Якщо полюбиш прокляття

20

Сяяла полудневими жмурками, відлунювала сонячну сліпучість. Тиха затока маленької річечки сховалася між розложистими вербами та очеретом.

Огнеслава вийшла з води, стала на березі на мокрому піску. Закинула руки за голову, підняла розкішне волосся, важке, вологе. Примружила очі, млосно всміхнулася, злегка вигнулась. Вогкі піщинки терлися одна об одну, тихо порипували під пальцями ніг.

Зашелестів очерет. Цей звук нагадував набагато тихіший, але грізний шурхіт сітки, якою ловили нічних духів.

Якби він схотів побачити її… Зараз. Саме зараз. Негайно.

Потяглась, поволі ступила кілька кроків назад, підняла з трави білу полотняну сорочку. Довгу, вишиту візерунком із соснових гілочок, таку, як носила в юності. Підперезалася поясом із семи шнурів і аж тоді, розплющивши очі, занадто пізно помітила, що з усіх боків оточена сріблястим туманом, який клубочився й нестримно та швидко наповзав на неї.

Огнеслава шпарко кинулась до коня: в сідельній сумці залишила чаклунські обереги, але наштовхнулась на щільну стіну туману й завмерла, закам’яніла в його крижаному холоді.

У шурхоті прибережних трав почулися легкі впевнені кроки, із сіро-білої імли вийшов неквапний Коріель, як завжди закутаний у довгу накидку. Наблизився, обережно розв’язав її пасок, кілька разів намотав на свою долоню, розпустив і діловито зв’язав ним руки закляклої Огнеслави. Марево просякло до самісіньких її кісток і не давало ворухнутись.

— Тепер ти вже не втечеш, — мовив чаклун майже привітно.

Туман миттєво порідшав і розчинився в гарячому сяючому повітрі. За кільканадцять кроків постали темнострої хлопці, неподалік від них пасся табунець коней. Один з прислужників тримав за повід і вороного Огнеслави. Кінь нервово сіпнув гордою шиєю, задзвенів збруєю, але не вирвався, не побіг.

Дівчина труснула головою — змогла нарешті, — зашелестіло по раменах вологе мідяне волосся.

Порушила правила, вже вкотре… Цього разу мусить заплатити за все. Сама винна: невчасно опинилась занадто далеко від своїх чаклунських амулетів, обереги-намиста орачів їй носити не можна, а вишиті на сорочці — не захист від такого мага, як Коріель.

Тепер, стоячи поруч з юним чародієм, ясно відчувала: до нього й на кидок стріли наближатися небезпечно. Він, перевершував силою всіх чаклунів, з якими їй доводилося стикатися. Вельф отруїв-таки його кров, використав останній спадок Авілара на безталанного сина чудової Морельди.

Коріель тим часом підійшов до гурту своїх лакуз, підхопив з-за спини край накидки, мов крило, і накрив спину Огнеславиного коня. Там, у сумці, лежали її сукня й талісмани-прикраси.

— Перестрахувався про всяк випадок? — спитала насмішкувато.

Повернувся і зміряв її холодними чорними очима:

— Я думав, ти краще засвоїла уроки Морельди.

— Які? Заскочити когось зненацька?

— І не дати захопити себе.

— Довгенько ж вам з Вельфом не вдавалося когось заскочити. Нарешті ти йому догодиш, уколошкавши мене, — Огнеслава навмисне вдалася до брутальної степової говірки, яку терпіти не могли чаклуни, але на Коріеля це не справило ніякого враження.

— Вельф тут ні до чого. Твоя присутність в Авіларі заважає мені. А життя тобі вкоротять інші, не я.

— Хай тобі грець! — розлютилася Огнеслава. — Де ти бачив той Авілар?! Його вже сто років немає! Тисячу! Руїни вітер розвіяв і пісок розніс! Навіть сам світ утомився від вас і прокляв!

— Оце прокляття й бісить тебе найбільше. Скаженієш, бо ніколи не зможеш обняти авіларця й лишитися живою.

— І ти не можеш обняти степовичку або орачку — і не вмерти, — вона вже не кричала, а шипіла.

— Я, на відміну від тебе, цього й не прагну.

— А чого ви можете прагнути? Маги й чародії! Останні жалюгідні тіні колишньої величі.

Чаклун наблизився до неї, подивився в жовті від гніву очі — очі дикої рисі.

— Ти також тінь тієї величі. Не така вже й жалюгідна. Ти красиво помреш, Огнеславо. Горітимеш, як твоє розкішне волосся. Про таке довго згадуватимуть, обіцяю. Не менше ста років. А то й тисячу. Авілар матиме дуже довгі тіні. Дуже. А тепер ще трохи поверещи, бо перед степовиками доведеться мовчати, — і звернувся до прислужників: — Посадіть її на коня й укрийте голову так, щоб і порошинка не неї впала.

У залишки розбурханого Стратомирового стану Огнеславу доставили незапорошену й чисту, величну й мовчазну.

Коріель за дві хвилини підмовив кількох дужих чоловіків розправитися з рудою відьмою, яка подарувала розбишакам Гайнелія незаслужену перемогу, — задля власного порятунку.

Степовики хутко назбирали купу хмизу, по пояс людині, обклали ним високий кілок, призначений для будування намету. Поставили на сушняк зв’язану Огнеславу, прив’язали шорсткою волосяною мотузкою — і підпалили.

Кругом багаття зібралася чималенька юрба переляканих жінок, замурзаних дітей, зігнутих і немічних стариганів. Коріель спостерігав за всім, що відбувається, стоячи осторонь. Час від часу він зупиняв погляд на великих зелених очах, що дивилися вдалечінь і темнішали, темнішали…

Полум’я розгорялося все дужче, язички жваво підбиралися до ніг Огнеслави, затлів-задимів вишиваний поділ її довгої сорочки.

Тієї ж миті щось змінилося — аж повітря навкруг здригнулось. Огнеслава уп’ялася поглядом кудись далеко, вище голови Коріеля, і раптом так пополотніла, що він також повернувся, щоб глянути в той бік, куди дивилась дівчина.

Стрімголов до них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.

Вельф просто з коня стрибнув на палаючий хмиз, вмить розв’язав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув униз — вогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.

Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б’ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнища — полум’я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.

— Нарешті здогадався, — весело промовив, підводячись, Вельф. — Братимеш викуп за свою полонянку?

Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потому — й самого Вельфа:

— Твої рукавички, — легенько торкнув коліном коня за бік — жеребець повагом рушив уперед.

Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель темним птахом нависнув над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.

— Щось я не доберу, Вельфе, — дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, — я тепер твоя наречена чи бранка?

Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав’язаний Коріелем пасок.

— А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? — підкреслено поштиво спитав авіларською.

— Гадаю, трясовина вже позаду… — відповіла й вона мовою чаклунів.

— …а попереду — прірва, — закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.

— Байдуже, — Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.

— А прокляття? — Чаклун ступив крок убік від неї.

Вона виклично випросталась:

— Що мені до того, якщо я хочу бути з тобою — зараз. І завжди. Мені однаково — можливо це чи ні.

Лице Вельфа разюче змінилося — немов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею з’явилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.

— Там, де ти, неможливе стає неминучим, — мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між ними — і в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.

Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:

— То ти… вирішив померти?!

Вельф відповів ніби жартома:

— Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.

— І ти так ганебно здасися?

— Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.

Коріель якось розгублено і сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:

— Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?

Чаклун поблажливо всміхнувся:

— Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це у них на все чітко визначені ціни, — перезирнувся з Огнеславою й додав: — Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.

— І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?

— Без даху над головою ти не залишишся, — співуче проказала усміхнена Огнеслава. — І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.

— Дістанься до неї якомога швидше, — додав Вельф. — До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанку — встигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.

Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, що говорили між собою мовою вже не існуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужників — усіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.

— Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.

Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, — і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.

— У красивому помирати приємніше, — мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:

— Помру я в обіймах коханого…

Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.

Вже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.

Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.

Молодий чаклун провів поглядом пару вершників й велично звернувся до степовиків:

— Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за це — візьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами… Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнелія — не боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, — нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфа — одна з них була пропалена — жбурнув на недогорілу купу сушняку — звідти враз полетіли іскри.

Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.