Якщо полюбиш прокляття

22

Сама. Без жодного звуку й шелесту.

Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стіни — рівні, напівпрозорі — пронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтер’єр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.

Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.

— Вітаю вас! — голос пролунав привітно й водночас дзвінко.

— Ми прийшли до Тровіка, — гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:

— Це він.

Вона полегшено засміялась:

— Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівник — та щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом з довгою сивою бородою.

— Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?

— Не треба, — Огнеслава похитала головою. — Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.

— Ні, — м’яко заперечив Тровік, — я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами.

Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери. Але тільки на безтурботно-прекрасному обличчі Тровіка з'явилося відлуння Вічності. Наче побачив Всевишнього й одержав від Нього підтвердження своїх слів.

Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.

Усі троє стояли під високим склепінням печери одне навпроти одного, мов на вершинах трикутника.

— Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою… — почав юний Тровік.

Вельф зневажливо зблиснув очима:

— Ціна мені відома. Я готовий платити.

— Годі, — тихо зронила Огнеслава, — досі він ніколи нічого не просив за допомогу.

— Бо допомагав вам проти мене!

Тровік мовив дружелюбно:

— Якщо ми хочемо дійти згоди, забудьмо минуле. Ти хочеш бути з Огнеславою, а оскільки за теперішніх умов це неможливо, згоден перенестися в інше місце.

— А ти бажаєш, щоб я, відлітаючи, зрушив з місця плин часу в нашому зачарованому світ.

Тровік кивнув і звернувся до Огнеслави:

— Ти усвідомлюєш, що на вас чекає?

— Смерть, — відповіла вона серйозно, — тільки мене дивує, чому, обнявши Вельфа, я маю померти: він же звичайний чоловік. Морельда навчила мене жити в уповільненому часі. Я нічим не відрізняюся від авіларців. Хіба що кольором волосся та очей.

— Не віриш пророцтвам?

— Вірю. Але не розумію. Як часове поле може замкнутися мертвим колом? І чому?

— Це прокляття Тровіка, — похмуро мовив Вельф.

— Ні, прокляття наклали на себе самі авіларці, разом з нічними духами. А це лише спосіб зняти його вашими ж руками. Я тільки допоможу, а потім доправлю вас в інше місце. У інший світ та інший час. Чи знаєте, що буде там?

— Нове життя, — Огнеслава трималася напрочуд упевнено й дивилася на чоловіків досить зверхньо.

— В іншому тілі. Чужому. Для більшості людей вживлення в свідомість ще однієї істоти — божевілля. Ті, в кого ввійдете ви, — вкрай нещасливі створіння і не мають власної сили щось змінити в своєму житті. Навряд чи вам вдасться зберегти там чаклунські навички. Насправді це будете вже не ви — переселення душ неможливе — це буде лише ваша пам'ять, тонесенький зліпок знань та досвіду, який із часом розчиниться в душі іншої особи. Станете звичайними людьми, а ви до цього не звикли. А найгірше в тому, що ви житимете в місті, де за день бачитимете людей стільки, скільки тут за все життя. Ви матимете інші імена і зовнішність. Я не можу обіцяти, що ви зустрінетесь і впізнаєте одне одного.

Огнеслава запитально подивилась на Вельфа.

— Іншого виходу немає. Це єдина можливість, — відказав чаклун м’яко. — Спробуємо домовитися. Місто — це величезне поселення. Там життя зовсім не таке, як у нас? — звернувся він до Тровіка.

— Зовсім, — хитнув той головою.

— Проте є щось, що нагадує наше?

— Є місця людні й не дуже.

— А яких менше?

— Велелюдних.

— Отже, Огнасю, я намагатимуся бувати в людних місцях. А одяг? Я можу обрати… якийсь колір, наприклад, щоб одразу впадати в око?

— Там не віддають перевагу чомусь одному і стиль одягу весь час змінюється. — Печальне співчуття забриніло в голосі Тровіка.

— То ради немає?

— Є надія.

— Мені досить і цього, Вельфе, — Огнеслава труснула головою, і руді кучері весело зблиснули в променях білого світла.

— Гаразд. Почнемо? — Вельф став ще серйознішим, урочисто розстебнув фібулу, зняв із плечей плащ і поклав на відполірований камінь. — Де сісти? Наскільки я розумію, на ногах мені не втриматись.

Тровік не зробив ані найменшого руху, проте стіна розсунулась двома стулками — за нею відкрилося невелике напівтемне приміщення, посеред якого стояло сіре крісло з високою спинкою. Першим ступив туди Тровік, відразу за ним пішов Вельф, а потім, трохи повагавшись, — Огнеслава. У переливах багряного світла її волосся здавалося вишневим, а обличчя — старшим і мудрішим.

Вельф зняв з себе всі прикраси: пояс, широкі браслети — і склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.

— Ти добре знаєш, що робити, — прокоментував його дії Тровік.

— Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, — він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.

— Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи позад тебе, — звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.

Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:

— Не мені.

Вельф привстав і обережно взяв келих.

— З твоїх рук я випив би й отруту, — мовив, дивлячись в її очі.

Огнеслава опустила вії, у тьмяному світлі вони здавалися чорними. Змахнула ними — блиснула прозорими вологими смарагдами, темнішими, ніж звичайно. Повільно, не дихаючи, взяла спорожнілий келих.

— Що ви збираєтесь робити? — спитала стурбовано, спостерігаючи, як Вельф зіперся головою на спинку крісла, високо задер підборіддя, а Тровік підійшов до нього ззаду.

Чаклун трохи підвівся й охоче пояснив:

— Тровік прив’яже до мене підніжжя гір, витоки струмків, підземні глибини, залишиться тільки натягнути й сіпнути як слід.

Він заплющив очі. Дихав глибоко й уповільнено.

Золотоволосий юнак провів долонями над його обличчям. Обидва напружено мовчали.

— Так не можна, — раптом сказав Тровік і опустив руки. — Я ніколи не повірю, що чаклун не може зосередитись.

Вельф вперше подивився на нього доброзичливо:

— Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.

Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.

— Твоя правда, — мовив він і звернувся до дівчини: — Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.

Тихий приємний сміх здивував дівчину — вона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.

Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:

— Гадаєш, тепер не думатиму про неї?

— Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш, — Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.

Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назад — прозоре марево відсунулося разом із його руками.

Вельф не рухався, але кисть, якою тримався за руку Огнеслави, напружено здригнулася, чоло вкрилося рясними краплинами поту. Міцно стискаючи долоню чаклуна, вільною рукою дівчина підняла поділ сукні, потому передумала, опустила — і витерла його спітнілий лоб густим пасмом свого волосся.

Вельф напружився ще більше, а Тровік обдарував дівчину таким поглядом, що вона прожогом забрала свої руді кучері з блідого, враз змарнілого обличчя.

Нарешті сітка мерехтливих камінчиків згасла й розтанула. Вельф звично сів, неспішно підняв повіки, здивовано вивільнив свою руку з її вологої долоні, ніби міг не розуміти — як сталося, що вони сплелися.

Тровік дістав з шафи ще один келих, наповнений каламутно-білою, як молоко, рідиною, передав Огнеславі, а та — Вельфові. Він мовчки взяв, подивився так, ніби знову хотів сказати: «З твоїх рук я випив би й отруту». За хвилину повернув порожній келих і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:

— Не боїшся, що дав мені таку владу?

— Ти використаєш її правильно.

Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитні — як чисте небо влітку — очі:

— Ну, от ти і переміг нарешті, великий Тровіку.

— Хіба ти вважаєш себе переможеним?

— Ні. Чомусь — ні.

— Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.

Юнак пішов до виходу, ніби показуючи дорогу. Огнеслава рушила була за ним, але затрималась, чекаючи, поки Вельф одягне свої прикраси.

Вони перезирнулися за спиною господаря печери, очима усміхнулись одне одному.

Вже біля брами Тровік сказав:

— Відійдіть подалі від гір. Щоб Пальчастий Шпиль здавався не більшим за долоню.

— Спробуємо, — за звичкою чаклун не прощався, а Огнеслава привітно всміхнулася й низько вклонилась, тримаючи руку на серці:

— Щасти тобі, великий Тровіку. Дякую за все.

Великий Тровік у відповідь мовчки схилив голову.

Вийшли за поріг, зашаруділо під ногами каміння.

У печері всі кроки здавалися беззвучними…

Ущелина потонула в мороці — була вже ніч.

Тровік не зачиняв брами, з якої лилося яскраве біле світло, і наче сам світився в цьому прозорому сяйві.

Наостанок Вельф ще раз повернув до нього свій гострий пташиний профіль:

— А ти не людина, Тровіку.

— Не людина, — спокійно погодився юнак. Він стояв посеред брами, поки Вельф і Огнеслава не зникли за кам’яним бескидом. Світла усміхненість його прекрасних очей пом’якшувала неприродно правильне обличчя і всю величаво-сріблясту постать.