Ярмарок нічних жахіть

Один із моїх альтер-его з ранніх романів — гадаю, то був Бен Мірс із «Салемз Лот» — казав, що базікати про історію, яку ти тільки збираєшся написати, — погана ідея. «Це наче ти нею сциш на землю», — він висловився якось так. І все ж часом, коли мене сповнює ентузіазм, стає складно прислухатися до власної поради. Так було і з «Містером Звабою».

Коли я поділився з другом начерком цього оповідання, він уважно вислухав мене, а потім похитав головою. «Стіве, я не думаю, що ти можеш розповісти щось нове про СНІД, — він змовк на мить і додав: — До того ж ти натурал».

Ні. І ще раз ні. І до того ж: ні.

Ненавиджу теорію, що про певні речі неможливо написати, якщо ти не пережив цього. І не лише через те, що це накладає межі на людську уяву, яка в принципі є безмежною. Вона також передбачає, що різка зміна власної ідентичності неможлива. Я відмовляюся приймати це, адже подібні думки ведуть до висновку, що справжні зміни нам недоступні. По правді, ця ідея є наскрізь фальшивою. Як і лайно, зміни трапляються. Якщо британці й іракці можуть помиритися, то чому б нам не вірити, що одного дня на євреїв і палестинців також чекає мир? Зміни — це результат важкої роботи, гадаю, всі з цим погодяться, але важкої роботи недостатньо. Вони також вимагають величезних зусиль уяви: як воно, опинитися в шкурі іншого хлопця чи дівчини?

До того ж, агов, я ніколи не хотів писати історії про СНІД або життя геїв — це лишень обрамлення. А про що мені справді хотілося написати, так це про нестримну силу статевого потягу людини. На мою думку, ця сила панує над людьми будь-якої орієнтації, особливо в юності. У якусь мить — у хорошу або погану ніч, у правильному чи хибному місці — бажання зринає, і його вже неможливо погамувати. Геть обережність. Беззаперечні аргументи відступають. Ризик не має більше жодного значення.

Ось про це я хотів написати.

І

Дейв Келхун допомагав Ользі Глуховій будувати Ейфелеву вежу. Вони займалися цим у спільній залі Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» вже шостий ранок — ушосте раннім ранком. Не сказати, ніби вони були там самі; старі люди прокидаються вдосвіта. О п’ятій тридцять із велетенського плаского екрана на дальній стіні розпочав смітити своїм звичайним словоблуддям канал «Фокс Ньюз», і кілька тутешніх мешканців дивилися туди з роззявленими ротами[228].

— Ах, — мовила Ольга, — ось же та, яку я шукала. Вона вставила знайдену частину балки в уже наполовину вибудуваний шедевр Ґустава Ейфеля, створений — судячи з напису на задньому боці коробки — з металобрухту.

Дейв почув у себе за спиною тюпання ціпка, що наближався, і, не обертаючи голови, привітав новоприбульця:

— Доброго ранку, Оллі. Раненько ти піднявся.

Замолоду Дейв не повірив би, що когось можна ідентифікувати лише за звуком його ціпка, але молодим він навіть уві сні собі не наснив би, що закінчить свій час на землі в такому місці, де ними користуються так багато людей.

— І тобі навзаєм доброго ранку, — відповів Оллі Френклін. — І тобі, Ольго.

Вона коротко скинула очима, потім знов опустила їх униз, до складанки — тисяча деталей, судячи з інструкції, і більшість їх уже на своїх місцях.

— Ці балки, це суще прокляття. Вони плавають переді мною кожного разу, як я заплющую очі. Гадаю, треба мені вийти на перекур, розбуркати собі легені.

У «Лейкв’ю» куріння було абсолютно verboten [229], але Ользі й ще кільком затятим дозволялося прослизати крізь кухню на вантажну платформу, де стояла урна для недопалків. Вона підвелася, поточилася, вилаялася чи то російською, чи польською, впіймала рівновагу і зачовгала геть. Та потім зупинилась і обернулась, насупивши брови подивилася на Дейва:

— Залиш трохи й мені, Бобе. Обіцяєш?

Дейв підняв відкриту долоню:

— І нехай допоможе мені Бог.

Задоволена, вона почовгала далі, шпортаючись у кишені своєї безформної щоденної сукні в пошуках сигарет і запальнички «Бік».

Оллі повів одною бровою:

— Звідколи це ти став Бобом?

— Він був її чоловіком. Ти пам’ятаєш. Переїхав сюди разом із нею, помер два роки тому.

— Ах. Правильно. А тепер вона губиться. Погано це.

Дейв знизав плечима:

— Їй буде дев’яносто восени, якщо дотягне. Має повне право розгубити кілька кульок із голови. А поглянь-но на це. — Він показав на складанку, що займала цілком картярський стіл. — Більшу частину тут вона зробила сама. У цьому я біля неї всього лише асистент.

Оллі, колись графічний дизайнер у своєму, як він це називав, «справжньому житті», меланхолічно роздивлявся майже завершену складанку:

— Le Tour Eiffel. А ти знаєш, що, коли вона будувалася, митці протестували?

— Ні, але мене це не дивує. Такі вони, ті французи.

— Один романіст, Леон Блуа, називав її істинно трагічним вуличним ліхтарем[230].

Келхун подивився на складанку, побачив, що мав на увазі Блуа, і розсміявся. Вона дійсно була схожою на вуличний ліхтар. Типу того.

— Якийсь інший письменник чи художник — я вже не пригадую, хто саме, — стверджував, що найкраща панорама Парижа відкривається з Ейфелевої вежі, бо це єдина панорама Парижа, де її не видно. — Оллі нахилився ближче, в одній руці стискаючи ціпок, а другу притискаючи собі до попереку, немов щоб той, бува, не розвалився. Його погляд пересунувся зі складанки на розсип деталей, які ще залишилися, мабуть із сотню їх, потім знову на складанку. — Г’юстоне, у вас тут можуть бути проблеми[231].

Дейв уже й сам почав це підозрювати.

— Якщо ти правий, це зруйнує Ользі день.

— Їй варто було б на таке очікувати. Як ти гадаєш, скільки разів уже збиралася й розбиралася ця версія Ейфеля? Старі люди недбалі, як підлітки. — Він випростався. — Вийдеш зі мною надвір, до садка? Маю дещо тобі подарувати. І ще дещо розказати тобі.

Дейв придивився до Оллі:

— Ти в порядку?

Той проігнорував запитання.

— Ходімо надвір. Сьогодні чудовий ранок. Така приємна теплина.

Оллі повів перед до патіо, минаючи тісну зграйку телеглядачів із кавою, він кинув помахом руки комусь «доброго ранку», його ціпок вистукував знайомий ритм: раз-два-три. Дейв доволі охоче вирушив слідом, хоча й був злегка спантеличений.

ІІ

У збудованому у формі літери П «Лейкв’ю» спільна зала містилася між двома видовженими крилами, у яких і були ті самі «апартаменти проживання з доглядом», де кожний номер складався з вітальні, спальні та специфічної ванної кімнати, обладнаної поручнями і душевим стільцем. Недешеві апартаменти. Хоча чимало тутешніх мешканців були вже небездоганними в сенсі континенції[232] (власні нічні інциденти в Дейва почалися невдовзі після того, як йому виповнилося вісімдесят три, і тепер у себе в шафі він тримав на верхній полиці коробки трусів-підгузків), це був не той заклад, де смердить сечею і лізолом. У номерах також було супутникове телебачення, у кожному крилі працював буфет з перекусками, а двічі на місяць відбувалися вечірки з дегустацією вин. Беручи все це до уваги, думав Дейв, тут доволі гарне місце, щоби дограти овертайм.

Садок між житловими корпусами розкошував — майже оргаїстично, — як воно і годиться раннього літа. Стежки вилися, і плескотів центральний фонтан. Буяли квіти, але на інтелігентний, акуратно підстрижений манер. Там і тут стояли телефонні апарати внутрішнього зв’язку, через які гуляльник, вражений раптовою нестачею дихання або повзучим онімінням ніг, міг звернутися по допомогу. Пізніше погуляльників тут буде повно, коли ті, котрі ще не встали (або коли ті, у спільній залі, удосталь заправляться «Фокс Ньюз»), повиходять насолодитися цим днем, поки він іще не розпікся, проте наразі сад належав тільки Оллі й Дейву.

Щойно вони залишили позаду подвійні двері й зійшли сходами з широкого, брукованого кам’яними плитами патіо (обоє спускалися обережно), Оллі зупинився і почав ритися в кишені свого мішкуватого спортивного піджака з картатого твіду «гусячі лапки». Він видобув срібний кишеньковий годинник на важкому срібному ланцюжку. І простягнув його Дейву.

— Я хочу подарувати тобі оце. Він належав моєму прадіду. Судячи з гравірування під кришкою, він його або купив, або отримав від когось у дарунок 1890 року.

Дейв уп’явся очима в годинник, що немов гіпнотизерський амулет звисав зі злегка тремтячої руки Оллі Френкліна, зі здивуванням і острахом.

— Я не можу його прийняти.

Терпляче, наче повчав дитину, Оллі промовив:

— Можеш, якщо я його тобі дарую. Я ж бачив, як ти милувався ним багато, багато разів.

— Це ж сімейна спадкова реліквія!

— Дійсно так, і цей годинник дістанеться моєму брату, якщо залишатиметься в моїй власності, коли я помру. Що я й збираюся зробити, і то скоро. Можливо, сьогодні вночі. Напевне в найближчі кілька днів.

Дейв не знав що сказати.

Тим самим терплячим тоном Оллі вів далі:

— Мій брат, Том, не вартий навіть тієї кількості пороху, яка потрібна, щоб вистрелити ним до Де-Мойна[233]. Я йому аж зовсім такого ніколи не казав, то було б жорстоко, але багато разів я казав це тобі. Хіба не так?

— Ну… так.

— Я підтримував його у трьох провальних бізнесах і двох провальних шлюбах. Пам’ятаю, я розповідав тобі й про це також багато разів. Хіба не так?

— Так, але…

— Я ж заробляв добре і гроші вкладав добре, — сказав Оллі і пішов, вистукуючи ціпком свій персональний код: тюп, тюп-тюп, тюп, тюп-тюп-тюп. — Я один із того ганебного Одного Відсотка, що так лютить ліберальну молодь[234]. Не з величезними статками, зауваж, але достатніми, щоб жити в комфорті тут останні три роки, у той самий час продовжуючи фінансово підтримувати мого меншого брата. Я більше не мушу виконувати цю функцію щодо його дочки, слава Богу; схоже на те, що Марта вже сама собі заробляє на життя. Що вже тішить. Я склав заповіт, цілком законний і коректний, і в ньому я зробив як належить. Як належить по-сімейному. Оскільки я не маю ні дружини, ні власних дітей, це означає, що все залишається Тому. Окрім цього годинника. Він твій. Ти був мені добрим другом. Тож будь ласкавий. Візьми його.

Дейв помислив, вирішив, що зможе повернути годинника, коли передчуття смерті в його друга минеться, і взяв. Клацнув, відчинивши кришку, і замилувався кришталевим циферблатом. Двадцять друга по шостій — точно показує, наскільки він міг судити. Секундна стрілка прудко рухалася у своєму власному маленькому колі прямо над проминулою цифрою 6.

— Чистився кілька разів, але ремонтувався лише раз, — сказав Оллі, відновлюючи своє повільне тюпання. — У тисяча дев’ятсот двадцять третьому, за словами дідуся, після того як мій батько впустив його в колодязь на старій фермі в Гемінгфорд Хоум[235]. Можеш таке собі уявити? Понад сто двадцять років, і тільки один раз ремонтувався. Скільки людських істот на землі можуть таким похвалитися? Дюжина? Може, лише шестеро? У тебе двоє синів і дочка, я правий?

— Правий, — підтвердив Дейв. Його друг дуже змарнів протягом останнього року, з його тонкого, як у немовляти, волосся залишилося хіба кілька віхтиків на позначеному печінковими пігментними плямами черепі, але розум у нього цокотить трохи краще, ніж в Ольги. Чи в мене самого, сам собі признався Дейв.

— Цього годинника нема в моєму заповіті, але він мусить бути в твоєму. Я певен, ти рівною мірою любиш усіх своїх дітей, ти такого характеру парубок, проте інша справа вподобання, хіба ні? Залиш його тому, хто тобі найбільше подобається.

Це буде Пітер, подумав Дейв і усміхнувся.

Чи то відповідаючи на усмішку, чи вловивши думку поза нею, Оллі розсунув губи понад залишками своїх зубів і кивнув:

— Сядьмо. Я виснажився. Тепер для цього потрібно не так багато.

Вони сіли на садову лавку, і Дейв спробував повернути годинника назад. Оллі відштовхнув його руки таким кумедним показово відмовним жестом, що це змусило Дейва розсміятися, хоча він усвідомлював, що це серйозна справа. Безумовно, серйозніша за кілька недохватних деталей у якійсь складанці.

Сильно пахли квіти, божественно. Коли Дейв Келхун думав про смерть — тепер уже не таку далеку, — найбільше його засмучувала перспектива втрати чуттєвого світу з його простими втіхами. Вигляд жінки в топі з глибоким викотом «човником». Як Козі Коул гатить по барабанах у «Топсі. Частина друга»[236]. Смак лимонного торта з хмаркою безе на вершечку. Запах квітів, яких він не може назвати, хоча його дружина знала колись їх усі.

— Оллі, ти можеш померти цього тижня, знає Бог, що кожен у цьому закладі стоїть одною ногою в могилі, а другою — на банановій шкоринці, але нема в тебе змоги це знати точно. Я не знаю, чи тобі щось наснилося, чи якийсь чорний кіт перебіг дорогу, чи щось іще, але передчування — то суще лайно.

— Я не просто маю передчування, — відповів Оллі. — Я бачив його. Я бачив Містера Звабу. Я бачив його кілька разів протягом останніх двох тижнів. Щоразу ближче. Вельми скоро станеться візит до моєї кімнати, а тоді й по всьому. Я не боюся. Насправді я на це радо чекаю. Життя — чудова штука, але, якщо живеш достатньо довго, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— Містер Зваба, — промовив Келхун. — Хто це, збіса, такий, Містер Зваба?

— Це не насправді він, — ніби й не чув, продовжував Оллі. — Я це розумію. Це його проекція. Певне узагальнення часу і місця, якщо тобі так подобається. Хоча колись був і справжній Містер Зваба. Так ми з друзями назвали його того вечора в «Довгоногих і гнучких». Справжнього його імені я так і не дізнався.

— Щось я нічого не второпаю.

— Слухай, ти ж знаєш, що я ґей, правильно?

Дейв усміхнувся:

— Ну, я гадаю, часи твоїх залицянь закінчилися ще до того, як я з тобою познайомився, але я дійсно так собі й уявляв, авжеж.

— Це через шийну хустку?

Через твою ходу, подумав Дейв. Навіть із ціпком. Через те, як ти пропускаєш пальці крізь те, що в тебе залишилося від волосся, а потім кидаєш погляд у дзеркало. Як ти закочуєш під лоба очі на тих жінок у телепередачі, «Справжні домогосподарки» [237]. Навіть оті твої натюрморти у твоєму номері, у яких відбивається історія твого занепаду. Колись ти певне був дуже майстерним, а тепер у тебе тремтять руки. Ти правий, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— У тім числі, — відповів Дейв.

— Ти коли-небудь чув, аби хтось казав, що він занадто старий для якоїсь з американських військових пригод — В’єтнаму, Іраку, Афганістану?

— Звичайно. Тільки зазвичай люди кажуть, що вони занадто молоді.

— СНІД був свого роду війною. — Оллі подивився на свої покручені руки, з яких відходив його талант. — І я не був занадто старим для всього з тим пов’язаного, бо ніхто таким не буває, коли війна точиться на його рідній землі, хіба не так кажуть?

— Гадаю, це доволі справедливо.

— Я народився в тисяча дев’ятсот тридцятому. Мені було п’ятдесят два, коли у Сполучених Штатах клінічно зареєстрували й описали СНІД. Я тоді жив у Нью-Йорку і працював фрілансером на кілька рекламних агенцій. І я, і мої друзі продовжували, як звичайно, вряди-годи відвідувати ті клуби у Вілліджі[238]. Не «Кам’яну стіну» — оте кублище, яким керувала мафія, — а деякі з інших[239]. Одного вечора я стояв перед клубом «У Пітера Пеппера» на Кристофер-стрит, курив косяк на двох із одним другом, і туди зайшла зграйка хлопців. Красиві хлопці: у тісних штанах-кльошах і в сорочках, які тоді, здається, носили всі — оті, що з широкими плечима й вузькими таліями. Замшеві чобітки з набірними підборами.

— Хлопчики-звабники, — вставив Дейв.

— Отож, але не такі звабні, як той парубок. І мій найкращий друг — його звали Ноа Фрімонт, він помер минулого року, я їздив на похорон — обернувся до мене й сказав: «Вони нас більше навіть не помічають, правда?» Я погодився. Вони тебе помічали, якщо ти мав достатньо грошей, але ми в цьому сенсі утримували… завелику гідність, так можна сказати. Платити, це було так принизливо, хоча декотрі з нас платили, час від часу. Особливо наприкінці п’ятдесятих, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк.

Він знизав плечима і задивився кудись у далечінь.

— Коли ти вперше приїхав у Нью-Йорк? — нагадав Дейв.

— Я думаю, яким чином про це сказати. Наприкінці п’ятдесятих, коли жінки ще зітхали за Роком Гадсоном і Ліберачі[240], коли гомосексуальність була тим коханням, що не насмілювалося вимовити власне ім’я, на відміну від того, яке ніколи не затикалося, моя сексуальна снага перебувала в абсолютному зеніті. У цьому сенсі — є також інші, я певен, багато інших — чоловіки-ґеї та звичайні чоловіки однакові. Десь я читав, що в присутності когось привабливого вони думають про секс кожні двадцять секунд чи десь так. Але підліток і той, кому лише за двадцять, вони думають про секс постійно, хоч у присутності когось привабливого, хоч ні.

— Від самого лиш вітру встає, — промовив Дейв.

Йому згадалася його перша робота, коли він працював жокеєм бензоколонки, і та гарненька рудоволоска, коли він випадково побачив, як вона зісковзує з пасажирського сидіння пікапа свого дружка. Спідничка в неї зібгалася вгору, відкривши на єдину секунду, щонайбільше на дві, її прості білі бавовняні трусики. Він потім знову й знову прокручував той момент у себе в голові, коли мастурбував, і, хоча тоді йому було тільки шістнадцять, у пам’яті все й досі залишалося свіжим і ясним. Він не мав певності, чи так само було б, якби він мав тоді п’ятдесят. На той вік він чимало вже надивився жіночої білизни.

— Дехто з консервативних журналістів називав СНІД ґейською чумою, і то з погано приховуваним задоволенням. То й була чума, але під вісімдесят сьомий чи десь тоді ґейська спільнота вже здобула доволі багатий досвід щодо цього. Ми зрозуміли обов’язковість двох базових превентивних умов — жодного незахищеного сексу і жодних спільних голок. Але молоді думають, що вони безсмертні, і, як приказувала моя бабуся, коли, бувало, вип’є: стоячий член свідомості не має. Особливо це справедливо, коли хазяїн того члена п’яний, під якимсь іншим кайфом і знемагає від сексуального потягу.

Оллі зітхнув, знизав плечима.

— Хтось ішов на ризики. Робилися помилки. Навіть після того, як вектори передачі стали добре зрозумілими, померли десятки тисяч чоловіків-ґеїв. Люди тільки зараз починають усвідомлювати масштаби тієї трагедії, коли більшість розуміє, що ґеї не вибирають собі сексуальної орієнтації. Великі поети, великі музиканти, великі математики і науковці — бозна-скільки їх померло до того, як їхні таланти змогли розквітнути. Вони помирали в канавах, у квартирах без гарячої води, у лікарнях, у притулках для злиденних, усе через те, що вони ризикнули провести з кимсь ніч, коли музика звучала голосно, вино лилося, а слоїчки відкорковувалися[241]. За власним вибором? І зараз чимало тих, хто скаже «так», але це нонсенс. Той потяг занадто потужний. Занадто первісний. Якби я народився на двадцять років пізніше, я міг би стати одним із тих загиблих. Мій друг Ноа також. Але він помер від інфаркту, у власному ліжку. А я помру від… не важливо. Тому що під п’ятдесят уже меншає сексуальних зваб, яким мусиш опиратися, і, навіть якщо спокуса потужна, мозок інколи здатний перебороти член, принаймні на достатній час, щоби вхопити кондом. Я не кажу, ніби від СНІДу не померло чимало чоловіків мого віку. Померли — нема дурнішого дурня за старого дурня, правильно? Серед них були й мої друзі. Але таких було менше, ніж тих молодих хлопців, які набивалися в ті клуби щовечора.

Моя власна ліга — Ноа, Генрі Рід, Джон Рубін, Френк Даймонд — інколи ходили туди, просто щоб подивитися, як ті молоді хлопці виконують свої парувальні танці. Ми не розпускали слинку, а тільки дивилися. Ми не так уже й відрізнялися від гетеросексуальних чоловіків, партнерів по гольфу, які раз на тиждень ходять у «Гутерз», просто щоб подивитися, як нахиляються офіціантки[242]. Такого роду поведінка може здаватися трішки жалюгідною, але вона не неприродна. Чи ти не згоден?

Дейв похитав головою.

— Одного вечора ми вчотирьох чи вп’ятьох завітали до денс-клубу, який називався «Довгоногі й гнучкі». Гадаю, ми вже було вирішили звідти йти, коли туди зайшов той хлопчина, сам-один. Схожий трохи на Девіда Бові[243]. Високий, у тісних білих велосипедних шортах і блакитній майці з обрізаними рукавами. Довге біляве волосся, зачесане вгору у високий кок, що було кумедним і в той же час сексуальним. Рожеві щічки — природні, не нарум’янені — з розсипом сріблястих блискіток. Губи бантиком — чи радше лук Купідона. Геть усі очі в тому закладі обернулися на нього. Ноа вхопив мене за руку і промовив: «Ось він. Оце Містер Зваба. Я віддав би тисячу доларів, щоб забрати його додому».

Я розсміявся і сказав, що на тисячу доларів він не поведеться. У такому віці й із такою зовнішністю все, що йому потрібно, — бути об’єктом захоплення й бажання. І мати класний секс якомога частіше. А коли тобі двадцять два, це часто.

— Доволі скоро він опинився в гурті приємного вигляду хлопців — хоча жоден і зблизька не мав такої гарної зовнішності, як у нього, — усі вони сміялися і випивали, і танцювали якісь оті модні тоді танці. Ніхто з них і погляду не приділив четвірці чоловіків середнього віку, які пили вино за столиком дуже далеко від танцмайданчика. Чоловіків середнього віку, які всього років за п’ять чи десять покинули намагання виглядати молодшими за свій вік. Навіщо йому було дивитися на нас, коли поряд усі ті чудові юнаки змагаються за його увагу?

І тут Френк Даймонд каже: «Він помре за якийсь рік. Побачимо, яким гарнюнім він тоді стане». Тільки він це не просто сказав; він це сердито прорік. Немов нагородив себе таким химерним… ну, я не знаю, свого роду втішливим призом.

Оллі, який вижив в епоху глибокої скритності, щоб жити в ту, коли ґей-шлюби є легальними в більшості штатів, знову знизав своїми тендітними плечима. Немов кажучи, що все те вода під мостом.

— Ото й був наш Містер Зваба, сукупність усього гарного, і бажаного, і недосяжного. Я його ніколи більше не бачив, поки не побачив знову два тижні тому. Ні в «Довгоногих і гнучких», ні «У Пітера Пеппера», ні у «Фужері», ні в якомусь із інших клубів, до яких я тоді ходив… хоча, тим часом як минала так звана Ера Рейгана, я відвідував ті заклади дедалі рідше й рідше[244]. Під кінець вісімдесятих відвідувати ґей-клуби стало надто химерним — немов береш участь у балі-маскараді з оповідання Едґара По про Червону Смерть[245]. Розумієш: «Нумо, усі разом! Відтягуймося, ще по фужеру шампанського та ігноруймо всіх тих, які мруть як мухи». Не було в тому більше радості, якщо тобі тільки не двадцять два і ти все ще перебуваєш під враженням, ніби ти куленепробивний.

— Мабуть, то було важко.

Оллі підняв не обручену з його ціпком руку і поводив нею в жесті «comme ci, comme зa» [246].

— І було, й не було. Радше схоже на те, що реабілітовані алконавти називають «життям на умовах життя».

Дейв розважував, чи не зупинитися вже на цьому, і вирішив, що не може. Подарований годинник занадто його збентежив.

— Оллі, послухай свого дядечка Дейва. Почуй оці не більші за двоскладові слова: «Ти не бачив того хлопця». Ти міг побачити когось трохи схожого на нього, але якщо твоєму Містеру Звабі тоді було двадцять два, тепер йому вже за п’ятдесят. Якщо він уникнув СНІДу тобто. Це просто фокус, який розігрує перед тобою твій розум.

— Мій старечий розум, — усміхнувся Оллі. — Мій близький до сенільності розум.

— Я нічого не казав про сенільність. Ти не такий. Але розум у тебе дійсно престарілий.

— Безсумнівно, але то був він. Він. Перший раз я його побачив на Меріленд-авеню, перед центральним в’їздом сюди. За кілька днів він байдикував на сходах ґанку під головним входом, курив якусь ароматизовану сигарету. Два дні тому він сидів на лаві перед приймальним відділенням. У тій самій майці без рукавів і тих сліпучо-білих шортах. Через нього мусив би зупинитися вуличний рух, але ніхто його не бачив. Крім мене, тобто.

«Не буду я йому потурати, — подумав Дейв. — Він заслуговує на краще».

— Це в тебе галюцинації, друже.

Оллі залишився незворушним:

— Оце щойно він був у спільній залі, дивився телевізор із рештою тих ранніх пташок. Я йому помахав, і він махнув мені у відповідь. — Усмішка, вражаюче юнацька, розквітла на обличчі Оллі. — Ще й підморгнув мені.

— Білі велосипедні шорти? Майка без рукавів? Двадцять два і гарної зовнішності? Нехай я не ґей, але, гадаю, такого б я помітив.

— Він тут заради мене, тому я єдиний, хто може його бачити. Що й треба було довести. — Оллі зіп’явся на ноги. — Ходімо назад? Я вже готовий до кави.

Вони пішли до патіо, де мусили підніматися вгору сходами так само обережно, як перед тим спускатися. Колись вони жили в Еру Рейгана, тепер вони жили в Еру Скляних Стегнових Кісток. Досягши вибрукуваного кам’яними плитами майданчика перед спільною залою, обидва зупинилися, засапані. Коли Дейв упорався зі своїм диханням, він промовив:

— Отже, учні, що ми вивчили сьогодні? Що втіленням смерті є не скелет верхи на блідому коні й із косою на плечі, а гарячий хлопчина з денс-холу з блискітками на щоках.

— Я собі так уявляю, що різні люди бачать різних аватарів, — лагідно зауважив Оллі. — Судячи з того, що я читав, більшість, коли наближаються до смертної брами, бачать своїх матерів.

— Оллі, більшість не бачать нікого. І ти ще не перед смертною…

— Утім, моя мати померла невдовзі після того, як я народився, тому я її навіть не впізнав би.

Він вирушив до подвійних дверей, але Дейв узяв його за руку:

— Я триматиму в себе годинника до гелловінської вечірки, як ти на це? Чотири місяці. І побожно його заводитиму. Але якщо ти тоді ще будеш тут, ти забереш його назад. Згода?

Оллі просяяв:

— Абсолютно. Ходімо подивимося, як в Ольги справи з тією La Tour Eiffel, пішли?

Ольга знову сиділа за гральним столом, утупившись очима в складанку. Погляд у неї не був щасливим.

— Дейве, я залишила тобі останні три деталі. — Щаслива чи ні, вона принаймні знову пам’ятала, хто він такий. — Але все одно тут залишиться чотири діри. Після цілого тижня роботи це дуже розчаровує.

— Лайно трапляється, Ольго, — сказав Дейв, сідаючи.

Він вставив останні деталі з задоволенням, яке віднесло його в часі до дощових днів у літньому таборі. Де, як він оце зараз усвідомив, спільна зала була майже точнісінько такою, як ця. Життя — це коротка поличка, яка постачається вже з підпірками для книжок.

— Так, трапляється, — кивнула вона, уважно роздивляючись чотири вільні пази. — Звичайно, трапляється. Але так багато лайна, Бобе. Так багато.

— Ольго, я Дейв.

Вона обернула свою нахмуреність до нього:

— Я так і сказала.

Нема сенсу сперечатися, як нема й сенсу переконувати її, що дев’ятсот дев’яносто шість із тисячі — це гарний рахунок. «Їй десять років до ста, а вона досі вважає, що заслуговує на перфектність, — подумав Дейв. — Деякі люди мають винятково стійкі ілюзії».

Підвівши очі, він побачив, як Оллі вигулькує з завбільшки як комірчина «виробного центру», сусіднього зі спільною залою. В руках він тримав аркуш крепового паперу і ручку. Діставшись столу, він упустив креповий папір на складанку.

— Стривай, стривай, що ти робиш? — запитала Ольга.

— Викажи трішки терплячості бодай раз у своєму житті, дорогенька. Сама побачиш.

Вона відкопилила нижню губу, наче ображена дитина.

— Ні, я йду курити. Якщо ти хочеш рознести цю чортову штуку, на здоров’я. Засип усе назад до коробки або розсип по підлозі. На твій вибір. Усе одно вона негодяща в такому вигляді.

Обережно і гоноровито, наскільки дозволяв артрит, вона рушила геть.

Оллі, полегшено зітхнувши, опустився на її стілець.

— Так набагато краще. Нагинатися тепер — чисто гадство.

Він накреслив дві зниклі деталі, які виявилися сусідніми, потім пересунув папір, щоб накреслити інші дві.

Дейв дивися з цікавістю.

— Гадаєш, вийде?

— О, так, — відповів Оллі. — Там, у поштовій кімнаті, є кілька картонних коробок «Федерал Експрес». Я поцуплю одну. Виріжу і трохи розмалюю. Головне, не дозволяй Ользі запасти в істерику, щоб не рознесла цю чортову штуку, поки я повернуся.

— Якщо тобі потрібно сфотографувати — ну, знаєш, щоб усе зійшлося, — я принесу свій айфон.

— Мені це не треба. — Оллі з серйозним виразом постукав собі по лобі. — Камера в мене тут. Там старий фотик «Бравні»[247], звісно, не смартфон, але навіть тепер він доволі добре працює.

III

Ольга дійсно залишалася роздратованою, коли повернулася з вантажної платформи, і дійсно хотіла розібрати не цілком викладену складанку, але Дейвові вдалося відволікти жінку, помахавши в неї перед лицем дошкою для крибеджу[248]. Вони зіграли три партії. Усі три Дейв програв. Останню насухо. Ольга не завжди була певна, хто він такий, траплялися дні, коли вона думала, що знову живе в Атланті в пансіоні якоїсь тітки, проте, коли доходило до крибеджу, вона ніколи не проґавлювала подвійної серії чи п’ятнадцяти очок за пару.

А ще вона насправді удачлива, подумав Дейв не без гіркоти. Хто ще закінчує з двадцятьма очками в цьому клятому крибі.

Близько чверті по одинадцятій («Фокс Ньюз» поступився Дру Кері з його втюхуванням призів у «Правильній ціні»[249]) повернувся Оллі Френклін і попрямував до крибедж-дошки.

Поголений, у чепурній сорочці з короткими рукавами, він глядівся мало не франтом.

— Агов, Ольго, а я дещо маю для тебе, коханочко.

— Я тобі не коханочка, — відгукнулася Ольга. У її очах зблиснула приглушена, трохи ница насмішкуватість. — Щоб мені втопитися у ведмежому лайні, якщо в тебе бодай колись була кохана дівчина.

— Невдячність, ось твоє наймення, жінко[250], — промовив Оллі беззлобно. — Простягни руку. — І коли вона це зробила, він поклав їй на долоню чотири новостворені деталі складанки.

Вона подивилася на них підозріливо:

— Що це таке?

— Деталі, яких бракує.

— Деталі, яких бракує до чого ?

— Бракує складанці, яку ви з Дейвом збираєте. Пам’ятаєш складанку?

Дейв ледь не насправді почув клацання під кучерявою хмарою білого волосся, коли там ожили старі реле і заіржавілі блоки пам’яті.

— Звісно, я пам’ятаю. Але ці ніяк не підійдуть.

— А ти спробуй, — запропонував Оллі.

Дейв забрав їх у Ольги, поки вона зважалася. На його око, вони виглядали перфектно. На одній було зображено переплетення ферм; на двох, які сусідили в складанці, частину рожевої хмарки на обрії; на четвертій був лоб під хвацько насуненим беретом якогось крихітного boulevardier, що міг прогулюватися по Вандомській площі. Це просто дивовижно, подумав Дейв. Нехай Оллі вісімдесят п’ять, але він досі козирний. Дейв повернув деталі Ользі, і вона їх одну по одній поклала. Кожна пасувала ідеально.

— Voilа, — промовив Дейв і потис Оллі руку. — Tout fini [251]. Чудесно.

Ольга так близько нахилилася до складанки, що торкалася її носом.

— Ця нова деталь з фермами не дуже відповідає тим, що довкола неї.

Дейв сказав:

— Це дещо невдячно, навіть як на тебе, Ольго.

Ольга видала звук «пхгм». Над її головою Оллі повів бровами. Дейв зробив те саме йому у відповідь.

— Сідай з нами за сніданком.

— Я можу пропустити сніданок, — пояснив Оллі. — Наша прогулянка і мій найсвіжіший артистичний тріумф мене втомили. — Він нахилився поглянути на складанку і зітхнув. — Так, не відповідає. Але все одно близько.

— Близько рахується тільки в конячих підковах[252], коханчику, — оголосила Ольга.

Оллі повільно вирушив до дверей, що вели до «Вічнозеленого крила», його ціпок вистукував свій непомильний ритм раз-два-три. Він не з’явився до сніданку, а коли він не з’явився і на обід, медсестра, що чергувала того дня, пішла перевірити і знайшла Оллі лежачим на покривалі ліжка зі складеними на грудях його талановитими руками.

Схоже, він помер, як і жив, — мирно й без жодного галасу.

Того вечора Дейв спробував двері свого покійного друга і знайшов їх незамкненими. Він сів на прибране ліжко, тримаючи на долоні годинник із відкритою кришкою, щоб бачити як бігає секундна стрілка в маленькому колі понад цифрою 6. Дейв подивився на речі Оллі — книжки на полиці, альбом для етюдів на письмовому столі, різноманітні малюнки, пришпилені до стін, — і загадався, хто їх забере. Той ні до чого не здатний брат, припустив він. Дейв порився в пам’яті по його ім’я, і воно виловилося: Том. А племінницю звуть Марта.

Над ліжком висіло зображення вродливого юнака з високо зачесаним волоссям і блискітками на щоках. На його губах Купідона блукала усмішка. Невеличка, але зваблива.

IV

Літо розквітло повною мірою, потім почало убувати. По Меріленд-авеню снували шкільні автобуси. Стан Ольги Глухової погіршувався; вона дедалі частіше сприймала Дейва за свого покійного чоловіка. Вправність у крибеджі залишалася, але вона почала втрачати свою англійську мову. Хоча і старший син Дейва, і дочка жили неподалік, у передмісті, саме Пітер відвідував його найчастіше, проїжджаючи машиною шістдесят миль із ферми в окрузі Гемінгфорд і часто вивозячи батька кудись повечеряти.

Підкочувався Гелловін. Персонал прикрашав спільну залу помаранчевими і чорними гірляндами. Мешканці Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» святкували День Усіх Святих із сидром, гарбузовим пирогом і колобками з попкорну для тих небагатьох, чиї зуби ще могли прийняти такий виклик. Багато хто проводив цей вечір у костюмах, які нагадали Дейву Келхуну те, що розказував його друг під час їхньої останньої бесіди, — як наприкінці вісімдесятих відвідування ґей-клубів стало занадто схожим на участь у маскараді з оповідання Едґара По про Червону Смерть. Він подумав, що «Лейкв’ю» також є певного роду клубом, і подеколи таки фривольним, але тут є одна вада: звідси не можна піти, якщо тільки ти не маєш родичів, готових тебе прийняти. Пітер із його дружиною зробили б це для Дейва, якби він попросив, віддали б йому ту кімнату, де колись жив їхній син Джером, але Пітер із Алішею самі зараз старішають і він не мусить себе їм нав’язувати.

Одного теплого дня на початку листопада Дейв вийшов на вибрукуване патіо і сів на одну з тамтешніх лав. Подалі манили сонячні доріжки, але він більше не наважувався долати сходи. Спускаючись, він може впасти, що було б погано. Або він може не зуміти піднятися назад без допомоги, що було б принизливим.

Він примітив якусь молоду жінку, що стояла біля фонтана. На ній була сукня до гомілок, із коміром у рюшиках, які тепер побачиш тільки в старих чорно-білих фільмах по «Ті-Сі-Ем»[253]. Волосся жінка мала яскраво-руде. Вона йому посміхнулась. І помахала.

«Ач яка, тільки поглянути на тебе, — подумав Дейв. — Хіба не тебе я бачив невдовзі по тому, як закінчилася Друга світова війна, коли ти вилазила з пікапа свого хлопця на автозаправці «Гамбл Ойл» в Омасі [254]?»

Немов почувши його думку, гарненька рудоволоска підморгнула Дейву, а потім злегка підсмикнула поділ своєї сукні, показавши коліна.

«Вітаю, Міс Звабо, — подумав Дейв. А потім: — Колись ти була утнула набагато краще за це».

Той спогад підбив його розсміятися.

І вона засміялась навзаєм. Він це бачив, але почути не зміг, хоча вона стояла близько, а слух він мав досі гострий. Потім вона зайшла за фонтан… і не вийшла. Утім, Дейв мав причину вважати, що вона повернеться.

Оце щойно він був побачив там життєву силу, не більше й не менше. Сильне пульсуюче серце краси і бажання. Наступного разу вона з’явиться ближче.

V

Наступного тижня до міста приїхав Пітер і вони вибралися повечеряти в одному приємному закладі неподалік. Дейв їв добре і випив дві склянки вина. Вони його добряче ожвавили. Коли зі стравами було покінчено, він дістав із внутрішньої кишені піджака срібний годинник Оллі, обмотав його важким ланцюжком і посунув по скатертині до свого сина.

— Що це? — спитав Пітер.

— Дарунок від одного мого друга, — сказав Дейв. — Він подарував мені його незадовго перед тим, як відійшов. Я хочу, щоб він тепер був твоїм.

Пітер спробував посунути годинник назад.

— Я не можу його взяти, тату. Він занадто гарний.

— Насправді ти зробиш мені ласку. Все через мій артрит. Мені дуже важко його заводити, а доволі скоро я взагалі не буду здатен цього робити. Чорти забирай, цій речі не менш як сто двадцять років, а годинник, який прожив так довго, заслуговує на те, щоб цокотіти стільки, скільки зуміє. Тому, будь ласка, прийми його.

— Ну, якщо ти наводиш такі резони… — Пітер узяв годинник і опустив собі до кишені. — Дякую, тату. Він класний.

За сусіднім столом — так близько, що Дейв, простягнувши руку, міг би її торкнутися, — сиділа рудоволоска. Перед нею не було страв, але, здавалося, цього ніхто не помічав. З цієї відстані Дейв побачив, що вона не просто гарненька; вона була однозначно красунею. Безумовно вродливішою за ту давнішню дівчину, яка вислизнула з пікапа свого хлопця і її спідничка на мить призібралася в неї на колінах, ну то й що з цього? Такі корективи — звичайний порядок речей, як народження й смерть. Робота пам’яті не лише викликати минуле, а й полірувати його.

Цього разу рудоволоска підтягла спідничку вище, відкривши довге біле стегно на секунду. А може, навіть на дві. І підморгнула.

Дейв підморгнув у відповідь.

Пітер озирнувся, але побачив тільки порожній стіл для чотирьох, з табличкою ЗАРЕЗЕРВОВАНО на ньому. Знову до батька він обернувся з піднятими бровами.

Дейв усміхнувся:

— Просто потрапило щось в око. Уже минулося. Чому б тобі не попросити рахунок? Я втомився і готовий повертатись назад.

З думкою про Майкла Макдавелла [255]