - я бажаю помолитися і висповідатися… У мене буде на це час?

— Буде, — відповідає капітан, — не поспішайте, Ваша Могутньосте…

Імператор читає останню молитву в палацовій каплиці. Всмерть переляканий священик вділяє йому прощення й розгрішення. В палаці тим часом іде бій… Чоррін Ідрен тримають оборону проти «сірих» вояків з Північних Ровт зі звичною для них затятістю. Іркан прислухається до звуків бою і намагається заглибитися в молитву. Йому навіть не страшно, гидко… Коронат Астеонський на троні Чоррінів… Краще вже дійсно вмерти і цього не бачити.

Двері в капличку розчахуються з гуркотом. Моан Квітін з рештками свого загону поволі відступають вглиб каплиці… Брязкіт зброї ріже слух. В двері лізуть і лізуть вояки Короната.

Імператор не бажає дивитися на кровопролиття. Але все таки оглядається тільки раз, коли вмираючий капітан Квітін вигукує йому здравицю. Тоді знову повертається лицем до вівтаря.

Тиша… Раптова тиша… І впевнені владні кроки.

— Все молимося? — питає знайомий глумливий голос, — тобі таки й насправді потрібно до монастиря, Чорріне… А де Альдона? Де шлюха, котра спала з хетанськими недолюдками? Це ж ви з нею зупинили страту князя Зельма? А тепер мені доведеться утруднювати себе полюванням на гостровухих…

Іркан не обертається… Він зосередився на молитві. Смерть не має його турбувати. Там, попереду, небесний суд, Святий Мейді, що молиться за грішників… І вирок… Дай Бог, щоб милосердний…

Щось обвиває його шию… Шарф… Тонка смуга тканини…

— Боже, — шепоче Імператор, — благаю Тебе, аби я зустрів там свого брата Генда… Милосердю Твоєму доручаю душу свою…

Коронат Астеонський розчаровано дивиться на тіло біля своїх ніг. Він сподівався, що Іркан, принаймні, проситиме відправити його до монастиря… Та останній Чоррін не захотів промовити до нього й слова. Що ж… тим гірше для нього самого.

— Нехай оповісники розкажуть, — говорить він гучним голосом, — що нині Імператором Моанії є Коронат Перший Астеон-Чоррін. Іркан Шостий Чоррін помер від удару… Він давно хворів, бідолаха. Цілком натуральна смерть.

***

— Говорять, — шепоче в напівтемряві казарми джура Предмир, — що Його Могутність помер від удару. Я чув, як про це говорили вихователі.

Зеленухи збилися докупи на кількох ліжках. Їх три десятки — все, що залишилося від Моанської школи чоррів. Цього літа зі школи зникли всі зелепуцьки. За більшістю їх приїхали батьки… Налякані, часом в бідному запилюженому вбранні…

Південь повстав… Чотири полки Чоррін Ідрен полягли в бою… З ними — курсанти-старшокурсники… Загинув Імперський Воєвода…

За ними, примусовиками, не приїде ніхто… Якби батьки й захотіли — хто їх тепер пропустить до Моани… Їх давно вже не муштрують, заняття цього року йшли сяк-так, а влітку і зовсім припинилися… Навіть перестали карати різками — вихователям нині не до них. Всюдисущий джура Предмир оповідав, що старі чорри вже обговорюють питання на що їм жити опісля відставки.

— А хто є нині Імператором? — питає стиха один з наймолодших, джура Гаїв.

Останні чотири роки лави примусовиків майже не поповнювалися… Наймолодшим джурам десять літ, найстаршим — чотирнадцять. Підлітки-курсанти вирушили з Південними Ровтами як обслуга обозу.

- Імператором є князь Коронат Астеонський, — відповідає все той же Предмир, — а челядинці говорять, що останні Чоррін Ідрен полягли, захищаючи законного володаря… І що Його Могутність вбито…

— А що тепер буде з нами? — шепоче джура Ластівкин.

— Віддадуть до сиротинців, — бурчить джура Вишенський. Він з усіх джур найстарший, йому майже п’ятнадцять, тому він велить малюкам звати себе старшим джурою.

— От, якби нам додому, — мріє джура Гаїв, — моя мама…

— Заткнися! — велить Вишенський. Згадувати батьків у джурів не прийнято. Але нині такі часи…

— Кому ми потрібні, - продовжує він, — от я, наприклад… Батько був бунтівником, а мати… Вони обидва… Одним словом — гостровухі… Мене забрали сюди, бо не змогли заарештувати батька… Я вже й не пам’ятаю, що він робив, але щось коромольне. Я ненавиджу ельфів, вони всі… Всі проти Імперії. Аби це було не так, я зараз був би вдома.

— Сьогодні нам, — переводить розмову на інше джура Доморад, — навіть вечеряти не дали. І Зануда не прийшов на повірку.

Зануда — старий вихователь, в’їдливий як зубний біль. Але нині джури раді були б будь кому з дорослих.

— Страшно, — зітхає джура Гаїв, — хоч би швидше вже до сиротинця, або що…

— Заткнись, — шипить джура Вишенський, — стільки мордуватися, аби потрапити до робітного дому? Чи може ти хочеш, аби тебе записали до кріпацького реєстру, як того, хто не пам’ятає прізвища?

— Прізвище своє я пам’ятаю, — огризається Гаїв, — і звідки родом теж. Із сиротинця легше утекти.

- І куди ти побіжиш? — запитує хтось із темряви.

— Додому! — визивно відповідає малий, — до Зелеміню! Я, щоб ви знали, син опришка. За що і постраждав. Знайду рідних…

— Заткнись! — кричить Вишенський, — прошу тебе — заткнись!

Кроки у коридорі… Казарма велика — колись тут жили старші курсанти. Луна відгукується від стін.

— Стати!

Хлопці звично виструнчуються.

— На пляц!

Джури мовчки виходять з казарми в душну літню ніч. Вишенський зором дивного бачить вояків у сірому під проводом непримітного чоловічка, вбраного у цивільний одяг.

— Розрахуйся по порядку…

Рахунок закінчено. Три десятки… Рівно.

— Праворуч… Марш!

Джура Вишенський бачить, що їх ведуть до порожньої дровітні. Така собі дощана хижка.

— Що тепер буде? — шепоче десь попереду джура Гаїв.

Вишенський вже зрозумів, що нічого хорошого. Але не втекти з кільця військових.

— До середини — марш!

Всередині вони збилися докупи. Молодших — старші прикрили собою… Підсвідомо… Вишенський припав до дверей.

— Скінчено, — говорить стиха, — це смерть, джури…

Хтось стиха зойкнув… Гаїв?

Потягло димом… Хтось закашлявся.

— Соломою обіклали, — Предмир підповз до Вишенського, — спалять… Живими спалять… За що?

— Заткнись, — шипить Вишенський, — все краще, ніж сиротинець…

— Нелюдь гостровуха! — раптом випалює зі слізьми Предмир, — Холодна й жорстока нелюдь!

— Ти на свої вуха подивись, — вже не так люто відповідає старший джура, — а голосити нема чого — не допоможе…

Язики полум’я лижуть солому… Плаче малий Гаїв…

— Мамо! — кричить говіркою Зелеміню, — Ой, мамо!

— Джуро Предмире, — стиха мовить Вишенський.

— Ч-чого?

— Мого батька звали Всеславом… А я не Вес, я — Властислав…

— Сучий ти син, — схлипує Предмир, — мене звали Родославом… Де вони, мої рідні… ой, мамо…

Постріли… Постріли з пістолів… І брязкіт зброї…

— Ой, що це, — шепоче Предмир, — стріляють…

— Заткнись…

Двері вилетіли геть… На порозі — джура Вишенський зрозумів це одразу — гостровуха нелюдь. Очі горять зеленим вогнем… Вбраний ельф в сірий однострій з офіцерськими відзнаками.

— На двір, зеленухи! — кричить він таким владним голосом, що хлопці мимоволі випростуються. Гостровухий в сірому витягує їх з палаючої дровітні по одному, перекидаючи через розкидані купи соломи. Вогонь вже лиже стіни хижки…

— По порядку розрахуйсь! — дзвінко мовить нелюдь, — і хлопці звично вигукують номери.

— Кого нема?

— Малого Гаїва, — відповідає хтось.

— Стояти тут! — дивний у сірому затуляє рота й носі шарфом і кидається в полум’я.

Дійсно, Гаїв зомлів чи-то від переляку, чи-то від диму. Ельф вистрибує з дверей з ним на руках за мить до того, як неоковирна хижа спалахнула вся.

— За мною, зеленухи! — говорить, і хлопці біжать за ним сполоханим табунком, перестрибуючи через мертвих вартових. Трохи віддалік на землі розпростерлося тіло чоловіка в цивільному.

Ельф тут не сам — на нього вже очікує кінний загін. І карета, запряжена четвіркою.

— Менші — до карети! — кричить він, — старші — за спини воїнів. Спокій і послух!

— Авжеж, — бурчить джура Вишенський, вистрибуючи за спину ще одної нелюді з очима-світлячками, — а що нам залишається?

І невеличкий загін рушає чвалом. За ним гуркотить карета.

— Куди це ви нас? — питає джура Вишенський у воїна, в ремінь якого він учепився.

— До Ельберу, — відповідає ельф, — знайдемо ваших рідних…

— Чого це ви так про нас піклуєтесь?

— Наказ Повелителя Вогнедана…

— Це зрадник Зельм Чорногорський?

— Це Вогнедан, Повелитель…

— А правду брехали старші, ніби це він і є джура Пард?

— Легенда школи? — сумовито питає воїн, — дійсно так…

— Для чого йому нас рятувати?

— Його теж колись врятували, — мовить воїн, — тепер він наказав врятувати вас. Чи може ти волів згоріти у дровітні?

— Ні, - говорить джура, — але кому я нині потрібен… Мені начхати на отой ваш Ельбер. Але немає й Імператора, якому я міг би служити… А мої батьки чи зрадіють, коли я повернуся? Я-то їм одразу скажу — мені начхати. Це через вас мене запроторили до пекла. До того ж нелюді не приймають назад тих, хто побував тут…

— Я думаю, — протягло відгукується воїн, — ти помиляєшся…

— Я й балакати по вашому не вмію…

— Але ж мене ти розумієш?

— Трохи, — бурчить джура Вишенський. Йому чомусь зручно притулитись до спини цього чоловіка… І ні про що не думати. Нехай за нього думає нелюдь…

А може це брехня… Куди їх везуть? Для чого?

— Ми їдемо до Ельберу, — рівно говорить воїн, відповідаючи на останні слова, вигукнуті вголос, — не хвилюйся… Ти данаділець? Як тебе звали до…До цього?

— Я — джура Вишенський, — зло відповідає підліток, — і здохну недовченим чоррою.

— О, ні…, - стиха продзвенів голос дивного, — Власте? Це ти, Власте?

Джура Вишенський випускає від несподіванки ремінь вершника і трохи не летить шкереберть.

— Оце тобі, - говорить, віддихавшись, — я сім років мріяв вас убити…

— Ні, - говорить вершник, — я не вірю… Ти не міг мене зненавидіти… Бо ти — мій син… Твоя мати померла від туги за тобою, а я щодня шукав смерти і не міг знайти…

— Замовкніть! — шепоче хлопець, — будь ласка, замовкніть!

— Я всім зобов’язаний Повелителю, — мовить Вишенський-старший, — він врятував мені життя, за його наказом я знайшов тебе… Ти ще дитя, синку… Ти забудеш весь цей жах.

— Там, під Збраславом, — говорить хлопець, — ви убивали моїх колег? Адже вбивали?

— Я стояв у лаві проти «сірого війська», — говорить Вишенський, — але війна війною…

— Ненавиджу, — мовить хлопчина, ткнувшись обличчям в спину вершника, — ненавиджу…

Зупинку зробили ранком у лісі. Джури нині мали змогу роздивитися рятівників. Воїнів було восьмеро, серед них двоє ельфів: Вишенський-старший і отой зеленоокий молодик, котрий витяг з вогню джуру Гаїва. Останній тепер не відходив від свого рятівника, якого однозначно визнав за командира.

— Слухати сюди, — розпочав зеленоокий, — я — Богдан Ставський, боговладський намісник і колишній зеленуха. Я пройшов через те саме, що і ви… До вашого відома, хлопці — Чоррін Ідрен більше не існує. Останні з них загинули при штурмі палацу Чоррінів вояками князя Короната. Сумніваюся, аби вам хотілося захищати нового імператора-маніяка. А ну, крок вперед, хто хоче додому!

Джура Гаїв не просто робить крок вперед, він підбігає до пана Ставського і хапається за ремінь його одностроя. Під таким надійним захистом хлопчина визивно обводить очима застиглих хлопців.

— Я, — говорить, — до мами. До Зелеміню, хутір Желяни…

— Ти ж казав, що твій хутір спалили, — вигукує хтось із джур.

— Я все одно знайду маму, — каже Гаїв, — і хай хто тільки скаже мені: «заткнись».

Джура Предмир чухає потилицю, тоді рішуче робить крок вперед.

— Я із Дубна, — говорить, — що там нині, у Дубні?

— Новий князь у Дубні, - відповідає з усміхом Богдан, — володар Гнізда Драконів.

— Ну й нехай, — хмикає пролазливий джура, — подивлюся, що там і як…

— А говорять, — несміливо мовить джура Ластівкин, — що у Квітані вбивають всіх, хто в однострої…

— Але ж ніхто не повезе вас по Ельберу в одностроях, — відгукується воїн з кругловидим лицем квітанця, — ви, дітлахи, нікому не зробили зла. Скидайте оцю кляту одіж, ми зодінемо вас у цивільне. А ти, малий є квітанцем?

— Ага, я з роду Ластівок, — стверджує джура радий, що з ним говорять лагідно, — тільки я вже всіх забув… У нас великий рід — родин вісім… Мій батько завівся з моанцем, який хотів його до реєстру вписати, як невільника. Що з батьком — не знаю, а мене — сюди…

— Знайдемо, — обіцяє квітанець, — як не батька, то родичів…

Зрештою, додому хочуть всі. Богдан оголошує, аби хлопці переодяглися і поділилися на п’ятірки. Везти їх гуртом — небезпечно. Тому, кожну п’ятірку оберігатиме воїн. Бажано, аби поділилися колишні джури по провінціям. Зелемінь, Квітан, Веданг, Данаділ…

Шамотанина триває досить довго. Лише джура Вишенський сидить окремо, не кваплячись переодягатись. Ніжне личко юного дивного має все той же озлоблено-затятий вираз.

— Боягузи, — бурчить він, — додому їм закортіло… Цуценята…

Зрештою, перед ельберійцями в сірих одностроях вишикувалися п’ятірками дітлахи у цивільному.

— Зелемінці є? — питає воїн з лицем спокревеного.

Зелемінців аж три п’ятірки. Останнє свавільство князя Фотіна.

Троє воїнів підходять до них. Джура Гаїв неохоче відривається від Богдана Ставського і іде за земляками.

— Поїдете в кареті, - обіцяє котрийсь із воїнів, — як велике паньство.

Решта — десятеро з Квітану, четверо з Ведангу. Данаділець один — старший джура Вишенський.

Квітанців забирають двоє кругловухих воїнів. Один одразу ж рекомендується Орлином і владно наказує, аби слухали його як батька, а не як їхніх поганців-командирів.

— Зараз вийдемо на перехрестя, — говорить, — там нас теж чекатиме карета. Шикуйся! Вперед!

Чотири хлопці з Ведангу, в тому числі і джура Предмир оточили свого опікуна — вродливого юнака, непевного вигляду… З лиця він швидше нагадує моозця, аніж ведангця. Предмир раптом, ніби щось згадавши, підходить до набурмосеного Властислава.

— Оцей, — говорить, — другий дивний… Не Богдан… Ти так на нього схожий…

— Це мій батько, — неохоче говорить хлопець…

— Клятим ельфам завжди щастить, — говорить Предмир заздрісно, — але я теж доберуся до Дубна. Бувай, зеленухо…

— Бувай, — кидає Власт.

З Властом зосталося двоє дивних — зеленоокий командир Богдан та батько… Батько Всеслав…

— Ну от і все, — говорить Богдан задоволено, — впорались… Дай Боги, аби хлопці дібралися без пригод… Папери у них в порядку, але ж нині такі часи… Гей, джуро, а чого це ти і досі в однострої? Ніяк не можеш наважитися зняти?

Власт поволі розстебнув ґудзики. Йому було моторошно, наче доводилося вилазити з власної шкіри.

— Ви, — сказав хлопець, — шпигуни… Оті «тіні», про яких писалося в підручнику з історії.

— Саме так, Власте, — хмикнув Богдан, — не нагадуй мені тільки, що там писалося: мені теж доводилося заучувати це напам’ять. Одягай шляхетське вбрання, і ми накинемо на тебе ману. Ми з паном Вишенським завжди подорожуємо під заборолом.

До самої Страгії їхня подорож нічим особливим не відзначалася. Якщо не рахувати того, що хлопець весь час мовчав і не спілкувався ні з батьком, ні з його командиром. Дивні теж не чіпали його, хоча глибокі очі Всеслава здавалися крізь ману темними провалами, сповненими жури і туги…

За Шоршоною на всіх дорогах, котрі вели до Страгійської трясовини, стояли застави. Тут не тільки дивилися папери, але й перевіряли на наявність мани. Подорожні лаялися на всі заставки — перевірка була дуже простою: лівицю припікали розпеченим у вогнищі кінцем шаблі.. Біль повинен був змусити нелюдь виказати себе. Власта перевірка обминула, а його дорослі супутники отримали на руку «печатку». Мани вони не втратили. Власт подумав при тому, що б було, якби він зараз оповів, ким є його супутники… Можливо, Богдан остерігався якогось такого вибрику, бо тримався поруч, і хлопець боявся підвести очі на його личину моанського офіцера. В Ставському не було тієї глибокої жури, котра струменіла від старшого Вишенського. Зеленоокий вивідач мав душу холоднокровного нищителя, що якось спліталося в ньому з глибинною ніжністю. Власт відчував це. Він взагалі багато чого міг знати про людей і дивних — цього відчуття духу не притупила навіть школа джур.

Через Страгійську трясовину їх провів нічим не примітний зелемінець, який і сказав обом вивідачам, що ставка Повелителя нині у Предславі. Богдан велів принаглити коней: Ставський взагалі поводився так, наче кудись спізнювався.

Коли Власт побачив військовий табір, а за ним — древні стіни прикордонного міста, то зрозумів, що божевільці, яким він є кровною ріднею, збираються дати відсіч Північним Ровтам. І думають, що це їм удасться… Принаймні, на обличчях воїнів, котрі траплялися їм назустріч, не було і тіні страху. Дивні мчали, не знявши ні мани, ні одностроїв, а варті Богдан то показував якийсь знак, то кидав беззмістовну фразу, яка і відкривала шлях до Предслави двом фальшивим моанцям та їхньому супутникові.

У місті Богдан зіскочив з коня біля ратуші і побіг досередини. Пан Вишенський поволі зліз з коня, взяв сина за руку і під поглядами цікавих, провів його до ратманської зали, де зітер ману з себе і з нього.

Почулися голоси… Про щось говорив Богдан, палко й співуче… Йому відповідав такий же протяглий голос дивного. А потім до зали увійшов молодий чоловік, майже юнак в блакитному, гаптованому золотом кунтуші. Власту здалося, що його волосся над тканим оберегом припорошене чимось білим.

— Мій друже, — мовив він до пана Вишенського, — чи й досі жива ваша «невтішна печаль»?

— Мій добрий Повелителю, — відповів стиха Всеслав, — «в моїх думках струмує лиш одне:

Чи вартий світ того,

Щоб жити в ньому…»

— «Але куди подітися мені, - продовжив юнак у блакитному видно обом відомий вірш

Від розпачу свого і безнадії…»

Невже все так безнадійно, пане Всеславе?

— Ми виконали ваш наказ, — мовив пан Вишенський, — ми вивезли звідти примусовиків. Не знаю, що з ними буде далі, але ось, поруч зі мною, стоїть мій син з убитою душею. І тому безнадія з розпачем є навіть не гостями, а хазяями мого духу.

— Ви таїли свою біду в глибинах духу, — сказав юнак в блакитному, — ви не прохаєте допомоги, я її пропоную…

Власт почав втрачати нитку розмови. Мови, якою вона велася він майже не пам’ятав, а останні кілька літ він спілкувався з оточуючими сухими рядками з підручників, словами, що підтверджували виконання наказу, а у проміжках — гидкою лайкою.

А Повелитель вже поруч і уважно дивиться на нього, джуру Вишенського. Хлопець лихоманково згадує усю гидоту, яку оповідали в школі за колишнього джуру Парда. Легенда школи, котрий вийшов живим з глухого протистояння, начхавши на шкільне начальство, і виріс на зрадника і кривоприсяжця…

— Подивись на мене, Властиславе, — говорить юнак у блакитному, — я хочу бачити твою душу…

І Властислав провалюється в темні глибини і опиняється на потрісканій від спраги, висохлій землі. Просто перед ним вп’ялося корінням у землю вишневе деревце. Висохлі гілки тягнуться до видної нині навіть у денному небі зорі Сіллон.

Тремтить єдина квітуча гілка на сухому дереві… Поволі опадає з неї білоцвіт…

— Це дерево твого роду, — говорить хлоп’ячий голос.

Молодший Вишенський обертається і бачить поруч з собою коротко підстриженого джуру в зеленому… Свого однолітка з очима неймовірної синяви.

— Привіт, — буркає він, — легенда школи…

— Привіт зеленухо, — всміхається хлопець, — ось і ти вирвався на волю…

— Але мені зовсім не кортить тієї волі, - говорить Власт, — я навпаки хотів би ні про що не думати. Тільки виконувати накази. Так спокійніше…

— Авжеж, — говорить джура Пард, — що ж, для початку непогано. Дісталося тобі, еге ж?

Перед очима Власта пробігають перші його шкільні роки. Тоді його били всі, хто хотів і коли хотіли. Опісля того, як старшокурсники пограли з ним «в мотузочку», хлопчина місяць пролежав у шпиталі. Двічі його витягали з петлі… Вдруге — опісля того, як старші джури вимазали його у вбиральні лайном. А потім він навчився бити сам… І бив… І зненавидів своє обличчя, занадто примітні вуха, протяглу вимову Данаділу. Зненавидів батька-коромольника і край, де народився.

— Все те саме, — мовить джура Пард, — у всіх одне й те саме… Джуру Ставського я сам витягав з петлі… А мене самого лупцювали не тільки за вуха, а й за занадто високе походження… І ще багато за що… Ти не сам в цій біді, Власте… Подивися на дерево — воно гине. Отой вишневий квіт — горда душа твого батька. Облетить квіт — загине вишня. Ти хочеш виконувати накази? Що ж… Я наказую тобі прикликати зливу…

— Як ти можеш мені наказувати, старший джуро? — хмикає Власт, — я і сам уже є старшим. Чоррам наказує лише Імператор.

— Мертві не наказують, — змінюється голос юного Парда. Тепер поруч з ним стоїть юнак у блакитному. І Власт здригається від несподіванки, зрозумівши, що волосся Повелителя припорошене сивиною, а очі, сповнені холодного спокою, наче вбирають в себе зранений дух джури Вишенського, — а ти слухатимеш мене, бо я наказую тобі за правом крові.

Хмара збирається на видноколі… Чорна хмара…

- Іменем Бога Грому! — говорить синьоокий, — деревце прагне дощу!

Хльоснула злива з ясного неба… З хмари загуркотів грім…

Властислав отямився і зрозумів, що плаче болісно і безтямно. І що його, ридаючого, підтримує батько Всеслав… Нема поруч Повелителя. Його рівний голос чується вже за дверима зали.

— Він що, чаклун? — питає хлопець все ще схлипуючи.

— Ні, синку, — відповідає старший Вишенський, — він Великий Ельф, обіцяний Ельберу Визволитель... Ти бажав, аби тобі наказували — нині ти у нього на службі. Будеш пажем Повелителя, це честь для підлітка з доброго роду.

— А ми що — добрий рід? — питає Власт розгублено.

— Один з найдавніших родів Данаділу, — з гордістю говорить Всеслав, — наші предки нічим і ніколи не зганьбили себе. Життя їх часто було коротким, але прекрасним, немов вишневий квіт.

— В такому разі я маю померти, — понуро говорить хлопець, — бо за сім років зганьбив себе не раз і не двічі…

— Це судити Повелителю, — мовить Всеслав, обережно пестячи коротке волосся сина, — а він сказав мені, що твій дух ще живий, і ти в стані воскресити родове деревце. А душевні рани загояться, бо ти будеш поруч з Великим Ельфом, від якого лине Сила Триглаву.

Власт хоче сказати щось зле, або лайнутися вголос. Однак не може… Замість того схиляє голову батькові на груди і просить:

— Розкажіть… про маму… Будь ласка….

***

Вогнедан задоволений з того, як ідуть справи.

Військо вже зібране… Табір укріплено, вибрано позиції для гармат…

Ніхто нічого не підозрює… Нічогісінько.

З Боговлади приїхала Вишенька. Повелитель радий, що вона поруч — з нею йому затишно. Юна красуня, похмура і гордовита, знову кружляє довкола нього тінню, наче нічний птах.

Вчора трапилася пригода, смішна й сумна водночас… Варта затримала на шляху карету з моанською родиною, котра їхала на Південь… Жінка в кареті заявила, що вона є княгинею Гросатіною і бажає побачити князя Чорногорського.

Звісно, він прийняв пані княгиню в залі ратуші. Бідолашна Ела схудла трохи не втричі. Сукня, вже й так перешита, висіла на ній мішком. Вона тримала за руку маленького рудого хлопчика, а поруч нянька, налякана до смерти виглядом нелюдей, притискала до серця чорняву дівчинку з ординськими оченятами пана Егона.

— Елочко, — лагідно сказав Вогнедан, — що сталося?

Пані Еліяна блиснула очима — вони у неї виявилися несподівано великими і ясноблакитними, як-то часто буває у рудоволосих — і стала оповідати.

Багато чого з її оповіді Вогнедан уже знав від своїх вивідачів. В тому числі і про Неззьку битву, і про страшну загибель барона Гровтіна… Але завжди цікавіше послухати очевидця.

Пані Еліяна на всі заставки кляла свого чоловіка, котрий пішов проти власного батька і став причиною загибелі її свекра. Кляла катюгу Короната, котрий замучив на смерть барона Неззу. Звістка про смерть Імператора від удару наздогнала її уже в Страгії.

— Від удару, — шипіла Ела, — атож… Від удару мечем, напевне… Або — сокирою по голові… Бідолашний Його Могутність… Він дав мені авдиєнцію… Сказав, що не зможе захистити й себе і порадив пересидіти оце божевілля в Ільзноні. Я перевела доходи з батькових маєтків за останні три роки до одного з белатських Торгових Домів. Принаймні, паскудник Егон не зробить моїх дітей жебраками. Але єдиний шлях суходолом до Белату — через ваш незалежний Моахетанг… Море контролює фльота, котра у владі князя Астеонського. У мене не було вибору — або здатися йому, або — вам. Ви це добре вигадали з оцією незалежністю, пане князю…Нині мені потрібна охоронна грамота, підписана вами, а в майбутньому не забудьте запросити мене до Моани на коронацію, коли будете приміряти імператорський вінець.

Вогнедан усміхнувся. Ця баєчка про його наміри захопити трон Чоррінів, розповсюджена воїнами Ольга, працювала й досі.

— Я сподіваюся, — продовжувала Ела, — що, використавши бидло, ви вже спромоглися загнати його в стійла. Мені потрібно проїхати через отой ваш Тарг, чи як він там зветься? Куїтан? Сподіваюся, що там уже панує спокій і порядок… Я чула, що ваш друг, отой, що не вміє добре співати, очолив бунт мужиків, озброєних косами. Він же титулований дворянин, хоч і небагатий. Вам треба його повісити, ваша ясновельможність — той, хто зрадив свій стан, зрадить ще раз.

— Оце! — сказав Мечислав, заходячи до зали, — панночко Елочко… Перепрошую, пані Еліяно… Це ж за що ви вимагаєте повісити бідного дворянина?

— За те, — холоднокровно мовила Ела, — що ви доводили зграєю здичавілих мужиків. Що ви зробили з воєводою Радину? Він був другом нашої родини…

— Ну, пан радинський воєвода загинув при штурмі міста, — мовив Веданг, — війна війною… Я пропонував йому здатися, але пан Глефтін гордо відповів, що не веде перемовин з худобою. Я шаную гордість, але ж хто не здається, той гине… До того ж мої воїни були вершками селянського стану мого князівства. Найвідважніші… Такі гарні хлопці… Ми вломилися до того клятого Радину як чорти до вираю святого Мейді… Ну, а пан Глефтін опинився у нас на дорозі разом з моанською залогою… А косами нам довелося битися, бо зброю ще не було підвезено і роздано.

— Моанська Імперія поволі втрачає глузд, — зло сказала пані Еліяна, — добре, менше з тим. Якщо ви маєте вплив на збунтованих скотів, пане князю Ведангський, то може попрохаєте їх, аби мене з дітьми випустили за межі країни?

— Ну, — хмикнув Дракон, — це не стільки до мене, скільки до князя Квітанського. Його ясновельможність Крук випише вам дозвіл на проїзд і дасть супровід.

— Це якийсь новий титул, — пирхнула Еліяна, — я не здивуюся, якщо під ним ховається отой «куїтанський упир», яким мене лякали дорогою сюди. Я можу десь перепочити? Моя челядь налякана і недієздатна. Вони всі бояться нелюдей і упирів. Я не боюся нічого. Перед своїм відбуттям я таки зламала носа пану Егону. А тоді замкнула його у спочивальні і звеліла закладати карету.

Мечислав реготав вже не криючись. Вогнедан, теж усміхаючись, гукнув пажа і попрохав його покликати Вишеньку. Пані Еліяну з дітьми було віддано під опіку дружини Повелителя. Княгиня Гросатіна обдивилася сяючу трохи зловісною красою ельфійку і ледве чутно зітхнула, щось згадавши.

Князь Квітанський, посміюючись, виписав рудій моанській княгині дозвіл на проїзд його землями, і наступного дня її карета погуркотіла Предславським шляхом. Княгиня Гросатіна перечитала дозвіл, роздивилася охоронну грамоту, яку дав їй Вогнедан, і задоволено відкинулася на подушки карети. Все таки моанці завжди зверху, як говорив її небіжчик-татусь. Кляті хетанські дикуни не насмілилися чинити їй перешкод… А щодо князя Зельма… Коли він стане Імператором, вона повернеться до Моани… Якщо ж під час нового перевороту щось трапиться з паном Егоном Гросатіним — на все Божа воля. Вона, Еліяна, за ним не плакатиме. Тим більше, колись вона подобалася Зельму Чорногорському і незграбною товстункою, а нині пані Ела, хвала Богу за маленькі милості, має непогану постать… Імператриця завжди одна, а от фавориток у Імператора може бути декілька.

Вогнедан з Мечиславом ще довго згадували руду княгиню як зразок «загадкової моанської душі». Вишенька гнівно пирхала, здогадуючись, що пані Еліяна не просто так наважилася просити у колишнього неззького в’язня охоронних грамот. А пан Крук Квітанський висловився про пані княгиню коротко і ємко:

— Хоробра сволота… Чого я і не покарав друга Стаха, коли той наказав повісити подібну паскуду.

Отже, Вогнедан усміхається, згадуючи вчорашню і сьогоднішню веремію з пані Елою. Тоді гукає:

— Власте!

Колишній джура Вишеньский входить до кабінету боком, схиливши голову.

— Що з вашим обличчям? — запитує Повелитель.

— Упав, — понуро говорить Власт.

Вогнедан знає, що Властислав побився зі Світляном Ластівкою, котрий закинув йому щось єхидне щодо зеленого однострою. Але кривдника джура Вишенський не видає. Це було відзнакою непокірних начальству курсантів. — не доносити навіть на явного ворога.

— Сядьте біля мене, — велить Вогнедан, і коли хлопець вмощується на стільчику біля його ніг, кладе йому на голову руку. І під цим теплим дотиком Власт поринає в глибини духу, туди, де деревце з білими квітами, незважаючи ні на що поволі відживає під струменями літньої зливи.

А старший пан Вишенський знову на завданні. Вони з Богданом відстежують рух Коронатового війська.

Гомін у дворі… Голос пана Ольга…

— Мій Повелителю…

Князь Данадільський ще й досі сердиться на нього за оцю вигадку з поєдинком. Він заходить до кімнати, суворий і напружений як ніколи.

— Північні Ровти, — говорить, — покинули Страгію… Завтра побачимо дими їхніх вогнищ.

Отже — Богдан та Всеслав повернулися. Що ж… Гра починається… Хай допоможуть нам в ній Боги та Богорівні.

***

Вишикувані лави до битви… Розгорнуто корогви… Люди і дивні стоять пліч опліч, очікуючи наказу…

Навпроти них розгорнулися лави війська у сірих одностроях. Корогва Чоррінів нині має над головою Імператора Короната Першого. Перед виступом він урочисто прийняв імператорський вінець з рук того самого священика, що був свідком загибелі Імператора Іркана.

Коронат тим не дуже переймався. Знав бо — церковники залякані настільки, що не насміляться мовити і слова всупереч. Це вам, панове, не Ішторн… У нас церква є служницею держави.

А державою є нині він — Коронат Моанський…

Лишилося тільки дати лад у Моахетанзі. Можна було б, звичайно, послати з військом воєводу. Але пан Коронат любить не стільки битву, скільки те, що опісля…

Зельма він наказав взяти живим… Зельма і його гостровуху рідню: отого чорнопикого виродка, та красуню-сестру, котра, за чутками, доводить трохи не полком.

Онде від лави відділяються два вершники. В блакитному і в чорному вбранні. Той, що в чорному, тримає у руці корогву.

Рев труб… Довгих труб чорногорських горян. Перемовини…

— Ваша Могутньосте…

— Пошліть кого небудь, — знехотя говорить Коронат, — нехай дізнаються, чого вони хочуть.

Князь Егон Гросатін торкає коня… Бо під корогвою сам Зельм зі своїм злиденним Ведангом.

Коронат очікує. Згадує з задоволенням, що в його наметі нині відпочиває опісля буремної ночі вельможна полонянка пані Альдона, яку його люди перехопили в Моозі. Ішторнійка завжди прагнула кохання. Нині вона має його задосить…

Добрий приятель Егон повертається назад. Вигляд він має трохи ошелешений.

— Мій Імператоре, — говорить, — князь Зельм викликає вас на герць… На мечах, зо свідком бою… Його свідком є князь Ведангський.

Моанська знать обурено загуділа. Але Коронат, замість того, аби розреготатися, нахмурює брови. Щось ніби шепоче йому на вухо: «Погоджуйтеся, Ваша Могутньосте! Який чудовий початок володарювання — перемога у двобої на очах усього війська… До того ж багато хто незадоволений вами за знищення отої спілки залюблених у моанську старовину дурнів. Старовинний національний звичай двобою, за участю Імператора, затулить роти всім, хто запевняє, що пан Коронат не зовсім моанець, а суміш астеонського покидька незрозуміло з ким…»

— Я згоден, — пихато мовить астеонець, — Егоне, будеш моїм свідком. Заодно і поквитаєшся з отим Ведангом.

Обурення шляхти якось дуже швидко згасає. Всім нині здається, що Імператор прийняв дуже розумне рішення.

— Я приведу вам Зельма на мотузці, - сміється Коронат, задоволений з власної хоробрості. А отой голос чи-то біля вуха, чи-то у голові ще й підхвалює: «От молодець! От сміливець!»

На середині поля його з Егоном очікують старі добрі вороги… Корогву чорнопикий Дракон вже передоручив якомусь вершнику і тепер задоволено шкіриться:

— Здорово, пане Егоне! — гукає, - як ся має ваша дружинонька, люба пані Ела? Вона жалілася мені, що у вас дуже крихкі кістки… Пані тільки хотіла трохи підправити вам носа…

Егон вже аж труситься від люті. Коронат є більш виваженим. Він пильно вдивляється в Зельма. Битий батогами князь є втіленням погідного спокою. Під камзолом південного крою — кольчуга… На голові місюрка з кольчужною сіткою… Готувався? Так був упевнений в його, Короната, згоді?

— Що, — починає астеонець, — підлий зраднику… Тобі пришили вуха свині? Вони, здається, теж гострі, як і ті, що тобі відрізали у Зеліборі. Аби князь Фотін був живий, то отримав би винагороду. Шкода, що мене не було на тому видовиську.

— Пане Коронате, — співуче мовить супротивник, — за ті кілька літ, що ми не бачилися, я пізнав істину…

— Це де ж ти її пізнав, — хмикає Коронат, — коли сидів у Неззькій фортеці на ланцюгу? Чи коли стояв на ешафоті?

— Це теж були ступені до пізнання, — незворушно відповідає князь Чорногорський, що зве себе Повелителем, — а істина є в тому, що не кожна двонога істота, котра може говорити і ходить на двох ногах є розумною. Тому слова нерозумних істот турбують мене не більше, ніж собачий гавкіт. І, якщо така істота збіситься, подібно нерозумному псу, я її убиваю. Ти убив хвору людину, астеонський пес, яка силою духу набагато перевищувала тебе. Я говорю про Імператора Іркана, якого ти задушив шарфом… Здохни, скажений собако, нехай ваша нещасна країна знайде нарешті собі володаря, який принаймні не є ні катом, ні збоченцем.

Коронат вихоплює з піхов меча. Клинок наштовхується на вигнутий ельберійський меч супротивника. Друга пара вже почала двобій — Мечислав так описав всю ницість пана Егона, що той кинувся на ворога раніше за свого володаря.

Мовчки стоять в шику передні лави ельберійського війська. Вітер грає блакитним шовком корогви, яку тримає пан Ольг Лелег. Князь Данадільський думав, що давно позбувся палких почуттів, але нині тривожиться за своїх нерозважних вихованців, і правиця його лежить на грудях, тамуючи биття серця.

Рівною лавою стоять за ним данадільці. Брати Ставські заціпеніли в сідлах. Пан Вишенський має місце у першій лаві, але нині до нього притиснувся підліток в трохи завеликій на нього одежині. Видовжені очі Властислава не відриваються від вершника у блакитному.

Крила — праве і ліве — аж вигнулись дугами, аби краще бачити. Квітанці, як найбільш палкі особи, сперечаються між собою чи надовго вистачить «клятих моанців». Крук Квітанський, один з посвячених, нервово смикає себе за вус — поєдинок затягується… Зореслав Зелемінський стиха бурмоче славня до Бога Грому. Чорногорці застигли в бойовій готовності, а шестеро горян перед їхньою лавою час від часу підносять догори свої велетенські труби, і тоді над Предславським полем проноситься крик трембіт, жахливий на незвичній до подібних звуків рівнині. І нервово кусає вуста замісник воєводи Чорногори, пан Білозір Лелег, слідкуючи за ходом поєдинку. Воєвода ж Сіроманець Вовчур тим часом голосно закладається зі своїм приятелем Владияром Терничем кого прикінчать раніше — Короната чи Егона. І з тихим усміхом дивиться на двобій Непобор Сіллонський. Видовище здається корсару красивим, і він вже складає вірша про перемогу тепла над холодом і про кінець довгої зими. Те, що нині літо — не бентежить срібного, головне вірно підібрати образ.

Веданг з Егоном вже б’ються пішо — моанець надумав вистрелити з пістоля і поранив Мечиславового Відьмака. «Меч Ельберу» встиг зіскочити на землю і прихитрився стягнути й супротивника з коня. Тепер з-під їхніх мечів тільки летять іскри. А полем кружляють і кружляють два вершники, Вогнедан на чорному, а його ворог на білому коні, кружляють наче в страхітливому танку, і дзвін їхньої зброї бентежить серця воїнів обох сторін, відвиклих від таких видовисьок.

Це трапилося майже одночасно: тієї хвилини, коли вершник в блакитному зітнув вершника в сірому як безжальний час знищує черговий похмурий день своєю косою, впав Веданг, посковзнувшись на вологій траві Предславського поля, й пропустивши удар. Стиха охнула лава ведангців, залюблених у свого князя… Вогнедан здибив коня, рушаючи на поміч, але Мечислав уже зладнав сам. Він перекотився по землі, уникаючи смертельного удару, підхопився на ноги, і «Золота Троянда» розтяла чоло пану Егону, ніби підводячи багряну риску під оцим несамовитим двобоєм.

— Меч? — спитав Повелитель, зупиняючи поруч Татоша.

— Чортова вранішня роса, — відповів Веданг, півпритомно притуляючись до боку коня, — нею добре милуватися, але для битви вона є зайвою… Як вважаєш, милий брате?

Повелитель Ельберу миттю опинився на землі і встиг підтримати друга, котрий поволі хилився знову в оті росяні трави. Вогнедан підняв на руки свого відважного приятеля і пішов з ним до свого війська.

Ревище стало суцільним. Перекриваючи гамір, чорногорські трембіти ревнули сигнал до наступу. І в цю хвилину над полем виник з повітря «Сіллонелл».

Леаран нагадував велетенську срібну квітку. Він нісся з протяглим свистом над моанським військом, розгублені офіцери якого намагалися вирішити, що їм робити далі — наступати, оборонятись…. І тут прийшов страх.

Страхом цим була переповнена кожна клітинка тіл вояків у сірому. Вони самі не знали, чого вони боялися, як дитина не знає, чого вона боїться у темній кімнаті. Першими кинулися тікати шерегові, за ними — шляхетські загони. В табір, з боку болота, несподівано увірвалися воїни зелемінця Сереженя, довершуючи паніку.

А на полі тим часом коїлося щось надзвичайне. Чорногорські трембіти ревнули так, що у тих, хто стояв поруч, позакладало вуха… Їхній рев перекрили вигуки чорногорців: «Дана! Дана з нами!» Ряди данадільців та ведангців усі одночасно схилили коліно. Квітанці просто застигли на місці, наче вражені громом. З зелемінців мейдисти значили себе трикутником, а язичники переможно горлали: «Наша віра — права!» Навіть сіллонські срібні розхвилювалися, і в гамір вплелися їхні переливчасті голоси, що кричали: «Ліа ллурі лле Сіллон.»

Бо Леаран повернувся. Він плив низько, зовсім низько, аби всі бачили у відчинених дверцятах жіночу постать у вбранні, що мінилося сріблом.

Власт Вишенський затремтів у батькових обіймах, бо згадав раптом ніжний жіночий голос, котрий оповідав йому, маленькому, про Господиню Данаділу. Всі його біди раптово здалися хлопцеві незначними. Він бачить Богорівну Дану… Бачить Богиню. Отже дива трапляються не тільки в часи святого Мейді…

— Тату, — озвався Вишенський-молодший, — це прекрасно!

— Так, синку, — стиха мовив Всеслав.

— Може воно вже цвіте, — прошепотів Власт, — наше з вами деревце… І я даремне набив пажа Ластівку… Він мав рацію — я дійсно майже вмер…. Але ваш поранений син може одужати, тату…

А корабель зник, пройшовши над лавами. І дружно зітхнули сіллонці, провівши його очима. Навіть знаючи все про Леаран, вони піддалися загальним чарам.

Ще дві години військо Ельберу стояло в бойовому шику. Потім воєводи дозволили воїнам сісти. З ворожого боку примчав гонець від пана Рогволода — обоз моанців разом з табором в руках його загону. А Північні Ровти тікають предславським шляхом не розбираючи дороги. Полонені ж тільки й говорять про видиво з неба і язичницьку богиню.

Вогнедан сидів поміж чорногорцями і усміхався стиха. Мечислав лежав поруч, головою на колінах друга. Рана його була дуже важкою, та що нині було неможливим для Повелителя…. Рука Вогнедана спочивала на вологому чолі зціленого приятеля, а думка в голові була лише одна. Приємна така думка.

«Малинове вино не пролито на землю… Воно збережеться для роду…»

— Назви мене старим дурнем, синку, — прошепотів Ольг Лелег, котрий підійшов до Повелителя з корогвою Триглава і увіткнув в землю спис-держак, — ти зумів зробити це…

До Повелителя поволі сходилися його воєводи. Похмурий Сіроманець з понівеченим шрамом обличчям, пан Білозір, котрий мав сльози на очах, брати Ставські, що йшли обійнявшись так, як ходили колись двором проклятої школи, князь Лемпарт з незвично просвітленим лицем, Крук Вигорич зі своїм замісником паном Явором Сомком, котрі трохи шкодували, що не довелося помахати шабельками, пан Грозан з Ведангу, який одразу кинувся до непритомного Мечислава і полегшено зітхнув, коли Повелитель мовив, що небезпеки немає.

— Те, що почалося на Збраславському полі, - стиха мовив Повелитель, — закінчилося тут. Хай славиться…

— Наш Ельбер, — мовили всі, а посвячені в таємницю мали на увазі не тільки землю, яка пестила нині їхні обличчя теплим вітром. Бо не жити землі без її народу…Якщо на ній поселяться чужинці — це вже буде інша земля хоч і з колишньою назвою.

«Але ж ми створені одне для одного, синку, — прошелестів теплий вітер в гостре Вогнеданове вушко, — створені, бо твої пращури, прибувши сюди, відчули нас… Ми — Боги цього теплого куточка зеленого світу… Ми його земля і вода, сонце і грім за хмарами. Ми прийняли вас як рідних, діти зорі Сіллон. І ви виправдали довіру, зробивши сильнішими дітей цієї землі.»

— Моє любе паньство, — сказав Повелитель, — сьогодні у нас перша посвята дитини, народженої майже рік тому на Збраславському полі. А ім’я їй даватимемо у Боговладі. Нехай ще не виведені стіни палацу — проведемо коронацію на руїнах замку завойовників. Тільки не думайте, що все закінчилося — дитя ще завдасть нам клопоту.

— Авжеж, — хмикнув князь Данадільський, — я цього певен.

«Але ж це будуть таки власні клопоти, любий, — прошепотів теплий вітер до Вогнедана, — клопоти правителя Незалежної Держави»

Розділ тринадцятий

Місяць у повні

Місяць у повні:

Діти народилися

Десь і сьогодні…

Три рядки записано у нотатнику Повелителя. Сохне на блюдечку старовинний пензлик…

Вогнедан милується Місяцем… Місяцем у повні. Щемливий запах квітучих яблунь просочується до вікна палацу.

Його син має прийти на світ на світанку… На світанку Великого Дня, Дня Ярого Сонця… Принаймні, так мовила Вербена, котра наглядає за тим, як дружина Повелителя народжує спадкоємця Ельберу Прекрасного.

Син Зимового Сонця стежить очима за Місяцем у безхмарному небі. Місячний повень на Великдень — на добро. Принаймні, так говорять у Квітані.

Краса і гармонія… Не так її й багато у знаному світі…

Час спливає, мов струмок… У такі хвилини Вогнедан є зовсім беззахисним, злившись відчуттями з красою цього зеленого світу.

Тому лежить біля порога розумний пард Верен, відважний тілоохоронець володаря, і час від часу нашорошує вуха й поводить великою головою.

Врешті отямлюється Повелитель від солодкого забуття, яке дозволяє собі не так уже й часто. Відходить від розчинених дверей, що ведуть на терасу до столику, на якому горить трисвічник, лежить нотатничок, та розкладені приналежності для письма.

Нотатничок цей подарувала йому опісля Збраславської битви люба Вишенька, замовивши його у найкращого майстра Боговлади. Огорнений він дорогою тканиною, на якій Вишенька вигаптувала знак Триглаву.

Не звик Вогнедан записувати нічого, окрім віршів, які можна було зоставляти на окремих листках, як у давнину. Тож минуло вже шість літ, а записник ще не заповнено до кінця.

Шість літ волі для Ельберу… Невже проминуло шість літ?

Так, ось на першій сторінці нотатничка дата Збраславської битви. Під нею Вогнедан написав два слова: «Не помилився».

Не помилився його батько, князь Воїн Ведангський, коли побачив у видінні початок змагань за волю. Двадцять літ і три роки від його загибелі та народження його дітей.

Нижче — ще один напис: «Предслава. Богоявлення…»

Без пояснень… Таке не довіряють паперу…

Наступний запис: «Воля і сваволя — світло і тьма»

Вогнедан починає пригадувати… І пам’ять розгортає перед ним заповнений військом майдан біля Предславської ратуші. Поміст — його звели за одну ніч — застелено килимами. Гарнесенькими килимами зелемінської роботи. Повелитель має йти по тих килимах разом зі своїм почтом. Біля сходинок акуратно, на купку, складені корогви Коронатового війська, які моанці розгубили, втікаючи.

А корогви Ельберу мають у повітрі, наче крила різнобарвних птахів…

«Крила, — крутиться у Вогнедана в голові знайома мелодія, — здіймали птахи в надвечір’ї… В кігтях несли жалі жарин осінніх….»

Що він тоді говорив? Проголосив незалежність країни… Вперше. Опісля Збраславу вони з Ольгом вирішили не поспішати, вичекати… Тоді він ризикнув здобути Силу Триглаву… Тоді ще потрібно було, аби його мали за честолюбця, котрий міриться на трон Моани.

Опісля Предслави вичікувати було нічого. Ольг передбачав три роки спокою — минуло п’ять літ… Відносно спокійних, авжеж. Хіба що не було битви в чистому полі, а так вистачало всякого.

А ще він говорив тоді, з помосту вкритого килимами, що воля не є сваволею. Що вміння коритись керманичу є одним з проявів волі. Що всі вони, його воїни, його шляхта, його знать мають донести ці слова до всього Ельберу. І що ріжниця між волею та сваволею як між світлом і тьмою.

Мудра була промова, та трохи не до часу… Гуляння біля Предслави, на полі, що так і не стало полем крові, перейшло в якийсь шалений карнавал, хоча до Рівнодення ще було далеченько. Біля вогнищ танцювали впереміжку люди і дивні його війська, вкупі з міщанами Предслави. Навіть срібних захопила ця веремія, і вони кружляли, дзвінко сміючись, разом з усіма. Там грала флейта, тут сопілочка, ще десь — чорногорська гітара, або скрипка — улюблений інструмент квітанців. І час від часу ревли трембіти, змушуючи здригатися землю і небо.

Крук Квітанський плакав. Вогнедан наштовхнувся на нього, коли йшов з Мечиславом поміж вогнищ, відповідаючи на привітання. Колишній сотник «Зарубка» оплакував свій загиблий рід, ні на що не звертаючи уваги і нікого не соромлячись.

А потім була дорога до Боговлади, встелена квітами й вітаннями… Натовпи понад дорогою… Гірлянди з квітів на шиях його чорногорської варти…

В ті дні він нарешті повірив — сталося. Те, що буде далі — судьба.

Наступний запис: «Клейноди: Корона, Меч, Корогва».

Це був один з проявів судьби… Поки Повелитель стояв під Предславою з військом, його начільник оборони Боговлади, милий пан Мирослав Іровит, смертельно ображений тим, що його залогу не взяли на битву, а зоставили стерегти полонених моанців, котрі руйнували збудований їхніми предками Боговладський замок, продовжував насміхатися над своїми підневільними працівниками. Коли жарт з мотузочками для круглих вух вже приївся, пан Іровит вигадав нову насмішку — він поділив бранців на загони, при чому один загін був з самої шляхти. Над солдатиками приставив наглядати моанських же полонених дворян, а над шляхетським загоном призначив керувати шерегових.

Вогнедан всміхається, згадавши, як вичортував пана Іровита за оці його досліди. Полонені пересварилися між собою трохи не першого ж дня. Бідолашні солдатики «били чолом» до пана Мирослава, аби за ними наглядали вояки-ельберійці, як то й було раніше. Пояснювали вони це бажання тим, що вже трохи відвикли отримувати «в зуби» від своїх панів офіцерів і краще працюватимуть під наглядом ворожих воїнів. Дворянське ж ополчення, як називав його, сміючись, пан Іровит, спершу збунтувалося, але нові командири швидко навели лад все тим же старим добрим шляхом биття по морді. А пан Мирослав оголосив, що ті з бранців-солдат, котрі добре працюватимуть, будуть винагороджуватися кількома днями командування над «дворянським ополченням», а дворяни-полонені за такі ж заслуги будуть командувати над солдатськими загонами Робота пішла вдвічі швидше, ніж було до того, і пан Іровит щиро дивувався, чого це на нього сердиться обожнюваний ним Повелитель.

— Годую я полонених добре, — виправдовувався пан Мирослав, — мої хлопці нікого й пальцем не зачепили, навіть отого поганця графа Страгійського, котрий аж піниться, коли побачить ельфа. А їхні стосунки — то їхня справа. Працюють же, подивіться — аж гай гуде.

От якраз під час отакої ретельної праці один дуже старанний солдатик, розбираючи рештки фундаменту, провалився в якусь яму і зламав ногу. Пан Іровит відправив постраждалого до шпиталю, а сам наказав своїм воїнам розкопати хід, бо поранений моанець стверджував, що внизу є якісь катакомби.

Старе місто стояло на острові, котрий був поритий підземними ходами природного походження. Деякі з них були пристосовані під каналізацію, а розташування всіх ходів нині не знав ніхто. Пан Іровит з воїнами почали досліджувати хід і дуже швидко вперлися в старовинні дубові двері, що перекривали коридор з вапняку.

Майстер-точильник з Вишневого передмістя зумів відчинити досить складні замки і перед ошелешеним Іровитом постала печера, переповнена дорогоцінними речами.

Посередині печери, як то оповідав опісля Іровит, на кам’яному столику з різьбою стояли дві великі дубові шкатулі, очевидно підібрані за візерунком. На одній з них зображено було дві руни Перемоги в оточенні дубового листя, на другій — руну, що означала «Рідний Дім» і гілку вишні. А біля столика лежав ницьма мрець, пронизаний наскрізь старовинним ельберійським мечем.

Меч так і лишився в тілі загиблого, з чого пан Мирослав зробив висновок, що це було самогубство. Йому не треба було дивитись в лице мертвого, тіло якого муміфікувалося за дві сотні літ. Як і всі освічені ельберійці, Іровит читав Безіменний Сувій, який закінчувався припущенням, що Воїслав Ведангський, опісля своєї страшної помсти, приніс до підземної скарбниці клейноди Ельберу, відібрані ним у воєводи Ріміна, і там кинувся на меч.

Як тільки Вогнедан повернувся до Боговлади, пан Іровит найпоштивіше доповів про знахідку і завдяки тому отримав лише легенький докір за досліди над бранцями. Бо Повелитель пам’ятав цю печеру… І те, як в тому житті палацова варта перенесла до неї державну скарбницю… І те, як катували його підданих і його самого, аби вони виказали, де приховані скарби Ельберу, про які так багато чули варвари… І про те, як князь Вартислав Ведангський, подивившись на наготовану для нього палю, сказав своїм переливчастим голосом чистокровного, що краще йому раз відмучитися і померти, чим побачити витвори мистецтва зі скарбниці в лапах нерозумних мавп. І про те, як вони помирали в муках, останні захисники Боговлади, а Вогнедан Ельберійський, замкнений у клітці на тій же площі, де стояли палі з конаючими, благав у Богів чи-то смерти, чи-то божевілля.

Скарбницю шукали добру сотню літ. Пошуки припинилися лише з наданням Пардам Данадільського намісництва. Намісники знали, що знайдений скарб дістанеться Чоррінам, і тому навіть не намагалися шукати. Навіть Ольг Лелег не знав, де знаходиться печера. А він, Вогнедан Пард, міг згадати де той хід був тоді, але не знав, де він нині. Забагато змінилося у Старому Місті за двісті літ.

Печеру дивом не знайшли під час будування замку, адже вона опинилася під його господарчим крилом. В старих сувоях говорилося, що моанці копалися в руїнах палацу десяток літ, аж доки на його місці не виріс замок. І теж не знайшли. Мана? Можливо… Вогнедан не міг згадати, чи накладав хтось з тодішніх волхвів ману на криївку… Можливо, це було зроблено вже пізніше, кимось з загону Воїслава.

В скриньках на кам’яному столі був попіл від поховальних вогнищ. На цей попіл перетворилося тодішнє явне тіло нинішнього Вогнедана Парда, і тіло його дружини, незрівняної войовниці Дани Лелег. На скриньці з рунами Перемоги лежав сріблястий обруч-оберег з великим каменем, схожим на сапфір посередині, і довгий меч у чорних піхвах, помережаний рунними закляттями. Другу скриньку вкривав вибляклий шовк з рештками золотого гаптування. В одному місці його було забруднено бурими плямами.

Тіло Воїслава не наважилися прибрати з криївки. Лише накрили гаптованою скатертиною. Вогнедан прийшов до скарбниці з родом і вищою знаттю. Мечислав тремтів, наче деревце під вітром, дивлячись на біле полотно. Повелитель схилив коліно і підняв обруса.

Зжовкла шкіра обтягнула правильні різьблені риси… Назавжди заплющені очі… Чорне шовковисте волосся Ведангів…

Меч у грудях… Вогнедан пам’ятав цього меча… Він називався «Язик Дракона»… Тоді любили давати витворній зброї вишукані імена. Клинок князя Данадільського, принца Ельберу, мав назву «Пелюстка вогню». А меч, який лежав на скрині, назви не мав. Він звався просто — Державним.

Вогнедан підвівся і зустрів погляд знайомих очей з багряним вогнем в глибині.

— Милий брате, — вимовив, — ти виконав свою обіцянку. Коли я помирав у тебе на руках, ти присягнув, що вирвеш з рук гієн клейноди Краю. І ти це зробив… Страшною ціною для власного духу. Нині я маю і клейноди і друга, що сам є найдорогоціннішим клейнодом.

Вишенька, спокійна і похмура, не відводила очей від скриньки, вкритої корогвою. Вогнедан обійняв її і раптом згадав тодішню Дану Лелег, веселу й насмішкувату горянку, від язичка якої часом діставалося витонченій знаті Боговлади.

— Ті часи минули, — мовив стиха, — тоді ми ступили у тьму, нині настав світанок. Віддамо ж належне минулому. Я наказую урядити краду для Воїслава Ведангського. Його тіло очікувало на неї майже двісті літ. І наказую зробити гробки для Повелителя з жоною та їхнього друга на Боговладському цвинтарі, аби кожен міг вшанувати їхню пам’ять. Клейноди Краю знайшлися вчасно — скоро новий Повелитель має приймати вінець. Щодо скарбниці, то вона займе належне місце у новозбудованому палаці.

Так і сталося… Ось, на столику, старовинне приладдя для письма, роботи тодішніх боговладських майстрів. Візерунок на лакованій шкатулі зображує ящера в язиках полум’я. В скарбниці було і кілька скринь з золотими монетами — золото для них видобувалося у Чорногорі, і пан Ольг знав де приховані родовища, які Парди протягом десятків літ безнадійного змагу з двома Імперіями встигли замаскувати. Але найбільше в скарбниці було виробів з золота та шляхетних каменів… Мистецьких виробів, які тодішні моанці причепили б до брудних кожухів, або переплавили б на золоті зливки, вийнявши камені…

Повелитель дивиться на свою лівицю. На тонкому пальці музики — перстеник-печатка. Колись він належав Повелителю Святославу… Батькові того Вогнедана, яким був колись він, Вогнедан Пард. Цією печаткою новий Повелитель зараз стверджує укази. А над його робочим столом — малювання на потемнілому від часу шовку: юний син Святослава підніс флейту до вуст. Принц Зі Столиці… Вогнедан Пард іноді заздрить йому — князь Данадільський давніх часів, принаймні, мав чисте, не скаламучене дитинство та прозору, сповнену кохання та ніжності, юність. Опісля йому довелося віддати за це страшну ціну, пройти через полон і муки, втратити не владу навіть — померти, полишивши живу землю свого Краю на розтерзання ворогу.

І все-таки Вогнедан-переможець вважає, що в тому його житті було більше світла, аніж в теперішньому… Принаймні — спочатку.

Наступний запис у нотатнику: «Запрошення для князя Непобора… Сіяна чи Мева?… Молодий Вигорич»

Князь Непобор отримав окреме запрошення на церемонію увінчання Повелителя прадавнім оберегом. Палацу, щоправда, ще не існувало, не було вже і замку. Що не завадило запрошеним боговладцям зійтися до Старого Міста юрмами. Знову був поміст, зведений нашвидкуруч, поруч — щогла для корогви. Корогва ця мала потім повівати над Палацом Повелителів. А ось і начерк запрошення:

«Що, бувши дитям,

Обіцяв,

Те сповнилось нині

Хай сяє Сіллон, мов клейнод,

Нашій світлій хвилині…

Пана Непобора Ллєга, князя Сіллонського, Вогнедан, Повелитель, запрошує, аби відзначити початок свого правління у вільному Ельбері.»

Пан Непобор Ллєг мав прибути на свято з родичами…І привезти для подальшого знайомства наречену молодого Вигорича. Бідолашний Вовчик, що виріс на Вовка, був щиро упевнений, що покохав на все життя панну Меву Ллєг. Вогнедану довелося мати довгу розмову з князем Сіллону — відважний корсар зовсім не розумівся на людях і не знав, що легке залицяння, прийняте у дивних, часто сприймається кругловухими занадто серйозно. Мева, пожартувавши з нареченого, була й не проти продовжити з ним знайомство, час від часу міняючись місцями з Сіяною. Але Вовк Вигорич, дізнавшись, що на Сіллоні з ним говорила зовсім інша дівчина, засумував і гірко докоряв Меві, яка була щиро розгублена і не могла зрозуміти, на що ображається юнак — адже вона зовсім не проти з ним спілкуватися.

Зрештою, князь Непобор таки змушений був пообіцяти, що віддасть за княжича Квітанського саме Сіяну Ллєг. Заручини призначено було через два роки, з огляду на занадто юний вік обох закоханих. Квітанець дуже швидко навчився писати ніжні листи в ельфійському густі, які і надсилав коханій на Сіллон.

А ось поруч з прізвищем Вигорича коротка помітка: «Взяти Терна Лелега знову на службу»

Терночок, котрий мав тоді майже п’ятнадцять літ і приймав участь у Збраславській битві, міг би розпочати службу у загоні пана Іровита. Та підліток з похмурими терновими очима попрохав Повелителя, аби той дозволив йому відслужити належний строк пажем, а тоді — вістовим. Вогнедан тоді погодився. Він любив Терна Лелега і звик до нього. Призначив його старшим над своєю хлоп’ячою командою.

Такі ріжні були тоді його пажі… Ніжне ельфеня Птаха, чутливе, з завдатками ясновидця, яке зуміло роздивитися у нього над головою холодний вогонь Сили Триглаву. Розважливий квітанець Світлян Ластівка… Замкнений і озлоблений колишній джура чоррів Власт Вишенський… І нарешті — Терн Лелег…

Світлян з Властом на той час примирились. Якось Світлян з’їздив навідати рідних до свого новозбудованого хутора і повернувся ледь очманілим. Його батьки прийняли за сина Світлянового брата у перших. Батька цього хлопця повісили моанці за те, що підбивав до непокори новоспечених реєстрових кріпаків, мати померла, а самого Зоряна, так бо звали хлопця, зробили примусовиком.

Світлян оповів про це пажам, і вперше по-доброму спитав у Власта, чи не пам’ятає він джуру Ластівку.

— Був у нас один кругловухий, — буркнув Власт, — тільки його записали Ластівкіним. Так моанцям було легше вимовляти.

— Знаєш, Власте, — сумно мовив Світлян, — ти мене вибач… Я дурнем був, що кривдив тебе.

Властислав щось пирхнув у відповідь, але лід між недругами розтанув. А потім з’явилося і щось схоже на дружбу. Вогнедану часом думалося з легким сумом, що його пажі — це маленький Ельбер з його бідами й радощами… Дивні, якщо їх не загартовувати, стають занадто ніжними й витонченими, а біди роблять їх лихими. Люди, змінені й незмінені, мають палкі душі і дуже швидко переходять від зненависті до любові. І все це нині росте від одного кореня… Від кореня дички, на яку привили солодкий плід.

А ось коротко розписана церемонія коронації. Повелитель складав її сам, бо ця коронація мала бути особливою… Перша, опісля двохсот літ моанського панування.

Благословляв його стати покровителем живої землі Ельберу волхв Богун, один з корсарських волхвів-воїнів. Присягу Вогнедан віднайшов у Безіменному Сувої. Голос його, завдяки Силі Триглаву, віддавався у розумі всіх присутніх на забитій людьми та дивними площі

— Духом цієї Землі присягаю, — наче чув він свій голос з протяглою данадільською вимовою. — я — Меч, я — Оборона Краю… Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!

Мечислав говорив потім, що бачив сльози на очах всіх без винятку. А коли стяг з Триглавом Головний Хорунжий прикріпив до мотуза на щоглі, і почав поволі підтягати вгору, корогви провінцій, пошарпані у битві, забризкані кров’ю прапороносців, поволі схилилися перед стягом Держави.

Вінець Ельберу… Вогнедан схилив коліно перед корогвою, і сіллонець урочисто вдягнув на нього оберег. І тоді трапилося ще одне диво, не записане в сувоях і тому неочікуване. Камінь корони спалахнув так, що чорногорські вартові довкола помосту одрухово заплющили очі. Повелитель поволі звівся на ноги в сяйві холодного вогню і тоді, отямившись від несподіванки, з чотирьох кутів майдану ревнули трембіти, перекриваючи «Хай славиться!», вигукнуте одразу тисячами людей.

Меча підносив йому Веданг. Незмінний і вірний зброєносець. Дана, котра спостерігала дійство з рядів шляхти, говорила потім, що все це було неймовірно красиво. «Моанці з Персикового, — додала вона, — стікали отрутою, немов змії».

Вогнедан мимоволі усміхається, згадуючи отих «моанців з Персикового». Зараз йому смішно, а отой перший рік, одразу опісля коронації, було не до сміху. «Маленька Моана» була цікавим збіговиськом зайд, Мечислав мовив про них якось, що вони є неляканими. І дійсно — якщо в інших провінціях час від часу спалахували якісь заворушення, якщо поміщики-моанці вважали своїх селян рабами і так до них і ставилися, якщо дженджики Дубна чи Зелібору остерігалися опришків, а бути моанцем у Квітані було небезпечним навіть за відносно спокійних часів, то у південному Данаділі зайди розкошували спокоєм і щиро вважали, що так воно є і має бути скрізь.

Тому боговладські моанці були дуже зарозумілі і нахабні. Вогнедан почав поскромлювати їх ще тоді, коли повернувся з Неззу. Він недолюблював це передмістя, воно платило йому тим же. Достатньо сказати, що, коли князь Чорногори опісля зеліборських тортур був на порозі смерти, Персикове передмістя влаштувало гуляння перед очима заціпенілої від горя Боговлади. Саме тоді, на Персиковому мосту, дивлячись на вогні феєрверків, Ростислав Орлик поправив біля пояса белатську шпагу і вирушив убивати.

В Маленькій Моані населення ділилося на три частини. Першою було моанське дворянство, котре проводило на теплому Півдні зиму. Багато з них, маючи на Півночі маєтки, проживали тут постійно. Другою — столичні книжники та вчені, котрі або відпочивали тут, або відбували почесне заслання. І, нарешті, третьою — дженджики місцевого розливу, з ушляхетненими прізвищами і пихою, що навіть перевищувала гонор зайд.

Вся ця зграя, як говорив про них Веданг, їла хліб Ельберу, їздила лікуватися на чорногорські води, зневажала найнятих челядинців за вимову й зовнішність і з неприхованою огидою дивилася на гостровуху данадільську знать, котра не бажала з ними спілкуватися.

Раз на рік намісники влаштовували спільні бали для знаті з обох народів, і на тому мирне спілкування шляхти між собою і закінчувалося. Двобої між гостровухими і «персиками» були чимось звичайним. Книжники на поєдинки не виходили, але намагалися всіляко довести тупість та дурість боговладців як гостровухих так і кругловухих. Саме тут, дивлячись на тихі води Дани, моанський книжник Азін написав цілий трактат про ознаки виродження у хетанців, а ще один достойний моанець Даол Репсін склав отой славетний Звід-Літопис, по якому Вогнедана навчали історії в школі чоррів.

Взагалі, багато письменників і моанських, і моанськомовних вподобали Боговладу. Вони не шкодували гарних слів її садам, будиночкам і дворикам, вони оспівували величну ріку, котра омивала древнє місто, але в їхніх творах про Боговладу та Моахетанг не було хетанців. В крайньому випадку десь там, на задньому плані, з’являвся селюк, або челядинець, що говорив ламаною мовою якісь смішні дурниці.

Деякі вшляхетнені хетанці приїздили сюди на схилі літ, аби бути похованими на Боговладському цвинтарі. Тут була могила Адеона Димка, котрий написав славетного «Принца Ішторну» та «Ватейлянку». Сюди привезли з Моани тіло знаменитого Льоса Косавіна, якого відмовилися ховати моанські священики…

Вогнедан ставився до цих своїх земляків з жалем. Щодо Димка йому було все зрозуміло — описуючи чужі та загадкові краї, пан Адеон намагався втекти душею з остогидлої йому Імперії. Хоча навряд чи йому краще жилося б в Ішторні — Орден заборонив переклад його книг і засудив їх на спалення.

А щодо Льоса Косавіна, то цей митець завжди був для Вогнедана загадкою. Ніхто не знав як слід його життєпису. Юність його співпадала з повстанням Дубового, того самого, в якому приймав участь княжич Вітер Пард, брат Вогнеданового прадіда. Саме прізвище Коса, або Косава, а чи Косач були досить розповсюдженими серед селянства та дрібної шляхти Ведангу і північного Данаділу. Сам Косавін виринув уже опісля повстання в Моані, яко імперський чиновник. Тоді ж і почав писати свої жахливі оповідки, якими нині захоплювалися всі освічені моанці.

Тлом для своїх оповідей Косавін завжди обирав Моахетанг. Дія його роману «Упир» розгорталася в Чорногорі часів відчайдушної боротьби князя Влада Парда проти обох Імперій. Риси Влада надано головному героєві — злобному упиреві, який харчувався кров’ю невинних дівчат. Опис замку Влада було змальовано з Високого Замку, тільки саму будівлю перенесено вглиб Чорногори на якийсь неймовірний верх. Помічників у Влада-упиря, які й займалися викраденнями невинних моанських дівиць було троє, один з них мав прикметну зовнішність Веданга — чорні очі з багряним вогнем, другого було змальовано тендітним загадковим синьооким красенем, а третій був сином кровопивці від вкраденої дівчини, якого сам же Влад і зробив упирем.

Вогнедан свого часу, прочитавши оце довго обурювався, а потім ще довше сміявся. Трійцею упирів клятий Косавін змалював його предків — Воїрада Ведангського, Світляна-Мстислава Саламандра та онука, а не сина князя Влада, юного княжича Чорногори Владигора Парда, який, однак, ніколи не був напівкровним. Саме з легкої руки пана Косавіна Чорногора стала в уяві моанців притулком для ріжної нечисті. В «Страшній помсті» Косавін переказував квітанську оповідку часів Другого Повстання про те, як розбійник всиновив сина свого ворога-шляхтича, виховав хлопчину розбійником, а тоді влаштував так, що батько сам видав на сина смертний вирок. Дія «Княжої ночі» відбувалася у Веданзі, біля озера Сіллур, а оповідалося у повісті про те, як двоє необережних закоханців, не зваживши на попередження священика, розбудили сплячого в озерних водах Дракона Сіллура.

Пан Косавін, як зробив висновок Вогнедан, був досить добре обізнаний з справжньою історією Ельберу та його забороненими книгами-сувоями, з яких він і черпав сюжети для своїх жахливих оповідок. Данадільська знать вважала письменника зрадником і падлюкою, але Вогнедану чомусь здавалося, що це не зовсім так. Всі оті гостровухі упирі, чудовиська, страхіття мали більш шляхетний вигляд і розум, аніж ті, хто на них полював. Жменя рідної землі, яку завжди носив на серці Влад-упир, і яка надавала йому чародійну силу, була чудовим образом, якого не міг вигадати ненависник Півдня. Хтозна, що коїлося в змученій душі отого пана Косавіна. Хто з його рідних загинув у повстанні? Звідки йому були відомі легенди Квітану? Словом, великий моанський письменник і досі очікував на дослідників свого духу, а його тіло було поховане поруч з могилою Адеона Димка якимось сільським священиком, котрий не злякався немилості церковного начальства..

І от тепер вся «персикова» моанська шляхта і книжні люди раптово опинилися за кордоном своєї країни. Збраславську битву вони сприйняли за простий бунт, щоправда найрозумніші виїхали ще раніше, після одужання Вогнедана, коли розлючені ремісники Боговлади раптом перестали розуміти моанську мову. Предславську битву ті панки, що залишилися, взагалі не помітили. І лише коронація Вогнедана Чорногорського на Повелителя Ельберу раптово відкрила цим добрим людям очі.

До Повелителя прийшла ціла депутація від книжних людей, які благали його не робити вітчизні зла. Вогнедан дивився на них з усміхом, він був уже настільки далеким від того, щоб називати Моанію вітчизною, а чи про неї дбати, що навіть одразу не втямив у чому річ. Голова депутації, бородатий книжник-учений обізвав його варваром, котрий хоче відірвати хетанців від культурних здобутків великої країни. Вогнедан тоді спитав його ввічливо, що шановний пан книжник має на увазі під культурними здобутками. Книги? Науку? А може кріпацтво, батоги і дибу, чого зроду не було у «варварському» Ельбері, до того, як його захопили моанці…

Книжник Вогнедана не зрозумів. Не зрозумів якнайщирішим чином. Сам Повелитель доволі таки довго виковував в собі оту холодну лють, яка могла виникнути в душі ельфа лише тоді, коли він не вважав своїх ворогів за розумних істот. А оцей старенький моанець, котрий все життя займався наукою, не вважав за розумних істот людей, котрі працювали на полях Данаділу та виноградниках Чорногори. Не вважав собі за рівню його, Вогнеданову, шляхту Збраславського поля… І цей чоловік ще був не з найгірших. Такий собі освічений мураха, що віддалився до провінції опісля довгих років викладання у Моанському університеті.

Словом, Персикове передмістя кілька днів гуло, як розтривожений вулик. Догомонілися до того, що кільканадцять моанських шляхтичів вирішили пожертвувати собою, але знищити ворога вітчизни. Тим більше, що Вогнедан зазвичай або ходив по місту пішки у супроводі Верена, або проїздив вулицями верхи на Татоші, все з тим же вірним Вереном, котрий біг поруч.

Вогнедан і досі з задоволенням згадує, що він тоді зробив з «персиками». Це, звісно, було нечесно… Мало того — це було некрасиво… Про підготовку замаху він знав все — серед змовників був один моанець, який працював на Ольга. Такий собі непримітний пан Тархом Нітін, який починав зв’язковим Князя Тіней ще за часів повстання Влотка, в якому загинув князь Воїн Ведангський. Зазвичай «тіні» так довго не живуть, але пана Нітіна, як і Білозіра Лелега рятувала зовнішність північанина.

Так от оцей пан Тархом і вивів змовників на чисту воду. Панків взяли просто зі зброєю в руках, так, що сумніву в їхніх намірах не залишалося. Веданг, якого боговладські моанці чогось боялися найбільше, розпитав кожного якнайзловіснішим голосом, а пан Ростислав Орлик записав усі ті зізнання яко правник. Змовники здали не тільки одне одного, але й майже всю шляхту передмістя, а також священика, котрий благословив їх на подвиг. По тому Вогнедан урядив над панками прилюдне судилище. Його любі боговладці, котрі сприймали його удаваний гнів за справжній, трохи не вчинили над «персиками» самосуд. Але правитель зупинив розправу і оголосив свій вирок: висікти винних у замаху на його життя різками і вигнати з Ельберу геть вкупі з родинами і співучасниками, згаданими у їхніх показаннях.

Ніяк інакше молодий правитель не міг розтяти оцей нарив на тілі його столиці. Просто вигнати з країни геть ні в чому не повинних людей було якось… не по-ельберійськи. Але й терпіти у себе під боком «персиків» Вогнедан не бажав, бо вони псували йому красу та гармонію відновленої Боговлади. Спроби продавати спорожнілі будинки в дільниці ельберійцям не мали успіху: «персики» насмілювалися не тільки псувати майно нових сусідів, але й зводити на них руку… Тож справа зі змовою виникла якраз до речі. Якби її не було, то її потрібно було б вигадати. Різок панкам дали рівно стільки, щоб вони відчули себе якщо не винними, то, принаймні, зганьбленими. А тоді дали змогу зібратися і повезли з родинами і співчуваючими до північного кордону.

Опісля цієї історії Персикове передмістя спорожніло настільки, щоб в ньому могли селитися добрі люди. Решта моанців — в основному книжники та відставні чиновники — принишкли так, що їх не було ні видно, ні чути. Боговлада знову стала столицею Ельберу з невеличкою домішкою іноземщини, як то й годиться у великих торгових містах.

Вогнедан крутить головою і усміхається знову… Однак… Думає він зараз про що завгодно, але не про Вишеньку, котра народжує дитя. Відволікає себе, щоб не хвилюватися. Пологи почалися трохи раніше, і він не встиг зібрати рід на родини. Лише Дана з Мечиславом та маленьким Воїном прибули з Гнізда Драконів завдяки здібностям сестрички.

Вишенька… Його ревнива Вишенька. Вона ревнувала його навіть до пані Ели Гросатіної… А вже, коли у Боговладі поселилася колишня імператриця Альдона, юна дружина правителя втратила сон і спокій.

Пані Альдону загін Рогволода Сереженя знайшов у моанському таборі під Предславою, в наметі пана Короната. Бідолашну жінку було жорстоко побито, зґвалтовано і зоставлено зв’язаною під охороною астеонських вартових. Коли Рогволод увірвався до намету, пані Імператриця подивилася напівпритомними очима на красеня-ельфа і спитала здивовано: «Невже розумнику Зельму вдалося зробити з цим мужоложцем Коронатом те, що він зробив зі мною?»

Колишній чорра Зелемінського полку закохався в свою полонянку за один цей вислів, який він зо смаком повторював потім усім бажаючим його слухати. Опікуватися цінною заручницею взявся пан Ольг Лелег, котрий призначив охоронцем ясної пані свого сина Білозіра і наказав відправити її до Боговлади.

У Боговладі колишня Імператриця прожила майже рік, тривожачи серце Вишеньки. Вогнедан ніяк не міг заспокоїти свою юну дружину. Навіть чутки про те, що пан Білозір «не вилазить з ліжка пані Альдони» не допомогли — Вишенька відмовлялася вірити тим чуткам з жахом очікуючи звісток про зраду коханого.

Повелитель відчував себе винним, адже дружина не довіряла йому через його минуле життя, а також через його почуття до неї, яскраві, але холоднуваті, наче сяйво зорі Сіллон. Тим більше, що поруч Мечислав з Даною наче горіли на одному вогні, з кожним днем наче все більше закохуючись. Однак, не спілкуватися з пані Альдоною зовсім не міг — адже вона була цінною спільницею в перемовинах з Великою Моанією…

О, так, моанці принизилися до перемовин з хетанським бидлом… За рік кривавої бійні на теренах Імперії, коли ніякої влади у велетенській країні не було зовсім, по дорогам розплодилися злодюги та всякі гулящі люди, в Моані розбишаки з Дівочого Лісу пограбували спустілий імператорський палац, раптово повстали, здавалося назавжди впокорені моозці та срегійці, вимагаючи незалежності, перелякана шляхта запрагнула твердої руки і сильного Імператора.

Таким і став дуже віддалений родич котроїсь з дружин Корога Першого. Вогнедана більше цікавило те, що новий володар Моанії мав прізвище Рімін, тобто походив з роду воєводи, який колись захопив Боговладу. Володарювати він почав під ім’ям Корога Другого, а зватися Чоррін-Рімін. Ольг пророкував, що через десяток років прізвище Рімін зникне з імператорської печатки. Яструби, хоча б духовно, а зостануться на троні.

Оцей новий володар Моанії сяк-так навівши в країні лад, наставивши на перехрестях шибениць, а на площах ешафотів, зволив згадати про Моахетанг. Взагалі-то моанці ще не знали, що їм робити зі знахабнілою провінцією — чи-то іти ще раз війною, чи-то зробити вигляд, ніби такої взагалі не існує. Але ж новоспеченому Чорріну потрібна була Імператриця. Мудрі радники підказали Імператору, що одруження з вдовою попередника укріпить його права на владу.

Вогнедан знав, що Альдона не проти спробувати зіграти в ті самі шахи вдруге. В Ішторні її не очікувало нічого приємного — вона була одною з восьми принцес, і мала б скніти у бідності, або йти до монастиря. Звичайно, вельможній пані куди приємніше було б грати з певним вельможею з Півдня, аніж з паном Ріміним, котрий нагадував постаттю гарбуз. Але, якщо її синьоокий приятель трохи збожеволів і вирішив правити самостійно, то Альдона була згодна і на Корога Другого, сподіваючись його вкоськати своїм тілом і вродою. Ну, і нарешті вона матиме спадкоємця трону, бо пан Рімін давно втратив лік своїм байстрятам.

Вогнедан з Ольгом під оці перемовини встругнули ще один жарт панам моанцям. Повелитель Ельберу, прийнявши посланництво, поставив умовою видачі Альдони звільнення тих ельберійців, які страждали на копальнях та галерах «за волю Краю». Вираз обличчя посланника Вогнедан пам’ятає і досі. Імператор, намагаючись виказати зневагу, прислав до Боговлади чиновника, такого собі трошки зарозумілого чоловічка з рисами південця. А Вогнедан таки не втримався від свого звичаю розмовляти з моанцями через товмача, хоча Ольг умовляв його не робити цього хоча б задля отих кількох тисяч в’язнів. Та ще й протримав посланника хвилин з десять у порожній залі з єдиним кріслом для правителя, як завжди робила його мати, коли приймала несимпатичних їй людей. Коли Вогнедан сів у крісло, посланник вже аж кипів, а коли на сцені з’явився ще й пан Ростислав Орлик, усміхнений, ввічливий, повний бажання допомогти з перекладом, то панок не витримав і вибухнув гнівом…

Зараз, чотири роки по тому, Вогнедан міг зізнатися самому собі, що навмисне провокував посланника, промацуючи, до якої межі той зможе дійти. Адже, якщо навіть «персики» дуже довго не могли зрозуміти, що вони уже не в Моанії, то тим більше, величезна Імперія ще не відчула своєї рани. Посланник намагався розмовляти з ним, як з бунтівним князьком, а Повелитель роняв по одному зневажливо — співучі слова-відповіді, які з задоволенням перекладав його Ростислав. Зрештою, посланник (як же його звали… А, пан Горанін) бовкнув щось на кшталт того, що за сім років моанської школи навіть чорногорський дикун мав би вивчити мову культурних людей. «Ростиславе, — сказав тоді Вогнедан лагідно, — розтлумач цьому панку, що я знаю їхню мову, але не бажаю нею розмовляти. Це право я виборов під Збраславом і Предславою. З мечем у руках.»

Орлик тоді розтлумачив і додав дещо від себе. Вони не боялися, що перемовини не відбудуться — пану посланнику напевно наказали не повертатися без Альдони, або, принаймні без обумовленої суми викупу.

Пан Горанін зрозумів тоді Вогнедана без усякого перекладу. І втямив, що поводитися так може тільки той, хто відчуває за собою велику силу. Наступного дня обговорення викупу за пані Альдону було продовжено, й коли Вогнедан назвав ціну (кількість ельберійців з тавром на чолі була підрахована вивідачами князя Данадільського ще півроку тому) моанський чиновник південного походження промовив злякано: «Не треба перекладати. Я знаю вашу мову. Ви божевільні.»

Вогнедан знизав плечима. Цікаво, чи назвали б його божевільним, якби він почав вимагати викупу в золотих монетах, карбованих з золота, видобутого з копалень отими в’язнями. Він передав посланнику свої умови написані чітким почерком Орлика двома мовами — ще одна маленька капость для пана Ріміна, він же Корог Другий — і пан Горанін відбув до Моани.

Наступним послом був уже шляхтич з певними повноваженнями. Він запропонував знизити кількість визволенців. Присутня при тому пані Альдона вигукнула обурено, що вона коштує набагато більше, аніж зайва тисяча-друга обідранців, і взагалі, як це пан Лузін, якого вона пречудово знає, насмілюється торгуватися, викупляючи з полону свою Імператрицю… У пана Лузіна напевне був наказ — в крайньому разі погодитися на всі умови знахабнілої нелюді. Імператор хотів якнайшвидше відбути вінчання і власну коронацію під ім’ям Чорріна, аби закріпитися на троні. Тож умови були підписані, і на Південь потяглися обози з визволенцями.

Визволених ельберійців розміщували в нових казармах Збраславу, збудованих опісля битви для прикордонної варти. Пан Сережень, котрий відповідав за це, налагодив харчування, роздачу нового одягу та грошей на дорогу додому, а також лікування хворих. Пан Вишенський мав знати кількість прибулих і дбати про тих, кому нікуди було подітися опісля довгого ув’язнення.

Він, Вогнедан, прибув до Зелеміню вже наприкінці надсилання викупу. Разом з пані Альдоною, котру він мав передати моанцям опісля того, як люди Ольга зроблять належні підрахунки. Якраз надійшов один з останніх обозів, і вояки Сереженя розміщували прибулих. Вогнедан вів Альдону повз змучених дорогою, обірваних людей з понівеченими тавром обличчями, знаючи, що все це марно. Не зрозуміє його ішторнійка… Не втямить, для чого він взяв за неї саме таку ціну.

— Ясний пане…

Один з визволенців… Кругловухий…

— До кого можна звернутися, ясний пане, аби прислали цілителя…

— Я є цілителем, — мовив Вогнедан, — ходімо.

Чоловік відбував свій строк у фортеці Тарнед, що в Астеоні. Відбував за те, що був ватажком розбійничої ватаги з Ведангу. Взагалі, серед визволених найбільше було селян, провинних в якійсь непокорі, або в опришкуванні. Багато хто сидів «за книги», як загиблий під Збраславом пан Ставський-старший. Або «за язик», сказавши щось не те при донощикові. Та ведангець привів Вогнедана разом з Альдоною та супроводом з ельберійської знаті до воза, на якому лежали дві істоти незрозумілої раси й походження.

Власне, то були два кістяки, обтягнені шкірою. Голови у обох були голені, власне, як і у всіх каторжан. Вуха… Вух не було. Заміть облич — суцільні гнійні струпи. Такі ж струпи по всьому тілі. І сморід від цих істот був таким, що Імператриця гидливо піднесла хусточку до носа.

— Ми вже думали, — стиха пояснював чоловік з-під Радину, — добити їх, аби не страждали. Та потім вирішили — нехай хоч поховають в рідну землю. Вони, ясний пане, сіллонські корсари. Їх викинуло на берег опісля загибелі корабля. Коли їх до нашої тюрми привезли, то були юнаки, красивіші за квіти. Знущалися над ними тільки за те, що вони з Сіллону. Іншого приводу не було. Весь час тримали на ланцюгу, в підземних льохах, а нагору виводили лише для прилюдних тортур. І катували не для того, щоб про щось дізнатися, а просто так… Задля розваги. Ці бідолахи перші місяці ще трималися… Співали… Як вони співали… Ми плакали в своїх цюпах. А потім… Ви не знаєте, ясний пане, що таке підземелля моанської фортеці…

Вогнедан поволі розстебнув кунтуша і відтягнув комір сорочки. Опришок, побачивши сліди від нашийника, тільки головою покрутив.

— Отже знаєте, — сказав, — тоді поможіть їм. Якщо зможете.

Того ранку Повелитель вичерпав себе трохи не до того небезпечного краю, за який не можна заходити тому, хто зціляє праною. Лице Вогнедана вкрилося від напруги кривавою росою, але він втримав у яві обох сіллонців. Юнаки так і зосталися спотвореними, та життю їхньому вже нічого не загрожувало. Чорногорець віддав наказ відправити обох до Боговлади і розмістити в будинку Ольга Лелега. Правитель сподівався опісля відновлення сил повернути корсарам вроду.

Мечислав тим часом розмовляв зі своїм земляком.

— Говорите, нема куди повертатися? — зітхнув, — йдіть-но чоловіче добрий до Гнізда Драконів. Добиратися краще найманим повозом, гроші на це вам видадуть. Там спитаєте пані Тополину, вона моя управителька. І пані візьме вас на якусь службу. Ви за що сиділи?

— Попався на тому, — сказав ведангець аж ніяк не розкаяно, — що повісив у Чорному яру управителя Радинського воєводи. Дуже вже цей красень докучав селянам, а особливо — поселянкам.

— Гаразд, — хмикнув Мечислав, — мені довелося зустрітися в бою з самим Радинським воєводою. Пан Глефтін цього не пережив. А як щодо мирного життя, пане опришку?

— Ваша ясновельможносте, — сказав ведангець, втямивши, хто перед ним, — я досі вважаю, що сплю і бачу щасливий сон. І дуже боюся прокинутися в камері Тарнеду. Коли нас звідтіля вивозили, всі вважали, що їдемо на смерть. Але я сподіваюся звикнути до мирного життя. Тільки не злякається ваша управителька каторжанської пики?

— Та ні, - засміявся Веданг, — пані Тополина не з лякливих.

— А пан цілитель за що сидів? — пошепки поцікавився опришок.

— Пан цілитель, — мовив Дракон, — сидів за те, що є Вогнеданом Чорногорським.

— О, ні, - тільки й вимовив невдаха-розбійник, — сам Визволитель…

Альдона тим часом тулила до обличчя хусточку і зітхала. Вогнедан не став її питати, чи зрозуміла вона що-небудь. Але, принаймні, більше ясна пані не запитувала його, на кий біс Вогнедану Чорногорському потрібна незалежна держава.

Коли прибув останній обоз, і зійшлися всі підрахунки, пані Альдону було урочисто передано моанським послам. Ішторнійка виголосила розчулену промову, в якій до небес підносила шляхетність Повелителя Вогнедана, сіла до карети з гербом Чоррінів і зникла з життя чорногорця на превелику радість Вишеньки. Хоча листи від пани Альдони, Імператриці всієї Моанії, правитель Ельберу продовжує отримувати і досі. В останньому вона сповіщала про народження маленького принца Іркана. Це її другий син, а першого пані Альдона назвала Гендом.

Повелитель дбає про те, аби дружина не знала про оте листування, яке йому потрібне для політичних справ. Ще добре, що ім’я князя Зельма є нині в Моанії символом підлості й зради, і Імператриця не може назвати дитя його, Вогнедана, мейдистським назвиськом. Бо Вишенька всі ці кілька літ дуже побивалася над тим, що у них не було дітей. І ось нарешті… Син і спадкоємець… Втім, від донечки він теж не відмовиться…

Вогнедан напружує слух, але у передпокої тиша. Вербена обіцяла сповістити його в разі якихось зрушень… Нічого, адже поруч з Вишенькою Дана… А Мечислав сидів з ним, аж доки правитель не відправив його відпочивати. Зараз друг, певне, спить у своїх покоях, обійнявши маленького сина. Після отого жахливого випадку в Гнізді Драконів Веданг трохи звихнувся на заходах безпеки.

Безпека… Ось у нотатнику одне слово: Зелібор. І дописано нижче: «Сказати Зореславу»

Зелібор та Зелемінь є й досі великим клопотом правителя. Князь Зореслав Зелемінський тримає там лад залізною рукою, але ж за всім не встежиш. Хитрющі зеліборські ратмани миттєво визнали нову владу. Втік до Моанії, здається лише пан Келіяр Мережень, вітчим Рогволода, котрий все боявся, що його таки повісять за оту мудру пораду щодо Вогнеданових вух. А решта принишкла і зачаїлася. То були не боговладські дурні-«персики», пан Фотін свого часу навчив зеліборців розумної поведінки та здатності зберігати таємниці.

В усякому разі, заворушення на релігійному ґрунті захопило зненацька і Вогнедана, і князя Зелемінського з воєводою Рогволодом. На щастя, Повелитель тоді саме об’їжджав Зелемінь і зумів допомогти Рогволоду зупинити бунт. А то був таки справжній бунт — кільканадцять мейдистських селищ мішаного походження напали на сусіднє село, мешканці якого не дуже-то вчащали до церкви, вбили кількох людей, яких запідозрили у язичництві, а потім хтось підкинув бунтарям думку іти походом на Зелібор. Во ім’я Ока В Трикутнику та Святого Мейді.

Вогнедану довелося вжити Сили Триглаву. Ні, не вогню, борони мейдистський Боже, і всі Боги знаного світу. Бо бунтарі йшли штурмувати Зелібор разом зі своїми жонами та дітьми, котрі несли хоругви і злагоджено співали славні. Рогволод, котрий перекрив зі своїми воїнами зеліборський шлях, розгубився… Стріляти в беззахисних він не міг, але не міг і пропустити їх далі, бо, разом з хоругвами, ці побожні мейдисти несли на саморобних списах голови вбитих ними мешканців «поганського» селища.

Повелитель говорив з повстанцями дві години. Не підвищуючи голосу, але його промова віддавалася у розумі очманілих від люті фанатиків. Як тільки він замовкав, піднімалося ревище і селюки починали вимахувати кілками й косами, а жони гістерично верещали, що хочуть постраждати за Святого Мейді. Нарешті вплив на розум цих напівбожевільних став достатнім настільки, що вони не тільки погодилися розійтися по домівках, але й видали Сереженю убивць. Вогнедан тоді сказав таки князю Зореславу все, що про нього думав, адже це через його недогляд провінцією поповзли чутки про насильницьке навертання до поганства та закриття церков.

Ох, цей Зелемінь… Відкрита рана на тілі його країни… Рана, що й досі час від часу кривавить якимись заворушеннями… Незлий подарунок він зробив своєму приятелю Лемпарту, що є то є…

Коли Вогнедан приїхав до Зелеміню наступного разу, то в нього стріляли просто на вулиці Зелібору. Він тоді прогулювався містом своїм звичаєм без супроводу, лише з самим Вереном, котрий вірно ніс службу тілоохоронця. Убивці спершу хотіли пристрелити парда, а тоді знищити нелюдь в блакитному. Вогнедан чув їхні думки так, наче розбишаки розмовляли поруч. Він навіть міг сказати, скільки грошей вони отримали від нового хазяїна Цитаделі за його смерть… Верен хижо ошкірився, з’єднаний зі своїм Повелителем розумом в одне ціле. І мисливці перетворилися на здобич…

Була ще одна спроба. До правителя на прийом прийшов чемний городянин, котрий мав позов до свого родича у справі заміського маєтку. В цьому не було нічого незвичайного — староельберійський звичай вважав князівське право вищим від судового. Але Вогнедана насторожило те, що зеліборець звернувся саме до нього, а не до князя Лемпарта. Мешканці цього милого міста під час приїздів Повелителя намагалися особливо не навертатися йому на очі, все ще боячись якихось кар за свою негідну поведінку. А тут зеліборець прийшов до Князя Вогню, як бо називали останнім часом Вогнедана і вороги і друзі, з якоюсь незначною справою про земельне розмежування….

Словом, Повелитель терпляче вислухав прохача, а коли той хотів подати йому сувій з паперами на отой маєток, чемно порадив спершу вийняти з того сувою ножа… І моргнув своїй чорногорській варті. Зробив він це з почуття людяності — Верен порвав би невдалого вбивцю на шмаття. Маючи нині розум дорослого, чорний пард поволі ставав жовчного і нетерпимого норову, а Вогнеданових ворогів ненавидів люто. Відсутність краси та гармонії у явному світі бентежила розумного звіра чи й не більше за пересічну людину.

Не любив Вогнедан Зелібору… Хоча й допомагав всіляко і Лемпарту, і Рогволоду. І навіть сам керував знищенням моанських бандитів, котрі проникали до провінції зі Страгії. Поганці намагалися переконати простолюд, що вони є Вогнедановими чорногорцями-язичниками, котрі, мовляв, нині мають владу, а тому грабують і вбивають. Зладнати з ними виявилося не так просто — але зладнали. Знову довелося ввести, як колись у Північному Данаділі, польові суди з єдиним вироком — шибениця. Моанські шляхтичі — полонені дуже обурювалися способом страти, бо вважали, що є гідними ешафоту… На подібні ремствування Князь Вогню зазвичай відповідав, що істоти, котрі напастують мирних людей, гідні смерти на палі, але, оскільки це видовище є занадто огидним, він, Вогнедан Ельберійський, прирікає їх на смерть у зашморгу.

Опісля Зелеміню поїздки у Веданг були майже відпочинком, незважаючи на постійні чвари поміж місцевим людом та зайдами з Моозу у Радині та околицях. А вже у Квітані Повелитель відпочивав душею. Князь Крук та княгиня Мальва приймали його у Дарі як рідного сина і жалілися, що їхнє Вовченя стало зовсім ельфом і тільки й знає, що пише листи до своєї сіллонської панночки.

Так він і їздив тоді по своєму Ельберу: Зелемінь, Веданг, Квітан, Данаділ… У милій своїй Чорногорі бував рідко — вже там-то було все гаразд… Хоча останнім часом і у Верховині стало неспокійно — над Ельбером нависла загроза з Ішторну.

Вогнедан перегортає аркуш нотатника. Погляд зупиняється на двох прізвищах: Світозір Хвиля та Винозір Хмара… Авжеж… Це оті двоє сіллонців, яким він врятував життя трохи не супроти їхньої волі…

Коли Вогнедан врешті дібрався до Боговлади опісля об’їзду провінцій, він не те, щоб забув про двох понівечених в’язнів фортеці Тарнед, але струс від їхнього вигляду якось відсунувся за клопотами на задній план. І тому він здивовано глянув на Вишеньку, котра почала йому докоряти за спробу порятунку корсарів.

— Мій повелителю, — говорила юна жінка, — ці двоє гідних дивних могли б уже спочивати в дубовім гаю і очікувати на краще переродження. Їхнє нинішнє існування несумісне з красою і гармонією… Ви відновили їхні сили, але… Краще вам подивитися на них самому, однак тепер їм буде вже набагато важче піти з цього світу…

Вогнедан пішов до того крила будинку Ольга, де знаходилися кімнати для гостей. Там він побачив колишніх бранців, котрі спочивали у кріселках, прикриті плетеними ковдрами.

Один зі срібних глухуватим голосом читав приятелеві його, Вогнеданову, улюблену збірку віршів, що збереглася ще з домоанських часів.

— Як хвиля,

Розшматована об скелі

Буремним вітром,

І моя душа

Від невгамовних спогадів змарніла…

Цей образ не дуже вдалий, мій приятелю Винозоре… Хвиля, вдарившись об скелю, зливається з морем і зникає… Чи не так?

Винозір стиха кивнув головою. На Вогнеданові кроки обоє воїнів поволі обернулися.

— Вітаю вас у Боговладі, - сказав Повелитель.

— Ми теж вітаємо Визволителя, — вимовив Світозір, а його друг мовчки підніс руку у військовому привітанні, - і просимо дозволу запитати, в чому наша провина перед Вогнеданом Ельберійським?

— Провина? — перепитав Вогнедан.

— О, так, — зітхнув срібний, — ви підняли нас трохи не з могили, але наше життя нині є позбавленим сенсу. Наші спотворені тіла викликають лише огиду, хоча мила пані Вишня присягає, що це не так. Якби нам було надано можливість вирушити в останню подорож на місячному човні….

Повелитель роздивлявся співбесідника. На помережаному шрамами обличчі жили лише очі дивного воїна. Витончені риси юнака було наче зім’ято… Ніздрі вирвано. І тим несамовитішою була холодна іронія в глухому голосі. «Красивіші за квіти», — згадав Вогнедан. Винозір, половину обличчя якого займав великий опік, дивився на свого рятівника одним оком з сумовитим докором.

— Моєму другу відрізано язика, — сказав Хвиля, — тому він не може привітати вас як належить. Але він повністю розділяє мою думку щодо недосконалості цього сумного світу. На жаль навіть цілителі Сіллону не можуть повернути красу та гармонію нашому існуванню. Ми не є людьми, аби чіплятися за можливість просто дихати. Тому прохаємо вас про надання нам можливості покинути явне тіло так, як належить воїнам.

— Моє миле панство, — відповів тоді Вогнедан, — я присягаю вам, що, якщо моїх слабких сил не вистачить, аби привести вас в гармонію з цим світом, я надам вам таку можливість.

Вогнедан і досі згадує з жахом свій оплаканий стан опісля зцілення обох сіллонців. Відновляти втрачені частини тіла дійсно не міг жоден волхв. Однак, це було під силу тому, хто володів Триглавом. Стародавні сувої стверджували, що, опісля втрати частини явного тіла, у постраждалого залишається тінь цієї частини, яку чоловік довго відчуває опісля, і яка навіть може йому боліти. Цілитель великої міці міг матеріалізувати цю тінь до щільності втраченого органу. Що і зробив Вогнедан для обох корсарів. Коли обидва юнаки поринули в сон, котрий супроводжував зцілення, Вогнедан вийшов до садочку Ольга, схожому на той, що Князь тіней мав на Сіллоні, і зомлів перед очима Мечислава, який його там очікував.

Ох і докоряв йому тоді Веданг. Меч говорив, що йому самому до сліз шкода срібних воїнів, але ж на Сіллоні відважних істот вистачає, а Вогнедан один такий на весь Ельбер… Смерть двох корсарів принесе смуток лише їхнім рідним, а смерть Князя вогню — загибель новонародженій країні…

Вогнедан кивав головою, з усім погоджувався. Хустинка, якою Вишенька втирала йому обличчя, просякла кривавим потом, що виступив у нього по всьому тілу. Сорочка-чорногорка стала з білої багряною. Він навіть зараз, через кілька літ, не знав, для чого він пішов на такий ризик. Занадто жалісливим Вогнедан Чорногорський, нині Ельберійський, ніколи не був. І чудово розумів, що душі сіллонців можливо не одужають ніколи, як не одужав він сам від пережитого колись болю. Однак…

Корсари прийшли його навідати наступного ж дня. Прекрасні, мов квіти зоредиву. Сіли у принесені челяддю кріселка і довго мовчали.

— Воїни Сіллону, — вимовив Вогнедан, — чи зможете ви зостатися?

— Ми зможемо, — переливчасто відповів Винозір, — я думав, що мій голос замовк навіки, але нині я можу виповісти свою вдячність. Але чи не занадто ви виснажилися, володарю?

— Не занадто, — сказав Вогнедан, — менше з тим. Як ви опинилися у тому пеклі?

Воїни стиха почала оповідати, виспівуючи переливчасті слова. Про бій з імперською галерою, про шторм, котрий розшарпав і так уже підбитий корабель… Про те, як їх, напівпритомних, винесло разом з уламками на недалекий берег.

— Там нас і схопили, — оповідав Хвиля, — ми були майже без тями. Не змогли навіть ману накинути. Власне, ми вже приготувалися до того, що нас повісять. Саме так страчують полонених корсарів. Ну, може перед цим ще щось… Але ми потрапили до рук божевільного. Зовсім молодий офіцер…Він командував внутрішньою охороною Тарнеду. І всі в’язні були в його повній владі.

— Він був такий дивак, — додав Винозір, — досить негарний з виду смаглявий чоловічок. Щодня з його наказу когось карали. А нам він сказав, що зараз від нас смердить пихою, а скоро буде смердіти… ну, розумієте. Він був яким-то звихненим на запахах… Неначе…

— Неначе ми з приятелем, — продовжив Хвиля, — винні в тому, що від дивних нема такого запаху, як від людей… Звісно, людські тіла мають різкий запах, але ж це лише особливість явних тіл, і ми, моряки, до цього швидко звикаємо. У мене був мішаний екіпаж, і, звичайно, в умовах корабля… Але ми з цим мирилися, хоча й вимагали від команди чистоплотності… по можливості. Цей же офіцер… Від нього тхнуло як з ховрашої нори. Він вживав яких-то парфумів, але… І от він заповзявся довести нас до такого стану, аби від нас смерділо… Я прошу вибачення за негармонійні подробиці…

— Але саме в цьому і полягало божевілля цієї істоти, — озвався Винозір, — і ми заплатили за це місяцями страждань. Присягаюся променями Сіллону, я не раз шкодував, що мене не повісили одразу. Він не просто наказував нас катувати — він нівечив нас. Зрештою, ми перетворилися на те, що ви бачили. Смерть забарилася, адже стійкість тіл дивних увійшла в примовку. Я не знаю, як нас вдалося довезти до Ельберу, напевне — завдяки кругловухим, котрі відбували ув’язнення в Тарнеді. Вони нам дуже співчували, але нічим не могли допомогти.

— Той офіцер, — зітхнув Хвиля, — мучив нас перед очима в’язнів… І обіцяв послаблення тим, хто прийматиме в цьому участь. Зголосилося лише двоє, але вони не дожили до визволення. Чоловік, котрий опікувався нами дорогою, сказав, що в’язні їх стратили за вироком власного суду. Бідолаха дуже переймався тим, що ми подумаємо про його расу…

— Так, ельберійці є дуже чутливими, — погодився Винозір, — наш екіпаж… Я весь час думав, чи врятувався ще хоч хтось. В Тарнеді з «Лебедя» були лише ми, тож можливо кругловухим хлопцям вдалося обдурити берегову охорону.

Вогнедан відзначив собі, що потрібно попрохати Ольга зайнятися Тарнедом. Власне — отим офіцериком. Ніхто не може безкарно знущатися над дітьми зорі Сіллон. Повелитель міг зрозуміти пана Гаратто, котрий віддав його на тортури задля здобуття відомостей. Міг зрозуміти навіть Короната Астеонського, який з помсти запроторив його до Неззького льоху. Але нівечити живих істот лише за те, що вони красиві… Подібний збоченець негідний того, аби оскверняти своїм існуванням знаний світ.

— Як звали гієну, що зробила це з вами? — спитав правитель, — я маю змогу зробити так, аби від нього смерділо страхом.

— Офіцера звали Горошт Хадін, — сказав Світозір, — але його кудись перевели з Тарнеду. Якраз перед тим, як нас відправили на Південь.

— О, ні, - пробурмотів Вогнедан, — старий знайомий…

— Ви знали цього божевільного? — здивувався корсар.

— Я знаю місце, де він збожеволів, — пробурмотів Вогнедан, — від нього і тоді смерділо, наче з тхорячої нори. Добре, менше з тим. Його знайдуть… Милі браття… Я дуже хочу, щоб ви жили і забули весь цей жах. Не покидайте цей світ — в ньому не так багато гарних речей і вродливих людей і дивних…

— О, — всміхнувся Хвиля, — то ось яким є шлях вашої думки… А ми трохи дивувалися, чому вогняний дух Ельберу ризикує собою задля того, аби повернути колишній вигляд двом незнайомим сіллонцям… Те що з нами сталося, забути важко, але ми, принаймні, спробуємо.

— Спершу, — мовив Вогнедан, — вам снитимуться жахливі сни… Але дух ваш затягне рану…

— Сила духу, — мовив Світозір, — теж не безмежна. Та ми триматимемося. Хоча б тому, щоб ваші зусилля не були даремними.

От і записано в нотатнику Повелителя під прізвищами сілонців: «Горошт Хадін». А нижче — «загинув у Страгії…. Відомости від Мечислава.»

Гієну прикінчили раніше, ніж Вогнедан встиг розпорядитися про її віднайдення і покарання. Він сповістив про це сіллонців, і ті зітхнули з деяким полегшенням. Можливо, їм перестануть снитися жахливі сни. Нині молоді воїни є вдома, на Сіллоні, і навіть уже виходили в море в складі іншого екіпажу. Вогнедан отримує від них листи, сповнені лагідного суму і тонкої іронії. Сумують вони за тим, що ніхто з екіпажу загиблого «Лебедя» так і не повернувся на рідний острів, а підсміюються за звичаєм дивних над власними страхами і зморами.

Страхи… Він, Вогнедан, за ці роки двічі зазнав страху. У Боговладі на нього був вже четвертий за рахунком замах, коли в нього стріляв трохи не впритул ще один божевілець, великий патріот Великої Моанії пан Келат Веркін. Повелитель ніколи не забуде того страхітливого відчуття порожнечі з яким він раптом опинився в росяних травах потойбіччя. Він не відчув убивцю, бо був дуже виснажений черговим зціленням… Кого він тоді рятував… Здається пана Роллу, колишнього імператорського лікаря. Хворобу Ролла мав невиліковну звичайними засобами, зцілення забрало багато сил — і ось маєш… Рудий моанець вистрелив в нього, Вогнедана, не чим небудь, а срібною кулею, освяченою в дванадцяти церквах. Цю кулю Повелитель носить нині замість брелока на ланцюжку.

Врятувала Вогнедана від смерти його вистраждана Сила. Явне тіло заживило рани, і росяний луг потойбіччя розтанув під ногами… Розплилися перед очима обриси дубового гаю, і постаті поміж дерев, котрі очікували на прибулого. Отямився він на руках у Білозіра Лелега, котрий і попрохав його того дня допомогти Роллі. Загадковий моанець ридав, як дитина, і навіть не намагався перев’язати йому рану, котру вважав смертельною Втім, так воно і було — зазвичай з такими пораненнями не виживають.

І, наче навмисне, у цієї смерти та воскресіння з мертвих був небажаний свідок… При чому — навіть дуже не бажаний. Саме тоді Вогнедан вів перемовини з ішторнійським Орденом, а одним з посланників був не хто інший, як відомий йому пан Дастені, і так уже наляканий ним свого часу. Тоді, в Чорногорі, Вогнедан на очах у ошелешеного святенника розніс порухом руки камінну загату, випустивши на волю Літаву. Нині витворив ще гірший жарт — воскрес із мертвих.

Белатець на службі Ордену остаточно упевнився, що має справу з дияволом. Перемовини зайшли у глухий кут. Опинився в будинку Ролли пан Дастені звичайним чином — зайшов навідати хворого небожа. Бувають же такі збіги обставин… І де взявся отой Келат Веркін з його срібною кулею…

Другим Вогнедановим жахом був той день, вірніше та ніч, коли трохи не загинув Мечислав. На третій рік Незалежності Веданг став щасливим батьком гарнесенького хлопчика з чорними «драконячими» оченятами і ніжним матовим личком, успадкованим від Дани Пард. Дитя було гордістю всіх Трьох Родів — перший спадкоємець слави пращурів, народжений на волі.

Через півроку опісля того Повелитель з Даною перебували у зелемінському лісі, де знаходився у сховку «Сіллонелл». Вогнедан барився відводити його на Сіллон — занадто реальною була можливість нової війни. Як не з моанцями, то з ішторнійцями. Обговорювалося навіть питання, щоб тримати корабель у Чорногорі, поближче до ішторнійського кордону. Ну, а Вогнедан з сестрою використовували кожну можливість, аби навчитися чомусь від розуму Леарану, котрий звався жіночим ім’ям.

Ясна річ, що з ними тоді був і Горицвіт, котрий вважався нині визнаним знавцем секретів «Сіллонеллу». Дитину Дана залишила в Гнізді Драконів на руках Купави Тополини та люблячого татка, котрий няньчився з малюком ще більше, аніж Купава.

І от, під час навчання у сні, Вогнедан відчув якийсь тривожний поштовх в глибинах духу. Пробуджувався він від того штучного сну як зазвичай поступово. Дана отямилася одночасно з братом, і Повелитель ніколи не забуде, як вона глянула на нього, коли в розум обох двійнят увірвався біль навпіл з божевіллям гинучого Веданга.

Мечислав кричав їм про загибель сина… Про те, що він є незмінним і вірним… Про те, що гине нескореним… Про те, що не вберіг своє дитя… Вони так і не втямили, що сталося… Перелякана всмерть Дана ухопила брата за руку і намагалася уявити собі спочивальню Гнізда Драконів. Але передсмертний крик в її розумі не давав їй зосередитися. І тоді Вогнедан звелів Горицвіту піднімати «Сіллонелл».

Замок Ведангів був вкритий темрявою. Мечислав перебудовував старий дім, і тому майже всі челядь нині жила у прибудовах. Світилося лише вікно спочивальні. Тієї спочивальні, що виходила на яр.

Вогнедан став у розчиненому люці, як колись Дана над полем Предслави. І стрибнув просто у відчинене навстіж вікно. Миті йому вистачило, щоб зрозуміти, що сталося. І спалахнув вогонь Триглаву…

Моанські пси з Цитаделі… Вони прив’язали Мечислава до канапи з високою спинкою. Дракон був чи-то непритомний, чи-то вже мертвий: його голос згас в головах двійнят кілька хвилин тому. Колиска біля подружнього ложа… Дитини там не було… Порожня колиска…

Вогнедан убив їх одразу. Він уже міг убивати, не ризикуючи рознести половину замку. Він навіть не втямив, скільки там було людей… Не пам’ятав їх облич… Залишився тільки один — котрий стояв біля Мечислава зі скривавленим ножем в руці. Поганець заскочив за канапу, прикрившись зв’язаним бранцем.

— Зельме, — сказав він білими від жаху губами. За спиною Вогнедана металися у вогні люди. Кричали… Падали… Зайнялася запона на ложі…

— Джуро Лускін, — прошипів Повелитель. Він пізнав ворога миттєво.

— Давай… домовимося, — сказав колишній однокурсник, — За мене заплатять… Імператор мене цінує…

Вогнедан про це знав. Ольг сповістив його якось, що місце пана Гаратто при Корогу Другому займає молодий, але дуже діяльний пан Хорд Лускін. Оті банди, котрі йшли зі Страгії під виглядом чорногорських вояків, були його витвором.

— Я не ціную сміття, — виплюнув Вогнедан, — я його спалюю.

— Твій друг ще живий, — прошепотів Хорд, — ти вб’єш і його…

— Ні, - мовив Вогнедан, — не вб’ю… Здохни, зелепуцьку…

Вогню він не вжив, щоб не зачепити Мечислава. Отой поштовх, що перетирав на порох каміння, розмазав Лускіна по стіні… В буквальному сенсі… Видовище було на рідкість огидним.

А те, що вони зробили з Мечиславом було страшним. Глибокі порізи на грудях Веданга складалися в руни Корогви… Головний Хорунжий… Сила і Слава… Йому для чогось зав’язали очі, і Вогнедан зірвав ганчірку, зустрівши безтямний погляд друга. Зрозумів, що моанці боялися, що Дракон якось вплине на їхні мізки… Дійсно, останнім часом Меч далеко пройшов стежиною духу…

Вогнедан сидів біля друга, і з пальців його текла цілюща сила, заживляючи рани. Веданг підвів голову. Біль викривив його риси…

— Ну, — сказав, дивлячись перед собою застиглим поглядом, — що ж ви, тварюки? Я поспішаю до сина…

— Меч, — вимовив Вогнедан, — спокійніше, Меч… Що тут сталося? Де Воїн?

Малюка Веданги назвали на честь загиблого діда. А Дракон запевняв, що це Воїн Ведангський власною особою прийшов на перевтілення.

— Нема у мене сина, — вимовив Дракон. Він не пізнавав Вогнедана, провалюючись в безодні духу, — ми, всі троє — воїни… Ольг пішов вперед… З моїм хлопчиком… Я маю його наздогнати.

— Дано, — мовив Вогнедан подумки, — ти можеш відчути дитя?

— Малюк живий, — прийшла відповідь, — тільки я не знаю, де він.

— Меч, — знову покликав Вогнедан, — що сталося з дитиною?

Та Мечислав не бачив друга… Не чув смороду від обвуглених тіл… Не бачив, як до спочивальні вбігли озброєні челядинці, яких хтось таки підняв по тривозі.

— У Повелителя, — сказав, — немає слабких місць. До нього вам не дібратися…

Вогнедан заплакав, зрозумівши, чому катували Дракона… За вікном промінь велетенського ліхтаря «Сіллонеллу» метався по зарослому деревами проваллю яру.

— Я їх бачу, — озвався у голові Вогнедана дивно спокійний голос сестри, — пана Ольга з малим… В кроні дерева. Ми їх зараз витягнемо… Горицвіт підведе поближче корабель…

Повелитель відітхнув полегшено. Вийняв з піхов на поясі ножа… Перерізав пута, що вп’ялися в тіло Веданга. Мечислав, видно, намагався їх перервати… Від ран залишилися білі сліди на смаглявій шкірі, безволосій, як у чистокровного. Дві руни — Сила й Слава…

Веданг продовжував сидіти, розкинувши руки по спинці канапи. Він був байдужим до всього. Незмінний і вірний… Страшний вибір запропонували тобі, брате…

«Сіллонелл» вже висів перед вікном… На висувному місточку лежало тіло Ольга Лелега. Родинний правник і князь Данадільський ще дихав… Ледь-ледь. Так, принаймні, мовила Дана. Сама вона стояла в люці, притиснувши до себе малюка, котрий обурено верещав.

Вогнедан обережно відійшов від Веданга і виліз на підвіконня. Князь Данадільський чіплявся за життя з впертістю дивного. Повелитель оплутав його понівечене тіло срібними нитками сили. Обережно перетягнув до кімнати. Мовив до Дани:

— Звели Горицвіту повертатися до криївки. А сама іди сюди.

Дана мовчки виконала наказ. І стрибнула на підвіконня, тулячи до себе Воїна.

— Він як? — спитала. — Мечислав…

— Розум, — вимовив Вогнедан, — не витримує… Згасає… Боги мої, та що ж тут сталося? Звідки тут взялися люди Цитаделі?

— Поспішив ти, брате, — процідила Дана, поглянувши за канапу, — ну, що ж…

Їх перенесли до будиночка Купави — Мечислава і Ольга. Пан Лелег спав тим самим сном, котрий відновлює сили опісля зцілення. Вогнедан якось і не дуже хвилювався за Князя тіней, знаючи його славетну витримку. Мечислав лежав на ложі управительки, дивлячись в стелю застиглим поглядом.

Вогнедан сів поруч. Підняв друга, поклав його голову собі на плече.

— Меч, — сказав, — це я, Вогнедан… Чуєш?

— Вогнедан, — вишептав Веданг, — милий брате…

І досі згадує Повелитель оту радість, яка охопила його при цих словах… Пізнав його брат… не провалився в безодню…

— Я тут, — мовив, — я біля тебе…

— Убивці, - сказав Дракон, — в замку…

— Вже все закінчилося… Ми тут… Ми з тобою… Ось Дана…

— Дана, — прошепотів Мечислав, — ні… Убий мене, брате… Я не можу… Дана… Дитина…

І тут Дана зробила ризикований крок, спробувавши струсонути Дракона від оцього страшного заціпеніння. Вона підійшла до ложа, теж сіла поруч і поклала чоловікові на коліна вже заспокоєного сина.

— Любий, — сказала, — візьми нашого хлопчика. Приголуб його… Він скучив за татком. Він вважає, що ти — найвідважніший… Найшляхетніший воїн Ельберу.

Вони обоє і бліда мов смерть Купава, котра застигла в дверях, дивилися, як Веданг поволі доторкається до теплого живого тільця. Руки Мечиславу трусилися так, що Вогнедан сам взяв дитя і притулив його Дракону до грудей, покарбованих шрамами.

— Твій син живий, — сказав, — отямся, Мечиславе…

— Вони, — Веданг зі схлипом втягнув в себе повітря, — вони хотіли мою дитинку… Казали, що голівку… Тім’ячко, кажуть, ще не заросло… А тоді отой пес, що був у них за головного, сказав… Сказав, що випатрають малого як курчатко… Коли Ольг кинувся з ним у вікно, я зрадів… Зрадів…

— Як тут опинився Лелег, Меч?

— Не знаю, — прошепотів Дракон, — нічого не знаю… Я їм кричав — мене… Отим ножем… Тільки облиште дитину… Він правда живий? Це мені не сниться? І пальчики всі цілі? Вони хотіли його ножем…

— О, ні, - сказала Дана, — я цього не витримаю… Мовчи, коханий… Не говори… Поцілуй синочка…

Веданг врешті наважився взяти дитя на руки.

— Рученята мої, - шепотів, — оченятка мої… Личко моє гарнесеньке… Личко мамине, очі таткові… Воїне мій… Синку…

Двійнята заплакали обоє. Одночасно, як в дитинстві.

Наслідки цього страшного випадку були теж лихими. Веданг одужував тяжко. З дитиною він не міг розлучитися ні на хвильку. Ще гірше було з князем Данадільським. Виявляється, серед бандитів якимось чином опинився пан Білозір, котрий тоді гостював в Гнізді Драконів з Терночком та Найсінем. Ольг перетрусив синові папери і знайшов серед них заповіт його кровного діда, князя Астеонського. Передати цей давно втрачений папір Білозіру могли лише «тайняки».

Ольг приїхав попередити Мечислава про підозрілих осіб, яких його люди відстежили до Дубна, а потім загубили слід. І сам потрапив до рук моанців. І Ольг і Веданг вважали, що отой стрибок у вікно був єдиним виходом зі страшної пастки. Священне право воїнів Ельберу померти тоді, коли подальше життя є несумісним з честю, врятувало Дракона від необхідності оповісти ворогам, за яких умов Князь Вогню стає безпомічним і слабким.

— Ти б розказав їм, Ведангу, — трохи не плакав Вогнедан біля ложа хворого друга, — і про наслідки зцілень, коли я слабну… І про те, що занурююсь у споглядання… Будь воно все прокляте — ти ж міг збожеволіти. Я вже не говорю про те, що, аби не Ольг, вони таки б замучили дитину…

— Я не міг, — жалісно всміхався Мечислав, — Дракони не зраджують… Ніколи…

Ольг почувався ще гірше, ніж Веданг… За його словами моанці зверталися до Білозіра так, наче він був їхнім добрим приятелем. Мечислав ще оповів, що саме Лелег-молодший прив’язував його до канапи, не обізвавшись при тому ні словом. Князь Данадільський зовсім занепав духом.

Справа ще більше заплуталася, коли біля Чорного яру знайшли тіло мертвого Найсіня. Тілоохоронця Терночка було вбито пострілом з пістоля. А того ж дня хазяїн Сколової корчми привіз до Гнізда Драконів смертельно пораненого Терна Лелега….

У Терночка в голові застрягла куля, а на правиці не вистачало трьох пальців. Вогнедан зробив все що міг, та юнак не отямлювався. Він лежав у смертному сні, і, ясна річ, не міг нічого оповісти.

Першим здогадався Веданг. Він, на відміну від Ольга, не звертав уваги ні на які там папери. Дізнавшись про те, як поранено Терна, він одразу ж мовив до Вогнедана:

— Ставлю що хочеш, милий брате, що пальці хлопця лежать десь біля входу у Драконову вежу. Ці пси застрелили лоянця, а Терна хотіли взяти заручником. Не вдалося — довелося стріляти. Тоді вони відрубали помираючому пальці, і прийшли з тим до Білозіра. Не міг він зрадити, я його батьком називав, пана Лелега Ольжича. А от, аби сина врятувати, міг показати падлюкам як зайти до замку без шуму, та мою спочивальню. Я ж в усьому тому крилі сам був — ніхто б і не почув ні крику, ні стогону. І, поки мені очей не зав’язали, бачив я його обличчя… Вигляд був у пана Ольжича — кращим у труну кладуть… У зрадників, яким вдалася лиха справа, такого обличчя не буває. Він аж зеленим був, наче мрець…

Згодом з’ясувалося, що все так і було. Пан Білозір повернувся до Ельберу. Тоді, від душевного болю і сорому, бідолашний «загадковий моанець» забіг аж на батьківщину предків. Ольг, натрапивши на його слід, послав сину голку з отрутою, що у «тіней» означало смертний вирок. Він так і не повірив розумуванням Мечислава через отой заповіт Астеонських князів. А прирікши сина на смерть, князь Данадільський зліг на ложе у своєму боговладському будиночку і став потиху згасати.

Хвала Богам, що усе обійшлося… І Терночок врешті отямився, пролежавши в забутті трохи не рік… І Білозір повернувся, й нині живе в Чорногорі, знову взявши шлюб з Мальвою Лелег, котра врешті решт покинула пана Вереса… І Ольг, князь Данадільський, є опорою Повелителю… Без нього було б важко, без любого стрия…

А Мечислав і досі спить з сином в одному ліжку, тримаючи під рукою меча. А, якщо їде кудись, доручає небожа милому брату Вогнедану, яком доводиться приймати людей у справах маючи біля себе шкодливе дитя.

Що там ще, у нотатничку… Ні, Вогнедан не записує туди пережитий жах… Приємні події… Тільки приємні… Весілля княжича Квітанського та Сіяни Ллєг... Таки Сіяни, а не Меви… Мева Ллєг нині вийшла в море на новому кораблі Світозіра Хвилі… Поки що лише як одна з команди, однак… Винозір Хмара в останньому листі натякнув злегенька:

«Холодний вітер

З гавані доносить

Плач журавля,

Що подругу свою

З собою кличе в небезпечні мандри…»

Так само страждає і мій приятель і капітан, не бажаючи, аби ніжна сіллонська квітка тремтіла від поривів буревію… Але…Розлучитися не в змозі…»

Як все таки летить час… Княжича Квітанського Вогнедан пам’ятає дитям, а нині юнак уже одружений… Його сестричка Вербиця теж уже наречена. Юна княжна розділила, нарешті, пару нерозлучних близнят Лелегів. Опісля довгих залицянь до неї обох братів, вона таки вибрала Ігворра. Як панна їх врешті розріжнила — невідомо. Мстивий Влад заявив прилюдно, що шукатиме собі чистокровну подругу, щоб, принаймні, в майбутньому жони не плутали дітей його та Ігворра. Вовк Вигорич викликав його за ці слова на поєдинок, побачивши в них образу чести його сестри і всього кругловухого посімейства Вигоричів. Поєдинок до першої крові відбувся у лісі за Даром. Переміг, звісно, Влад — молодий квітанець не міг дорівнятися дивному в швидкості рухів. Поранив молодий Лелег майбутнього родича злегка, зрештою, він і не бажав сваритися з Вигоричами, а оті слова сказав спересердя, за що і перепросив потім свого супротивника. Князь Крук з цього приводу сказав лишень, що оті шляхетські витребеньки з поєдинками добрі лише для тих, кого смажений півень не клював у гузицю.

А цей останній рік є вельми тривожним. Загроза війни з Ішторном стає все більше реальною. Не допоміг ні виверт з Предславською битвою, ні затяжні перемовини. Оповідки про кінець світу та про звіра Денницю доводять сусідів з-за гір трохи не до божевілля. Ольг припускає, що святенники навмисне підігрівають войовничі настрої, аби, нарешті, загарбати Ельбер, на який точать зуби століттями.

Вирватися з-під влади одного ворога, аби підпасти під владу іншого зовсім не входить в плани Повелителя. Тому він уже знайшов собі союзника на морі. Другий тиждень у Боговладі перебуває посланництво Шорроги. Острівне королівство — єдине з великих країн Західних Земель, котре визнало незалежність Ельберу. І воно ж таки дуже прагне мати собі до помочі фльоту сіллонських корсарів. З Ішторном шоррогці воюють вже добрий десяток років, в основному — на морі. А нині посланник сказав Повелителю у приватній бесіді, що Головний Оберігач Печатки ладен укласти спілку з самим дияволом, аби, нарешті, відвадити ішторнійців від поганої звички робити нальоти на острови його держави. Тобто страшливі чутки про Вогнеданову особу майбутньому союзу не завада. І добре, і чудово… Тепер ішторнійцям треба добре почухати собі під перуками, перш, ніж починати війну з нововиниклою державою язичників.

Отже — Визволитель виконав своє призначення, розтяв мечем Єдину й Неподільну Моанію, і далі муруватиме свій Ельбер Прекрасний, захищаючи його від усякого ворога… Все як належить сину Зимового Сонця. А нині Вогнедан Повелитель сидить в своїх покоях новозбудованого палацу, милується Місяцем і очікує народження сина Ярого Сонця Великодня… Ні, звісно, він згоден і на донечку, але…

— Вогнедане?

Вербена… Верен пропустив її без звуку. Вогнедан кинув погляд у вікно і побачив, як на сході багряніє пелюстка світанку.

— Що там, стрийно?

— Всю ніч його ясновельможність милувалися Місяцем, — ущипливо говорить стрийна, — а ми всю ніч старалися для блага держави… Скидайте сорочку, Повелителю…

У грізного володаря, якого багато хто вважав трохи не злим духом, затремтіли руки, і він ніяк не міг зладнати з зав’язками чорногорки. Зрештою Вербена сама розв’язала вузлика і сказала стиха:

— Любиш таки її, вогняна душе… Вона все не вірить, а я бачу — любиш…

У маленькій віталеньці його дружини вже сидів Мечислав, тримаючи на колінах сина.

- Іди, милий брате, — сказав ніжно, — три роки тому я теж боявся…

Повелитель зайшов до маленького покоїку перед спочивальнею. З порогу підвелася Горяна, подивилася порозуміло, відсунулася, даючи дорогу. Верен зостався з Мечиславом. Поштивий пард якнайстаранніше виконував всі ритуали двоногих, а звичай говорив, що, окрім винуватця події, біля породіллі мають бути самі жінки.

Вогнедан став на коліна біля ложа, тримаючи в руках вишиванку. Він чув стогін Вишеньки. Не крик, а саме стогін — стримана дивна не давала волі болю. Час зупинився… І в цій порожнечі раптом пролунав дитячий крик.

Сина і спадкоємця Ельберу Прекрасного Вербена поклала на батькову сорочку. Він пищав і чеберяв ніжками. Він мав жити у світі, сповненому краси і гармонії, і захищати його збройно, якщо в цьому буде потреба. Дитя, народжене для волі.

— Загорни мале в сорочку, — напучувала Вербена, — і сідай в оте кріселко. У нас ще є робота, а мале нехай звикне до тебе.

Окрім Вербени біля породіллі клопоталася Дана, а також боговладська відьма Яснолика. Туди сюди бігали покоївки. Але тривоги не відчувалося — отже все йшло як належить.

— Звикни до мене, — прошепотів Вогнедан, притискаючи немовля до серця, — люби мене… Ким ти був раніше, мій очікуваний сину? Я не знаю… Але, напевне, чудовим дивним, сповненим сили та відваги.

Потім маля у нього забрали, обмили, спеленали і поклали до різьбленої колиски поруч з ложем дружини. Вишенька дивилася на чоловіка змученими, але щасливими очима.

— Повір, що я кохаю тебе, — сказав Вогнедан, — будь ласка…

— Я вірю, — на очах у Вишеньки виступили сльози, — тепер вірю… Бо у тебе одне дитя, і воно — моє, і всі наступні діти будуть моїми… Твої синьоокі діти…

— У старшого сина твої очі, - всміхнувся Вогнедан, — вишневі… Хоча він так втішно мружиться, що важко роздивитися.

До віталеньки Вогнедан вийшов таким сяючим, що Мечислав одразу ж кинувся його обіймати, а малий Воїн з писком почепився на стрия, вимагаючи й собі пестощів. В розчинені двері просунув голову черговий паж Птаха, і ознаймив стиха:

— Князь Данадільський до Повелителя.

Ольг зайшов до віталеньки, і йому тут таки сповістили радісну новину.

Родичів до Вишеньки допустили вже по обіді. Весь цей час Ольг з Мечиславом підбирали ім’я для спадкоємця трону. Так нічого і не підібрали — Мечислав пропонував назвати якимось войовничим ім’ям від роду Драконів. Воїславом, наприклад. Воїслав Повелитель, та його побратим князь Воїн Ведангський… Тим більше, що Воїславом звали прадіда новонародженого. Ольг пропонував назвати дитину Світляном. Це ім’я не було розповсюдженим серед знаті, хоча колись княгиня Дана, в дівоцтві Лелег назвала так сина на честь чоловіка з квітанців, котрий врятував життя їй та Вогнедану, князю Данаділу. Теперішній князь Данадільський вважав, що подібне ім’я для наступника трону буде знаком єдності обох гілок народу Ельберу.

Вогнедану подобалися обидва імені, тим більше Світляном звали його загиблого друга. Але вони з Вишенькою вже давно підібрали ім’я для сина, тільки тримали свій вибір в таємниці. Навіть Дані з Мечиславом не розповіли.

І ось всі наявні в Боговладі родичі стояли біля колиски принца Ельберу і очікували на волю Повелителя.

— Ми з дружиною, — сказав Вогнедан, — зачали дитя вільними, і народили його для волі. Стародавньою вимовою ім’я Вільний звучить як Ольг. Так ми і назвемо свого первістка, тим більше, що він має прадідуся у перших з таким ім’ям.

Князь Ольг Данадільський заплакав прилюдно. Трохи не вперше за все своє життя.

— Воїне Ведангський, — мовив до свого сина Мечислав, — подивись на оце дитя…

Воїн підвівся навшпиньки і зазирнув до колиски.

— Там лише білий згорточок, — мовив розчаровано, — а я думав, ми з ним будемо бігати у садочку…

— Будете й бігати, — сказав Веданг, — через деякий час. А нині ти маєш запам’ятати, що ти є незмінним і вірним щитом майбутнього володаря Ельберу, яким завжди були Дракони Ведангу. Його звати Ольг Пард-Саламандр, твого принца і брата у других. Будь йому тим, чим я намагаюсь бути для його батька.

— Незмінний і вірний, — повторив серйозно чорноокий хлопчик, — я запам’ятав…

Опісля, звісно, було гуляння в усіх чотирьох передмістях столиці. І вітання від усієї рідні та ельберійської знаті… І урочиста посвята малого Ольга Богам Ельберу, яку провела у новозбудованому храмі Сонця боговладська відьма Яснолика.

«Не зводжу погляду — занотував Повелитель в своєму нотатничку

Змішались кольори

Плакучих верб

І білосніжних вишень —

Весни столиця вбрання одягла…»

Шкода, що квіти скоро опадають… О, ця скороминущість життя…

А Мечислав, сповнений надії на майбутнє, лагідно поглядав на знову розповнілий стан княгині Дани і теж склав вірша, якого й записав в нотатничок свого друга і володаря:

Розквітнувши,

Ніколи не зів’яне

Не змінить кольору свого

Цих вишень цвіт —

Довічною весна на світі стане!»

Все у світі — вічний рух Коловрату. Незмінним є тільки дух, назва якому — Ельбер Прекрасний»

«Незмінним і незламним» — дописав під цим дружнім посланням Повелитель Ельберу. Його очікували нові турботи, але то були турботи вільної людини. І у нього був син, якого назвали Вільним…

«…та від Богів мені, - поволі складалися в душі Вогнедана Визволителя віршовані рядки, — доручено пройти величним шляхом, Про ці часи складаються пісні… За спокій свій давно вже я не дбаю, та десь на дні душі чаїться страх, Як тільки шлях цей довгий уявляю… Проте не стану скаржитись на долю У серці гордовитому зберу В єдине ціле і снагу і волю…»

К і н е ц ь