Якщо полюбиш прокляття

10

Хлопці розкошували вдвох у шкіряному наметику, який знайшли в сумці одного з убитих. Отаборилися затишно, мов у хаті.

Серед несподіваної здобичі виявили й харчі. Коли Диводан розкрив сідельну сумку й удихнув аромат хліба та овечої бринзи, рот одразу наповнився слиною. Хлопці відрізали по скибці — хліб був трохи черствуватий, але смачний, — а решту, а також бринзу і копчені шматочки м’яса залишили на чорний день.

Звиклий до мандрівного життя Гайнелій хутенько розпалив багаття. В очереті вполювали кількох дрібних качок, попатрали, зварили в невеликому похідному казані.

Диводан помітив, що його веселість та балакучість дивують спокійного неговіркого степовика, але самому орачеві відлюдкувата вдача Гайнелія дуже подобалась: «Мовчить — і добре, мені вільніше теревенити». Він не помітив, як розповів незнайомцеві майже все про себе. Хотів навіть на сопілці заграти, але та залишилась у притороченій до сідла сумці, яку вранці поцупили розбійники.

— І куди ж ти тепер? — запитав у нього Гайнелій, одягнутий у затісний шкіряний одяг. У нього було приємне обличчя, мужнє й відкрите. І лоб зовсім без зморшок, яких доволі мають навіть молоді кочовики.

— Сам не знаю. Хотів було до бродників пристати, — запримітивши осуд в очах співрозмовника, обурився: — Степ широкий, та самотужки не вижити: будь-хто сильніший вважатиме тебе своєю здобиччю. А ти сам хоч знаєш, куди мандруєш?

— Аякже.

— Тоді чого мовчиш? Не крийся!

— Шукаю чаклунку.

— Ти з глузду з’їхав?

— Ні.

— Хто ж це з власної волі до чаклунів ходить?

— Твоя тітка колись пішла.

— І не повернулася! — Диводан прикусив губу, сердячись на себе: ніхто ж за язик не тягнув, а він усе вибовкав! — Ти теж у них за прислужника хочеш бути?

— Ні.

— Тоді навіщо вони тобі?

— Хочу піти війною на Стратомира.

— Сам?

— Зберу людей.

— Хто ж тебе підтримає? Проти сильного ватажка? Не роби з себе посміховисько!

— Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.

— А якій їй зиск тобі допомагати?

Гайнелій тільки плечима зітнув.

— Немає іншої ради. Уся надія на неї… — з розумінням мовив Диводан. — А як же ти її знайти хочеш?

— Тут недалеко замок.

— І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.

— Стратомир забрав мою наречену… Талку… Для свого сина… Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.

Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.

— От сволота! — обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені. — А вона, Талка твоя, красива? — запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці. — Не хочеш — не кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, — орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, — я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, — він простягнув руку.

Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:

— Ну й таланистий ти, злодіяко! І як це ти просто на мене сьогодні виїхав? Га? А якби в інший бік поскакав? Дісталися б ми поодинці тим бродникам!

— Ти ж до них сам ішов.

— Ішов, та не дійшов, — зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.

Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поруч — і обминути?

— А ти її бачив?

Гайнелій кивнув.

— І перепливти намагався?

Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:

— Я знаю, що до протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, туди — й назад.

Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.

Диводан прожогом збіг з високої кручі.

— Гайнелію! — крикнув знизу. — Ти чого стоїш?

— За кіньми подивлюся.

— Гаразд, — Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, той спостерігав з узвишшя.

Диводан весело орудував веслом, мружив від сонця очі і співав від захвату — аж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямку — і знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.

Ще кілька разів спробував розвернутися, але щоразу незрозуміло як човен змінював напрямок. Ураз хлопець помітив, що намокли ноги, бо крізь щілини в човен набралося чимало води. Зітхнув і попрямував до берега, де його чекав Гайнелій.

Причаливши, розбурханий та спантеличений, ступив на рипучий пісок і тільки тепер помітив, що берегове урвище вкрите однаковими круглими отворами, з яких вилітали легкокрилі ластівки, кружляли, сновигали — і поверталися назад до домівки. Зробилося сумно. Подерся на гору, вимазав руки спершу жовтою глиною, а потому — чорним ґрунтом. Був готовий до кпинів Гайнелія, але той і не думав кепкувати.

— Ти бачив? — Диводан ніяк не міг прийти до тями. — Смішно, мабуть, було зверху спостерігати?

— Та ні. Човен допливав до середини ріки, а відтак розвертався.

— Це якесь чаклунство!

— Не дарма, певно, кажуть: заказана межа.

— І нічого не можна вдіяти?

— Заборонено.

— Ким?

— Не знаю. Їдьмо, пора.

— Має бути розгадка…

— Не переймайся ти так.

Диводан потупцював, обхопивши обома руками грубий шкіряний черес, тупнув ногою і таки погодився з Гайнелієм:

— Хай їм грець, цим загадкам! Їдьмо!

Обидва прудко скочили на коней і помчали назустріч сонячному вітру.

Навколо лопотіли крилами птахи, гули невтомні бджоли. Веселий Диводан щасливо реготав та час від часу дзвінко вигукував: «Уперед! Уперед!» — і Гайнелій ледь помітно всміхався.