Диводан вичікував.
Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квітками — дочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.
Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.
Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.
— Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?
— Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе…
— Вона мені ні до чого.
Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:
— Даремно ти за село одна ходиш. Небезпечно.
— Чого б це?
— А як степовики наскочать?
— Та нібито останнім часом усе тихо, — Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. — Іди собі.
— Поговорити треба, Зорюнько. — Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. — Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.
— Я знаю, — закинула важку косу за спину.
— Не йди за нього, зачекай ще рік.
— Диводане, я за тебе не піду, — потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.
— А що ти мені малою обіцяла?
— То були іграшки, — зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.
— Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.
— Складай свої пісні для іншої, — вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої уже намочився у воді.
— Я ж найкращий гончар і стрілець! А таких хліборобів, як твій Політко, — хоч греблю гати!
Зориця випросталась і обкрутила косу кругом голови, але так і не глянула на Диводана.
— Я надійності хочу. І спокою.
— Хіба ти не помітила, що я змінився?
— Вітер змінює напрямок, але ніколи не зупиняється.
— Це не твої слова!
— Авжеж… Не мої…
— Я для тебе — вітер?
Дівчина відвернулась.
Диводан заворушив щелепами, важко задихав. М’язи на руках напружилися, наче перед бійкою.
— Знаєш, що я тепер зроблю? — вичавив нарешті глухо.
— Не лякай, — вона випросталась, глянула з докором. — Не кривдь, іди.
— Тоді прощавай! Відтепер молитимусь вітру степовому, мені одна дорога — в бродники! — вишкірив зуби, крутнувся на місці — й побіг вузькою піщаною стежкою вздовж берега. Вже здалеку закричав, на мить зупинившись:
— Правду кажеш: такі, як я, не змінюються!
У відповідь почувся несподіваний вибух реготу. З-за густих кущів вигулькнули дівчата — подружки Зориці.
— Ой, бродник іде! Ховайтеся! — заверещала одна з удаваним переляком, і Диводан раптом зрозумів: пообіцяв страшне, таке, що виконати — загибель, а не виконати…
Люто глипнув на дівчат і мовчки пішов геть. Під важкими чобітьми зарипів, застогнав прибережний пісок. Йшов не озираючись, навіть голови жодного разу не повернув.
Зориця дивилася вслід. Сльози котилися по щоках.
Раптом, мов сновида, почала, наспівуючи, проказувати урочисті слова священного гімну:
Хвала тобі, Вогнебоже!
Хвала тобі, Ясне Сонце!
Ти зігріваєш землю.
І якщо ти покинеш нас…
Не доспівала кінця — розплакалася.
А весняне проміння гралося водяними брижами, сплітало на поверхні річки химерну блискучу сітку.