Ур

Один мій близький друг, Ральф Вічинанца, котрий продавав права на публікацію моїх книжок у багатьох зарубіжних країнах, мав звичку приходити до мене з цікавими ідеями якраз у слушний час — тобто коли в мене було «вікно» між проектами. Я ніколи особливо не обговорюю з людьми те, над чим у поточний момент працюю, тому в нього, напевно, був спеціальний радар на такі штуки. Це він запропонував мені спробувати перо й написати роман для публікації частинами, як це робив Чарльз Діккенс, і так зрештою виникла «Зелена миля».

Ральф подзвонив невдовзі по тому, як я закінчив першу чернетку «Історії Лізі», якраз коли я чекав, поки та книжка трохи влежиться (перекладаю: бив байдики). Він сказав, що компанія «Amazon» запускає «Kindle» другого покоління й сподівається, що якийсь письменник, автор нефігових бестселерів, підсобить їхньому піар-відділу та напише оповідання, в якому елементом сюжету буде електронна книжка «Kindle». (Такі довгенькі художні й нехудожні твори згодом здобули назву «Сингли Кіндла».) Я Ральфу подякував, але сказав, що не зацікавлений — з двох причин. По-перше, я ніколи не вмів писати на вимогу. А по-друге, свого імені я не позичав на всілякі комерційні потреби відтоді, як знявся в рекламі «American Express», а то було досить давно. Господи Ісусе, ви хоч знаєте, яка то була химерія? Мене в смокінгу змусили позувати на тлі намальованого замку з опудалом ворона на плечі. Один друг мені потім сказав, що я був схожий на круп’є у блекджеку з пташкою-фетишем.

«Ральфе, — сказав я. — «Кіндл» — це чудово, я своїм не натішуся. Але торгувати обличчям задля Амазону мені не цікаво».

Та все ж ця ідея запала мені в душу, бо я завжди був фанатом нових технологій, особливо тих, що пов’язані з читанням та писанням. Одного дня, невдовзі після того дзвінка від Ральфа, задум цього оповідання таки з’явився — під час ранішньої прогулянки. І такий він був крутий, що я просто не міг його не втілити на письмі. Ральфу я нічого не сказав, та коли оповідання вже виникло, я надіслав текст йому і сказав, що «Кіндл» може використати його для своїх рекламних потреб, якщо буде таке бажання. Я навіть сходив на той захід і трохи почитав.

Потім я вигріб трохи лайна від спільноти літераторів, яка добачила в цьому, що я продався бізнесу, але, кажучи словами Джона Лі Гукера [121] , «мене це нітрохи не конфронтує». Що стосувалося мене, то «Amazon» був просто ще одним місцем для оплачуваної публікації тексту — й до того ж одним з небагатьох, готових надрукувати таке довге оповідання. Авансу мені не платили, але були (й досі є) авторські відсотки з кожного проданого (чи завантаженого, якщо вам так більше до вподоби) примірника. Я з радістю відніс ті чеки в банк, бо, як стара приказка мовить, «достойний робітник своєї нагороди» [122] . Думаю, що це твердження істинне. Пишу я з любові, але любов’ю рахунків не сплатиш.

Проте був і один приємний бонус: єдиний у своєму роді рожевий «Кіндл». Ральф од цього зловив свій кайф, і я дуже радий. То була наша остання по-справжньому класна угода, бо п’ять років тому мій друг раптово помер уві сні. Ох, якби ви знали, як мені його бракує.

Ця версія оповідання зазнала суттєвої редактури, але ви помітите, що дія відбувається в добу, коли електронні книжки були ще новинкою. Таке враження, що це було сто років тому, правда ж? А фанати Роланда з Ґілеаду матимуть приємність побачити згадки про певну Темну вежу.

1. Експерименти з новітніми технологіями

Коли на роботі у Веслі Сміта питали, що він робить із тим ґаджетом (усі колеги називали це ґаджетом), а він відказував, що експериментує з новітніми технологіями, дехто насмішливо здіймав брову. То була неправда. Цей «Кіндл» він купив суто на зло.

«Цікаво, чи є на товарно-оглядових радарах маркетингових аналітиків «Амазону» такий пункт мотивації», — думав він. Сам здогадуючись, що нема. Це давало йому певну втіху, але ще більшу він сподівався дістати, споглядаючи вираз обличчя Еллен Сілверман, коли вона побачить його з новою покупкою. Цього ще не сталося, але станеться. Зрештою, кампус у них маленький, а нова іграшка (для початку він вирішив називати його так) з’явилася в нього лише тиждень тому.

Веслі працював викладачем кафедри англійської в Коледжі Мура, в місті Мур, штат Кентуккі. Як і всі викладачі англійської, він вважав, що десь у надрах його свідомості зріє роман і одного дня він його напише. Коледж Мура був із тих, які люди називають «непоганим закладом». Що це означає, пояснив Дон Олман, єдиний друг Веслі на кафедрі англійської.

— Непоганий освітній заклад, — сказав Дон, — це такий, про який за межами тридцятимильного радіусу ніхто ніколи не чув. Люди звуть його непоганим закладом, бо доказів протилежного не мають, а більшість людей — оптимісти, хоча вони можуть цього й не визнавати. А люди, які звуть себе реалістами, часто бувають найбільшими оптимістами серед усіх.

— Тобто ти реаліст? — якось запитав у нього Веслі.

— Я думаю, більшу частину світу населяють мудаки, — відповів Дон Олман. — Від цього й відштовхуйся.

Мур не був хорошим коледжем, але й поганим теж не був. На великій шкалі академічних стандартів його місце було трохи на південь від позначки «Посередньо». Більшість із трьох тисяч його студентів після випуску могли сплачувати рахунки й улаштуватися на роботу, а навчатися далі, щоб здобути науковий ступінь (чи хоча б спробувати), продовжували одиниці. На кампусі буяла пишним цвітом пиятика і, звісно, відбувалися гулянки, хоча на великій шкалі гулянкових кампусів місце Муру було трохи на північ від позначки «Посередньо». З нього виходили політики, але всі вони були дрібного розливу, навіть у хабарництві та крутійстві. 1978 року одного з випускників Муру обрали до Палати представників, але він прослужив народу всього чотири місяці й упав мертвим від серцевого нападу. Його місце посів випускник Бейлору[123].

Єдине, чим коледж міг похвалитися, — команда з американського футболу третього дивізіону та жіноча баскетбольна команда третього дивізіону. Футболісти («Мурські сурикатки») були одними з найгірших в Америці: за останні десять років вони перемогли всього-на-всього в семи іграх. Постійно ходили чутки про те, що команду розпустять. Нинішній тренер-наркоша любив розказувати людям, що дванадцять разів бачив «Рестлера» і ще ні разу не було так, щоб він не розплакався, коли Мікі Рурк казав своїй дочці, яка його відцуралася, що він понівечений шматок м’яса.

Однак жіноча баскетбольна команда вирізнялася в хорошому розумінні, особливо зважаючи на те, що більшість дівчат у ній були не вищі за метр сімдесят п’ять і готувалися шукати роботу менеджерів з маркетингу, гуртовиків або (якщо пощастить) особистих асистентів Усемогутніх Можновладців. За останні десять років «Сурикатки» виграли вісім титулів. Тренеркою в них була колишня дівчина Веслі, рівно місяць як колишня. Саме Еллен Сілверман і була першопричиною того зла, яке спонукало Веслі купити «Кіндл». Ну… Еллен і малий Гендерсон на курсі «Вступ до сучасної американської літератури», який читав Веслі.


Дон Олман також стверджував, що професорсько-викладацький склад Муру посередній. Не жахливий, як футбольна команда (це, принаймні, було б цікаво), але безумовно посередній.

— А ми з тобою як же? — спитав Веслі. Вони сиділи в спільному кабінеті. Коли на консультацію приходив студент, той викладач, до якого завітали, залишався, а інший виходив. Упродовж більшої частини осіннього та весняного семестрів це не становило проблеми, бо на консультації студенти починали ходити тільки перед самими заліками. Та й тоді приблукати могли тільки ветерани-підлабузники, ті, які від першого класу всі важливі задниці облизали. Дон Олман розказував, що в нього бували фантазії про апетитну студенточку, яка приходить до нього в футболці з написом «ДАМ ЗА ОЦІНКУ А». Але вони так і лишилися фантазіями.

— А що ми? — відповів Дон. — Господи Боже, ти тільки поглянь на нас, брате.

— За себе кажи, — відказав Веслі. — Я збираюся писати роман. — Хоча навіть розмови про це вганяли його в депресію. Його майже все вганяло в депресію, відколи його покинула Еллен. А коли він був не в депресії, то злостився.

— Так! А президент Обама запропонує мою кандидатуру на посаду поета-лауреата! — вигукнув Дон Олман. І тицьнув пальцем у щось на захаращеному столі Веслі. «Кіндл» тієї миті лежав на «Американських мріях», підручнику, за яким Веслі читав свій курс «Вступ до американської літератури». — І як тобі це чудо техніки?

— Нормально, — сказав Веслі.

— Невже це колись замінить справжню книжку?

— Ніколи, — відповів Веслі. Але сам у цьому сумнівався.

— А я думав, їх тільки білими роблять, — зауважив Ден Олман.

Веслі зиркнув на Дона з такою ж погордою, з якою роздивлялися його самого на засіданні кафедри, коли його «Кіндл» здійснив свій перший публічний дебют.

— Нічого не роблять тільки білим, — відрізав він. — Це Америка.

Зваживши це подумки, Дон Олман сказав:

— Чув, ви з Еллен розбіглися.

Веслі зітхнув.


Ще чотири тижні тому Еллен була його особливою подружкою, з додатковими перевагами. Вона, звісно, не була викладачкою кафедри англійської, але він здригався від самої думки про те, щоб лягти в ліжко з кимось із кафедри, навіть із віддалено презентабельною Сюзан Монтанеро. Еллен була висока (очі небесної блакиті!), струнка, з копицею короткого кучерявого чорного волосся, що надавало їй виразної схожості з ельфійкою. Вона мала бомбезну фігуру й цілувалася самозабутньо, як дервіш. (Веслі ніколи не цілувався з дервішем, але міг собі уявити.) У ліжку її енергія теж не вщухала ні на мить.

Якось він, засапавшись, ліг на спину і сказав:

— Мені як коханцю до тебе ніколи не дорівнятися.

— Будеш отак самопринижуватися, то довго в моїх коханцях не затримаєшся. Весе, ти в порядку.

Але він здогадувався, що це не так. Він здогадувався, що він… посередній чи що.

Проте край їхнім стосункам поклали не його малоспортивні здібності в сексі. І не те, що Еллен була веганкою і їла на День подяки тофурку[124]. І не те, що після кохання вона часом лежала в ліжку й базікала про «двійки», «стінки» та неспроможність Шони Дісон опанувати щось таке, що Еллен називала «старою садовою хвірткою».

Власне, під час цих монологів Веслі подеколи поринав у найміцніший, найсолодший і найздоровіший свій сон. Він думав, що це пов’язане з ніжністю її голосу, який так відрізнявся від вульгарних зойків, котрими вона його заохочувала, коли вони кохалися. Її крики любощів лячно нагадували ті, які вона видавала під час ігор, бігаючи туди й назад уздовж бічних ліній, мов заєць, закликаючи своїх дівчат: «Пасуй!» і «Не спи!» Один з її криків на бічній лінії Веслі навіть час від часу чув у спальні. «У дірку поціляй!»

Вони були хорошою парою, принаймні в нетривалій перспективі; вона була вся розпечене залізо, щойно з горнила, а він, у своїй квартирі, заваленій книжками, був водою, в якій вона холола.

Проблемою стали книжки. А ще те, що якось він розпсихувався й назвав її сукою неграмотною. Доти він ніколи в житті не обзивав жінки таким словом, але вона спровокувала його на несподіваний вибух гніву; він навіть не підозрював, що здатний на таке. Хай він був посереднім викладачем, як і казав Дон Олман, і роман, який він носив у собі, так і залишиться в ньому (як зуб мудрості, що так і не прорізався, та принаймні позбавив мук гниття, інфекції та дорогої, не кажучи вже про те що болючої, стоматологічної операції), але він обожнював книжки. Книжки були його ахіллесовою п’ятою.

Вона прийшла, вся роздраконена (і це було звично), однак також до глибини душі засмучена, — але він цього не помітив, бо ніколи раніше її в такому стані не бачив. А ще він якраз перечитував «Порятунок» Джеймса Дікі, знову розкошуючи від того, як гарно Дікі опанував свою поетичну чутливість, принаймні той єдиний раз, і переніс її в прозовий наратив; він саме дістався до завершальних абзаців, де безталанні каноїсти намагаються приховати те, що вони зробили, й те, що заподіяли їм. Він гадки не мав, що Еллен щойно мусила викинути Шону Дісон із команди копняком під зад, і про те, що вони сварилися й верещали одна на одну в спортзалі на очах у всієї команди — а також хлоп’ячої баскетбольної команди, яка очікувала на свою чергу, щоб відпрацьовувати свої посередні рухи. Він не відав, що Шона Дісон пішла надвір і з усієї люті шарахнула великою каменюкою по лобовому склу «вольво» Еллен, і за цей учинок її, напевно, усунуть від занять. Він зеленого поняття не мав про те, що Еллен тепер винуватила себе, затято винуватила, бо «з них двох вона мала бути дорослою».

Він почув ці слова — «я мала бути дорослою», — вп’яте чи вшосте сказав «угу», і цей раз для Еллен Сілверман виявився зайвим. Вона висмикнула «Порятунок» із рук Веслі, пожбурила його через усю кімнату й промовила слова, які переслідуватимуть його протягом наступних самотніх місяців:

«Чому ти не можеш читати з екрана, як усі ми?»

— Що, так і сказала? — запитав Дон Олман, і ця ремарка вивела Веслі з трансоподібного стану. Він усвідомив, що тільки-но виклав усю історію своєму сусіду по кабінету. Не хотів, але розповів. Вороття тепер немає.

— Так. А я відповів: «То було перше видання, його подарував мені батько, сука ти неграмотна».

Дону Олману відібрало мову. Усе, на що він був здатний, — мовчки витріщатися.

— Вона пішла, — нещасним голосом промовив Веслі. — Відтоді я її не бачив і не говорив з нею.

— Навіть не зателефонував, щоб вибачення попросити?

Веслі намагався, але весь час потрапляв на автовідповідач. Він роздумував, чи не піти до неї додому, в будинок, який вона винаймала на території коледжу, але побоявся, що вона штрикне виделкою йому в обличчя… або в іншу анатомічну частину. До того ж він не вважав, що все сталося виключно з його вини. Вона йому навіть шансу не дала. Крім того… вона реально була неграмотна чи принаймні досить близько від цього. Зізналася йому якось у ліжку, що єдина книжка, яку вона прочитала задля власної втіхи, відколи приїхала в Мур, називалася «Система «чіткої дюжини»: як досягати успіху в усьому, що робиш», і написала її Пет Саміт, тренерка жіночої баскетбольної команди «Теннессі Леді Волз». Вона дивилася телевізор (спортивні передачі здебільшого), а коли хотіла детальніше розібратися в якійсь новині, то лізла на сайт «Звіт про тягомотину». Чим-чим, а комп’ютерною неграмотністю вона точно не страждала. Вона раділа, що в Коледжі Мура є мережа Wi-Fi (радше чудова, ніж посередня), і нікуди не ходила без свого ноутбука в сумці через плече. На передній панелі була фотографія Таміки Кетчінгз[125] із обличчям, заюшеним кров’ю з розбитої брови, та легендарним висловом «Я ГРАЮ ЯК ДІВЧИНА».

Кілька хвилин Дон Олман сидів мовчки, тарабанячи пальцями по вузьких грудях. За вікном вітер ганяв двором Муру осіннє листя. Потім Дон сказав:

— Те, що Еллен пішла, якось пов’язане з цим? — І він кивнув на нового електронного друга Веслі. — Пов’язане, так? Ти вирішив читати з екрана, як і всі ми. Для… чого? Щоб її повернути?

— Ні, — відповів Веслі, бо не хотів казати правду: він сам до кінця всього не розумів, але в певному сенсі він купив оцю штуку, щоб їй помститися. Чи поглузувати з неї. Абощо. — Зовсім ні. Просто експериментую з новітніми технологіями.

— Ну звісно, — сказав Дон Олман. — А я тоді Роберт Фрост, зупинився, блін, на узліссі сніжного вечора[126].


Машина Веслі стояла на майданчику А, проте дві милі до своєї квартири він вирішив пройти пішки, як це часто робив, коли мав потребу й бажання подумати. Він повільно побрів по Мур-авеню, проминаючи спершу будинки братств, потім будинки з квартирами, де з кожного вікна гриміли рок і реп, потім бари й ресторанчики швидкого харчування, що підтримують життєдіяльність кожного маленького коледжу в Америці. Була там також і книгарня, що спеціалізувалася на продажі вживаних книжок і торішніх бестселерів зі знижкою п’ятдесят відсотків. Вигляд у неї був запорошений, занехаяний; вона часто стояла порожня.

Бо люди сидять удома, читають з екрана, припускав Веслі.

Пожовкле листя крутилося на вітрі під ногами. Об коліно стукнувся портфель. Усередині лежали його тексти, книжка, яку він читав задля втіхи («2666» Роберто Боланьйо), і записник у гарнющій палітурці під мармур — подарунок від Еллен з нагоди дня народження.

— Це тобі, щоб записував ідеї для книжок, — сказала тоді вона.

То було в липні, коли в них іще все було супер-пупер і вони практично весь кампус мали у своєму розпорядженні. У порожній книжці було понад двісті сторінок, але тільки перша була маркована його рівною базграниною великими літерами.

Угорі (друкованими літерами) було написано: «ІДЕЇ ДЛЯ РОМАНУ!»

Нижче йшло: «Хлопчик дізнається, що його мати й батько мають коханців»,

і

«Сліпого від народження хлопчика викрадає божевільний дідусь, який»,

і

«Підліток закохується в матір свого найкращого друга».

А під цим він записав останню ідею, невдовзі по тому, як Еллен пожбурила «Порятунок» через усю кімнату й пішла з його життя.

«Сором’язливий, проте відданий своїй справі викладач коледжу та його спортивна, однак не дуже грамотна подружка розходяться після».

Імовірно, то була найкраща ідея — писати про те, що ти добре знаєш, у цьому одностайні всі експерти, — але він просто не міг на це наважитися. Йому навіть із Доном говорити було важко. Та й у тій розмові він був не до кінця чесним. Не сказав, наприклад, як сильно хоче, щоб вона повернулася.

Коли Веслі вже був на підході до трикімнатної квартири, яку звав домом (а Дон Олман іноді жартома прозивав «барлогом розпусного холостяка»), його думки повернули до малого Гендерсона. Як його звали — Річардом чи Робертом? У Веслі на його ім’я наче блок якийсь стояв, не такий, як на втілення певних важливих фрагментів майбутнього роману, але, мабуть, схожий. Він підозрював, що такі блоки за своєю природою пов’язані з істерією: мозок помічав (чи думав, що помітив) якогось огидного внутрішнього звіра й замикав його в камері зі сталевими дверима. Ти чуєш, як він там тупотить і кидається на стіни, мов скажений єнот, який кусне тебе, щойно простягнеш руку, але бачити його не можеш.

Малий Гендерсон грав у футбольній команді, був якимсь там носовим, хвостовим абощо. У «залізних ґратах»[127] він вирізнявся кошмарними успіхами (як і всі вони, зрештою), а от у житті був хорошим хлопцем і досить-таки непогано вчився. Веслі він подобався. А проте Веслі ладен був відірвати хлопцеві голову, коли помітив, що той в аудиторії користується якимсь КПК чи новомодним мобільним телефоном. Це сталося невдовзі по тому, як пішла Еллен. У ті ранні дні після розриву Веслі часто прокидався о третій ночі й брав з полиці якусь літературну поживу для заспокоєння: зазвичай то були його давні друзяки Джек Обрі та Стівен Метьюрін, їхні пригоди в переказі Патріка О’Браяна[128]. Та навіть вони не рятували його від спогадів про те, як лунко гримнули на прощання двері, коли Еллен пішла з його життя — певно, назавше.

Тож він перебував у препаскудному настрої й був більш ніж готовий, що Гендерсон огризатиметься, коли підійшов до нього і сказав:

— Сховай оце. У нас заняття з літератури, а не інтернет-кафе.

Малий Гендерсон підвів на нього погляд і обдарував милою усмішкою. Поганого настрою Веслі вона не розвіяла, проте що справді зробила, то це стишила гнів. Від природи він не був злою людиною. Він вважав себе радше депресивним від природи, може, навіть дистимічним[129]. Чи ж він не підозрював завжди, що Еллен Сілверман занадто крута для нього? Чи ж він не знав, у найпотаємніших закапелках свого серця, що грюкіт дверей чекав на нього від самого початку, коли він цілий вечір провів у розмовах із нею на нудній кафедральній вечірці? Еллен грала як дівчина; він грав як слабак. Не міг навіть довго сердитися на студента, який дуркував у класі зі своїм кишеньковим комп’ютером (чи «Нінтендо», чи що воно таке).

— Містере Сміт, це ж завдання, — відповів малий Гендерсон (на лобі в нього квітнув великий фіолетовий синець після останнього тренування «Сурикатів»). — «Випадок Пола». Погляньте.

Хлопець розвернув ґаджет так, щоб Веслі міг його роздивитися. То була пласка біла панель прямокутної форми, менш ніж півдюйма завтовшки. Угорі був напис «amazon kindle» і логотип зі смайликом, який Веслі добре знав; він і сам був трохи комп’ютерно грамотний і часто замовляв книжки на «Амазоні» (хоча спершу заходив у міську книгарню — почасти від жалощів: там навіть кіт, який більшу частину свого життя проводив, дрімаючи на підвіконні, мав такий вигляд, наче його погано годували).

Найцікавішим у хлопцевому ґаджеті був не логотип угорі й не мацюпусінька клавіатура внизу. Найцікавішим був екран — і на тому екрані була не відеогра, в якій молоді чоловіки й жінки з відшліфованими тілами вбивали зомбаків на руїнах Нью-Йорка, а сторінка з оповідання Віллі Кейтер про бідолаху-хлопця в полоні деструктивних ілюзій.

Веслі простяг до нього руку, та потім завагався.

— Можна?

— Беріть, — кивнув малий Гендерсон (Річард чи Роберт). — Відпадна штука. Можна завантажувати книжки з повітря, і шрифт можете зробити таким, яким схочете. А ще ці книжки дешевші, бо в них нема ні паперу, ні палітурок.

Легкий дрож пробіг тілом Веслі. Він усвідомив, що на нього зараз дивиться більшість студентів курсу «Вступ до американської літератури». Веслі подумав, що їм важко вирішити, куди його віднести — до Старої школи (як-от старезного доктора Венса, такого собі крокодила в костюмі-трійці) чи до Нової школи (як Сюзан Монтанеро, котра на своїх заняттях з модерної драми любила ставити пісню Авріл Лавін[130] «Твоя дівчина»). Веслі розумів, що його реакція на «Кіндл» Гендерсона допоможе їм визначитися.

— Містере Гендерсон, — сказав він, — книжки будуть завжди. А це означає, що завжди будуть папір і палітурки. Книжки — це реальні предмети. Книжки — це друзі.

— Так, але! — відповів Гендерсон, і в його милу усмішку прокралася хитрість.

— Що «але»?

— Також вони — це ідеї та почуття. Ви самі казали на першому занятті.

— Що ж, — відповів Веслі, — тут ви мене підловили. Але книжки не можна зводити винятково до ідей. Книжки, наприклад, мають запах. І з кожним роком він стає дедалі кращим, бо набуває відтінку ностальгійності. А цей ваш ґаджет має запах?

— Нє, — відповів Гендерсон. — Він нічим не пахне. Але коли перегортаєш сторінки… отут, цією кнопкою… вони ніби шурхотять, як у справжній книжці, і я можу перейти на будь-яку сторінку, на яку схочу, а коли він «спить», то показує портрети знаменитих письменників, і заряд довго тримає, і…

— Це комп’ютер, — сказав Веслі. — Ви читаєте з екрана комп’ютера.

Малий Гендерсон забрав у нього свій «Кіндл».

— І все одно це «Випадок Пола».

— Містере Сміт, ви ніколи не чули про «Кіндл»? — спитала Джозі Квінн. Таким тоном лагідні антропологи запитують у членів племені комбаї в Папуа — Новій Гвінеї, чи чули ті про електричні плитки та взуття на платформі.

— Ні, — відповів він. І не тому, що то була правда (бо він бачив якийсь заклик скуповуватись у магазині «Кіндл», коли замовляв книжки на «Амазоні» онлайн), а тому, що він волів, щоб вони зарахували його до послідовників Старої школи. Бо нова була якась… посередня.

— Вам варто купити собі такий, — сказав малий Гендерсон, і, коли Веслі відповів не подумавши: «Може, й куплю», — аудиторія спонтанно вибухнула оплесками. І вперше, відколи його покинула Еллен, Веслі відчув, як у душі кволо ворухнулася радість. Бо вони хотіли, щоб він купив собі ґаджет для читання книжок, а ще тому, що ці аплодисменти свідчили — студенти справді вважали його Старою школою. Але з потенціалом до навчання.

Усерйоз він про купівлю «Кіндла» не думав (якщо вже він Стара школа, то, безперечно, мусить триматися паперових книжок). Але кілька тижнів тому все змінилося. Одного дня, йдучи з коледжу додому, він уявив, як Еллен побачить його з «Кіндлом», коли він буде неквапом прогулюватися двором і тицяти пальцем у крихітну кнопочку «НАСТУПНА СТОРІНКА».

«Що це ти робиш?» — спитає вона. Нарешті до нього заговоривши.

«Читаю з екрана, — відповість він. — Як і всі ви».

Злостиво!

Але, як сказав би малий Гендерсон, хіба це погано? Подумалося, що злість — це такий собі метадон для коханців. Краще злоститися, ніж різко зав’язати.

Прийшовши додому, він увімкнув свій настільний «Dell» (ноутбука в нього не було, і він цим пишався) і відкрив сайт «Амазону». Він очікував, що той ґаджет заважить доларів на чотириста, а може, й більше, якщо є модель «Кіндл-Кадиллак», і здивувався, коли побачив, що він коштує значно дешевше. Потім перейшов у магазин «Кіндл» (який доти так успішно ігнорував) і зробив відкриття, що малий Гендерсон мав рацію: книжки коштували смішні гроші. Ціна романів у палітурках (яких палітурках? ха-ха) була нижчою, ніж на більшу частину вживаних книжок у м’яких обкладинках, які він нещодавно купував. А якщо врахувати, скільки він витрачав на книжки, то «Кіндл» міг окупитися. Що ж до реакції колег (усіх тих здійнятих брів), то Веслі з подивом відзначив, що передчуття цього дає йому втіху. А це, своєю чергою, привело до цікавого висновку щодо людської натури чи принаймні натури університетських викладачів: тобі більше подобається, коли студенти вважають тебе ретроградом зі Старої школи, а от колеги мусять бачити в тобі прогресивного адепта школи Нової.

«Я експериментую з новітніми технологіями», — прокручував він в уяві власну репліку.

Вона звучала гарно. Була такою прогресивною. Нова школа — без питань.

А ще, звісно, йому подобалося думати про реакцію Еллен. Він перестав залишати повідомлення на її автовідповідачі й почав уникати тих закладів («Піт-стоп», «Піцца у Гаррі»), де міг випадково на неї натрапити, але все могло змінитись. Авжеж, «Я читаю з екрана, як і всі ви» — занадто добра репліка, щоб її змарнувати.

«Ой, це дріб’язково, — дорікав він собі, сидячи перед комп’ютером і роздивляючись зображення «Кіндла». — Така крихітна крихта злоби, що нею й новонародженого кошеняти не отруїш».

Точно! Але навіть якщо на більшу злість він не здатен, то чому б не дозволити собі розкіш скористатися з наявної порції?

Тож він натиснув на кнопку «Купити Кіндл», і через день прибув його ґаджет, у коробці з логотипом-смайликом та словами «ДОСТАВКА ЗА ОДИН ДЕНЬ». Варіанта «за день» Веслі не вибирав і збирався рішуче висловитися проти, якби з його картки зняли за це гроші, але розпакував своє нове надбання зі справжньою насолодою — таку саму він відчував, коли розривав пакунок із книжками, тільки ця була гостріша. Через відчуття, що прямуєш у невідомість, думав він. Не те щоб він очікував, що «Кіндл» замінить книжки чи виявиться не просто новою цяцькою, а чимось важливішим; ця розвага поглинатиме всю увагу кілька наступних тижнів чи місяців, а потім опиниться на полиці для всілякого дріб’язку у вітальні й припадатиме пилом поряд із кубиком Рубіка.

І його нітрохи не здивувало те, що «Кіндл» малого Гендерсона був білим, а його — рожевим.

Тобто не одразу здивувало.

2. Ур: функції

Коли Веслі прийшов до себе у квартиру після сповіді в Дона Олмана, на автовідповідачі блимала лампочка. Два повідомлення. Він натиснув на кнопку відтворення, очікуючи почути свою матір, яка жалітиметься на артрит і дошкульно розказуватиме про деяких синів, що телефонують додому частіше, ніж двічі на місяць. Після цього робот із мурської газети «Ехо» металевим голосом повідомить його (вдесяте), що термін передплати закінчився і її потрібно оновити. Але то була не його мати й не газета. Почувши голос Еллен, він нерухомо застиг у процесі діставання пива та так і слухав, заклякнувши, тягнучись рукою до крижаного світіння холодильника.

— Привіт, Весе, — непевним голосом, що було їй зовсім не притаманним, промовила вона. Далі настала довга пауза, досить довга, щоб Веслі вирішив, що це, мабуть, і все, більше вона нічого не скаже. На тлі лунали крики й стукіт м’ячів. Вона була в залі, принаймні тоді, коли залишала це повідомлення. — Я думала про нас. Думала, що, може, нам варто почати все спочатку. Я скучила за тобою. — А потім, немовби побачила, як він рвонув до дверей: — Але не зараз. Мені треба ще трохи подумати про… те, що ти сказав. — Пауза. — Даремно я так швиргонула твою книжку. Але я засмутилася. — Знову пауза, майже така сама завдовжки, як і після того її «привіт». — У ці вихідні ми їдемо в Лексингтон на передсезонний турнір. Знаєш, він називається «Блуґрас»[131]. Це важливо. Може, коли я повернуся, нам слід буде поговорити. Будь ласка, доти мені не телефонуй, бо мені треба зосередитись на дівчатах. У нас жахливий захист, і в мене лише одна дівчина, яка може кинути з периметра, і… не знаю, це, мабуть, неправильно, велика помилка.

— Ні, не помилка, — сказав він автовідповідачу. Серце люто калатало. Він досі хилився до відчиненого холодильника. Відчував, як холод, що звідти плине, огортає йому розпашіле обличчя. — Повір мені, не помилка.

— Я днями обідала з Сюзан Монтанеро, то вона сказала, що ти носиш із собою ту електронну штукенцію для читання. Мені здалося, що це… не знаю, наче знак якийсь, що нам треба спробувати ще раз. — І вона розсміялась, а тоді заверещала так гучно, що Веслі аж підскочив. — М’яч вільний, ану пішла! Або ти бігаєш, або сидиш! — Тоді: — Пробач. Мені пора. Не дзвони мені. Я сама тобі зателефоную. Так чи інакше. Після Лексингтона. Пробач, що не відповідала на твої дзвінки, але… Весе, ти мене образив. Знаєш, у тренерів теж є почуття. І…

Її перервав сигнал. Закінчився час, відведений на повідомлення. Веслі вилаявся словом, яке видавці забороняли Норману Мейлеру вживати в «Голих і мертвих».

Потім почалося друге повідомлення, і вона повернулася.

— І у викладачів англійської, мабуть, є почуття. Сюзан каже, що ми не підходимо одне одному, що в нас надто різні зацікавлення, але… може, знайдеться золота середина. Я… мені треба про це подумати. Не дзвони мені. Я ще не зовсім готова. Бувай.

Веслі витяг пиво. Він усміхався. Потім згадав про злість, яка весь попередній місяць прожила в його серці, й усмішка щезла. Він підійшов до календаря на стіні й написав на суботі й неділі «ПЕРЕДСЕЗОННИЙ ТУРНІР». Повагався, потім провів риску через усі дні наступного робочого тижня й над цією рискою нашкрябав «ЕЛЛЕН???»

Зробивши це, він опустився в своє улюблене крісло, пив пиво й намагався читати «2666». То була божевільна книжка, але в чомусь навіть цікава.

А чи продають її в магазині «Кіндл», замислився він.


Того вечора Веслі, після того як утретє прокрутив повідомлення Еллен, увімкнув свій «Dell» і пішов на веб-сайт кафедри спорту, щоб почитати про передсезонний турнір «Блуґрас». Він розумів, що буде помилкою з’явитися на гру, та й жодного наміру не мав, але хотілося знати, з ким гратимуть «Сурикатки» й коли повернеться Еллен.

Виявилося, що в турнірі беруть участь вісім команд, сім із другого дивізіону і лише одна з третього — «Мурські сурикатки». Побачивши це, Веслі відчув гордість за Еллен, і знову стало соромно за злобу… про яку вона (він щасливчик!) нічого не знала. Схоже було на те, що вона справді думає, ніби він купив «Кіндл», аби показати їй: «Може, ти й права; може, я й здатен змінитися. Може, ми обоє здатні». На його думку, якби все склалося добре, він із часом навіть зміг би сам себе переконати, що це справді так.

На сайті він прочитав, що команда вирушає в Лексингтон автобусом опівдні найближчої п’ятниці. Увечері вони тренуватимуться на стадіоні «Рупп-Арена», а в суботу вранці зіграють свою першу гру — проти «Бульдогів» із Трумен-Стейт, штат Індіана. За умовами турніру, учасники вибували після двох поразок, а це означало, що раніше вечора неділі вони додому не вертатимуться, хай там що. Тобто вона йому не зателефонує до наступного понеділка як мінімум.

Тиждень обіцяв бути довгим.

— І вона, — сказав він, звертаючись до свого комп’ютера (чудового слухача!), — може прийняти рішення не давати нам другого шансу. Я повинен бути до цього готовим.

Що ж, він міг би спробувати. А ще міг зателефонувати тій стерві Сюзан Монтанеро і особисто їй сказати, щоб перестала агітувати проти нього. І взагалі, навіщо вона це робить? Господи помилуй, вона ж колега!

Та тільки, якщо він це зробить, Сюзан усе перекаже своїй подружці (подружці? хто ж знав? хто б міг навіть запідозрити?) Еллен. Найліпше було залишити цей момент у спокої. Хоча здавалося, що злість іще не до кінця покинула його серце. Тепер її було скеровано на міс Монтанеро.

— Не зважай, — сказав він своєму комп’ютеру. — Джордж Герберт помилявся. Добре жити — не найкраща помста; добре кохати — ось найкраща помста.

Веслі повернувся до комп’ютера, та потім згадав, що Дон Олман сказав про його «Кіндл»: «Я думав, їх тільки білими роблять». Авжеж, у малого Гендерсона був білий, але — як там кажуть? — одна ластівка весни не робить. Після кількох фальстартів Ґуґл (набитий інформацією, проте в цілому дурний, мов стовп) привів його до сайтів, де збиралися фанати «Кіндла». Знайшов один під назвою «Кіндл-Кендл»[132]. Угорі висіло химерне фото якоїсь жінки в квакерській одежині, що читала «Кіндл» під свічкою. (Чи, може, «Кендлом».) Тут він прочитав декілька постів, у яких автори переважно скаржилися на те, що «Кіндл» випускають лише в одному кольорі, і один блоґер обізвав його «простеньким стареньким білим, легким у забрудненні». Під цим постом була відповідь, у якій тому, хто скаржився, радили: якщо ви хочете читати, тримаючи «Кіндл» брудними пальцями, то купіть для нього чохол. «Будь-якого кольору, — приписала та жінка. — Будьте дорослим — покажіть творчі здібності!»

Веслі вимкнув комп’ютер, пішов на кухню, взяв собі ще пиво й витяг «Кіндл» із портфеля. Свій рожевий «Кіндл». Якби не колір, він виглядав би точнісінько так само, як і ті, що на сайті «Кіндл-Кендл».

— Кіндл-Кендл, шміндл-шмендл, — сказав він. — Це просто якийсь ґандж у пластмасі.

Можливо. Але чому його привезли експрес-доставкою за один день, якщо він цього пункту не вибирав? Бо хтось на фабриці «Кіндлів» хотів якнайшвидше позбутися рожевого мутанта? Та це смішно. Його би просто викинули. Ще одна жертва контролю якості.

Чи можна було з «Кіндла» виходити в інтернет? Цього він не знав. Та згадав ще одну дивну річ про свій пристрій: у коробці була відсутня брошура з інструкцією. Він подумав був зайти знову на «Кіндл-Кендл», перевірити, чи не відповіли на його запитання, та потім від цієї думки відмовився. Бо зрозумів, що вже почав байдикувати, вбивати той час, який відділяв його від наступного понеділка, коли Еллен може зателефонувати знову.

— Я скучив за тобою, мала, — промовив він і з подивом відзначив, що голос затремтів. Він справді за нею скучив. І сам не розумів, як сильно, поки не почув її голосу. Він занадто носився зі своїм ураженим еґо. Не кажучи вже про свою впрілу маленьку злобу.

Екран повідомив, що «Кіндл» Веслі завантажився. Видно було перелік книжок, які він придбав: «Дорога змін» Річарда Єйтса, «Старий і море» Гемінґвея. «Новий оксфордський словник американської англійської» туди завантажив виробник. Треба було лише почати набирати слово, і «Кіндл» знаходив його для тебе. То був такий собі TiVo[133] для книжкових хробаків.

Та чи можна заходити в інтернет?

Він натиснув на кнопку «Меню», й відкрився екран з варіантами вибору. Верхній (звісно) пропонував «ВІДВІДАТИ МАГАЗИН КІНДЛ». Але поблизу нижнього поля була дивна кнопка «ЕКСПЕРИМЕНТ». Це здалося цікавим. Він навів на неї курсор, натиснув і прочитав угорі екрана таке: «Ми працюємо над експериментальними прототипами. Ви вважаєте їх корисними?»

— Ну, не знаю, — сказав Веслі. — А які вони?

Першим прототипом виявився «БАЗОВИЙ ІНЕТ». Тож «так» на запитання про інтернет. «Кіндл», вочевидь, був більш комп’ютеризованим, ніж здавалося на перший погляд. Він побіжно оглянув інші експериментальні можливості: завантаження музики (ура-ура) і проговорювання тексту (ця функція могла виявитися корисною, якби він був сліпим). Він натиснув на кнопку «Далі», щоб побачити, які ще є експериментальні прототипи. Залишився тільки один: «Ур: функції».

А це що, в біса, таке? Як йому було відомо, слово «Ур» мало лише два значення: місто в Старому Заповіті і префікс, що означає «примітивний» чи «простий». Екран не допоміг. Для інших експериментальних функцій пристрій пропонував пояснення, проте не для цієї. Що ж, був лише один спосіб довідатися. Він навів курсор на «Ур: функції» і відкрив їх.

Вискочило нове меню. У ньому були три пункти: «Ур: книжки», «Ур: архів новин» та «Ур: локальний (на стадії розробки)».

— Що? — не зрозумів Веслі. — Що це взагалі таке?

Він виділив пункт «Ур: книжки», підніс палець до кнопки «Вибір», та потім завагався. Зненацька шкірою пробіг холодок, як тоді, коли записаний голос Еллен змусив його застигнути напівзігнутим, з простягнутою до холодильника по пиво рукою. Згодом він думатиме: «То був мій власний ур. Щось просте й примітивне глибоко всередині, що під’юджувало натиснути кнопку».

Та чи ж не був він сучасною людиною? Такою, що тепер читає з екрана?

Був. Був. Тому натиснув.

Екран блимнув, і вгорі вигулькнуло «ВІТАЄМО В КНИЖКАХ УРУ!»… червоними літерами! Кендлери, схоже, відстали від новітніх технологій — на екрані «Кіндла» був колір. Під вітальним повідомленням висіла картинка, і зображено на ній було не Чарльза Діккенса чи Юдору Велті[134], а велику чорну вежу. Було в ній щось зловісне. Нижче, теж червоним шрифтом, пропонували «Вибрати автора (ваш вибір може бути недоступним)». А ще нижче блимав курсор.

— Що за чортівня? — спитав Веслі в порожньої кімнати. Облизнув губи, бо вони раптово пересохли, й набрав «ЕРНЕСТ ГЕМІНҐВЕЙ».

Екран став чистим. Якою б не задумували цю функцію, схоже було на те, що вона не працює. Десь через десять секунд Веслі простяг руку до «Кіндла», маючи намір його вимкнути. Та не встиг пересунути повзунок, як екран нарешті розродився новим повідомленням.

ЗДІЙСНЕНО ПОШУК У 10 438 721 УРІ

17 894 НАЗВ ТВОРІВ ЕРНЕСТА ГЕМІНҐВЕЯ ЗНАЙДЕНО

ЯКЩО ВИ НЕ ЗНАЄТЕ НАЗВИ, ВИБЕРІТЬ УР

АБО ПОВЕРНІТЬСЯ В МЕНЮ «УР: ФУНКЦІЇ»

ВИБРАНІ ПУНКТИ З ПОТОЧНОГО УРУ

ВІДОБРАЖЕНО НЕ БУДЕ

— Що це, на Бога, таке? — запитав Веслі в порожньої кімнати. Під текстом повідомлення блимав курсор. А над ним, маленьким шрифтом (чорним, не червоним), ішла ще одна вказівка: ВВОДИТИ ЛИШЕ ЦИФРОВІ ЗНАЧЕННЯ. КОМИ Й ТИРЕ НЕПРИПУСТИМІ. ВАШ ПОТОЧНИЙ УР: 117586.

Веслі відчув непереборне бажання вимкнути рожевий «Кіндл» і вкинути його в шухляду для столового начиння. Чи в холодильник, до морозива й заморожених напівфабрикатів (ще ліпший варіант). Та натомість увів на малесенькій клавіатурі дату свого народження. 7 191 974 — число, не гірше за будь-яке інше, вирішив він. Знову повагався, та потім натис пучкою вказівного пальця кнопку «Вибрати». І коли екран блимнув цього разу, Веслі мусив змагатися з ірраціональним (чи, може, ур-раціональним) бажанням піднятися з кухонного стільця, на якому сидів, і позадкувати від стола. Ним опанувала божевільна впевненість: от зараз із сірості екрана «Кіндла» вилізе рука (чи, може, пазуриста лапа), схопить його за горло й затягне всередину. Він довіку існуватиме в комп’ютеризованій сірості, плаваючи навколо мікрочипів і між численними світами Уру.

Та потім екран видав шрифт, простий старий прозаїчний шрифт, і забобонний страх розвіявся. Він жадібно пробіг очима екран «Кіндла» (завбільшки з маленький пейпербек — книжку в м’якій обкладинці), хоч гадки не мав, чого жадає.

Угорі було авторове повне ім’я — Ернест Міллер Гемінґвей — і дати життя та смерті. Далі йшов довгий список його опублікованих творів… але він був неправильний. У ньому було «І сонце сходить»… «По кому подзвін»… оповідання… «Старий і море», куди ж без нього… але також присутні були три-чотири назви, яких Веслі не знав, а він прочитав увесь вагомий доробок Гемінґвея, крім дрібних есе, принаймні так він думав. А ще…

Він знову подивився на дати й побачив, що дата смерті хибна. Гемінґвей помер 2 липня 1961 року, застрелився. А якщо вірити екрану, він вирушив у велику небесну бібліотеку 19 серпня 1964 року.

— І дата народження не та, — пробурчав Веслі. Він запустив вільну долоню у волосся й скуйовдив його, надавши не баченої досі форми. — Я майже певен цього. Має бути тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятий, а не дев’яносто сьомий.

Він перемістив курсор на одну з тих назв, які вперше бачив: «Пси Кортланда». То був жарт якогось схибленого програміста, інакше й бути не могло. Але «Пси Кортланда» звучало як гемінґвеївська назва. Веслі натиснув на неї.

Екран блимнув і показав обкладинку. На суперобкладинці (чорно-білій) було зображено собак, які оточили опудало й гавкали на нього. На тлі зі згорбленими від утоми чи поразки (або того й того разом) плечима стояв мисливець із рушницею. Кортланд, імовірно.

У лісах північного Мічиґану Джеймс Кортланд потерпає від невірності дружини й усвідомлення того, що він смертний. Коли на старій фермі Кортланда з’являються троє небезпечних злочинців, перед найвідомішим героєм Татуся Гема постає жахливий вибір. Насичений подіями та наскрізь пронизаний символізмом, останній роман Ернеста Гемінґвея невдовзі після його смерті здобув Пулітцерівську премію. $7,50.

Під анотацією книжки «Кіндл» запитував: «КУПИТИ ЦЮ КНИЖКУ? Так/Ні».

— Повна брехня, — прошепотів Веслі, виділяючи «Так» і натискаючи кнопку «Вибрати».

І знову екран кліпнув, вигулькнуло нове повідомлення: «Відповідно до всіх чинних законів парадоксу, романи Уру поширювати заборонено. Ви погоджуєтесь? Так/Ні».

Усміхаючись, як посвячена людина, що зрозуміла жарт, але має намір продовжувати почате, Веслі вибрав «Так». Екран спорожнів, а тоді видав нову інформацію.

ДЯКУЄМО, ВЕСЛІ.

РОМАН УРУ ЗАМОВЛЕНО

З ВАШОГО РАХУНКУ БУДЕ ЗНЯТО $7,50

ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО РОМАНИ УРУ ЗАВАНТАЖУЮТЬСЯ ДОВШЕ

ПОЧЕКАЙТЕ 2–4 ХВИЛИНИ

Веслі повернувся в меню «Кіндл Веслі». Там був список тих самих назв: «Дорога змін», «Старий і море», «Новий оксфордський словник». Він був певен, що вони не зміняться. Жодного роману Гемінґвея під назвою «Пси Кортланда» там не було, ні в цьому світі, ні в іншому. Однак він підвівся й підійшов до телефону. Трубку підняли після першого ж гудка.

— Дон Олман, — сказав його напарник по кабінету. — Так, я з народження блукалець[135]. — Цього разу жодних глухих звуків спортзалу на тлі; лише варварські викрики трьох Донових синів, і враження було таке, що вони резиденцію Олманів розбирають по цеглинці.

— Доне, це Веслі.

— А, Веслі! Я вже тебе не бачив… ого, мабуть, годин зо три! — Із глибин божевільні, де, за припущенням Веслі, мешкав Дон зі своєю сім’єю, долинув передсмертний вереск. Дон Олман лишився незворушним. — Джейсоне, не жбурляй це в брата. Будь хорошим маленьким тролем, іди подивися «Губку Боба». — А потім до Веслі: — Весе, ти щось хотів? Пораду стосовно особистого життя? Підказати, як поповнити запас сексуальної енергії та поліпшити показники в ліжку? Назву для роману, над яким ти зараз працюєш?

— Я не працюю над жодним романом, і ти це знаєш, — відрубав Веслі. — Але спитати хотів якраз про романи. Ти ж добре знайомий з oeuvre [136] Гемінґвея, так?

— Люблю, коли ти матюкаєшся.

— Так чи ні?

— Звісно. Але, сподіваюся, не так добре, як ти. Це ж ти в нас спец із амліту двадцятого сторіччя; я більше відповідаю за ті часи, коли письменники носили перуки, нюхали тютюн і висловлювались пишномовними слівцями типу «присягаюсь небесами!» А що тебе цікавить?

— Тобі відомо, чи в Гемінґвея були якісь твори про собак?

Поки Дон роздумував, ще один малий зайшовся диким вереском.

— Весе, з тобою все окей? Голос у тебе трохи…

— Просто дай відповідь. Були чи не було?

«Виділи «Так» або «Ні», — подумав Веслі.

— Гаразд, — відповів Дон. — Наскільки я можу сказати, не звертаючись до свого вірного комп’ютера, не було. Пам’ятаю, він якось заявляв, що партизани, які воювали проти Батисти, забили палицями до смерті його песика. Як тобі такий цікавий, проте малокорисний факт? Ну знаєш, коли він на Кубі був. Він сприйняв це як знак, що їм із Мері пора накивати п’ятами в бік Флориди — і вони накивали, стрімголов.

— А ти випадково не пригадаєш, як того песика звали?

— Та пригадаю. Треба буде перевірити в інтернеті, але, здається, Неґріта. Щось таке. Звучить трохи по-расистськи, але що я можу знати?

— Дякую, Доне. — Він відчув, як німіють губи. — Завтра побачимося.

— Весе, а з тобою точно все… ФРЕНКІ, ПОКЛАДИ! НЕ… — Щось загуркотіло. — От лайно. Здається, то була дельфтська порцеляна. Весе, я більше не можу розмовляти. До завтра.

— Так.

Веслі повернувся до кухонного столу. І побачив, що на сторінці змісту з’явився новий пункт. Роман (чи бозна-що ) було завантажено з…

Звідки? З якоїсь іншої планети в реальності, яка зветься Ур (чи, може, УР) 7 191 974?

У Веслі більше не було сил відкидати цю ідею й називати її смішною. Утім, їх лишалося достатньо, щоб він дійшов до холодильника й узяв собі пиво. Бо воно було йому потрібне. Він відкрив, випив половину за п’ять довгих ковтків, відригнув. Потім сів. Йому трохи покращало. Він виділив своє нове надходження ($7,50 — це неймовірно дешево, як на не знаний досі твір Гемінґвея, подумалося йому), і виникла титульна сторінка. На наступній сторінці була присвята. Сі та Мері, з любов’ю. А далі:


Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд. Перший — той, що навчив тебе. Другий — той, якого навчив ти. Третій і четвертий — ті, які працювали на тебе. А п’ятий — той, який пережив тебе. То зимовий пес. Зимовим псом Кортланда була Неґріта, але він думав, що нею хіба що ворон розлякувати…

До горла піднявся струмінь гарячої рідини. Веслі прожогом кинувся до раковини, схилився над нею і щосили боровся з собою за те, щоб пиво лишилося всередині. Позиви до блювання вляглись, і він відкрутив кран — не для того, щоб змити блювоту в каналізацію; підставив долоні ківшиком під потік і похлюпав на розпашілу шкіру. Стало краще.

Веслі повернувся до «Кіндла» і втупився в нього.

Життя людини завдовжки з п’ять псів, вважав Кортланд.

Десь там, у якомусь коледжі, значно масштабнішому за Мур у Кентуккі, стояв комп’ютер, запрограмований на те, щоб читати книжки й ідентифікувати письменників за їхніми стилістичними фішками, буцімто так само унікальними, як відбитки пальців чи сніжинки. Веслі тьмяно пригадував, що цю комп’ютерну програму використали, щоб визначити автора роману «Основні кольори», написаного під псевдонімом; програма прошерстила тисячу авторів за лічені години чи дні й видала результат — колумніст суспільно-політичного журналу Джо Клейн, який згодом зізнався в авторстві.

Веслі подумав, що якби він увів «Псів Кортланда» в той комп’ютер, машина б виплюнула йому ім’я Ернеста Гемінґвея. Та насправді навіть комп’ютер не був потрібен.

Руками, що дуже сильно трусилися, він підняв «Кіндл» зі столу.

Що ти таке? — спитав він.

3. Веслі відмовляється божеволіти

«У справді темну ніч душі, — сказав якось Скотт Фіцджеральд, — завжди третя година, і так день у день».

О третій годині тієї вівторкової ночі Веслі лежав без сну і в гарячковому стані ганяв у голові думку, чи він, бува, не накручує себе. Ще годину тому він зусиллям волі вимкнув рожевий «Кіндл» і поклав назад у портфель, але досі, як і опівночі, перебував у полоні меню «Ур: книжки».

Він пошукав Ернеста Гемінґвея в двох дюжинах кіндлівських Урів із майже десяти з половиною мільйонів і знайшов щонайменше двадцять романів, про які ніколи не чув. В одному Урі (номер 6 201 949, дата народження його матері) Гемінґвей виявився письменником детективного жанру. Веслі завантажив книжку, що називалася «Це кров, кохана!», і виявив дешевенький романчик… але написаний уривчастими короткими реченнями, які він би впізнав де завгодно.

Гемінґвеївські речення.

Та навіть у ролі детективника Гемінґвей відійшов від гангстерських воєн і кривавих розборок, щоб написати «Прощавай, зброє». Здавалося, що він завжди писав «Прощавай, зброє»; інші назви з’являлись і зникали, але роман «Прощавай, зброє» був завжди, а «Старий і море» — здебільшого.

Веслі пошукав Фолкнера.

Фолкнера не було взагалі, в жодному з Урів.

Він заліз у звичайне меню й побачив, що там Фолкнера повно. Але тільки в цій реальності — таке складалося враження.

У цій реальності.

Його свідомість зіщулилася від страху.

Він пошукав Роберто Боланьйо, автора «2666». У звичайному меню «Кіндла» його не було, зате знайшовся в кількох підменю «Книжок Уру». Там були інші романи Боланьйо, у тому числі (в Урі 101) книжка з колоритною назвою «Мерилін бере в рот у Фіделя». Він мало не завантажив її, але передумав. Так багато авторів, так багато Урів, так мало часу.

Частка його свідомості (що сиділа у віддаленому закапелку, проте була по-справжньому налякана) і далі наполягала, що все це — ретельно продуманий розіграш, який виник у запаленому мозку якогось божевільного програміста. Проте докази, що їх він поволі збирав тієї довгої ночі, вказували на протилежне.

Наприклад, Джеймс Кейн. В одному Урі, де дивився Веслі, він помер у надзвичайно молодому віці, написавши лише дві книжки — «Коли настане ніч» (нову) та «Мілдред Пірс» (зі старенького). Веслі міг би зробити ставку на те, що константою Кейна буде «Листоноша завжди дзвонить двічі», що це його ур-роман, так би мовити. Але ні. Він шукав Кейна в дюжині Урів, та «Листоношу» знайшов лише раз. А от «Мілдред Пірс» (яку він вважав досить-таки слабеньким твором Кейна) виринала завжди. Як «Прощавай, зброє».

Своє ім’я та прізвище він вводив теж — і з’ясував те, чого й боявся: в Урах аж кишіло Веслі Смітами (один, схоже, писав вестерни, інший — порноромани на кшталт «Вечірка в трусах у Пітсбурґу»), однак, схоже, то були якісь інші люди. Звісно, бути на сто відсотків певним він не міг, але скидалося на те, що він ні на що не наважувався в 10,4 мільйона альтернативних реальностей і в кожній з них був неопублікованим невдахою.

Лежачи без сну в ліжку і слухаючи, як десь далеко гавкає одинокий собака, Веслі почав тремтіти. Тієї миті власні літературні поривання здавалися йому дуже дрібними. А натомість гігантськими (такими, що нависали над його життям і навіть здоровим глуздом) виглядали багатства, сховані в тій тоненькій рожевій панелі з пластику. Він згадував усіх тих письменників, чию смерть оплакував: від Нормана Мейлера та Сола Беллоу до Дональда Вестлейка і Евана Гантера. В одного за одним Танатос відбирав магічні голоси, й вони більше не озивалися.

Та тепер вони заговорили.

Вони могли говорити з ним.

Він рвучко відкинув ковдру. «Кіндл» кликав його, але не людським голосом. Той звук більше нагадував серцебиття, як в оповіданні Едґара По «Серце виказало». Тільки тут він ішов ізсередини портфеля, а не з-під мостин підлоги, і…

По!

Ісусе милосердний, він же По не шукав!

Портфель Веслі залишив на звичному місці, біля свого улюбленого крісла. Він поквапився до нього, відкрив, вихопив «Кіндл» і ввімкнув його зарядним пристроєм в електромережу (нізащо в світі він би не став зараз ризикувати посадити батарейку). Похапцем відкрив меню «УР: КНИЖКИ», набрав ім’я та прізвище По і за першим же пошуком знайшов Ур (номер 2 555 676), де По жив до 1875 року замість померти в сорок років у 1849-му. І ця версія По писала романи! Цілих шість! Пожадливість сповнила душу Веслі, коли його очі перебігали від назви до назви.

Один називався «Дім ганьби, або Ціна занепаду». Веслі його завантажив (за цей роман стягували всього $4,95) і читав до світання. Потім вимкнув рожевий «Кіндл», поклав голову на руки й дві години проспав на кухонному столі.

Йому снилися сни. Без образів; самі слова. Назви! Нескінченні низки назв, і за багатьма крилися не знані досі шедеври. І стільки було тих назв, як зірок на небі.


Вівторок і середу він ще тримався на ногах (сяк-так), але в четвер під час заняття зі «Вступу до американської літератури» недосипання й надмірне збудження далися взнаки. Не кажучи вже про ненадійний контакт із реальністю, що ставав дедалі хисткішим. На половині «міссіссіпської лекції» (яку він зазвичай читав упевнено й переконливо) про те, що Гемінґвею далеко було до Твена, а майже всій літературі двадцятого століття — далеко до Гемінґвея, він зловив себе на тому, що розказує аудиторії: Татусь не писав роману про собак, але якби прожив довше, то, безумовно, написав би.

— Щось поживніше за «Марлі та я», — сказав він і розсміявся — весело й лячно.

А повернувшись до дошки спиною, побачив, що на нього дивляться двадцять дві пари очей, і в усіх них читалися різні співвідношення занепокоєності, спантеличеності й веселощів. До нього долинув шепіт, виразний, як стукіт старечого серця — для вух божевільного оповідача у По: «У Сміті їде стріха».

Стріха у Сміті ще не їхала, принаймні поки що, але сумнівів у тому, що вона загрожувала з’їхати, не залишалося.

«Я відмовляюся, — подумав він. — Відмовляюся, відмовляюся». І усвідомив (на свій власний жах), що насправді бурмоче собі під ніс.

Це почув малий Гендерсон у першому ряду.

— Містере Сміт? — Вагання. — Сер? З вами все гаразд?

— Так, — відповів він. — Ні. Вірус підчепив. Чи комаха якась вкусила. — А сам подумав: «Золотий жук По», — і ледве стримався, щоб не захихотіти смішком схибнутого. — Лекцію скінчено. Ідіть собі, гуляйте.

І, коли всі кинулися до дверей, він зібрав рештки самовладання й гукнув:

— Наступного тижня Реймонд Карвер! Не забудьте! «Звідки я дзвоню».

І подумав: «А що ще є від Реймонда Карвера в різносвітті Уру? Чи є такий світ… чи дюжина, чи тисяча… де він покинув курити, дожив до сімдесяти й написав ще книжок із шість?»

Він сів за стіл, потягся до портфеля з рожевим «Кіндлом» усередині, але відсмикнув руку. Потягся знов, і знов зупинився, і застогнав. То був наче наркотик. Чи сексуальна одержимість. А це навіяло згадку про Еллен Сілверман, хоча він про неї ні разу не подумав, відколи відкрив для себе приховані меню «Кіндла». Уперше з того часу, як Еллен пішла, він геть-чисто перестав про неї думати.

Яка іронія, чи не так? Тепер я читаю з екрана, Еллен, і не можу спинитися.

— Я відмовляюся витрачати решту свого дня на те, щоб витріщатися в цю штуку, — сказав він, — і я відмовляюся божеволіти. Відмовляюся дивитись і відмовляюся божеволіти. Дивитися чи божеволіти. І те, і те відмовляюся. Я…

Але рожевий «Кіндл» лежав у нього в руці! Він витяг його в той час, коли заперечував його владу над собою! Коли він це зробив? І чи він справді мав намір сидіти тут, у порожній аудиторії, і з захватом вдивлятись у «Кіндл»?

— Містере Сміт?

Той голос так його перелякав, що він упустив «Кіндл» на стіл. Одразу ж підхопив і оглянув з усіх боків, злякавшись, що пристрій міг розбитись. Але з ним усе було гаразд. Дякувати Богу.

— Я не хотів вас налякати. — То був малий Гендерсон. Він зі стривоженим виглядом стояв у дверях. Це не надто здивувало Веслі. «Якби я зараз сам себе побачив, то теж би стривожився».

— Ой, ви мене не налякали, — відповів Веслі. Ця явна брехня так його насмішила, що він мало не захихотів. Довелося затуляти рота долонею, щоб себе втримати.

— Що з вами? — Малий Гендерсон зробив крок і опинився в аудиторії. — Вас не муха вкусила. На вірус теж не дуже схоже. У вас такий жахливий вигляд. Вам хтось щось погане повідомив чи що?

Веслі хотів був сказати йому, щоб не ліз у чужі справи, не сунув носа до чужого проса, брав ноги в руки і чухав звідси, але потім ота налякана частка його «я», що тремтіла від страху в найдальшому куточку розуму, наполягаючи на тому, що рожевий «Кіндл» — це розіграш чи початковий хід у якомусь ретельно спланованому шахрайстві, вирішила перестати ховатися й почати діяти.

«Якщо ти справді відмовляєшся божеволіти, то роби вже щось, — сказала та частка. — Що скажеш?»

— Містере Гендерсон, як ваше ім’я? Геть із голови вилетіло.

Малий усміхнувся. Усмішка була приємна, та очі все ще дивилися стурбовано.

— Роберт, сер. Роббі.

— Так, Роббі. А я Вес. Хочу тобі щось показати. Або ти нічого не побачиш — а це означатиме, що в мене галюцинації і, найпевніше, нервовий зрив. Або ти побачиш щось таке, від чого в тебе зірве дах повністю. Ходімо до мене в кабінет.

Коли вони перетинали двір Муру, Гендерсон намагався розпитувати. Веслі тільки відмахувався, проте в душі радів, що Роббі Гендерсон повернувся, й відчував полегшення від того, що налякана частка його свідомості взяла на себе ініціативу й висловилася. «Кіндл» уже не здавався йому таким лячним — таким небезпечним, — як упродовж усього того часу, відколи він знайшов приховані меню. У якому-небудь романі Роббі Гендерсон би не побачив нічого, і протагоніст би вирішив, що він втрачає розум. Чи вже втратив. Веслі мало не сподівався на це, бо…

«Бо я хочу, щоб це була галюцинація. Якщо це так і якщо з допомогою цього молодого чоловіка я це з’ясую, то я впевнений, що зможу уникнути божевілля. А я відмовляюся божеволіти».

— Містере Сміт, ви розмовляєте самі з собою, — сказав Роббі. — Тобто Весе.

— Вибачте.

— Ви мене трохи лякаєте.

— Та я й сам себе лякаю.

У кабінеті сидів у навушниках Дон Олман — виправляв реферати й співав про жабу-бика Джеремаю[137] голосом, що переходив усі межі немелодійного й заглиблювався в далекі незвідані краї істинно мерзенного. Побачивши Веслі, він вимкнув свій «айпод».

— Я думав, у тебе заняття.

— Я скасував. Це Роберт Гендерсон, мій студент із курсу американської літератури.

— Роббі, — представився Гендерсон, простягаючи руку.

— Привіт, Роббі. Я Дон Олман. Один із найменш відомих братів Олманів. Я граю на простій тубі.

Роббі ввічливо розсміявся й потиснув Дону Олману руку. До того моменту Веслі збирався попросити Дона вийти, бо думав, що одного свідка його розумового колапсу буде цілком досить. Утім, можливо, це якраз той рідкісний випадок, коли що більше, то веселіше.

— Може, мені вийти? — спитав Дон.

— Ні, — сказав Веслі. — Залишайся. Хлопці, я вам зараз щось покажу. І якщо ви не побачите нічого там, де я бачу щось, то я з радістю сам піду й здамся в головну психушку штату. — Він відкрив портфель.

— Ого! — вигукнув Роббі. — Рожевий «Кіндл»! Крутяк! Я таких ще не бачив ніколи.

— Того, що я зараз вам покажу, ви теж ніколи не бачили, — сказав Веслі. — Принаймні я думаю, що покажу.

Він під’єднав «Кіндл» до розетки й увімкнув.


Дона переконало «Зібрання творів Вільяма Шекспіра» з Уру номер 17 000. Завантаживши його на Донове прохання (бо в цьому конкретному Урі Шекспір помер у 1620 році замість 1616-го), троє чоловіків виявили дві нові п’єси. Одна називалася «Леді Гемпширу», комедія, яку, схоже, було написано незабаром після «Юлія Цезаря». А друга була трагедією під назвою «Арап у Лондоні», написаною 1619 року. Веслі відкрив її, та потім (трохи неохоче) передав «Кіндл» Дону.

Дон Олман зазвичай багато всміхався і щоки мав — кров з молоком. Але поки він гортав сторінки першої та другої дій «Арапа в Лондоні», його усмішка зів’яла, а обличчя поблідло. Через двадцять хвилин, протягом яких Веслі та Роббі сиділи й мовчки дивилися на нього, він відсунув «Кіндл» назад до Веслі. Кінчиками пальців відштовхнув, наче зовсім не хотів його торкатися.

— Ну? — нетерпеливився Веслі. — Яким буде вердикт?

— Це може бути імітацією, — сказав Дон, — і, звісно, в усі часи були вчені, які стверджували, що п’єси Шекспіра написав не Шекспір. Були прихильники Крістофера Марло… Френсіса Бекона… навіть графа Дарбі…

— Ага, а Джеймс Фрей написав «Макбета», — сказав Веслі. — А що ти думаєш?

— Я думаю, це може бути автентичний Віллі, — відповів Дон. Голос його звучав так, наче він зараз розплачеться. Чи розсміється. Або те й те одночасно. — Я думаю, це надто ретельно виконано як на розіграш. Та й якщо це містифікація, я гадки не маю, як вона зроблена. — Він потягся пальцем до «Кіндла», легенько його торкнувся, потім відсунув. — Мені треба уважніше вивчити обидві п’єси, мати інші твори напохваті для довідки, щоб більше ясності було, але… тут є його ритм.

Роббі Гендерсон, як виявилося, прочитав майже всі детективні й пригодницькі романи Джона Д. Макдоналда. У переліку його творів, що знайшлися в Урі номер 2 171 753, він відкрив сімнадцять романів «циклу про Дейва Гіґґінса». І в кожній назві фігурував якийсь колір.

— Так і має бути, — підтвердив Роббі, — але назви всі якісь неправильні. І героя циклу Джона Де звали Тревісом Макґі, а не Дейвом Гіґґінсом.

Веслі завантажив роман під назвою «Синій плач», полегшивши свою кредитку ще на $4,50, і посунув «Кіндл» до Роббі, коли завантажена книжка вже опинилася в бібліотеці «Кіндла», що дедалі більше розросталася. Поки Роббі читав (спершу спочатку, потім перескакуючи через уривки), Дон пішов у головний офіс і повернувся з трьома порціями кави. Перш ніж умоститися за своїм столом, він повісив на дверях табличку «НАРАДА. НЕ ТУРБУВАТИ», якою вони користувалися вкрай рідко.

Роббі підвів погляд від електронної книжки, блідий, наче Дон після того, як пірнув з головою в ненаписану п’єсу Шекспіра про африканського принца, якого привезли до Лондона, закутого в ланцюги.

— Це дуже схоже на роман про Тревіса Макґі, який називається «Блідо-сірий означає провину», — сказав він. — Тільки Тревіс Макґі живе у Форт-Лодердейлі, а цей Гіґґінс — у Сарасоті. У Макґі друг, його звати Меєр, а в Гіґґінса подруга, Сара… — Він на секунду схилився над «Кіндлом». — Сара Меєр. — Він подивився на Веслі такими великими очима, що видно було всі білки довкола райдужок. — Господи, і що, цих… цих інших світів десять мільйонів ?

— Десять мільйонів чотириста тисяч із хвостиком, якщо вірити меню «УР: КНИЖКИ», — відповів Веслі. — І щоб уважно перечитати все, що написав навіть один автор, Роббі, знадобиться більше років, ніж тобі лишилося жити.

— Я можу й сьогодні вмерти, — тихо промовив Роббі Гендерсон. — Мене від цієї штуки може інфаркт на фіг ухопити. — Раптом він узяв пінополістироловий стаканчик і вихилив майже всю каву, хоча вона ще парувала.

А от Веслі вже почувався майже нормально, знову став сам свій. Однак на зміну страху перед божевіллям прийшла сила-силенна запитань. Та тільки одне здавалося суттєвим.

— Що мені тепер робити?

— Почнімо з того, — мовив Дон, — що ця величезна таємниця має лишитися між нами трьома. — Він повернувся обличчям до Роббі. — Ти вмієш берегти таємниці? Скажи «ні», і мені доведеться тебе вбити.

— Вмію. Але, Весе, як щодо тих людей, які цей «Кіндл» вам надіслали? Вони вміють зберігати секрети? І чи стануть ?

— Звідки я можу знати, якщо не знаю навіть, хто вони такі?

— Якою карткою ви розраховувалися, коли замовили цю рожеву крихітку?

— «Мастеркард». Я тільки нею останнім часом і користуюся.

Роббі показав на комп’ютер кафедри англійської, яким Веслі й Дон користувалися спільно.

— Зайдіть в інтернет і подивіться свій рахунок. Якщо ці… ці Ур-книжки… прийшли з «Амазону», я дуже здивуюся.

— А звідки ще вони могли прийти? — спитав Веслі. — Це ж їхній ґаджет, вони й книжки до нього продають. А ще його прислали в амазонівській коробці. На ній був смайлик.

— А хіба вони продають ґаджети неоново-рожевого кольору? — спитав Роббі.

— Оце ні.

— Чувак, перевір свій рахунок.


Поки старенький кабінетний комп’ютер роздумував, Веслі нетерпляче барабанив пальцями по килимку для миші. Потім сів, випроставши спину, і став читати.

— Ну? — не терпілося Дону. — Ділися.

— Якщо вірити тому, що тут написано, — сказав Веслі, — то остання покупка на моїй картці — спортивна куртка з крамниці чоловічого одягу. Тиждень тому. І жодних завантажених книжок.

— Навіть тих, які ти купив звичайним способом? «Старий і море», «Дорога змін»?

— Нема.

— А за сам «Кіндл» зняло гроші? — поцікавився Роббі.

Веслі прокрутив трохи назад.

— Нічого… нічого… ніч… Стоп, ось воно… — Він нахилився вперед і ледь не тицьнувся носом в екран. — А хай мені чорт.

— Що там? — одночасно промовили Дон і Роббі.

— Пише, що мою покупку скасували. «Неправильний номер кредитної картки». — Він задумався. — Таке могло бути. Я вічно плутаю дві цифри, часом навіть коли клята картка лежить біля клавіатури. Я трохи дислексик.

— Але замовлення все одно пройшло, — задумливо промовив Дон. — Якось… для когось. Кудись. А в якому Урі зараз ми? Що з цього приводу каже «Кіндл»? Нагадай мені.

Веслі відкрив необхідне меню й прочитав номер — 117 586.

— Точно — це той Ур, звідки з’явився цей «Кіндл». У тому Урі номер «Мастеркард», який ти дав, правильний для Веслі Сміта, який існує там.

— Які взагалі шанси, що могло статися щось подібне? — спитав Роббі.

— Не знаю, — відповів Дон, — але, ймовірно, ще менші, ніж одна чотиримільйонна до одного.

Веслі відкрив рота, щоб щось сказати, але його перервала автоматна черга стукоту у двері. Усі аж підскочили. А Дон Олман навіть тихо скрикнув.

— Хто там? — спитав Веслі, хапаючи «Кіндл» і притискаючи до грудей, наче хотів захистити.

— Вахтер, — відповів голос на тому боці дверей. — Ви там додому збираєтеся чи як? Уже майже сьома, вхідні двері замкнути треба.

4. Архів новин

Вони не закінчили, навіть близько. Ще ні. Особливо хотів продовжувати Веслі. Хоча за багато днів йому жодного разу не вдалося поспати довше, ніж три години поспіль, він почувався бадьорим і енергійним. Вони з Роббі рушили пішки до його помешкання, а Дон пішов додому, щоб допомогти дружині повкладати хлопців спати. Успішно з цим упоравшись, він мав до них долучитися вдома у Веслі, де сеанс розширення свідомості продовжиться. Веслі пообіцяв замовити їжу.

— Добре, — сказав Дон, — але будь уважний та обережний. Ур-китайське їдло просто не таке, як треба, на смак, а щодо німецького китайського, то ти знаєш, як кажуть: уже через годину ти голодний і хочеш влади.

На власний подив, Веслі навіть засміявся.


— То ось як виглядає житло викладача англійської, — зацікавлено роззираючись навколо, промовив Роббі. — Ого, скільки книжок. Клас, мені подобається.

— Добре, — сказав Веслі. — Я їх позичаю, але тільки тим, хто повертає. Не забувай про це.

— Не забуду. Мої батьки ніколи не були, ну, фанатами читання. Кілька журналів, кілька книжок про дієти, один-дві посібники з самовдосконалення… от і все. І я міг бути таким самим. Якби не ви. Робив би собі з мозку відбивну на футбольному полі, а попереду мені б не світило нічого — ну, може, був би вчителем фізвиху в окрузі Джайлс. Це в Теннессі. Ї-хо[138]!

Веслі це розчулило. Може, тому, що надто вже багато емоційних вихорів останнім часом його підхоплювало.

— Дякую, але пам’ятай, що добре гучне «Ї-хо» — не так уже й погано. Це частина твого походження, між іншим. І обидві частини рівноцінні.

Він згадав, як Еллен видерла «Порятунок» у нього з рук і швиргонула через усю кімнату. А чому? Бо ненавиділа книжки? Ні. Тому, що він не слухав її, коли вона його потребувала. Чи ж не Фріц Ляйбер, великий автор фентезі й наукової фантастики, назвав книжку «коханкою гуманітарія»? А коли Еллен його потребувала, чи не тішився він в обіймах іншої своєї коханки, тієї, яка нічого не вимагала (крім великого словникового запасу) і завжди його приймала таким, як є?

— Весе, а які ще були пункти в меню «УР: ФУНКЦІЇ»?

Веслі не одразу збагнув, про що питає малий. Та потім згадав, що там справді було декілька інших пунктів. Він так зациклився на підменю «КНИЖКИ», що інші два геть із голови вилетіли.

— Зараз побачимо, — і він увімкнув «Кіндл». Щоразу, як він це робив, очікував, що меню «ЕКСПЕРИМЕНТ» чи «УР: ФУНКЦІЇ» щезне (таке запросто могло статися в якій-небудь серії «Зони сутінків»), але вони незмінно були на місці.

— «Ур: архів новин» та «Ур: локальний», — прочитав Роббі. — Хах. «Ур: локальний» на стадії розробки. Будьте обережні, штрафи за порушення ПДР подвійні.

— Що?

— Не зважайте, це я так дуркую. Спробуйте зайти в архів новин.

Веслі вибрав цей пункт. Екран спорожнів. А за кілька секунд з’явилося повідомлення.

ВІТАЄМО В АРХІВІ НОВИН

НАРАЗІ Є ДОСТУП ЛИШЕ ДО «NEW YORK TIMES»

ВАША ЦІНА — $1,00/4 ЗАВАНТАЖЕННЯ

$10/50 ЗАВАНТАЖЕНЬ

$100/800 ЗАВАНТАЖЕНЬ

ВИБІР КУРСОРОМ

КОШТИ БУДЕ ЗНЯТО З ВАШОГО РАХУНКУ

Веслі подивився на Роббі, але той лише плечима знизав.

— Я не можу вам казати, що робити, але якби з моєї картки нічого не знімало — у цьому світі принаймні, — то я б витратив сотню.

Веслі подумав, що хлопець має рацію, хоча цікаво стало, які б думки навідали іншого Веслі, його двійника, якщо такий десь існує, коли б він відкрив свій наступний рахунок за карткою «Мастеркард». Він виділив рядок $100/800 і стукнув пальцем по кнопці «Вибрати». Цього разу «Закони парадоксу» не показалися. Натомість у новому повідомленні його попросили ВИБРАТИ ДАТУ Й УР. ЗАПОВНИТИ ВІДПОВІДНІ ПОЛЯ.

— Давай ти, — і він штовхнув «Кіндл» поверхнею кухонного столу до Роббі. Робити це ставало дедалі легше, і він зрадів. Одержимість тим, щоб тримати «Кіндл» лише в своїх руках, була непотрібним, хоч і зрозумілим ускладненням.

Роббі трохи подумав, а потім увів «21 січня 2009». У полі «Ур» він вибрав значення 1 000 000.

— Ур номер один мільйон, — сказав він. — Чому ні? — І натиснув кнопку.

Екран спорожнів, а потім показав повідомлення «ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ!» Уже за мить з’явилася перша сторінка газети «Нью-Йорк Таймс». Вони посхилялися над екраном, читали мовчки, аж поки в двері не постукали.

— Це, напевно, Дон, — сказав Веслі. — Впущу його.

Роббі Гендерсон не відповів. Він був приголомшений.

— Надворі вже такий дубак, — заходячи, сказав Дон. — Вітер усе листя змітає з… — І тут він помітив вираз обличчя Веслі. — Що таке? Чи краще сказати, що тепер?

— Зайди, й сам побачиш, — відповів Веслі.

Дон переступив через поріг кабінету-бібліотеки Веслі, усі стіни якого обступали стелажі з книжками. Роббі досі схилявся над «Кіндлом». Малий підвів погляд і розвернув екран так, щоб його міг бачити Дон. На місці фотографій там були порожні квадратики з текстом «Зображення недоступне», але заголовок великими чорними літерами проголошував «ТЕПЕР ЇЇ ЧЕРГА». А нижче, в підзаголовку: «Гілларі Клінтон приймає присягу й стає 44-м президентом».

— Схоже, що вона все-таки перемогла, — сказав Веслі. — Хоча б у мільйонному Урі.

— А гляньте, кого вона змінила на посаді, — і Роббі вказав на ім’я. Альберт Арнольд Ґор.


Через годину, коли задзеленчав дверний дзвоник, вони не підскочили, мов ужалені, а радше озирнулися, мов люди, яких розбудили від сну. Веслі спустився вниз і заплатив розвізнику, який прибув із піцою від «Гаррі» й упаковкою з шести бляшанок «Пепсі». Поїли вони за кухонним столом, над «Кіндлом», не розгинаючись. Веслі змолотив три шматки (особистий рекорд), не усвідомлюючи, що він узагалі їсть.

Усі вісімсот можливих завантажень вони не використали й близько, але за наступні чотири години проглянули стільки історій, що розболілися голови. У Веслі було таке відчуття, ніби в нього болить свідомість. Інші двоє виглядали майже однаково: бліді щоки, іскристі очі в запалих обведених темними колами очницях, розкуйовджене волосся, — і завдяки цьому він відчув, що не самотній. Зазирнути бодай в одну альтернативну реальність — і то досить важко, а тут їх було понад десять мільйонів, і хоча більшість були схожі, та жодної ідентичної не виявилося.

Інавгурація сорок четвертого президента Сполучених Штатів була тільки одним прикладом, але показовим. Перед тим як утомитись і рушити далі, вони пошукали цю подію в двох дюжинах різних Урів. Сімнадцять перших сторінок від 21 січня 2009 року проголошували Гілларі Клінтон новим президентом. У чотирнадцяти з них її віце-президентом був Білл Річардсон із Нью-Мехіко. У двох — Джо Байден. А в одному то був сенатор, про котрого ніхто з них не чув: Лінвуд Спек із Нью-Джерсі.

— Він завжди відмовляється від віце-президентства, коли хтось інший здобуває найвищу посаду, — сказав Дон.

— Хто завжди відмовляється? — спитав Роббі. — Обама?

— Ага. Йому завжди пропонують, та він завжди каже «ні».

— Така вдача, — сказав Веслі. — Події змінюють одна одну, а характер лишається незмінним.

— Але певності в цьому нема, — зауважив Дон. — У нас лише мізерний приклад порівняно з… ну… — Він кволо засміявся. — Ну ви розумієте, з усім цим. З усіма світами Ур.

Барака Обаму обрали в шістьох Урах. В одному, проте, президентом став Мітт Ромні, а посаду віце-президента обійняв Джон Маккейн. У тому Урі Ромні змагався за крісло з Обамою, але останній зійшов із дистанції після того, як Гіларі загинула в аварії гелікоптера, коли кампанія вже наближалася до кінця.

Про Сару Пейлін ніде не було ані згадки. Але Веслі це не здивувало. Він подумав, що наткнутися на неї для них було б радше справою випадку, а не ймовірності. І не лише тому, що Мітт Ромні фігурував як кандидат від республіканської партії частіше, ніж Джон Маккейн. Пейлін завжди була аутсайдером, конячкою з невеликими шансами на перемогу, тією, на яку ніхто ніколи не чекав.

Роббі хотів пошукати «Ред Сокс». На думку Веслі, то було марнування часу, але на бік малого став Дон, тож довелося Веслі погодитися. Вони вдвох переглянули спортивні сторінки за жовтень у десяти різних Урах, підключаючись до дат у проміжку від 1918 до 2009 року.

— Це сумно, — промовив Роббі після десятої спроби. І Дон Олман із ним погодився.

— Чому? — спитав Веслі. — Вони багато разів виграють чемпіонат.

— А це означає, що нема ніякого Прокляття, — сказав Дон. — І це трохи нудно.

— Що за прокляття? — Веслі був заінтригований.

Дон розкрив рота, щоб пояснити, та потім лише зітхнув.

— Не зважай, — мовив він. — Довго пояснювати, та й ти все одно не зрозумієш.

— Будь оптимістом, — порадив йому Роббі. — «Бомбери» присутні завжди, а значить, це не стовідсоткове везіння.

— Ага, — понуро кивнув Дон. — Срані «Янкі». Військово-промисловий комплекс спортивного світу.

— Ну таке. Хтось хоче цей останній шматок?

Дон і Веслі похитали головами. Запхавши його до рота й проковтнувши, Роббі сказав:

— Ану гляньте ще одне. Ур 4 121 989. Це мій день народження. Має пощастити.

Ось тільки вийшло зовсім навпаки. Коли Веслі вибрав запропонований Ур і додав дату — 20 січня 1973 року (не зовсім навмання), то замість «ПРИЄМНОГО ЧИТАННЯ» з’явилося таке: «У ЦЬОМУ УРІ ПІСЛЯ 19 ЛИСТОПАДА 1962 РОКУ НЕМАЄ ГАЗЕТИ «ТАЙМС».

Веслі затулив долонею рота.

— О Боже милосердний.

— Що? — спитав Роббі. — Що таке?

— Здається, я знаю, — сказав Дон і спробував забрати рожевий «Кіндл».

Веслі, здогадуючись, що він зблід (але не так сильно, як усередині), накрив Донову руку долонею.

— Ні. Навряд чи я зможу це витримати.

— Витримати що? — Роббі мало не кричав.

— Ви хіба не проходили Карибську кризу в курсі історії США двадцятого століття? — спитав Дон. — Чи ви ще до неї не дійшли?

— Яку кризу? Це було якось пов’язане з Кастро?

Дон глянув на Веслі.

— Я теж не хочу цього бачити, — сказав він, — але якщо не дізнаюся, то вночі не засну.

— Добре, — мовив Веслі, а сам подумав (і вже не вперше), що істинна погибель для людського духу — не лють, а допитливість. — Але доведеться тобі дивитися самому. У мене руки надто сильно тремтять.

Дон заповнив поля для 19 листопада 1962 року. «Кіндл» побажав йому приємного читання, але він не зміг ним насолоджуватись. І ніхто не зміг. Заголовки були разючі й велетенські:

КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ У НЬЮ-ЙОРКУ ЗРОСЛА ДО 6 МІЛЬЙОНІВ

РАДІАЦІЯ СПУСТОШИЛА МАНГЕТТЕН

РОСІЮ СТЕРТО З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ

ВТРАТИ В ЄВРОПІ ТА АЗІЇ «НЕЗЛІЧЕННІ»

КИТАЙ ЗАПУСКАЄ 40 МБР[139]

— Вимкни, — слабким голосом, наче його нудило, проказав Роббі. — Це як у тій пісні — «я більше не хочу це бачити».

— Хлопці, будьте ж оптимістами, — втрутився Дон. — Схоже на те, що в більшості Урів ми уникли смерті. Включно з нашим Уром. — Але його голос зрадницьки тремтів.

— Роббі правий, — сказав Веслі. Він побачив, що останнє число «Нью-Йорк Таймс» в Урі 4 121 989 складається всього з трьох сторінок і в кожній статті була смерть. — Вимкни. Я вже шкодую, що взагалі цей чортів «Кіндл» до рук узяв.

— Тепер уже запізно, — сказав Роббі. І як же він був правий.


Вони разом спустилися сходами й стали на хіднику перед будинком Веслі. Мейн-стрит була практично порожня. Вітер стогнав під дахами будівель і шурхотів на тротуарах пізньоосіннім листям. Трійця п’яних студентів наспотички брела до гуртожитку, виспівуючи щось віддалено схоже на «Райське місто»[140].

— Я не можу тобі вказувати, що робити… це ж твій ґаджет… але якби він був мій, я б його здихався, — порадив Дон. — Він тебе засмокче.

Веслі подумав, чи не сказати йому, що його вже засмоктало, але вирішив промовчати.

— Ми поговоримо про це завтра.

— Нє-а, — сказав Дон. — Я везу дружину й дітей у Френкфорт на дивовижні триденні вихідні у тестя й тещі. Замість мене заняття проведе Сюзі Монтанеро. Та й після сьогоднішнього нашого «семінару» я залюбки кудись змиюся. Роббі, підкинути тебе кудись?

— Дякую, але не треба. Я знімаю квартиру з двома хлопцями, це за два квартали звідси. Над «У Сюзен і Нен».

— Хіба там не гамірно? — спитав Веслі. «У Сюзен і Нен» — так називалося місцеве кафе, що відчинялося о шостій ранку і працювало щодня.

— Та я сплю як убитий, майже ніколи нічого не чую. — Роббі сяйнув усмішкою. — А ще там ціна за оренду не кусається.

— Слушно. Добраніч, хлопці. — Дон рушив до свого «Терсела», та потім розвернувся. — Хочу ще малих поцілувати, перед тим як лягати. Може, це мені допоможе заснути. Та остання історія… — Він похитав головою. — Мені вона була явно зайва. Без образ, Роббі, але засунь свій день народження собі в дупу.

Вони дивились, як віддаляються його задні фари, аж поки взагалі не зникли з поля зору, і Роббі задумливо промовив:

— Ніхто й ніколи не казав мені засунути мій день народження в дупу. Це по-перше.

— Я впевнений, він не хотів тебе образити. І щодо «Кіндла» він, швидше за все, правий. Цей пристрій захоплює — навіть занадто, — але з практичного погляду користі від нього нуль.

Роббі вирячився на нього широко розплющеними очима.

— Ви хочете сказати, що доступ до тисяч не відомих досі романів від великих майстрів слова — це «нуль користі»? Нічосі. Що ви за викладач англійської?

Що дотепного сказати у відповідь, Веслі не знав. А надто тому, що розумів: попри пізню годину, він перед сном ще почитає «Псів Кортланда».

— До того ж, — не вгавав Роббі, — користь із нього може бути. Можете роздрукувати якусь із тих книжок і надіслати її видавцеві. Не думали про це? Ну, підписати своїм ім’ям. Стати наступним великим цабе. Вас назвуть спадкоємцем Воннеґута, Рота чи ще там когось.

Ідея була приваблива, особливо якщо згадати писульки, які лежали у Веслі в портфелі. Але він похитав головою.

— Це, мабуть, буде порушенням Законів парадоксу… не знаю, що воно таке. Але головне, що такий учинок поступово мене з’їсть. Як кислота. Зсередини. — Він повагався, бо не хотів, щоб його вважали святенником, але хотів висловити те, що, за відчуттями, було причиною відмовитися від такого. — Мені було б соромно.

Малий усміхнувся.

— Весе, ви класний чувак. — Вони вже прямували в бік помешкання Роббі. Листя шурхотіло під їхніми ногами, крізь гнані вітром хмари вгорі плив місяць-серпик.

— Думаєш?

— Так. І тренер Сілверман такої думки.

Веслі від подиву аж на місці став.

— Що ти знаєш про мене і тренера Сілверман?

— Особисто я? Нічого. Але ви, певно, знаєте, що Джозі грає в команді. Джозі Квінн із нашого курсу.

— Так, я знаю Джозі. — Та, яка говорила тоном лагідного антрополога, коли вони обговорювали «Кіндл». І так, він знав, що вона одна з «Сурикаток», хоч і сидить вічно на лаві запасних і в гру її кличуть лише тоді, коли в команді вже повна дупа.

— Джозі каже, що тренерка була дуже сумна відтоді, як ви розбіглись. І вічно сердита. Ганяє їх так, що аж гай гуде. А одну дівчину взагалі з команди викинула.

— Ту Дісон вона вигнала ще до того, як ми розійшлись. — А сам подумав: «В принципі, це одна з причин, чому розійшлись». — Е-е… то про нас що, вся команда в курсі?

Роббі Гендерсон глянув на нього, як на людину несповна розуму.

— Якщо знає Джозі, знають усі.

— Звідки? — Еллен би їм не стала розказувати. Посвячувати команду в подробиці свого особистого життя — це не по-тренерському.

— А звідки жінки все знають? Просто знають, та й годі.

— Роббі, між тобою і Джозі Квінн щось є?

— Ми рухаємося в цьому напрямку. Добраніч, Весе. Я завтра просплю, бо в п’ятницю немає пар, але якщо зайдете до «Сюзен і Нен» на обід, то підніміться й постукайте до мене у двері.

— Може, й зайду, — сказав Веслі. — Добраніч, Роббі. Дякую, що був одним із «Трьох комедіантів»[141].

— Я б сказав «був тільки радий», але над цим треба ще як слід подумати.


Замість читати по поверненні ур-Гемінґвея, Веслі поклав «Кіндл» у портфель. Потім витяг звідти майже порожній блокнот у палітурці й провів рукою по його красивій поверхні. «Щоб записував ідеї для книжок», — сказала тоді Еллен. І, напевно, то був коштовний подарунок. Шкода, що йому судилося стати сміттям.

«Але я міг би написати книжку, — вперто подумав він. — Те, що в жодному Урі моїх книжок не знайшлося, не означає, що я не можу написати тут».

То була правда. Він міг стати Сарою Пейлін американської літератури. Бо часом конячки, на яких ніхто не поставив, приходять першими.

На краще це чи на гірше.

Він роздягнувся, почистив зуби, потім зателефонував на кафедру англійської й попросив скасувати своє єдине ранішнє заняття.

— Дякую, Мерилін. Вибач, що навантажую, але, здається, грип мене здолав. — Він непереконливо покашляв і поклав трубку.

Веслі думав, що лежатиме без сну годинами й розмірковуватиме про всі ті інші світи, але в темряві вони видавалися так само нереалістичними, мов актори, котрих бачиш на екрані в кіно. Ті там, угорі, були велетенськими (а інколи й прекрасними), та однаково лишалися тільки грою світла й тіні. Може, й світи Уру були такими теж.

Що здавалося реальним о тій порі далеко за північ, то це голос вітру, прекрасний голос вітру за вікном, що розповідав казки про Теннессі, де побував раніше того вечора. Він заколисав Веслі, і той заснув. Спав міцно, довго і без сновидінь, а коли прокинувся, побачив, що кімнату заливає сонячне світло. Уперше відтоді, як сам навчався на бакалавраті, він проспав майже до одинадцятої ранку.

5. Ур: локальний (на стадії розробки)

Він довго стояв під гарячим душем. Поголився, вдягнувся й вирішив сходити до «Сюзен і Нен» або на пізній сніданок, або на ранній обід (залежно від того, що привабливіше виглядатиме в меню). Що ж до Роббі, то Веслі вирішив — хай малий спить. Після обіду йому ще тренуватися з рештою безталанної футбольної команди. Авжеж, він заслуговував на те, щоб довше поспати. Йому спало на думку, що, зайнявши столик біля вікна, він зможе провести поглядом автобус кафедри спорту, коли дівчата поїдуть на свій турнір за вісімдесят миль звідси. Він помахає рукою. Еллен його побачити не зможе, але він однаково помахає.

Він узяв портфель без жодної зайвої про це думки.


Веслі замовив собі «Сексі-омлет Сюзен» (цибуля, перець, сир моцарела), бекон окремо, а ще каву та сік. Коли молоденька офіціантка принесла йому їжу, він уже витяг «Кіндл» із портфеля й читав «Псів Кортланда». Так, то, безперечно, був Гемінґвей. І дуже крутий роман.

— У вас «Кіндл», так? — поцікавилася офіціантка. — Мені теж подарували на Різдво, суперська штука. Читаю на ньому всі книжки Джоді Піколт.

— Ну, може, й не всі, — сказав Веслі.

— Це як?

— Вона вже, мабуть, устигла нову написати. Ось що я мав на увазі.

— А Джеймс Паттерсон наклепав нову за сьогоднішній ранок, зразу як з ліжка встав! — і з цими словами вона, підсміюючись, пішла.

Поки вони розмовляли, Веслі натиснув на кнопку «Головне меню», щоб сховати роман ур-Гемінґвея. Бо почувався винним за те, що читав? Бо офіціантка могла попросити подивитись і перелякано заверещати: «Це не справжній Гемінґвей!»? Сміх, та й годі. Та саме лише володіння рожевим «Кіндлом» змушувало його почуватися злодієм. Бо, зрештою, то був не його пристрій, а те, що він на нього завантажив, теж йому не належало насправді, бо не він за ті файли платив.

«Може, й ніхто не платив», — подумав він, сам цьому не вірячи. На його переконання, універсальною істиною життя було те, що рано чи пізно комусь усе-таки платити доводиться.

Нічого сексуального в тій яєчні не було, але смакувала вона добре. Замість повертатися до Кортланда та його зимових собак, він відкрив меню УР. Там лишалася одна функція, якої він ще не дослідив. «Ур: локальний». Те, що перебувало на стадії розробки. Що там про неї сказав напередодні ввечері Роббі? Будьте обережні, штрафи за порушення ПДР подвійні. Розумний малий, і міг би бути ще розумнішим, якби собі мозок не вибивав у безглуздій грі у футбол третього дивізіону. Усміхаючись, Веслі виділив пункт «УР: ЛОКАЛЬНИЙ» і натиснув на кнопку «Вибрати». І вискочило таке повідомлення:

ДОСТУП ДО ПОТОЧНОГО ЛОКАЛЬНОГО УР-ДЖЕРЕЛА? ТАК/НІ

Веслі вибрав «Так». «Кіндл» іще трохи подумав, а тоді вивісив нове повідомлення:

ПОТОЧНЕ ЛОКАЛЬНЕ УР-ДЖЕРЕЛО — «ЕХО» МУРА

ДОСТУП? ТАК/НІ

Веслі поміркував над запитанням, доїдаючи смужку бекону. «Ехом» називалася провінційна газетка, де писали про гаражні розпродажі, місцеві спортивні матчі та містечкову політику. Жителі Мура, на думку Веслі, може, й пробігали ці статті очима, але купували газету виключно заради некрологів і поліцейської хроніки. Усі любили бути в курсі того, хто з сусідів помер чи загримів у буцегарню. Шукати Мур, штат Кентуккі, в 10,4 мільйона Урів здавалося досить-таки нудним задумом, але чом би й ні? Хіба він не намагався вбити час, розтягуючи снідання, щоб дочекатися, коли повз кафе проїде автобус із баскетболістками?

— Сумно, але правда, — сказав він і виділив кнопку «Так». Після цього вигулькнуло повідомлення, схоже на те, яке він уже бачив: «Ур Локальний захищено всіма чинними законами парадоксу. Ви погоджуєтесь? Так/Ні».

Оце вже було дивно. Архів «Нью-Йорк Таймс», отже, не було захищено цими Законами парадоксу — хтозна, що воно таке, — а їхня убога місцева газетка перебувала під їхнім захистом? То було безглуздо, але жодної шкоди наче завдати не могло. Веслі знизав плечима й натиснув «Так».

ВІТАЄМО В ПЕРЕДАРХІВІ «ЕХА»

ВАША ЦІНА — $40,00/4 ЗАВАНТАЖЕННЯ

$350,00/10 ЗАВАНТАЖЕНЬ

$2500,00/100 ЗАВАНТАЖЕНЬ

Веслі поклав виделку на стіл і сів рівно, насупившись на екран. Місцева газетка не лише підпадала під захист законів парадоксу. Вона ще й була збіса дорожчою. Чому? І що таке, трясця його матері, передархів? Для Веслі це саме собою звучало як парадокс. Чи оксюморон.

— Ну, він же на стадії розробки, — мовив він. — Штрафи за порушення ПДР подвійні, то й ціна завантаження, відповідно, теж. Ось і пояснення. А крім того, я за нього однаково не платитиму.

Ні, але його не полишала думка, що одного дня (і то скоро!) його змусять оплатити рахунок. Тому він зупинився на середньому варіанті. Наступний екран був подібний до того, що містив архів «Таймс», але не зовсім. Він просив тільки вибрати дату. Веслі це нагадувало звичайнісінький газетний архів — такий він міг знайти на мікроплівках у тутешній бібліотеці. А якщо так, то чому такі гроші?

Він знизав плечима, ввів дату «5 липня 2008» і натиснув «Вибрати». «Кіндл» відповів миттєво, вивісивши повідомлення:

ЛИШЕ МАЙБУТНІ ДАТИ

СЬОГОДНІ 20 ЛИСТОПАДА 2009

Спочатку він не зрозумів. Та потім дійшло, і зненацька світ навколо заяснів так, немовби якась надприродна істота крутонула ручку реостата, що контролював сонячне світло. І весь шум у кафе: перестук виделок, дзеленчання посуду, рівномірний булькіт розмов, — здавався тепер нестерпно гучним.

— Господи, — прошепотів він. — Не дивно, що це так дорого.

Але то вже було занадто. Просто занадто. Він потягнувся пальцем, щоб вимкнути «Кіндл», та раптом почув знадвору крики й підбадьорливі вигуки. Підвів погляд і побачив жовтий автобус із написом «КОЛЕДЖ МУРА, КАФЕДРА СПОРТУ». Чирлідерки[142] й баскетболістки повисовувалися з відчинених вікон, махали, сміялись і кричали щось на зразок «Сурикатки, вперед!» і «Ми найкращі!» Одна молода жінка метляла в повітрі поролоновим великим пальцем. Перехожі на Мейн-стрит широко всміхались і махали у відповідь.

Веслі й собі підняв руку та кволо помахав. Водій автобуса натиснув на клаксон. На задньому борті автобуса тріпотів на вітрі шматок полотна з написом фарбою з балончика: «СУРИКАТКИ РОЗНЕСУТЬ РУПП-АРЕНУ». До свідомості Веслі дійшло, що люди в кафе аплодують. Усе це неначе відбувалося в іншому світі. В іншому Урі.

Коли автобус зник із поля зору, Веслі знову перевів погляд на рожевий «Кіндл». Він прийняв рішення, що все-таки використає принаймні одне зі своїх десяти завантажень. Міські жителі були не надто високої думки про студентський контингент (стандартні стосунки міста й університету, зрештою), але «Сурикаток» вони любили, бо хто ж не любить переможців? Результати турніру, хай навіть він буде й передсезонним, надрукують у понеділковому «Еху», на першій сторінці. Якщо вони виграють, він може купити Еллен подарунок як переможцю, а якщо програють — буде нагода вручити втішний презент.

— Я так чи інакше вийду переможцем, — сказав він і ввів понеділкову дату: 23 листопада 2009 року.

«Кіндл» думав довго. А потім показав першу сторінку газети.

Дата була понеділковою.

Заголовок — величезними чорними літерами.

Веслі розлив каву й гарячково стягнув «Кіндл» зі столу, коли теплувата рідина вже заливала йому пах.


За чверть години він нервово міряв кроками вітальню в помешканні Роббі Гендерсона, поки сам Роббі (коли Веслі загрюкав у двері, він уже не спав, але досі ходив у футболці й баскетбольних шортах, які правили йому за піжаму) вдивлявся в екран «Кіндла».

— Ми повинні комусь зателефонувати. — Веслі стукав кулаком у розгорнуту долоню, та так сильно, що шкіра на ній почервоніла. — Мусимо подзвонити в поліцію. Ні, стій! Арена! Зателефонуй у «Рупп» і залиш повідомлення, щоб вона мені передзвонила, якнайшвидше! Ні, не так! Надто повільно! Я їй зараз подзвоню. Так і…

— Містере Сміт, заспокойтесь. Тобто Весе.

— Як я можу бути спокійним? Ти що, не бачиш ? Чи ти сліпий ?

— Бачу, та все одно треба заспокоїтись. Даруйте, що я таке кажу, але, по-моєму, ви злякалися до всирачки, а коли в людей таке, то вони не можуть нормально думати.

— Але…

— Глибоко вдихніть. І нагадайте собі, що, коли вірити цьому, в нас є ще шістдесят годин.

— Легко тобі казати. Це не твоя дівчина буде в тому автобусі, коли він рушить назад до… — Але тут він затнувся, бо це було не так. Джозі Квінн грала в команді, і, за словами Роббі, між ними щось було.

— Пробач, — сказав він. — Я побачив цей заголовок і дуже злякався. Я навіть за сніданок не заплатив, просто побіг сюди. Я знаю, що в мене такий вигляд, наче я намочив штани. І десь так воно і є. Дякувати Богу, що твоїх сусідів зараз тут нема.

— Та мені теж страшно, — зізнався Роббі. І кілька хвилин вони вивчали поглядами екран мовчки. «Кіндл» Веслі повідомляв, що понеділковий випуск «Еха» вийде в чорній рамці та з чорним заголовком над нею. Заголовок проголошував:

ТРЕНЕРКА І 7 СТУДЕНТОК ЗАГИНУЛИ

В СТРАШНІЙ АВАРІЇ АВТОБУСА;

ІНШІ 9 У КРИТИЧНОМУ СТАНІ

Статті під ним як такої не було, лише замітка. І навіть у стані стресу Веслі розумів причину. Аварія сталася — ні, тільки мала статися — за кілька хвилин до дев’ятої вечора в неділю. Запізно, щоб повідомляти про якісь деталі, хоча, можливо, якби вони запустили комп’ютер Роббі й зайшли в Інтернет…

І про що це він думає? Інтернет не віщує майбутнього; на це спроможний тільки рожевий «Кіндл».

Його руки занадто трусилися, щоби ввести «24 листопада». Він підштовхнув «Кіндл» до Роббі.

— Давай ти.

Роббі зумів, хоч і з другої спроби. Стаття у вівторковому випуску «Еха» вийшла вже детальнішою, але заголовок жахав іще сильніше, ніж той, що був напередодні:

КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ЗРОСЛА ДО 10

МІСТО Й КОЛЕДЖ У ЖАЛОБІ

— То Джозі… — почав Веслі.

— Так, — сказав Роббі. — Виживе в аварії, помре в понеділок. Господи.


Як розповіла Антонія «Тоні» Берелл, одна з «Сурикаток», якій пощастило вижити в страшній недільній автокатастрофі, відбувшись лише синцями та порізами, команда святкувала перемогу, і кубок «Блуґрас» переходив з рук у руки. «Ми співали «Ми чемпіони», мабуть, удвадцяте, — розказала вона, лежачи на лікарняному ліжку в лікарні міста Боулінг-Ґрін, куди відвезли більшість уцілілих. — Тренерка повернулася до нас і крикнула, щоб не галасували. Тоді все й сталося».

За словами капітана поліції Мозеса Ардена, автобус їхав трасою 139, Прінстон-роуд і був за дві милі на захід від Кадіса, коли в нього врізався позашляховик, за кермом якого сиділа Кенді Раймер із Монтґомері. «Міс Раймер їхала з великою швидкістю по шосе 80, — повідомив капітан Арден, — і в’їхала в автобус на перехресті».

Водій автобуса, Герберт Еллісон, 58 років, родом із Мура, вочевидь, останньої миті помітив авто міс Раймер і спробував ухилитися від зіткнення. У зв’язку з цим, а також від удару автобус з’їхав у кювет, а там перевернувся й вибухнув.


На цьому стаття не закінчувалася, проте жоден із них не хотів читати далі.

— Гаразд, — мовив Роббі. — Поміркуймо. По-перше, звідки нам знати напевно, що це правда?

— Може, й ні, — погодився Веслі. — Але, Роббі… хіба ми можемо дозволити собі так ризикувати?

— Ні, — відповів йому Роббі. — Мабуть, не можемо. Авжеж, не можемо. Але, Везе, якщо ми подзвонимо в поліцію, нам не повірять. Сам розумієш.

— А ми покажемо їм «Кіндл»! Статтю покажемо! — Але Веслі й самому це здавалося непереконливим. — Добре, от що. Я розкажу Еллен. Хай вона мені не повірить, але затримати автобус на чверть години, може, й погодиться. Чи змінити маршрут, яким планує їхати той Еллісон.

Роббі трохи над цим подумав.

— Ага. Варто спробувати.

З портфеля Веслі витяг телефон. А Роббі знову взявся читати статтю, гортаючи сторінки кнопкою «Далі».

Пролунало два гудки… три… чотири.

Веслі вже готувався надиктувати повідомлення на автовідповідач, коли Еллен узяла трубку.

— Веслі, я не можу з тобою зараз розмовляти. Я думала, ти зрозумів…

— Еллен, послухай…

— …але якщо ти отримав моє повідомлення, то знаєш, що ми все-таки поговоримо. — На тлі він чув пронизливі, збуджені дівчачі голоси… серед них мала бути й Джозі… та дуже гучну музику.

— Так, я отримав твоє повідомлення, але нам треба поговорити з…

— Ні! — відрізала Еллен. — Не треба. Я не прийматиму від тебе дзвінків у ці вихідні, й не слухатиму повідомлень. — Її голос пом’якшився. — Сонце, кожне нове повідомлення тільки все ускладнюватиме. Для нас.

— Еллен, ти не розумі…

— Бувай, Весе. Я поговорю з тобою наступного тижня. Ти ж бажаєш нам удачі?

— Еллен, будь ласка!

— Будемо вважати, що це «так», — сказала вона. — І знаєш що? Здається, ти мені досі небайдужий. Хоч ти й дурник.

І з цими словами її голосу в трубці не стало.

***

Палець Веслі завис над кнопкою «Повторний набір», але він зусиллям волі змусив себе не натискати. Це б не допомогло. Еллен затялася, пішла на принцип «буде по-моєму або не буде ніяк». Божевілля, але це так.

— Вона зі мною розмовлятиме тільки за своїм розкладом. Але вона не розуміє, що після вечора неділі в неї не буде розкладу взагалі. Тобі доведеться зателефонувати до міс Квінн.

У його стані ім’я дівчини геть-чисто вивітрилося в нього з пам’яті.

— Джозі подумає, що я хочу її розіграти, — сказав Роббі. — Та й не дивно: будь-яка дівчина, почувши таку історію, тільки так би й подумала. — Він усе ще не відводив погляду від екрана «Кіндла». — А знаєш що? Та баба, яка спричинила аварію — тобто спричинить, — відбудеться переляком. Можу побитися об заклад на твою зарплатню за весь наступний семестр, що вона була п’яна, як останній бомжара.

Але Веслі наче й не чув.

— Скажи Джозі, що Еллен мусить відповісти на мій дзвінок. Хай перекаже їй, що не про наші стосунки мова. Скажи, хай передасть, що це термі…

— Так, — перебив Роббі. — Пригальмуй і послухай. Ти слухаєш?

Веслі кивнув, але що він насправді чув найвиразніше, то це шалений стукіт власного серця.

— Пункт перший. Джозі все одно вирішить, що я дурня клею. Пункт другий — вона може подумати, що ми дуркуємо вдвох. Пункт третій — я однаково сумніваюся, що вона піде до тренера Сілверман, враховуючи, що останнім часом та ходить як грозова хмара… а під час командних виїздів, Джозі каже, вона стає ще сердитішою. — Роббі зітхнув. — Ти повинен дещо зрозуміти про Джозі. Вона дуже мила, розумна, дико сексуальна, але й ляклива, мов та мишка. І якраз це мені в ній і подобається.

— Роббі, це, напевно, неабияк позитивно тебе характеризує, але вибачай — мені на це зараз насрати. Ти сказав мені, що це не зарадить. А що може зарадити, ти хоч приблизно уявляєш?

— А це вже пункт чотири. Якщо нам трохи поталанить, то взагалі нікому не доведеться про це розповідати. Воно й добре, бо ніхто не повірить.

— Розпрозор.

— Га?

— Поясни мені, що ти надумав.

— По-перше, нам треба скористатися наступним твоїм завантаженням «Еха».

Роббі ввів у поле дату «25 листопада 2009». Померла інша дівчина, чирлідерка, котра страхітливо обгоріла під час вибуху, і кількість жертв відповідно зросла до одинадцяти. І хоча в газеті про це прямо не говорили, до кінця тижня слід було очікувати, що будуть інші смерті.

Цю статтю Роббі прочитав по діагоналі. Він шукав замітку в рамочці, яка знайшлася на нижній половині першої сторінки:

КЕНДАС РАЙМЕР ОБВИНУВАЧУЮТЬ

У ПОРУШЕННІ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ,

ЩО ПРИЗВЕЛО ДО ЗАГИБЕЛІ ЛЮДЕЙ

Посеред замітки був сірий квадрат (Веслі здогадувався, що на тому місці мало бути її фото, ось тільки рожевий «Кіндл», схоже, не був здатний відтворювати газетні фотографії). Але це не мало значення, бо він нарешті зрозумів. Зупинити їм треба було не автобус, а жінку, яка в той автобус мала врізатися.

Четвертим пунктом була Кендас Раймер.

6. Кенді Раймер

О п’ятій годині сірого недільного вечора, коли «Сурикатки» закидали м’ячі в сітку в не такому вже й далекому куточку штату, Веслі Сміт і Роббі Гендерсон сиділи в скромному «шевроле малібу», який належав Веслі, й спостерігали за дверима придорожньої забігайлівки в Еддівіллі, за двадцять миль на північ від Кадіса. Залитий мастилом ґрунтовий паркувальний майданчик стояв майже порожній. У «Поламаному вітряку», найімовірніше, був телевізор, але Веслі здогадувався, що перебірливі алконавти більш схильні випивати й дивитися матчі НФЛ удома. Не треба було і всередину заходити, щоб зрозуміти — то страшнюча діра. Перший генделик, у якому зупинялася Кенді Раймер, був паскудним, але цей у паскудстві його перевершував.

Припаркований трохи криво (і перегороджуючи вихід, схожий на пожежний), перед забігайлівкою стояв брудний пом’ятий «форд експлорер» із двома наклейками на задньому бампері. «МОЯ ДИТИНА — ПОЧЕСНИЙ СТУДЕНТ У ДЕРЖАВНОМУ ВИПРАВНОМУ ЗАКЛАДІ» — написано було на одній. Інша була ще більш промовиста: «Я ГАЛЬМУЮ Й ЗУПИНЯЮСЬ ЗАРАДИ ДЖЕКА ДЕНІЕЛСА[143]».

— Може, нам варто зробити це прямо тут, — сказав Роббі. — Поки вона там нажирається до поросячого вереску й дивиться «Титанів».

Ідея була спокусливою, але Веслі похитав головою.

— Почекаємо. Вона мусить заїхати ще в одне місце. Гопсон, пам’ятаєш?

— Це за багато миль звідси.

— Так, — сказав Веслі. — Але нам треба ще вбити час, і ми його вб’ємо.

— Чому?

— Бо те, що ми задумали, називається «міняти майбутнє». Чи принаймні спробувати його поміняти. Ми не знаємо, чи це буде важко. А якщо якомога довше потягнути час, то наші шанси зростуть.

— Веслі, ця курка п’яна. Вона вже була п’яна, коли вилізла з тої першої ригайлівки у Сентрал-Сіті, а буде ще п’яніша, коли вийде он із тої халупи. Я не уявляю, як вона встигне поремонтувати машину і вчасно потрапити на рандеву з дівчатами за сорок миль звідси. І що як ми поламаємося, поки будемо вести її до місця останньої зупинки?

Про це Веслі якось не подумав. А тепер замислився.

— Моя інтуїція наказує почекати, але якщо в тебе є сильне відчуття, що ми мусимо зробити це зараз, то зробимо.

Роббі випростав спину, сів рівно.

— Пізно. Он вона, міс Америка.

З «Поламаного вітряка» Кенді Раймер вийшла так, наче долала слалом. Впустила на землю сумочку, нахилилася, щоб її підняти, мало не беркицьнулась, вилаялася, підняла, розсміялась і рушила далі туди, де був припаркований її «Експлорер», дорогою копирсаючись у пошуках ключів. Брезкле обличчя ще не до кінця приховувало сліди колишньої краси. Волосся, біляве по всій довжині й чорне біля коренів, ріденькими завитушками звисало на щоки. Живіт випинався з джинсів на еластичному поясі, з-під краю туніки, на вигляд купленої в «Кеймарті».

Вона залізла до свого у гівно розбитого позашляховика, врубила двигун (судячи зі звуку, він відчайдушно потребував регулювання) і рушила вперед, в’їхавши таким чином у двері пожежного виходу з забігайлівки. Пролунав хрускіт. Потім загорілися фари заднього ходу, й вона здала назад так швидко, що Веслі на мить замлоїло в шлунку від переляку: він подумав, що вона вріжеться в його «малібу», понівечить його й залишить їх без машини, а сама поїде на свою зустріч у Самаррі. Але вона вчасно спинилась і виїхала на шосе, навіть не пригальмувавши, щоб подивитися, чи нема на ньому машин. А за мить Веслі вже їхав за нею на схід, до Гопсона. І того перехрестя, де за чотири години з’явиться автобус «Сурикаток».


Попри жахіття, яке вона мала невдовзі скоїти, Веслі всупереч власній волі трохи жалів її і здогадувався, що й Роббі теж. Історія в статті про неї, яку вони прочитали в «Еху», була до болю знайома і до болю мерзотна.


Кендас (Кенді) Раймер, сорок один рік, розлучена. Троє дітей, що нині перебувають під опікою батька. Протягом останніх дванадцяти років життя регулярно потрапляла в спеціальні заклади, де лікувалася від алкоголізму, раз на три роки. За словами знайомої (друзів вона, схоже, не має), жінка пробувала долучитися до «Анонімних алкоголіків», та вирішила, що це не для неї. Мовляв, там забагато святенництва. Її шість разів заарештовували за водіння в нетверезому стані. Останні два рази після таких випадків у неї забирали права, але потім відновлювали — нещодавно це було зроблено за спеціальним поданням. Їй потрібні права, щоб діставатися на роботу на фабриці добрив у Бейнбриджі, заявила вона судді Воленбі. Ось тільки приховавши, що півроку тому цю роботу втратила… а перевіряти ніхто не став. Кенді Раймер була алкобомбою, що чекала слушної нагоди вибухнути, і до вибуху лишалося зовсім мало часу.

Адресу її будинку в Монтґомері автор статті не згадував, але в цьому не було потреби. У блискучому, як на газету «Ехо», журналістському розслідуванні (принаймні таким воно здалося Веслі) автор простежив шлях останнього алкомарафону Кенді: від «Золотого горщика» в Сентрал-Сіті до «Поламаного млина» в Еддівілі та бару «Бенті» в Гопсоні. Там бармен спробував забрати в неї ключі. Безуспішно. Кенді показала йому середній палець і пішла, викрикуючи через плече: «Я в цьому болоті більше грошей не залишатиму!» То було о сьомій вечора. Журналіст висловив припущення, що Кенді кудись заїжджала, щоб перекемарити (можливо, на трасі 124), перед тим як зрізати шлях до траси 80. А трохи далі по 80-й вона зробить останню зупинку. Полум’яну.


Відтоді як Роббі підкинув йому цю думку, Веслі все боявся, що його вірний «шевроле» заглухне й стане на узбіччі двосмугової асфальтової дороги жертвою чи то здохлого акумулятора, чи то Законів парадоксу. Задні фари Кенді Раймер зникнуть із поля зору, й наступні кілька годин вони з Роббі проведуть, марно комусь надзвонюючи (за умови, звісно, що їхні телефони взагалі ловитимуть сигнал у цій середньо-південній закутині) і кленучи себе за те, що не вивели з ладу її авто ще в Еддівілі, коли була нагода.

Але «малібу» котив, як завжди, без жодних зусиль, не гуркотів і не чхав. Веслі тримався за чверть милі позаду «експлорера» Кенді.

— Гля, її кидає з боку в бік, — сказав Роббі. — Може, в кювет звалиться ще до того, як до наступного бару доїде. Нам же легше, не доведеться їй шини різати.

— Якщо вірити «Еху», цього не буде.

— Ага, але ж ми знаємо, що майбутнє не остаточне, правда ж? Може, це ще один Ур абощо.

Веслі був певен, що меню «Ур: локальний» працювало не так, але тримав рота на замку. У будь-якому разі було вже запізно.

Кенді Раймер дісталася до «Бенті», не з’їхавши в кювет і не врізавшись у транспорт на зустрічній смузі, хоча легко могла зробити й те, й те. Бачить Бог, нагод у неї було більш ніж досить. Коли одна з машин ледве-ледве уникла зіткнення з нею, бо водій викрутив кермо, а потім проминала «малібу» Веслі, Роббі сказав:

— Там сім’я. Мама, тато, троє малих дуріють на задньому сидінні.

Отоді Веслі й перестав жаліти Раймер, а натомість на неї розлютився. То було чисте гаряче почуття, порівняно з яким образа й роздратування, які він почував до Еллен, здавалися квіточками.

— От сука, — промовив він. Кісточки пальців побіліли на кермі. — П’яна сука, якій на все насрати. Якщо її можна спинити, лише вбивши, я її вб’ю.

— Я допоможу, — запевнив Роббі й так міцно стиснув губи, що вони практично зникли.

Убивати їм не довелося, та й Закони парадоксу перешкоджали не більше, ніж законодавство, яке забороняє водити автомобіль у нетверезому вигляді, завадило Кенді Раймер здійснити вояж по дедалі брудніших шинках південного Кентуккі.

Паркувальний майданчик біля закладу «Бенті» був із покриттям, але розкришений бетон мав такий вигляд, наче після ізраїльського бомбардування в Секторі Ґаза. На даху сичав неоновий півень — то вмикався, то згасав. Пазурами однієї лапи він тримав карафу сивухи з написом ХХХ на боці.

«Експлорер» Раймер стояв майже під самим тим казковим птахом, і в оранжево-червоному спотикливому світінні Веслі порозтинав передні шини старенького позашляховика різницьким ножем, який вони взяли з собою саме для цієї мети. І коли в обличчя вдарив потік повітря, що зі свистом «ссссс» виходив із покришок, на нього накотила така величезна хвиля полегшення, що спочатку він навіть устати не міг, уклякнувши перед колесами, наче проказував молитву. Єдине, про що він шкодував, — що не зробили цього ще перед «Поламаним вітряком».

— Моя черга, — сказав Роббі, й за мить «експлорер» знову присів, бо малий пробив йому задні шини. Знову засичало. Він і в запасці дірку лишив, про всяк випадок. На той час Веслі вже зіп’явся на ноги.

— Припаркуймося з того боку, — запропонував Роббі. — Краще за нею поспостерігати.

— Я збираюся зробити набагато більше, — сказав Веслі.

— Здорованю, легше. Що ти там собі плануєш?

— Я не планую. Вже ні. — Однак скажена лють, од якої трусило все тіло, свідчила про інше.


У статті писали, що на прощання вона назвала бар «Бенті» болотом, але її слова, вочевидь, облагородили для читання в колі сім’ї. Насправді ж вона кинула через плече інше. «Я більше не залишатиму грошей у цьому сральнику!» Та тільки на той час вона вже так набралася, що лайка змазалась і вийшла кашоподібною: «шр’льнику».

Газетна історія, що розгорталася просто в Роббі перед очима, так його загіпнотизувала, що він навіть не спробував схопити Веслі, коли той великими кроками рушив до неї. Він тільки і встиг крикнути «Стій!», але Веслі не послухався. Він ухопив жінку обома руками й став її трясти.

У Кенді Раймер відвисла нижня щелепа; ключі, які вона тримала в руці, дзенькнули об потріскане бетонне покриття.

— Псти мне, пскуда!

Та Веслі не відпустив. Натомість відважив їй ляпаса — такого сильного, що луснула нижня губа, і взявся за неї ще серйозніше.

— Протверезій! — закричав він у її перелякане лице. — Протверезій, суко нікчемна! Живи нормально й не заважай жити іншим людям! Через тебе загине багато людей! Ти це розумієш? Через тебе, блядь, люди ЗАГИНУТЬ!

Він ударив її втретє — так лунко, наче хтось із пістолета вистрелив. Жінка поточилася вздовж стіни будівлі; вона плакала й затуляла обличчя руками для захисту. Підборіддям текла цівочка крові. Їхні тіні, довгі й худі радіолокаційні антени під неоновим півнем, то з’являлися, то згасали.

Веслі підняв руку, щоб ляснути її ще раз (краще давати ляпаси, ніж душити, хоча найдужче тієї миті йому хотілося саме взяти її за горло), але тут Роббі обхопив його ззаду й відтягнув геть.

— Перестань! Зупинися, бля! Годі вже!

У дверях уже стояв бармен і парочка прицуцуватих на вигляд завсідників, усі разом вони витріщалися на це дійство. Кенді Раймер сповзла на землю. Вона сиділа й істерично ридала, затуливши руками брезкле обличчя.

— Чому мене всі ненавидять? — схлипувала вона. — Чого всі, трясця їм, такі злючі?

Веслі тупо дивився на неї. Увесь гнів із нього вже вивітрився. А йому на зміну прийшла якась безнадія. П’яний водій, що спричинив смерть щонайменше одинадцяти людей, мусив бути лихим, але нічого лихого він перед собою не бачив. Лише заплакану алкоголічку, яка сиділа на порепаному, порослому бур’янами бетоні сільського паркувального майданчика. Жінку, яка (судячи з того, що можна було роздивитися в непевному блиманні неонового світла) щойно обмочила штани.

— До людини достукатися можна, — сказав Веслі. — Але не можна достукатися до зла. — Голос у нього звучав так, наче він перебував десь дуже далеко звідти. — Зло завжди виживає. Воно пурхне, мов здоровецький птах, і всядеться на когось іншого. І це найстрашніше, правда? Це пекельно.

— Так, я не сумніваюся, дуже по-філософськи, але ходімо. Поки тебе як слід не роздивились. І номери твоєї машини теж.

Роббі повів його до «малібу». Веслі йшов слухняно, ніби дитина. І всім тілом тремтів.

— Зло завжди виживає, Роббі. В усіх Урах. Запам’ятай це.

— Сто пудів, абсолютно. Давай ключі. Я поведу.

Гей! — закричав хтось позаду. — Ти нащо цю дамочку віддубасив? Вона ж тебе не чіпала! Ану вернись!

Роббі заштовхав Веслі в машину, оббіг капот, поспіхом сів за кермо й швидко поїхав геть. Він не знімав ноги з педалі, аж поки миготливий півень не зник із вигляду, і тільки тоді розслабився.

— І що тепер?

Веслі провів рукою по очах.

— Я шкодую про те, що зробив, — відповів він. — І не шкодую водночас. Розумієш мене?

— Ага, — кивнув Роббі. — Точняк. То було за тренера Сілверман. І за Джозі. — Він усміхнувся. — За мою мишку.

Усмішка торкнула губи Веслі.

— То куди їдемо? Додому?

— Ще ні, — сказав Веслі.


Вони зупинилися на краю кукурудзяного поля поблизу перехрестя траси 139 і шосе 80, за дві милі на захід від Кадіса. Приїхали рано, тож Веслі скористався вільною хвилиною, щоб завантажити рожевий «Кіндл». Та коли спробував відкрити меню «Ур: локальний», відповіддю було повідомлення «ЦЯ ПОСЛУГА БІЛЬШЕ НЕ ДОСТУПНА». І це чомусь не дивувало.

— Може, воно й на краще, — сказав він.

Роббі розвернувся обличчям до нього.

— Що кажеш?

— Нічого. Не має значення. — Він поклав «Кіндл» назад у портфель.

— Весе?

— Що, Роббі?

— Ми порушили Закони парадоксу?

— Без жодних сумнівів, — відказав Вес.

За п’ять хвилин дев’ята вони почули звук клаксона і побачили світло фар. Вийшли з «малібу» й стали перед ним, чекаючи. Веслі помітив, що руки в Роббі стиснуті, й лише порадів, що не один він боїться можливої, попри все, появи Кенді Раймер.

Світло фар показалося на гребені найближчого пагорба. За автобусом їхала дюжина автівок, у яких сиділи фанати «Сурикаток». Усі шалено сигналили та блимали фарами дальнього світла. Автобус проїхав повз них. Веслі почув, як приємні жіночі голоси виспівують «Ми чемпіони», і враз по спині пробіг холодок, підіймаючи сторч волосся на потилиці.

Він здійняв руки в повітря й замахав.

Роббі вчинив так само. І з усмішкою повернувся до Веслі.

— То що, професоре? Приєднуємось до параду?

Веслі поплескав його по плечу.

— Збіса файна думка.

Коли проїхали останні машини, Роббі прилаштувався до них іззаду. Як і решта, він сигналив і блимав фарами «малібу» аж до самого Мура.

І Веслі не заперечував.

7. Поліція парадоксу

— Зачекай секунду, — попросив Веслі, коли Роббі вже виходив з машини перед кафе «Сюзен і Нен» (де на шибці милом було написано «СУРИКАТКИ РУЛЯТЬ»).

Він обійшов свій «малібу» спереду та обійняв хлопця.

— Ти добре діло зробив.

Роббі розплився в усмішці.

— І матиму за це шарову семестрову оцінку «А»?

— Нє. Тільки пораду. Покинь футбол. Кар’єри ти в ньому однаково не зробиш, а твоя голова заслуговує на краще застосування.

— Візьму до уваги, — сказав Роббі… а це, як обидва вони добре знали, не означало згоди. — До зустрічі на занятті?

— У вівторок, — нагадав Веслі. Але минуло чверть години, і в нього виникла причина сумніватися в тому, що його коли-небудь хтось побачить. Узагалі.


На тому місці, де він зазвичай ставив «малібу», коли не лишав її на паркувальному майданчику А в коледжі, стояла чиясь машина. Веслі міг припаркуватися позаду неї, але натомість вибрав протилежний бік вулиці. Щось у тій машині будило неспокій. То був «кадиллак», занадто яскравий у світлі вуличного ліхтаря, під яким стояв. Червона фарба, здавалося, волала на весь світ: «Ось вона я! Подобаюсь?»

Веслі вона не подобалась. Ні тоновані вікна, ні завеликі гангстерські колісні диски з золотою емблемою «кадиллака». Вона нагадувала тачку наркодилера. І то якщо гаданий дилер був за сумісництвом ще й маніяком-убивцею.

«І чому я про таке думаю?»

— День був важкий, стрес великий, ось чому, — сказав він, переходячи порожню вулицю. Портфель теліпався на ходу й стукався об ногу. Веслі нахилився. У машині нікого не було. Принаймні йому так здалося. Крізь затемнені вікна важко було щось роздивитися.

«Це Поліція парадоксу. Вони прийшли по мене».

Ця думка була в кращому разі смішною, в гіршому — параноїдальною фантазією, але, за відчуттями, нічого кумедного в ній не було. А якщо згадати все, що сталося, то й геть нічого параноїдального.

Веслі простяг руку, торкнувся дверцят автівки, та миттю відсмикнув. На дотик дверцята були металеві, але теплі. І неначе пульсували. Так, ніби машина, металева чи ні, була жива.

«Тікай».

Думка була такою сильною і владною, що він відчув, як мимоволі його губи вимовляють це слово. Але він знав, що тікати — не варіант. Якби він спробував дременути, то чоловік чи люди, яким належала огидна червона машина, знайшли б його. Цей факт був такий простий, що кидав виклик логіці. Він ішов в обхід логіки. Тож замість дати драла він відімкнув своїм ключем двері під’їзду і піднявся нагору, у своє помешкання. Ішов сходами неквапливо, бо серце вискакувало з грудей і ноги погрожували от-от підігнутися.

Двері квартири 2Б були відчинені, й на сходовому майданчику лежав довгий прямокутник світла.

— А, ось і ти, — промовив не-зовсім-людський голос. — Заходь, Веслі з Кентуккі.


Їх було двоє. Молодий і старий. Старий сидів на дивані, на якому Веслі та Еллен Сілверман якось звабили одне одного й дістали взаємне задоволення (та яке там задоволення, екстаз ). А молодий умостився в улюбленому кріслі Веслі, яке гостинно його приймало, коли він засиджувався вечорами: смачні залишки чизкейка, цікава книжка, світло з торшера, якраз таке, як треба. Обидва були вбрані в довгі плащі гірчичного кольору. Такі ще пиловиками називають. І Веслі зрозумів, сам не знаючи чому, що ті плащі насправді живі. А ще збагнув, що люди, в них одягнені, — зовсім не люди. Їхні обличчя повсякчас змінювались, і риси під шкірою були рептилячі. Або пташині. Чи воднораз те й інше.

На вилогах плащів, де правоохоронці у вестернах носять свої значки, обидва мали ґудзики з зображенням червоного ока. Веслі здогадався, що ці штуки теж живі. Бо очі невпинно стежили за кожним його рухом.

— Як ви дізналися, що це я?

— За запахом тебе знайшли, — відповів старший із двох. І, що найстрашніше, прозвучало це не як жарт.

— Чого вам треба?

— Ти знаєш, чому ми тут, — сказав молодший. Старший не зронив більше ані слова аж до самого кінця відвідин. Але й одного слухати було нестерпно. Голос у нього був такий, наче в гортані співали цвіркуни.

— Здається, знаю. — Голос Веслі звучав рівно, принаймні поки що. — Я порушив Закони парадоксу. — Він подумки благав, щоб вони нічого не знали про Роббі. Але могли й не знати; врешті-решт, «Кіндл» було зареєстровано на ім’я Веслі Сміта.

— Ти навіть гадки не маєш, що ти накоїв, — задумливо промовив чоловік у жовтому плащі. — Здригнувся підмурівок Вежі, тремтять на коліях світи. На пелюстках троянди іній, немовби час зимі прийти.

Дуже поетично, але не надто зрозуміло.

— Яка Вежа? Яка троянда? — На лобі у Веслі проступили краплини поту, хоча він любив, щоб у помешканні була прохолода. «Це через них, — подумав він. — Ці хлопці сердяться».

— Не має значення, — відповів молодший гість. — Поясни свій чин, Веслі з Кентуккі. І добре пояснюй, коли хочеш знов побачити світанок.

Спромігся Веслі не одразу. Весь розум виповнювала єдина думка: «Це — суд наді мною». Але він рішуче її відкинув. У цьому допомогло повернення гніву — блідої подоби того, що він почував до Кенді Раймер, але досить-таки реального.

— Мали загинути люди. Майже дванадцятеро людей. А може, й більше. Для таких, як ви, це, може, й дрібниці, але для мене це багато означає. Особливо тому, що серед них була жінка, в яку я закоханий. І все через якусь безвільну п’яничку, яка не хоче лікуватися. Крім того… — Він мало не бовкнув «ми», але вчасно схаменувся. — Крім того, я нічого їй поганого не зробив. Дав кілька ляпасів, бо просто не міг стриматися.

— Ви, хлопці, ніколи не можете стриматися, — відповіла дзизкучим голосом істота, що сиділа в його улюбленому кріслі. Яке більше ніколи не буде його улюбленим. — Дев’яносто відсотків ваших проблем — від невміння контролювати імпульси. А тобі, Веслі з Кентуккі, ніколи не спадало на думку, що Закони парадоксу існують не просто так, для краси?

— Я не…

Істота підвищила голос.

— Ну звісно, не спадало. Ми точно знаємо, що не спадало. Ми якраз тому й прибули, що не спадало. Ти ні на мить не замислився над тим, що хтось із людей в автобусі міг стати серійним убивцею, таким, що порішить дюжини людей, і серед них дитину, яка б могла вирости й винайти ліки проти раку чи хвороби Альцгеймера. Ти не думав, що одна з тих молодих жінок могла народити наступного Гітлера чи Сталіна, монстра в людській подобі, який убив би мільйони твоїх ближніх на цьому рівні Вежі. У тебе не було думки, що ти втручаєшся в події, які лежать далеко за межами твоїх пізнавальних можливостей!

Ні, цього він не врахував узагалі. Він переймався долею Еллен. Роббі цікавила Джозі Квінн. І ще обидва вони міркували про решту. Про дітей, які кричать, їхня шкіра плавиться і скрапує з кісток, і вони помирають найгіршою смертю з тих, які Господь Бог призначає Своєму стражденному народу.

— Невже таке сталося? — прошепотів він.

— Ми не знаємо, що сталося, — відповіла потвора в жовтому плащі. — У цьому й суть. Експериментальна програма, в яку ти так по-дурному вліз, чітко бачить майбутнє лише на півроку наперед… у певній вузькій географічній ділянці. А поза піврічною межею віщувальний зір затьмарюється. А після року — суцільна пітьма. Тож, розумієш, ми не знаємо, що ви з юним друзякою накоїли. А отже, нема жодних шансів ліквідувати завдану шкоду, якщо вона мала місце.

«З юним друзякою». Вони все-таки в курсі про Роббі Гендерсона. У Веслі все обірвалося всередині.

— Тобто існує певна сила, яка все це контролює? Адже так? Коли я вперше відкрив «УР: КНИЖКИ», то бачив якусь вежу.

— Усе суще слугує Вежі, — погодився людиноподібний у жовтому пиловику й побожно торкнувся відразливого ґудзика на вилозі.

— То звідки ви можете знати, що я теж їй не слугую?

Вони промовчали. Тільки витріщалися на нього своїми чорними хижацькими пташиними очицями.

— Знаєте, я цього не замовляв. Тобто… так, я замовив «Кіндл», це правда, але того, який мені надіслали, я не замовляв. Він просто мені прийшов.

Запала тривка мовчанка, протягом якої Веслі відчував, що всередині цього безголосся бринить його життя. Принаймні життя, яким він його знав. Якщо ці дві тварюки заберуть його на своїй мерзенній машині, його існування може продовжитися в якійсь формі, але то буде чорне існування, можливо, невільницьке, і зберігати в його умовах розум він зуміє недовго.

— Ми вважаємо, сталася помилка доставки, — врешті-решт озвався молодий.

— Але певності у вас нема? Бо ви не знаєте, звідки той «Кіндл» прийшов. Чи хто його відправив.

Знову мовчок. Та потім старший із двох повторив:

— Усе суще слугує Вежі. — Він підвівся й простягнув руку. Повітря навколо неї замерехтіло, згустилося, і ось уже перед очима Веслі була пазуриста лапа. Знову мерехтіння, і вона перетворилася на руку. — Віддай його мені, Веслі з Кентуккі.

Просити Веслі з Кентуккі двічі не довелося б. Хоча руки в нього тремтіли так сильно, що, здавалося, минуло багато годин, перш ніж він упорався з застібками портфеля. Та врешті той пружно відкрився, і Веслі простягнув рожевий «Кіндл» старшому з двох не-людей. Потвора вирячилася на прилад із такою скаженою пожадливістю, що Веслі захотілося кричати.

— Але, здається, він уже не працює, все од…

Потвора хапнула «Кіндл». Одну секунду Веслі відчував дотик її шкіри, й цього вистачило, щоб зрозуміти: потворина шкіра — це розумна істота з власними думками, що з вереском мчать власними електричними колами. І після цього він таки закричав … чи то пак спробував. Та замість крику з горла вирвався лише тихий здавлений стогін.

Вони рушили до дверей. Бридко шурхотіли поли плащів, неначе плямкали, підсміювались. Старший просто вийшов, тримаючи «Кіндл» у лапах-руках. А другий затримався на хвилю, щоб озирнутися на Веслі.

— Цього разу ми тебе відпускаємо. Ти хоч розумієш, як тобі пощастило?

— Так, — прошепотів Веслі.

— То скажи спасибі.

— Спасибі.

Не промовивши більше ні слова, тварюка вийшла.


Він так і не зміг себе примусити сісти на диван чи в крісло, яке колись, іще до Еллен, видавалося йому найкращим у світі другом. Ліг у ліжко і схрестив руки на грудях, намагаючись притишити дрижаки, що його били. Світло він лишив увімкненим, бо вимикати його не було сенсу. Веслі був упевнений, що мине ще багато тижнів, перш ніж він зможе заснути. А може, й ніколи більше не зможе. Він починав дрімати, та перед внутрішнім зором враз виникали ті жадібні чорні очиська, і голос промовляв: «Ти хоч розумієш, як тобі пощастило?»

Ні, про те, щоб спати, не могло бути й мови.

І на цьому свідоме мислення зупинилося.

8. Попереду славне майбутнє

Веслі спав, аж доки о дев’ятій годині наступного ранку його розбудило теленькання музичної скриньки — мелодія Пахельбеля «Канон у ре мажор». Якщо йому й снилися сни (про рожеві «Кіндли», п’яних жінок на паркувальних майданчиках перед придорожніми генделиками чи низьких людей у жовтих плащах), то він їх не запам’ятав. Розумів лише, що хтось телефонує йому на мобільний, і цілком імовірно, то була людина, чий голос він дуже хотів почути.

Він притьмом помчав у вітальню, але мелодія припинилася до того, як він устиг витягти мобільний з портфеля. Він підняв кришку «розкладачки» й побачив напис «У ВАС 1 НОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ». Прослухав його.

— Здоров, — сказав голос Дона Олмана. — Раджу тобі почитати ранішню газету.

Ото й усе.

Веслі більше не передплачував «Еха», проте передплата була в його сусідки знизу, старенької місіс Рідпат. Він побіг, перестрибуючи через дві сходинки, — і ось вона, газета, стирчить із поштової скриньки. Він простяг був руку, але завагався. А що, коли його міцний сон був неприродним? Що, як йому зробили якусь примусову анестезію, щоб перекинути в інший Ур, туди, де аварія все-таки сталася? Що, як Дон телефонував, щоб його підготувати до цього? А раптом він розгорне газету й побачить чорну рамку, яка в усьому газетному світі означає жалобу?

— Будь ласка, — прошепотів він, не знаючи, кому молиться: Господу Богу чи тій таємничій темній вежі. — Благаю, нехай це досі буде мій Ур.

Занімілою рукою він узяв газету й розгорнув її. Так, рамка була, на всю першу сторінку. Але то була не чорна, а синя рамка.

Синя, як колір «Сурикаток».

Такої велетенської фотографії він у газеті «Ехо» ще ніколи не бачив. Вона займала половину першої сторінки, під заголовком «СУРИКАТКИ ВИГРАЮТЬ КУБОК «БЛУҐРАС», А ОТЖЕ, ПОПЕРЕДУ СЛАВНЕ МАЙБУТНЄ!» Уся команда зібралася на дерев’яній підлозі «Рупп-Арени». Троє дівчат тримали блискучий срібний кубок. А четверта — Джозі — стояла на приставній драбинці й крутила над головою сітку.

Перед своєю командою, вбрана в строгі сині слакси й синій блейзер, які незмінно вдягала на всі ігри, стояла усміхнена Еллен Сілверман і тримала над головою від руки написану табличку «ВЕСЛІ, Я КОХАЮ ТЕБЕ».

Веслі переможно скинув догори руки, однією все ще тримаючи газету, і так голосно заволав, аж озирнулися кілька дітлахів на протилежному боці вулиці.

— Що там таке? — гукнув один із них.

— Я вболівальник! — крикнув у відповідь Веслі й почимчикував нагору. Йому потрібно було зробити один дзвінок.


З думкою про Ральфа Вічинанцу

Загрузка...