Вогонь для Вогнедана

Розділ сьомий Зловісний голос вітру

— Підкралась осінь якось непомітно

Хоч жодних змін

Не видно навкруги,

Але який зловісний

Вітру голос….

Вогнедан лежить у траві горілиць і дивиться в небо. Йому трохи сумно… Осінь… Сумна чарівливість осені…

Осінь на Півдні тепла… Лише починає гудіти вітер, нагадуючи, що час прийшов… Настав час збирати виноград… Збирати в долинах фрукти… Засипати в комори данадільське зерно…Осінь…

— Холодний вітер

Віє вздовж ріки

І осінь разом з хвилями на берег

Здається, насувається

Також…

Юнак зітхає. Все це потрібно записати, але у нього немає бажання йти кудись з цього невеличкого плаю. До того ж це частина його хитрого плану — потиху зникнути з Лелечого Гнізда.

Вся його боївка нині збирає останній виноград маєтностей Росавів. Разом з пані Мальвою та наймитами. Вдома пані Мальва залишила Горицвіта, котрий прихитрився зламати руку, випробовуючи черговий літальний пристрій. Там же близнята Лелеги, Вишенька, котра дуже образилась, коли він не взяв її з собою, і Мечислав з Даною.

Завдання позосталим було дане просте — хлопцям почавити на домашнє вино виноград у великому чані, дівчатам — приготувати поїсти, бо панна Вербена не побажала покидати свої скляночки і колбочки. І ось виноград віддав свій сік, близнята Лелеги побігли до своїх сільських приятелів, а Горицвіт сів за креслення отих своїх крил, що ніяк не хотіли тримати його в повітрі, послуговуючись лівицею та проворними рученятами Вишеньки. Отже, Меч з Даною мусять зостатися вдвох. Принаймні на якусь годину.

Вогнедан давно помітив, що його Дракон всмерть закоханий у його сестру… Вже два роки… Так, уже два… Взимку їм з сестрою виповниться сімнадцять…

Чорногорець потягується всім тілом… Сімнадцять…Цієї осені він мав би закінчити школу і приступити до несення служби в Моанському Особливому… А замість цього — три роки волі… Три роки він купався в любові, щасті і дружній приязні… За ці три роки він став чоловіком… Мистецтву любові юного княжича навчила певна боговладська пані з вищої знаті… Заміжня пані. Вогнедан не бажав неприємностей своїй любці, і тому тримав свої походеньки в таємниці. А в Ігворрі теплими літніми вечорами на нього очікувала одна вояцька вдова, чоловік якої загинув у прикордонній сутичці.

Юнак подобався жінкам і не робив з цього таємниці. Принаймні, Меч знав про його походеньки… Меч… Мечислав… Веданг. Боги послали йому, Вогнедану, друга, прекраснішого за промінь зорі Сіллон. Страшна пика… Ха! Він, Вогнедан, коли дивився на приятеля бачив лише його невпокорений дух і дійсно страшну вірність. Іноді аж моторошно ставало від такої відданості. Виникало справедливе питання — а чим я заслужив на таке до себе ставлення.

Вони з Мечем навесні їздили до Гнізда Драконів. Це вже була друга їхня мандрівка, перший раз вони побували там два роки тому, восени. Ох і зустріли їх обох піддані Ведангів… Гульня була як на карнавалі у Ігворрі. Пані Купава… Незламна жінка. Тільки така і могла вигострити людину-меч… Наставник Далебор… Вогнедан і досі з задоволенням згадує його уроки і учбовий бій. А вже чого варта Мечиславова вежа зі скарбами роду. Книги і малювання. І сухі трояндові пелюстки перед портретом вуйни Ружени.

В другий їхній приїзд Гніздо Драконів змінилося на краще. Мечислав присилав з Боговлади гроші для управительки Тополини, тож дім трохи привели до ладу, опорядили вітальню, розвісили портрети… Кімнати сяяли чистотою, хоч і були ще у старенькому убранстві. Тріщини у стінах прикрили гобелени. Митець з Дубна зробив копії з малювань Воїна та Конвалії, а самі портрети Мечислав забрав до Боговлади у подарунок для пані княгині. Мама зраділа. Вона щось хворіє останнім часом, тож Вогнедан цінував все, що могло викликати у неї усмішку, або сльозинку спогаду.

Аби не сталося такої біди, як минулого разу, Мечислав опорядив «вільні» для своїх двох сіл і взяв на себе частину податків, що для вільних селян були набагато більшими. Та Дракон вирішив, що так буде краще. «Раптом зі мною щось станеться, — говорив, — так щоби ніяка паскуда не насмілилася назвати рабами моїх людей».

Ото такий він і є — Веданг. Юний володар меча, закоханий у його, Вогнедана, вередливу сестричку. Пані Мальва говорить, що точно такою була замолоду мама. Крутила, мовляв, голови хлопцям — не дай Боги. А Меч соромиться своєї «страшної пики». Чого соромитись — адже він не танцівниця з Імператорського театру. Аби він був трохи сміливіший з дівчатами, давно б закохав у себе Дану. Адже для сестрички сміливість понад усе.

І розкидає руки по траві Вогнедан, і дивиться у прозоре небо над головою. Він нікуди не поспішає. Пливуть у голові вірші… Пливуть по небу хмарини…

В Лелечому Гнізді посеред двору поставлено стіл і лави. Сьогодні ввечері має бути свято. Невеличке. На честь закінчення збору винограду. В майже родинному колі —наймити й гості то все одно, що родина.

Дана розставляє на столі полумиски. Вона трохи приндить губенята — всі розбіглися, покинули її саму… Вуйну Вербену не витягнеш з дальньої кімнати, де шипить невеличкий спиртовий пальник і завжди гостро й недобре пахне. Хлопці порозбігалися… З Горицвіта — ніякої користі, бо літун-невдаха носить на грудях руку в лубках, наче медаль за хоробрість. Та ще й змусив Вишеньку допомагати собі, нещасному, робити малюнки отих самих крил.

— Літати за допомогою рук, — чує Дана, як пояснює захопленій Вишеньці Горицвіт, — людина не зможе, бо у неї не вистачить сили у м’язах. А от планувати за вітром — цілком можливо… Першого разу я трохи не розрахував вигин крила…

Он вони прилаштувалися на ґанку, голуб'ята… Горицвіт вказівки дає, а Вишенька, висунувши рожевого язичка щось старанно вимальовує на папері. Всі покинули бідолашну Дану наодинці з полумисками.

Один лише Мечислав є справжнім другом. Ось він, старанно крає сир на тонесенькі шматочки і викладає їх на таріль. А перед цим і хліб маслом мазав і посуд з кухні тягав… Дана усміхається до брата у перших і бачить, як гарнішає на очах смагляве лице Руженича.

Все таки Меч занадто несміливий… Ні, не у битві… У битві, Дана певна, володар «Золотої Троянди» Чорнобогу роги позбиває. А от з нею, Даною… Їй уже майже освідчився Ратимир Вовчур… Смішний Ратимир… Ходить слідком, ревнує… І Богдан Ставський натякає, що йому подобається хороша Дана… Його зелені очі… Гарнесенький цей Богдан. А ось його брат занадто поважний і задумливий. Треба буде потанцювати з ним на карнавалі в Ігворрі… І подивитись… Чи карі очі можуть так розсипати іскри, як зелені… А є ще чорноокий Лемпарт, опришок Лемпарт, з його розбійничою ввічливістю. «Ясна панно Дано, дозвольте недостойному розбишаці прикластися до вашої ніжної ручки, яко до священного каменю долини Збара…» Ох, цей Зорик, ну й вигадник…

А Меч не говорить їй красивих слів. І не ходить назирці. Однак при кожному її слові ніжність розсвічує негарне лице князя Ведангу. І не багряний вогонь палає нині в бездонних очах Дракона, а живі теплі вогники.

Ні, треба якось привабити до себе і Руженича теж. Дівчина мусить мати з кого вибирати. От до Горицвіта підморгувати даремно — братик у других мрійливо усміхнеться у відповідь і почне оповідати про устрій своїх крил, або якихось нових гармат… Або описувати силу Бога Грому, за допомогою якої можна світити у хаті…

Їй, Дані, і при свічках добре, коли за нею в’ються хлопці. Стрийна Мальва говорить, що вона — викапана мама Конвалія замолоду. От ніколи б не подумала, що мамі подобалося приваблювати залицяльників… Тут головне — не переступити межу… Це знов-таки натякала стрийна Мальва. Та вона, Дана, не є дурною… Нічого вона не переступить, але скільки є того життя… Може скоро почнеться війна, про яку вони з братом мріяли в дитинстві… Хто з її милих приятелів вийде живим з того пекла? Хтозна… Тож треба жити і веселитись.

— Ти все зробив, Руженичу? — питає Дана ніжно. Ніжніше, ніж завжди.

— Так, Данусю, — відповідає хрипкувато Дракон, — можеш приймати роботу.

Гарний голос у Веданга, оксамитний, сильний. З легенькою тріщинкою на низьких нотах.

— Ой, як все чудово, — лащиться Дана. Обдивляється уважно стіл. Дійсно все вже наготоване, лише посередині пишається самотою порожній глек для квітів.

— Руженичу, — щебече Дана, — ти знаєш, де тут ростуть дикі ружі?

— Знаю, — всміхається юнак, — ліворуч від будинку і піднятися вгору…

— Наріж мені їх, Руженичу… Буде чудовий спогад про літо, що минуло…

— Вже йду, сестричко, — всміхається Меч. Бідолаха… Він і всміхатися почав лише тоді, коли прийшов до Боговлади. Дана згадує гостювання в Гнізді Драконів і пані управительку. Вона їй дещо оповіла, та жінка. Про самотнє дитинство на Драконовій Вежі… Про троянди перед портретом матері… Про те, як захищав свої підданих від Шрежіна і поганяйл негарний хлопчина з очима ельфа. І так промовисто дивилася при тому пані Купава на красуню-родичку свого Веданга…

Дана проводить Мечислава поглядом і задумується. Її залицяльники усі чудові. Але Меч… О, Меч — це щось неймовірне. Якби їй запропонували зробити вибір сьогодні…

Та сьогодні вибирати не треба… Вона ще посміється, ще відтанцює сотні танців… Вона ще така молода…

Але Руженичу варто підморгувати… Варто…

Дорогою повз селище Лелегів їдуть четверо вершників. Зодягнені в пишні камзоли моанського крою. Коні йдуть ступою, бо вершники ніде не поспішають.

Четвірка в цих місцях вперше. Взагалі-то, княжич Коронат Астеонський вже другий тиждень у Чорногорі. Лікується на Гарячих Джерелах. Говорять, що вода тут цілюща, та, певне, брешуть кляті дикуни. Йому, Коронату, краще не стає анітрохи. Як боліла голова, так і болить.

Це його батько-князь запроторив Короната в цю глушину. Не стільки лікуватися, скільки відсидітися… З часу смерти Корога Першого князь Ріфін Астеонський є головою шляхетської ради Імперії. І справжнім правителем Великої та Могутньої.

Коронат зневажливо кривиться, згадавши імператора Іркана, шостого з цим ім’ям. Через рік його повноліття, але правити державою він нездатен. То хворіє, то молиться. Він, Коронат, принаймні, здатен натягнути повіддя. І коня і держави… І з жінками він теж уміє обходитися. Не те що цей коронований слабак, чия власна дружина обдурює його трохи не з усім стольним містом… Він, Коронат, теж побував у ліжку імператриці… І збирається спати з нею і надалі, хоча товсті смагляві гуски йому не до смаку. Ішторнійська принцеса… Ішторнійська курва…

Коронат гмикає, згадуючи, за що його відправили на лікування… Власне, нічого особливого… Кілька гарненьких міщаночок, чиї трупи потім виловили з Моани-річки… Аби то були селянки з його маєтку в Пеллі, ніхто не змигнув би й оком. А тут… Батечко був обурений… Багата купецька донька… І це б ще нічого, та вони з приятелем Егоном помилилися наостанку, викравши дочку срегійського дворянина. Той поскаржився «золотому барону», а барон Срегії радий старатися підкласти Астеонам свиню. Ну й закрутилася справа… Довелося їхати лікуватися.

А вищала ця дворянська донька незгірше за простолюдинку. Особливо наостанку. У нього, Короната, вигляд крові викликає сказ. І досі цікаво, як змогли розпізнати трупа цієї панночки…

Чорногора ж ця дійсно заселена дикунами. Навіть дому розпусти не знайшли у цій клятій Ігворрі. Ледон, астеонський дворянин і тілоохоронець, трохи обізнаний з місцевими звичаями, пояснив, що тут шлюхи не просто собі шлюхи, а дівки дуже освічені. І самі вибирають, з ким кохатися. Здуріти можна… Вести з гулящою дівкою витворні бесіди, перед тим як…

А сьогодні, на Гарячих Джерелах… Чортова княгиня Конвалія, до котрої вони з Егоном зголосилися по приїзді, розмовляла з ними так, наче вони її холопи. Та хто вона така, нелюдь гостровуха? Розплодилося їх в Чорногорі з попусту імператорської влади… Він би, Коронат, ставши Імператором, перш за все видав би наказ про винищення всіх гостровухих. Тоді й не гостровухі хетанці потихшали б.

Так от, оця княгиня дала їм провідника до Гарячих Джерел. Хотіла дати ще й супровід з гриднів, але зайва опіка лише завада розвагам. Хоча — які вже тут розваги. Гульнути ніде, баби відвертаються з таким виглядом, наче жабу на дорозі побачили. А нині ще й отой провідник… І всього-то тріснув приятель Егон оте бидло по пиці, аби знало своє місце, а воно на коня скочило та й ходу. От і вибираються вони вже півдня з отих клятих Джерел зовсім іншим шляхом.

Він, Коронат обов’язково простежить за тим, як покарають цю скотину. А то і сам прийме участь. Княжич мрійливо облизує тонкі губи. Карати він любить…І слуг, і селян… А найбільше — жінок…

Маєш — знову заблукали… Кільцева стежина вивела на якийсь багатий хутір. Брама відчинена.

— Заїдемо, Коро? — питає Егон, мружачи свої хижі очі, - може щось поїсти є… а якщо подаватиме гарненька поселяночка…

Княжич Гросатін — найкращий Коронатів приятель і учасник розваг. Він-то ні в якому разі його не видасть. Батечко князь, відправляючи їх до Чорногори, наказав суворо: «ніяких пригод». Грізний, мовляв, рід Пардів і теж є ріднею Яструбам. Заводитися з ними — крий Боже… Підданих їхніх зачіпати — не можна, а тим більше не можна розважатися так, як вони з Егоном звикли. Але тут… Хутір стоїть окремо від селища, котре ледве мріє в долині. Охоронець Ледон…Цей не викаже, дарма, чи що Коронат платить йому такі гроші… І охоронець Егона, пан Годін теж був спільником їхніх шляхетських розваг. Іч, як пожвавішали обоє…

— Заїдемо, — вирішує пан Коронат, — а там подивимось.

У двір вони в'їжджають верхи. Там порожньо, однак посеред двору накрито великий стіл, наче для якоїсь веселої компанії.

— Чи не на весілля ми потрапили? — всміхається Егон, — а де ж наречена?

Вдома, у Пеллі, Коронат любив відвідувати сільські весілля. Хоча права першої ночі давно не існує, але хто поскаржиться? І кому?

— О, — говорить Егон і аж підіймається в сідлі, - дивись, Коро, це щось краще за наречену…

Коронат вже і сам бачить дівчину біля столу, котра ставить на середину розписаний глек з водою. Святий Мейді та Святий Іркан! Якби подібна дівиця пройшлася по Моані… Штани, чобітки, вишивана сорочка… Ох, які ноги… А зад… Груди теж добрячі… І при всьому тому стан — рукою обхопити можна. Смачна дівуля… Може, навіть неторкана…

Моанці вже злізають з коней. Коронат завбачає на ґанку селюка з перев’язаною рукою і якесь дівча, з тих, з якими справу можна мати, лише бажаючи чогось особливого… Делікатес… Ніжне курчатко… Але йому, Коронату, не до делікатесів. За ці два тижні він зголоднів на баб і прагне мати не дівчисько — дівчину. Таку ось, як ця гостровуха селючка в штанях.

— Гей, хлопе! — кричить Ледон до селюка, — прийми коней!

— Це ви до мене? — питає хлоп. Дівчисько, котре було поруч з ним, якось одразу щезло.

— До тебе, свиното! — гаркає пан Годін, — швидше чухайся!

— А хто вас сюди запрошував? — це вже дівчина, — тут не заїзд для подорожніх. Проїжджайте!

— Ми заблукали, — мружиться Егон, — і хочемо їсти, красунечко. Ми заплатимо…

— Доїдете до Ігворри — повечеряєте! — відтинає дівчина, — геть з двору!

Коронат злазить з коня. Дівчина гнівно зблискує очима. Ох і очі… Як сині іскри… Десь він уже бачив схожі… Не може згадати, та це й не важливо. Він хоче цю дівку! І він її матиме.

Егон вже бере зі столу шматок сиру і смачно його відкушує. Погано, що дикуни майже не їдять м’яса. От і тут самі сири та масло… І дивацькі страви в полив'яних високих мисках…

— Шановний, — твердо говорить селюк з пошкодженою рукою, — це мій дім, і я вас не запрошував до столу. Забирайтесь геть!

Ледон, не витрачаючи часу на довгі розмови, б’є хлопця кулаком в обличчя. Той несподівано вправно відповідає з лівої. Годін кидається на допомогу колезі, і обидва вони починають лупцювати нахабного скота кулаками і ногами.

— Не смійте! — кидається вперед дівчина, але її перехоплює Егон. Красуня пручається з усієї сили, та в Коронатового приятеля руки залізні. Ну, і певний досвід у таких речах.

— Ти перший, Коро? — питає він, — тоді давай, а то скоро заявиться усе це гульбище. Я і не проти розім’ятися, але спершу маю поїсти, бо дуже голодний. Ну і спробувати цю кралю теж не проти.

Коронат, сміючись, розриває на дівчині сорочку. Передчуття його не підвели — груди вище усяких похвал. Егон викручує дівчині руки, а Коронат тим часом мне ці «плоди жаги»… Так, здається, писав якийсь піїта. Але ж оці чортові штани… Та ще й черес… Що за дурість — одягатися по чоловічому… В Пеллі було простіше — задер спідницю, і… А тут хоч ножем розрізай клятий пояс. А шльондра ще й брикається… От сучка.

— Гей, ви! — кидає Коронат до охоронців, — киньте того пса, та потримайте мені дівку.

— Ставлю два моанських червінці — неторкана! — шкіриться Егон.

Але охоронці замість того, щоб іти допомагати, заскочено обернулися до воріт. У браму якраз вбігло оте дівча, що перед тим сиділо на ґанку. А за нею — смаглявий юнак, схожий з виду на чортяку з церковних малювань. З ломакою.

Коронат вибухає лайкою. І думав же — взяти пару пістолів. В цих дикунських краях інакше, мабуть, не можна… Охоронці вже повитягали шаблі. Гаразд, вони нахабу й шаблями посічуть на капусту. Щоправда, це буде трохи довше, аніж стрелити впритул.

— Ледоне, — ошкірюється він, — скрутіть-но почвару. Не вбивайте. Нехай подивиться…

Смаглявий кидається вперед мовчки… Кінець його палиці якось несподівано потрапляє в зуби ошелешеному такою швидкістю Ледону. І шаблюка Ледонова уже у цієї мавпи… А пан Годін… Святий Іркан, оце він так вереснув?

Коронат вихоплює шпагу, хвалячи себе подумки за те, що все-таки причепив її зранку до пояса. А з кам’яного муру просто на голову Егону стрибає ще який-то хлоп у вишиванці, валячи його всім тілом на землю разом з дівкою… Чорнопикий же, впоравшись з Годіним, схрещує шаблю з його, Короната шпагою…

— Ти, почварна мордо! — хекає Коронат, — я — астеонський княжич! Тебе четвертують, клятий холоп! Ти що, не розумієш моанської мови, свиното?

— Розумію! — видихує моанською смаглявий чортяка, і шабля його розсікає щоку пана Короната. Наступний удар — у скроню ефесом, виводить астеонця з ладу надовго.

Мечислав стоїть посеред двору, стискаючи шаблюку. Його трусить. Він переводить очі на Дану, і бачить, що вона поволі зводиться на ноги, а сучого сина, який її перед цим тримав, б’є головою об землю Вогнедан. Веданг бере зі столу важкого глека, з жалем дивиться на нього і опускає ворогу на потилицю. Пард теж поволі підіймається з землі. Білий як стіна, шкіра натягнулася на вилицях. Дана стоїть поруч, прикриваючись уривками сорочки. Руками охопила плечі…

— Дано, — мовить Вогнедан, наближаючись, — Дано…

— Не підходьте, — говорить дівчина, — ніхто не підходьте…

— Дано, ясочко, пташенько, — мовить Вогнедан стиха, — це ми, твої браття… Це тільки ми..

Веданг уже скинув з себе чорного кунтуша. Пробує накинути його Дані на плечі, вона відштовхує його руки. Без сліз. Очі горять синім болотяним вогнем.

Дракон бачить зім'яту застібку череса Дани, розуміє, що непоправного, хвала Богам, не сталося… Встигли… Боги, як він біг… А Вогнедана сестра напевне покликала подумки… Веданг знає давно про цю їхню здібність. І брат теж мчав, не розбираючи дороги… І встиг… Вони обидва встигли… Ці гієни лише налякали Дану… Їхню сестричку, їхню красуню… Моанські гієни, котрі хтозна звідки взялися біля Лелечого Гнізда… Астеонський княжич… Та що ж це таке, Боги?

— Ми твої браття, — умовляє Вогнедан, — дай-но Меч тебе прикриє, ясонько… Що тут трапилось? Звідки тут взялося оце?

Дана, зрештою, дозволяє Мечиславу огорнути себе кунтушем.

— Браття, — шепоче, — браття…

— Браття, — гладить її по голові Вогнедан, — я тебе почув… Все гаразд… Я прибіг… Все закінчилось… Я на мур — дивлюсь, а Веданг уже їх тут шинкує… Ясочко, Данусю… Ми тебе любимо… Ми цих гієн…

— Подивіться, — вимовляє над силу Дана, — що там з Горицвітом… Вони його не вбили? І заберіть звідси Вишеньку…

— Маленька, — гукає Вогнедан до Вишеньки, котра принишкла біля брами, — біжи-но до хати, поклич стрийну Вербену. А ти побудь біля Дани, Меч!

Мечислав обіймає Дану, відчуває, як дівчина аж труситься. Не від страху — від огиди і люті.

— Я — твій брат, — шепоче він, — заспокойся… Рідна, найкраща, золота наша… Заспокойся.

Вогнедан тим часом підходить до Горицвіта, по дорозі давши копняка в скроню одному з моанців, котрий почав отямлюватися. Лелег стиха стогне і намагається звестися.

— Рука, — говорить, — аби не рука… Я б їм, паскудам…

Мовчки опускається на коліна молодий Пард, і рожеве сяйво торкається обличчя Горицвіта. На те, щоб зростити кістки, у нього ще не вистачає міці, але чим може — допоможе. Вогнедан ще хоче знесилити себе, бо відчуває в глибині духу отой убивчий жар… Три роки спочивало полум’я. Три роки не піднімався нагору вогонь. Не можна…Занадто відомого роду гієни… У матері може бути великий клопіт, якщо княжича астеонського прикінчить її власний син. Та ще й у чародійський спосіб.

— О, дякую, — мовить Горицвіт, — ти вибач, Вогнедане… І Дана… Я… Оця клята рука…

— Що тут сталося? — питає юнак, стежачи за півпритомними ворогами.

— Вони заїхали у двір і почали вимагати їжі, - говорить Лелег уже нормальним голосом, — ми їм сказали, що тут не заїзд… А тоді взагалі почалося казна що. Оті двоє псів дали мені в пику, а он ті — накинулися на Дану… Я захищався, хлопці, але однією рукою…

— Не виправдовуйся, — заспокійливо мовить Вогнедан, — ти ні в чому не винен. Он біжить уже стрийна, зараз вона гляне, чи не зламали вони тобі чогось іще.

Стрийна Вербена окидає побойовисько хижо звуженими очима.

— Свиней до хліву! — командує, - жвавіше, а то отямляться.

Вогнедан з Мечиславом хапають мотуззя, яке притягнула з повітки Вишенька, і в’яжуть моанців по двоє. Коли закінчують — отямлюється високий білявець, отой, що розірвав на Дані сорочку. Він вибухає такою лайкою, що стрийна командує знову:

— Вишенько, геть до хати!

— Я погано знаю моанську мову, — пищить Вишенька, Але тікає геть, знаючи, що з сердитою стрийною погані жарти.

Мечислав ломакою заганяє до порожнього хлівчика перших двох паскуд. Кози нині на пасовиську, тож місця багато. Вогнедан піднімає з землі за комір камзола астеонського княжича. Обличчя моанця залите кров'ю… Мечислав постарався. Пард б’є в це обличчя від усього серця і заштовхує паскуду до хліву. Тоді хапає другого, скісноокого, схожого на якогось ординця з-за Небесних гір. Про них Вогнедан читав, що то є досить гидкі особи. Цей дворянин, видно, нічим від них не кращий.

— Ти, селюк, — верещить моанець, — ти за це заплатиш…

Перед очима Вогнедана знову виникає картина — напівоголена Дана в руках цієї тварюки. Він знову розмахується, не жаліючи. Щось хруснуло, і моанець завив дурним голосом.

— Брате Вогнедане, — лагідно мовить з-за спини Мечислав, — дозволь додати…

— Дозволяю! — шипить Вогнедан, і Меч додає ще… А потім заходить до хлівчика і додає ще й білявцю. Ногою. Заштовхує до хліву одурілого від болю скісноокого і зачиняє дверцята.

Стрийна тим часом оглядає Горицвіта і хитає головою. Лубки на руці зсунулися, напевне зсунулися і кістки… Вона веде Лелега до хати, а той все озирається і вимагає, аби і йому дозволили хоч би пнути отих поганців.

Дана стоїть, загорнувшись в кунтуш Мечислава. Вона все ще не може прийти до тями. То оце так просто? Заїхали до чужого двору і почали вимагати жерти і дівок… Як дівок нема — зійде і господиня… То оце таке трапляється в Квітані і в Зелеміню? То оце так зачали бідолаху Руженича?

Вогнедан з Мечиславом знову поруч з нею… Брати… Вони думають — вона злякалась! О, ні… Але від сьогодні Дана відкрила ще й свій власний рахунок хазяям Єдиної та Неподільної. Це окрім рахунку за вбитого батька, за крижаний спокій матері, за понівечене дитинство брата, за розтоптану юність вуйни Ружени, за обвуглену, мов степ під палаючим сонцем, душу юнака, що зветься Мечем.

Ясна річ, що свята вже не вийшло. Яке тут свято. Ненька Мальва аж за голову взялася. Вилаяла спересердя чоловіка, котрий знову поїхав до своїх Терхів, рятуючись від галасу. Так, принаймні, хоч ще один був би чоловік у хаті… Ставські з Лемпартом попрохали дозволу втопити непроханих гостей у вигрібній ямі. Вовчур кинувся до хліву, аби набити поганців ще — ледве втримали.

Дана попрохала наймичок, аби їй нагріли води. Довго милася… Дуже довго. Ще довше роздивлялася у дзеркалі синці на грудях. Це теж впишемо в рахунок… Це теж…

Зранку наймити запрягли коней і, під наглядом Вогнеданових хлопців, відвезли паскудство з хліву до Ігворри. Вивернули перед заїздом і подалися геть.

***

В заїзді «Срібна Ложка» четверо моанців знімали цілий поверх. Хазяїн, далекий родич Лелегів через Терхів, одразу втямив, що кляті зайди щось начудили саме в Лелечому Гнізді. Він викликав для них лікаря і на тому закінчив своє піклування. Лікар же, котрого звали Лешек Лунь, уважно обдивився вельможних хворих, у пана Ледона виявив тріщину в щелепі, у пана Годіна — переламану правицю, у княжича Гросатіна — струс мозку і переламаний ніс, а у самого пана Короната — різану рану обличчя і пошкодження голови.

В рахунок не бралися синці та крововиливи. Писок у астеонського княжича нагадував чорногорську сливу. Пан Гросатін мав такий самий вигляд. Посіпаки постраждали трохи менше, бо розгнівані брати кинулися лупцювати в першу чергу ґвалтівників. Лікар прописав лубки, тугі пов’язки, примочки й компреси, порадив найняти доглядальницю і подався геть.

Однак пан Коронат не збирався довго лежати у ліжку. Вже через тиждень він подався до Високого Замку в супроводі своїх понівечених колег подавати скаргу княгині Чорногорській. Княгиня прийняла їх, як і першого разу, у кабінеті, під портретами ще двох гостровухих. Вух самої пані Варди-Конвалії не було видно під покривалом, але княжич Коронат не сумнівався в їхній звірячій формі. Жінка зиркнула на понівечену компанію дивно знайомим поглядом, що аж наче розсипав сині іскри і холодно запитала, що сталося.

Княжич оповів, що вони заїхали на хутір попрохати води, а там на них накинулася ватага розбишак. Взивали їх «моанськими пиками» і били безжалісно. Він, княжич Коронат, багато мандрував по розлогим просторам своєї вітчизни, і оце вперше побачив таку звірячу ненависть до моанців. І це, коли в Великій та Могутній інородців постійно вивищують за рахунок просвітителів та визволителів… Він, Коронат, сподівається побачити на шибениці принаймні трьох бандитів… Один — високий здоровило, очі здається жовті, чи карі… Має перебиту руку… Другого вони як слід не розгледіли — він напав із засідки, а ось третього не переплутають ні з ким. Таке враження, ніби хлоп є кедагом, або напівкровкою — кедагом. Чорномазий, чорноволосий, очі — наче у дідька. Теж чорні… Той, другий, здається теж був чорноволосий. Він і поламав носа пану Егону. А чорнопикий порізав ножем його, Короната… Вони сподіваються, що справедливість буде відновлено, не доводячи справу до Імперського Суду.

— Де знаходиться той хутір? — холодно питає пані княгиня.

Приятелі не можуть пригадати. По-перше вони заблукали, а зранку були в такому стані, що… До речі, поруч з бандитами потрібно повісити й четвертого. Хлопа, котрий покинув їх в горах на півдорозі від Гарячих Джерел. Вони впевнені, що поганець заодно з бандитами…

Пані Варда — Конвалія сказала, що буде займатися цією справою. І піднялася з кріселка, даючи знати, що прийом закінчено.

Видибавши до збройної зали, четвірка стала, наче врита. Просто на них йшли оті двоє селюків… Перший тоді був у вишиваночці, а зараз мав на собі якийсь синій камзол місцевого крою. А чорномаза пика розгулював по князівському замку в тому самому чорному вбранні, в якому й був під час отої сутички. Вбрання нині доповнювали два мечі за спиною. Перший селюк зброї не мав, але обом моанцям одразу впала в око його схожість з отою дівкою, яку… Ах, паскуди… Теж жалітися прийшли! Ех було б це в Моані, вас давно б уже і пси на зубах рознесли.

Двійця теж угледіла понівечене панство і зупинилася. Хлоп у синьому камзолі дивився на них такими ж як у тої дівки очима. Наче пропікав наскрізь. Чорнопикий шкірився, дивлячись на їхній побитий вигляд. Коронат шкодував лише про одне — що не може повісити обох зараз же.

Грюкнули двері. З кабінету випливла пані княгиня… Пихата, куди там імператриці.

— Ваша вельможність! — вигукує Коронат, — оці ось двоє бандитів якраз і були на тому хуторі.

— Одного з цих бандитів, — говорить княгиня все тим же крижаним голосом, — звуть Зельм — Вогнедан Пард, і він є княжичем Чорногорським і моїм сином. Другий же шляхтич є князем Ведангським. А зґвалтувати ви, панове, намагалися мою доньку…

Коронат нарешті втямив, чому йому такими знайомими здалися очі тієї дівки з хутора. Ось вони, на обличчі крижаної княгині. Сині… Ненависні… Люті…

— Якщо ви, панове, — продовжувала жінка, — не хочете, аби все це дійсно випливло на Імперському Суді, забирайтесь геть з Ігворри сьогодні ж. На розлогих просторах нашої держави є багато інших місць, де можна поправити здоров’я.

Отямилися приятелі лише в «Срібній Ложці». Очманілі до краю.

— Але як, — хлюпав поламаним носом Егон, — як, Коро, ми могли знати, що це — князівна Чорногорська? І що вона робила в тій глушині? Вона збирала на стіл, Коро! Наче наймичка… А те, що оце ось чорнопике страхіття є князем Ведангським, я й подумати не міг, бо бачив князя кілька разів на тезоіменитстві, і то був зовсім інший чоловік…

— Ти бачив, — хмикнув Коронат, котрий оговтався раніше за приятеля, — батька цієї потвори… Років зо два тому шляхетська рада розбирала його відречення від титулу і прав власності… Та це — неважливо. Головне, що я тепер знаю, кому мститися. І я помщуся, Егоне… Князівна Чорногорська… Ха! Наші предки під час завоювання топтали під ноги тутешню гостровуху знать… І розважалися з їхніми бабами. Якщо не можна буде дістати до сестри — за неї відповість чорногорець. Разом зі своїм чорномазим приятелем. Теж мені князь… Добре, ми поїдемо… Нехай слуги збирають обоз і закладають карету. Та через рік — повноліття Імператора. Може княжич Чорногорський заховається за матусиною спідницею, але страшній пиці доведеться їхати до столиці. На присягу… А до того ми щось вигадаємо… Вірно, Егоне?

— Вірно, — сипить Егон, — куди вірніше! Ти молодчага, Коро!

Від’їзд моанців пройшов непоміченим. Все потиху владналося. Заспокоїлася Дана, хоча у дівчини явно поменшало дитячих веселощів, зажила рука у Горицвіта… Життя потекло далі. Ось тільки не міг заспокоїтися Вогнедан.

Двоє виродків ще раз нагадали йому, що він є рабом. Що всі довкола є моанськими рабами. Що пільги Чорногори колись та й припинять дію, і тоді… Тоді гієнам належатиме все… Честь сестри… Його життя. Княжич Чорногорський… Ха! Гієнам начхати на титули гостровухих… Гієни тільки й очікують, коли можна буде кинутись на беззахисних людей і дивних. Ні, їх врятує війна… Тільки війна! Битва Ельберу з Імперією.

Але як це зробити? Як? Йому, Вогнедану, вже сімнадцять… Минуло Осіннє Рівнодення з його карнавалом, минуло і Зимове Сонцестояння… Свище вітер… Холодний гірський вітер… Місяць січень є єдиним, коли в Чорногорі насправді може бути холодно… Мама цієї осені не поїхала до Боговлади, бо хворіє. І вони усі зосталися у Високому Замку…

— Безодня, — шепоче юнак, блукаючи замковими переходами, — в душі моїй темне провалля… Як страшно дивитись туди, як притягує відблиск вогню… Все добре і ніжне мечем я потяв на цурпалля… Горю…

До весни Вогнедан вже вирішив, що йому робити далі. Розслабився він у безпеці… Забув про своє минуле життя, вже давно не снилася йому загибель Ельберу. Забув і про школу чоррів. Ні, не забув, зробив вигляд, що забув. Уявив собі, що раб може бути щасливим. Ні, не може… Судьба нагадала йому про це. Страшно нагадала. Це добре, що сестру лише налякали… І то Дана ходить на себе не схожа. А якби її дійсно… А якби вбили Горицвіта? Гієни ж вважали, що жирують на хуторі у простолюдинів… А якби вони скривдили Вишеньку, або дитині довелося побачити оте страхіття…

Ні, досить! Потрібно боротися. Як там він говорив у школі хлопцям — знайду Князя «тіней». От з цього і слід починати.

Стрий Ольг — ось хто знає щось про Князя «тіней». Навіть колись у нього вихопилося, що він знає цього дивного як самого себе. Тоді, на острові Сіллон… Тож може… Щоправда він дуже потайний, цей загадковий стрий Ольг. Та й нема його нині у замку, а в його покоях припадають пилом старі рахунки Торгового Дому Росавів.

Ольг — не єдина ниточка до загадкового керманича опору… Пан Білозір Лелег… «Моанська пика» і воїн-«тінь». Друг Сокола Птахи і приятель сотника Крука… Він може знати… Може.

Але ж яким наївним є він, Вогнедан… Сподівається, що стрий оповість йому щось про таке… Він, певне, і досі вважає його маленьким. Тим більше — не розкаже Білозір… Опісля отої їхньої подорожі. Коли Вогнедан вилив у музиці всю свою лють… Не повірять… Не допустять до таємниць…

Що ж робити? Знову їхати на Сіллон? Чи зможе він туди дістатися сам, без провідника-«тіні»? Чи оповість йому щось грізний Непобор? А може спитати у Богумира?

Думки свої він повіряв лише Дані та Мечу. Інших друзів своїх поки що не чіпав, нехай подихають спокоєм. А від Дани йому важко щось приховати з їхнім то зв’язком душ. Мечислав же — незмінний і вірний як герб Драконів. Якщо йому не довіритися — то кому ж іще?

Ось весна настає, та нема в душі торішнього спокою і щастя. І вірші лягають на папір сповнені не радості — зажури:

«Зозуле,

Зупинись хоча б на мить!

Коли кувати ти розпочинаєш,

Душа моя засмучена

Болить…

І марно дивиться стривожений духом юнак на буяння садів у Нижньому місті…

«Вишневий цвіт

Бентежить нам серця!

Мабуть тому,

що він також не знає

ні долі власної, ні власного кінця…»

І марно обертають тонкі пальці юного шляхтича подаровану ненькою Мальвою писанку з зображенням безкінечності життя… Марно намагається він вдивлятися в знаки Коловрату, воскрешаючи весну у власному серці… Марно кричить від болю флейта, тривожачи серця сестри і матері.

Не тішить серце Вогнеданове його подруга Дарина, вдова загиблого воїна з прикордонної фортеці, якій доставляє задоволення навчати любові юного княжича… Не любо йому ходити й до Всемили, відомої у місті жриці кохання. Хоча вже півроку нікого не приймає Всемила, потонувши душею в синіх очах сімнадцятилітнього красеня. Байдуже читає юнак листи від певної заміжньої пані з Боговлади, сповнені віршів і ніжних натяків…Не може налаштувати себе на споглядання краси, гармонії та сумної чарівливості. Бо весь цей крихкий світ у владі моанських пик та озвірілих чоррів. І милуватись ним… Милувалися он Даною його приятелі… І зараз милуються, змагаючись перед ясною панною у віршах та особливим способом укладених букетах… А заїхали до двору четверо моанських псів і не стали витрачати часу ні на слова, ні на вірші, ні на квіти…

«Блакитна Зірка сяє наді мною

Холодною жорстокою красою

Вона не жде заблуканих дітей

Покинули її ми не по волі

Та тяжко нам тепер поміж людей…»

І стиха відповідає брату задумливий Мечислав, забувши про свій насмішкуватий норов:

— Не забувай

Ні дійсність, ані сон

Ніщо людей ніколи вже не змінить…

І шепоче в голові голос Дани, котра сидить нині біля хворої матері:

— Пригадую минуле, й не збагну:

Коли розпочинається минуле…

Одна лишень пригода була за весь цей рік і трапилася вона на Осінньому карнавалі.

Пані Конвалія на той час почала трохи краще себе почувати. Вставала, ходила, усміхалася. Зібралася навіть їхати на зиму до Боговлади. Опісля карнавалу. Тож двійнята з чистою совістю вирушили до міста веселитись. Не можна ж все життя провести в тузі, врешті-решт. От поїдуть вони до Боговлади, може віднайдуть там або Ольга, або Білозіра… Щось зміниться, щось вирішиться… А поки що… Поки що кипить Осіннє Рівнодення, шумує, як молоде вино.

Молоді Парди вже й костюми для себе приготували. Однаковісінькі… Пошито для них два кунтуші, блакитні, з золотим шиттям, виписано з Данаділу витворні сорочки, зроблено місцевими майстрами штани й чобітки стародавнього крою. Ще навесні привласнив Вогнедан два старовинних мечі з дідової зброярні. Один, нібито, належав колись князю Чорногорському Владу Парду, а потім той подарував добрий клинок сину Останнього Повелителя принцу Світляну. Тому самому, котрий заслужив ім’я Мстислав, але так і залишився принцом знищеного краю. Другий меч належав Воїраду Воїславичу з роду Драконів, побратиму принца-месника.

Багато цікавого було в дідівській зброярні… Меч Владигора Парда, онука пана Влада. Клинок, що належав колись Вітру Парду, батькові вітчима Ясногора… Зброя самого Ясногора, який, до оцього свого відлюдництва, захоплювався боями на мечах. Вогнедан щоліта навідував пана Ясногора разом з Даною. Брав часом з собою й Мечислава. Ясногор приймав їх лагідно, але відсторонено. А на запрошення прибути минулої зими на день народження рекомих доньки та сина прислав лише листок з віршами:

«В ущелину між скелями сховаюсь

Далеко в горах

Від людських очей

І в самоті

Порину в тужні думи…»

Занадто крихка душа у татка Ясногора, хоча і любив він свого часу мечі та битви. Заболяче вдарила його в юності людська підлість… І не витримав дух молодого ельфа — цілителя, розлетівся вдрузки як келих данадільського скла.

Зітхає Вогнедан, згадуючи названого батька. Добре, що дивні не всі такі… занадто ніжні. Тому у зброярні Пардів багато мечів.

Так ось вдягнулися двійнята зовсім однаково. Відріжнити їх можна було лише по мечах, та й то, якби вони їх видобули з піхов. Стародавні кунтуші довгі, до середини стегон… Груденята Дана затягнула тугою пов’язкою. Стали Парди перед люстром — розреготалися. Не двійнята — двійники. Вогнедан сам заплів сестрі тугу чоловічу косу. А тоді Дана, бавлячись, розплела волосся брата і зробила з нього дві дівочі коси.

Наслухався того вечора Вогнедан гарних слів — не передати… І все про те, яка вона гарна, люба Даночка… І як їй личить чоловіче вбрання… І які у неї очі… Ясна річ, мов зорі… А вустонька, а рум’янець… А…

Вогнедан веселився, а Дані тим часом дошкуляли певні пані та панни. Вогнеданові коханки, та закохані у нього дівчата. Ось пані вбрана на ішторнійський лад — вся в чорно-червоному… Чорна облягаюча сукня з багряними оборками… Чорний шалик… Чорна напівмаска. Гнучка, іде стрімко, голос вкрадливий… Питає, чого не заходив… Чому довго не був… Чому…

Друга пані у масці вкладає Дані до руки сувійчик паперу. Шепоче, що знайшла продовження його «ланцюжка». Тихий голосок у пані, вкрадливий. А сукня ніжно-блакитна з золотим візерунком по краю та рукавах. Знає пані, що личить їй і така сукня і корона з русявих кіс…

— Мій юний ельфе, — шепоче пані в блакитному, -

«Постійно серце

тужить від кохання…

Та ще нестерпнішою

туга ця стає

осінніми сумними вечорами…»

Хитрунка Дана здогадується, хто ця занадто ніжна пані. І відповідає, наслідуючи братів протяглий голос:

— «Хіба не схоже

На хмаринку білу

Твоє нечуле серце?

Та також

Без жалю з гір зривається за вітром»

— О, чим я заслужила на таку відповідь, — не відстає красуня, яку, знає Дана, звуть Всемилою, — вже давно моя хмаринка проливається дощем лише над Високим Замком….

А за Вогнеданом ходить невідступно Ратимир Вовчур.

— Дано, — шепоче, — ти маєш бути моєю… Тільки моєю. Я не можу без тебе жити…

Танцюють люди на вечірніх вулицях, і здається Ратимиру, що у відблисках смолоскипів бачить він ніжний усміх на личку красуні.

— Дано, — шепоче, — один лише поцілунок… На згадку…

— Кохати ту

Яка тебе не любить —

Безглуздіше,

ніж числа на воді виводити,

рахуючи що-небудь, — шепоче «Дана», прикриваючись шовковим шарфом — оберегом.

— Яке холодне і жорстоке серце! — вигукує, не стримавшись Вовчур, і зо сміхом щезає «Дана» в якомусь завулку.

Утік Вогнедан від закоханого Вовчура і наштовхнувся на компанію ішторнійських гостей, що зібралися за столиками біля «Срібної Ложки».

Ішторнійці люди суворі і побожні. Не люблять вони язичницьких гулянь, хоча знає Вогнедан, що і у них збереглися подібні карнавали. Тільки тим суворіший піст утримують потім сусіди з-за гір, чим більше пережили веселощів.

Але тут не Ішторн, нині перемир’я, і аж ноги ходором ходять у заїжджих торговців та кавалерів, так їм хочеться до загального танку.

А тут ще виринула з завулка красуня в чоловічому вбранні… Навіть шовковий шарфик, тінь запинала, не може приховати її дивної вроди.

І ось уже рішуче підводиться зі стільчика молодий кавалер — ішторнієць. Їде він до Данаділу з торговим обозом, де служить яко охоронець. Бідним є кавалер, але відважним і сповненим сподівань на майбутнє. Ну, і певним своєї вроди, ясна річ.

Але ж як пояснити красуні, що він, кавалер Кантар, одразу покохав її сині очі? Як підбити зогрішити в цю ніч поганського гульбища? За нічку з цією панною ладен покутувати палкий кавалер весь наступний рік…

Іде кавалер назирці за панною, чудується, чого це вона гуляє сама і при зброї… А, ну це, напевне, задля маскаради… Костюм такий у панни. І зброя, напевне, несправжня… Але ж як оповісти їй про свої почуття? Панна не знає ішторнійської, а він, Кантар, місцевої говірки. Моанську мову трохи опанував кавалер за роки служби в Торговому Домі Золота, товари якого він мусить охороняти, але чи знає ту мову панночка?

— Я… діво…вас любити, — заникується Кантар, — я…я вас хотіти… Любощі… Зараз… Ціна велика…

— О, я ціную такі гарячі почуття, — оксамитним низьким голосом раптово озивається панна. Чистісінькою ішторнійською мовою, — але я не кохаюся за платню…

— Панно! — зраділо вигукує Кантар, — я можу подарувати вам таку ніч любові, що згадка про неї буде зігрівати нас обох в розлуці!

— Поштивий кавалере, — мурчить панна, — чи не оповідали вам, що чорногорські діви не змішують своєї крові з іноземцями?

Кантар про таке чував. У Боговладі, де кавалер часто бував у справах, він мав коханку, але то була просто собі дівчина. З Персикового передмістя…Навіть не з місцевого люду. Тим більше він хотів би підбити на гріх чорногорську красуню. Говорять панотці з Духовного Ордену, що кров диявола в жилах гостровухих горян… Вушок панни не бачить кавалер, але нехай… Нехай… Відмолиться…

— Але ж прекрасна панно! — благає кавалер, — я потонув у ваших очах… Я заберу вас до Ішторну! Я…я з вами одружуся! Ви ж мейдистка, хоч і єретичка… Але святий Кілені…

— Я язичниця, — зловісно шепоче панна, — я щотижня славлю Давніх Богів на гірському капищі…

У Кантара перехопило подих, але він не відстає. Відьма… Справжня гірська відьма… Але ж які очі, Боже мій… Святий Кілені, коли його спокушала дияволиця, теж спершу не устояв…

— Моя панно, — розпочинає він знову, — я ладен оповісти вам про принади істинної віри… І одружитися з вами опісля введення у закон. Мій рід кавалерів Дінатто один з найдавніших у Ішторнійській Імперії… Щоправда ми трохи збідніли, але… Ми з вами поїдемо в колонії… На Ватейлу… На Острови… Я вислужу собі плантацію й маєток! У нас будуть сотні чорних рабів і тисячі червінців…

Кавалер цієї миті сам вірить у те, що каже. Бо сміється панна дивним сміхом. Дзвінким і зловісним водночас.

— Поштивий кавалере, — шепоче, — лише в одному випадку може покохати іноземця чорногорська діва — коли він переміг її у бою… Ви маєте шпагу, шановний пане Дінатто?

— Кантар, — говорить кавалер, — просто Кантар… Звісно я маю шпагу… Ішторнійський дворянин завжди її має при боці. Але ж битися з…з вами?

— Просто тут і зараз, — шепоче панна, — спробуйте перемогти мене…

Кантару здається, що він зрозумів… Панна хоче, аби її перемогли… Збройно… Ну, тут і звичаї… Але ж відмовитись… Ніяк не можна відмовитись…

А панна вже зав’язала коси ззаду і видобула зброю. Ледь вигнутий старовинний меч.

— До бою! — наказує гостро, — ставайте!

Вже через кілька хвилин втямив кавалер, що даремні його сподівання. У панночки важка рука і чоловіча сила удару. А вміння просто таки нелюдське. Вже ледве відбиває Кантар її напад, коли раптом у завулку з’являється ще хтось. І цей чоловік на бігу видобуває зброю.

— Дано! — кричить, — тримайся… Я його зараз… Дано!

Кавалер місцевої говірки не розуміє, але втямлює — погані справи. Це або наречений панни, або брат… Або, швидше за все — коханець… От попав…

Дівчина поступливо відходить набік, і кавалер схрещує шпагу з мечем невідомого юнака… І помічає зі здивуванням, що вміння у цього хлопця поменше, ніж у його красуні.

Красуня такої ж думки. Вона сміється….

— Доведеться тепер мені тебе рятувати, Ратимире!

Кавалер вже загнав хлопця до глухого куту між зачиненою крамничкою та ґанком якогось будинку. Панна переймає ішторнійця і одним ударом меча переломлює йому клинок біля самого ефесу.

— Який жаль, — вуркоче, — змушена з вами попрощатися, шановний кавалере «просто Кантар»… Щасти вам у всьому. Тільки не їдьте у колонії, бути рабовласником — огидно.

— Ви хочете сказати, що оцей хлопець переміг вас? — похмуро питає Кантар.

— Але ж він не є іноземцем, — сміється панна, — а перемогти мене досі не міг ніхто…

Ішторнієць сумно віддає панні честь уламком шпаги і йде геть, розчарований, але й потішений пригодою… Ах, що за дівчина… Яка ж вона… Ах…

— Дано, — вимовляє тим часом Ратимир, — тобі небезпечно ходити самотою…

— Та невже, — сміється «панна», — а мені здалося — навпаки. Але ти хоробрий хлопець, Вовчуре… У бісового ішторнійця добра виучка… Ти кинувся у воду, не знаючи броду… Молодець!

Ратимир, обнадієний, підходить поближче. І раптово цілує свою панну, яка ледве встигає підставити йому щоку.

— О, ні, Ратимире, — говорить Вогнедан вже своїм, незміненим голосом, — це не мені… Але я розповім Дані, як ти за неї ладен був життя покласти…

— Вогнедане! — виривається у Вовчура, — як же ти… Ти…

— Мирку, то ж карнавал, — розгублено говорить Вогнедан, дивлячись, як лице приятеля викривила трохи не зненависть, — ми з Даною змовилися, і…

Ратимир сідає на кам’яні східці ґанку. Він трохи не плаче. Вогнедан присаджується поруч.

— Ну, що ти, друже… Ну це ж усе карнавальні жарти… Ну, я нікому не розповім… Або розповім, як ти переміг цього павича з Ішторну… Ну, Мирцю… Ну…

— Я завжди був невдахою, — говорить Вовчур, — єдина моя здібність — удавати ріжні голоси… Тварин, людей… Це єдине, що у мене виходить добре… А решта… Іноді мені здається, що я не дивної крові. Вірші мені не вдаються, співати я не вмію, грати на чомусь — теж… Книги читати мені важко — пам’яті не вистачає… Думав, що хоч битися навчуся. Так ні, і тут осоромився.

— Тобі просто потрібно на все більше часу, ніж іншим, — потішає Вогнедан, — і наполегливості… Ти гарний хлопець, Мирку, тільки дуже у собі невпевнений. Від першої ж невдачі починаєш скиглити… Аби я отак скиглив, коли мене замкнули в тій клятій школі чоррів, то служив би нині у Моанському Особливому. А голоси ти удаєш пречудово… Пам’ятаєш, як ти Дракона перелякав? Коли на минулому карнавалі зачинився у мене у кімнаті і став прощатися з життям… Моїм голосом… Меч і справді подумав, що я зібрався вішатися…

- І потім трохи не викликав мене на поєдинок, — всміхнувся Ратимир ледь потішено.

— От бачиш…, - мовить Вогнедан, — це ж карнавал… На карнавалі ще й не таке чудять добрі люди. То розповісти мені не тільки Дані — всім, як ти ганяв по цьому завулку ішторнійського кавалера?

Ратимир вагається. З одного боку він розуміє, що без допомоги Вогнедана загинув би. А з іншого… Зрештою, він і справді добре бився… Нехай кавалер виявився трохи вправніший… Він, Ратимир, наздожене у вправності і його, і Вогнедана…

— Отже, розкажу, — сприймає Пард мовчанку за згоду, — а тепер ходімо рятувати Дану від моїх прекрасних панн.

Згодом, через кілька років, спитає себе Вогнедан Чорногорський, а чи не від цього дурного, але безневинного жарту почав потроху божеволіти його невдатний, але відважний і палкий друг дитинства…. Хто знає? Хто виміряє глибину духу людини і хто загляне в безодню духу дивного… А особливо дивного, зоставленого судьбою без отих особливих здібностей, якими були наділені діти зорі Сіллон? Важко жити поміж людьми тому, чиї здібності перевищують посередність, але ще важче жити поміж дивними їх однокровнику з невеличкими здібностями. Немає в такого дивного наполегливості і витривалості людини, її волі до здобуття висот… І часом провалюється він у безодню власного духу, звідки один вихід — у смерть, або у злочин…

Та не ставився серйозно до страждань Ратимира Вогнедан, бо ніколи не знав подібних мук відчаю й туги за досконалістю. Інше мучило його, інші страждання носив він у грудях… Не нових здібностей він бажав — встановити владу над старими. Аби звір в безодні його духу не перегриз ланцюга.

Опісля так весело відсвяткованого карнавалу двійнята разом з матір’ю вирушили до Боговлади. А за ними, ясна річ, і весь їхній невеличкий двір… Горицвіта Лелега теж запрошували, але винахідник нарешті вдосконалив свій літальний пристрій і планував тепер з гірських схилів в потоках повітря на страх неньці Мальві і на радість собі. Близнят же Лелегів та Вишеньку Мальва обіцяла відпустити до Боговлади наступного року. Коли трохи підростуть і порозумнішають. Особливо ненька побоювалася за Вишеньку, бо бачила трохи не з жахом знайому картину — в тілі її донечки бився дорослий дух коханої Останнього Повелителя, сповнюючи це юне дівча тугою, любов’ю та ревнощами.

— Вогнедане Святославичу, — іноді зітхала Мальва Лелег, — твоя кров і в моїх жилах, а дух невпокорений і невмирущий… Ти не тільки сам вирушив у явний світ — ти потягнув за собою друга і кохану… Щастя, що не може згадати минулого Мечислав, але що мені робити з дитям, яке кохає тебе… Сім літ ріжниці — не так уже й багато, але ж моя дитина спалить себе у страшній пристрасті та у ревнощах до твоїх любовних забавок… Вірніше, до забавок Вогнедана Парда, яким ти потроху стаєш… І не можу я сказати тобі, юнаку у буянні молодості — зачекай, доки підросте твоє щастя…

Спільний день народження було цього року відсвятковано двійнятами в Боговладському Замку. До цього дня звідкись виник пан Ольг Лелег з купою подарунків і привітань. Пані Конвалія сиділа за святковим столом обкладена подушками, бо знову нездужала. А через тиждень злягла зовсім.

Пан Ольг послав до Лелечого Гнізда за Вербеною. Боговладський лікар теж робив, що міг. Але потиху згасала крижана княгиня, наче танучи, наче зникаючи в подушках… Як дух, як тінь…

Одного дня пані Конвалія послала за двійнятами. Дана і так повсякчас була поруч з матір’ю, але цього разу брат з сестрою подалися до дому пана Ольга за новими шоррогськими книгами, які він обіцяв їм віддати.

Повернувшись, побачили брат з сестрою панотця Гальма, котрий виходив зі спочивальні княгині. Перезирнулися… Видно справи зовсім погані, коли вже дійшло до сповіді.

Пані Конвалія лежала в подушках біла на білому. Навпроти ложа повішено було два малювання з Гнізда Драконів. Воїн Ведангський та русява синьоока красуня в блакитній сукні з золотим шитвом.

— Панотець, — прошепотіла княгиня, — спитав мене, ким мені доводилася ота дівчина з малювання. Він не пізнав мене…

Мовчки стали двійнята на коліна по обидва боки ложа. Мовчки взяли матір за руки, прохолодні і ніжні.

— Я, — прошепотіла Конвалія, — піду до пекла… Я не призналася і на останній сповіді, що ви є дітьми князя Воїна….

Мовчки схиляють голови двійнята. Не задають питань, не дивуються.

— Медальйон, — шепоче княгиня, — твій медальйон, сину… Ти здогадався, я знаю… Тому, напевне, і прикипів душею до сина бідолашної Ружени. Ви є братами у перших, а кров — не вода. Особливо — дивна кров. Не покидайте його, діти… У нього немає окрім вас нікого і нічого… Тільки Гніздо Драконів, де гуляє вітер, а на стінах розвішані малювання з загиблих Ведангів.

— Меч мені брат і зостанеться братом, — наче присягу вимовляє Вогнедан

— Будь йому сестрою, Дано, — наставляє мати, — але добре подумай, якщо раптом захочеш стати чимось більшим. Душа Руженича вродливіша за нього, але в його жилах забагато чужинецької отрути… Стережись… Краще вибери собі коханого — ельфа, хоча й вони часом завдають болю… Йдуть на війну… Зникають у безвісті… А потім очевидці говорять щось про добру вояцьку смерть… В оточеній криївці, у стовпі вогню… Я горю на тій краді вісімнадцять літ…

— Хто розповів вам, мамо? — шепоче Вогнедан, — Півонія?

— Ні, - зітхає хвора, — я ж сказала — очевидець… Його імені я не назву — багато про що краще не говорити вголос. Але одне я вам скажу — бійтесь, діти мої пана Ольга Лелега.

— Ольга? — перепитує Вогнедан, — чому б це ми мали його боятися?

— Я помру, — шепоче княгиня, — я ледве дотривала до вашого повноліття. Ти будеш князем Чорногорським, сину, і над тобою моанці не в змозі будуть встановити опіку. Але твоїм опікуном і радником може стати пан Ольг Лелег. Мій стрий Ольг, хитріший за лиса і мудріший за змія… Моанські баєчки про холодних і жорстоких нелюдей не в усьому брехливі — він є саме таким…

— Пан Ольг? — вигукує Дана, — ні, мамо! Пан Ольг стільки зробив для нас…

— Не для нас, — одними вустами вимовляє княгиня, — для Князя «тіней»… Я не знаю, коли він почав служити цьому страшному Ельфу, який все не може скоритися тому, з чим не можна боротись. Хіба можна здолати Імперію? Хіба можна знищити голіруч зграю вовків? Треба зберігати, принаймні те, що можна зберегти? Ви знаєте чому у нас відібрали намісництво над Північним Данаділом? Через повстання Дубового, в яке вплутався княжич Вітер Пард, батько мого чоловіка Ясногора. І нині там кріпацтво, і страждають люди, а могло б бути зовсім інакше, аби не оці спроби визволитися, приречені на загибель.

— Мамо, — тихо мовить Вогнедан, — гієни Півночі не полишать здобичі. Не називай їх вовками — вовки шляхетніші. Через сотню років кріпацтво буде і в Чорногорі, а нашим нащадкам, аби існувати під владою цієї зграї, доведеться не тільки забути рід, імена і мову, а й повідтинати кінчики вух. Якщо пан Ольг готує велику битву, я перший схилюся перед ним.

— О, ні, - аж піднялася на ложі Конвалія, — ні, сину… Ти… У тебе… Твої здібності використає пан Ольг… Він… Він є нащадком Вогнедана Повелителя… Прямим нащадком… Його син є напівкровним, але від Мальви у нього троє онуків… Ти розчистиш їм шлях до влади, мій нерозумний сину… Коштом власної крові, спаливши у боротьбі власну душу. Ольг Лелег використає тебе і відкине з дороги. Як витиснений лимон. Якщо його плани збудуться, в кращому випадку він милостиво залишить тебе князем Чорногорським. В гіршому, ти загинеш, відновлюючи династію Саламандрів-Лелегів… Так, як загинув твій батько… Стрий теж був тоді, у Квітані, однак повернувся живим…

— Мамо, — благали двійнята, обійнявши хвору, — заспокойся, мамо…

— Присягніть, — прошепотіла Конвалія, — що ви не будете вірити стрию… І слухати його…

— Я перевірю все, і зроблю висновки, — пообіцяв Вогнедан, — але заспокойся, мамо… Ти житимеш до ста літ…

— Жити так довго без нього? — вимовила княгиня, дивлячись на малювання з коханого, — для чого, діти мої… Може я любила вас менше, ніж ви того заслуговували… Пробачте мені, обидва… Пробач, мій Вогнику, що я не вберегла тебе від тієї проклятої школи… Але я дійсно хотіла вам добра… А принесла тільки біль і муки… «Перетворяюсь я на тінь… На тінь в похмурий день….» Я йду до пекла, на яке заслужила як погана мейдистка, чекати на вашого батька, діти мої… Мене не допустять до його вираю, туди, де спочивають язичники… Та я сподіваюся, що він розіб’є пекельну браму і прийде за мною сам…

Пані Конвалія не дочекалася приїзду стрийни Вербени з її травами і ліками. Тієї ж ночі у неї почалася агонія, схожа на повільне згасання свічі, що догоріла до гнотика.

***

Князь Чорногорський… Вісімнадцятилітній князь над могилою матері… Вона заповіла, аби її поховали на хетанському цвинтарі Боговлади. Звідси було ближче до Квітану, над яким розвіявся прах князя Воїна…

Що робити далі — Вогнедан не знав. Влада та відповідальність звалилися на нього раптово, як і у минулому житті. Тоді він мусив прийняти від померлого батька весь Ельбер… І теж у вісімнадцять літ. Тепер на його долю випало правити підлеглою провінцією, щодня ризикуючи поплатитись головою. Високі дерева стинають першими. А привласнити його землі — мрія багатьох імперських псів.

З ким порадитися? Що робити? У матері зосталися вірні… Воїни, правники, радники… Та навіть не про справи Чорногори з Данаділом хотів порадитися Вогнедан… Але те, про що він хотів дізнатись, могла розповісти лише одна людина… Вірніше — один дивний. Той самий Ольг Лелег.

Двійнята уже знали, що сина Ольга, Білозіра, нині нема у Боговладі. У Вишневому передмісті, в його будиночку, що звався «Гніздом Ворона» жив його синок, отой Терночок з вихователем-лоянцем та двома служницями. Сам Білозір Лелег, як радісно доповів той самий Терночок своїй Ясній Панні Дані, поїхав торгувати вином кудись на Північ. А дідусь Ольг, мовляв, оповів, що з ним усе гаразд. І листа передав від татка.

Отже, зоставався лише сам Ольг. Єдиний шлях до всіх таємниць.

— Коли тебе забрали до школи, — передавала Дана брату подумки, бо вголос про такі речі зодіті в жалобу двійнята не розмовляли, — я підслухала розмову стрия з мамою. Він її дуже сварив за оте наше «моанське виховання», а потім мовив, що тебе треба знищити, бо чорра з твоїми здібностями… Одним словом, Князь «тіней» прирік тебе на смерть…

— Не дивно, — озвався знов таки подумки Вогнедан, — я був би страшним недолюдком… Якби не ти, і не мої хлопці.

— А тоді, - продовжила Дана, — я залізла до стриєвих покоїв, аби розповісти за тебе… Стрий якраз переодягався… У нього всі груди в шрамах від опіків… І слід кульового поранення…

— Пам’ятаєш, що він говорив Шрежіну? — спитав Вогнедан, — про якесь моанське дитинча, яке він чогось взявся рятувати… І про те, як він мовчав на тортурах, аби не збудити дитину…

— Дитя закричало б, і його б убили, — мовчки хитає головою Дана, погоджуючись, — але, брате мій, це ще не все… У стрия на плечі тавро каторжанина… А на спині — рубці від батога…

— Плече таврують кримінальникам, — ледь блідне Вогнедан, — а батоги… А втім, за паперами стрий — торговець… Тобто він міг підпасти під дію цієї кари без імператорського указу… Куля в грудях — то, напевне, Квітан, але що він накоїв окрім того?

— Мама говорила — не вірте йому, — зітхає Дана, — але він мені чомусь завжди подобався…

— Я з ним поговорю, — вирішує Вогнедан, — сам на сам… І доможуся правди. Я вже дорослий і є князем Чорногорським…

Будиночок Ольга Лелега нині привітно дивиться на світ помитими вікнами. З комина в’ється димок. Тепла боговладська зима, тут немає пронизливого гірського вітру. Лагідні долини Данаділу з помаранчевими садами у передгір’ях… Колись він, Вогнедан, був володарем цієї краси, незнищенної навіть узимку… Коротка зима — як нагадування про її скороминущість. І зимовий смак помаранч… О, цей помаранчевий сік, нерозривно зв’язаний у голові Вогнедановій з муками, болем і рятунком…

Гарненька віталенька у стрия… Малювання на стіні одне — квітуча гілка ясмину… Горить комин… Накрито низенького столика… Два кріселка…

У пана Ольга на столі карафка з помаранчевим соком… І пізні яблука у вазі… І помаранчі… Знову ці помаранчі. А сам стрий як завжди погідний і усміхнений. І він був на каторзі? Як кримінальник? Потрапити до срегійських копалень не так і важко — саме там згинув пан Богуслав Ставський, батько Вогнеданових приятелів. Але пана Богуслава забрали за неблагонадійність і коромолу… У пані Стасі навіть копія вироку є, щедро полита сльозами бідолашної жінки… А тут… З одного боку стрий трохи не приятель того самого Князя «тіней», якого багато хто зве просто Ельфом. І говорять про це завжди пошепки і озираючись… З другого боку… Хоча — хтозна… Може стрий прикінчив якогось моанця, і зумів довести, що це не за політику… За політику і строки дають більші, і тавро ставлять на чолі…

— Пане Ольже, — починає Вогнедан, — мені потрібно з вами поговорити. Опісля смерти мами ми так і не залишались наодинці. Схоже ви цього не прагнули, хоча є старшим серед Трьох Родів…

— Можливо й так, — озивається стрий, — бо розмова повинна бути… тяжкою. І я не помилився. Ти дивишся на мене наче суддя, дитино… Що лихого зробив тобі Ольг Лелег?

— Я перестав бути дитиною в сім років, — може занадто різко говорить князь Чорногорський, — а нині є мужчиною і можновладцем. Не треба розмовляти зі мною, наче з дитям.

— Гаразд, ваша ясновельможність, — погоджується Ольг, — я вас уважно слухаю…

— Пане Ольже, — говорить Вогнедан, не зводячи очей зі стрия і поволі обчищаючи срібним ножичком помаранчу, — я вдячний вам за те, що ви зробили для мене…

— Для вас, пане Вогнедане? — перепитує Ольг непорозуміло, — коли і як?

— Утеча зі школи, — говорить Вогнедан, — і тоді, на Сіллоні….

— Мій княже, — мовить Ольг, — я лише потішав вас тоді… Ви впевнені були, що вам допоміг утекти Князь «тіней» з казки, приславши за вами отого бідолашного чорру, котрого, напевне, замучила совість, і який вирішив дезертирувати. А ви мали б бути йому охоронною грамотою на Сіллоні. Таке хоч рідко, але трапляється, особливо серед тих, хто потрапив до Чоррін Ідрен дорослим, або навчався в провінції.

— Гаразд, — мовить Вогнедан, — а ваш син, пан Білозір… Його що, теж совість замучила? Звідки він знав…отого корчмаря? А те як потрапити на Сіллон?

— Мій син, — всміхається Ольг, — шукач пригод і всесвітній волоцюга. Окрім того один час він возив на Сіллон контрабанду. Таким людям срібні іноді довіряють вхідні гасла. Ну, і я є приятелем Непобора, тому вхід на Сіллон є завжди вільним для мого сина.

— Гаразд, — мовить Вогнедан, і ножичок в його руці робить зайвий рух, а в повітрі починає гостро пахнути помаранчевим соком, — а те, що ви зробили для Мечислава… Де ви взяли всі оті папери?

— Збирати на Шрежіна папери ми почали ще з князем Іскрою, — спокійно відповідає Ольг, — його ясновельможність не хотів, щоб маєток, котрий належав до Трьох Родів, дістався зайді. Адже це Парди колись допомогли Вітезславу Ведангському викупити дім і два села з їхніх колишніх маєтностей. Я задіяв приватних розшукувачів, і… Адже я дійсно маю диплом Ільзнонського університету… Працювати торговцем мене змусили родинні обставини.

Помаранчевий сік… Вогнедан кладе дольку до рота… Знайомий смак… Кислосолоний… Солоний від крові в роті…Тепер він прикусив губу від гніву, а тоді кусав собі вуста, аби не кричати… Аби над ним не насміхався стійковий, дорослий, вивчений чорра… Джура Пард пішов у протистояння… Генд тоді його врятував… Старший джура Яблуновський… Це, принаймні, не є брехнею… Навіть якщо напівкровний принц теж скаже, що це його, Вогнеданові, вигадки, з ним все одно зостанеться смак помаранчі навпіл з кров’ю… І оті рядки вірша… «Хотілося б, щоб існував той шлях, Яким би варто йти по цьому світу.»

— Гаразд, — говорить юнак знову, — скінчимо цю розмову, пане Ольже… Вона безсенсовна. Ви робите з мене дурня, я тому не вірю…Даремно розпитувати чоловіка, якого вже допитували не раз. Живіть як знаєте. Борги свої я вмію платити, рівно, як і Мечислав. Потрібна буде допомога звертайтеся. Як до князя. Поки що я — князь Чорногори… Грайте далі в свою гру… Можливо, в разі її успішного завершення ви дозволите мені поселитися десь поруч з Ясногором Пардом…

Ще одна долька бризнула соком… Пан Ольг мовчки дивиться на нього… Як тепло в кімнаті… Як жарко… Як…

— У вас чудовий комин, — ґречно говорить Вогнедан і підводиться зі стільця, — а тепер дозвольте відкланятись…

На кам’яних сходинках будинку Вогнеданом почало трусити. Він лихоманково вишукував безпечного місця… Близько… як же близько будинки… Хтось іде вулицею… Хтось біжить просто сюди…

«Уб’ю… Не втримаюсь… Ні…»

— Ні, брате!

Мечислав… Які у нього холодні руки… Що він робить… для чого… Для чого притискає його лицем до свого кунтуша… Який холодний оксамит… Як голосно б’ється під ним серце Веданга…

— Спинись… Тут люди… Сестра послала… Відчула… Спинись….

Спинись… Бо інакше зупиниться оце відважне серце… Спинись, бо друг загине першим… Спинись…

Смак помаранчі в роті… Смак крові і помаранчі… Смак зненависті і любові…

— Пішло, — хрипить Вогнедан, боячись відірватися від приятеля, — пішло назад, в безодню…

Мечислав сідає разом з ним на сходи… Мовчки пригладжує змокле волосся.

— Отак воно, — питає стиха, — оце воно так?

— Не вмію, — шепоче Вогнедан, — не вмію… Ні викликати, ні втримувати… Давно не було… Востаннє я вбив отак п’ятьох чоррів… Тоді ще кілька разів приходило, але не так сильно… Не так сильно… Тоді, коли Дану… Треба було зцілити Горицвіта… Я знесилився… І пройшло… А нині…

— Діти мої, зайдіть до будинку…

Пан Ольг… Ледь поблідлий, але спокійний. У Вогнедана нині немає сили ні ображатися, ні розмовляти. Мечислав підводить свої чорні очі з багряним вогнем в глибині.

— Пане Лелегу, — говорить, — ви знаєте, що я вам усім зобов’язаний… Але за Вогнедана… Що ви зробили з братом?

— Зайдіть, — знову говорить пан Ольг, — зайдіть же, діти…

До знайомої віталеньки Мечислав вносить Вогнедана на руках. Той все ще боїться підвести голову.

— Помаранчі, - шепоче, — приберіть помаранчі… Не можу… Не можу чути цей запах…

— Зараз заберуть, — обережно торкається його волосся Ольг, — зараз, дитино моя… Вже забрали… І відчинили вікна… Вже…

— Два дні, - говорить Вогнедан в Мечиславів кунтуш, — два дні провисів «під дзвоном»… Води…не давали… Стійковий…шаблею колов…в ноги…розважався… Я вуста прокусив…Не хотів кричати… А потім на пост заступив Генд…Старший джура Яблуновський… у нього в кишені була помаранча… Чищена. Не погидував піднятись на той поміст, над яким я… Я ж все робив під себе… Сеча… сморід… кров у роті… і смак помаранчі… Я їх після того бачити не можу… Оце вперше… скуштував.

— Моя дитино, — шепоче Ольг, — я віднині і сам їх не їстиму… Тим більше — не пропонуватиму тобі… Вогнику, дорослий мій Вогнику… Мій князь Чорногори і мужчина, який пізнав жінку… Моє змучене дитя…

Вогнедан лежить на канапці. Туди його обережно поклав Мечислав. Сам Руженич сидить поруч, нашорошено стежачи за стриєм Ольгом. Той повільно ходить по кімнаті.

— Діти мої, - говорить, — що ви хочете від мене почути?

— Битву, — шепоче Вогнедан, — коли і як… Розпочнемо… Ви не думайте, то я зі зла… Я битимуся за вас, принце з роду Саламандрів… я помру за вас… Аби він постав із попелу і жив вічно… Ельбер Прекрасний…

— Вогнику, — лагідно говорить Ольг, — далеко ще до битви… Я змушений не відкривати вам всього не тому, що не довіряю… Але в справах торгівлі вином один закон — менше знаєш, менше зможеш видати, якщо тебе… Ти вмієш терпіти муки, синку, я теж, але у кожного є свій поріг болю, який… Словом, багато знати — не треба… Тим більше — навесні вам доведеться їхати до Моани. На присягу…

— Боги, я й забув, — озивається Мечислав, — повноліття Імператора…

— Воїни — «тіні», — мовить Ольг стиха, — відважні… люди і дивні. Ти знаєш, Вогнику, двох із них. Один загинув, один є моїм життям… Я, напевне, не переживу його втрати. Таких багато, дитя моє…

- І ви? — питає Вогнедан.

— Я теж, — схиляє голову Ольг, — я теж…

— Візьміть нас…до війська… Попросіть Князя «тіней». Ви ж говорили тоді, що знаєте його як самого себе!

— Дитя моє, - мовить Ольг, присаджуючись на стільчик, поруч з канапою, — про це не говорять вголос… Сестра напевне оповіла тобі, яку прикрасу я ношу на плечі… Так це ж кляті воріженьки і не здогадувалися, що я знаю Ельфа…

— За що? — питає чорногорець.

— Вимагання, — коротко відповідає Ольг, — натиснув не на той важіль… Потрібно було вкоськати одного моанського панка… Його потім таки вкоськали, а я побував на копальнях. Там холодно, діти мої…

— Вам Князь звелів? — питає Мечислав, — а той панок — така ж сволота, як Шрежін?…

— Не така, — мовить Ольг смутно, — але теж гидота добряча… Так от, мої хлопчики… Ніколи князі Чорногорські не несли…таємної служби. Вони були нашою останньою обороною і прикриттям. Не можна вам, діти, працювати на Князя. Зависокою буде ціна вашого провалу… Князі Ведангу під час повстань їхали до святинь Лугерби, і то знайшовся чорра, котрий бачив у битві Воїна, побачив згодом його сестру і склав два і два. Півонію ми вивезли з Боговлади, але де ховатися князю Чорногорському? А що станеться з його князівством?

Вогнедан заплющує очі. Він розуміє, що стрий правий. Не можна… Високі дерева добре видно…

— А щодо битви, — мовить Ольг, — не хвилюйтеся… Без вас не обійдеться. Тобі трохи краще, Вогнедане?

— Вибачте, стрию, — говорить юнак, — я… розхвилювався. Це все — оті кляті помаранчі.

— Тож можемо поговорити серйозно. Власне, я хотів відкласти цю розмову до вашого повернення з Моани… Ти чув про «Видіння Вишезіра»?

— Краєм вуха, — говорить Вогнедан, — там щось про велику битву майбутнього… І Великого Ельфа… Напівбога… Що очолить її, і підніме з попелу Ельбер Прекрасний… Це і є отой Князь «тіней», чи не так?

— Це майбутнє на порозі, дитино, — шепоче стрий, — Князь «тіней» розчищає шлях для Повелителя, а вогняний ельф пророцтва, Великий Ельф, обіцяне дитя легенди — це ти, Вогнику…

Вогнедан тільки почув, як охнув захоплено Мечислав. В голові йому задзвеніло…

— Сім літ проклятої школи, — тихо вимовив чорногорець, — сім втрачених літ… Я…я навіть власною силою керувати не здатен…

— Ти поки що і не повинен нею керувати, — відмовив Ольг, — вміння це приходить зі зрілістю. Років десь у тридцять. Та біда в тому, що діяти нам доведеться раніше… Я бачу у тебе на грудях медальйон Конвалії, отже ти не здивуєшся, коли я тобі скажу, що твій батько передбачив час початку… визвольних змагань. Тобі на той час має бути двадцять три роки. Трохи більше, ніж Воїну, коли він наклав головою…

— П’ять років, — шепоче Мечислав, і очі його горять багряним вогнем, — зосталося всього п’ять років неволі для Краю…

— Цілих п’ять років, — виправляє стрий, — за цей час тричі можна вмерти… Отже, діти мої… З часом я дам вам більше знання… Тобі, Вогнедане, потрібна буде моя допомога… Дитя моє, я знаю, що говорила тобі твоя померла мати. Вона і мені вимовляла це саме… Я не бажаю влади ні собі, ні онукам… Але я зроблю все задля сповнення Видіння.

— Я вірю вам, — мовить Вогнедан, — я хочу вам вірити…

— Ми віримо, — озивається Мечислав.

— Діти мої, - сумно говорить стрий, — в цьому видінні говориться про те, що шлях цей буде нелегким. Ми знайшли два уривки, а десь є ще третій. Де говориться про небезпеки, які очікують на тебе… Аби ми мали його в руках раніше, може ти й не потрапив би до тієї клятої школи. І тебе б нині не нудило від помаранч…

— Я загартовуватиму дух, — всміхнувся Вогнедан змучено, — і таки привчу себе до помаранчевого смаку. Починатиму з соку… Налийте мені будь ласка скляночку.

Ольг хитає головою, але приносить таки від столика дві високі склянки. Йому та Мечиславу. Вогнедан обережно куштує сік… Він просто кисло-солодкий… Він вже не пахне кров’ю і не викликає у пам’яті видива озвірілого чорри з шаблею та загидженого помосту під розіп’ятим на ґратках хлопцем… Лише лице старшого джури Яблуновського знову стає перед очима… «В гірськім селі також розтанув сніг… Від нього не залишилось і сліду…»

— А яке закінчення? — питає Ольг, бо вірша Вогнедан вимовив уголос.

— «Хотілося б, щоб існував той шлях, Яким би варто йти по цьому світу.», — відповідає Вогнедан, — і він таки існує, стрию… Можна, я трохи подрімаю на цій зручній канапі? Не хочу, аби у замку говорили, що молодий князь Чорногорський упився так, що ледве дійшов до власних покоїв… У мене й досі аж ноги дилькотять.

— Звичайно, дитя моє, - мовить стрий, — я зараз велю принести подушку. І ковдру. А ми з твоїм Мечем пограємо в лоянські шахи…

— Та я ж не вмію, — говорить Веданг.

— А я тебе вчитиму, — всміхнувся Ольг, — а ти потім навчиш брата. Це дуже корисна гра для майбутніх воєвод.

Подушка й ковдра прибувають в руках гарненької покоївки. Її сповістили, що гість нездужає. Дівчина підкладає подушку, підтикає ковдру… Мило усміхається… Вогнедан відповідає усміхом. Гарненькі дівчата — його слабкість.

— Стрию, — шепоче він, коли дівча побігло геть, — пам’ятаєте, як я чогось вередував у Лелечому Гнізді, і ви співали мені повстанської пісні. Замість колискової… Я ту пісню в школі сім літ в голові обертав…

— Чорна рілля ізорана, — тихо наспівує Ольг, поклавши руку на чоло юнака, — гей, гей… Чорна рілля ізорана, та й кулями засіяна… Білим тілом зволочена, та кровію сполощена… Гей… Вітер віє по долині…Вітер віє по долині, лежить воїн на купині… гей… Ані тата, ані мами, ані кради, ані ями…

— Переможемо, — стиха мовить Вогнедан, провалюючись у цілющий сон, — переможемо все одно…

Розмова з Ольгом трохи піддала Вогнеданові духу. Видіння Вишезіра… Оце тобі голос… Виходить, він, Вогнедан, недаремно носив у грудях дорослу душу… Недаремне ніколи не був справжньою дитиною, яка не пам’ятає минулого і не дбає про майбутнє… Час настане… Час прийде…

А втім, йому гріх жалітися на судьбу… Навряд чи він витримав би оті сім літ, аби був лише малим Чорногорським княжичем, насильно видертим з материних обіймів. Та що там говорити, мамі не довелося б навіть везти його до столиці… Рік, два, три моанського виховання… Він став би дженджиком не виїжджаючи з Боговлади. Можливо потім прозрів би… Можливо. А може й ні…

Бідолашна мама… Нині Вогнедан не сердився на неї. Він зрозумів її… Зрозумів її болісне кохання до загиблого… Вісімнадцять літ жалоби. Вісімнадцять літ любові без надії зустрітися навіть в потойбіччі. «Перетворяюсь я на тінь в похмурий день…» Втративши коханого, вона не хотіла втратити і його дітей. А замість того втрачено її… Ой, мамо, мамо… Звідки ж тебе чекати, звідки ж тебе виглядати… Нам тебе не наздогнати, а як повернешся — не пізнати…

До весни Вогнедан мав зібрати обоз для моанського свята. Він доручив це маминим радникам, але роботи все одно вистачало. Рахунки, податки, дари від шляхти… Аби воріженькам не здалося мало. Пан Ольг Лелег вніс від Торгового Дому Росавів велетенську суму, що майже покрила видатки Південного Данаділу. Вогнедан нині вмів читати між рядків і між рахунків. Торговий Дім його родичів був прикриттям для піратського золота князя Непобора. Аби не це щорічне «підгодовування моанських кабанів» з приводу імператорського народження, данадільські селяни від непосильних поборів стали б жебраками. Пан Ольг передав Вогнедану коротку записочку без підпису і одразу ж спалив її на свічці. На витворному папері старовинної обробки написано було пензликом, не пером, короткого вірша:

«Нехай вирує море

Вітер віє —

Не зупинюсь,

Аж доки з глибини

Перлину білосніжну не дістану!»

Свята, на яке мене запрошено, очікую з нетерпінням… Н.Л.

Непобор Ллєг нагадував Вогнедану про обіцянку запросити його на битву… Відважний Непобор… Ні, він, Вогнедан, звернеться до срібних лише в крайньому випадку. Їх занадто мало, аби проливати ще й їхню кров. А от відсвяткувати перемогу запросить. Обов’язково.

І ось настав час їхати до Моани. Лихі передчуття не покидали Вогнедана з самого початку весни і отих зборів. Він сам не знав чому… Начебто і Імператор інший… Замість Корога Першого з його пикою ординця, який запроторив чорногорця до школи чоррів, нині на троні юнак, Вогнеданів одноліток. Чутки говорять, що він чи-то несповна розуму, чи-то є занадто побожним, що у моанському звичаї майже не можна відріжнити. А голова шляхетської ради, князь Астеонський, Ріфін, побоюється Пардів. Рік тому він надіслав княгині Конвалії довжелезного листа, в якому вибачався за поведінку сина. І гойні дари у двох скринях. Ті скрині і досі стоять у передпокої Високого Замку. Їх ніхто не відчиняв. Вогнедан помітив собі не забути передати право на зняття печаток пану Ольгу. Можливо, стрий знайде, куди подіти оте моанське добро… Зрештою, таємна війна потребує грошей ще більше, ніж війна явна.

Від Півдня до Моани мали їхати князі і воєводи. Він, Вогнедан, як князь Чорногорський… Мечислав, як князь Ведангський… Фотін, князь Зелемінський… Рідкісна погань… Це через нього загинула мати Зорика Лемпарта. Воєвода Дубна, сиріч Старого Ведангу, пан Войтін… Дженджик, але не дуже злобний. Воєвода Квітану, пан Квітін… Знайоме прізвище… Однокурсника Вогнеданового звали Моан Квітін… Може син пана воєводи? Цікаво, де вони зараз, оті п’ятеро зелепуцьків? Мабуть службу несуть. Старшинами…Ні, все таки вчасно він утік… І воєвода Північного Данаділу, пан Дігін…Оповідають про нього, що є ледацюгою і п’яничкою…

Всі ці панки брали з собою родини. Дружин, дочок, сестер… Вогнедан вирішив залишити Дану в Боговладі. Не потрібен сестричці зайвий ризик. Нехай опановує, під керівництвом маминих радників, мистецтво княжіння. На святі, ясна річ, будуть і оті двоє… Пан Коронат Астеонський і пан Егон Гросатін… Не треба Дані з ними зустрічатись. Пан Ольг оповів Вогнедану за що поганців відправлено лікуватися… Ці двоє тварюк ловили на вулицях дівчат-простолюдинок і катували їх у заміському маєтку князів Гросатіних… А понівечені тіла кидали до Моани-річки. Тільки остання жертва виявилася дворянською донькою… Та ще й батько її був наближеним срегійського барона Ляріна…

Словом, нехай ображається Дануся, нехай говорить, що не боїться нікого і нічого, а до Моани вона не поїде. Присутньости жінок не вимагається суворо, достатньо, аби приїхав голова роду. І Мечислав погодився з другом, хоча Вогнедан знав, наскільки болісною є для нього розлука з Даною. Він-то поїде, а решта залицяльників зостанеться у Боговладі… І Богдан… І Ратимир… І Зорик… Богодар Ставський якось не дуже вганяв за князівною, але і він буде у Боговладі….

— Я з нею перемовлятимусь, — потішав Вогнедан, — і ти зможеш поговорити.

— Гаразд, — всміхається Меч, а очі його сповнені тугою. Ой, якби не застати по поверненні Дану у весільному вбранні поруч з якимось приятелем. І вбити його не вб’єш — друг все ж таки…

Пан Ольг перед від’їздом дав молодим князям останні настанови.

— Діти мої, - мовив, — не ризикуйте даремно. Побільше мовчіть, поменше слухайте. З Астеонами не заводьтеся. Пан Ріфін боїться… і знає чого боїться, але його син — божевільний. Юний кат і вбивця. Ви добре тоді його розмалювали, вкупі з тим Егоном. Стережіться, бо паскуди є мстивішими за лоянського тигра.

Обоз вирушив, а двоє приятелів помчали кінно вперед. Аби встигнути навідати Гніздо Драконів.

В Гнізді Драконів тиша і спокій… Садівник, дід Грозан, висаджує трояндові кущі перед будинком. Скоро на них розквітнуть багряні ружі… Такі ж кущі й на могилі Ружени… Такими ж кущами обсаджено намогильні камені загиблих Драконів.

Челядь зосталася в замку та сама… Вибігли усі назустріч двом вершникам… Пані Купава, управителька, попереду всіх. За нею — Людмила Дубовичка… Дівчата — покоївки… Ні, одна новенька… Її попередниця вже замужем… За ким? А пам’ятаєте, княже, Владана Ратома? Ну, як же… разом рибу ловили. Ось за ним… Вже скоро й дитинку матимуть…

Купава оповідає новини, а сама ще й встигає накази віддавати… Стіл у дворі накрити… За паном Далебором послати… Опорядити спочивальні… І двері на вежу відчинити, може пан князь захоче піднятися…

У Мечислава аж лице поніжнішало. І сум його отой пропав кудись. Пройшов з Вогнеданом про кімнатах, постояв у вітальні перед малюваннями… Оповів, як найняв митця з Дубна для відновлення тих, що найбільше постраждали…

— А я для тебе дарунок маю, — говорить Вогнедан, — він у сумці, за сідлом мого коня…

У сумці — обережно накручений на палицю сувій шовку… Обережно розгортає його Мечислав, і застигає в захваті.

Перед ним — копія з малювання зі скарбниці Високого Замку… Вогнедан задля цієї копії таємно посилав людину на Сіллон. Лише там можуть робити такі портрети в стародавньому густі. Невідомий ельф скопіював з того малювання, де Останній Повелитель стоїть поруч зі своїм Драконом, обличчя й вбрання Воїслава Ведангського. А тло зробив трошки іншим — кімната на вежі Гнізда Драконів, з якої видно поля і яри Ведангу. Малюнок кімнати надіслав Вогнедан. І бачить тепер, що недаремно ризикував дорогоцінним малюванням зі свого предка. Бо зволожились очі Мечислава, що не можуть відірватися від обличчя красеня-дивного.

— Оце таким я був? — питає, - невже це правда, Вогнедане?

— Твоя душа прекрасна і в цьому тілі, - мовить чорногорець, — вона така, як лице твого предка.

На почесне місце наказав прикріпити малювання розчулений Веданг. І за столом увечері сидів тихий, розмріяний, без отруйних своїх жартиків… Аж дід Грозан сказав здивовано:

— Та щось ви княже чи-то смутні, чи-то невеселі… То сміялися та співали, а ниньки все мовчите… Воріженьки кляті наснилися?

— Біда буде воріженькам, як я їм наснюся, — отямився від задуми Веданг, — дідо Грозане, а ви знаєте пісню одну, про туман над яром? Я її в дитинстві чув, а від кого чув — не пам’ятаю.

— А чого ж, — дідо радісно, — добра пісня… Старий Грозан стільки пісень знає, скільки пан Воєць отих викрутасів зі зброєю…

Горять смолоскипи на стовпах під галереєю. Просто туди дивиться Веданг, що сидить поруч з Вогнеданом на почесному краю столу. Він не соромиться минулого, він не боїться майбутнього, хоча воно й непевне, те майбутнє… Як понад яром туман…

— Туман яром, — розпочинає дід, — туман долиною, туман яром… За туманом нічого не видно…

— Тільки видно дуба зеленого, — несподівано підхоплює Вогнедан своїм протяглим голосом, — тільки видно…дуба зеленого…

Змагаються два голоси — старий і молодий… Немудряща пісенька… Ой, упустила дівчина відро у криницю, що стояла під тим дубом, огорнута туманом…

— Упустила… золоте відерце… засмутила коханому серце…

Дістань відерце для любки, Меч, що був колись Воїславом, поклади в нього душу, віддай тій, що і так заволоділа нею…

— Хай виплива… туман на долину, хай виплива… туман на долину… Якщо Доля — заберу дівчину…

— Якщо Доля, — шепоче Мечислав, — якщо Доля…

— Ой, пан князь Чорногорський і співа, — вихваляє дід тим часом, — голосом наче сопілкою виводить… І пісень наших зна, що у Веданзі співають… А чи пане княже не заведете чорногорської?

— Та можна, — погоджується Вогнедан… І ось він уже співає, та знов такої, що лише зітхає Мечислав, а потім і сам приєднується до друга, взявши до рук стару свою знайому — чорногорську гітару.

— Зірвав я з ружі квітоньку… Це ж нам на двох, мій світоньку…

Ти з ружі цвіт собі взяла… А колючки мені дала…

О, замовчи… Не щебечи… Ти, пташко, вгору летючи…

Не завдавай мені жалю… Не споминай, кого люблю…

Вже як подався спати Мечислав, перепинила Вогнедана Купава.

— Пане княже, — спитала, — а чи сестриця ваша не їдуть з вами?

— Ні, - відповів Вогнедан, — сестра зосталася у Боговладі. Нема чого робити їй поміж моанцями.

— А вірно, вірно, — шепоче жінка, — а чи не має вже нареченого красунечка ваша?

— Ні, - посміхнувся Вогнедан, — замолода ще сестра, їй все б танці та співи.

— А вірно, вірно, — погоджується Купава, — нехай не спішить… Нехай почекає… От мій Ружен… І князь — вельможній панні рівня… І стан, і голос… А з лиця води не пити — він же не дівка, а воїн…

— Мила пані Тополино, — лагідно сказав Вогнедан, — тут лише сестрі вирішувати, а я душу брата мого крізь його лице бачу. Якщо розгледить її й сестра моя — не буде проти Вогнедан Чорногорський.

— Ой, та й любить же він її, - зраділо мовить пестунка, — так любить… Я ж бачила минулого разу, коли ви тут усі разом були… Попроси вона у нього з білої ружі червону зробити — кров’ю серця свого вірного побагрянить ту квітку дитя моє…

А Мечислав, зморений любовною тугою, спить собі у спочивальні з вікном на яр і вчувається йому крізь сон дзвін золотих прикрас і подих гарячого вітру. І стискають одрухово його пальці срібного ланцюжка з образком Веданга-воїна… І срібний же медальйон з зображенням матері на тому ж ланцюжку.

— Ти смієш кохати, проклятий… Проклятий, — шелестить гарячий вітер, і крізь сон відповідає юнак, кому — не знаючи:

— Кохаю…

***

Обоз вони з Мечиславом перехопили біля Дубна і рушили далі.

Дорога на Північ згадується Вогнедану як сон у яві… Цим же шляхом йшов одинадцять років тому обоз князя Іскри… Через Збраслав… Страгія, Мооз, Гросата, Грелла… Гесута…З Гесути почалися ліси з ялин… І похолоднішало… Тут весною ще сніг лежить… Вогнедан перебрався до карети, а Мечислав плаща шерстяного накинув і їхав поруч, обдивляючись околиці. Йому-то цікаво, а от Вогнедан вважав, що з нього досить і минулого разу.

Та якщо на тезоіменитство можна було вислати обоз і представника, то неприсутність на святі Повноліття Імператора каралася смертю. Присяга… Вища знать мала скласти присягу на вірність Імперії.

Веданг цим якось не дуже переймався.

— Збрехати ворогу — не гріх, — сміявся він, — ну, присягнемо… На словах…

Вогнедан не ставився до цього так легко. Але і вибору у нього не було. А через п’ять років… Розпишуть його у всіх Зводах-Літописах як зрадника вітчизни і кривоприсяжця… І дай Боги, аби він міг на все це чхати з-за ельберійського кордону.

По розкислих дорогах ледве доповз обоз до стольного міста, проминувши ще три величенькі провінції. Анкера, Ваана, Шанія… Заїзди тут були такими страшними, що гидливий Вогнедан ночував у кареті. Мечислав спробував був спати у кімнаті, але опівночі заліз до карети друга і сказав, що він, звісно, не панночка, але з клопами в одній хаті не вживеться. А на наступній зупинці вже й не намагався заходити до кімнати.

Вогнедан намагався згадати, як же він їхав з Соколом тоді… Маленьким він теж ночував у кареті, а ось коли тікав зі школи, то не помічав невигод… Не міг згадати… А нині — розніжився, ти диви… Клопи заважають… Забув, джуро Пард, як взимку лід розбивав у мисці для умивання?

А ось і матінка — Моана…. З незмінними шибеницями при в’їзді. Повзе обоз брудними вуличками під галас натовпу та крики жебраків. Ось і площа Геррінд… І «Будинок принцеси», що його Вогнедан успадкував від діда Іскри… Знайома спочивальня… Малювання на стіні… Радин Радко… Великий моанський… Ні, табличка так і залишилася переламаною навпіл. Тільки прізвище… Пливе по теплим хвилям красень корабель…

Вислухав Вогнедан співчуття управителя, з приводу материної смерти, прийняв його звіт… Прикинув одразу, скільки вкрадено… Не так уже й багато. Гаразд. Нехай і далі служить та не нахабніє.

Костюми для свята юнаки привезли з собою. Вогнедан сподівався, що те, що сходило з рук діду Іскрі, зійде і йому. Його одяг був білим… Кунтуш, штани, чобітки… Вишивана сорочка з ледь помітним відтінком блакиті… Жалоба… Поганська жалоба… У Моанії після смерти рідних одягали чорне.

В чорному був Мечислав. Він так вподобав кунтуші з чорного оксамиту, що постійно носив чорне… В такому вигляді юнак ще більше нагадував чортяку. Під кунтушем — вишиванка з плетеними ромбами Ведангу… Червоне і чорне. Земля і кров…

Коли шляхтичі одягнулися і глянули на себе, то Мечислав мовив, сміючись:

— Або просто з балу — у Цитадель, або до ліжка імператриці. Говорять, що її Могутність палка пані… Не розгубіться, княже Чорногорський…

— Говорять, — засміявся Вогнедан, — що ця пані любить незвичайних чоловіків… Стережися, Мечиславе… Не здумай їй відмовити — тоді вже точно сядемо… Надовго.

Веданг засміявся. Він не думав, що на нього поласиться Її Могутність. А от Вогнедан з його дівочим лицем наче приваблював старших за себе пань. І нині… Ну красень же… Коса вузлом на потилиці… Білий шарф-оберіг з ледь помітним візерунком… Очі під тим шарфом… Данині очі… Тьху, а хай тобі…

— Не дивись на мене, брате, — підморгнув Вогнедан, — зараз у Моані мода на всякі збочення… Добрі люди подумають таке, про що мені, чорногорцю, соромно і вголос сказати…

— Голову одірву дурневі, який подумає зле, — пирхнув Мечислав, — що за часи настали — не можна помилуватись красивою людиною, аби тебе не запідозрили хтозна в чому. До речі, чи не час нам з тобою… поговорити з Даною?

…у тій самій кімнаті, - несеться від розуму до розуму. — картина збереглася… Мечислав тобі вітання передає… Коли бал? Сьогодні ввечері. Спершу присяга в церкві Святого Іркана, а тоді… Ми будемо обережні… Звісно, сестричко… Ми будемо обережні…

Присягу вони відбули безболісно… Імператора майже не видно було за натовпом священиків та охоронців… Вогнедан, коли підійшла його черга, поклав руку на «Повчання Святого Старця» і виголосив завідомо неправдиві слова про вірність Єдиній та Неподільній. Ні голос, ні рука йому не здригнулись. А Меч, чортів лицедій, коли руку на книгу поклав, навіть очі догори звів розчулено.

— Ти чого розчулився, брате Мечиславе? — спитав потиху Вогнедан, коли вони сіли до карети. Повіз у них був один на двох — Меч, котрий так і числився тілоохоронцем князя Чорногорського, та ще й отримував за це непогану платню, ходив за другом, мов тінь, виконуючи свої обов’язки.

— Згадав, як ти мені вірша оповідав, що склав у школі, - відповів Мечислав спокійнісінько, — Імперіє! Від цього слова серце тремтить солодким щемом… І я тремчу, бо хочу… Відчуваю — і правда хочу… Туди, куди ото твій однокурсник хотів.

Вогнедан мимоволі пирхнув. Напруження зникло… Обійшлося.

А ось і сади Бареллі. І палац… І знайома зала… Скільки вона йому снилася у жахливих снах… Скільки разів він згадував, як перекреслив його життя старий чоловік з очима ординця, зодітий в сірий однострій з золотим шиттям.

З галереї чутно дитячі голоси… Як і одинадцять років тому…

— Отам я стояв, — оповідає Мечиславу Вогнедан, — ми стояли з Даною… І їли марципан. Тоді до мене причепився Коронат… Чого це я, мовляв, вдягнув кунтуша…

— От падлюка, — бурчить Дракон, — йому й тоді вже джмелі в голові літали…

— Я ним двигонув, і він налетів просто на Його Могутність… Той одрухово як потягнув поганця палицею… А тоді й пита мене…

— Дивись-но, — говорить імператор, — який вояка… За що це ти його?

— За те, що він назвав Парда псом….

— Гаразд, ти виявився сильнішим, маленький Пард, а отже — твоє зверху. Сила — вінець усього… Слабкі не мають права на життя… Ти з роду воїнів — так будь воїном! Я зачисляю тебе до Моанської військової школи… Ти письменний?

— Так...

— Одразу на другий курс…Сьогодні ж тебе доставлять до школи…. Княжича відпровадить до школи офіцер… І до речі, якщо княжич не довчиться, Пардам доведеться покинути Південний Данаділ… Так що добре вчися, хлопчику — твоє офіцерське звання є ціною твого майбутнього данадільського намісництва.

Вогнедан чує, як бринять у повітрі їхні голоси… О, він не слабкий… Він вистояв… Його не зламали… Ординець в сірому однострої давно у домовині… А він, Вогнедан, так і не став чоррою.

— А не діждете, — тихо мовить він, і Мечислав усміхається порозуміло.

Зала наповнюється людьми… Вельможне панство в пишних камзолах… За одинадцять років змінилося і вбрання і люди… Тепер камзоли носять довгими, а штани короткі, але пишно зібрані над колінами. На ішторнійський штиб. Нічого дивного — імператриця родом з Ішторну. Тож і вбирається моанське панство за модами недавнього ворога. Дідо Іскра тоді показував Вогнеданові хто є хто… Та постарішали дорослі, виросли діти. Нікого не пізнає князь Чорногорський… А втім, чого можна вимагати від дикуна і провінціяла.

Хоча ні, ось і знайомі з’явилися… Княжич Астеонський та його вірний друг княжич Гросатін. У пана Гросатіна ніс так і залишився в трохи попсованому вигляді… Вогнедан мимоволі усміхається. А не будеш простягати руки до наших дівчат, клятий ординцю… Ох і гидка ж морда. А пану Коронату бійка не дуже пошкодила, але він і так схожий на упиря. Зеленкувато-блідий, тонкі вуста гидливо викривлені… Побачили їх з Мечиславом… Зупинились, шепочуться… Авжеж…

— Ой, — говорить Мечислав потиху, — я так хочу, аби вони викликали мене на двобій… Почав би я з отого вузькоокого, а білявчиком закусив би… Зжер би обох…

— Залиш Короната мені, - всміхається Вогнедан, — у мене з ним рахунки давніші…

Знову, як і одинадцять років тому урочисто оголошують імператорський вихід оповісники. Знову стає біля підвищення з двома кріслами варта в зелених одностроях… Моанський Особливий Полк Чоррін Ідрен… Вогнедан раптово помічає знайоме обличчя. Боги, та це ж Зорко Кілені… Ледацюга Кілені, що за сім років жодного разу не наївся досхочу… Старшинські нашивки… Ну, це належить курсантам опісля випуску. І не товстий уже джура Зорко, перепрошую — старшина Зорко, а просто міцний здоровий юнак. Переріс…

— Бачиш отого здоровила? — мовить чорногорець до Мечислава, — я з ним був в одному десятку… Аж не віриться.

— Здоровий чорт, — оцінює Меч, — але, напевне, не дуже вдатний.

Імператор… іде попід руку з дружиною. Його Могутність такий худенький, що важкий розшитий камзол наче пригинає юнака донизу. На батька не схожий зовсім. Немає отої ординської хижості, волосся біляве, личко кругле… Тільки очі видають кров кочівників хото… Скісні чорні очі, схожі на оченята Терна Лелега, маленького лоянського пажа Вогнеданової сестри.

Зате імператриця дійсно є красунею. Щоправда врода у неї не така, до якої звик Вогнедан. Жінка висока, смаглява, повна… Не товстунка, ні, але дуже величної постави. Груди аж випорскують з вирізу сукні. За часів Корога Першого таких вирізів, до речі, панни і пані собі не дозволяли. А нині… Вся зала шелестить шовками і світить грудьми.

Сукня на імператриці кольору данадільського вина. Темнобагряна… Обручі для спідниць вже вийшли з моди… Як тоді бідолашна мама мучилася з тими обручами та корсетом… Корсети за одинадцять літ ще потугішали, а замість обручів…. А що ж там замість обручів, цікаво… Ой, гарна жінка… Вогонь… Чистий вогонь.

А ось і ще один знайомий… Старший джура Яблуновський, тобто, пробачте — поручник Яблуновський. Напівкровний принц майже не змінився. Тільки лице трохи схудло, звузилось донизу. І виступили на ньому високі вилиці дивного… Треба буде підійти якось, привітатися.

Та Генд побачив його і сам. Пізнав одразу, просвітлів обличчям. Іде сюди. Потрібно попередити Веданга.

Та Мечислав уже здогадався і сам.

— Оцей тебе апельсиновим соком відпоював? — питає стиха, — нічогенький хлопець. Треба запросити його до Чорногори, на перевиховання. Однострій йому не личить.

— Вітаю вас, князю Чорногорський, — першим говорить Генд, — радий бачити на цьому святі.

— Мої вітання Вашій Високості, - поштиво схиляється Вогнедан.

— Облиште, — кривиться Генд, — я тільки байстрюк Імперії.

— Дозвольте відрекомендувати, — говорить Вогнедан, обходячи слизьку тему, — князя Ведангського і мого друга.

— Щось я таке чув, — говорить Генд, — це на вашого батька напало каяття, і він вирушив у паломництво, зрікшись титулу й маєтку?

— Так, — говорить Веданг, — завдяки цій сумній події я маю честь познайомитися з вами.

Ну й Меч, де він тільки набрався оцих викрутасів. Ось Генд уже милостиво киває молодому князю.

— Ви, — звертається він до Вогнедана, — так і не покинули віршувати?

— Ні, - знову схиляється чорногорець, — напевне цей недолік зостанеться зі мною вічно.

— Ви живете у «Будинку Принцеси», — говорить Генд, — мій дім на тій же площі, неподалік. Завжди радий буду бачити. І вас, і вашого друга.

Обидва південці знову схиляються в двірському уклоні. Вогнедан уже вирішив, що прийде. Корисними знайомствами нічого розкидатися. В оцій усій зграї лише Генд схожий на людину.

Та ось підходить їхня черга вітати Його Могутність. Бідолаха… Важкий обруч корони заважає пану Іркану Шостому, бліде личко все у пасмугах поту. Однак тримається… Молодець…

— Князь Чорногорський вітає свого Імператора! — голосно вимовляє Вогнедан, і втомлений юнак на троні зацікавлено підіймає голову.

— Князь Ведангський вітає свого Імператора! — розкочується по залі оксамитний голос Мечислава.

— Ваша Могутньосте, — гострим своїм слухом чує Вогнедан голосок імператриці, - подивіться-но на цих двох… Янгол і демон. Наче з картинки у Святому Письмі.

— Підданий…, - затинається Імператор, і з хвилину слухає підказку оповісника, що поштиво стоїть біля трону, — підданий Зельм, чому ти так зодягнений.

— Такий звичай, — відповідає Вогнедан спокійно, — це чорногорське вбрання, яке ми вбираємо і в біді, і на свято.

— А чому ти носиш косу?

— Такий звичай, — схиляє голову Вогнедан, — ми, чорногорці, дотримуємося звичаїв предків.

— А чому на тобі немає золотих прикрас? — допитується юнак на троні.

— Бо золото може забруднити біле вбрання, — відповідає чорногорець все з тою ж поштивістю. Він чує, як позаду шляхта потиху обурюється клятим гостровухим виродком… Вони ж бо усі в золоті. Грабованому.

— Як мудро, — зітхає Його Могутність, — О, як би ми хотіли жити відлюдником… Хоч би і у ваших горах… Молитва, піст, покаяння… Вретище… І золото дійсно брудне… На ньому кров… Ти є мудрою людиною, Зельме Чорногорський. Що ж… Шанувати звичаї личить шляхтичу. Розважайся, Зельме… А той, другий…

Знову підказує оповісник.

— Підданий Кеян, — мовить Імператор, з цікавістю роздивляючись другого провінціяла, — у тебе…чудне обличчя. Тобі, мабуть, важко жити на світі?

— Світ не обтяжує того, хто вміє літати, — мовить серйозно Мечислав, — а крилами є дружба й любов.

— У тебе є друзі? — зацікавлено питає імператор, — і кохана?

— У мене є друзі, і я кохаю, — м’яко, так як говорять з хворими, відповідає Меч, — і тому світ мені не в тягар, а життя сповнене радості.

— Ти щасливчик, — сумно мовить юнак у короні, - у нас ось немає друзів… І ми нікого не кохаємо… Навіть красуню Альдону. Ми любимо лише Бога, але не можемо піти до монастиря. Але ми раді, що хоч хтось не гнеться під тягарем життя. Розважайся, Кеяне… Ідіть…

Бал відкривають Імператор з Імператрицею. Пройшовши коло, юнак в короні задихано витирає лице хустинкою, і Альдона відводить його до крісла. Сама сідає теж, але Вогнедан бачить, як постукує носок її черевичка в такт музиці. Ішторнійка, певне, любить танцювати… А змушена буде просидіти весь бал.

Біля імператорського крісла весь час огинається пан Коронат. Він має право звертатися безпосередньо до Його Могутньости, бо є його братом у других. Як і Вогнедан, до речі… Чорногорець нишком бажає своєму моанському родичу провалитися у безодню. Може і справді викликати його на двобій? Наступити там на ногу, абощо… Ну, не може він, Вогнедан, спокійно дивитися на цього ґвалтівника і вбивцю. Хоч би що там не оповідав в Гнізді Драконів Далебор Воєць про спокій тіла і духу…

Черговий танок закінчився. Повільний і плавний. Вогнедан ще нікого не запрошував, та й не має такого бажання. Не любить він придворні танці, хоча перед поїздкою брав уроки у відомого боговладського навчителя-моанця. І жінки тут страшненькі. Може, через те, що усі густо набілені. І обличчя, і оті відкриті груди. А по набілених грудях синім наведено жилки… Збочення. Сама лише імператриця, хвала Богам, не дуже нафарбована. Якраз до міри

— Зараз запрошу оту товстунку, — шепоче Мечислав до друга, — дивись-но… Ну і бодня.

«Бодня» сумно притулилася до стіни. Товста, руда, неоковирна. Руки пухкі і геть у веснянках. Обличчя теж… Навіть шар білил не може цього приховати…

Вогнедан посміхається. Ось і розвага.

— Спершу я, — говорить, — потім ти.

— Та після тебе вона на мене і не гляне, — сміється Мечислав, — ні, брате… Спершу таки я…

Зрештою, дійшли до згоди. Меч брав уроки у того ж навчителя, тож не боїться осоромитись. Оголошують плавний белатський танок… Веданг підходить до панни, котра є десь їхнього віку і схиляється перед нею в двірському уклоні.

Товстунка простягає руку з таким виглядом, наче її диявол тягне до пекла… Але добре танцює негарний шляхтич… Сили він неймовірної, де не встигає за ним панна — просто переставляє її з місця на місце.

— Чому ви підійшли до мене? — сумно питає дівчина, — тому, що теж негарний?

— Головне — сміливість, панно, — шепоче Дракон, — і вміння танцювати… Танцювати я вмію, сміливості мені не позичати… А негарних панночок не існує на світі. От усміхніться гарненько, і побачите, як вас запросить перший красень серед усієї знаті…

Полишена біля стіни панночка несміливо усміхається. Вона вже не є аж такою страшною. Вірніше — не була б, бо шар білил аж потріскався на її веснянкуватому личку.

І раптом бачить панна — просто до неї іде красень… Другий з отих князів-південців. Шляхтич у чорному весело їй підморгує — не знічуйся, мовляв…

Панну вже й ноги не тримають. А тут, як навмисне — ішторнійський танок… Швидкий та запальний… Тупоче панна, аж дрижить під нею натерта воском підлога. Нічого перед собою не бачить — лише сині очі і юне, майже дівоче лице свого кавалера.

— Моя панно, — стиха мовить шляхтич, — ви, напевне, не пам’ятаєте Зельма Чорногорського? А я вас згадав… Одинадцять років тому, в цій самій залі… Баронеса Гровтіна, неправда ж? З Неззу, адже так?

— О, так, — шепоче панна, — ви і тоді були вбрані по-вашому… Ви приїхали з дідом, таким високим вусанем. А як ви побили отого негідника Короната, що кривдив мене.

— За цю бійку я дуже дорого заплатив, — всміхається чорногорець. Дивна річ — людська пам’ять. Він і не думав тоді заступатися за маленьку баронесу, а вона, бач — і його згадала, і ту сутичку… Не треба розчаровувати бідолашку.

— Наступний танок — за мною, — підходить до них Мечислав, коли закінчилася музика, — князь Ведангський запрошує панну…

— Ела, — шепоче панна, — звіть мене просто Ела…

Та музика чогось мовчить. Замість неї в тиші лунає слабкий голосок Імператора:

— Підданий Зельм Чорногорський, підійди сюди.

Вогнедан моргає Мечу з його панною, а сам йде на середину зали, де у кріслі сидить Імператор, а поруч з ним нудьгує імператриця. За кріслом стоїть княжич Коронат і задоволено шкіриться.

«Ну ось, — проноситься у Вогнедановій голові, - почалося!»

— Зельме, — говорить Імператор, — наш родич говорить, що ви добре вмієте танцювати чорногорські танці… Оті, що у вас танцюють простолюдини. Затанцюйте нам щось. Ми хочемо подивитися.

— Станцюй, хетанцю, — говорить Коронат, — а Його Могутність подивиться, чи дуже це схоже на танок дресованого ведмедя…

Шляхта відчула потіху і охоче робить коло перед троном. Зграя… Відмовитись? Хто знає, що зробить Його Могутність… Він людина хвора, а отже є підвладним настрою. А ночувати в Цитаделі ох не хочеться. Втім і принижуватись теж… Аркана б вам затанцювати… Бойового… Однак… Є вихід… Є!

— Для чорногорського танцю, — вклоняється Вогнедан, — потрібні дві речі… Одна з них — музика. Чи є в оркестрі чорногорська гітара?

Гітару приносять миттєво. Однак музика, що грав на ній, не знає танців Чорногори. Тих, що танцюють простолюдини. Чорногорську гітару ішторнійці полюбили давно, і жоден ішторнійський танок не обходиться без неї. Але танець горян… Бідолашний музика аж спітнів з переляку. Ще подумають, що не хоче грати навмисне.

— Не страшно, — заспокоює його Вогнедан, — мій друг, князь Ведангський, чудово володіє цим інструментом…

Веданг уже тут, у першому ряді, разом зі своєю товстункою Обидва розуміють — твориться недобре. Але Меч у складних випадках покладається на приятеля. Ось і зараз спокійно бере гітару до рук.

— Що грати? — питає стиха

— «Вежі Ігворри» — відповідає Вогнедан, — і повільніше.

Тоді знову звертається до Імператора:

— Супровід є, Ваша Могутність, але мені ще потрібна пані, яка б змогла танцювати зі мною. Гірські танці виконують удвох… Чи є тут панна, чи пані, яка б знала, як їх танцюють?

Баронеса Ела голосно зітхає… Вона б пішла танцювати з князем Зельмом, незважаючи на раптову імператорську немилість. Але дівчина є негарною, та не є дурною І розуміє, що така пара, як вона, лише ще більше принизить князя Зельма.

— Я дозволяю вам, — мляво говорить Імператор, — запросити будь-яку пані мого двору… Якщо ніхто не вміє — навчіть її танцювати…

Шерех поміж шляхтою… Хитрий чорногорець додумався розділити свою ганьбу на двох. Але ж не будеш суперечити Його Могутньости…

— Починай, Драконе, — говорить Вогнедан. І спалахнула, наче свіча, ніколи не чута в цьому залі мелодія танку дивного люду

— «Крила

Здіймали птахи в надвечір’ї

В кігтях

Несли жалі жарин осінніх

Клином

Несли по полю золотому

Сизу втому…»

Гарний у Веданга голос… Оксамитний, з втомленою тріщинкою на низьких нотах… І під ці голоси — людини і гітари, схиляється Вогнедан перед троном імператриці.

— Дозвольте, Ваша Могутність, запросити вас на танок, аби виконати волю вашого повелителя…

Ох і очі зараз у вельможної пані… І гнів в них… І захват… І пристрасть…

Через важку нестерпну хвилину повільно підіймається з крісла Альдона Ішторнійська.

— Я з радістю виконаю волю мого повелителя… Але вам доведеться навчати мене, княже…

Добра учениця з пані Альдони… Одразу втямила вона, не розуміючи слів, що є цей танок сповненим жаги і щемливої туги.

— «Ти, як раніше, бентежно чарівна… Моя недосяжна, кохана князівно… Ах, крила… здіймали птахи в надвечір’ї…»

Кружить по середині зали пара… Він в білому, вона в багряному… Птахи на тлі помираючого сонця… І тремтить від туги і жаги до тієї, кого тут нема, голос співака… І повзуть сльози по набіленому веснянкуватому лиці баронеси Ели.

— Сьогодні, - шепоче імператриця просто в гостре вушко чорногорця, — Одразу після балу… За вами пришлють…

Чогось подібного очікував Вогнедан… Ну, нехай… Красива жінка… Втілена пристрасть… Нехай…

Імператор, по закінченні танку, кілька разів ляскає у вузькі долоні. Його личко порожевіло.

— Ти прекрасно танцюєш, Альдоно, — говорить він дружині, - ми винні в тому, що не можемо давати тобі це задоволення. Ми вдячні тобі, князь Зельм… Якою мовою співав твій друг?

— Чорногорською говіркою, — вклоняється Вогнедан, — Ваша Могутність забажала побачити простонародний танок… Саме так у нас їх і танцюють… До речі, не менше чудові танці є у провінції Астеон.

Ледь помітна гидливість викривлює вуста юнака в короні.

— Ми насправді — говорить він неголосно, — хотіли подивитися на чорногорський танець… Ми часом не можемо думати швидко — у нас постійно болить голова. Але ми не бажаємо, щоб з нас робили дурня. Ми поговоримо з нашим родичем з Астеону і порадимо йому вивчати танці власної провінції.

До «Будинку принцеси» Мечислав поїхав опісля балу сам. Хоча і дуже нервував… Імператриця… Клятому Коронату ще забагнеться наробити якогось шуму… Говорять же, що він був її коханцем… Ой, Вогнедан… Прямо тягне його до розпусних жінок… Ота його Всемила з Ігворри… А з другого боку… Він би, Мечислав, відмовився б від такої чести і хтозна, чого б могла накоїти розлючена Її Могутність.

— Добре все таки мати страшну пику, — зробив висновок юнак, стоячи перед дзеркалом у спочивальні, - ні я до дівок, ні вони до мене. Одній отій бідолашній Елі я, здається, сподобався. Та й то, поки Вогнедан не підійшов. А я ще сподіваюся, що мене покохає Дана… Схоже, що доведеться прожити життя моанським ченцем і померти дівичем.

Вогнедан приїхав верхи аж опівдні. Втомлений, очі обведені темними колами.

— Вулкан жаги, — сказав, — дві години сну, і доведеться йти гуляти до садів Бареллі. Там буде весь двір. А перед цим я ще маю зайти до Генда…

Все таки гарна річ — юність. Півгодини передрімав у кріслі новий коханець імператриці і підхопився свіженьким, мов огірочок. Умився, зачесався, змінив сорочку… Кунтуша вбрав іншого. Настрій у нього був пречудовим… І коханку гарну придбав, і носа натягнув пану Коронату… І шляхті отій злобній довів, що зачіпати його марна річ — можна обпектися. З тим і подався до Генда разом з Мечиславом.

Напівкровний принц прийняв їх у халаті. Він теж ще відпочивав опісля балу.

— Вітаю, — мовив до Вогнедана, — який успіх. В шляхетському колі тільки й говорять про оцей ваш танок. Закладаються, чи ви вже були у Альдони в ліжку, чи ще тільки мрієте туди потрапити…

— Про таке не говорять вголос, — вирвалося мимоволі у Вогнедана. Так говорили на Півдні, коли хотіли сказати: «Це таємниця!»

— Авжеж, — мовив Генд заспокійливо, — не бійтеся — я з нею не спав. Це занадто стомливо. Я є її другом. Просто другом. Вона жаліється мені на те, як їй тут тоскно і холодно. Я її розумію… Мені самому і холодно, і тоскно… Як вам жилося ці роки… джуро Пард?

— Краще, ніж у школі, - щиро мовив Вогнедан, — військо — то не моя стихія. Я людина ледача і не терплю підхоплюватися під звук сурми, з заплющеними очима розшукуючи штани.

Генд усміхнувся. Брязнув дзвоником, замовив челядинцю, що виткнувся з-за дверей вина і фруктів.

— Південна половина моєї душі, - сказав, — обожнює росавські вина. До речі, пане князю… Чув я від пана Зорка, вашого однокурсника, неймовірну історію. Чим ви там підпалили школу? Зорко присягає, що самим поглядом…

— Пляшкою з нафтою, — зітхає Вогнедан, — мені і досі неприємно це згадувати. Загинули люди… Звичайно, я не бажав цього. Хотів тільки налякати, а трапилася ціла пожежа.

— А ще мені цікаво, — мовить Генд, стежачи за тим, як слуга розливає по келишкам біле вино з росавських виноградників, — чого це панове Коронат та Егон повернулися з лікування з побитими…е…скажімо, мордами. Вони присягаються, що на них напали розбійники…. Які звали себе ельберійцями і мали трохи не військові відзнаки…

— Панове Коронат та Егон, — лагідно відповідає чорногорець, — звикши знущатися з власних селян, і не тільки…

— Я знаю, — уриває Генд.

— Так от ці панове вломилися на мирний хутір, побили сина господині і спробували скривдити його родичку, котра приїхала з Ігворри погостювати. На щастя поруч трапились ще двоє родичів… Я не знаю, про які там відзнаки мовлять ці панове, хіба що про вишивані сорочки… Але ж часи, коли південцям забороняли носити вишиванки, здається вже минули…

— Ви теж любите носити такі сорочки, — всміхається Генд, і Вогнедан мимоволі відповідає усміхом. «Знає, - думає, - все знає, чортів напівкровний»

— Дуже гарне і витворне вбрання, — відповідає, - спонукає до роздумів про незнищенну красу життя.

— Ну і хто з вас, мислителі, зламав носа пану Егону? — запитує принц впрост.

— Я, — відповідає щиро Вогнедан, — а до пана Короната приклав руку князь Ведангський. До речі, мій друг був беззбройним і зладнав голіруч з двома тілоохоронцями.

— Непогано, — робить висновок Генд, — треба буде взяти у вас кілька уроків, пане Ведангу. А з вами, пане Зельм, я сподіваюся, ми продовжимо наші заняття… Вірші і вино Росавів — це те, що тримає мене на цьому світі…

Якби не таємничий смуток слів, — продовжує принц, зітхнувши,

Який мене тримає на цім світі

Давно б уже

покинув би його…

Ви зараз до садів Бареллі, панове?

— Так, — відповідає Вогнедан.

— Тож зустрінемося там… Бувайте…

В кареті Мечислав мовив задумливо:

— Він чимось схожий на тріснуте свічадо… Отака глибока тріщина навпіл… І каламутна глибина… Не дуже довіряйся йому, брате… Я сам — напівкровка, але мене розтяли навпіл в дитинстві. Мечем. І припекли рану… Такий же і наш Лемпарт… Ми в чомусь більші ельберійці, ніж чистокровні й люди Півдня, бо весь час доводиться пояснювати, чого в нас, як говорив Його Високість, морди не такі. А цьому хлопцю з одного боку тоскно в Імперії, серед отого вельможного бидла, а з другого боку він за неї горлянку перегризе, бо на те його навчено…

— Я знаю, — мовив Вогнедан смутно, — але не можу не відчувати жалості і болю. Нашим йому не стати ніколи, а тут він або зведеться нанівець від туги, або встряне в якусь гризню за владу і накладе головою.

Сади Бареллі Вогнедан в дитинстві так і не роздивився… І тому гуляв по ним зі щирим задоволенням. Приглядався… Ні, все ж таки трохи занадто… Постаті, витнуті з живих дерев… Безжально обтяті кущі, що слугують перепоною поміж доріжками… Травка ще й виткнутися не встигла як слід, а її вже стрижуть… Одне лиш радує око — молода весняна зелень. Пізня тут весна — у Боговладі вже напевне квітне вишня…

Вельможне панство прогулюється по доріжкам. Ось перевалюється назустріч панна Гровтіна. Треба сказати бідолашці, щоб не білилася так густо. З веснянками їй навіть краще, природніше. Південці вклоняються, а панна робить незграбний уклін і просяє всім набіленим личком. Ото ще морока…

Ні, є й тут гарні жінки. Просто їх під білилами не видно. Оця нічогенька, і оця… А все таки до ельберійок їм далеко. Онде Імператор з пані Альдоною… Нині пані вдягнула чорну шовкову сукню з білим мереживом по вирізу. Їй личить… Особливо після того, як бачив її без сукні…

Легкі думки Вогнеданові… Нема в них ні злоби, ні люті. Зрештою — довкола тільки люди… Нехай дурні, нехай часом огидні… Нехай лихі, врешті решт… Хотів він випалити тут усе до чорної землі, а тепер думає — не варто. Дурня і смерть не змінить. Тільки, коли він буде мечем розтинати Єдину та Неподільну, нехай ніхто не стає на шляху того меча. Навіть чимось любий серцю пан Яблуновський. Шкода не можна буде звести на кордоні стіну і просто забути про двісті літ неволі…

Мечислав, однак, кривиться незадоволено.

— Отак і приручають дикунів, — бурчить, — аби не бунтувалися і їли з рук… Дивись, скільки тут дженджиків… Он пан Войтін, власник сусідніх Яругів… Що там витворяв його управитель, доки я його трохи не полякав… А он той — теж південець… І той… І онде ще… Та й решта — не самі ж моанці… Скільки вони там пожерли держав перед нами?

— Ми були тринадцятою, — відповідає Вогнедан, — і є досі їм кісткою в горлі. Не бійся, брате Мечиславе, моя совість не засне поруч з пані Альдоною.

Поволі вельможне панство дійшло до імператорського звіринцю. Поволі, бо Імператор ледве рухався, спираючись на руку дружини. У нього знову боліла голова. У нього весь час боліла голова…

Звіринців Вогнедан не любив. Не терпів він кліток ні для людей, ні для тварин… Ось ведмідь… Менший за тих, що водяться у Чорногорі… Сидить брудний, скривджений, зло роздивляється очицями роззяв… Поруч лежить у клітці лоянський тигр… Це ж скільки потрібно мороки, часу і грошей, аби доправити сюди таку звірюку… І для чого? Онде мавпи скачуть, привезені з того ж Лояну… Павичі з Островів… Вовк бігає по клітці… Тебе б на волю…

І раптом чорногорцеві наче вдарило щось в голові. Так його кликала Дана… Ні, не зовсім так. Сестричка наче штовхала м’якенькою лапкою, а тут щось вдарилося наче…наче…

Наче звір об ґрати. Ось він, навпроти. Чорногорський пард. Чорний, рідкісного відтінку. Зазвичай вони білі, як на його, Вогнедана, гербі. І очі у велетенського кота сині, мов сапфіри. А в голові реве голос, повний болю й страждання:

«Я — Верен! Я — Верен!».

Не бачив ніколи Вогнедан свого родового звіра. Тільки читав про них в книгах, та чув багато чуток. Сходилося все на одному — розумні ці тварини майже як люди. Мислять, розмовляють. Подумки. Імена дають собі… Паруються з любові… Небагато їх, і майже ніколи не спускаються вони з гір у долини. І вполювати такого важко — іде браконьєр на звіра, а стережеться від нього майже людський розум.

Але можна вбити і парда. Хоча князі Чорногорські наказують вішати ішторнійських браконьєрів без суду — знаходяться сміливці, що йдуть у гори, шукати лігво. Дорослий пард не буде жити в неволі, тому вбивають самку, а то і обох батьків, беруть дитинчат… З чотирьох дитинчат зазвичай виживає одне, але гроші, заплачені за нього вельможами, є достатньою платою і за страх, і за відсутність совісті.

Небезпечне ремесло у мисливця на пардів. Окрім самих розумних звірів загрожує йому смерть від рук гірських дивних. Верховинці браконьєрів карають просто і страшно — саджають голими в мурашник і йдуть собі. А правосуддя творять комахи.

Однак, знайшлася погань, котра обминула всі небезпеки. І б’ється зараз об залізні ґрати не звір — змучене дитя… Нарешті почув він дивного, який може його зрозуміти. І кричить у розумі Вогнедановім розпачливий голос — «Рятуй! Божеволію!»

— Сказилася звірюка, — говорить хтось поруч. А Верен з таким розпачем вдарився в дверцята, що зірвався засув…

Вереск… Одна пані зомліла просто на доріжці. А просто перед пардом опинилися Імператор зі своєю дружиною. І, охоплений зненавистю, кинувся вперед Верен.

«Стій! — подумки кричить Вогнедан, — стій, брате!»

Наче в повітрі зупинився Верен, коли заступив йому дорогу чорногорець. М’яко впав на доріжку. І поруч з ним опустився на коліна Вогнедан…

«Брате, — умовляє, - не роби цього. Тебе уб’ють!»

«Смерть, — вдаряє у мозок, — краще смерть!».

«Я тебе визволю, — обіцяє чорногорець, — потерпи… Повір… Я визволю тебе»

Поклав Вогнедану голову на плече пард і жалібно шепоче в голові юнака майже дитячий голос:

«Я той засув… Вже майже відсунув… Помітили… Тричі помічали… Я відсовував… Вони знову… Невже ти відведеш мене до клітки, брате… Убий мене… Краще убий…»

«Потерпи, — вимагає Вогнедан, — я, князь Чорногорський, присягаю, що витягну тебе звідти. Ти повернешся в гори. Ти знайдеш собі подругу. Білу, як сніги на верхах. Тільки не роби дурниць, прекрасне створіння, бо підеш на поживу воронам»

А поруч присів Мечислав і ніжно пестить голову звіра з людською душею.

«Гаразд, — врешті здався Верен, — я вірю… кому вірю?»

«Я — Вогнедан, а то — Мечислав з Ведангу. Ти віриш нам…»

«Князь Вогню, — радість спалахує в розумі юнака, — ти прийшов, Князь Вогню!»

І вже без спротиву дозволяє Верен відвести себе до клітки. Ошелешене панство ніяк не може отямитись. Розмови про чаклунство не сходять з язиків моанської знаті.

А Імператор зліг від перенесеного страху. Хоча зволив прийняти рятівника у спочивальні.

— Як ти це зробив, — шепоче Іркан ледь чутно, — це що, чаклунство, підданий Зельм?

— Ні, - відповідає Вогнедан, — просто я відчув його душу.

— Душу звіра? — недовірливо питає можновладець, — а душу людини ти теж можеш відчути.

— Можу, — говорить Вогнедан, і долоня його лягає на чоло Іркану майже проти волі чорногорця. І рожевим сяйвом витікає сила, зціляючи це хирляве тіло, знімаючи біль.

Тяжко хворий Іркан, і нема у Вогнедана можливості зцілити його повністю. Але, принаймні, голова у Імператора більше не болітиме. Вже не болить.

— Це чаклунство, підданий Зельм? — питає Імператор з несміливим усміхом.

— Чаклунство завдає болю, — відповідає лагідно Вогнедан, — я його забираю.

- І у нас більше не буде цього болю?

— Не буде, Ваша Могутньосте.

— Як нам віддячити? — шепоче хворий, усміхаючись, — не болить… Насправді не болить.

— Ваша Могутньосте, — мовить Вогнедан, відчуваючи, що більш слушної нагоди вже не буде, — відпустіть на волю бідолашного звіра, котрий так налякав вас. Він оскаженів від туги за Чорногорою. Я відправлю його додому… Зробіть це задля Божого милосердя. Я знаю, він коштує дорого, але ладен відшкодувати…

— О, ні…, - ледь ворушиться рука хворого на парчевій ковдрі, - ні… Але звір дуже подобається Альдоні. Власне, він виріс у звіринці Габідени, у неї на очах. Це її власність, князю Зельме… Я думаю, що вона вам його подарує…

Мимоволі рожевіє лицем Вогнедан, і знову сумно всміхається хворий юнак, тонучи слабким тілом в перині, набитій пухом.

— Я міг би наказати стратити тебе, Зельме, — шепоче Імператор, — але тоді мені доведеться підписати смертні вироки майже всім чоловікам столиці. Краще вже ти, ніж двірцевий конюх… Моя дружина не має стриму в любощах, а я… Я не можу дати їй того, чого вона бажає. Я сказав лишень, що не допущу, аби опісля мене на трон Чоррінів зійшов син двірцевого челядинця… Або навіть і князя Чорногорського… Коханець, який насмілиться зачати з нею дитину, помре на ешафоті. Ти мені подобаєшся, князю Зельме, тому я тебе попереджаю. Нехай пси біля трону вважають мене дурнем… Але спадкоємця Альдона народить від Чорріна. Хоч і незаконного. Я маю на увазі Генда Яблуновського. Він не любить її, я знаю, але їх об’єднає жадання влади.

— Ви мудра людина, Ваша Могутньосте, — щиро говорить Вогнедан, — але ж ви можете видужати, і…

— Мій батько, — вимовив з якоюсь огидою хворий, — мав ватейлянську погану хворобу, котру підчепив у якоїсь шльондри. Він був дуже… неперебірливий з жінками. Мене було заражено ще в утробі. Так, принаймні, пояснює придворний лікар Ролла. Я приречений, князю Зельме і ніколи не зможу мати дітей. Іди… Я тобі вдячний… І в боргу перед тобою. Іди!

З темної опочивальні, де всі вікна були завішені серед білого дня, Вогнедан вибрався на Божий світ наче з могили. Тепер його вже мучила совість за те, що він зв’язався з Альдоною. Але ж треба було ще випрохати у коханки волю для Верена.

— Не говори дурниць! — каже імператриця.

У неї в спочивальні навпаки свіжо й прохолодно. Вогнедан прийшов до неї того ж дня, увечері, невдовзі опісля прийому в Імператора. Через боковий хід. Виходити він мав перед ранком іншою дорогою. Роман, та й годі. Імператриці подобалось, хоча вона знала, що ніхто б нічого не сказав, навіть побачивши юного чорногорця у неї в ліжку.

Альдона зодягнена лише в тонкого полотна сорочку з витворним мереживом. Вона здивовано дивиться на коханця.

— Звірі, - наставницьки говорить вона, — розумними не бувають. Це проти Святого Письма, і повчань Святого Старця… Мені подобається цей котик. Він нагадує мені Ішторн. Ні, Зельме! Ні, ні і ще раз ні!

— Моя пані, - говорить Вогнедан, — цей звір божеволіє в неволі. Він не може жити в клітці. Йому потрібна подруга і подібні йому істоти. Аби він міг з ними спілкуватися. Крім того парди дружать з верховинцями. Вони люблять розмовляти з… з людьми. З чорногорцями, подібними до мене. Хіба вам не страшно подумати, що майже поруч з вами б’ється об ґрати дитя, замкнене в тілі парда?

— Зельме! — вигукує Альдона, — Всевишній створив людину, аби вона панувала над усім живим у цьому світі! Так мовить Святий Мейді! А отже, я маю повне право тримати у клітці цього гарненького котика. Він же не є людиною, хіба ні?

Страшним блиском на хвилину спалахують очі Вогнедана.

— Я теж не є людиною, — різко говорить він, — де моє місце? У клітці?

— Ти диявол, — шепоче жінка, — мій синьоокий диявол… Іди до мене… Звір…

Вперше в житті не любов а ненависть в очах дивного князя, коли він схиляється над жінкою. І в пітьмі горять його очі болотяним вогнем, незгірш, ніж очі ув’язненого парда.

— Проклята безголова лялька, — говорить він ельберійською, — аби тобі колись довелося побути за ґратами… О, я пам’ятаю клітку… В минулому житті моанські пси привезли мене сюди у клітці. Як звіра… Як цього парда… Ти хочеш, аби тебе кохав звір? Я не вмію ґвалтувати жінок. Я не пішов зараз звідси лише тому, що пообіцяв Верену повернути його до Чорногори.

Та обіймає його Альдона, приймаючи вимовлені співучим голосом прокляття за слова жаги. І раптом посміхається їй в лице коханець, котрий вже прийняв рішення. Небезпечне, зате вірне… Бо очікує обіцяної волі Верен… А він, Вогнедан, звик дотримувати слова.

Наступного дня, повернувшись зранку в «Будинок принцеси», Вогнедан трохи поспав, а тоді, разом з Мечиславом, вирушив кінно до торгової частини міста.

Летить бруд з-під кінських копит. Чи вони тут і досі не знають, що таке бруківка? Чернь відскакує до стін, хилиться в уклонах. Але гострий слух чорногорця вловлює лайку й прокльони. Нелюди гостровухі — це найм’якіше прізвисько для шляхтичів з Півдня. А ось біжить поруч божевільний, обвішаний залізними ланцюгами. Грозить палицею… Проклинає.

— Ми стаємо тут відомими, — сміється Мечислав, — ну що поганого цим обідранцям зробили наші вуха?

У Мечислава вуха теж загострені — спадок по мамі Ружені. Веданг неабияк пишається цією обставиною.

— Без ельфійських вух, — просторікує він, — я б почував себе набагато гірше. От обізвали б мене оці поганці гостровухою нелюддю, а потім довелося або їм вибачатися, або мені виймати меча. А так — ось вони, вушка… Гостренькі… Хороші мої… Не зміняв би й на дві пари округлих…

Вогнедан сміється. Веданг будь з чого зробить смішну побрехеньку. Боги, а лише три роки тому до Боговлади приплентався змучений підліток, сповнений гіркої злоби. Втім сам Вогнедан повернувся з Моани не кращим. Добре, що розвеселився Меч… Добре, що й він, Вогнедан, вже не є згустком зла. Навіть учора йому кортіло придушити імператрицю, але він стримався… І знайшов вихід. Як там говорив Далебор Воєць? Душа має бути Місяцем в глибинах вод.

А ось і те, що вони шукали. Невеличка крамничка делікатесних вин. Скромна назва «Чорногорське вино». І герб Чорногори — білий пард на блакитному тлі.

Вогнедан кидає погляд на власного герба, і зістрибує зі свого верхівця. Двоє обідранців за плату прив’язують коників до конов’язі. Вогнедан не довірив би їм і собаки, не те що коня, але що поробиш. Доводиться вірити, що шибениці в передмісті зведено недарма, і шляхетних тварин не вкрадуть одразу ж, коли вони з Мечиславом увійдуть до крамнички.

В крамничці напівтемно. Серед сулій з винами куняє старий торговець. Вогнедан безпомилково розпізнає чорногорця. Бідолаха, як-то він живе серед оцих ненависників гострих вух?

— Шановний пане, — озивається він, — доброго дня.

Звуки рідної мови пробудили старого від задуми. А побачивши дивних, він і взагалі повеселішав.

— Пане княже Чорногорський, — мовить радісно, — як-же… Я бачив вас зовсім дитям, на руках у вашого діда Іскри, але пізнав одразу! Викапана бабуся Денниця! Навіть ваша небіжка матуся і то не була так на неї схожою. А поруч з вами… О, Боги… Тобто, Боже мій… Веданг… Ваша постать нагадала мені князя Воїслава, вашого діда, чи не так?

— Так, — відповідає Меч, — я син його доньки Ружени.

— Бідна дівчинка, — шепоче старий торговець, — а ви — її гідне дитя. Вона має бути щасливою, там… серед пращурів. Шляхтич… Я тямлю на цьому. Вам вина, паньство? Є старе росавське збору тридцятирічної давності…

— Ми, власне, не тільки за вином, — говорить Вогнедан, — наш родич, якому належить частка в Торговому Домі Росавів, порадив нам звернутися в разі нагальної потреби до вашого помічника.

— Проходьте до кімнат, — серйознішає торговець, — мене повідомлено.

У вітальні друзі очікують недовго. Звідкись, з внутрішніх кімнат, з’являється високий кремезний чоловік — з вигляду квітанець. Чимось він одразу нагадав Вогнеданові Крука, хоча був набагато від нього молодшим. Можливо твердим поглядом карих очей, схожих на націлену зброю.

— Вітаю, паньство, — говорить він, — звіть мене Орлином. Мене попереджено. Говоріть.

— Пане Орлине, — розпочинає Вогнедан, — потрібно вирятувати з неволі одного мого приятеля…

Вислухавши історію Верена, квітанець задумується.

— Чортова ішторнійська курва, — говорить врешті, - це ж треба… Котиком їй хочеться милуватися. Чорт, я ж ніколи не бачив Стражів Гір. І як воно, бідняточко, потрапило до звіринцю… А правду говорять, що вони — зовсім як люди? Тільки що вголос не мовлять… До речі, пане княже… Як же ми будемо з ним спілкуватися в дорозі? Я маю тут приятеля до помочі, він шляхетського роду, але з дрібної шляхти… Вашої крові в ньому трошки є, але навряд чи він почує парда розумом.

— Я домовлюся з Вереном, — говорить Вогнедан, — будете розмовляти на мигах. Пане Орлине, так це можливо — вивезти його звідсіля?

— Ну, неможливого у світі не буває, - мовить Орлин розважливо, — особливо, коли про послугу просить князь Чорногорський… Але потрібно, щоб хтось увійшов до звіринцю і відчинив клітку. А раптом отой ваш Верен кинеться на нього так, як ото на Імператора?

— Клітку відчиню я, — сказав Вогнедан, подумавши, — тим більше мені не потрібно буде прибиратися до палацу ззовні. Але треба якось провести Верена повз охорону…

— Звіринець, — мовив Орлин, — одною стороною виходить на берег річки. Там звалище і добрі люди бояться туди й потикатися. Варта обходить палац що три години. Тож потрібно впоратися за цей проміжок часу. Скажімо, сьогодні вночі від півночі до третьої. До того часу ми з приятелем розхитаємо й виймемо прути з огорожі.

— Можу помогти, — пропонує Мечислав. Орлин з хвилину дивиться на нього, тоді киває.

— Сила Драконів, — мовить, — увійшла у примовку. Отже — після дев’ятої вечора на тому смітнику. Знайдете?

— Авжеж! — бадьоро говорить Веданг.

— Ну, то хай нам щастить! — підводиться Орлин, — до зустрічі.

Увечері Вогнедан знову у своєї Альдони. Він більше не гнівається на коханку, але дивиться на неї з легкою огидою. Хоча й не свариться з нею, і стиха наспівує під гітару ішторнійські балади. Альдона умліває, слухаючи пісень далекої вітчизни…

— В чорнім плащі, в чорній шалі

Думає, що світ маленький

А серцеві нема краю

Думає, що в вітру шквалі

Десь потонуть і пощезнуть

Всі зітхання й зойки жалю

В чорнім плащі, в чорній шалі…

Північ… Вибило північ… Годинник б’є на Цитаделі… Страшна в’язниця зовсім близько від палацу… Вона нависає над ним, наче привид з минулого. Того минулого, в якому Моанія підгребла під себе півсвіту.

Стиха підіймається Вогнедан. Сьогодні він прийшов на побачення в чорному кунтуші Мечислава. І нині вдягає на себе чорний оксамит. Він іде мов тінь палацовими переходами. Дивному не потрібне світло, очі юнака світяться нині сапфіровим вогнем, мов у парда, який очікує на визволення.

Цією дорогою чорногорець вибирається зранку від Альдони. Ось він відчиняє потайні дверцята… Ліворуч хвіртка, і пустир, за яким вуличка і заїзд, де закоханець залишає свого коня. Але праворуч звертає Вогнедан… До алеї, котра веде через сади Бареллі.

Ось і звіринець. Це, мабуть, єдине місце у палаці, яке не охороняється. Варта обходить його довкола, а біля залізної хвірточки нема ні душі. Та й то — що робити тут зловмиснику? Звірів красти? До такого моанські злодюги ще не докотилися.

Поволі йде Вогнедан. Аби не переколошкати сплячих тварин. Лоянський тигр підводить голову, проводжає його поглядом і лягає знову.

Ось і клітка Верена. На підлозі розпростерлося тіло парда. Засув зробили товстішим. На щастя — тут лише засув. Аби челядинцям при годівлі і чищенні клітки не возитися з замком… Бідолаха… Це ж він намагався відсунути засува поміж годівлями…

«Верене, — намагається пробитися до розуму парда Вогнедан, — Верене!»

Поволі підіймає голову полонений Страж Гір і радість вибухає у мозку юнака.

«Прийшов! Не обдурив! Прийшов! А я вже думав! А ти прийшов, Князь Вогню!»

«Я прийшов, — лагідно випромінює Вогнедан, — послухай мене, Верене… Уважно послухай!»

Пард притискається до ґрат. Вогнедан кладе йому на голову руку.

«Зараз, — мовить подумки, — я виведу тебе за загорожу. Там мої друзі…»

«Веданг? — спалахує в мозку, — дивний — меч?»

«Окрім нього там будуть ще двоє людей»

«Людям — не вірю, — тихе гарчання підкріплює нечутні слова-образи, — люди є убивцями… Поганню… У мене була родина. Тато і мама… Братики… Сестричка… Дорослих убито, малі померли з туги… Я вижив… Я божеволів…»

«Котик», — раптово згадує Вогнедан Альдонині слова і зціплює зуби. Тоді починає передавати знову:

«Не просто люди. Ельберійці. Сини Ельберу. Змінені Богами як і ти»

Довго думає Верен. Людям він не вірить. Але бажання волі є сильнішим.

«Я спробую, — врешті озивається він, — бо це ти, Князь Вогню, говориш мені про це…»

«Верене, — мовить подумки Вогнедан, — я не можу їхати з тобою до Чорногори. Тебе повезуть туди ці люди. Довірся їм. Вони — воїни. Розмовляй з ними так — піднімай праву передню лапу на знак згоди, а ліву передню — на знак незгоди»

Під час цієї розмови юнак відсунув засув. Верен вислизає з клітки наче привид. Безгучно. Сильне тіло тремтить від радості і шалу. Та обіймає його Вогнедан, і пестить лискучу шерсть, чухає за вухом. Трохи заспокоюється його новий приятель. І ось вони нечутно скрадаються алеєю — дивний і звір.

Тихий свист лунає з-за огорожі. Голос Мечислава:

— Праворуч…

Праворуч вийнято кілька прутів… Діра достатня, щоб в неї проліз Верен. Він недовірливо обнюхує Орлина та його помічника, невеличкого худенького юнака.

«Оці ось люди, — мовить подумки Вогнедан, — доправлять тебе до Чорногори»

«Ти приїдеш?» — питає Верен.

«Так».

«Тоді я не піду в гори. Я чекатиму на тебе біля твого дому»

«Мій дім — Високий Замок, — всміхається Вогнедан, — що ж… Тебе годуватимуть і берегтимуть. А потім ми підемо з тобою до перевалу… І ти побачиш своїх… І зустрінеш собі пару»

«Вона буде біла, — ніжність заливає розум Вогнедана, — біла… Як моя мама Блискавиця…»

— Панове, — звертається Вогнедан до Орлина та його приятеля, — якщо вам потрібно буде щось спитати у Верена, знайте, що піднята права передня лапа означає «так», а ліва передня лапа — «ні». Отак з ним і спілкуйтеся. Він пообіцяв очікувати на мене у Високому Замку. Тож відайте його під опіку Сіроманця Вовчура, начільника оборони Ігворри.

— Зробимо, мій княже! — говорить Орлин задоволено, — ох, який красень… Тільки вивезти з міста його одразу не вдасться — уявляєте, що тут почнеться?

— А є де його переховати? — спитав Вогнедан турботливо, — гроші на харчування я…

— Гроші ми добудемо, — заспокоїв його Орлин, — і місце маємо. Розкажіть йому, що якийсь час доведеться посидіти у льосі. Гуляти ми з ним будемо вночі.

Вогнедан передав усе це Верену. Той пирхнув, але озвався потульно:

«Якщо треба — згоден. Тільки не сюди. Я помру в бою, але не піду більше до клітки»

Обняв Вогнедан Верена, поцілував у вологий ніс, і подалися викрадачі разом з Мечиславом пустирем. А чорногорець, раптом щось згадавши, вставив вийняті прути назад, в гнізда, пройшов алеєю, зачинив на засув клітку і подався знайомим шляхом до спочивальні імператриці.

Альдона спала сном немовляти. У Вогнедановому плані це було найслабкіше місце. Він і так був певен, що Альдона зв’яже з ним зникнення свого «котика», а якщо вона помітить, що він вночі виходив…

Не помітила… Хвала Богам за їхні маленькі милості. Юнак зняв одяг, витягнувся поруч з любкою і поринув у сон.

***

Зникнення Верена дійсно набуло розголосу і трохи не привело до розриву між вельможними коханцями. Альдона підозрювала, що Вогнедан найняв якихось розбишак, аби ті вкрали «котика», хоча й не уявляла собі, як можна було вивести парда зі звіринцю. Сам Вогнедан у ніч викрадення перебував на її ложі… Та й навіть, якщо це він якось вивів у місто звіра, котрий видимо слухався його, то куди потім подів, і як зумів повернутися вчасно, так, що вона, Альдона, не помітила його відсутньости. Знову поповзли чутки про «чорногорське чаклунство» і нелюдей — південців. Вогнедан на всі розпити лише плечима знизував — нічого, мовляв, не знаю… Міська варта і «тайняки» перекрила всі виїзди з міста. Вогнедан з Мечиславом сподівалися лише на те, що у Орлина дійсно є надійна схованка, і що Верен не наробить дурниць.

Та дуже швидко ця історія забулася на тлі більш важливих подій. Пан князь Ріфін Астеонський не без підтримки свого озлобленого на нелюдей сина, подав Імператору доповідь про необхідність знищення острова Сіллон.

Піратський острів давно був Імперії навіть не кісткою в горлі а занозою в місці, про яке чемні люди вголос не говорять. Кільце скель довкола нього і дуже вузький прохід для кораблів робили неможливою будь-яку атаку з моря. Спроби висадити на скелі піхоту теж закінчувалися провалом — човни з вояками потрапляли одразу під такий обстріл, що не встигали навіть торкнутися землі. До того ж скелі були крутенькі. Спроби облоги не дали нічого — моанці пробували було перекрити головний вихід корсарських кораблів, але якось вночі на імперські галери налетіла флотилія маленьких навіть не кораблів — великих човнів, котрі мали вітрило, але могли йти на веслах і навіть нести на собі легкі гармати. Ці байдаки, які жителі Побережжя прозвали ніжно «чайками», виринали з якихось розколин у скелях і щезали там же. Виходили вони під прикриттям туману, котрий завжди з’являвся дуже вчасно, як говорили — наведений сіллонськими волхвами. Втративши кілька галер, моанці зняли облогу і дали острову спокій.

Однак, гордість Єдиної та Неподільної було дуже сильно зачеплено оцим нескореним островком, котрий на всіх мапах було помічено, як власність Великої Моанії. Сіллонським же ельфам було байдуже до імперських мап — вони все так же плавали по всім морям і грабували імперські галери та ішторнійські фрегати. Часом діставалося й белатським купцям, яких сіллонці не терпіли за заняття работоргівлею. Цей промисел був дуже небезпечним — якщо корсари перехоплювали в морі корабель торговців людьми, то команду без суду вішали на реях.

Але у князя Ріфіна, якого ще Корог Перший призначив Імперським Воєводою, був план бойових дій, укладений разом з небіжчиком — Імператором. Вивідачі, котрим вдавалося потрапити на Сіллон під виглядом біженців, доносили, що славетний «великий прохід», куди прослизали кораблі корсарів, але не могли проникнути важкі галери, можна розширити гарматним вогнем. Прохід цей, виявляється, нагадував горлечко пляшки. Тобто, розширювався досередини. Виходив він просто до гавані Сіллон-Сінду, Міста Зорі. І зроблено його було самими нелюдями, тобто зовнішня стіна не була цільною скелею. Якщо розламати прохід, то…

Знов таки, ще за життя Імператора Корога на Шоррозі було закуплено далекобійні гармати-стінобої, котрі перевищували за міццю всю відому зброю знаного світу. Шоррогський правитель використовував їх для знищення замків непокірної знаті, і використовував успішно.

В той же самий час в Блакитному Заливі йшли роботи по відновленню частини недобудованої дамби, якою колись Повелителі Ельберу хотіли з’єднати острів з Побережжям. Сіллонські гармати сюди не діставали, а ось якщо встановити тут стінобої… Словом, план був надійним і міг принести успіх.

До повноліття Імператора Іркана Шостого місце для гармат було вже підготоване. Сіллонці намагалися зашкодити будівництву, але їхні нічні нальоти на легких човнах було відбито. Великий же корабель не міг підійти на гарматний постріл через численні мілини. Кількох полонених з потоплених човнів чорри Дарійського полку, котрі охороняли будівництво, стратили жахливою смертю, встановивши палі просто на дамбі. Словом, князь Астеонський та Ронук Квітін, воєвода Квітану й Побережжя сподівалися на успіх цієї кампанії.

Коли вже майже все було підготовлене, на квітанське Побережжя рушили Південні Ровти імперського війська, бо воєвода Квітін вважав, що двох полків чоррів буде недостатньо, а до Блакитного Заливу увійшли галери флоту. Окрім того, довкола острову кружили кораблі шоррогських найманців, вистежуючи сіллонські човни.

Вогнедан, котрий зі зрозумілим зацікавленням і тривогою слухав балачки знаті про це військове дійство, раптом отримав наказ за імператорським підписом про участь у війні. Він мусив їхати у розпорядження Імперського Воєводи разом з Гендом, котрого, аби він міг відзначитися, тимчасово перевели до Жердельського полку. Військовим Вогнедан нині не був, але Імператор мав право закликати обороняти вітчизну будь-якого шляхтича.

Молодий князь підозрював, що це — якісь підступи Астеонських князів. Або на нього аж так образилася Альдона, що захотіла відправити коханця повоювати. Або навпаки, захотіла, аби він відзначився і повернувся у славі. Втім, чи не все одно? Такі накази не обговорювалися.

За князя Ведангського в наказі згадано не було, але Мечислав зголосився на війну по власній волі. Вогнедан наказав своїм обозникам-чорногорцям повертатися додому, відібрав собі чотирьох гриднів та трьох челядинців для супроводу, звелів управителю закрити «Будинок Принцеси» і вирушив з неспокійним серцем на Південь.

З собою він взяв малювання Радина Радка. Чутливе серце дивного віщувало Вогнедану, що він ніколи не побачить більше цей дім прабабусі Шаніли. Тому він забрав ще й три улюблені книги діда Іскри. «Мандрівку морем» Габаора Ельтіна, «Страшну помсту» Льоса Косавіна та містичний твір Ріша Кляріна «Святий Мейді на Півночі».

На Побережжя князь Чорногорський у супроводі вірного Мечислава прибув якраз у розпал останніх приготувань. Оскільки, протягнути важкі стінобої дамбою, котру в багатьох місцях покривала вода, не вдалося, «сірі» військові разом з чоррами готували пороми для гармат. Шляхта ж та вище офіцерство з нудьги пиячили, грали в карти та кості і страшенно нудьгували.

Вогнедан теж сумував, але з іншого приводу. Він з тугою дивився на прекрасний острів… Він згадував його сади, овіяні шелестом Океану… Згадував ніжне личко родички Півонії… Згадував чорні оченята малого Кречета Птахи… Це ж йому чотири рочки уже. Згадував горде лице князя Непобора, його вишуканий почерк, записку з нагадуванням про дитячу обіцянку. Згадував срібних і їхні переливчасті голоси… Невже все це розтопче моанський чобіт… Невже…

Перед від’їздом він попрохав Мечислава навідати крамничку чорногорських вин. Меч зоставив господарю точний план бойових дій моанців, який Вогнедан почув на останньому засіданні військової ради, де був присутнім яко вищий шляхтич і князь. Це все, що він міг зробити для Сіллону… Він бачив палі на дамбі, коли обдивлявся її разом з Гендом та іншою знаттю. Мертвих було троє: двоє людей і срібний… Вогнедан, відчуваючи на собі погляд княжича Короната, котрий з задоволенням описував передсмертні муки бранців, ледве утримував погідний вираз на обличчі. Веданг стояв поряд і його потворне лице було байдужим. Аж занадто байдужим. Добре, що Генд, якого задля війни підвищили до капітана, відверто позіхнув і мовив в лице пану Коронату:

— Боже, як огидно… Не терплю смороду мерців…

В наметі, який Вогнедан ділив з Мечиславом, друзі годинами радилися, що робити. Придумати нічого не могли. Зійшлися на одному — гармати. Без стінобоїв війна приречена на провал. Як знищити ці прокляті гармати? Як?

А одного дня Вогнедана попросили прийти до намету Імперського Воєводи. Він пішов туди сам, без Мечислава, дивуючись, для чого це… У військових справах Вогнедан успішно удавав тупого розбещеного панка, який і у військовій школі недовчився через лінощі та дурість.

В наметі окрім князя Ріфіна сиділи квітанський воєвода та чомусь Генд Яблуновський. Присутнім був також полковник Жердельського полку, незнаний Вогнеданові літній уже чорра. На стільцях розвалилися княжичі Коронат та Егон. А перед цим вельможним панством стояв зі зв’язаними руками Горицвіт Лелег…

Вогнедан одразу втямив, як себе поводити. Прикинутись, що вперше бачить родича, він не міг — Коронат з Егоном бачили їх разом. Тому на лиці чорногорця з’явилося здивування навпіл з обуренням.

— Панове! — сказав він, — що тут сталося? Що накоїв цей мій кріпак?

Горицвіт був зодягнений як простолюдин з Побережжя. Безрукавка і штани. Ну, і Коронат запам’ятав його хазяїном хутора… Вогнедан сподівався, що йому повірять. Щоправда, він ще не знав, що прихитрився зробити Горицвіт.

— Ваша ясновельможність, — ввічливо спитав полковник чоррів, — що оцей селюк з Чорногори робить на Побережжі?

— Закуповує рибу для мого двору в Ігворрі, - незворушно відповів Вогнедан, — можливо мій управитель дав йому ще якісь доручення.

— А чому тоді він весь час мовчить і не відповідає на жодні питання? — єхидно мовив княжич Егон.

Чорра зиркнув на нього так, що пан Гросатін розгублено замовк. Вогнедан ледь усміхнувся. Дурень вибовкав найголовніше — Горицвіт не встиг оповісти нічого такого, що б йшло у розбіжність з Вогнедановими словами.

— Селюк не знає моанської мови, — пояснив він, — він ледве може стулити кілька слів докупи. Що він зробив, панове? Щось украв?

— Ми підозрюємо, — сказав чорра уже без викрутасів, — що цей ваш… кріпак є шпигуном сіллонців.

— Шпигуном? — перепитав Вогнедан, — сіллонців? Люди добрі, ця роззява не здатна вистежити навіть, де поставила на ніч свої черевики. Я не знаю, чому терплю це бидло у себе на службі. Може через власну добрість і мейдистське милосердя до вбогих. Ставлю два моанських червінці, що він або загубив гроші, або у нього вкрали закуплену рибу, і він тиняється по Побережжю, не знаючи, що робити.

— Риба…, - мовив Горицвіт, немилосердно нівечачи моанські слова, — солдати… Відібрати…

— Коли його взяли — при ньому не було ніякої риби! — вигукнув полковник.

— А гроші, - перейняв Вогнедан допит на себе, — де гроші? Відповідай, скотино!

— Купити рибу, — понуро відповів Лелег.

— Пан полковник каже — не було риби! Де гроші? Де повіз, коні? Відповідай! Пропив?

— Вкрали, — врешті вимовив Горицвіт.

— У корчмі?

— Зайшов трошки випити… Отямився — вкрали… І гроші, і коней.

Вогнедан підійшов до Лелега і, дивлячись йому в очі, відважив такого ляпаса, що той аж похитнувся.

— Ну ось, бачите, — сказав з виразом огиди витираючи руки хустинкою, — пияк і ледацюга. Шпигун… Ні риби, ні грошей… Дати йому канчуків і вигнати геть, аби не займав дорогоцінного часу.

Князь Ріфін подивився на сина і знизав плечима.

— Пан князь Чорногорський правий, — сказав втомлено, — ну який з цього дурня шпигун… То все твої з Егоном вигадки. Гей, варто! Дати цьому роззяві два десятки канчуків і віддати господарю! Як наче нема у мене інших справ, ніж розбирати провинності чужих слуг.

Горицвіта потягли з намету. Вогнедан дозволив собі трохи розслабитися. Два десятки канчуків, звісно, боляче, але якби Горицвіта визнали шпигуном, йому б довелося витерпіти таке саме, як Соколу Птасі. А тинявся родич тут явно не на прогулянці… винахідник. Певне, придивлявся до гармат.

Лелега покарали там, де зазвичай били повинних солдат. Перед наметом воєводи. Вогнедан чув його крики. Бідолашний брат… Лагідний Горицвіт… Чого його принесло сюди? Як він опинився на Побережжі?

Поговоривши трохи з Гендом, котрий дивився ледь здивовано на суворого господаря, яким виявився князь Чорногорський, Вогнедан пішов до свого намету, де звелів Мечиславу приготувати про всяк випадок чисту сорочку і мастило. Він не знав, чи вистачить у нього сили зцілити брата. Принаймні, хоч полегшить йому страждання…

Десь через півгодини двоє чоррів притягли напівпритомного Лелега і кинули його перед наметом.

— Забирайте свою власність, ваша вельможносте! — гукнули, — пан полковник звелів додати йому ще п’ять канчуків — від себе.

Коли чорри подалися геть, Вогнедан гукнув голосно:

— Гей, худобино! Зайди до намету, я ще не з’ясував з тобою до кінця!

Горицвіт над силу підвівся і зайшов, хитаючись. Ноги йому тремтіли. Веданг підхопив юнака і обережно вклав на простелене укривало.

Вогнедан сів поруч. Поклав руку на вологе від поту чоло родича.

— Ну що, — прошепотів, — де подів рибу?

— Ні риби ні грошей, — простогнав Горицвіт, — але ж і рука у тебе, брате Вогнедане! Як зацідив — мені аж метелики перед очима почали літати! Ой, як же спина болить… Оце кріпаків так завжди б’ють?

— Та майже, — буркнув Мечислав, — я колись теж такого наївся…

Ковзають Вогнеданові пальці по зраненій спині приятеля. І починає мерехтіти рожеве сяйво, що піднялося з глибин духу, покликане жалем і любов’ю. І дивиться Мечислав, як завжди, чудуючись доброму диву, як затягуються рани, як розпогоджується стягнене болем лице молодого Лелега.

— Повернися, — мовить Вогнедан, і Горицвіт обережно сідає, ще не вірячи у відсутність болю, — де я тебе там зацідив?

Лице Горицвіта аж синє від побою. Вогнедан бачив це перед тим, як ударити… Але що він мав робити…

— То мене чорри розмалювали, — кривиться Лелег, — а ти вже додав зверху…

— Нахились до мене, брате…

Пестить долонями Вогнедан змучене лице друга… І проступають з-під набряків та крові знайомі риси. Такі добрі очі з золотими блискітками, чимось схожі на очі Ольга Лелега, тільки без їхньої твердости.

— Братику, — шепоче Вогнедан, — пробач…

— Та що там, — зітхає Лелег, а Мечислав вже змиває кров йому з очищеного обличчя, — чи я не розумію. Аби не ти, може була б на дамбі четверта паля.

— Що ти тут робив?

— Про це, — зітхає Горицвіт, — не говорять вголос. Я вигадав тут, хлопці, одну річ… Ну ось послухайте… Зазвичай, аби щось підірвати, треба насипати доріжку з пороху. Воно незручно… Я спершу шнурок просочив селітрою з порохом. Але тут, у вологому повітрі, селітра погано горить. Тоді я вигадав таке… Є на чому накреслити?

Вогнедан ледь очманіло подає брату перо, чорнильницю і листок з власними віршами.

— Ось дивіться, — креслить Лелег, вже й забувши про свої муки, — подвійна обмотка, всередині отой шнурок і порох… Зверху заливається смолою… Воно не зовсім смола — склад її я сам вигадав… Ну як?

- І де є такий шнур? — зацікавлено питає Мечислав.

— Два мотки заховано біля руїн старого святилища, що за табором, — відповідає спокійно Горицвіт, — я вирішив перевірити винахід в бойовій обстановці, і попався. До того я його вже перевіряв — горить. Дідо говорив мені, аби я не ліз не в свої справи, а лише виготовляв оті шнури. Але ж мушу я випробувати його першим. А раптом щось не спрацює? Загинуть тоді воїни, сліз буде багато. А так — я помер би сам.

— Стрий Ольг на Сіллоні? — спитав Вогнедан зацікавлено.

— Так, — киває Горицвіт, — він взяв мене з собою через оці шнури… Він всі мої винаходи продивляється. Ми встигли проскочити якраз перед облогою.

— А як тоді сюди потрапив?

— Змовився з одним корсаром, — говорить Лелег, — він очікує на мене в селищі Гроно. Або на мене, або на вибух. А тут я отак по дурному вклепався.

Довго думає Вогнедан. Врешті моргає Ведангу над головою Горицвіта. Той схиляє голову.

— Цвіте, — мовить Вогнедан лагідно, — повертайся до Грона. Тобі безпечніше буде з корсаром, бо нині весь Квітан роїться від війська. Повертайся на Сіллон. І скажи Непобору, що штурму не буде.

— Брате Вогнедане, — мовить Горицвіт, — ти ризикуєш не тільки собою.

— Ніякого ризику, — говорить Вогнедан впевнено, — післязавтра гармати почнуть вантажити на пороми. Отоді буде ризик, бо як їх, у біса, підірвати по окремості. А зараз я бачив біля гармат трохи не весь пороховий запас. Його подалі від води тримають. Два твої шнури — і справу зроблено. Челядь підтвердить, що ми навіть з намету не виходили. Ну, і стережуться то вони нападу з берега, не з табору.

— Попадетесь, — говорить Горицвіт, — повісять на одній гілляці… А Чорногора, Вогнедане? Що буде з Чорногорою?

— Не попадемось, — мовить Вогнедан впевнено, — іди до челяді, Цвіте, переночуй, а завтра вирушай до Грона.

Горицвіт вагається, але він звик слухатися Вогнедана. Ну й не дуже то тямить винахідник в життєвих справах. Раз захотів зробити щось корисне — і трохи головою не наклав. А Вогнедан… Вогнедан змалечку був воєводою. Раз він так говорить — отже так і є…

Ранком Горицвіт зник з табору. Вогнедан навіть перепустку йому виписав у канцелярії воєводи Ріфіна. Мечислав тим часом прогулявся до спаплюженого святилища, з якого чорри зробили смітник. І приніс обидва шнури, обмотані довкола тіла.

— Я ще дивуюся, — бурчав він, — як Цвіт не попався чоррам з отими шнурами в руках. Він же їх просто за камінь кинув. Напевне вони просто не втямили, що це таке.

— Але ж і голова у цього хлопця, — сказав Вогнедан, з захопленням роздивляючись шнури, — отаке вигадати… Що ж… сьогодні вночі. Тільки я піду сам…

— Як-то сам? — ошелешено спитав Веданг, — о, ні…

— Ти, Драконе, — мовить Вогнедан, — маєш сидіти біля намету і обіймати пляшку. І всім відповідати, що я напився і сплю. А раптом все таки виявиться, що мене нема — то пішов до офіцерського борделю.

— А може зробимо навпаки? — прищулюється Дракон, — все таки менше буде галасу, якщо це мене прихоплять з оцим ось винаходом.

Вогнедан хитає головою… Може так би воно було й краще, але у нього, Вогнедана, є надія ще на одне. Вже кілька днів він відчуває близькість вогню… Вже не в безоднях духу дрімає полум’я — ледве стримує його Вогнедан. А почалося з того, коли він побачив мертвих корсарів, настромлених на палі… І лице загиблого срібного, котрий страждав найдовше, бо дивна кров може врятувати життя, а може й не дати померти, коли це конче треба.

— Брати мої, - шепоче Вогнедан, — мої ви братики… Я — меч… Я — помста.

Ввечері обидва князі-південці пішли гуляти до полковника жердельців Вальда Отіна. Бравий полковник від нудьги вирішив відзначити свій день народження, хоча до нього залишався тиждень

— За тиждень питимемо за перемогу! — пояснив несподіване гуляння Отін, — а сьогодні за мене! Хай Бог береже Імператора трон!

Генд побув трохи, здивовано подивився, як Вогнедан обіймається з полковником і зичить йому здоров’я, і подався до свого намету, сказавши, що у нього болить голова. Обидва приятелі досиділи трохи не до кінця свята, і попленталися геть, виспівуючи пияцької пісеньки про пляшку-пузашку.

Мечислав постелився біля намету, поставив поруч з собою пляшку з недопитим вином і почав очікувати. Вогнедан мав спати у наметі… Мав… Зараз він, напевне, уже вийшов, піднявши задню запону.

— Немає гіршого, — бурчить Веданг, — як очікувати… І доганяти…

А тут повз намет іде не хто інший, як упиряча пика, Коронат Астеонський. Оцей уже п’яний насправді.

— Зірки лічимо? — спиняється навпроти Дракона.

— Зірок за хмарами не видно, — відповідає Веданг ущипливо, — хоч раз у житті подивись на небо…

Коронат натяку не зрозумів, але все одно присікується:

— Де твій пан?

— Ви про мого брата?

— Плювати мені на те, родичі ви чи не родичі! Я хочу бачити Зельма Чорногорського! Я викликаю його на поєдинок!

— Мій родич, — говорить Веданг лагідно, — у пана Отіна бувши, добряче налигався. А зараз його вельможність зволить спати і звелів не будити, навіть коли сурми заграють не на побудку, а на Останній Суд.

— Я маю з ним битися! — не вступається Коронат.

Меч Ружени лежить поруч з Ведангом. Юнак усміхається і говорить єхидно:

— Пане Коронате, ви, певне, переплутали нашого намета з табірним борделем, бо битися ви вмієте лише з жінками, та й то, коли таких поганців четверо, а дівка одна. Я можу замінити князя Чорногорського! У вас є на пиці шрам — то буде другий. Хрестиком!

— Князьок, — шипить Коронат, — грязь… Володар двох сіл і хати-розвалюхи! Битися з тобою, бидло, негідно мого імені!

— Та я ж у хліві не сидів, — відповідає Веданг оксамитним голосом, — а те, що я бідний, ще не означає, що дурний.

— Пане Коронате, — владний голос Генда Яблуновського, — забирайтеся геть! Ви п’яні!

Пан капітан бере княжича за комір камзола і штовхає геть. Той іде, хитаючись. Він уже й забув, що збирався поєдинкувати.

— Що за ніч сьогодні, - мерзлякувато щулиться Генд, присаджуючись поруч з Ведангом, — наче дійсно перед Останнім Судом… Бенкет під час чуми… І Зельм напився… Ніколи не думав, що він здатен… Напиватись огидно… Я ніколи не напиваюсь, як оце пан Коронат, а часом хочеться… Ви не проти, княже, якщо я посиджу тут… Самому сумно…

«Принесло тебе на мою голову, — думає Веданг, — і не скажеш же принцу — іди геть… А зараз може рвонути… Ой, лихо!»

— От візьмемо ми отой нещасний Сіллон, — стиха говорить тим часом напівкровний принц, — наставимо паль в три ряди… Тих, кого зоставимо в живих, виселимо до Срегії… Острів заселимо моанцями… І щось зникне у світі… Відчуття небезпеки… Романтика… Зникнуть сіллонські корсари! Не уявляю…

— То може краще, — зітхає Мечислав, — якщо й не припинити це, то хоч би не знущатися над переможеними?

— Страх, — шепоче Генд, — страх, який сповнює обложені міста… Страх, що змушує відчиняти брами… Страх, або зрада… Та серед них нема зрадників, і мені здається, що вони не знають страху… Воєвода вже зараз планує винищити всіх гостровухих сіллонців. Разом з напівкровними. У вас які вуха, пане…

— Мечислав, — виривається у Веданга мимоволі. Ім’я Кеян він ненавидить настільки, що не зміг змусити себе вимовити його.

— У мене теж є друге ім’я, — говорить поволі Генд, і Веданг починає підозрювати, що принц або теж напився, або набрався якогось іншого зілля, — мати назвала мене Горданом. Гордан Яблуновський… Генд-Гордан. А її звали знаєте як? Не повірите — Сонцеславою! Яке дзвінке язичницьке ім’я… А у законі — Орта… Пані Орта Яблуновська… Її отруєно… Я тоді ще дитям був… Так про що це ми…

— Про вуха, — говорить Мечислав, — гострі у мене вуха. Якраз такі, аби померти на палі…

— Ким був ваш батько?

— Байстрюк Імперії, - неохоче говорить Мечислав, слухаючи тишу, — напівкедаг. Тільки він все життя з цим ховався. А я ось вдався в бабусю Моану Шреж.

— Як важко йти накресленим шляхом, — зітхає Генд, — святого не порушивши закону…

Удар… Таке враження, наче обвалилося небо… Ще удар… Ще…

Мечислав падає на землю, тягнучи за собою принца. Ще один вибух… Боги мої… Пороховий запас… Брате Вогнедане… Ти зараз у тому пеклі, брате…

Вибухи чуються один за одним, але вже меншої сили. Генд, котрий отямився від задуми, підхоплюється і кидається туди де горить. Військові звички… Мечислав не має сили встати. Він думає лише про те, що з того полум’я живим не вийти навіть Вогнедану… Нехай, які там у нього здібності… Два шнури Горицвіта не могли спричинити таку веремію. Брат блиснув… Блиснув… Недарма він ходив останні дні як натягнена тятива… Ось вона стріла… Зірвалася таки… Він, Мечислав, сам тужив над майбутньою погибеллю Сіллону, але Вогнедан бував на острові, бачив його…

В таборі — галас, крики, біганина. Словом — паніка… Веданг не знає, що робити. Іти туди, шукати брата? Сидіти тут, прикриваючи його відсутність? Що?

З диму і галасу виринає постать Генда. Він несе на руках людину в чорному кунтуші. Кунтуш належить йому, Мечиславу… Веданг підхоплюється на ноги. Генд заходить до намету, Мечислав йде за ним, готуючись до найгіршого.

— Стійте біля входу, — рівно говорить Генд, — і не робіть різких рухів…

У Мечислава така думка була. Але він потульно відсувається назад. Бо в руці Генда довгий військовий ніж чорри, і він якраз біля горла Вогнедана.

— Я стою, — говорить він лагідно, — і нічого не роблю… А де це ви надибали родича? Я був впевнений, що він спить у наметі…

— Та невже, — говорить Генд, поклавши Вогнедана на укривало. Тепер він має вільні руки і змогу витягти з-за поясу пістоля, — сядьте… Мечиславе.

Веданг сідає. Він стежить за кожним рухом Генда і мовчить.

— Як його друге ім’я? — питає Генд, — говоріть…

— Вогнедан, — мовить врешті Мечислав, стежачи за зброєю в руках Генда.

— Тоді у школі, - говорить Генд, — я приїздив туди опісля пожежі… Пляшкою з нафтою такого не наробиш… Оце все він зробив? Оце все він?

Ніж торкається горла непритомного. Мечислав зі стогоном дивиться в цівку пістоля… Не встигне… Не дострибне…

— Я знаю легенди Півдня, — говорить Генд, — я чув про них! Про те, що можуть народжуватися такі… такі чудовиська… Говори, напівкровко! Це він?

— Ваша Високосте, — мовить Веданг лагідно, — та невже ж ви і досі вірите у бабусині казочки? Певне, вибух спричинив п’яний чорра, який необережно поводився з ліхтарем. Я не знаю, чого брата вночі носило по табору, але підозрюю, що опісля гулянки йому захотілося дівку. Тому він пішов до борделю. Крадькома, бо знає, що мені це не до вподоби.

— То ви є.. коханцями? — вже не так гостро питає Генд, але зброї не відводить.

— Авжеж! — подумки прохаючи у брата пробачення, випалює Мечислав, — я є дуже ревнивим, тому він і ходить до дівок потайки. За отой зв’язок з імператрицею я його трохи не вбив! Я ненавиджу жінок — вони всі жаби! Справжній мужчина може мати тільки мужчину за друга й полюбовника… І той мужчина мусить бути гарнішим за будь-яку бабу!

Генд вагається… Мечислав очікує наслідків. Або принц покличе варту, або прикінчить чудовисько сам… Чи може повірить? Де він його знайшов? Як?

Вогнедан стогне, ще не прийшовши до тями.

— Ведангу, — шепоче, — брате Мечиславе… Сумна краса ясмину… Що цвіте…. повила руни…напису старого… Дві руни — Сила й Слава... і по ним дали Боги ім’я… нащадкам… й тим, кого змінила Сила… додавши Слави цій землі, що стала…. зватися небесним словом…

— Про ці руни, — сказав Генд, пильно дослухаючись, — я теж чув… І закінчення цього славня знаю. «Ельбер — її ім’я… Так Боги… назвали славний Край від Зелеміню… до Чорногори, і сплавили в одне Вогнем Небес».

— А чи не забагато ви знаєте? — шкіриться Мечислав, — я так, наприклад, ніколи не чув цієї цитатки…

— Я наштовхнувся на вашого приятеля, — говорить Генд, — зовсім недалеко від того пекла, на яке перетворилася зброярня. І його і ваша поведінка є підозрілою… Я не можу… Я не хочу вірити ні в давні материні казки, ні в його зраду… В вашу з ним зраду. Я радий би повірити, що ви є мужоложцями, але мені здається, що це не так… Коронат з Егоном — мужоложці, так від них смердить цим на лікоть відстані. Може ви таки щось розповісте мені, перш, ніж я покличу варту?

— Перш ніж покличете варту, — говорить Мечислав, пускаючись берега, — убийте його… Це просто… Отим ножем… Він нині такий беззахисний… Я не хочу, щоб він помирав в муках. Вистачить вам і одного мене. Тортури і смерть на палі — це некрасиво… Якраз для мене… А брат нехай піде у кращий світ не прокидаючись… З отими словами про ясмин на вустах.

— Чорти б вас забрали, — мовить Генд здивовано, — ви його таки насправді любите!

— Я люблю, — видихує Мечислав, і личко Дани спливає перед його очима. Дани, якій смерть брата може помутити розум, як колись — Ружені Ведангській, — я люблю…

— Двоє ідіотів, — говорить Генд явно вагаючись, — один бурмоче у маренні крамолу, другий сам проситься на палю… У вас тут є ще вино?

Мечислав приносить пляшку, і Генд обережно вливає Вогнедану до вуст трохи вина.

— Ой, — говорить чорногорець стиха, — що зі мною було… Пане Генде? Що ви тут… А де це я?

— У вашому наметі, - сухо говорить Генд, — ви тинялися по табору, коли стався вибух. Ви пам’ятаєте щось?

— Нічого, — стогне Вогнедан, — тільки вогонь… Нічого…

— Куди ви ходили?

— Я вийшов, — тягне Вогнедан, — вийшов пройтися… А що згоріло? Я не хотів, щоб Меч знав про… про те що я… Що я ходив до дівки…

— Про ваші походеньки, — говорить Генд з деяким полегшенням, — відомо, мабуть, всій Великій і Могутній. Ви вже якось поладнайте зі своїм приятелем, кого вам кохати — його, чи жінок.

У Мечислава і кров застигає в жилах. Та Вогнедан лише стогне знову і заплющує очі.

- І не читайте крамольних книг, — бурчить Генд, ховаючи зброю, — вам воно не потрібно. Ви — один з найперших шляхтичів Імперії. Родич Імператора. Замолоду я теж таке почитував, але… Минуле зосталося в минулому. А нині ми маємо велику державу, рівної якій немає у світі. Це здобуток і наших з вами пращурів-моанців. Не можна її зневажати, без неї буде безлад і безвладдя. Лежіть… Я піду подивлюся, що там роблять мої жердельці…

Коли Генд подався геть, Вогнедан зомлів знову. Веданг прикрив його укривалом і почав роздумувати над тим, що сталося… Генд… Тріснуте свічадо, каламутна глибина. Він і здогадується, і не хоче вірити. Але, якщо не здав одразу, то тепер уже не здасть. Совість не дозволить… Іч, матусю згадав… Гордан Яблуновський… Сонцеслава… Шляхтянка… Як це вона потрапила до пазурів старого Яструба? Романтик… Сіллонців пожалів… Ти пожалів, а Вогнедан ось… Зробив, аби не стояли палі в три ряди… Аби не конали на них сіллонці. Люди і срібні… Зробив…

— Меч, — раптово шепоче Вогнедан, — сучий ти сину! Зганьбив мене на всю Імперію! Це ж ти Генду наплів, що ревнуєш мене?

— Брате Вогнедане, — щиро кається Веданг, — винен… Але ж клятий напівкровний, щоб його мамі на тім світі добре велося, а татко пішов би до всіх чортів, приніс тебе на руках просто з отого пекла. Хвала Богам, що офіцерські курви живуть в двох наметах на іншому боці табору, і до них дійсно треба йти повз зброярню. Це мені на гулянці один п’яний чорра оповідав. Генд твій нам і вірить, і не вірить… Він у тебе ножа біля горла тримав, пожежу оту у школі згадував… Я сам уже не пам’ятаю, що плів, аби він від тебе відчепився.

— Про мене, чорногорця, сказати, що я — мужоложець, — бурчить Вогнедан, — та ще й служу тобі дівкою… Тьху… Краще б мене повісили…

— Ні, - мовить Мечислав, — не краще… Вибач, брате… Ну, вдар мене, якщо хочеш…

— Бити рятівника свого, — шепоче Вогнедан, розпогоджуючись, — не випадає… Я протяг оті Цвітові шнури до порохових діжок… Там вартівник стояв, я його ножем… Але один шнур не спрацював, а другого я вже не став і очікувати… Не зміг дочекатися… Блиснуло у мене так, що напевне, знесло пів табору… Наше щастя, що вітер у інший бік, весь вогонь пішов до моря… А потім я упав… І вже нічого не пам’ятаю. Я вважав, що, навіть якщо мене і знайдуть — подумають, що прибіг опісля першого вибуху, а тоді мене вдарило вибуховою хвилею… Там же таке було… Я сам не очікував… Гармати порозривало на частини…

— Не буде штурму, — говорить Веданг з ніжністю і гордістю за друга, — не буде паль і смертей…

— Але я хворий, — ледь чутно мовить Вогнедан, провалюючись у безодню власного духу, — зовсім хворий… Не відпускай мене туди, Воїславе! Не покидай мене…

Легко сказати — не покидай… Тиждень не може отямитися Вогнедан. Нічого не їсть, лише воду ковтає, наче хворий птах… Мечислав вже оповів усім, що Вогнедан кинувся гасити пожежу, і його приглушило наступними вибухами. З Гендом він мав ще одну розмову. Соромливо просив його нікому не оповідати про те, що вони з Вогнеданом… Інакше друг залишить його, а він, мовляв, цього не переживе.

Генд пообіцяв… Мечислав бачив, що напівкровному принцу і справді легше пояснити все, що сталося, не матусиними казками (хоробра ж була шляхтянка Сонцеслава, коли насмілювалась оповідати таке сину Імператора), а причинами з явного життя. До того ж, вояцтво, котре довго товклося біля глибоченної воронки і решток гармат, вирішило, що до табору якимось чином пробрався цілий загін підривників. Генд кілька разів перепитував, а чи можливо такий вибух влаштувати одній людині. Чорри — гармаші подивилися на столичного капітана як на божевільного. Одна людина… Що ви! Та тут була ціла банда гостровухих! Як пробралися до табору? Очі відвели… Маною й чародійством. Вибух влаштували сіллонці, тут навіть і сумнівів не має бути.

Єдине, що Генд міг використати проти Вогнедана — так це оті його необережні слова у маренні. Напівкровний принц був тепер упевнений у крамольному напрямі Вогнеданових думок і майже не заходив до шкільного приятеля. А коли заходив, то читав проповіді про користь імперського правління і любов до вітчизни. Напівпритомний чорногорець лише головою кивав — подумаю, мовляв, передивлюся свої погляди.

Пан Імперський Воєвода Ріфін, зціпивши зуби, скомандував відступ. Без гармат тут робити було нічого… Або потрібно було все починати спочатку — замовити у шоррогців нові гармати, перевезти, доправити сюди… Це, до речі, вже друга спроба була — галери, що везли першу партію гармат, потопили корсари, хтозна звідки дізнавшись про таємний вантаж. А де взяти на все те гроші? Державна скарбниця була напівпорожньою — все з’їли війни з сусідами… То з Ішторном, то з тією ж Шоррогою… Новий Оберігач Печатки, який був справжнім правителем Острівного Королівства, не дуже то полюбляв моанців. Він і ці гармати не дозволив би вивезти, як його попередник. Словом, зостався Сіллон все тією ж занозою для велетенської країни. Начебто і не дуже шкодить, а сідати боляче.

Отож, відійшли полки чоррів до Жерделю та Дару, а імперське військо в сірих одностроях потяглося до Великої Моанії. Веданг, оскільки війну було закінчено, вважав, що має повне право відвезти хворого друга до Боговлади. Тепер він наказував Вогнедановій челяді, і коли згортали табір, визначив шлях.

Від війська вони мали відстати у містечку Рибки. Саме там шлях повертав на Данаділ. Мечислав примістив друга в кареті, обклав його подушечками, а сам з гриднями та челядинцями поїхав верхи.

Поки обоз йшов берегом, Веданг вдивлявся з коня в обриси Сіллону і в обриси дамби, на якій мали стати гармати…. Далеко був кінець дамби, аж посередині заливу, але знав Мечислав, що там уже не стирчать три палі з замученими корсарами. Скориставшись загальним переполохом, сіллонці викрали тіла загиблих, і зараз, напевне, вже склали для них поховальні вогнища.

— Як довго пам’ятають люди тих, — раптом склалися рядки в голові Веданга

Хто їх покинув,

І коли забудуть?

Сьогодні ми сумуємо без них

А завтра нас оплакувати будуть…

У завжди впевненого в собі Мечислава аж мороз поза шкірою пробіг… Ох, недарма таке прийшло до голови! Судьба попереджає… Ні, помирати їм з Вогнеданом рано… А втім, оті воїни Сіллону теж, напевне, думали так само…

— А не діждете! — сказав вголос молодий воїн і рушив назустріч невідомому з усміхом, наспівуючи стиха пісеньку про туман, який стелився яром біля його далекого дому.