Вогонь для Вогнедана

Розділ другий
Одержимий духом

Стежка від селища Лелеги до будинку, що зветься «Лелечим Гніздом» безлюдна і тиха… Літо… Дорослі або працюють, або ховаються у затінку… Однак війна війною, і спека їй не завада.

У траві понад стежкою щось шелестить… Це вивідач… Хлопець років восьми у полотняній сорочечці і таких же штанцях. Він повзе, обережно роздивляючись довкола.

Нікого… Хлопчина махає рукою, і з трави визирають ворожі воїни — десяток хлопців від шести до восьми років… На одному з них, семилітньому хлопчині, з темно-карими очима і видовженим личком — ознакою дивної крові, вовча шкура… Воєвода.

— Сплять, напевне, — захоплено шепоче вивідач, котрий швиденько підповз по траві до основного війська, — пане Ратимире… Ми їх зараз… Одним ударом….

— Та клята нелюдь — говорить ватажок робленим басом, — напевне щось вигадала знову! Мої хоробрі моанці…

— Моанців хоробрих не буває, - пискнув хтось за спиною ватажка.

— Дурню, то є гра, — шипить вивідач, — ми — нібито моанці…

— Так і є, - солідно підтверджує ватажок, — ти дурний, Пересвіте… Дивись краще вперед — туди, де ворог…

Військо знову повзе вперед… Ось воно вже біля брами двору «Лелечого Гнізда» Брама напіввідчинена. Тиша…

Воєвода вже звівся на рівні, ладен віддати наказ до останнього штурму… І тут над камінним муром зсередини тихо зводиться якась споруда…. На трьох жердинах — подоба ковша, зробленого з кошику. «Тринога — катапульта»…

— Бий! — віддає наказ хтось за муром… І на ошелешених «ворогів» сиплеться град з кухонних очисток та півзогнилих овочів. Атакуючі подаються назад, але поруч з першим підіймається ще один пристрій… На цей раз з відром холоднючої джерельної води…

— Бий! — кричить захоплений голос з-за муру, і відро перевертається, обдаючи наступаючих крижаним дощем.

— Тримати лаву! — кричить хлопчина в шкурі, - я знаю — там самі Лелеги… Він не встиг зібрати військо! Все одно — перемога за нами…

— Лелеги і двоє Пардів, — пищить Пересвіт, котрий певне від природи має звичку говорити наперекір.

— До штурму! — кричить ватажок, — у браму, мої…просто моанці!

Брама маєтку Лелегів важка, тому оборонці не змогли її зачинити. У дворі атакуючих зустрічає зовсім маленький загін: чорноволосий синьоокий хлопчик років семи у чорногорській вишиваночці, дівчинка, дуже на нього схожа, зодягнена в дівочу сорочечку і штани, напевно позичені з братової шафи, ще один хлопець, височенький для своїх восьми літ крем’язень, голий до пояса і перемазаний якою-то цвіллю, та двоє меншеньких хлоп’ят літ п’яти — з вигляду явно близнята. У всіх в руках — дерев’яні мечі, такі ж, як і в їхніх супротивників.

— Я ж казав! — вигукує ворожий воєвода, — їх всього п’ятеро! Здавайтесь!

— Я — Вогнедан Ельберійський! — вигукує хлопчина у вишиванці, - мій меч — моя оборона!

— Я цей…, як його…воєвода Рімін, — знаходиться ватажок у вовчій шкурі, - і я… це, як його…

— Проламав брами твого стольного міста…, - підказує з-за спини воєводи Пересвіт.

— Ага, — солідно підтверджує воєвода, — і тому ти мусиш здатися…

— Бо твоя земля є нині моєю, — пищить знову Пересвіт, щасливий з того, що може відзначитись.

«Вогнедан Ельберійський» не звертає уваги на те, що супротивник погано знає слова своєї ролі. До болю стиснуте в руці руків’я іграшкової зброї… Колись давно його доросла рука тримала справжнього меча…. Колись давно… В якомусь іншому житті…

— Де пролита кров наша — там є земля наша! — співуче відповідає він нарешті, - друзі мої — до бою! Дано! Воїславе! Тримаймося! Упала брама — то зле, та головне — духом не впасти!

Його невеличке військо спішно гуртується біля керманича. Високий хлопчина стає так, аби прикрити «Повелителя» зліва, Дана тримається праворуч, а малі з дзвінким писком підстрибують ззаду.

Вогнедан підносить вгору свій дерев’яний меч

— Славимо Бога Грому й Блискавиці! — кричить він на весь двір, — підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Будь з нами, Вогонь Небес!

І маленький загін кидається в атаку на вдвічі переважаючі сили супротивника. Битва на мечах швидко перетворюється в просто бійку… Зрештою, нападаючі просто задавлюють оборонців числом. Малих Лелегів хапає під пахви вивідач у полотнянці, і вони з вереском пручаються, намагаючись вирватися. В кремезного хлопця вчепились одразу двоє, і він одразу ж розквашує комусь ліктем носа. Дана, яку ухопив за поперек пащекуватий Пересвіт, мовчки дряпається і намагається вкусити напасника. Вогнедана з його мечем ворожий воєвода ніяк не може здолати, і тоді на командуючого накидається позостала четвірка нападників. Меч відлітає кудись набік… Роз’юшені бійкою хлопці заламують полоненому руки трохи не по справжньому. Вуста Вогнедана кривавлять, в очах поволі згасає збудження бою.

— Ну ось, тепер ти мій бранець, — задоволено каже «воєвода» Ратимир, і раптом замовкає злякано. Бо на нього дивиться не товариш дитячих ігор, а інша людина… Набагато старша… Страшний цей погляд дорослого на дитячому личку… А ще страшніша усмішка, повна зневаги.

Вогнедан не пручається. Він все з тим же усміхом позирає на Ратимира, котрий приставив йому до грудей дерев’яного меча. І раптом плює кров’ю просто в лице «ворога».

Ратимир забув, що треба грати… Він трохи не плаче, а його військо геть розгубилося.

— Що я зробив? — питає він у полоненого трохи не жалісно, — це ж гра, Вогнедане… Це ж тільки гра…

— Що там у вас коїться?

На ґанок виходить пані Мальва Лелег. Вона тримає на руках немовлятко. Свою останню дитину. Донечку.

— Ми грали у війну, пані Мальво, — знову вилазить наперед Пересвіт, — а Вогнедан почав битись по-справжньому… Він мені ось і губу розбив…

— Але і ви його відлупцювали добряче, — говорить Мальва, дивлячись на скривавлене лице небожа, — нічого собі іграшки… Зараз же укладайте перемир’я і йдіть до хати лікувати рани… Боги, Горицвіте! На що ти схожий, дитя моє!

— Я був Воїславом Ведангським і відповідав за оборону стін, — відповідає кремезний хлопчик, якого нарешті відпустили «воріженьки», — я ось і катапульти винайшов… А вони перемогли нечесно. Наше військо мало підійти з селища по обіді.

— А ми моанці, моанці, - пищить Пересвіт, — а моанці чесно не воюють! Ми раптово! Ось!

— Гаразд, — сміється Мальва, — йдіть до криниці митися, тоді — до хати… Та відпустіть нарешті Вогнедана, ніде він вам не дінеться… Ратимире Вовчур, що з тобою? Тобі часом не по голові стукнули?

— Пані Мальво, — розгублено каже Вовчур, — Вогнедан… Він на мене… Неначе я справжній ворог…

— Мені здалося, — важко дихає Вогнедан, якого врешті пускають вільно, — неначе я… Неначе мене… Ох, вибач, Ратимире… Мені привиділось… Я не хотів…

- Ідіть митися, — зітхає Мальва, — вояки…

На задньому дворі біля колоди з водою розпочинається писк і гамір. Колишні вороги задоволено згадують найцікавіші миті бою. Мальва йде поруч з Ратимиром, пригорнувши доньку до грудей.

— Погано бути моанцем, — зітхає Вовчур, — хоч і переміг, а чогось не радісно. Це нам, пані Мальво, жеребок такий випав, на сьогодні… Ви не думайте, коли вони були моанцями, так Вогнедан наказав підкопатися під мур Вовчого Лігва…

— Я пам’ятаю, — відмовляє Мальва, — як твій батько приходив скаржитись… Та послухай моєї поради, Ратимире Вовчур… Не беріть більше Вогнедана в полон… Краще бийте до крові — він витримає…

— Та він зроду дивний, — відповідає хлопчина, — коли хлопець як хлопець, а коли щось скаже, або гляне — дрижаки пробирають… Наче це хтось інший в ньому говорить… Хтось дорослий…

У великій залі Лелечого Гнізда наймички вже накривають на стіл… Ріжуть бринзу, мажуть маслом хліб, кладуть на нього шматочки свіжого сиру… Ватага дітлашні вривається до зали і падає на лави вперемішку.

— Спершу до шпиталю! — командує Мальва. Вона кладе дитинку в різьблену колиску, що стоїть тут таки, і дістає з шафки слоїк з настоянкою, полотно і корпію.

Рани вояків не є небезпечними. Розпухлі носи та розбиті губи навіть не вважаються серед маленьких чорногорців серйозними пошкодженнями. У Ратимира, щоправда, на вилиці наливається пруг — слід дерев’яного меча Вогнедана, а Горицвіт має синець під оком, яким його зопалу нагородив хлопчак, котрому старший Лелег розквасив носа. У малого Пересвіта такий вигляд, наче його дряпала оскаженіла кицька… Дана стоїть тут таки з невинним виразом на ніжному личку, а на лобі у неї теж наливається синець.

— Ти йдеш їсти, Вогнедане? — питає Мальва, закінчивши змазувати пекучої настоянкою губу небожа, котрий підійшов останнім.

— Та ні, - спроквола відповідає хлопець, — я краще з вами…

Він примощується на стільці поруч з Мальвою і задумливо дивиться, як колишні вороги поглинають сир і бринзу.

— Ненько Мальво, — запитує раптово, — а ви вірите в перевтілення душ?

— Авжеж, — відповідає Мальва, — так говорять стародавні писання, цьому вчать волхви…

— А чому мама Конвалія говорить, що є тільки одне життя у яві… А потім — або вирай, або пекло де мучаться душі грішників… Ненько, а хіба можна мучити душу?

— Дитя моє, - зітхає Мальва, — Твоя мама є мейдисткою і говорить тобі те, що їй кажуть у церкві. А душу мучити можна, але не у пеклі, а тут, у яві… Часто буває так, що не тіло болить — душа… І ранять не тіло — душу…

— Я певен того, — говорить хлопчина, — коли мене ото взяли у полон…у грі, мені заболіла душа… Я раптом побачив… Не Ратимира… Справжнього воєводу Ріміна, який насправді взяв Боговладу тоді… Двісті років тому… І я був дорослим… Я стояв перед ним, зв’язаний, і думав тільки про одне — чому я ще живий… Чому мої рани не смертельні… Чому Боги відвернулися від нас…

— Вогнедане Пард, — відповіла Мальва стиха, — для тебе не має бути таємницею, що ти є втіленням Вогнедана Ельберійського… Останнього Повелителя вільного краю… Сила твого духу є такою, що ти можеш згадати закрите від інших… Я походжу з того ж роду, але я не пам’ятаю, ким я була у Незалежній Державі… Тобі буде важко жити, мій любий синку, бо твій біль, твоя зненависть і твоя любов не забулися ні в смерти, ні в наступному втіленні… Живи з цим, Вогнику… Прийми це як страшний, але прекрасний дар Богів.

— Але тоді десь має втілитись і мій Воїслав, — говорить хлопчик задумливо, — а ви говорили якось, що у Ведангів не зосталося охоронців родового герба…

«Ти — його охоронець!» — трохи не вирвалося у Мальви, але вона вчасно прикусила язика.

— Так, мій хлопчику, — відповіла вона зрештою, — біда нависла над родом Драконів… Останній з них, Воїн…

— Загинув у Квітанському повстанні, - з похмурою повагою говорить Вогнедан.

— Звідки? — питає Мальва розгублено, — хто міг сказати тобі таке?

— Та я ж не дурний, нене, — всміхається хлопець, — князь Воїбор, дід Воїна, помер у дорозі до Лугерби під час Другого Повстання, а його онук вибрався у паломництво до гробниці Святого Старця саме під час Третього… А оскільки всі Дракони — затяті язичники, принаймні так сказала мені стрийна Вербена, то лишилося тільки скласти два і два.

— Мій розумнику, — мовить Мальва серйозно, — про це не говорять вголос…

— Та я ж тільки вам, — каже Вогнедан, — і Дані… А більше — нікому…

— Отже, не стало Воїна, — продовжила Мальва, — а його сестру, мою подругу Ружену, присилував вийти за себе заміж неякий Кеян Шрежін, офіцер-моанець. Ружена й Воїн були двійнятами, як оце ти з Даною, і коли Воїн загинув, Ружена ніби втратила розум і блукала мов тінь по Гнізду Драконів… Вона могла одужати, а могла й померти, бо дух Воїна мав міць невимовну, як, до речі і твій, синку… Воїн міг затягнути її за собою в позасвіття… І оцим її оплаканим станом і скористався Шрежін, котрий давно домагався її руки… Він знайшов попа, котрий обвінчав його… з божевільною… Моя подруга померла пологами… Здається, вона так і не прийшла до тями…

— А її дитина? — питає Вогнедан задумливо, — так і росте в Гнізді Драконів?

— Мій батько, — мовить Мальва, — їздив туди… довідатись. Він і оповів мені зі слів покоївки Ружени, Купави, що дитя не пережило матері. Може це й на краще, синку… Адже ми ніколи б не визнали ріднею… Шрежіна, і хтозна, що б виросло з його сина.

— А є хто живий з цього роду? — допитується хлопчик.

- Є, - зітхає Мальва, знову прикусивши попередньо язичок, — напівкровна сестра Воїна й Ружени… Донька князя Воїслава, сина Воїбора, від служниці Пави Тополини. Оскільки князь Воїслав обвінчався з Павою, то юна Півонія має право на спадок… Однак, Шрежін, дитино, знищив навіть церковну книгу селища Яруги, там де вінчався Воїслав… Тому панна Півонія зветься нині панна Тополина.

— Це несправедливо! — гаряче вигукує хлопець, — а де вона? Я хочу з нею побачитись!

— Вона живе нині у Боговладі під опікунством пані Дивини Птахи, — мовить Мальва, — може, колись ти її і побачиш.

— У мене має бути охоронець від крові Драконів, — задумливо говорить Вогнедан, — якщо я втілився у яві, то той Воїслав напевне пішов за мною… Ми так дружили тоді… Я згадую… Я помер у нього на руках і шкодував не за собою, а за тим, що завдав йому болю. Він бо так хотів мене врятувати…

Мальва зітхає… Розмова розвередила її душевні рани… Вона дуже любила і Ружену, і Воїна… І їй дуже пече, що Гніздо Драконів нині у власності зайди.

— Синку, — говорить вона, — на жаль, Воїславу ні в кого було втілитися… Може він прийде на світ, як майбутнє дитя Півонії..

— Але тоді він буде молодшим від мене — задумливо озивається Вогнедан, — а отже — це мені доведеться його охороняти.

У колисці починає пхинькати Вишенька… Спершу стиха, тоді голосніше.

— Можна? — запитує Вогнедан. Мальва киває, і хлопчина обережно виймає з колиски дитинку.

— Ми сухі, - сповіщає поважно, — а коли ми їли?

— Нещодавно, — говорить Мальва, ледь утримуючись від сміху. У Вогнедана якась дивацька пристрасть до цього маляти. Настільки велика, що він ладен міняти їй пелюшки і панькається з сестричкою у других набагато більше аніж Дана та рідні брати.

— Але ж не бісові Вовчури, — поглядає Вогнедан туди, де колишні вороги вкупі з Лелегами допивають узвар з полив’яних кухлів, — галасують як на ярмарку… Розбудили дитину… Моя ж ти Вишенько… Моя черешенько… Моя красунечко…

Мала замовкає. Вона випростує рученята і починає водити ними по обличчю хлопця.

— Нене Мальво, — питає Вогнедан задумливо, — у всіх Лелегів очі золотаво-карі… Навіть у стрия Вереса, хоча у нього — трохи темніші… А у Вишеньки — і оченята як вишеньки…

— Бабуся Рута, — говорить Мальва, — мовила, що саме такі очі були у діда Станимира…

— Оце мені здається, нене, — зітхає хлопець, — що колись такі очі дивилися на мене з іншого обличчя… Я кохав… Кохав дівчину з вишневими очима… Нене Мальво, а ви когось кохали?

Розмова почала збиватися на небезпечний троп… Мальву рятує зграйка хлопців, що обережно заглядає у двері. Зрештою хлоп’ята висилають вперед оповісника.

— Повелителю Вогнедане, — доповідає хлопчина, — ми вже прийшли і готові до бою.

— Поки ви їли, нас вже й побили, — відповідає ледь насмішкувато «Повелитель», позираючи на своє військо поверх дитячої голівки, — ви б ще довше натоптували животи.

— Але ж була умова — в обід не воювати, — розгублюється хлопець, — пане Вогнедане…

— Ти забув, Любомире, з ким ми воюємо, — повчає вже серйозно Вогнедан, — а воюємо ми з моанцями, котрі не знають ні чести, ні совісти, ні законів воєн… Онде вони — бенкетують в захопленому місті… А я в полоні… Довоювалися.

Любомир вже аж трохи не плаче… Повелитель Незалежної Держави обережно вкладає дитину до колиски і тільки тоді дозволяє собі усміхнутися.

— Війна війною, — говорить, — зараз будемо знову кидати жереб, а тоді підемо добудовувати укріплення біля старої церкви. Ратимире, гуртуй своїх!

Коли хлоп’яче воїнство з галасом подалося геть, сходами з другого поверху спустився чоловік Мальви, Верес Лелег.

— Нарешті забралися, — мовив, — як мені набрид оцей щоденний галас… І постійні скарги Вовчурів на витівки молодого Парда… То оце його військо мур підрило, а потім через цей підкоп лисиця покрала курей… То вони зробили заслону біля забитої церкви, перекривши дорогу… А що оце утворив твій Горицвіт? Хто буде прибирати сміття понад муром?

— Навоюються — приберуть, — спокійно відповіла Мальва, — зрештою, можу і я прибрати…

— Це нам чи на покарання, — хмикнув її чоловік, — виховувати зозуленят в золотому пір’ї?…

— Мої небожі у перших — це зозуленята? — спитала Мальва вже ледь сердито, — до речі — вони і твої небожі теж…

— Пані намісниця Конвалія, — вимовив Верес, притискаючи кожне слово, — покинула нам на руки своїх бісенят і наїжджає з Боговлади раз на півроку… Бо їй, бачте, потрібно навчатися керувати Південним Данаділом… А отой напівкровка, її батечко…

— Помовчи, Вересе, — вже гнівно мовила Мальва, — дай спокій тій моанській крові в жилах князя Іскри. Він за це, здається, все життя страждає. Дітей я сама забираю сюди щоліта, аби вони росли на волі, а не у Високому Замку… До речі, з цим згоден і Ясногор Пард…

— А Ясногор тут до чого? — єхидно вимовив Верес, — він-то хіба що полежав обіч молодої дружини…

— Вересе! — аж вигукнула Мальва, — як ти можеш насміхатися над людиною, котра дала своє ім’я дітям твого загиблого друга!

— Воїн Ведангський не був мені другом, — озвався Верес, — як не був і побратимом… А мав би бути… Чим я гірший за інших Лелегів? А він побратався з отим твоїм Білозіром… Моанським напівкровкою, якого вуй Ольг привіз сюди нам на біду!

— Ти сам відштовхнув від себе Воїна, — зітхнула Мальва, — ти не дружби хотів від Дракона, а служби… Та не тобі, Вересе, зігнути дух такої міці… Не торкайся його пам’яти… Це честь для нас — берегти дітей Веданга… Навіть якби вони не були обіцяними дітьми, а просто дітьми загиблого у Квітані повстанця. Чому ти заздриш? Його погибелі? Батько розповів мені, як загинув Воїн… Його оточили чорри в хатині лісника, разом з позосталими ведангцями… Хлопці відстрілювались, доки були набої, а тоді допомогли одне одному піти до предківського гаю… Воїн же, коли до хатини полізли чорри, підпалив ґніт у діжці з порохом… І відійшов за своїми воїнами у стовпі вогню…

— Авжеж, — мовив Верес, аж нітрохи не розчулившись, — красиво вмерти часом буває легше, аніж жити… А як помер, чи вижив твій Білозір, батько не розповів часом? Ох, чи не був він серед тих чоррів? А?

— Батько сказав мені, - сказала Мальва різко, — що брат живий і вибрався з Імперії… Оскільки Білозірові довелося тікати, то він напевне не міг бути між тими чоррами… І між будь-якими чоррами. Припинимо цю розмову! Мені остогидли твої ревнощі! Я сплю з тобою, народжую тобі дітей,і готую тобі їсти… Чого тобі ще потрібно, Вересе Лелег?

— Твоєї любові, - вимовив Верес, — адже ти тоді мене не любила, не любиш і нині… Твоє єдине кохання — Білозір Лелег… Ти не зважила тоді навіть на те, що він є твоїм напівкровним братом!

Мальва знову прикушує язичок… Ой, багато таємниць в родині Лелегів… Окрім її батька лише вона, Мальва, знає, що Білозір Лелег є сиротою, таємно всиновленим Ольгом Лелегом.

— Чи тобі не все одно? — відповідає вона врешті, - тобі хіба любов моя потрібна?.. Тобі потрібна покора, а я не з покірливих, Вересе… Полишимо це судьбі… Ми — подружжя… У нас діти… Білозір сюди не повернеться, а навіть якщо й повернеться — на нього тут ніхто не очікує… Занадто він мене тоді образив, коли вирішив покинути Чорногору. Мальва Лелег такого не пробачає! І ти дивись, не перетягуй мотуза — лусне! А коли лусне — то я не подивлюся навіть на те, що ти батько моїх дітей!

Мальва виймає з колиски Вишеньку, котра вже почала вимагати пхиньканням, аби її погодували, і йде нагору… Тяжкі сльози спливають з її очей просто на личко немовляти…

Багато таємниць в родині Лелегів… Ой, багато…

***

Набігавшись і навоювавшись, Вогнедан сидить на ложі у своїй спочивальні…

Його спочивальня у Лелечому Гнізді — на другому поверсі остання. Її він ділить з Даною, бо двійнята є нерозлучними. Тому біля протилежної стіни — ще одне ложе. Для сестрички. Ось і вона сама сидить на ньому, підібгавши ноги і тикає голкою у салфетку на маленьких п’яльцях.

Вогнедан роздивляється модель корабля… Це гарно, добротно зроблений малесенький астеонський дракар. З єдиним вітрилом на щоглі, з рядами весел… З малесенькими щитами на бортах.

— Колись астеонці були відважним людом, — міркує хлопчина вголос, — вони півсвіту обійшли на таких кораблях… Нині їх поглинула Імперія… Вже ніхто не будує дракарів… Замість вільних воїнів на імператорських галерах тягнуть весла раби…

— Напевне, астеонці вже й говорити по-своєму розучилися, — озивається Дана, — зовсім як наші дженджики…

— Авжеж, — хмикає Вогнедан, — пам’ятаєш, взимку…У Високому Замку? «Гей, служко, сюди!»

— Ага, заїжджий прийняв тебе за пажа, — пирхає Дана, — і прикинувся, ніби не знає нашої мови… А потім, як дід Іскра рявкнув на нього, так одразу згадав…

Вогнедан не сміється… Він згадує того «дженджика» з Боговлади, який прибув за якимось ділом до Чорногорського князя… «Дженджиками» на Півдні звуть тих, хто переймає моанський одяг, звичаї і мову. Гіршими від них є тільки чорри, Чоррін Ідрен, «Імператорські Яструби». Служити в чорри йдуть хлопці з родин дженджиків. Як і навчатися до моанських військових шкіл А ще — і це найстрашніше — є така річ, як примусовий набір. З гідних родин, особливо з тих, в яких були повстанці, або політичні в’язні, забирають дітей до військових шкіл. Насильно, на десять років… Без права листування та побачень… Через десять років на Південь повертається ворог… Ворог власних родичів… Чорра… Яструбок…

Ось і той дженджик хвалився князю Іскрі, що віддав сина до війська… А потім зустрів у передпокої князевого кабінету його, Вогнедана… Подивився на хлопчика, зодягненого в гарнесенький синій кунтушик, на вишиваночку, що виглядала з-під того кунтуша, на довге волосся, заплетене за чорногорським звичаєм у тяжку косу, та й гукнув моанською: «Гей, служко, сюди!»

Моанську мову Вогнедан з Даною вивчали вже два роки. Навчителькою була стрийна Вербена. Вона ж давала їм і уроки ішторнійської мови. Взимку з дітьми займався сам пан князь, котрий теж пречудово володів обома мовами. А ще Вогнедан не давав спокою старому белатському лікареві з Високого Замку, і трохи вже вмів і белатською теж… Вербена, окрім вищезгаданих двох мов, незле володіла мовою острівного королівства Шорроги… І всі ці мови разом знав стрий Ольг, котрий, щоправда вдома бував нечасто — як один з засновників Торгового Дому Росавів з продажу делікатесних вин, він їздив по всій країні у справах торгівлі вином. Але поява стрия завжди була радістю… Він і подарунків привозив усім повні руки, і мовам навчав…

Вогнедан міркував, що мовою ворога потрібно володіти чудово… Аби ті самі вороги не сміялися… Логіки ж дженджиків він не розумів, напевне через дитячий вік. Ці панки, рідну мову забувши, не вивчили як слід і мову Імперії… Ось і той заїжджий говорив моанською так, що Вогнедану аж смішно стало…

Але ж панок на тому не зупинився… Він цілу промову сказав про тупість чорногорських селюків… І про те, що його ясновельможність рядить дурнів в багаті кунтуші, замість того, щоб навчити хоча б розуміти свого пана… І невже це пан Іргат опускається до того, аби віддавати накази ось такому тупаку говіркою… І багато ще чого казав…

Зрештою, Вогнедан не витримав… Він подумав, що дженджик не зрозуміє чорногорської говірки… Власне, хлопчина вимовляв не так як горяни… І навіть не так, як Лелеги. Стрий Ольг говорив, що у нього, Вогнедана, чиста данадільська вимова… І дуже дивувався, де його не по рокам розвинений небіж зміг її почути і запам’ятати…

Вогнедан знав, звідки… З того життя… Так він говорив, бувши Вогнеданом Ельберійським… Але на зайшлого дженджика він не став марнувати вимову Данаділу… А сказав, як говорять чорногорці:

— Ви, зацний пане, самі є тупим бараном. Я чотири мови відаю, а ви своєї забули, а чужої не навчилисьмо…

На диво — панок його зрозумів… На його вереск вийшов з кабінету пан Іргат і, зрозумівши в чому річ, дійсно рявкнув і теж чорногорською, що не дозволить всякому зайді кривдити його, Іскри Парда, онука. І порадив дженджику стулити рота, що той і виконав… Розгніваний князь Чорногорський — то було ще те видовище.

Вогнедан зітхає, ставить кораблика на столик біля вікна і відкриває книгу… Написана вона моанською мовою і зветься «Звід-Літопис». Він уже дібрався майже до кінця… В роті від цієї книги неначе залишається огидний присмак… Яка брехня… Яка…

Але дочитати треба… Ворога треба знати зсередини… І вміти ненавидіти… Не так, як дідо Іскра… Не гарячкувати… Нехай пани моанці вважають ельберійську знать нелюдьми, а всіх інших ельберійців — бидлом. Нехай пишуть брехливі казки про приєднання та возз’єднання... Нехай брешуть, що не завойовували вільні народи, а лише землі збирали, як гриби до кошика… Якщо він, Вогнедан, дочитає цю гидоту до кінця, стрийна Вербена дозволить йому відчинити стару скриню у її тайнику… А там сувоїв… А там книг… Ельберійською мовою… Про це, звісно, не говорять вголос. Але він тільки Дані…. Тільки їй…

Нарешті, Звід-Літопис домучено до кінця… Вогнедан перегортає останню сторінку книги, і бачить зсередини обкладинки малюнок пером… Дуже вправно зображено личко хлопчика північного типу… Грубувате, вилицювате, товстогубе… Але навіть симпатичне при тому. Під малюнком акуратний підпис дрібним дівочим письмом: «Білозір — моанська пика»

— О, — заглядає через братове плече Дана, якій уже набридло вчитись гаптувати, — дивись… Це, напевне, напівкровний стрий Білозір… А хто малював?

— Напевне ненька Мальва, — сміється Вогнедан, — вона гарно малює… Біжімо тепер до Вербени, нехай дасть нам почитати щось корисне…

— Спершу заграй щось, — просить сестричка.

Вогнедан бере флейту зі столика, що біля вікна. Флейта гарна… Дідо Іскра говорив, що віддав за неї великі гроші. До того Вогнедан грав на сопілочках, які сам собі й робив…

Гарний голос у флейти… Але хлопчина мріє про інший інструмент… Зберігається він у спочивальні неньки Мальви та стрия Вереса… І належить стрию…

Якби то була власність будь-кого з інших родичів, Вогнедан давно б її мав у себе… Лелеги його люблять… І Дану… Бабуня Рута завжди підкладає їм ласі шматочки… Власне — вона не бабуня, а прабабуня… Мати його померлої бабуні Денниці Лелег… Княгиня Денниця померла молодою, у діда Іскри над столом у кабінеті висить малювання з неї… Красуня… Дана на неї чимось схожа… Та й він, Вогнедан, успадкував від пані Денниці свої сині очі… І білу ніжну шкіру… Якось не уявляє він собі пані з малювання бабунею… А ось бабуня Рута — справжня бабуня… Весь час у клопотах, а все одно ласкава і добра… Лице у неї спотворене багряною чумою, як і лице татка Ясногора… Татко через те живе в горах, а бабуня себе не соромиться… І він, Вогнедан, її обожнює… Разом з Даною, ясна річ…

Так от, їх, двійнят, любить і стрий Ольг, брат княгині Денниці… Знов таки — язик не повертається називати цього красеня-дивного дідусем у перших. Дідо Іскра… Того можна… А Ольг у Вогнедана завжди — стрий. Як і його сестра Вербена. Стрийна і досі вродлива, мов дівчина… Нечемні зайди з мейдистської громади Ігворри звуть її відьмою… Вважають, невігласи, що це — лихе слово… Стрийна Вербена і справді — відьма… Відаюча… Бо знає багато.

І бабуня Рута, і Ольг, і Вербена, а тим більше — ненька Мальва усе б віддали, аби йому, Вогнедану, жилося добре в Лелечому Гнізді. А ось стрий Верес його недолюблює… Напевне — через моанську прабабусю… Більше йому двійнята нічого не зробили поганого… Втім, стрий Верес і Горицвіта ганяє, і близнят Лелегів — Влада з Ігворром…. Не підступишся до нього — такий суворий.

А флейта ж у стрия Вереса — не інструмент, диво… Зберігається вона в мішечку лоянського шовку… З двома відділеннями, бо розділяється надвоє… На блакитному тлі мішечка вигаптувано золотого ящера в язиках полум’я… І такого ж ящера вигравійовано на самій флейті… А з якого металу вироблено цю красу… Нема нині такого металу… А який звук…

Найголовніше ж, що він, Вогнедан, цю флейту пам’ятає… Так, як пам’ятає чиїсь вишневі очі, подібні до очей маленької Вишеньки… Так, як пам’ятає красеня — юнака з чорними видовженими очима, які наче відкриваються у безодню… Так як пам’ятає палаючий стольний град, і біль у ранах, і мотузки, що вп’ялися в зап’ястки… Це була його флейта… Вона повернулася до нього через століття…

А стрий Верес не дає її навіть взяти до рук, не те що заграти…

— До речі, - шепоче таємниче Дана, — дорослі нині всі надворі… Бабуня на кухні, ненька з наймичками — біля худоби, стрий Верес щось майструє у дровітні… А Горицвіт збирає під муром сміття від катапульти… Разом з близнятами…

— Треба було б помогти, — говорить Вогнедан покаянно, — зрештою, це я — воєвода… Я й накази віддавав…

Але він уже знає, для чого сповістила його про це сестричка. Вони з Даною розуміють одне одного не з півслова — з півпогляду.

Двійнята обережно виходять зі спочивальні. Поруч з ними — колишня спочивальня неньки Мальви. Нині тут спить Горицвіт разом з близнятами… Їм весело, і перед сном вони завжди б’ються подушками. Самі двійнята займають спочивальню зниклого стрия Білозіра. Отой кораблик — дракар теж його… Як і Звід — Літопис.

Далі — спочивальня бабуні Рути… Тут завжди тихо і пахне ванилькою Або й іншими прянощами… А над широким ложем — запнуті білим тюлем малювання… Двійнята, ясна річ, давно вже упросили бабуню показати… Які вони були колись гарні — Станимир Лелег та Рута Росава… Дивна пара… Бабуня оповіла тоді, що діда Станимира захопили в полон моанці під час Другого Квітанського повстання… І дуже мучили… Віку їхній незнаний прадід доживав покаліченим… На дерев’янці, без руки, без одного ока… Поруч з красунею Рутою…

— Аби я захворіла чумою за його життя, — зітхнула тоді бабуня, — йому б, може, легше було…

Вогнедан так не думає… Він певен, що пан Станимир не захотів би, аби його жона стала негарною. Двійнята проминають бабунині двері і крадуться далі… Ось спочивальня стрия Ольга… Сюди вони теж заходили, бо стрий дозволив їм брати у нього в шафі книги про далекі подорожі… Ось кімната стрийни Вербени… О… Вони зовсім забули про стрийну… А раптом вона тут?… З її кімнати є окремий вихід, по східцям до прихатня на першому поверсі. Там вона провадить досліди і може днями не з’являтись у великій залі…

— Стрийна напевне внизу, — шепоче Дана, — ходімо…

Останні двері — спочивальня Вереса та Мальви… Двійнята обережно відхиляють двері… Тут є ще одна небезпека… А раптом Вишенька спить нагорі під доглядом якоїсь з наймичок…

Та різьблена колиска біля ложа порожня… Отже — малу забрали на двір, погуляти. Все гаразд! Вогнедан вдячно дивиться на сестру… Ох вона і розумниця, його Дана.

Ось він — мішечок з флейтою… Спочиває на низенькому різьбленому столику біля вікна. У Вогнедана аж руки тремтять, коли він витягує інструмент з мішечка. Обережно складає флейту… Якщо з двору і почують музику — подумають, що він грає на своїй.

— Що зіграти, — питає він у Дани, коли двійнята повернулися з трофеєм до своєї спочивальні.

— «Сади Боговлади», — пропонує Дана стародавню мелодію.

Дана і сама вміє грати і на флейті, і на чорногорській гітарі, але в музиці віддає першість брату… Вогнедан, сяючи від щастя, підносить до вуст флейту… Починає грати…

Пливуть по кімнаті звуки «Садів Боговлади»….Він наче бачить їх — ті сади у квітковому буянні… Пальці самі ковзають по клапанам… Ах, який інструмент… Який…

— Не грати тобі на флейті… Ти…Таврований раб!

Це говорить чоловік… Вродливий… Чимось схожий на діда Іскру — такий же сіроокий, волосся русяве… Напівкровний? Хтозна… Він, Вогнедан його не бачив ніколи… В цьому житті не бачив…

Ще один чоловік — південець притискає його руку до столу… В пам’яті почали спливати імена… Отой перший — князь Лемпарт Зелемінський… Другий — його добрий приятель Рудан Логін… Теж зрадник… Колишній воєвода Предслави…

В руці у князя Лемпарта меч… Стародавній… Тобто це він нині стародавній, а двісті років тому, певне був новеньким… І падає удар, відтинаючи пальці першому музиці Ельберу…

Вогнедан не бачить, як поруч ридає Дана…. Вона не музику чує — її теж захопило видіння…

— Я і флейту твою зберіг…

А це говорить чорноокий юнак, і в його очах-безоднях тремтить багряний вогонь… Хто це плаче? Не він… Хтось інший… Важко змусити заплакати Дракона…

— Не грати мені на флейті, Воїславе, — чує Вогнедан власний голос.

— Доберемось до Чорногори — я сам тобі гратиму, брате, — обіцяє Воїслав, — кожного вечора…

— Ти ж, ніби, більше від флейти, любив попід вікнами в панночок на гітарі грати, — шепоче Вогнедан і бачить, як від цього немудрящого жарту здригаються вуста друга, наче від болю.

— Для тебе — вивчусь, — обіцяє Воїслав, — ти тільки тримайся… Виживи, Повелителю…

— Ти бачиш, що у мене на чолі, Ведангу, — питає Вогнедан, — як мені дивитись в очі дітям Ельберу?

— Хай соромляться гієни з Півночі своїх вчинків, — мовить Воїслав, — тобі соромитись нічого… Брате мій… Зостанься… Виживи… Брате мій….

І віддаляється голос… І вже стоїть Вогнедан по коліно в росяній траві, а з туману поволі виникає дубовий гай… І йде, біжить йому назустріч, красуня з очима кольору стиглих вишень…

— Дана! — вигукує він, — моя Дана!

— Вогнику! — розпачливо кричить якась дівчинка, — Вогнику! Отямся, Вогнику!

Вогнедан відриває флейту від вуст… Трохи не силою… Ось — Дана… Не та Дана… Його синьоока сестричка… В дверях стовпилися дорослі… Ненька Мальва, бабуня Рута, стрий Верес… Навіть стрийна Вербена прибігла нагору…

«Отримаю зараз, — промайнула думка, — стрий Верес не терпить, коли беруть його речі…»

Та знову пливе перед очима кімната… І знову виникає біль у правиці… І біль у чолі, куди вп’ялося колись розпечене залізо… Таврований раб… О, мій Краю… Мій Ельбер Прекрасний… Я не вберіг тебе…

— Мій Ельбер Прекрасний, — шепоче Вогнедан.

— Лежи тихо, дитино — голос стрийни Вербени, — терпи, мій хлопчику… Дурні мейдисти бояться смерти, а смерть — це Дар Богів… Це забуття… Це спокій… О, ти не забув нічого, Повелителю… Твій дух б’ється в дитячому тілі, знемагаючи від відчуття тісноти… Тебе ще не може вмістити дитячий розум… Терпи, Вогнедане Ельберійський… Терпи, доки тіло Вогнедана Парда вмістить тебе…

Вогнедан розплющує очі… В спочивальні горить свіча… Отже — уже ніч… Дана напевне спить…. Він бачить лише її чорну косу, що лежить на ковдрі… А біля його ложа порається Вербена…

— Стрийно? — питає Вогнедан, — що сталося?

— Все, що ти грав, — пояснює стрийна спокійно, — ми бачили… Всі… І «Сади Боговлади»… І оте…, що ти виконав без попередньої підготовки… Твоя флейта кричала у наших головах, мій хлопчику… Ти грав не музику — ти своє минуле життя поклав на музику…

— А чому на моїй флейті я такого не грав? — спитав Вогнедан розгублено.

— На твоїй флейті ти став би так грати пізніше, — пояснила стрийна, — тільки твоя флейта, Вогнедане Пард, оця… З Вогняним Саламандром… Твій розум входить з нею…не знаю, як і пояснити… Словом у рівномірні коливання… Відтак і ти бачиш видіння, і всі оточуючі…

— А просто грати на ній не можна? — обережно питає хлопець.

- І можна, і потрібно, — говорить Вербена, — ти маєш вчитись керувати своєю силою. Бо без влади над нею, ти запросто можеш спалити комусь мозок… Навіть у мене були видива від твоєї гри… А я, дитино, не з чутливих… Я — жорстока… «Холодна й жорстока нелюдь»…

Вогнедан дивиться в гарне лице родички і раптом видає:

— Ви не жорстокі, стрийно… І не холодні… Просто він не повернувся з війни…

— Ти вже й думки читаєш? — аж підхоплюється Вербена

— Ні, не бійтеся… То мені Ратимир розповів… Ви кохали брата його діда Чорноти… Білуна Вовчура… Він загинув на війні з ішторнійцями, тоді, коли й ваш брат Ігвор, татко стрия Вереса…

— Базіка Вовчур! — вигукує відьма трохи не з полегшенням, — ох ти мене і налякав… Рано тобі ще… думки читати… І взагалі, багато чого рано… В тобі, Вогнедане Пард, б’ється невпокоєний дух гордого воїна… Його не заспокоїла навіть смерть… Він не може забути… Він нічого не пробачив… Але, моя дитино… Ти Вогнедан, але не той… І часи нині не ті… І світ перемінився… І Ельбер Прекрасний, який ти піднімеш з попелу, буде іншим, ніж двісті років тому… Але ти його піднімеш, дитя моє…

Стрий Верес не висварив Вогнедана за його вихватку. Вербена, єдина людина, котра могла на нього натиснути, змусила небожа обміняти старовинну флейту Повелителів на нову, Вогнеданову. Верес зробив те, що від нього вимагали, але замкнувся в собі… Його лякала грізна сила дорослого духу в тілі дитини. Діти є діти…Дітей треба виховувати в покорі і послуху… А як ставитися до молодого Парда? Як до майбутнього Повелителя? Чи не рано? І чому саме він, хлопчисько з зіпсутою кров’ю, має стати на чолі відновленого Ельберу? У нього, Вереса, якщо по правді — більше прав, бо він є нащадком того Вогнедана по чоловічій лінії…. І розуму більше, ніж у шестилітка, якому він був змушений урочисто передати родинну дорогоцінність… Словом, пан Лелег спакував речі, і подався в гори на хутір Терхів, де любив збавляти час у простій праці. Крім нього там жили ще двоє старих челядинців — і все… А головне — тут не було галасливих дітлахів, і цього Вогнедана з його мінливим духом… То він дитина, то дорослий… Хай панькається з ним Мальва, коли хоче.

А восени за двійнятами прибули з Високого Замку.

Вогнедан з Даною перецілували всіх Лелегів, і дітей, і дорослих, потягали востаннє на руках Вишеньку, котра задоволено пищала, простилися зі своїм військом — і з селища Лелеги, і з селища Вовчури, потисли руку паничу Ратимиру з Вовчого Лігва і пообіцяли на наступне літо привезти плани війни з Ішторном і справжній арбалет…

Не знав Вогнедан Пард, що дуже довго не побачить він своїх рідних… І друзі встигнуть вирости, і маленька Вишенька без нього зробить свої перші кроки….

Можна змінити долю, а все інше — судьба…

***

Життя у Високому Замку теж було пречудовим…

Дідо Іскра не дуже навантажував двійнят навчанням, і Вогнедан сам вишукував собі заняття. То пропадав у книгозбірні замку, то виправляв свою белатську вимову у старенького лікаря Кролли, то на флейті грав, обережно, по кілька мелодій… Видив більше не було… Але грати на цьому інструменті було йому не просто задоволенням — щастям…

Дана теж займалася музикою… Вона освоювала невеличку чорногорську гітару, і до неї ходив навчитель… А вже книжки читати малих не треба було навчати — самі бажали.

У діда Іскри не було таких цікавих книг, як у стрийни Вербени… А ось Безіменний сувій був… Оповідь невідомого очевидця про падіння Боговлади. На тому сувої, що був у Вербени, було написано, що складено це оповідання для пана Світляна Лелега… Вогнедан з Даною давно вичислили, що отой пан Світлян був сином Останнього Повелителя, і мав ще друге ім’я — Мстислав… Наробив він завойовникам багато лиха… Разом із побратимом Воїрадом, сином Воїслава…

Вогнедан вже вкотре зітхає… Де його побратим? Чи дочекається він народження «свого» Дракона? В одному з сувоїв Вербени сказано було, що Веданги завжди були побратимами Повелителів. «Незмінні і вірні… В житті і у смерті»

Зате у книгозбірні пана Іскри був староельберійський гербовник… І ось Вогнедан з Даною вивчають герби стародавніх родів… Ось і вони, Парди… Білий пард на синьому тлі… «Шляхетність — моя оборона»… таким є гасло роду… А ось і золотий дракон Ведангу… і гасло про незмінних та вірних Драконів… Ось — Саламандри, рід Повелителів…Тепер Саламандри й Лелеги злилися в один рід, а раніше Саламандри мали свого герба… Золотий ящір в язиках полум’я на блакитному тлі… «У вогні — холод, у величі — спокій»

Вогнедан міркує, що коли він відновить Ельбер Прекрасний, то знову виділить цей рід… Віддасть герба комусь з Лелегів… Наприклад — стрию Ольгу… Він якраз таким і є… Холод і вогонь… Спокій і велич… А охоронцем герба Лелегів зробить… Ну, напевне стрия Вереса, хоч він і вреднючий… Герб у Лелегів теж нічогенький — лелека розкинув крила на тлі сонця, що сходить. «Завжди вільний» — написано на тому гербі…

Дана вже віднайшла герб роду Вовчурів і тихо хихикає…

— Якраз для Ратимира — «Краще згинути вовком, ніж жити псом…»

Вогнедан роздивляється стрибаючого вовка з герба сусідів… Гарне гасло… Горде… І Ратимир гарний хлопець… Треба йому змалювати цього герба… Разом з гаслом… Хай буде тільки йому…

Ось герби Данаділу… Рід Ставських. Журавель злітає в небо, і гасло… «Дух не вмирає»… Гарний герб… І певне — гідний рід… Птахи данадільські… А є ще Птахи з Ведангу… У данадільських Птахів на гербі стрімко спадає з неба сокіл… Гасло — цілком призвоїте… «Тільки честь для себе». А у Птахів з Ведангу — орел на гербі… І гасло — «Вище хмар — воля…»

Знайшов Вогнедан і герб свого ворога з минулого життя… Князя Лемпарта Зелемінського. Він походив з роду Драганів… На гербі — воїн зі щитом та списом… Гасло — «Створений для оборони…» Що ж ти не обороняв тоді Ельберу, собачий сину? Чому продався? За скільки? Що тобі пообіцяв отой бісів воєвода Рімін?

Та не відповідає герб… Мовчить… Нема у Драганів охоронців герба… Вигас рід… Ось тільки якісь далекі родичі збереглися у стародавніх Зелемінських князів… Лемпарти-Болотяні Рисі… З болотяною риссю в гербі та гаслом — «Пребудемо достойні»… А князь Зелеміню нині — чистокровний моанець… Ну — майже чистокровний… Князь Фотін Гранін.

Ой, а які гарні герби у квітанців… Самі дерева та квіти… Ось рід Вигоричів… В гербі — похилений явір… А гасло… Незле… «А нас — не схилити«…Ось герб дивних князів Квітану, котрі нині правлять островом Сіллон… Дивний острів… Острів корсарів… Уламок Незалежної…

Зірка в гербі у квітанських князів… Зоря Сіллон… До речі — ця зірка на багатьох гербах… Ось гасло роду Ллєгів, чия кров тече і в жилах роду Пардів…Хто з них лишився нині? О, князь Непобор Ллєг, сіллонський корсар… «Світи нам вічно… світи наша зірко»

У Вербениних сувоях вичитав Вогнедан, що пращури дивних прибули сюди від Зорі Сіллон…А отже — з неба… Трьом родоначальникам ельберійської знаті люд віддає божеську шану… Дана, Веданг, Ігвор… Дану найбільше шанують жінки як дух любові, Веданга — воїни, нарівні з Богом Громовиці, Ігвор — покровитель цілителів… Стрийна Вербена є його жрицею…

Кров Богів, отже, і в жилах його, Вогнедана… І в жилах ельберійської знаті… А в Чорногорі й більшість простолюду — гостровухі нелюді… Гори захистили їх від винищення… І багато дивних на острові Сіллон. Ті і взагалі — чистокровні… Люди з Побережжя звуть їх астеонським словом — ельфи…

— Дано, — міркує Вогнедан, — ми з тобою теж ельфи…Шляхта… А Вербена говорила, що в Ельбері і люди якісь особливі… Ну, там, селяни…Ремісники…

— Люди з наших селищ всі геть гостровухі, - озивається Дана, захоплено роздивляючись у книзі зображення срібного ельфа з острова Сіллон, — а отже — вони теж дивні..

— Я маю на увазі не чорногорців, — пояснює Вогнедан, — просто собі людей… З Квітану, з Ведангу, з Данаділу… Вербена у мене того сувоя відібрала. Сказала — малий ще… Але я встиг прочитати, що люди в Ельбері — змінені… Це як?

Сестричка не встигла прочитати далі, ніж брат. Зрештою, двійнята доходять до висновку, що ельберійці — найкращі люди в світі. І майже нічим від дивних не відрізняються. А тому їх потрібно визволити з моанської неволі… Говорять же, що у землях, непідвладних князям Чорногори, завойовники завели для селян кріпацтво… Тобто — те саме рабство, тільки раба ще й змушують самого годувати жінку й дітей. При тому, що грабують немилосердно, і знущаються як хочуть…Схочуть — поб’ють… Схочуть — продадуть кудись на Північ — і пропало ціле село…

— Для того бо нас народжено, — захоплено шепоче Дана, — тільки про це не говорять вголос… Аби ми усе це припинили… Ми з тобою… Уяви собі… Ми з тобою — визволителі Ельберу… І як усі радітимуть, коли ми виженемо моанців геть за Зелемінські болота! Хай славиться Ельбер Прекрасний!

— Від Зелеміню до Чорногори, — зітхає Вогнедан… Він уже розуміє, що це буде не просто… Он яка Імперія… Величезна… А Ельбер… Ельбер маленький порівняно з іншою здобиччю Яструбів — Чоррінів. Чи вдасться відбитись… Чи вдасться?

***

Конвалія Пард приїхала з Боговлади якраз на день народження своїх двійнят…

Шість минулих літ дуже змінили Данадільське намісницю… З Воїном Ведангський втекло сімнадцятирічне дівчисько… Веселе, вередливе і нерозважне… Нині це була пані намісниця… Такого ж твердого норову як Іскра Пард…Її важку руку правительки відчув і південний Данаділ і Боговлада. Правити Конвалія намагалася по справедливості. І по змозі дослухалася до батькових вказівок.

З дітьми вона бачилася двічі на рік… На Зимове та на Літнє Сонцестояння. А останні два роки — приїздила лише взимку. І то лише на кілька днів.

Двійнята маму обожнювали… Не так, як неньку Мальву… Мальва Лелег була для них теплим сонечком…А мама Конвалія — Місяцем у небі…Гарним…Недосяжним…Холодним…

Цієї зими Конвалія наче вперше побачила — як виросли її діти… Сім років… По сім років на кожного… Сім років життя без Воїна…

В гарненькій вітальні, яку Іскра Пард опорядив для онуків, Конвалія застала повний розгардіяш… Книги, сувої… Малюнки, креслення…І серед цього безладу — двоє малих чорногорців… У Дани — дві коси з вплетеними дрібушками, вишиванка під плетеним светром… Хлоп’ячі штани…У Вогнедана волосся теж заплетене в косу… Тяжка коса, товстелезна… Подібні носять горяни… Поверх вишиванки — витворний кептарик… Смугасті плетені шкарпетки — дарунок бабуні Рути… Простолюдини…Обидва…

Сама Конвалія давно почала вдягатися за моанською модою. Спершу переконувала себе, що так воно краще — менше уваги звертають люди… Багато з ким їй доводилося спілкуватися… Обсудять, що намісниця вбирається мов дикунка… А то і донесуть… Тоді звикла… Потім вирішила — так і краще… Чого чіплятися за оті гаптовані сукні та вишиваночки? Звісно, в корсеті не дуже зручно, там давить, там тисне… Але що ж… І нині на намісниці сукня моанського крою… Лише колір зостався незмінним… Білий…

— О, мамо! Мамо!

Вереск радості з обох боків… Вогнедан цілує в одну щоку, Дана — в другу…

— Хороша наша мамо!

Двійнята давно вирішили відкрити матері деякі зі своїх таємниць… Про ті таємниці не говорять вголос… Але ж це мама… Мама… Чи є на світі хтось рідніший?

Але мама чомусь сердита… Вигнуті чорні брови, такі ж, як у двійнят зведені суворо… В синіх очах холод…

— Чому ви так вдягнені?

— Бо так тепло! — відповідають двійнята одночасно, — мамо, а ви нам щось привезли?

— Привезла, — говорить Конвалія. Вона як знала, що князь Іскра розпустить дітлашню. Укупі з тими Лелегами. — Новий одяг… Потім подивитесь…

— Напевне — сорочечки з данадільськими взорами, — шепоче Дана, — ті взори гарні…

— Чому ви розмовляєте говіркою? — питає Конвалія незадоволено. Сама вона давно спілкується моанською… І з прохачами, і з челяддю… Зрештою, у Боговладі ціле передмістя моанське… Моанську знають всі, принаймні мають знати… А південною говіркою Персикове передмістя не володіє… І взагалі — моанська мова, то зв’язок між народами Імперії… Інакше, як би вони розуміли одне одного?

— А ми так завжди…, - Вогнедан розгублено, — а як би ми мали говорити?

Намісниця перебирає сувої на столиках… на стільцях… «Ельберійський гербовник»… «Безіменний сувій»… «Походження Трьох Родів»… «Вірші, написані Повелителем Вогнеданом, сином Святослава»… «Як постав Ельбер», «Мистецтво війни», написане Повелителем Святополком» «Шлях воїна… Як перемагати, не боячись смерти… Написано Воїмиром Ведангським»… Боже милостивий… Та за кожний з оцих сувоїв — десять років копалень… І при тому не дивляться — шляхта, не шляхта…

А ось іще ліпше — «Як виник гербовий знак Ельберу Прекрасного, сиріч Триглав… Пояснення волхва Миросвіта з коментарями його учня Богорада….» «Опис корогви Ельберу..» І оце батько тримає у книгозбірні? І оце читають її діти?

Сама Конвалія у дитинстві читала більше про кохання… По закутках книгозбірні не лазила, в запилюжених сувоях не рилась… Ще один сувій просто лізе в очі… «Про душ перевтілення… Пояснення жерця Бога Ігвора, Милодана» «Ріжниця між долею та судьбою… Написала Відьма Світозара з храму Сонця, що в Боговладі "

— Діти, коли ви востаннє були у церкві?

Вогнедан чесно намагається згадати:

— Мабуть восени… Забув…Зате влітку ми на капище щотижня ходили… Нас стрийна брала з собою…

— Ой, як там гарно, мамо! — вигукує Дана, — уяви собі — праворуч водоспад, ліворуч прірва, а посередині…

— Досить, — уриває намісниця, — ви хоч знаєте якісь молитви?

Двійнята знають… І хочуть догодити матусі…

— Я перший, — відтручує Вогнедан сестричку, — Цю читають перед битвою… «Славимо Бога Грому й Блискавиці! Підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай перемоги клич лунає над бойовищем! Будь з нами, Вогонь Небес!

— Я теж знаю! — не відстає Дана, — а цю кажуть до Сонця… «Сонце Трисвітле… Ти утримуєш в безодні світ наш зелений… Творячи життя і красу велику… Даючи тепло і світло дітям твоїм…

— Ласкою твоєю сповнені, - продовжують малі уже вдвох, — славу мовимо Тобі від землі аж до вирію… Хай летить вона птицею ясною, сповіщаючи наших пращурів…Що донині славимо Сонце вічнеє…»

— Досить, — говорить Конвалія трохи не з жахом… Вона починає розуміти… Так Данадільське намісництво… Приманка… Змова… І батько її теж у змові… Мейдист… Її відлучили від дітей, аби виховати з них… кого? Малих язичників? Теж змовників? Це що, дитяча кімната? Це, швидше, ставка воєводи… Мапи… Мапи світу, мапи Імперії… Одна з мап геть покреслена напрямами наступу…. Напрям головного удару — на Моану… Імператорське стольне місто… Боже… Цю мапу могли побачити слуги… І синовим по-дорослому твердим почерком, до болю схожим на почерк Воїна Ведангського, впоперек мапи: «Я — меч, я — помста…»

Конвалія стримує себе… Вона теж з роду дивних, вона розуміє, що кричати на дітей зараз марно… Вона виходить з вітальні, полишаючи двійнят розчарованими і смутними… Так старалися, щоб мама зраділа — і ось…

Князь Іргат — Іскра вже очікував на доньку в своєму кабінеті. Під малюванням княгині Денниці. Коли донька, гордо несучи голову, увінчану короною русявих кіс, увійшла в двері — підхопився і розкрив їй обійми.

— Як справи, моя маленька? — спитав весело чорногорською говіркою.

— Батьку, — холодно відповіла жінка моанською, — розмовляйте по-людськи… Я не хочу, аби вас вважали за селюка.

— Оце тобі голос, — не зрозумів його ясновельможність, — та досить уже того балагану… Я розумію, бідна моя Конваліє, що в Боговладі перед дженджиками тобі доводиться прикидатися… Але тут ти вдома…

— Мене звати Варда, — відрізала Конвалія, — ви вже забули, батьку, що саме під цим ім’ям мене введено у закон… А ваші онуки — вони хоч знають, як їх насправді звуть?

— Моїх онуків звати Вогнедан і Дана — в сірих очах Парда блиснула криця, — я сам мейдист, і дітей введено у закон, але цих дітей, Конваліє, не треба силувати…

— Я бачила, — мовила жінка гірко, — ви їх зовсім…не силуєте… Зате їх навчають Лелеги… О, ці принци забутої династії… Ви хоч раз заходили до покоїв власних онуків?

— Ну, звісно, — здвигнув плечима Іргат, — читають вони багато… Я в їхньому віці майже нічого не читав… Батько намагався навчити мене віршувати — а тоді лише рукою махнув… Тільки, коли я закохався в твою матір — тоді й вірші прийшли, самі по собі якось… А малі — молодці… Такі книги понаходили — я й не знав, що вони у мене є…

— Викиньте їх у комин, — порадила донька, — якщо не хочете втратити й князівство і голову… Всі оті кляті сувої! Вони ж усі заборонені! І тільки не прикидайтеся, ніби ви цього не знали!

— У Високому Замку нема донощиків, — мовив князь різко, — а малим книги на користь… Це ж надія наша, Конваліє… Я коли говорю з Вогнеданом, то й сам починаю сподіватися… На краще…

— Ви, разом з Лелегами, зіпсували дітей, — мовила Конвалія не менш різко, — а найбільше мене вразило, що ви, мейдист, не дбаєте про їхнє релігійне виховання…

— Донечко, — мовив Іргат, — я шаную Святого Старця і боюся Єдиного Бога… Все як належить… Язичником я ніколи не стану… Але за своє життя я зрозумів одну річ — державу нашу врятує лише язичник… Людина, чи дивний, котрий душею своєю відчуває силу цієї землі… Мені цього не дано, а от Вогнедан відчуває… Хоча і є ще зовсім дитям…

— Ну ось що, батьку, — промовила Конвалія. Вона так і продовжувала говорити моанською, а старий князь відповідав їй чорногорською говіркою. Враження від розмови було несамовите… Наче змагалися дві однаково страшні волі… - Я забираю малих до Боговлади… Нехай ростуть при матері… Буду їх навчати сама… Найму гарних вчителів… Вони ще малі, і швидко забудуть оцю всю маячню, якої нахапалися при вашому попусті. І не пробуйте мені завадити… Чули?

— Конваліє, - сказав Іргат різко, — вісім років тому я хотів тебе одружити з князем Зелемінським. Проти твоєї волі… Ти мене не послухала… Тепер я краще знаю, що за людина князь Фотін, і розумію свою помилку… Твій Воїн загинув, але він кохав тебе… Ти зробила вірний вибір, донечко… Він залишив тобі дітей, і благав про них дбати… А що ти хочеш зробити зараз?

— Мої діти мають бути вірними слугами Імперії, - мовила Конвалія крижаним голосом, — досить вже в родині повстанців… Ельберу, яким марив Воїн, давно вже нема. І не буде… А є Моахетанг, південна провінція Великої і Могутньої Моанії… І я хочу, щоб мої діти жили в ній довго і щасливо, а не гинули в двадцять один рік від кулі, або…або на палі… Я так і не знаю, як помер їхній батько… І скільки він перед цим страждав… Колись Вогнедан зрозуміє мене і подякує… Я бажаю йому тільки добра… І йому… і Дані. Я не хочу, аби вона повторила долю Ружени Ведангської.

— Доню, — сказав Іргат втомлено, — я теж був колись таким дурнем, і вірив, що в рабстві можна жити щасливо… Ні, звісно можна бути щасливим рабом і пишатися своїм рабством… Але цей шлях — не для Вогнедана… Я мейдист, доню, але в тілі твого сина живе доросла горда душа… Душа, що настраждалася за… за того життя… Придивися до сина — він не є дитям… Називай це як знаєш, але тобі доведеться виховувати Вогнедана Ельберійського… І він не пробачить тобі зради, бо йому й досі пече тавро раба…

— Дурість! — відтяла Конвалія, — надмірна вразливість і читання дурних книжок… Ми їдемо завтра ж… Я не бажаю слухати, як місто князя — мейдиста виспівує поганських колядок…

— А що ти робиш, коли їх співають боговладці? — спитав з гіркотою Іргат, — затикаєш вуха?

— У Старому Місті співати заборонено, — мовила жінка, — накажіть збирати дітей і підготувати мою карету… І не ображайтесь, батьку… Я все роблю як слід…

Іргат — Іскра ніколи не вмів приймати швидких рішень. Вірніше — вмів, але під час страшного гніву, і всі ті рішення були неправими. А зараз він просто не знав, що робити… Послати за Ясногором? Але Ясногор не добереться до Ігворри до ранку… Послати за Вербеною? Вийде тільки гірше… Він і сам недолюблював жрицю за її різку мову і гострий язичок… Ні, Вербена лише вразить Конвалію….. Ольг… Ольг, ось хто б усе владнав, але Ольг знову наче у воду впав…

А Конвалія зранку сповістила двійнят, що вони їдуть до Боговлади.

Малі зраділи… Застрибали, закричали радісно… Вони побачать Данаділ… І Боговладу, стольне місто Древнього Ельберу… І мама буде поруч… Давно не бачена мама…

Але мама чомусь знову сувора… За її наказом челядь принесла до спочивальні двійнят оберемок одежі… Короткий камзольчик… Штани буфами…Панчохи, туфлі… Тонка сорочечка з мереживом на грудях… І сукенку для Дани… З малесеньким корсетиком і з обручами для спідниці…

Двійнята обдивились речі і рішуче відмовилися їх вдягати. Даремне Конвалія переконувала їх в тому, що так нині ходять не лише в Моанії… Що так вбираються люди на всіх Західних Землях… Що у Боговладі з них сміятимуться, якщо вони приїдуть туди у кептариках та вишиванках…

Зрештою, Вогнедан вирішив все це просто… Витягнув з шафи сорочку — чорногорку, штани, блакитний кунтушик з золотим шитвом… Кунтушик був його особливою гордістю — ненька Мальва пошила його за малюнками з Безіменного Сувою… Так вбирався колись Вогнедан Ельберійський… Ну, може сорочку іншу носив, з данадільськими візерунками… Він, Вогнедан, так сподівався, що мама привезе йому подібну… А мама… мама…

Дана теж вбрала гаптовану сукенку, панчішки, черевички… Конвалія махнула рукою — хай… Треба їхати, доки батько не отямився і не покликав на допомогу когось із божевільної рідні… У Боговладі все прийде до ладу… І одежа, і мова, і розум дітлашні…

Проводжав їх сам князь Іскра. Онуки повісились йому на шию, розцілували, запевнили, що влітку вони повернуться… І, перш ніж їхати до Лелегів, побудуть з ним…

Іргат обійняв онуків і мовив стиха:

— Любі мої, пожалійте вашу маму… Їй зараз нелегко… Не опирайтесь… Підкоріться… ззовні. Гаразд?

— Цвіль, — відповів Вогнедан по-дорослому, — теж є спершу ззовні… А потім виїдає до середини…

З тим і сіли до повозу двійнята… І рушив повіз крізь теплу південну зиму в долини Данаділу…

***

Боговлада двійнятам сподобалася. По-перше їх улюблена ріка Дана, що збігала з гір повз Ігворру, тут широко розлилася між скелястих берегів… Біля Боговлади ріка — тезка Вогнеданової сестрички і взагалі розкинулася вшир, утворюючи широкі плеса.

А от самого міста Вогнедан не пізнавав… Не таким воно йому марилось… У тій Боговладі були високі стіни… І брами… Тут теж були стіни, але не дуже високі, і брам було аж чотири, однак вони не мали перед собою мостів, що зводяться на ланцюгах… Та й стінами було оточено лише так зване Старе місто. Знаходилося воно на велетенському острові посеред Дани — ріки і зв’язане було з передмістями чотирма мостами. І передмість теж було чотири: Вишневе, Персикове, Сливове та Яблуневе…

Дуже скоро двійнята втямили, що Старе місто і є та сама древня Боговлада, яку колись обороняв Повелитель Вогнедан… Щоправда в старих сувоях нічого не писалося про замок, в якому вони мали жити… Похмура фортеця з чорного каменю стирчала посеред старого міста наче виразка… А поруч з нею — такий же приземкуватий і неоковирний мейдистський храм з трьома банями, пофарбований у жовте…

— Повна відсутність краси і гармонії, - кинув Вогнедан якось сестричці слова, вичитані їм в Безіменному сувої. Для древніх дивних це було найстрашнішою лайкою.

Та й в житті їхньому якось поменшало краси і гармонії… Мама Конвалія виявилася… якоюсь не такою мамою… Не про це вони мріяли, коли ненька Мальва оповідала їм про красуню й розумницю Конвалію, зайняту справами Данадільського намісництва…

Нині між дітьми і Конвалією йшла затяжна війна… Жінка сподівалася, що дітлашня, впоєна новими враженнями, забуде про оті дурні книжки і про життя у Чорногорі… Але двійнята стояли на своєму, наче воїни на позиціях… Відібрали книги? Гаразд… Для чого книги тим, що все прочитане тримають у пам’яті… Змушують читати всіляку гидоту на зразок сумнозвісного Зводу — Літопису — читають, запам’ятовують, ще більше озлобляються… Змушують вдягати моанський одяг? Двійнята тиждень сиділи в спочивальні в самих сорочечках, доки здалася таки Конвалія… Не вони… І повернула їм гаптовані сорочечки, кунтушик, сукенку… Хотіла Конвалія обстригти Вогнедана — сама не рада була, що почала цю веремію. Син навідріз відмовився стригтися… Вже й просила його мати, і грозила — Вогнедан і не думав здаватись. Зрештою бідолашна жінка вперше в житті звела руку на своє вперте дитя… І аж вжахнулася, побачивши отой страшний погляд дорослого, до якого вже трохи звикли і Лелеги і сам князь Чорногорський… На неї з невимовною зневагою дивився не хлопчик — чоловік…

Наступного дня Конвалія таки наказала запросити перукаря… Коса налетіла на камінь… Справа вже була навіть не у дикунській зачісці — жінка прагнула зламати в синові оце… недитяче.

Вогнедан теж підготувався до наступного дня. Похмура, але рішуча Дана цілком його підтримувала… Саме вона потягла на кухні довгого ножа, доки брат сидів, покараний, у спочивальні. Вогнедан перевірив гостроту своєї зброї і лишився задоволеним… Тоді поцілував Дану в щічку на знак подяки… Єдина рідна істота… Він не розумів цього, він це відчував…

І ось зранку за ним прийшов челядинець і повів до кімнатки, де очікував перукар. Челядь, до речі, в цьому питанні одразу стала на бік княжича й князівни. Слуги вважали, хоч і не говорили про це вголос, що пані намісниця занадто вже… Що омоанилась, а що злющою стала, наче чорра… Тому слуга попередив хлопця, куди його ведуть і для чого… А той прихопив з собою ножа…

Конвалія такого не очікувала. Вона хотіла, аби челядинець притримав сина, доки його стригтимуть… Це, мовляв, дитячі дурощі… Звикне… Жінка сама собі не признавалася, що почала боятися власних дітей.

Оскільки челядинець не дуже — то старався тримати хлопця, той випручався з його рук і вихопив свою зброю, приставивши ножа собі до горла… Натиснув… Сильно…Аж кров побігла по шиї на сорочечку.

— Вам потрібна моя коса, мамо? — спитав Вогнедан, все ще тримаючи обіруч ніж, — беріть… Тільки разом з головою…

У Конвалії вистачило розуму втямити — син не жартує… Переляканий перукар зібрав свої ножиці і подався геть. Тоді хлопчина витер з леза кров об власну сорочку і знову посміхнувся так, що у жінки в очах потемніло. А тоді пішов назад, до спочивальні, де на нього нетерпляче очікувала Дана.

В усьому іншому двійнята були потульні — але й тільки… Вела їх мати до церкви — йшли. Найняла вчителів — ходили на уроки… Навіть користь в цьому знаходили… Математику вивчали, землезнавство… Старенький вчений, котрий закінчував колись Ільзнонський університет в Белаті, оповідав їм про життя рослин, тварин, птахів… Гарно було… Цікаво… Навчатися далі белатської й шоррогської мов вони й самі попросилися… І від моанської не відмовилися — вдосконалювалися.

Але розмовляли з матір’ю тільки «говіркою». І між собою теж… Вогнедан, зі своєю данадільською вимовою, швидко завоював приязнь челяді, ще до того, як його хотіли обстригти… В переходах замку задзвенів сміх… І пісень потроху почали наспівувати дівчата-покоївки на прохання молодого панича… А він увечері приносив до замкової кухні флейту… Або сам співав пісень — і чорногорських, і данадільських….

Конвалія знову захотіла переломити сина. Одного разу вона сказала йому, що для покращення вимови, він мусить розмовляти з нею тільки моанською… Інакше вона не буде до нього озиватися. І челяді заборонила звертатися до княжича й князівни данадільською говіркою. Слуги замовкли — знали бо, сувора господиня… Вижене, не моргнувши оком… А платня на цій службі була непоганою.

Двійнята тоді теж замовкли. Зовсім. Навіть між собою не розмовляли… Їм це уже й потрібно не було — вони одне одного чули.. Подумки… Так і спілкувалися…

А вийшло це випадково… Одного разу, навесні, вибрався на стіну Вогнедан… І завмер, побачивши, як білим цвітом квітне Вишневе Передмістя… І виглядають з того цвітіння червоні та зелені дахи будинків… А небо таке блакитне… А сонце…

Дуже захотілося хлопцю, аби це побачила й сестричка… Але спускатися зі стіни не хочеться… Враження таке, ніби ворухнеться він — і зникне оця чарівливість… Така крихка… Така оманлива…

«От аби прийшла сюди Дана» — не подумав, виштовхнув з себе. І раптом почув у голові відповідь… «Я вже біжу!»

Дійсно — подивився вниз, несеться по двору сестричка… Тільки коси відлітають… Бігом по сходинкам нагору…

— А я вже тут! А в голові у Вогнедана відлунює: «А я вже тут!»

— Не говори, — шепоче хлопець, — думай до мене…

— Як? — сприймає розум…Не слова навіть — здивування, що стає словами.

— А ти вже…Я тебе чую… — відповідає він подумки, і Дана всміхається від вуха до вуха…Їй радісно і потішно — ніхто їх не чує, окрім них самих…

У цій неоголошеній війні між матір’ю та дітьми більше страждала Конвалія… Все таки двійнята були разом… Завжди разом… А вміння спілкуватися подумки і зовсім відкрило їм безмежні можливості. Покарають їх, розведуть по ріжним кімнатам — байдуже… Вони собі перемовляються… Розсадять біля ріжних вчителів — а вони одне одному підказують. Ніколи не бувають на самоті…

А Данадільській намісниці тоскно й самотньо… Згадує вона, як замолоду виспівувала разом з покоївкою Калиною… Як бігала з дівчатами — челядинками за місто, по джерельну воду на якесь поганське свято… З Калиною тією вони товаришували навіть. Дівочі секрети повіряли одна одній… А нині… Мовчки служить їй боговладська красуня Рада… На всі питання лише — слухаю, пані… Так, пані… Ні, пані… Моанською, як і велить Конвалія… Певне, теж її засуджує… Не знає це дівчисько, що це таке — втратити коханого, і навіть не мати змоги прийти на його могилу. Навіть зізнатися комусь в своїй любові…

Діти…Ох, ці діти… Знову війна іде — кличе Конвалія сина: «Зельме!» — він наче не чує… Лише на ім’я Вогнедан повертає голову… Кличе донечку: «Нерло!» — не відгукується Дана, за братом тягнеться…Вимовляє — мовчать, просить — мовчать… Спробувала натиснути на Дану, думала — дівча не таке вперте, як брат… Яке там… Хотіла вже ляснути в гніві дівча по потилиці — де не вродився Вогнедан, собою затулив… Потрапив той ляпас синові в лице… І знову усміхнувся хлопець так, що Конвалії моторошно стало… Так не дитина ображається на матір, так дорослий смертник усміхається катам в обличчя.

Не вірить Конвалія в душ перевтілення… Однак, читає крадькома взятий з батьковою книгозбірні сувій, написаний в давні часи жерцем Милоданом… Доводить Милодан — є в світі всьому коловрат, в тому числі і душі людській… Може людська душа піднятися до стану дивного, а тоді — й до божеського. Зрідка може згадати людина свої минулі втілення, дивним це вдається частіше… Приклади наводить Милодан, згадує одного воїна з роду Ведангів, котрий стверджував, що пам’ятає загибель Еллону — батьківщини дивних біля зорі Сіллон… Оповідав той Веданг, що був він у ті часи воїном на летючій колісниці… І загинув, урізавшись в останнім розпачливім кидку в таку ж колісницю ворога… Пише Милодан, що можна збудити розум за допомогою ріжних зіль, і згадати себе, колишнього, але небезпечним є цей шлях, хоч і швидким… А довгий шлях — то самовдосконалення, медитація і спокій душевний.

Зітхає Конвалія… Її син і зілля не пив ніякого, і спокою душевного немає в ньому… Однак, дійсно рветься з нього на волю щось, чому немає назви… Порадилася намісниця зі священиком церкви святої Нерли, що в Старому Місті, і сама не рада тому була… Довго огинався панотець Гальм, боячись розсердити намісницю, а тоді мовив впрост, що її син одержимий демоном… І потрібно провести над ним обряд очищення.

Погодилась на це Конвалія, поставивши одну вимогу — дотримання таємниці. Навіть согрішила, загрозивши священику помстою князя Іргата, якщо історія ця випливе назовні…

Боялася жінка, що Вогнедан викине щось таке, як ото з тими пострижинами… Або іти відмовиться, або знову загрозить самогубством… Та син не опирався…Знизав плечима…Мовчки… Він тільки так тепер з нею розмовляв — жестами. А на докори і сльози якось написав на обкладинці зшитку, в якому приклади з математики вирішував: «Моя мова — моя зброя».

Панотець Гальм був людиною доброю і щиро жалів хлопчину. І в самої Конвалії стислося серце, коли побачила вона своє дитя в ряднині, босим на кам’яній підлозі… Дуже старався панотець Гальм, і велику книгу Святих Повчань поклав хлопчині на голову, і знаки оберігаючі творив, і голосом великим кричав до демона: «Вийди!» — Вогнедан лише очима кліпав… Здивовано і зацікавлено… Аби розказати Дані про все оце дикунство…

— Ваша ясновельможність, — мовив врешті панотець, — я людина літня, і провів за літа своєї служби десятки очищень… Зазвичай людина одержима має впасти, не своїм голосом зойкнути, і в страшних конвульсіях, з піною біля рота, виригнути демона… Або ваш син не є одержимим, або його демон є занадто сильним.

— Нема в мені ніякого демона, — раптом озвався Вогнедан, — а люди ті, про яких ви казали, були просто хворими… На падучу… Будь-який чорногорський цілитель розпізнав би прикмети хвороби… Моя стрийна — так точно б розпізнала…

Відомості про ріжні болячки людського тіла хлопець вичитав у книжках, що належали тій же стрийні… Може не все він там втямив, але ж нічого не забувала його могутня пам’ять…

Панотець не відповів хлопцю, але побачила Конвалія, що він явно схиляється до другого припущення. З тим і закінчився обряд. І все пішло тим же тропом — вперта мовчанка і тихе свавілля, з тих, що його не перебореш ні биттям, ні ласкою.

І ось настало літо… Сподівалися двійнята, що їх відвезуть до Чорногори… Тепер вони цього прагнули… Невже вони ще минулого року хотіли побачити маму… Любити маму… Захищати…

Та зовсім інше задумала Конвалія… Мала вона якраз їхати до Моани. На тезоіменитство Імператора… Щороку, з того часу, як стала вона намісницею Данаділу, їздила вона туди разом з батьком… З вітаннями і гойними дарами. І нині мусила їхати… Тож і двійнят вирішила взяти з собою… Нехай подивляться на стольне місто… Побачать Його Могутність Корога Першого… Оцінять всю велич Імперії…

Приїхав з Чорногори князь Іргат… Разом з Ясногором Пардом, котрий покинув свій гірський схрон на розпачливе прохання князя. Сподівався князь Іскра, що мудрість та розважливість Ясногора переконають доньку дати дітям спокій…

Двійнята кинулися до діда з радісним зойком. Аж за серце схопився старий князь, побачивши онуків… Проводжав він до Боговлади гарненьких щокатих малюків, котрі їхали з мамою радісно виспівуючи… А зустріли його вихудлі озлоблені вовченята… Які наче і говорити розучилися вголос.

— Мама з нами по-нашому говорити не хоче, — жалілася Дана дідові на вухо, — одежу нашу хотіла відібрати, а взамін дати моанську… Вогнедана обстригти хотіла… Він сказав, що заріжеться, якщо доторкнуться до його волосся… З челяддю забороняє сидіти на кухні…І говорити по-нашому… В місто не випускає… Ні разу не поцілувала… Била… Аж тричі… Зве Зельмом та Нерлою, наче ми не чорногорці…Вогнедана до церкви водила, демона з нього виганяти… Дідусю, а може це зовсім…не наша мама?

Аж на виду збілів князь Іскра, але промовчав. Тільки пообіцяв малим поговорити з Конвалією… Вогнедан, котрий мовчав весь цей час, лише знизав плечима:

— Про що говорити… Вона — чорра…

Нема на Півдні гіршої лайки, аніж назвати когось «яструбком»… «Чоррою»… Зі сплюндрованого Квітану як дим повзли чутки про те, як зачищали непокірні хутори вояки в зелених одностроях… Навіть моанців, і їхніх військових в сірому вбранні, здається, менше ненавиділи… Ті — чужинці, зайди, поневолювачі, їм і належить паскудами бути, а тут же — своя кров… Пересмикнуло знову князем Іскрою, але промовчав старий володар. Вирішив опісля отого тезоіменитства забрати малих у доньки силою… Навіть, якщо дійде до скандалу і повного розриву.

З дідом і рекомим батьком Ясногором вибралися малі нарешті до пані Птахи. В її будиночку, в Яблуневому передмісті, і жила остання з Ведангів, панна Півонія.

Пані Дивину двійнята знали. Вона бувала у замку… І знала, що там коїться. Дорослі зоставили малих з Півонією, в садочку, а самі закрилися у вітальні… Тільки й чути було через вікно як князь Іскра весь час підвищує голос, а інші його осмикують…

А двійнята роздивляються Півонію… Вона вже велика — їй п’ятнадцять літ… І гарнесенька…Личко кругле, вустонька — наче ягідки, а очі… Лише тепер зрозумів Вогнедан, чому бездонними звуться очі Драконів… Наче не мають вони зіниць, а коли хвилюється Півонія, то в чорних очах її танцює багряний вогонь.

— Ми — Парди, Вогнедан та Дана, — рекомендується малий чорногорець, — а ви, напевне, панна Півонія Ведангська?

— Півонія Тополина, пане княжичу, — виправляє дівчина, — вихованка пані Птахи.

— Кров Драконів не можна приховати, — ґречно відповідає княжич, — ми родичі, ласкава панно… Як вам живеться у пані Птахи?

— Добре, — мовить дівчина, — вона мене любить… І Сокіл теж…

— Сокіл?

- Її молодший син…

— А де він зараз?

— Працює в Торговому Домі Росавів… Птахи не є багатими… Хоч це і шляхетський рід, але нині краще заробляти собі на життя торгівлею, аніж служити у війську.

— Авжеж, — погоджується Вогнедан, — але ж що тоді робить старший син вашої неньки?

Багряний вогонь спалахнув в очах Півонії.

— Він — чорра, — коротко відповідає вона, — служить в Моанському Особливому полку Чоррін Ідрен…

Двійнята порозуміло дивляться одне на одного… Бідолашна пані Дивина… Недарма ж вона ще й не стара, а вже сива…Повністю…

— Примусовий набір? — питає хлопець — Чорногора від цього вільна, хвала Богам, але не Данаділ…

— Примусовий, — шепоче Півонія, — Сокіл говорив, що Кречет, ну, брат його, був хорошим… Його забрали туди семилітнім… Через дванадцять років повернувся…звір. Він трохи не вбив Сокола… За те, що той сказав, що брат служить убивцям їхнього батька Гострозора. Пані Птаха тоді виїхала з меншим сином до Чорногори… Там вона і познайомилася з Павою, моєю матір’ю…

— А що сталося з Гострозором Птахою? — питає Дана стиха.

— Північний Данаділ, — коротко відмовляє дівчина, — повстання Ланового…

Двійнята більше не питають… Подібні речі не говорять вголос… Недарма забрали до військової школи Кречета Птаху… Зламали… Понівечили… З недитячим зітханням приникають вони до Півонії, а та пестить їхні голівки і зітхає:

— Ви такі серйозні, маленькі Парди… Наче і не діти зовсім… Ненька Дивина говорить, що пані Конвалія… стала іншою… Не такою, як раніше….

— А якою вона була раніше? — питає Дана з надією.

— Веселою, — пригадує Півонія, — лагідною, трошки вередливою… Ми з нею часто тоді бачились — адже мої брат з сестрою, коли приїздили до Ігворри, то зупинялися у нас… А літували у Лелегів…

— А чому ви не жили в Гнізді Драконів? — питає Вогнедан

— Бо батька нашого Воїслава, — зітхає Півонія, — убили з наказу воєводи міста Дубна… Мені тоді три рочки було… А брата Воїна родич воєводи викликав до Дубна, наче свідком до суду… А по дорозі його схопили чорри… І живим поховали в Чортовім яру…

Двійнята здригаються…

— Як він вижив? — шепоче Вогнедан, — бо я чув, що загинув він пізніше…

— Його врятували пан Ольг Лелег з сином Білозіром, — так само тихо відповідає дівчина, — мій брат Воїн був посвяченим в деякі таємниці волхвів — воїнів… І він зумів вижити…під землею. Дочекався рятунку… Опісля того ми всі були змушені виїхати до Чорногори… І брат з сестрою, і моя мати Пава, і мій однокровний брат Змагор Тополина…

— А мама часто бувала у вас? — продовжує розпити Дана

— Дуже часто, — всміхається Півонія, — як і брат Воїн часто бував у Високому Замку… Вони кохали одне одного…

Задумливо дивиться в личка двійнят донька Драконів.

— Ви на неї схожі, - зітхає, - не на нього… Можливо, аби ви вдалися в кров Драконів, вона б і ставилася до вас по іншому…

— А чому…, - аж заникується Вогнедан, — чому ми маємо бути схожими на…на Ведангів?

— Бо вісім літ минуло, — відповідає не подумавши Півонія, — з того дня, коли пані Конвалія втекла з моїм братом з Високого Замку…

Вираз непередаваного здивування навпіл з захватом на личках двійнят змушує її замовкнути… Але маленькі Парди вже вчепилися в неї з обох боків. Потягли до лави… Всадовили…

— Вуйно наша солоденька… Люба вуйно Півоніє! Розкажіть! Розкажіть!

— Ой, що я наробила, — побивається дівчина, — мені ж не велено нікому… А тим більше вам… Але я так хотіла мати…родичів. Пані Дивина дуже мене любить… Але ж родичі по крові…

— Ми родичі, - шепочуть двійнята їй в обидва гостренькі вушка, — ми нікому… Могила заговорить — ми мовчатимемо… Розкажіть…

— Що ж, — зітхає Півонія, — розбито келиха — не зібрати води… Тільки знайте, що ваше життя залежить від того, чи збережете ви в таємниці те, що я вам оповім… Ваш батько, небожі мої любі, Воїн Ведангський… Перше й останнє кохання вашої матері… Я пам’ятаю, як гнівався князь Іскра на мого брата… Він не хотів віддавати за нього панну Конвалію, бо ще дитям бувши, передбачив Воїн свою смерть у двадцять один рік від народження…

Дружно зітхають двійнята і знову обіймають Півонію.

- І ось знайшов князь Іскра іншого нареченого для панни Конвалії, - оповідає Півонія, наче казку розказує, - і замкнув доньку у Високому Замку… Тоді приїхали з Лелечого Гнізда пан Білозір Лелег з панною Мальвою. Ведангів не пускали до Замку, але ці двоє пройшли безборонно… А вийшов пан Білозір під руку з панною Конвалією, вбрану в сукню панни Мальви, в її шапочку та в її вельон… І привів її до дому, де жила тоді пані Птаха…. А у дворі уже чекала карета… Мій брат Змагор правив кіньми…. Сіли вони втрьох до карети…

— Втрьох?

— Сестра Ружена поїхала з ними… І вирушили до Гнізда Драконів… І там жили Воїн з Конвалією подружжям, аж доки… Доки не вирушив брат у мандри, з яких не повернувся…

— А як же татко Ясногор? — питає розгублено Дана, — він нам хто?

— Ясногор Пард — брат у перших вашого діда, — пояснює Півонія, — і є вам родичем з материного боку… І є він чоловіком вашої матері, а отже вашим вітчимом… І отут, любі мої небожі, і чаїться небезпека… Якщо хтось чужий дізнається, що ви не є дітьми Ясногора Парда, вас можуть оголосити незаконнонародженими і позбавити прав на Чорногорське князівство…

— Ми навіть не могила — ми камінь над нею, — присягають двійнята берегти таємницю. Бідолашна Півонія розчервонілась мов квітка, і все пестить волосся дітлахів, чорне, як крило крука, так схоже на її власне…

— Я знаю, навіть, бідолашні мої ластів’ята, — шепоче вона, — як загинув мій брат… Але…

— Про це не говорять вголос, — мовить Вогнедан, — але ми вже вичислили, що загинув Воїн Ведангський у Квітані, тоді, коли там…

— Ой, тихше, тихше, мої сонечка, — мовить Півонія так, наче голосить над вмерлим, — ой, та й приїхав одного разу до пані Дивини синок її старший… Той, що Кречетом Птахою нині гребує зватися, а зве себе Кріном Птасіним… Ми тоді уже жили тут, у Боговладі, і ледве встигли заховати від нього брата меншого… А я змушена була сидіти за одним столом з оцим поганцем… Ой, роде мій негаданий, неочікуваний що ж оповідав цей недолюдок… Як його чорри добрих людей у Квітані катували та вішали… Як дітей страчували… Як цілі хутори пускали з димом… Пані Дивина сидить біла, як її волосся, та все благає його замовкнути… А той усе своє… Шрам на грудях показував, це в нього, мовляв, вивідач ворожий впритул стріляв… А тоді орденом хвалився… Орлині Крила першого ступеня… Каже — «Знешкодив я бандита одного… Трохи не підручного самого Князя «тіней» Чистокровну нелюдь… Чорного Воїна…» Він як те мовив — я вже відчула… Що за смерть мого брата він отримав оті свої крила, бодай йому все наступне життя по землі плазувати… А убивця той далі говорить, а сам все на мене дивиться: «І до чого ж затятим був отой ельфійський пес… Підірвав себе разом з криївкою, де ми його обскочили, аби тільки до брану не йти…» Криївка та, мовляв, була повна зброї ріжної, і порох там був… Багато пороху… А тоді, ой діточки мої любі, поганець дивиться на мене і говорить, моанською, звісно: «А знаєте, мама, дуже вже ваша вихованка на того пса схожа… Очі одні й ті самі… Я його добре роздивився, коли він, заручника біля себе маючи, хотів зі мною домовитись…» І тут пані Дивина схопилася за серце і сповзла на підлогу… Лише це мене врятувало, та короткий строк його відпустки…

Мовчки сидять двійнята і гладять мокрі щоки Півонії… Перемовляються подумки… Хоче Вогнедан втекти з дому і жити у віднайденої вуйни… Відповідає Дана, що панна Півонія сама живе в чужій родині… До того ж — треба берегти таємницю… І звати татком Ясногора Парда…

Та наче швидше біжить у Вогнедана кров по жилам… Батько… Його батько — славетний Чорний Воїн, оповідки про якого дійшли й до Чорногори… Чули вони їх від пані Мальви… Ненька Мальва… Вона все знала… І оповідала їм про відважного повстанця, не зв’язуючи, звісна річ, ці розповіді з ім’ям Воїна Ведангського… Вороги боялися Чорного Воїна трохи не більше, ніж таємничого Князя «тіней», найбільш небезпечного ворога Імперії…

Але ось уже закінчилася нарада у пані Дивини, і похапцем втирає Півонія мокрі щоки…

— Діти, йдіть сюди, — кличе князь Чорногорський, — ми їдемо до замку… А ви, пані Дивина, привезіть панну Півонію увечері… Може щось з цього і вийде.

***

Сумною є вечеря у Боговладському замку. Троє сидять за столом — пан князь, його донька та її рекомий чоловік… Дітей вже нагодовано і вкладено спати… Мовчать троє дивних, наче чогось очікують. Врешті, озивається князь Чорногорський:

— Нам потрібно їхати до Моани, кланятися отому змію, що зве себе Яструбом, але дітей, доню, відправ до Чорногори…

— Ви брат у перших того змія, батьку, — холодно говорить донька, — звідки у вас така нехіть до імператорського дому?

— Звідти, — озивається Ясногор, — що і у всіх добрих людей… Не силуй себе, Конваліє… Не муч і дітей — їм страшно і боляче… Вони маму поряд з собою хочуть бачити, а не моанську принцесу…

— Діти ведуть себе безглуздо і несамовито, — мовить намісниця, — це тому, що вони нічого не бачили, окрім цієї забутої Богом провінції. Можливо, їм сподобається столиця… Палац… Двір… Свято…

А перед очима у Конвалії мапа покреслена стрілами… Напрям головного удару — на Моану… Тут таки обчислені з недитячою вправністю кількість військ, гармат, пороху, харчів для війська… А вона найняла для сина вчителя математики…Опісля… Хто й коли навчив його цих розрахунків?… Чи може… йому непотрібно було вчитись?… І розгонистий напис впоперек — «я — меч, я — помста…»

Мапу ту Конвалія спалила в комині Високого Замку, та не може випалити сину розум… А тепер він взагалі мовчить, і хтозна, що ховається за тим опуклим чолом… А потім він виросте, і буде креслити вже на справжній мапі, і підніме бунт, приречений на погибель, і добре, якщо просто загине, а якщо… Розповіла ж їй якось Ружена, коли вони роздивлялись родинні малювання в Гнізді Драконів, як насправді загинув її дід, князь Воїбор Ведангський… Як його стратили… І її ніжне дитя, її Вогнедан теж вмиратиме в муках… А що станеться тоді з Даною? Збожеволіє як Ружена? Або… О, Конвалія чула, що робили в Квітані чорри… І з жінками, і з дівчатами… Ні, ніколи… Нехай зараз діти її ненавидять, нехай вона цілує їх тільки сплячих, обливаючи сльозами подушки, але вона мусить цьому запобігти…

— Зупинись, Конваліє, - знову говорить Ясногор, — ти хочеш змінити не долю — судьбу… Все одно станеться те, що мусить статись… Тобі не переконати Вогнедана, як і не заховати від нього бажання волі разом з коромольними книгами. Згадай Воїна, бідна моя подруго… Що він сказав би, побачивши тебе нині.

— Сказав би, — глибокий дівочий голос від дверей, — що ви забули про своє велике кохання, Конвалія Пард!

Різко обертається Конвалія, і бачить біля дверей дівчину в чорній сукні, гаптованій золотом… Ніжне, округле личко майже людське, та очі на ньому — чорні і видовжені…. А в глибині тих очей танцює багряний вогонь…

— Задля мого брата, — говорить дівчина, і тремтить Конвалія, бо здається їй, ніби вона чує голос Ружени Ведангської, - дайте його дітям можливість вирости в любові і мирі…

— Задля всіх загиблих за рід свій, — мовить пані Дивина Птаха, котра стоїть за спиною вихованки, — не ламайте дітям життя і душі… Мати чорри благає вас — зупиніться… Ви знаєте, хто такий Крін Птасін, кавалер Орлиних Крил Першого Ступеня?… Ви хочете, щоб і ваш син став схожим на це…чудовисько?

— Чого ви од мене хочете! — кричить намісниця, вже близька до істерики, — дайте мені спокій! Я хочу дітям тільки добра! Ідіть, пані Дивино… Що мені до ваших страждань? Я теж нещасна! Іди, Півоніє… Я не хочу тебе бачити! Не хочу бачити очі коханого на твоєму обличчі! Іди!

Ледве заспокоїли нещасну жінку князь Іскра та Ясногор… Зрештою дійшли до згоди… Дітей до Моани вони таки візьмуть, дійсно — коли ще їм випаде подивитися столицю Імперії… А, опісля повернення, князь Чорногорський забере онуків на решту літа і осінь до себе… За умови, що житимуть вони у Високому Замку… І ні ногою до Лелечого Гнізда.

— Ну, це вже щось, — мовив князь Чорногорський до родича, коли сплакану Конвалію відвели до її покоїв, — я ж говорив, що треба показати їй Півонію… Розбудити біль у серці… Вона, моя донечка, нині як крижана принцеса з північної казки… Колись мати Шаніла мені таку книгу привезла… З Моани… У принцеси тієї не було серця, і тільки страждання зробило її людиною…

Князь Іргат привіз з Чорногори гойні дари для Його Могутньости, підготувала дари і Конвалія — славетні данадільські гобелени, відомі всьому світові… Податки з князівства та намісництва було вже стягнуто, тож сподівався Іскра Пард легко відбути оце гостювання… Хоча знав, що не можна покладатися на узи крові — родичів своїх Імператор Корог нищив нещадніше за інших.

Рушив з Боговлади невеличкий обоз, в окремій кареті їхали задумливі двійнята, чи-то оплакуючи незнаного батька свого, чи-то ним пишаючись… Князь Іргат їхав верхи, час від часу пересаджуючись до доньчиного повозу. Позаду йшов обоз з челяддю та дарами.

Ясногор не поїхав з ними. Він і так зле себе почував, покинувши гори. Отож і повернувся він додому, попрощавшись з дружиною та названими дітьми.

Вогнедан з Даною ніжно розцілували «татка»… Вони зрозуміли його жертовність і холоднувату, але сильну приязнь. Ясногор трохи здивувався — зазвичай діти його побоювалися.

— Пам’ятай, синку, — мовив він при прощанні, - мама любить і тебе, і Дану… Це її біль змушує її до нерозважних вчинків…

І дійсно, в дорозі пом’якшала намісниця… А може — і справді вплинула на неї поява Півонії, а чи батькова присутність… Брала дітей до себе в карету, оповідала про землі, якими вони їхали… Тільки на Дубненському шляху звеліла опустити завіси.

Та двійнята все одно підглядали крадькома… Вони ще вчора розпитали на ночівлі діда Іскру де буде поворот до Гнізда Драконів… Самого замку, ясна річ, звідти не видно, але все ж таки…

А Конвалія у віконце не дивилася. І не бачила те, що мимохідь майнуло перед очима у двійнят — вродлива ще жона у селянському вбранні і білому вдовиному платі тримає за руку хлопчину з темно-смаглявим потворним личком… Стоять ці двоє якраз на тому повороті, за яким має бути Гніздо Драконів… Стоять і дивляться на князівський обоз…

Коли вже проїхали вони і поворот, і саме Дубно, озвався Вогнедан до сестрички подумки. Спитав, чи не примарилось і їй те саме — чорні знайомі очі на обличчі хлопця… Очі вуйни Півонії… Очі Драконів…

Дана не була певна… А втім — вона сиділа не біля вікна… І могла не помітити…

Довго малі Парди обговорювали цю дивну зустріч… Але потім знову захопила їх дорога… Це ж вони їхали землями Ельберу… До цього був Північний Данаділ, тепер — древній Веданг, а ось і Зелемінське князівство… До його стольного міста — Зелібору, Конвалія заїжджати не стала… Адже це князю Фотіну піднесла вона колись гарбуза, навіки посваривши Зелемінь та Чорногору. Втім, пан Фотін зараз і сам, напевне, поспішає до Моани… На свято…

Ось і Збраслав — колишній ключ Ельберу… Ось потягнулися вздовж шляху болота Страгії… Те, що колись звалося Ельбером Прекрасним, зосталося позаду…

— Я відновлю кордон, — шепоче Вогнедан, — і ключем від нього буде Збраслав, а замком — стародавня Предслава… Потерпи ще трошки, мій Коханий Краю… Я, Вогнедан, син Воїна, онук Воїслава, присягаю визволити тебе…

І теплий вітер з Півдня неначе відповідає — я вірю…