ЯК БУЛО НАПИСАНО ПЕРШОГО ЛИСТА

Колись дуже давно, ще в незапам’ятні часи, жив на світі доісторичний чоловік. То був не ют, і не англ, і навіть не дравід, серденько моє, хоч він міг бути і ютом, і англом, і навіть дравідом. Але це байдуже. Він був просто первісним чоловіком, і жив печерно в первісній Печері, і майже не носив одягу, і не вмів ні читати, ні писати, та ще й не хотів цього вміти, і коли не бував голодний, то почувався цілком щасливо. Звали того чоловіка Тегумай Бопсулай, що означало: «Чоловік-який-спершу-зважає-а-потім-ступає», але ми, серденько моє, зватимемо його просто Тегумай — так коротше.

І була в нього дружина, яку звали Тешумай Тевіндроу, що означало: «Жінка-яка-спершу-питає-а-потім-зважає», але ми, серденько моє, зватимемо її просто Тешумай — так буде коротше.

І була в нього мала донечка, на ім’я Теффімай Металлумай, що означало: «Маленька-пустунка-яка-заслуговує-шльопанців», але я її зватиму просто Теффі.

Дуже любив свою донечку Тегумай Бопсулай, так само дуже любила її мама — Тешумай Тевіндроу, а тому й шльопали її куди рідше, ніж вона того заслуговувала, й усі троє жили дуже щасливо.

Як тільки Теффі навчилася тупцяти ніжками, вона всюди почала ходити із своїм татом Тегумаєм, і часом вони не поверталися додому в свою Печеру, аж поки їх не заганяв туди голод, і тоді Тешумай Тевіндроу казала:

— Де ж це вас обох носило? Ач, як замурзались! Їй-право, Тегумай, ти нітрішечки не кращий за мою Теффі.

Ну, а тепер наставляй вуха і слухай!

Одного дня Тегумай Бопсулай пішов через Боброве болото на річку Вагай набити остенем коропів на обід, і Теффі теж пішла разом з ним. Остень у Те-гумая був дерев’яний, з акулячим зубом на кінці, і не встиг Тегумай убити хоча б одну рибину, як ненароком зламав його, надто сильно вдаривши об дно ріки. Вони зайшли дуже далеко від дому (і, звісно, прихопили з собою сніданок у маленькій торбинці), а Тегумай забув узяти запасного остеня.

— От тобі й риба! — сказав Тегумай. — Півдня доведеться згаяти, щоб полагодити остень.

— А вдома лишився твій великий остень, — сказала Теффі.— Дозволь, я збігаю в Печеру й візьму його в мами.

— Це надто далеко для твоїх малих товстеньких ніжок, — відповів Тегумай. — До того ж ти можеш провалитися в болото й потонути. Обійдемося як-небудь.

Він сів, витяг маленьку шкіряну торбинку, наповнену оленячими жилами, ремінцями, кавалочками воску та шматочками смоли, і заходився лагодити остень. Теффі й собі присіла, опустила ногу у воду, підперла рученятами щічки і глибоко замислилась.

Згодом вона сказала:

— Слухай, татку, правда ж, це свинське діло, що ми з тобою не вміємо писати? От коли б уміли, то послали б зараз листа, і нам принесли б нового остеня.

— Теффі,— відповів Тегумай, — скільки я вже тобі казав, щоб ти говорила культурніше. «Свинське діло» — то некультурний вираз, хоч було б справді дуже непогано, коли б ми могли, як ти кажеш, написати додому.

Саме в цей час понад річкою проходив Незнайомець, але він був з племені Тівора, що жило далеко звідси, й не розумів жодного слова з мови племені Тегумая. Він зупинився на березі й усміхнувся до Теффі, бо вдома в нього теж була маленька донечка.

Тегумай витяг із своєї торбинки міток оленячих сухожиль і взявся зв’язувати остень.

— Підійди ближче, — сказала Теффі.— Ти знаєш, де живе моя мама?

Але Незнайомець сказав лише «Ам!»— він же був, як ти знаєш, з племені Тівора.

— От недогадливий! — крикнула Теффі і навіть тупнула ніжкою, бо побачила табунець великих коропів, що плив проти течії саме тоді, як тато не міг ужити свого остеня.

— Не чіпляйся до дорослих, — сказав Тегумай.

— Я не чіпляюсь, — відповіла Теффі.— Я тільки хочу, щоб він зробив те, що я хочу, а він не хоче мене зрозуміти.

— Ну, то не заважай мені,— сказав Тегумай, затягуючи оленячі сухожилля і притримуючи їх кінчики зубами.

Незнайомець — а це був справжній Тіворець — сів на траву, і Теффі показала йому, що робить її татусь.

Незнайомець подумав:

«Яке дивне дівча. Тупає на мене ніжкою і робить мені гримаси. Мабуть, це донечка отого благородного Вождя, такого великого, що він навіть не звертає на мене уваги».

І він усміхнувся ще привітніше.

— Слухай, — сказала Теффі,— я хочу, щоб ти пішов до моєї мами, бо в тебе ноги довші за мої, і ти не провалишся в Боброве болото. Ти попросиш татового остеня, отого, що з чорним держаком, — він висить у нас над вогнищем.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав: «Дивна, дуже дивна дівчинка! Вона розмахує рученятами й кричить на мене, але я не розумію жодного слова з того, що вона каже. Однак я дуже боюсь, що отой гордівливий Вождь — Чоловік-що-обертається-до-гостя-спиною — розгнівається, якщо я не здогадаюсь, чого вона хоче».

Він підвівся, одірвав від берези великий гладенький шматок кори і дав його Теффі. Цим він хотів сказати, серденько моє, що в душі у нього немає нічого лихого і що серце його чисте, як біла березова кора. Але Теффі не так його зрозуміла.

— О! — вигукнула вона. — Тепер мені ясно. Ти хочеш знати, де живе моя мама? Звичайно, я не вмію писати, але я вмію малювати картинки, коли в мене є що-небудь гостре. Будь ласка, позич мені оцей акулячий зуб з твого намиста!

Незнайомець (а це ж був Тіворець) нічого не відповів, і Теффі сама шарпнула його чудове намисто з черепашок, зерен та акулячого зуба.

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подумав:

«Це дуже, дуже й дуже дивна дівчинка! Акул я чий зуб на моєму намисті — зачарований, і мені завжди казали, що коли хтось торкнеться до нього без мого дозволу, то одразу ж розпухне чи лусне. Але ж ця дівчинка не розпухає і не лускає, і отой поважний Вождь — Чоловік-що-дуже-зайнятий-своєю-справою досі мене не помічає і, здається, не боїться, що дівчинка може розпухнути й луснути. Краще я буду ще чемніший».

Він дав Теффі акулячий зуб, а вона лягла на животик, задерла ніжки, як роблять деякі діти, що збираються малювати, лежачи на підлозі, і сказала: — Я намалюю тобі кілька гарненьких картинок! Ти можеш дивитися мені через плече, тільки не підштовхни. Спершу я намалюю, як тато б’є остенем рибу. Правда, він не дуже схожий на себе, але мама впізнає, бо я намалювала зламаного остеня. Так. Тепер я намалюю іншого остеня, того, що нам потрібен, він з чорним держаком. От тільки вийшло, ніби цей остень уп’явся татові в спину. Але це тому, що акулячий зуб випорснув, а березова кора не досить велика. Я хочу, щоб ти приніс нам цього остеня, і я намалюю себе, як я все це тобі пояснюю. Волосся в мене не стирчить так, як я намалювала, але це нічого, так його легше малювати. Тепер я намалюю тебе. Насправді ти дуже гарний, але я не зумію намалювати тебе гарно, і ти не ображайся. Ти ж не образився?

Незнайомець (а це ж був Тіворець) усміхнувся. Він подумав:

«Десь, мабуть, точиться великий бій, і ця дивовижна дівчинка, яка взяла мій зачарований акулячий зуб і при цьому не розпухла й не луснула, наказує мені, щоб я покликав на допомогу все плем’я Великого Вождя. А він, безумовно, — Великий Вождь, інакше він помітив би мене».

— Дивися сюди, — сказала Теффі, малюючи старанно, але досить невміло. — Оце ти. У тебе в руці татусів остень, якого ти маєш принести сюди. Тепер я покажу, як знайти маму. Ти йтимеш, ітимеш, аж поки прийдеш до двох дерев (ось ці дерева), тоді зійдеш на гору (оце — гора), а тоді підеш через болото, в якому сила-силенна бобрів. Я не малювала цілих бобрів, бо я не вмію їх малювати, але я намалювала їхні голови. Та ти лише голови й побачиш, коли йтимеш через болото. Гляди ж не провались у нього! Ну, а наша Печера одразу за Бобровим болотом. Насправді вона не така висока, як гора, але я не вмію малювати нічого маленьким. А ось біля Печери моя мама. Вона дуже гарна. Вона найкраща з усіх мам на світі, але вона не образиться, що я намалювала її так невдало. Вона зрадіє, що я вмію малювати. Теперь, щоб ти не забув, я намалювала таткового остеня біля Печери. Насправді він у Печері, але ти покажеш мамі картинку, і вона винесе його. Ось я намалювала, як мама простягує руки: я знаю, що їй буде приємно тебе бачити. Правда ж, гарна картинка вийшла? Ти все зрозумів, чи я мушу пояснювати ще раз?

Незнайомець (а це ж був Тіворець) подивився на картинку і кивнув головою. Він подумав:

«Якщо я не приведу на допомогу плем’я цього Великого Вождя, то його вб’ють вороги, які збігаються з усіх боків із списами. Тепер я розумію, чому Великий Вождь удає, ніби не| помічає мене! Він боїться, що його вороги ховаються в кущах і можуть побачити, як він передає через мене доручення. Отож він повернувся до мене спиною, дозволивши мудрій і дивній дитині намалювати страхітливу картинку, щоб розповісти мені про його скруту».

А тепер подивись на картинку, що її Теффі намалювала для нього.

— Що ти тут робила, Теффі? — спитав Тегумай.

Він уже полагодив остеня й обережно погойдував ним туди й сюди.

— Це мій секрет-сюрприз, татуню! — відповіла Теффі.— Ти не розпитуй мене зараз. Скоро про все сам дізнаєшся. Ти навіть не уявляєш, як здивуєшся, татку! Обіцяй, що ти дуже здивуєшся!

— Ну що ж, гаразд, — сказав Тегумай і пішов з остенем бити рибу.

Тим часом Незнайомець (ти ж пам’ятаєш, що він був Тіворець?) довго біг з картинкою в руках, аж поки зовсім випадково знайшов Тешумай Тевіндроу біля входу в Печеру. Вона розмовляла з іншими доісторичними дамами, що прийшли до неї в гості на первісний сніданок. Теффі була дуже схожа на свою маму — ті ж самі брови та очі,— отож Незнайомець (а це був справжній Тіворець) чемно усміхнувся й віддав Тешумай березову кору. Він біг так швидко, що аж захекався, ноги в нього були подряпані об колючки, але він все ж таки намагався бути ввічливим.

Побачивши картинку, Тешумай несамовито заверещала й кинулась на Незнайомця. Інші доісторичні дами в єдину мить збили його з ніг і всі шість сіли на нього вряд, а Тешумай почала тягати його за волосся.

— Це ж ясно, як ніс на обличчі цього Незнайомця, — сказала вона. — Він геть поколов мого Тегумая списами і так налякав Теффі, що в неї волосся стало дибом! Але йому й цього мало, він ще показує мені страхітливу картинку, де намальовано, як це все було зроблено. Подивіться!

І вона показала картинку всім доісторичним дамам, що терпляче сиділи на Незнайомцеві.

— Ось мій Тегумай з поламаною рукою. Ось йому в спину вгородився спис. Ось чоловік, що наготувався кинути свого списа. Ось іще один кидає списа з Печери. А ось ціла зграя людей (насправді то були бобри Теффі, але вони дуже скидалися на людей), що підкрадаються до Тегумая ззаду. Чи ж це не жахливо?!

— Дуже жахливо! — сказали доісторичні дами, й вимазюкали волосся Незнайомцеві грязюкою (що його прикро вразило), і почали бити в гучні племінні барабани, і скликали до гурту геть усіх вождів племені Тегумая, всіх негусів, пророків, жерців, вістунів, шаманів, чаклунів, бонз та до них подібних, і вони в один голос вирішили: Незнайомцеві треба відтяти голову, але спершу нехай він поведе їх до річки й покаже, де він сховав Теффі.

Тим часом Незнайомцеві (хоч він і був Тіворець) став уриватись терпець. Жінки замастили йому волосся грязюкою, вони тягали його по гострих камінцях, вони сиділи на ньому вшістьох уряд, вони щипали й стусали його так, що йому забивало дух; і хоч він не розумів їхньої мови, він був майже певен, що доісторичні дами ще й узивали його словами, не гідними дам. І все ж таки він мовчав, поки зібралося все плем’я Тегумая, а тоді повів усіх на річку Вагай, і там вони побачили, що Теффі плете віночки з ромашок, а Тегумай захоплено б’є дрібних коропів своїм полагодженим остенем.

— Ти скоро впорався! — гукнула Теффі Незнайомцеві.— Але навіщо ти привів так багато людей? Татку, любий! Ось мій секрет-сюрприз! Правда ж, ти здивований, татку?

— Дуже, — відповів Тегумай. — Але на сьогодні зіпсована моя риболовля. Адже сюди йде все наше дороге, добре, славне, кмітливе, тихе плем’я, Теффі!

І він не помилився. Попереду всіх ішла Тешумай Тевіндроу та інші доісторичні дами. Вони міцно тримали Незнайомця, в якого волосся було заліплене грязюкою (хоч він і залишався тим самим Тіворцем).

За жінками виступав Головний Вождь, а за Головним Вождем — його заступник, а за заступником — його помічники й заступники його помічників (і всі озброєні до зубів); потім ішли командири на чолі своїх загонів, а позад них виступали правителі, негуси та жерці. Далі сунули члени племені в порядку підпорядкованості їх у племені, починаючи від власників чотирьох печер (окрема Печера на кожен сезон), мисливського угіддя полювати на оленів та двох ковбань, де водяться лососі, й кінчаючи привілейованими мордастими кріпаками, які мають пів-права на половину ведмежої шкури в зимові ночі за сім кроків до вогнища, та кріпаками, які мають повне законне право на обгризений маслак, що перейде до хазяїна після їхньої смерті. (Правда ж, моє серденько, чудернацькі звичаї?) Геть усі вони були тут, і всі скакали та репетували і розполохали рибу на двадцять миль — не менше, і Тегумай віддячив їм за це в своїй велемовній доісторичній промові.

Тешумай Тевіндроу збігла вниз до Теффі й почала цілувати та пестити її, а Головний Вождь племені схопив Тегумая за пучок пір’я на голові й почав трясти його, що було сили.

— Поясни! Поясни! Поясни! — в один голос репетувало Тегумаєве плем’я.

— О боги земні й небесні! — сказав Тегумай. — Пусти мої пера! Хіба людина не може вже й зламати свого остеня, щоб на неї не накинулись усі одноплемінники? Як ви любите в усе втручатися!

— Здається, ви навіть не принесли таткові його остеня з чорним держаком? — сказала Теффі.— І що це ви робите з моїм милим Незнайомцем?

Вони били його, налітаючи по двоє, по троє і по цілому десятку, аж у того на лоба лізли очі. А він, задихаючись, усе показував на Теффі.

— Де ж ті злі люди, що поштрикали тебе списами, любий мій? — спитала Тешумай Тевіндроу.

— Тут таких зовсім не було, — відповів Тегумай. — За цілий ранок проходив лише отой бідолаха, якого ви тепер хочете задушити. Чи ти в своєму розумі, о Плем’я Тегумая?!

— Він приніс страхітливу картинку, — сказав Головний Вождь. — На ній ти увесь пробитий списами.

— А-а… е-е… я краще все поясню… це я дала йому ту картинку, — сказала Теффі, але їй було не дуже приємно.

— Ти?! — в один голос вигукнуло все Тегумаєве Плем’я. — Маленька-пустунка-що-заслуговує-шльопанців? Ти?!

— Ну, люба Теффі, нам, здається, перепаде, — сказав тато і пригорнув її рукою до себе, так що вона нічого не боялась.

— Поясни! Поясни! Поясни! — закричав Головний Вождь і підскочив на одній нозі.

— Я хотіла, щоб Незнайомець приніс татусів остень, от я й намалювала це, — сказала Теффі.— Там немае людей із списами, там є лише один остень. Я намалювала його тричі, щоб не помилитися. Я не винна, що остень ніби попав татусеві в голову: на березовій корі було дуже мало місця. Мама каже, що то злі люди, а то мої бобри. Я намалювала їх, щоб показати дорогу через болото. І ще я намалювала маму при вході в Печеру: вона радіє, що прийшов такий милий Незнайомець. А ви, по-моєму, найдурніші люди на світі,— закінчила Теффі.— Цей Незнайомець дуже славний. Навіщо ви заліпили йому голову грязюкою? Вимийте зараз же!

Довго ніхто нічого не міг сказати. Нарешті Головний Вождь зареготав; за ним зареготав Незнайомець (хоч він і був Тіворець); а далі зареготав і Тегумай і реготав так, що аж упав од сміху, а за ним уже зареготало й усе плем’я, і реготало голосно й довго.

Не сміялися лише Тешумай Тевіндроу та всі доісторичні дами. Вони були дуже ввічливі до своїх чоловіків, а себе кожна з них добре вилаяла за свою негідну поведінку. Потім Головний Вождь закричав, заговорив і заспівав:

— О Маленька-пустунко-що-заслуговує-шльопанців! Ти зробила велике відкриття!

— Я не хотіла робити ніякого відкриття, я тільки хотіла, щоб принесли татків остень, — сказалг Теффі.

— Все одно. Це велике відкриття, і колись люди назовуть його письмом. Зараз це лише картинки, і, як ми бачили сьогодні, вони не завжди зрозумілі. Але настане час, о дочко Тегумая, коли ми винайдемо літери — всі тридцять дві літери абетки —і тоді ми зможемо писати й читати. Тоді вже нас усі розумітимуть і не робитимуть таких помилок. Доісторичні дами, негайно змийте грязюку з голови Незнайомця!

— Я дуже буду рада, — сказала Теффі,— бо от зараз усі ви прийшли із зброєю в руках, а ніхто не приніс таткового остеня з чорним держаком.

Головний Вождь на це закричав, заговорив і заспівав:

— Люба Теффі, наступного разу, коли ти напишеш картинку-листа, пришли його з людиною, яка розмовляє по-нашому і може пояснити, що та картинка означає. Мені-то нічого, бо я — Головний Вождь Племені, а от решті племені ти завдала мороки і, як бачиш, Незнайомець теж був украй спантеличений.

Вони прийняли Незнайомця (хоч він був Тіворець із тіворців) до Тегумаєвого племені, бо він був справжній джентльмен і не розсердився на те, що доісторичні дами заквецяли йому волосся грязюкою. Але від того дня і донині (я гадаю, що в цьому винна Теффі) тільки дехто з маленьких дівчаток охоче вчиться читати й писати. Більшість із них вважають за краще малювати картинки і гратися з своїми татусями, як це робила Теффі.

Нині бачите ви місто

Там, де гори крейдяні.

Гілдфордтаун зветься місто

Там, де гори крейдяні.

Шлях в’юниться у долину

Там, де гори крейдяні.

Поруч нього річка плине

Там, де гори крейдяні.

Річка Вей тут протікає

З незапам’ятних часів;

Шлях забутий пролягає

З незапам’ятних часів.

В ті старі часи англійці

У долині при ріці

Зустрічали фінікійців —

Шляхом їздили купці.

Тут вони ярмаркували,

Говорили мирно, влад,

Із купцями торгували,

Брали буси за гагат.

А колись, іще давніше,

Як бізони тут ревли,

Біля річки у долині

Теффі й Тегумай жили.

В ліс вони разом ходили

(Нині Бремлі там стоїть),

По болоту вдвох бродили

(Нині Шемлі там стоїть).

Теффі звала Вей Вагаем…

І в отой прадавній час

Славне плем’я Тегумая

Склало літери для нас.

Загрузка...