Герман Вук досі живий

26 липня 2009 року жінка на ім’я Даян Шулер виїхала з Гантер Лейк Кемпґраунда у Парксвіллі, Нью-Йорк, за кермом свого «Форда Віндстара» 2003 року. З нею їхало п’ятеро пасажирів: її п’ятирічний син, дворічна дочка і троє племінниць. Здавалося, що з нею все гаразд — остання людина, що бачила її в Кемпґраунді присягається, що жінка була в ясній свідомості та й алкоголю від неї чути не було, — і все так само було гаразд, коли вона за годину годувала дітей у «Маку». Однак незадовго після цього бачили, як вона блювала край дороги. Вона зателефонувала братові й сказала, що почувається не дуже добре. Потім повернулася на Таконік-Стейт-Парквей і проїхала дві милі по зустрічній смузі, ігноруючи клаксони, сигнали та мигання фар усіх, кому доводилося маневрувати, аби не зіткнутися з нею. Зрештою, вона врізалася в позашляховик, убивши себе, усіх пасажирів свого авто (тільки її син вижив) та трьох чоловіків у позашляховику.

Згідно з даними токсикологів, на момент аварії рівень алкоголю в крові Шулер сягав десяти стандартних доз, а також було виявлено чималу кількість марихуани. Її чоловік стверджував, що його дружина непитуща, але ж дані токсикологів не брешуть. Як і Кенді Раєр з попередньої історії, Даян Шулер набралася по максимуму. Невже Деніел Шулер і справді не знав — і це через п’ять років шлюбу! — що його дружина любила таємно хильнути? Насправді, це можливо. Алкоголіки можуть бути неймовірно хитрими і довго приховувати свою залежність. Вони чинять так зі скрути та безвиході.

Що саме трапилося в тій машині? Як жінка так швидко напилася і коли встигла обкуритися? Про що вона думала, коли не зважала на інших водіїв, які попереджали, що вона їде по зустрічній смузі? Це був просто нещасний випадок, спричинений випивкою та наркотиками, самогубство чи химерне поєднання і того, й іншого? Тільки література може спробувати відповісти на ці запитання. Тільки через літературу ми можемо збагнути незбагненне і, можливо, дійти якогось висновку. Ця історія — моя спроба осягнути невідоме.

До речі, Герман Вук [144] і досі живий. Він прочитав той варіант цього оповідання, що з’явився в «Атлантік», і написав мені приємного листа. Навіть запросив приїхати до нього в гості. Оскільки я його давній шанувальник, ця пропозиція схвилювала мене. Йому вже перевалило за сто, а мені зараз шістдесят вісім. Якщо я проживу досить довго, то прийму його пропозицію.


«Прес Геральд», Портленд (Мейн), 19 вересня 2010 р.:

ДЕВ’ЯТЕРО ЗАГИНУЛИ В АВТОКАСТРОФІ НА I-95 [145]

Спонтанна жалобна процесія на місці подій.

Автор: Рей Дуган

Менше ніж через 6 годин після автокатастрофи, яка забрала життя двох дорослих та сімох дітей (усім їм було менше десяти років), у Феєрфілді почалася жалобна процесія. Букети польових квітів у бляшаних банках чи кавових термокухликах оточують випалену землю; в зоні для пікніків, що розташована впритул до зони відпочинку на 109-й милі, встановлено лінію з дев’яти хрестів. Там, де знайшли тіла двох найменших дітей, невідомі встановили знак — на шматку простирадла вони написали аерозольною фарбою: «ТУТ ЗБИРАЮТЬСЯ ЯНГОЛИ».

І. Бренда виграє в лотерею «Обери 3» $ 2700 і опирається першому пориву

Щоб відсвяткувати подію, Бренда не йде купувати «Орандж Драйвер»: натомість вона сплачує свої борги по кредитній картці, яка вже цілу вічність була заблокована через перевищення кредитного ліміту. Опісля вона телефонує до «Гертц»[146] і запитує дещо. Потім телефонує своїй подрузі Джесмін, яка живе в Північному Бревіку, і розповідає їй про «Обери 3»[147]. Джесмін скрикує та каже:

— Дівчинко, ти багата!

Якби ж то. Бренда пояснює, що виплатила борги по кредитці та може тепер орендувати «Шеві Експрес»[148], якщо захоче. Це фургон, у якому поміщаються дев’ятеро, — так їй пояснила дівчина з «Гертц».

— Ми могли б узяти дітей і поїхати в Марс Гілл. Побачимося з предками. Хай побавляться з онуками. Видавимо з них ще бабосиків. Що скажеш?

Джесмін вагається. У славетній халупі в Марс Гілл, яку її батьки називають домівкою, немає для них кімнати, а навіть якби й була, то вона все одно не залишилася б із ними під одним дахом. Вона ненавиділа своїх батьків. І мала на те вагому причину. Бренда знала, що Джес зґвалтував власний батько, десь через тиждень після того, як тій виповнилось п’ятнадцять. Мати знала, що відбувається, але нічого не робила. Коли Джесмін, уся в сльозах, прибігла до неї, матуся лиш сказала:

— Тобі нема чого хвилюватися, йому вже відрізали яйця.

Джесмін вийшла заміж за Мітча Робішо, аби втекти від них, і тепер — троє чоловіків, четверо дітей і вісім років по тому — вона сама по собі. Живе на допомогу з безробіття, хоч і працює шістнадцять годин на тиждень у «Рол Ераунд»: видає скейти та дає решту тим, хто хоче пограти у відеоавтомати, що приймають лише спеціальні жетони. Їй дозволяють приводити меншеньких. Делайт[149] спить в офісі, а Труз[150], якому тільки три, вештається залом із гральними автоматами, підтягуючи підгузки. Він не влазить в особливо великі халепи, хоч минулого року в нього були воші, тому двом жінкам довелося підстригти його під нуль. Як же він волав.

— Після того як я сплатила кредитну заборгованість, залишилося десь шістсот баксів, — каже Бренда. — Ну добре, чотириста баксів, якщо враховувати ренту, але я не враховую — оплачу її кредиткою. Ми могли б зупинитися в «Ред Руф», подивилися б «Хоум Бокс»[151]. Це безкоштовно. Ми можемо взяти в ресторані їжу з собою, а діти поплавали б у басейні. Як тобі таке?

Позад неї лунають крики. Бренда підвищує голос і кричить:

— Фредді, припини дражнити сестру та поклади це на місце!

А тоді, Боже ж ти мій, їхні сварки будять дитину. Або ж Фрідом наклала в підгузки та прокинулася сама. Фрідом постійно накладає в підгузки. Бренді здається, що срати — це головне покликання Фрі. Уся в батька.

— Я вважаю… — каже Джесмін, розтягуючи вважаю на чотири склади. Може, навіть на п’ять.

— Ну ж бо, дівчинко! Автомобільне турне! Врубайся вже! Сядемо на автобус до Джетпорта та орендуємо фургон. Лише триста миль. За якихось чотири години ми вже будемо там. Те дівчисько сказало, що діти можуть дивитися в машині DVD. «Русалоньку» та інші гарні штуки.

— Може, мені й вдасться витягнути з мами трохи державних грошей, перш ніж вони всі закінчаться, — замислено каже Джесмін. Її брат загинув минулого року в Афганістані. Нарвався на СВП[152]. Її батьки отримали за це вісімнадцять тисяч. Мама пообіцяла дати їй трохи, однак робила це, коли старий був далеко від телефону. Звісно, гроші могли вже закінчитися. Ймовірно, так воно і є. Містер Трахаю-П’ятнадцятирічних купив собі «рисову ракету»[153] фірми «ЯМАХА», але що людина в його віці робитиме з такою штукенцією, Джесмін навіть не уявляла. А ще вона знала, що такі речі, як державні гроші, — то лише міраж. Це те, про що вони обидві знали. Щоразу, коли ти бачиш щось красиве, хтось вмикає дощ. Красиві речі завжди блякнуть.

— Ну ж бо, — повторює Бренда. Вона просто закохалася в ідею завантажити до фургона дітей та свою найкращу (свою єдину) подругу ще зі старшої школи, яка врешті-решт оселилася через місто від неї. Вони вдвох, семеро дітей між ними, купа бридких чоловіків у дзеркалі заднього огляду, але й нагоди трохи розважитися вони не пропустять.

Вона чує глухий стук. Фредді починає кричати. Ґлорі[154] вдарила його в око фігуркою.

Ґлорі, ану припини, бо я в тебе це заберу! — кричить Бренда.

Він не хотів віддавати мою «Суперкрихітку» [155]! — горлає у відповідь Ґлорі й починає плакати. Тепер усі вони плачуть — Фредді, Ґлорі та Фрідом[156], — і на мить абсолютна сірість заповзає у свідомість Бренди. Останнім часом вона бачила багато цієї сірості. Ось вони в трикімнатній квартирі триповерхового будинку, взагалі без чоловіка (Тім, останній у її житті, чухнув із півроку тому), живуть переважно на локшині, пепсі та тому дешевому морозиві, що продають у «Волмарті»; без кондиціонера; без кабельного телебачення; вона працювала в магазині «Квік-Флеш», але компанія збанкрутувала, магазин став частиною мережі «Он зе Ран», і менеджер найняв якогось Тако Пако виконувати її роботу, бо Тако Пако може працювати дванадцять-чотирнадцять годин на день. Тако Пако носить на голові бандану та маленькі бридкі вуса над верхньою губою, а ще він ніколи не завагітніє. Робота Тако Пако — робити дівчат вагітними. Вони западають на його вуса, а потім — бац! — смужка на тесті з аптеки стає синьою, і ось з’являється іще один хахаль, у комплект до попередніх.

У Бренди є особистий досвід-іще-не-одного-хахаля. Вона розповідає людям, що знає, хто батько Фредді, але насправді це не так: у неї було кілька п’яних нічок, коли вони всі гарно виглядали… та й по правді, як вона має шукати роботу? У неї діти. Що вона має робити? Залишити Фредді глядіти Ґлорі та потягти Фрідом на кляту співбесіду? Авжеж, це спрацює. Та й хіба їй щось світить, окрім як дівчини на касі для автомобілістів у «Маку» або «Бургер Кінгу»? В Портленді є кілька стрип-клубів, але такі жирухи, як вона, не отримують там роботи, а інші місця збанкрутували.

Вона нагадує собі, що виграла в лотерею. Вона нагадує собі, що сьогодні вночі вони можуть опинитися вдвох у кімнаті з кондиціонером у «Ред Руфі», навіть утрьох! Чому б ні? Усе іде на краще!

— Бренні? — голос подруги переповнений сумнівами, як ніколи. — Ти це серйозно?

— Ага, — підтверджує вона. — Ну ж бо, я наполягаю. Чікса з «Гертца» каже, що фургон червоний. — Вона понижує свій голос і додає: — Твій щасливий колір.

— Ти оплатила борги по кредитці онлайн? Як тобі це вдалося? — Минулого місяця Фредді та Ґлорі побилися і скинули ноутбук Бренди з ліжка. Він упав на підлогу та зламався.

— Я використала бібліотечний комп, — мовила вона так, як тоді, коли росла в Марс Гіллі: блібблітечний. — Я мала трохи зачекати, перш ніж всістися за нього, але це було того варте. Він безкоштовний. То що скажеш?

— Мабуть, ми могли б узяти пляшечку «Алленса», — говорить подруга. Джесмін любить пити це кавове бренді «Алленс», коли може його дістати. По правді, Джесмін любить абсолютно все, коли може це дістати.

— Звісно, — каже Бренда. — І пляшку «Оранж Драйвера» для мене. Але я не хочу пити за кермом, Джес. Мені треба зберегти права. Це все, що в мене залишилося.

— Як гадаєш, зможеш отримати від своїх предків хоч якісь гроші?

Бренда каже собі, що як тільки сімейство побачить дітей — тих можна підкупити (або залякати), щоб вони гарно поводилися, — то зможе.

— Тільки ні слова про лотерею, — застерігає вона.

— Без питань, — відповідає Джесмін. — Я хоч і народилася посеред ночі, але ж не посеред минулої ночі.

Вони регочуть з цього старого, але гарного дотепу.

— То що думаєш?

— Мені треба забрати Едді та Роуз Еллен зі школи…

— Велике, блядь, діло, — лається Бренда. — То що думаєш, дівчинко?

Після тривалої паузи по той бік лінії Джесмін каже:

— Автомобільне турне!

— Автомобільне турне! — горлає Бренда у відповідь.

Потім вони скандують це, коли троє дітей волають у Санфордській квартирі Бренди та принаймні одна (а може, й дві) дитини волають у квартирі Джесмін, що в Північному Бревіку. Дві товсті жінки, на яких ніхто не хоче дивитися на вулиці; жінки, яких жоден кадр не хоче пікапити в барах, хіба що вже пізно, на душі п’яно, а поблизу немає нікого краще. Про що думають чоловіки, коли напиваються? Бренда та Джесмін знають відповідь: «Товсті стегна краще, ніж ніякі». Особливо коли бар скоро закриється. Вони разом ходили до школи в Марс Гіллі, а тепер живуть на півдні штату та допомагають одна одній, коли мають таку можливість. Вони товсті жінки, яких ніхто не хоче бачити, між ними цілий виплодок дітей, а вони скандують: «Автомобільне турне! Автомобільне турне!», наче двійко тупих чірлідерок.

Вересневого ранку, коли о 8:30 уже стає спекотно, усе й трапляється. Ніколи не буває інакше.

IІ. Тож ці двоє старих поетів, які колись були коханцями в Парижі, влаштовують пікнік біля туалетів

Зараз Філу Генрайду сімдесят вісім, а Полін Енслін — сімдесят п’ять. Вони обоє худі як палки. Обоє носять окуляри. Їхнє волосся, біле та тонке, майорить на вітрі. Вони зупинилися в зоні відпочинку на І-95 поблизу Фаєрфілда, що на двадцять миль північніше Огасти. Зона відпочинку з вагонки, а прилеглі туалети — з цегли. На вигляд непогані туалети. Хтось міг би сказати, що вони витвір мистецтва. Жодного запаху. Філ, який мешкає в Мейні та добре знає це місце, ніколи б не запропонував відпочивати тут улітку. Коли потік машин на сполученні між штатами збільшується через туристів з інших штатів, дорожнє управління встановлює цілу шеренгу біотуалетів, і ця приємна зелена галявинка починає смердіти, наче пекло на Святвечір. Але зараз біотуалети десь на складі й із зоною відпочинку все гаразд.

Полін кладе картату скатертину на вкритий чиїмись ініціалами стіл для пікніка, який стояв в тіні старого дуба. Жінка притискає її плетеним кошиком для пікніка. Вона дістає з кошика сандвічі, картопляний салат, скибки дині та два шматочки торта з кокосовим заварним кремом. Ще у неї є велика скляна пляшка червоного чаю. Кубики льоду весело дзеленчать усередині.

— Якби ми були в Парижі, то пили б вино, — каже Філ.

— Якби ми були в Парижі, то не змушені були б їхати шістдесят миль по автомагістралі, — відповідає вона. — Чай холодний та свіжий. Доведеться задовольнятися тим, що маємо.

— Я ж ні до чого не чіпляюся. — Він кладе свою набухлу від артриту руку на її (теж набухлу, але трохи менше). — Це справжній бенкет, люба.

Вони посміхаються одне одному в зношені лиця. Хоч Філ був одружений тричі (та розкидав по собі, наче конфеті, п’ятьох дітей), а Полін була заміжня двічі (жодної дитини, але коханців обох статей із дюжину), між ними все ще щось є. Набагато більше, ніж іскра. Філ одночасно і здивований, і не здивований. У його віці — старий, але до могили ще далеко, — ти береш те, що можеш, і радієш з цього. Вони прямують на фестиваль поезії в кампусі Університету штату Мейн в Ороно, і, хоч оплата їхньої присутності не велика, вона цілком адекватна. Відколи в нього з’явився рахунок для службових витрат, Філ чванився цим і орендував кадилак у «Гертці» в Портлендському аеропорту, де він зустрічав літак Полін. Поетеса поглумилася з цього, мовляв, вона завжди знала, що він пластмасовий хіпі. Однак сказала вона це з ніжністю. Так, він не був хіпі, але був істинним іконоборцем, справді належав до таких, і вона знала про це. Так само, як він знав, що її остеопорозним кісткам сподобається поїздка.

А зараз пікнік. Цього вечора їх пригостять вечерею, але та їжа буде теплим, укритим соусом місивом невідомо чого, що подадуть у кафетерії однієї зі студентських їдалень. Полін називає це прісною їжею. Їжа приїжджих поетів завше прісна, до того ж на неї все одно доведеться чекати аж до восьмої. Чекати з якимось дешевим жовтувато-білим вином, яке, ймовірно, було створено, щоб пиляти нутрощі таких же алкоголіків із неповним робочим днем, як вони самі. Цей обід набагато приємніший, а холодний чай — дуже смачний. Філ навіть трохи потурає власним фантазіям, у яких він, тримаючи Полін за руку, веде її у високу траву за туалетами, як у тій старій пісні Вана Морісона, і…

Але ж ні. Старі поети, лібідо яких тепер постійно застрягає на першій передачі, не повинні навіть думати про таке курйозне місце для любовних утіх. Особливо поети з таким тривалим, багатим і різноманітним досвідом, які знають тепер, що кожен раз швидше за все буде величезним розчаруванням і що кожен раз може стати останнім. «Окрім того, — думає Філ, — у мене вже було два серцеві напади. А хто знає, що було з нею?»

Полін думає: «Тільки не після сандвічів, картопляного салату та ще й пирога на додачу. Але, можливо, вночі. Цілком можливо». Вона всміхається йому та дістає з кошика останню річ. Це «Нью-Йорк Таймз», яку вона купила в тому ж магазині, де і решту речей для пікніка, включно з картатою скатертиною та пляшкою холодного чаю. Наче в старі часи, вони кидають монетку, хто першим читатиме рубрику «Мистецтво та Відпочинок». У старі часи Філ, який виграв Національну книжкову премію за «Палаючих слонів», завжди обирав орла та вигравав набагато частіше, ніж мав би. Цього разу він обирає решку… і знову виграє.

— Ну ти й нахаба! — кричить вона та віддає йому газету.

Вони їдять. Читають поділені між собою сторінки. Якоїсь миті вона дивиться на нього крізь виделку з порцією картопляного салату, та каже:

— Я досі кохаю тебе, старий ти шельмо.

Філ посміхається. Вітер куйовдить його волосся, наче розпорошує пух молочаю. Блищить, просвічуючись крізь ріденькі пасма, череп. Він уже не юнак, який, пустившись берега, поїхав з Брукліну, широкоплечий, наче моряк (і такий же лихослівний), але Полін досі бачить у ньому тінь того чоловіка, сповненого гніву, відчаю та веселощів.

— Я також кохаю тебе, Полі, — відповідає він.

— Ми двійко старих бовдурів, — вона заходиться сміхом. Колись вона займалася сексом із королем та зіркою кіно майже в той самий час, поки грамофон грав «Меггі Мей»[157] і Род Стюарт[158] співав французькою. Тепер жінка, яку «Нью-Йорк Таймз» називала найвеличнішою американською поетесою сьогодення, мешкає в будинку без ліфта, десь у Квінсі. — Читаємо вірші в глушині за смішні гонорари та обідаємо під відкритим небом у зонах відпочинку».

— Ми не старі, — заперечує він, — ми юні, ma bиbи.

— Що, заради всіх святих, ти верзеш?

— Ти тільки глянь на це, — каже він і простягає Полін першу сторінку рубрики «Мистецтво». Вона бере її та бачить фотографію. Сухий, як жердь, чоловік посміхається з-під крис солом’яного капелюха.


Старигань Вук публікує дещо з нових штук

Автор: Мотоко Річ

Більшість письменників, коли їм виповнюється дев’яносто чотири роки, якщо їм вдається дотягнути до цієї дати, давно вже на пенсії. Але тільки не Герман Вук, автор таких відомих романів, як «Заколот на «Кейні»[159] (1951) та «Марджорі Монінгстар»[160] (1955). Багато з тих, хто може пам’ятати телевізійні міні-серіали за його всеосяжними романами про Другу світову війну, «Вітри війни» (1971) та «Війна та пам’ять» (1978), зараз самі наближаються до пенсійних виплат. А Вук почав отримувати свою пенсію ще 1980 року.

Тим не менш Вук ще не все сказав. Він уже опублікував несподіваний, але успішний роман «Діра в Техасі» за рік до свого дев’яностого дня народження, а тепер готується до друку збірка есеїв під назвою «Мова, якою говорить Бог». Це його останнє слово?

«Я не готовий говорити на цю тему, — каже, посміхаючись Вук. — Ідеї не зникають просто тому, що ти старий. Тіло слабне, слова — ніколи».

Коли письменника спитали про його…

Продовження на с. 19

Глянувши на старе зморшкувате обличчя під хвацько вдягненим капелюхом, Полін раптово відчула непрохану сльозу.

— Тіло слабне, слова — ніколи, — повторює вона. — Це так чарівно.

— Ти читала його? — питає Філ.

— «Марджорі Монінгстар» у роки юності. Набридливий гімн цнотливості, та я, наперекір самій собі, була вражена. А ти?

— Починав «Молодого яструба», але так і не зміг дочитати. Однак… він досі працює мов проклятий. А він дуже старий і годиться нам у батьки. — Філ згортає газету та кладе її у кошик для пікніка. Нижче автотрасою, під далеким, сповненим погідних хмар вересневим небом мчить розріджений потік машин. — Якщо хочеш, ми могли б, перш ніж повернемося на дорогу, почитати вірші одне одного. Як у старі часи?

Полін обмірковує пропозицію, потім киває. Уже дуже багато років минуло з тих пір, як хтось інший читав її вірші, і вона завше почувається трохи моторошно, наче переживає навколосмертний досвід. Але чому ні? У зоні відпочинку вони самі.

— На честь Германа Вука, який досі працює мов проклятий. Моя робоча папка лежить у зовнішній кишені сумки.

— Ти довіряєш мені порпатися у твоїх речах?

Вона дарує йому свою стару криву посмішку, а тоді з заплющеними очима повертається до сонця. Насолоджується теплом. Скоро дні стануть холодними, але сьогодні спека.

— Можеш порпатися в моїх речах скільки тобі заменеться, Філіпе. — Вона розплющує одне око, по-смішному спокусливо підморгує йому. — Досліджуй, скільки заманеться.

— Матиму це на увазі, — каже Філ та йде назад до кадилака, який він орендував для них.

«Поети в кадилаку», — думає вона. — Вичерпне визначення абсурду». Якусь мить вона дивиться, як мчать машини. Потім дістає газету та знову розглядає зморшкувате усміхнене обличчя писаки. Досі живий. Можливо, якраз цієї миті він дивиться на високе блакитне небо вересня, з відкритим нотатником на столику надворі та пляшкою «Пер’є» (чи вина, якщо шлунок йому це дозволяє) під рукою.

«Якщо Бог і існує, — думає Полін Енслін, — то Вона часом може бути дуже щедрою».

Вона чекає, коли повернеться Філіп з її робочою папкою та одним зі своїх стенографічних нотатників, у які він найбільше любить записувати свої вірші. Вони читатимуть вірші одне одного. Сьогодні вночі, можливо, пограють і в інші ігри. Полін ще раз нагадує собі, що це можливо.

ІІІ. Сидячи за кермом «Шеві» Бренда почувається так, наче вона в кабіні реактивного винищувача

Усе цифрове. Супутникове радіо з екранчиком для GPS над ним. Коли вона дає задній хід, GPS стає телеекраном, тож вона бачить, що в неї за спиною. На торпеді все сяє, увесь внутрішній простір заповнює запах нової машини. А чому б і ні, якщо на одометрі лише сімсот п’ятдесят миль? Вона ще ніколи в житті не сиділа за кермом машини з таким малим пробігом. Можна натиснути на підкермові перемикачі — і зразу висвітиться твоя середня швидкість, скільки галонів бензину ти витрачаєш на милю та скільки галонів у тебе залишилося взагалі. Двигун навряд чи видає хоч якийсь звук. Попереду два ковшоподібні сидіння, які оббиті м’яким матеріалом кольору слонової кістки, що нагадує шкіру. Амортизатори м’які, наче масло.

Позаду висить екран із DVD-плеєром. «Русалоньку» ввімкнути не вдалося, бо Труз, трирічний син Джесмін, узяв та й розмазав по всьому диску арахісове масло. Але «Шрек» їм також подобається, хоча вони й бачили його мільярд разів. Так хвилююче передивлятися його під час подорожі! Коли ти за кермом! Фрідом заснула на своєму сидінні між Фредді та Ґлорі. Делайт, шестимісячна донечка Джесмін, задрімала в мами на руках, але решта п’ятеро дітлахів вмостилися на задніх сидіннях і заворожено дивляться мультик. Від захвату в них порозкривалися роти. Едді, син Джесмін, длубався в носі, а по гострому підборіддю його старшої сестрички, Роуз Еллен, стікала слина. Та вони хоча б сиділи спокійно та вперше за довгий час не кидалися одне на одного. Їх неначе загіпнотизували.

Бренда мала б радіти. Діти поводились тихо, дорога стелилася перед нею, немов злітна смуга в аеропорту, вона сама сиділа за кермом новісінького фургончика, а траса була вільною і не перевантаженою машинами, відколи вони виїхали з Портленда. На електронному спідометрі світилося число 70, а ця чотириколісна крихітка ще навіть не спітніла. І все ж сірість знову почала огортати її.

Зрештою, фургончик же їй не належить. Доведеться повернути його. І справді, просто безглузде марнування грошей, бо що ж чекає на неї там, на тому кінці подорожі? Марс Гілл. Марс… бляха… Гілл. Їжа з «Раунд-Апа», де вона колись працювала офіціанткою. Ще тоді, у старшій школі, коли мала гарну статуру. Гамбургери й картопля фрі в поліетиленових упаковках. Діти плюскатимуться в басейні — до та після їжі. Хоча б хтось один обов’язково заб’ється і зчинить лемент. А може, й не один. Ґлорі скаржитиметься, що вода надто холодна (навіть якщо це буде не так). Ґлорі завжди скаржиться. Вона так скаржитиметься все життя. Бренда ненавидить це скигління і любить розповідати Ґлорі, що це в ній так проявляються татусеві риси… хоча насправді характер дівчинка отримала від обох батьків. Бідна дитина. Усі вони, зрештою, бідні. А роки все тягнуться вперед, наче довгий шлях під палючим сонцем, яке ніколи не заходить.

Вона подивилася праворуч, на Джесмін, сподіваючись, що та скаже що-небудь смішне та підбадьорить її, але з тривогою збагнула, що Джес плаче. Тихі сльози блищали в її очах і стікали по щоках. На руках у неї спала Делайт і ссала палець. Це її заспокійливий палець, весь укритий пухирями з внутрішнього боку. Якось Джес добряче відшльопала Ді, коли побачила, що мала знову поклала до рота цей палець, от тільки який сенс шльопати дитину, якій лише шість місяців? З тим же успіхом можна відшльопати двері. Та часом ти все одно це робиш. Часом не можеш нічого з цим удіяти. Часом ти не хочеш нічого з цим удіяти. Бренда й сама робила так.

— Що трапилося, люба? — запитує Бренда.

— Нічого. Не зважай на мене, пильнуй за дорогою.

Позаду них Віслюк сказав щось кумедне Шрекові, і дехто з дітей засміявся. Але не Ґлорі: вона задрімала.

— Ну ж бо, Джес, скажи мені. Я ж твоя подруга.

Нічого, кажу ж.

Джесмін схилилася над сплячою дитиною. Крісельце Делайт припасоване до підлоги. На ньому, на горі памперсів, лежить пляшка «Алленз», заради якої вони зупинилися в Південному Портленді, перед виїздом на платне шосе. Тоді Джес зробила тільки два маленькі ковточки, але цього разу добре приклалася до пляшки, перш ніж знову закоркувала її. Сльози досі текли по її щоках.

— Нічого. Усе. Що б не було, усе завжди приходить до одного й того самого, ось про що я думаю.

— Це через Томмі? Твого брата?

Жінка спересердя засміялася.

— Вони не дадуть мені ні цента з тих грошей, кого я дурю? Мама скаже, що це татове рішення, бо їй легше говорити саме так, але насправді це і її точка зору також. Гадаю, то марна справа. А як щодо тебе? Твоє сімейство справді дасть тобі щось?

— Так, гадаю, так.

Звісно. Еге ж. Можливо. Щось на кшталт сорока доларів. Тобто півтори торби продуктів із бакалії. Навіть дві торби, якщо вона скористається купонами з «Анкл Генрі Своп Ґайд»[161]. Від самої думки про гортання цього подертого безкоштовного журнальчика — Біблії для бідняків — і про те, як на пальцях лишатиметься друкарська фарба, сірість навколо Бренди стала ще густішою. Прекрасна днина: літа в ній навіть більше, ніж осені, а все ж світ, де ти залежиш від купонів «Анкл Генрі», — до відчаю сірий світ. «Як же ми докотилися до такої кількості дітей? — думає вона. — Здається ж, тільки вчора я дозволяла Майку Хіґґінсу мацати мене за передок за корпусним цехом?»

— Вітаю, — Джесмін чмихає носом від сліз. — Ну а в моїх будуть три нові бензиножерливі іграшки у квітнику, але вони все одно скаржитимуться на бідність. А знаєш, що мій татусь скаже щодо дітей? Він скаже: «Не дозволяй їм ні до чого торкатися!»

— Можливо, він змінився, — відповідає Бренда. — Став кращим.

— Він ніколи не змінюється і ніколи не стає кращим, — каже Джесмін.

Роуз Еллен клювала носом. Вона намагалася покласти голову на плече брата Едді, за що він вдарив її кулаком по руці. Розтерши уражене місце, дівчинка заскімлила, та скоро знову всілася дивитися «Шрека». Слина досі стікала по її підборіддю. На думку Бренди, так дівчинка виглядає пришелепкуватою, — що й справді недалеко від істини.

— Не знаю, що й сказати, — озивається Бренда, — у будь-якому разі, ми ж будемо розважатися! «Ред Руф», люба! Басейн!

— Ага. І якийсь молодик, який о першій ночі калататиме в стіну, щоб я заткнула дитину. Начебто, знаєш, мені хочеться, щоб Ді не спала о першій ночі, бо всі гидотні зуби вирішили повилазити за раз.

Вона робить ще ковток з пляшки з кавовим бренді, а потім простягає її подрузі. Бренді була не настільки дурною, аби взяти її та ризикнути своїми водійськими правами, але ж копів навкруги було не видко, та й навіть якби в неї забрали права, чи довго вона б жила без можливості сісти на кермо? Машина належала Тому, і він забрав її, коли пішов. Та в будь-якому разі вона вже була наполовину вбитою, вимазаною мастилом і обмотаною дрібною дротяною сіткою. Зрештою, не велика втрата. Ще й ця сірість усюди. Вона взяла пляшку й відпила з неї. Усього-на-всього один маленький ковточок, але ж бренді такий теплий і приємний, наче промінь призахідного сонця, тож Бренда зробила ще один ковток.

— Вони зачиняють «Рол-Ераунд» наприкінці місяця, — каже Джесмін, забираючи до себе пляшку.

— Джессі, ні!

— Джессі, так. — Вона дивилася на дорогу, що розгорталася попереду. — Джек урешті прогорів. Це було очевидно ще з минулого року. І прощавайте тепер ці дев’яносто баксів на тиждень. — Вона знову п’є. Делайт у неї на руках завовтузилася, але потім знову заснула, встромивши в рота свого заспокійливого пальця. Куди, як подумала Бренда, якийсь хлопчина, схожий на Майка Гіґґінса, захоче засунути свій член не через так уже й багато років. І вона, певно, дозволить йому. Я дозволила. Джес також. Просто так воно все й відбувається.

Позаду них Принцеса Фіона каже щось смішне, але жодна дитина не сміється. Усі вони стали скляноокими, навіть Едді та Фредді — імена, наче з телевізійного сіткому.

— Світ сірий, — мовила Бренда. Вона не знала, що скаже про це вголос, перш ніж ці слова самі не злетіли з її вуст.

Джесмін здивовано глянула на неї.

— Так, — підтверджує вона. — Тепер до тебе дійшло.

Бренда просить:

— Дай мені пляшку.

Джесмін передає. Бренда відпиває ще, потім повертає пляшку подрузі.

— Гаразд, годі вже.

Джесмін дарує їй свою фірмову криву усмішку, яку Бренда пам’ятає ще з часів, коли в п’ятницю по обіді вони ходили до читальні. Вона виглядала дивно на тлі її мокрих від сліз та налитих кров’ю очей.

— Упевнена?

Лайн-ап — порядок гравців на відбивання.

Бренда не відповідає, але трохи сильніше тисне ногою на газ. Тепер на електронному спідометрі висвічується 80.

IV. «Ти перший», — каже Полін

Раптом вона збентежилася. Боялася почути, як її власні слова злітатимуть із Філових уст. Певно, вони прозвучать гучно, а тому фальшиво, як грім без дощу. Та вона забула різницю між його голосом для публіки — монументальним і трішки приторним, наче в голови присяжних, що зачитує фінальний вирок у фільмі про суд, і тим голосом, який у ньому прокидається лише коли він з одним-двома друзями (і ще нічого не випив). Цей голос — м’якший, добріший, і їй було дуже приємно слухати, як він зачитував її вірш. Ні, більш ніж просто приємно. Вона почувалася вдячною. В його виконанні вірш видавався значно кращим, ніж був насправді.

Чорні тіні вкривають дорогу —

ніжно, як поцілунки.

Клапті змертвілого снігу —

шмаття весільних чарунків.

Сизий серпанок імлистий пилом стає

золотавим. І проривається сонце

крізь вітром скуйовджені хмари!

На варту вічності мить знов

повертається літо. Мені знов сімнадцять,

стою, в долонях стискаючи квіти.

Він відкладає аркуш. Вона дивиться на нього з легкою посмішкою, що ховає хвилювання. Він киває.

— Гарно, люба, — каже. — Дуже гарно. Тепер ти.

Полін розгортає його вузький нотатник, знаходить те, що, певно, було його останнім віршем, і прогортає чотири-п’ять чернеток. Вона знає, як він працює, тож гортає написані нерозбірливим курсивом сторінки, аж доки не натрапляє на викарбувані охайними друкованими літерами рядки. Показує йому вірш. Філ киває, а потім повертає голову до шосе. Це все дуже мило, та їм скоро доведеться їхати. Вони ж не хочуть спізнитися.

Він бачить, як наближається червоний фургон. Він їде швидко.

Вона починає.

V. Бренда бачить ріг достатку, з якого висипаються гнилі плоди

«Так, — думає вона. — По суті, так воно і є. День подяки для дурнів».

Фредді стане солдатом і воюватиме в чужих країнах, як Томмі, брат Джесмін. Сини Джессі, Едді та Труз, вчинять так само. Куплять собі великі атовіки, коли (і якщо) повернуться додому; звісно, за умови що через двадцять років паливо все ще буде доступним. А дівчатка? Вони зустрічатимуться з хлопцями. Втрачатимуть цноту, доки по телевізору показуватимуть вікторини. Віритимуть хлопцям, які казатимуть їм, що вчасно витягнуть. Народять дітей, смажитимуть м’ясо на сковорідках і потовстіють, як і вони з Джес. Покурюватимуть траву і їстимуть багато морозива — того, дешевого, з «Волмарта». Крім, правда, Роуз Еллен. З Роуз щось не так. Навіть у восьмому класі по її підборіддю стікатиме слина, як тепер. Семеро дітей народять сімнадцятьох, ті сімнадцять — всіх сімдесятьох, а ті сімдесят — понад двісті. Вона вже бачила цей обшарпаний натовп, що гордо крокує в майбутнє: хтось вбраний у джинси, які закривають лише половину дупи, тому видно білизну, хтось — у футболки в стилі хеві-метал, хтось — у вкритій плямами від соусу формі офіціантки, хтось — у вузьких штанах «Кеймарт» з маленькою биркою «Зроблено в Парагваї», пришитою до швів їх широкий задніх частин. Вона вже бачила гори іграшок «Фішер-Прайс» — спершу вони володітимуть ними, а потім продадуть на дворовому ярмарку (на тому, де вони самі колись їх купили). Вони купуватимуть продукти, які бачать по телевізору, залізуть в борги перед банками по кредитних картках, як вона сама робила це… І робитиме знову, адже «Обери 3» — абсолютно випадкова удача, і вона знала про це. Насправді, навіть гірше, ніж випадкова удача: приманка. Життя — це ржавий колісний ковпак, що валяється в придорожній канаві, й життя триває. І вона ніколи більше не матиме відчуття, ніби сидить за кермом реактивного літака. Краще не буває. Ні для кого немає рятувальних човнів і ніхто не знімав її життя на камеру. Це реальність, а не реаліті-шоу.

«Шрек» закінчився, і всі діти поснули, навіть Едді. Роуз Еллен знову поклала голівку йому на плече. Вона хропе, як старушенція. У неї на руках червоні смуги, бо часом дівчинка без упину дряпає себе.

Джесмін закручує кришку на пляшці й кидає «Елленз» назад на дитяче крісельце біля ніг. Каже низьким голосом:

— Коли мені було п’ять, я вірила в єдинорогів.

— Я також, — каже Бренда. — Цікаво, наскільки швидко може їхати ця штука?

Джесмін дивиться на дорогу. Вони промчали повз синій знак з написом «ЗОНА ВІДПОЧИНКУ 1 МИЛЯ». Шлях у північному напрямку порожній. Обидві дорожні смуги — їхні.

— А давай з’ясуємо, — каже Джес.

Цифри на спідометрі змінюються з 80 до 85. Потім до 87. І все ж між педаллю акселератора та підлогою лишалося ще трохи вільного місця. Усі діти спали.

Наближається «Зона відпочинку». На паркові Бренда побачила тільки одну машину. Вона має гарний вигляд — «лінкольн» чи «кадилак». «Мені б також хотілося таку, — подумала Бренда. — Та в мене надто мало грошей, але надто багато дітей — вони всі не влізуть туди».

Вона відвернулася від дороги. Поглянула на свою стару шкільну подруга, яка закінчила тим, що переїхала в сусіднє місто. А Джес глянула на неї. Фургон, що летів на швидкості під сто миль на годину, починає заносити.

Джес легенько кивнула і підняла Ді, заколисуючи біля своїх великих грудей. Дівчинка досі тримала в роті заспокійливого пальця.

А Бренда киває їй. А потім щосили натискає на газ, намагаючись намацати ногою застелену килимком підлогу фургона. А потім м’яко вдавлює в неї педаль, до упору.

VI. «Спинись, Полі, спинись!»

Філ тягнеться вперед і хапає її за плече, лякаючи. Вона підводить погляд від його вірша (той набагато більший за її, але вона вже майже дочитала) та бачить, що він вирячився на автостраду. Його рот розтулений, а очі за окулярами вилізли настільки, що здається, ніби вони зараз торкнуться лінз. Вона глянула туди, куди й він, якраз вчасно, щоб побачити, як червоний фургон плавно ковзає з головної смуги на аварійну, а з аварійної смуги котиться пагорбом через зону відпочинку. Машина не повертає. Вона летить надто швидко, щоб повернути. Вона перетинає дорогу зі швидкістю дев’яносто миль на годину та залітає на схил якраз перед ними, де і врізається в дерево. Він чує гучний, немелодійний удар розбитого скла. Лобове скло розбивається на друзки; дрібні уламки на мить зблискують у сонячному світлі, і вона думає — по-блюзнірськи, — що це прекрасно.

Дерево розламує фургон на два нерівні шматки. Щось — Філ Генрайд відмовляється вірити, що це дитина, — підлітає в повітря та падає на траву. Тоді бензобак фургона починає горіти, і Полін кричить.

Він зводиться на ноги та біжить униз схилом, перескакуючи через огорожу з жердин, наче юнак, яким він колись був. Останніми днями він рідко коли забуває про своє ненадійне серце, але, біжучи до палаючих уламків машини, навіть не думає про нього.

Тіні від хмар котяться полем, залишаючи примарний слід цілунку на сіні та тимофіївці. Дикі квіти кивають своїми голівками.

Філ зупиняється за двадцять ярдів від палаючих решток, жар обпалює обличчя. Він бачить саме те, що і сподівався побачити, — не вижив ніхто, — але він навіть не припускав, що не виживе так багато людей. Він бачить кров на тимофіївці та конюшині. Бачить уламки задньої фари, що так нагадують суниці. Бачить відірвану руку, що застрягла в кущі. Крізь полум’я він помічає, як плавиться дитяче сидіння. Він помітив черевички.

Підходить Полін і стає біля нього. Вона задихається. Єдине, що страшніше за її волосся, — це її очі.

— Не дивися, — каже він.

— Що це за запах, Філе? Що це за запах ?

— Палаючий бензин та гума, — відповідає він, хоча це швидше за все не той запах, який вона має на увазі. — Не дивися. Повертайся і… Твій мобільний із тобою?

— Так, звісно. Він у мене…

— Повертайся і викликай 911. Не дивися сюди. Ти не захочеш бачити це.

Він також не хоче цього бачити, але не може відвести погляду. Скільки їх? Він бачить тіла принаймні трьох дітей та одного дорослого — напевне, це жінка, але він не впевнений. Стільки взуття… а ще весь цей одяг… Він бачить коробку від DVD з мультяшними персонажами…

— А що, як не дозвонюся? — питає вона.

Він вказує на дим. Потім на три чи чотири машини, що вже з’їжджають з дороги.

— Дозвонишся чи ні, немає значення, — каже він. — Але ти спробуй.

Вона йде геть, але раптом обертається. Вона плаче.

— Філе… Скільки?

— Не знаю. Можливо, з півдюжини. Йди, Полі. Деякі з них можуть бути ще живі.

— Тобі це краще знати, — схлипує вона. — Клята штука неслася надто швидко.

Полін починає повільно підніматися узвозом. На півдороги до місць на парковці (ще більше машин зупиняється на узбіччі) жахлива думка виринає в її голові, і вона озирається, переконана, що зараз побачить, як її старий друг і коханець лежить у траві, можливо, непритомний, а можливо, і мертвий через останній серцевий напад. Але він тримається на ногах, обережно обходить навколо лівого боку палаючого фургона. Вона бачить, як він знімає свій охайний піджак з латками на ліктях. Стає на коліна та щось ним укриває. Або людину, або частину людини. Потім продовжує блукання.

Дряпаючись на пагорб, вона думає, що всі її спроби створити красу за допомогою слів — лише ілюзія. Чи злий жарт, що зіграли з дітьми, які так егоїстично відмовилися дорослішати. Мабуть, так воно і є. «Такі дурні діти, — думає вона, — заслуговують, щоб їх розіграли».

Усе ще задихаючись, вона дістається парковки та бачить, що сторінки «Таймз», присвячені мистецтву та розвагам, ліниво гортаються в траві легким поривом вітру. Вона думає: «Байдуже. Герман Вук досі живий і пише книгу про мову Бога. Герман Вук вірить, що тіло слабне, а слова — ніколи. Тож усе чудово, хіба ні?»

Підбігають чоловік та жінка. Жінка дістає мобілку та починає фотографувати все те. Полін Енслін спостерігає за цим без великого здивування. Вона припускає, що жінка потім покаже це своїм друзям. Потім вони вип’ють, повечеряють і потеревенять про Божу благодать і про те, що на все завжди є причина. Божа благодать здається такою правильною, коли це не ти.

— Що там таке було? — кричить чоловік їй в обличчя. — Що там, у біса, таке було?

Знизу «був» старий сухоребрий поет. Він зняв сорочку, щоб накрити ще одне тіло. Ряд його ребер чітко окреслений під білою шкірою. Він стає на коліна та розкладає сорочку. Піднімає руки до неба, потім опускає й хапається ними за голову.

Полін також поет і через це відчуває, що може відповісти чоловіку мовою, якою говорить Бог:

— А на що це, блядь, схоже?


Овену Кінгу та Герману Вуку

Загрузка...