Вогонь для Вогнедана

Розділ десятий Свіча на вітрі

«В день весняний

Залитий сяйвом сонця,

Що безтурботно світить споконвік,

Вишнева заметіль бентежить серце»

Вогнедан, зітхнувши, відкладає листок з віршами. Йому дійсно щось муляє… Ні, не те, що вишневий квіт швидко опадає. Його тривоги інші, і йому немає коли сумувати над скороминущістю життя.

Хоча — чого особливо хвилюватися? З податками і тезоіменітством Імператора він розквитався, відправивши до Моани обоз. Сам не поїхав, ніби через хворобу. Хоча Генд в листах своїх натякав, що дехто хоче його бачити…

З самим паном Яблуновським Вогнедан зустрівся б з задоволенням. Але їхати знову до Моани… Знову бачити всі оті огидні пики… Альдона… У нього не зосталося навіть спогадів про колишню жагу… Та й безпечніше нині не покидати Півдня — зелемінці можуть встругнути якусь гидоту за його відсутньости.

Ось на столі донесення його вірного Тернича, котрий нині об’їздить залоги Північного Данаділу та Радину. Зелемінський полк чоррів вийшов на маневри… Чомусь ці маневри мають відбутися в Дубненському воєводстві. Новий воєвода Дубна, пан Лотін, це дозволив. Може тому, що прізвище зелемінського полковника теж Лотін… Напевне — брати, або родичі.

Зазвичай, чорри провадили маневри там, де стояв полк. В Квітані, або в Зелеміню. Часто маневри перетворювалися на полювання на людей. Жертвами ставали зелемінські опришки, або квітанці, яких чорри люто ненавиділи. Чого це зелемінців понесло під Дубно? Загадка… Добре, що хоч Веданг з сестрою повернулися з Гнізда Драконів. Заручені їздили виправляти папери на звільнення селян з Яругів. Мечислав теж чогось остерігається… І Дана… Люба Дана… Все нагадує йому, Вогнедану, що їм взимку виповнився двадцять один рік. Фатальне число… Дурниці… Напевне тому Меч поспішає владнати свої справи, що влітку і йому виповниться двадцять один. Тому і яружан поспішив звільнити, і заповіт уклав з Даниної згоди… В разі його загибелі бездітним, Гніздо Драконів має відійти маленькому Кречету Птасі-Ведангу, їхньому з Даною брату у перших. Півонія Птаха так і живе на Сіллоні, остерігаючись повертатися до Боговлади. Адже ніхто не знає до пуття що сталося з Кріном Птасіним окрім Вогнедана та родини Вигоричів, а вони, ясна річ, такі речі не розголошували.

Сьогодні у намісника вільний вечір… Вогнедан збирається навідати пані Мелісу, свою боговладську коханку. Яблуневе передмістя, до речі, є одним з найгарніших у місті… Тож варто піти і хоч трохи розважитися…

Пані Меліса Невена живе явно не на свої скромні прибутки від грошей, вкладених чоловіком в якийсь з Торгових Домів. Вогнедан підозрює, що красуня — купчиха приймає у себе не тільки його. Він поставив коханці лише одну умову — з Персикового передмістя гостей у неї не має бути. Не бажає він ділити з північанами жінку. Вистачить з нього Альдони.

Меліса зустрічає намісника радісним зойком. Може удаваним, може ні.. Вогнедан цим не переймається. Він проходить до вітальні, опорядженої занадто пишно, і сідає на кріселко.

Подушечка на кріселку оббита рожевою парчею, шпалери червонуваті, завіси — темно багряні… Юнак звично кривиться, ніби вкусив цитрину. Не любить він цього «кольору жаги», а з легкої руки Імператриці мода на подібним чином опоряджені будинки нарешті досягла провінцій. І пані Меліса теж у червоному… А хай би йому аби щось… Це ж коли він був на святі повноліття Його Могутньости? Рівно три роки тому… Три роки дурна моанська мода добиралася до «дикунського Півдня». Це ж, певне, у Персиковому і в домах дженджиків скрізь отакі віталеньки. А жінки виквацяні білилами і виставляють трохи не голі груди напоказ добрим людям.

Пані Меліса теж з дженджиків. Принаймні, говорить з ним лише моанською… Однак, слугам вказівки віддає данадільською говіркою. Може просто бажає попишатися перед вельможним коханцем столичною мовою. А може їй просто це байдуже — чиє зверху, того і мова. Вогнедан поки що не збирається не те що відкривати душу випадковій любці, а навіть говорити з нею данадільською. Це було б, м’яко кажучи, дивним для Імператорського Намісника.

Однак, пані Меліса не нафарбована… Отакі речі вона відчуває на відстані. Вогнедан нічого не говорив їй про свою нехіть до жіночих білил та рум’ян.

На столику — вино та фрукти. Коханці ледь перекидаються незначними словами. Вогнедан, чутливий до таких речей, відчуває, що пані зовсім не потрібні оці розмови. Вона прагне кохання… Того кохання, котре відбувається у спочивальні, а не у вітальні.

Щасливий Веданг, що має витончену наречену — ельфійку… А він, Вогнедан, вже не раз збирався покинути цю панійку, та все то шкода, то ніколи шукати іншої…

Розмова закінчується у спочивальні, на розкішному, справді купецькому ложі. Простирадла пахнуть лавандою, і нею ж пахне пані Меліса… Збудлива жінка… Авжеж…

— Ви диявол, — шепоче вона опісля, — мій диявол… Чужинець… Звір…

Оцього ще Вогнедан не те що не любить, але ставиться прохолодно до подібних вибриків пані Меліси. Ось і зараз вона пестить його гострі вушка, проводить ніжним пальчиком по високим ельфійським вилицям… Що вона там собі уявляє… Що її зґвалтувало якесь страхіття з мейдистських казок? Або сам отой Денниця, про якого писав Святий Мейді? До речі, а чи ходить пані на сповідь? Не вистачало ще, аби хтось третій знав, що вони витворяють у ліжку…

Сон зморює Вогнедана, а уриває той сон різкий удар у віконницю. Камінь… Он він, на підлозі. У вікні ледь багряніє світанок.

Чорногорець накинув халат і підійшов до вікна. Мечислав… Махає рукою — вийди…

Щось таки трапилося… Якби щось не дуже важливе — Дана прислала б челядинця. Але коли вже прибіг Веданг…

— Що сталося? — півсонно воркоче пані Меліса з ложа.

— Мені потрібно зараз іти, любонько, — лагідно говорить Вогнедан. За ночі любові він завжди вдячний своїм численним подругам, незважаючи на своє до них трохи прохолодне ставлення, — а ти спи… Ти чудова… Ніжна моя дівчинка… Я люблю тебе…

Добре, що моанська мова не відзначає ріж ниці між «люблю» і «кохаю». Пані Меліса задоволено потягується, а Вогнедан вправляє їй в сплутані коси золоту шпильку з квіткою-перлиною на кінці.

Тоді поспіхом натягує вбрання і вистрибує просто з вікна у невеличкий дворик пані Меліси. Веданг похапцем стискає йому зап’ясток. В очах Дракона танцює рубіновий вогонь.

— Примчався, — говорить Мечислав без передмов, — наш приятель пан Вишень… Зелемінці йдуть на Боговладу…

— О, ні…, - тільки й сказав Вогнедан, — де вони зараз?

— Вже у південному Данаділі. Завтра будуть тут.

Мечислав, знаючи любов приятеля до піших прогулянок приїхав верхи з Вогнедановим конем у поводу. Татош, красень-вороний, вже ірже за брамою будиночка Меліси. Йому відповідає Мечиславів Відьмак — теж вороної масті. Хазяїн табуна присягався, що коники є братами. Оточуючі їх часто плутають, а самі приятель відріжняють лише за відчуттям приязні розумних тварин до своїх господарів.

До Старого Міста вершники наче на крилах долетіли. Пан Всеслав, він же Вишень, очікував на Вогнедана у книгозбірні. Туди вивідача провела розумниця Дана. Всеслав був в однострої чорри Жердельського полку з нашивками старшини. Збуджений небезпекою, весь у пилюці… Гнав, видно, щодуху.

— Оповідайте, друже, — мовив Вогнедан. Дивний випростався. Почав не оповідати — доповідати.

— Я стежив за пересуванням зелемінців… Легенда — лист до пана Лотіна від полковника жердельців. Лист справжній, мана змальована зі справжнього вістового…

Вогнедан не питає, що сталося зі справжнім вістовим. І так зрозуміло… Ризикованою особою є пан Вишенський.

— Спершу було таке враження, нібито й насправді відбуваються маневри. Але потім скомандували до маршу. Я був змушений залишатися в таборі, бо мене не відпускали назад до полку. Пан полковник Лотін і пан воєвода Дубна Лотін виконують накази уже не Імператора а князя Фотіна. З цього приводу в полку трохи не спалахнув бунт — старші чорри вказували на те, що вони присягали Імператору, а не зелемінському князьку. Пан Лотін наказав розстріляти трьох чоловік, тоді, ніби, все притихло. До речі — про лист… Це була відповідь на пропозицію князя Зелеміню та полковника Лотіна прийняти участь у виправі. Якби пан Вальд Отін погодився — то на Боговладу йшли б уже два полки.

— Але він відмовився?

— Так… З тих же причин, що й збунтовані чорри.

— Як ви вибралися звідти? — спитав Вогнедан.

— Утік з-під арешту, — просто мовив пан Всеслав, — мене стерегли старші чорри, розлючені загибеллю однополчан. Я пообіцяв, що мій полковник сповістить Імператора про неподобства, які коїть пан Лотін.

— Обіцянки треба виконувати, — всміхнувся Вогнедан, — Імператора, а вірніше — його радника пана Яблуновського, я сповіщу особисто. Але для цього ми маємо відбити напад… Вони мають гармати?

— Шість легких, два стінобої…

— Гаразд, — зітхнув Вогнедан, — проб’ємося…

За півгодини замок намісника нагадував розтривожений мурашник. Вогнедан з паном Іровитом підраховували сили. Підрахунок був не дуже втішним — майже все наявне «дозволене законом» Вогнеданове військо — тобто чорногорські частини охоронців порядку, були розміщені в Північному Данаділі та в Радині. В замку залишилася лише охорона намісника під проводом того ж таки пана Іровита. У великій зброярні були гармати — вісім легких і дві важкі, але їх давно не використовували у бойових умовах.

«Отак буває з кожним, — картав себе Вогнедан подумки, — хто дуже захоплюється планами наступу. Але ж, хто б міг подумати, що князь Зелеміню наважиться на штурм Боговлади, та ще й силами Чоррін Ідрен. Воїни Ольга доповідали постійно, що в пана Фотіна немає великого прибічного війська… Тепер зрозуміло, чому немає… Шкода, що запізно.»

— Що будемо робити? — спитав ледь розгублено пан Іровит.

— Накажіть, — кинув Вогнедан, — бити на сполох і збирати рать.

Через деякий час на дзвіниці Старого Міста вдарив найбільший дзвін. Його тяжкі удари завжди звіщали пожежу, або стихійне лихо. До Старого Міста почали з чотирьох боків збігатися люди. Вогнедан виїхав на своєму Татоші на площу перед храмом. Скинув догори руку, закликаючи до тиші.

— Мої боговладці! — вигукнув дзвінко данадільською говіркою, — намісник потребує вашої допомоги! Князь Фотін Зелемінський геть позбувся розуму! Він змовився з полковником Чоррін Ідрен, і нині Зелемінський полк чоррів йде брати Боговладу на меч…

Галас, що знявся на площі, розлякав навіть те птаство, котре не звернуло уваги на биття дзвону. Вогнедан знову звів руку:

— Я, ваш намісник, наказую поштивим боговладцям брати харчі і найнеобхідніше та йти до Старого Міста. Завтра зранку я накажу зруйнувати мости до передмість. Чоловіки, котрі можуть тримати зброю, зголошуйтесь до пана Іровита! Мені потрібні ратники! Захистимо свої домівки і свої родини! Боговлада покаже цим розбишакам, що тут живуть мужчини і воїни! Слава відважним!

— Сла-ава! — відгукнулася площа вже призабутим крамольним гаслом.

І робота закипіла. Пан Іровит ледве встигав записувати та озброювати волонтерів. Здавалося, ніби боговладців лише під’юджувала небезпека. Із зброярні на стіни Старого Міста підняли гармати. На чолі гармашів Вогнедан поставив Горицвіта, доручивши йому керувати також і зруйнуванням мостів. Три з них відважний винахідник планував висадити в повітря за допомогою пороху і отих своїх шнурів, а по Сливовому мосту, який знаходився на рекомому головному напрямку удару (за відомостями все того ж пана Всеслава) намірявся пристрілятися з гармат, і тоді…

На чолі раті з боговладських ремісників став всенародно обраний склодув Любим Вернигора. Вогнедан з задоволенням затвердив народного обранця на командувача — здоровань ремісник мав природжений вояцький розум. Його виступ на вечірній нараді сподобався наміснику — пан Вернигора пропонував не ховатися за мурами, а вийти в поле, і там звернути чоррам шию. При чому вказав місце, де краще зустріти ворога і точно описав усі того місця переваги.

Опісля обговорення план таки відхилили. Але лише тому, що зоставалося замало часу. Чоррін Ідрен йшли кінно, а невеличка Вогнеданова кіннота вся була нині у північному Данаділі. Виставити проти кінноти пішу рать, без укриття, без шанців — означало вивести людей на погибель. А зробити все це за ніч… Намісник похитав головою, подякував пану Любиму і відхилив пропозицію. При штурмі укріплених мурів кіннота втрачала усі свої переваги, до того ж колишній джура Пард пам’ятав зі свого шкільного дитинства, що основою навчання Чоррін Ідрен була боротьба з повстанськими боївками лісового Квітану, або придушення будь яких інших бунтів, як-то і належить внутрішнім військам. Облога міст була у «зелених» на другому плані, тому свого часу вони так багато втратили людей при штурмі захопленого повстанцями Влотка Дару. Міста в Імперії завжди були осередками моанського впливу на інородців, а те, що Боговлада зберегла своє данадільське лице, було заслугою лише роду Пардів.

Горицвіт зі своїми добровільними помічниками цілу ніч закладав порохові міни. Вогнедан прикинув, в яку ціну йому обійдеться відновлення мостів і побажав князю Фотіну народитися пуголовком і ніколи не стати жабою. Зрання оповісники ще раз обійшли всі чотири передмістя з попередженням. Мешканців Сливового виселили всіх, аби не потрапили під гарматний вогонь. З Персиковим була морока — «маленька Моана» спершу не повірила в облогу, а коли повірила, то вирішила, що гостровухий намісник чимось прогнівив Імператора, і той послав Чоррін Ідрен штурмувати Боговладу. Вогнедан наказав дати їм спокій — нехай залишаються в передмісті і ховаються до льохів та підвалів. Він подумав, що полковник Зекар Лотін не настільки ж озвірів, аби нищити законослухняних моанців, та й інших боговладців. Чорри йшли за ним, князем Чорногорським… Тому намісник оголосив тій частині люду, котра не хотіла покидати домівок, заховатися і не витикатися назовні, аж поки не втихне гарматний гук.

Рівно о сьомій ранку пролунало три вибухи. Яблуневий, Персиковий та Вишневий мости злетіли у повітря. Вогнедан вислухав доповідь щасливого Горицвіта, котрий, нарешті, зумів випробувати вповні свої хитромудрі підривні шнури, і послав любого родича до гармат — пристрілюватися.

Сливовий міст було обстріляно, але не зруйновано. Це був єдиний шлях для чоррів, і Вогнедан сподівався, що вони саме ним і рушать. Про всяк випадок, однак, варта стерегла підступи і до зруйнованих мостів, а всі човни, наявні у Боговладі, були відведені до острова, на якому причаїлося Старе Місто, і там затоплені.

Намісник сидів на стіні біля гармати, і згадував те, чого не бачив в цьому тілі… Іншу Боговладу… Іншу облогу… Луки і стріли замість пістолів і рушниць… Важкі тарани… Тоді не було передмість — Боговлада вся вміщалася на острові посеред ріки. Навпроти Вишневої брами було мілководдя — ним моанці і переправилися на острів… Виснажлива облога… Очікування, що зі дня на день прийде допомога з Чорногори… А замість допомоги до міста дібрався зранений посланець Влада Парда, котрий і сповістив про початок війни ще й з Ішторном.

Роздуми перервав звук військової сурми… О, «зелені» вже тут… Онде, на коні — бравий полковник Лотін… Хто б іще мав такий пихатий вигляд. Чорри трошки ошелешені — сподівалися на легку здобич, а тут на них уже очікують…

— Горицвіте! — кепкує поруч Мечислав, — ти обіймаєш цю гармату, наче вона є твоєю подругою.

— Цю гармату я вдосконалив сам, — серйозно відповідає молодий Лелег, — її далекобійність…

- І яка ж вона в коханні, улюблениця твоя далекобійна? — підначує Дракон.

Горицвіт з хвилинку дивиться на родича своїми добрими відчуженими якимись очима і говорить задумливо:

— Розпікається до червоного… Це єдиний її недолік…

Вибух сміху на стіні долетів напевне аж до чоррів. Вогнедан сміється теж — ну й Цвіт… Оце сказав…

Ага, полковник наказує ставити гармати на позицію… Пан Мирослав Іровит кричить готовність гармашам…

Свист ядра… Удар… Знову свист… Хтось закричав пронизливо… Поранило… Від стіни бризкають кам’яні скалки, та Вогнедан не спускається вниз. Горицвіт командує своїми гармашами, наче все життя був військовим. Оце тобі й Цвітик не від цього світу…

— За-аряджай!

— Вогонь!

— Відкат, обережно! Дивись де стоїш…

— Про-очистити! Заряджай!

— Вогонь!

— Стережись, ядро!

— Лягай! Вогнедане!

Пан намісник ледве встигає впасти — так задивився на смертоносну красу гарматного двобою. Бідолашне Сливове передмістя — будиночки Прибережної вулиці розбиті вщент, і Горицвіт шпетить гармашів за неточний приціл. Але тепер вони б’ють саме куди треба, знищуючи людей в зеленому, які змушені нині відступити від мосту.

«Виплати мешканцям Прибережної, - знову рахує про себе Вогнедан, — не жити ж їм під мостом… Міст, напевне, Горицвіт розіб’є на друзки… Клятий Фотін Зелемінський, щоб йому народитися пацюком і вдавитися шматком сиру… Ти в поле вийди, клятий моанцю, і стань проти мене з мечем! Що ж ти, сволото, послав своїх псів на мирне місто?»

Гримотіння гармат раптово вщухає… В тяжкій, суцільній тиші заспівала сурма. Перемовини…

Князь Чорногорський знизує плечима. Перемовини… З чоррами. Незлий жарт… А ще смішніша ситуація — Чоррін Ідрен тепер виступають проти Імперії, повноважним представником якої є він, Вогнедан Чорногорський. Ні, таки насправді світ перевернувся чи-то з ніг на голову, чи то з голови на ноги.

— Мешканці Боговлади! — надривається оповісник, — не стріляйте! З вами хоче поговорити пан полковник!

На стіни вже витеребилися цікаві. Он пан Вернигора зі своїми двома синами, дуже схожими на батечка…Озброєні міщани… Найближчі — Дана, Мечислав, Богдан з Лемпартом. Чомусь похмурий Ратимир… Богуслав Ставський, озброєний шаблею і старовинним мушкетом… Поруч — Боги мої — пані Стася в чоловічому вбранні і теж при шаблі. Пан Іровит… Люди і дивні вперемішку. А он і пан полковник виїжджає на міст, на диво ще цілий. Ох і кінь у клятого чорри. Така шляхетна тварина і казна що носить на собі…

— Вірнопіддані! — гукає полковник, — ми не хочемо подальшого кровопролиття! Боговладський намісник Зельм є зрадником вітчизни! Він прикривається вами як щитом! Він хоче понад усіх вивищити гостровухих! За ваш рахунок, поштиві міщани! Я звертаюся до людей — подивіться довкола себе! Адже вас — набагато більше! Хапайте ельфів! Відчиніть браму! Даю слово чести, що вашому життю і майну нічого не загрожує! Нам потрібен лише Зельм і його гостровухі виродки!

— Незлий хід, — мовить Вогнедан до Мечислава, — десь інде могло і спрацювати…

— Я радий, що оті вилупки з Персикового сидять нині у запіллі, мов миші, - хмикає Веданг, — о… Не всі… Ось якась миша репетує!

— Він правду каже! — кричить якась жінка… Кричить моанською, але Веданг помилився… Навряд чи вона є заїжджою… Як-то кажуть у Чорногорі «кислий виноград місцевого збору». А отой панок, котрий аж підскакує поруч з нею — цей уже з Персикового… Боги мої… пан Солтін…

— Старий приятель? — сміється Веданг, — і чого це він не залишився вдома?

— А чи не заткнули б ви роти, шановне панство? — рявкає Вернигора, почуваючи себе зобов’язаним навести лад, — бо я можу зробити так, аби ви навіки позбулися голосу. Тут війна, і бабам та дурням на стінах не місце! Я, звісно, не маю на увазі озброєних шляхтянок! — він злегка вклоняється пані Стасі, котра дивиться на велета зі щирим захопленням.

— Але ми не хочемо воювати! — галасує ще котрийсь панок, — скільки тут тих гостровухих? Жменька! А нам через них гинути, та ще від рук імперського війська? Люди! Чи ви чуєте?

— Та я ще не оглух, — незворушно басить склодув, проштовхуючись до крикунів, — говорив же вам пан намісник — сидіть у льохах і не витикайтеся! Оце заведеться в натовпі одна паскуда і починає псувати добру справу. Геть зо стіни, мерзотники, бо я витягну вам вуха на ослячі і пущу так гуляти білим світом!

А Вогнедан дивиться на полковника, котрий пишається на своєму скакуні, на шереги «зелених», що спішно перешиковуються на розбитих вуличках Сливового, і давня страшна злоба починає тліти у грудях чорногорця.

Ось його підсаджує до карети усміхнений чорра. Маленький хлопчик в кунтушику не плаче — не можна… У нього тоді кілька днів боліло лице — так затверділи на ньому м’язи… Летить у вогонь комина сорочка-чорногорка… «Покарання у шостак просвітлює душу…» Паскуда з різкою… Скривавлений Світлян обертається до них, і кров бурхає йому ротом… «Хай славиться Ельбер Прекрасний!» Гаряча вуглина в грудях… Вуглина, що перетворилася на полум’я…

Тепер ці пси прийшли за його містом… За його братами і сестрами… За ним… І намагаються нацькувати на нього його боговладців… Їм потрібен князь Зельм? Гаразд… Але ви, пане полковнику, на тому світі пам’ятатимете день і годину, коли запропонували мені здатися!

— Вогнедане?

Ой, хто це тут поруч… Мечислав… Дана… Відчули… Нехай…

Вогнедан поволі рушає до сходинок, котрі ведуть донизу. Там — брама Старого Міста. Заригльована брама, та ще й завалена трохи не доверху діжками та колодами. Але він знає — поруч є хвірточка… Потаємна, аби гінці могли пройти до замку, не колошкаючи вночі добрих людей.

Найближчі йдуть за ним. Пан Вернигора десь попереду жене поперед себе трьох панікерів, обіцяючи їм всілякі негаразди. Внизу він урочисто передає крикунів замковій варті і рекомендує до кінця «військового стану» посадовити базікал під замок.

— Відчиняй хвіртку, Меч! — говорить чорногорець стиха. Він уже починає боятися, що не втримається і блисне раніше ніж треба. Тепер збурений мозок виплеснув на поверхню найстрашніше — Сокола Птаху… Його лице з обвугленими вустами… Його кров… Його крик… Його останнє прохання — проказати молитву до Бога Грому…

— Підніми, могутній Боже зброю, — шепоче Вогнедан. Сокола він проводжав іншою… Відхідною. А це — славень для битви…

— Піднеси душі наших воїнів, — вимовляє він вголос, — та швидше ж, Ведангу… Мені тяжко це тримати…

Дракон вже впорався з засувом.

— Я з тобою? — питає неголосно.

— Ні! — аж кричить Вогнедан, — нізащо…

— Пане наміснику, — Вернигора вже позбувся своїх бранців і задоволено посміхається. За ним скупчилися ратники, — пане наміснику, що з вами? Куди ви?

— Я вийду, — виштовхує крізь зуби Вогнедан, — вийду… До них…

— Пане наміснику! — склодув схиляє коліно перед тоненьким струнким дивним, який наче скам’янів біля розчиненої хвіртки, — та що ж це ви ганьбите добрих людей Боговлади! Та ж про нас весь Ельб…тобто Південь оповідати буде, що це ми видали керманича свого до рук паскудним чоррам. Та якщо вам себе не шкода, то пожалійте хоч нас!

— Пане Любиме! — поволі вимовляє Вогнедан, — таже я не йду здаватися. Я йду… йду на перемовини… Не хвилюйтеся… Зі мною нічого не станеться… Я йду по краю безодні, і досі не впав туди, бо на світі є люди подібні вам…

З цими словами юнак з несподіваною силою підіймає з землі ошелешеного Вернигору і цілує його в чоло. А тоді вислизає у хвіртку.

Дошки мосту під ногами… Жар уже починає збиратися… Темніють дошки… Поганець Лотін… так і не зліз з коня… Пробач, шляхетна тварино… ти-то ні в чому не винна. Чорри… Люди в зелених одностроях…. Скільки серед них колишніх зеленух? Не має значення… Тепер уже не має… Я — ваша смерть, відважні хлопці… Я — меч! Я — полум’я!

— О, ваша ясновельможність, — вишкірюється до нього полковник, — вирішили послухатися голосу розуму?

Страшна знайома судома струшує Вогнеданом. Він чує свій голос… Змінений до невпізнання… Так міг би говорити… Бог Грому…

— Зі мною… Вогонь… Небес…

Глядачі на стінах Старого Міста побачили вогняну стіну, що ринула на зруйновані будиночки Сливового, змітаючи все на своєму шляху… Людей, коней, гармати… Вода Дани закипіла… Спалахнула частина мостового настилу…

Ті, що стояли на стінах, одрухово подалися назад, затуляючи очі. Мечислав застиг біля хвірточки зачарований. Так близько він бачив це вперше. Любим, котрий теж визирнув назовні, вчепився Ведангу в руку, і, забувши про всяку обережність, забурмотів славень до Бога Грому.

Вийти на міст найближчі і ратники насмілилися лише за півгодини. Його прибережний край з боку Сливового обвалився в ріку. Мечислав обережно сповз по обвугленим опорам до води, і на самому краєчку піщаного пляжу з полегшенням побачив синю пляму Вогнеданового кунтуша.

Князь Чорногорський, він же з Імператорського дозволу намісник Південного Данаділу, лежав на спині, розметавши руки по вологому піску. На ніжному обличчі дивного князя застиг непередаваний вираз болю, жаху й насолоди одночасно. Веданг підняв родича на руки, обернувся і зустрів ледь ошелешений погляд начільника ратників.

— Я думав — це бабусині казки, — прогудів Любим, — пане Ведангу… То оце він і є — Визволитель? Боги мої… То оце він і є…

— Пане Любиме, — вкрадливо мовив Дракон, — хіба можна вірити бабусиним казкам? Наші відважні підривники заклали під мостом пороховий заряд, підпалили шнур, а самі чкурнули на човні… І тільки… А решта — у страху великі очі….

Вернигора розгладив вуса і підморгнув у відповідь:

— Авжеж, — сказав, — так і поясню хлопцям… Підривники… Заряд… Боги мої, пане Мечиславе… Я напевне збожеволів, але не міг очей відвести від того видовиська. Це не людина там йшла… І навіть не дивний… Це Бог Грому сам зійшов з небес і втілився в нашого пана Вогнедана. Не бійтеся… Ми ж не дурні… На стіні були самі наші, а решта ковтне казочку про пороховий заряд. В це легше повірити, аніж у Вогонь Небес.

***

Вогнедан лежав у своїй спочивальні і намагався ні про що не думати.

Оця сила… Бажання убивати… Насолода від нищення… Вістря Триглаву…

Чи потрібно це істоті, яка живе у явному світі? У світі, де воюють шаблями та пістолями… Де найбільше нищення може заподіяти гармата?

Шкрябання у двері… Голосок Терночка:

— Пане Вогнедане, до вас пан Ольг Лелег!

Голосок веселий, бо Терночок обожнює свого названого дідуся. І Вогнедан трохи веселішає: Князь тіней є для нього втіленою силою духу.

Ольг проходить до кімнати і присаджується у кріселко поруч з ложем. Він, як завжди, випромінює спокій. Юнак простягає до родича руку, і вони стискають один одному зап’ястки на стародавній штиб.

— Сварити будете? — тихо питає Вогнедан.

— Але ж дитя моє, - мовить Ольг, — я ж розумію, що ти цим ще вповні не володієш. Може воно й на краще… Ти зберіг своїх боговладців… Які у тебе втрати?

— Вісім чоловік загинуло на стінах, — відповідає Вогнедан, — а з десяток таки трапилося чоррам під гарячу руку. Це з тих, хто не заховався у Старому Місті.

— А Зелемінський полк?

— Навздогін вирушив Мечислав з кінним загоном. Коней ми придбали в Ліжниці, неподалік. Там гарний кінний завод, а господар — наша людина. З Мечем вирушило півсотні воїнів Іровита і пан Вернигора з сотнею ратників. В північному Данаділі вони з’єднаються з чорногорцями Тернича. Щодо полку… Ми не змогли полічити їхніх втрат. Там нічого було…лічити. Вціліли ті, хто одразу кинувся грабувати покинуті оселі.

— Мародерам щастить, — сумно всміхається Ольг, — Вогнику, я до тебе у справі.

— Я уважно слухаю…

— Я знайшов третю частину пророцтва Вишезіра… Вона дуже коротка, мій хлопчику. Якщо ти доживеш до наступного Різдва, то виконаєш те, що доручили тобі Боги Ельберу…

— Двадцять один — число судьби, — зітхає Вогнедан, — я знаю про це…

— Але ти можеш не дожити до зими, Вогнику, бо тебе зрадить друг…

- І про це я чув, — мовить юнак, — сестра ходила до Яснолики… Та говорила їй про якогось ворога… Що він поруч… Але ворог… Не друг… Серед найближчих немає зрадників.

— Мені б та твою впевненість, — мовить Ольг сумовито, — я і собі часом не вірю, а ти віриш приятелям, синку. Ти юний, для юних це звичай, але будь обережним… Трохи віддались від усіх твоїх побратимів і нікуди не виходь без охорони. Я вірю відьмам, особливо, коли вони родом з Сіллону, та найбільше я вірю пророцтву Вишезіра, бо воно збулося на моїх очах майже все. Там прямо сказано, мій Вогнедане, — все, що траплялося з тобою лихого є випробуванням. Боги гартують тебе, наче меч в горнилі. Вони трохи інші ніж ми, дитя моє, часом людині не зрозуміти дивного, а нам усім — не зрозуміти Богів. Їм байдуже, що залізу боляче, коли його розжарюють і роблять з нього клинок. Аби меч вийшов добрим. А коли той клинок часом не витримує і розлітається вщент у Божій кузні, Боги знизують плечима і беруть іншу залізну штабу…

— Мій милий родичу, — відповідає Вогнедан, — якщо я почну нині відшукувати зрадника серед моїх приятелів, то моя бідна голівонька не витримає такої напруги. А те, що буває, коли у Вогнедана Чорногорського починаються нехороші видива, бачила не далі, як тиждень тому уся Боговлада… Мені не можна боятися, мені потрібно комусь довіряти. Інакше звір в глибинах мого духу зірветься з ланцюга.

Ольг дивиться на родича ледь розгублено. Тоді мовить замислено:

— Дійсно… Якщо подумати, то можна почати підозрювати всіх. Включно зі мною. Мене навіть найпершого, яко присяжного вивідача… Аби ти знав, Вогнику, скільки мені доводилося давати облудних присяг і брехати в очі людям, і добрим і не дуже… Гаразд… Але все ж таки будь пильним, і я теж пильнуватиму.

Ольг встає, і Вогнедан всміхається йому на прощання. Смутний Ольг Лелег. Князь Чорногорський знає, що Білозір Лелег разом з Богодаром Ставським зникли без вісті в Ішторні, і знайти їхній слід поки що не вдалося. Пані Стасю потішають чоловік, і Богдан з Лемпартом, а хто потішить Ольга Лелега, котрий завжди носить в собі свої жалі і болі…

— Вони повернуться, — говорить юнак, — вірте, пане Ольже…

— Я сподіваюсь, — тихо відповідає Князь тіней, — дякую, Вогнику.

Пан Лелег іде, а Вогнедан, зітхнувши, бере зі столика купу паперів, які потрібно проглянути… І де його, в біса, взяти гроші на відновлення мостів? Чортів Горицвіт постарався на славу… І принесло ж цих клятих чоррів одразу опісля виплати імперського податку…

Тим часом садами замку замислено блукає Ратимир Вовчур…

Оце трохи не вперше юнак залишився сам. То все вкупі та вкупі з оцими нині ненависними йому особами. А тепер — Мечислав, бачте, повів загін навздогін чоррам… Теж мені, воєвода… Ставський з Лемпартом біля пані Стасі… Вогнедан відлежується опісля скоєного ним страхіття… Дана… Де Дана — Ратимиру відомо, але він поки що роздумує, чи варто з нею говорити.

Самого Ратимира поранило скалками каменю, що відлетіли від стіни. Юнак має перев’язану голову і час для відпочинку. І для роздумів, авжеж.

Аби здобути Дану, потрібно позбутися її так званого нареченого. І її клятого брата, котрий контролює її розум. Дана звичайна собі дівчина — дивна. Без оцих Вогнеданових здібностей, котрі не тільки людину — дивного можуть увігнати в жах.

А Вогнедана потрібно відправити назад, до гаю дубового. Таке страхіття в цьому світі не потрібне… Та тільки як це зробити?

З Мечиславом простіше — достатньо кулі з-за рогу… Він, Ратимир, якраз і сподівався, що саме в цій битві… Та до рукопашу не дійшло, а розслідування вбивства йому, Ратимиру, ні до чого… Ще пригадають, як він кинувся на Дракона зі зброєю.

Крутяться в голові у Ратимира ріжні плани. Має він одну цікаву штуку. Річ цю зробив пан Верес, і він же подарував її молодому приятелю. Це трубка зі спусковим механізмом для отруєних голок. Цікава зброя, особливо для шляхетних дивних. Ратимир теж про дещо здогадується — не дурний. Він довго вправлявся з трубкою, використовуючи звичайну голку з гледичії. А тоді, під час одного гостювання в Лелечому Гнізді, пробрався до робочої кімнати панни Вербени…

Ратимир тоді дуже ризикував, коли тремтячими руками підмінив у пуделечках Вербени дві оброблені голочки на звичайні. Пуделечко він мав лише одне — теж подароване паном Вересом. Одну з голочок випробував на кролику, котрий потрапив до сільця — кролик навіть не тіпнувся, здох одразу. Другу голочку юнак заховав до пуделечка і поклав разом з трубкою. Про всяк випадок.

Але використати цю річ небезпечно… Ну, скажімо, вдасться йому подряпати голочкою Мечислава… Непомітно… Ні, непомітно не вдасться — чортів «володар меча» має звірячу чутливість… Вистрелити з трубки? Знов таки, почнеться розслідування, і чи не оповість тоді пан Верес Лелег про подаровану зброю… Приберегти голку для Вогнедана? Але чи візьме отрута дивного такої міці? Ратимир останнім часом багато часу провів у книгозбірнях. І Ігворри, і Боговлади… Знайшов старий сувій, в якому описувалося, як у перші роки правління дивних вороги намагалися отруїти Веданга Сіллура. Грізний ельф, що мав здібності, подібні до Вогнеданових, лише ослаб, втратив свою силу, і трохи не потрапив отим ворогам до рук… Може і з Вогнеданом трапиться щось подібне?

Має Ратимир ще один план… Нечіткий, з багатьма прогалинами… Але дуже йому цей план подобається…

Скажімо, відпроситися додому, на відпочинок. А замість Чорногори поїхати до Зелеміню. Князь Фотін нині має бути у великому горі за своїми чоррами… Він піде на угоду… Тоді якось виманити Вогнедана в безлюдне місце, де вже очікуватимуть люди князя Фотіна. Вистрелити з трубки голочкою, і…

Найбільша прогалина плану — чорнопикий напівкровка… Веданг не відходить від свого приятеля. Зараз, щоправда, друзі розлучилися — аж дивно… Сказати б — ось вона нагода, але як зв’язатися з зелемінцями? Сам він не довезе до Зелібору навіть напівпритомного Парда — шляхи на Північ перекриті Вогнедановими чорногорцями. Місцевості він, Ратимир, не знає… Змовитися з Лемпартом — не погодиться колишній опришок. Вогнедан для нього є святинею — куди ж там, врятував від служби в Зелемінському полку.

Ну, і в разі загибелі князя Чорногорського, владу обійме його сестра. Якщо виживе опісля тієї загибелі… Що ж, потрібно іти на ризик… Та Дана Пард нині заручена з Драконом… Отже, все одно йому, Ратимиру, не бачити ні дівчини, ні влади. Князем Чорногори стане Мечислав через одруження… Ні, напівкровку потрібно прибрати з дороги. І то якнайшвидше.

З нього, Ратимира, буде незгірший володар. Хочете вільного Ельберу, добрі люди? Буде вам Ельбер… Як говорив отой бідолаха Зельм, якого Вогнедан прирік на смерть, не змигнувши оком? «Зверху ми — знизу кругловухий набрід». Тільки так і не інакше…

Він, Ратимир, не буде панькатися з міщанами та селюками… Хочете краси, панове дивні? Раби вибудують вам замки, прекрасніші за зруйновані колись варварами… Рабині гаптуватимуть гобелени… Раби працюватимуть у полях та в майстернях. Жоден ельф не доторкнеться ні до чого, окрім зброї… Ну, там ще музика… Грайте, панство… Танцюйте… Ваша і воля, і сила…

І чого оце Боги завжди дають великі здібності неприторенним дурням? Аби він, Ратимир, мав міць вогню… Ельбер його мрій вже був би побудований… Сіллонці? Скорилися б, і напевне швидше, аніж дивні Півдня, бо звикли жити окремішньо і володарювати над кругловухими. Оповідають же, що у корсарів офіцерами лише срібні… І сам князь Непобор, за чутками, недолюблює людей…

Щоправда, тутешній люд претендує на якісь особливі якості… Змінені… Ха! Чим вони відріжняються від людців з інших країв? Та аж нічим… Оцей Вернигора — грубіян і нахаба… Та й інші боговладці теж… Обожнюють вони князя Чорногорського… На руках внесли до міста опісля повернення з Півночі… Та простолюд завжди відчуває силу. І обожнює силу. Не стане Вогнедана, або понівечить його князь Фотін — куди і подінеться оте обожнення.

Від цих думок аж змокла спина у молодого Вовчура, і став він озиратися нервово… Може чортів нищитель вже й думки читає на відстані. Спілкуються ж якось вони з Даною — варто їй подумати про брата, а він уже й тут.

Зітхає юнак — розмріявся, мовляв… Вже й незручно йому від власних страшнуватих думок. Все було б інакше, якби Дана його кохала… Вони б жили душа в душу у Вовчому Лігві… А Вогнедан нехай би визволяв ельберійців, усіх гамузом, панькався з людьми, народоправство вводив, а чи самодержавство… Що завгодно… Аби вони були разом — він та Дана.

Підіймається Вовчур поволі на терасу… За склом — зелень зимового саду. І Дана… Обережно зрізає квіти, приміряє їх до вази з високим горлечком.

«Остання нагода, — думає Ратимир, — остання нагода врятуватися для твого брата, дівчино. Якщо ти вислухаєш мене, то все зостанеться як раніше. А якщо ні…»

— Вітаю, Дано, — говорить він, відчиняючи зовнішні двері.

— О, Мирцю, — трохи винувато говорить дівчина, ставлячи на столика вазу, — вітаю… Ми з тобою так і не порозмовляли… Щодо отого жарту… Мені чомусь здається…

— Забудь про це, Даночко, — лагідно говорить Вовчур, — буде ще один карнавал… І будуть нові жарти. Як твої справи?

— Та все гаразд, — всміхається Дана, — трохи непокоюся за Руженича: він такий необережний. А брату вже краще — він тепер ламає голову над відновленням руйнувань.

— Скажи мені, Дано, — починає Вовчур, — ти аж так певна свого вибору, що пішла навіть на те, щоб заручитися з Ведангом?

— Звісно певна, — вимовляє співуче Дана, і з жахом бачить Ратимир, як сама згадка про Мечислава розсвічує її личко, — о, мій квіт дикої ружі…

— Я розмовляв з деякими мудрими дивними, — говорить Вовчур, — і вони застерігають проти подібних шлюбів. Дракон не винен у своєму походженні, але тавро крові…

— Я теж думала над цим, — серйозно відповідає дівчина, — і старі сувої, і волхви, до яких я зверталася, говорять, що в деяких випадках дух випалює чужинецьке зло, і горує над тілом. Тоді зло не переходить на дітей. Зрештою, ми з Вогнеданом є правнуками принцеси Шаніли, тож не нам пишатися чистотою крові.

— Тим більше, — мовить Ратимир, — ти мала б обрати гідного дивного… Без оцього тавра…

— Ратимире, — говорить Дана вже суворо, — ти присягав бути мені братом. А отже — не будемо говорити про біду Веданга. Не він винен в цьому — винна Імперія та її звичаї. Я не покохала б чоловіка — іноземця, хоч з Імперії, хоч з-за кордону, просто тому, що він має чужинецьку душу. А Меч є ельфом, де в чому кращим, ніж деякі з нас.

— Дано, — говорить Ратимир, йдучи пробоєм, — оте освідчення — не жарт. Може, я не зумів красиво сказати про своє кохання — не вмію я говорити красиво. Для мене на першому місці не витребеньки, а справжнє життя… Родина, Дано! Що може дати тобі Дракон? Геройську загибель поруч з ним в якійсь нікому не потрібній битві? Геройська загибель — то некрасиво, Дано, як некрасивою є будь-яка смерть. Залиш битви чоловікам… Зостанься зі мною. Я воюватиму за двох, а ти будеш на мене очікувати, як то і личить жінці.

— Ой, Мирцю, — зітхає Дана, трохи розчулена цією промовою, — вибач, любий… Тобі потрібна інша дівчина… Красуня-верховинка в намистах і ґерданах. Я зіпсута змалечку і зовсім не годжуся бути охоронницею родинного вогнища. Небезпека дає мені насолоду… Вибач… Я цінуватиму твоє до мене ставлення, брате.

Вона так близько від Ратимира… Рожеві вуста мов пелюстки квітки… І до них доторкатиметься своїм жаб’ячим ротом чорнопикий напівкровка? А може — уже доторкався?

І Вовчур хапає дівчину в обійми і припадає вустами до тих рожевих вуст…

Дана сильна не по-дівочому. Вона пручається, але ж Ратимир теж дивний. Сили йому не позичати. В розумі дівчини раптово виникає двір Лелечого Гнізда, і липкі огидні руки моанського панка, що обмацують її тіло…

«Брате! — кричить її розум, — Вогнедане!»

Коли Вогнедан увірвався до Зимового Саду, Ратимир вже відпустив Дану, клянучи себе за нестриманість. Та гнів князя Чорногорського є таким же нестямним, як страх його сестри. І підіймається з глибин духу сила для оборони. На Ратимирове щастя — сила не вогню… Землі.

Різко підводить руку Вогнедан, наче у військовому вітанні, і молодий Вовчур відчуває, що він летить… Летить у повітрі, достоту так… Відчиняє всім тілом двері Зимового саду, пролітає над терасою і гепається в акуратно підстрижені кущі маленького Даниного садочка.

— Що сталося? — тим часом питає князь Чорногорський у геть розгубленої Дани, — що, сестричко?

— Це я, — жебонить Дана, — я винна. Ратимир надумав освідчуватися… Він же знає, що я заручена, а все одно прийшов. Він кохає мене, бідолаха, а я не можу відповісти йому взаємністю…Знаєш, він так красиво говорив… вміє ж, коли захоче… А тоді надумав мене поцілувати проти моєї волі, а я… Я злякалася… Я…

— Я знаю, чого ти злякалася, — лагідно говорить брат, — заспокойся, Данусю. Зараз я витягну з кущів твого невдатного залицяльника і прочитаю йому проповідь про те, як треба поводитися побратиму з посестрою. Дурник все не може повірити, що ти обрала Дракона. Він бачить лише «страшну пику» і не бачить його душу. Приготуй мені для віталеньки якусь композицію з руж, я їх теж люблю, як і наш Руженич. І не картай себе — Вовчур сам напросився на неприємності. Я його зараз ще й насварю добряче.

— Не треба, — прощає невдаху-залицяльника Дана. Дівчині таки подобається, що Ратимир так зворушливо і так безнадійно закоханий. Це красиво… Ось тільки поцілунок все зіпсував — троянди не належить зривати насильно.

— Ну, просто поговорю, — сміється Вогнедан, — аби не псував тобі і собі сумної чарівливості безнадійного кохання.

Чорногорець виходить на терасу і спускається вниз. Ратимир тільки-но почав отямлюватися. Він лежить в кущах і щиро бажає собі смерти.

— Давай руку, закоханцю, — мовить Вогнедан вже не сердито, — я тобі хоч нічого не зламав?

Ратимир мовчить. Якби він зараз мав меча і змогу убити це чудовисько з лагідним голосом…

Чорногорець витягає Вовчура з кущів і тягне до лави під деревом. Саджає на лаву, проводить короткий огляд на предмет пошкоджень.

— Дешево відбувся, — робить висновок, — кістки цілі. Сиди тихо…

Від дотиків Вогнеданових пальців зникають садна, стишується біль. Ратимир лише зуби стискає, коли дружня рука доторкається до його обличчя, а тоді, вже зробивши свою справу, лягає на плече.

— Мирцьо, — зітхає Вогнедан, — з тобою останнім часом коїться щось не те… Ота карнавальна осінь… Та й нині… Я розумію, що ти любиш мою сестру, але ж у неї залицяльників — половина Чорногори, і всі дивні Боговлади. І ніхто з них не втратив розуму, коли вона вдягнула персня з драконом. Можливо, для тебе це почуття є більшим, аніж любовна гра, звичаєва для дивних… Але, в такому випадку, залишається тільки змиритися. Силою не будеш милим, а Дана закохана у Мечислава до повної самопосвяти. У тебе не повинно бути ніяких сподівань, мій бідний друже. Це важко, розумію, але що ж… Я вже трохи отямився опісля останніх подій — хвала Богам, час відновлення сили скоротився, і я нині не так виснажуюсь. За тиждень одужаю остаточно, і ми їдемо до Волинця, на підмогу Дракону. Щодо тебе — то я хотів відправити тебе додому, відпочити опісля контузії. Чи може — ти хочеш їхати зі мною?

Ратимир поволі підводить очі. Він зробив свій вибір. Зробив остаточно.

— Вибач мене, Вогнедане, — мовить він поволі, - напевне, мені насправді потрібен відпочинок. Я винен перед Даною — я був нестриманим. Дозволь мені вибачитися перед сестрою і якийсь час побути вдома, з батьком та дідом. Я повернуся за кілька місяців. Зрозумій мене, брате, мені зараз тяжко бачити дівчину, яку я кохаю, зарученою нареченою іншого. І тяжко бачити того іншого… Звичайно, якщо ти накажеш — я поїду з тобою.

— О, ні, Ратимире, — розчулено говорить Вогнедан, — звичайно, їдь додому… Відпочинь. Час — він лікує все…Пробач мені — я погарячкував…Твоя провина зовсім не така велика, а от я мусив би стримати себе. Втім, чесно кажучи, воно якось само вийшло. Як завжди. Ну що — примиримось?

Ратимир стискає простягнену правицю приятеля і усміхається так, що Вогнедан запитує стривожено:

— Тобі ще щось болить? Я ж, ніби, зробив усе, що міг…

— Не болить, — мовить Вовчур, — дякую, друже…

Вогнедан підводиться. Він доброзичливо всміхається Ратимиру, вже думаючи про інше, і йде геть. А Ратимир дивиться йому в спину, і згадує, як він позаминулої зими від розпачу вдався до чорного ворожіння, розчавивши різдвяну ложку… Ні чорта те ворожіння не допомогло. Цього виплодка Пардів треба самого кинути під ноги. І розчавити… Тільки так…

— Я наступлю тобі ногою на груди, — шепоче він, — тобі і твоєму Ведангу… І що тоді зостанеться любій Дані? Тільки скоритись… Скоритись сильнішому. А сили у мене вистачить. Без Вогнедана його приятелі не варті нічого. Хтозна, може мені таки вдасться переконати дивних зайняти належне їм місце правителів та хазяїв кругловухого наброду.

***

До Волинця Вогнедан дібрався у супроводі Богдана, Лемпарта, Дани та трьох братів Лелегів. Супроводжувало їх два десятки воїнів Іровита. Дана, котра час від часу перемовлялася з коханим подумки, сповістила, що Ведангу довелося витримати справжній бій з загоном прибічної варти князя Фотіна.

І ось уже Мечислав мчить їм назустріч верхи на Відьмаку… Чорний кінь і вершник в чорному оксамиті… І Дана підводиться на стременах, сяючи, наче троянда росою.

«Дурник Вовчур, — зітхає Вогнедан, — куди тобі до мого Мечислава…»

Мечислав оповідає, що перейняв якраз біля Волинця загін зелемінців. Вони не захотіли вступити в перемовини, тож довелося битись. Але він, Веданг, зробив дурість. Зчепився з одним з керманичів — поважного вигляду старим, який під час всього двобою лаяв його страшною пикою і поріддям пекла. Ну й довелося розписати панку мечем личко, аби не почував себе красенем. А потім полонені розказали, що ото і був князь Фотін…

— Аби знав — не грався, а прикінчив би одразу, — мовить Дракон, — це досить таки паскудний чолов’яга.

Місяць Вогнедан витратив на укріплення своїх залог і застав. Боговладським ремісникам так сподобалося воювати, що князь залишив їх у війську, сподіваючись, що це не буде зле витлумачено його моанським покровителем Гендом. А сам зостався у Волинці, наказавши листовно пану Іровиту, якого він зоставив за себе, постійно сповіщати новини про відновлення Боговлади.

У Волинці нині було затишно. Князь Чорногорський залишив при собі Тернича з чорногорською вартою та найближчих. Опісля історії з облогою Волинець почав вважатися тимчасовим прикордонням. Вголос про це не говорили, але… Ставка воєводи в маленькому містечку… Маленька війна… Тінь майбутньої великої битви.

У Вогнеданових очах Волинець мав ще одну принаду. В минулий свій приїзд юнак познайомився з милою вдовичкою, котру звали Любавою. Пані походила зі спокревених, її чоловік, дрібний шляхтич, три роки тому помер від моровиці. Любава минулого разу лише червоніла, коли Вогнеданові воїни вихваляли її вроду, але відвідувала усі розваги, які влаштовувалися для міщан у ратуші. І танцювала лише «з його ясновельможністю». Його ясновельможність, в свою чергу, не шкодував слів для опису вроди милої пані Любави. І ось мила пані дозріла до того, аби віддатися коханню…

Жила Любава в гарненькому будиночку на березі Волинки. Під час нападу на місто банди Зельма, жінка прихитрилася заховатися в дуплі велетенської верби, що росла на березі. Тож постраждав лише будиночок — на ньому вигорів дах. Нині відбудована хатинка зі старим запущеним садом мала такий вигляд, ніби тут живе зачарована княжна з давно забутої казки. Красуня Любава… Русява темноока повнуля, котра навіть не ходила — пливла вуличкою, шелестячи гаптованою сукнею. І витонченості не бракувало цій провінційній шляхтянці — принаймні Вогнедан завжди з ніжністю згадував вечори біля коминка, біле росавське вино і неквапні розмови з цитуванням улюблених поетів. Розмови, сповнені тонких натяків і образів любові, аж поки юнак не відчував в собі такий приплив жаги, який не могли в ньому викликати ні розбещена пані Альдона, ні палка Меліса Невена, ні Всемила з Ігворри, котра служила коханню…

Розмістився Вогнедан як і минулого разу в ратуші, а пані Любаву відвідував якщо й не щовечора, то доволі часто. Мечислав же з Даною опісля недовгої розлуки все ніяк не могли наговоритися і годинами просиджували у великій залі, перекидаючись словами, сенс яких лише у вимові і погляді, яким супроводжуються ці слова. І розходилися по своїм кімнаткам, які винаймали у поштивих волинчан, далеко за північ. Дана знову квартирувала у своєї доброї знайомої, пані Ягоди, а Мечислав жив просто в ратуші, як і Вогнедан, займаючи невеличкий кабінет поруч з залою суду. Вогнеданові покої, перероблені з такого ж кабінетику були поруч, але найчастіше вночі вони були порожні.

Веданг, порадившись з паном Владияром, наказав щоночі вартувати біля будиночку пані Любави двом чорногорським воїнам. Його ясновельможність розгнівались, — як-то з легким усміхом доповідав потім пан Тернич — але варти пан Владияр таки не зняв… Раптом щось… місця тут непевні. Зовсім близько Зелемінський ліс… Скільки разів ледве встигали перехоплювати бандитів трохи не біля Волинця… А пан князь ходить собі до панни, нехай, звісно, ходить, але ж будинок — то біля самої річки… А на тому боці — ліс. Банда Зельма тоді якраз і перебралася через Волинку навпроти хатини пані Любави.

Мечислав теж радив Владияру не звертати уваги на незадоволення його ясновельможності. Він не забував про число судьби. Княжа ніч проминула, доки він ганявся за загоном зелемінців, і нині всі троє Ведангів — двійнята і він сам — були під владою того числа. Тож краще поберегтися.

Щовечора Мечислав відводив Дану до пані Ягоди, а сам повертався до ратуші, падав на вузьке похідне ложе і почувався щасливим. Він уявляв собі, як вони одружаться, як житимуть опісля перемоги… Можливо… О, це була найпотаємніша, найсолодша мрія Дракона… Можливо у них буде дитя… Синочок з личком Дани і його очима… Красивий синочок… Або — нехай навіть і негарний, але гордий і відважний. Справжній ельф… Як він любитиме свою дитину… Він віддасть сину ту любов, якої ніколи не мав…

— Дитя з моїми очима, — складав Веданг рядки, які не показував ні Вогнедану, ні навіть Дані,

Твоїх ноженят лопотіння

Прекрасніше музики дивних…

Мечислав не записував цього, бо боявся, що йому закинуть надмірну розчуленість. І стукіт у віконечко однієї літньої ночі не відірвав його від віршування, а лише пробудив від солодкої задуми.

— Пане Мечиславе, — почув він голос Владияра Тернича, — а вийдіть-но хвилинку… Справа є…

— Зараз, — озвався Веданг, — постривайте…

— Давайте через вікно, — порадив Тернич, — чого ви будете кружляти?

А й насправді — чого? Дракон накинув кунтуша, хотів взяти «Золоту троянду», тоді подумав, що в разі якоїсь небезпеки Тернич підняв би на ноги все містечко. Але меча Дракон таки до пояса прип’яв — отой, що раніше належав Далебору. І виліз у віконечко.

В темряві він бачив чудово, але Владияра ніде не було видно. Чортихнувшись, Мечислав повернув за ріг будинку і тут в очах йому потемніло…

Кілька постатей обережно вийшли з-за рогу.

— Краще, — промовив один з них моанською з зелемінською шиплячою вимовою, — одразу перерізати йому горлянку, якщо вже ти не хочеш везти його до Зелібору.

— Ні! — другий голос вимовляв моанські слова з чорногорським розкотистим «р», — пан князь звелів вам слухати мене в усьому… Беріть його, боягузи, доки він непритомний, і тягніть до річки. Якщо ви так боїтеся Веданга, то що ж буде, коли ми візьмемося за його хазяїна…

— Ми нічого не боїмося, — прошипів перший, порухом руки звелівши колегам підхопити непорушне тіло юнака, — до речі — чим це ти його?

— Праща, — коротко кинув другий, — тихо і надійно… Тягніть його до річки…

Дана, що вже міцно спала, неспокійно ворухнулася. І ледь здригнувся Вогнедан, котрий спочивав біля пані Любави. Неззька фортеця наснилася йому… Знущання, кайдани і холод його темниці. Тільки замість Шрежіна глумився над ним чоловік в чорнім оксамиті… І тихо заплакала уві сні Дана, відчувши братову тривогу.

Тихий стук у віконечко пробудив Вогнедана від жахливого сну. Він пересмикнув плечима і сів на ложі. Любава спала. Знову застукотіли.

— Хто? — стиха спитав чорногорець.

— Я, Меч…, - відповів голос Дракона.

— Сталося щось?

— Так… Виходь, милий брате… Час наглить…

От бісова личина… Напевне, знову напад… Вогнедан швидко натягнув штани, сорочку, чоботи. Кунтуша він з собою не брав, з огляду на теплу нічку. Припнув до поясу меча.

— Любавонько, — ніжно покликав. — мені потрібно до ратуші… Я люблю тебе…

Жінка розплющила сонні очі, зітхнула… Хитнула головою.

— Чекатиму, — мовила сонно, — чекатиму, мій пане…

«Зелемінцям потрібно голови повідкручувати, — подумав жартома юнак, виходячи на ґанок, — до чого поганючий набрід. Не дають добрим людям відпочивати..»

Веданг стояв внизу. Незважаючи на теплу ніч, на ньому був чомусь плащ з каптуром. Лівицею брат тримався за стовпчик ґанку. В місячному світлі блиснув знайомий срібний браслет — його, Вогнеданів подарунок на нещодавно проминуле «число судьби».

— Що сталося, Меч? — спитав юнак, збігаючи донизу. Дракон підвів правицю, ніби вітаючись. Щось кольнуло Вогнедана в плече… І світ поплив перед очима.

— Ведангу? — ледве встиг вимовити чорногорець, — що ж ти… Ведангу…

Юнак сповз на землю, чіпляючись за різьблені перильця. Він не знепритомнів, але не міг навіть крикнути. Голосу не було. В голові майнуло, що десь тут, поруч, мають бути воїни Владияра. Десь поруч… Десь…

Його брат, його охоронець підійшов до нього і вдарив чоботом в лице.

— Ну, — сказав знайомим оксамитним голосом, — настав час платити по рахункам, мій любий роботодавцю. Тебе завжди смішило, милий брате, що у князя тілоохоронцем князь?

Вогнедан не міг вимовити й слова. Зоряне небо крутилося над головою… Гострий промінь пронизав мозок… Промінь, що наче тягнувся від зорі Сіллон…

— Йдіть сюди, не бійтеся, — наказав комусь Дракон, — у змії вже немає отрути.

Це було останнє, що почув Вогнедан, провалюючись в безодню… То не була безодня духу, до якої він уже почав звикати, а просто порожнеча без початку і кінця…

***

Мечислав почував себе, ніби вперше в житті напився.

Сам-то він ніколи подібного не відчував, а от добрі люди оповідали, що з похмілля ой як болить голівонька. Приблизно так, як оце у нього зараз…

Десь поруч плескотіла вода. Почулася моанська лайка… Хтось говорив ще комусь, щоб той розміреніше тягнув весло.

Веданг спробував розплющити очі і ледве не скрикнув від різкого болю у потилиці.

«Дали по голові, сучі діти, — нарешті прийшло розуміння, — але хто дав… За що, а головне — чим? Я б почув, аби до мене підкралися ззаду… І де подівся пан Тернич? Адже це він мене гукав. Зараз я в човні… А на веслах… Голову на відруб даю — зелемінські чорри. Оце попав…»

Крізь приплющені повіки мерехтіло денне світло. Веданг відчув, як човен м’яко врізався в пісок.

— Слухай, Вевране, — заговорив хтось стиха, — може все таки доправити їх обох до князя Фотіна? Два заручники…

— Слухай-но, старшино, — аж занадто лагідно озвався дивно знайомий протяглий голос, — його ясновельможності, пану Фотіну, не потрібні заручники. А надто — жалюгідний напівкровка. Цей чоловік — мій особистий бранець. Я наказав захопити його для власної помсти. І про це також у нас з князем угода. Тому заткнися і допомагай.

Веданга виволокли з човна і силою поставили на ноги. Юнак остаточно отямився і визивно подивився на людей, чиїм бранцем він нині був. Руки йому скрутили так, що він їх не відчував. І зняли одежу — Дракон стояв перед десятком зелемінських чоррів нагий, як мати народила.

«Зараз ще яму змусять копати, — одразу пригадав юнак страшненькі оповідки неньки Купави про похованого живцем князя Воїна, — а я ж того не вмію, що мій дядько, не протримаюсь довго без повітря, та якби і вмів: хто мене тут знайде на острові посеред річки. А не діждуть! Нехай самі вовтузяться, пси…»

— Ну що, потворо, — озвався дивно знайомий голос, — настала твоя остання година. Тобі оповісти, що на тебе чекає?

Веданг озирнувся і отут таки злякався насправді. За його плечем стояв стрункий чоловік статурою схожий на дивного. Зодягнений — тут Дракон аж зашипів від люті — в його, Веданга, чорне оксамитне вбрання. Поганець почепив на себе навіть браслет — дарунок Вогнедана, і два срібні обереги. Чоботи теж були Мечиславові, що ще раз доводило — під грабованим одягом ховається дивний. Людина просто б не змогла натягнути його взуття. Руки закривали шкіряні чорні ж таки рукавички — єдине, що не належало Ведангу.

— Ти, клятий мародере! — вимовив Мечислав, побачивши у поганця ще й свого меча при боці. Обличчя чоловік затулив каптуром легкого літнього плаща, також чорного, — для чого, сучий сину, ти нап’яв на себе мої речі? Ти не боїшся, що я з могили прийду за ними, недоношений вилупок скаженого собаки? Ти думаєш, що затулив свій гидкий писок, так Дракон тебе з того світу не дістане? Ти, вошивого моанського князька прислужник, краще б зняв мої штани, аби не зіпсувати їх остаточно, коли від страху обкаляєшся! І срібло тебе не врятує від моєї помсти, гадючий вилупку, зрадник своєї раси! Щоб ти забув обличчя батьків і ймення дідів!

— Ти все такий же красномовний, Ведангу, — мовив чоловік тим самим голосом. Мечислав затремтів… Його вбрання… Голос, так схожий на… На його власний.

— Підведіть його до човнів, — звелів чоловік. Чорри схопили Веданга і підтягли до човна, витягненого на берег. Не того, в якому він отямився. Іншого.

В човні лежав Вогнедан… Блідий… Вуста взялися смагою… Але милий брат начебто дихав. Він був зодягнений так, як пішов увечері до своєї подруги — сорочка-чорногорка, черес, сірі штани. На вилиці темніє крововилив… Очі заплющені… Зв’язаний так, що мотуззя врізалося в тіло…

Мечислав вдихнув… Тоді видихнув і різко напружився. Мотуззя, якими скрутили його самого, загрозливо тріснули. Чорри начебто лише цього і чекали. Вони накинулися на безпомічного юнака, наче зграя хортів. Били довго — Мечислав вже й не опирався, лише скрутився на землі клубком, прикриваючи живіт.

— Досить, — скомандував чоловік в його вбранні, - не вбийте ненароком. Отже, напівкровний, слухай мене уважно. По-перше — підведися, красунчику… Гаразд…

Чорри послужливо поставили Веданга на ноги. Чорні очі Дракона палахкотіли багряним вогнем.

— Бачив свого милого брата? — спитав знущально дивний, — а тепер слухай, що буде далі. Ми відвеземо його до Зелібору. Князь Фотін дуже хоче з ним познайомитися. Оскільки пан Вогнедан трохи не лускається від гордощів, знайомство це буде для нього неприємним. Я з задоволенням уявляю, що очікує на твого приятеля…. Меч. А супроводжувати його будеш…ти. І він буде бачити тебе в найнестерпніші хвилини… а їх буде багато — тих хвилин. Чути твій голос. Знати, що це ти його віддав на муки. Здохни з цим, виплодок моанця і божевільної.

— Та невже, — спитав Веданг, намагаючись, аби голос не тремтів, — мій брат не розпізнає мене від якогось вилупка? Та невже ти не боїшся, поріддя смердючого пацюка, що наші хлопці обдеруть тебе з мого вбрання і повісять на найближчій гілляці? Та навіть я вже здогадався, хто ти… Вевране. Ти хоч би родове прізвище не ганьбив, перекладаючи його моанською мовою! Ще б пак я не згадав, хто у нас митець добрих людей передражнювати! То оце так ти відпочиваєш у Чорногорі? Ганьба ти ходяча, де тобі згинути вовком, ти навіть собакою жити не здатен!

— Та я ж від тебе і не ховаюся, Ведангу, — вже своїм голосом мовив Вовчур, — твоя бо година вибила. Я б з радістю довіз тебе до Зелібору, аби там з тебе зідрали шкіру для опудала, або налагодили для тебе палю. Та для мене важливіше те, що у Волинці всі вважатимуть, що це ти видав Вогнедана князю Фотіну. Я там залишив багацько позначок… Ти помреш зрадником, Драконе… Незмінний і вірний, я знаю, що тобі це більше болітиме, аніж тортури. Та й помреш ти не одразу. Давайте, хлопці…

Чорри потягли Мечислава вглиб острівця. Вовчур йшов за ними.

— Ось, — сказав він…

Посеред острова, на галявині, стриміло громове дерево, колись розбите блискавицею.

— Мені за цей острів, — мовив Ратимир, — колись Лемпарт оповідав. Коли ми пливли до Волинця — я його віднайшов. Погане це місце — недарма Бог Грому сюди вгородив свого списа. От тут ми тебе і залишимо. Хмиз ми приготували заздалегідь…Він горітиме, а ти очікуватимеш, доки вогонь добереться до дерева. І молися, аби воно спалахнуло одразу — бо, якщо полум’я згасне, ти здихатимеш тут довго… Живучість у тебе наша, напівкровко…

Веданг нічого не відповів. Нині настала мить, коли слова є зайвими. Він мовчав, коли його прикручували мотуззям до уламка дерева, котрий списом стримів в небеса. Лише тоді, коли Ратимир підійшов, аби ще раз подивитися в лице приреченого, Мечислав викривив розбиті вуста і плюнув кров’ю в лице зраднику.

— Трохи не забули про кляп, — незворушно мовив Ратимир, — а то раптом наша печеня і справді не досмажиться. Я зовсім не хочу, аби крики привабили сюди якогось рибалку, а чи мисливця.

Котрийсь з чоррів поспішив виконати наказ. Веданг відмітив про себе, що зелемінці слухаються зрадника, наче він все життя ними командував… Тихоня Вовчур… оце так… Угода з князем Фотіним… Вогнедан… Вогнедан в руках у цих паскуд… Вогнедан, котрий вмиратиме, впевнений в тому, що незмінний і вірний Дракон зрадив його.

— Ну, що, пане князю, — зітхнув Вовчур, — маємо вас покинути… Відпочивайте. Я передам вітання від вас… милому брату. Хай-но він тільки отямиться… Бачили синець у нього на обличчі? Це зробили ви, пане Мечиславе, оцим ось чобітком… І як же жалісно він благав: «Ведангу… Ну що ж ти…» А коли ви обидва відправитеся геть з цього світу — до Дани повернеться ні в чому не повинний Ратимир… Чистий, мов прозора джерельна вода… О, як ти дивишся, напівкровна жабо! Зрозумів, нарешті? Я терплячий… І коли Дана зніме жалобу — я буду поряд… З рештою, на зразок Ставського чи Лемпарта, зладнати буде легше, ніж з вами двома.

Чорри вже викрешували вогонь… Ось по сухій траві побігли іскри. Хмиз таки був далеченько. Думки металися в голові Дракона, вишукуючи можливість порятунку. Вояки в зеленому вже подалися до човнів. Ратимир все ще стояв. Він відкинув каптура і усміхався таким божевільним усміхом, що Ведангу мимоволі пригадався страчений чорра Зельм.

— Меч, — мовив Ратимир, — з яким задоволенням я дивитимусь на те, як катуватимуть твого… милого брата. Князь Зелемінський вже наказав підновити ешафот на зеліборському майдані — так бо я його запевнив, що у мене все вийде… І у мене вийшло… Себто — у тебе… Йому-то я обіцяв самого Вогнедана. За умови, що пан Фотін називатиме мене твоїм ім’ям. Тебе він теж був не проти мати в своєму льосі, бо маєш занадто несхибну руку, але, як на мене — я придумав краще. Справжня Воїславова помста… Здихай!

Скільки пройшло часу опісля того, як Ратимир подався геть, Веданг не знав. Він задихався від диму… Вогонь повз до громового дерева поволі, перекинувшись з хмизу на суху траву, підбираючись до босих ніг Дракона.

Мечислав намагався визволитися з пут, але чорри прикрутили його на совість. Зрештою Веданг облишив марні спроби. Він випростався, наскільки зміг… Притисся до стовбура. І раптом згадав…

Крикнути… Від розуму до розуму. Падлючий зрадник не знає, що він може… Нехай Вогнедан непритомний, але Дана… Він покличе її… Проститься з нею… Оповість, що він не віддавав Вогнедана ворогам до рук… Вона повірить… Вона врятує брата, його дівчина — воїн. І очистить від бруду герб Ведангів. Незмінний і вірний. В житті і у смерті…

«Дано!», — кличе розпачливо Мечислав, — моя Дано!»

І приходить відгук… таки приходить… І зраділий Дракон навіть не відчуває болю, коли вогонь ще несміливо торкається до його ніг.

«Руженичу! Ти де? Тут таке коїться! Руженичу?»

«Дано, — гукає Мечислав, — Вогнедана захопили люди князя Зелемінського… Його везуть до Зелібору…»

«А ти? Де ти?»

«Я гину, моя кохана… Кляті чорри надумали спалити мене живцем… Та не зважай… Рятуй Вогнедана, Данусю…»

«Ти де?» — вимогливо кричить у мозку голос Дани. І Мечислав одрухово уявляє собі острівець посеред річки і гострий уламок громового дерева… Вогонь… Себе…

«Прощавай!» — кричить він останнім зусиллям і обвисає на мотуззі, майже задихнувшись від диму.

«Смерть змилувалася наді мною, — поволі повзуть думки в голові Веданга, — оце я вже напевне помер, а було не дуже боляче. Мабуть — задихнувся в диму раніше, ніж спалахнув сухий стовбур… І де ж це я… Говорив волхв Святомир, що має тут бути луг з росяними травами… А за ним — дубовий гай.

Поволі розплющує очі Мечислав, і, замість росяної трави, бачить просто перед очима обвуглену землю… Попіл… В роті у нього і досі кляп, а лежить юнак ницьма, ткнувшись обличчям в землю.

Дим… Веданг випльовує брудну ганчірку і починає блювати. Тоді очманіло зводиться на коліна.

Ось воно, громове дерево… Горить… Неначе смолоскип… Хвала Богам, що вітер в інший бік, і він, Мечислав, нині в безпеці. Але як він опинився тут? Мотуззя, чи що, вдалося таки перервати?

Юнак повертається праворуч і бачить поруч з собою на землі дівчину в вояцькому кунтуші…

Дана… Мечислав тремтячими руками обіймає кохану. Це таки Дана… Поруч — її меч… Мотуззя… уривок мотузки… То оце вона його… Але як… Як вона потрапила сюди? Яким дивом? Як?

— Данусю, — шепоче він, — Данусю…

Хитаючись на обпечених ногах, несе юнак непритомну Дану до води… Він зрозумів, що з нею — відважна дівчина витягла його з вогню, спіткнулася і вдарилася скронею… Об камінь, або що… Але вона дихає! Вона жива! Тільки все таки — яким дивом вона опинилася тут?

На березі човнів вже нема. Давно нема — сонце хилиться до заходу… Що ж робити? Його — то врятовано, а Вогнедан? Що там з милим братом?

Веданг починає дихати глибоко й розмірено. Цьому його навчав Далебор — подихай, подумай… Обмий Дані личко… Ось так… Бідняточко моє… Всі рученята попечені… Напевне розкидала палаючий хмиз, який чорри виклали колом… Чобітки обгоріли, штани в дірках… А на скроні лише синець… Навіть крові немає… Отямиться Дана… Мусить отямитись. Вона ще, напевне, наковталася диму… Дихає… Дихає, сонечко яснеє… Гаразд.

Юнак заходить до води і обмивається сам, змиваючи кров і сажу. Лице набрякло, тіло все в синцях і саднах… Ну, він і надибає десь зелемінських чоррів… Але що тепер? Потрібно повернутися до Волинця… Негайно. Підіймати чорногорців, рятувати Вогнедана. Дана говорила, що в місті щось коїться. Напевне їх уже шукають… Тим краще…

Невчасно Дана знепритомніла. І як же все таки вона потрапила сюди? Верхи? Але де кінь? До протилежного берегу недалеко, та коня на ньому не видно. Не видно і човна на острові. А одежа на Дані є сухою. Не повітрям же вона прилетіла… От дива…

Юнак рішуче бере Дану на руки і йде до води… Коли поплив — потягнув непритомну за собою, як рятують потопельників, під руку. Добре, що плисти недалеко.

Вибрався… Хвала Богам… Обережно зняв з Дани мокрого кунтуша, викрутив. Надів на себе — швидше висохне. Знову підхопив дівчину на руки і рушив у напрямку Волинця.

Його перестріли вже під ранок… Пан Владияр Тернич зі своїми людьми. Гірський дивний подивився в очі Ведангу, тоді на непритомну дівчину у нього на руках і мовив холодно:

— Тебе заарештовано, Драконе.

Мечислав аж застогнав, наче від болю. Він так втомився. Зранені, обпечені ноги горіли вогнем. Дану хтось з воїнів обережно підняв на сідло. Веданг стояв перед Вогнедановими чорногорцями і не міг здобутися на слово. Врешті мовив глухо:

— Я не винен… Брата схопили чорри.

— А ти не поділив з ними здобич? — різко спитав Владияр, — досить! Чорногорці, прив’яжіть його до сідла — і до Волинця. Хвала богам, хоч дівчина знайшлася. Я збиратиму людей, аби вирушити до Зелібору. А тебе, Ведангу, судитиме шляхетський суд.

Мечислава посадили на коня і прив’язали руки до луки сідла. Він подякував богам, що Владияр таки є дивним і не наказав тягти його на мотузі. Але ж як швидко він повірив… Чи повірив би Вогнеданів охоронець так швидко в зраду Ратимира?

У Волинці Веданга відвели до його кімнатки й дали одягнутися. Тоді зв’язали руки ззаду і вивели до залу ратуші. Юнак не опирався. Змучене лице його посіріло і стало не просто негарним — жахливим.

З найближчих в залі був лише Богдан. Лемпарт ще два тижні тому подався на вивідки до Зелібору, який знав, немов свою кишеню. Решта — воїни Тернича. Всі — добрі знайомі й приятелі. Нині дивляться на нього хто з огидою, хто зі здивуванням. А, ні…Ось троє Лелегів. Брати перешіптуються, крутять головами. Не вірять?

— Що робив ти минулої ночі, Мечиславе? — запитує Тернич. Владияр сам звівся нанівець, бо не відає, що робити. На меч Зелібору не взяти — на всю Імперію славна її фортеця. Лише проникнути крадькома… Але як… А тут іще Веданг… Не хоче вірити в його зраду поштивий чорногорець, але ж…

— Я спав, — говорить Веданг, силячись на спокій, — коли мене покликано голосом пана Владияра…

— Коли це я кликав тебе? — різко питає Тернич.

— Я сказав — покликано вашим голосом, — мовить Дракон, — я вийшов — і отримав по голові… Каменем з пращі. Отямився вже в лапах у чоррів.

— Двоє моїх людей, — мовить Владияр, — бачили тебе біля будинку пані Любави. Більше того — вони пропустили тебе у двір. На тобі був отой твій кунтуш з чорного оксамиту і чогось — плащ з каптуром. Назад ти не повернувся. Любава говорить, що вночі у вікно постукали. Вона прокинулась і почула, як пан Вогнедан розмовляє з тобою.

— То був не я, — говорить Веданг, — але переплутати нас було просто. Той чоловік вбрав мій одяг, і він є великим митцем вдавати голоси.

— Ратимир є нині в Чорногорі, - стиха мовить Богдан Ставський.

— Ратимир є нині в Зеліборі, - відповідає Дракон з колишньою твердістю., - я розумію, що в це тяжко повірити. Я сам, коли побачив його в моєму вбранні, трохи розуму не позбувся. Та подивіться ж на мене, дивні, я що — сам себе так розмалював?

— А як з тобою опинилася Дана? — запитує Владияр

— Не знаю, — говорить Веданг щиро, — кляті чорри разом з Ратимиром хотіли спалити мене живцем… Я гукав Дану… Розумом гукав… Прощався… Хотів сказати їй, що Вогнедана повезли до Зелібору. Отямився — вона поруч, в обгорілій одежі… Чорногорці, відпустіть мене! Я доберусь до того чортового князя Фотіна… І до Ратимира теж… Невже ви справді думаєте, що я можу… Вогнедана… Що я…

— Я тобі вірю, — раптом озивається Богдан, — я знаю, як Дана потрапила на острів. Ми з нею таким чином одного разу помандрували до Боговлади.

— Ми стверджуємо, — озивається Горицвіт, — що наша сестра вміє переноситися у просторі. Вона це робила з нами і перед нашими очима.

- І зробила це ще раз, — озивається від дверей Дана. Занадто пряма. Занадто спокійна.

Веданг опускає голову. Йому соромно… За те, що він є підсудним, за зв’язані руки, за те, що його вважають зрадником… Та Дана на те не зважає.

— Чорногорці, - говорить різко, — припиніть розгляд справи. Шляхетським словом і головою своєю ручуся за Мечислава Ведангського!

— Але панно Дано, — починає Тернич.

— Я краще за вас, — мовить дівчина, — знаю Мечислава. І знаю Ратимира. За Ратимира я б не поручилася. Але менше з тим. Нині ми маємо рятувати князя Чорногорського. Розв’яжіть мого нареченого — його воля мені потрібна. Коли ми вирятуємо Вогнедана — він і розповість, що за паскуда віддала його до ворожих рук.

— Я згоден, — підтримує Богдан, — пане Терничу, я розумію, що ваші люди бачили і чули. Але я теж знаю Ратимира Вовчура трохи ближче за вас. Вони з Мечем однакової статури, а голос… О, голоси Ратимир підробляє чудово. А в зраду Мечислава я не повірю ніколи. Він завжди — незмінний і вірний. Як клинок.

— Я вдячний, — щиро мовить Дракон, і Богдан рішуче встає і звільняє приятеля від пут.

— Сідай біля мене, — велить, — нам нині не суд потрібен, а рада. Нас збила з тропу пані Любава — вона сказала, що ви з Вогнеданом кудись поїхали вдвох. Ми лише здивувалися — чому князь не повідомив охорону. Вирішили, що Вогнедан хоче перевірити залогу сусіднього містечка. Лише цієї ночі тутешній рибалка дібрався до міста і оповів, що бачив човни, а в них людей в зелених одностроях.

— Наздоганяти пізно, — мовить Дракон, — вони вже у Зеліборі… Дано, ти не чуєш брата?

— Не можу, — говорить дівчина, — це навіть не стіна, якою він затуляє мене від свого болю Якесь жахливе провалля…

— Дано, — мовить Горицвіт, — а не могла б ти перенестися до Зелібору… З кимось, як ти нам показувала?

— Але я ніколи не була в Зеліборі, - відповідає Дана, — я не можу собі уявити… Якби хоч малюнок… Картина… Так — ні…

— Пане Владияре, — мовить Богдан, — звеліть зібрати міщан і спитайте у них… по перше — хто бував у Зеліборі… А по друге — хто може його намалювати.

Малювати вміє і сама Дана, і багато інших дивних… Але як можна намалювати те, чого ніколи не бачив… Мешканці Волинця теж нічим не могли допомогти. Але один старий чоловік раптом згадав, що минулого літа міщанам пропонував свої послуги художник з Зелеміню. Митця, котрий не так давно змушений був покинути Зелібор, врешті знайшли аж у сусідньому містечку Оршаві.

Художник Лебедян Отрад виїхав з рідного міста, бо походив зі спокревених, а бути гостровухим у Зеліборі ставало небезпечно. Він, на жаль, не мав жодного полотна з видом рідного міста, бо змушений був тікати трохи не в чому стояв. Звинуватив його у неблагонадійності сусід, якому сподобався будиночок митця.

— Я так хочу допомогти, — говорив цей лагідний юнак, — але я ніколи не був у князівській фортеці… Хоча… Я можу намалювати ратушу… Головне — потрапити до міста, а там…

Поки пан Лебедян писав по пам’яті свій краєвид з ратушею, Веданг знову оповідав присутнім, що з ним трапилося. Пан Тернич мовив врешті:

— Може я й погарячкував… Але, Мечиславе… Я вибачуся тоді, коли почую цю історію з вуст самого Вогнедана…

— Пане Владияре, — сказав Веданг, — якщо…тобто коли ми його врятуємо — можете стяти мені голову. Або — повісити. А до того — вірте мені. Просто вірте. Я не серджуся на вас — я ж сам злякався того паскудника Ратимира. Важко не повірити своїм очам. А зараз мене більше турбує Вогнедан… Добре, коли він просто у в’язниці, а якщо…

Тернич лише головою покрутив.

— Якось мені все одно чудно… Вовчур — останній, на кого б я подумав щось лихе. І що він має проти тебе? Це ж що тоді — він навмисне тебе хотів зробити трохи не братовбивцею?

— Я знаю, пане Тернич, — сказав Мечислав, — знаю, що він має проти мене. Та мені пече, що він нині там, біля Вогнедана… В моєму вбранні. О, мій бідний брат…

***

Вогнедан отямився в Зеліборі.

Як його везли — він не пам’ятав… Отрута, якою скористався Ратимир, дала юнаку милосердне забуття хоча б під час дороги. Бо, коли чорногорець розплющив очі, і побачив довкола себе кам’яні стіні в’язничного льоху — він згадав усе, що трапилося перед цим. Разом з отим ударом чоботом в лице…

— Ні, - сказав він сам собі, - хай згинуть усі пророцтва… Не Меч… Ні…

Вогнедан поволі сів, спираючись на стіну. Його оточувала тьма… Темрява, в якій він… не бачив. Зір дивного відмовив йому. А от брязкіт засуву він почув. Двоє чоррів зі смолоскипами звеліли йому встати. Юнак підвівся. Кожен крок віддавався болем у всьому тілі.

«Чим це він мене, — думав, поволі підіймаючись по сходинках льоху, — невже отруєною голкою? І як я зостався живим? Для чого зостався? Що ж ти наробив, Ведангу?»

Двір замку був величезним. Тут було світло — рожевий відблиск світанку. Вогнедан ніколи не був у Зеліборі, але читав описи цієї фортеці. Він не сумнівався, що є саме там. В гостях у князя Зелемінського…

Варта вела його через двір, і подивитися на це видовисько збіглися усі вільні від служби чорри з князевої охорони. А також ще якісь люди — шляхтичі в моанському вбранні, челядинці… Вартові штовхнули Вогнедана в якісь дверцята, провели критим переходом…

Довгий коридор… Зала… О, а в залі — високе зібрання. Літній моанець з двома свіжими рубцями на обличчі — це, напевне сам князь Фотін. Поважно сидить у кріслі. Поруч — старий знайомий, Ронук Гранін… Шкіриться задоволено… Пан Сереженін… Оце ще погань… Аж квітне усміхом. З іншою тутешньою шляхтою Вогнедан зустрічався хіба що в бою… Хоча ні… Оцього панка він бачив в Моані на тезоіменитстві… Хто ж це може бути… а…теперішній воєвода Дубна… В жалобі… А там, біля вікна — постать в чорному… Плаща так і не скинув…милий брат. Туди — не дивитись.

— Пане Зельме Чорногорський? — запитує старий зі шрамами, — вітаю вас в моєму місті.

— То я ваш гість, чи підсудний? — питає Вогнедан і сам собі дивується: як твердо і виважено звучить його голос. Незважаючи на біль душі і тіла, — якщо гість, то де моє затишне кріселко і келишок вина?

— Крісло князю Чорногорському, — всміхається пан Фотін, і вартовий чорра одразу ж кидається виконувати наказ, — я вас саме таким і уявляв, вельможна нелюдь. Навіть об заклад тут з деякими побився, що ви скажете щось таке в цьому густі. Налякати вас важко, неправда ж?

Чорра приносить крісло, і Вогнедан присаджується на нього. Біль, який він нині відчуває постійно, ніби трохи притлумила душевна напруга.

— Я запросив вас, — мовить пан Фотін все з тим же усміхом, — щоб усе таки обсудити наші з вами… домовленості. Але по-перше я хочу знати, що ж таки трапилося у Боговладі?

— Вміло закладений пороховий заряд, — розтягує Вогнедан вуста в усмішці, - таке лихо, пане князю. Мені від серця шкода ваших бравих вояків, але ж ви самі послали їх на смерть. Невже ви серйозно думали, що я віддам вам Боговладу?

Зелемінець гмикає. Вогнедан бачить, що йому легше повірити в таке пояснення. Як завжди…

— Гаразд, — говорить пан Фотін нарешті, - отже, про домовленості. Давайте будемо говорити відкрито. Я людина пряма і чесна…

Вогнедан ледь усміхається.

— Я теж, — говорить, — в цьому ми з вами схожі.

Моанець не знає як це сприйняти — за хвалу, чи за насмішку. Вогнедан краєчком ока спостерігає за постаттю в чорному. Чому Веданг не знімає плаща? Фотін боїться, що йому закинуть приятелювання з нелюддю? Хоча — використовував же він Зельма… Але колишній чорра не був князем…

— Так от, — продовжує пан Фотін, — якщо ви погодитеся на мої умови, то наша зустріч дійсно закінчиться за келишком вина. По перше — ви прибираєте своїх людей з обох воєводств — Радинського та Північного Данаділу. А по друге — підпишете зречення від своїх прав на Південний Данаділ. Опісля того, як зречення буде затверджено Імператором, я відпущу вас додому. До вашої рідної Ігворри. І ми зостанемося добрими сусідами…

— О, — говорить Вогнедан, — це дійсно… по-сусідському. Але у мене трохи інше ставлення до своїх володінь. Є така річ як право крові. І за цим правом стоять доволі таки важкі обов’язки. Тому я не торгую своєю землею, пане Фотіне. Бо вона є живою, і я чую її голос. Такий, бачите собі, містичний зв’язок. Ви ж не продасте свою неньку чужинцю, навіть якщо вам приставлять до горла меча?

Князь Зелемінський з хвилину щось обдумує.

— Що ж, — говорить, — мене попереджали… Пане Зельме, я людина жорстка, але вмію пробачати образи. Як і всі ми, моанці… Ви довго мене дратували, відштовхуючи простягнену дружню руку. Я терпів… В пам’ять вашої матері, до речі — ви дуже на неї схожі. Та нині мій терпець урвався. Я чув, ви добре знаєте закони Імперії… Опісля якого покарання дворянин втрачає шляхетство і права на свої землі?

Вогнедан і так страшливо блідий, тож лице його зостається незворушним. Сині очі, обведені темними колами, поволі обдивляються присутніх. Гранін продовжує шкіритись… пан Сереженін щось шепоче сусіді… Вбік не дивитись… Інакше славетна витримка дивних зламається немов тополя під буревієм.

— У вас теж є «чистий лист»? — питає нарешті чорногорець, — от щастить мені на щасливих володарів цього цінного паперу… А якщо у вас немає імператорського підтвердження гидоті, яку ви задумали, то мені буде трохи боляче — і тільки. Шляхетність не можна вибити з людини батогом, шановний пане Фотіне, якщо, звісно, вона насправді шляхетна. А на гербі Пардів є гасло: «Шляхетність — моя оборона». І ця оборона з тих, що не ламаються.

— Отже, ви відмовляєтесь, — мовить князь Зелемінський, — чорт забирай, це навіть цікавіше… Потім ви все одно підпишете оті папери, пане Зельме. Вас не вистачить надовго — я вмію умовляти.

— Змусьте мене, — відповідає чорногорець, — спробуйте…

Липкий страх, який він зараз відчуває, залишається в глибинах його духу. Вогнедан розуміє, що справи його зовсім кепські. Здібності дивного притлумила отрута — нині вся сила його тіла бореться зі смертю в його крові. А треба триматися, на злість усій цій погані… Вбік не дивитись… Що ж ти мовчиш, Драконе…

— Князю Ведангський, — говорить пан Фотін, — за вами останнє слово. Поясніть вашому приятелеві всю нерозважність його поведінки.

— Мій приятель, — чує Вогнедан знайомий оксамитний голос з-під каптура, — все життя покладався на деякі особливі здібності свого тіла і розуму. Можете назвати це чародійством, пане князю. Але нині він такий же безпомічний перед болем і смертю, як кожна пересічна людина. Він просто не розуміє, що на нього очікує. Думаю, що сьогодні ввечері він підпише оті ваші папери.

— Не діждеш! — говорить Вогнедан з квітанською вимовою, — людей з Півдня не так легко налякати навіть палею. Чим я гірший за своїх підданців? Є час воронячих зграй, і час скажених псів, і прийде час меча, відкованого в божій кузні. Це я говорю не воронам і не псам — тобі Драконе. Тієї години тобі ніде не заховатися.

— Що він сказав? — перепитує князь Фотін, — я майже не розумію оту їхню говірку…

— Погрози, — смішок з-під каптура, — зброя безсилих і слабодухих…. Почекайте до вечора, пане Фотіне. Від цього нічого не зміниться, зате яке видовисько ви матимете змогу подивитися вдень.

З цього зібрання шляхетних зелемінців Вогнедана відвели до того ж самого льоху. Юнак полегшено зітхнув, зоставшись у темряві. Він знав, що нині на очах його сльози, а вуста тремтять, наче у скривдженої дитини. «Князю Фотіну, — подумав чорногорець, ледве тлумлячи схлипування, — зовсім не потрібно витрачатися на батоги. Достатньо лише замкнути мене з Ведангом в одній кімнаті на кілька годин — і я напевне підпишу все, що від мене вимагають. Аби тільки не чути його голосу… Але чому він не знімає плаща, адже, виявляється, присутні знали, хто він…»

Знову брязнули двері. За цей час Вогнедан встиг трохи отямитись і зустріти колишнього приятеля в супроводі чоррів з позірним спокоєм.

— Зараз тебе перевдягнуть, красеню Вогнедане, — почувся голос з-під каптура, — ох і наївний ти дурень, милий брате… Ти що, серйозно вважав, що я тобі не заздрю? Я, потвора, не заздрю твоїй вроді? Я, злидень, не заздрю твоєму багатству? Я знав, що твоя дурна гордість змусить тебе відмовитися від угоди… що ж, тим краще. Коли ти помреш під батогами, або опісля — я матиму для себе Чорногору… Через шлюб з твоєю сестрою, дурнику… Вона не знатиме, що я привіз тебе сюди — мені влаштують втечу, і я зостануся в її очах чистим янголом, як то говорять мейдисти. Вставайте, ваша ясновельможність… нині година прогулянки.

Вогнедан, котрий сидів, притулившись чолом до вологої стіни, поволі звівся на ноги. При світлі смолоскипів він, врешті, роздивився свою цюпу — округле склепіння над головою, якісь залізні кільця у підлозі… Порожньо… За дверима — невеличкий коридорчик, ним його сюди привели… Назад, напевне, принесуть, якщо живим залишиться.

Чорри розв’язали йому руки, і Вогнедан прикусив губу від болю. Він не міг ворухнути руками, та вояки не стали очікувати, доки у нього відновиться кровообіг. Самі зідрали з бранця одежу, а взамін вбрали у рядняний мішок з прорізами для голови і рук.

— Цікаво, — сказав Вогнедан, — це ж вбрання грішника, що кається… Але у мене занадто довгий список провин, аби витрачатися на покаяння.

Він звернув увагу, що Дракон не підходить до нього близько. Тримається на відстані… Лише наказує воякам то роззути полоненика, то розпустити зачіску, аби волосся падало на плечі… Гниди, чого вони хочуть цим домогтися… Невже Веданг забув про Незз? Там над ними знущалися може й страшніше, аніж Меч намагається вигадати зараз… Руки зв’язали знову, на цей раз спереду. Довгий кінець мотуза падає до ніг.

— Отаким ти мені подобаєшся, милий брате, — тихий смішок з-під каптура, — а зустрічатиме тебе — не повіриш — весь Зелібор.

Вогнедан підвів голову. Спалені спрагою вуста викривив гидливий усміх.

— То скажи гієнам, — вимовив, наче плюнув, — що князь Чорногорський готовий до бою…

Коли його вивели на двір, юнак примружився від яскравого сонця. Охоронці тягли його за отой мотуз і обсипали лайкою… Та що значить лайка чоррів порівняно з тим, що брат кинув його на розтерзання гієнам. Милий брат… Руженич… Не думати… Забути…

Поволі розчинилася брама замку… Славетний замок Зелібору, місто в місті. Навіть боговладський замок поступається йому і розміром і укріпленнями… Вулиця заповнена людом… Крик, галас… У Боговладі на подібне видовисько довелося б зганяти людей силою… Хіба що з Персикового прибігли б самі…

— Нелюдь! — аж надривається якась простолюдинка. Кисле вино місцевого розливу… Щось вдарилося в плече… Юнак похитнувся…

— Дорогу! — гукає вартівник-чорра, — дорогу… Каміння не кидати, дурні — дочасно уб’єте. Самі себе позбавите видовиська…

Каміння з натовпу більше не летіло. Зате посипалися лушпиння і покидьки.

— Гостровухий пес! — піниться який-то панок, — вас давно потрібно винищити, мов скажених собак!

— Поганин!

— Чорногорський дикун!

— Виродок!

— Вуха! Покажи вуха!

Симпатичний хлопчик років десяти від серця сипонув на дорогу битого скла. Вогнедан не встиг переступити через нього — чорра смикнув за мотуз… Ноги залились кров’ю…

«Вони називають дикуном мене — Вогнедан вже не розріжняв облич, які злилися в одне суцільне ревище, — оці ось покидьки… І це теж — Ельбер… мій Ельбер Прекрасний… Це — теж?»

Майдан… Нарешті… Краще будь-яка смерть, ніж оця дорога поміж виючим натовпом. Ряднина, що правила юнаку за вбрання, була геть заляпана брудом і покидьками. Поміст з ганебним стовпом…

«Коли ми вмирали — не плакав ніхто, — раптом спливла з глибин пам’яті повстанська пісенька, почута колись в Квітані від малого Дантура, — вмирали ми між ворогами…»

«Не можна крикнути: «Хай славиться!…» Невже це моя доля — померти вірнопідданим через усобицю за шматок землі?»

«Моя земля жива… Не діждете…»

Сходинки… кров на дошках. Його кров… Чорри прив’язують його руки отим самим мотузом до кільця над головою. Сонце пече немилосердно… По всьому тілу хвилями прокочується біль, а розум дивно ясний… Чому так? Дія отрути? Де Веданг роздобув отруєну голку, адже це зброя бойовиків — «тіней». Навряд чи йому дав її Ольг. Але тоді — як?

А ось і вельможне паньство прибуває кінно. Можна розпочинати…видовисько. Пан Сереженін, принаймні, аж пнеться зі шкіри, так кричить. Він прибув раніше, бо сидить на лаві поміж інших ратманів у темному вбранні. Лави на підвищенні, аби було краще видно… Чи часто тут подібні вистави?… Напевне часто — дошки під ногами в закреплій чужій крові.

Жінка поруч з паном Сереженіним. Вродливе лице спокревеної застигло, наче маска. Пані ратмановій не подобається… Некрасиво… Що ж, дякуємо і на тому… Хоч щось збереглося живого в цьому зміїному кишлі.

Стратою розпоряджається Ронук Гранін. Він гарцює кінно біля ешафоту і голосно віддає команди:

— Поштиві зелиборці! Тиша!

Галас трохи стих. Вогнеданові раптом здалося, що серед натовпу майнуло бліде обличчя Зорика Лемпарта…

— Тиша, говорю! — рявкає ще раз пан Гранін, — розпочинаємо… Але найперше спробуємо зробити з цього дикуна пристойну людину… Хлопці, підстрижіть-но пана князя!

Регіт. Вогнедан зціплює зуби… Ножиці врізаються в густе волосся, стинають пасмо за пасмом… Голова стає незвично легкою… Як тоді, в дитинстві… Не думати… Не дивитись на вершника в чорному оксамиті поруч з паном Фотіним…

— Я пропоную ще таке, — кричить пан Сереженін, — підрівняти нелюді вуха…

— Чудова думка, — сміється пан Гранін, — чорра Ладко! Зроби-но цьому пану на додаток до людської зачіски людські вуха.

«Ладко… Квітанець… Виховали хлопця моанські пси… Бідолашні батьки мабуть і досі його оплакують»

А там, у натовпі таки Зореслав… Ну, певне, він же і виїхав до Зелібору. Білий, мов крейда… «Друже, не зрадь себе… Від того, що ти теж помреш — мені не буде легше…»

Вогнедан вже не бачить приятеля, бо його голову притисли до стовпа. Різкий біль справа… Тоді зліва… Гарячі струмочки сповзають по шиї, заляпуючи і без того брудну ряднину.

«Легше вам від цього, гієни? Не кричатиму… Не діждете…»

— Ну, і нарешті — князю потрібен вінець, — мовить Гранін задоволено, — Ладко, ти добре грав у мотузочку… Коли був джурою… А?

Вогнедан знає цю гидоту… Голову обв’язують мотузкою з вузлами і закручують того мотуза держаком ложки. Старші джури часом витворяли таке з малолітками. Його це обминуло лише тому, що він весь час тримався разом зі своїми приятелями…

Чорра накидає мотуза на голову Вогнедану. Той напружується в очікуванні і не помиляється… Біль від затягування на хвилину гасить його розум, але юнак отямлюється швидко, бо в лице йому виплеснули ківш води.

Водичка… Вогнедан злизує краплини зі спечених вуст. Змучені його очі вишукують у виючому натовпі Зорика. Ні, його там вже нема… А…стоїть таки… Краще б ти пішов звідси, друже…

— Ну, от, — Гранін задоволено, — тепер, коли ми вже зробили з нелюді людину, потрібно вкласти їй трохи розуму… Як гадаєте?

Задоволений регіт… Чи вони тут всі божевільні? Здається моанці і то так не горлали, коли їх з Ведангом везли на смерть. Не дивитись… Не думати… Забути…

Той самий Ладко розпорює скривавленим ножем ряднину, що вкриває плечі Вогнедана. Чоррі робота ката явно приносить задоволення. Він розвертає бранця лицем до стовпа і бере з рук колеги батіг.

«Стрий Ольг витримав це, — кусає вуста Вогнедан, — я теж… Я витримаю… Дивись, Ведангу! Уважно дивись… Я — воїн, а ти — мерзота…»

Свист батога… Біль… Знову…

«Бог мій…стріли… на ворогів… верже…»

Говорять, що коли проказуєш цей славень — можна протриматися довше. На тортурах, або коли дуже болять рани…

«Вірно…стезею…вперед…веде»

Заб’ють до смерти, пси… А втім… Їм же потрібен підпис…

«Воїнам сам він… і суд… і честь…»

Суди зрадника, Боже Грому… суди справедливо…

Здається, знущання припинилося. Вогнедан вже не стоїть — висить на мотуззі. Чорра розвертає його лицем до натовпу і говорить з мимовільною повагою:

— Всю руку відмахав, а ти хоч би крикнув, демонське поріддя.

— Не діждеш! — виштовхує з себе Вогнедан разом з кров’ю з прокушених наскрізь вуст, — здохни, зелепуцьку…

— Чортяка, — мовить зелемінець, — чував я про джуру Парда… Легенда школи.

Отже він, Вогнедан, є легендою школи... Нарівні з Кріном Птасіним… Заслужив… Тепер ще й вуха обітнули… Той дурень хоч сам собі їх підрівняв…

Нема сили підвести голову… нема сили глянути, чи там ще Зорик… На вершника в чорному не дивитись… Гранін голосно викликає якогось чорру Сереженіна для продовження биття… Скільки це йому вже дісталося? Спершу лічив, тоді збився з рахунку…

Сереженін… Родич, чи що, пана ратмана… Жінки, що сиділа поруч з ним, на помості вже немає. Дійсно, гидке видовище, не для очей ясної пані… А, ні… Ось вона… підіймається на ешафот. Чого? Як її пропустила варта?

Ківшик в руках у жінки… Ківшик з водою…

— Приберіть її геть! — це Гранін. Чорра Ладко відштовхує пані ратманову, ківшик брязкає об дошки… Водичка… Не дивитись…

— Синку! — кричить жінка розпачливо. Ельберійською, — пробач, синку!

Вона падає на коліна просто на скривавлені дошки. Лице сповнене розпачу… Гарне таке, немолоде вже лице, що має відбиток дивної вроди. Спокревена…

— Ненько, — шепоче Вогнедан, — ідіть, ненько… Ідіть, бо напитаєте лиха… Не дражніть скажених собак…

Пані ратманова зводиться на ноги. Просто перед нею застиг зовсім юний вояк зі скривавленим батогом в руці.

— Прокляну! — шипить жінка, — чуєш, Рогволоде? Прокляну… Повішусь на брамі у тебе на очах… Зроби тільки це, вилупку, і я змушу тебе згадати, що твоя мати з роду Тихорадів! Твій батько відправив тебе на старшинські курси, а ти відправиш матір на той світ!

Варта хапає її за руки і тягне геть. Рогволод, схожий з лиця на неньку, так і заціпенів з батогом напоготові.

— Чого став, зелепуцьку? — Вогнедан підводить скривавлену голову, і юнак аж відсахується від погляду приреченого, — тебе чому учили? Служити безоглядно… І на матір теж…. Раніше Чоррін Ідрен служили хоча б Яструбу, а нині — вгодованому кнуру зі свинею в гербі…

— Починай! — командує знизу Гранін. Чорра Сереженін раптом кидає батога і тремтячими пальцями починає розстібати ґудзики однострою.

— Я не служу свиням! — кричить він з якоюсь дитячою люттю, — Мамо! Не помирай! Не проклинай мене!

Затримка мало чим допомогла Вогнедану. Місце юнака, котрий таки жбурнув своїм одностроєм об дошки ешафоту, зайняв інший чорра. Минуло чимало часу, доки він зрозумів, що нівечить непритомного. Князь Чорногорський зомлів, так і не скрикнувши. Він виграв цей бій.

***

Туман в очах… Туман яром… З туману випливає кам’яне склепіння льоху… Танцюють тіні від смолоскипа. Підлога… Вона гаряча… А має бути холодною… Поворухнутися… Не можна… Невже перебили хребет? Ні…Пальці… Вогнедан їх відчуває… Кільця у підлозі… Його прикуто до тих кілець. За руки й за ноги. Тому й не може поворухнутися.

— А у вас справді дев’ять життів, ваша ясновельможність…

Князь Фотін… Моанський кнур…

— Мій небіж вважає, що ви вже порозумнішали, — говорить далі зелемінець, — то як щодо підпису? Домовимося, і вас переведуть в пристойні покої, гідні вашого стану… Лікуватимуть… Ваша гідна похвали живучість допоможе вам отямитись. Звісно, далі Чорногори опісля цієї ганьби вам не можна буде показуватись, але і в Чорногорі життя може бути чудовим.

— Я, — ледве вимовив Вогнедан, — не торгую землею предків. Отой ваш…папір… Вогнедан Чорногорський не підпише ні живим, ні мертвим.

— Пане князю, — зітхає Фотін, — спробуйте ще ви вплинути на вашого приятеля.

«Пане князю — це він до Веданга… Не думати…»

— Я так і думав, — голос Дракона, — що твоя несамовита гордість зведе тебе на ешафот. Чи не простіше було б підписати?

— Тоді б мене просто…придушили в цьому льосі, - шепоче Вогнедан, дивлячись в стелю, — поки вам потрібен мій підпис, гієни, доти я живий.

— Сподіваєшся, що тебе вирятують, — сміється Мечислав, — надаремне… Переможені не потрібні навіть поплічникам… А особливо — биті батогами… Зручно тобі тут, Вогнедане? Це у пана Фотіна улюблений льох… Куди вона й зникає, гордість, коли людину отак розтягують на підлозі. Просто біля ніг переможця… А він тоді ще й ногу ставить… Отак!

Біль пронизує Вогнедану більше душу, аніж тіло. Він мовчить… Немає слів… Веданг знову починає говорити, наступивши ногою на груди колишнього друга.

— Над тобою буде смолоскип… Дивись на його світло… Добре дивись. Коли він догорятиме — пан Фотін прийде сюди разом з катом… Для того, щоб підписати оті папери — очі тобі не потрібні. От ми й почнемо з очей…

Вогнедан здригається від жаху. Подвійного жаху… Страх перед тим, що гієни таки зроблять те, що обіцяють… І страх від раптового розуміння, що людина в чорному не є Драконом. А отже — Веданг загинув.

Голос… Зрадник так і вивищується над ним, притиснувши ногою до підлоги. Це, напевне, йому подобається… Мечиславу. Та ні, не Мечиславу… Як же змінився у нього голос… Він забув… Забувся на хвилину на радощах… Забув…

— Але ж я пізнав тебе, — сказав Вогнедан несподівано голосно, — що ти зробив з моїм братом, гниль? Як ти добув його одяг?

— Пізнав, — мовив Ратимир насмішкувато, — ну, нехай… Все одно тобі звідси не вийти. А твого напівкровки вже нема серед живих.

— Кажеш — загинув? — бранець навіть про біль забув на хвильку, — Не вірю! Слухай сюди! Ти не вовк, ти — пес! Ти здатен лише глумитись над безборонним… Гаразд! Ти певне про це давно мріяв — стояти так як нині… Поставити князю Чорногорському ногу на груди… Але ти не переміг мене в бою… І тому мені байдуже до ваших знущань… Що хочете… Сонце ще зійде… Сонце…

— Може і зійде, — мовив Ратимир, відходячи, — тільки ти його не побачиш. Очікуй…

Грюкнули двері. Вогнедан лишився сам.

Ніколи не оповідав юнак, що пережив він у ті години, ще страшніші, ніж удари батога. Нікому не розказував, що плакав, мов мале дитя, то оплакуючи друга, то жаліючи за світлом, що мало згаснути для його очей. Саме тут, в зеліборському льосі виступила сивина на скронях юного князя. В ту хвилину, коли почало тьмяніти світло смолоскипа, а в коридорі залунали кроки.

Клацнув замок. Вогнедан стис вуста, готуючись до останньої битви. Його сльози змішалися з кров’ю на змученому обличчі, ворогам їх не побачити… Боги, хоч би вичерпалися сили, і прийшла рятівниця-смерть…

Кроки… легкі кроки дивного… Ратимир?

— Милий брате…

Вогнедан вже не міг цього чути. Тіло його смикнулося в ланцюгах.

— Прийшли — так починайте, — прошепотів він, — голос можеш не змінювати — вже ні до чого…

— Братику, — схлипнув дівочий голос, — Вогнику…

Він не міг підняти голову, вони схилилися над ним. Стали на коліна поруч… Дана і Мечислав.

— Я напевно марю, — мовив бранець, — маю вже видива від гарячки…

— Ні, брате, — мовила дівчина… Ні… Цвіте, займись ланцюгами…

З темряви виринула постать Горицвіта. Він поклав на підлогу сумку, яка брязнула залізом.

Веданг мовчки підсунув брату під голову згорнутого кунтуша. Відчепив від череса баклагу.

— Водички, — жалібно мовив Вогнедан, — милий брате…

— Зараз, — руки Мечислава тремтіли, — зараз…

Кілька ковтків трохи втишили спрагу. Вогнедан спитав уже притомніше:

— Як ви тут…

— Потім…

— Хто ще?

— Зорик… Він провів нас до замку з ратуші. Там є хід…

— Я сам хотів лізти цим ходом, — схилився над ним Лемпарт, — а тут вони, наче з неба…

— На варті…хто?

— Близнята Лелеги. Під маною і в одностроях. Тіла вартових ми затягли вглиб коридору.

— Зараз мають…, - Вогнедан облизнув вуста, — прийти сюди… На тортури мене… брати.

— Того що зробили — не досить? — прошипіла Дана, — хто прийде, Вогнику?

— Князь… Фотін… і той… що був вовком…

— Таки Ратимир, — мовила Дана люто, — а пан Тернич…

— Звідки йому було знати, — зітхнув Дракон, — я сам перелякався — подумав, що двійника маю.

— Я — до дверей, — мовив Лемпарт і нечутно вийшов. Мечислав обережно гладив волосся друга, намагаючись не доторкатися до зраненого чола. Тоді вказав Дані поглядом на понівечені вуха бранця. Дівчина стиснула зуби. Її лице зосталося незворушним.

Горицвіт перейшов на інший бік, до ніг. Він працював швидко і вправно.

— Сюди йдуть, — озвався з коридору Лемпарт.

— Смолоскип догоряє, - вишептав Вогнедан, — це вони…

— Братику, — озвалася Дана, — можеш потерпіти ще трошки… Ми примкнемо кайдани знову… Щоб видно не було… А коли вони зайдуть, ми їх…

Вогнедан ворухнув вустами на знак згоди. Дивні швидко зайняли позиції. - по обидва боки сходів. Лемпарт гукнув до Лелегів, аби зариглювали зовнішні двері.

— Ратимира — живим, — мовила Дана, — я наказую…

Все затихло, і розпростертому на підлозі юнаку здалося, що він пробудився від марення. Насправді див не буває… Не з’являються друзі раптово, наче нізвідки… Зараз знову буде біль, і мука…і світло згасне для його очей.

Якийсь гуркіт… Хрип… передсмертний… Стогін… Ще раз брязнуло залізо.

— Самий розбійничий удар, — Мечислав певно до Зорика, — поміж лопаток…

— Кат з помічником нам ні до чого, — в голосі Лемпарта тиха лють, — ми самі є судом і карою. Що з тими, Меч?

— Здається, — говорить Веданг аж ніяк не винувато, — я прикінчив твого батечка. А ті двоє ще дихають.

Отже пан Ронук Гранін врізав дуба… Що ж… Зорик, принаймні, за ним не заплаче…

— Ратимира зв’язати, — голос Дани… «Мила сестричко, та як же ви виведете його звідсіля? Як винесете мене?»

— Цвіте, — це вже наказує Мечислав, — підніми брата, тільки обережно…

Горицвіт… Зосереджено підіймає його з підлоги. Вогнедан утикається лицем йому в плече.

— Доторгувалися, — шепоче, — ні риби, ні грошей…

Лелег замість усмішки починає плакати. Сльози падають Вогнедану на щоку теплими краплями.

— Зелемінського кнура — в ланцюги! — командує Дана, — Цвіте, ти мені потрібен… Лемпарте, потримай-но Вогника.

Лемпарт… Весь настовбурчений, волосся розкуйовджене… На щоці — глибоке садно. Чорні очі сповнені жалю і болю.

— Я стояв там до кінця, — шепоче, — я кожен удар відчував на собі… Брате мій, товаришу мій…

— Та нічого, — Вогнедану важко говорити, але він хоче переконатися, що це таки не видиво, — в школі нас хіба так лупцювали? До речі, що то був за дурнуватий зелепуцьок?

— Син ратмана Сереженіна, — відповідає Зорик стиха, — того самого, що звелів…

— Підрівняти мені вуха, — закінчує Вогнедан.

— Доберусь до сволоти — підрівняю йому яйця, — шипить Зорик, — а дурень той — його син. Жона, котра тобі води хотіла дати, дружина поганця. Він її не вартий, сучий син… До речі — він Сережень, а не Сереженін…

Тим часом Горицвіт замикає ланцюги на зап’ястках і кісточках ніг півпритомного барона Фотіна.

— Хвилину, — говорить Веданг, — зараз я налаштую жаровню… Вони тут чого тільки не принесли… Що ви хотіли з ним зробити, кнуре? Вам мало було того, що відбулося вдень? Говори!

— Викуп, — хрипить Фотін, — заплачу… Не смійте… Це убивство…

— Убивство, говориш? — холоднокровно відповідає Веданг, — а це що? Думаєш я не знаю, для чого такі ножі? Не знаходив таких у твоїх бандитів? Те, що ви хотіли зробити з ним — гірше за убивство… А те що вже зробили… н-ну… Не дивись, Дано…

Крик… не крик, а виття людини в агонії.

— Здихай, — говорить Дракон, — а перед тим трохи помучайся. На крики твої ніхто не прибіжить — бо тут якраз нині повинні були…кричати.

— Дівчино, — голос старого зелемінця змінений болем до невпізнання, — звели добити… Май же жалість…

— Мій брат, — відповідає Дана голосом, що личив би холодній і жорстокій нелюді, - не прохав у тебе жалості. Бери Ратимира, Меч… На плече… Я хочу, аби його поставили перед шляхетським судом… Щоб він оповів свою провину…

— Зорику, — шепоче Вогнедан, — та як же ми звідси?

— Дана, — відповідає Лемпарт, — Дана знає.

— Чорри! — кричить від дверей котрийсь з близнят Лелегів, — зміна варти… Ні… Вони, здається, шукають пана Граніна…

— Двері на ригель! — командує Дана, — стережіть двері… Я зараз… Зорику, до мене…

Дівчина обіймає Зореслава, котрий тримає на руках напівпритомного Вогнедана і зникає. Повертається за кілька хвилин.

— Меч, — говорить, — тягни паскуду сюди…

— Куди ми? — запитує Дракон, стаючи з нею поруч. — до Волинця?

— До Боговлади, — важко дихає Дана, — там безпечніше…

В льосі залишаються тільки Лелеги. Горицвіт і незворушні близнята. Вони поглядають на двері, в які тарабанять чорри, котрі запідозрили неладне.

— Цвіте! — голос Дани. Дівчина ледве тримається на ногах, — і один із вас.

— Бери Цвіта, — говорить Влад, — а ми — або вдвох, або жоден.

Дана обіймає Горицвіта і говорить змучено:

— Я повернусь…

І зникли двоє родичів. В двері вже б’ють якби не саморобним тараном. Близнята дістають мечі, перезираються.

— Живими не даватись, — говорить Влад, а Ігворр киває головою.

Ригель нарешті ламається. Немає Дани. Чорри ошелешено дивляться на дивних в трохи завеликих на них одностроях. Близнюки всміхаються лагідно.

— Ви що, з поповнення? — ледь розгублено питає поручник зелемінців, — а де пан Гранін? Чого двері на засуві?

Крик з льоху змушує офіцера здригнутися.

— Пан Гранін, — протягло мовить Влад, — спочивають.

— А що за крик? Там що — допит?

— А другий пан вже конають, — так само лінькувато вимовляє Ігворр.

— О, господи! — вигукує котрийсь із чоррів, — та це ж голос його ясновельможності…

Наступну хвилину чорри запам’ятали надовго. Нізвідки, наче з повітря, виникла красуня-дивна… Охопила двох юнаків в одностроях руками і щезла разом з ними.

В льосі вояки віднайшли мертвого головного ката Зелібору, його помічника та пана Ронука Граніна. Князь Фотін помер при спробі витягти у нього з живота залізний прут. Мечислав, перед тим, як ударити, розпік того прута на жаровні.

Що сталося в льосі чорри так і не зрозуміли. Ясно було одне — чародійство дивних… Вогнедан Чорногорський щез, його мучителі — мертві. Зелемінських яструбків це добряче настрашило, особливо чорру Ладка, котрий катував Вогнедана. Новий полковник, що тільки-но прибув зі столиці замість небіжчика Лотіна, зовсім заплутавшись в неймовірних оповідках, заборонив своїм воякам робити будь-що без наказу з Моани і відвів полк до Страгії, на переформування

***

В боговладському замку — велика тривога.

Хтозна звідки прибули панна князівна з приятелями і привезли з собою ледь живого пана намісника.

Тепер у замку розпоряджається Дана… Вона геть знесилена, але відчуває, що ще зробила не все можливе.

— Гінця до пана Тернича, — говорить вона стривоженому Мирославу Іровиту.

— Вже послав, — мовить воїн, — панно моя, та що сталося?

— Цілителя, — шепоче Дана, — лікаря…

На Сіллон би перенестися, та ніколи не була на Сіллоні Дана… Нема коли шукати з нього малювання — відчуває князівна, що ось-ось знепритомніє, полине шукати брата в безоднях потойбіччя.

Бо наче мертвий лежить Вогнедан. То хоч трохи говорив, а тепер не відгукується зовсім. Плащ, в який його загорнули, просякнув кров’ю.

— Вербена, — раптом говорить Дана, — стрийна Вербена….

І зникає просто з перед очей ошелешеного пана Іровита.

Стрийна як завжди працює в своїй кімнатці, перетвореній на лабораторію. Біля неї сидить сумна Вишенька і неуважно слухає пояснення стрийни про грибки, що убивають всіляку заразу.

Дана з’являється посеред кімнати, і обидві родички підхоплюються на ноги.

— Стрийно, — хрипить Дана, — Вогнедан помирає… Врятуйте…

Нічим і ніколи не можна здивувати чорногорську відьму. Вона похапцем збирає в шкіряну торбину все необхідне. Дивні майже не хворіють, їх тільки можна тяжко поранити… Тож візьмемо це… І це… І витяги з отих грибків — можуть допомогти…

Вишенька тим часом швидко креслить на чистому листочку робочого щоденника відьми:

«Мамо, Вогнедана тяжко поранено, я поїхала до нього — доглядати. Я тебе люблю… Твоя недостойна донька.»

Дана виникає посеред Вогнеданової спочивальні, обійнявши Вербену. В другу руку дівчини вчепилася Вишенька, котра стрибнула до Дани в останню мить.

Та байдуже Дані до вибрику сестрички. Наче зрубане деревце падає на підлогу виснажена дівчина-воїн, і ледве встигає підхопити її Мечислав.

Вербена обдивляється хижим оком кімнату. Тут повно люду — Лемпарт, трійця Лелегів, прибічний князів лікар пан Вадимир Растич, котрий зовсім розгубився від несподіванки, і явно не знає, що діяти, покоївки Дани, котрі під час її вояцьких походеньок перебували у Боговладі, ще які то челядинці та челядинки… Веданг з Даною на руках, теж розгублений до краю… Чутливий розум відьми одразу вловлює тихий жах, котрий наче хвилями розходиться від присутніх.

— Так, — зловісно мовить Вербена, — то ви його вже й поховали… вашого володаря… Бачу це з виразу ваших облич… Ну, я і наведу тут лад, будьте певні. Ваше щастя, ледацюги, що я не відвідала цей курник раніше. Ти… ти і ось ти — до мене. Ти… чого ридаєш, дурна телице? Як звешся? Ярина? А я думала — Сльозина. Проведи цих хлопців до спочивальні князівни. Нехай розберуть її ложе і принесуть сюди… Друга дівуля… Ружиця? Зватиму тебе Кислиця… Неси сюди чисту стару білизну. Поклич ще жінок, я дам їм завдання щодо бинтів і корпії. Одразу видно, що Боговлада ніколи пороху не нюхала. Останній раз ви, ледаща, перев’язували рани, коли на вас моанці йшли війною…

— Н-на нас нещодавно напад був, — тремтячим голосом заперечує Вадимир, — але…

— Напад, — пирхає Вербена, — ох і напад… Якби на вас як слід напали, лікар знав би, що робити з пораненим. Хто тут є з кухні? Теплої води! І побільше. А тепер усі зайві — геть… Мечиславе, поклади князівну на крісло і теж забирайся. Тут поруч є якась віталенька? Отам і сидіть… А тепер пустіть мене до князя… Хто тут лікар? Ви? Залишаєтесь зі мною… Решта — виконувати накази.

Вогнедана поклали на його ложе, загорнутим у чийсь військовий плащ. Вербена обережно відгорнула тканину, глянула. Спитала різко:

— Давно непритомний?

— Він говорив зі мною, — озвався від дверей Горицвіт, — коли ми його звідти забирали… «Доторгувалися, — каже, — ні риби, ні грошей…» Це він згадав, як я попався чоррам до рук на Побережжі, і вони дали мені хльости…

- І зі мною говорив, — мовив Лемпарт, — зовсім розумно… Там… А тут вже не озивався…

— Де це його так? — мовила відьма, продовжуючи огляд.

— В Зеліборі, - вимовив Мечислав.

— Оце все ваші танці над проваллям, Драконяче поріддя, — пробурмотіла жриця, — от ниточка і урвалася. Нічого… Проб’ємося… Де там вода і бинти?

Вербена розіклала на столику приладдя зі своєї сумки. Зашипіла спиртівка. Жінка ножем розпорола брудну скривавлену ряднину, що була зав’язана на талії Вогнедана, і з огидою жбурнула її на підлогу.

— Полийте мені на руки, — звеліла вона Вадимиру, — а ви, хто-небудь — свічі. Тут темно. Побільше світла.

Веданг відчув невимовне полегшення, коли Вербена почала розпоряджатися усіма, наче воєвода. У нього не залишилося сил. Обпечені і збиті ноги, на які він у Волинці над силу натяг чоботи перед отим судом, боліли немилосердно. Побите тіло горіло, наче у вогні. Руки трусилися і досі. Не від того, що нанизав нещодавно людину, наче куріпку на вертел. А від того, що не придушив Ратимира, поки той мішком висів у нього на плечі. Пан Мирослав Іровит, ошелешений до краю, наказав замкнути бранця в одній із комор замку. Там Вовчур нині і перебував… Досі вже, мабуть, отямився… І він, Мечислав, не задавив цю гниду… А втім… Дана права. Нехай ця потвора — не лицем, душею — стане перед шляхетським судом так, як стояв він, Веданг. Зі зв’язаними руками… І щоб усі на нього дивилися, наче перед ними шматок бруду.

Дракон сів просто на підлогу, притулився до стіни і спостерігав, як слуги встановлюють у спочивальні ложе для князівни. Вербена хотіла спостерігати за двійнятами одночасно, юнак чув, як вона пояснювала Вадимиру, що стан, в якому знаходиться Дана, може служити показником стану її брата. Вона говорила це так, наче спостерігала за агонією двох кошенят. Вербена… Відьма… Врятуй… Будь ласка, врятуй…

Рипнули двері. До спочивальні увійшов пан Ольг Лелег… Таємничий пан Ольг, з яким Вогнедан останнім часом був у великій приязні. Він підійшов до ложа Вогнедана, глянув… Постояв хвилину і відступив до стіни. А тоді сів на підлогу поруч з Мечиславом, охопивши руками коліна.

Вербена тим часом вже тільки покрикувала на своїх добровільних помічників. Покликала Горицвіта, аби допомагав перевертати непритомного… Поштурхувала жінками, які квапливо робили бинти з простирадл. Сама обмивала, змазувала рани, накладала пов’язки… Звеліла Горицвіту підняти Вогнедана, а челядинкам — викинути скривавлену білизну і застелити свіжу. І, нарешті, хмикнула:

— Ну, хоч щось…

Два ложа стояли майже поруч. Між ними — два столики. Дана спочивала на своєму ложі, мов спляча красуня. З наказу відьми служниці зняли з неї запилюжений одяг воїна-шляхтича і переодягнули в гаптовану нічну сорочечку. Нині Ружиця, все ще схлипуючи, розчісувала панні коси.

На сусідньому ложі лежало щось, обвите бинтами. Лице Вогнедана, біле в білій рамі, майже не відріжнялося від пов’язок. Вуста його були страшними — чорні, покусані, розпухлі… Веданг затрусився від люті і відчув на плечі руку Ольга Лелега.

— Мечиславе, — тихо мовив торговець винами і родинний правник одночасно, — ти в стані говорити?

— Запитуйте, — озвався Дракон.

— Як таке могло трапитись?

— Через зраду…

— Хто?

— Ратимир Вовчур…

— О, ні, - мовив Лелег розпачливо, — ні… Як я міг… Ніколи б не подумав… Ні…

— Ми взяли його живим, — сказав Веданг безбарвним голосом, — вояки Іровита тримають його під арештом. Дана хотіла, аби його судив шляхетський суд.

— А ти що можеш оповісти?

— Увечері, - почав Веданг, скоряючись не голосу — дружній руці, що обіймала його за плечі, - я вже ліг спати. Раптом у вікно постукали… І мене гукнув ніби пан Тернич. Я вийшов… Взяв одного меча, а «Золоту Троянду» залишив… До речі — він там, мамин меч… У Волинці…

— Я правитиму Боговладою замість хворого намісника і його сестри, — мовив Ольг, — і відправлю ще одного гінця до Північного Данаділу. Він привезе твої речі…

— Мої речі, - пробурмотів Дракон, — на цій паскуді… Я ніколи їх більше не зодягну, а обереги доведеться освячувати…

— Не поспішай, — спинив його Ольг, — ти вийшов…

- І обірвав по голові… ззаду. Але до мене ніхто не підходив — я б почув. Отямився в лапах у зелемінських чоррів. В одному човні вони везли мене, в іншому — Вогнедана. І ця погань була з ними — Ратимир. В моєму вбранні і з моїми прикрасами. Говорив він моїм голосом, штукар… Якщо у мене трохи в голові не повернулося, то уявіть собі, що мав відчути брат…

— А потім?

— Потім ми опинилися на острівці серед Волинки. Поганець наказав прив’язати мене до сухого дерева, і розікласти довкола вогонь…

— Перед цим тебе ще й відмотлошили добряче, — додав Ольг.

— Та то вже, — скривився Веданг, — дрібні неприємності… Ця паскуда показала мені Вогнедана в човні. Він був білий, наче стіна хати, і ледве дихав. Бідолаху так скрутили мотуззям, що кров виступила на сорочці. І, пане Ольже, цей виродок серед Вовчурів, мовив мені, що він бив брата в лице… Чоботом… Моїм чоботом. Наче це був я… У Вогнедана дійсно була розбита вилиця…

— Заспокоїтись, — крижаним голосом сказав Ольг, — зараз же…

Веданг трусився наче в лихоманці, заново переживаючи ту жахливу годину. Зривистим голосом він ледве добрів до кінця оповіді.

— Дана… Не знав, що вона може… Переноситись… Не казала. А Богдан знав… І Лелеги… Вона мене з вогнища… врятувала… Сама знепритомніла… Я її ніс… А потім нас перестрів Тернич з чорногорцями, і сказав, що я… Що це я… І мене взяли під арешт… А потім суд… Я стояв, зв’язаний, а вони дивились… Горяни, з якими я і хліб, і небезпеки навпіл ділив… Вони повірили… Вартові чорногорці бачили, як нібито я заходив у Любавин двір, де Вогнедан ночував… А зранку кинулись — ми обоє зникли….

— Заспокойся, — так само різко кинув Ольг, — як Дана дізналася, що з тобою?

— Крикнув їй подумки. Прощався…

— А образ того місця?

— Певне з мого розуму… взяла. Вона за мене поручилася перед усіма… Моя Дана… І Богдан… Він… Він мій найкращий друг тепер. Вона його тоді не взяла з нами до Зелібору, зоставила заміняти Вогнедана у Волинці.

— До Зелібору — яким чином?

— Митець один… Намалював краєвид… Зеліборську ратушу… Там ми наткнулись на Лемпарта… Він був у Зеліборі на вивідках і стояв на майдані від початку і до кінця. Піти не міг — натовп пхався вперед… Я б збожеволів від того видовища… Вуха… бачили? А обличчя? А…

— Бачив, — прошипів Ольг так, що Ведангом тіпнуло, — все бачив.

— Треба, щоб Горицвіт винайшов велике ядро, — злісно мовив Дракон, — яким би можна було підірвати весь Зелібор… Зорик говорив, діти йому скло під ноги кидали, Вогнедану. А він босий йшов, в отій ряднині… Жінки… Горлали, обкидали сміттям… Він же їм — ніякого зла… Він же там ніколи не бував, в тому Зеліборі, навіть коли до Моани їхали, ми його обминули стороною. Що це? За що? Їх визволяти? Отих покидьків? Там і людей не залишилося — самі моанці та раби.

— Натовп, — мовив Ольг, — натовп — це така гидота, синку. Ми, ельберійці, до таких видовисьок не привчені. У нас люди — змінені. Вони навіть гуртом не натовп — народ. А Зелібор свого часу добряче зачищено від синів Ельберу. От воно тобі і дивно. Натовп — це страшно… Одне кричить, а друге поруч і не хоче, а теж кричить, бо боїться, що сусід донесе. Одне робить зло, і інші за ним — дозволили… А тут ще можливість познущатися над… ельфом. Наскільки я знаю Вогнедана, він в тому ганчір’ї йшов як володар… Панував над болем, страхом і собою. Ось натовп і почав обкидати його брудом навіть без особливих спонукань з боку пана Фотіна. Не любить бидло великопанської витримки, воно звикло, що в такій біді чоловік або плазує, або куражиться від страху. До речі… Ви не навідалися там у гості до князя Зелеміню?

— Це він навідався, — мовив Веданг мстиво, — до Вогнедана. До того льоху… Ката з собою взяв… Жаровня, ножички, пруття залізне… Все як слід… А тільки там, окрім Вогнедана — ми… Брата він наказав до підлоги прикувати — там кільця такі… Це, певно, так страшно — лежиш безпомічний і очікуєш…

— Перестати, — зупинив його різко Ольг, побачивши, що юнак знову затрусився від люті і страшних спогадів, — то що там з паном Фотіном?

— Я його — в ті самі ланцюги, — ошкірився Веданг, — а тоді прохромив отим пруттям наскрізь. І не каюсь… Присягну, що не каюсь… Ронука Граніна ми теж прикінчили… Нема нині князя в Зеліборі…

— Як би ви цього не зробили, до них би все одно дібрались би, — мовив нехороше Ольг, — але що сталося — те сталося. Гаразд, Драконе. Коли я зранку прийму справи намісництва, то поговорю з… Ратимиром. Принаймні — спробую його допитати. Раз ви його схопили, то він разом з тими падлюками був?

— Атож, — мовив Веданг, — з ними.

— Ти заспокойся, синку, — ще раз мовив Лелег, — і йди виспись. А перед тим попрохай у Вербени щось від твоїх синців.

Ольг звівся на ноги. Похитнувся. Підійшов до Вербени.

— Ну, що? — спитав пошепки.

— Людина б давно померла, — мовила відьма, — але він — дивний… Але слухай-но, Ольже… У нього з передпліччя я видалила — ось…

Вербена обережно взяла пінцетом зі скляної баночки уламок дерев’яної голки.

— Хтось із моїх? — вишептав Лелег, — ні… Ратимира я не посвячував.

— Я вважаю, — мовила відьма, — що його спершу обезвладнено отрутою. Чоловік, котрий придумав це, мав бути обізнаним з Сувоєм Сіллура, де говориться про подібний випадок. Інакше б він не ризикнув вжити голки — адже сподівався віддати Вогнедана ворогам живцем. Але, знаючи про те, як діє «чорна квітка» на дивних такої міці, вирішив ризикнути. Бо Вогнедан від болю і наруги міг би блиснути… Потрібно було забезпечитися.

— То що — їх двоє було? — вимовив Ольг, — Ратимир і паскуда з голкою? Мечислав мені не говорив про другого — можливо він не поплив на човні, а поїхав суходолом?

— Не знаю, — буркнула Вербена, — я тобі сказала, а ти думай…

Мечислав продовжував сидіти біля стіни. Наче крізь сон він спостерігав, як до нього підійшла Вербена, похитала головою і повернулася уже з Вадимиром. Він не звернув уваги, що лікар стягнув чоботи з його розпухлих ніг, розпоровши взуття по шву. Подальше змазування опіків і подразнень юнак теж перетерпів як уві сні. Він бачив лише два ложа — на одному його єдине у світі кохання, на другому — брат, посланий йому Богами. Знайомий челядинець відвів Веданга до його покоїв і приніс поїсти. Мечислав щось ковтнув, не відчуваючи смаку, взув капці на перебинтовані ноги і повернувся до Вогнеданової спочивальні, перетвореної на шпиталь.

Вербена хотіла його вигнати, але побачила безтямний вираз очей молодого воїна, і, замість того, щоб нагорлати, змусила його випити якогось заспокійливого настою. Вона вже напоїла своїми травами всіх найближчих і навіть самого Ольга, котрий ніколи не приймав заспокійливого. Веданг кинув на підлогу подушку, скулився біля ліжок і заснув, незважаючи на буркотіння жриці.

Подальші дні він проводив тут таки. Решта найближчих облаштувалася у віталеньці поруч. Ольг зайняв кабінет намісника і вів його справи, часом заходячи до Вербени за черговою дозою її заспокійливих травок.

На стіні замку поникла спущена до половини корогва Пардів, сповіщаючи боговладців, що намісник у замку, але тяжко хворий. Оповідати замковій челяді звеліли тільки це, але чутки все одно поповзли передмістями, викликаючи то сум, то злісну радість.

Приїхав з Волинця Богдан Ставський. Він привіз речі Дракона, його «Золоту Троянду», а також листа з вибаченнями від пана Тернича. Мечислав пробіг очима листа, зітхнув, обійняв Богдана, а тоді знову пішов до кімнати де боролися зі смертю двоє найдорожчих йому людей.

Вербена, за допомогою якогось хитромудрого пристрою, постійно вливала Вогнедану кров. Кров віддавали найближчі… Близнятам Лелегам не пощастило — їхня кров виявилася, як мовила відьма, несумісною… Влад з Ігворром страшно образилися, але Мечислав сам був свідком — Вогнедану погіршало одразу ж, і Вербена припинила переливання і прогнала Влада, а згодом і Ігворра. Сам Веданг кілька разів підставляв руку під оті Вербенині голочки, а коли спитав, чи не зробить шкоди моанська отрута в його крові, відьма рявкнула, що отрута у дурнів не в крові, а в голові і запропонувала замовкнути. Що він і зробив.

З’явився звідкись Дарин Ставський зі своїм приятелем паном Білозіром. Приїхали вони лихого дня — Вогнедан метався у маренні і був на краю загибелі. Дихання Дани не було чути — Вербена постійно підносила до її вуст дзеркальце, аби переконатися, що дівчина ще жива. Мечислав виконував обов’язки шпитальної доглядачки — так йому легше було очікувати розв’язки. Він поїв водою і брата і Дану, намагався влити Вогнедану у вуста хоч ложечку бульйону, допомагав при перев’язках і плакав, слухаючи, як його милий брат безтямно шепоче вибачення, просячи, благаючи пробачення у нього, Веданга, «за те, що повірив» в його зраду.

Дарин залишився у віталеньці з найближчими і того ж дня відьма висмоктала з нього добрячу порцію крові. Пан Білозір навідувався щодня разом зі своїм сином. Юний Терночок Лелег був ще одною істотою, котра поселилася в спочивальні-шпиталі. Він виконував свої обов’язки пажа і посланця, слухався Вербену наче богиню, і спав на подушках біля Даниного ліжка, аж поки батько не почав забирати його додому ночувати.

Де ночувала Вишенька — не знав ніхто. Так само, як ніхто не знав, що вона їла, і чи їла взагалі. Вона нарівні з Вербеною промивала Вогнедану запалені рани. Вона снувала, мов тінь, між двома ложами, виконуючи розпорядження відьми. Вона марніла лицем і крадькома ридала в передпокої. Мечислав, знаючи її таємницю, був особливо ласкавим з цією дівчинкою-підлітком з душею дорослої жінки. Тим самим платила і Вишенька, лікуючи опіки й садна самого Мечислава і змушуючи його проковтнути чергову порцію страви, смаку якої він не відчував.

Та двійнята не одужували. Але й не вмирали, залишаючи приятелям привид надії.

***

Вогнедан йшов лісовою стежиною…

Туман клубочився довкола… Туман яром… Туман під ногами…

Десь угорі палала зоря Сіллон… Він йшов до пояса у тумані, і часом зводив очі до зірки предків.

— Братику! Вогнику!

Це біжить навздогін Дана. Дівчина-воїн в шляхетському вбранні.

— Братику, мені страшно! Не покидай мене…

Вогнедан знає, що дівчину потрібно відіслати назад. Бо підіймається потроху туман… І відчуває юнак, коли зникне з очей зоря Сіллон — вони обоє зникнуть з цього світу.

Та обіймає його Дана і просить не проганяти її… Так жалібно просить.

— Бо розум мій згасне, мов полум’я свічі, - шепоче, — не покидай…

Свіча… В його руках палає велика свіча. Схожа на ті, які приносять з капищ перед Великоднем гірські дивні… Свіча, присвячена Богу Грому…

«Бог мій… стріли на ворогів верже…» І таку ж свічу тримає Дана…

О, так це ж дорога з капища на плаї… Лісова дорога в долину.

Він зодягнений в чорногорку і штани, але чомусь босий. І земля під ногами не прохолодна — гаряча….

— Ходімо, сестричко, — говорить він врешті, - за тиждень — Великдень. Ми маємо донести свічу…

Вогонь від священного вогнища… Ним розпалять печі й коминки в Лелечому Гнізді.

Туман підіймається вище… Туман…

Хтось жалібно квилить в тумані… Жіночий голос, схожий на крик пораненого птаха…

— Ой… Та поплив мій вінок… Поплив за водою….

Ой, ненько моя… Що робити…Що робити з журбою…

Ой…а з дитям від нелюба що маю робити

Ой, чи зростити, а чи за водою пустити…

Жіноча постать виринає з туману… Дивна в білій сукні не йде — пливе їм назустріч. І розшита та сукня по рукавам і подолу червоно чорними переплетеними квадратами. Дзвенять золоті ковти… У видовжених чорних очах туга і розгубленість.

— Я блукаю, — говорить вона протягло, — я все блукаю… Не можу віднайти дороги… Шляху до дубового гаю… Тут завжди туман… А там, у яві, блукає моя зненависть… Ви не зустрічали мого сина?

— Його звати Мечиславом, пані Ружено, — тихо говорить Дана, — я кохаю його…

— Мого сина не можуть так назвати, — вимовляє жінка, — він син гієни, і його виховали гієни… Я заблукала… Мені тяжко… Ви не зустрічали мого брата Воїна?

Мовчки хитає головою Вогнедан, і непрохані сльози виступають у нього на очах.

І зникає в тумані юна Ружена, і вже здалеку доноситься її спів, схожий на пташине квиління.

— Ми з тобою померли, Вогнику, — говорить Дана.

— Ні, - мовить князь Чорногорський, затуляючи долонею танцюючий вогник свічі, - ще ні…

«Свіча на вітрі…

Несу, затуливши рукою

З гори у долину…

Я мушу дійти…

О, вітре, спинись на хвилину…»

— Такий гарний вірш, — дрібоче за ним Дана, затуляючи свого вогника, — шкода, що його ніхто не почує… Тут лише туман…

— Почують, синку…

Галявина… Зник туман… Гостро палає Сіллон над головами. На галявині — двоє… Красень-дивний, в чорних очах якого танцює багряний вогонь, і юна дівчина в блакитній сукні, гаптованій знаками коловрату. Щаслива така дівчина… Синьоока русявка… Аби не волосся — викапана Дана… Ні навпаки, це Дана — викапана вона.

— Мамо! — вихоплюється у Вогнедана, — мамо Конваліє!

— Немає пекла, — говорить дівчина, яку колись звали Конвалією, — немає понурих печер, вогню і диявола… Я заблукала в тумані… Але він мене знайшов, мій Воїн…

— Діти мої, - говорить чорноокий юнак, — мої дорослі діти…

Дивиться Вогнедан захоплено на свого юного батька… Нині і йому тричі по сім, а саме в такому віці загинув у Квітані Чорний Воїн…

Не в чорному стоїть перед сином Воїн — має на собі вишиванку з візерунком Ведангу. На грудях — срібний оберег, схожий на той, що носить Мечислав. Та перехрещують груди ремені піхов, і за лівим плечем — руків’я меча.

— Я є воїном Бога Грому, — наче почув синові думки Воїн Ведангський, — це він послав мене до тебе, синку…

І випростується Вогнедан, а Дана міцніше притискається до брата.

— Відважні й горді — любі Богам, — говорить юний батько дорослого сина, — та нікого не змушують Боги… Там, у гаї дубовім, ти бажав, синку, повернутися до яви Визволителем свого Краю… І сталося за словом твоїм, бо миле Богам бажання волі… Чи не дали вони тобі силу Триглаву? Чи не відродили там, де ти міг виконати своє призначення?

— Все так, — схиляє голову Вогнедан, — і я їм за це вдячний… Скаржитись можу лише на явне тіло, що повільно дозріває до цієї сили, але в цьому немає провини Вишніх.

— Нині, синку, — говорить Воїн, — твоє явне тіло вже не в стані утримати твого духу. Воно б’ється в агонії…

— Але я не хочу помирати! — вигукує Вогнедан, — тим більше зараз, коли надходить строк Пророцтва! Я просто не маю права! Татку… Будь ласка… Скажіть про це Вишнім!

— В гаю дубовім немає болю, — говорить Воїн Ведангський, — а в яві ти страждатимеш, синку…

Танцює вогник свічі, і прикриває його Вогнедан долонею.

— Ну і нехай там немає болю, — говорить врешті, - але ж є сором від того, що утік з поля битви. Не умовляйте мене, тату… Краще дайте надивитися на вас. Я ж вас ніколи не бачив… Не міг бачити. Тільки малювання з Гнізда Драконів…

— Я мушу виконати наказ, — говорить колишній квітанський повстанець, — ось моя рука, синку… Доторкнешся — підеш за мною… А якщо забажаєш повернутися знову — повернешся. В новому тілі і у кращі часи…

— У кращі часи? — мовить Вогнедан вже гнівно, — в майбутнє, в якому всі наші міста стануть схожими на Зелібор? Де рабство вже не буде пекти синам Ельберу? Де чоррів називатимуть захисниками вітчизни вже не моанці — наші люди? Де дивні служитимуть прийшлим не за страх, а за совість? Де на наших землях житимуть чужинці, а ельберійці розбудовуватимуть Імперію на Півночі, а чи на Сході? Та тоді двох життів не вистачить, аби підняти з попелу країну… І чи буде для кого її підіймати? Якщо сини Ельберу перетворяться на зеліборський набрід — вони вже не почують ні мого голосу, ні голосу землі!

— То ти вирішив, синку? — смутно, але з гордістю питає Воїн.

— Я вирішив! — говорить Вогнедан, а душа його стискається від страху перед муками тіла, — я не подам руки!

Останнє, що бачить він — сльози на обличчі дівчини в блакитній сукні. І батькове лице, лице юного дивного, прекрасне в своїй затятости. Земля зникає з-під ніг… Щезає туман… Вже нема поруч Дани… Він знову на вулицях Зелібору… Ступає босими ногами по битому склу… Ось майдан, і стовп… І чорра Ладко з усмішечкою розпанахує на ньому ряднину… І знову зімкнулися стіни кам’яного льоху, тільки цього разу немає друзів, нема і рятунку… І Вогнедан кричить від болю, коли з ним роблять те саме, що з його обрядовим братом, тоді, сім років тому… Соколе… Брате… Соколе…

— Живчик пропадає! — голоси з темряви, — панно Вербено! Зробіть що небудь!

— Під три чорти переляканих дурнів! — знайомий буркотливий голос, — покличте мені Горицвіта! Я у нього вже сьогодні брала кров, але інші виснажені ще більше, а тебе, Дарине, поки що ніколи перевіряти на сумісність… Не реви, немов теля, що відбилося від череди! Мечиславе, ти що — поволі перетворюєшся на каміняччя? Чого застиг? Молитися будеш на похороні! Подай мені трубочку… оцю… Цвіте — до крісла… Руку давай… Вони, бачте, моляться… Аби мій покровитель, Богорівний Ігворр, отак стояв стовпом під час моровиці, то ви б і не народилися нині, шановне паньство! А якби Веданг Сіллур заціпенів під час навали хото… Богів люби, а руками роби…

Вогнедан горить у вогні… Він звивається в судомах, та його утримують дружні руки… І трохи стишується біль, і знову згущується довкола білий туман…

«Туман яром… туман долиною…. За туманом…. Нічого не видно… За туманом…»

***

Цей ранок Мечислав провів як завжди…

Допоміг Вербені та Вадимиру обробляти рани милого брата. Страшні спершу, вони вже почали затягуватися. Вербена говорила, що аби не отрута, Вогнеданове життя не було б в такій небезпеці. Він би, звісно, страждав, але вижив би без сумніву. Та «чорна квітка» знизила природній опір тіла дивного ранам і смерти навіть нижче за людський.

Але нині відьма сповнена добрих передбачень. Переливання крові, за її словами, мусить обновити Вогнеданову кров і вигнати з неї рештки отрути. І дійсно, брат останнім часом став спокійнішим… Гарячка ще є, але не така висока, як на початку, Вогнедан вже не метається по ложу так, що його доводилося утримувати втрьох, не кричить безтямно від болю, не белькоче, що з нього здирають шкіру, не кличе давно мертвого воїна на ім’я Сокіл.

І Дана, нібито, поворухнулася… До того вона лежала непорушно в смертному сні.

Вербена дозволила собі перепочити. Вона спить на кріслах, на веранді. На тій самій веранді, де колись Вогнедан назвав смаглявого напівкровку другом і братом.

А потім вони милувалися місяцем в саду… Ледь чутний запах яблуневого квіту… Дана у вбранні кольору морської хвилі…

Вишенька ковзає по кімнаті мов тінь. Бідолашна Вишенька, вона наче сама перетворюється на тінь. На тінь в похмурий день… У неї немає таких спогадів… Тільки згадка про пестливу руку на заплетеному в косички волоссі. «Моя маленька сестричко… Моя дитинко» Так звав її Вогнедан…

Пливе по спочивальні не дівчинка — дівчина. З дорослими стражденними очима на юному обличчі.

Мечислав сідає поруч з ложем брата. Звично зволожує йому вуста, дає ковтнути трохи води… Воду милий брат п’є потроху… І настоянки з трав і меду, які Мечислав вливає по ложечці в розпухлі вуста Вогнедана за наказом Вербени.

Дану Вишенька годує так само. Вони, з мовчазної згоди, наче довірили одне одному коханих.

Скінчивши з цим, Мечислав бере до рук книгу. Читати йому не хочеться, але останні два дні Вербена вимагає, аби він читав біля хворих вголос… Чергові відьомські витребеньки. Та Вербену потрібно слухатись — непослуху вона не визнає.

«Веданг Сіллур, — починає Дракон, зітхнувши, — поволі знайомився зі звичаями краю, де мусив оселитися, і з його людом, котрий мав змінити…»

Книга зветься — «Сувій Сіллура». Колись це, напевне, і справді був сувій з письменами, а нині — крадькома віддрукована в Ігворрі книга. Потаємні друкарні — один зі способів зберегти ельберійські сувої. Рукописів не так уже й багато залишилося, а от такі книжечки розповсюджуються по всьому Ельберу. Якраз на цьому розповсюдженні шляхтич Богуслав Ставський і заробив свої десять літ.

«— О, мій княже, — схилилася в уклоні дівчина, — хіба вам не подобаються пісні нашого краю?» «Вони занадто смутні, - відповів Богорівний, — в ваших піснях, мила панно, є смуток, в тих, що співав селянський співець — насмішка над долею, але ніде немає чистого спокою, котрий є ознакою високого смаку». І зажурилась донька цього краю, схиливши голову, увінчану короною з важких кіс… І заперечив Богорівному юний дивний, чиє ім’я зосталось неназваним. Той дивний кохав панну, котра співала пісень для Веданга Сіллура… Відомо лише, що він поклав початок роду спокревених Птахів з Ведангу, старша, чистокровна гілка яких, переселилася згодом до Данаділу.

— Мій керманичу, — мовив юнак поштиво, -

Якщо смаку бракує

цим пісням

Сприйміть хоча б їх таємничий смуток…

І задумався Богорівний, над тим, як закінчити «ланцюжок». Заки будував він міста, підняв з глибин земних озеро Сіллур, навчав місцевий люд, то вислухав сотні пісень того краю, що пізніше названий буде його ім’ям. І якось, коли за хмарами не видно було зорі Сіллон, сповнений туги за покинутим Еллоном, відповів нарешті Веданг молодому воїну, котрий був Оберігачем його списа…»

— Мій друже любий, — почувся раптом тихий шепіт, — він — як та журба

Вечірнього затьмареного неба…

Книга випала з рук Дракона і зслизнула на підлогу… Він обернувся до братового ложа. Вогнедан дивився притомно і навіть ледь усміхався кутиком вуст.

— Ти чудово читаєш, Меч, — прошепотів, — я вже кілька хвилин слухаю і насолоджуюсь.

— О, ні, - тільки й вимовив Дракон, — воно зараз зупиниться, моє серце…

Вогнедан спробував ворухнути рукою. Веданг опустився на коліна перед ложем і взяв його руку в свої.

— Ну, — сказав, — з поверненням, милий брате… Брате Вогнедане… Я вже й не чекав.

— Не діждуть, — мовив Вогнедан квітанською говіркою, — вони думали зламати чистокровного… Мені соромно було б перед мертвим Світляном, і всіма замученими квітанцями, аби я там хоч вуста розтиснув, або дозволив собі вмерти опісля звичайної хльости.

— Ти багато не говори, — всміхнувся Дракон, — ти лежи собі… Видужуй, милий брате…

— О, — сказав Вогнедан стиха, — ти говори ще… Зви мене милим братом… Щоб я забув… той твій голос, і те, як почвара з твоїм голосом топтала мене ногами…

Мечислав стиснув зуби. Ратимир все ще очікував своєї долі… Все в тій же коморі. Його годували… З ним ніхто не говорив, окрім Ольга, котрий допитав зрадника першого ж дня. Веданг навіть не наближався до комори, аби не спокуситися, але чув краєм вуха від Мирослава Іровита, що зрадник від невизначеності своєї долі потроху божеволіє і часом виє, ніби справжній вовк.

— Ти його не згадуй, — сказав Дракон врешті, - хочеш, я навіть голос зміню, аби ти не хвилювався? Або мовчатиму…

— Ні, - аж жалібно мовив Вогнедан, — говори зі мною, Руженичу… Говори

— Може ти хочеш пити? — спитав Мечислав, — тут ось вода з медом. Добра така водичка.

— Брате, — сказав чорногорець, — ти не повіриш, але я зголоднів мов пес… Тут нічого немає поїсти?

Зраділий Веданг розбудив Вербену, аби спитати, що можна давати їсти воскреслому з мертвих. Відьма одразу послала на кухню Терночка Лелега за курячим бульйоном. Біля Вогнедана вже сиділа Вишенька, тримаючи його за руку.

— Бідна дитино, — шепотів Вогнедан, — оце стільки часу ти мене доглядала? Моя хороша Вишенька… Одужаю — покажу тобі Боговладу… Ти ж тут вперше?

Вишенька лише ронила сльози на його забинтовані руки. Тим часом ворухнулася на своєму ложі Дана. Мечислав, котрий якраз підійшов до неї, зустрів її погляд, твердий не по-дівочому, і усміхнувся щасливо:

— Моя дівчина-воїн, — вимовив, — тепер я вірю — він житиме. Ти отямилась, кохання моє…

— Брат говорив з тобою? — вимовила Дана.

— Він навіть їсти попросив, — ознаймив Веданг радісно, — уяви собі, говорить, що зголоднів, немов собака… Це ж перша ознака одужання…

— А що йому даватимуть?

— Бульйон з куркою…

— Тоді замов дві порції… І я хочу встати… Де Терночок? Моїх покоївок і одяг…

Вербена спробувала заперечувати, але Дана також була упертою, незгірше за стрийну. Врешті дійшли до згоди — Дана одягнеться, пообідає за столиком поруч Вогнедана і відпочиватиме у кріслі, а не в остогидлому ліжку.

Оскільки покоївки мали розпочати вбирання панночки, Веданга вигнали до віталеньки, де його радісними вигуками зустріли найближчі. Мечислав дивився на друзів і ледве їх впізнавав. Звідкись тут взявся Дарин, тоді Веданг згадав про його повернення… Зорик… Аж сірий від добровільної втрати крові Горицвіт… Близнята Лелеги… Богдан…

— Побратими, — сказав Дракон, — скоро підніметься корогва Пардів… Вірите?

— Авжеж, — мовив Богдан, — хоча я вже був зневірився. Кажеш, їсти попросив?

Принесли обід… Дана їла сама, сидячи за столиком. Вогнедана Вишенька поїла з чашки. Юнак поволі ковтав бульйон, а опісля миттєво заснув. На розхвильовані розпити Вишеньки Вербена відповіла, що так і має бути.

Веданг нарешті пішов до своєї спочивальні, упав на ложе і заснув теж. Проспав він дві доби. Коли прибіг опісля того до брата, то вже з порога побачив, що в спочивальні тільки його ложе — Дана перебралася до себе. Поруч сиділа незламна Вишенька і рівним голосочком продовжувала читати «Сувій Сіллура». Вогнедан зустрів приятеля тінню усміху на блідому обличчі. Але це був таки усміх, а не смертна судома.

— Проб’ємося, — пробурмотів Дракон.

Щоправда, подальші події були не такими вже й веселими. Отрута таки надвередила юнаку щось в середині. Він не відчував ніг, і ледве міг ворушити руками. Не міг утримати навіть ложки — годували його навпереміну Мечислав з Вишенькою.

Та князь Чорногорський і не думав здаватись. Ледве він трохи зміцнів, то наказав зібрати всіх, хто дбав про нього ці страшні тижні. Вербену з Вадимиром, найближчих, замкову челядь, старших Лелегів — Ольга з Білозіром. Не забув навіть про Терночка.

— Мої рідні, - прошепотів він, обдивившись присутніх, — я вдячний вам за вірність. Ви всі допомогли мені здолати смерть. Це могутній ворог, але він відступає… Моє життя було свічею на семи вітрах — лише завдяки вашому піклуванню вона горить і досі.

Опісля цієї короткої промови Вишенька роздала челядинцям дбайливо приготовані дари, як то й належало за звичаєм. Шляхті ж відчинила зброярню, де вони могли підшукати собі старовинну зброю, мрію багатьох воїнів.

Мечислав не взяв собі нічого. Він не знав, що йому діяти… Голос… Його голос буде для брата до кінця життя джерелом страшних спогадів… Юнак вже серйозно подумував про те, щоб віддалитися в гори і стати відлюдником, як Ясногор Пард.

— Ти є нерозумним, Меч, — відчитувала його Вишенька, якій Веданг повіряв свої жалі, - Вогнедану навпаки потрібно бачити тебе — незмінного і вірного — поруч з собою. Тоді він швидше забуде весь цей жах. Зачекай, ось він стане на ноги, відбудеться суд — і йому одразу стане легше. Він тоді зрозуміє, що ти — це ти, а той поганець — Ратимир Вовчур. Він і зараз це знає, але тільки розумом. А тоді він це зрозуміє душею.

Мечислав і погоджувався і не погоджувався. Однак, ні в які гори не поїхав. Він як і раніше був поруч з братом. Виносив на руках до саду, саджав у кріселко, читав йому книги. Опісля обіду його, за мовчазною домовленістю, змінювала Вишенька.

Так як зі смертю, Вогнедан нині боровся з безпомічністю. Він наказав укріпити впоперек ложа палицю і з її допомогою намагався сідати. Коли навчився сидіти — спустив ноги на підлогу і тут таки повалився набік. Відтрутив Мечислава, котрий кинувся йому на допомогу, і повторив це вдруге… втретє…

Чи-то отрута таки відступила перед Вербениними настоянками та переливаннями, чи-то відступила тьма перед вогняним духом Визволителя, але на десятитисячний якийсь там раз Вогнедан підвівся і не впав, а ступив крок вперед…

Вербена спостерігала за цією мовчазною битвою з задоволенням.

— Лежатиме — зостанеться калікою, — вирекла якось, — у мене тільки й сподівань на його оту… несамовиту гордість.

Ольг Лелег, котрий разом з Даною, заміняв Вогнедана у справах намісництва та Чорногори, якось нагадав про рекомий суд над зрадником Вовчуром. Вогнедан, який саме цієї хвилини, робив свої чотири кроки від ложа до стіни і назад, справді несамовито блиснув очима і сказав:

— На суд я маю прийти колишнім Вогнеданом. Нехай почекає.

Бинти з голови йому зняли, коли листя вже почало жовкнути. Юнак довго мовчав, тоді мовив:

— Принесіть дзеркало…

З дзеркала на Вогнедана дивилося незнайоме лице. Біле, аж прозоре… На скронях сивина. На чолі так і зостався слід від мотуза — чорра Ладко затягнув таки на совість. Волосся відросло нерівно — так, як обтинали. Вуха… З ними було трохи краще, ніж у пана Богуслава, у якого вух не було взагалі. Ладко виконав наказ дослівно, зрізавши загострені кінчики — ознаку раси.

— До речі, - сказала Вербена, пильно дивлячись на родича, — я тут винайшла один спосіб… Можу випробувати його на тобі…

— Що за спосіб, — неуважно спитав Вогнедан. Істота у дзеркалі йому не подобалася. Вона була жалюгідною.

— Відновити форму вух, — незворушно мовила жриця, — зроблю невеличку пересадку шкіри… Як — то вже моя справа. Трохи поболить, звичайно.

— Я згоден, — так само незворушно відповів князь Чорногорський, — звеліть покликати перукаря і кравця. Мені потрібно підрівняти волосся і замовити гаптований оберег, подібний тому, який носить пан Богуслав.

Наступного дня Вогнедан вперше вийшов до саду сам. Мечислав йшов ззаду, ладний підхопити друга, якщо той раптом зомліє, або ослабне. Князь Чорногорський вбрав свого улюбленого кунтуша — блакитного з золотим шитвом, зав’язав коротке ще волосся у хвостик, а шрам на чолі сховав під оберегом. Затятий вираз його обличчя говорив, здається — тільки насмільтеся мене жаліти.

Від Вербениного «способу» Вогнедана відмовляли всі. Зайва мука… Чи мало болю витерпів цей дивний з передчасно посивілими скронями… Навіть Мечислав був не просто проти — рішуче проти і заявив, що краще сам відріже собі оті чортові кінчики вух, але не допустить, щоб брат знову терпів біль. Тільки Вишенька пирхнула і заявила:

— Нерозумні, тут же справа зовсім не у вухах… Він себе колишнього відновити хоче. Не заважайте… Тим більше — Вербена майстер знеболювати…

Тому й сталося так, що окрім Вишеньки Вербена нікого не допустила подивитися на отой «спосіб». Звісна річ, їй допомагав Вадимир Растич, котрий був у захопленні від цілительки. Голову Вогнедана знову обвили бинти. А чорногорець на всі дружні докори лише усміхнувся і мовив:

— Браття, зате панна Лелег все зробила красиво.

Дійсно, за дуже короткий час Вогнедан знову міг пишатися парою гострих вушок і з повним правом називати себе гостровухим. Він багато їв, ще більше рухався, вправлявся з мечем, вимагаючи від Веданга не піддаватися… Хода його знову стала легкою, а рухи точними. Лице трохи округлилося, зникли тіні довкола очей. Юнак воскресав на очах на радість приятелям і більшій частині Боговлади.

Тепер він багато часу збавляв на прийнятті представників гільдій, котрі особисто хотіли побажати йому здоров’я. Любим Вернигора, склодув і воєвода ратників, прийшов одним з перших і запевнив, що люди Боговлади святкують його одужання, а щодо свиней — свині не наважуються носа виткнути з Персикового передмістя.

Коли Вогнедан відчув себе зовсім здоровим, то наказав осідлати Татоша, на якому свого часу приїхав з Волинця Богдан, і виїхав до міста.

Хоча юнак не говорив, куди збирається їхати — Мечислав знав: до пані Меліси Невени. Вогнедан мав відчути себе мужчиною. Однак все одно сів на свого Відьмака, а на запитливий погляд друга буркнув:

— Такого тілоохоронця як я потрібно було повісити на найближчій гілляці. Але тепер я тебе самого не відпущу. Тим більше до цієї дівулі з дженджиків… Вона навіть не прислала запитати, як ти себе почуваєш.

— Бачиш, — мовив Вогнедан, — пані Меліса не хоче, щоб про її походеньки знало все місто. А ми заявимось до неї вдвох… Зостанься, Ведангу…

— Я, — твердо мовив Мечислав, — почекаю. Не біля брами, звісно. Ніхто мене і не завважить…

Двоє вершників промчали по відновленому наново Яблуневому мосту… Осінній вітер жбурнув їм назустріч жмуток листя… Вогнеданові раптом стало лячно — востаннє він виїздив зі Старого Міста навесні… Літо щезло в кривавому мареві. Його літо судьби.

Зі жмутком кленового листя в руці юнак постукав у двері пані Меліси. Веданг забрав його коня і звернув кудись за ріг. Відчинила покоївка. Очі у дівчини зробилися круглими від переляку.

— Чи не побачили ви привид, мила дівчино? — спитав з усміхом Вогнедан, — чи може пані Мелісу навідав приятель? В такому разі я зайду пізніше.

— Ні, ваша ясновельможність, — вимовила дівчина, — пані вдома і сама.

Пані Меліса і справді була вдома. Вогнедан пройшов до вітальні, сів на звичне кріселко… Тут нічого не змінилося. Ті самі червоні завіси.

Його коханка поволі вийшла до вітальні. Стала біля столика. Мовчки.

— Вітаю, люба, — мовив Вогнедан, — вибач, що довго не заходив до тебе — обставини… Востаннє ми бачилися навесні…А нині пора безпричинного смутку і багряного листу… Та що з тобою, Мелісо?

— Я — самотня жінка, — мовила Меліса різко, — тому мене нікому захистити від посягань вашої ясновельможності. Я змушена скорятися, але мене зовсім не тішать ваші відвідини.

— У тебе новий друг? — спитав Вогнедан порозуміло, хоч і з легким розчаруванням, — і давно?

— У мене немає друга! — сказала жінка, і якась чудна зловтіха викривила її вуста, — але я не хочу мати коханцем битого батогами шляхтича.

Вогнедан поволі поклав кленові листки на столик. Підвівся.

— Напевне, ти все таки маєш приятеля, — мовив спокійно, — а може і кількох… Можливо вони зараз спостерігають цю сцену — сама б ти не наважилася мені таке сказати. Моя тимчасова подруго, затям собі, що розумну істоту не ганьбить те, що на неї накинулася зграя скажених псів.

— Безвуха нелюдь, — вимовила Меліса, — ви вважаєте людей псами? Авжеж… Тоді на мосту… Мій брат служив в Зелемінському полку… Він був гідним офіцером, не те що ви, ви ж ніколи не були на службі… Він загинув разом з полковником Лотіним… Ви… Це зробили ви… Хвала Богу — відплата не забарилася. Я щодня очікувала, коли на замковій стіні опуститься корогва.

— Війна війною, мила пані, - мовив Вогнедан холодно, — я міг би поспівчувати вашому горю, але я недолюблюю Чоррін Ідрен. Можливо через те, що навчання не пішло мені на користь. Зоставайтесь здорові. Більше не потурбую.

Він повернувся і вийшов… В передпокої майнуло злякане личко покоївки.

«Оце так, — подумав насмішкувато, — Вогнедане Чорногорський, вам потрібно стати більш розбірливим у знайомствах. І як це я не наштовхнувся у вітальні ніжної пані на її братика-чорру? Гаразд… Просто забути, та й годі…»

Веданг з’явився нечутно, наче дух.

— Наші коники, — сказав, — біля заїзду «Печене Яблуко». На сусідній вулиці. Немає красуні вдома?

— Ведангу, — мовив покаянно Вогнедан, — віднині я кохатиму лише дівчат-дивних… Втомився я від отаких стосунків, коли тебе приймають за титул, а чи за страх… А потім виявляється, що ти зовсім не знаєш жінку, з якою спав. Ні, я знайду собі гарненьку гостровуху панночку…. Ти думаєш, чого я оце хотів мати красиві вушка? Саме з цією метою.

— Меліса ця — видно ще та гидота, — буркнув Дракон, здогадавшись, — ходімо, брате, до наших коней — і додому.

— Меч, — озвався Вогнедан раптово, — отой… ще живий?

— Ще, — мовив Веданг, одразу здогадавшись.

— Я призначу день суду. Сьогодні ж.

Дракон схилив голову.

***

Ратимир відчував, що з його розумом таки не все гаразд.

Якби його відвели до в’язниці, катували, знущалися — юнаку було б набагато легше, аніж перебувати навіть не в камері, в коморі, куди його замкнули наче непотрібну річ.

По перше — він так до кінця і не зрозумів, що сталося. З князем Зелеміню тоді він змовився легко — приїхав до Зелібору під маною і запропонував свої послуги. Князь Фотін не одразу йому повірив, але Ронук Гранін, присутній при цій розмові, сказав: «А що ми втрачаємо? Десяток хетанців в зеленому? Невелика цінність.»

І князь Фотін дав Ратимиру вояків і необмежені повноваження.

Спочатку все йшло за планом. Більше за все Ратимир боявся, що їм не вдасться захопити Веданга. Взяти самого Вогнедана було найпростіше — він ночував у любки на краю містечка. Майже без охорони — що там якихось двоє чорногорців. Але Ратимирові був потрібен цей клятий Руженич… Наречений Дани… Потрібно було, аби Дана сама розтоптала ногами персня з драконом.

Але все вдалося… Вони залишили Мечислава у вогняному колі з хмизу, а самі щасливо дібралися до Зелібору.

Далі теж все йшло так, як треба. Вогнедан відмовився від будь-яких поступок…. О, Ратимир знав, що так станеться. І тому був певен свого виграшу… Отой рядняний мішок замість вбрання вигадав він… А решту вже додумали самі зеліборці.

Тільки клятий Пард тримався незле… Та що там — добре тримався. Ганьби не вийшло… Авжеж… Цілком в дусі Вогнедана оця дурна впертість і несамовита злоба, яка, певне, і допомогла йому вистояти. На всі розумні пропозиції одне тільки й відповідав: «Не діждете!», наче квітанський повстанець. Але й це було на руку Ратимиру — князь Фотін при ньому сказав до свого небожа, що, власне кажучи, коли князь Чорногорський щезне без вісти, то йому не потрібні будуть ніякі папери. Князівна, його сестра, навряд чи буде здатна протистояти силі. На що пан Ронук відповів зі сміхом, що хотів би на це подивитись, а тоді задерти на панночці сукню, і…

Він, Ратимир, тоді промовчав… Тільки зубами скреготнув.

Зійшлися Граніни на тому, що безпечніше буде таки вбити Вогнедана. Нехай він навіть щось там і підпише, але, як тільки його відпустять за викуп — одразу почне чинити спротив. Хіба ці хетанці розуміються на шляхетстві? Тим більше — чорногорські дикуни.

Ну, а вбити можна не поспіхом… Цікавіше буде переломити нелюді хребет — нехай плазує в ногах і вищить від болю.

Тут Ратимир був з ними згоден… Нехай Вогнедан Чорногорський помре на тортурах… Некрасиво помре… В крові, лайні і бруді.

Ну і далі все було гаразд… Ратимир таки придавив змію ногою… Аж ребра хруснули… І забув про обережність, забув змінити голос — здогадався милий брат… Зрозумів, що його дорогоцінний Веданг не є зрадником.

Втім, це вже не мало значення. Щоправда, поки вони йшли до льоху, між Граніними виникла коротка суперечка. Князь Фотін хотів таки зоставити чорногорця в живих. Понівеченого… Згадав, як колись у Квітані бунтівникам рубали руку й ногу — навхрест… І випікали очі. Пан Ронук вважав, що надійніше все-таки вбити, перед тим натішившись як слід. І зарити тіло десь в тихому місці, щоб і не здогадалися, де подівся молодий Пард. «А то ще мучеником окличуть, — засміявся, — на біса дикунам мученики, вони все одно через одного потайні язичники.»

Так вони і підійшли до льоху, розмовляючи. Льох було зачинено на засув, обабіч дверей стояла варта — двоє чоррів. Ніби все як слід… А от коли спустилися до камери, де лежав Вогнедан…

На цьому Ратимирові спогади уривалися… Уривався поміж ними зв’язок… Отямився він уже в цій коморі… Чиста цегляна кімнатка, під стелею — вузесеньке віконечко-бійниця. І все… Двері — дубові, окуті залізом…

Далі почалися чи-то видива, чи-то марення. До комори увійшли вартівники боговладського замку. Мовчки кинули на підлогу ковдру, в куток поставили цебро і вийшли.

Ратимир сидів і тримався руками за голову, що боліла нестерпно. Він нічого не розумів.

Через деякий час, коли у віконечку вгорі почало світати, знову розчинилися двері. Вартівники внесли дубовий табурет, а за ними увійшов пан Ольг Лелег, родинний правник Пардів, який і розташувався на тому табуреті.

— Ну що, — сказав, — поговоримо?

— Я що, помер? — непорозуміло сказав Вовчур. Розум відмовлявся повірити. Тільки що був у Зеліборі, і раптом…

— Ще ні, - холодно мовив пан правник, — дивись мені в очі, ганьба нашої раси, і відповідай на питання. У тебе були спільники?

— Ні, - розгублено мовив Вовчур.

— Де ти взяв отруєну голку? Хто дав її тобі?

— Взяв у панни Вербени, — сказав Ратимир, — крадькома.

— Як ти її зміг використати? Підійшов до Вогнедана у цьому вбранні?

На Ратимирі і досі було вбрання Веданга. Все — окрім меча.

— Я вистрелив зі спускової трубки, — сказав Вовчур, впевнюючись поволі, що він все таки спить. І бачить дурний сон. Та якби його насправді захопили Вогнеданові поплічники, то оцей «пан правник» з бурштиновими, наче у гірського парда очима, першим наказав би повісити його на першій же гілляці.

— Де взяв трубку? — продовжував допит пан Ольг

— Подарував пан Верес, — мовив Ратимир, — я похвалив його роботу, і він…

— Чим ти знешкодив Дракона?

— Каменем з пращі. Ззаду. Він упав одразу.

— Скільки з тобою було чоррів?

— Десяток зі старшиною на чолі.

— Для чого тобі оце перевдягання?

— Хотів, аби вина впала на Веданга… Він все одно мав померти.

— Гаразд, — сказав Ольг тим же тоном, — останнє питання. За що?

— Довго оповідати, — буркнув Вовчур.

— Що ж, — піднявся з табурета пан Ольг, — оповіси на суді… Помре Вогнедан, чи виживе — тебе судитиме знать Краю, Повелителя якого ти віддав ворогам до рук.

Ратимир мовчки дивився, як виходить з кімнати Ольг, і як вартівники виносять за ним табурета. За якийсь час двері знову відчинилися, і на порозі став пан Іровит з двома воїнами. Один з вартівників тримав в руках оберемок одежі.

— Переодягайся, — холодно мовив пан Мирослав, — не паскудь вбрання дивного. Прикраси давай сюди.

Вовчур поволі почав знімати одяг Веданга. Тоді вбрав те, що йому принесли — сорочку й штани моанського крою. Подібне у Боговладі носили заїжджі та дженджики.

— Отак, — мовив пан Іровит, — тобі личить більше.

То були останні слова, які Ратимир почув протягом кількох наступних місяців. Його ніхто не допитував. Варта з ним не розмовляла. Воїни мовчки приносили їжу, мовчки виносили цебро. Це нагадувало догляд за звіриною у клітці. Не особливо небезпечною, але отруйною.

Перші дні Вовчур все обдумував слова Ольга… Правник загрозив йому шляхетським судом чести. Отже — Парди не бажали виносити цю справу на Імперський суд, хоча вона якраз до того суду підходила: викрадення вельможного дворянина, вимагання з вживанням тортур… Зі зв’язками Пардів у Моані таку справу цілком можна було виграти. Навіть проти князя Зелемінського…

Але до Імперського суду напевне не дійде. Не виведуть вони його, Ратимира, на той суд як співучасника. Побояться, що може оповісти про Вогнеданові наміри, і удавані, і справжні. Імперські правники при одному слові «Ельбер» втрачають панування над собою, і тоді на лаву підсудних може потрапити сам князь Чорногорський.

А шляхетський суд — то досить небезпечна річ. Як і громадські судилища для південців-людей. В Чорногорі подібних засобів майже не вживали, бо і суд і право було в руках Пардів, які намагалися вирішувати все важливе самі, віддаючи імперським правникам хіба що злодюжок. А ось у Північному Данаділі… Тут шляхта своїм судом могла скарати на смерть того, кого вважала зрадником давніх звичаїв… Страта обставлялася під нещасний випадок, а, якщо потрібно було, то до маєтку новоявленого дженджика могли з’явитися або виконавці вироку у масках та зі смолоскипами, або убивця в чорному вбранні.

Громадські суди теж немало дозоляли імперському правосуддю. Особливо цим славився Квітан, де вироки виконувалися незагайно і з особливою витонченістю. Скільком торговцям-дженджикам довелося вимандрувати з рідних місць через те, що у них раптово зникали покупці… А часом зникала і людина, котра від страху, а чи задля зиску насмілювалася здати імперцям якісь таємниці «лісових чортів» — лісів у Квітані незміряно, дізнайся, спробуй на якому дереві повішено чоловіка за вироком громадського суду.

Ясна річ, що влада всіляко боролася проти подібних звичаїв. Та ця боротьба, як і всіляка боротьба проти «клятих хетанців» була схожа на боротьбу проти піску, котрий, як його не хапай, тік собі проміж пальців.

Йому, Ратимиру, віддатися б під захист влади… Принаймні, в Імперії є якісь закони, і на смерть би його не засудили. Та не допустять цього розлючені Вогнеданові поплічники… Але що з самим Вогнеданом?… Залишив він його в досить жалюгідному стані — навіть страшна воля вельможного дивного мусила в тих обставинах дати тріщину. Тільки що трапилося потім? Що? Як він опинився в Боговладі? А може — це не Боговлада? Тоді звідки тут воїни Іровита?

Від оцієї непевності Ратимир зрештою почав втрачати якщо не розум то душевну рівновагу. Що вже він не робив, аби змусити вартівників хоч би вилаяти його — ті все відмовчувалися, мабуть виконуючи наказ. Часом юнак починав кричати, страшно, безтямно, відчуваючи, що божеволіє. Варта на це не реагувала. Тільки раз, вночі, коли Ратимир лежав на підлозі біля дверей опісля чергового нервового зриву, йому вдалося розчути, як один з охоронців сказав іншому:

— Не на добро виє гієна…

— Авжеж, — озвався другий, — я питав у пана Богдана про здоров’я його ясновельможності і панни князівни, так пан Ставський лише заплакав…

З цього Ратимир зробив висновок, що князь Чорногорський живий, і перебуває десь поряд. Разом з Даною. Отже — це все таки Боговлада… Хоча ні… Молодший Ставський мав виїхати з Вогнеданом до Волинця. Може це Волинець, а боговладська варта прибула туди на допомогу чорногорцям Тернича?

Днями Вовчур намагався дострибнути до віконечка, аби хоч щось побачити. В голові у нього навіть промайнула думка, що невеличке Вогнеданове військо, невідомо під чиїм керівництвом, взяло Зелібор на меч… І оця кімнатка знаходиться в замку пана Фотіна. Це, принаймні, могло багато чого пояснити… Його полон, наприклад: до замку раптово увірвався загін повстанців… або отих таємничих воїнів-«тіней»… або…

Врешті, Ратимир загубився у просторі і часі. День з ніччю він ще відріжняв по зміні світла у віконечку, але давно вже перестав шкрябати нігтем на біленій стіні чергову паличку. Спробував був кинутися на вартових під час чергової годівлі — домігся тільки того, що Іровитові вояки від — мотлошили його від серця, і перестали відчиняти двері, в яких тесля проробив віконечко. Пробував підслуховувати під дверима, але варта розмовляла або дуже тихо, або мовчала взагалі.

Тепер навіть шляхетський суд з будь-яким вироком здавався Ратимиру найкращим виходом. Сам бувши дивним, він знав, якими затятими у помсті можуть бути чорногорці. Юнак почав боятися, що його залишать тут назавжди — в цій комірчині з біленими стінами і малесеньким віконечком. Залишать до старості й смерті.

Мирослав Іровит з’явився якраз вчасно — Ратимир вже почав дряпати стіни, намагаючись вийняти цеглину. Він зранив руки до крові, а тоді розбив на черепки глека з водою — єдину річ, що йому залишали окрім ковдри та цебра.

— Виходь, — мовив пан Іровит, — приведи себе до ладу. Стіни він надумав псувати…

Коли Ратимира вивели у невеличкий дворик з колодязем, він нарешті зрозумів, що є таки у Боговладі. Він добре знав замок — адже жив тут досить довго. І тут, на господарчому дворі бував. Онде хвірточка, вона веде до теплиць… А отам можна пройти до майстерень… Боговлада… Хоч щось вияснилось. Він, правда і досі не знав, як міг сюди потрапити. В повітрі чути осінню прохолоду… Скільки ж він просидів у тій коморі?

Йому дали вмитись з цебра і кинули чисту сорочку. Саме кинули, не дали до рук. Тоді вартівники зв’язали йому руки ззаду. Такий був звичай — пригадав собі Вовчур, — звинувачений мав стояти перед отим судом у путах, виправданого урочисто звільняли від них приятелі… Його-то точно не виправдають. Та краще що завгодно, аніж та комора…

Дивно, але за час свого ув’язнення він майже не згадував Дану, з пристрасті до якої й почалося його падіння. Зненависть рухала ним — не кохання. Дана… Дана — лише привід… Дана…

Воїни Іровита вели Ратимира двориками замку. Від хвірточки до хвірточки. Подивитися на це вийшла вся челядь — Вовчур йшов наче крізь стрій уважних поглядів. Злість поволі закипала в ньому — жодна людина ще не дивилася на нього з такою огидою, як оці боговладські виродки. Ось Данині покоївки — Ружиця з Яриною… Кляті кругловухі дурепи сипонули йому вслід сіллю, наче вовкулаці. І тиша… Мертва тиша… Він волів би навіть такого галасу, як у Зеліборі. Почував себе чи-то раптово оглухлим, чи-то вже мертвим.

Коли перед ним відчинили дверцята, Вовчур вже зрозумів, де відбудеться суд. Це були задні двері бальної зали, що виходили у черговий дворик з невеличким садочком. Сюди він сам колись виходив просвіжитися опісля танців з панночками. Зала була вбрана як зазвичай — короговками з родинними гербами данадільської знаті. І в ній сиділи дивні… Самі дивні…

Ратимир, стоячи між вартою, мав змогу обдивитися присутніх… Ставські — уся сімейка: недовчені чорри, та їхній безвухий батечко. Ні, не вся — немає тієї сльозливої дурепи пані Стасі… Жінок взагалі мало — присутні лише ті, в чиїй родині немає дорослих чоловіків. Лемпарт… а він — то тут чого? Ах, ну, напевне — він всиновлений Ставський… Як мило… Пані Яблуновська, рідна сестра почилої в бозі імператорської коханки Сонцеслави. Остання Яблуновська — з цього роду зостався лише напівкровний принц. Ох і родина, дійсно гідна, аби його судити. Пан Горобинський — його Ратимир трохи знав, бо то був який-то родич пані Стасі. Пан Рамінський, про нього ходили чутки, нібито він допоміг опришкам звершити правосуддя над братом у перших, котрий прийняв мейдизм і відкрито заявив про свою справжню вірність Імперії. Пан Вишенський, Ратимир якось бачив його в однострої чорри, просто тут, у боговладському замку. Ростислав Птаха-Орлик, цей гідний шляхтич змінив шаблю на перо і працював у князя Чорногорського прибічним правником.

«Кишеньковим правником» — шипить про себе Ратимир. З Орликом у них свого часу трохи не дійшло до поєдинку. Знахабнілий спокревений, здається, вважав себе рівним йому, Ратимиру. Всі знають, що в жилах Птахів з Ведангу, котрим довелося свого часу перебратися до Боговлади, дивної крові не так і багато. І не зітерти цього орлами на гербах та пишними гаслами. Вище хмар, бачте, воля. А на землі, пане Орлику, ви Вогнеданів писар і тільки.

Решту боговладської знаті Ратимир знає тільки в обличчя, а то й не знає зовсім — не так вже й часто збираються вони разом. А онде сидять чорногорці, злі і понурі… Соромно їм, бачте… себе посоромтесь… Збислав Готур — нині старший в родині. Сивояр Терх — найстарший з роду Терхів. Ярволод Тернич, батько Владияра… Сам Владияр… Напевне як свідок. Дзвенислав Владигор… Вишеслав Родогор… Пані Блискавиця Ізвір… Мати роду і затята войовниця… Жодна сутичка з ішторнійцями свого часу не обходилася без неї… Дядько Сіроманець… Голову опустив, не дивиться… Хвала Богам, хоч немає діда Чорноти, той би вже здійняв би якусь веремію. Подружжя Лелегів — Верес та Мальва… Любі сусідоньки… Дзвенимира Грида, теж жінка-воїн, страшна, говорять про неї, і в битві, і в любові. Вербена Лелег… Чи не забагато тут Вогнеданових родичів?

Пан Верхотур, пан Велигор, пан Горовлад… Все гірські дивні, всі між собою рідня… Діяна Острозор — ще одна горянка, якій не сидиться біля печі… Чорт забирай, тут дійсно, якщо не уся шляхта, то, принаймні, представники всіх дивних родин Чорногори. Шляхетський суд…

Три крісла трохи попереду інших… А, ну як же… Вогняний Ящір, Дракон і Пард… Нащадки Богорівних… А ну-ну… Саламандри — Ящери давно сховалися за прізвищем Лелегів… Законні принци Ельберу, не аби що… Це кріселко, напевне, для пана Ольга. А хто займе крісло з Драконом? Мечислав, чи що, прийде з того світу? Крісло з гербом Пардів — посередині… Хто туди сяде? Дана? Вогнедан, навіть якщо йому і вдалося вижити, має нині бути напівтрупом. Він, Ратимир, незважаючи на те, що має погану пам’ять, може оповісти дослівно наслідки отруєння «чорною квіткою» для дивного, подібного Вогнедану. Сюди його напевне принесуть на ношах. Принаймні — хоч якась потіха від вдалої помсти.

Кілька стільців в першому ряді вільні. А… Ось ще родичі нашого князя — Горицвіт і його братчики… Розсідаються так, ніби й справді принци крові… Вишенька… Що тут робить це дівчисько? Ну, довго ще? У нього, Ратимира, вже ноги відвалюються — стовбичити посеред зали і обдивлятися це збіговисько теж набридло.

— Його ясновельможність князь Чорногорський! — гучно оголошує пан Іровит.

Ратимир мимоволі здригається. Вижив… На одному отому «не діждете!» вижив… А хай тобі абищо…

— …та панна князівна Чорногорська! — додає тим часом Іровит.

У Ратимира на хвилину потемніло в очах… Брат і сестра не увійшли — впливли до зали, зімкнувши руки, наче збиралися танцювати. Ніжні обличчя їх були схожими як ніколи. Навіть тінь, яку зоставило страждання, однаково торкнулася обох. Обидва були зодягнені у вбрання улюбленого кольору — блакитне, гаптоване золотим листям. Тільки Дана мала на собі цього разу сукню, а не кунтуш.

Голову Вогнедана обвивав гаптований золотом оберег-стрічка. Чорне важке волосся зібране ззаду в коротку косу, яку утримував оксамитний бант. Дана мала на голові золоту сіточку, а коси уклала в хитромудру зачіску. Це була настільки красива пара, що між дивними прокотилася хвиля захвату. Тим більше, що всі знали, чого натерпівся Вогнедан.

Брат підвів сестру до єдиного кріселка, що зосталося порожнім у першому ряді. Всадовив її з двірським уклоном поруч з Вишенькою. Сам підійшов до крісла з гербом Пардів. Сів… Усміхнувся…

Ратимир не міг отямитися. Він дивився то на Вогнедана, то на лице Дани, сповнене холодного спокою, і розпачливо думав, що все це є сном.

— Вельможний пан Ольг Саламандр — Лелег…

Ну, звісно, без родинного правника — який може бути суд… Ольг сідає до свого кріселка. Ратимира раптом вкидає в холодний піт…

— Його ясновельможність князь Мечислав Ведангський…

Зала попливла перед очима Вовчура. Він знав, що зайде зараз у відхилені двері.. Обгорілий кістяк, яким рухає зненависть і жага помсти… Чи не кружляли поміж дивних чутки, що мертва Ружена Ведангська вижила з Гнізда Драконів свого ґвалтівника, батька Мечислава?

— Приведіть його до тями! — гострий голос Мирослава Іровита.

Ратимира, на якого вилили достатньо води, аби він отямився, вартівники досить нечемно підняли з підлоги. Юнак трусився, наче у пропасниці. Наважився глянути… Ні, це не заложний мрець, це таки Меч власною особою. В своєму улюбленому чорному оксамиті. Але вбрання інше… Зовсім інакше пошите… На руці браслет… Срібні ланцюжки відблискують на чорній тканині.

— Розпочинаємо!

Головує в подібних судах за звичаєм найстарший. Серед присутніх найстаршою є Блискавиця Ізвір. Мати роду величаво пропливає до крісла судді, що пишається на підвищенні посеред зали.

— Тиша! — співуче мовить вона, — Тиша, о діти зорі Сіллон… Перш, ніж розпочати це засідання, нам потрібно закрити попереднє… Військовий шляхетський суд відкрив у місяці цвітіння лип цього року пан Владияр Тернич…

Владияр встає і схиляє голову.

— Пан Владияр, — продовжує Блискавиця, — звинуватив вельможу Мечислава Ведангського у зраді і посяганні на волю й життя князя Чорногорського. Він наказав поставити цього вельможу зі зв’язаними руками перед шляхетським судом, зібраним у польових умовах.

— Я це зробив, — підтверджує Тернич.

— Панна Дана Пард поручилася життям і честю за те, що князь Ведангський є невинним у змові.

— Я це зробила, — озивається з місця Дана.

— Другим поручителем за цього вельможу був пан Богдан Ставський, котрий і повернув йому волю, знявши пута.

— Я це зробив, — мовить Богдан.

— Подальші події довели, що звинувачення було неправдивим, — мовить пані Ізвір, — за звичаєм невинно звинувачений має право вимагати від пана Владияра або почесного самогубства, або двобою.

— Я знаю звичай, — незворушно говорить пан Тернич.

— Що скаже князь Ведангський? — запитує пані Блискавиця.

— Князь Ведангський, — говорить Мечислав, підіймаючись з крісла, — вислухав роз’яснення пана Тернича і отримав листа з його вибаченням. Оскільки в діях пана Тернича не було підлоти, а була лише страшлива помилка, та й то не з його вини, то я відмовляюся від прав, належних мені за звичаєм. Пан Владияр завжди був мені приятелем, і я хочу, щоб він ним і залишився.

— Тож закрийте засідання, — говорить пані Ізвір.

Владияр встає з місця і виходить наперед, до Мечислава, котрий очікує його з усміхом.

— Примиримося? — питає Веданг

— Золотий Дракон, — мовить Тернич розчулено, — я не буду повторювати те, про що писав в листі. Примиримося і закриємо те прокляте засідання, на якому я звинуватив в зраді невинного…

Мечислав першим подає руку пану Терничу, і Блискавиця Ізвір нотує про закриття засідання не ельберійськими рунами, а стародавніми знаками, принесеними дивними від зорі Сіллон.

— Тиша, о діти зорі Сіллон, — співуче мовить вона знову, — боговладське засідання шляхетського суду відкриває вельможний пан Ольг Лелег, котрий звинувачує шляхтича Ратимира Вовчура з Чорногори у посяганні на життя і волю двох вельмож — князя Вогнедана Чорногорського та князя Мечислава Ведангського.

— Я звинувачую шляхтича Вовчура, — підіймається з місця пан Ольг, — в тому, що він за спиною у свого друга і вищого вельможі увійшов у перемовини з його ворогом. Я звинувачую шляхтича Вовчура в тому, що він, за допомогою воїнів того ворога, захопив у полон князя Мечислава Ведангського і хотів відібрати у нього життя. Я звинувачую шляхтича Вовчура в тому, що він, використавши хитрість та отруту, захопив у полон князя Вогнедана Чорногорського і віддав його до рук усобному ворогу. Я звинувачую шляхтича Вовчура в тому, що він особисто знущався над бранцями, і наказував це робити ворожим воїнам. Я звинувачую його і в тому, що він хотів збезчестити князя Ведангського, зробивши так, аби означеного вельможу було звинувачено в підлій зраді, через що і розпочався попередній шляхетський суд Чи досить цих звинувачень, для того, аби відкрити засідання?

— Досить, — говорить пані Ізвір, — навіть занадто. Нехай говорять потерпілі. Пане Мечиславе?

— Пес, якого соромно називати Вовчуром, — розпочинає Веданг рівно, — у місті Волинці, де ми знаходилися у справах, напав на мене ззаду, і обезвладнив ударом по голові. Тоді, за допомогою чоррів Зелемінського полку, котрі корилися князю Фотіну, перетягнув мене на берег до човнів і забрав мій одяг. Згодом я отямився в полоні у цих людей нагим і безпомічним. Означений Вовчур показав мені мого приятеля і родича князя Вогнедана також зв’язаним і непритомним і сказав, що відвезе його до Зелібору, аби віддати до рук князю Зелемінському. На означеному Вовчурі в ту хвилину було моє вбрання і моє озброєння, а обличчя він затуляв каптуром літнього плаща…

— Чи бачили ви його лице? — питає пані Ізвір.

— Так, потім він показав мені свого безвстидного писка, — говорить Веданг, — і заговорив своїм голосом, а спершу вміло копіював мій…

— Про це вміння говорити чужими голосами, — питає знову пані Ізвір, — знав ще хтось з ваших приятелів?

— Знали всі, - відповідає Дракон, — не могли тільки подумати для чого він його використає. Означений Вовчур сказав мені, що вбрався так навмисне, аби Вогнедан і його охорона повірили в мою зраду. Коли я почав його клясти, він звелів чоррам мене бити, а тоді наказав прив’язати до сухого дерева, попередньо заткнувши рота, і підпалити довкола дерева хмиз.

— Чому звинувачений не наказав розікласти вогонь біля вас? — озивається пані Ізвір.

— Він сказав, що хоче, аби я страждав подовше, — зітхнув Мечислав, — здається, я нічим не заслужив на подібне… Та менше з тим…

— Як вам вдалося врятуватися?

— За допомогою особливих здібностей панни Дани Пард.

«Означений Вовчур», котрий вже досить отямився і більш-менш спокійно слухав Дракона, різко підвів голову.

— Панна Дана Пард, — спитала Блискавиця, — які ви маєте здібності, недосяжні для більшости дивних?

— Вміння переноситися у просторі, - говорить Дана, — свідками того вміння стали свого часу пан Богдан Ставський та троє братів Лелегів.

— Ви випробовували це вміння раніше?

— Так, я переносила до Боговлади пана Ставського, мати якого хвилювалася за нього. Братів Лелегів я переносила до Чорногори і назад.

«Отже Дана, — з розпачем думає Вовчур, — теж була мічена отою силою… Вона ніколи б не стала тим, чим я хочу, бо дивні з особливими здібностями зазвичай і життя прагнуть особливого.»

— Що ви зробили того ранку, панно Дано?

— Перенеслася на отой острів. Перед тим я говорила з паном Мечиславом подумки. Він був у розпачі, бо вогонь вже торкнувся його ніг. Але він зміг уявити для мене отой острівець. Я опинилася поруч з ним і затоптала вогонь.

— Так і було, — підтверджує Веданг, — а коли ми дібралися до Волинця, то мене заарештували.

— Пан Владияр? — питає старша дивна.

— Двоє моїх воїнів, — мовить Тернич, — бачили на власні очі, як пан Мечислав у цьому самому літньому плащі заходив у двір дому, де перебував Вогнедан Чорногорський. Обличчя цієї особи вони не роздивилися, зате чули його голос, який назвав їх по іменам. Опісля того пан Вогнедан зник. Це і стало приводом для арешту.

— Пане Вогнедане…

Ратимир не може навіть заткнути вух. Йому тільки й залишається — слухати.

— Мене викликала надвір, — починає Вогнедан, — особа, схожа статурою і вбранням на мого друга Веданга. Обличчя я теж не бачив, але чув голос. Дуже схожий. Коли я вийшов — цей чоловік вистрелив в мене отруєною голкою, а коли я упав — ударив чоботом в лице Після цього я знепритомнів. Мене зв’язали і доправили до Зелібору. Там князь Фотін вимагав від мене підписати зречення від прав намісництва, і вивести мої залоги з Північного Данаділу та Радину… Коли я відмовився, з мене зірвали одяг, вбрали у рядняний мішок, і босим повели по вулицях Зелібору.

Рівно звучить протяглий голос Вогнедана. Притихли дивні — більшість з них не знала подробиць.

— На головному майдані міста, — продовжує Вогнедан, — мене прив’язали до ганебного стовпа і знущалися прилюдно. Мене обстригли, бо знали, що мати довге волосся є нашим звичаєм. Мені відтяли кінчики вух, бо то є одна з ознак дивної крові. Мені знівечили лице, бо княжий вінець личив мені більше, аніж моанським кнурам. А опісля били батогами так, як катують тих селян-південців, які чимось не вгодили зайдам. І весь час, поруч з гієнами, котрі віддавали оці накази, стояв чоловік у вбранні Веданга.

— Були свідки тому? — мовить панна Ізвір якось дуже тихо.

— Я — свідок, — зводиться Зореслав Лемпарт, — я бачив все це від початку і до кінця. Бачив і чоловіка в чорному… Не хотів вірити своїм очам, але… Обличчя він мав закрите, та оцей чорний оксамит… Словом, я прийняв його за Веданга.

— Пане Вогнедане… — озивається Блискавиця, — прошу далі…

— Далі мене відвезли до Зеліборського замку, — мовить Вогнедан, — і прикували ланцюгами до кілець у підлозі. Лежачого, моє паньство. Опісля того, як я знову відмовився виконати їхні вимоги, чоловік в чорному вбранні почав загрожувати мені новими муками і наступив мені ногою на груди, оголосивши, що він є моїм переможцем. Шановне паньство, шляхтич на прізвище Вовчур ніколи не мав змоги перемогти у битві Вогнедана Чорногорського. Та злоба підвела його — він забув, що потрібно змінювати голос. Я пізнав його… Натішившись, гієни пішли геть, пообіцявши повернутися і продовжити катування. На щастя, замість них до льоху проникли мої приятелі…

— Я був там, — говорить Мечислав, — панна Дана перенесла нас до Зелібору, і біля ратуші ми наткнулися на Зорика. Пан Лемпарт спершу мене трохи не вбив…

— Меч, але ж я думав, що це ти був там, на площі, - винувато озивається Зореслав, — зате я показав хід від ратуші до замку. Мені дав план цього ходу один знайомий розбишака… Я один час був опришком, і…

— Мої найближчі, - закінчує стиха Вогнедан, — визволили мене з ланцюгів і переправили до Боговлади. За допомогою здібностей моєї сестри. Звинуваченого вони захопили живим і доставили сюди для суду. Наступні місяці я знаходився між життям і смертю. Але я вижив і нині вимагаю суду над виродком, котрий зганьбив родового герба.

— Чи зрозуміла шляхта суть справи? — знову мовить панна Ізвір.

— Зрозуміли, — по одному відгукуються присутні.

— У справах про тілесне нівечення, — говорить пані Блискавиця, — ще обдивляються рани, але тут…

— Чому ні, - зводиться з крісла Вогнедан, — я цього не соромлюся… Це некрасиво, панове, але що ж…

Присутні мовчки дивляться на те, як він знімає кунтуша і розв’язує шнурівку на сорочці. Пан Ольг Лелег опускає очі й зітхає. Грізний Князь тіней ніколи б не наважився роздягнутися прилюдно. У Вогнедана зовсім інша натура — він цілком щиро певен, що шляхетності може пошкодити лише ницість духу, а не рубці на тілі. І оце — цілком в його дусі… Некрасиво.

— Досить, — мовить пані Ізвір — звинувачення підтверджене свідками, і ми бачили його наслідки. Тепер вислухаємо звинуваченого. Шляхтич Вовчур, зраджені вами особи привели незаперечні докази вашої провини. Окрім того вас пізнали свідки, коли визволяли Вогнедана Чорногорського з зеліборського льоху. Імена свідкам — Дана Пард, брати Лелеги — Горицвіт, Влад та Ігворр, шляхтич Зореслав Лемпарт та князь Мечислав Ведангський. Що ви можете сказати з цього приводу?

Ратимир з хвилину дивиться на Вогнедана, котрий поправив на собі одяг і знову сів до крісла, незворушний, страшний в своєму спокої. Тоді розмикає вуста.

— Шановне паньство, — починає, - я не говорю про те, що це судилище не є судом. Це зібрання осіб, які мають дуже поверхневе уявлення про право., але яких не влаштовує Імперський суд. Гаразд… Чи зробив я це? Так, зробив. Для чого? Аби врятувати цей край, і вас усіх від чудовиська, яке рветься до влади.

Ми живемо в Імперії людей, дивне паньство, а це значить, що ми є тут якщо не зайвими, але небажаними. Це багато хто розуміє, тому і кружляють поміж дивними оті балачки про незалежну державу..

Ми, здається, впевнилися, що разом з людьми ми нічого не доможемося. Скільки повстань очолювали дивні, а в скількох вони гинули безславно? І для чого? Аби мати над собою імператора Вогнедана, дуже прихильного до кругловухих.

Якби ми дійсно мали державу, ми б мали вибирати собі правителя… Я певен, присутні тут подумали б тричі, перш ніж вибрати Вогнедана Чорногорського. Згадали б і його минуле, і те, де він навчався, і плями на родоводі Пардів. Але він говорить нам — я є Визволителем. І виходить так, що ми мусимо коритись першому-ліпшому авантурнику, котрому хочеться відчути себе незалежним правителем. Скажіть мені, шляхто, чи постраждали від імперських законів ті з вас, котрі зберігали хоч би позірну прихильність до існуючої влади? То що нам до кругловухих кріпаків, котрі вже давно звикли до свого рабства?

Коли справа торкнулася його — Вогнедан зібрав оце судилище. Гаразд. Але правити він хотів би сам — без порадників. І без оцих шляхетських зборів. То скажіть, на біса нам міняти одного самодержця на іншого? Моана далеко, а Боговлада — ось вона, а Ігворра все ближче. І тут пануватиме Імператор Вогнедан, у якого буде набагато більше можливостей позбавити нас свободи.

Єдина його перевага над нами — надвисокі здібності, спадщина далеких пращурів. Поза тим він є зарозумілою істотою, що не зважає ні на що для досягнення своєї мети. Подивіться, хто завжди поруч з майбутнім правителем — зачатий ґвалтом байстрюк Імперії, мати якого померла божевільною, і син моанця та шлюхи…

Зореслав Лемпарт, почувши це, підіймається з місця. Він є білим мов крейда, а на щоці багряніє шрам — пам’ять про коротку сутичку в зеліборському льосі з чоловіком, котрий колись спокусив Ракиту Лемпарт. Юнак тоді не роздивився як слід супротивника, а зрозумівши, що став батьковбивцею, наказав собі забути про те, що сталося.

Брати Ставські саджають Зорика на місце силою. Пан Богуслав мовить холодно:

— Зневага до мого названого сина стосується до всього роду Ставських… Я б порадив звинуваченому перейти від особистих образ до власного виправдання.

— А я не вважаю себе винним, — відповідає Вовчур, дивлячись з насмішкою в ненависні очі Лемпарта, — в чому я маю виправдовуватись? В тому, що намагався знищити чудовисько?

— Дозвольте, панство, — підводиться Дана, — я одна винна в нещасті мого брата і…і його родича. Як і годиться дівчині — дивній, я приймала залицяння юнаків, котрим видавалася красивою. Та ось я покохала, і, аби привабити до себе увагу мого обранця, почала виріжняти серед моїх милих приятелів пана Ратимира, аби викликати ревнощі у того…іншого. Опісля того Ратимир, здається, вирішив, що має на мене якісь особливі права. Навіть після того, як я оголосила друзям про свій вибір, пан Вовчур намагався залицятися до мене, причому так…незграбно, що брат змушений був вступитися за мене. Окрім того, ще до моїх заручин він освідчився мені в коханні… просто на карнавалі Осіннього Рівнодення, коли дивні змагаються в розіграшах. Я сприйняла це за жарт, і показала освідчення моїм приятелям, котрі оголосили пана Вовчура переможцем серед жартівників. Я вважаю, що це моя негідна поведінка привела до такої страшної розв’язки…

— Знаєте, пані князівно, — низьким голосом озвалася з місця Дзвенимира Грида, — у мене теж було багато закоханців, а заміж я вийшла таки за одного, та жоден з позосталих не намагався вбити мого чоловіка, або видати ішторнійцям брата. Хоча за моєї молодості ми тільки й робили, що відбивали їхні наїзди. Що за герб на твоєму персні, доню?

— Дракон! — визивно відповіла Дана.

— Твій наречений — воїн в чорному оксамиті? — підняла брову Дзвенимира, — чи не його прозвали «Меч Ельберу?». Здається, ти зробила правильний вибір, доню, бо, якщо мені не зраджує зір і слух, він є вірним родині Пардів… Щодо ж оцієї купи гною, котра вивищується нині перед нами, то пропоную висікти поганця моанським батогом, аби він на власній шкірі відчув всі принади імперських судів, або імперської сваволі. А опісля — вигнати батогами з Боговлади і заборонити з’являтися в Чорногорі.

— Тиша, діти зорі Сіллон! — вимовила пані Блискавиця, — здається ми трохи відхилилися від справи. Отже, звинувачений вважає, що він має повне право віддати на муки дивного, якого називав другом, і по зрадницьки вбити іншого дивного, котрого покохала панна, яка мала нещастя сподобатися цьому панку. Вини за собою він не визнає… Гаразд… За звичаєм в такому випадку кару має визначати потерпілий. Власне, потерпілих у нас двоє… Вельможний Мечиславе?

— Нехай судить князь Чорногорський, — мовить Веданг, — мій вирок не може бути справедливим через те, що пес посягнув не тільки на мої життя і честь. Аби це стосувалося тільки мене — я вийшов би проти нього з мечем…

— Лицарська смерть для гієни — чи не занадто? — озивається з місця пан Рамінський.

— Якби це стосувалося тільки мене, — повторює Мечислав, — але ця істота штовхнула у пекло мого брата… Нехай він визначає міру покарання, я погоджуся з усім, що він вирішить.

— Що ж, — підводиться з місця Вогнедан, — я знаю звичай. І я визначаю міру покарання… Мої дивні родичі, ви вже годину дивитеся на цю істоту, і не зрозуміли, що він втратив розум… Як звуть у нас таких осіб? Божевільними… Вільними від волі Богів і звичаїв дивних. Якщо люди вже давно не чують голосів землі, рослин і птаства, не відчувають присутньости Вишніх окрім частини змінених нами, і тому — рідних нам, то ми ще відчуваємо цей зв’язок. Особа, що стоїть нині перед нами, звільнила себе від Божої волі. І тому я визначаю їй кару — відправити до Вовчого Лігва під нагляд родичів. Вбивати її тіло — немає сенсу. Перед нами, паньство, і так є мрець. Я бачив подібних йому — гостровухих чоррів, яким вбивали душу десятиліттями. А душичка означеної особи була такою хлялою, що померла своєю смертю Поспівчуваємо роду Вовчурів, зітхнемо за померлим — колись він був добрим приятелем. І продовжимо жити.

— Я — не божевільний! — вигукує Вовчур, — нема чого робити з мене дурня, який утратив глузд. Ви й так розважалися цим постійно… ваша ясновельможність Я сказав, що не вважаю себе винним — так є. Але помститись за списані батогом плечі вам не бороню. Можете поставити посеред Старого Міста ешафот, або шибеницю. Ви ж бо наказали повісити гостровухого в Північному Данаділі, і то не одного… А я навіть не носив однакового з вами однострою, як ці бідолахи, яких ви поспішили згладити зі світу. Чув бо, як говорили про вас, що ви були легендою школи чоррів. Я не боюся ні смерти, ні тортур… Мені однаково як померти, аби не бути блазнем при вашому дворі.

Поволі підіймається з місця Мечислав. Так само поволі опускається на коліна перед Вогнеданом

— Себе ганьблю, брате, — говорить він, — і рід Драконів, бо ніхто з нас ще не стояв на колінах ні перед ворогом, ні перед другом… Віддай мені поганця, я вже зможу його налякати… Він ще не знає, що сталося з князем Фотіном… Тоді у мене рука не здригнулась і нині не здригнеться.

— Дозволь, брате, прийняти участь, — просить з місця Лемпарт, — я теж навчився, на свою біду, лякати моанців та запроданців.

— Встань, Ведангу, тобі дійсно не годиться так стояти, — мовить Вогнедан стиха, — і припни звіра на ланцюг, Мечиславе, він нині блукає на волі в безоднях твого духу. Наш звинувачений теж бажав бути вільним… Вільним від того солодкого послуху, який веде воїна, покірного наказу, до перемоги, або смерти. Вільним від тих ланцюгів, якими сковують душу щира дружба, або безнадійне кохання… Вільним від тягаря любові до землі предків — адже він тут багато говорив про державу гостровухих і зовсім забув про те, де вона має постати. Вільним від обов’язку перед зміненим людом Півдня, який наші пращури відкували, наче зброю… Я спілкувався до цього часу або з нашим людом, або з чужинцями, і тільки в Зеліборі зрозумів, що змінені, якщо матимуть зіпсуту зайдами кров і поганий приклад, знову стануть натовпом, замість того, щоб бути народом, і, можливо, навіть гіршими за свою чужинецьку знать. Дивний — вельможа, дивний-шляхтич, перш, ніж вимагати від людей послуху, сам має бути закутим в панцир обов’язку, а при потребі — бути захисником і опорою тих, кого ми часом звемо кругловухими. Лише тому, що ми в більшості своїй були такими, дві раси Ельберу вросли одна в одну, і їх тепер не розділити. Лише божевільці, подібні звинуваченому, можуть мріяти про це розділення і зневажати власних дітей. А щодо покарання для зрадника — я вибрав найстрашніше… Якщо чорру Зельма я пожалів, впокоївши вмістилище його загиблого духу, то опісля Зелібору у мене поменшало жалісливості.

Веданг давно вже піднявся на ноги, і його обличчя викривив зловтішний усміх.

— Брате Вогнедане, — сказав він, — ваша ясновельможність… Я думав до цього дня, що у мене лише личенько від воріженьків, а розум таки від мами Ружени, хоча її тут дехто і обізвав божевільною. Я спершу подумав був, що ви пожаліли гієну, котра насмілилась наступити чоботом вам на груди, а мені на душу. Але ланцюг ваших розумувань відкуто з заліза. Я погоджуюсь з карою, яку ви призначили мерзотнику. Кращої не вигадав би і Воїслав, син Вартислава, ім’ям якого називають особливо витончену помсту.

Гомін прокотився межи дивними, чорногорці перемовлялися, ще не зовсім розуміючи. Данадільці втямили швидше, бо самі були майстрами з вигадливої помсти, і їхні обличчя поволі освітили усмішки.

— Пані Ізвір, — не втерпів Владияр, котрий досі не міг втямити доцільності подібного вироку, — невже ви затвердите подібне рішення суду?

— Мій любий Терничу, — неквапом відповіла пані Блискавиця, — в чому суть покарання? В тому, що воно доставляє розумній істоті неприємні відчуття. Звинувачений прохав, аби його стратили. А покарання якраз в тому і є, аби не задовольняти бажань засудженого. Я, Блискавиця Ізвір, голова засідання шляхетського суду, затверджую покарання, з яким згодні обоє потерпілих. Пане Сіроманець Вовчур…

— Присутній, — ледь чутно відповідає Сіроманець.

— Простежте за виконанням вироку.

— Згідно звичаю, — говорить старший Вовчур, — і опісля того, як князь Чорногорський прийме мою відставку з посади начільника оборони Ігворри.

— Пане Сіроманцю, — м’яко озвався до нього Вогнедан, котрий знову опустився на своє кріселко, — скільки Вовчурів служить нині по прикордонним фортецям?

— Та зо три десятки молодих вовків, — з мимовільною гордістю вимовив Сіроманець, — і старших чоловік вісім. Це — не рахуючи хуторян, які лада хвиля можуть взяти зброю до рук.

- І ви могли навіть подумати, що я мститимусь на вовках за одне недолуге щеня? — спитав молодий князь, — не робіть дурниць, мій добрий друже. Я покарав Ратимира собачим життям, але це аж ніяк не стосується до роду Вовчурів. Я наказую вам зостатися на своїй посаді — можливо скоро ви будете мені потрібні саме як воїн. Відвезіть вашого померлого небожа в дім його батька. Я від серця співчуваю і Новомиру, і Чорноті, але саме вони мають дбати про заложного мерця.

— Тиша, о діти зорі Сіллон, — востаннє говорить пані Ізвір, — я закриваю засідання шляхетського суду…

***

«Тиша, о діти зорі Сіллон»…

Ратимиру сниться цей вигук. Майже щоночі сниться…

Порожньо у Вовчому Лігві… Наймити зійшли з двору, як тільки дядько Сіроманець привіз додому засудженого небожа. Від діда Чорноти зостався земляний горбок на хутірському цвинтарі. Звістка про Ратимирів вчинок, яка дійшла до Чорногори проминулого літа, розірвала серце старому Вовчуру, котрий знав ще Вогнеданового справжнього батька Воїна і був добрим приятелем Воїслава Ведангського під час гостювання того в Лелечому Гнізді.

Сіроманець всю дорогу до Чорногори мовчав як заклятий. Спершу Ратимиру це не заважало — він не міг надивитись на довкілля опісля отого сидіння у коморі, між чотирьох стін. Юнак єхидно усміхався, згадуючи Вогнедана і його вирок… Чи й не помста… Таки його вийшло зверху — стратити винуватця прилюдно, за вироком шляхетського суду не наважився «милий брат». Викрутився, клятий вужака як завжди… Навіть цей дурень Дракон повірив, що в цьому є якийсь сенс — відпустити додому свого ворога… Під батьківський догляд… Ха!

Новомир зустрів їх обох на порозі дому. Сіроманець обійняв родича так, як то робиться на похороні. Господар Вовчого Лігва наказав наймичкам перед звільненням наготувати поминальний обід. З юшкою, пиріжками, гіркою настоянкою на семи зіллях. Запросив до столу наймитів — «пом’янути небіжчика». Ті сіли, стиха загомоніли, роблячи по ковточку настоянки. Ратимир, який спершу вважав, що потрапив на поминки по діду, зрозумів, прислухаючись до розмов, що поминають не кого іншого, як його.

Старші наймити згадували, яким був в дитинстві небіжчик Ратимир, яке з нього було втішне дитя… Згадували його давно померлу матір… Пили за спокій душі… Опісля всього Яромил Горяй, старший над наймитами, вклонився господареві і ознаймив, що всі вони шанують пана Новомира, але не зможуть жити в одному дворі з заложним мерцем. Новомир роздав робітникам платню, скромні дари на згадку і розпрощався з ними як належить.

Ратимир, на якого ніхто не звертав уваги, зжував взяті зі столу два пиріжки і пішов до своєї кімнати. Він сподівався, що батько перекипить… Ну, може не пробачить, але… А навесні він, Ратимир, помандрує до Ішторну. Або до Белату. І під три чорти цю кляту Імперію, і шаленця Вогнедана разом з його визвольними мріями і приятелями — напівкровками.

Дана… Що ж… Він візьме собі жінку з людей. При чому вибиратиме звиклу до покори… Може навіть помандрує до Гіразану, говорять там жон взагалі тримають під замком. І житиме десь, у інших краях. Можливо, служитиме найманцем — все таки зброєю він володіти вміє.

Зрання старші Вовчури розбирали справи маєтку. Виноградники і поле Новомир віддавав у користування старшому сину Сіроманця, Волелюбу. Собі залишив город і садибу. Ратимирові речі вирішено було спалити, а зброю освятити заново і пожертвувати капищу Бога Грому.

Опісля цієї наради старші Вовчури зайшли до Ратимирової кімнати і, не звертаючи на нього уваги, почали збирати його речі. Юнак спершу остовпів, тоді почав сперечатись… Батько і родич так само мовчки ухопили його під пахви і швиргонули до прихатня, де і замкнули.

Ввечері Новомир випустив сина. Ратимир подлубався в печі, знайшов горщик з кашею, відломив від хліба на столі. В душі його кипіла скажена лють, але він добре знав батька і тому мовчав. Тоді піднявся в свою спорожнілу кімнату, ліг на голі дошки ложа і довго дивився в стелю, аж доки сон не зморив його.

І потяглися вітряні зимові дні… Спершу Ратимир думав рушити на перевал, але взимку та ще й без теплого вбрання він би не зміг перейти кордон. Вирушити до Белату? Це довший шлях, через Південний Данаділ та Квітан… Але відносно легший — принаймні не потрібно місити сніг.

Юнак перетрусив увесь будинок, але не знайшов навіть мідної монети. Грошей у Вовчому Лігві не було. Новомир цілими днями длубався у дворі, часом заходив до хати… На всі Ратимирові пошуки не звертав уваги. Їжі тепер готував рівно стільки, аби вистачило самому. Довелося молодому Вовчуру самому куховарити. Досить неїстівне вариво, приготоване власноручно, часом вправляло його в шал.

Десь в середині зими засуджений зрозумів, що його не випустять з Чорногори. Сталося це, коли він надумав вибратися з колись рідного дому, хоч і жебраючи. Натягнув старий одяг, що належав діду Чорноті, і вночі подався Ігворрським шляхом.

В Ігворрі його перепинила варта. Ратимир вилаяв себе подумки, адже в стольному місті його знали всі собаки, а тим більше — підлеглі вуя Сіроманця. Охоронці Високого Замку зв’язали його, кинули впоперек сідла і знову відвезли до Вовчого лігва.

Новомир був у дворі, і байдуже спостерігав, як Ратимира скинули з сідла, немов мішок. Рук йому так і не розв’язали, батько також про це не подбав, і юнак, зціпивши зуби, довго перетирав пута об лезо лопати. Коли, врешті, визволився почав шукати їжі, але знайшов лише цвілий сухар. Схрумав його, запиваючи водою, і почав обдумувати наступну втечу.

Вдруге він дібрався аж до Помаранчевої долини. Звідти його, голодного і виснаженого, привезли впоперек сідла тамтешні охоронці порядку. Скинули посеред двору колись рідної садиби і подалися геть.

На третю спробу у Ратимира вже не вистачило духу. Якось особливо тоскного вечора він спробував поговорити з батьком. Оповів йому про всі свої образи, про невдале кохання, про те, чому наважився на злочин. Новомир слухав, не перебиваючи, тоді встав і подався геть.

Прийшов був Ратимир до Лелечого Гнізда. Наймички сахнулися від нього як від привиду. Він і був нині схожим на привид — худий обідранець в чужих лахах. Мальва зачинила перед ним двері, але від неї він нічого іншого і не очікував. Він шукав Вереса, і знайшов його в майстерні на задньому дворі. На щастя вдома не було Вербени, а всі інші Лелеги перебували нині з Вогнеданом у Боговладі.

Ратимир благав старшого приятеля, аби той позичив йому грошей… Або, принаймні, дав коня і одяг… Пан Верес не підводив очей. Врешті — озвався стиха:

— Я не можу йти проти звичаю… Те, що ти зробив — жахливо. Я ніколи не любив Вогнедана, але віддати його до рук моанцям… Під батоги… Я не буду тобі допомагати, Ратимире Вовчур. До того ж, якщо про це дізнаються, то на виноградниках Росавів не працюватиме жоден дивний, а наймитів — людей тим більше не вдасться умовити, настільки вони бояться закляття, що нібито лежить на таких, як ти. Іди геть… Найкраще тобі накласти на себе руки.

Коли Ратимир, геть спустошений, повернувся додому, то зрозумів, що пан Верес був єдиним, хто заговорив з ним від того суду. Юнак знову звернувся до батька, просив, благав, згадував давно померлу матір. Новомир, сам змордований до краю отаким життям, мовчки зробив з мотуза зашморг і кинув його до ніг сина.

Ратимир повісився за садибою, у невеличкому лісочку. На похороні були лише сусіди: Мальва з Вересом та панна Вербена. Страшний Вогнеданів вирок судьба виконала уповні, і оповідки про це розповзлися Чорногорою, поволі стаючи піснею з страшливим кінцем.