Як і чому

ПРИПОВІДКА ПРО СТАРОГО КЕНГУРУ

Не завжди Кенгуру був такий, яким його ми бачимо тепер. Це було зовсім інше звірятко, на чотирьох куценьких ніжках, сіре, пухнасте й пихате.

Потанцювавши на пагорку посеред Австралії, він подався до маленького чародія Нка. Прийшов він до Нка вранці о шостій годині, ще до сніданку, та й каже:

— Зроби мене несхожим на всіх інших звірів, і то сьогодні ж до п’ятої години дня.

Підскочив Нка з піщаної відмілини, де він сидів, та як закричить:

— Забирайся геть!

Кенгуру був сірий, пухнастий і дуже пихатий. Потанцювавши на краю скелі посеред Австралії, він подався до середнього чародія Нкінга.

Прийшов він до Нкінга о восьмій ранку, вже після сніданку, та й каже:

Зроби мене несхожим на всіх інших звірів, зроби так, щоб я уславився, — і то сьогодні ж до п’ятої години дня.

Вискочив Нкінг з своєї нори в густій колючій траві та як закричить:

— Забирайся геть!

Кенгуру був сірий, пухнастий і дуже пихатий. Потанцювавши на піщаному схилі посеред Австралії, він подався до великого чародія Нконга.

Прийшов він до Нконга о десятій годині ранку, ще до обіду, та й каже.:

— Зроби мене несхожим на всіх інших звірів, зроби так, щоб слава ганялася за мною, — і то сьогодні ж до п’ятої години дня.

Вискочив Нконг з маленького соляного озерця, в якому купався, та як закричить:

— Гаразд, зроблю!

Гукнув Нконг Дінго, рудого пса Дінго, завжди голодного, завжди брудного, а гукнувши, показав на Кенгуру та й сказав:

— Дінго! Прокинься, Дінго! Бачиш отого танцюриста на гірці? Він хоче слави, він хоче, щоб його славно-преславно поганяли. Отак і зроби!

Підскочив тут Дінго, рудий пес Дінго, підскочив та й каже:

— Кого, отого пацючка?

Метнувся тут Дінго, рудий пес Дінго, завжди голодний, завжди брудний, і, роззявивши пащу, схожу на цеберко, помчав до Кенгуру.

Метнувся геть пихатий Кенгуру, побіг на чотирьох куценьких ніжках, немов той кролик.

На цьому, серденько моє, кінчається перша частина моєї казки!

Біг Кенгуру через пустелю, біг через гори й долини, біг через ліси й поля, по колючках та купинах, біг, аж поки в нього заболіли передні ноги.

А що йому було робити!

Слідом за ним біг Дінго, рудий пес Дінго, завжди голодний, завжди брудний, біг, роззявивши пащу, схожу на бездонне барило. Він не наздоганяв Кенгуру, але й не відставав од нього, а тільки біг та біг.

А що йому було робити!

Бо все ще біг старий пихатий Кенгуру. Він біг під деревами, біг серед чагарників, біг по високій траві, біг по низькій травичці, біг через тропіки Рака та Козерога, біг, аж поки в нього заболіли задні ноги.

А що йому було робити!

Бо за ним гнався та гнався Дінго, рудий пес Дінго, все голодніший та голодніший, що вже роззявив пащу, схожу на темний порожній льох. Він не наздоганяв Кенгуру, але й не відставав од нього, і так вони добігли до річки Вольгонг.

На річці тій не було ні моста, ні порома, і Кенгуру не знав, як йому перебігти на той бік. Він просто сів на задні ноги і поскакав.

А що йому було робити!

Спершу він скакав на один метр, потім на три, а потім — на п’ять. І ноги в нього ставали міцніші, і ноги в нього робилися довші. Він не мав часу перепочити, він не мав часу перекусити, хоч як йому дуже хотілось.

Бо й досі біг Дінго, рудий пес Дінго, страшенно спантеличений, страшенно голодний, він біг і чуду-вався, які ж то сили земні чи небесні змусили старого Кенгуру скакати.

Бо той скакав, мов суха горошина в горщику, мов новий гумовий м’ячик у дитячій кімнаті…

А що було тому робити!

Він підібрав передні ноги, він скакав лише на задніх, він випростав для противаги хвіст і так скакав через широке плоскогір’я Дарлінг Даунз.

А що йому було робити!

Бо й досі біг Дінго, стомлений пес Дінго, все голодніший та голодніший, біг і дивувався, біг і чудувався, коли ж уже оті земні а чи небесні сили змусять старого Кенгуру зупинитись.

І ось тоді з своєї соляної купелі вийшов Нконг та й сказав:

— Зараз точно п’ята!

І сів тоді Дінго, бідолашний пес Дінго, завжди голодний, завжди брудний, а сівши, висолопив язика та й завив.

І сів тоді Кенгуру, старий пихатий Кенгуру, сів просто на хвіст, мов доярка на стільчик, а сівши, сказав:

— Який я радий, що це вже скінчилось!

Тоді сам Нконг, завжди ввічливий Нконг, сказав:

— А чому ж ти не дякуєш рудому псові Дінго? Чом не дякуєш йому за все, що він для тебе зробив?

І сказав Кегуру, стомлений старий Кенгуру:

— А за віщо? Він прогнав мене з тих місць, де я провів дитинство, він не дав мені вчасно пообідати та повечеряти, він спотворив мені ноги та й усього мене — що й не впізнати.

Тоді Нконг відказав:

— Може, я помиляюсь, але ж хіба не ти просив мене зробити тебе несхожим на всіх інших звірів, хіба не ти просив, щоб за тобою славно попобігали? А зараз точно п’ята.

— Так, — сказав Кенгуру. — Але краще б я не просив тебе. Я думав, ти почаклуєш, я думав, ти почаруєш, а ти взяв та й насміявся з мене.

— Насміявся? — крикнув Нконг з своєї густо-синьої купелі, куди він знову заліз. — Ану, повтори ще раз! Я тільки свисну Дінго, і він ганятиме тебе, аж поки ти впадеш без задніх ніг.

— Ні, ні! — сказав Кенгуру. — Я перепрошую. Ноги — це все-таки ноги, і без них не обійдешся. Я хотів лише пояснити вашій ясновельможності, що від самісінького ранку нічого не їв, і в животі у мене бурчить.

— Еге, — додав Дінго, рудий пес Дінго, — і в мене теж. Я зробив його несхожим на інших звірів, але що ж мені повечеряти?

Тоді Нконг сказав їм зі свого соляного озерця: — Приходьте завтра, і я вас вислухаю, а зараз я хочу купатись.

Так старий Кенгуру й рудий пес Дінго залишилися одне проти одного посеред Австралії, і кожен з них сказав:

— Це ти в усьому винен!