Вогонь для Вогнедана

Розділ шостий Мечислав

Тиша в Гнізді Драконів…

За вісім літ тут не змінилося нічого… Ще більше вицвіли шпалери в покинутих покоях, сумно обвисли на стінах стародавні гобелени… І вітер так само мете пил по каменях двору.

Пан управитель, Моан Ногін, розповнів і геть розледачився, а ніс його від пияцтва давно вже нагадує сливу-чорногорку. Він вже змирився з тим, що довікує тут, в нахлібниках у приятеля… Задля догляду за кріпаками він найняв молодих, сильних поганяйл, розрахувавши свою безвуху команду. Тепер четверо моанців з Зелеміню і один дженджик з Радину гасатимуть по полях, підганяючи селян і розмахуючи канчуками, а пан управитель може спокійно спати.

Князь Ведангський з роками звик жити на більш широку ногу, ніж може дати занепалий маєток… Ось і стараються поганяйла, витискуючи останнє з мешканців Воїнова та Воїданова.

А пан управитель лежить собі у кріселку на галереї і цмулить потиху горілку під домашню ковбаску, приготованою куховаркою Дубовичкою.

Ось пропливає двором економка Тополина. Пан Ногін раптом згадує, що він є чоловіком… Вона ж ще зовсім не стара, ця клята баба… Трохи більше трьох десятків літ, а тіло як у дівчини… Хода, вигин спини… А очі… А лице… Відьма…

Пан Ногін бачить усміх на лиці економки… І ніжність, що розлилася по її обличчю. Він сквапно бурмотить якусь лайку і похапцем ховає пляшку під крісло.

Двором йде гінкий підліток, майже юнак… Юному княжичу Кеяну нині п’ятнадцять літ, але йому можна дати і всі вісімнадцять… Високий, стрункий, недитячі м’язи грають під смаглявою шкірою… Ще прохолодно, бо нещодавно минуло Весняне Рівнодення, а він уже в безрукавці… Ох і морда… Пан Ногін аж їжиться, дивлячись на це потворне лице… Чим більше підростає княжич, тим більше стає схожим на диявола. Один отой багряний вогонь в очах чого вартий… І оце — син його однополчанина. Пан управитель вже починає вірити словам свого друга Шрежіна, які той колись сказав під п’яну руку. Мовляв, це не його син, а ельфійська відьма сплодила хлопчиська від перевертня з лісу…

А клята Купава Тополина обожнює свого годованця. Ось і зараз ніжно пестить шанобливо схилену голову юнака.

Кеян цілує їй руку і підіймається на галерею. Підходить… Пан управитель аж очі заплющує.

— Пане моанський офіцер і дворянин, — чує він низький протяглий голос з місцевою вимовою… Щеня так досі як слід і не вивчилося моанської мови… Так і говорить, як пишеться в книжках — по літерах, не замінюючи звуків.

— Мені, - продовжує княжич, — дуже не до вподоби наші нові поганяйла… Вони лише заважають людям працювати. Або ви спиніть їхню горливість, або я сам… спиню.

Управитель їжиться. Бо знає — спинить… Сильний цей диявол неймовірно… Якось перед ошелешеною челяддю такого ціпка зламав ребром долоні… Товстелезного… Але ж як відповідати перед паном князем за недостатній врожай, або податки…

— Минулого літа, — продовжує княжич, — ваша безвуха банда вигнала в поле жати вагітну молодицю…в пологах. Жінка зійшла кров’ю просто в полі… Ви часом не забули, що трапилося з вашим підлеглим Густіним?

Пан управитель не забув… Цей виплодок, якому тоді два місяці тільки як стукнуло чотирнадцять, прийшов до кухні, де вечеряли поганяйла, і ударом кулака розтрощив перед ними стіл. В руках у княжича тоді був лише серп… Мабуть — отої жінки… Ні, хлопчина нікого не вбив… Але розписав всіх присутніх отим серпом як великодні яйця… Ледве кров потім відмили з кухні. Четверо дорослих чоловіків не змогли не те що з ним зладнати — просто схопити. А Густіну тому хлопчина різонув по шиї, і бідолаху перекосило на один бік… Оце опісля того і прийшлося звільнити поганяйл — що вони самі вже як слід працювати не могли, що боялися княжича як чуми.

— Якщо завтра, — продовжує княжич, — ваші пси не припинять дошкуляти моїм підданцям, буде і їм і вам навіть гірше, ніж у минулому році. Втямили?

Пан Ногін лише киває головою. «Моїм підданцям… При живому батькові… Ах ти, вилупок!» Але мовчить. Знає бо з досвіду — краще мовчати.

Княжич нахиляється, дістає з-під крісла пляшку. І б’є нею по столу. Очманілий від жаху управитель відчуває на своєму горлі гострий уламок скла.

— Шрежіна захищає заповіт, — чує над собою все той же незворушний голос, — тебе не захистить ніщо. Я терплю тебе лише тому, що нова паскуда може бути злішою. Пам’ятай — і бійся! Увірветься терпець — уб’ю!

Княжич акуратно кладе уламок пляшки на стіл і йде з галереї. Пан Ногін насмілюється розплющити очі лише десь через півгодини.

Тихо в Гнізді Драконів…

Ружен, син Ружени, поволі підіймається на вежу… Він вже не сподівається тільки на страх, який викликає у Шрежіна та управителя вежа, де бачили його мертву матір в золотому дзвоні прикрас. За допомогою Далебора хлопчина приробив там двоє залізних дверей. На початку сходів і на самій вежі. Тепер там можна витримувати й облогу… Ну, і не постраждають, в разі чого, книги і дорогоцінні малювання.

Нічого не змінилося у верхній кімнатці. Хіба що додалося гобеленів, які Ружен переніс сюди знизу. Він і у домі обладнав собі спочивальню, у крайній кімнаті, з вікном на яр… Спочивальню його матері осквернив Шрежін, юнак ніколи б не ліг на ложе, на якому зґвалтовано Ружену, а та спочиваленька наче переповнена якимось давнім коханням. Купава говорила, що то була кімната князя Воїна, де він кохався з молодою жоною… І дійсно, Мечислав, передивляючись столика, навіть листок з віршами знайшов… Твердий чоловічий розчерк…

«Якби мене

Хто-небудь покохав

Так, як умію лише я кохати

Ми б ще побачили

Чи дійсно тлінний світ…»

О, які гарні слова… І яким красенем був той, хто написав їх одним розчерком пера опісля ночі любові…

Ружен відчиняє двері до кімнатки на вежі… Ключів два — один у нього, один у Тополини, ненька іноді тут прибирає…

А другого вірша написано витворним жіночим почерком…

«Перетворяюсь я на тінь

В похмурий день

Хоча її не видно, але завжди

Вона з тобою поруч,

любий мій…»

Ну, а це, певне, писала пані Конвалія Пард, дядькова дружина… Вона опісля вийшла заміж за якогось родича… Після таких-то віршів… Ні, жінки непостійні.

Малювання з матері все на тому ж місці… Квітне троянда в глеку. Аби не бігати щоразу до воєводських Яруг, юнак ще два роки тому взяв у тамтешнього управителя кілька трояндових кущів. Сучий син не писнув ні звуку, бо воєводиха, товста моанка, звеліла давати «бідному сирітці», всі квіти, які він тільки побажає.

Юнак вклоняється матері, тоді схиляється перед малюваннями роду. Трохи довше роздивляється Воїна… А ось і пані Конвалія… Зовсім дівча… Синьооке… І по всьому видно — вередливе… Ні, такому воїну, як його дядько Дракон, потрібна була б інша пара. Щоб і сама вміла взяти меча до рук.

Його мама Ружена була вправною мечницею… Щоправда, це їй не допомогло… Та оповідав Далебор, що князь Воїслав, котрий ганяв власних дітей більше за чужих, дуже цінував свою красуню-доньку. І десь добув своїм двійнятам два старовинних мечі. Один пропав разом з князем Воїном, а другий — ось він… Ружен знайшов його в тайнику, за книгами. Зовсім випадково… Втім Далебор говорить, що випадковостей в цьому світі не буває… Судьба…

Його навчитель пізнав меча… В руків’я вправлено золоту троянду, це була єдина ознака, що відріжняла меч Воїна від меча Ружени. Золота ружа… Чорна ружа… Мама — Ружена, а я — Ружен…

Юнак привласнив зброю не задумуючись. Тренувався він з мечами Далебора, а цей виймав і використовував зрідка. Для особливих справ… Вже три роки восени в окрузі зникали моанські солдатики з дубненської залоги… Не багато — по одному, по два… Деякі приятелі зниклих оповідали страхітливі речі… Про упиря в чорному, котрий полював у ярах… Про багряні очі вампіра… Про те, що він наче на крилах літав…

Ружен усміхається… Марновірство… Дійсно, можливо десь вони і є, оті упирі… Але у Веданзі їх зроду не водилося, якщо не рахувати моанців та чоррів…. А трохи страху можна нагнати… Старий плащ дядька Воїна… Гарна молодиця, котра не злякається заманити до яру моанського солдатика…. Надвечір… А тоді з’являється упир…

Приманкою для солдатиків була Купава… А упирем — звісно він, Ружен. Він же пообіцяв неньці, що уб’є для неї дванадцятьох моанців… Аби помстити її біль і наругу… Нині на його рахунку, якщо зачислити до списку і того шерегового, котрого вісім років тому повісили у Дубні за втрату шаблі, вже семеро. І зупинятися він не збирається. Тільки робити все треба чисто, аби пси не довідалися правди. Інакше… А, нехай! Живим його не візьмуть…

«Шлях Воїна» вже завчено на пам’ять… Та знову бере Ружен знайомого сувоя… І знову повторює вивчене:

«Слухай шурхіт вітру та гомін води… Зберігай спокій ззовні, а бойовий дух — всередині… Не має голосу вітер, він шумить лише тоді, коли зіштовхується з чимось… Поки він гуляє у височіні — не чути його… Та варто йому доторкнутись до верхівок дерев — і вже заговорив могутній голос Бога Вітрів… Вода не має голосу, коли падає з неба дощем… Та греблі рве, ідучи пробоєм грізна Богиня Води… Це має бути всередині — шурхіт вітру та гомін води є твоєю войовничою свідомістю. А ззовні — маєш бути нечутним як вітер у небі і тихим як дощ…»

«Стеж в поєдинку за рухом очей супротивника… Стеж з повним спокоєм… Зроби очі ворога твоїми власними… Стеж! Стеж! Міняй місцями холод і жар, лід і полум’я… Якщо твій дух реве як вітер у верхівках дерев — дивись ворогу в очі зі спокоєм… Якщо твоє тіло нищить ворога — нехай в душі твоїй накрапає прохолодний дощ… Рух! Вічний рух коловрату! Рух — вогонь, спокій — лід! Міняй їх місцями для духу і тіла — і ти переможеш!»

Почитавши, Ружен спускається з вежі і звично пускається бігти до хутора Воєць. Далебора він знаходить у садку, на пасіці. Його наставник, хвала Богам, вільний хуторянин і не мусить йти на панщину, або слухатися поганяйлів. Ну, і має час навчати його, Ружена.

Далебор тільки-но виніс надвір вулики… Вже достатньо тепло, аби бджола гуляла…

— Гуляйте бджоли, — бурмоче він, — як риба в морі, як звір у полі…Чужих пасік не шукайте, мене, хазяїна не забувайте, та й назад прилітайте… Носіть віск Богам, а меди — людям…».

От у кого спокій… І тіла і духу… А який навчитель з мечем у руках… Він, Ружен, і досі не до кінця позбувся отієї дитячої злоби. Хоча намагається. Дуже…

— Сідайте, княжичу, — киває Далебор, — і слухайте…

Ну, звісно ж… Треба слухати, хоча руки тягнуться до зброї. Це теж недобре… Спокій… Витримка і спокій.

— Ми вивчали з вами, — говорить навчитель, — стан духу, котрий можна порівняти з місяцем, котрий відбивається у водах…

— Ні на чому не затримувати увагу, — шепоче Ружен, — не радіти з влучного удару — ворог може озвіріти від страху і болю і напасти з потроєною силою… Так вимірювати духовним зором відстань, щоб супротивник не зміг навіть доторкнутися до тебе мечем… Знати, що у битві ти — лише місяць уповні відбитий у водах ріки… Б’єшся не ти — твоє віддзеркалення… А ти дивишся з небес спокійно і смутно на борню і тіла і духу…

— Маєте добру пам’ять, — киває навчитель, — та нині ви — швидше сонце над вигорілою землею, аніж місяць над рікою… Беріть меча…

Удар… Захист… Удар… Вже третій рік вони використовують справжні мечі. Вже третій рік повертається Ружен до своєї вежі з залитими кров’ю грудьми і плечима… Вже третій рік мріє він хоча б доторкнутися мечем до полотнянки вчителя…. Ніяк… Не виходить… Щоправда, Далебор говорить, що йому так ніколи і не вдалося перемогти Воїслава Ведангського. А Воїна він зачепив лише раз, але так, що молодий князь припинив поєдинок, і відійшов набік, прикривши поріз рукою… І тоді з галереї спустилась Ружена… В чоловічому вбранні і з мечем…

— Все має дух, — рівно говорить Далебор поміж випадами, — все має його прояв… Де дух — там і прояв… Лук є духом — стріла в польоті є проявом… Вода є духом — волога є проявом… світильник є духом — світло є проявом… Вишня є духом — її квіти є проявом… Меч є духом… Що є проявом меча?

— Смерть! — видихує Ружен і пропускає удар…

— Неправильно, — мовить учитель, — ось вам і завдання, княжичу… Дізнатися, що є проявом меча.

А наступного дня з Дубненського шляху до Гнізда Драконів завертає карета пана Шрежіна…

Князь задоволений. Дуже. Похапцем розпитує управителя що тут і як. Той відповідає ухильно… Страх ще сидить в його душі… Поганяйл він навіть не встиг попередити — клятий Кеян встиг і тут. Прийшов до двору, коли вони повернулися з об’їзду, з кочергою. І у них на очах зав’язав її вузлом.

Поганяйли остовпіли. А чортів відьмак мовив лагідно, що кожного, хто насмілиться скривдити хоч одного селянина, а чи тим більше поселянку, він, княжич Ведангський зав’яже вузлом… Як оцю кочергу… Поганяйли втямили… Один уже зібрався звільнятися.

— Поклич — но до мене сина, — говорить до пана Ногіна Шрежін, — маю для нього радісну звістку.

Кеян приходить швидко. Зодітий у вишиванку, наче простолюдин… Князь розвалився у кріслі, у вітальні. Пан Ногін їжиться і очікує неприємностей. Він уже втямив, що у батька з сином досить ріжні поняття про радість.

— Виріс на непоганого хлопця, — говорить Шрежін задоволено, — я думав, синку, що буде гірше… Ну, що ж… Час уже подумати про твоє майбутнє. Я влаштував тебе до Зелемінського полку чоррів. Шереговим. Ніхто мені не підказав свого часу, що дворянській дитині, аби почати службу з офіцера, потрібно вивчитися у військовій школі. Але тебе вже навіть на трирічний курс старшин не візьмуть — он який вимахав… Ну, нічого… Там вислужуються швидко. Дворянські полки… Ми, пам’ятаю, заздрили…

— Мене — у чорри? — протягло питає юнак. Очі його спалахують червоним. — Мене?

— Та тебе ж, — пан Шрежін випромінює доброту і ласку, — синку, може я був недостатньо до тебе уважним… Але ж сам маєш зрозуміти — куди тобі податися… з такою пикою. А у війську — зійде… Там головне — сила, а не врода. І гроші з’являться, і дівки…

- І я зґвалтую якусь шляхтянку, і придбаю собі маєток, — говорить княжич поволі, - добрий шлях… Що в батька, що в сина… А у мене ви запитали, чи хочу я вбратися в зелений однострій?

— Що ти сказав? — прищулюється Шрежін.

— Я ніколи не стану ґвалтівником і вбивцею! — говорить юнак спокійнісінько, — Я — Веданг! Ружен Руженич! Моя матір в могилі, а батька я не знаю! Спробуйте, змусьте мене!

І з тим княжич повертається і виходить з вітальні. Пан Ногін втягує голову в плечі.

— Давно він такий? — аж шипить Шрежін.

— Завжди, — чесно відповідає управитель, — іншим я його не пам’ятаю.

— Гаразд… — говорить пан князь, — де він зараз може бути?

— На отій клятій вежі з привидами… Він там і живе, наче й справді дракон в гнізді…

— Добре, — бурмоче Шрежін, — треба, аби він вийшов… Поклич своїх людей…

— Пане князю, — Ногіним аж трусить, — це диявол…

— На кожного диявола є свята вода, — мовить пан князь, — збирай охоронців і приведи Купаву. Він і досі зве матір’ю цю шлюху?

— Так, — ошкірюється Ногін, зрозумівши.

— Коли його візьмемо, — якось надто фахово говорить пан князь, — пошли когось зібрати селян. І швидше, бо я тут не ночуватиму.

Ружен сидить на вежі і дивиться на малювання з матері. Силою волі заспокоює дух…

«Згадав… Зробив добре діло… У чорри… Мене…»

— Кеяне! — волають з двору, — Кеяне!

Ружен вихиляється з віконечка і застигає… Внизу Шрежін, управитель, та четвірка поганяйл. Шрежін тримає за волосся Купаву… Білий вдовин плат неньки затоптано в пилюку.

— Виходь звідти, бо я приріжу цю гадюку!

Погано… Доведеться йти донизу… І визволяти неньку хоча б і коштом власного приниження.

— Я — місяць в глибинах вод, — говорить сам собі Ружен… Виходить, замикає двері. Ключа ховає до потаємного місця, вийнявши камінь зо стіни.

На дворі Ружен з жахом бачить, що у Шрежіна дійсно в руці довгий військовий ніж. А лезо — у неньки під горлом.

— Відпусти її, виродок, — говорить юнак рівно, — я тут… Чого ти хочеш?

Шрежін хоче, аби чотири поганяйла прив’язали непокірного сина до стовпа галереї. Ті стараються від серця, не в силі забути свій вчорашній страх. Руки юнака прикручують віжками до кільця для смолоскипів. Він майже висить на тому кільці. Поганяйли, шкірячись, здирають з юнака гаптовану Купавою сорочку.

— Ой, моя ж дитино! — кричить Купава. Шрежін відкидає її від себе і говорить пану Ногіну:

— Сьогодні я щось не в настрої, тому дарую тобі цю рабиню…

Управитель уже втямив, що клятий Кеян не залишиться в маєтку в будь-якому випадку… Піде чортова потвора як не до війська, то до в’язниці. І тому він тягне жінку до своєї кімнати, а вона опирається мовчки, без крику, аби не ранити серця названому сину.

Ружен напружує м’язи, аби розірвати пута. Теж мовчки… Добре говорити про спокій, і про місяць в глибинах вод… Ненько Купаво… Ненько…

Потроху збираються люди… Воїданівці… Багато знайомих облич… Юнаки, котрі росли з ним поруч… Здається, майнуло лице Далебора… А він-то чого тут… Не вистачало лише, аби його, Ружена, катували на очах у вчителя… Челядинці… Заплакана Людмила Дубовичка…

— Слухати сюди! — по військовому командує Шрежін. Управителя біля нього нема… Ружен уже виніс вирок цьому пиякові. І виконає його навіть мертвим. Зате є четверо поганяйл з канчуками.

— Оця потвора, — виголошує Шрежін, — не є моїм сином… Відьма — нелюдь одружила мене на собі обманом, аби прикрити свій гріх… невідомо з ким. Може і з дияволом. Подивіться на це страхіття — хіба є в ньому щось від мене?

— На щастя нема! — голос Далебора. Та Шрежін зараз не налаштований шукати нахабу. Він позирає на сонце, що поволі хилиться до заходу.

— Я доведу це в суді! — кричить Шрежін, — а поки що оголошую, що названий Кеян не є моїм сином і княжичем. Він такий же кріпак, як і ви всі! І сьогодні він повівся зі мною нешанобливо… Я покажу вам зараз, як у нас, у війську, карають непокірних. Всі ті хльости, які ви тут отримували — то лише легка розвага.

Ружен очікує… І коли поганяйло підходить до нього з канчуком — відштовхується від стовпа і б’є його стиснутими ногами під груди. Але довго йому так боротися не вдається — юнака спиняє крик Купави, яку Ногін виволік на галерею. Управитель тягне жінку у двір, а та намагається стримати зойк, але марно. Лице її розбите в кров, очей майже не видно. Ружен обвисає на мотуззі і майже не відчуває першого удару.

«Чорна троянда… Чорна ружа… Мама — Ружена…. Я — Ружен…»

Крізь біль спливають перед очима горді вродливі обличчя з малювань роду…

— Вітезслав, — кричить юнак, — Воїбор… Воїслав… Воїн… Мама…

Тиша… Тиша і темрява… І місяць в глибинах вод…

Шрежін, за своїм звичаєм, поїхав перед вечором, наказавши знайти ланцюг і прикувати сина Ружени до отого кільця на стовпі. Поганяйли не полінувалися з’їздити верхи до Яруг, і привезли не один ланцюг, а два. Отямився Руженич в таких путах, що не перервати…Спробував визволити руки, припнуті ланцюгом до кільця у стовпі — не вийшло… І на ногах ланцюг…. Не можна сісти…Не можна опустити руки… Можна лише терпіти біль.

— Боїтесь мене, — шепоче Ружен, — бійтесь… Бійтесь, пси… Я виживу… Я помщуся…

Весь наступний день поганяйла й управитель знущались над безпомічним юнаком. Челяді заборонили наближатися до галереї. Купаву управитель замкнув в своїй спочивальні, а Людмилу Дубовичку, котра хотіла дати хлопцю води, один з поганяйлів побив до крові.

— Ваша вельможність! — регочуть поганяйла опісля смачного обіду, — може чогось бажаєте? Вина? Наїдків?

Мовчить Ружен, лише танцює в його очах багряний вогонь… Мовчить, коли йому в лице вихлюпують келих вина…Мовчить, коли управитель, забувши про багатолітній страх, плює йому в очі… Мовчить, коли ввечері його знову б’ють, роз’ятрюючи свіжі рани…

— Роде мій, — шепоче, коли нарешті дали йому спокій, — дай дотривати… Дай не зганьбити тебе…

І знову повторює, наче молитву:

— Вітезслав, Воїбор, Воїслав, Воїн… Мама… Мама Ружена…

І місяць зникає в глибинах вод… І відпливає душа в незнані краї, де сонце блакитне, а ріки прозорі…

Жіночі руки пестять його обличчя… Змивають кров з розпухлих, спечених вуст…

— Мамо, — шепоче юнак, — Мамо….

— Я тут, синку… Я ось…

— Ненько! — пізнає Ружен, — де я? Ненько….

— У своїй спочивальні, - голос Далебора, — як ви, княжичу?

Спину пече вогнем. Руки зводить судомою… Ружен підводить голову, і бачить побите лице Купави… Кров вона змила, але ж… Але ж…

— Ненько, — схлипує юнак, — пробачте, ненько…

— Нічого, синку, — шепоче Купава, — поганець не може взяти того, що давно втрачене…

— Я уб’ю його! — намагається звестися на ноги Ружен.

— Ружене Ведангський, — суворо каже Далебор, — ви — останній з роду Драконів… Ви не маєте права померти через одного пса… Управитель своє отримає… Я подбаю про це… Зараз вони всі сидять під замком у льосі. Тому ми й перенесли вас сюди. Шрежін поїхав, наказавши на дві доби прикувати вас до стовпа, а потім тримати у хліві. В ланцюгах. І годувати недоїдками. І ці шестеро паскуд охоче будуть виконувати наказ. Вони вже знають, чим вас можна взяти… Вам треба негайно тікати, княжичу. Я перевезу вас на хутір, трохи підлікую, а тоді — в дорогу.

— Але я не можу покинути тут неньку! — вигукує Руженич.

— Синку, — схлипує Купава, — коли ти підеш — пси дадуть мені спокій…

— А я за цим простежу, — мовить Далебор, — сьогодні я відрекомендувався їм ватажком розбійників. І сказав, що моя банда тут, неподалік. Не бійтесь за скарби на вежі… Управителю до них не дібратися. В крайньому разі я їх переховаю. Встати можете?

Ружен над силу зводиться на ноги. Купава накидає йому на плечі безрукавку. Далебор підставляє плече і вони виходять спершу потайним ходом до нижнього залу вежі, а тоді — через невеличкі дверцята — за будівлю.

Неподалік очікує запряжений вороним коником віз. Далебор вкладає Ружена на сіно. Купава, схлипуючи, цілує названого сина в щоку.

— Ненько Купаво, — шепоче юнак, — він насправді відчепиться від вас?

— Як тільки ви зникнете з Ведангу — пана Ногіна поховають, — замість жінки відповідає Далебор. — Головне, аби це вбивство не зв’язали з вами. Ви і так дуже…дуже необережні. Оці байки про упирів…

Ружен ошкірюється…. Нема каяття в цих бездонних очах з багряним вогнем. Возик рушає, а Купава підносить руку в прощальному жесті.

***

Швидко затягуються рани у дивних… Ружен, хоч і є напівкровним, але теж має оту життєву силу. За тиждень він уже й оклигав. Далебор своєю владою наставника заборонив йому виходити з двору. Сам їздить по новини. І сам готує помсту.

Пан Шрежін приїздив ще раз. Паскуда вважав, що приниження та жах перед рабською долею кине юнака на коліна. Дуже здивувався, коли переляканий управитель доповів йому про ватагу розбійників, котра увірвалася до замку. І про зникнення сина… Ватажок, нібито, сказав, що вони ріжуть усю шляхту, не розбираючи крові і походження. Пожалкував, що немає вдома пана князя, а тоді прихопив з собою хлопця і, разом з бандою, подався геть.

Про те, що окрім ватажка з зав’язаним лицем, ні він, ні поганяйла нікого не бачили, управитель промовчав. Як і про те, що один бандит з мечем загнав їх шістьох до льоху.

Чудним все це здається Шрежіну, підозрює він, що непокірного сина викрали його ж, Шрежіна, бунтівні кріпаки, але довести нічого не може — бо й поганяйла товчуть те саме: банда… Банда гуляє в окрузі. Напевне — опришки з Зелеміню…

Пан князь дуже шкодував, що не може зостатися в замку на ночівлю, і самому в усьому розібратися. Ніби вже давно ніхто не чув передзвону золотих прикрас, але, коли сонце починає хилитися до заходу — пан Шрежін все-таки велить запрягати… Не може він… Хоч і дзвенять під одежею срібні обереги… Опісля того, що побачив на сороковий день після смерти своєї божевільної дружини — не може…

А Далебор привів на хутір справжню ватагу опришків. Чоловік десять… Всі родом з Зелеміню. На чолі ватаги — його, Ружена, одноліток. У Веданга аж дух забило від захвату.

Отаман білявий, світлошкірий… Лице, однак, видовжене, як у дивного, і вилиці високі, як у самого Ружена, і очі чорні, видовжені, та не багряний вогонь палає в них, а веселі вогники. Напівкровний… Але ж і красень… Це тільки він, Ружен, хтозна у кого вдався.

— То що, — питає юнак-отаман, — кого трусити будемо?

— Мій замок, — холоднокровно відповідає Ружен.

— А ти хто?

— Княжич Ведангський…

Довго дивиться отаман в чорні очі на потворному лиці, в глибині яких палає багряний вогонь.

— Трохи схожий, — мовить врешті, - чував я про Драконів… Чував і те, що не зосталося жодного Веданга. Але ви — Дракон, старший брате… Дозвольте визнати себе молодшим…

— Ружен, — простягає руку юнак

— Зореслав Лемпарт, — рекомендується отаман, — Зелемінський шляхтич. Нині — розбійник, бо моанський пес, князь Зелемінський, наказав спалити мій хутір і розігнати орендарів. А землі наші віддати якомусь своєму пахолку, поселивши на них кріпаків з Великої Моанії. Моя мати захищала хутір збройно і загинула в бою. Я пізно повернувся.

— Звідки? — питає Ружен співчутливо.

— Зі школи чоррів, — визивно відповідає юнак-отаман, — мене взяли в примусовий набір. Вісім літ там відмучився.

— А мене батько хотів до Зелемінського полку, — зітхає Ружен, — шереговим…

— Так мене до школи, — вигукує юнак, — теж батько упік… Він моанець…

— У мене теж…

— От, чорт, — говорить Зореслав, — виходить, у нас з вами, старший брате, і доля однакова. Гаразд… Ці люди — мої колишні орендарі, а нині — опришки. То кому потрібно одірвати голову? Вашому таткові-моанцю?

— Ні, на жаль, — шипить Ружен, — його управителю. Пан Далебор вам покаже вхід і все у замку… Беріть що хочете, але пан Ногін має здохнути. Але не одразу… Він зробив зле з жінкою, яка вигодувала мене… Я хочу, щоб він вмирав у муках… Я зробив би це сам — та мені забороняє навчитель.

— Зробимо, — обіцяє Лемпарт, — не дуже люблю я оці криваві вистави, але пса й насправді треба провчити.

Міряє кроками Ружен Далеборів садочок. Мріє бути зараз там, у замку… Мріє випустити з управителя кишки і розвісити їх на вежі, на поживу воронам… Ах, який вже там Місяць над водами… Він — палюче Сонце над мертвою землею.

Розбійники повертаються під ранок. З ними — Далебор. Спокійний як завжди. Він мовчить, зате Зореслав оповідає:

— Ми все зробили, старший брате… З поганяйлів лишили одному життя, аби він засвідчив, що тут гуляли зелемінські опришки. Управителем я займався сам… Я оповів йому, що негаразд кривдити вдів та сиріт. Пані Купава є вдовою, а ви — сирота. Тож я не поступився поконом.

Побачивши, що Ружен дивиться на нього, очікуючи продовження, гидливо кривиться:

— Повна відсутність краси і гармонії… Але він і у їхньому пеклі не зможе кривдити жінок…

Ружен завважує на пальці одного розбійника золоту печатку управителя… Ще інший має на шиї золотого ж ланцюжка.

— Здобич, — сміється Зореслав, — твого ми не зачепили, старший брате… Ти ще маєш повернутися до родового гнізда. Я, навпаки, тобі щось приніс.

Він розгортає ганчірку. В ній щось довге… Меч! Меч Ружени!

— Твоє? — питає, - був я на твоїй вежі. Ох і предки у тебе… Дивний рід… А те малювання, перед яким квіти, то твоя мати?

— Мама, — шепоче Ружен, притуливши до грудей меча, — мама Ружена Ведангська..

- І що ти робитимеш нині? — питає Лемпарт, — може теж підеш у опришки? Я поступлюся отаманством задля Дракона.

Ружен з хвилину роздумує, спокушений цією пропозицією. Але потім хитає головою:

— Ні, молодший брате! Розбійництво нічого не дасть… Окрім помсти, а вона безкінечна… Шрежін, ну, батько, найме нового управителя і ще зліших поганяйл. Можливо, спершу вони стерегтимуться, а там… Я не знаю, що робити, але це не вихід.

— Та власне, і я так вважаю, — мовить Зореслав, — я вже думаю над тим, аби, разом з моїми людьми стати на службу до Вогнедана Чорногорського…

— До Вогнедана? — питає Ружен

— Ну, так! До княжича Вогнедана Парда. Сина Конвалії Чорногорської.

Перед очима Ружена спливає розсміяне личко синьоокої дівчини з малювання. «Перетворяюсь я на тінь в похмурий день…»

— Ми з ним разом, — оповідає Зореслав, — сім літ провчились. Його до нас на другому курсі привезли. Взяли просто на балі, за імператорським наказом. Я присягаю вам, старший брате, аби не він — я б і досі пишався б в однострої… Він такий… Такий…

— Дивний? — всміхається Ружен.

— Атож… Він, коли з тієї школи тікав, то присягнув, що і нас витягне. Нас у нього чотири друга було… Він нас звав — «моя боївка», а ми його — Повелителем… Один хлопець загинув там… На смерть забили…

— Однак, — поводить плечима Ружен. — Суворо…

— Атож… Вогнедан утік весною, а влітку за нами приїхав чорра з Зелемінської школи. Капітан. Не знаю, що він там оповідав полковнику Загіну, але нам підписали папери і відправили до Зелеміню. Ясна річ, що ми до школи не явилися…

Зореслав втішно мружиться.

— Коли старий кордон переїхали, — мовить, — ми, всі троє, упали на землю, цілуємо її, не можемо встати… А тоді — додому…

Юнак смутніє, певне згадавши спалений хутір і материну могилу.

— Тільки дому вже не було… Я друзів тих умовив таки їхати до Данаділу, до їхньої матері. Вони рідні брати, уявляєш? А сам оце мотнувся по орендарях, які пішли в комірне по чужим людям… Ото вони зраділи, що повернувся Лемпарт… Та ще й не чорра, а скінчений розбишака…

Опісля того, як розбійники подалися геть, Ружен сідає на лаві біля Далеборової хати, все ще притискаючи меча до грудей. Потім поруч сідає Далебор

— Що є проявом меча? — запитує спокійно.

— Кара, — відмовляє Ружен, — кара для негідників.

— Неправильно, — мовить Далебор, — це буде тобі завданням на дорогу… Днів за два прийде Купава, тоді я пораджу тобі, що робити.

Купава приходить наступного дня. Вона трохи повеселішала. Лице ще в синцях, але уже спокійне.

— Що там, у замку? — питає Ружен.

— Цілий день «тайняки» з Дубна, і Шрежін бігали по замку, — всміхається ненька. — Злющі, як хорти.

— А вежа? — стривожився Ружен.

— Ключів у них нема, а двері так просто не висадиш. До того ж — що шукати на вежі? Шрежін і досі туди заходити боїться. Перетрусили всю округу…

— Не схопили нікого?

— Ні, синку… Опришки твої щезли як тіні. Отой хлопчик-отаман… Він мені чимось тебе нагадав. Такий же ніжний і безжальний водночас… Він тому Ногіну… Я вже сама почала благати — досить… А до мене звертався, ніби я в цьому замку княгиня… Ти теж такий, мій Ружене, сину Ружени… Боюся я за тебе, дитя моє…

Купава дістає з-за керсетки листа, складеного чотирикутником.

— Коли ти був немовлям, — говорить, — і тяжко хворів, до нас приїздив пан Ольг Лелег. Це рідний стрий княгині Конвалії… Цікавився він долею Ружени і правами Півонії… Я все йому оповіла… А ось про тебе, синку, не сказала. Ти тоді такий кволий був, я вже й місце придивилася для могилки, поруч з синком своїм… Думаю, чого даремне тривожити чоловіка… І сказала йому, що дитя не пережило матері… А нині я написала йому листа… Він, синку, багатий торговець. Він влаштує твою долю…

— Але я воїн, — говорить Ружен розгублено, — я не розуміюсь на торгівлі.

— Пан Ольг, — наставницьки мовить Купава, — може влаштувати тебе на службу до княгині Чорногорської.. Ти у мене теж князь, хоч Шрежін і наказав записати тебе до кріпацького реєстру… Але права свої тобі доведеться виборювати. Рід же Пардів могутній, і може допомогти своїй рідні…

— Чи стануть вони родичатися зі…Шрежіним, — мовить юнак, задумливо пестячи меча.

— Ти — Дракон! — відповідає пестунка, — тримай листа. Можеш його у дорозі й прочитати…

Ружен вирушив у далекий шлях з двома мечами, завернутими у ряднинку і притороченими до наплічника. Один меч — мами Ружени. Другий, супутник його навчання, був подарунком Далебора. Далебор з Купавою провели його аж до Дубна, яке юнак обійшов стороною. І простилися.

— Повертайся у силі і славі, - мовила пестунка.

— Що є проявом меча? — нагадав Далебор, — думай… Зрозумієш — надішли звістку.

***

— Що є проявом меча? — бурмоче Ружен, крокуючи запилюженим шляхом. Він уже в Південному Данаділі. Через Старий Веданг і через Північний Данаділ йшов сторожко, мечі ховав у ганчір’ї. Але зараз він уже на землях намісництва. Ось і перший заїзд на його дорозі — «Золота Троянда». Це добрий знак — така назва…

Чорногорські князі роблять великі полегшення люду. І кріпацтва тут нема, самі вільні селища, і податки менші, бо частину їх сплачують самі Парди. Ружен чув поговір, що вельможні горяни якось зв’язані з Непобором Сіллонським, котрий постачає їх піратським золотом. Веданга це не знічує, він вважає, що обібрати імперську галеру, або ішторнійський корабель — не такий уже великий гріх.

Навіть буйні чорри трохи стримують гонор, коли приїздять у якійсь справі до Боговлади. Намісниця і княгиня Конвалія Чорногорська їх не жалує і ніколи не запрошує до замку на щорічні осінні бали. Оповідали ж добрі люди, як вона посадовила під арешт полковника Дарійського полку… А коли він спробував поцілувати їй руку, ще до того арешту, пані княгиня, нібито звеліла принести мису з водою і гидливо вимила руки тут таки, перед ошелешеним полковником.

Ружен сидить в обідній залі заїзду, слухає такі й подібні балачки і посміхається кутиком рота, згадуючи малювання з дівчини у блакитній сукні… Його некровна тітка, однак, нічого собі… Відважна. Недарма усе ж таки дядько Воїн привіз її до Гнізда Драконів…

В заїздику цьому юнак переодягнувся в шляхетське вбрання. Його поклала до наплічника Купава: чорний оксамитний кунтуш, ледь витертий, але цілком пристойний, оксамитні ж чорні штани. Це було юнацьке вбрання його дядька Воїна, і Ружен наче відчував на плечах чиїсь теплі обійми. Це допомагало забути про списану канчуками спину і душевний біль.

Під кунтушем — сорочка з візерунком зі сплетених квадратів. Червоне і чорне. Земля і кров. Сорочку гаптувала, ясна річ, ненька… Навряд чи у нього, Ружена, колись буде дівчина чи дружина для такої справи… Он добрі люди аж обертаються, коли він проходить спільною залою заїзду.

Мечі Ружен вийняв з обгортки і повісив за спину. Саме так їх носили в давнину. Це нехай чорри тягають шабельки при боці. А як справа дійде до бійки — подивимося, хто швидше вихопить зброю.

Грошей у нього небагато. Від здобичі опришків він взяти погидував, а ні у Далебора, ні в Купави майже не було готівки. Все що було у них обох, ненька склала до шкіряного мішечка. Зараз там майже порожньо. Зате за спиною два мечі, один з яких вартий маєтку…

«Доведеться трохи попостувати, — міркує юнак, — до Боговлади кілька днів дороги… Та нічого… Витримаю.

Він знає, що витримає. Навіть якщо доведеться йти голодним до самої Ігворри. Адже може статися так, що пана Ольга Лелега не буде у Боговладі… Тоді треба добиратися до Чорногори, до самого Лелечого Гнізда, маєтку, що належить цьому співвласнику Торгового Дому Росавів… Звернутися особисто до пані Конвалії Ружен соромиться. Адже й вона вважає його мертвим… Та й хіба зрадіє вельможна пані, коли до неї заявиться отака пика і скаже: «Я ваш родич…»

І знову крокує по узбіччю юнак, тепер зодягнений в чорний оксамит замість селянською свити. Іде, усміхається сам собі, на погляди подорожніх то здивовані, то співчутливі, намагається не звертати уваги.

— Що є проявом меча? — бурмоче знову, — що?

А ось і Боговлада… До стольного міста Південного Данаділу юнак підійшов вже зовсім з порожніми і гаманцем і шлунком. І збита спина розболілася так, що стриму немає… І руки, на яких він провисів майже дві доби, ниють, наче хворий зуб…

Дай Боги, аби пан Лелег був у Боговладі… Купава говорила, що він може перебувати або у власному будинку Старого Міста, або у замку намісниці, де у нього є свої покої… Тож треба йти у Старе Місто і там уже питати. Якщо пан Ольг багатий торговець, то його мусять знати люди.

І ось уже крокує юнак передмістям Боговлади, а на нього сиплеться яблуневий цвіт… Яблуні доцвітають… І передмістя це зветься Яблуневим. Це він у якогось перехожого спитав. А Старе місто — на острові посеред ріки… Он і міст через річку…

Крокує мостом Ружен, намагаючись не звертати уваги на страждання змученого тіла. Роздивляється, у кого б ще розпитати… Ага, он який — то шляхтич сидить на перилах мосту… В темно-синьому кунтуші… Багато вбраний — і чобітки витворні, і штани доброго крою. Волосся заплетене в косу, за чорногорським звичаєм. Видно, не так давно почав відпускати… Короткувата коса… В чорному волоссі — яблунева гілочка. Обережненько так вправлена — квіти наче впали з гілки на юнацьку голову, та так і зосталися на ній.

Ружен бачить, що юнак є його однолітком. От у нього і спитає дорогу.

На перилах поруч з молодиком лежить книга… невеличка. Читав-читав, та й задумався… Веданг зупиняється перед ним і набирає в груди повітря, аби задати питання. Ой, красенем є юний боговладець… І вся ця картина як стародавнє малювання… Міст… Яблуневі сади вдалині… Задумливий книжник з квітами у волоссі…

— Що вам потрібно, шановний?

Запитав — як стрелив, чортів дженджик. Моанською мовою. Зникла чарівливість миті. Ружену вже й питати перехотілося. Але дженджик може подумати, що він його злякався…

— Чи не знаєте ви, — запитує він теж моанською, а про себе бажає молодому шляхтичу і власне ім’я забути, як материну мову, — як мені знайти пана Ольга Лелега?

— А для чого вам пан Лелег? — питає боговладець.

— Нечемно, — мовить Ружен, починаючи закипати від люті, - відповідати на питання питанням… На чемне питання є відповідь, на нечемне — удар меча.

— О, то ви майстер меча? — ледь ущипливо говорить дженджик, — а, правда, їх у вас аж двоє… Ви хоч один з них колись виймали з піхов?

Злоба здавила горло Ружена… Дика злоба… Цей мамин синок, якого все життя загортали в шовки і оксамити, що він знає про шлях меча? Що він знає про біль і муки? Що?

«Я Місяць в глибині вод, — думає Ружен, — я сонце над степом….»

Палючий жар сонцестояння — оце його душевний стан… Який вже там Місяць… А чортів дженджик чомусь дивиться йому просто в лице. Пильно… Наче відшукуючи знайомі риси.

— Пан хоче, — мовить Ружен стиха, — подивитися, як виймається меч? Але просто так зброю не виймають…

Боговладець зслизає з перил… Він беззбройний… Ну, звісно… Для чого йому зброя? Вся міць Імперії захищає продажних псів…

— Тримай — шкіриться Ружен і кидає йому учбовий меч Далебора.

Боговладець піймав меча несподівано вправно. Але посуворішало лице юного красеня.

— Назвіть ім’я і рід, — говорить, а сам все дивиться в лице Ведангу, — я не можу битись з безіменним.

«Що я можу назвати, — думає розпачливо Ружен, — Це вдома всі знають, що я — Руженич… А тут… Як я назвусь? Кеян Шрежін?»

— Зате мені не потрібне ваше ім’я, — Ружен кінцем свого клинка скидає книгу з перил собі під ноги, — аби розписатися на вашому гарненькому личку…

Гнівним вогнем спалахують сині очі супротивника.

— Книгу, пес кедазький! Чоботом по душі моїй! Ставай!

Це юнак кричить ельберійською. Та Ружену вже не до мовних питань. Душа його прагне бою, змушуючи до покори змучене тіло…

«Я — Сонце… Я — Сонце над степом!»

Ой, тверда рука тримає Далеборів клинок, що став ворожим… І не мамин синок цей боговладець — навчитель його був незгіршим за Далебора… Хоча стиль бою якийсь дивакуватий — то б’є знайомими випадами, а то несподівано тне навідліг, наче чорра шаблею…

Краєм ока бачить Ружен, як від Старого Міста по мосту біжить якийсь чоловік з мечем у правиці… Та йому вже ніколи роздивлятись… Сильний і вправний у бою Дракон, однак, виснажився юнак за останні тижні… Вже спливають по спині криваві струмочки — то відкрилися ледь заживлені рани… І болять змучені тортурами руки… І дошкуляє голод і втома… І ось втрачає Ружен рівновагу і падає навзнак на дошки мосту…

Над ним стоїть переможець, торкнувшись мечем до грудей. Ружен спроквола гадає, що зараз буде… Напевне, хлопчина викличе варту… В’язниця… Може знову приниження й биття… Мечі точно відберуть… Оце так знайшов торговця… І надало ж йому отак вклепатися.

Чоловік з мечем вже поруч… Ружен здивовано бачить, що це дівчина в чоловічому вбранні. Власне — у чоловічій вишиванці і штанях. І у високих чобітках. Під сорочкою коливаються від швидкого бігу округлі груденята. Дві важкі чорні коси аж підстрибують на грудях. Личко… Ой, те личко… Ніжна тінь гордовитого лиця супротивника… Сестра?

— Вогнедане! — говорить вона обурено, — що тут коїться? Як ти міг скривдити беззахисного хлопця… Та ще й кедага… Їх і так кривдять всі, хто тільки може.

— Беззахисний, говориш? — гмикає Вогнедан, — він викликав мене на поєдинок, і трохи наскрізь не проткнув. Вірніше, проткнув би, аби не був таким виснаженим…

— А ти подивись на його меча!

В руках дівчини клинок Ружени Ведангської… З золотою трояндою.

— Ні, сестро, — говорить вже лагідніше Вогнедан, пильно придивляючись до свого бранця, — ти краще подивись на його очі…

— О, ні…, - говорить дівчина, — не може бути… Напівкровний Дракон? З лицем кедага?

— А так, красуне, — шкіриться Ружен, що від зненависті пустився берега, — мене зачато ґвалтом і проклято при народженні… А місяць тому пес, котрий зґвалтував мою матір, записав мене до кріпацького реєстру. Можеш пнути мене чобітком, дівчино… Або посадовити на ланцюг…

Але прибирає меча Вогнедан. І питає примирливо:

— Чого ж ти на мене накинувся, друже? І як звали твою матір? Не бійся, ніхто тебе не скривдить. Чорногорці не видають втікачів…

Ружен поволі підіймається на ноги.

— Накинувся, бо подумав, що ти — дженджик, — відповідає вже спокійніше, — а про рід не питай… Мені ваша жалість не потрібна.

— Власне, — говорить Вогнедан, — я подумав якраз, що ти дженджик… Твоє лице, розумієш… А що ти нечемно витріщився на мене, то я й вирішив задати тобі питання… До речі — Ольг Лелег є моїм стриєм і його нема у Боговладі.

— Дякую, — відповідає Ружен, — тоді я вирушаю до Ігворри.

— Стрия може не бути й там, — озивається дівчина, — він весь час їздить у справах…

Ружен притуляється до перил… Внизу темна вода… Глибока вода… Місяць в глибинах вод…

— Якщо тобі нікуди йти, — говорить Вогнедан, — то ходімо з нами… Ми — Парди, Вогнедан і Дана…

— Діти пані Конвалії? — вихоплюється у Ружена. В пам’яті знову спливають сині очі дівчини з малювання… І такі ж очі на обличчях брата з сестрою…

— Атож, — мовить юнак, — може все таки скажеш, як тебе звати?

Ружен мовчки дістає з-під кунтуша листа. Він знає його на пам’ять… Листа Купави до Ольга Лелега.

— Читайте, — говорить, — а потім — виженіть мене як пса…

Брат з сестрою схиляються над аркушем. Ружен повторює про себе написане.

«Пане Ольже з роду Лелегів, побратиме князя Воїслава Ведангського… Турбує вас вірна піддана Драконів, Купава з роду Грозанів, вдова Змагора Тополини… Як ото Ви приїздили до нас п’ятнадцять літ тому, я, недостойна, іздурила вас… Я мовила тоді, що син нещасної моєї панни Ружени помер, не переживши матері. Але дитя ще жило, хоч і було дуже кволеньке… Ви ще спитали, що за дитина плаче, а я мовила: «Син мій, Змагор»… А мого синочка вже серед живих не було. Замість нього я вигодувала груддю сина моєї панни… І виховала з нього Дракона… Пане Ольже, ви не на лице йому дивіться — подивіться в очі… Це меч, гартований в крові і болю… Підлий пес Шрежін посадовив дитину мою на ланцюг і дві доби не давав ні їсти ні питоньки, та ще й наказав канчуками сікти, за те що мій Ружен, син Ружени, не схотів іти служити в чорри. Жити йому вдома не можна вже, бо пес Шрежін записав його до кріпацького реєстру, яко байстрюка моєї панни… Кричав, що панна Ружена пригуляла дитя від кріпака чи злодія, хоча я Вам оповідала, що цей пес зі своїми моанцями сотворив тоді у замку з нами усіма.

Пане Ольже, доручаю Вам мого Ружена, сина Ружени Ведангської… Влаштуйте його десь на службу… До торгівлі він може й не має хисту, але хлопець — добрий мечник. Його навчав учень самого князя Воїслава.

Зостаюся з превеликою шанобою, незмінна і вірна піддана Ведангів, Тополина Купава…»

— Син Ружени! — вигукує Дана, — то він… То ми…

— Не тут, сестро! — зупиняє сестру Вогнедан, та здається Ружену, що брат з сестрою продовжують розмовляти… Очима.

— Гаразд, — говорить Вогнедан вголос, — ходімо з нами, Ружене Ведангський.

— Куди це — з вами? — не зрозумів Ружен.

— До замку, — відповідає юний красень, а тоді додає щось і зовсім незрозуміле:

— Ходімо, Воїславе… Нарешті ти знайшов мене.

Вуличками Старого Міста ведуть двійнята Ружена, наче полоненого.

— Ось дім Ольга Лелега, — вказує Вогнедан на затишний будиночок. Затулено в ньому вікна, а на ґанку порається челядинка, поливаючи квіти у вазонах.

— Може мені все-таки краще, — починає Ружен, — податися до Ігворри?

— Ти серед своїх, брате, — заспокійливо говорить Вогнедан, — забудь про все… Ти серед своїх…

Тепла хвиля накриває змучену душу Ружена. Теплий дощ лине над степом, спаленим сонцем… Такі слова говорять бранцю, коли збивають з нього кайдани… «Ти серед своїх… Заспокойся… Забудь…»

Замок похмурий і недобрий на вигляд. Поруч — незугарна приземкувата церква. Дзеленчать на дзвіниці дзвони…

— Колись, — говорить Вогнедан, — тут був Палац Повелителів… А довкола — сади… І Храм Сонця…

Ружен знає про це. Він читав Безіменний Сувій. То ти сумуєш за Палацом Повелителів, юний Парде? І говориш це першому стрічному волоцюзі з очима Ведангів? Ти так дорого цінуєш кров Драконів? Не вірить Ружен… Не може вірити… Але вже пробиваються ростки приязні з випаленої землі його душі.

У замковому дворі — нікогісінько. Навіть вартові гридні причаїлися десь у затінку. Побачивши княжичів, виструнчилися. Дана, сміючись, махає рукою — вільно, мовляв.

— Обід уже був, — мовить тим часом Вогнедан, — до вечері далеко. Ти не проти поїсти на кухні?

— Вдома, — пирхає Ружен, — я тільки там і їв…Аби не сидіти за одним столом з управителем — моанцем.

— У нас в замку, — сміється Дана, — немає моанців… Хоча є один лоянець… А ось і він…

Назустріч Дані мчить семирічний хлопчик зі скісними оченятами. На ньому кунтушик пажа з довгими рукавчатами, що метляються ззаду.

— Ясна панно! — вигукує, - я чекаю на ваші накази!

— Все гаразд, Терночку! — говорить Дана, — ми з братом впоралися самі.

— Ага, — з цікавістю поглядає на Ружена хлоп’я з чужинецьким личком, — то що мені робити?

— Біжи на кухню, і попрохай, щоб знайшли щось попоїсти, — знаходиться Дана, — хай буде!

— Хай! — відповідає хлопець і зникає з очей, наче блискавка.

— Це, — пояснює Дана, — син нашого напівкровного стрия Білозіра Лелега.

— Лелега? — перепитує Ружен.

— Так. Пан Ольг — батько Білозіра, а мати стрия була моанкою. А це дитя стрий привіз з далекої мандрівки. Його мама, між іншим, була лоянською принцесою!

Дана явно пишається своїм незвичайним пажем. І Вогнедан усміхається лагідно. Ось і бокові дверцята, з яких линуть смачні запахи… Терночок уже там. Під його керівництвом чорноброва повнуля у білій хустині щось розігріває на плиті.

- І вічно, — бурчить вона, — молоді Парди не обідають вчасно. Все носяться й носяться… А то приведуть цілу ватагу… І не до обіду, будьте певні, а після обіду…

— Шановна добродійко Ласуня! — урочисто проголошує Вогнедан, — наше каяття безмірне, а сором неміряний… А щодо совісті — то вона заснула, не витримавши втоми… І сьогодні ми привели не ватагу, а тільки одного родича.

— О, — оглядається буркотуха, — вельможне панство вже тут… Ні, щоби запросити гостя до їдальні, вони його на кухню притягли. А гість — то шляхтич, аж з двома мечами. І ще й який-то родич.

— Наш родич, — всміхається Вогнедан, — не дійде до їдальні… Бо голодний… Ти з самого Ведангу пішки йшов, Ружене?

— А так, — говорить Ружен, падаючи на лаву під стіною. Просто перед ним стіл, на якому починають з’являтися мисочки і полумиски. В одній парує юшка. Ружен поважно бере ложку, аби не думали, що він не вміє себе стримувати, і повагом сьорбає юшку, що пахне рибою. Тоді вибирає шматочок рибки і так само, повагом, їсть.

Потім потрібно було ще покуштувати овочеве рагу, опісля Ласуня дістала великий шматок пирога… І напій полився до філіжаночки, чорний, наче дьоготь. Дивний запах, а ще дивніший смак.

— Це кава з Архіпелагу, — підказує Дана, — вона добре сили відновлює… А ось фрукти… а ось, дивись, теплична полуниця… З вершками… Їж, не соромся…

Ласуня дивиться на виголоднілого гостя і лише головою хитає… Ой, чудного якого-то родича привели двійнята… Страшний, як чорт у баклазі… Але дивну кров не заховаєш — он які очі… І поводження, наче в знатного ельфа. На обличчі он аж вилиці виступили, а їсть поволі, за кожну страву дякуючи. Ну, то вже хазяйське діло, з ким родичатися, але їй, Ласуні, хлопчина до вподоби… А як оцінив пиріг… Сказав, що почуває себе вітром, котрий куштує хмаринку… Такий, мовляв, пиріг пухкий та легкий.

Від їжі Ружена розморило вкрай… Не допомогла і ота кава, котра, нібито, мала відновити сили. Вогнедан, помітивши, що він засинає, взяв його за руку, допоміг вийти з-за столу.

— Ходімо, Воїславе… Ходімо, брате…

«Я не Воїслав», — хоче сказати Ружен. Та вже йдуть вони переходами, минають віталеньку, кабінетик, завалений книгами… Малювання на стіні — стара Боговлада в буянні садів.

Спочивальня… Ружен сідає на краєчок ложа, вже майже нічого не тямлячи. І валиться набік, поринаючи все глибше і глибше…

«Я — Місяць в глибинах вод…»

Справжній Місяць заглядає у вікно… Поруч з вікном — напіврозхилені двері. Звідти линуть пахощі саду. Він, Ружен, лежить ницьма на ложі. Напівроздягнений… Зранена спина змазана бальзамом. Його прикрито м'яким вовняним коцем. Поруч спить хтось іще… Вогнедан… Оце тобі… Заснути в господаря на ліжку, та так, що, певне, й добудитися не змогли. Ружен уявив, як він спав, наче колода, а тут, напевне був і лікар, і челядинці… Хтось же його та уклав… От сором… Посміховисько…

— Соколе, — говорить крізь сон Вогнедан, — друже Сокіл…

Кого кличе несподіваний друг?… Чого він взявся опікуватися ним, Руженом?… Рідня… Яка вони рідня? По некровній тітці, та й то невідомо, чи визнано її шлюб з Воїном Ведангським… Може вони і не вінчалися за моанським звичаєм. Дядько Воїн, судячи з оповідей Купави, був затятим язичником і менш за все піклувався за мейдистські заборони.

А Вогнедан стогне уві сні, перекочує по подушці головою… Які страшні сни можуть снитися цьому молодому вельможі? А мечник з нього добрий. Видно тільки, що спочатку його навчали володіти шаблею, а тоді вже ельберійським мечем.

Ружен обережно торкає юнака за плече і відсувається трохи не перелякано. Бо рвонувся Вогнедан, скидаючи його руку, а обличчя викривила зненависть. Різко сів на ложі… Провів рукою по волоссю…

— О, — промовив стиха, — хвала Богам, я вдома… Я розбудив тебе, Ружене?

— Я не спав, — озивається Ружен, — а тобі снилося щось недобре…

— Приснилося, — мовив Вогнедан, — наче я все ще в школі чоррів, а наглядач Паскуда перевіряє, аби ми спали як належить. На правому боці, обличчям до стіни. Він провинного за плече брав і говорив, єхидно так: «П'ять різок у шостак»

— Я зустрічав Зореслава Лемпарта, — говорить Ружен, — він згадував за тебе…

— Зорик живий? — скидається радісно Вогнедан, — у мене за нього аж душа болить… Оте його опришкування…

— Він хоче, — говорить Ружен, — стати до тебе на службу. Разом з опришками.

— Знайдемо місце і йому і опришкам, — всміхається юнак. Встає з ложа… накидає халат. Підходить до розхилених дверей. Стає в них, наче малювання в рамі.

— Знаєш, Воїславе…

— Я не Воїслав… Це мого діда звали Воїславом…

— Ти віриш в перевтілення душ, Ружене?

— Як кожен вірний Богам…

- І чув за Останнього Повелителя?

— Я читав Безіменний Сувій.

— Я є отим Вогнеданом. А ти — Воїслав Ведангський… В тому житті ти був сином князя Вартислава, «Тіні Повелителя»… І моїм побратимом. Я пам'ятаю минуле життя… Я пам’ятаю дубовий гай потойбіччя. Я знав, що ти підеш за мною на наступне втілення… Я шукав тебе… Я побивався, що не залишилось Драконів… У…у тебе є вуйна на ім’я Півонія. Вона нині живе на острові Сіллон. І має сина Кречета…Маленького сина… Я думав, що тобі хоч так вдалося наздогнати мене… Але, лише коли глянув тобі в очі, то зрозумів, що це ти — Воїслав. Я пізнав тебе, побратиме. Не покидай мене!

— Пане Вогнедане, — говорить Ружен становчо, — я ціную ваше до себе добре ставлення… Але…

— Ти думаєш — молодий Пард є божевільним? — питає юнак, — але ж я пізнав тебе… Ще там, на мосту…Коли схрестив з тобою меча… Говори до мене «ти», Воїславе… І називай братом.

— Пане Вогнедане, — вперто говорить Ружен, — можливо я колись дійсно був вашим братом. Але — у іншому житті. Я не хочу осоромити рід Пардів вашим побратимством з сином Шрежіна. Не звіть мене Воїславом, я — не Воїслав… Я — Ружен Руженич, і хочу сам завоювати собі чесне ім'я. Я не хочу, аби говорили, що я втерся до вас в родину, користуючись вашим легковір’ям.

І опускає голову Вогнедан… А Ружен раптом відчуває, що ладен померти поруч з цим юнаком… Або померти за нього… Або …Або… Піти геть… Піти на безвість… Зостатись самому…

— Підійди до мене, Ружене, — говорить Вогнедан, наче пробудившись з задуми.

Поволі підводиться Ружен і виходить до дверей, на місячне сяйво.

— Дивись, — говорить Вогнедан. В його руці — медальйон на ланцюжку. Знайомі обличчя… Малюсінькі копії з малювань у Гнізді Драконів…

— Те, що я тобі відкрию, — говорить Вогнедан, — таємниця всього мого життя. Зрадиш мене — і Вогнедана Чорногорського буде позбавлено не тільки маєтку і титулу. Мене стратять у Моані, на площі Геррінд, як сина ватажка повстанців. Я належу до вищої знаті, а високі дерева завжди стинають першими. Я пишуся в паперах сином Ясногора Парда, але батьком моїм є Воїн Ведангський…

— О, ні, - шепоче Ружен, — то ми з тобою…

— Брати, — говорить Вогнедан, — брати у перших… Не покидай мене… Без тебе — я наче птах з одним крилом… Наче дракон без полум’я… Боги створили нас для битви… Ти не чув, хіба, що у кожного Повелителя має бути побратим з роду Ведангів?

— Пане Вогнедане, — розгублено говорить Ружен, — друже Вогнедане… Брате Вогнедане… Ти наче стоїш переді мною беззбройним, а я тримаю тобі біля горла меча… Та хіба ж такі речі говорять вголос? Та ще… сину Кеяна-Шордона Шрежіна… Та хіба ж ти, гордий шляхтичу, не зрозумів, хто я такий?

— Боги не створили мене дурнем, — відповідає Пард, — я чудово зрозумів і твої слова, і того листа… Я чув про отой страхітливий шлюб вуйни Ружени. Не знав тільки, що в Гнізді Драконів росте її син. Не говори мені більше, що ти дитя наруги і болю. Про це з селянською прямотою написала твоя годувальниця. Але мені байдуже до мерзотника, котрий мучив панну Ружену і тебе. В тобі кров Ружени… В тобі дух Драконів… Я вмію це відчувати… Я бачу, як палає над степом Сонце, яке хотіло б стати Місяцем у глибині вод…

Нема багряних вогників в Руженових очах… Вперше від народження залились вони слізьми. Не плакав Ружен навіть тоді, коли дізнався про материне прокляття… Сухими були його очі, коли терпів биття і наругу. А нині він впав в обійми брата у перших і не може підвести вологих очей.

Мовчить Вогнедан… Неначе збирає в собі якусь силу.

— Дісталося тобі, - говорить врешті, - я зараз спробую… Слабка ще у мене оця сила, та може, хоч трохи допоможу…

І пальці його ковзають по запаленим рубцям на спині Ружена, і тихшає біль, затягуються рани. І блідне Вогнедан, і аж осувається лицем від напруги. Ружен не одразу втямив, а втямивши, ледве встиг підхопити нового друга

— Для чого? — питає Ружен, — зажило б як на собаці… Брате Вогнедане, читав я про оці зцілення… Обережніше, а то самого доведеться зціляти.

Та мовчки посміхається Вогнедан. І відбиток того усміху ковзає по обличчю Ружена.

— Ходімо, — кличе Вогнедан, — вийдемо назовні… Там невеличкий садочок… І лава… І Місяць у небі… Ходімо шукати глибини того спокою, в якому він мусить відбитись.

У дворику сідають брати на лаву. Ружен перед цим накинув на плечі кунтуша, та не відчуває холоду, бо наче горить у вогні. І лищ одна думка в голові — сниться… Все це — сон.

— Весна лиш сон, — чує він голос Вогнедана, — і яблуневий цвіт

Про це не пам’ятати теж не може…

Схиляє голову Ружен, і раптом відповідає стиха:

— Прокинутись він яблуком не зможе -

Холодний вітер з півночі летить…

Схвальна Вогнеданова усмішка є вищою винагородою Дракону за його трошки кострубате закінчення. І раптом звідкись зверху долинає ніжний дівочий голосок:

— Якщо хтось знає,

Підкажіть мені

Де мешкає той вітер, що зривати

Наважується яблунь пелюстки

Піду до нього й буду…воювати.

— Докоряти, — всміхається Вогнедан, — ти трошки змінила стародавнього вірша, сестро… Йди до нас…

Маєш… Ружен ніколи й близько не підходив до дівчат. Навіть до сестер своїх приятелів з Воїданова. А тут по сходинкам збігає Дана в оксамитному халаті кольору її очей. І сідає поруч з Руженом, котрий опинився поміж двома Пардами.

— Така чудова ніч, — говорить дівчина, — я чомусь прокинулась і вже годину не можу заснути. Ти хвилювався, Вогнедане? Тобі щось снилось?

— Нічні змори, — неохоче відповідає Вогнедан, — та мене врятував Ружен… Потрусив як слід — я й прокинувся.

— Як яблуньку, — всміхається дівчина, а очі у неї в світлі Місяця трохи сумовиті. Видно знає вона, які жахи навідують вночі її брата, — скажи щось, братику, про оце диво навкруги…

У Вогнедановому садочку напевне є яблуні. Від них віє навіть не запахом — тінню запаху останніх квітів.

— Весняна ніч, — озивається Вогнедан, — сховала у пітьмі

Цей яблунь цвіт,

але вона безсила

Сховати їх останній аромат…

Тихий сміх Дани проливається теплим дощем в душі Ружена. Він уже мріє про те, як навчиться складати вірші… ну, не краще за Вогнедана, але все ж таки… І Дана ось так посміхнеться його витвору… Дана… Недосяжніша за зорю Сіллон у небі Дана… Вона ніколи не гляне ніжно на потвору… Ні, гляне… Як на родича… Можливо — як на брата… І ніколи — як на коханого…

Розійшлися по кімнатах вони під ранок. Ружен знову влігся на Вогнеданове ложе… Йому ще звечора приготували покої, але ж не буде він блукати по замку потемки… Та й так якось надійніше… А раптом це таки сон? Раптом зникне все — і яблуні, і вірші, і голос Дани… І гордий вельможа, котрий назвав його братом…

— Брате Вогнедане, — озивається Ружен, — чи чуєш?

— Так, — вже крізь сон мовить Вогнедан.

— Я вбивав моанських солдат з Дубненської залоги… Я нацькував опришків Лемпарта на власний дім, аби відплатити управителю і поганяйлам… Цього досить, аби мене повісити.

— Даєш мені зброю проти себе? — питає Вогнедан стиха, — не треба, брате Ружене… Я зрозумів тебе… Не хочеш, аби я звав тебе Воїславом — заслужи дзвінке ім’я… Своє власне… Не діда і не пращура. Вони були Дракони — стань Золотим Драконом, гідним родового стягу. Бо вже гуде північний вітер, і яблуням недовго зосталося цвісти…

Мовчки бере Ружен за руку нового друга. Стискає, бо ще боїться, що приятель щезне. І поринає в сон.

***

— Що є проявом меча? — питає Ружен у Вогнедана. — не смерть… І не помста… Що?

Весь ранок юнаки провели в зброярні, де хизувалися одне перед одним мистецтвом бою. І перед Даною теж, котра не відставала від брата.

— Любов, — несподівано відповідає чорногорець, — любов до того, що ти захищаєш цим мечем…

— Треба написати вчителю, — зітхає Ружен, — але він здогадається, що мені підказали. Я не вмію любити…

— Невже? — запитує Вогнедан, — той хто палко ненавидить і любить так само…

Зараз Вогнедан мав відрекомендувати брата княгині Чорногорській. До сніданку пані Конвалія не вийшла бо трохи прихворіла. Але дала знати, що хоче бачити сина Ружени.

І ось двійнята приводять родича до невеличкої вітальні зі старовинними гобеленами на стінах. Кружляють на них у танку закохані ельфи прадавніх часів. А посеред цього застиглого танку сидить красуня — дивна в білому вбранні, що закриває її всю, лишаючи тільки обличчя в білій рамі покривала. Ледь-ледь видніється який-то візерунок на кінчиках рукавів. Теж білий. Ні кровинки в застиглому обличчі. Лише очі, такі ж як у двійнят, божевільно-сині… І такий же твердий погляд, як у сина. Не жіночий погляд… Погляд воїна, смертельно пораненого в програній битві.

— Підійди, дитя моє, - говорить княгиня, — глянь-но на мене… О, так… Очі Ведангів є твоєю печаткою… І доказом твого походження. Вогнедан учора мені дещо оповів… Тож не будемо ятрити твої рани. Я знала твою матір… Ми були близькими подругами — Ружена, я та Мальва Лелег. Я почуваю себе винною в тому, що сталося — ми з моїм батьком повинні були тоді забрати її з собою… Вона й оповідала мені про якогось Шрежіна, офіцерика з залоги Дубна, котрий насмілився до неї залицятися… Її брат надавав йому ляпасів… Боги, який страшний світ… Мені не вдалося переконати Ружену виїхати до Чорногори. Вона залишилась в родовому гнізді… Але досить про це… Те, що я не змогла зробити для матері — я зроблю для сина. Вогнедан назвав тебе братом — ти будеш йому братом. І будеш мені за другого сина… Сина… з очима Драконів.

— Моя пані, - схиляється Ружен, — я ціную вашу добрість і шляхетність… Але я прийшов сюди в старому вбранні свого дядька і з порожніми кишенями. Я вдячний вам за те, що ви прихильно поставилися до Дракона — напівкровки, але я маю нести якусь службу, аби не їсти дурно вашого хліба.

Довго дивиться на нього Конвалія, врешті усміхається сумно і порозуміло:

— О, ця гордість Ведангів… Гаразд… Мій син не хоче розлучатися з тобою. За звичаєм він мусить мати тілоохоронця… Ти теж є князем, сину Ружени, але якщо ти прагнеш служби, то я можу запропонувати тобі тільки таку…

— Моя пані, - знову вклоняється Веданг, — Шрежін записав мене до кріпацького реєстру, зрікшись власного породження… Я вже не є княжичем, а тим більше князем. Я птах з розореного гнізда, і з радістю стану служити вашому сину.

Синім болотяним вогнем горять очі жінки у білому, і мовчать двійнята за спиною Ружена.

— Вогнедане, — говорить княгиня стиха, — сину мій, замість ловчого птаха ти носитимеш на рукавичці дракона… Пишайся цим, моє горде дитя… Ружене Руженичу, ти мав тяжку долю, але мій син теж пройшов крізь пекло, і вийшов звідти з обвугленою душею. Оберігай йому душу, бо тіло своє він і сам у змозі захистити. Сьогодні з тебе знімуть мірку і пошиють одяг… А цей, що на тобі, потім… Потім віддаси мені.

Ружен дивиться порозуміло. Він уже втямив, що княгиня Конвалія не біле вбрання любить — жалобу носить по загиблому коханню. Майже шістнадцять літ… Оце жінка… Незмінна і вірна, гідна герба Ведангів… «Перетворяюсь я на тінь в похмурий день…»

— Повтори, синку, — мовить жінка ледь чутно, — що ти оце сказав? Повтори…

— «Перетворяюсь я на тінь

В похмурий день

Хоча її не видно, але завжди

Вона з тобою поруч,

любий мій…» — говорить Ружен, намагаючись, аби голос не тремтів.

— Вікно у спочивальні виходило на яр, — шепоче княгиня, — що зробив моанський пес з цієї кімнати? Притулок для шлюх із Дубна?

— Це була моя спочивальня, — відповідає шанобливо Ружен, — я зберіг там все, як було раніше. Я заховав родинні малювання… Цей аркуш з віршами лежить в надійному місці, куди не дібратися… моанському псові.

— «Якби мене

Хто-небудь покохав

Так, як умію лише я кохати

Ми б ще побачили

Чи дійсно тлінний світ…» — говорить княгиня поволі, згадуючи слово за словом, — сину Ружени, коли Парди повернуть тобі Гніздо Драконів, ти заплатиш мені за це оцим аркушем.

— Так, моя пані, - говорить Ружен розчулено. Він у захопленні від матері Вогнедана. Яка страшна воля… Тепер він вірить, що вона могла вимити руки перед очима у полковника чоррів… Юнак схиляється в уклоні, і торкається вустами руки жінки в білому. Тіні у похмурий день… Тіні загиблого Дракона.

І потекли дні, теплі й приємні, наче добрий, нескінченний сон. Зранку — служба, якою вважалося вправлятися разом з Вогнеданом у мистецтві бою. Обід з княгинею та двійнятами… По обіді — книгозбірня, читання віршів, спроби їх складання. Тут уже за вчителя був Вогнедан. І завжди поруч — Дана… Можливість бачити її личко… Говорити з нею… Складати для неї вірші…

Якось зрання до замку прибіг хлопчина — челядинець з якоюсь запискою. Вогнедан аж засяяв від утіхи.

— Повернулися, — сказав, — брати Ставські зі свого маєтку. Ходімо, я вас познайомлю.

Ставські жили у Сливовому передмісті на вулиці Квітучих Каштанів. Ружен здогадався, що це ті самі брати-чорри, котрі навчалися разом з Вогнеданом та Лемпартом.

— Вони їздили до Ставу, — оповідав Вогнедан дорогою, — до свого маєтку Ставки…. Тут така історія загадкова… Їхній далекий родич свого часу звинуватив у неблагонадійності Богуслава Ставського, батька моїх хлопців, і бідолаху відправили на копальні, де він і пропав. А синів забрали у примусовий набір. Пані Ставська змушена була покинути маєток, який привласнив оцей… родич. І ось нещодавно до Ставу увірвалася ватага зелемінських опришків, котрі хтозна чого опинилися аж у Північному Данаділі. Родича повісили на брамі маєтку, а пані Ставська нині знову має Ставки у своїй власності.

Ружен уже майже здогадався, але помовчує… Нехай… Спершу він має глянути, що там за хлопці…

Хлопці виявилися бравими… Двоє дивних, вродливих до запаморочення дівочих оченят. Один мав карі очі, другий — зелені… І оті зелені очі досить нахабно підморгували Дані… Ружен вирішив, якщо так буде і надалі, трохи збити з боговладця пиху.

Однак Ружена Ставські одразу ж сприйняли як свого. Ткнули руки — один в праву, другий у ліву, мовили одночасно, що їх звуть Богодар і Богдан, а для названого брата Повелителя з Драконовою кров’ю — просто Дарин та Данко. І потягли рекомендувати пані Ставській.

Пані Ставська (звіть мене просто пані Стася) мала вигляд жінки, яка променіє щастям. Синів вона постійно саджала біля себе, і у розмові весь час то за руки брала, то гладила по волоссю. Ружену вона милостиво кивнула, не дуже — то переймаючись тим, хто він такий. Прийшов з Вогнеданом, та й годі… Ах, Вогнедан… До юного Парда вона ставилася трохи не ніжніше, чим до власних синів. А Дану взагалі обціловувала, наче маленьку. Ружен дурним не був, втямив в чому річ… Про оті примусові набори добрі люди оповідали страхіття. Забирали до школи дітей, а повертали дорослих вивчених убивць. Ненависників своїх же кревних. Вогнедан же якось і сам протримався, і друзів своїх підтримував. Ось і обожнює його пані Стася, у якої двох синів відібрали, аби виховати паскудами. Але ж ні… Ось вони, її синочки… Хороші Дарин з Данком… Не чорри, не поганці, яким власні батьки ворогами стали… Рік, як повернулися з Моани хлопці, а пані Стася так і не звикла до того, що вони поруч.

Брати з того дня повадилися до Вогнеданової зброярні, бо прочули, що він, Ружен, є майстром меча. Веданг не заперечував проти того, аби показати новим приятелям дещо зі своїх знань, але йому таки не подобалося, як поглядає на Дану Богдан. Ну зовсім не подобалося…

А десь через місяць, якраз на Сонцестояння, заявився до Вогнедана і Лемпарт. Вони всі якраз у зброярні були — четверо юнаків і Дана. Вогнеданова зброярня була місцем Руженових тихих заздрощів — стільки там було мечів. Стародавніх, сучасної роботи… І окрім мечів теж… Списи, галябарди… Зореслав увійшов до зали, коли вони вправлялися зі списами. Гарненько вичепурений. Ввічливий до неможливості. Ружена він обійняв як старого знайомого, перед Даною схилився в церемонному уклоні, решту трохи не задушив в обіймах. Як і вони його.

— Зорику! — вимовляють Ставські, - ну що ти накоїв?

— А як ви здогадалися? — підводить брову Лемпарт

— Авжеж, — всміхається Вогнедан, — він же вісім років слухав про те, як ви мрієте повісити на воротях поганця, котрий зруйнував вашу родину…

— Так, але ж ми мріяли повісити того мерзотника самі! — незадоволено каже Богдан Ставський, а Богодар лише зітхає, - нехай це досить огидне видовище, але…

— Але за те ніхто на вас не подумає нічого злого, — запевняє Зорик, — Друже Вогнедане! Приймай розбійника на службу… Я вже нагулявся. Воно-то добре відновлювати справедливість, але всіх паскуд не перевішаєш. Було нас шістнадцятеро, лишилось восьмеро. Мої люди очікують в заїзді у Вишневому передмісті…

— Опришків твоїх я відправлю до Чорногори, — говорить Вогнедан, — а ти лишайся зі мною…

— А житимеш у нас! — говорять радісно Ставські, - мама зрадіє… Вона так здружилася за ці роки з пані Ракитою, хай добре їй ведеться у гаю дубовім… І тебе любить теж… Гаразд?

Лемпарт погоджується з радістю. Вогнедан озирає своїх наближених.

— Нас знову п’ятеро, — говорить, — боївка…

— Ти зайняв місце гарного хлопця, — мовить Лемпарт до Ружена, — отого, якого вбили у тій клятій школі. Сподіваюсь, старший брате, що ти будеш гідним загиблого.

Ружен сподівається… Дивує його лишень, що нові приятелі не задають ніяких питань і не звертають уваги на його страшну пику. «Сплю, — говорить собі він щовечора, — сплю і боюся прокинутись»

Влітку пані Конвалія мала їхати до Ігворри. Літувати в Чорногорі. Вогнедан з приятелями та сестрою поїхали вперед. Верхи, набагато обігнавши обоз.

Ночували в полях, біля вогнища… Багато сміялись, багато співали. Ні словом не згадували про минуле. Ружен раював…Він почав усміхатися… Селянський гумор діда Грозана нині став йому в пригоді, юнак оповідав приятелям його побрехеньки, підсміюючись над власними бідами.

— Живеш — співаєш, помреш — не заплачеш, бо не зможеш… А як ніхто не заплаче — теж не горе, для чого добрим людям плакати? Нехай собі співають…

У Вогнедана з собою флейта була… У витертому мішечку… Красива така, старовинна. Він грав на ній на нічних привалах. Так добре грав…Ружену ввижалося ріжне під ту музику… Мама, молода і гарна… Червлені ружі…І мама бере від нього ті квіти. Не кидає на землю. Він — її хороший Ружен.

Вогнедан, поклавши флейту, оповідав, що вони будуть робити в Ігворрі. Ну, по-перше, навідають Лелегів… О, то чудовий рід… Він за ними вже знудьгувався. Відсвяткують Сонцестав в Лелечому Гнізді. Побувають в горах у татка Ясногора Парда… Можуть з’їздити на ішторнійський кордон, подивитися фортеці… А виноградники Росавів… Хто їх не бачив, той не бачив нічого.

Ружен запитав у брата, яка йому Лелеги рідня… Той почав пояснювати, засміявся і махнув рукою. Виявляється, стрий Ольг — рідний брат його, Вогнедана, бабусі Денниці… Але назвати його дідом… Ні, неможливо. Як і його сестру, стрийну Вербену. Ще у них був брат Ігвор, він давно загинув у війні з ішторнійцями. Зараз в Лелечому Гнізді живе його син, Верес… Стрий Верес… Оцей вже і справді — стрий у перших… Дружина його, пані Мальва, є донькою Ольга Лелега, а отже теж стрийною молодого чорногорця. Її брат Білозір, отой напівкровний, теж працює в Торговому Домі, а живе в Боговладі… Ну, так, батько Терночка. А у Мальви з Вересом троє синів і донечка Вишенька. Чудове дівча, Вогнеданова улюблениця. Вони вже йому родичі у других…

І ось, нарешті, піднялися на обрії гори… І високими стали береги ріки Дани, що несла свої води з Чорногори до моря через Данаділ та Квітан… А ось і передгір’я, ось Яв-гора і місто на її схилах. Стольне місто Чорногори. Ігворра… А вінчає місто Високий Замок. Лігво Пардів, притулок шаленого роду…

Вогнедан навіть чекати не схотів, коли прибуде обоз. До Лелечого Гнізда вони вибралися наступного ж дня по приїзді. І того ж ранку чорногорець попередив Ружена:

— Брате Ружене, — сказав, — мої родичі чудові дивні… Але мій стрий Верес… Він — дивакуватий. Він не любить гостей і галас, а тому, напевне, подасться на гірський хутір… Але, якщо не подасться… Не сприймай його серйозно, гаразд?

Ружен посміхнувся… Родич Верес, напевне, є буркотуном і самітником…

— Він може сказати щось лихе, — продовжив Вогнедан, — тобі, мені… Іншим… Щодо крові та походження… Не кидайся одразу битися, добре?

Ружен покрутив головою… Якщо походження написане на обличчі… а хай йому біс, тому стрию… Він, Ружен, просто не звертатиме уваги.

— А як ви, хлопці, ставитесь, — питає Вогнедан, — до простої селянської роботи?

— Я, — одразу ж виліз Зореслав, — змалечку матері помагав…

- І коли ж ото ти встиг помагати? — гмикає Богдан, — ми теж помагали… Полуниці їсти.

— А трохи виноградники обкопати, підв'язати, лозу обрізати? — допитується Вогнедан.

— Це ми враз! — дружно обіцяє боївка, переповнена молодечою силою, — нехай лишень пані Мальва нас вишикує, і…

— А за лінощі — у шостак різки, — додає Зореслав, і навіть цей дурний жарт зустрічається вибухом сміху.

Ружен роздивляється довкола… Гори ось вони, поруч, горді і грізні… А тут долина причаїлася у затінку… Он і виноградники по схилу… Он селище… А он і шляхетський будинок, що горує над селом.

Вершники проїздять відкриту браму… Ось жінка виходить на ґанок. Вродлива, в гаптованій сукні та намітці. Лице спалахує радістю.

— О, — гукає, - ти приїхав, синку!

Пані Мальва весь оцей юнацький гурт, що його привіз з собою Вогнедан, бачить уперше. Але зустрічає їх наче синів.

— Вогнеданові побратими, — говорить, — є моїми синами…

А з будинку вже виходить, сильно кульгаючи, високий юнак, за ним вибігають двоє підлітків і дівча з трьома смішними косичками. Вони, ті косички, бовтаються довкола її личка, одна звисає за спину, а решта волосся метляється так.

— Овва! — говорить Вогнедан, — брате Горицвіте, чи ти був у битві?

— Я був у повітрі, - відповідає юнак, — я літав, брате! Зі схилу Триглавої… Я таку одну штуку зробив…

- І трохи не вбився, — говорить Мальва.

— То я не зловив вірно вітер, — поважно говорить Горицвіт, — але наступного разу…

Молодші Лелеги теж поважно вітаються з усіма. Дівчинка почепилася на Вогнедана, аж той підіймає її на руки і сміється:

— Але ж ти уже важкенька, Вишенько!

Ружен помічає ще одного дивного, похмурого кароокого красеня. Вигляд він має такий, наче весь світ уже пожерла міль, наче старий одяг у скрині. Це, напевне, і є отой стрий Верес, який не любить напівкровних…

Втім, пан Верес шуму не підіймає. Але гострий слух Ружена вловлює, як він бурчить потиху:

— То одного чорру приважувала, а тепер маємо їх тут цілу ровту… Вигодувала поріддя Пардів, тепер від них нема спокою.

Чого потиху бурчить, Ружен теж швидко втямив. Бо, поки наймити приймають і розсідлують коней, з будинку виходить ще один чистокровний. З білим, мов сніг на горах, волоссям. Стрункий, немов юнак, лице теж юне… Аби не оте сиве волосся, він мав би вигляд молодшого за Вереса. В очах танцюють золоті блискітки…

— Це — пан Ольг, — шепоче Вогнедан. Ружен лише головою похитав… Торговець, до якого посилала його ненька Купава, більше схожий на вельможу… Добре, що він не заявився тоді до нього з тим листом. Ружен і нині має листа при собі, бо знав, що вони навідають Лелече Гніздо, але сподівається, що йому не доведеться пояснювати, хто він такий. Загубиться серед Вогнеданових приятелів… Морда… Ну то й що… Яку вже має… Його незнана кедазька бабуся менше за все винна в бідах онука.

Стіл їм було накрито просто у дворі. Коли розсаджувались, то біля Ружена опинився Ольг. Напевне, випадково… Та юнак затривожився. А золотоокий дивний сидить поруч, куштує то сир, то бринзу… Молочко попиває з глиняного кухля. І між тим усім — пильно роздивляється Ружена.

— Як ваше ім’я, шановний? — питає врешті…

— Ружен, — неохоче відповідає юнак.

Пан Ольг чомусь здригнувся.

— Ружен? — запитує, - а далі?

— Ружен Ведангський, — вирішив юнак не кривити душею, — маму звали Руженою, а я — Ружен. І я маю до вас листа від своєї виховательки.

Ольг бере аркуш паперу, який Ружен ховав у кишеньці нового вбрання складеним учетверо. Розгортає… Читає… Ружену вже й їсти перехотілося, він втупився у порожню тарілку і очікує.

— Ти вже попоїв? — питає Ольг, — тоді ходімо, порозмовляємо.

Ружен потульно вилазить з-за столу. Одночасно підіймається Вогнедан, але пан Ольг говорить становчо:

— Вогнику, це довірча розмова. Сиди.

Вище від будиночку в’ється крута стежка. Ружен іде слідом за Ольгом, потиху лаючи себе… Чого йому так важлива думка про себе цього багатія?. Веданг навіть мечі прихопив, аби похвалитися вмінням, а тепер себе за те картає… Хоча… Може, стрий Ольг має який-то вплив на пані княгиню… На Вогнедана, з його впевненістю, що він, Ружен, є втіленням Воїслава Вартиславича, нічого вплинути не зможе, а от пані Конвалія може випросити геть напівкровного родича…

Ось галявинка… Невеличкий плай… Зі скелі розбризкується водоспадик. Тиша… Спокій… Як там, у стародавніх сувоях… Краса і гармонія…

— Листа я прочитав, — говорить Ольг і вмощується на камені посеред галявини. — А тепер хочу послухати тебе, Ружене, сину Ружени. Хто ти є у цьому світі?

— Веданг, — говорить Ружен, і багряний вогонь розквітає в його очах, — Незмінний і вірний… В житті і у смерті.

— Кому ти вірний?

— Вогнедану! — вихоплюється у юнака раніше, ніж він встиг подумати.

— Ти вірний людині, - стиха говорить пан Ольг, — ти був би вірний і чоррі Парду?

— Вогнедан, — становчо мовить Ружен, — не є чоррою… Він…

— О, — говорить пан Ольг, — кажеш, не є чоррою? Я в цьому дуже сумніваюсь. Мій небіж вміє приваблювати до себе довірливих дурнів. Таких, для кого назва відбірних полків Імперії є лайливим словом. Ти знаєш його місяць, а мене побачив вперше. І ти вже говориш мені, що є вірним княжичу Парду, за те, що він є зрадником Великої Моанії?

У Ружена перехопило подих. Золотаві очі пана Ольга здаються тепер йому очима змія.

— Парди, — становчо говорить Ольг, — завжди були вірними слугами Імперії. Твій Вогнедан ще у школі допомагав виявляти недостойних і невірних. Оця його компанія гуляє на волі останні дні. І ти попався разом з ними. Вже підписані папери на твій арешт…

«Тайняк» — здогадується Ружен, — оце так торговець винами! Він же служить Цитаделі! А Вогнедан… Ні! Не може бути…»

— У тебе є можливість, — говорить тим часом пан Ольг, — врятувати власну шкуру…

— Тобто? — понуро питає Ружен.

— Тобто, донести на свого приятеля раніше, — ледь всміхається Ольг, — і на оцю його ватагу недовчених чоррів теж… До речі, щось я таке чув про загибель пана Раміна, останнього господаря маєтку «Ставки». Це — у північному Данаділі. Ти можеш розповісти мені цю історію? А, Ружене?

Ружен лихоманково мислить. Якщо Вогнедан є зрадником, то клятий «тайняк» мусить вже знати, хто повісив пана Раміна. З іншого боку, золотоокий змій міг набрехати на Вогнедана… Напевне, княжич і не відає, що його родич продався ворогу… Він завжди так про нього відгукувався… З шанобою…

— Вогнедан, — продовжує торговець, — міг говорити з тобою про свої зрадницькі наміри…Це він, як розумієш, тебе перевіряв. І тримає нині, як рибку на гачку… Ви ж говорили з ним, неправда ж? Про Безіменний Сувій… Про Незалежну Державу…

Але Ружен не є дурнем… Нарешті він втямив…Не було у них таких розмов… Не є донощиком Вогнедан… Це оцей його родич, котрий зображує з себе торговця, хоче погубити свого небожа… Для чого? Грошей мало не буває, а високі дерева стинають першими. Напевне, моанці підкупили сучого сина, аби звинуватити в державній зраді юного вельможу… А разом з ним — цілий гурт молодиків, котрі необережно плещуть язиками, вирвавшись зі школи чоррів. І Дану… Якщо брата закують в кайдани, то не помилують і сестри.

— Я, — ошкірюється Ружен, а сам потиху притягує до себе ближче піхви з мечем, що зветься Золота Троянда, — є від народження тупим і трохи придуркуватим… Мене навіть рідний батько з дому вигнав, тому, що я ніяк не міг втямити, що він від мене хоче… Хто ж буде з отаким дурнем розмовляти, та ще й повіряти йому таємниці… Пані княгиня взяла мене на службу яко блазня, аби я своєю пикою веселив добрих людей…

Руків'я меча вже поруч з долонею Ружена… Ох, і чого він ніс зброю в руках, а не за плечима, та ще й поклав між собою і «тайняком»… Ой, а що ж буде, якщо він уб’є цього зрадника? Чи повірить йому Вогнедан? Чи не подумає, що пригрів на грудях паскуду? Та іншого виходу немає, інакше… Інакше Вогнедана стратять, а Дану… Краще не думати… Ось він — клинок….

Але «тайняк» є не просто собі торговцем. Хвилина, і в руці його опиняється другий меч.

«Стеж в поєдинку за рухом очей супротивника… Стеж з повним спокоєм… Зроби очі ворога твоїми власними… Стеж! Стеж! Міняй місцями холод і жар, лід і полум’я… Якщо твій дух реве як вітер у верхівках дерев — дивись ворогу в очі зі спокоєм… Якщо твоє тіло нищить ворога — нехай в душі твоїй накрапає прохолодний дощ… Рух! Вічний рух коловрату! Рух — вогонь, спокій — лід! Міняй їх місцями для духу і тіла — і ти переможеш!»

Та відчуває Ружен, що не перемогти йому золотоокого мечника… Добре володіє клинком юнак, однак жодного разу не торкнувся він в учбовім бою грудей наставника. Друзів Вогнеданових, звісно, набагато обігнав юнак, міг помірятися вправністю і з самим Вогнеданом, але цей дивний з золотавим блиском в очах перевищує і Далебора.

— Ти ж був побратимом князя Воїслава! — вигукує Ружен, впевнившись, що має померти, — може ти і його привів до погибелі?

Смертний холод огортає душу Ружена, коли той бачить, що золотоокий Ольг вже грається з ним, наче кіт з мишею… Вже сковзає у спітнілій руці руків’я «Золотої Троянди»… А проклятий «тайняк» усміхається, відбиваючи удари… А щоб тобі сміятися в Чорнобокій пащі!

«Стеж… Стеж за очима… Стеж з повним спокоєм…»

І смертний спокій огортає душу юного воїна. І бачить він, що відволікся на хвильку золотоокий Ольг… Авжеж, для нього це гра? На, маєш!

Ружен задоволено вишкірюється, побачивши кров на сорочці торговця… Але за хвилину скінчено гру. Набік летить меч Веданга, а сам він, побачивши, що справи зовсім лихі, навіть не намагається втікати. Знає бо — «тайняк» не випустить його звідси. Ой, Вогнедане… Як же тебе попередити? Як?

— Хто тебе вчив? — питає тим часом Ольг, роздивляючись кров на сорочці.

— Дух князя Воїслава! — нахабно відповідає Ружен.

— Чи не Далебор Воєць ім’я цього духа?

— Жартуєте, стрийку? — продовжує блазнювати, вже ні на що не сподіваючись, Ружен, — не знаю такого!

Проти нього, Ружена, стоїть озброєний ворог… Золотоокий дивний, що має лице, повите якоюсь давньою втомою.

— Що є проявом меча? — раптом питає пан Ольг. І кричить Ружен, кидаючись беззбройним на ворожий клинок:

— Вірність! Землі! Роду! Брату!

— Неправильно, — зовсім як Далебор, мовить Ольг, відводячи меч, — але і в цьому є істина. Досить… Досить, Драконе… У тебе голос діда, його постать і його сила…. У тебе душа Ведангів… Я не міг просто так повірити листу Купави — її могли змусити написати того листа… Погодься, що мені не байдуже, хто спить поруч з Вогнеданом, оберігаючи його сон. Я найстарший серед воїнів Трьох Родів і трохи відповідаю за їхню безпеку.

— А тепер я не вірю вам! — вигукує Ружен, — і все оповім Вогнедану!

— Що ти збираєшся оповісти мені, брате?

Вогнедан стоїть там, де кінчається стежка. Спокійний, як місяць в глибинах вод.

— Цей твій родич, — обертається до нього Ружен, про всяк випадок намагаючись затулити собою від Ольга, — спершу сказав мені, що ти є чоррою, котрий вишукує серед молодих шляхтичів легковірних дурнів. Коли я тому не повірив, він став задавати мені питання, з яких я втямив, що пан старший Лелег є фаховим «тайняком»!

— О, ні…, - говорить Вогнедан, — ні… Це не так, брате… Пан Ольг є добрим духом Трьох Родів! Він допомагав одному… Одній людині витягти нас усіх зі школи чоррів!

— Тоді для чого…, - злі сльози виступають на очах Веданга, — для чого? Може ти знав про це… брате? А якщо не знав — як можеш вірити йому?

— Мені, - лагідно мовить Вогнедан, — не треба тебе перевіряти, брате. Але й пану Ольгу я вірю як собі. Звісно, я не знав, що він вирішив випробувати твою вірність. А якби знав — то був би проти.

— Я не буду вибачатись, — мовить спокійно Ольг, — це був необхідний захід безпеки. Твоєї, Вогнедане! Я вірю твоїм відчуттям, але перевірити твого друга і тілоохоронця все ж таки не було зайвим…

— Пане Ольже! — раптом вигукнув Вогнедан, — невже мій брат зумів дістати вас клинком?

— Він бився так, — відмовив Ольг, — наче уже помер… І тому зумів поранити майстра меча, котрий не сприйняв серйозно вміння юного учня.

Вогнедан підійшов до стрия, кинувши по дорозі на Ружена такий захоплений погляд, що Веданг разом позбувся половини своїх образ і побоювань… Пан Ольг Лелег був таким бійцем, що Ружен і сам нині не знав, як йому вдалося пробити його захист.

Рожеве сяйво, що витікає з пальців брата… Спокійне лице його старшого родича.

— Візьми свого меча, Ведангу, — говорить пан Ольг, — і підбери той, другий… Я знаю клинок, яким ти захищав свою вірність, знав і пару до нього… Другий подібний меч зник разом з князем Воїном. А «Золота Троянда» нині знайшла гідного володаря, який прославить її… Тільки не говори Далебору, що зумів мене поранити. Йому це ніколи не вдавалось. І думай далі над тим, що є проявом меча

***

— Влітку немає кращого, як спати надворі, - говорить Вогнедан, розстеляючи коци на сіні. Вся його боївка вже спить. Дана пішла ночувати в дім, до сестрички. І, скільки не оглядався Ружен, більше він не бачив пана Ольга Лелега.

— Я все одно йому не вірю, — говорить він уперто, — Подумай, Вогнедане… Невже ти сліпо довіряєш родичу, лише через те, що він дивної крові? Одне те, що скромний торговець так володіє мечем…

— Зброя — це одне з захоплень пана Ольга, — відповідає заспокійливо Вогнедан, — а торгівля часом буває небезпечним заняттям. Не ображайся на нього, брате… Він бажає мені добра. Він дійсно був побратимом нашого діда… Він… Він просто…диво.

— Авжеж, — пирхає Ружен, і смертний холодок ще раз пробігає по його тілу. — Добра людина… Останній раз я так лякався, коли мочив пелюшки в колисці…

Зрештою трохи заспокоюється молодий воїн. Але вирішує мати на оці пана Ольга Лелега… Торговець… Ха! Нехай він навіть і не є «тайняком», але Ружен ладен прозакладати «Золоту Троянду», що пан Ольг не просто собі торгує вином. Ще той розбишака… А з вигляду — просто янгол з мейдистської церкви. От і суди про людей по обличчю… Тобто про дивних… Перевіряв… Від такої перевірки в слабодуха могли б і штани змокнути, не тільки сорочка. Та тільки він, Ружен, не з слабодухів.

Тиждень прожили юнаки в Лелечому Гнізді. Якраз стільки, аби побувати в Лелегах на святі Княжої ночі. Пан Верес вибрався в гори, на отой свій хутір, пан Ольг теж кудись щез… Воля… Зранку — виноградники, треба ж помогти добрим людям… Тоді мечі, гуляння, вірші… І найкоротша ніч року, відсвяткована відкрито, не в таємниці, біля велетенського вогнища під крик трембіт і голосні співи.

О, як летіли вогняні колеса зі схилу Триглавої вниз, до річки… Як добре було танцювати аркана довкола вогню, відчуваючи на плечах дружні руки. Ружен і сам очманілий ходив, і бачив, що троє Вогнеданових друзів по отій клятій школі теж аж світяться щастям. І радіють всьому — виноградникам, козам, вогнищам… Дівчат з селища зачіпають, танцюють з ними, сміються. А поганець Богдан, ще з яким-то хлопцем, з двох боків оточили князівну. Лише дивиться на те здалеку Ружен, зітхає. Сам він навіть не намагається знайомитись, а тим більше підходити до Дани — сором.

— Чого не підходиш, коли любиш?

Перед Руженом стоїть мала Вишенька з отими її смішними косичками. Дивиться якось по-дорослому суворо.

— До кого? — розгубився Ружен.

— До моєї сестри, — говорить мала, — для тих двох це гра, а ти уже кохаєш…

Аж багрянцем залився Ружен… Невже це видно всім, навіть дітям…

— Маленька ти ще, — ледве вимовив, — що ти знаєш про кохання?

— Знаю, що любитиму одного і до скону, — мовить дівча, — ти теж…незмінний і вірний. Іди, запроси сестру.

Врешті, набирає повітря в груди Ружен, і перехоплює Дану, коли до неї вже хотів підскочити Лемпарт.

— О, Руженичу, — сміється дівчина, — ти вмієш танцювати?

Не вміє танцювати Ружен, але має відточені рухи, сповнені грації і сили. Недарма його шлях меча зветься «смертельним танком». А нині танцює він танок кохання, і потроху сповнюються здивування і лагідності сині очі гордої красуні.

— Руженичу, — шепоче вона, — де ти цьому навчився?

— Я народився на Сонцестояння, — знаходиться Ружен, — Сонце учило мене…

Познайомилася Вогнеданова боївка з сусідом Лелегів, Ратмиром Вовчуром, милим хлопчиною десь їхнього віку. Ружен, щоправда, поглядав на нього скоса, бо хлопець перехопив у нього наступний танок з князівною. Вогнедан, сміючись, пустився в спогади, як вони колись грали у війну, і Ратимир зображував воєводу Ріміна.

— Взяли вони нас, — оповідав, — наче справжні моанці — зненацька. Я навіть війська зібрати не встиг…

— Але ж, Вогнедане, — усміхався Вовчур, — опісля того, як твої Лелеги підрились під наш мур якраз біля курятника…

— А потім лисиця! — аж зайшовся сміхом Влад Лелег, — я малим був, і то пам’ятаю, як пан Новомир кричав, що через нас вона усіх курей подушила…

— Тобі весело, — сказав Ратимир, — а кого вибито за оті іграшки?

— А катапульту пам’ятаєш, Горицвіте? Катапульту!

Та якось посмутнішав серед загального реготу Вогнедан. І мовив Ружену стиха:

— Того літа закінчилося моє дитинство… Я щасливіший за тебе, брате, бо ти взагалі його не мав.

— Це скільки тобі було тоді, брате? — спитав Ружен

— Взимку мало виповнитися сім літ…

— А наступного літа тебе повезли до Моани?

— Так, брате…

— Тоді я бачив тебе… Ми йшли з ненькою святкувати Княжу Ніч до Чортового Яру, і побачили ваш обоз. Ти вихилився з карети і все дивився в мій бік. Аж я подумав був — чого витріщився, наче я є єдиною страшною пикою на весь Веданг.

— О, брате, — мовить Вогнедан, — я теж згадав… Жінка у покривалі вдови, і хлопчик… Мені здалося, що ти схожий на…на Ведангів… Мені потрібно було зупинити обоз… Забрати тебе з собою… Ти б залишився у Пардів, навіть після того, коли мене відвезли до школи.

— Я пішов би туди з тобою, — говорить щиро Ружен, — аби тобі, брате, було веселіше в пеклі.

І мовчки стискає йому руку Вогнедан, сповнений смутку і спогадів.

Коли повернувся Вогнедан з друзями до Ігворри, пані Конвалія вже була у Високому Замку. Дивними якимись були стосунки між Пардами, сином і матір’ю. Помітив Ружен, що, ніби винною в чомусь вважає себе Конвалія і тому дозволяє все своєму синьоокому княжичу. А Вогнедан сповнений якоїсь гіркої ніжності до жінки у білому, і обидва ніби намагаються не зачіпати якоїсь старої рани.

«Це все ота школа чоррів, — міркує Ружен, згадуючи пані Стасю, котра не могла надивитися на своїх синочків, — бідолашна княгиня, певне, вважає себе винною, що не змогла випросити звідти сина… Цікаво, що ж накоїв тоді Вогнедан, якщо його забрали до чоррів просто з балу?»

І раптом, мов вітром розвіяло погідний Руженів настрій, який не змогла зіпсувати навіть ота сутичка з підозрілим княжим родичем. Йшов він якось з Нижнього Міста, йшов сам, без Вогнедана, бо хотів замовити у місцевого митця малювання-мініятюру з Ружени, аби носити на грудях, як-то робив Вогнедан з зображеннями своїх батьків. У Високому Замку було малювання з трьох подруг — Конвалії, Ружени та Мальви, і хотів дізнатися юнак, чи можна зробити медальйон і мініятюру до нього з лиця Ружени Ведангської.

Митець поставився до Ружена приязно, хоча й позирав з цікавістю на його негарне лице. Пообіцяв прийти до замку і подивитися потрійний портрет, а тоді уже сказати ціну. І біля самої брами Високого Замку отямився щасливий юнак наче від сну, отримавши по спині нагаєм.

Не було при Руженові зброї, коли оточили його шестеро кінних охоронців пана Шрежіна. І сам Шрежін тут-таки, шкіриться задоволено. Знайшов.

Хтозна, чим скінчилась би наступна сутичка, бо Ружен, ясна річ, не пішов би з батечком по власній волі, та, на щастя Веданга, ще два вершники їхали того ранку до Високого Замку.

— Що тут коїться? — владно запитує начільник оборони Ігворри, Вовчур Сіроманець. Ружен вже був з ним знайомим, і навіть провадив учбовий бій. Доводився цей Вовчур рідним дядьком, або, як тут говорили — вуєм, Вовчуру Ратимиру, котрий нині теж перебував з Вогнеданової боївкою у Високому Замку.

— Я знайшов свого збіглого раба! — нахабно говорить Шрежін, — власне, я і приїхав до її вельможності з цього питання.

— В Чорногорі нема кріпацтва, — другий вершник, вміло правлячи конем, розштовхує охоронців, котрі оточили Ружена, а один вже й мотузку приготував — в’язати, — дайте дорогу шляхтичу!

Ольг Лелег… Загадковий пан Ольг. В золотавих очах танцюють вже не блискітки — гнівний вогонь.

— Я маю забрати свою власність! — вигукує Шрежін.

— А ким ви є…шановний? — втручається Вовчур.

— Я — князь Ведангський! — відповідає пихато Шрежін, і Ружену аж щелепи зводить від зненависті.

— А я відповідаю за безпеку замку і його гостей, — гоноровито говорить Вовчур, — і не дозволю в’язати гостя Пардів на порозі їхнього дому. Зголошуйтесь до княгині, якщо маєте охоту. Ружене, ходімо зі мною!

«Ех, мав би я зброю, — думає Ружен, але зброя спочиває собі в його власних покоях Високого Замку. Тому він мовчки підходить до Вовчура, а той показує юнаку на круп свого коня.

— Сідай, — мовить, — в замку розберемося, що ти винен цим панкам.

Ружен з вдячністю приймає пропозицію. У нього пече в грудях. Знайшли… Нагаєм… Прилюдно… Онде, на стіні дівоча постать… Чи не Дана… Вона бачила… Вовчур бачив… І оцей пан Лелег… Своїх селян не соромився Ружен, коли його катували в дворі Гнізда Драконів, бо й вони частенько отримували хльосту від пана Шрежіна та його посіпак. Ну, і все ж таки, то були піддані родового гнізда, а тут… Якщо це бачила Дана…

А Дана вже мчить донизу по кам’яних східцях замкової стіни. І ніжне її личко палає гнівним рум'янцем.

— Руженичу! — кричить, — хто насмілився?

— Мене знайшов Шрежін зі своїми псами, — понуро відповідає Дракон, — він збирається вимагати моєї видачі у її ясновельможності.

— З Чорногори не видають втікачів, — басить заспокійливо Вовчур, — чи не так, пане Ольже? Погано, звісно, що поганці наштовхнулися просто на хлопця. Ну, нічого… вивернемось.

А ось і Вогнедан… Двійнята наче мають можливість перемовлятися на відстані — так вчасно виникають вони поруч одне одного.

— Ружене, — говорить він, — заспокойся, Ружене…

Шрежін зі своїми посіпаками вже свариться з замковою вартою, котра задовго з'ясовує, хто він такий. О, чорногорські гридні не є дурнями, і вміють відріжнити добру людину від моанської паскуди.

— Ходімо, Ружене…

Вогнедан обіймає приятеля за плечі, і тягне за собою. Поруч йде Дана розмашистою хлоп'ячою ходою. Вона знову в штанях і вишиванці.

— Мама, — говорить, — прийме оце ось у нижній залі. Ходімо на галерею, звідти дуже зручно підслуховувати. Коли ти був у полоні, Вогнедане, я завжди підслуховувала дорослих, бо вони вважали, що маленькій Даночці зовсім не треба знати багатьох цікавих речей, які стосуються її ув’язненого брата.

— Це сестричка так називає моє навчання — «у полоні», — мовить Вогнедан, — дійсно, брате Ружене… Зайві вуха при подібних розмовах лише на користь.

На галереї у Дани цілий затишний куточок, обладнаний для підслуховування з усіма зручностями. М’які подушки від старих стільців… спинки від них же. Через гратчасту огорожу балкону не тільки чути, але й видно.

— Я — погана дівчинка, — посміхається Дана, — бо маю подібний закуток і у Боговладі. А взагалі, найкраще ховатися за завісами. Хоча одного разу пан Ольг трохи не вбив мене, піймавши у себе в кімнаті.

Ружен ще тремтить від зненависті і болю. Двійнята саджають його між собою. Юнак зітхає. Друг і кохана… Поруч… Поруч… Можливо, завтра його повезуть звідси в кайданах. Знаючи свого боягузливого батечка, Ружен розуміє, що він міг насмілитися приїхати за ним до лігва Пардів, лише маючи на руках якісь козирі.

— Не віддамо, — палко шепоче йому в ліве вухо Дана, — заховаємо в горах.

— Я сам відвезу тебе до прикордонної фортеці, - обіцяє Вогнедан, — туди, де служать нині опришки Лемпарта… Але сподіваюся, що до цього не дійде. Мама вміє відшивати подібних гостей. І пан Ольг тут, а він — дипломований правник.

Ружен гмикає… Пан торговець, виявляється, ще й право вивчав… А втім, непогано, що загадковий Ольг буде нині на його, Руженовому, боці. Не хотів би він мати ворогом цього торговця і мечника.

А ось і Шрежін… Набундючений, наче гиндик. Ходить по залі, з гидким усміхом обдивляючись зброю на стінах і герби шляхетських родів. Конвалії нема… Порожнє крісло посеред зали… Минають хвилини… Шрежін вже починає казитися і бурчати щось про пихатих нелюдей, коли, нарешті, оголошує паж:

- Її ясновельможність княгиня Чорногорська!

Конвалія випливає з бічних дверцят як тінь, як привид. Сідає в кріселко. Для гостя стільця не поставлено — стій, собако, коли розмовляєш з Пардами! Ружен вишкірюється… Ні, Вогнеданова мама таки може довести до сказу моанського вискочня, котрий привласнив чужий титул.

— Я вас уважно слухаю, шановний, — холодний голос з-під білого покривала. Слова наче дзвенять об підлогу, наче бризки льоду.

Шрежін спершу аж трохи розгублюється, але швидко отямлюється. Ружен аж наче читає на його обличчі: «Баба… Ельфійська суко… Я мав вже одну таку, коли і як хотів…» Поруч з Руженом важко дихає Вогнедан. Не диво — з його-то чутливістю… Ружен ладен провалитися в надра Яв-гори, так йому соромно за людину, котра дала йому життя.

— Оце ось зробило зле з твоєю мамою? — тихо питає збоку Дана.

Ой, тут ще ж і Дана… Ой, який сором… Для чого його понесло на цю чортову галерею?

— Видайте мене, — трохи не плаче Ружен, дивлячись, як Шрежін масними оченятами оглядає пані княгиню, — і скінчимо з цим. Або я сам повішусь…

— Я т-тобі повішусь, — шипить Вогнедан, — тримайся, Драконе!

— Ви, пані княгине, — говорить Шрежін улесливо, а в оченятах все та ж масна хіть, — прийняли до свого сина на службу, звісно помилково, кріпака, збіглого з мого маєтку. Я довідався про це у Боговладі. І от пощастило — прибувши сюди наткнувся якраз на нього. Хлопа не пізнати важко — такої гидкої пики немає у всій нашій Великій та Могутній. Звати розбишаку Кеяном, але він може називати себе поганським ім’ям Ружен.

— Наближені мого сина, — холодно говорить княгиня, — є шляхтичами з вищої знаті. І я ще можу відріжнити раба від людини вільної.

— Пані княгине, — мовить Шрежін, — той хлоп є напівкровним…

— Мені доповіли, що ви називаєте себе князем Ведангським, — говорить її ясновельможність, — а, наскільки мені відомо, у Веданзі немає кріпаків — дивних. Ні чистокровних, ні напівкровних…

— Цей хлоп, — продовжує доводити своє Шрежін, — нешлюбний син моєї дружини. За законами Великої Моанії нагуляних байстрят записують до реєстру невільних селян, але я терпів хлопця з поваги до померлої. Та Кеян виріс негідником і скінченим бандюгою. Йому ще й семи років не було, а він порізав ножем управителя сусіднього маєтку. А вирісши, і зовсім злигався з розбійниками. Він є небезпечним для вашого сина, ясна пані.

— Я була подругою Ружени Ведангської, - дзвенять слова-крижинки, — і не вірю, щоб її син, хто б не був його батьком, виріс негідником. До того ж, шановний пане… Шрежін, здається, є такі священики, котрі ганьблять свій сан і нас, вірних, приймаючи гроші за підчистку церковних книг. І є такі чиновники, котрі ганьблять Велику Імперію, вписуючи за гроші вільних людей у кріпацькі реєстри. Я нічим не можу вам допомогти, шановний. Я не знаю, кого ви там бачили біля брами Високого Замку, але серед дворян, котрі служать моєму сину, немає рабів.

— Ваша ясновельможність, — говорить Шрежін, і в зеленкуватих його очицях горить неприкрита злоба, — чи відомий вам пан Войтін, воєвода Дубна?

— Я не знаю цього чоловіка, — відповідає княгиня, не змигнувши оком.

— Як же… Адже він — мій сусід… і був вашим сусідом. Коли ви жили у Гнізді Драконів. До речі, про церковні книги — в них немає і натяку на ваш шлюб з цим… Воїном. Так, здається, звали вашого коханця? Він не возив вас на бали до Дубна, але пан Войтін кілька разів бачив вас… по-сусідському. І може засвідчити це у суді… А Духовний Суд може порахувати, скільки часу пройшло між вашим другим шлюбом і народженням ваших дітей…

Підхоплюється на ноги Ружен, та двійнята знову садовлять його між собою на подушки від стільців.

— Брате Вогнедане, — шепоче Ружен, — гієна підібралася заблизько до таємниці вашого з Даною народження. Пусти мене, брате… Нехай паскуда натішиться досхочу. Я сильний… Я витримаю… Я не хочу, аби тебе стратили як сина повстанця, або позбавили прав, як незаконнонародженого.

— Сиди, — говорить стиха чорногорець, — сиди спокійно, брате мій.

— Я не збираюся відповідати на ваші гидкі звинувачення, — говорить Конвалія, застигла, наче квітка в брилі льоду. Та очі її схожі нині на очі самки парда, котра захищає своє лігво, — якщо ви погрожуєте мені судом, то розмовляйте з моїм правником.

І з цим підіймається Конвалія з крісла і пливе до виходу в білих своїх шатах, наче володарка снігів з північних казок.

- Імператриці далеко до тебе, мамо, — з гордістю мовить Вогнедан, — дивна наша мамо…

— Пан Ольг Лелег, — шепоче Дана до Ружена, — знає всі закони, які тільки є у світі. Він прищикне цього Шрежіна, наче пацюка за хвіст.

Шрежін дійсно розгубився. Він очікував обурення, виправдань, благань — чого завгодно, тільки не цього крижаного спокою. Тим часом з’явився і правник… Пан Ольг Лелег в чорній камізельці з білим комірцем. Втілення спокою і душевної рівноваги.

— Шановний…е… — починає, - пан Шрежін, здається?

— Його вельможність Кеян, князь Ведангський, — виправляє Шрежін, пильно вдивляючись в пана Ольга.

— Чому родич не накинув ману? — незадоволено говорить Дана, — зовсім необов’язково, аби гієна бачила його справжнє обличчя.

— Тож розпочнемо, — мовить Ольг, — здається, що тут смердить вимагательством. Вимагателям за законами Великої Моанії належить п’ять років копалень і тридцять ударів батогом прилюдно…

— У мене є докази! — бундючно мовить Шрежін, — і я не є простолюдином…

— А отже не боїтесь батогів? — питає спокійно пан правник, — а я на жаль маю інші відомості… Наприклад, як п’ятдесят шість років тому певна кедазька дівчина, простолюдинка Моана Шреж, стала за покоївку до одного страгійського дворянина. Звали того пана Реджі Котін. Коли вона завагітніла, пан Котін вигнав її зі служби. Запис про народження байстрюка Кеяна-Шордона Шрежа було зроблено в церковній книзі приходу Святого Кеяна міста Шоршони… Через двадцять років в ризниці церкви незбагненним чином почалася пожежа…

— Книга згоріла, — шипить Шрежін. Він, здається, почав розуміти, що даремно натіяв цю справу.

— Авжеж, — погодився пан правник, — та якраз на ось такі випадки і передбачено щомісяця відправляти копію, завірену у правника міста, до Пастиря округу. А, вам це було невідомо?

Шрежін блідне. Піт струмочками спливає по його обличчю.

— Він таки насправді цього не знав, — зловтішається Дана, стиснувши руку Ружена.

— Ось копія з цієї копії, - продовжує пан Ольг, — завірена у правній конторі міста Маршани. Саме там мешкає Пастир Страгії. Продовжимо допит…

— Який допит? — зривається Шрежін, — що ви собі дозволяєте?

— Я дозволяю собі, - мовить Ольг, — відкрити вам ще багато цікавих таємниць… В рік, коли згоріла ризниця церкви святого Кеяна, на шоршонському цвинтарі, в спільній ямі для бідних було поховано пралю Моану Шреж. Цвинтарний лікар для бідних засвідчив смерть від побоїв. А в архіві міської варти Шоршони зберігаються показання двох свідків, сусідів нещасної. Ці свідки — коваль Гошт Неж та його дружина Рагша Неж, бачили на власні очі, як синок бідної пралі забив свою матінку на смерть.

— Свідки, — намагається опиратися Шреж, — двоє давно здохлих кедагів…

— Людина вмирає — папери залишаються, — розважливо мовить пан правник, — йдемо далі… Далі наш герой, котрий на його щастя, вродився схожим на моанця, виринає вже як найманець астеонського княжича Ріфіна. Його перша справа на новому місці — участь у вбивстві подружжя Керіних — Ітаора та Ели. Завдання найманці виконали не до кінця, вони ще мали вбити сина Керіних, хлопчика на ім’я Ешіор. Цим подіям я був свідком сам… І ладен оповісти про це в суді…

— А я пізнав тебе, ельфійський пес, — говорить Шрежін з люттю, — я ж тебе сам тоді…

— Катував, вимагаючи, аби я сказав, де заховав хлопчика, — холодно продовжує пан правник, — дитя спало в скрині хазяїна заїзду. Поруч зі стільцем, до якого ви мене прив’язали… Ти думаєш, гниль, що я мовчав від дурного геройства? Я дитя розбудити боявся…

— Я запам’ятав і тебе, і ту, другу нелюдь, — труситься Шрежін, — і я таки дістав до живого, нехай не тебе — його! Твій приятель до того часу здох, але його дочкою я покористувався!

— Продовжимо, — мовить Ольг незворушно, — під час останньої квітанської зачистки в Старому Веданзі було вбито поручника чоррів Медора Осу, котрий віз імператорське жалування для Жердельського полку. Сума там була величенька — сто шість тисяч моанських червінців. У пана поручника була охорона, але це його не врятувало. Убивство списали на повстанців. Але шереговий чорра з охорони, неякий Рост Гридень, зостався живим, хоча й понівеченим. Він і зараз живий… І він дав показання про те, що його пограбували вояки імператорського війська на чолі з поручником Шрежіним, якого той Гридень добре знав. І пізнав тоді, під час сутички. Опісля того пан Шрежін з’явився в Дубні із звісткою, що кляті хетанці отруїли його вояків в корчмі біля міста Медобори, а сам він ледве вижив. У мене є й показання корчмаря про те, що одновухий поручник-моанець підсипав своїм хлопцям якогось зілля. Корчмар відбув за гріхи пана Шрежіна десять літ на срегійських копальнях, і мав би відбути ще стільки ж, але він нині тут, в Чорногорі. З паперами про звільнення. І теж може свідчити в суді…

— Хто ти такий? — хрипко питає Шрежін

— Правник, — незворушно відповідає Ольг, — з паперами про закінчення Ільзнонського університету… Далі наш великий воїн, користуючись смутними часами, прибрав до рук певний шляхетський маєток і зґвалтував його господиню. А тоді одружився з дівчиною, котра на той час була несповна розуму… І тепер наш пан Кеян під чужим титулом заявився до лігва Пардів, вимагати щось з княгині Чорногорської?

— Слухайте, — вже лепече Шрежін, — скільки… Скільки ви хочете?

— Та це ж іще не все, — лагідно каже Ольг, — ось тут у мене розписка цього панка в тому, що він брав гроші в ішторнійських червінцях за шпигування на користь Ішторну… А ось — його заповіт. Це — взагалі чудова вигадка. Наш панок зробив кріпаками вільних підданців Гнізда Драконів. Позбавив титулу та імені його спадкоємицю. Записав до кріпацького реєстру власного сина. А щоб його випадково хтось не прирізав, написав заповіт, в якому, опісля його смерті два селища мали бути виселені до Срегії. І поклав три копії на зберігання до трьох Торгових Домів: Шоррогського Оберігаючого Дому, Ішторнійського Дому Золота, та Белатського Морського Дому. Ось вони, ці копії… Всі три…

— О, ні! — виривається у Ружена, — пане Ольже!

Та Ольга не потрібно попереджувати. Страшна сила у золотоокого дивного… Він однією рукою утримав Шрежіна, котрий кинувся на нього, втративши всяку обережність. Поклав папери на стіл, і лише опісля швиргонув моанцем через всю залу Високого Замку.

Ружен в захопленні….. Він знову підхоплюється — збігти вниз, нарешті доконати помсти, і знову двійнята силою утримують його на місці. Та не Вогнедановим залізним обіймам кориться юнак, а м’якенькій долоні Дани.

— Отже, шановний, — лунає внизу голос пана Лелега, — даю вам вибір… Або я пускаю ці папери в хід, і вас четвертують на площі Геррінд, або ви відмовляєтесь від титулу і замку на користь сина. Як там його… Кеяна — Ружена Шрежіна, прозваного Мечиславом. Він дуже добрий мечник, отой Ружен… Тому разом з титулом він отримає шляхетське ім’я. Вибирайте ж…

— Я, — хрипить Шрежін, — я відмовляюсь….

— Вставайте, — мовить пан Ольг, — за стіл! Пишіть!

— Ельфійська нелюдь, — бурмоче Шрежін, — я ще поквитаюся з вами усіма… Гостровуха банда…

— Пишіть зречення, — мовить незворушно Ольг, — ви вступаєте до північного монастиря… Замолювати гріхи. Їх у вас багато… Пишіть.

Через нестерпно довгих півгодини пан Ольг закликає до зали свідків: пана Вовчура та княгиню Конвалію. Зречення завірене як належить, і пан Лелег кладе його зверху своєї течки.

— Підданці Гнізда Драконів, — говорить він лагідно, — вже знають, що заповітів більше не існує. Тож я б не радив вам там з’являтися — уб’ють.

Шрежін відступає до дверей. Роздивляється трійцю дивних оскаженілим поглядом пацюка, загнаного в кут.

— Почекайте, — озивається Ольг, — я послав за правником з Ігворрської правної контори, аби той зробив копію з вашого зречення. А краще — дві. Гарна все таки штука — оці копії… За їхній рахунок ви майже шістнадцять років їли чужий хліб і знущалися з підданців Драконів та з власного сина.

Знову довга мовчанка. Пані Конвалія сидить у кріслі, і очі її палають синім болотяним вогнем. Пан Вовчур про всяк випадок тримає одну руку на руків'ї меча, а лівицю поклав на пояс, звідки витикається руків' я пістоля. Пан Ольг Лелег, торговець, правник, і хто там ще, роздивляється папери зі своєї течки. З милим усміхом. На Шрежіна страшно дивитись. Вибігти з зали він не може — двері підпирають двоє здоровенних гриднів, яких привів з собою Вовчур.

— Зараз, — шепоче задоволено Дана, — моанський пацюк лусне від злости. Я ж говорила, що пан Ольг може все!

Ружену вже трохи легше. Він зрозумів, що, принаймні двійнята не будуть його зневажати за такого батька. Вогнедан… О, Вогнедан не покине друга… Не зоставить у світі самотнім. А отже, Ружен матиме змогу щодня дивитися на його сестру… На кохання своє синьооке. Нехай вона вийде заміж за писаного красеня — він, Ружен, буде їй братом. Незмінним і вірним, як дракон на родовому гербі.

Нарешті приходить правник з Нижнього міста. Копії написано, завірено, запечатано. На кожному папері Шрежін ставить свій підпис. Руки йому тремтять, і тоді пан Ольг дістає з течки оту шпигунську розписку. Починає її розглядати. Другу копію пан Шрежін підписує значно швидше, ніж першу.

— Ви, здається, розумієте, Шрежін, — говорить Ольг, — що на Півдні ви не маєте з’являтись. Задля вашої ж безпеки. Ні в Дубні, ні в Радині, ні в Зеліборі… Ніде! Забирайтесь до своєї вигрібної ями, звідки ви виповзли на біду для добрих людей. Ви ж розумієте, що вас випустять з Ігворри лише тому, що ваше зречення мають завірити в Моані… за вашого життя. А його завірять, будьте певні. Тоді вас взагалі ніщо не врятує від людей, котрі присягнули згладити вас зі світу. Зарийтесь десь у смітнику і не витикайте носа. Не забувайте — все ваше негідне життя у мене в оцій теці. І я теж вмію знімати копії…

— Ельфійські гостровухі пси, — шипить Шрежін, обдивляючись своїх ворогів, — я поїду…так, Але хтось із вашого поріддя таки потрапить мені до рук.

— Пане Вовчур, — холодно озивається Конвалія, — проведіть відвідувача до виходу з замку…

— Копняка ногою можна дати? — ввічливо питає Сіроманець.

— Пані княгиня дозволяють, — відповідає пан Лелег замість її ясновельможності, - і заодно проженіть геть отих посіпак, що це бидло привезло з собою.

Вовчур виструнчується і підносить догори правицю, вшановуючи княгиню на старовинний вояцький штиб. Тоді підходить до Шрежіна і бере його за комір камзола.

— Ходімо, — каже, — трошки поговоримо… Ти на оте дитя своє, якого ти не вартий, мотузку і нагайку приготував? Я не маю часу з тобою довго говорити, зате маю натхнення на коротку бесіду. Про любов до ближнього. Її ясновельможність є мейдисткою і дуже побожною особою. Тож я від її імені прочитаю проповідь тобі, а мої хлопці — твоїм паскудам. Виходь!

Коли Вовчур з гриднями витягають Шрежіна з зали, двійнята не витримують. Вони підхоплюються і збігають по сходинках вниз, тягнучи за собою Ружена.

— Дано, — говорить пан Ольг аж ніяк не здивовано, — скільки разів я говорив тобі, дитино, що підслухувати зле? Давно ви сидите нагорі?

— З самого початку! — аж ніяк не знічено відповідає Дана і вішається стрию на шию, обсипаючи цілунками сумовите лице пана торговця, котрий водночас є і правником.

— Ой, пане Ольже, — підлещується вона, — я погана дівчинка…Зла…Зла… Але ж який ви чудовий знавець прав і законів…І життєписів певних гидких осіб! Ви зжерли його як пард кролика! І ви не пошкодуєте! Ружен… О, Ружен! Він чудовий! Він буде добрим князем для Ведангу.

Очі трьох дорослих звертаються до Вогнедана з Руженом, котрі стоять, зімкнувши руки. Красень — дивний і його негарний приятель… Ігворрський правник чогось усміхається при вигляді юних воїнів і говорить:

— Справедливість отже відновлено. Вітаю вас, пане князю…

Ружен не може говорити. Він дякує ігворрцю самим поглядом, той знову всміхається і йде собі геть.

— Князю Ведангський, — озивається Конвалія, — не забувай про плату, яку ти маєш привезти з Гнізда Драконів для Конвалії Пард.

Ружен опускається на одне коліно перед жінкою в білому і підносить до вуст поділ її сукні. Так вшановують імператриць, Але імператрицям далеко до пані Конвалії. Дуже далеко.

Коли він підводиться — встає і Конвалія. Підходить до хлопця і цілує його не в чоло, як-то належить, а торкається вустами очей, по черзі. І Ружен, сам трохи не плачучи, бачить, як повзуть по обличчю крижаної княгині теплі людські сльози.

— Я віддам вам той аркуш, — шепоче він, — і малювання з нього… І малювання з вас, там де ви у блакитній сукні з візерунками сонячного кола.

— О, мій Боже, — так само тихо говорить Конвалія, — та сукня… І його обличчя… І спочивальня з вікном на яр… Я не приїду до тебе в гості, мій князю, бо у мене розірветься серце… Але ти привезеш мені те малювання. І ніколи не покинеш мого сина… Ти для мене — наче другий син, про якого я мріяла колись… Дитя з очима Ведангів… Зви мене мамою, сину Ружени… Мама Конвалія… Ти — моє третє дитя, і я завжди зумію тебе захистити.

І випливає Конвалія з зали, опустивши на лице легкого вельона. З трійцею приятелів лишається тільки пан Лелег.

Ружен вже давно зрозумів — ох не тільки правником є золотоокий дивний. І не тільки торговцем. Всі ці папери, докази, оповіді свідків — їх за день не збереш. Не збереш і за місяць. Отже, пан Ольг готував цей підкоп під Шрежіна всі шістнадцять літ. Не знаючи про існування його, Ружена, він хотів очистити від зайди Гніздо Драконів. Загадковий пан Ольг…

— Ти вже не сердишся на мене, Ведангу? — питає пан Лелег.

— Ні, - відповідає Ружен чесно, — я вами захоплююсь.

— Я добре знав твого діда, — говорить Ольг, — я був його побратимом. Твоя мама і князь Воїн були мені як рідні діти. Я хочу, щоб ти довіряв мені.

— Я довіряю, — шепоче Ружен. — я вам вдячний. Я знаю, що ніхто інший не зробив би стільки для приблудного напівкровки.

— О, — мовить пан Лелег, — який же ти приблудний? Ти повноправний воїн Трьох Родів. Як найстарший за віком, я маю право нагородити тебе шляхетським іменем, юний князю. Ружен — чудове ім'я, і воно нагадує тобі про матір, але шляхтич у твоєму віці мусить мати ім'я дорослого. І пройти через ряд посвят. Тебе посвячено…

— Волхвом Святомиром, рік тому, — обережно озивається Ружен, — Але імені він мені нового не дав. Сказав, аби я підріс ще трохи.

— В Гнізді Драконів — всі воїни, — мовить Ольг, наче щось запитуючи.

— О, так, — відгукується Ружен, — Воїрад, син Воїслава, Воїсвіт, Вітезслав, Воїбор, Воїслав, Воїн…

— Він не хоче зватись Воїславом, — докірливо говорить Вогнедан, — а йому дуже личило б це ім'я…

- І Воїслав, син Вартислава, — мовить Ольг задумливо, — і Воїслав, син Воїбора спалили свої душі задля помсти, як сонце спалює степ. Я взяв на себе відповідальність записати тебе в отих паперах Мечиславом, мій юний княже. В пам'ять про те, як ти дістав мене клинком. Прослав свій меч в обороні того, що є важливим для твого духу. І скажи мені, до речі, що все-таки є проявом меча?

— Рух, — відповідає юнак, котрий з цього дня має зватись Мечиславом, — вічний рух Коловрату.

— Сам здогадався? — питає Ольг, — чи хтось підказав?

— Сам — говорить Мечислав, — сила знищує погань і гниль, і вона ж оберігає ніжну слабкість дитини. Це і є рух Коловрату, і він же є проявом меча.

— Князь Мечислав Ведангський! — вигукує Дана в повному захопленні, знову обіймаючи стрия. Тоді кидається на шию Ружену, який ще не звик до свого нового імені і нагороджує його поцілунком. Сестринським, у щоку. Та юнак почервонів, наче ті троянди, що він носив їх до маминого портрету. І ледве насмілився відповісти, торкнувшись вустами дівочої щічки.

— Хай славиться страж родового герба! — говорить Вогнедан, в свою чергу стискаючи друга в обіймах, — Ніколи не згинуть Дракони!

— Доки ми живі, - шепоче йому на вухо Мечислав і отримує у відповідь гордовитий усміх сина повстанця Воїна, — доки ми живі… І слухає вже зі спокоєм, як Дана зі стриєм Ольгом в один голос відповідають на заклик Вогнедана: — Хай славиться відроджений рід!