Якщо полюбиш прокляття

13

Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці усіма кольорами райдуги.

Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?

Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому весь час поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шати — відлякували… До того ж навколо неї витав ледь вловимий тонкий і небезпечний запах таїни…

Віланда схилилась над струмком, побовтала у воді рукою. Чорне волосся затулило обличчя. Браслети сповзли із зап’ястка і наче розчинились — зникли. А струмок задзвенів сріблясто, ніжно — полилася тиха мелодія, яку чув у покоях замку. Кілька білих, жовтих і синеньких метеликів закружляли над хвилями, немов у танці.

— А хочеш зі мною наввипередки? — дівчина рвучко повернулась до Диводана.

— Як це? — ошелешено запитав хлопець. А коли збагнув уже, не мав часу на відповідь.

— Та ти однак не здоженеш… — Віланда випросталась і бігцем попрямувала до свого баского коня, чорного з білою гривою. Меткий прислужник мовчки притримав стремено. У всіх коней, яких досі доводилося бачити Диводанові, очі були сумними, а в коня Віланди — дивовижно веселі.

Гайнелій сидів верхи і бундючно дивився в далечінь.

Диводан неохоче побрів слідом за вершниками, відганяючи двох нахабних прозорокрилих бабок, що кружляли над ним.

— Чи є щось таке, що я вмію робити краще за тебе, прекрасна Віландо?

— Звичайно, — дівчина зручно вмостилась у сідлі. Сіла боком, спідниця заважала верховій їзді. — Нумо розкажи, як ти виготовляєш шкіряний посуд.

— Про це краще спитай у Гайнелія. А я знаюся на глині.

— А це? — Віланда показала очима на невелику баклажку, приторочену до сідла Диводанового коня.

— Ця дісталась мені випадково, — хлопець розгублено смикнув повід, замугикав під ніс простеньку мелодію і тут же змовк, бо за спиною почув:

— Гайнелію, а ти вмієш виготовляти такі?

— Авжеж, прекрасна Віландо.

— Розкажи, як ти це робиш.

Гайнелій під’їхав до неї ближче, Диводан і десяток убраних в чорне прислужників лишилися позаду.

— Беремо шкіру, вичиняємо, ріжемо, потім зшиваємо її сухожиллям, — Гайнелій поправив масивну золоту пектораль, що віднедавна прикрашала його шию, погладив її пальцями, відчув пучками візерунок вигадливого орнаменту. Він поволі звикав до цієї розкішної ознаки влади. — Відтак набиваємо глиною, надаємо форми. Коли закам’яніє, тупим ножем наносимо малюнок. Опісля витрушуємо глину, миємо виріб, сушимо його, а насамкінець обробляємо жиром — щоб вода не витікала.

— Дякую, ти дохідливо все пояснив.

— А ти, о Віландо, на знак прихильності можеш розповісти, хто і як шиє такі шати, як на тобі.

— Запам’ятай, Гайнелію, — обличчя молодої чаклунки враз скам’янілою. — Якщо ти хочеш плати за свої послуги, то попереджай одразу, бо можемо не зійтися в ціні. І ти, Диводане, пам'ятай!

Гайнелій винувато схилив голову.

— Щодо моєї сукні, то я сама її начаклувала. Взяла трохи темряви в ночі, м’якої, свіжої, прохолодної. В її чорноті є прозорість і синювате світіння. Для накидки відкраяла мороку з льоху, без жодної домішки промінчиків. В ній затишно і… прохолодно в спекотні дні. Вона має деякі магічні властивості, як і сукня…

— І в Огнеслави такий самий одяг? — утрутився Диводан, який уже наблизився до чаклунки і їхав тепер поруч, зліва.

— Звичайно.

— А коли ми зустрілися вперше, ти була в простому, шкіряному…

— Сьогодні я маю виглядати не забродою. Тож маю носити достойний одяг.

Гайнелій кинув головою на знак згоди, смикнув повіддя. Майже на кожному його пальці тьмяно вилискували масивні персні зі звичайного, не дуже чистого золота, яке так цінували степовики. Таких скарбів мав цілий мішок — Огнеслава наділила ними, виряджаючи в небезпечну подорож. Поруч із Диводаном, який мав тільки обереги на шиї, Гайнелій і справді здавався мало не царем.

Диводан вгадав його думки:

— А прикраси? Ці сяючи намистинки? Звідки вони?

Віланда випростала руку й покрутила браслети:

— Це відблиски ранкової роси, нанизані на срібні ниточки. Іноді з роси збирають віддзеркалення місячних променів. Із сонячного або місячного світла їх робити не можна — будуть занадто яскравими.

— Ти сказала: на срібні нитки? — перепитав Диводан.

— Саме так.

— Зі справжнього срібла?

— Авжеж, як і всі прикраси.

— А чому чаклуни не люблять золота?

— Срібло красивіше, має магічні властивості. І крім нас, його ніхто не вміє добувати.

Диводан пригадав, з якою пошаною, мов дорогоцінну реліквію, в його родині зберігали маленький цвяшок з невідомого білого металу. Бабуся казала, що він нібито срібний і допомагає відганяти злих духів. Звідки та коли той гвіздок з’явився в хаті — ніхто не знав. Але він був одним з оберегів, без яких господарі почувалися б незатишно й невпевнено.

— У стародавньому Авіларі воювали за срібло? — запитав Гайнелій, відганяючи від свого обличчя кількох метеликів. Комахи йому вже добряче набридли, пурхали чомусь біля самісіньких очей.

— Ні. Кожен із чаклунів мав його задосить. Воювали за владу.

— Як і ми.

— Ні, не так. Вам влада дає достаток, золото, коней, рабів, а чаклуни хотіли самої влади. Ніхто ніколи не грабував переможених.

— У це важко повірити й важко зрозуміти.

— Чому ж, — не згодився Диводан, — зовсім як наші жерці. Їм теж лише влада потрібна…

— Тихо! — Віланда рвучко здійняла руку і вказала очима вперед. — Сюди їдуть вершники. Їх близько десятка. Їдьмо назустріч.

Розважливий Гайнелій не квапився виконувати наказ:

— А якщо це один із загонів Стратомира?

— Мої люди впораються з ними, — Віланда упевнено ляснула коня по шиї.

Повернули на захід — за сонцем, що вже сідало, ставало дедалі червонішим, — назустріч невідомій небезпеці.

Кількість метеликів та бабок між тим усе збільшувалася. Зелений весняний степ, що й без того милував око пістрявим розмаїттям перших квітів, зарухався, замиготів, зашелестів, мов живий. Здавалося: це вітер позносив сюди безліч розкішнокрилих комах і шпурляв ними, як минулорічним листям. А вони несподівано скупчилися у величезне коло, живе, рухливе, тріпотливе, заструменіли кільцем навколо чаклунки, відділяючи її від решти супутників.

— Оце так дива! — захоплено мовив Диводан. — Виявляється, це ти їх прикликала, прекрасна Віландо?

Чаклунка подивилася зверхньо, навіть не удостоїла хлопця відповіді, але він і не думав сердитися, весело шкірив блискучі білі зуби.

Непомітно вони під’їхали до глибокого байраку, зарослого густим чагарником. У його улоговині побачили десятьох озброєних для полювання чоловіків, які намагались сховатися. Вони позлізали з коней і тримали їх за повіддя.

Віланда пронизливо свиснула, різко, коротко — і коні кинулися нагору, потягли за собою господарів. Кілька мисливців упали, один навіть м’яко скотився униз і залишився лежати там нерухомо.

Жоден не схопився за зброю. Покірно вийшли зі схову, заспокоювали коней, але самі тремтіли. Раптом кремезний старий з низько насуненим на лоба шоломом вигукнув:

— Гайнелію! Це ти?

— Тишко? — засяяло обличчя Гайнелія.

— Я. Власною персоною… А що це на тобі? — погляд старого степовика увіп’явся в золоті прикраси.

Гайнелій заговорив тихо, але так, що всі принишкли, а в Диводана від подиву аж ластовиння поповзло до брів:

— Прийшов час відвойовувати владу. Покійний дядько… звелів мені повстати проти Стратомира, — хлопець погордливо глянув на Віланду, немов хотів засвідчити правдивість сказаного.

Усі глянули в її бік.

Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.

Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнелія — червонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.

Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:

— Я вірно служив Чаргару, — він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері. — Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а нам — блукати по степах бродниками! — Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.

Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.

Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну та начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.

— Мені потрібні… твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, — пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долоні — високо в повітря знялися тисячі метеликів.

— Тут струмок неподалік, — звичним тоном мовила Віланда, — зупинимося на ночівлю.

Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.

Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресалом — і все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцями — і враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, а ж поки струнка постать дівчини не сховалася за м'якою запоною високого намету.

Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:

— Це вона запалила?

— Хто ж іще? — невдоволено відповів Диводан.

— Як?

— Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.

Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обидва непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув персні.

— Ти не ображайся… — почав повільно.

— Твої степовики дивуються, чого я такий бідний при тобі, майбутній володарю? Вгадав, га? Хай у мене спитають, я поясню їм, що декому власних оберегів вистачає. Ми до чужих не звикли.

— В степу свої звичаї.

— Може, колись пристану й до них. Але не сьогодні. Цей день уже згас. Більше не повториться, — Диводан змовк і задумався.

На заході догоряла вузька пурпурова смужка. Кочовики ставили на триногу над вогнем великий казан, поруч тихо переступали та фиркали коні.

— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері та ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:

— Страшно.

Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:

— А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже і не двоє. Це добре, але щось-таки… не так… У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: час — і стоїть… Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку коня — для Сонця. А то щось страшно. — І розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.

— Я нічого не боюся, — сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, — але завтра жертву принести треба — велику справу починаємо, — додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вийшло, і він спересердя плюнув.

Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпиком — доволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні…

Диводан підморгнув місяцю — і сам цього злякався.